Курсова робота

з курсу Всесвітня історія

на тему: Політика умиротворення в
міжнародних відносинах до 1945 року
2023 р.
 2
ЗМІСТ
ВСТУП.................................................................................................................................................... 3

Розділ 1. Політика умиротворення в міжнародних відносинах............................5

1.1. ”Політика умиротворення”: сутність, хронологічні рамки, прояви, причини

та наслідки....................................................................................................................5
1.2.Чому держави застосовують політику умиротоврення?...................................7
1.3. Приклади політик умиротворення, які існували до 1945 року........................9
Розділ 2. Умиротворення в міжнародних відносинах до 1945 року................11

2.1. Конференція в Алжирі (1816)...........................................................................11

2.2. Конференція в Берліні (1884-1885)...................................................................13
2.3. Політика умиротворення Німеччини (1930-)..................................................19
2.4. Порівняння політик умиротворення.................................................................27
Розділ З. Проблеми умиротворення країн.....................................................................29

3.1. Причини провальних моментів політики умиротворення..............................29

3.2. Провальні моменти умиротворення в історії деяких держав.........................30
Висновки........................................................................................................................................... 37

Список використаних джерел............................................................................................... 41
 3
ВСТУП
Політика умиротворення — це специфічний різновид військової політики
країни (держави), суть якої полягає в поступках державі-агресору, заради
компромісів, на які йде країна, щоб утримати ворога від порушення миру або
застосування крайніх заходів. Термін найчастіше вживається для пояснення
зовнішньої політики британського уряду на чолі з Дж. Р. Макдональдом (1931–
1935), а пізніше — Стенлі Болдвіном (1935–1937), Невіллом Чемберленом
(1937–1940) у питаннях щодо нацистської Німеччини у 1933–1939 роках, яка
найбільш яскраво проявилася в 1937–1939 роках. Така політика призвела до
повного розпаду Версальської системи, Ліги Націй та системи колективної
безпеки, радикально змінила баланс сил в Європі, значно послабивши
геополітичні позиції Великої Британії та Франції, але посиливши Німеччину на
чолі з А. Гітлером.
Мета курсової роботи – особливості політики умиротворення в
міжнародних відносинах до 1945 року.
Для досягнення поставленої мети ставилися наступні завдання:
1. ”Політика умиротворення”: сутність, хронологічні рамки, прояви,
причини та наслідки.
2.Чому держави застосовують політику умиротоврення?.
3. Приклади політик умиротворення, які існували до 1945 року.
4. Конференція в Алжирі (1816).
5. Конференція в Берліні (1884-1885).
6. Політика умиротворення Німеччини (1930-).
7. Порівняння політик умиротворення.
8. Причини провальних моментів політики умиротворення.
9. Провальні моменти умиротворення в історії деяких держав.
Об’єкт дослідження – політика умиротворення.
Предмет дослідження. є теоретичні, методичні, практичні питання
політики умиротворення в міжнародних відносинах до 1945 року.
 4
Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою
дослідження стали праці вітчизняних і зарубіжних науковців. У роботі
використано такі методи досліджень: аналіз і синтез, порівняльний аналіз,
монографічний, абстрактно-логічний, інші.
Структура курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох
розділів, висновків, списку використаної літератури.
 5
Розділ 1. Політика умиротворення в міжнародних відносинах
1.1. ”Політика умиротворення”: сутність, хронологічні рамки,
прояви, причини та наслідки
Причини виникнення політики “умиротворення”. В тих умовах мир
означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, незважаючи на
її недоліки, забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця
система містила принцип запобігання міжнародним кризам. Він передбачав
колективні дії проти агресора через Лігу націй. Колективної відсічі не вийшло,
механізм не спрацював. Чому? Насамперед тому, що здатність країн Заходу до
колективних дій проти агресора знизилась через загострення взаємного
суперництва у пошуках шляхів подолання економічної кризи. До того ж
скрутне економічне становище відволікало увагу суспільства і політиків на
внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним.
Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, в
тому числі і силових методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі
і готовності до певних втрат. Однак сама думка про це для людей, які щойно
пережили війну, здавалася зловісною. Громадськість в Англії і Франції була
налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавались
занадто далекими, щоб вбачати у них загрозу європейській безпеці. Розуміння
цілісності і неподільності світу не було притаманним для тодішньої суспільної
свідомості. Такі настрої знайшли своє відображення у політиці
“умиротворення”, яка вела країни до пасивності і зайвої обережності.
Причини політики умиротворення агресора рис. 1.1.
 6

Рис 1.1. Причини політики умиротворення агресора

Крах політики “умиротворення” став очевидним. У суспільній свідомості

стався злам. Від урядів вимагали жорсткості і рішучості у ставленні до
Німеччини. Англія і Франція обмінялися нотами про взаємну допомогу на
випадок агресії і надали відповідні гарантії державам, які мали спільний кордон
з Німеччиною. Почались приготування до війни. Виникнення безпосередньої
загрози війни вимагало від урядів Англії і Франції зближення з СРСР.
Причини невдачі «політики умиротворення» рис. 1.2.

Рис. 1.2 Причини невдачі «політики умиротворення»

 7
Таким чином, за рахунок Чехословаччини уряди Франції й Великої
Британії прагнули задовольнити загарбницькі апетити Гітлера й
«умиротворити» його. Це була недалекоглядна політика, яка привела до
посилення економічних, військових і людських ресурсів агресора.
30 вересня Чемберлен і Гітлер підписали англо-німецьку декларацію про
ненапад. Аналогічну німецько-французьку декларацію було підписано 6
грудня. Фактично це були пакти про ненапад між Англією і Францією, з одного
боку, і Німеччиною — з іншого. Але остання не збиралась їх виконувати. У
березні 1939 р. німецькі війська окупували всю Чехословаччину, а у квітні
Італія захопила Албанію. Агресори не приховували своїх загарбницьких
намірів і щодо Польщі, Румунії та Греції. Політика «умиротворення» й
потурання агресорам зазнала краху.

1.2.Чому держави застосовують політику умиротоврення?

Політика умиротворення - політика, заснована на поступках і потурання
агресору. Складається у врегулюванні штучно розпалюваних державою-
агресором міжнародних суперечок і вирішення конфліктів за допомогою здачі
стороні, що веде агресивну політику, другорядних і малозначимих, з погляду
авторів цієї доктрини, позицій та питань.
У 30-і рр.. мир означав збереження ВВС, яка незважаючи на її недоліки,
забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система містила
принцип запобігання м/н кризам, передбачала колективні дії проти агресора
через ЛН. Колективної відсічі не вийшло, механізм не спрацював.
- ЧОМУ?
Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій проти
агресора знизилась через загострення взаємного суперництва у пошуках шляхів
подолання економічної кризи. До того ж, скрутне економічне становище
відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Саме їх
вирішення було пріоритетним.
 8
Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних
методів, в тому числі і силових. Захист миру в тих умовах вимагав мужності,
волі і готовності до певних втрат. Однак сама думка про це для людей, які
щойно пережили війну, здавалося зловісною. Громадськість в Англії та Франції
була налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія
здавались занадто далекими, щоб вбачати в них загрозу європейській безпеці.
Розуміння цілісності і неподільності світу не було притаманним для тодішньої
суспільної свідомості. Такі настрої знайшли своє відображення у політиці
«умиротворення», яка вела країни до пасивності і зайвої обережності.
Прихід до влади Гітлера не відразу був сприйнятий поворотним у
політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного
національного лідера, який прагне відновити для Німеччини справедливість.
Плани нацистів про переділ світу спочатку оцінювались як данина
націоналістичній риториці і не сприймалися серйозно. Лідери Англії та Франції
не бачили причин для зміни політичного курсу, який активно впроваджувався у
20-і рр.. і був націлений на поступове послаблення тягаря ВВС.
Нацизм у Німеччині ще не встиг показати своє хиже обличчя. Країни
Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавалося політиком, з яким можна
домовитися.
Особливо слід сказати про позицію США. Криза там прикувала увагу
суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруги у світі породило у
США прагнення відгородитися від всього світу в своїй «американській
фортеці». Після прийняття у 1935р. закону про нейтралітет найбагатша країна
світу, із значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе
випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.
Найбільш активним прихильником політики «умиротворення» був
прем’єр-міністр Англії у 1937-1940рр. Чемберлен. На його думку, небезпека
полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в недооцінці м/н кризи. Він
вважав, що ПСВ виникла тому. Що великі країни на певний час втратили
контроль над розвитком подій у результаті місцевий конфлікт переріс у світову
 9
війну. Для того, щоб відвернути таку небезпеку потрібно зберегти контакти з
усіма учасниками м/н конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі
взаємних поступок.
Проте Гітлер висував нові і нахабніші претензії. Вони ставали об’єктами
обговорення і все закінчувалось задоволенням територіальних домагань
Німеччини.

1.3. Приклади політик умиротворення, які існували до 1945 року.

