1.Євро́па — частина світу в Північній півкулі.

Омивається Північним
Льодовитим океаном на півночі, Атлантичним океаном на заході та
Середземним морем на півдні. На сході та південному сході відокремлена
від Азії Уральськими та Кавказькими горами, річкою Урал (за іншою
версією, Ембою), Каспійським та Чорним морями. Площа — 10 180 000
км2, що становить 2 % площі Землі або 6,8 % суходолу. Третя за кількістю
населення частиною світу після Азії та Африки (729 млн осіб, 11 %
населення Землі). Україна є найбільшою за площею країною Європи, не
враховуючи європейську частину Російської Федерації, що є європейсько-
азійською країною, Ватикан — найменшою. Окрім географічного
значення, може позначати Європейський Союз, європейську цивілізацію,
культурну спільноту або європейський геополітичний вибір. Європа разом
з Азією утворює Євразію.
Країни Європи є членами різних міжнародних організацій, велика
кількість яких є організаціями економічного і політичного характеру.
Нижче перераховані основні міжнародні об'єднання в Європі.
Наднаціональні європейські організації
Рада Європи є єдиною пан'європейською організацією, членами якої є
майже всі країни Європи. На сьогодні членами Ради Європи є 47 держав.
Цілями Ради Європи є програми з узгодження суперечностей між
законодавчими базами європейських країн у сферах прав людини,
громадянства, міжнародного приватного права, захисту довкілля та
культурної спадщини, охорони прав національних меншин тощо.
Європейський Союз (скорочена назва — ЄС) — наднаціональне
об'єднання 28 держав Європи. У рамках ЄС курується безліч програм, діє
єдиний ринок, куди входять митний союз, валютний союз (єдина
європейська валюта — євро, прийнята як основна на території 19 з 28
членів Євросоюзу), загальна політика в галузі сільського господарства та
рибальства. Європейський союз також вживає заходи з координації дій
країн-членів в області політики. Існують тенденції до координації дій у
сфері оборони та загальної зовнішньої політики. Союз поступово
еволюціонує з економічної організації до наднаціональної. На сьогодні
спільний ВВП Євросоюзу є найбільшим у світі і становить 15,849
трильйонів доларів США.
НАТО — військовий союз, членами якого є країни Європи, а також США і
Канада. НАТО створювалася як організація для згуртування
західноєвропейських країн під командуванням США проти СРСР і його
союзників. Основою організації є договір про колективну оборону в разі
нападу на одну з держав-членів.
Організація з безпеки і співробітництва в Європі — найбільша регіональна
організація з безпеки, до складу якої входять 56 держав Європи,
Центральної Азії і Північної Америки. Діяльність організації спрямована
на запобігання виникненню конфліктів у регіоні, врегулювання кризових
ситуацій, ліквідацію наслідків конфліктів.
Співдружність незалежних держав складається з 9 колишніх республік
Радянського Союзу (крім країн Прибалтики, Грузії, Туркменистану,
України). Формально СНД не володіє наднаціональними повноваженнями
і є більшою мірою символічною організацією, що діє в сфері координації
взаємодії між країнами-учасницями Співдружності. Головними цілями
СНД є здійснення співробітництва в політичній, економічній, екологічній,
гуманітарній, культурній та інших областях; мирне вирішення суперечок;
міждержавна кооперація та інтеграція; захист прав і свобод громадян
країн-членів.
ГУАМ створено 1997 року чотирма країнами: Грузією, Україною,
Азербайджаном, Молдовою (ГУАМ). Штаб-квартира розташована в
столиці України — Києві. З квітня 1999 до 2006 року до складу організації
входив також Узбекистан, тому тоді організація носила назву ГУУАМ.
Північна рада (заснована 1952 року) і Північна рада міністрів (заснована
1971 року) — організація для координації співпраці між парламентами і
урядами країн Північної Європи. Країни-члени: Данія, Фінляндія (з 1956),
Ісландія, Норвегія, Швеція. Керівні органи розташовані в Копенгагені.
Євразійське економічне співтовариство займається формуванням
загальних зовнішніх митних кордонів, виробленням єдиної
зовнішньоекономічної політики, тарифів, цін та інших складових
функціонування спільного ринку.
В Арктичну раду входять вісім приарктичних країн: Данія, Фінляндія,
Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, Швеція, США. Країни-спостерігачі:
Велика Британія, Франція, ФРН, Нідерланди, Польща, Іспанія.
