Тема 2.

Політика великих держав в роки Французької революції та

наполеонівських війн
1. Велика Французька революція та початок війни з Австрією і Прусією. Перша
анти французька коаліція та її поразка
Французька революція XVIII ст. (1789-1799) була наслідком кризи французького
абсолютизму. Причинами революції стали глибокі суперечності між третім станом (торговці
та промисловці, селянство, робітники мануфактур, міська біднота) і пануючими
привілейованими станами - дворянством і духовенством. Інтереси і завдання тих, хто складав
третій стан, не в усьому збігалися, але всі вони були однаково політично безправні та
прагнули змінити існуючий порядок.
Невдоволення викликала система громадянської нерівності та станових привілеїв, якими
користувалися дворянство і духовенство. Так, останні звільнялися від сплати основних
податків, могли обіймати найвищі посади в адміністрації, судах, армії.
Революція у Франції викликала занепокоєння й ненависть монархів і дворянства
європейських держав. 1792 р. розпочалася війна між Австрією і Пруссією, які уклали
воєнний союз, та революційною Францією. Початок війни був невдалим для Франції: стара
армія була дезорганізована, багато офіцерів емігрували, не вистачало зброї. Прусські війська
вторглися у Францію. Головною організуючою силою у боротьбі за батьківщину стали
якобінці Марат, Робесп'єр, Дантон. Нездатність Законодавчих зборів і уряду очолити оборону
країни 1792 р. призвела до повстання, що його очолила Комуна Парижа, створена з
паризьких секцій якобінців. Людовіка XVI було ув'язнено, міністрів короля звільнено,
створено Тимчасовий виконавчий комітет. Поділ на активних і пасивних громадян скасовано
і на основі загального виборчого права для чоловіків призначено вибори до Національного
конвенту.
Національний конвент, що зібрався 1792 р., прийняв декрет про ліквідацію королівської
влади. Францію було проголошено республікою. Напередодні, 20 вересня, революційна армія
Франції біля містечка Вальмі завдала поразки прусським військам і змусила їх відступити. До
початку 1793 р. інтервенти були вигнані за межі Франції
У Конвенті жирондисти вели боротьбу з якобінцями. Жирондисти хотіли загальмувати
революцію, а якобінці вимагали подальшого її поглиблення. Одним із найгостріших питань у
цих дискусіях було питання про покарання Людовіка XVI. Король був переданий до суду
Конвенту, який визнав його винним у зраді. Французький король був страчений. Упродовж
1789-1792 рр. революція у Франції скасувала феодально-абсолютистську монархію і
встановила в країні республіканський лад. Державу очолили представники буржуазії. Однак
революція не вирішила проблеми найбільшої частини населення - селянства.
Французька революція 1789 року спонукала уряди європейських монархій вдатися до
рішучих заходів, щоб запобігти розповсюдженню небезпечних ліберальних ідей. Імператор
Священної Римської імперії Леопольд II і прусський король Фрідріх-Вільгельм II на
особистій зустрічі влітку 1791 року в Пільниці, підписали спільну декларацію, якою
закликали французький народ відновити королівську владу й 7 лютого 1792 року уклали
союзний договір. Не чекаючи початку їх інтервенції, 20 квітня 1792 року Законодавчі збори
від імені французького народу оголосили війну Леопольду II як королю богемському і
угорському. У відповідь проти Франції піднялась не лише Пруссія, але й Сардинія та Іспанія.
Згодом до Першої антифранцузької коаліції приєдналися майже всі німецькі держави, а
також Неаполітанське королівство, Великобританія, Тоскана та Голландія.
 2. Французька Директорія та її зовнішня політика. Друга анти французька коаліція.
Війни в Італії та мир у Кампо-Форміо
Франція в період Директорії та прихід до влади Н. Бонапарта. Головну роль у Директорії
відігравав Поль Баррас (1755–1829), який був представником нових багатіїв. У Франції
злидні і нестатки народних мас продовжували посилюватися. Товари дорожчали, а паперові
гроші знецінювалися. У 1795 р. у Парижі виникло таємне «Товариство рівних» на чолі з
Франсуа Бабефом, яке прагнуло повалити режим Директорії і запровадження конституції