Першим актом «умиротворення» агресора став 1935 рік, коли Гітлер
оголосив про відновлення обов’язкової військової повинності в Німеччині, що
суперечило Версальському договору. Британський уряд вкотре нічого не сказав
Гітлеру, побоюючись його виходу з договору про скорочення флоту.
Ще одним актом «умиротворення» можна вважати окупацію Ефіопії
Італією. Французи побоювалися, що Муссоліні може об'єднатися з Гітлером в
разі військового конфлікту.
Про Рейнську область ми вже згадували — це теж акт політики
«умиротворення».
У 1937 році прем’єр-міністром Великої Британії став Невілл Чемберлен,
який був ак¬ивним прибічником політики «умиротворення». Він стверджував,
що Перша світова війна переросла з локального конфлікту в світовий лише
через брак комунікації та небажання йти на поступки. Тому вирішив довести не
словом, а ділом, що говорить правильні речі.
Та настав 1938 рік, який став кульмінацією політики «умиротворення».
Спочатку 12 березня Гітлер без єдиного пострілу приєднав Австрію до
Німеччини. А за шість місяців, окрилений успіхом аншлюсу Австрії, накинув
оком на Чехословаччину, точніше на Судетську область, заселену переважно
німцями. І почав вимагати передання цієї області Німеччині.
Тут-то на арені з’являється Чемберлен. Він домовляється про переговори
з Гітлером. Відбувалися вони утри етапи, і з кожним новим раундом апетити й
зухвальство фюрера зростали — від автономії Судетської області до повної її
 10
передачі Німеччині, а також вимога задовольнити територіальні претензії
Польщі та Угорщини.
Після Першої світової Польща мріяла повернути, на їхню думіо/,
несправедливо поділену з чехословаками Тешинську область. Угорці також
вважали несправедливим передання південної частини Словаччини та
Підкарпатської Русі (це українське Закарпаття) Чехословаччині після війни.
Тому обидві країни скористалися моментом і теж стали спільниками
німецького фюрера в розчленуванні Чехословаччини. Фактично і поляки, і
угорці стали агресорами, та воліють про це сьогодні не згадувати. Однак їхні
територіальні претензії дозволили Гітлеру виправдати анексію Судетів
«міжнародним» характером вимог до Чехословацької республіки.
Франція виступала проти виконання таких вимог, оскільки її прем'єр-
міністр Даладьє здогадувався, що це навпаки надихне Гітлера на нові здобутки.
Та Чемберлен не почув ні його, ні аналогічного заклик Радянського Союзу.
29-30 вересня 1938 року відбулася Мюнхенська конференція, яку пізніше
називали «мюнхенською змовою». Чеських делегатів до неї не допустили.
Гітлер вимагав виконання своїх вимог, стверджуючи, що «це — остання
територіальна вимога, яку він висуває у Європі». І це повністю влаштовувало
Чемберлена, який хотів зберегти мир для своєї країни, віддавши на потурання
інші.
«Мюнхенська змова» не лише призвела до розчленування
Чехословаччини, а згодом і до повного її зникнення з мапи світу, а й означала
провал політики «умиротворення».
У квітні 1939 року Італія анексу¬вала Албанію і Франція нарешті
оголосила про згортання політики «умиротворення» та почала підготовку до
війни. Та вже було пізно.
 11
Розділ 2. Умиротворення в міжнародних відносинах до 1945 року
2.1. Конференція в Алжирі (1816)
До 15 червня 1815 року Декейтер дістався Гібралтару, де довідався про
те, що зовсім нещодавно там проходили великі алжирські судна. Декейтер
негайно почав їх наздоганяти. За два дні його ескадра, що налічувала 9 суден,
зуміла наздогнати флагман алжирського флоту — 64-гарматний фрегат
Мешуда. Алжирці відчайдушно опирались, намагаючись прорватись до
нейтрального порту, але проти 9 сучасних кораблів нічого зробити не змогли.
Зрештою Декейтеру вдалось захопити корабель і близько 400 бранців. Трохи
згодом подібним чином був захоплений бриг Естідіо.
Тоді, як П'єр Саворньян де Бразза досліджував королівство Конго на
користь Франції, Генрі Мортон Стенлі проводив дослідження на користь
бельгійського короля Леопольда II, який організував заснування свого власно
приватного Конго — Вільної держави Конго. Під виглядом захисту гуманності
та відмови від рабства Леопольд експлуатував щойно придбані землі,
використовуючи нелюдські методи. Його злочини стали відомими світу в 1905
році, але він тримав колонію в своїх руках до 1908 року, і лише тоді був
змушений передати управління бельгійському уряду.
Франція окупувала Туніс в травні 1881 року, а Гвінею в 1884 році.
Окупація Тунісу була однією з причин, що змусили Італію в 1882 році пристати
до двоїстого союзу між Німеччиною та Австро-Угорщиною, утворивши
Троїстий союз. В 1881 році Британія окупувала Єгипет, що номінально належав
Отоманській імперії, і в свою чергу правив Суданом і частиною Сомалі. В 1870
та 1882 роках Італія захопила частину Еритреї, а в 1884 році Німеччина
оголосила Тоголенд, Камерун та Південно-Західну Африку своїми
протекторатами. Французька Західна Африка була заснована в 1895 році, а
Французька Екваторіальна Африка — в 1910.
Італія продовжувала політику завоювань, щоб здобути місце під сонцем.
Після поразки в Першій Італо-Ефіопській війні 1895—1896-го років вона
заволоділа Сомалілендом в 1889—1890 роках та всією Еритреєю в 1899 році. В
 12
1911 році Італія вступила у війну з Османською імперією, в якій захопила
Триполітанію та Сиренаїку (сучасна Лівія). Енріко Коррадіні, який повністю
підтримував війну, а потім об'єднав свою групу із зародком фашистської партії,
у 1919 році проголосив концепцію пролетарського націоналізму, який повинен
був на його думку легітимізувати імперіалізм, дивним чином змішавши
соціалізм та націоналізм: «Ми повинні почати з визнання факту існування
пролетарських націй так само, як і класу пролетаріату; а це означає, що є
народи, життя яких підпорядковане… шляху розвитку інших народів; так само,
як із класами. Якщо це визнати, то націоналізм повинен твердо наполягати на
такій правді: Італія є, матеріально й морально, нацією пролетарською»[3].
Друга італо-ефіопська війна 1935—1936 років, яку розпочав Муссоліні стане,
власне, однією з останніх колоніальних воєн (тобто ставитиме мету захопити
територію, на відміну від війни на національне визволення). Ефіопія, яка
залишалася останньою незалежною африканською державою, буде окупована
впродовж 5-ти років.
З іншого боку британці облишили свою політику чудової ізоляції,
уклавши в 1902 році британо-японський альянс, який дозволив Японській
імперії звитяжно закінчити війну з Росією. В 1904 році Сполучене Королівство
підписало Сердечну угоду з Францією, а 1907 році — потрійну Антанту, до якої
долучилася Росія, таким чином укріпившись проти терпеливо організованого
Бісмарком Троїстого Союзу.
Сполучені Штати ця лихоманка зачепила лише ледь-ледь — через
Американське колонізаційне товариство, яке в 1816 році заснував Роберт Фінлі.
Товариство пропагувало еміграцію до Ліберії — «країни вільних», яка була
колонією для звільнених чорних рабів, заснованою в 1820 році. Колишній раб
Лотт Кейрі був першим американським баптистським місіонером в Африці.
Місцеві жителі чинили опір цій колонізаційній спробі.
Американське колонізаційне товариство контролювало колонію Ліберію
до 1847 року, коли, відчуваючи загрозу анексії поселення британцями, Ліберію
проголосили незалежною державою. Таким чином, Ліберія стала першою
 13
деколонізованою країною в Африці. До 1867 року Товариство відіслало в
Ліберію понад 13 тисяч емігрантів. Після Громадянської війни, коли чимало
чорних насправді захотіли поїхати туди, фінансова підтримка колонізації
зійшла нанівець. По тому Товариство зосередило свої зусилля не на еміграції, а
на освітніх та місіонерських програмах.

2.2. Конференція в Берліні (1884-1885)