Балтійська асамблея — дорадчий орган зі співробітництва між
парламентами Естонії, Латвії та Литви, заснований 1991 року. Асамблея
координує дії, консультує парламенти трьох країн і декларує узгоджені
позиції у вигляді резолюцій, рішень і рекомендацій.
Бенілюкс — союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу, створений 3 лютого
1958 року. Має свій парламент і суд, куди входять представники трьох
держав.
Рада Баренцевого/Євроарктичного регіону (ОБЄР) — форум регіонального
співробітництва. Був заснований 1993 року. До нього увійшли на правах
постійних членів Данія, Ісландія, Норвегія, Росія, Фінляндія і Швеція, а
також Комісія Європейських співтовариств (КЕС). Дев'ять держав —
Велика Британія, Німеччина, Італія, Канада, Нідерланди, Польща,
Франція, США, Японія — мають статус спостерігачів.

2. Європейський регіон посідає провідні позиції у світовій економіці за

розмірами промислового та сільськогосподарського виробництва,
експортом товарів і послуг, золотовалютними резервами, рівнем розвитку
міжнародного туризму. Водночас економіка регіону має низку
особливостей.

По-перше, національні економіки високорозвинутих держав Європи

перебувають на постіндустріальному етапі розвитку. Протягом кількох
десятиліть планомірно скорочувалася питома вага матеріального
виробництва (первинного та вторинного секторів) та зростала роль у
створенні ВВП і концентрації працюючих у сфері послуг (третинному,
четвертинному та п’ятому секторах). Саме останні три сектори економіки
нині значною мірою зумовлюють зростання національного виробництва,
динаміку інвестицій, перетворюють ряд країн Європи на провідні
фінансові центри світу, осередки надання різноманітних послуг.
Економічну основу регіону забезпечують національні економіки
Німеччини, Франції, Великої Британії та Італії, які входять до «Великої
сімки».

По-друге, нині високорозвинуті держави Європи взяли курс від

деіндустріалізації на реорганізацію промисловості. Світова фінансово-
економічна криза 2007–2008 рр. завдала нищівного удару по ідеології
постіндустріального суспільства. Сама криза була спровокована
надмірним розвитком фінансового сектору з низьким рівнем прозорості.
Тому з 2014 р. взято курс на європейський «промисловий ренесанс».
Першочерговими завданнями у цьому напрямі є запровадження у
виробництво новітніх досягнень науки і техніки, перехід до енерго- та
матеріалозбережувальних технологій. Уряди країн особливу увагу
приділяють перебудові старих малоефективних виробництв і розвитку
новітніх технологій. Зокрема, у рамках ЄС було розроблено програми з
часткового зростання та реорганізації традиційних виробництв
(сталеварного, синтетичних волокон, текстильного, нафтохімічного,
суднобудування) та створення ряду нових. Одним з напрямів структурної
політики держав Європи стало залучення прямих інвестицій закордонних
компаній. Усі ці заходи називають реіндустріалізацією.
Реіндустріалізація – перехід промислового виробництва на нові
технологічні основи, тобто прогресивні «високі» технології.
Процес реіндустріалізації в Європі бере початок з кінця ХХ ст. Він
здійснюється на основі широкого впровадження у промислове
виробництво мікроелектроніки, робототехніки, лазерної та оптичної
техніки, інформаційних технологій, програмування, біоіндустрії, нових
матеріалів, нових видів енергії, космічної техніки тощо. Уряди країн
створюють сприятливі умови для закупівлі іноземних патентів і ліцензій.
«Високі» технології дають змогу підвищувати продуктивність праці,
забезпечувати лідерство на ринку, зменшувати собівартість виробництва
та як результат усього цього – забезпечити високий рівень ВВП на душу
населення. В Європі найбільший досвід реіндустріалізації мають
Німеччина, Велика Британія, Франція, в яких наука та інновації є
рушійною силою економічного зростання, а самі країни вважають
високотехнологічними.
По-третє, найважливішою рисою сучасної Європи є зростання
взаємозалежності національних економік країн регіону, зростання
міжнародного руху товарів і капіталу, розвиток інтеграційних процесів,
інтенсивний перехід країн від зам кнених національних господарств до
економіки відкритого типу, спрямованої на зовнішній світ. Тобто одним з
найважливіших напрямів політико- економічного сучасного розвитку
Європи є глибокі інтеграційні процеси в економічній, монетарній та
політичній сферах.
