1.

Віденський конгрес був проведений у 1814-1815 роках з метою

перегляду політичної карти Європи та колоніальних володінь після
Наполеонових воєн. Конгрес відбувся в Австрійській імперії і зібрав
представників багатьох європейських країн. Основні цілі Віденського
конгресу були: 1. Забезпечення миру у Європі після довгих років воєн. 2.
Пересміття політичних кордонів у Європі та встановлення нової балансу
сил між великими державами. 3. Регулювання владиння над колоніями
та торговими шляхами між європейськими державами. 4. Встановлення
принципу царизму та рестаурації монархій, що були ослаблені під час
революційного періоду Французької революції та Наполеонових воєн. В
результаті Віденського конгресу була встановлена нова політична карта
Європи та колоніальних володінь. Віденський конгрес створив нову
систему міжнародних відносин у Європі, засновану на пануванні
чотирьох «великих держав» (Росії, Англії, Австрії, Пруссії), до яких у 1818
р. після виводу союзних військ приєдналася Франція. Перший час після
Віденського конгресу вирішальну роль у цій системі грала Росія, який не
було рівних на міжнародній арені після наполеонівських воєн. Значний
вплив на європейську політику робили також Англія й Австрія. Пруссія
тільки починала зміцнюватися, а Франція була істотно ослаблена
умовами мирного договору, відповідно до якого незалежність Франції
визнавалася, але лише «настільки, наскільки вона сумісна з безпекою
союзників і загальним спокоєм Європи». На ділі це означало можливість
утручання у внутрішні справи Франції з боку інших великих держав. Так,
у Франції аж до 1818 р. були розміщені війська союзників. Загалом,
Віденський конгрес суттєво змінив політичну карту Європи та
колоніальних володінь, встановивши новий порядок і баланс сил у
регіоні на багато десятиліть.

2. Конгрес уже приступав до підбиття підсумків, як раптом учасники

його були вражені несподіваною звісткою. 1 березня Н. Бонапарт
висадився у Франції. А ще через три тижні, 20 березня 1815 р., він уже
увійшов до Парижа. Імпе-рія була відновлена. Н. Бонапарта покинути
острів Ельбу. Зовсім дивовижний сюрприз чекав його в Парижі. У
кабінеті короля, що втік з Парижа пізно ввечері 19 березня – лише за
добу до в'їзду Н. Бонапарта, останній знайшов той самий секретний
договір від 3 січня 1815 р., одна з трьох копій якого була переслана
Людовікові XVIII з Відня Ш. Талейраном. Король тікав так раптово, що
похапцем забув у себе в столі цей документ. Таким чином, певні зміни у
виробленій союзниками лінії поведінки щодо Франції внесла здійснена
Н. Бонапартом у березні – червні 1815 р. спроба повернення на
французький престол – так звані "сто днів Наполеона". Вона привела до
створення під егідою Росії нової (сьомої) антифранцузької коаліції,
відновлення війни, яка завершилася поразкою його під Ватерлоо (18
червня 1815 р.). Ця спроба остаточно ствердила союзників у погляді на
Францію як на постійне джерело небезпеки, державу, що здатна
розхитати й порушити європейську рівновагу. Шсля поразки Н.
Бонапарта при Ватерлоо відбулася друга реставрація Бурбонів у Франції.
Перемога коаліції над ним під Ватерлоо остаточно поклала край його
претензіям на верховенство в Європі та завершення роботи віденського
конгресу.

В результаті:

 – Росія отримала колишнє велике герцогство Варшавське (крім

Познані), відмовившись на користь Австрії від Тернопільської
області;
 – Пруссія отримала Північну Саксонію, Познань, Рейнську область,
більшу частину Вестфалії й так звану Шведську Померанію;
 – Англія отримала стратегічно важливий острів Мальту в
Середземному морі й повернула під юрисдикцію Короля Георга IV
його континентальне володіння Ганновер, яке після приєднання
частини Вестфалії й Гессену перетворювалося на королівство.
Однак найціннішими надбаннями Британії стали колишні
голландські колонії – острів Цейлон та південноафриканський
Капстадт;
 – Голландія як компенсацію за втрату колоній одержала Бельгію,
утворивши разом з нею Нідерландське королівство.
 – За Данією затвердили німецькі провінції Шлезвіг и Гольштейн.
 – Польща знову була поділена на три частини.