1793 р. Але у травні 1796 р. змову було викрито, а Бабеф був страчений. Відбулися зміни в
зовнішній політиці, якщо якобінці виступали проти територіальних загарбань то за
термідоріанців війна почала перетворюватися на загарбницьку. У 1795 р. Пруссія й Іспанія
уклали з Францією сепаратні (окремі) мирні угоди. За Францією закріплювалися лівий берег
Рейну, частина Бельгії, новоутворена Батавська Республіка (територія Голландії). Проте війна
з Англією і Австрією тривала. Головні сили австрійців зосереджувалися в Західній Німеччині
та Італії. У квітні 1796 р. командувачем французької армії в Італії було призначено Наполеона
Бонапарта (1769–1821), якому вдалося розгромити сардинську й австрійську армію. У червні
1796 р. французькі війська взяли в облогу фортецю Мантую, оволодівши нею у січні 1797 р.
Наполеон почав наступ на Відень. У жовтні 1797 р. Австрія була змушена підписати в Кампо-
Форміо мирний договір, визнавши за Францією права на лівий берег Рейну, Бельгію та
Іонічні острови. Перша антифранцузька коаліція перестала існувати. Уся Італія опинилася
під владою Франції. У 1798 р. Бонапарт почав похід у Єгипет, сподіваючись дістатись Індії –
найбагатшої колонії Англії. Французи захопили о. Мальта і вторглися у Єгипет, що стало
причиною утворення другої антифранцузької коаліції (1798–1801), до якої входили Англія,
Австрія, Росія і Туреччина. У 1799 р. російська армія під командуванням О. Суворова
змусила французів залишити Північну Італію, російська ескадра Ф. Ушакова звільнила
Іонічні острови, а англійський адмірал Гораціо Нельсон у серпні 1798 р. знищив
французький флот біля мису Абукір (дельта Нілу). Воєнні поразки значно підірвали
становище Директорії. У правлячих колах Франції виник план державного перевороту і
встановлення військової диктатури. Найкращим претендентом на роль диктатора вважався
генерал Бонапарт, який у 1799 р. залишив свою армію у Єгипті і повернувся до Парижа. 18
брюмера VІІІ року Республіки (9 листопада 1799 р.) відбувся державний переворот. Бонапарт
розігнав Раду п'ятисот, скасував режим Директорії і змусив колишніх депутатів ухвалити
закон про передачу влади трьом консулам – Сійєсу, Роже-Дюко та Бонапарту, який отримав
звання першого консула та став повновладним правителем Франції. Переворот 18 брюмера
став завершенням Великої Французької революції.
Однією з умов Кампо-Формійської угоди було звільнення з австрійського полону учасника
Американської і Французької революцій генерала Марі Жозефа Лафаєта, свого часу
оголошеного зрадником за відмову присягнути на вірність Республіці після падіння короля
Людовика XVI
Австро-французький мир було укладено 18 жовтня 1797 року о 17:00 в Пассарьяно. Його
позначили як підписаний у селищі Кампо-Форміо (нині Кампоформідо) на околиці Удіне,
оголошеному для цієї мети нейтральною територією, проте виїжджати туди визнали зайвим
через брак належного приміщення для розміщення делегацій. Договір, що формально
припинив існування Першої антифранцузької коаліції й, визнавав кордоном Французької
республіки її «природні межі» Рейн, Альпи, Середземне море, Піренеї і Атлантичний океан,
підтверджував створення Цизальпінської та Лігурійської республік, перехід до Франції
Іонійських островів, Австрійських Нідерландів і всіх володінь Священної Римської імперії на
лівобережжі Рейну. Австрія у якості компенсації отримала Венецію і її колишні володіння на
схід від ріки Адідже.
10 грудня 1797 року в Люксембурзькому палаці в Парижі Директорія у повному складі
урочисто вітала Наполеона Бонапарта. Щоб завдати поразки Великобританії, єдиній країні,
що все ще залишалась у війні з Францією, у липні наступного року він очолив військову
експедицію в Єгипет, який мав стати плацдармом для захоплення Британської Індії. Однак,
дізнавшись, що війська створеної у 1799 році Другої антифранцузької коаліції відвоювали
Італію і підступили до кордонів охопленої хаосом Франції, у кінці серпня Наполеон
повернувся на батьківщину і 10 листопада став на чолі тріумвірату консулів, до якого
перейшла вся повнота влади в Республіці.