Європейські країни з перехідною економікою перебувають на
індустріальному або індустріально-аграрному етапі розвитку. На частку
промисловості в структурі національного доходу цих країн припадає в
середньому від 45 до 60 %. У більшості країн переважає вторинний сектор
економіки.
Економічний простір Європейського регіону є нерівномірним. У його
просторовій організації господарства можна виокремити «центральну вісь
розвитку», що тягнеться з півдня Великої Британії до півночі Італії на 1
600 км. Вона займає менш ніж 1/10 площі Європи, але там сконцентровано
понад 1/4 її населення, 2/3 промислового потенціалу, великі фінансові
центри та світові міста. Там розташовані два європейські мегаполіси,
низка великих міських агломерацій. Унаслідок регіональної економічної
інтеграції у межах «центральної осі розвитку» сформувалися
«транскордонні райони» між Бельгією, Нідерландами та Німеччиною;
Францією та Німеччиною; Францією та Швейцарією; Німеччиною та
Люксембургом.
3. В епоху феодалізму основною формою людської діяльності було
сільське господарство. В Європі знаходиться дві зони, сприятливі для
розвитку сільськогосподарського виробництва: лісостеп і лісова зона. В
Римській імперії переважало орне землеробство. У стародавніх германців і
кельтів до VII ст. було поширене вирубне землеробство — дуже
трудомістке й неефективне. Селяни вибирали ділянки лісу, спалювали
його, а потім землю, що звільнилася від лісу, обробляли. Ріллю використо-
вували, як правило, три роки. Щоб вижити, змушені були займатись
мисливством, рибальством і іншими промислами.
Основними культурами були жито, ячмінь, льон. Поле посіву боронували
верхівками зрубаних ялин - боронами-суко-ватками. Застосовували
примітивну сівозміну. Після трьох років землю використовували як
пасовище. Через 15-17 років на цю ділянку поверталися знову. Грунт
обробляли за допомогою рала або сохи. У районах, прилеглих до кордонів
колишньої Римської імперії, використовували плуг, що давало змогу
залишатися на одному місці тривалий час.
У степовій зоні спалювали цілину, потім розорювали і засівали. На
наступний рік це поле вже не оброблялося, воно заростало бур'янами.
Коли виникала гостра нестача землі, селяни поверталися до нього. Таким
чином формувалася перелогова система землеробства. Термін повернення
до запустілої землі становив один рік. Виникають два поля: орне і парове.
Парове обробляли, щоб знищити бур'яни, але не засівали. При
застосуванні такої системи землеробства була потреба у великих
колективах. Перелогові поля могла обробляти одна сім'я. Це привело до
індивідуального господарювання. З часом виникає трипільна система (пар,
озимина, яровина). Двопілля і трипілля були прогресом у розвитку
сільського господарства. Знаряддя праці в сільському господарстві в
період раннього середньовіччя вдосконалювалися дуже повільно.
Фактично в усій Європі застосовували для обробки ґрунту рало, борону,
соху, мотику, лопату та ін. Плуг був одним із найбільш удосконалених
знарядь раннього феодалізму. Він значно підвищив
продуктивність праці й використовувався в степовій та лісостеповій зонах.
Соху застосовували землероби в лісовій зоні, у північних районах Східної
Європи. Решта сільськогосподарських знарядь удосконалювалася
повільно, зберігаючи свою форму. Кам'яні й залізні серпи були поширені в
усій Європі. Молотили зерно в основному ціпами, іноді за допомогою
худоби: домашні тварини копитами вибивали зерно зі снопів або вони
тягнули каток чи спеціально прилаштовану для цього дошку.
В епоху раннього середньовіччя сільськогосподарські культури мало
збагатилися новими видами в порівнянні з попереднім періодом. Серед
зернових набуває поширення пшениця, особливо твердих сортів. Вона
вирощувалася в районах Середземного моря. Ячмінь частіше зустрічався у
народів Центральної Європи. Його використовували як продукт і як корм
для сільськогосподарських тварин, а також як сировину для виготовлення
пива. У деяких північних районах він був основною, а подекуди і єдиною
зерновою культурою.
Просо вирощувалось у неперезволожених районах. Археологи вважають
його однією з найдавніших зернових культур. Жито й овес зустрічаються
дуже рідко. Вони виступають як доповнення до основних культур.
