Тема 1.

Аргентина

План
1. Іспанська колонія. Війна за незалежність.
2. Аргентина у першій половині ХХ ст.
3. Розвиток країни у другій половині ХХ ст.
4. Аргентина наприкінці ХХ ‒ на початку ХХІ ст.

1. Іспанська колонія. Війна за незалежність.

У 1530-х рр. іспанський аделантадо Педро де Мендоса заснував на березі Ла-Плати
форт Санта Марія дель Буена Айре, який пізніше був залишений колоністами. На час його
відновлення у 1580 р. Хуаном де Гарай територія сучасної Аргентини була слабозаселеною
околицею віце-королівства Перу.
У зв’язку з необхідністю збільшення збору податків і кращого управління колоніями
від віце-королівства Перу в 1776 р. було відділено нове віце-королівство Ріо-де-ла-Плата зі
столицею в Буенос-Айресі. Воно включало території сучасних Аргентини, Болівії, Парагваю,
Уругваю. Разом з новим статусом прийшли привілеї та потоки товарів, що сприяло розбудові
віце-королівства і, передусім, його столиці.
У 1808 р. Наполеон Бонапарт, завоювавши Іспанію, змусив іспанського монарха
Фердинанда VІІ зректися престолу на користь свого брата Жозефа Бонапарта. 22 січня
1809 р. Центральна хунта, що тимчасово замінила Фердинанда VІІ, видала декрет, за яким
американські володіння Іспанії було проголошено інтегральною частиною Іспанської
монархії, населення яких ставало рівноправним з населенням метрополії. У зв’язку з подіями
в Іспанії у колоніях виникла вкрай складна політична ситуація, пов’язана з необхідністю
обрання однієї з сторін. Віце-король Ріо-де-ла-Плати Сантьяго де Ліньє визнав владу хунти,
незважаючи на це, незабаром його було усунуто з посади. У 1809 р. новим віце-королем Ріо-
де-ла-Плати став Бальтасар Ідальго де Сіснерос.
Окупація значної частини Іспанії французькими військами призвела до початку війни
за незалежність іспанських колоній. У 1810 р. відбулося повстання в Буенос-Айресі, у
результаті якого віце-короля Сіснероса було зміщено, а до влади прийшла Тимчасова
урядова хунта під керівництвом Корнеліо Сааведри. Ці події отримали назву Травневої
революції. Після проголошення незалежності від Іспанії 9 липня 1816 р. на Тукуманскому
конгресі і до 1820 р. Сполучені провінції Ріо-де-ла-Плати стали називатися Сполученими
провінціями Південної Америки. У 1826 р. провінції прийняли конституцію, що
підтверджувала їх державний союз. Президентом було обрано Бернардіно Рівадавію. У
грудні 1926 р. об’єднана республіка отримала назву Аргентина.
У результаті невдалої війни з Бразилією 1825 ‒ 1828 рр. через Східний Берег (Уругвай)
в країні загострилася політична ситуація. У 1927 р. Буенос-Айрес досяг відновлення
автономії. Спроба унітаріїв перешкодити цьому зазнали поразки, оскільки їх війська були
розбиті федералістськими війсками Хуана Мануеля де Росаса. У 1829 р. його було
призначено губернатором провінції Буенос-Айрес. У 1835 р. Росас отриав необмежені
повноваження, завдяки чому розв’язав террор, який супроводжувався створенням культу
його особи. Юридично влада Росаса не поширювалася на всю територію Аргентинської
конфедерації, але поступово, використовуючи силу та підкуп, він зміг підпорядкувати собі
всі провінції. Росас отримав право укладати мир чи оголошувати війну від ім’я Конфедерації.
Аргесивна завонішня політика, пов’язана з втручанням у громадянську війну в Уругваї,
призвела до конфлікту з Францією і Великобританією.
У цей час від Росаса відпали провінції Коррієнтес і Ентре-Ріос, що призвело до війни з
ними. У 1852 р. Росас був розбитий у битві при Касеросі губернатором провінції Ентре-Ріос
Хусто Хосе де Уркіса-і-Гарсія, якого підтримали Бразилія й Уругвай. Після цього Росас втік
до Великобританії. 10 листопада 1859 р. був підписаний мирний договір в Сан-Хозе-де-
Флорес, за яким Буенос-Айрес був приєднаний до конфедерації, а 6 червня 1860 р. він
остаточно увійшов до складу Аргентини.
 З політичної консолідацією відбулися значні економічні і соціальні зміни. Відносно
висока оплата праці породила хвилю імміграції з Європи, в першу чергу, з Італії та Іспанії.
Буенос-Айрес посів друге місце після Нью-Йорка за популярністю серед мігрантів.
Іммігранти селилися переважно в Буенос-Айресі і околицях. На відміну від Сполучених
Штатів, в Аргентині земля до моменту прибуття мігрантів була вже поділена. Відсутність
вільних земель призвела до нерівномірного концентрації багатства і посилення нерівності.
На околицях Буенос-Айреса виникли трущоби, а в центрі виросли особняки. Населення, яке
раніше складалося переважно з креолів, набуло європейського вигляду і почало зазнавати
труднощів з національною ідентичністю. Таким чином, Аргентина не стала багаторасової
країною, на відміну від більшої частини Латинської Америки, де нечисленна біла еліта
управляла більшістю з індіанців і мулатів.
2. Аргентина у першій половині ХХ ст.
Аргентинська олігархія кінця XIX ‒ початку XX ст. складалася з багатих
землевласників, скотопромисловців, банкірів і судновласників. Невелика група сімей
зосередила в своїх руках всю політичну владу. У цих умовах зародився перший народний
рух в історії країни ‒ радикалізм. Він об’єднав в своїх рядах нових успішних землевласників,
вихідців зі старих аристократичних сімей, які не зуміли скористатися плодами експортного
буму, і представників середнього класу. На базі цього руху була створена перша велика
політична партія Аргентини ‒ Громадянський радикальний союз.
У 1912 р. був прийнятий закон Саєнса Пеньї про загальне виборче право для чоловіків
при таємному голосуванні, що дав можливість партії більшості, радикалам, домогтися
обрання на пост президента свого лідера І. Іріґоєна. Під час його перебування при владі уряд
приділяв велику увагу питанням соціального забезпечення і освіти. І. Іріґоєн зумів відстояти
нейтралітет Аргентини під час Першої світової війни. Після президентського правління
іншого радикала, М. Торкуато де Альвеара, І. Іріґоєн був знову обраний на пост президента в
1928 р.
Уряди радикалів провели ряд заходів із затвердження демократичних правових норм і
підриву політичних позицій консервативних сил. Консерватори були відсторонені від влади
не тільки в центрі, а й в провінціях. Були вжиті заходи щодо стимулювання національної
економіки, введено 8-годинний робочий день і 48-годинний робочий тиждень, обмежено
владу поміщиків щодо орендарів, а в 1928 р. націоналізували нафтові родовища. Однак
найважливіші господарські важелі як і раніше знаходилися у руках іноземного капіталу, а
країна ‒ в стані економічної залежності від США та європейських держав. Соціальна
атмосфера в Аргентині залишалася напруженою. У січні 1919 р. спроби придушити страйк
робітників-металістів в столиці привели до масового робочого повстання, що охопило
Буенос-Айрес («Трагічний тиждень»).
Нездатність І. Іріґоєна управляти країною в умовах кризи стала приводом для
державного перевороту, у зв’язку з чим у вересні 1930 р. президент був усунутий від влади.
Переворот було здійснений спільними зусиллями вищих офіцерів і цивільних лідерів
Консервативної партії (змінила назву на Національно-демократичну), а також опозиційного
крила радикалів, що відділився від Радикальної партії.
Уряд очолив генерал Х.Ф. Урібуру, прихильник авторитарної влади, який здійснив
безуспішну спробу встановити фашистську державу в інтересах великих корпорацій. Генерал
Х.Ф. Урібуру намагався подолати наслідки кризи революційними методами. Відразу ж після
революції в країні було введено військовий стан, розпущений Національний конгрес і
зміщені губернатори майже всіх провінцій. У 1931 р. противники Х.Ф. Урібуру з числа
військових змусили генерала призначити дату виборів. Однак Радикальній партії було
заборонено приймати в них участь. Вже через декілька місяців стало зрозусіло, що новий
режим не отримає підтримки населення. Рішучі кроки були зроблені групою офіцерів на чолі
з полковником Х.Д. Пероном, у той час секретарем міністра оборони і одночасно главою
Міністерства праці, які вирішили домогтися підтримки населення, розгорнувши широку
програму соціальних перетворень. Впроводжуення новогокурсу в життя здійснювалося з
листопада 1943 р., когли Х.Д. Перон був призначений на новостворений пост міністра праці і
соціального забезпечення. Він почав заохочувати зростання профспілкового руху і
домагатися від підприємців визнання профспілок та трудового законодавства. У жовтні
1945 р. Х.Д. Перон був зміщений з займаних посад і поміщений у в’язницю, але завдяки
масових маніфестацій робітників, які виступили на його підтримку, він був звільнений.
За результатами выборов 1946 г. Х.Д. Перон став президентом Аргентины. У 1949 р він
увів нову конституцію, згідно з якою права президента значно розширилися, а федеративна
система була скасована. Економічна політика уряду Х.Д. Перона була спрямована на
розвиток промисловості. В останні три роки свого перебування при владі він був вкрай
стурбований галопуючою інфляцією і спадом виробництва практично у всіх галузях
економіки Аргентини. Намагаючись обмежити зростання заробітної плати при одночасному
заморожування цін, він сприяв залученню іноземних капіталовкладень.
За час існування режиму Перона неодноразово робилися спроби його повалення. До
найбільш серйозних відноситься повстання у вересні 1951 р., заворушення на флоті в червні
1955 року і рух, який закінчилося поваленням Х.Д.Перона в червні 1955 р. Рух очолили
офіцери військово-морського флоту і деякі представники ВПС. Коли флот став погрожувати
обстрілом Буенос-Айреса, Х.Д. Перон залишив країну та перебрався до Іспанії.
3. Розвиток країни у другій половині ХХ ст.
Наступником Х.Д. Перона на посаді президента став генерал Е. Лонардо. Однак уже в
листопаді 1955 р. відбувся новий переворот, у результаті якого на чолі країни виявився
генерал П.Е. Арамбуру. Уряд П.Е. Арамбуру залишався при владі до 1 травня 1958 р
протягом цього часу воно здійснювало програму вільного підприємництва і намагалося
боротися з інфляцією переважно шляхом замороження заробітної плати.
Кандидату Громадянського радикального союзу (непримиренних) А. Фрондісі вдалося
отримати підтримку пероністів, і він вступив на пост президента в травні 1958 р. А. Фрондісі
докладав великих зусиль до оздоровлення економіки і об’єднання прихильників Х.Д. Перона
в легальне політичне утворення. Він розробив і ввів у дію двучленную програму стабілізації
цін і розвитку економіки; після того як уряд прийняв більшу частину антиінфляційної
програми Міжнародного валютного фонду, країна отримала фінансову допомогу МВФ і
США. Однак деякі антиінфляційні заходи йшли врозріз з передвиборчими обіцянками.
Наприклад, уряд зважився знову допустити в країну іноземні нафтові компанії, а іноземні
інвестиції ‒ в промисловість. У 1962 р. збройні сили скинули президента. На той час, коли
А. Фрондісі був зміщений з поста, йому вдалося домогтися деяких успіхів у здійсненні своєї
економічної програми.
Президентські вибори, що відбулися в липні 1963 р., принесли перемогу А.У. Ільїя ‒
кандидату Громадянського радикального союзу (народу), який став після втрати впливу ГРС
непримиренних основною партією аргентинських радикалів. Уряд А.У. Ільїя скасував
репресивне законодавство та відновив конституційні свободи, легалізував пероністську і
комуністичну партії, намагався проводити незалежну від МВФ політику, анулював
контракти 1958 ‒ 1963 рр. з компаніями США щодо нафтових концесій, відмежувався від
інтервенції США в Домініканській Республіці та у В’єтнамі. Після ряду страйків робітників,
метою яких було повернення Х.Д. Перона, командування збройних сил в ультимативній
формі зажадало від уряду ввести військовий стан. А.У. Ільїя відкинув ці вимоги і 28 червня
1966 р. був усунений з поста у результаті військового перевороту.
Військові, що прийшли до влади, назвали державний переворот «аргентинською
революцією». Фактично президентом країни було призначено генерала Х.К. Онганіа. На
зміну конституційному правлінню прийшов «революційний режим», діяльність якого
визначалася «Статутом аргентинської революції», що замінив собою конституцію
республіки. Він санкціонував майже повну ліквідацію інститутів представницької
демократії: розпушено Національний конгрес, провінційні законодавчі збори, заборонено
діяльність усіх політичних партій. Президент наділявся значними повноваженнями, в тому
числі і законодавчими правами, які раніше були прерогативою конгресу. Була ліквідована
університетська автономія та звільнені викладачі, відомі своїми демократичними поглядами.
 З встановленням військового режиму різні верстви населення пов’язували надії на
зміни на краще, оскільки Х.К. Онганіа запевняв, що вимога «соціального миру» є основною
умовою побудови «Великої Аргентини», у якій буде покінчено з соціальною
несправедливістю, безробіттям і бідністю, створено стабільну економіку і забезпечено
«процвітання» нації. Однак авторитарні методи правління викликали невдоволення
населення, що вилилося в загальний страйк 29 ‒ 30 травня 1969 р., у якому взяло участь
5 млн чоловік. У Кордові десятки людей загинули, сотні були арештовані. Попри репресії,
виступи проти диктатури тривали. В опозицію до військового режиму перейшли практично
всі політичні партії Аргентини.
У червні 1970 р. Х.К. Онганіа був зміщений військовими, які призначили новим
президентом генерала Р.М. Левінгстона. У внутрішній політиці він дотримувався курсу свого
попередника. На придушення нового виступу в Кордові були кинуті війська, що коштувало
Р.М. Левінгстону президентського поста. У зв’язку з цим у березні 1971 р. новим
президентом Аргентини став генерал А.А. Лануссе, який взяв курс на лібералізацію режиму і
компроміс з помірною опозицією під гаслом «Великої національної згоди». Суть курсу
полягала в досягненні політичного перемир’я в обмін на обіцянку провести вільні вибори.
В середині збройних сил почали посилюватися суперечності щодо шляхів подальшого
розвитку країни, що змусило уряд А.А. Лануссе оголосити про повернення до
конституційного режиму і призначити на березень 1973 р. загальні вибори. На період їх
підготовки в квітні 1971 р. були зняті заборони на діяльність політичних партій, що призвело
до відродження популярності пероністів. На виборах перемогу здобув Хустісіалістський
фронт звільнення, який висунув гасло національного визволення і соціальних перетворень.
Його кандидат Е. Кампора став президентом Аргентини. Були повністю відновлені
демократичні свободи, оголошена політична амністія, скасовано репресивне законодавство
військового режиму.
Активність лівого крила перонізму викликала протидію правих, і середина 1973 р.
стала періодом гострих зіткнень в середовищі пероністів, що почалися 20 червня, в день
повернення в Аргентину Перона, розстрілом правими колони лівих пероністів в аеропорту
«Есейса». Ці події стали приводом для дискредитації уряду Е. Кампора, який був змушений
піти у відставку. На президентських виборах у вересні 1973 р. перемогу здобув Х.Д. Перон.
12 жовтня 1973 р. він зайняв президентський пост. Його дружина М.Е. Мартінес де Перон
стала віце-президентом.
Основні напрямки соціально-економічної політики були закріплені в трирічному плані
розвитку країни на 1974 ‒ 1977 рр., що виявився новим варіантом пероністських п’ятирічних
планів. Він передбачав розвиток базових галузей промисловості, підвищення ролі держави в
економіці, обмеження позиції іноземного капіталу.
Смерть Х.Д. Перона 1 липня 1974 р. поклала кінець проведенню національно-
реформістської політики. Пост президента зайняла його дружина М.Е. Мартінес де Перон,
яка не мала політичного досвіду. У період її правління революціонери марксистського
спрямування Монтонерос розв’язали терор, який був використаний як привід організаторами
військового перевороту 1976 р.
Новим президентом Аргентини став генерал Х.Р. Відела. Військові проголосили
початок «процесу національної реорганізації» економічного і політичного життя країни, яка
повинна була стати, за їхніми словами, перехідним етапом до відновлення в майбутньому
конституційного режиму. Виходячи з «Доктрини національної безпеки» і концепції
«внутрішньої війни», військові розгорнули боротьбу проти всіх, кого вважали «підривними
елементами». Ця боротьба отримала назву «брудної війни». Тисячі аргентинців були вбиті і
зникли без вісті. Головною метою «брудної війни» було залякати аргентинське суспільство
та паралізувати можливий опір військовій диктатурі.
У 1981 р. замість генерала Х.Р. Відели пост президента зайняв генерал Р.Е. Віола.
Однак, менш ніж через рік, його змінив генерал Л.Ф. Гальтієрі. У 1982 р. «з метою
подолання економічної кризи» Л. Гальтієрі віддав наказ аргентинській армії висадитися на
Фолклендських островах, які з 1833 р. контролювалися Великобританією. Остання
направила до Південної Атлантики свої війська і через три місяці аргентинський контингент
на островах капітулював. Поразка у війні з Великобританією повністю дискредитувала
військовий уряд і прискорила перехід до конституційного правління. Л.Ф. Гальтієрі пішов у
відставку, і в 1983 р. у результаті демократичних виборів до влади прийшов Р.Р. Альфонсин.
Легалізація політичних партій, профспілок, громадських організацій супроводжувалася
скасуванням репресивного законодавства. Створена Національна комісія у справах зниклих
осіб на чолі з письменником Е. Сабато опублікувала в грудні 1984 р. доповідь «Ніколи
більше», де було документально доведено участь більше тисячі офіцерів у масових
репресіях. Під суд були віддані члени військових урядів на чолі з колишніми президентами-
генералами X.Р. Віделою, Р.Е. Віолою і Л.Ф. Гальтієрі, які були визнані винуватцями
репресій і порушень прав людини, отримавши тривалі терміни тюремного ув’язнення. З
метою зменшення політичної ваги збройних сил було проведено реорганізацію військового
керівництва, скорочення чисельності армії і військового бюджету.
З ім’ям Р.Р. Альфонсина пов’язана активізація зовнішньополітичної діяльності
Аргентини та зміцнення її міжнародних позицій. У травні 1984 р. він спільно з президентами
і прем'єр-міністрами Швеції, Греції, Мексики, Індії та Танзанії став одним із засновників
«Делійський шістки», яка виступила за ядерне роззброєння і розрядку напруженості в світі.
У 1984 р. на основі взаємного компромісу було врегульовано багаторічний прикордонний
конфлікт з Чилі в районі протоки Бігль поблизу Вогняної Землі. Угода з Бразилією 1986 р.
поклала початок інтеграції двох найбільших південно-американських країн.
У 1985 р. був прийнятий план економічного реформування, який отримав назву «План
Аустраль». У його основу були покладені антиінфляційні заходи: замороження цін, тарифів,
зарплати і грошова реформа. Відповідно до останньої було введено нову грошову одиницю ‒
Аустраль, рівний 1000 песо. Стабілізовано обмінний курс і знижено грошова емісія. У
перший рік здійснення плану інфляція практично була зведена до нуля, на 30% зросло
промислове виробництво і значно збільшився ВВП. Однак, зустрівши сильну протидію як
пероністів, так і частини радикалів, уряд Р.Р. Альфонсина не наважився розпочати виконання
другої частини плану ‒ широкомасштабної приватизації. Побоюючись соціального вибуху,
радикали не пішли на значне скорочення субсидій держсектору. У той же час уряд розглядав
виплату боргових зобов’язань як необхідність, що підкоряло собі всі інші сторони і аспекти
економічного життя країни. Така політика, що виходила з взаємовиключних цілей, вела лише
до подальшого погіршення фінансово-економічного стану країни. У 1988 р. інфляція досягла
388%, а в 1989 р. ‒ перевищила 4000%.
4. Аргентина наприкінці ХХ ‒ на початку ХХІ ст.
У травні 1989 р. президентом країни став К.С. Менем. Діяльність пероністського уряду
К.С. Менема характеризувалася рішучою відмовою від традиційних постулатів перонізму
при проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики. На зміну «третьої позиції» в
міжнародних справах прийшло зближення з країнами Заходу. Аргентина встановила тісну
співпрацю з США, підтримавши їх політику в Іраку і Боснії. Не відмовляючись в принципі
від прав на Фолклендські острови, уряд К.С. Менема відклав рішення цього питання на
майбутнє, відновивши дипломатичні і торгово-економічні відносини з Великобританією.
Президент продовжив розпочатий попередником курс на інтеграцію з сусідніми країнами. У
1991 р. був створений Загальний ринок Півдня Америки (Меркосур) в складі Аргентини,
Бразилії, Уругваю і Парагваю.
Соціально-економічний курс К.С. Менема ґрунтувався на принципах неолібералізму.
Міністр економіки Д. Кавалло здійснив програму перетворень: роздержавлення власності,
зокрема, демонтаж та приватизація створеного за Х.Д. Перона держсектора;
реструктуризація банківської системи, в тому числі Центробанку; проведення податкової
реформи; лібералізація інвестиційної та зовнішньоторговельної діяльності.
За економічною реформою послідувала політична. У 1994 р. були внесені зміни до
Конституції Аргентини. Термін президентських повноважень скорочувався з 6 до 4 років з
правом повторного переобрання. Це право поширювалося на К.С. Менема, в 1995 р.
переобраного на новий термін.
 Політика Менема-Кавалло дозволила Аргентині подолати фінансову кризу і тривалий спад
виробництва, характерні для 1980-х рр. Результати політики отримали названу ще одне
«економічне диво» (після Чилі) неоліберальних ринкових реформ в Латинській Америці. Якщо в
1981 ‒1990 рр. середні темпи зростання ВВП становили негативну величину (-0,7%), а рівень
інфляції перевищував сотні відсотків на рік, то в 1991 ‒ 1997 рр. занепад промислового
виробництва змінився середньорічним зростанням близько 5%. Розмір інфляції у 1997 р. становив
лише 0,3%.
Однак неоліберальна модель не змогла створити умови для сталого зростання, а принесла
лише середньострокові позитивні результати. Міжнародне кредитування та посилення присутності
ТНК в обробній промисловості призвело до зростання фінансової та технологічної залежності
Аргентини та послабило національний економічний суверенітет. Економічна криза, що
розпочалася наприкінці 1990-х рр., завершився в грудні 2001 р. соціальним вибухом і фінансовим
крахом.
У квітні 2003 р. відбулися президентські вибори, які виявили гегемонію перонізму в
політичному житті Аргентини. Президентом було обрано Н. Кіршнера. Йому вдалося поставити
країну на ноги після гострої економічної кризи 2001 ‒ 2002, що призвела до найбільшого дефолту
в світовій історії. У зовнішній політиці Н. Кіршнер дотримувався
«виважених» відносин з США. Також він продовжив діалог з Великою Британією з питання
Фолклендських островів. Президент розсекретив архіви спецслужб, в яких містились відомості
щодо нацистських військових злочинців, які знайшли притулок у країні після Другої світової
війни. Також було скасовано амністію військовим злочинцям 1976 – 1983 рр. Незважаючи на
значну підтримку населення, у 2007 р. Н. Кіршнер заявив, що не буде балотуватись на пост
президента Аргентини.
28 жовтня 2007 р. на президентських виборах перемогу здобула дружина Н. Кіршнера ‒ К.Ф.
Кіршнер. На виборах, що відбулися 23 жовтня 2011 р. вона вдруге була обрана президентом. Під
час правління К.Ф. Кіршнер погіршилися відносини Аргентини з Великою Британією і США,
натомість відбулося покращення віносин з латиноамериканськими країнами, особливо з
Венесуелою і Бразилією. Вона проводила систематичну політику підвищення ролі жінок в
аргентинському суспільстві. Було розпочато широкомасштабну кампанію з роззброєння
населення. На час друого терміну президентства К.Ф. Кіршнер припадає значна кількість акцій
протесту проти корупції, непотизму, зростання інфляції і злочинності, утисків свободи слова в
країні, а також намагань змінити Конституцію, щоб дозволити президенту переобиратися на третій
термін.
У період з 2015 р. по 2019 р. пост президента займав М. Макрі, який був підтриманий під час
виборчої кампанії К.Ф. Кіршнер. З 2019 р. президентом країни є А.А. Фернандес, при якому К.Ф.
Кіршнер займає посаду віце-президента Аргентини. Подібний стан речей породжує критику,
пов’язану з вірогідністю маріонеткового характеру влади А.А. Фернандеса за фактичного
правління К.Ф. Кіршнер.