Берлінська конференція 1884—1885 років, також відома як Конгонська
конференція (нім. Kongokonferenz, вимовляється [ˈkɔŋɡoˌkɔnfeˈʁɛnt͡s]) або
Конференція Західної Африки (Westafrika-Konferenz, вимовляється [ˌvɛst
ˈʔaːfʁika ˌkɔnfeˈʁɛnt͡s])[2] регулювала європейську колонізацію та торгівлю в
Африці в період нового імперіалізму і збіглася з раптовою появою Німеччини
як імперської держави.
Організатором конференції був Отто фон Бісмарк, перший канцлер
Німеччини. Його підсумок, Загальний акт Берлінської конференції, можна
розглядати як формалізацію Боротьби за Африку, але деякі дослідники історії
застерігають від надмірного акцентування її ролі в колоніальному поділі
Африки та звертають увагу на двосторонні угоди, укладені раніше та після
конференції. Конференція сприяла започаткуванню періоду посилення
колоніальної активності європейських держав, які ліквідували або зупинили
більшість існуючих форм африканської автономії та самоврядування. З
чотирнадцяти представлених країн п'ять із них — Австро-Угорщина, Данія,
Нідерланди, Шведсько-норвезька унія та Сполучені Штати — повернулися
додому без формального володіння в Африці.
Перед конференцією європейські дипломати зверталися до урядів
Африки так само, як і в Західній півкулі, встановлюючи зв’язок з місцевими
торговими мережами. На початку 1800-х років європейський попит на слонову
кістку, яка тоді часто використовувалася у виробництві предметів розкоші,
привела багатьох європейських купців на внутрішні ринки Африки.
Європейські сфери влади та впливу були обмежені прибережною Африкою в
 14
цей час, оскільки до цього моменту європейці створювали лише торгові пости
(захищені канонерськими човнами).
У 1876 році король Бельгії Леопольд II, який того ж року заснував і
контролював Африканську міжнародну асоціацію, запросив Генрі Мортона
Стенлі приєднатися до нього в дослідженні та «цивілізації» континенту. У 1878
році також було створено Міжнародне суспільство Конго, яке переслідувало
більше економічних цілей, але все ще тісно пов'язане з колишнім суспільством.
Леопольд таємно відкупив іноземних інвесторів у Товариство Конго, яке було
звернене до імперіалістичних цілей, а «Африканське суспільство» служило
головним чином філантропічним фронтом.
З 1878 по 1885 рік Стенлі повернувся до Конго не як репортер, а як агент
Леопольда з секретною місією організувати те, що стане відомим як Вільна
держава Конго незабаром після закриття Берлінської конференції в серпні 1885
року. Французькі агенти виявили плани Леопольда, і у відповідь Франція
відправила своїх дослідників до Африки. У 1881 році французький морський
офіцер П'єр де Бразза був відправлений до Центральної Африки, здійснив
подорож до західного басейну Конго і підняв французький прапор над
нещодавно заснованим Браззавілем на території нинішньої Республіки Конго.
Нарешті, Португалія, яка, по суті, відмовилася від колоніальної імперії в цьому
районі, яка тривалий час утримувалася через здебільшого неіснуючого
довіреного Королівства Конго, також претендувала на цю територію на основі
старих договорів з Іспанією епохи Реставрації та Римо-католицькою церквою.
26 лютого 1884 року вона швидко уклала договір зі своїм колишнім союзником,
Великою Британією, про блокування доступу Товариства Конго до Атлантики.
На початку 1880-х років багато факторів, включаючи дипломатичні
успіхи, більше знань про місцеву європейську місцевість і потребу в таких
ресурсах, як золото, деревина та каучук, спричинили різке збільшення участі
Європи в африканському континенті. Зроблений Стенлі графік басейну річки
Конго (1874–1877) видалив останню terra incognita з європейських карт
континенту, окресливши території під контролем Британії, Португалії, Франції
 15
та Бельгії. Ці європейські країни кинулися анексувати територію, на яку могли
претендувати суперники.
Франція вирішила захопити Туніс, одну з останніх держав Берберії,
використовуючи заяву про ще один інцидент з піратством. Французькі претензії
П’єра де Бразза були швидко задоволені французькими військовими, які взяли
під контроль території нинішньої Республіки Конго в 1881 році та Гвінеї в 1884
році. Італія стала частиною Троїстого союзу, подія, яка засмутила ретельно
розроблені плани Бісмарка і змусив Німеччину приєднатися до європейського
вторгнення в Африку.
У 1882 році, усвідомлюючи геополітичні масштаби португальського
контролю на узбережжях, але бачачи проникнення Франції на схід через
Центральну Африку до Ефіопії, Нілу та Суецького каналу, Британія побачила,
що її життєво важливий торговий шлях через Єгипет до Індії під загрозою. Під
приводом краху єгипетського фінансування та наступного заколоту, під час
якого сотні британських підданих були вбиті або поранені, Британія втрутилася
в номінально османський Єгипет, який вона контролювала протягом
десятиліть.
Європейська гонка за колоніалізм змусила Німеччину розпочати власні
експедиції, що налякало як британських, так і французьких державних діячів.
Сподіваючись швидко заспокоїти назрілий конфлікт, бельгійський король
Леопольд II переконав Францію та Німеччину, що спільна торгівля в Африці
відповідає інтересам усіх трьох країн. За підтримки британців та ініціативи
Португалії Отто фон Бісмарк, канцлер Німеччини, закликав представників 13
країн Європи, а також Сполучених Штатів взяти участь у Берлінській
конференції 1884 р. для вироблення спільної політики на африканському
континенті.
Конференція була відкрита 15 листопада 1884 року і тривала до закриття
26 лютого 1885 року. Кількість повноважних представників у кожній країні
була різною, але ці 14 країн направили своїх представників для участі в
Берлінській конференції та підписання наступного Берлінського акту.
 16
Загальний акт закріпив наступні пункти:
Частково для того, щоб отримати схвалення громадськості, конференція
вирішила покласти край рабству африканських та ісламських держав. Таким
чином, європейські члени підписали міжнародну заборону работоргівлі в їхніх
поважних сферах. У своїй повісті «Серце темряви» Джозеф Конрад
саркастично назвав одного з учасників конференції, Міжнародну асоціацію
Конго (також звану «Міжнародним суспільством Конго»), «Міжнародним
товариством боротьби з дикими звичаями». Перша назва цього товариства була
«Африканська міжнародна асоціація».
Майно, яке займає Міжнародне суспільство Конго бельгійського короля
Леопольда, назва, що використовується в Загальному акті, була підтверджена
як приватна власність Товариства, а отже, і Леопольда. 1 серпня 1885 року,
через кілька місяців після закриття Берлінської конференції, віце-адміністратор
Леопольда в Конго Френсіс де Вінтон оголосив, що ця територія відтепер
називається «Вільна держава Конго», назва, яка насправді була не
використовується під час конференції і не фігурує в Загальному акті.
14 держав, що підписали, матимуть вільну торгівлю по всьому басейну
Конго, а також на озері Малаві та на схід від нього в районі на південь від 5°
пн.
Річки Нігер і Конго були звільнені для руху суден.
Принцип ефективної окупації (заснований на «ефективній окупації», див.
нижче) був запроваджений, щоб запобігти повноваженням створювати колонії
лише за назвою.
Про будь-який новий акт заволодіння будь-якою частиною
африканського узбережжя держава, яка вступає у володіння або вступає під
протекторат, має бути повідомлена іншим державам, що підписали.
Визначення регіонів, у яких кожна європейська держава мала виключне
право переслідувати законну власність на землю
Перше посилання в міжнародному акті на зобов'язання, пов'язані зі
«сферами впливу», міститься в Берлінському акті.
 17
Португалія–Велика Британія: португальський уряд представив проект,
відомий як «Рожева мапа», в якому колонії Анголи та Мозамбіку були
об’єднані шляхом кооптації території, що втручалася (земля пізніше стали
Замбія, Зімбабве та Малаві). Усі країни, які взяли участь у конференції, за
винятком Великобританії, підтримали амбіції Португалії, і трохи більше ніж
через п’ять років, у 1890 році, британський уряд висунув ультиматум, який
вимагав від португальців вийти із спірної території.
Франція-Британія: лінія, що проходить від Сей в Нігері до Маруа, на
північно-східному узбережжі озера Чад, визначала, яка частина кому належить.
Франція мала б володіти територією на північ від лінії, а Британія — на південь
від неї. Басейн Нілу буде британським, а французи займуть басейн озера Чад.
Крім того, між 11-м і 15-м градусами північної широти кордон проходив між
Вадай, який буде французьким, і Дарфуром у Судані, який буде британським.
Насправді між 21-м і 23-м меридіанами на схід було створено нічийну землю
шириною 200 км.
Франція-Німеччина: територія на північ від лінії, утвореної перетином 14-
го меридіана на схід і Мільту, була визначена як французька, а область на
південь буде німецькою, пізніше названа Німецький Камерун.
Британія-Німеччина: розділення відбулося у вигляді лінії, що проходить
через Йолу, на Бенуе, Дікоа, що піднімається до околиці озера Чад.
Франція–Італія: Італія мала володіти тим, що лежить на північ від лінії від
перетину тропіка Рака та 17-го меридіана на схід до перетину 15-ї паралелі на
північ та 21-го меридіана на схід.
Конференція дала можливість направляти приховані європейські ворожі
дії один на одного назовні; забезпечити нові сфери допомоги європейським
державам у розширенні в умовах зростання інтересів Америки, Росії та Японії; і
сформувати конструктивний діалог для обмеження майбутніх бойових дій. В
Африці колоніалізм був запроваджений майже на всьому континенті. Коли
незалежність Африки була відновлена після Другої світової війни, вона була у
формі роздроблених держав.
 18
Колоніальний розподіл Африки прискорився після Конференції, оскільки
навіть у зонах, визначених сферою їхнього впливу, європейські держави мали
ефективно володіти принципом ефективності. Зокрема, до Центральної Африки
відправлялися експедиції, щоб змусити традиційних правителів підписати
договори, застосовуючи, якщо необхідно, силу, як у випадку з Мсірі, королем
Катанги, у 1891 році. Сахара була захоплена французами під час кількох війн
до початку Першої світової війни. Британці просунулися з Південної Африки і
вниз від Єгипту і завоювали такі держави, як Махдістська держава і Султанат
Занзібар, і, вже перемігши Королівство Зулу, в Південній Африці в 1879 р.,
пішов на підкорення і розгром незалежних бурських республік Трансвааль і
Оранжевої Республіки.
За кілька років Африка була принаймні номінально розділена на південь
від Сахари. До 1895 року єдиними незалежними державами були:
Марокко Марокко, брав участь у колоніальних конфліктах з Іспанією та
Францією, які підкорили націю у 20 столітті.
Ліберія Ліберія, заснований за підтримки Сполучених Штатів для
повернення звільнених рабів до Африки.
Flag of the Ethiopian Empire.svg Ефіопська імперія, єдина вільна рідна
держава, яка відбивалася від італійського вторгнення з Еритреї під час Першої
італо-ефіопської війни 1889–1896 років, але зазнала поразки в 1936 році під час
Другої італо-ефіопської війни.
Majeerteen sultanate flag.jpg Маджиртин (султанат), заснований на початку
18 століття, він був анексований Італією в 20 столітті.
Majeerteen sultanate flag.jpg Султанат Гобйо, вирізаний з колишнього
султанату Маджіртін, який правив північною частиною Сомалі до 20-го
століття, коли вона була завойована Італією.
Наступні держави втратили незалежність від Британської імперії
приблизно через десять років (дивіться нижче для отримання додаткової
інформації):
 19
До 1902 року 90% всієї землі, що становить Африку, було під контролем
Європи. Більша частина Сахари була французькою, але після придушення
повстання Махді та припинення кризи Фашода Судан залишався під спільним
британсько-єгипетським правлінням, а Єгипет перебував під британською
окупацією, перш ніж став британським протекторатом у 1914 році.[24] ]
Бурські республіки були завойовані британцями під час Другої англо-
бурської війни з 1899 по 1902 рр. Лівія була завойована Італією в 1911 р., а
Марокко було поділено між французами та іспанцями в 1912 р.