Починаючи з VIII ст. жито витісняє просо і ячмінь, овес перетворюється в
основну кормову культуру для коней.
По річці Сені можна провести умовну лінію, на захід від якої вирощували
пшеницю та її різновиди, на схід - ячмінь, жито, овес. Просо
культивувалось повсюдно. Врожайність злаків була невисокою: сам -1,5;
сам -2, дуже рідко сам - 3.
У Візантії і Західній Європі було поширене виноградарство. Виноград
споживали у свіжому вигляді, виготовляли з нього міцні сорти вин. У
середземноморських країнах виноград набув певного значення тому, що
використовувався в літургії. Завдяки церкві він з'явився в інших країнах,
де були сприятливі умови для його вирощування.
Крім землеробства, важливу роль у сільському господарстві країн Європи
відігравало полювання і рибальство. В другій половині І тисячоліття
винищення диких тварин стало катастрофічним. Це було наслідком не
лише господарської діяльності, а й піднесенням ролі полювання в житті
феодалів.
Тваринництво у деяких народів Європи (скандинавів, балтів та ін.) мало не
менше значення, ніж землеробство. Кельти, германці й слов'яни розводили
волів як тяглову силу, коней як їздову, а також свиней, кіз, курей та собак.
Особливого поширення
набули свині й велика рогата худоба. На рубежі II тис. відбуваються
якісно нові зміни у тваринництві. Селяни переходять від простого
привласнення у природи до свідомого розведення потрібних їм тварин. У
Франції виводять нові породи коней і собак, у країнах Середземномор'я —
овець і кіз. Селяни вивели нові породи свиней, схрещуючи їх з дикими.
Рибальством практично займалися повсюди, де були водойми.
Починаючи з XI ст. сільське господарство країн Західної Європи вступає в
нову стадію свого розвитку. Основною виробничою одиницею залишалися
дрібні селянські господарства, хоч і феодальні вотчини відігравали певну
роль в економічному житті. Важливим чинником, що сприяв розвитку
сільськогосподарського виробництва у XI — XIII ст., було збільшення
чисельності населення, зростання ролі міст, які потребували продуктів і
сировини.
Удосконалюються сільськогосподарські знаряддя. На зміну ралу прийшов
плуг. Він знаходив широке застосування в період масового освоєння
цілини і лісів. Впровадження плуга з відвалом відбувалось поступово: у
Франції - в XIII ст., в Англії - в XIV - XV ст.
Орали спочатку волами (Іспанія, Італія, Франція, Балкани), а також
мулами, буйволами. Вдосконалення борони значно підвищило
врожайність сільськогосподарських культур. Але більшість знарядь майже
не зазнала суттєвих змін.
У період розвитку феодалізму застосовувалися різні методи відновлення
родючості ґрунту. В умовах помірної зони основними були дво- і
трипільні сівозміни. Спочатку трипілля запроваджувалося повільно.
Прискорився ж цей процес із застосуванням плуга з відвалом: у XII ст.
повсюдно у Фландрії і Франції, в XIII - XIV ст.- в Англії. До XV ст.
трипільна система поширилася в більшості районів Англії, Нідерландів,
Німеччини, Франції, Чехії, Словаччини, Польщі, Південної Швеції. Через
несприятливі природно-кліматичні умови трипілля не знайшло широкого
застосування в Скандінавії, Італії, Іспанії.
Наприкінці XIII ст. виникають більш складні сівозміни. У Фландрії
практикуються посіви кормових культур по пару; в Англії в окремих
частинах велося більш раціональне господарство із значним удобренням.
В XIV — XV ст. в Англії сіяли по пару ярі культури, залишалися
маргінальні землі, краще удобрювались інші. В деяких районах Німеччини
деякі ділянки поля використовувались то як пасовище, то як поле.
У більшості районів Європи переважали зернові культури. Лише на півдні
поряд із зерновими були поширені виноградники і сади. Велике значення
для розвитку сільського господарства мали бобові культури, які не тільки
йшли на їжу людині та корм худобі, а й збагачували грунт азотом.
Збільшення посівів гороху, бобів, квасолі спостерігалося у Франції, Німеч-
чині, Італії. З XIV ст. дедалі частіше сіяли гречку, але значного поширення
вона набула лише наприкінці XV ст. Дещо раніше араби завезли в Іспанію
рис, який у XV ст. проник в Італію та Південну Францію.