3. Зовнішня політика Наполеона Бонапарта. Амʼєнський мир. Третя коаліція. Крах
Вестфальської системи.
Зовнішня політика Наполеона мала за мету забезпечити Франції економічне і політичне
панування в Європі. Армії Англії, Росії, Австрії, Пруссії не могли протистояти французькій,
що стала першою регулярною армією в Європі. Армію складали не найманці, як у більшості
країн, а особисто вільні селяни. В зовнішній політиці Наполеон прагнув забезпечити
військово-політичну і економічну гегемонію Франції в Європі, здобути перемогу в боротьбі з
Великобританією.
Ам'єнський мир — мирний договір між Францією, Іспанією і Англією, що був підписаний 25
березня 1802 р. біля міста Ам'єн. Війна Другої коаліції завершилася. Але у Франції були свої
економічні інтереси за межами континенту. Буржуазії хотілося мати керівні позиції на
Близькому Сході, а саме в Османській імперії. Саме з метою розширення французького
панування Франції на сході був організований Сирійський похід Наполеона 1798—1799 р.,
але в кінці серпня 1801 року корпус вимушений був капітулювати в Єгипті. Лише хитромудрі
дії французьких дипломатів, що зуміли укласти перемир'я з Туреччиною 9 жовтня 1801 року
врятували Францію від ганьби. Згідно з перемир‘ям Франція зобов‘язалась вивести війська з
Єгипту, визнавала незалежність Іонічних островів. 8 жовтня в Парижі був підписаний
мирний договір з Росією. В секретних статтях договору Росія і Франція визнавали інтереси
одна одної в Туреччині. Таким чином війна Франції з 2-ю коаліцією фактично завершилася.
Вестфальська система міжнародних відносин — система міжнародних відносин, створена в
Європі на основі Вестфальського миру як угоди, яка підвела підсумки Тридцятилітньої війни,
що закінчилася в 1648 році. Вестфальську систему міжнародних відносин поділяють на
кілька етапів: Вашингтонсько-Версальську систему 1919—1939 pp., що зазнала краху з
початком Другої світової війни; Ялтинсько-Потсдамську систему 1945—1989 pp. —
біполярну, яка припинила своє існування з ліквідацією системи соціалізму і розпадом СРСР; і
постбіполярну з 1990 р. Останній період розвитку системи міжнародних відносин, який іще
називають періодом пост холодної війни, кардинально відрізняється від попередніх
відсутністю політико-ідеологічного протистояння між двома полюсами, згортанням
військової конфронтації блоків, що групувалися навколо Вашингтона й москви.
4. Четверта коаліція. Континентальна блокада. Тильзитський мир.
Війну проти Наполеона продовжили Англія та Росія, до яких незабаром приєдналися Пруссія та
Швеція, стурбовані посиленням французького панування в Європі. У вересні 1806 р. утворилася
четверта антифранцузька коаліція європейських держав. Через місяць, у ході двох битв 14 жовтня
1806 р., прусська армія була знищена: біля Ієни Наполеон розбив загони князя Гогенлое, а під
Ауерштедтом маршал Даву розгромив головні прусські сили короля Фрідріха-Вільгельма і герцога
Брауншвейзького. Наполеон урочисто в'їхав у Берлін. Пруссія була окупована. Російська армія, яка
йшла на допомогу союзникам, зіткнулася з французькою спочатку поблизу Пултуска 26 грудня 1806
p., потім біля Прейсиш-Ейлау 8 лютого 1807 р. Ці битви не дали переваги жодній зі сторін, але в
червні 1807 р. в битві під Фрідландом Наполеон отримав перемогу над російськими військами, якими
командував Л. Л. Бенігсен. 7 липня 1807 р. посередині ріки Неман на плоту відбулася зустріч фран-
цузького і російського імператорів і було укладено Тільзітський мир, за яким Росія визнавала всі
завоювання Наполеона в Європі і приєднувалася до проголошеної ним в 1806 р. «Континентальної
блокади» Британських островів. Навесні 1809 р. Англія та Австрія знову об'єдналися в п'яту
антифранцузьку коаліцію, але вже в травні 1809 р. французи вступили у Відень, а 5—6 липня в битві
під Ваграмом австрійці знову зазнали поразки. Австрія погодилася сплатити контрибуцію і
приєдналася до континентальної блокади. Під владою Наполеона виявилася значна частина Європи.
Тильзи́ тський мир — мирні договори між Францією, Росією та Пруссією, укладені у містечку Тильзиті.
Олександр І визнає всі захоплення Наполеона.