2.3. Політика умиротворення Німеччини (1930-)

Навесні 1936 р гітлерівський фашизм перейшов в політичний наступ на
західні держави. У центрі розгорнулася боротьби виявилася доля Рейнської
демілітаризованої зони, статус якої спирався на Версальський договір і
Рейнський гарантійний пакт, який складав основу Локарнского договірного
комплексу 1925р. Вторгнення гітлерівського вермахту в Рейнську зону Устань
1936 р стало першою ланкою в розгортанні ланцюга агресивних актів
фашистської Німеччини і разом з тим першим актом застосування збройної
сили в її зовнішній політиці. Ремілітаризація Рейнської зони стала стартом
гітлерівського вермахту в боротьбі за німецьке панування па європейському
континенті. Разом з ремілітаризацією Рейнської зони були остаточно знищені
військово-політичні основи Версальського договору і фундамент Локарнского
договірного комплексу.
Мета Гітлера полягала в тому, щоб змести міжнародно-правові підвалини
збереження європейського світу, запобігти вступу в силу французько-
радянського пакту про взаємодопомогу, внесеного правоцемтрістскім
кабінетом радикала А.Сарро 11 лютого 1936 року на парламентську
ратифікацію, або, по крайней мере, підірвати механізм дії цього пакту,
знецінивши його-. Гітлер розраховував домогтися міжнародної ізоляції СРСР і
одночасно вбити кліп в англо-французькі відносини, запобігти можливому
відродження Антанти4. При цьому Гітлер використовував багато разів
 20
повторювався їм згодом прийом: застосування військової сили було
приурочено до вихідних днях, що ускладнювало прийняття рішень керівними
органами західних країн; подвійне порушення договорів - Версальського і
Локарнської - поєднувалося з клятвами в добрих намірах Німеччини і
пропозиціями союзу. Демагогічно граючи на протиріччях, страхах, бажанні
світу, характерних і для Німеччини, і для Європи, Гітлер на перший план
висував жупел антикомунізму, сподіваючись знайти опору в консервативних
колах Заходу.
Гітлеру вдалося витягти зовнішньополітичні вигоди не тільки від
привабливості тоталітарного режиму Німеччини і з глибинного антикомунізму
ліберально-консервативної Європи, а й з протиріч існуючої системи
підтримання миру. Він оперував моральними міркуваннями, вперше введеними
в міжнародні відносини Версальським договором, постійно акцентував мотиви
провини, честі, рівності, самовизначення і в ролі останнього вірного
прихильника давно померкнувшіх принципів В. Вільсона домігся значного
ефекту насамперед в Англії. Тут його заклики зачепили не тільки хвору честь
нації, а й відповідали традиційної англійської політиці рівноваги сил.
Різноманітні підбадьорливі знаки з боку Англії виправдовували найсміливіші
очікування Гітлера. Він незмінно дотримувався розробленої ще в 1923 р
концепції союзу з Англією, ідея поділу світу була центральною думкою його
зовнішньої політики взагалі. Уже протягом 1934 року він зробив кроки для
укладення угоди з Англією про повітряні озброєння, використовуючи їх для
підігрівання недовіри між Англією і Францією. У 1935р. Гітлер запропонував
англійцям укласти морської пакт. Цей його демарш виявився успішним, так як
тут англійці задовольняли свої домагання на морське могутність, жертвуючи
при цьому всього лише застарілим п'ятим розділом Версальського договору, що
містив положення про роззброєння Німеччини, життєво важливому лише для
Франції, якій довелося усвідомити, "що у Англії немає постійних друзів, а є
лише постійні інтереси ".
 21
До весни 1936 р мілітаризація Німеччини, модернізація її сухопутних
збройних сил - вермахту, головнокомандувачем якої став Гітлер, з'явилася
вибухонебезпечним фактором європейського міжнародного становища.
Німеччина вже мала 10 армійськими корпусами, мала і продовжувала
нарощувати бронетанкові сили і люфтваффе, а також військово-морський флот,
чому сприяло згадуване вже англо-німецька угода, що визначило тоннаж
німецького флоту в 35% британських військово-морських сил. Загальна
чисельність німецької армії (без протиповітряної оборони) становила 590 тисяч
чоловік, в тому числі військова поліція - 30 тисяч чоловік.
Швидкі темпи німецької ремілітаризації викликали серйозну
заклопотаність лідерів Французької республіки. У звіті про засідання
французького Верховного командування уряду від 18 січня 1936 вказувалося,
що з огляду на погіршення відносин з Італією 1/5 частина військ, які раніше
протиставлялися Німеччини, тепер повинна бути зосереджена в Альпах і
Середземномор'я. Тут же зазначалося, що Франція відстає від Німеччини з
таких видів озброєнь, як танки і артилерія. Військове керівництво Франції не
мало сумніву в намірі гітлерівців реокупувати Рейнську зону. При цьому
підкреслювалося, що не доводиться розраховувати па допомогу Росії в разі
конфлікту з Німеччиною, так як ні Угорщина, ні Польща не погодяться
пропустити радянські війська через свою територію.
Військове керівництво Франції робило вельми невтішний прогноз щодо
перспектив франко-німецького суперництва в області чисельності армії: вже до
кінця 1936 р найпізніше до 1937 року, очікувалося, що чисельність німецьких
військ досягне 1 млн. Осіб проти 600 тисяч чоловік французької армії мирного
часу.
Демілітаризована Рейнська зона опинилася під гітлерівським ударом
відразу ж після того, як Німеччина в березні 1935 р розірвала військові
обмеження, накладені на неї Версальським договором: директива про окупацію
зони під кодовою назвою "Шулунг" ( "вчення") була дана вермахту в травні
1935р.
 22
Проблема заходів у відповідь у разі німецької ремілітаризації Рейнської
зони, що існувала з самого моменту підписання Версальського договору, ніколи
не розглядалася в практичній площині. Чи не вирішилася вона і з підписанням
Локарнского договору, хоча його висновок і було зроблено саме з цією метою.
Французький уряд був досить поінформоване про намір Німеччини
ремілітарізовала Рейнську зону. Цей факт підтверджується також і
американської дипломатичної кореспонденцією. Єдиним нез'ясованим
питанням залишався час і привід, який обере німецький уряд для досягнення
намічених цілей. В початку 1936 г. французький посол в Берліні А. Франсуа-
Понсе вдруге попередив свій уряд про підготовку нацистами акції. До цього
часу вже стало абсолютно ясно, що Гітлер просто чекає ратифікації
французьким парламентом франко-радянського договору, щоб використовувати
цей факт як довгоочікуваний привід для денонсації Локарнского договору і
початк ремілітаризації Рейнської зони.
11 лютого 1936 р сподіваючись стримати Гітлера, кабінет А. Сарро вніс
французько-радянський пакт на ратифікацію парламенту. Крепнувшее єдність
антифашистських сил, ядром якого ставали партії Народного фронту,
відобразило атаки реакції: пакт був схвалений 353 депутатськими мандатами
проти 164 при 100 утрималися. Перспектива вступу в силу французько-
радянського пакту увергнула гітлерівський фашизм в стан лихоманки. Генерали
вермахту, сумніваючись в пасивності Франції, заколебалісь28. У
дипломатичних колах Берліна поширилися чутки про "хвороби" Гітлера і
можливий перехід влади в руки генералітету. Все ж Гітлер наполіг па своє
рішення: вранці 7 березня 1936 року перший контингент вермахту - три полки,
був рушать на лівий берег Рейну.
Генерали вермахту діяли вкрай обережно. Німці боялися відповідної
мобілізації і готові були ретируватися при перших її ознаках. Вони входили в
зону, як у ворожу країну, озираючись і лякаючись кожної тіні. Скрізь вони
посилали вперед розвідку, яка висвітлювала місцевість і сигналізувала
відповідним військам, що можна просуватися безперешкодно. Німецькі війська,
 23
переправившись через Рейн, просувалися в трьох напрямках - до Аахену,
Саарбрюкені і Трір. Гітлер відразу ж організував дипломатичне прикриття
військової акції, використовуючи жупел радянської загрози для впливу на
Локарнские держави, перш за все на Англію, з метою досягнення міжнародної
ізоляції Франції і розвалу Локарнского пакту. Він поспішив запевнити
французького посла в Берліні, що саме радянська загроза, зросла нібито після
ратифікації палатою депутатів французько-російського пакту, змушує
Німеччину терміново провести ремілітаризацію Рейнської зони, про що посол
негайно повідомив в Париж. Слідом за цим німецький уряд заявило про
денонсацію Локарнского пакту, обґрунтувавши цей крок посиланням па його
"несумісність" з французько-радянським договором. У меморандумі, врученому
між 10 і 11 годинами ранку 7 березня 1936 р німецьким міністром закордонних
справ К. фон Нейрат послам Франції, Англії та Італії містилася пропозиція про
укладення нового німецько-французького договору про ненапад терміном на 25
років і навіть ширшої угоди, передбачав повернення Німеччини до Ліги націй
на умовах '' рівноправності ". C. Болдуін і його міністри доброзичливо зустріли
пропозиції Гітлера, бачачи в них прагнення Німеччини до формування нової
антирадянської угруповання імперіалістичних держав, Яка замінила б
колишній, тісно пов'язаний з Версальським договором Локарнською договірний
комплекс.
Незважаючи на те, що подібна акція з боку Німеччини давно очікувалася,
уряд А. Сарро так і не приготувало ніякого плану протидії агресії. Результатом
цього стало заціпеніння уряду, коли стало відомо, що Гітлер зважився на
застосування сили. Протягом 7 березня було проведено кілька засідань, але
кабінет так і не прийшов ні до якого рішення про подальші дії.
Кабінет А. Сарро, незважаючи на коливання і сумніви багатьох міністрів,
усвідомлював, що ремілітаризація Рейнської зони не тільки безпосередньо
загрожує французької національної безпеки, а й веде до серйозної зміни
співвідношення сил на континенті на користь Німеччини. Виходячи з цього,
Генеральний секретар французького МЗС А. Леже запропонував план відбиття
 24
німецького удару, заснований на економічних і політичних санкцій.
Генеральний секретар МЗС вважав, що застосування цих санкцій призведе не
тільки до економічної блокади, але і до міжнародної ізоляції гітлерівського
режиму, що змусить Гітлера відступити, очистивши Рейнську зону.
Тим часом союзники Франції на Сході - Польща, Радянський Союз і
країни Малої Антанти висловили готовність надати їй підтримку в
протистоянні нацистської агресії навіть в разі, якщо це призведе до війни. Вони
вважали, що Франція має право вдатися до військової сили, щоб впливати на
Німеччину як порушника Версальського і Локарнської договорів, а також
Рейнського пакту. Але їх участь у подіях залежало від позиції Франції: у неї був
ключ до вирішення проблеми.
За наполяганням французького МЗС 10 березня 1936 в Парижі було
проведено нараду Локарнских держав на рівні міністрів закордонних справ,
засудила гітлерівську агресію і тим самим створила вихідну базу для реалізації
"плану Леже", поставлену, однак, в залежність від вердикту Ради Ліги націй,
який вирішено було скликати в Лондоні.
На що відкрилася 14 березня 1936 в Лондоні в Сент-Джеймському палаці
91-й сесії Ради Ліги націй французька делегація на чолі з П.-Е. Флапденом
отримала підтримку радянської дипломатії. Однак англійська делегація
відхилила "план Леже". За спостереженням італійського посла в Берліні
Аттоліко, англійська дипломатія діяла як "адвокат Німеччини". Окупація
Рейнської області сталася в момент, коли Н. Чемберлен посилено шукав
можливість представити свій мирний план, основним змістом якого було
умиротворення в Європі. Н. Чемберлен, найбільш впливова фігура в уряді С.
Болдуїна, який користувався підтримкою самого прем'єра, а також Дж.
Саймона і С. Хора, дотримувався думки, що в разі перегляду статус-кво з
метою задоволення деяких домагань Гітлера, умиротворення в Європі цілком
можливо. Твердження Гітлера про те, що його дії продиктовані в першу чергу
бажанням домогтися міцного миру в Європі, що міститься в його промові перед
Рейхстагом 7 березня 1936 р і нездатність французів дати негайну відсіч агресії,
 25
лише переконали Чемберлена в правильності його висновків. У англійських
політиків не могло бути сумнівів з приводу того, яку зовнішньополітичну лінію
вітатиме британська громадська думка. В цілому настрої британської
громадськості сприяли поширенню ідей умиротворення. Тому англійська
дипломатія прагнула довести, що вторгнення: вермахту на Рейн є не окупацією
чужої території, а всього лише відновленням Німеччиною суверенних прав.
З метою реалізації цього шляху англійський уряд запросило в Лондон на
засідання Ради Ліги націй гітлерівського представника І. фон Ріббентропа,
розраховуючи "втягнути французів в переговори з німцями". Капітулянтська
позиція англійського кабінету і енергійна пацифіста агітація керівництва
радикалів на чолі з Е. Ерріо, який опублікував відкрите "Лист до німців", яке
оголосило французько-німецьке примирення вирішальним фактором
збереження миру, справили вплив на кабінет А. Сарро і французьку делегацію в
Раді Ліги націй. Французи вимагали збереження Локарнского договору,
погоджуючись передати питання про радянсько-французькому пакті на
рішення суду в Гаазі за умови, що німці негайно відведуть свої війська на 25 км
від кордону, а частина військ взагалі виведуть з Рейнської зони. Таким чином,
керівники Франції схилялися до прийняття курсу на співпрацю з Англією в
рішення Рейнського кризи, віддаючи їй перевагу перед СРСР.
19 березня 1936 рРада Ліги націй прийняв коротку резолюцію, яка
констатувала порушення Німеччиною статті 43 Версальського і статті 4
Локарнского договорів. "План Леже" не був реалізований: колективних санкцій
прийнято не було, агресивні дії Гітлера залишилися безкарними.
Слідом за резолюцією Ради Ліги націй Німеччини був направлений
меморандум, підписаний представниками Франції, Англії, Італії та Бельгії, в
якому доводилася неправомірність ремілітаризації Рейнської зони і містилася
пропозиція Німеччини щодо арбітражу Гаазьким судом спору про сумісність
Локарнского і радянсько-французького пактів. Сьомий розділ меморандуму
містив згоду західних держав па проведення переговорів з Німеччиною.
Англійські дипломати розробили спеціальний "запитальник", звернений до
 26
Гітлера. Запитальник мав на меті виявити ставлення Гітлера до збереження
миру в різних частинах Європи, наприклад в Литві, Австрії, Чехословаччині,
Рейнської зони, але ні слова не говорилося про СРСР. Гітлер залишив
англійський "запитальник" без відповіді. Французький міністр закордонних
справ П.-Е. Фланден переконував усіх британських державних діячів і
політикою, з якими зустрічався, твердо дотримуватися жорсткої інтерпретації
Локарнского договору, а також підтримувати Францію, якщо військові дії
виявляться необхідними, очолити разом з нею хрестовий похід західних
демократій проти нацистської агресії. Але найважливіше П.-Е. Фланден
попередив, що якщо Англія відкине Локарно, то Франція змушена буде
переглянути свою політику, так як нічого іншого у неї не залишиться.
19 березня 1936 р в той же день, коли Локарнские держави передали свої
пропозиції Німеччини, в кабінеті англійської міністра закордонних справ були
проведені двосторонні англо-французькі переговори. Розуміючи, що необхідно
дати Франції компенсацію за втрату Локарнских гарантій, уряд Болдуіна
приготувало документ, який з'явився формальним інструментом відродження
англо-французької Антанти. Згідно з цим документом, Великобританія брала на
себе зобов'язання, в обмін на взаємні зобов'язання з боку Франції, прийти їй на
допомогу в разі будь-якої неспровокованою агресії, вживати всіх необхідних і
доступні кроки щодо забезпечення її безпеки, координувати свої військові та
дипломатичні акції відповідно до консультаціями з французьким урядом.
Англо-французьке угоду 19 березня 1936 р означало істотне зрушення в
британській політиці: вперше після війни 1914-1918 рр. Англія погодилася
взяти на себе, хоча і обмежені, але військові зобов'язання по відношенню до
іншої держави - Франції. Цей крок англійської дипломатії пояснювався не
тільки наростанням англо-німецьких протиріч і бажанням знайти надійного
партнера в особі Франції, а й прагненням підірвати значимість французько-
радянського пакту про взаємодопомогу, переконати Франції не шукати
підтримки у Росії. 15 квітня 1936 в Лондоні були проведені секретні англо-
французькі штабні переговори на рівні заступників начальників генеральних
 27
штабів, дали, хоча і обмежені, але позитивні результати. Конкретне рішення
звелося до констатації англійської обіцянки почати десантування свого
експедиційного корпусу у Франції (за всебічної французької підтримки) через
15 днів після виникнення військової ситуації. Разом з тим кабінет А. Сарро
залишив без відповіді радянські пропозиції щодо практичних кроків по
зміцненню миру в Європі і приборкання гітлерівської агресії, зроблені на базі
французько-радянського пакту, обмін ратифікаційними грамотами якого був
проведений 27 березня 1936 в Парижі.