Тема 2. Чилі.

План
1. Створення Чилі. Арауканські війни.
2. Війна за незалежність. Чилі у ХІХ ст.
3. Перше президентство А. Алессандрі.
4. Диктатура К. Ібаньєса (1927 – 1931 рр.).
5. Друге президентство А. Алессандрі. Народний фронт Чилі.
6. «Революція в умовах свободи».
7. Реформи С. Альєнде.
8. Чилі наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.
 1. Створення Чилі. Арауканські війни.
Перша широкомасштабна експедиція для дослідження територій на південь від Імперії інків
була організована в 1536 р. конкістадором Дієґо де Альмаґро, який в 1534 р. був призначений
губернатором цих територій під назвою «губернаторства Нуева-Толедо».
Після смерті Альмаґро новим губернатором в 1537 р. було призначено конкістадора Педро
де Вальдівію, який з 1539 р. продовжив завоювання. Педро де Вальдівія прибув до території
центрального Чилі і 12 лютого 1541 р. біля підніжжя пагорба Санта-Лусія заснував місто
Сантьяго-дель-Нуево-Естро. Через кілька місяців Вальдівія змінив формальний поділ території і
був проголошений своїми військами губернатором і капітан-губернатором нового губернаторства
Нуева-Естрамадури. 11 червня 1594 р. іспанський уряд визнав це утворення, яке отримало назву
«Чилі» або «Королівство Чилі».
Вторгнення іспанців викликало серед індіанців мапуче (ісп. араукан) хвилю обурення. У
1541 р. десятитисіячне військо мапуче взяло в облогу Сантьяго. Лише потужні мури та
вогнепальна зброя дали можливість конкістадорам відбити штурми індіанців.
У 1547 р., отримавши значне підкріплення, іспанці поновили наступ на землі мапуче. Після
переходу через річку Біо-Біо, іспанці опинилися на корінних землях арауканів, і бойові зіткнення з
мапуче набули масштабів війни. У 1549 р. в долині Андальєн конкістадорам уперше вдалося
завдати відчутної поразки чотиритисячному арауканському війську.
Загроза чужоземного поневолення сприяла об’єднанню п’яти основних арауканських племен
у спільне загальноарауканське вождівство. Повстання почалося у 1553 р., коли мапуче оточили
іспанську фортецю Тукапель, розгромили містечко Ла-Імперіаль, а вже у січні 1554 р. на південь
від містечка Консепсьйон загін самого Педро де Вальдівії був оточений і поголовно винищений
індіанцями.
Новий губернатор Чилі Ґарсія Уртадо де Мендоса ще з більшою жорстокістю намагався
підкорити мапуче. У 1557 р. серед них спалахнула епідемія тифу, від якої вимерло майже 80%
населення країни. Проблем додала також посуха, що спричинила в середовищі індіанців масовий
голод. Араукани втратили чисельну перевагу над іспанцями, й поступово хід бойових операцій
почав схилятися на бік конкістадорів. 29 квітня 1557 р. в битві поблизу річки Матакіто мапуче
зазнали відчутної поразки, а один з їх лідерів, Феліпе Лаутаро, загинув у бою. У 1558 р. у битві
поблизу Каньєте вождь індіанців Кауполікан потрапив у полон. У зв’язку з цим визвольний рух
мапуче було тимчасово придушено.
Проте у 1571 р., обурені здирством іспанських колонізаторів, індіанці знову повстали. У
1600 р. мапуче захопили фортецю Ла-Імперіаль, а в 1602 р. було захоплено останній форпост
іспанців – фортецю Ла-Вілларіка. Рештки військ іспанських колонізаторів були змушені відійти на
північ від річки Біо-Біо. Переконавшись у неспроможності поневолити войовничих арауканів, у
1612 р. іспанці вивели з «країни мапуче» усі свої гарнізони, а в 1641 р. на березі річки Кільєн
губернатор Чилі Байдес підписав із представниками мапуче перший в історії іспано-індіанських
відносин рівноправний договір. Відповідно його до умов іспанська корона визнавала суверенітет і
незалежність держави арауканів з кордоном по річці Біо-Біо. У свою чергу, арауканський вождь
пообіцяв іспанцям допомогу в боротьбі з англійськими та голландськими піратами, які розгорнули
на той активність у регіоні.
Протягом ХVІІ ст. між іспанцями та мапуче періодично виникали нові конфлікти. Остаточно
незалежність Арауканії іспанська монархія визнала лише в 1773 р. У подальшому Арауканія як
суверенна держава проіснувала до 1885 р., доки землі мапуче були силою зброї приєднані до Чілі.
2. Війна за незалежність. Чилі у ХІХ ст.
Після подій в Іспанії, пов’язаних із затвердження на іспанському престолі Жозефа
Бонапарта, 18 вересня 1810 р. у Чилі була створена вірна Фердинанду VІІ хунта. Однак
проіспанська політика хунти викликала невдоволення патріотичних кіл, які прагнули незалежності
Чилі. 4 вересня 1811 р. останні створили в Сантьяго нову хунту на чолі з Хосе Міґелем Каррерою.
У грудні 1811 р. було розпущено Конгрес, після чого Каррера став одноосібним правителем
Сантьяго. У 1812 р. було розроблено конституцію Чилі, що проголошувала незалежність країни
при формальному керівництві іспанської корони, але це не влаштовувало метрополію.
У зв’язку з початком іспанського наступу на територію Чилі у 1813 р. влада перейшла до
рук Бернардо О’Гіґґінса. Об’єднання зусиль Карерри та О’Гіґґінса перед іспанською загрозою не
допомогло в протистоянні. 1 жовтня 1814 р. чилійська армія була переможена військами іспанців
при Ранкагуа, через що її керівники були змушені втекти до Аргентини.
Період з 1814 р. по 1817 рр. в історії Чилі отримав назву «реконкісти». За допомогою
аргентинського революціонера Хосе де Сан-Мартіна чилійцям вдалося зібрати армію проти
іспанців, яка перейшла Анди і 12 лютого 1817 р. розбила війська супротивника у битві при
Чакабуко.
Незалежність Чилі було проголошено 12 лютого 1818 р. Однак конституція, яка зафіксувала
проголошену незалежність була прийнята лише в 1822 р. Б. О’Хіґґінс був обраний першим
президентом Чилі. Було ліквідовано дворянські титули, конфісковане майно роялістів, створені
трибунали для розгляду справ останніх. Згодом Б. О’Хіґґінс зробив спробу здійснити низку
важливих соціальних реформ, але не здобув підтримки великих землевласників і був змушений
залишити президентський пост у 1823 р. Наприкінці 1820-х рр. консерватори розпочали збройну
боротьбу проти лібералів. У 1830 р. у битві при Ліркае війська консерваторів одержали перемогу.
Ліберальні перетворення, здійснені в Чилі у попередній період, були відмінені. Нова конституція,
прийнята в 1833 р., вирізнялася своїм авторитарним характером. Її положення відповідали
інтересам консерваторів, зокрема їх лідеру Дієґо Порталесу Паласуелосу.
У 1836 р. відбулося об’єднання Болівії та Перу, що було розцінено Чилі як зовнішня загроза.
У зв’язку з цим виникла так звана конфедеративна перуансько-болівійська війна, що тривала до
1839 р. та завершилася перемогою Чилі.
В 1851 р. було обрано нового президента консерватора Мануеля Монтта Торреса, який
керував Чилі до 1861 р. За часів його правління було ліквідовано найбільш одіозні пережитки
феодалізму: майорат і десятину. У 1857 р. було прийнято перший збірник цивільних законів –
Чилійський цивільний кодекс, що звужував сферу впливу католицької церкви.
У 1861 р. главою держави став ліберал Хосе Хоакін Перес. Першою проблемою, з якою
довелося мати справу новому президенту, була Іспано-південноамериканська війна. У морській
битві при Папудо чилійці завдали поразки іспанському флоту, незабаром після чого бойові дії
припинилися. Загалом Перес продовжив експансійну політику попереднього уряду, просуваючи
чилійський вплив на південь, в Арауканію, і на північ, в пустелю Атакама.
При наступному президенті Федеріко Еррасурісі Саньярту були внесені поправки до
конституції 1833 р., що знизили кворум в парламенті та надали більше повноважень Кабінету
міністрів країни. Також в 1874 р. була реформована судова система, зокрема суди отримали
можливість розгляду церковних справ.
Протягом 1879 – 1883 рр. Чилі брала участь у військовому конфлікті проти Перу та Болівії,
відомому під назвою Тихоокеанська війна, що вівся за контроль над містом Антофаґаста, на
території якого наявні поклади нітратів. Тихоокеанська війна закінчилася для Чилі значними
територіальними здобутками. Її володіння були розширені на північ. Між Чилі та Перу було
підписано Анконський договір, за яким міста Аріка і Такна залишалися тимчасово під чилійським
контролем.
Територіальні придбання викликали швидкий економічний ріст країни, перш за все
видобутку селітри, що вивело Чилі з економічної кризи 1870-х рр. Розвитку країни також сприяла
політика президента Хосе Мануеля Бальмаседи, серед пріоритетів якої підвищення показників
економічного розвитку Чилі, активізація підприємницької діяльності, боротьба з пережитками
феодалізму та клерикалізму. Президент прагнув замінити духовну освіту на світську, що дало б
країні кваліфіковані кадри, необхідні для розвитку промисловості. У 1888 р. було введено загальне
виборче право. За часів президентства Х. М. Бальмаседи була споруджена найкраща на континенті
система залізниць, був побудований віадук Маєко.
У 1891 р. парламент відмовився ухвалити запропонований президентом бюджет країни. У
відповідь 1 січня 1891 р. президент заявив про продовження дії попереднього буджету та
розпустив парламент на три місяці. Того ж дня парламент оголосив дії президента незаконними та
звільнив його з посади. Командування флоту підтримало парламент, а командування армії
підтримало президента, що призвело до громадянської війни. Силам парламенту вдалося завдати
дві великі поразки прихильникам президента в битві при Конконі і в битві при Пласії. У серпні 1891
р. вони взяли Сантьяго. 19 вересня 1891 року Х.М. Бальмаседа вчинив самогубство.
Період від громадянської війни до 1925 р. в історії Чилі отримав назву «парламентської
республіки». Президент перетворився на представницьку фігуру без права прийняття важливих
рішень без ухвалення парламентом, позбавлений можливості проведення важливих реформ.
Кабінети міністрів формувалися і розпускалися Конгресом із частою зміною міністрів, що
заважало їхній ефективній роботі. Після короткої, але кровопролитної війни була прийнята нова
конституція, що проіснувала до конституційної реформи 1925 р.
3. Перше президентство А. Алессандрі.
На початку 20 століття Чилі була однією з найрозвинутіших країн латинської Америки.
Основними багатствами країни були гуано та мідь. Кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст. стали бумом
видобутку селітри, який увійшов в історію як час процвітання і благоденства. У цей час основний
дохід державі приносив податок на селітру, який в середньому досягав 30% від вартості продукту.
Значні прибутки в цій галузі дозволили звільнити від оподаткування інших виробників, що надало
імпульс первинній індустріалізації країни.
Після економічного буму, пов’язаного з вигідною для Чилі ситуацією на ринках селітри під
час війни, з 1919 року в селітряній промисловості наступив спад. Масовим явищем стало
безробіття. Постійна девальвація чилійського песо викликала зростання цін, що разом з
безробіттям призвело до зубожіння населення. Збільшилась кількість страйків. У відповідь уряд
застосувував репресії.
На президентських виборах 1920 р. перемогу отримав Артуро Алессандрі. Перший кабінет
міністрів, до складу якого увійшли радикали, ліберали, демократи очолив радикал Педро Агірре
Серда. Вперше в історії країни міністром став робітник, член демократичної партії Зенон
Торреальба. Цим призначенням А. Алессандрі хотів підкреслити своє бажання здійснювати
соціальні перетворення. Проте уряд протримався недовго. Ліберальний альянс мав більшість місць
лише в нижній палаті Конгресу, а Сенат контролювала опозиція. Всі проекти реформ і, перш за
все, найважливіші соціальні законопроекти блокувала опозиція в Сенаті. Тяжке становище в
економіці ускладнювало діяльність уряду. Винайдення штучної селітри різко знизило попит на
чилійську натуральну селітру, що викликало зниження прибутків в цій галузі. Означені обставини,
а також падіння цін на мідь призвели до дефляції бюджету. За чотири роки діяльності
адміністрації А. Алессандрі чилійський песо девальвув на 50%.
Президент розраховував зрушити реформи з мертвої точки, отримавши більшість в Сенаті на
виборах до Конгресу 1921 р. Але постійні інтриги в середовищі Ліберального альянсу призвели до
розчарування виборців. Політичне становище уряду ускладнювалась також і тим, що в Сан-
Грегоріо проти страйкарів була використана армія, що розстріляла робітників, які протестували.
Хоча А. Алессандрі не був причетний до цієї акції місцевих військових і поліцейських, авторитету
уряду було нанесено серйозний удар. Після виборів 1921 р. Сенат, як і раніше, залишався під
контролем опозиції.
Важливим зовнішньополітичним завданням уряду А. Алессандрі було вирішення суперечки
з Перу з приводу провінцій Такна та Аріка, у яких згідно з Анконським договором, що завершив
Тихоокеанську війну, слід було провести референдум щодо державної належності цих провінцій.
Термін референдуму, встановлений договором, був порушений Чилі. Тому Перу, посилаючись на
прецендент Версальського договору, вимагала повернення не лише Такни й Аріки, але й Тарапака
– провінції, захопленої Чилі під час Тихоокеанської війни. А. Алессандрі вирішив звернутися до
міжнародного арбітражу. У 1923 р. сторони підписали протокол про арбітраж, а в 1925 р.
американський президент Д. Кулідж постановив провести референдум, що було вигідно Чилі, яка
зберегла суверенітет над провінціями до результатів голосування. Перуанці, розуміючи переваги
Чилі, організували бойкот референдуму. У 1926 р чилійській уряд запропонував передати Такну
Перу, залишивши Аріку Чілі, а також виділити коридор до океану для Болівії. У 1928 р. Перу і Чилі
відновили дипломатичні відносини, а в 1929 р. Такна була повернена Перу. Однак Болівія не
отримала нічого. Це призвело до напруження у відносинах з Чилі.
Якщо у зовнішній політиці А. Алессандрі досягнув серйозних успіхів, то у внутрішній
можна констатувати провал практично всіх його реформаторських ініціатив. Фінансове становище
країни було катастрофічним: не виплачувалася зарплати державним чиновникам, армії, флоту. Для
відновлення дисципліни в рядах проурядових парламентарів уряд вирішив вести зарплату для
депутатів. Це рішення, що суперечило конституції, викликало невдоволення в середовищі
офіцерів, оскільки військові страждали від затримок заробітної плати. Керівництво рухом офіцерів
очолив Л. Альтамірано. Військові представили президенту петицію, написану неформальним
лідером офіцерів Карлосом Ібаньєсом з наступними вимогами: президентське вето на закон про
зарплату депутатам, відставка міністрів, які дозволили собі образливі для армії заяви, термінове
прийняття соціальних законів, передусім Трудового кодексу, податкова реформа. Оскільки
переважно вимоги військових співпадали з програмою реформ А. Алессандрі, розраховуючи
зробити військових своїми союзниками, він запропонував створити військово-цивільний уряд. Усі
вимоги військових були виконані.
Президент виступив за розпуск воєнного комітету як антиконституційного органу, але
отримав відмову, зіткнувшись з новими вимогами військових: розпуск конгресу та відставка
президента. До влади в Чилі прийшла воєнна хунта, а 11 вересня був розпущений Конгрес. Хунту
очолив Л. Альтамірано. Поряд з нею діяв Військовий комітет, у якому ключові позиції займали
молоді офіцери реформи Б. Бланш і К. Ібаньєс. 23 січня 1925 р. невелика група офіцерів арештувала
уряд Л. Альтамірано. Була створена нова хунта на чолі з Е. Бельо Кудесіо, що випустила маніфест
до народу, у якому головною метою перевороту оголошувала проведення соціальних реформ та
прийняття нової конституції. Проте флот та окремі армійські частини на півночі Чилі і в Вінья-
дель-Мар відмовилися визнати новий уряд. Країна опинилася на порозі громадянської війни. Перед
обличчям конфронтації флот був вимушений відступити, погодившись на повернення до влади А.
Алессандрі. Було створено перехідний уряд, ключовою фігурою в якому став військовий міністр К.
Ібаньєс. Перед своїм поверненням А. Алессандрі був вимушений прийняти певні умови: не
змінювати міністрів, призначених хунтою, узгоджувати всі свої дії з Військовим комітетом до
прийняття нової конституції. Проти реальна влада залишалася в руках К. Ібаньєса.
У 1925 р. була прийнята конституція яка діяла до військового перевороту 1973 р.
Конституція 1925 р. встановила в Чилі президентську республіку. Президент країни отримував
право особисто здійснювати командування військовими і військово-морськими збройними
силами. Президент призначав і звільняв міністрів, дипломатів, керівників місцевої влади, міг вести
осадне положення. Строк президентських повноважень встановлювався на 6 років без права
негайного переобрання. Конгрес затверджував бюджет, а також отримав право накладати вето на
президентські декрети.
4. Диктатура К. Ібаньєса (1927 – 1931 рр.).
 До лютого 1927 г. К. Ібаньєс був військовим міністром. Глава кабінету, міністр внутрішніх
справ, який за конституцією міг замінити президента, ліберал М. Рівас Вікунья під тиском
військових був змушений піти у відставку. Його місце зайняв К. Ібаньєс, який фактично
сконцентрував всю владу в країні у своїх руках. Він ввів цензуру в пресі, вислав з країни видних
опозиційних політиків. 4 травня 1927 р Е. Фігероа офіційно пішов у відставку з поста президента.