Найсуттєвішої реорганізації зазнала система німецьких держав. їх

кількість було скорочено до тридцяти восьми завдяки об'єднанню
менших з більшими, які, своєю чергою, формально об'єднувалися в
Німецький союз із спільним сеймом під головуванням Австрії.

а Віденському конгресі було прийнято "Положення про ранги

дипломатичних представників" від 19 березня 1815 р. Це положення
вперше встановлювало одноманітність в рангах різних дипломатичних
представників, що увійшли потім на багато років у дипломатичний
ужиток як норма міжнародного права, що залишаються у силі в
основних рисах аж до теперішнього часу. Були встановлені наступні
ранги: 1) посол, паський легат і нунцій; 2) посланник; 3) повірений у
справах. 1818 р. до цих трьох рангів було додано ранг міністра-
резидента, поставлений між посланником і повіреним у справах. Вищим
дипломатичним рангом було встановлено ранг посла, який є таким і по
теперішній час.

20 листопада 1815 р. Англією, Росією, Австрією та Пруссією додатково

було ще підписано союзницький трактат Чотирьох держав, метою якого
було "забезпечення миру в Європі та недопущення нової війни". Ішлося
насамперед про спільну протидію будь-яким спробам нової агресії з боку
Франції.

Ще важливішою виявилася стаття трактату, що передбачала регулярне

проведення зустрічей міністрів закордонних справ чотирьох держав для
обговорення проблем забезпечення миру та міжнародної співпраці. Це
рішення, продовжуючи закладені Віденським конгресом підходи до
проблем міжнародного врегулювання, виводило всю систему підтримки
європейської рівноваги на якісно новий рівень. Починалася епоха
міжнародних конгресів, конференцій, спільного розв'язання спорів та
конфліктів, словом, епоха, що увійшла в історію під назвою "концерту
європейських держав".

3. Священний союз (фр. La Sainte-Alliance, нім. Heilige Allianz) — союз

європейських монархів, укладений після краху наполеонівської імперії
для боротьби проти революційного і національно-визвольного руху і
забезпечення непорушності рішень Віденського конгресу 1814—
1815 років.(Прусія Російська імперія і Австрійська) Так званий акт
Священного союзу було підписано 26 вересня 1815 року.
в Парижі російським імператором Олександром I, австрійським
імператором Францом II та прусським королем Фрідріхом Вільгельмом III.
19 листопада 1815 до Священного союзу приєднався французький
король Людовик XVIII, а потім і більшість монархів Європи. Велика
Британія, яка не приєдналася до Священного союзу, підтримувала його
політику з низки питань, особливо в перші роки після створення союзу, і
брала активну участь у його конгресах. Провідну роль на конгресах
відігравали Олександр I та австрійський дипломат Клемент фон
Меттерніх. Значення Священного союзу було таке: якщо у кожній країні
Священного союзу почнеться революція, то, інші країни мають їй
допомогти її усунути.
Аа́ хенський конгре́ с 1818 (нім. Aachener Kongress) — другий
дипломатичний конгрес, скликаний державами Священного
Союзу та Францією 30.9—21.11.1818 у м. Аахен , Німеччина .
Сторони на Аахенському конгресі були
представлені Олександром I, К. Меттерніхом, лордом Каслрі, К.
Гарденбергом і герцогом А. Рішельє. На відміну від першого конгресу
(див. Віденський конгрес 1814—1815), до участі не були запрошені
інші держави Європи. Як поступку Франції 20.10.1818 було
прийнято конвенцію щодо виведення до 30.11.1818 окупаційних військ
союзників з її території. Франція наполягала на поверненні
статусу великої держави й перетворенні Четверного союзу на
рівноправний союз 5 держав, але було підписано таємний протокол
1.11.1818, який підтверджував збереження Четверного союзу,
створеного для гарантії встановленого у Франції порядку в незмінній
формі. Лише після цього Людовікові XVIII було запропоновано
приєднатись до чотирьох імператорів задля підтримки непорушності
кордонів і політ, системи в Європі, визначених у Відні. Учасники
конгресу розповсюдили 15.11.1818 декларацію, в якій зазначалося,
що союз дбатиме «про додержання принципів міжнародного права». На
конгресі не торкалися проблем внутрішньої політики держав-учасниць і
засобів, які уряди використовували для їх вирішення. Фактично
Аахенський конгрес встановив систему розв'язання міждержавних
протиріч заради збереження стабільності в Європі та можливості
використання сил урядів для контролю над внутр. ситуацією та
збереження монархічного ладу. На Аахенському конгресі було
прийнято Аахенський протокол про ранг міністра-резидента.

4. ІСПАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1820-23

бурж. революція, гл. завданням якої була ліквідація феод. відносин в

Іспанії. Була наслідком загального соціально-економіч. кризи, посиленого
війною і франц. окупацією 1808-13, відпаданням амер. колоній, а також
на рідкість корумпованим управлінням камарильї в 1814-19. Осн.
рушійною силою була армія, революционизировавшая в ході антіфранц.
нац.-звільнить. війни. Почалася воєн. виступом Ріего-і-Нуньєса в Кадісі в
січні. 1820, що викликав повстання у всій країні. Революцію підтримали
нар. маси. Це виразилося, зокрема, в повсюдному відмову навесні 1820
від сплати старих податків і зборів і в многочисл. випадках відмови селян
нести сеньйоріальні повинності. 9 березня 1820 король Фердинанд VII
змушений був відновити конституцію 1812. У березні-квітня. утворено
конституц. пр-во, куди включені колишні діячі революції 1808-14 (А.
Аргуельес, Перес де Кастро, X. Канга Аргуельес і ін.) Вони представляли
партію модерадос, к-рая виступала за конституцію, але більш
консервативну, ніж конституція 1812, прагнули уникнути серйозних
соціальних реформ і зберегти зем. власність дворянства.Реформи,
проведені в 1820, зводилися в осн. до ліквідації юридич. і адм. залишків
середньовіччя, знищення фіскальних перешкод розвитку капіталізму, до
спроби полегшити важке фінанс. положення гос-ва за рахунок церкви
при збереженні недоторканності дворянського землеволодіння. Так були
декретованих ліквідація майорату, закриття частини монастирів з
націоналізацією їх землі, скорочення наполовину церк. десятини,
введення прямого прибуткового зем. податку, єдиного тамож. тарифу,
зниження мит на імпортні машини, вигнання єзуїтів, звільнення від
сеньйоріальної юрисдикції 13 тис. насел. пунктів, установа нац. міліції,
відновлення адм. реформ Іспанської революції 1808-14.

Португальська революція 1820

Португальська революція 1820, буржуазна революція, очолена

ліберальною буржуазією, що прагнула до обмеження влади дворянства
в Португалії і що виступала за виведення англійських окупаційних військ
з країни. 24 серпня в Порту повстали війська, якими командували С.
Кабрейра, Б. Сепулведа і Сарменту. Керівники повстанців заснували
Тимчасову жунту верховного уряду королівства і почали настання на
Коїмбру. Було прийнято рішення скликати кортеси для вироблення
конституції. У Лісабоне, де повстання підняв 16-й піхотний полк (до нього
незабаром приєднався весь гарнізон), уряд 15 вересня був зміщений і
створена лісабонська жунта. 27 вересня обидві жунти об'єдналися.
Тимчасова жунта заборонила висадитися в Португалії англійському
головнокомандуючому В. Бересфорду, який прибув з Ріо-де-Жанейро з
англійською ескадрою в порт Тежу (Тахо), отримавши повноваження від
короля Жуана VI, що знаходився в Бразилії. Жунта відмовилася визнати
повноваження Бересфорда і зажадала повернення короля в Лісабон.
Скликані ім'ям короля кортеси в січні 1821 прийняли ліберальну
конституцію, складену за зразком Кадісськой конституції 1812 .
Конституція передбачала створення однопалатного законодавчого
органу — кортесів, що обираються таємним і загальним голосуванням
установу при королеві Державної ради з 13 осіб, відміну феодальних
привілеїв, скасування інквізиції, перетворення системи адміністративного
управління, продаж церковних земель. Король, який прибув в липні 1821
до Португалії, присягнув конституції (набрала чинності 23 вересня).
Значна частина прийнятих кортесами прогресивних реформ залишилася
на папері. Революції, що стояли на чолі, ліберали нічого не зробили для
залучення селянства, не очистили від прибічників абсолютної монархії і
клерикалів державний апарат. Це ослабило позиції конституціоналістів,
яких очолював герцог Палмела . положенням, що Створилося,
скористалися сили феодальної реакції, що виступали за відновлення
абсолютизму, на чолі з королевою Карлотой Жоакиной і принцом
Мігелем Брагансським . В лютому 1823 прибічники абсолютизму (вони
отримали назву мігелістов) підняли заколот в Тразуж-Монтіш, який
поклав початок періоду Мігелістських воєн . Заняття Мадрида 23 травня
1823 французькими військами, що вступили до Іспанії за рішенням
Священного союзу, укріпило реакцію в Португалії. 27 травня підняв
заколот 23-й піхотний полк, а 31 травня — 18-й полк.(полковник) Король
відмінив конституцію. У цих умовах кортеси капітулювали. Після
прийняття 30 травня 1823 резолюції, що засуджувала дії короля і Мігела,
вони розпустились .