2.4. Порівняння політик умиротворення

Порівюючи політики умиротворення Алжиру, Берлну та Німечинни
можна скажати що між ними багато спільного. Оскільки Алжир політика була
колонізація міст всіма країнами заходу такими як Італія, Франція та ін..
Політика Берліну також розділяла Африканський контингент на доібні
колонії які підпорядковувалися країнам загарбиками.
А щодо Німеччини здатність країн Заходу до колективних дій проти
агресора знизилась через загострення взаємного суперництва у пошуках шляхів
подолання економічної кризи. До того ж скрутне економічне становище
відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Вирішення їх
було пріоритетним.
Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, в
тому числі і силових методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі
і готовності до певних втрат. Однак сама думка про це для людей, які щойно
пережили війну, здавалася зловісною. Громадськість в Англії і Франції була
налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавались
занадто далекими, щоб вбачати у них загрозу європейській безпеці. Розуміння
цілісності і неподільності світу не було притаманним для тодішньої суспільної
свідомості. Такі настрої знайшли своє відображення у політиці
"умиротворення", яка вела країни до пасивності і зайвої обережності.
 28
Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який
прагне відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ
світу спочатку оцінювались як данина націоналістичній риториці і не
сприймалися серйозно. Лідери Англії і Франції не бачили причин для зміни
політичного курсу, який активно впроваджувався у 20-х роках і був націлений
на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Стає зрозумілою
відсутність реакції Англії і Франції на дії Німеччини, хоч вони носили відкрито
зухвалий характер і порушували один з принципів міжнародного права:
договору потрібно дотримуватись.
Нацизм у Німеччині ще не встиг показати своє хижацьке обличчя. Країни
Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна
домовитись.
Особливо слід сказати про позицію США. Криза там прикувала увагу
суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруги у світі породило у
США прагнення відгородитися від всього в своїй "американській фортеці".
Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, із
значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з
неї. Це різко підвищило шанси агресорів.
 29
Розділ З. Проблеми умиротворення країн
3.1. Причини провальних моментів політики умиротворення
Підсумками політики «умиротворення» стали аншлюс (приєднання)
Австрії та Мюнхенська угода щодо Чехословаччини. У лютому 1938 р. було
підписано угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня
1938 р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували
Австрію. Наступного дня було оголошено про возз’єднання Австрії з
німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга Націй не відреагували на це.
Протест проти таких дій висловив тільки СРСР. Наступним об’єктом
нацистської агресії стала Чехословаччина. Німеччина вимагала віддати
Судетську область, де проживало 3 млн німців. 13 вересня 1938 р. судетські
нацисти вчинили заколот.
Після його придушення Німеччина стала загрожувати Чехословаччині
розправою. Однак у той час співвідношення сил було не на користь Німеччини.
До того ж уряд СРСР відповідно до договору 1935 р. запропонував
Чехословаччині всебічну допомогу. Виникла міжнародна криза, для вирішення
якої Н. Чемберлен зустрівся з А. Гітлером у Мюнхені. А. Гітлер заявив, що
Судетська область — остання територіальна вимога Німеччини в Європі.
Англія та Франція висунули чехословацькому уряду ультиматум про негайну
передачу Німеччині територій ЧСР, населених німцями. За спиною
Чехословаччини главами урядів Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії
29—30 вересня 1938 р. було підписанно Мюнхенську угоду. До Німеччини
відійшли всі прикордонні західні й північно-західні райони Чехословаччини.
Мюнхенська угода зобов’язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та
Угорщини.
Польщі була передана Тешинська Силезія, Угорщині за І Віденським
арбітражем — частина Словаччини та Карпатської України. Чехословаччина
стала федеративною державою. Мюнхенська угода означала перетворення
Німеччини на найсильнішу державу Центральної Європи. Усі малі держави
цього регіону зрозуміли, що ні Ліга Націй, ні Англія та Франція не можуть
 30
гарантувати їхній суверенітет, і пішли на зближення з Німеччиною. 27  лютого
1939 р. уряди Англії та Франції визнали режим Ф. Франко в Іспанії, який
активно підтримували Німеччина та Італія. 15 березня 1939 р. німецькі війська
окупували Чехію й Моравію, Словаччина була проголошена незалежною, а
Угорщина захопила всю Карпатську Україну.
Далі Німеччина почала вимагати від Польщі згоди на передачу їй
Данцига і побудову через польський коридор екстериторіальної траси, яка б
зв’язала Німеччину з Пруссією. Німецькі війська вступили в Мемельську
область (Клайпеда), яка належала Литві. У квітні 1939 р. Італія здійснила
агресію проти Албанії та захопила її. Крах політики «умиротворення» став
очевидним. Суспільство вимагало від урядів рішучості у ставленні до
Німеччини. Англія та Франція обмінялися зверненнями про взаємну допомогу
на випадок агресії та надали відповідні гарантії державам, які мали спільний
кордон із Німеччиною. Виникнення безпосередньої загрози війни спонукало
уряди Англії та Франції до зближення із СРСР.