Потім були проведені повністю контрольовані урядом вибори, на яких К. Ібаньєс отримав 220 тис.
з 230 тис. голосів виборців і став президентом. Політичний проект К. Ібаньєса – це економічна і
політична модернізація Чилі через корпоративну державу з націоналістичною ідеологією, яка
передбачала активне державне втручання в економіку для здійснення стабілізаційних заходів,
відсторонення від влади олігархії на користь «меритократії», тобто середнього класу.
У перші роки президентства К. Ібаньєса Чилі переживала економічний бум. Друга половина
1920-х рр. характеризувалася стабільним зростанням чилійської економіки. На світовому ринку
відзначався стійкий попит на селітру і мідь, основні продукти чилійського експорту. Уряду
вдалося підвищити привабливість країни для іноземного капіталу. Витрати уряду значною мірою
покривалися за рахунок зовнішнього фінансування. У зв’язку з цим державний борг досяг
небезпечних об’ємів, непропорційно великих порівняно з розміром ВВП.
У 1928 р. уряд прийняв закон про колонізацію, що поклав початок аграрній реформі. Була
створена каса сільськогосподарської колонізації, в завдання якої входило придбання і
перерозподіл необроблюваних земель. Земля повинна була купуватися за ринковою ціною, а потім
перепродувати селянам. Закон з успіхом застосовувався на півдні Чилі, де було багато нічийних
земель. Для координації цієї діяльності, що поклала початок аграрним перетворенням в Чилі, було
створено міністерство сільського господарства.
У соціальній сфері вдалося домогтися значних успіхів у боротьбі з майже хронічним
безробіттям. Досягнення в соціально-економічному розвитку країни дозволили уряду К. Ібаньєса
правити диктаторськими методами, формально зберігаючи конституцію і республіканські
представницькі органи влади. Уряд К. Ібаньєса під гаслами «очищеніня» від корупції і
політиканства, відродження нації встановив першу в історії Чилі поліцейську державу.
Укріплювалися поліцейські і військові частини: їх кількість досягла 50 тис. осіб, тобто 1,5% від
всього населення країни.
К. Ібаньєс заявляв про своє прагнення до відродження нації через подолання чужого
національним традиціям, «імпортованого» з Європи лібералізму, за повернення до
«бальмаседіизму», що полягав у встановленні націоналістичного авторитарного
модернізаторського режиму. Симпатії президента були на боці муссолінівської Італії, яка зуміла
подолати політичні чвари і згуртуватися навколо загальнонаціональних цілей. За це К. Ібаньєса
називали «Муссоліні Нового Світу». При ньому була проведена реформа системи освіти, число
шкіл в країні збільшилася вдвічі. Уряд проголосив боротьбу з корупцією, виступивши за
відновлення моральних принципів влади. К. Ібаньєс провів конфіденційні консультації з усіма
політичними силами, запросивши їх до участі в своєму модернізаційному проекті. Ті, хто
відмовився, незабаром були піддані репресіям, що стали в Чилі повсякденним явищем. У 1931 р.
було прийнято Трудовий кодекс. За цим кодексом вводилися трудові суди, за допомогою яких
уряд отримав право виступати арбітром у трудових конфліктах.
Світова економічна криза завдала потужного удару чилійській економіці, яка постраждала
від нього сильніше інших країн Латинської Америки. Позики в США, за рахунок яких в значній
мірі фінансувалися громадські роботи, скоротилися з 443 млн. песо 1929 р. до 22,4 млн. песо в
1932 р., а в 1933 р. повністю припинилися. Щоб якось вирішити проблему безробіття на півночі в
районах видобутку селітри, влада здійснила вкрай небезпечну, як показало майбутнє, акцію.
Передбачалося використовувати безробітних для сільськогосподарської колонізації районів на
південь від Центральної долини. У міста, в основному в Сантьяго, були перевезені тисячі сімей
безробітних з півночі, яких селили в бараках в жахливих умовах. Таким чином, уряд своїми
руками створив вибухонебезпечний осередок в столиці та інших великих містах.
Антикризові заходи складалися лише з скорочення витрат і проведення політики жорсткої
економії. У лютому 1931 р. Конгрес надав К. Ібаньєсу надзвичайні повноваження для подолання
кризи. Нездатність влади змінити ситуацію на краще привела до відродження опозиції. Репресії
проти неї лише посилили непопулярність уряду. 25 липня 1931 р. К. Ібаньєс пішов у відставку.
5. Друге президентство А. Алессандрі. Народний фронт Чилі.
Після відставки К. Ібаньєса Тимчасовий уряд очолив Х.Е. Монтеро, а потім
М. Трукко. Згодом Х.Е. Монтеро переміг президентських виборах 1931 р. Однак у червні 1932 р.
хунта лівих офіцерів здійснила переворот, поваливши демократично обраного президента, і
проголосила створення Соціалістичної республіки Чилі, що проіснувала всього 12 днів.
На президентських виборах 1932 р. перемогу знову отримав А. Алессандрі, який прийшов до
влади під гаслом відновлення конституційної законності і політичної стабілізації. Населення, яке
втомилося від безперервних переворотів і експериментів, що призвели лише до поглиблення
економічної кризи і розвалу держави, віддало свої голоси досвідченому політику, який обіцяв
навести в країні порядок. Уряд поставив перед собою пріоритетне завдання збалансувати бюджет і
оздоровити фінанси, що мало стати передумовою економічного зростання. Були введені нові
податки. У 1933 р президент видав декрет, за яким була створена Компанія з продажу селітри і йоду
(КОВЕНСА), що дозволило державі контролювати експорт і отримувати 25% прибутку від продажу
цих мінералів. В результаті тимчасово було відновлено роботи на закритих селітряних копальнях,
що справило величезний психологічний ефект, оскільки чилійці продовжували вимірювати
економічний стан країни становищем в селітряній галузі.
Були введені високі мита на імпортні товари. Ці заходи були направлені на підтримку
місцевої обробної промисловості і сільського господарства. Вперше в історії Чилі був прийнятий
закон про прожитковий мінімум і мінімальну заробітну плату. Хоча він практично не виконувався,
це сприяло зниженню соціальної напруженості в суспільстві. З метою зменшення числа
безробітних поновилися масштабні громадські роботи, серед яких виділялося будівництво
Національного стадіону у Сантьяго. Однією з найбільш гострих соціальних проблем була житлова.
Тому була проголошена програма зведення дешевого житла для робітників. Жінкам Чилі було
надано право голосу, але поки лише на місцевих виборах.
Проте стабілізаційна політика А. Алессандрі мала величезні соціальні втрати: були введені
нові податки, заморожена заробітна плата на «голодному рівні». Для придушення соціального
протесту він регулярно вводив в країні надзвичайний стан. Повністю контрольований урядом,
Конгрес 28 квітня 1933 р. прийняв закон про надзвичайні повноваження президента терміном на 6
місяців: скасовувалися конституційні права, дозволялися позасудові рішення про арешт, заслання,
цензура, закриття газет і т.д.
Особливістю політичної культури Чилі ХХ ст. була інтерпретація власних політичних і
соціальних проблем через призму європейських ідеологем. Наступ фашизму і реакції в Європі
призвів до об’єднання лівих і центристів в якості передумови збереження демократії. Під впливом
перемоги народних фронтів у Іспанії і Франції у Чилі в 1938 р. також було створено Народний
фронт. Проте він був нестабільною коаліцією через розбіжності між політичними партіями, що
входили до його складу. Розпад Народного фронту відбувся напередодні парламентських виборів
1941 р. У 1942 р. було створено Демократичний альянс – блок Радикальної, Комуністичної,
Соціалістичної і Демократичної партій, кандидат якого радикал Хуан Антоніо Ріос Моралес
переміг на виборах президента Чилі 1942 р.
6. «Революція в умовах свободи».
У липні 1957 р. була заснована Християнсько-демократична партія (ХДП), що стала
впливовою силою в центрі політичного спектра. Її лідером став Едуардо Фрей Монтальва. На
президентських виборах 1964 р. він здобув перемогу. Президент проголосив програму реформ
«Революція в умовах свободи», ключовими з яких були аграрна реформа і «чілізація» міді.
З початку 1960-х рр. одним з головних гальм у розвитку чилійської економки стало сільське
господарство, де панувала система латифундій, що призводила до низької продуктивності праці і
фактично виключала селян з внутрішнього ринку, а землю з активного обороту капіталу. У свою
чергу, США в рамках програми «Союз заради прогресу» пов’язували надання фінансової допомоги
країні з реалізацією аграрної реформи, прагнучи не допустити соціального вибуху на селі.
 У липні 1967 р. Конгрес прийняв закон про аграрну реформу. Згідно з ним підлягали
експропріації земельні площі понад 80 га зрошуваних земель в разі, якщо вони не оброблялися або
оброблялися неефективно. З 260 тисяч господарств експропріації піддалися 4 тисячі. Саме цим 4
тисячам належала половина всієї сільськогосподарської площі Чилі. Земля вилучалася за викуп,
проте уряд оплачував готівкою тільки невелику частину вартості (від 1 до 10%) експропрійованих
ділянок, за решту частку власник отримував державні облігації 3% річних з терміном погашення в
5, 25 і 30 років. Експропрійовані землі передавалася не в приватну власність селян і наймитів, а в
«асентамьєнтос» - виробничим кооперативам. Після закінчення трьох-п’яти років члени
«асентамьентос» повинні були прийняти рішення: зберегти свій кооператив або поділити землю в
приватну власність.
Результатами аграрної реформи стало зростання продукції землеробства протягом 1965 ‒ 1970
рр. на 5% на рік, а також продукції тваринництва ‒ на 5,5%. Проте означеного збільшення було
недостатньо для забезпечення країни продовольством. На експропрійованих землях було створено
більше 900 асентамьєнтос, більшість з яких зіткнулася з відсутністю досвіду управління та
нестачою коштів на закупівлю техніки.
Аграрна кризи призвела до масової міграції безробітних селян у міста та сприяла
маргіналізації і зубожінню значної частини міського населення. Хронічний дефіцит житла призвів
до створення на міській периферії «грибних селищ», промисловість не встигала поглинати нові
робочі руки, загострилися проблеми в соціальній сфері.
З метою подолання маргінальності значних верств чилійського населення уряд Е. Фрея
створив нові соціальні заклади,. так звані організації «народного просування» – комітети жителів,
центри матерів, що займалися поліпшенням стану бідних кварталів, налагодженням
інфраструктури, медичним обслуговуванням і будівництвом шкіл.
У 1966 р. почалося здійснення програми «чілізації» міді, що полягала у викупі контрольного
пакета акцій найбільших мідних підприємств у американських компаній, за рахунок реалізації якої
уряд Чилі сподівався отримати значні доходи, необхідні для здійснення соціальних програм.
До 1964 р. в країні фактично не існувало земельного кадастру, майнові та прибуткові
податки сплачувалися на підставі заниженої у багато разів вартості земельних ділянок. Бюджет
формувався за рахунок непрямих податків та імпортних мит. За допомогою США був створений
кадастр і реформована податкова служба. В результаті податкової реформи прямі податки для
заможних верств були підвищені на 40%.
7. Реформи С. Альєнде.
У грудні 1969 р. Комуністична, Соціалістична, Радикальна, Соціал-демократична партії, Рух
єдиної народної дії і Незалежна народна дія утворили блок «Народна єдність», який напередодні
президентських виборів 1970 р. висунув програму корінних соціально-економічних перетворень.
24 жовтня 1970 р. С. Альєнде було проголошено президентом Чілі. У листопаді 1970 р. він
сформував уряд за участю представників всіх партій, що входили в блок «Народна єдність».
Уряд С. Альєнде націоналізував промислові підприємства, зокрема міднорудні, та великі
земельні ділянки чилійських фермерів. Було створено Національну селянську раду – дорадчий
орган уряду для зв’язку з селянськими організаціями та обговорення планів розвитку сільського
господарства та здійснення аграрної реформи. 11 липня 1971 р. Конгрес прийняв поправку до
конституції про повну націоналізацію міднорудної промисловості. Відмова уряду Народної єдності
виплатити компенсацію американським гірничодобувним компаніям ‒ власникам націоналізованих
мідних рудників призвела до загострення відносин з США, які пролобіювали введення ембарго на
чилійську мідь, арешт майна Чилі за кордоном, кредитний бойкот з боку банків і міжнародних
фінансових організацій. У 1972 р. президент С. Альєнде виступив на сесії ООН із заявою про те, що
проти його країни ведеться кампанія економічного удушення.
Були відновлені дипломатичні відносини з Кубою і встановлені дипломатичні відносини з
соціалістичними країнами. За допомогою грошової емісії, співробітникам націоналізованих
підприємств, держслужбовцям і пенсіонерам підняли зарплати і пенсії, що призвело до
гіперінфляції і стрімкого підвищення цін на товари і послуги.
 Уряд незабаром став відчувати брак коштів на здійснення своєї програми. Для того,
щоб не допустити скорочення витрат, він почав покривати дефіцит бюджету за рахунок
друкування грошей, а щоб не допустити зростання цін, вдався до контролю над цінами на
товари і послуги. Це призвело спочатку до підвищення цін і серйозного дефіциту, а пізніше
до зникнення товарів з полиць магазинів. Виник «чорний ринок». Діяльність уряду привела
до серйозних економічних труднощів.
Вищі військові кола Чилі за підтримці ЦРУ вирішили скористатися кризою для
усунення С. Альєнде від влади. 11 вересня 1973 р. у країні відбувся військовий переворот, у
результаті якого влада опинилася в руках генерала А. Піночета.
8. Чилі наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.
За правління А. Піночета в Чилі проводився курс на побудову ринкової економіки,
інтегрованої в світову економіку, і розвиток приватного сектора. Поряд і з цим
застосовувалися репресії до противників режиму. На президентських виборах 1989 р. єдиним
кандидатом від опозиції став П. Ейлвін, який очолив коаліцію «Згода партій за демократію».
За нього проголосували всі супротивники диктатури А. Піночета, тому він отримав перемогу
в першому турі виборів.
Для того, щоб забезпечити плавний перехід до демократії та уникнути конфронтації з
армією, опозиція розпочала тривалий процес переговорів з військовим режимом, у результаті
яких було вироблено наступні домовленості: президент країни не мав права знімати
верховного головнокомандувача, а також головнокомандувачів трьома родами військ. При їх
призначенні у президента було право вибору з п’яти кандидатур, запропонованих йому
військовими. При президенті Чилі існувала Рада національної безпеки, куди, крім президента,
входили четверо головнокомандувачів, голови Сенату, Палати депутатів і Верховного суду.
Рада безпеки могла бути скликана на вимогу третини її членів, а всередині ради військовим
було достатньо мати підтримку одного з його цивільних членів, щоб прийняти рішення і
нав’язати його президенту.
У 1990 р. була створена Національна комісія з повернення. Вона надавала допомогу
колишнім чилійським емігрантам, сприяла їх адаптації до нових для них умов життя в країні.
Крім неї була утворена Національна комісія правди і примирення. За рік своєї роботи вона
розслідувала і підтвердила факти загибелі в період диктатури А. Піночета близько 4500
чоловік. Їх родичам були виплачені компенсації, дітям надані стипендії та пільги, а також
перевага при наймі на роботу в державні підприємства і установи. Однак були встановлені не
всі факти порушення прав людини за часів диктатури.
Завдяки закону про амністію 1978 р. військові були звільнені від відповідальності за
скоєні злочини. А. Піночет продовжував займати пост верховного головнокомандуючого до
1998 р., після чого став довічним сенатором. Лише після міжнародного процесу над ним за
злочини проти іспанських громадян в роки військового режиму на території Чилі А. Піночет
був позбавлений депутатської недоторканості. Але за станом здоров’я він не поніс
відповідальності за скоєні злочини.
На початку ХХ ст. Чилі зіткнувся з низкою проблем, як екологічних (спеціалізація на
експорті природних ресурсів), так і соціальних (заборона розлучення та абортів), які набули
політичного характеру й розкололи суспільство. У березні 2000 р. президентом Чилі став
Рікардо Лагос Ескобар – лідер «Об’єднання партій за демократію». Протягом 2001 – 2002 pp.
у країні було прийнято низку законів, що стосуються, насамперед, соціальної політики і сфери
трудових відносин: закон про створення Фонду страхування від безробіття, закон про
реформу трудового законодавства, закон про боротьбу з ухиленням від сплати податків тощо.
Була відмінена також смертна кара. У 2005 р. була проведена конституційна реформа, що
ліквідувала недемократичні елементи і численні привілеї військових. Процеси, що
відбуваються в Чилі, свідчать прагнення остаточно подолати спадщину А. Піночета, відлуння
чого відчувається в країні до сьогодні.
 Тема 3. Венесуела

План
1. Іспанська колонія.
2. Війна за незалежність Венесуели.
3. Розвиток країни протягом ХІХ ст.
4. Венесуела у 1910 – 1950-х рр.
5. Розвиток Венесуели у 1960 – 1990-х рр.