Урожайність зернових коливалася залежно від сорту і району
вирощування. Хоча в окремих господарствах феодалів збирали досить
високі врожаї (пшениці - сам-8, гороху - сам-9, вівса - сам-10), середня
врожайність становила не більш сам-3 - сам-4.
З XIV ст. у деяких європейських країнах відбувається спеціалізація
районів на вирощуванні окремих сортів садово-городніх культур.
Розвивається приміське промислове городництво і садівництво.
З'являються великі сади і городи в Німеччині, Франції, Італії. В країнах
Середземномор'я садівництво і городництво набирає експортного
характеру.
Із зростанням міст збільшилося виробництво технічних культур. У
районах з розвинутим текстильним виробництвом вирощували фабричні
рослини: шафран, марену, вайду та ін. Повсюдно в Європі сіяли коноплю
й льон.
У XI - XV ст. значних змін зазнало тваринництво. Якщо до кінця XIII ст.
воно відігравало допоміжну роль, то в XIV - XV ст. набуло першорядного
значення, особливо в районах з несприятливими кліматичними умовами
для вирощування зернових. Тенденція до зростання поголів'я великої
рогатої худоби у співвідношенні до дрібної стала загальним явищем. У
господарствах феодалів збільшувалось поголів'я великої рогатої худоби.
Селянські господарства, не маючи достатньої кількості кормів, основну
увагу приділяли розведенню овець, кіз, свиней. У деяких районах Європи
інтенсивно розвивалося вівчарство як постачальник сировини для
суконного виробництва.
Справжній переворот у тваринництві стався з виникненням стійлово-
табірного способу утримання худоби. В XIV -XV ст. табори з'явилися у
найбільш розвинутих районах Європи. Велике поголів'я потребувало
розвитку кормової бази. Це спонукало до осушення, вирівнювання і
огородження лук. Інтенсивно тваринництво розвивалось у Нідерландах.
Звідси
на європейський ринок постачали м'ясо, сир, сало. Тут були виведені
фрісландська і фламандська породи великої рогатої худоби. В Англії
повсюдно розвивалось вівчарство, яке стає основним постачальником
вовни в Європі. Вівчарство витісняє землеробство, воно зумовило
аграрний переворот у XVI ст. Конкурували з Англією у виробництві вовни
Іспанія та частково Німеччина.
Прогрес у сільському господарстві досягався досвідом і вмінням селян,
хоч вони мали обмежені можливості для запровадження передових
методів. У середні віки найуспішніше розвивалися поміщицькі
господарства. Феодали експлуатували не тільки дармову силу селян, а й
їхній інвентар та худобу. Залежність селян від феодала гальмувала
загальне піднесення сільського господарства. Значні зрушення в Західній
Європі відбулися тоді, коли перемогло парцелярне селянське
господарство.
4.Європейський Союз є найбільш успішним інтеграційним об'єднанням у
світі, розвиток якого нараховує піввіковий період.
Сьогодні загальний економічний потенціал ЄС величезний. По
чисельності населення, частці у світовій торгівлі ЄС є регіоном-лідером
серед розвинених країн. Населення Європейського Союзу постійно
збільшується, незважаючи на демографічні проблеми, і це говорить про те,
що внутрішній ринок та економічний потенціал постійно зростають .
В економічної незалежності Європа поступається лише США, та помітно
випереджає Японію. Економічний потенціал ЄС приблизно дорівнює
сумарному економічному потенціалу США і Японії. На частку ЄС
припадає 1/3 світового промислового виробництва й науково-технічного
потенціалу, 25% патентного фонду світу, 25% світової торгівлі. У
галузевій структурі економіки ЄС переважає третинний сектор, тобто
нематеріальне виробництво, яке створює 60-80% ВВП
За обсягом експорту ЄС випереджає США, а за обсягом імпорту вони
приблизно рівні. Більша частина європейських країн мають чітко
виражену експортну орієнтацію. Більш ніж 70% їхньої зовнішньої торгівлі
припадає на торгівлю зі своїми партнерами по ЄС. Для порівняння -
взаємна торгівля країн інтеграційного блоку НАФТА (США - Канада -
Мексика) не перевищує поки що 40% . Цей факт демонструє, що ЄС -
єдине в економічних відносинах, утворення [3].
Не можна не відзначити, що економічний потенціал нових членів ЄС
(NMS-10) досить невисокий, це насамперед додаткова робоча сила для ЄС.