3.2. Провальні моменти умиротворення в історії деяких держав

І в Великобританії, і у Франції посилювалися суспільні настрої проти
залучення цих країн в боротьбу за збереження цілісності Чехословаччини,
країни, створеної волею учасників Антанти і проіснувала всього лише 20 років.
У Франції ширилося небажання "вмирати за чехів" і "жертвувати трьома
мільйонами французів, всієї молоддю наших університетів, шкіл, заводів і
країни в цілому заради збереження трьох мільйонів чеських німців під
пануванням Чехословаччини?". Такі мотиви були підхоплені всієї правої
пресою. І хоча вони зустріли численні заперечення, весь тон і всі відтінки
спалахнула полеміки показували широке поширення установок
"умиротворителів" у французьких політичних сферах. В цілому вони відбивали
глибокі зрушення і в розстановці політичних сил, знаменували закінчення
періоду існування Народного фронту в країні, зростання впливу правих партій і
течій.
 31
Англо-французькі відносини переживали тоді серйозну кризу,
викликаний твердим наміром Н. Чемберлена домогтися врегулювання
двосторонніх відносин з Німеччиною, нехай навіть за рахунок Франції.
В ході переговорів 28-29 квітня 1938 рв Лондоні була вироблена спільна
лінія західних держав по відношенню до Чехословаччини і іншим процесам, що
розвивалися в Європі в той час, а також до їх майбутнім відносинам з
Німеччиною. Ініціативу при обговоренні всіх цих питань тримала англійська
сторона, яка розвинула систему аргументів в дусі політики "умиротворення".
Вони вирішили, що якщо Німеччина зважиться захопити Чехословаччину,
вважали вони, західні держави не в силах будуть перешкодити таким планам. А
якщо в зв'язку з цим спалахне війна, то навіть у разі її переможного завершення
західні держави не зможуть після неї відновити Чехословаччину "на колишній
основі". Вони закликали дивитися на "чехословацьку проблему" з позицій
"повного реалізму" і спонукали чехословацький уряд вирішити питання про
становище німецької національної меншини шляхом переговорів з
генлейновской партією. Франція заявила, що слід захищати чехословацьку
незалежність проти німецької загрози, залучаючи до цього Югославію,
Румунію і Польщу.
Переговори проходили досить важко, позиції французької делегації
послаблялися погіршенням внутрішньополітичної ситуації і застереженнями,
отриманими від військового керівництва країни, яке вважало життєво
важливим англійську військову допомогу в можливій війні з Німеччиною. В
кінцевому рахунку, Е. Даладьє визнав, що розбіжності між двома урядами
полягає не в поглядах, а в розумінні, якими засобами можна домогтися
загальних цілей. В результаті переговорів сторони прийшли до висновку про
необхідність провести спільний демарш у Празі, щоб спонукати
чехословацький уряд задовольнити побажання судетських німців і таким чином
"погасити" проблему.
Наслідком лондонського наради став натиск Великобританії і Франції на
Чехословаччину. Після ряду проміжних кроків представники західних держав
 32
передали 7 травня 1938 року офіційні ноти чехословацького уряду з вимогою
нових поступок Генляйну. В іншому випадку, як говорилося в нотах,
Великобританія і Франція не візьмуть на себе ніяких гарантій проти нападу
Німеччини. 15 травня 1938р. Чехословацький уряд в відповідній ноті Англії і
Франції дякувала західні держави за добрі поради і запевняло їх в свою
готовність розглянути і вирішити національну проблему в рамках конституції і
при збереженні територіальної цілісності. На той час уже почалися переговори
з генлейновцев, і уряд приступив до підготовки проекту закону про
національний статус. Слідом за західними державами керівні діячі
Чехословаччини заявляли про свою готовність поліпшити відносини з
Німеччиною.
В середині травня генлейновцев організували безліч інцидентів в
судетських областях. Керівництво Судетсько-німецької партії уклало угоду зі
словацькою Клер-фашистської "Народною партією" про те, що та висуне
вимогу про надання Словаччини автономії за зразком автономістських вимог
генлейновцев, що спричинило б поділ держави на кілька частин. Одночасно
гітлерівська Німеччина виступила з низкою заяв про те, що вона не допустить
застосування сили проти судетських німців і обмеження їх прав. До
чехословацьким кордонів стали стягуватися німецькі війська.
Масові заворушення в судетських областях і підготовка до путчу,
приуроченому до дня виборів в муніципальні органи 22 травня, примусили
чехословацький уряд до прийняття заходів по відновленню спокою в
прикордонних областях. 17 травня 1938 було опубліковано урядове рішення
про заходи щодо підтримання громадського спокою. У відповідь судето-
німецька партія 20 травня перервала переговори з урядом і зажадала
відновлення "демократичних і конституційних прав", тобто скасування всіх
заходів проти їх підривних дій. Обстановка ще більше загострилася після того,
коли біля прикордонного міста Хеб чеський жандарм застрелив двох
нацистських терористів. У такій ситуації повідомлення про нові пересуваннях
німецьких військ змусили чехословацький уряд оголосити часткову
 33
мобілізацію. Всі ці події призвели до так званого травневого кризи, який став
великою подією на шляху до Мюнхенської угоди. Мобілізація 21 травня 1938 р
викликала патріотичне піднесення в Чехословаччині і пройшла в обстановці
організованості. Демократичні сили продемонстрували готовність захищати
незалежність країни зі зброєю в руках. Антифашистські настрої і бойовий дух
чехословацького народу справили велике враження у всьому світі.
Французький уряд заявило, що в разі неспровоцированного німецького
нападу на Чехословаччину воно виконає свої союзницькі зобов'язання, але
відкинув саму думку про можливість обговорити з СРСР можливих заходів з
надання допомоги Чехословаччини з побоювання, ніби франко-радянсько-
чехословацькі переговори могли б бути витлумачені як якийсь змову проти
Німеччини. Навпаки, воно пішло на поводу у британських "умиротворителів",
зв'язавши себе зобов'язанням не робити без консультацій з Великобританією
ніяких заходів, які могли б загострити ситуацію, і надало ініціативу британської
дипломатії.
Тим часом нацистське керівництво вирішило до кінця використати
сприятливу для нього ситуацію. 30 травня 1938 року Гітлер затвердив новий
варіант Директиви про єдину підготовку збройних сил у війні. Він відкривався
словами, формулювати мету намічених дій: "Моїм непохитним рішенням є
розбити Чехословаччину в найближчому майбутньому шляхом проведення
військової кампанії". Паралельно з військовою підготовкою розгорнулася
інтенсивна діяльність по підриву внутрішньої стабільності Чехословаччини. За
наказом з Берліна генлейновцев 8 червня виступили з новими вимогами, що
включали як неодмінну умову освіту свого сейму і особливі пільги за участю в
уряді. Переговори незабаром зайшли в глухий кут.
літні місяці 1938 р британська дипломатія посилено розвивала ідеї
нейтралізації Чехословаччини і проведення плебісциту в Судецьких областях з
перспективою їх передачі Німеччині. Було ясно, що західні "умиротворителів"
взяли курс на перебудову всієї системи міжнародних відносин в дусі "пакту
чотирьох", що зачіпало інтереси всіх європейських держав, але особливо
 34
сильно - сусідів Чехословаччини і держав, що входили разом з нею в Малу
Антанту, - Румунії і Югославії.
Після тривалого обговорення ідеї британського "посередництва" урядами
Великобританії і Франції, а також з німецькими емісарами в Лондоні в кінці
липня було англійське звернення до Чехословаччини, рішуче підтримане
французькоїдипломатією, з пропозицією надіслати "посередницьку" місію
лорда Ренсімена. Під натиском західних держав чехословацькі правлячі кола
пішли на нові поступки і дали згоду на британське посередництво. При
англійською посередництва розвиток кризової ситуації набуло прискорені
темпи. У глибокій таємниці в найближчому оточенні британського прем'єра був
вироблений "план Зет". Його суть полягала в прямому контакті Чемберлена з
Гітлером і блискавичному дозволі "чехословацької кризи" на основі передачі
Німеччині судетських областей і розчленування Чехословаччини.
У ніч на 13 вересня 1938 р інструкцій з Берліна генлейновцев зробили
спробу підняти путч. Він був швидко придушений чехословацької поліцією. Це
стало приводом для Великобританії прискорити здійснення заздалегідь
спланованого "плану Зет". У ніч на 14 вересня британська дипломатія
приступила в спішному порядку до підготовки екстреної зустрічі британського