1. Іспанська колонія.
Іспанські експедиції на чолі з Колумбом і Алонсо де Охеда досягли берегів сучасної
Венесуели в 1498 р. і 1499 р. На озері Маракайбо завойовники побачили два десятка
побудованих на сваях і з’єднаних між собою містками хатин індіанців. Уродженцю Італії
Амеріго Веспуччі, який прибув з іспанцями, вони нагадали Венецію, і він назвав селище
маленькою Венецією, по-іспанськи Венесуелою. В середині XVI ст. назву Венесуела носило
лише місто Лоро, що розташовувалося біля входу в затоку Маракайбо. Пізніше так стали
називати всю країну.
Велику частину країни займали індіанці араваки, але незадовго до приходу європейців
араваків витіснили з північних районів на південь племена індіанців карибів. Іспанія
створила своє перше постійне поселення в Південній Америці в сучасному місті Кумана 1522
р, а 1577 р Каракас став столицею провінції Венесуела. У 1527 р Хуан де Ампіес заснував
місто Санта- Ана-де-Коро (Коро) і став першим губернатором провінції Венесуела. Коро був
столицею провінції до 1546 р. далі цей статус мав Ель-Токуйо (1546 – 1577), поки столиця не
була перенесена до Каракасу в 1577 р.
Протягом 1528 – 1546 рр. на території Венесуели існувала німецька колонія Кляйн-
Венедіг, що була створена з метою забезпечення боргів короля Іспанії Карла I перед
банкірським будинком Вельзерів.
У 1561 р. розпочалося значне повстання індіанців під керівніцтвом касика
Гуайкайпуро, який прагнув зґуртувати індіанців Венесуели для боротьби проти іспанців.
Йому удалось зібрати 8-тісяну армію. Однак у 1568 р. Гуайкайпуро був вбитий. Після його
смерті повстанський рух уже з меншим інтенсивністю тривав близько 10 років.
Спочатку європейців до Венесуели приваблювали колонії перлинних устриць, пізніше
відкриття золотих копалень в Яракуї. Для видобутку устриць і золота використовувалася
рабська праця корінних жителів, а потім завезених африканців. У 1530 р. іспанським урядом
був прийнятий закон, що забороняв у майбутньому перетворювати полонених індіанців на
рабів. Однак лише в 1680 р. інститут індіанського рабства було скасовано. Поряд з цим,
закон не торкався араваків, карибів і мінданао, тобто значної частини корінного населення
Венесуели.
Зі скасуванням рабства індіанці стали кріпаками і продовжили залишатися в повному
підпорядкуванні у іспанців. Згідно з офіційним законодавством «за навернення до
християнства, охорону життя і ласкаве ставлення», індіанці мали працювати на свого т. зв.
«поручителя» (енкомендеро) 3 дні на тиждень. Однак те ж законодавство залишало за
енкомендеро право вимагати від індіанців додаткової роботи, що набуло поширення. Крім
того, енкомендеровані індіанці мали платити трибуто (данину).
У зв’язку з розвитком плантаційного господарства з ХVІ ст. до початку XIX ст. в
райони вирощування цукрової тростини, тютюну та індиго ввозилися раби з Африки.
Змішання африканців з європеоїдним населенням призвело до появи мулатів, а змішання з
індіанцями – до появи самбо. Діти від шлюбів білого населення та індіанців отримали назву
метисів. Таким чином, на території Венесуели утворився досить строкатий за своїм
антропологічним типом склад населення.
2. Війна за незалежність Венесуели.
19 квітня 1810 р. в Каракасі спалахнуло народне повстання. Іспанське панування було
повалено, і до влади прийшла Верховна урядова хунта, що номінально виступала від імені
Фердинанда VII. Хунта представляла креольський панівний клас, але цей клас не був
одностайний. Він поділявся на консерваторів і радикалів, на автономістів, які бажали
самоврядування під владою іспанської корони, і прихильників незалежності, які вимагали
повного розриву з Іспанією. З метою звільнення від іспанської влади хунта звернулася
направила за кордон своїх уповноважених із завданням заручитися підтримкою іноземних
держав. Особливі надії вона покладала на переговори з британським урядом, для ведення
яких в Лондон виїхали венесуельські представники на чолі з Симоном Боліваром. Однак їхня
місія не увінчалася успіхом. Їм вдалося лише закупити зброю, і в грудні 1810 р. С. Болівар
повернувся в країну.
До цього часу більшість Венесуели була вже звільнена від іспанців, проте деякі
провінції (Коро, Маракайбо, Гвіана) ще продовжували залишатися під контролем
колоніальної влади.
У серпні 1810 р. було засновано «Патріотичне товариство», очолюване Ф. Мірандою і
С. Боліваром. Воно об’єднувало широкі верстви населення, які прагнули повної
незалежності. 2 березня 1811 р. в Каракасі відкрився Національний конгрес. Незважаючи на
те, що більшість в ньому становили консервативні елементи, конгрес змушений був під
тиском радикалів 5 липня проголосити незалежність Венесуели і приступити до розробки
конституції. 21 грудня 1811 р. була прийнята перша венесуельська конституція, яка
встановила республіканський лад, федеративну форму державного устрою, декларувала
демократичні свободи, передбачала скасування дворянських титулів і станових привілеїв, а
також заборону работоргівлі і расової дискримінації. Однак в конституції нічого не
говорилося про будь-які суттєві перетворення в інтересах широких мас індіанського і
негритянського населення, що значно звужувало соціальну базу венесуельської республіки.
У березні 1812 р. іспанські війська під командуванням Монтеверде, що контролювали
північно-західну частину Венесуели (Коро, Маракайбо), перейшли в наступ і, користуючись
тим, що населення, розчароване політикою республіканського уряду, не надало йому
активної підтримки, домоглися значних військових успіхів. Цьому сприяло також стихійне
лихо – землетрус 26 березня, що супроводжувався руйнуванням Каракаса та інших міст,
загибеллю десятків тисяч жителів. Він був зображений роялістською пропагандою як
покарання, послане Богом за заколот проти законної влади. Користуючись панікою, війська
Монтеверде продовжували просуватися в напрямку Каракаса.
У критичній обстановці конгрес 23 квітня призначив Ф. Міранду головнокомандуючим
збройними силами в званні генералісимуса і надав йому надзвичайні повноваження. Але
Ф. Міранда не перейшов в контрнаступ проти роялістів, а дотримувався оборонної тактики.
У зв’язку з загрозою, що нависла над республікою, 14 травня було введено військовий
стан, і Ф. Міранда видав декрет, яким обіцяв свободу рабам, які вступлять в республіканську
армію і прослужать в ній 10 років. Запізніла і вельми невизначена обіцянка не справило на
рабів великого враження. Але вона викликала сильне невдоволення їх господарів, багато з
яких зайняли ворожу республіці позицію.
У другій половині червня 1812 р. Ф. Міранді вдалося тимчасово призупинити наступ
іспанських військ. Граючи на ненависті рабів до великих плантаторів, колонізатори
спровокували повстання рабів під гаслом «Хай живе король Фердинанд VII!». Ф. Міранда
змушений був направити частину своєї армії проти повсталих. На початку липня 1812 р.
іспанці захопили важливий порт і фортеця Пуерто-Кабельо, де знаходився головний арсенал
республіканців. Положення республіканської армії стало критичним. Їй не вистачало зброї,
боєприпасів, продовольства. У військах впала дисципліна, почалося дезертирство.
25 липня представник Ф. Міранди підписав акт про капітуляцію, згідно з яким всім
республіканцям гарантувалися життя, свобода і повна амністія, а також можливість
безперешкодно покинути країну. 30 липня 1812 р. іспанські війська вступили в Каракас.
Проти всіх активних учасників визвольного руху та інших «неблагонадійних» осіб
розпочалися репресії.
С. Болівару вдалося втекти від іспанців. Тому він взяв участь в боротьбі з роялістами в
Новій Гранаді. За що Новогранадскій конгрес присвоїв йому звання бригадира і дарував права
і привілеї громадянина Нової Гранади. Він зумів переконати керівників Сполучених провінцій
і Кундінамарки в тому, що доля новогранадської революції нерозривно пов’язана із
звільненням Венесуели від іспанського панування. С. Болівар сформував загін з
венесуельських емігрантів і новогранадських добровольців, і в середині травня 1813 р. знову
вступив на територію Венесуели.
Загін Болівара за короткий термін звільнив значну територію провінцій Меріда,
Трухільо, Каракас. Успіх патріотів був обумовлений активною підтримкою населення. Зі
звільненням столиці була створена друга Венесуельська республіка на чолі з С. Боліваром.
Муніципалітет Каракаса на своєму відкритому засіданні 14 жовтня 1813 р. проголосив його
головнокомандуючим збройними силами і присвоїв йому почесне звання «Визволителя
Венесуели». 2 січня 1814 р. з ініціативи Болівара була скликала народна асамблея. С. Болівар
був офіційно проголошений диктатором.
Головну загрозу республіці представляли численні угруповання, сформовані колишнім
офіцером іспанської армії Хосе Томасом Бовесом, який за свою жорстокість отримав
прізвисько «Аттіла степів». Загони Х.Т. Бовеса складалися переважно з пастухів – льянеро.
Обдурені демагогічними обіцянками роялістів, льянеро, що порівняно менше, ніж інші групи
населення Венесуели, страждали від колоніального гніту, а також значна частина рабів-
африканців, яких Х.Т. Бовес поспішив оголосити вільними, виступили проти республіки.
Не зважившись піти на скасування рабства і проведення інших заходів, що відповідали
прагненням основної маси населення, республіканський уряд значно звузив свою соціальну
базу. В результаті армія республіки була розгромлена, і коли роялісти виявилися на
підступах до Каракасу, С. Болівар із залишками своїх військ 6 липня 1814 р. евакуював
столицю і відступив вздовж узбережжя на схід. Разом із загонами С. Болівара місто залишила
більша частина цивільного населення. У грудні 1814 р. роялісти оволоділи останнім великим
вогнищем опору Матурином, після чого Друга Венесуельська республіка припинила
існування.
У березні 1814 р., після вигнання французьких окупантів, в Іспанію повернувся
Фердинанд VII, який негайно приступив до реставрації абсолютистських порядків. У лютому
1815 р. в Південну Америку були відправлені великі іспанські сили під командуванням
маршала Морільо. У квітні вони висадилися на узбережжі Венесуели. З 1816 р в Венесуелі,
республіканці на чолі з С. Боліваром відновили активні дії проти колонізаторів. 6 липня 1816
р. Болівар звернувся до населення Венесуели з відозвою про повне скасування рабства.
У 1817 – 1818 рр. венесуельські патріоти звільнили значну територію в басейнах
Оріноко і її притоки Апуре. Скасування рабства, видання 1817 р. декретів про конфіскацію
майна іспанської корони і роялістів, а також про наділення солдат визвольної армії землею
допомогли Болівару заручитися симпатіями населення. В його загони влилися багато рабів, а
також льянеро.
Незважаючи на очевидні успіхи визвольного руху, його подальшому зростанню
заважали відсутність єдності серед патріотів і розбіжності між їх керівниками, деякі з яких
відмовлялися підкорятися С. Болівару. В таких умовах необхідно було створити
авторитетний політичний орган, навколо якого об’єдналися б усі патріоти. З ініціативи С.
Болівара в столиці звільнених від іспанського панування провінцій Венесуели місті
Ангостурі 15 лютого 1819 р. був скликаний другий Національний конгрес. Конгрес знову
проголосив незалежність Венесуели, призначив С. Болівара тимчасовим президентом
республіки і головнокомандувачем визвольною армією, а також затвердив, видані ним в 1816
– 1817 рр. декрети. 15 серпня 1819 р. була прийнята конституція Венесуели, що проголосила
Венесуелу
«єдиною і неділимою» унітарною республікою. Також вона декларувала свободу слова і
друку, недоторканність особи, майна і житла, рівність громадян перед законом, а також ряд
інших свобод. Виборчі права населення обмежувалися майновим і освітнім цензом.
Конституція передбачала в майбутньому об’єднання Венесуели з Нової Гранадою. Оскільки
на час прийняття цієї конституції найбільш важливі центри Венесуели (Каракас, Валенсія,
Пуерто-Ка-Бельо і ін.) перебували ще під владою іспанців, великого практичного значення
вона не мала.
17 грудня 1819 р. конгрес затвердив «Основний закон республіки Колумбії», згідно з
яким території колишніх генерал-капітанства Венесуели і віце-королівства Нової Гранади
(включаючи Кіто) об’єднувалися в федеративну республіку Колумбію.
 Вона мала складатися з трьох департаментів: Венесуела, Кіто і Кундінамарка,
очолюваних трьома віце-президентами, які призначалися конгресом. Тимчасовим
президентом Колумбії був обраний С. Болівар. 27 лютого 1820 р. асамблея Нової Гранади
схвалила рішення Ангостурського конгресу.
На наступний хід боротьби за незалежність великий вплив мали події, що відбулися в
Іспанії. На початку січня 1820 р. серед експедиційних військ, зосереджених в Кадісі для
відправки в Америку, спалахнуло повстання під гаслом відновлення ліберальної конституції
1812 р. Воно переросло в революцію, що охопила всю країну. Революційні події в метрополії
поставили іспанську влада і військове командування в Венесуелі в досить скрутне
становище. 25 листопада 1820 р. представники С. Болівара і командувача іспанськими
військами маршала Морільо підписали перемир’я строком на шість місяців. Але тривало
воно недовго. Уже в кінці січня 1821 р. в провінції Маракайбо спалахнуло повстання, в ході
якого була проголошена незалежність від Іспанії. 24 червня 1821 р. армія С. Болівара розбила
роялістів в долині Карабобо і 29 червня 1821 р. вступила в Каракас. Таким чином, розгром
головних іспанських сил на території Венесуели був завершений.
6 травня 1821 р. в м Кукуті, на кордоні Венесуели і Нової Гранади, відкрилися Установчі
збори. Прийнята 30 серпня 1821 р. конституція проголошувала повну і безумовну
незалежність Колумбії від Іспанії або будь-якої іншої держави. Установчі збори обрали
президентом Колумбії С. Болівара. Столицею нової республіки стала Богота.
Проте нова держава проіснувала недовго. Рух за відділення від Колумбії набув у
Венесуелі особливого розмаху. Його очолив генерал Хосе Антоніо Паес. Скликаний в травні
1830 р. Установчий конгрес провінцій Венесуели прийняв рішення про вихід з колумбійської
федерації і 22 вересня 1830 р. затвердив конституцію венесуельської республіки.
Засновник колумбійської федерації С. Болівар не набагато пережив її розпад.
Вимушений в квітні 1830 р. піти у відставку з поста президента, він помер 17 грудня того ж
року. B 1842 р прах Болівара за рішенням венесуельського конгресу був перенесений в
Каракас і похований в кафедральному соборі, а згодом в спеціальній гробниці поміщений в
пантеон, споруджений для увічнення пам’яті героїв війни за незалежність.
3. Розвиток країни протягом ХІХ ст.
Після відділення Венесуели від колумбійської федерації до влади прийшов уряд
Х.А. Паеса, який висловив інтереси латифундистів. У період правління Х.А. Паеса і його
наступників країна переживала глибоку соціальну та економічну кризу, викликану
наслідками війни за незалежність. В результаті військових дій господарство занепало,
економічні зв’язки між різними провінціями були зруйновані.
Для того, щоб стимулювати зростання сільсько-господарського виробництва, експортні
товари кілька років не обкладалися митом, а імпорт плантаційних продуктів заборонявся.
Розвитку економіки також сприяли скасування ліквідація тютюнової монополії, скасування
церковної десятини, будівництво доріг і каналів, розвиток меліоративних робіт.
У 1847 р. президентом був обраний Хосе Тадео Монагас. Розтрощивши консервативну
опозицію в конгресі, в січні 1848 р. він фактично встановив режим одноосібної диктатури.
Х.Т. Монагас продовжував контролювати політичне життя і в роки правління свого брата
Хосе Грегоріо Монагаса (1851 – 1855 рр.), а в 1855 р. домігся свого переобрання на
наступний термін. У 1854 р. уряд видав закон про скасування рабства.18 квітня 1857 р.
конгрес прийняв нову конституцію, згідно з якою термін повноважень президента
збільшився до 6 років без обмеження переобрання.
На початку березня 1858 р. губернатор провінції Карабобо Хуліан Кастро підняв
антиурядовий заколот, оголосивши про повалення Х.Т. Монагаса і анулювання конституції
1857 р. 15 березня Х.Т. Монагас був змушений відмовитися від влади. Його місце зайняв
генерал Х. Кастро, який сформував колекційний уряд. Однак на Установчому зборах 5 липня