За даними Евростату, сукупний ВВП десяти нових членів за 2006 р.
оцінюється в 5,3% обсягу ВВП Європейського Союзу до розширення.
Частка ж населення нових країн членів ЄС досягає 20%. Таке
співвідношення основних параметрів привело до погіршення середніх
показників на душу населення й має негативне значення [2].
Крім того, із приєднанням нових членів безробіття в ЄС, за оцінками
експертів, зросло з 8% до 9% активної частини населення. Найбільший
рівень безробіття зафіксовано у Польщі (19,2%) і в Словаччині (17,1%).
Сформована економічна ситуація в зазначених державах, безумовно,
призвела до певного погіршення положення в економіці всього
Європейського Союзу .
З метою подолання негативних тенденцій в економічному розвитку ЄС,
Європейською Комісією було розроблено відповідні заходи щодо
проведення погодженої структурної політики. Важливим фактором
економічного розвитку країн Європейського Союзу є проведення
керівними органами ЄС спільної регіональної політики, реалізація якої
повинна сприяти подоланню розходжень в економічному потенціалі
окремих держав ЄС і скороченню розриву між рівнями їхнього розвитку.
Місце Європейського Союзу і його економічний потенціал у світовій
економіці визначається новими умовами конкуренції, що припускають
постійне формування й удосконалення науково-технічного потенціалу й
трудових ресурсів, адекватних вимогам інформаційного суспільства,
розвиток спроможності господарюючих суб'єктів до модернізації
виробництва, безперервне перетворення наукових знань в інноваційні
продукти, реалізовані на ринку. Із цією метою наднаціональні органи
управління ЄС і національні уряди формують правові, організаційні й
економічні умови й механізми для створення інформаційних систем,
проводять активну освітню, науково-технічну й інноваційну політику.
У стратегії розвитку країн ЄС, прийнятої в Лісабоні у 2000 р., було
поставлено завдання побудови до 2010 р. у Європі найдинамічнішої й
конкурентоспроможної економіки, заснованої на знаннях.
Економічний потенціал ЄС-15 забезпечив зростання економіки
Європейського Союзу завдяки трьом групам факторів - праця, капітал і
залишкові фактори. Відзначено зростання ролі залишкових факторів, які в
сучасних моделях економічного росту оцінюються за допомогою
освітнього рівня працівників, інвестицій в освіту, накопичення знань і
науково-технічного досвіду, що є складовими інтелектуального
потенціалу.
Нові країни-члени ЕС (NMS-10), на сучасному етапі економічного
розвитку мають найважливіші фактори стійкого економічного росту:
якісна робоча сила, здатна створювати й застосовувати нові знання;
розвиток науки й техніки; формування інноваційного сектору, розвиток
сектору послуг.
Темп росту економіки прямо залежить від економічного потенціалу.
Середній темп росту для 17 країн ЄС (серед яких 15 старих країн-членів
ЕС) та Кіпру і Словенії склав 6,75%, а для Угорщини, Мальти, Чехії,
Естонії, Латвії, Литви, Польщі й Словаччини, середній темп росту склав
лише 2,49%. Перше місце за цим показником серед країн ЄС і друге місце
у світі займає Фінляндія .
Таким чином, ЄС сьогодні - це наймогутніше об'єднання країн, що має
важливе значення для економічного розвитку Європейського регіону.
Економічний потенціал ЄС характеризується високим рівнем розвитку
продуктивних сил, динамічністю й пропорційністю росту економіки, що
підвищується ефективністю виробництва, його комплексною механізацією
й автоматизацією, ростом кваліфікації кадрів, перевагою третинного
сектора в галузевій структурі економіки ЄС.
5. Політи́чна ідеоло́гія — система концептуально оформлених уявлень,
ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд,
ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій.
Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і
як явище культури.
Відмінності між різними типами ідеологічного обґрунтування політики
стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя,
місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства і держави,
шляхів і засобів суспільних перетворень. Відповідно до цього виділяють 3
основних політичних ідеології: лібералізм, консерватизм, соціал-
демократія. Значну роль у сучасному світі відіграють також національні
ідеології, правий неоконсерватизм екстремістського толку, фашизм,
анархізм, ідеологія «зелених» та інші.