прем'єра з фюрером. За задумом Н. Чемберлена, їх особистий контакт повинен
був привести до англо-німецькому угоди і врегулювання в "дусі динамізму"
всіх проблем, які підлягають вирішенню.
15 вересня 1938 року відбувся політ Чемберлена в Мюнхен і його зустріч
з Гітлером в Берхтесгадене. Бесіда з фюрером протікала не так, як він її собі
уявляв. Пропозиція Чемберлена відкласти обговорення "чехословацького
питання" на наступний день, а спочатку зайнятися з'ясуванням значно більших
проблем, заради чого він і зробив цю поїздку, було обійдено Гітлером. Він
зажадав негайної передачі судетських областей Німеччини. Заради цієї мети,
погрожував фюрер, він готовий йти навіть на ризик світової війни. Але це було
тільки частиною його вимог. Гітлер заявив далі, що, поки не буде ліквідовано
радянсько-чехословацький договір, він буде розглядати Чехословаччину як
 35
"спис, спрямоване у фланг Німеччини". Правда, він дав зрозуміти, що
Чехословаччина взагалі незабаром припинить існування після задоволення
"справедливих вимог" інших національностей (словаки, угорці і поляки).
Чемберлен вказав на необхідність обговорення цих питань британським і
французьким урядами. Була досягнута домовленість, що їх нова зустріч
відбудеться через кілька днів, протягом яких англійська сторона просила не
ускладнювати зусиль Чемберлена будь-якими несподіваними діями.
Відбулися 18 вересня 1938 року в Лондоні переговори провідних
державних діячів Великобританії та Франції призвели до остаточного
узгодження позицій західних країн. Французька сторона наполягала на ідеї
гарантії, яка повинна бути надана Чехословаччини після відторгнення
прикордонних судетських областей. Після деякого опору ця пропозиція була
прийнята британськими політиками. На такій основі і були сформульовані
вимоги Великобританії і Франції до уряду Чехословаччини поступитися
Німеччини області з переважаючим німецьким населенням, причому без
плебісциту і "як відокремлений питання". Оскільки одночасно вказувалося, що
Чемберлен намір відновити переговори з Гітлером і знову зустрітися з ним в
середу, 21 вересня, то виходило, що західні держави залишали на роздуми
чехословацького уряду трохи більше доби. Англо-французький ультиматум
давав можливість чехословацьким правлячим колам отримати виправдання,
ніби вони змушені поступитися силі. 21 вересня правлячі кола Чехословаччини
капітулювали. До вечора цього дня вони повідомили в Лондон і Париж, що
приймають їх пропозиції "як нерозривне ціле, підкреслюючи при цьому
принцип гарантій".
22-23 вересня 1938 року відбулася нова зустріч Чемберлена з Гітлером в
Годесберге, в ході якої британський прем'єр-міністр повідомив фюреру про
готовність західних країн забезпечити виконання його вимог. Однак Гітлер не
тільки організував висунення польських і угорських територіальних претензій
до Чехословаччини, а й сам виступив з максималістськими вимогами і,
посилаючись на право самовизначення, домагався негайної окупації судетських
 36
областей, заявивши вкрай здивованому Н. Чемберлену, що "в світлі останніх
днів запропоноване рішення вже втратило будь-який сенс ".
22 вересня уряди Англії та Франції повідомили чеському уряду, що "не
беруть на себе відповідальність радити йому не проводити мобілізацію".
Мобілізація в Чехословаччині почалася 23 вересня. Відгук чехословацького
народу перевершив всі очікування. У прикордонних областях було відновлено
порядок, війська зайняли укріплені райони. Однак це не змінило політики
уряду, воно залишилося на капитулянтской позиції і зберігало вичікувальну
тактику, готове виконати англо-французький план.
Нові переговори Чемберлена з Гітлером почалися в той же день, що і
мобілізація в Чехословаччині. Дізнавшись про це, Гітлер заявив, що "тепер...
Чехословаччина і не подумає віддати Німеччині будь-які території". Фюрер
заявив, щоб судетські території існували передані 1 жовтня 1938 Чемберлен
повернувся в Лондон, твердо сподіваючись добитися врегулювання кризи на
нових німецьких умовах. Однак йому не вдалося переконати в цьому ні
А.Д.Купер, перший лорд адміралтейства, ні, як не дивно, лорда Галіфакса, а
також Францію.
26 вересня 1938 року Гітлер проголосив про своє рішення оволодіти
Судетської областю на 1 жовтня 1938 У ті дні ніхто не сумнівався, що Європа
повним ходом йде до війни. 27 вересня 1938 р коли було офіційно оголошено
про мобілізацію Франції і британського флоту, Гітлер направив Н. Чемберлену
послання, в якому в стриманих висловах Гітлер заперечував той факт, що його
пропозиції повністю позбавлять чехів гарантій на існування як нації, що
німецькі війська просунутися далі демаркаційної лінії. Гітлер висловлював
готовність обговорити з чехами деталі і дати гарантії Чехословаччини. Чехи
тримаються тільки тому, що сподіваються почати європейську війну,
заручившись підтримкою Англії і Франції. Але він, Гітлер, все ще сподівається
зберегти мир.
 37
Висновки
В результаті дослідження можна зробити наступні висновки:
Англійська зовнішня політика і дипломатія в 1920-1930 рр. містила в собі
боротьбу двох напрямків: використання Ліги Націй для забезпечення
європейської безпеки і створення нової системи міжнародних відносин,
заснованої на перегляді вже склалася Версальської системи. При цьому
англійська дипломатія прагнула послабити французьку позицію в Лізі Націй,
що суперечило першому завданні. Для виконання другого завдання англійська
дипломатія використовувала "пакт чотирьох держав", реалізація якого була
неможлива через посилення агресивності Німеччини. Англійська зовнішня
політика зводилася до посилення уміротворітельскіх тенденцій. Це
пояснювалося наступними факторами: необхідність захисту величезною
колоніальної імперії, вразливість Великобританії з повітря і фінансові
труднощі.
Головними завданнями Гітлера були перегляд Версальського договору і
перетворення Німеччини на світового лідера. Цих цілей німецька дипломатія
домагалася самими витонченими способами: шантажем, підкупом і т.д.
Характерною рисою ведення зовнішньої політики стали миролюбні заяви
Гітлера щодо врегулювання та стабілізації світу в післявоєнній Європі, а також
налагодження "дружніх" відносин з сусідами. Для здійснення своїх агресивних
планів Гітлер прагнув до реорганізації армії, від її чисельності до якісного
оснащення. Для цього він вміло використовував свою дипломатію, а також
Англію, яка вірила в мирні цілі Гітлера, спокійно реагувала на прояв
загарбницьких тенденції в політиці нацистів, а також багато в чому сприяла
зміцненню обороноздатності Німеччини.
Н. Чемберлен був відомим прихильником курсу "невтручання" і
"умиротворення" і встановлення дружніх відносин з Німеччиною для того, щоб
виграти час для переозброєння і модернізації британської армії. Він
усвідомлював важливість фінансування військової промисловості, як
невід'ємну частину сильної держави. Вся зовнішня політика Чемберлена була
 38
спрямована на посилення впливу Великобританії в Європі і захисту
національних інтересів. Проте, головною помилкою Чемберлена було те, що він
недооцінив Гітлера. Прем'єр-міністр не очікував, що фюрер так швидко
порушить всі домовленості, досягнуті в Мюнхені. Серед інших його
прорахунків можна виділити ігнорування Ліги Націй як інструменту
забезпечення колективної безпеки, а також зростання недовіри до СРСР, чому
Чемберлен прагнув направити фашистську агресію на Москву.
Рейнський криза, що вибухнула навесні 1936 року та призвів до
фактичного розвалу Локарнского договірного комплексу, знаменував собою
істотне зрушення в співвідношенні сил на континенті на користь гітлерівської
Німеччини. Лідерство Англії в європейських міжнародних відносинах
визначило сценарій розвитку подій у Східній Європі: захищати цю область
Англія не збиралася, тому вона дозволила Німеччині безкарно окуповувати
Рейнську область. У березні 1936 року був пройдений перший етап
європейського умиротворення, результати його не забарилися. 27 квітня 1936
король Леопольд заявив, що Бельгія відтепер має намір займати позицію
нейтралітету. Польща денонсувала раніше укладений торговий договір з
Францією, а економічні зв'язки з Німеччиною стали стрімко розвиватися. У
Чехословаччині посилилася пронімецький напрямок. Таким чином, окупація
Рейнської зони, наслідків якої так боявся Гітлерівське керівництво, дозволило
Німеччині стати однією з впливових західноєвропейських держав. Що
стосується міжнародних відносин, можна відзначити, що події 1936 р