виявилися серйозні розбіжності серед коаліції. Вони проявилися з особливою гостротою при
обговоренні проекту нової конституції.
15 жовтня 1858 р. на острові Сан-Томас ліберали заснували патріотичну хунту
Венесуели під головуванням генерала Хуана Фалькона і схвалили програму, головним
пунктом якої були вимоги федерації, тобто повної адміністративної автономії провінцій. 20
лютого 1859 р. група
революційної молоді підняла повстання, яке стало початком громадянської війни, що тривала
понад 4 роки. Вона увійшла в історію як «Війна федерації». Хоча війна виникла як збройна
боротьба між лібералами і консерваторами, незабаром виявилося, що вона має глибоке
соціальне підґрунтя. 17 червня Х. Фалькон був обраний тимчасовим президентом
венесуельської федерації. 28 березня 1864 р. була прийнята конституція, яка узаконена
федеративний принцип організації держави в з'єднаних штатах Венесуели.
Подібний стан речей призвів до того, що в другій половині 1860-х рр. в країні панувала
політична нестійкість. У ряді штатів відбувалися антиурядові виступи. Вони досягли
кульмінації в травні-червні 1868 р., коли заколотники на чолі з Х.Т. Монагасом під
блакитними прапорами оволоділи Каракасом. «Блакитна революція» повалила режим
Х. Фалькона і привела до створення військового уряду на основі угоди між лібералами і
консерваторами. Але коаліція знову виявилася недовговічною. Після смерті Х.Т. Монагаса
влада перейшла в руки консерваторів, тоді ліберали об’єдналися навколо Гусмана Бланка і
почали військові дії. У квітні 1870 р. їх загони зайняли столицю. Ці події відкрили тривалу
еру диктатури Г. Бланка, який протягом двох десятиліть грав вирішальну роль в житті
країни, займаючи пост президента або ставлячи на чолі держави своїх прибічників.
Під час диктатури Г. Бланка відбувалося міське та залізничне будівництво, була
заснована значна кількість шкіл та інших навчальних закладів. У відповідь на підтримку
церквою противників нового режиму Г. Бланк здійснив ряд заходів антиклерикального
характеру.
У 1899 р. генерал Сіпріано Кастро на чолі загону з шістдесяти бойовиків захопив
столицю Каракас, проголосивши себе головою держави. Йому вдалося консолідувати владу в
центрі і придушити прояви сепаратизму. Але відмова С. Кастро виплачувати зовнішній борг
Венесуели в 1902 р. коштувала йому влади: у відповідь на цей крок США організували
міжнародну блокаду Венесуели, а пізніше активно сприяли змови з повалення С. Кастро.
4. Венесуела у 1910 – 1950-х рр.
Користуючись від'їздом С. Кастро для лікування в Європу, віце-президент Хуан
Вісенте Гомес у грудні 1908 р. здійснив державний переворот. Ідеологічною основою
режиму Х.В. Гомеса була теорія «демократичного цезаризму», суть якої зводилася до того,
що тільки авторитарна влада, яка здійснюється сильною особистістю, в змозі забезпечити
економічний і соціальний прогрес, порядок і стабільність. Прийнята в 1914 р. конституція
обмежувала виборче право різними центрами, а термін повноважень президента збільшився
до 7 років.
Під час свого 27-річного правління Х.В. Гомес (1909-1935 рр.), з одного боку, прагнув
до встановлення централізованого контролю над всією територією країни, її активами та
фінансовими потоками, в тому числі і шляхом створення професійної армії. З іншого боку,
він змушений був сплачувати зовнішні борги і боротися з опозицією за допомогою жорстких
репресій. Інтенсивна розробка нафтових родовищ допомогла йому успішно вирішувати
обидва завдання.
Під впливом американських нафтових компаній у 1922 р. Венесуела прийняла перший
закон про нафту, що встановлював для них пільговий режим оподаткування, звільнення від
експортних мит і обмежень територій нафтовидобутку, а також свободу від втручання з боку
парламенту в нафтовий бізнес. У свою чергу, голова держави, спираючись на підтримку
іноземного капіталу, одноосібно розпоряджався нафтодоларами, отриманими в тому числі від
продажу концесій, тим самим помітно зміцнивши свою владу і різко посиливши
централізацію управління країною.
Викликана Другою світовою війною економічна криза посилила бюджетний дефіцит
Венесуели і змусила уряд до інтервенціоністського курсу. У 1943 р. консолідація «нафтового
держави» в Венесуелі увінчалася прийняттям Акту про вуглеводні, який серйозно розширив
масштаби державного контролю. Крім доходів від продажу концесій і експортних мит, закон
вперше обклав податками доходи транснаціональних нафтових компаній.
У 1945 р. Венесуела вперше за десятиліття пережила військовий путч: група молодих
офіцерів скинула президента країни, генерала Медіну Ангаріту, і встановила в країні владу
громадянського уряду. Нова партія «Демократична дія», яка представляла інтереси міського
середнього класу прийшовши до влади, різко збільшила обсяг державного сектора економіки.
Однак наступ на нафтові компанії з метою збільшення обсягу ресурсної ренти, розпочатий з
ініціативи уряду, призвів до того, що в 1948 р. міжнародні нафтові компанії, підтримані
представниками венесуельського бізнесу, сприяли військовому перевороту, після якого до
влади в країні прийшов генерал Перес Хіменес . У 1952 р. він проголосив себе президентом
країни і скасував раніше призначені президентські вибори.
П. Хіменес продовжував колишню політику нарощування державних витрат,
посилюючи боргову кризу країни. У зв'язку з цим він змушений був піти на скорочення
соціальних програм і скасувати субсидії ряду промислових підприємств; в той же час,
прагнучи покрити витрати, П. Хіменес ініціював продаж нафтовим компаніям нових
концесій, що суперечило Акту про вуглеводні 1943 р. У 1957 р. П. Хіменес анонсував
продовження своїх президентських повноважень на невизначений термін, що стало
каталізатором протесту.
У січні 1958 р. розбіжності серед керівництва армії спровокували урядову кризу. У
Каракасі і по всій країні почалися масові акції протесту, які завершилися 23 січня втечею П.
Хіменеса до США. Спроби частини армійської верхівки відновити військовий режим
натрапили на опір опозиції, яка наполягала на проведенні виборів і передачі влади в руки
цивільного уряду. Лише після того, як частина Національної гвардії перейшла на сторону
опозиції і виникла загроза громадянської війни, військові змушені були піти на переговори,
що завершилися відновленням порядку в обмін на проведення в країні демократичних
виборів. Потреба в інституційних гарантії для всіх значущих акторів політичної сцени
Венесуели зумовила компроміс. Напередодні президентських і парламентських виборів 1958
р. всі основні політичні партії і кандидати підписали пакт Пунто Фіхо, який був покладений в
основу нової конституції Венесуели, прийнятої в 1961 р. Обрання лідера партія
«Демократична дія»
Ромуальдо Бетанкура президентом країни на виборах 1958 р. увінчала процес зміни
політичного режиму Венесуели.
Основні положення пакту Пунто Фіхо зводилися до наступного. По-перше, армія і
церква отримали гарантії збереження свого статусу і політичної автономії в обмін на
невтручання в політичну боротьбу. По-друге, незалежно від результатів виборів, основні
парламентські партії зобов'язалися визнавати їх підсумки, за що отримували гарантований
доступ до державних посад. По-третє, гарантом політичної системи Венесуели ставав
президент країни, який мав бути верховним арбітром в державі. Президент отримував
ексклюзивний контроль над податковою і митною політикою, експлуатацією природних
ресурсів, збройними силами і міжнародними справами, одноосібно призначав і звільняв
міністрів, губернаторів і керівників державних підприємств. Президент обирався на
п'ятирічний термін без права негайного переобрання і не повинен був входити ні в одну з
партій, виступаючи посередником між ними.
5. Розвиток Венесуели у 1960 – 1990-х рр.
Завдяки дотриманню пакту Пунто Фіхо протягом 1960 – 1970-х рр. рівень життя у
Венесуелі помітно зріс, а рівень соціальної нерівності, навпаки, знизився. До початку 1970-х
рр. уряд контролював 78% доходів від експорту нафти (проти 52% в 1957 р.), збільшивши
свої доходи майже в півтора рази. Але зворотним боком подібного розвитку подій стало
зниження видобутку нафти, оскільки нафтові компанії напередодні наміченого на 1983 р.
завершення терміну їх концесій, не прагнули інвестувати в виробництво, а розробок нових
родовищ нафти в країні майже не велося.
Небачений досі різкий зліт цін на нафту на світових ринках восени 1973 р. застав
Венесуелу напередодні чергових парламентських і президентських виборів, впевнену
перемогу на яких здобули партія «Демократична дія» та її кандидат Карлос Андрес Перес.
Завдяки нафтовому буму в період правління К.А. Переса різко зросли практично всі
економічні показники країни.
К.А. Перес проголосив масштабну програму прискореного розвитку країни, пообіцявши
своїм співвітчизникам зростання доходів, гарантії робочих місць і соціального захисту за
рахунок розширення масштабів державного регулювання економіки і великих інвестицій в
енергоємні галузі промисловості. При цьому К.А. Перес наполіг на наданні йому додаткових
повноважень видавати накази з економічних питань з метою більш ефективної реалізації
економічних програм.
 Але на практиці уряд К.А. Переса не зміг втілити в життя свій курс. Насамперед К.А.
Перес ініціював майже дворазове збільшення робочих місць в державному секторі і різко
підняв зарплату його співробітникам, а зіткнувшись з опором цим крокам з боку
представників бізнесу, він став роздавати кредити і знижувати податки. Лише за один рік
додаткових повноважень К.А. Переса витрати держави зросли втричі, що спричинило і
бурхливе зростання інфляції. Державний інтервенціонізм досяг піку в 1975 р., коли парламент
прийняв рішення про націоналізацію нафтової галузі. Створена за ініціативою К.А. Переса
національна нафтова компанія PETROVEN в 1976 р. по своїй величині стала 16-й
корпорацією в світі. Популістський економічний курс К.А. Переса і корупція призвели до
втрати підтримки населення і обрання президентом в 1978 р. Луїса Еррери Кампінса.
У 1979 р., після революції в Ірані, виник новий нафтовий бум. Знову різко збільшилися
державні витрати при тому, що країні гостро не вистачало коштів на реалізацію
великомасштабних інвестиційних проектів. Зокрема, PETROVEN зіткнулася з необхідністю
залучення інвестицій для освоєння нових і відновлення вичерпаних родовищ нафти,
включаючи розвідку на морському шельфі. Тому зовнішній борг при Л.Е. Кампінсі став
рости ще швидшими темпами, ніж при Пересі: він виріс з 8,6 млрд дол. у 1978 р. до 23,7
млрд дол. (за іншими даними – до 29 і навіть 34 млрд дол.) у 1983 р.
Протягом 1982 – 1983 рр., напередодні чергових виборів, світові ціни на нафту почали
знижуватися. Зіткнувшись з падінням цін на нафту і зростанням боргів, новий президент
Х. Лусінчі спробував ввести режим жорсткої економії і скоротити державні витрати. З цією
метою він звернувся до парламенту з вимогою про надання йому додаткових повноважень.
Але його уряд досяг лише обмежених успіхів: хоча обсяг зовнішнього боргу, в 1986 р.
перевищував половину валового національного продукту, безпосередньо до 1988 р. він
знизився до 41,1%. Поряд з цим витрати уряду знову почали зростати напередодні виборів
1988 р., а президент і його оточення були звинувачені в корупції.
У такій ситуації виборці проголосували за кандидата, ім'я якого асоціювалося з
«золотим віком» нафтового буму 1970-хрр.: президентом країни знову було обрано К.А.
Переса. Його друге правління почалося 1989 р. в умовах глибокого економічного спаду, тому
у К.А. Переса не було іншого вибору, як негайно приступати до проведення економічних
реформ, план яких був підготовлений комісією експертів, спеціально створеної ще при Х.
Лусінчі.
Але політичний контекст реформ був вкрай несприятливим. К.А. Перес зіткнувся з
жорстким опором з боку практично всіх соціальних і політичних сил країни. Суспільство
чекало від нього повернення до достатку 1970-х рр., профспілки виступали проти
переговорів з МВФ, в рядах його власної партії намітився розкол.
Крім цього, К.А. Перес почав втілювати в життя реформу політичної системи
Венесуели. Країна, що представляла собою одну з найбільш централізованих федерацій в
світі, в 1989 р. перейшла до загальних виборів губернаторів регіонів і мерів міст і до
збільшення бюджетної самостійності регіонів. Цей крок, спочатку покликаний послабити
владу партійних еліт і зміцнити легітимність всієї політичної системи країни, на практиці
призвів до ослаблення влади самого К.А. Переса і до посилення опозиції.
Буквально відразу ж після свого приходу до влади К.А. Перес досяг домовленостей з
МВФ і приступив до проведення в життя плану реформ, заснованого на принципах
Вашингтонського консенсусу (лібералізація цін, фінансова стабілізація, приватизація). Однак
в перші ж тижні по країні прокотилася хвиля протестів, які досягли піку 27-28 лютого 1989 р.,
коли після звільнення цін на бензин, що викликало подвоєння вартості проїзду в
громадському транспорті, в Каракасі спалахнули масові заворушення. Вони
супроводжувалися погромами магазинів і складів і були жорстко придушені силами армії і
поліції.
Різко впала популярність не тільки президента, а й його партії. У свою чергу,
підконтрольні партії «Демократична дія» профспілки, починаючи з травня 1989 р.,
організовували регулярні страйки і вуличні акції протесту, а в 1991 р. партія відкрито
зажадала від президента припинення реформ. Уряд також втратив підтримку представників
бізнесу, незадоволених зростанням податків і невеликими вигодами в ході приватизації
державних підприємств. Громадська думка була налаштована проти президента і його партії.
 4 лютого 1992 р. група армійських офіцерів на чолі з підполковником Уго Чавесом вивела
танки на вулиці Каракаса і Маракайбо і спробувала скинути уряд. Ця група, що проголосила себе
Революційним Боліваріанської рухом, сформувалася з числа військових, незадоволених станом
справ в Венесуелі. Поряд з типовими для військових переворотів закликами до наведення порядку і
боротьби з корупцією, вони вимагали покласти край неоліберальним економічним реформам і
збільшити соціальні виплати, а також переглянути конституцію країни, розширивши доступ
широких мас до управління нею. Спроба путчу зазнала невдачі через слабку координацію дій його
учасників, які були заарештовані.
Напередодні призначених на грудень 1992 р. регіональних і місцевих виборів, 27
листопада 1992 р., в столиці сталася нова спроба військового перевороту, тепер уже організована
представниками армійської верхівки. Придушення путчу призвело до значних жертв, які склали за
різними оцінками від 170 до 500 осіб.
19 травня 1993 р. К.А. Перес змушений був оголосити про дострокове складання
повноважень. На наступний день йому було офіційно пред'явлено звинувачення в розтраті
державних коштів на суму в 17 млн дол. Нові президентські вибори, що відбулися в грудні 1993 р.
принесли перемогу Р. Кальдері.
Р. Кальдера розгорнув широку популістську риторику. У 1994 р. на тлі спаду виробництва в
Венесуелі вибухнула банківська криза, що супроводжувалася масовим відтоком капіталу. Втрати
неї, за деякими оцінками, склали до 20% ВВП. Складне подолання кризи змусило Р. Кальдеру
наприкінці 1995 р. зважитися на непопулярні економічні перетворення і почати програму
структурних реформ, що багато в чому збігалися з реформами К.А. Переса. Наприкінці 1997 р. ще
одне різке зниження цін на нафту завдало останній удар по уряду Р. Кальдери. Венесуела в
черговий раз поринула в глибоку податкову і валютну кризу.
Політична нестабільність і криза партійної системи Венесуели відкрили для У. Чавеса нові
можливості. Він активно включився в боротьбу за голоси виборців, виступаючи з жорсткою
критикою існуючого ладу, поєднуючи в своїй риториці антикапіталістичні й антиамериканські
заклики. Створений У. Чавесом рух «П’ята республіка», кістяк якого склали колишні і діючі
військові, привернув на свій бік інші ліві партії та організації. На парламентських виборах, що
відбулися в листопаді 1998 р. коаліція У. Чавеса завоювала третину мандатів. Отримавши 56%
голосів виборців на президентських виборах в грудні 1998 р., У. Чавес став президентом
Венесуели.