Італія 1846-1847 рр.

еволюція 1848 - 1849 рр.., Яка охопила всю країну, вперше з початку
епохи Рісорджіменто прийняла загальноіталійський характер. Ніколи ще
народ Італії не був залучений настільки широко в боротьбу за
національне визволення і демократичні перетворення. На всьому протязі
революції народні маси були її ударної рушійною силою. Самі чудові
сторінки революційної епопеї - поразка бурбонських військ в Палермо,
вигнання австрійців з Мілана, героїчний опір Риму та Венеції - були
вписані в історію саме боротьбою народних мас. Завдяки їх напору
революція в Центральній Італії почала розвиватися в 1849 р. по
висхідній лінії і прийняла буржуазно-демократичний характер. Події
показали, що національна самосвідомість поширилося вже досить
широко серед міських мас. Однак народний рух було недостатньо
використано політичними силами, руководившими революцією.
Селянство, не отримавши підтримки своїх соціальних вимог, незабаром
охолов до революції, і це значно ослабило її. Демократи, що спиралися
на міські народні верстви і дрібну буржуазію і ізольовані від селянства,
не змогли очолити революцію в національному масштабі і повести за
собою народ по шляху революційного розв'язання проблеми
національної єдності - головного завдання революції. До того ж
демократи висунулися на перший план у той час, коли хід подій в Європі
вже поламав на користь контрреволюції.

Веронський конгрес — останній конгрес, так званої, епохи конгресів

1815—1822 рр., що розпочався 20 жовтня 1822 р. у Вероні.Приводом до
його скликання було, головним чином, ситуація в Іспанії, яка склалась
після революції 1820 р., a також проголошення грецькими Національним
зборами незалежності Греції від Туреччини.В жовтні 1822 р. зібралися у
Вероні представники Австрії, Прусії, Росії, Сардинії, королівства обох
Сицилій, Тоскани, Модени і Парми, а також уповноважені Англії,
Франції.Олександр I наполіг на тому, щоб Франція взяла на себе
придушення революції в Іспанії, до чого тодішнє французьке
міністерство не виявляло великої схильності. Проведенню цієї вимоги
сприяв французький уповноважений Франсуа-Рене де
Шатобріан.Веронський конгрес звернувся до іспанського уряду з
пропозицією змінити конституцію 1812 р., введену у 1820 р., у більш
монархічному сенсі. Коли в Мадриді на це відповіли відмовою, всім
іноземним посланцям було наказано залишити Іспанію (січень 1823 р.),
після чого й розпочалася французька «екзекуція» від імені всієї
Європи.На тому ж конгресі було засуджено грецьке повстання, як бунт
підданих проти законного государя і «революційна ознака часу», як
висловився Олександр I в розмові з Шатобріаном. 1822 — останній, 4-й
форум Священного союзу, що проходив у м. Вероні (Італія) протягом
20.X—14.XII 1822. У ньому взяли участь рос. імператор Олександр І,
австр. імператор Франц І, прус, король Фрідріх Вільгельм III,
представники італ. держав, численні дипломати. Приводом до скликання
конгресу послужили події, пов'язані з австр. окупацією Італії, але рев.
ситуація в Іспанії відсунула їх на другий план. Тому учасники форуму
обговорювали також долю ісп. колоній, контроль над якими намагались
отримати Великобританія та Франція. Рос. імператор проголосив своєю
гол. метою відновлення закон, влади в Мадриді, навіть якщо це призведе
до воєнних дій. Сподіваючись на допомогу Франції, він заручився згодою
її представників — А. Монморансі та Ф. Р. Шатобріана, хоч останні мали
вказівку Парижа про стриману позицію в цьому питанні. Пруссія та
Австрія побоювалися посилення франц. впливу і можливого рос.-франц.
союзу, але готові були змиритися з такими наслідками задля
відновлення абсолютизму в Іспанії. Великобританія, для якої поява
франц. конкурента на ринках Лат. Америки становила серйозну загрозу,
єдина протистояла планам щодо військ, екзекуції Іспанії. Вона була
схильна використати несприятливу для Франції ситуацію та свої
договори з Португалією, аби перешкодити вторгненню на пор-туг.
територію і таким чином забезпечити свій вплив у Лат. Америці.