зруйнували систему Локарскіх угод, а також завдали сильного удару по
престижу Ліги Націй, роль якої знижувалася вже з 1933 р
Аншлюс Австрії не був серйозною перешкодою для Гітлера, адже Англія
заохочувала Німеччину в приєднанні територій для збереження миру і балансу
в Європі, а Франція в поодинці не могла впорається з Німеччиною, яка ставала
все більш і більш потужною. Уряд Англії, очолюване Чемберленом і Галіфакс,
прагнуло не тільки відстрочити можливою агресію з боку Німеччини для
підготовки власних збройних сил, але так само встановити з нею дружні
 39
стосунки. 30 січня 1937 року Німеччина в односторонньому порядку
відмовилася від дотримання статті 231 Версальського договору, що забороняв
аншлюс з Австрією. У лютому 1938 Чемберлен заявив про те, що Ліга Націй не
зможе забезпечити малі слабкі держави, в тому числі Австрії підтримкою при
можливій агресії. У березні 1938 р німецькі війська увійшли до Австрії і без
особливих зусиль домоглися приєднання до Німеччини за допомогою
союзників-нацистів, яких на той час ставало все більше і більше.
Проблема Судетської області була однією з центральних в програмі
Гітлера. Протягом півроку Англія і Франція намагалися задовольнити
територіальні претензії Гітлера, проте всякий раз стикалися з патріотичними
настроями в самій Чехословаччині. Коли Гітлер заявив про намір силою
опанувати спірною територією, почалася загальна мобілізація в Чехословаччині
і Франції, і часткова в Англий, що змусило Гітлера запропонувати проведення
конференції по чехословацькому питання. Мюнхенська конференція 29-30
вересня 1938 р стала завершальною подією в політиці "умиротворення", що
призвела до дестабілізації Європи, руйнуванням всіх політичних зв'язків і, як
наслідок, значне послаблення кожної країни, а також падіння ролі Ліги Націй.
Порушуючи всі принципи і норми міжнародного права, мюнхенська угода було
нав'язано Чехословаччини, яке їй було зовсім не потрібно. Крім того,
результатом цього договору стало порушення військової рівноваги на користь
Німеччини, яке дозволяло їй вільно діяти в європейській зоні.
Резюмую все вищесказане, можна сказати, що політика «умиротворення»
як політичний курс Великобританії мав обґрунтовані причини захисту
територіальної цілісності Британської імперії, яка ледь оговталася від наслідків
Першої світової війни. Але ця політика не враховувала інтереси інших держав і
часто проводилася, порушуючи всі принципи міжнародних інститутів, як Ліги
Націй і Версальської системи. Одну з головних ролей зіграв прем'єр-міністр
Великобританії Н. Чемберлен, який прагнув послабити позиції Франції і СРСР і
встановити дружні відносини з Німеччиною, надавши їй можливість
відродитися з попелу Першої світової війни. Однак Гітлер розцінив численні
 40
територіальні поступки як можливість зміцнення Німеччини і перетворення її в
світову державу. Для досягнення цієї мети він з 1933 по 1938 настільки зміцнив
міць армії, що жодна європейська країна не змогла протистояти їй поодинці.
Як можна помітити, тактика Гітлера з моменту окупації Рейнської зони і
до рішення Чехословацького питання стає все більш агресивною і рішучою.
Якщо захоплення Рейнської зони проходив вкрай обережно, фюрер
побоювався, що Англія і Франція дадуть відповідь на цю кампанію, проте
ніякої реакції не було; захоплення Австрії відбувався більш продумано, з
захопленням країни зсередини, проте і в Англії, і у Франції це викликало повне
байдужість; то чехословацький питання нагадував міжнародний скандал, з
численними переговорами, виступами і вже при довгоочікуваному участю
Англії та Франції, але все ж боротися з Гітлером було вже неможливо.
 41
Список використаних джерел
1. Батурин М., США і Мюнхен (з історії американської зовнішньої
політики 1937-1939); М: ІМО, 1961. - 208 с.
2. Білоусова З.С. Франція і європейська безпека, 1929-1939; М: Наука,
1976. - 418 с.
3. Білоусова, З. С. Франція і проблеми безпеки в Європі (1933-1935 рр.) //
Нова і новітня історія, 1975, №4, с. 107-120.
4. Борисов А. Ю., Мюнхенська трагедія: / Роздуми через півстоліття /; М:
Знання, 1988. - 64 с.
5. Бочаров. Н. Н. Італо-фашистська дипломатія і Мюнхенська змова //
Нова і новітня історія, 1962, №1, с. 72-86.
6. Зовнішня політика Великобританії в Новий час: Межвуз. Зб. науч. Тр. /
Моск. Держ. Пед. Ін-т ім. В. І. Леніна; М: МГПИ, 1988. - 163 с.
7. Демидов С. В., Англо-французькі відносини напередодні другої
світової війни (1936-1939); Рязань: Вид-во РГПУ, 2000. - 182 с.
8. Демидов С. В., Європейська політика і дипломатія Великобританії в
1933-1939 рр; Рязань: Вид-во РГПУ, 2001. - 224 с.
9. Джордан В. М., Великобританія, Франція і німецька проблема в 1918 -
1939 рр.; М: Госполітіздат, 1945 - 304 с.
10. Жиро Р., Франція, 1939 рік // Нова і новітня історія, 1991, №2, с. 64-73.
11. Іванов А. Г., Великобританія і Мюнхенська змова: / На основі
архівних документів / // Нова і новітня історія, 1989, №6, с. 21-36.
12. Іванов Л.М., Мюнхенська політика західних держав і роль СРСР як
діючого фактора світу, 1937-1939 рр; М: Правда, 1947. - 23 с.
13. Історія Другої світової війни 1939-1945 рр. в 12 томах; М: Воениздат,
1973-1982. Том 1. Зародження війни. Боротьба прогресивних сил за збереження
миру; М.: Воениздат, 1973. -362 c.
14. Ліддел Гарт Б.Г., Друга світова війна; М: АСТ, СПб.: Terra Fantastica,
1999. - 740 с.
 42
15. Травневий І.М., Спогади радянського дипломата 1925-1945 рр.; М:
Міжнародні відносини, 1987. - 784 с.
16. Малафєєв, К. А. Англо-французька дипломатія в період військово-
політичної кризи в Європі / квітень-вересень 1938 года / // Зовнішня політика
Великобританії в Новий час: Межвуз. Зб. науч. праць; М, 1988, с. 118-136.
17. Малафєєв, К. А. Франція і Мюнхен // Проблеми новітньої історії
Франції; Рязань, 1985, с. 47-67.
18. Малафєєв, К. А. Французька дипломатія під час військово-політичної
кризи 1936 р в західній Європі // З історії ідейно-політичної боротьби у Франції
в новітній час; Грозний, 1987, с. 107-125.
19. Матвєєв, В., Провал мюнхенської політики (1938-1939); М:
Госполітіздат, 1955. - 264 с.
20. Мельников Ю.М., США і гітлерівська Німеччина 1933-1939 рр; М:
Госполітіздат, 1959. - 352 с.
21. "Мюнхенська політика" англійського імперіалізму під час "дивної
війни" // Вісник Моск. Ун-ту. Ист.-філол. Серія, 1959, №2, с. 121-152.
22. Некріч А., Політика англійського імперіалізму в Європі (жовтень
1938-вересень 1939); М: Изд-во Аккад. Наук СРСР, 1955. - 476 с.
23. Вівсяний І.Д., Таємниця, в якій війна народжувалася; М: Политиздат,
1971. - 280 с.
24. Поздеева Л.В. Англія і ремілітаризація Німеччини, 1933-1936; М: Изд-
во Аккад. Наук СРСР, 1956. - 298 с.
25. Поздєєва Л. В. Щоденник І.М. Травневого. Із записок про британській
політиці 1938-1941 рр. // Нова і новітня історія, 2001., №3, с. 46-63.
26. Рейнольдс, Д. Великобританія і "третій рейх". 1933-1940 рр: [Ст. з
Великобританії] // Нова і новітня історія, 1991, №3, с. 44-55.
27. Розанов Г. Л. Німеччина під владою фашизму (1933-1939 рр); М:
Міжнародні відносини, 1964. - 518 с.
28. Сапожникова Г.Н., Антивоєнний рух в країнах Європи в міжвоєнний
період, 1917-1939; М: Наука, 1985. - 150 с.
 43
29. Стегарь, С. А. Франко-німецькі суперечності в 1933-1935 роках //
Нова і новітня історія, 1975, №6, с. 133-142.
30. Стегарь, С. А. Французько-італійські відносини напередодні Другої
світової війни (жовтень 1930 - серпень 1939 рр) // Нова і новітня історія, 1965,
№5, с. 94-103.
31. Тейлор А. Дж. П., Якобсен Г.-А., Друга світова війна: Два погляди; М:
Думка, 1995. - 556 с.
32. Типпельскирх К., Історія Другої світової війни; М: Видавництво
іноземної літератури, 1956. - 778 с.
33. Уткін А. І., Друга світова війна; М: Алгоритм, 2002. - 864 с.
34. Черчілль У., Друга світова війна. - М.: Воениздат, 1991. - 682 с.
35. Ерріо Е., З минулого: Між двома війнами. 1914-1936. - М.:
Видавництво іноземної літератури, 1958. - 766 с.
36. Документи і матеріали передодня Другої світової війни, 1937-1939:
[Збірник]. У 2-х т. / М-во іноз. справ СРСР; [Редкол.: Бондаренко А.П та ін.]; М:
Политиздат, 1981. - 302, 415 с.
37. Лещинський, Л. Гітлерівський план окупації Англії. З історії Другої
світової війни. [За архівними даними] // Новий час, 1961, №19, с. 16-19.
38. Напередодні, 1931-1939. Як світ був вкинутий у війну: коротка історія
в документах, спогадах і коментарях: [Збірник / Упоряд. М.М. Яковлєв та ін.];
М: Политиздат, 1991. - 272 с.