Тема 4. Мексика

План
1. Іспанська колонізація.
2. Війна за незалежність Мексики.
3. Диктатура Антоніо Лопеса де Санта-Анни. Громадянська війна. Французька інтервенція.
4. «Порфіріат».
5. Мексиканська революція 1910 ‒ 1917 рр.

1. Іспанська колонізація.
На територію сучасної Мексики губернатором Куби Дієго Веласкесом для захоплення
індіанців та пошуки золота було спрямовано в 1517 р. експедицію Ернандеса де Кордови, а в 1516
р. експедицію Хуана де Грихальви. Останній повернувся з багатою здобиччю, тому Д. Веласкес
наказав спорядити нову експедицію з метою завоювання багатої країни, на чолі якої було
поставлено Ернана Кортеса. Наприкінці березня 1519 р. іспанці підійшли до гирла річки Табаско
на південному березі затоки Кампече. Висадившись тут, Е. Кортес оголосив цю країну володінням
іспанської корони.
Звістка про появу іспанців на узбережжі Мексиканської затоки спричинила посилення опору
з боку ацтеків і їхніх союзників. Використовуючи невдоволення пригноблених ацтеками племен,
загарбники зуміли залучити їх на свій бік. Сподіваючись здобути прихильність прибульців, вождь
ацтеків Монтесума II послав їм багаті подарунки і через своїх представників всіляко намагався
умовити їх не просуватися в глиб країни. Однак Е. Кортес з більшою частиною свого загону в
серпні 1519 р. вирушив у похід проти ацтеків. 8 листопада 1519 р. вони вступили в ацтекську
столицю Теночтітлан. Е. Кортес зробив Монтесуму II своїм бранцем і, прикриваючись його ім’ям,
став фактично розпоряджатися в країні. За допомогою Монтесуми Е. Кортес змусив союзників
ацтеків присягнути на вірність іспанському королю і став вимагати від них золото.
Оскільки Е. Кортес відкрито заявляв, що не визнає влади губернатора Куби Д. Веласкеса,
незабаром останній відправив флот, щоб захопити Кортеса і доставити його на Кубу. Посланий
ним загін налічував 900 осіб і був озброєний гарматами і аркебузами. Е. Кортес, залишивши
велику частину своїх сил під керуванням Педро де Альварадо в Теночтітлані, рушив назустріч. За
допомогою підкупу солдатів Е. Кортес здобув перемогу і поповнив свою армію. Але в його
відсутність в Теночтітлані спалахнуло повстання індіанців.
20 травня 1520 р. жителі Теночтітлана відзначали одне з своїх релігійних свят, в зв’язку з чим
багато індіанців зібралися на території головного храму Уїцилопочтлі. П. де Альварадо наказав
перебити індіанську знать, у результаті чого загинуло від 600 до 1000 чоловік. Під керівництвом
брата Монтесуми Куітлауака повсталі ацтеки відтіснили загарбників і блокували їх в одному з
приміщень.
24 червня в Теночтітлан повернувся Е. Кортес. Він наказав Монтесумі вийти на балкон і
віддати індіанцям розпорядження випустити іспанців з міста. Однак ацтеки, вже давно вважали
свого правителя зрадником, тому не стали його слухати і закидали камінням, в результаті чого він
помер. Вночі 30 червня 1520 р. іспанці покинули Теночтітлан. Проте більше половини іспанців
було вбито під час переходу по дамбі, що з’єднувала острів з берегом озера, потонуло або було
взято в полон. Тому цю ніч вони назвали «ніччю печалі».
В кінці 1520 р. іспанці, відновивши свої сили, стали підпорядковувати міста в долині Анауак,
з тим щоб ізолювати Теночтітлан. Навколишнім племенам було заборонено платити данину
ацтекам і дозволено грабувати їх селища. Всі спроби ацтеків укласти союз з племенами були
безуспішні. Таким чином, Теночтітлан виявився блокованим. У місті почав відчуватися брак
продовольства, лютувала віспа, занесена іспанцями. Серед жертв цієї хвороби виявився і
Куітлауак. Його наступником став племінник Монтесуми, Куаутемок.
25 травня 1521 р. розпочалася облога Теночтітлану, а 13 серпня місто було захоплене.
Останній імператор ацтеків Куаутемок був полонений, а Теночтітлан ‒ спалений. Разом з
Теночтітланом впала й імперія ацтеків. Е. Кортес оголосив цю територію володінням короля
Іспанії. На місці Теночтітлану було збудоване нове місто – Мехіко. Країна офіційно стала
іменуватися Нова Іспанія.
У 1520-х рр. завойовники значно розширили територію Нової Іспанії. Найбільш рішучу
відсіч вони зустріли на півострові Юкатан від племен майя. Перша спроба завоювання Юкатану,
розпочата Франсіско Монтехо в 1527 р., закінчилася провалом. На стільки ж безуспішною була і
друга спроба, що мала місце в першій половині 1530-х рр. Однак племена майя, домігшись успіхів
в протистоянні із загарбниками, відновили міжусобну боротьбу, яка послабила їх сили.
Скориставшись цим, іспанці в 1541 р. знову атакували півострів. До середини 1540-х рр.
завоювання Юкатана було в основному завершено.
Наприкінці XVI ст. було завойовано області, розташованої в басейні річок Колорадо і Ріо-
Гранде-дель-Норте, що отримали назву Нової Мексики. Тут завойовники зустрілися з опором
індіанців пуебло. Упродовж XVI ‒ XVIII ст. тривало розширення території іспанських колоній в
Америці. В результаті Семирічної війни 1756 – 1763 рр. Іспанія за Паризьким миром 1763 р.
отримала від Франції Західну Луїзіану, але змушена була поступитися Великобританії Флоридою,
яка через 20 років була їй повернута.
2. Війна за незалежність Мексики.
У 1801 р. в Новій Іспанії було видобуто золота і срібла на суму понад 16,5 млн. песо, а в
1803 р . – понад 23 млн. песо. Розвивалася легка промисловість. Зокрема, у Гуадалахарі на початку
XIX ст. налічувалося близько сотні бавовняних, вовняних, шкіряних та інших підприємств,
вартість продукції яких становила в 1807 р. 3 млн. песо. Однак значна частка доходів колонії
відправлялася в метрополію. Положення та умови праці робітників були вкрай важкими.
Населення платило численні податки: подушний податок з індіанців, десятина, алькабала.
Все це викликало невдоволення різних груп населення колоніальним режимом. Разом з тим
зростання опозиційних настроїв було зумовлене впливом зовнішніх факторів: боротьба
англійських колоній у Північній Америці за незалежність (1775 ‒ 1783 рр.), Французька буржуазна
революція 1789 – 1794 рр., проникнення в Іспанську Америку передових ідей того часу. Комплекс
цих факторів сприяв розвитку визвольного руху в Мексиці, так само як і в інших колоніях Іспанії.
Антиіспанські тенденції серед населення колонії посилилися на початку XIX ст., оскільки
економічне та політичне становище Нової Іспанії значно погіршилося, перш за все, у зв’язку з
участю метрополії у війнах з Францією (1793 ‒ 1795 рр.) і Великобританією (1796 – 1801, 1804 ‒
1808 рр.). Серед населення Нової Іспанії зростало невдоволення тим, що іспанська монархія в
пошуках коштів для покриття величезних військових витрат посилювала податковий гніт в
колоніях.
Безпосереднім поштовхом до початку визвольного руху в іспанських колоніях, в тому числі і
в Мексиці, стали події 1808 р. в Іспанії, пов’язані зі зреченням від престолу Фердинанда VІІ на
користь Жозефа Бонапарта. Віце-король Нової Іспанії прийняв рішення про те, що не визнає ніякої
іншої влади, крім влади Фердинанда VII.
16 вересня 1810 р. католицький священик Мігель Ідальго-і-Костілья проголосив у містечку
Долорес незалежність Мексики, що призвело до десятирічної війни за незалежність. М. Ідальго
сформулював програму повстання, до якої включив, зокрема, соціально-економічні вимоги, що
висували широкі верстви населення. 29 листопада 1810 р. він видав декрет, який ліквідував
рабство, подушний податок, монополії на тютюн, порох, гербовий папір та інші товари. 5 грудня М.
Ідальго опублікував розпорядження, яке передбачало повернення земель індіанським громадам.
Разом з тим він боявся відштовхнути представників вищих прошарків суспільства, які
підтримували революційний рух, а також прагнув залучити на свій бік ту частину креольської
верхівки, яка в ході розвитку подій перейшла в урядовий табір.
У січні 1811 р. повстанці досягли значних успіхів в провінціях Коауїлі та Техасі. У зв’язку з
розширенням національно-визвольного руху колоніальна влада вирішила форсувати операції
проти повстанців, основним центром зосередження яких була Гуадалахара. Після звісток про
наближення іспанських військ повстанці залишили місто і відійшли на схід. 16 січня відбувся бій
колоніальних військ з повстанцями при Кальдероні, у результаті якого повстанцям довелося
відступити на північ, в Сакатекас, зазнавши значних втрат. Ця поразка деморалізувала війська
М. Ідальго. Він був зміщений своїми сподвижниками, а на пост генералісимуса призначений
Ігнасіо Альєнде.
Після того, як в травні ‒ червні 1811 р. були захоплені в полон і страчені головні лідери
повстання М. Ідальго, І. Альєнде та інші, боротьба набула партизанського характеру. Успішно
діяли партизани Південної Мексики на чолі з Хосе Марією Морелосом, який незабаром після
загибелі М. Ідальго став найбільш значним керівником революційного руху. 19 серпня 1811 р. був
створений керівний орган повстання «Верховна національна хунта Америки» на чолі з Районом.
Проте, зважаючи на розбіжності між керівниками хунти і Х.М. Морелосом, який входив до її
складу, останній практично не брав участі в діяльності хунти.
В середині листопада 1811 р. 5-тисячна іспанська армія рушила на Сітакуаро, де
розташовувалася хунта. 2 січня 1812 р. повстанці були вибиті з Сітакуаро. Хунта перенесла свою
резиденцію в розташований на південний схід від Сультепек. Після взяття Сітакуаро колоніальна
влада вважала головною загрозою загони Х.М. Морелоса. У лютому 1812 р. армія Ф. Кальєхи
рушила на Куаутлу, де Морелос зосередив свої головні сили. Поразка Х.М. Морелоса і падіння
Куаутли зміцнили позиції колонізаторів, які в цей період активізували свої дії і в інших районах.
Ухвалення Кадіської конституції 1812 р. сприяло поширенню революційних настроїв у
Мексиці, що налякало колоніальну владу. У зв’язку з цим була призупинила дія конституції,
розпочалися репресії. Означені обставини призвели до того, що з осені 1812 р. активізувався
визвольний рух у Південнійй Мексиці, де діяв Х.М. Морелос.
14 вересня 1813 р. в м. Чільпансінго розпочав роботу конгрес, який оголосив себе
«Верховним національним американським конгресом». Першим його актом було проголошення
Х.М. Морелоса генералісимусом, з покладанням на нього функцій голови виконавчої влади. У той
же день він представив конгресу документ під назвою «Почуття нації», який містив такі основні
положення:
1) Америка є вільною і незалежною від Іспанії і будь-який інший держави;
2) суверенітет повинен належати безпосередньо народу, який тільки і може передати його
своїм представникам, при дотриманні принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову;
3) Мексика не стане вільною до тих пір, поки тиранічне правління не буде замінено
ліберальним;
4) іспанці повинні бути видалені з мексиканської землі;
5) конгрес повинен видати закони, які стримали б розкіш одних і злидні інших;
6) слід заборонити рабство і розподіл населення на расові категорії;
7) необхідна гарантія власності та недоторканності житла;
8) тортури повинні бути заборонені;
9) необхідно скасувати незліченні податі і збори.
6 листопада 1813 р. конгрес прийняв декларацію незалежності, яка свідчила, що Нова
Іспанія, або Анауак, є вільною від іспанського контролю і має право самостійно вирішувати свою
долю і укладати договори з іноземними державами.
Після вигнання французьких окупантів в березні 1814 р. на іспанський престол повернувся
Фердинанд VII. Він розпустив кортеси, а 4 травня видав наказ про скасування конституції 1812 р. і
всіх декретів, виданих кортесами, починаючи з 1808 р. Колоніальна влада здійснила ряд заходів,
що мали на меті реставрацію старих порядків. В умовах посилення реакції креольські керівники
визвольного руху вирішили сформулювати свою програму. 22 жовтня 1814 р. у невеликому
містечку Апацингані було прийнято першу в історії Мексики конституцію «Конституційний указ
про свободу Мексиканської Америки». Документ базувався в основному на положеннях Кадіської
конституції 1812 р. Однак, на відміну від іспанської, мексиканська конституція встановлювала
республіканський лад і, проголошуючи суверенітет народу, спеціально обумовлювала його право
на створення і зміну уряду на власний розсуд.
Оскільки колоніальній владі вдалося розгромити основні сили повстанців наприкінці 1815 р.
Х.М. Морелос був захоплений і страчений за державну зраду.
Після революції в Іспанії вищі прошарки мексиканського суспільства, які в минулому
підтримували колоніальну владу в боротьбі проти революціонерів, стали добиватися відділення
Мексики від революційної метрополії, оскільки побоювалась радикальних реформ. Виразником
інтересів цієї частини креолів став полковник Агустін Ітурбіде. У грудні 1820 р. колоніальний уряд
направив його з каральним загоном, щоб завдати поразки партизанам під керівництвом Вісенте
Герреро. Однак А. Ітурбіде перейшов на бік повстанців. 24 лютого 1821 р. в місті Ігуала А.
Ітурбіде проголосив «три гарантії» для мексиканців: незалежність Мексики при встановленні
конституційної монархії, рівність прав креолів та іспанців, збереження привілеїв католицької
церкви. Ці принципи отримали назву «план Ігуала».
Армія А. Ітурбіде майже не зустрічала опору. З Ігуали його солдати вийшли на північ і в
середині квітня 1821 р. вступили в Гуанхауто. 22 травня вони зайняли Вальядолід, а 28 червня
оволоділи Керетаро, після чого А.Ітурбіде направив армію до столиці. 19 серпня відбулася битва
на підступах до Мехіко біля Аскапоцалько.
24 серпня 1821 р. представники іспанської корони і А. Ітурбіде підписали Кордовский
договір, за яким визнавалася незалежність Мексики відповідно до положень «плану Ігуала».
27 вересня 1821 р. визвольна армія увійшла в Мехіко, а 28 вересня в столиці була оприлюднена
декларація незалежності Мексики від Іспанії. Однак остаточно Іспанія визнала незалежність
Мексики лише в 1836 р.
3. Диктатура Антоніо Лопеса де Санта-Анни. Громадянська війна. Французька
інтервенція.
Після проголошення незалежності Мексики був сформований тимчасовий уряд, але
18 травня 1822 р. А. Ітурбіде здійснив державний переворот, у результаті якого був проголошений
мексиканським імператором під ім’ям Агустіна I. Однак він правив лише до грудня 1822 р., коли
командувач гарнізону Веракруса Антоніо Лопес де Санта-Анна здійсний новий переворот і
проголосив республіку.
У листопаді 1823 р. був скликаний конгрес, який складався з лібералів і консерваторів. Він
прийняв компромісну конституцію, за якою Мексика оголошувалася федеративною республікою,
при збереженні статусу католицької релігії як єдиної офіційної, а також привілеїв духовенства і
військових. Першим законно обраним президентом Мексики став у 1824 р. Гуадалупе Вікторія,
який провів ряд прогресивних заходів. Зокрема, була заборонена работоргівля та ввезення рабів.
У 1933 р. президентом республіки став А. Санта-Анна. У 1834 р., взявши всю владу в свої
руки, він розігнав конгрес, скасував конституцію і антиклерикальні закони 1833 р. Диктатура
А. Санта-Анни тривала протягом 22 років. Хоча за цей час спостерігалася внутрішньополітична
стабільність та економічний підйом, зовнішня політика А. Санта-Анни призвела до втрати 2/3
території Мексики на користь США.
29 грудня 1845 р. американський конгрес прийняв резолюцію про включення Техасу до
складу США. У відповідь на протест Мексики США оголосили їй війну. У вересні 1847 р. А.
Санта-Анна підписав акт про капітуляцію. За мирною угодою Гвадалупе-Ідальго 1848 р. Мексика
поступилася США 1,36 млн км² своєї території, яка включала в себе сучасні американські штати
Каліфорнія, Невада, Юта, Нью-Мексико, Техас, частину Арізони, Колорадо, Вайомінгу, Канзасу й
Оклахоми. Міжнародний кордон було встановлено по річці Ріо-Гранде. В якості компенсації США
зобов’язалися виплатити 15 мільйонів песо за збитки, нанесені під час війни. Крім того, у 1853 р. А.
Санта-Анна продав США долину Месілья. Невдоволення його диктатурою призвело до перевороту,
що вилився у громадянську війну.
1 березня 1854 р. у невеликому містечку Аютла штату Герреро група офіцерів за згодою
губернатора Хуана Альвареса виступила із закликом до повалення диктатури А. Санта-Анни.
Проголошений повсталими «план Аютла» намічав шляхи встановлення в Мексиці демократичного
уряду.
На початку жовтня 1954 р. в місті Куернавака тимчасовим президентом Мексики було обрано
Х. Альвареса. З грудня 1855 р. його замінив І. Комонфорт. 23 листопада опубліковано закон про
судочинство, що позбавляв духовенство і армію привілеїв, автором якого був міністр юстиції Б.
Хуарес, а 25 червня 1856 р. опублікувало закон, що забороняв цивільним і церковним корпораціям
володіти нерухомим майном. Закон був підготовлений міністром фінансів М. Лердо де Техада і
увійшов в історію Мексики під назвою «закону Лердо».
 5 лютого 1857 р. конгрес прийняв нову конституцію Мексики, що оголосила Мексику
демократичною представницькою республікою, яка складається з вільних штатів, суверенних в
своїх внутрішніх справах. Конституція забороняла рабство: раби, які вступили на територію
Мексики, автоматично ставали вільними. Одна зі статей позбавляла сили боргове рабство (пеонаж).
Були проголошені свобода слова, друку, зборів, таємниця листування, вводився суд присяжних.
У листопаді 1857 р. І. Комонфорт був обраний на основі нової конституції президентом
республіки на чотирирічний термін. За його вказівкою генерал Сулоага 17 грудня 1857 р. оголосив
конституцію недійсною і зажадав скликання Установчого конгресу для вироблення нової
конституції. Проголошений ним «план Такубайя» надавав диктаторські повноваження І.
Комонфорту.
Проте консерваторам цього виявилося замало. Вони вимагали від уряду не тільки скасування
конституції, а й повернення майна, проданого після видання «Закону Лердо». Означені обставини
призвели до початку громадянської війни між силами лібералів і консерваторів, яка тривала
протягом 1857 ‒ 1861 рр. Громадянська війна завершилася перемогою лібералів і обранням
президентом Б. Хуареса. Під час війни 12 липня 1859 р. був опублікований маніфест «Про
соціальну реформу в Мексиці», яким проголошувалося відділення церкви від держави, свобода
віросповідання, а також націоналізація церковного майна.
Після того як в липні 1861 р. мексиканський конгрес оголосив про дворічне припинення
виплат з іноземних боргів, представники Англії, Франції й Іспанії підписали у Лондоні конвенцію
про збройну інтервенцію у Мексику. 5 травня 1862 р. французька армія була розбита у битві при
Пуебло, але наступного року французи за підтримки місцевих консерваторів взяли столицю.
Імператором Мексики в 1864 р. було проголошено Максиміліана Габсбурга. Проте з виведенням
французьких військ з країни імператор Максиміліан був розстріляний у 1867 р.
Після повалення імператорської влади в Мексиці знову встановлено республіку. Президентом
було обрано Б. Хуареса, який займав цей пост упродовж 1867 ‒ 1872 рр. Після його смерті
президентом став С. Лердо де Техада.
4. «Порфіріат».
Попри зростання невдоволення населення політикою президента, Себастьян Лердо де Техада
у 1876 р. оголосив про свій намір балотуватися на другий термін. Ця заява викликала антиурядові
виступи. Непопулярністю уряду С. Лердо де Техада вирішив скористатися генерал Порфіріо Діас.
У січні 1876 р. прихильники П. Діаса опублікували програму повстання, названу «Планом
Тустепек». У цьому документі президент і уряд звинувачувалися в зловживанні владою.
Засуджувалася їх зовнішня і внутрішня політика. Було висунуто вимогу заборонити переобрання
президента республіки і губернаторів штатів. Автори «плану» заявляли, що не визнають владу
С. Лердо де Техада.
У 1876 р. Порфіріо Діас розгромив урядові війська. 6 грудня 1876 р. соратник Діаса Хуан
Непомусено Мендес став виконувати обов’язки президента Мексики і займав цей пост до
17 лютого 1877 р., задля того, щоб забезпечити видимість законності у передачі влади П. Діасу. У
лютому 1877 р. П. Діас був оголошений президентом Мексики. На виборах 1880 р. президентом
країни став його соратник Мануель Гонсалес. Він підтримував гарні відносини з іноземними
державами і покращив економічний стан країни, але не робив зусиль для боротьби з корупцією. Це
сприяло зміцненню позицій П. Діаса, який у 1884 р. повернувся до влади й утримував її упродовж
27 років аж до повалення його у 1911 р. В історію Мексики період 1876 ‒ 1911 рр. увійшов під
назвою «порфіріат».
Під час другого терміну президентства П. Діас почав поступово зміцнювати свою владу. Для
цього він досяг угоди з найбільшими фракціями лібералів і консерваторів, ослабив дію
антиклерикальних реформ, чим залучив на свою сторону духовенство, і підпорядкував собі
армійську верхівку і місцевих каудільйо.
Особливе значення П. Діас надавав економіці. Під лозунгом «порядок і прогрес» він досяг
економічного розвитку країни і став користуватися підтримкою великих землевласників та
іноземного капіталу. Вигідні концесії заохочували іноземні компанії вкладати капітали у розробку
мексиканських природних ресурсів. Будувалися залізниці і телеграфні лінії, створювалися нові
банки і підприємства. З початку ХХ ст. в Мексиці розпочався видобуток нафти. Проте
нафтовидобувна промисловість Мексики перебувала в руках іноземних монополій, які вивозили
мексиканську нафту за кордон в сирому вигляді, оскільки власної нафтопереробної промисловості
в країні не було. Монополія латифундистів породжувала неефективне використання землі,
закріплюючи екстенсивний характер сільського господарства. Великі території належали
американським і британським компаніям. Для будівництва залізниць і рудників вони скуповували
селянські землі. Циркуляр 1890 р. передбачав поділ общинних земель та передачу їх у приватну
власність, у 1894 р. було опубліковано закон, який вимагав неухильного поділу общинних земель.
У зв’язку з цим станом на 1910 р. 96,6% селянських сімей не мали земельних наділів. Зростання
масового невдоволення «порфіріатом» призвело до революції.
5. Мексиканська революція 1910 ‒ 1917 рр.
Мексиканська революція 1910 ‒ 1917 рр. стала результатом закономірного розвитку
соціально-економічних та політичних протиріч, що склалися у країні наприкінці XIX – на початку
XX ст. Напередодні президентських виборів 1910 р. з’їзд ліберальної партії висунув кандидатом у
президенти Ф. Мадеро. Однак 5 жовтня 1910 р. на пост президента Мексики було переобрано
П. Діаса. У зв’язку з цим Ф. Мадеро опублікував «план Сан-Луїс-Потосі» із закликом до
відновлення демократичних принципів і відсторонення П. Діаса від влади. Одночасно була
призначена дата загального повстання проти диктатури П. Діаса – 20 листопада 1910 р.
Уряд першим перейшов у наступ. 17 листопада 1910 р. по всій країні розпочалися арешти. 18
листопада у Пуебло відбулося збройне зіткнення між прихильниками Ф. Мадеро і урядовими
військами, що поклало початок Мексиканській революції. Поступово виступи проти президента
поширилися на значну територію, що перейшла під контроль повстанських загонів Ф. Вільї і
П. Ореско – у Чіуауа, Е. Сапати – у Морелосі.
У лютому 1911 р. революційна армія Е. Сапати почала наступ на столицю з півдня.
Повстанські війська Ф. Вільї і П. Ореско осадили місто. В цих умовах П. Діас направив міністра
фінансів Х. Лімантоура на переговори з повстанцями. Коли він відмовився обговорювати вимогу
відставки президента, Ф. Вілья й П. Ореско взяли Мехіко штурмом.
21 травня 1911 р. була підписана угода про припинення бойових дій та відставку президента
П. Діаса, а також розпуск повстанських армій. Незважаючи на створення тимчасового уряду
Мексики, безладдя в сільських районах країни не припинилося. Наприкінці 1910 р. Ф. Мадеро був
обраний президентом Мексики.
Оскільки Ф. Мадеро не розпочав впровадження в життя положень «плану Сан-Луїс-Потосі»,
28 листопада 1911 р. голова повстанців на півдні країни Е. Сапата опублікував «план Айяла», в
якому звинуватив Ф. Мадеро в зраді революції й оголосив про експропріацію поміщицьких
латифундій.
18 лютого 1913 р. частини столичного військового гарнізону здійснили заколот,
підготовлений Ф. Діасом і послом США Г. Вільсоном. Головнокомандуючий збройними силами
Мексики генерал В. Уерта примусив президента Ф. Мадеро піти у відставку, проголосивши себе
президентом Мексики. Колишній президент Ф. Мадеро і віце-президент Д. Суарес були страчені.
Проти В. Уерти виступили повстанці. Губернатор штату Кауїла В. Карранса 26 березня 1913
р. проголосив «план Гуадалупе», в якому закликав до відновлення конституційного уряду. 8
липня 1914 р. під тиском США В. Уерта пішов у відставку. Тимчасовим президентом був
призначений Ф. Карбахал. Проте війська повстанців продовжували наступ на Мехіко. У серпні 1914
р. Ф. Карбахал втік з країни, а Мехіко був захоплений В. Каррансою та А. Обрегоном. В.
Карранса був проголошеним «першим керівником» Мексики. В грудні відбулася зустріч В.
Карранси з Е. Сапатою та Ф. Вільєю, в ході якої лідери двох угруповань не змогли виробити
програму розвитку країни, яка б задовольнила їх. З цього часу розпочалась боротьба, з одного
боку, між В. Каррансою та селянськими повстанцями, з іншого.
З метою примирення сторін у жовтні 1914 р. було скликано революційний конвент в
Агуаскальєнтес. Більшість зборів зажадала, щоб В. Карранса склав з себе звання «вождя
революції», але той відмовився це зробити. Впродовж 1915 р. він був визнаним президентом
Мексики спочатку всіма латиноамериканськими країнами, а потім і США. Випустивши ряд
революційних декретів з аграрного та робітничого питань, реформування виборчої і судової
систем, В. Карранса дещо розширив свою соціальну базу.
Урядові війська під командуванням А. Обрегона навесні 1915 р. розбили війська Ф.
Вільї в битвах при Селає та Леоне і взяли під контроль центральну частину країни. Е. Сапата
був убитий у 1919 р. Після поразки Ф. Вілья продовжив партизанську боротьбу на
півночі аж до повалення В. Карранси у 1920 р. Після того, як повстанці Ф. Вільї 9 березня
1916 р. перейшли кордон США та атакували місто Коламбус, США вдруге розпочали
інтервенцію в Мексику. Вони ввели війну як з повстанцями, так і з урядовими військами.
Тільки в лютому 1917 р. експедиційний корпус США був виведений з країни.
Під тиском вимог робітників і селян у грудні 1916 р. в місті Керетаро були скликані
Установчі збори, які 5 лютого 1917 р. прийняли нову конституцію Мексики, що проголосила
державний контроль над усіма природними ресурсами країни, право держави на розподіл
землі, підпорядкування католицької церкви державі і гарантії зайнятості для робітників.
Одним з найважливіших положень нової конституції стала заборона на переобрання глави
держави після закінчення терміну його повноважень. Прийняття конституції стало
підсумком Мексиканської революції, хоча окремі збройні сутички між урядовими військами
і повстанцями тривали ще декілька років.

Тема 5. Куба

План

1. Встановлення іспанського панування. Розвиток Куби протягом ХVІ – ХVІІІ ст.

2. Куба у ХІХ ст.
3. Війна за незалежність.
4. Американська окупація Куби. Країна у 1902 – 1959 рр.

1. Встановлення іспанського панування. Розвиток Куби протягом ХVІ – ХVІІІ ст.