5 Війна була спричинена невдоволенням широких шарів населення політикою

метрополії: широкими заборонами, дискримінацією, високими податками, що
гальмували економічний розвиток колоній. Початку війни сприяло також
пробудження національної самосвідомості, вплив Війни за незалежність США,
(Великої французької революції), повстання рабів у Сан-Домінго (1791—
1803).

Поштовхом до початку війни послужили події в Іспанії 1808 року, що йшли

слідом за вторгненням військ Наполеона і призвели до залежності країни
від Франції.

Очолювали рух за незалежність ватажки креолів — нащадків перших

європейських переселенців, які відчували себе вже американцями і прагнули
самі визначати долю своєї батьківщини. Створені революціонерами таємні
спілки й масонські ложі друкували і поширювали книжки та часописи з
новинами з Європи і закликами до незалежності від метрополії. Ватажок
венесуельських масонів Франсіско де Міранда, який брав участь у Війні за
незалежність США та став генералом французької республіканської армії,
намагався здобути підтримку великих держав. Його пропозиції зацікавили
лише Британію. Вона допомогла Міранді і зібраному ним загону дістатися
узбережжя Венесуели. Проте місцеві мешканці на заклики революціонерів не
відгукнулися, й іспанці змусили їх відступити. Самі британці в цей час
захопили Буенос-Айрес, а потім Монтевідео. Іспанська влада майже не чинила
спротиву. Але на захист своєї батьківщини стали креоли, які розгромили 12-
тисячну армію інтервентів.

Невдовзі стало зрозуміло, що й господарство колоній насправді дуже мало

залежить від торгівлі з метрополією. Після знищення під
Трафальгаром іспанського флоту кількість кораблів, які відвідували Новий
Світ, і обсяг ввезених ними товарів скоротилися одразу в кілька разів — але
колонії впоралися з труднощами самотужки.

У 1809 році відбулись заворушення в Чукісаку (нині Сукре), Ла-Пасі й інших

районах Верхнього Перу (нині Болівія), у Кіто, виникла антиіспанська змова у
Вальядоліді (нині Морелія, Мексика). Хоча повстанці ніде не мали успіху,
ситуація в колоніях різко загострилась. Коли до Іспанії увійшли французькі
війська (початок 1810), а Наполеон I віддав її корону своєму брату Жозефу,
прихильники Бурбонів самі були змушені шукати підтримки з боку
заокеанських підданих — і навіть пообіцяли їм рівні права з іспанцями. Проте
мешканці Нового Світу вимагали більшого.

Перебіг війни

1 січня 1820 Рафаель Рієго очолив повстання іспанських експедиційних сил, які
будуть направлені до Америки

Влітку 1810 року заворушення охопили найбільші міста

південноамериканських колоній — Буенос-Айрес, Каракас, Кіто, Боготу. Їхні
учасники усували від влади намісників та створювали тимчасові уряди, або
ж хунти, які складалися з місцевих мешканців. У Венесуелі був скликаний
Національний конгресс, який 5 липня 1811 року проголосив незалежність від
Іспанії. Невдовзі про самостійність заявила також Нова Гранада, а трохи
згодом — Нова Іспанія і Парагвай. До того ж іспанці втратили контроль також
над Ла-Платою і Уругваєм. Проте після перемоги над Наполеоном I і
завершення війни в Європі загальна ситуація змінилася на користь роялістів. До
кінця 1815 року іспанці повернули під свою владу більшість американських
колоній. Самостійність вдалося зберегти лише Парагваю та Ла-Платі. .

У 1816 році розпочався другий етап війни. Війська під керівництвом Сімон
Болівара звільнили від іспанського володарювання в 1819 році Нову Гранаду,
у 1821 Венесуелу, у 1822 році Кіто, під керівництвом Хосе де Сан-Мартіна —
у 1816 році Ла-Плату, у 1818 Чилі, у 1821 році (Нижнє Перу). У 1821 році було
ліквідовано іспанське панування в Мексиці, у 1824—1826 роках під
керівництвом Сукре розбиті останні іспанські гарнізони у Верхньому Перу.

\У результаті війни всі іспанські колонії в Америці, окрім Куби та Пуерто-Рико,

здобули незалежність.