 Анархізм
 Комунізм
 Консерватизм
 Лібералізм
 Лібертаріанство
 Мінархізм
 Націонал-більшовизм
 Націонал-соціалізм (нацизм)
 Націоналізм
 Пацифізм
 Расизм
 Рашизм
 Соціал-націоналізм
 Соціалізм
 Фашизм
 Федералізм
 Християнська демократія
Друга половина XVII - ХVIII століття – період Просвітництва.
Неправильна модель взаємодії церкви і держави в католицизмі і
лютеранстві дискредитувала, послабила християнство у Франції та
Німеччині. Релігійні сумніви першими почали висловлювати інтелектуали.
Вони захопилися можливостями людського розуму, який замінив для них
Бога. Континентальні філософи започаткували секулярну і ліву традицію.
Вони оголосили війну християнству та релігійним забобонам. Церква
позбавлялася впливу на публічну сферу. Французька революція втілила ці
ідеї в життя. Знамените гасло тієї буремної епохи, «Свобода, рівність і
братерство», досі у фаворі лівого руху. Але ці ідеї – плагіат з
християнського вчення. Ідеологи і революційні діячі не вигадали нічого
кращого, як взяти біблійні принципи, тільки без посилання на
першоджерело. Паразитування на християнському тілі притаманне всім
лівим ідеологіям. Вони ненавидять християнську цивілізацію, але не
здатні жити поза нею. Тому більшість їхніх ідей – це секулярна
інтерпретація християнських принципів та понять. Свобода, рівність,
братерство, з Богом і без, – це різні поняття.
Занепад християнства і поширення лівих ідей йдуть паралельним курсом.
У зв’язку з цим континентальна Європа дуже швидко полівішали. Ліві ідеї
стали надзвичайно впливовими в Німеччині, Франції, Італії та
Скандинавських країнах. Тут навіть праві ідеології містять суттєві
домішки лівизни.

Холодна війна – вершина протистояння лівої і правої ідеї. Мапа Холодної

війни, на якій показані сфери впливу і союзники СРСР та Заходу. Це
період протистояння лівої та правої ідеології, комунізму – капіталізму;
тоталітаризму – демократії; рабства – свободі.
Втім, Західний світ, який боровся проти комунізму, сам був вражений
лівими ідеями, які пустили глибокі метастази в його тіло.

Беручи до уваги лише президентські або прем’єрські каденції при оцінці

правого чи лівого ухилу в політиці західних держав, можна сформувати не
зовсім об’єктивне уявлення.
Те, що у Німеччині, Франції, Італії праві протягом довшого строку
обіймали найвищі державні посади, ніж консерватори у США та Британії,
зовсім не свідчить про те, що німці, французи, італійці консервативніші за
американців чи британців. Все з точністю до навпаки. Тому потрібно
враховувати весь контекст, який впливає на особливості політичного
спектру:
1. У Німеччині, Італії, Франції існувала сильна ліва інтелектуальної
традиція.
2. У континентальних європейських державах раніше від
англосаксонських почався процес секуляризації, який є найкращим
середовищем для розвитку лівих ідей. 3. Німецькі, італійські християнські
демократи притримуються лівої економічної платформи, як і французькі
«голісти». Тому соціальна ринкова економіка континентальної Європи є
більш лівою, ніж англосаксонська економічна модель. Цю колосальну
різницю можна простежити на прикладі відсотку соціальних урядових
витрат від ВВП держави.
4. В Італії та Франції в післявоєнні роки існував найпотужніший
комуністичний рух серед усього західного світу.
5. Італійські християнські демократи майже завжди утворювали коаліції з
лівими: соціал-демократами і навіть комуністами.
6. Всю другу половину ХХ століття в німецькій політиці домінували
християнські демократи (ХДС), але водночас досить сильні позиції
зберігала Соціал-демократична партія Німеччини.
7. У Німеччині, Італії, Франції в 70-х роках ХХ століття діяли потужні
терористичні комуністичні угрупування та інші ліворадикальні рухи.
Ці фактори вплинули на те, що, попри відчутне політичне домінування
правих сил, Франція, Німеччина та Італія в економічній і культурній сфері
є лівими країнами.
Міжнародні організації які діють в Європі:
Регіональні організації: Європейський Союз (ЄС), Співдружність
Незалежних Держав (СНД), Організація за демократію та економічний
розвиток ГУАМ (ГУАМ), Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ).
Валютно-фінансові організації: Міжнародний банк реконструкції та
розвитку (МБРР), Міжнародний Валютний Фонд (МВФ).