5. Інтервенція Наполеона в Іспанії і формування пʼятої коаліції. Війна 1809 р. Криза

континентальної блокади.

Четверта антифранцузьку коаліція розпалася. У 1808 р. французька армія підкорила Іспанію.

Її новим королем став брат Наполеона – Жозеф Бонапарт, але в країні почалася партизанська
війна і французам не вдалося повністю підкорити Іспанію. Навесні 1809 р. Англія та
Австрія створили п’яту антифранцузьку коаліцію (1809). Але вже в липні 1809 р. у битві
біля Ваграма Наполеонові вдалося перемогти австрійців. За Шенбрунським мирним
договором Австрія мала сплатити контрибуцію та приєднатися до Континентальної блокади.
Окрім цього, обмеження армії, шматки землі відібрав в Австрії, вихід до Адріатичного моря,
та землі Тіроль і Зальцбург. На 1811 р. під владою Французів опинилася значна частина
Європи. Континентальна блокада - система економічних і політичних заходів, що проводилася
французьким імператором Наполеоном I по відношенню до свого супротивника - Великобританії.
Основою континентальної блокади став Берлінський декрет Наполеона I від 21 листопада 1806
Декрет забороняв вести торговельні, поштові та інші зносини з Британськими островами; блокада
поширювалася на всі підвладні Франції, залежні від неї або союзні їй країни. Будь-англієць,
виявлений на території, підвладній Франції, оголошувався військовополоненим, а товари, що
належать британським підданим, конфіскувалися. Жодне судно, що випливає з Англії або її колоній
або заходило в їх порти, не допускалось у французькі порти під загрозою конфіскації. Заборонялося
підтримку поштового зв'язку з англійцями.
Протягом 1807 р до континентальної блокади, крім Франції, Італії, Нідерландів, Іспанії та Данії,
приєдналися згідно Тильзитским договорами 1807 року Росія і Пруссія, а в 1809 р - Австрія.
Континентальна блокада сприяла інтенсифікації окремих галузей французької промисловості
(головним чином металургійної та обробної); в той же час вона вкрай негативно позначилася на
економіці ряду європейських країн, що мали традиційні економічні зв'язки з Великобританією, і
безперервно порушувалася. Головне завдання блокади, поставлена Наполеоном, - погибіль
Великобританії - виявилася невиконаною.

Вторгнення Наполеона в Росію. Шоста коаліція. «Битва народів»

Паризький мирний договір.
Наполеон вважав, що для створення всесвітньої монархії йому необхідно завоювати Росію.
Тож, зібравши «Велику армію» Бонапарт у червні 1812 р. рушив у похід.
Головнокомандувачем російської армії було призначено Михайла Кутузова. 7 вересня 1812
р. під Бородіном відбулася битва, в якій жодна із сторін не здобула перемоги, проте надалі
змусила росіян відступати й залишити Москву. Захопивши Москву, Наполеон чекав від
російського імператора укладання миру, але той відмовився. У жовтні 1812 р. «Велика
армія» залишила Москву і рушила на південь країни, але у битві під Малоярославцем
російські війська відкинули французів на розорену смоленську дорогу, якою вони прийшли.
Відступаючи під ударами російських частин і партизанських загонів, страждаючи через голод
і сувору зиму, французи зазнали великих втрат під час переправи через Березину. Наполеон
покинувши своє військо негайно повернувся у Париж. Російський похід закінчився повним
провалом. Навесні 1813 р. було створено шосту антифранцузьку коаліцію (1813–1814), до
якої увійшли Англія, Росія, Пруссія, Іспанія, Португалія,Швеція та Австрія. Тим часом
французький імператор зібрав нову армію. 16–19 жовтня 1813 р. під Лейпцигом відбулася
«битва народів», в якій Наполеон був розгромлений і змушений відступити. У січні 1814 р.
союзні війська перейшли кордон Франції, а 31 жовтня 1814 р. вони зайняли Париж. 6
квітня 1814 р. Наполеон зрікся престолу і був засланий на о. Ельба біля Італії. У Франції
відбулась реставрація монархії Бурбонів. Королем став Людовік ХVІІІ (1812–1824).