Куба була відкрита учасниками першої експедиції Х. Колумба у жовтні 1492 р., але її
завоювання іспанцями розпочалося майже через два десятиліття після цього. Д. Веласкесу,
одному з найбільш багатих колоністів острова Еспаньола, було доручено підкорити
кубинську територію. У 1510 р. розпочався процес завоювання острова. Місцеве населення –
гуанахатабеї, сибонеї або таїно – не здійснювало сильного супротиву, окрім повстання на
чолі з Атуеєм, завдяки чому іспанці швидко встановили повний контроль над островом.
Після заснування в 1512 р. першого поселення під назвою «Нуестра-Сеньора-де-Асунсьйон-
де-Баракоа», побудованого для того, щоб контролювати завойовану територію, іспанці
заснували ще сім міст: Баямо (1513 р.), Сантісіма-Тринідад, Санкті-Спірітус і Сан-
Крістобаль-де-Ла-Абана (1514 р.), Пуерто-Прінсіпі (1515 р.) і Сантьяго-де-Куба (1515 р.).
У перші роки існування колонії основною сферою економічної діяльності була гірнича
справа, в особливості видобуток золота, де працювали індіанці, а також деякі раби-
африканці. Швидке виснаження золотих родовищ та різке скорочення населення, включаючи
іспанців, значна кількість яких залишила острів з метою участі в наступних експедиціях із
завоювання континенту, призвели до того, що головним джерелом багатства Куби стало
скотарство. З часом останнє почало програвати у рентабельності сільському господарству. З
розширенням вирощування тютюну і виробництва тростинного цукру економіка країни
поступово диверсифікувалася.
З ХVІ ст. Куба стала об’єктом нападів французьких, англійських і голландських піратів,
які діяли у Карибському морі. У 1553 р. столиця Куби була перенесена в Гавану. З метою
відбиття їхніх нападів у в 1589 р. у Гавані було збудовано замок Морро.
Зацікавленість іспанської монархії в розвитку товарного сільського господарства на Кубі
вилилася в тютюнову монополію. Метрополія скуповувала весь річний врожай за цінами,
встановленими на свій розсуд. Незакуплена продукція мала бути знищеною. Це викликало
протести з боку тютюнників (вегера). Проте їхні вимоги ігнорувалися. У період 1717 – 1723
рр. напруженість продовжувала зростати. У 1723 р. вегера спробували спалити тютюнові
склади в Гавані, на що колоніальна влада відповіла жорстокими репресіями. В середині XVIII
ст. була утворена Гаванська королівська торгова компанія з капіталами жителів Куби, Іспанії
та за участю монархії.
До 1760-х рр. на Кубі діяли обмеження, введені Іспанією на зовнішню торгівлю, з
метою підтримки монополії на експорт з карибського басейну. Зокрема, колонії мали право
торгувати лише з іспанськими судами. У Семирічній війні (1756 – 1763 рр.) Іспанія була
союзницею Франції, що поставило її у конфронтацію з Великобританією. У зв’язку з цим
6 червня 1792 р. Гавана була захоплена британцями, які встановили контроль над усією
західною частиною острова, після чого негайно відкрили вільну торгівлю зі своїми
колоніями. Основним товаром були раби для роботи на цукрових плантаціях. За час
англійської окупації, що тривала 11 місяців – з серпня 1762 р. по липень 1763 р., – Гавана
перетворилася на центр торгівлі, яка виявила потенціал кубинської економіки, що до того
моменту перебувала в лещатах іспанської колоніальної системи. Однак британські торгові
доми були незадоволені падінням цін на цукор. 10 лютого 1763 р. було підписано Паризький
мирний договір, що поклав кінець Семирічній війні, за умовами якого Іспанія віддавала
Британії Флориду в обмін на Кубу.
 2. Куба у ХІХ ст.
На початку XIX ст. під впливом Великої французької революції, війни за незалежність
іспанських колоній в Америці і революції на Гаїті на Кубі розпочалося виникнення рухів, що
ставили за мету незалежність від Іспанії. У 1809 ‒ 1810 рр. була організована змова на чолі з
Х. Інфанте. Він створив проект конституції незалежної Куби, що передбачала збереження
рабства, різні права у людей з різним кольором шкіри і католицизм як державну релігію. У
1813 р. була розкрита змова на чолі з Х.А. Апонте. Головною причиною їх провалу була
відсутність підтримки більшості креолів, особливо власників плантацій, які розглядали
Іспанію як силу, здатну придушувати виступи рабів. Після 1812 р., натхненні успіхом
С. Болівара і прийняттям конституції Іспанії, стали виникати таємні товариства, найбільш
значних з яких стало «Сонце і промені Болівара», засноване в 1821 р. під керівництвом
Х.Ф. Лемуса. У 1823 р. товариство було викрито, його керівники відправлені на заслання, а
іспанська конституція скасована, в результаті чого на Кубі істотно посилилася влада
губернатора.
Упродовж 1820 ‒ 1830-х рр. було зроблено кілька спроб організації змови з метою
отримання незалежності Куби, але вони зазнали поразки. До 1825 р. всі іспанські колонії в
Америці, за винятком Куби і Пуерто-Ріко, стали незалежними. Спеціальним указом
Фердинанда VII 1824 р. Куба отримала офіційну назву «незмінно вірного острова». У 1826 р.
на Панамському конгресі США виступили проти незалежності Куби. Причиною цього було
те, що уряд США, де рабство в цей момент ще не було скасовано, побоювалися повстання
рабів після звістки про звільнення Куби і Пуерто-Ріко.
У 1826 р. в Пуерто-Прінсіпі відбулося перше збройне повстання з метою отримання
незалежності Куби. Його ватажки, креол Ф. де Агуеро і мулат А.М. Санчес, після поразки
були страчені. Невдалий результат всіх спроб організації повстання проти Іспанії був
зумовлений обмеженістю соціальної бази антиіспанських виступів. Заможні верстви
населення острова і особливо креольська верхівка не підтримували визвольний рух.
Під час революційних подій 1834 ‒ 1843 рр. в Іспанії на Кубі пожвавився рух лібералів.
Оскільки вони представляли інтереси кубинських рабовласників і в переважній більшості самі
були рабовласниками, то не йшли далі прохань про проведення реформ, які захистили б
вільне населення острова від надмірних податків. Рух лібералів стимулювався надіями на те,
що в результаті іспанської революції на Кубу буде поширена іспанська конституція (але з
неодмінною умовою, щоб вона не стосувалася рабів). Ліберали не висували вимог щодо
незалежності Куби. Іспанський уряд, розуміючи слабкість руху, не зважив на боязкі претензії
його учасників.
Заходи англійського уряду проти работоргівлі та скасування рабства в англійських
володіннях (1838 р.), заборони, накладені Іспанією під натиском Англії, на торгівлю рабами
(1835 р., 1845 р.), Союз п’яти великих держав (Австрії, Англії, Пруссії, Франції та Росії) проти
работоргівлі (1842 р.), зростання темношкірого населення Куби за рахунок масового ввезення
рабів, а також часті повстання рабів на Кубі (1838 ‒ 1844 рр.) ‒ все це вселило рабовласникам
страх за власне життя на острові, де можна було чекати загального негритянського повстання.
Втрата надії на політичні поступки з боку Іспанії, при зростаючому невдоволенні
колоніальним режимом, створили ґрунт для виникнення в середовищі кубинських
рабовласників ідеї про приєднання Куби до США. Найвизначнішим пропагандистом цієї ідеї
був Г. Бетанкур Сиснерос. Його прихильники-аннексіоністи вважали, що під егідою
американських рабовласників можна буде зберегти рабство і знайти захист у разі повстання
рабів. Приєднання до США разом з відкриттям вигідного американського ринку принесло б
цивільні і політичні права, якими користувалися американські рабовласники.
Але далеко не всі плантатори підтримували приєднання Куби до США. Крім небезпеки
повстання рабів, каральних заходів з боку Іспанії, а також Англії та Франції, які виступали
проти зазіхань США на Кубу, для кубинських рабовласників при спробі приєднання до США
могли виникнути труднощі, пов’язані зі зростанням в цій країні аболіціоністського руху.
Ідеологами боротьби за реформи колоніального управління стали представники креольської
інтелігенції і ліберальних плантаторських кіл: Х.А. Сако, Д. дель Монте-і-Апонте, Х. де ла
Лус-і Кабальєро
У період громадянська війна в США на Кубі виник рух за реформи, який отримав назву
реформізму. На острові в цей час була зосереджена значна частина іспанських військ,
оскільки Іспанія, не вступаючи у війну, підтримувала Південь США. Наявність іспанського
військового контингенту утримувала реформістів від активних дій.
Проте, наполягаючи на зменшенні податків і представництві Куби в кортесах,
реформісти не допускали думки про скасування рабства. Це з очевидністю виявилося під час
роботи «Інформаційної хунти», скликаної іспанським урядом для з’ясування претензій
кубинців. Коли в Мадриді побачили, що вони як і раніше бояться порушити питання про
рабство, то швидко зрозуміли повне безсилля кубинських представників. 12 лютого 1867 р.
під час роботи хунти, іспанський уряд опублікував декрет, що вводив на Кубі новий податок,
який був додатковим тягарем для кубинського населення в умовах наслідків світової
економічної кризи.
3. Війна за незалежність.
Економічна криза тривала на Кубі упродовж 1857 ‒ 1866 рр. Особливо сильно
постраждала менш розвинена східна частина острова. При цьому колоніальна іспанська
адміністрація продовжувала отримувати високі доходи, але не інвестувала їх в економіку
острова. Метрополія встановила суворий контроль над кубинською торгівлею, що лише
посилювало наслідки кризи. Більшість населення не мала ніяких політичних прав і свобод,
що призводило до створення підпільних організацій. Крім того, у 1868 р. в Іспанії відбулася
революція, що стимулювала антиколоніальні і антирабовласницькі течії на Кубі.
У липні 1867 р. був заснований «Революційний комітет Байяме», який очолював один з
найбагатших плантаторів острова, Ф.В. Агілера. До нього увійшов цукрозаводчик
К.М. де Сеспедес, що згодом став ключовою фігурою Десятирічної війни за незалежність.
10 жовтня 1868 р. розпочалося повстання під керівництвом К.М. де Сеспедеса, який
звільнив своїх рабів. Повсталі захопили велике місто Байяме, що викликало підйом руху
Незабаром повстала вся провінція Орієнте. Поступово майже вся східна частина острова
виявилася в руках повстанців.
У квітні 1869 р. на Установчій асамблеї була прийнята перша кубинська конституція,
згідно з якою скасовувалося рабство і Куба проголошувалася суверенною незалежною
республікою. Першим її президентом був обраний К.М. де Сеспедес.
Однак повстанцям не вдалося пробитися в західну частину острова, де іспанці
зосередили значні військові сили, а плантатори, захищаючи рабство, сприяли колоніальній
владі. У 1877 р іспанці захопили в полон президента Т. Естрада Пальму, обраного в 1875 р., і
кількох республіканських діячів. Це дало привід для розбіжностей в середовищі повстанців.
8 лютого 1878 р. група членів палати представників Кубинської республіки оголосила
про саморозпуск палати і прийняття мирних пропозицій, отриманих від командувача
іспанськими військами генерала А.М. Кампоса. Через два дні в Санхоні був підписаний пакт
про припинення військових дій, за яким всі учасники повстання підлягали амністії, частині
населення були надані виборчі права, мала відбутися лібералізація муніципального та
провінційного законодавства, встановлено свободи друку, зборів, політичних партій, а також
представництво Куби в іспанських кортесах. Іншим важливим завоюванням стала ліквідація
системи рабства на Кубі протягом 1880 ‒ 1886 рр.
Однак такий результат довготривалої боротьби не задовольнив найбільш радикальних
учасників Десятирічної війни. Спроба продовжувати боротьбу, що отримала назву «Мала
війна» 1879 ‒ 1880 рр., виявилася невдалою. Хоча метрополія обіцяла провести реформи, і в
1881 р. на Кубу поширилася дія конституції Іспанії 1876 р., але це мало змінило стан справ
на острові.
24 лютого 1895 р. почалося нове повстання, яке вилилося у війну 1895 ‒ 1898 рр. проти
Іспанії. Натхненником повстання був Х. Марті. 25 березня 1895 р. він проголосив «Маніфест
Монте-Крісті». У ньому Х. Марті описав політику, яку має проводити Куба для того, щоб
домогтися незалежності: участь у війні мають брати як білі, так і темношкірі; іспанці, що не
проти посилення Куби, не повинні постраждати; приватні сільські угіддя не повинні бути
зіпсовані або розграбовані; із закінченням війни революція в країні мала принести нове
економічне життя на Кубу.
У березні 1895 р. збройне повстання в провінції Камагуей очолив учасник Десятирічної
війни С. Сіснерос-і-Бетанкур. Дещо пізніше почалися повстання в провінціях Пінар-дель-Ріо
і Лас-Вільяс. Однак невдовзі вони були придушені колоніальною владою, що призвело до
провалу намірів повстанців одночасно почати повстання у всіх районах острова.
Загибель лідера повстання Х. Марті при Дос-Ріос 19 травня 1895 р. не зупинила
боротьбу. 13 вересня 1895 р. була скликана Конституційна асамблея, яка 16 вересня
прийняла конституцію, що проголосила незалежність Куби. Президентом країни став
С. Сіснерос-і-Бетанкур. До країн Латинської Америки, Європи і США були спрямовані
дипломатичні агенти Куби.
З 22 жовтня 1895 р. по 22 січня 1896 р. повстанськими силами була здійснена «кампанія
вторгнення» в західні райони острова. 1 січня 1896 р об’єднані сили вторгнення М. Гомеса і
А. Масео вступили в провінцію Гавана. До кінця 1897 р. під контролем повстанських сил
знаходилися провінції Орьенте, Камагуей, а також внутрішні райони острова, за винятком
великих міст і портів.
З метою організації ефективної протидії повстанцям генерал-губернатором Куби був
призначений В. Вейлер. Він проводив досить жорстку політику, пов’язану зі створенням
концентраційних таборів для мирного населення острова. Однак вона не призвела до
радикальних змін на користь Іспанії.
У листопаді 1896 р. на президентських виборах в США перемогу здобув
республіканець У. Мак-Кінлі. Оскільки головним пунктом виборчої платформи
республіканців була вимога більш рішучої політики щодо іспано-кубинського конфлікту,
2 червня 1897 р. іспанському послу в США була вручена нота, у якій висловлювався протест
проти жорсткої політики генерала В. Вейлера і порушення майнових прав американських
громадян, що проживали на Кубі.
Іспанський уряд поспішив терміново відкликати з Куби генерала В. Вейлера.
Призначений замість нього, генерал Р. Бланко-і-Еренас 31 жовтня 1897 р. прибув на Кубу з
мандатом про надання острову автономії. 6 листопада 1897 р. була надана амністія всім
політичним в’язням Куби. 25 листопада 1897 р. іспанський уряд прийняв закон про створення
автономного уряду на Кубі. 1 січня 1898 р. було сформовано перший тимчасовий автономний
уряд Куби на чолі з Х.М. Гальвесом. Таким чином, на Кубі склалося двовладдя. З одного
боку, військова республіка на сході острова, з іншого – автономний кубинський уряд.
Протягом січня 1989 р. автономний уряд намагався домовитися з лідерами визвольного руху
про припинення військових дій, але переговори не увінчалися успіхом.
11 квітня 1898 р. президент США У. Мак-Кінлі звернувся до конгресу з посланням, у
якому наполягав на необхідності збройного втручання в іспано-кубинський конфлікт. 18
квітня 1898 р. сенат і палата представників США прийняли спільну резолюцію, яка 20 квітня
була схвалена президентом США. У резолюції йшлося про те, що народ острова Куби має
право бути вільним і незалежним. У той же час Іспанії наказувалося негайно відмовитися від
своєї влади на Кубі та вивести війська і морські сили з острова та кубинських вод. У зв’язку з
цим 23 квітня 1898 р. уряд Іспанії оголосив про стан війни з США, а 25 квітня 1898 р. США
оголосили війну Іспанії. Автономний уряд Куби солідаризувалася з Іспанією і закликав
населення острова виступити єдиним фронтом проти США.
В результаті іспано-американської війни Іспанія втратила свої останні володіння в
Америці. 28 жовтня 1898 р. генерал Р. Бланко-і-Еренас розпустив автономний уряд.
10 грудня 1898 р. в Парижі був підписаний мирний договір, за яким Іспанія відмовлялася від
усіх прав на Кубу, поступалася Сполученим Штатам островом Пуерто-Ріко, а також іншими
володіннями у Вест-Індії, островом Гуам з групи Маріанських островів, а також
Філіппінськими островами (продані за 20 млн. долл.). У цьому договорі не йшлося про
незалежність Куби, а також не вказувався термін перебування на Кубі американських військ,
які зайняли на цей час всі найважливіші пункти острова.
4. Американська окупація Куби. Країна у 1902 – 1959 рр.
1 січня 1899 р. відбулася офіційна передача Куби США. Американська окупація
острову тривала 3 роки і 4 місяці. Управління Кубою здійснювалося військовою
адміністрацією США і підпорядкованою їй цивільною владою. У роки американської
окупації під лозунгом «Американізуємо Кубу!» розпочалося потужне вторгнення
американського капіталу в країну.
14 лютого 1901 р. кубинські Установчі збори ухвалили текст нової конституції, а
25 лютого 1901 р. сенатором О.Х. Платтом було внесено пропозицію, що обумовила
характер майбутніх відносин між США і Кубою. Це була поправка до законопроекту №14017
про надання кредиту на утримання окупаційних північноамериканських військ на Кубі.
«Поправка Платта» була прийнята конгресом і затверджена президентом США 2 березня
1901 р. За її умовами Кубі було заборонено укладати договори з іноземними державами без
санкції американського уряду. США отримували право втручатися у внутрішні справи Куби
з метою захисту кубинської незалежності. Куба зобов’язувалася передати в оренду США
певні ділянки своєї території для створення військово-морських баз.
Окупаційна влада дала зрозуміти кубинським депутатам, якщо вони не приймуть
поправку, то конституція ніколи не вступить в силу, і доведеться скликати більш поступливі
збори. Крім того, неприйняття «поправки» ускладнювало отримання пільгових тарифів.
Означені обставини змусили Установчі збори прийняти «поправку Платта», яка діяла до
1934 р.
У 1902 р. Куба підписала з США торговий договір «взаємного сприяння», що
забезпечив США контроль над кубинським ринком. У 1903 р. було підписано «Постійний
договір», до якого увійшла «поправка Платта», і угоду про передачу в оренду військово-
морських баз в Гуантанамо і Баїа-Ондо, що сприяли закабаленню Куби.
Використовуючи перебування в країні своїх військ, американський уряд провів перші
президентські вибори. За результатами виборов 24 лютого 1902 р. Т. Естрада Пальма став
першим президентом Кубинської республіки. Незважаючи на те, що проамериканська
політика Т. Естради Пальми критикувалася населенням, він домігся переобрання на другий
термін у 1906 р. Це спровокувало повстання ліберальної партії, що увійшло в історію під
назвою «мала серпнева війна». Президент був змушений піти у відставку. Посилаючись на
«поправку Платта», США в 1906 – 1909 рр. знову окупували Кубу. Влада на острові
перейшла до американської військової адміністрації.
Вибори 1908 р. принесли перемогу кандидату лібералів Х.М. Гомесу, який перебував
при владі з 1909 р. по 1913 р. Президенство Х.М. Гомеса супроводжувалося стрімким
наростанням корупції і фінансовими скандалами.
Тому на виборах 1912 р. переміг кандидат консерваторів М.Г. Менокаль, який займав
президентську посаду з 1913 р. по 1921 р. У роки першої світової війни у зв’язку з тим, що
цукрова промисловість Європи була значною мірою згорнута, сильно підвищилися ціни на
кубинський цукор. Це стимулювало збільшення виробництва цукру на острові та дало
поштовх розширенню зовнішньої торгівлі. Під час Першої світової війни в 1917 р. Куба
слідом за США оголосила війну Німеччині, але безпосередньої участі у військових діях не
брала. У відповідь на переобрання М.Г. Менокаля у 1917 р. ліберали знову повстали, але їх
виступ був придушений американською морської піхотою. Війська США перебували на
острові до 1922 р.
Період 1925 – 1933 рр. увійшов в історію Куби як диктатура Х. Мачадо. Новий режим в
своїй економічній програмі спробував узгодити інтереси кубинської буржуазії й
американського капіталу, пропонуючи гарантії стабільності середньому класу. Це
відбувалося на фоні вибіркових репресій по відношенню до політичних суперників і
опозиційних рухів. 20 березня 1930 р. почався загальний страйк, у якому під гаслом
«Скинути Мачадо!» взяли участь 200 тис. робітників. У країні розгорнувся революційний
рух проти Х. Мачадо, у результаті якого 12 серпня 1933 р. він був змушений втекти з країни.
 Щоб зберегти мачадізм без Х. Мачадо, тимчасовим президентом Куби був призначений
К.М. де Сеспедес. Однак, скориставшись тим, що незадоволені солдати і нижні офіцерські чини
під керівництвом Ф. Батісти влаштували змову – т.з. «змова сержантів», – 4 вересня 1933 р. К.М.
де Сеспедеса було зміщено з посади президента. На чолі країни став уряд з п’яти чоловік,
що отримав назву Пентархія. Пентархія діяла до 10 вересня 1933 р., поступившись місцем так
званому Стоденному уряду на чолі з Р. Грау Сан-Мартіном. Незважаючи на підтримку
населення, Стоденний уряд не був визнаний США і ліквідований.
Період 1937 – 1945 рр. відзначався певною політичною стабільністю і великими
демократичними змінами. Була здійснена загальна амністія політичних в’язнів, легалізація
опозиційних партій, відновлено університетську автономію та скликано Установчі збори, які
розробили й затвердили Конституцію 1940 р. Кубинська Конституція була однією з найбільш
передових для свого часу.
Під час перебування Ф. Батісти при владі (1940 – 1944 рр.) економіка Куби пережила
розквіт, якому сприяв початок Другої світової війни. На противагу цьому, правління
представників Кубинської революційної партії («аутентики») Р. Грау Сан-Мартіна (1944 – 1948
рр.), а також його наступника Карлоса Пріо Сокарраса (1948 – 1952 рр.) характеризувався
політичними репресіями, вбивствами лідерів опозиції, введенням жорсткої цензури преси,
сприянням гангстерським угрупованням.
У 1947 р. у Кубинській революційній партії відбувся розкол. Група на чолі з Е. Чибасом
створила Партію кубинського народу («ортодокси»), яка мала радикальну програму реформ та
етичного оновлення уряду. Напередодні президентських виборів, перемогу на яких
прогнозовано мав здобути представник «ортодоксів», що не влаштовувало США, 10 березня
1952 р. Ф. Батіста організував державний переворот.
Необхідність повалення влади він пояснив зростанням злочинності та корупції. Ф.
Батіста взяв курс на зниження виробництва цукрової тростини, що призвело до зниження
припливу капіталу в країну і викликало підвищення безробіття, зменшення зарплат і
купівельної спроможності населення. У роки його правління зросло насильство з боку
військових і незаконних збройних формувань. Військовий уряд замінив конгрес
консультативною радою, скасував конституцію 1940 р. і ввів новий конституційний закон. Була
заборонена свобода слова, зібрань і страйків, введена смертна кара, відмінена університетська
автономія.
26 червня 1953 р. група під керівництвом Ф. Кастро атакувала казарми в Баямо і в
Сантьяго-де-Куба. Після невдалого штурму казарми «Монкада», частина учасників нападу була
вбита, а частина на чолі з Ф. Касто відступила, але потім була схоплена і заарештована. Після
амністії в 1955 р. вони емігрували до Мексики, однак з 1956 р., повернувшись на Кубу,
розпочали партизанську боротьбу. 1 січня 1959 р. загони партизан увійшли в Гавану, що змусило
Ф. Батісту втекти з країни.

Тема 6. Бразилія

План

1. Колоніальний період.
2. Бразильська імперія.
3. Перша бразильська республіка.
4. Друга бразильська республіка.

1. Колоніальний період.
Після першої експедиції Х. Колумба Португалія та Іспанія уклали Тордесільяський
договір у 1494 р., за яким землі на захід від демаркаційної лінії (49°32'56" західної довготи)
відходили до Іспанії, а на схід ‒ до Португалії. У 1498 ‒ 1499 рр. Васко да Гама обігнув мис
Доброї Надії на півдні Африки і дістався до Індії, відкривши прямий морський шлях на схід.
Флотилією, яка повинна була охороняти судна Васко да Гами, що прямували з Індії, керував
П. Кабрал. Намагаючись слідувати уздовж берегів Західної Африки навігаційним курсом,
вказаним Васко да Гамою, П. Кабрал занадто далеко відхилився на захід. У результаті цього він
перетнув Атлантичний океан і висадився на березі Південної Америки в районі сучасного міста
Порту-Сегуру. Таким чином, 22 квітня 1500 р. була відкрита Бразилія.
П. Кабрал назвав цю територію Землею Святого Хреста і встановив на березі дерев’яний
хрест в знак приєднання до володінь Португалії. Найбільш популярна версія походження назви
«Бразилія» пов’язана зі зростанням на території країни фернамбукових дерев (пау-бразіл) із
цінною деревиною.
Оскільки в колонії не було виявлено дорогоцінних металів, Португалія спочатку не
виявляла до неї інтересу, перетворивши нову колонію на місце заслання. Однак після
експедиції М. Соузи у 1530 р. португальська корона вирішила заснувати на американському
континенті постійні колонії. Розуміючи, що для освоєння таких віддалених територій немає в
достатній кількості ні фінансових, ні людських ресурсів, король Жуан III вирішив передати
справу в приватні руки. Були залучені донатарії (вкладники коштів), кожен з яких після
отримання королівської грамоти ставав власником капітанства, здійснючи політичну і
військову владу в межах своїх територій. У 1531 р. Бразилія була розділена на 15 капітанств.
Оскільки не всі донатарії оселялися в своїх володіннях, а деякі з них збанкрутували,
португальський король відмовився від системи приватної колонізації і в 1549 р. призначив до
Бразилії генерал-губернатора. Перший генерал-губернатор Бразилії Т. Соуза заснував місто
Сан-Сальвадоре, яке залишалося столицею до 1763 р. У цей період капітанства очолювали
підлеглі генерал-губернатору генерал-капітани, які здійснювали адміністративні функції. Проте
спадкоємці донатаріїв не бажали підкорятися губернатору, тому спроби короля об’єднати
колонію під його владою не увінчалися успіхом. У 1640 р. був призначений перший віце-король
Бразилії маркіз де Монталван. Після того як в 1763 р. столиця була перенесена в Ріо-де-
Жанейро, голова колоніальної адміністрації став називатися віце-королем.
В економіці Бразилії з ранніх пір її колонізації провідну роль відігравало землеробство.
Подальші кроки з колонізації Бразилії були пов’язані з тією обставиною, що її землі виявилися
надзвичайно сприятливими для вирощення цукрової тростини. У прибережних районах
виникли великі плантації цукрової тростини і тютюну. Після того, як в Бразилії, починаючи з
1574 р., поширилася торгівля рабами з африканського континенту, які виявилися більш
витривалими за індіанців, попит на останніх поступово зменшився. Однак рабство індіанців
було скасовано лише в 1758 р.
Розвитку Бразилії у XVIII ст. сприяло відкриття покладів золота на території штату Мінас-
Жерайс в 1696 р. У 1729 р. на тій же території були виявлені значні родовища алмазів.
Видобуток золота й алмазів, який протягом трьох чвертей XVIII ст. став основним заняттям в
Бразилії, поширив португальську колонізацію на всю центральну частину Південно-
американського континенту. Це призвело до переміщення головного економічного центру
колонії в Ріо-де-Жанейро.
У першій половині XVII ст. в Бразилії було створено перші міста. Їх населення складалося
головним чином з чиновників колоніальної адміністрації і торговців, оскільки призначення
таких міст полягало в тому, щоб бути портами для вивозу в Європу цукру та інших товарів
місцевого виробництва, і лише номінально ‒ адміністративними центрами. Перші бразильські
міста, на відміну від міст в іспанських колоніях Америки, виникали стихійно.
Значний внесок у розвиток і прогрес колонії здійснили єзуїти. Вперше єзуїти з’явилися в
Новому Світі у 1549 р., коли шість ченців цього ордену прибули до Бразилії. Вони займалися
наверненням індіанців у християнство, а також роботою з підйому морального рівня колоністів.
Індіанці, навернені у християнство, селилися в організованих єзуїтами поселеннях, званих
аделаї. У результаті процесу змішення португальської мови з індіанськими наріччями виникла
так звана «лінгва жерал» ‒ «спільна мова». В її основу було покладено найбільш поширену на
території країни мову індіанців гуарані.
У зв’язку з тим, що після смерті короля Португалії Себастьяна в 1578 р. на лісабонський
трон вступив король Іспанії Філіпе II, Бразилія стала колонією Іспанії. Однак крім Іспанії,
Бразилію намагалися захопити Нідерланди, Англія і Франція. Особливо тривалу боротьбу
довелося вести з голландською Вест-Індської компанією, яка захопила 7 капітанств на сході
Бразилії. У 1640 р. португальці скинули іспанське панування і відновили свою владу над
Бразилією. У результаті війни між Португалією і Нідерландами 1642 ‒ 1654 рр. був укладений
договір, за яким Нідерланди відмовлялися від будь-яких претензій на Бразилію за грошову
винагороду і торговельні концесії.
Наприкінці XVIII ст. у Бразилії поширився рух за незалежність. У 1780-х рр. у провінції
Мінаш-Жерайс була створена таємна організація, що ставила собі за мету боротьбу за
незалежність Бразилії і перетворення її на республіку на зразок США. Організацію очолював
лейтенант Ж. Шавьер, відомий під ім’ям Тірадентіс. Однак у 1789 р. змова була розкрита і
Тірадентіс був страчений.
2. Бразильська імперія.
У зв’язку окупацією Португалії військами Наполеона Бонапарта у 1807 р. двір короля
було переміщено в Ріо-де-Жанейро. 16 грудня 1815 р. Бразилія була оголошена складовою
частиною Сполученого королівства Португалії, Бразилії й Алгарве, тобто формально вона
перестала бути колонією. У 1816 р. королем став Жуан IV. У 1821 р. він був змушений
піддатися політичному тиску Португалії і повернутися в Лісабон, залишивши в Ріо- де-Жанейро
свого спадкоємця Педру з титулом віце-короля регента.
У вересні 1821 р. португальський парламент проголосував за розпуск Сполученого
королівства Португалії, Бразилії й Алгарве, тим самим підпорядкувавши все провінції Бразилії
безпосередньо Лісабону. Відмовившись виконувати наказ, 7 вересня 1822 р. Педру проголосив
незалежність Бразилії, а 12 жовтня 1822 р. був коронований як її перший імператор Педру I.
Сформована ним армія вигнала португальські війська з Бразилії в 1823 р. За допомогою
посередництва Англії у 1825 р. Португалія визнала незалежність Бразилії за умови, що остання
візьме на себе частину португальського державного боргу.
Педру I значною мірою втратив авторитет після невдалої трирічної війни з Аргентиною
через Банда-Орьенталь (1825 – 1828 рр.), яка завершилася утворенням Уругваю як незалежної
буферної держави. У квітні 1831 р. у результаті розбіжностей з бразильським парламентом
Педру І відрікся від престолу на користь свого малолітнього сина Педру II і поїхав до
Португалії. Оскільки на той час Петру II було всього п’ять років, протягом 1831 ‒ 1840 рр.
Бразилією управляли регенти. Під час регентського правління в країні в різних регіонах
відбувалися повстання, найбільшим з яких було повстання «Фаррапус» («голодранців»), у
результаті якого провінція Ріу-Гранді-ду-Сул стала незалежною республікою на 10 років (1835
– 1845 рр.). У 1840 р. вся повнота влади перейшла Педру II.
У травні 1851 р. під час громадянської війни в Уругваї бразильські війська вторглися в до
країни. Це призвело до війни Бразилії в союзі з аргентинськими повстанцями проти
аргентинського диктатора Х.М. Росаса в серпні 1851 р., у результаті якої останній був
повалений. Спроби Педру II захопити Уругвай привели до війни Потрійного альянсу проти
Парагваю у 1864 ‒ 1870 рр. До складу Потрійного альянсу входили Бразилія, Аргентина й
Уругвай. У результаті війни Парагвай був розгромлений, але в Бразилії розпочалася фінансова
криза, викликана значними витратами на ведення війни.
Під час перебування Педру II в Європі, його дочка, принцеса Ізабель, стала регентом. Під
натиском аболіціоністів 13 травня 1888 р. вона підписала так званий «Золотий закон», що
скасовував рабство в Бразилії. Це викликало негативну реакцію рабовласників, яка підточила
політичні основи монархії. Через кілька місяців після парламентської кризи, 15 листопада
1889 р. військові під керівництвом генерала Д. Фонсека позбавили імператора влади,
проголосили кінець монархії і встановлення республіки.
3. Перша бразильська республіка.
Період Першої республіки умовно поділяють на два підперіоди: Шабельну й Олігархічну
республіки. Протягом першого підперіоду (1889 – 1894 рр.) влада перебувала у руках
військових. Протягом другого підперіоду (1895 – 1930 рр.) влада формувалася у рамках так
званої «політики кави з молоком», що передбачала домінування в бразильській політиці
олігархії штатів Сан-Паулу (центру виробництва кави) і Мінас-Жерайс (центру молочної
промисловості).
Після державного перевороту до влади в країні прийшов Тимчасовий уряд на чолі з
Д. Фонсекою. 7 січня 1890 р. був виданий декрет про відокремлення церкви від держави,
23 січня ‒ про введення цивільного шлюбу. Згідно з декретом від 19 листопада 1890 р. виборче
право було розповсюджено на всіх грамотних громадян чоловічої статі, які досягли 21 року.
Тимчасовий уряд скликав Конституційну асамблею для розробки нової конституції. Перша
республіканська конституція Бразилії, зразком для якої стала конституція США, була прийнята
24 лютого 1891 р. і діяла до 1930 р. Бразилія визначалася як неподільна федеративна,
представницька республіка – Сполучені штати Бразилії. Провінції, що були перетворені на
штати, отримали певну автономію. Сполучені Штати Бразилії складалася з 20 штатів і
1 федерального округу. 26 лютого 1891 р. Національний конгрес обрав Д. Фонсеку першим
президентом Бразилії.
Оскільки Д. Фонсека не мав конкретної програми розвитку країни, його уряд піддавався
критиці впливових ділових кіл. Невдоволення політикою президента змусило його здійснити
ряд кроків, спрямованих на зміцнення свого режиму, зокрема обмежити свободу слова і
збільшити чисельність збройних сил. Проте конгрес відмовився затверджувати закон про
збільшення чисельності армії і прийняв рішення про процедуру імпічменту президента. У
відповідь на це 3 листопада 1891 р. Д. Фонсека розпустив парламент і оголосив надзвичайний
стан. Зустрівши опір конгресу, який підтримував флот, Д. Фонсека пішов у відставку,
передавши свої повноваження віце-президенту Ф. Пейшоту.
Ф. Пейшоту, як і його попередник, був військовим і, прийшовши до влади, зробив ряд
кроків, спрямованих на подальше зміцнення диктатури. Це викликало невдоволення населення,
яке у вересні 1893 р. переросло в серйозне повстання. Попри те, що повстання було жорстоко
придушене урядовими військами, нечисленні загони продовжували чинити опір аж до
листопада 1894 р., коли термін повноважень Ф. Пейшоту закінчився. Означена обставина
ознаменувала кінець періоду так званої Шабельні республіки.
Політика кави з молоком фактично означала, що губернатори двох головних штатів
чергувалися на посаді президента республіки. Ця політика повністю ґрунтувалася на
олігархічній системі, відомій як «коронелізм» або «влада полковників», при якій вся влада
зосереджувалася в руках одного олігарха, який розподіляв привілеї у відповідь на лояльність.
З початком Першої світової війни Бразилія оголосила про свій нейтралітет, але після
оголошення необмеженої підводної війни Німеччиною, у результаті якої було потоплено кілька
бразильських кораблів, 26 жовтня 1917 р. країна оголосила Німеччині війну, приєднавшись до
Антанти. Однак, усвідомлюючи слабкість армії, бразильське командування відмовилися
посилати війська в Європу для допомоги Антанті. У 1919 р. Бразилія вступила до Ліги Націй,
з якої вийшла в 1926 р.
У 1929 р. Бразилію охопила економічна криза. Різко знизилися ціни на бразильську
каву, скоротився рівень промислового виробництва, частина населення втратила роботу. На
початку 1930 р. була порушена традиційна домовленість між штатами Сан-Паулу і Мінас-
Жерайс про чергування кандидатів, висунутих на пост президента. Чинний президент В.
Луїс, виходець із Сан-Паулу, посилаючись на те, що в умовах Великої депресії, що охопила
світову економіку, уряд повинен піти на екстраординарні заходи для виправлення
становища, підтримав кандидатуру губернатора Сан-Паулу Ж. Престіса на роль глави
держави. За результатами президентських виборів новим главою держави з великим
відривом був обраний Ж. Престіс. Проте кандидат від опозиції, Ж. Варгас, оголосив про
свою «перемогу» і звинуватив уряд у фальсифікації результатів виборів. 3 жовтня 1930 р.
почалася революція, у результаті якої Ж. Варгас став президентом Бразилії. Період 1930 –
1945 рр. увійшов в історію Бразилії під назвою «епоха Варгаса».
4. Друга бразильська республіка.
З наближенням кінця Другої світової війни в Європі Ж. Варгас був змушений
відмовитися від своєї посади, призначивши вибори нового президента. Виборці віддали
більшість голосів генералу Е.Г. Дутра, міністру оборони в уряді Ж. Варгаса. Е.Г. Дутра
відновив конституційний режим і взяв курс на повернення до ліберальної ринкової
економіки. У 1946 р. була прийнята нова конституція, яка діяла до 1967 р. Однак у 1947 р.
він був змушений повернутися до політики державного втручання в економіку.
Після закінчення президентського терміну Е.Г. Дутра у 1951 р. Ж. Варгас був обраний
президентом республіки, але в 1954 р., в розпал важкої політичної кризи, спровокованої
замахом на лідера опозиції К. Ласерда, організаторами якого були молодший брат
президента і начальник президентської охорони, Ж. Варгас покінчив життя самогубством.
Після конституційної кризи в 1955 р. були проведені президентські вибори, на яких
переміг Ж. Кубічек. Він висунув цілу низку проектів економічного розвитку і сприяв
залученню іноземного капіталу в країну. У 1960 р. Ж. Кубічек переніс столицю країни в
місто Бразилію, розташоване в 965 км на північний захід від Ріо-де-Жанейро, сподіваючись,
що це допоможе прискорити освоєння і розвиток внутрішніх районів країни.
У 1961 р. Ж. Кубічека змінив на посту президента Ж. Куадрос. Під час передвиборної
кампанії він обіцяв провести радикальні реформи. За часів правління Ж. Куадроса відбулося
встановлення дипломатичних і торгових відносин з соціалістичними країнами, що викликало
негативну реакцію правого крила військових і цивільних політиків у Бразилії та за її межами.
Пробувши всього сім місяців на своїй посаді, Ж. Куадрус змушений був подати у відставку.
Обов’язки президента перейшли до віце-президента Ж. Гуларту.
Ж. Гуларту склав президентську присягу після того, як конгресом терміново була
прийнята парламентська система правління, відповідно до якої серйозно обмежувалися
президентські повноваження. Результат плебісциту, проведеного через чотири місяці,
показав, що народ обирає стару систему президентського правління. Високий рівень інфляції
і політична поляризація лівих і правих сил привели країну до соціально-політичної
нестабільності, яка тривала два з половиною роки і призвела до економічної кризи. 31
березня 1964 р. військові за підтримки консерваторів, очолюваних К. Ласерда, скинули Ж.
Гуларта і захопили владу, що призвело до падіння Другої бразильської республіки.
У який період Бразилія була колонією Іспанії? 1580 – 1640 рр.
Коли в Бразилії тривала військова диктатура? 1964 – 1985 рр.
Де і коли відбулися події, що ввійшли в історію під назвою «Трагічний тиждень»?Аргентина, 1919 р.
Яка подія сприяла початку війни за незалежність в іспанських колоніях Америки?окупація частини Іспанії французькими військами
Який період увійшов в історію Мексики під назвою «порфіріат»?1876 – 1911 рр.
Коли відбулась Мексиканська революція?1910 – 1917 рр.
У який період тривала «Війна федерації» (федеральна війна) у Венесуелі?1859 – 1863 рр.
Яке з наведених положень відповідає «Поправці Платта»?створення військово-морських баз США на території Куби
Коли було ліквідовано рабство на Кубі?1886 р.
Хто очолив повстання 1810 р., що переросло у війну за незалежність Мексики?М. Ідальго
У якій з наведених країн було встановлено диктатуру Х.В. Гомеса (1909-1935 рр.)?Венесуела
Хто з цих діячів прийшов до влади внаслідок «аргентинської революції»?Х.К. Онганіа
Вкажіть причини військового перевороту, у результаті якого до влади прийшов А. Піночет?прагнення США не допустити повторення
кубинського сценарію в Чилі, невдачі уряду С. Альєнде в економічній політиці
Упродовж якого часу в Бразилії існувала Друга бразильська республіка?1946 – 1964 рр
На які підперіоди поділяють Першу бразильську республіку?1895 – 1930 рр., 1889 – 1894 рр.
Хто сьогодні є президентом Аргентини?А.А. Фернандес
До чого призвела іспано-американська війна 1898 р.?Іспанія втратила останні володіння в Америці
Коли Венесуела, Нова Гранада та Кіто об’єдналися в федеративну республіку Колумбія? 1819 р.

Який блок очолював С. Альєнде на президентських виборах 1970 р.?«Народна єдність»

Коли було проголошено незалежність Бразилії?1822 р.

Де і коли виникло товариство «Сонце і промені Болівара»?Куба, 1821 р.

До характерних рис перонізму належать:третій шлях, етатизм

У який період на Кубі діяв американський окупаційний режим?1899 – 1902 рр. 

Що передбачала «Революція в умовах свободи»?проведення аграрної реформи, викуп акцій найбільших мідних підприємств у
американських компаній

У чому полягала «політика кави з молоком» у Бразилії?у домінуванні олігархії окремих штатів

Протягом якого періоду у Бразилії тривала «епоха Варгаса»?1930 – 1945 рр. 

Вкажіть дати Кубинської революції1953 – 1959 рр.

У який період в Аргентині при владі перебував Х.Д. Перон?1946 – 1955 рр.

Коли було підписано перший в історії іспано-індіанських відносин рівноправний договір?1641 р.

Коли була проголошена незалежність Куби від Іспанії?1898 р.

Яка подія спричинила американо-мексиканську війну 1845 – 1847 рр.?включення Техасу до складу США

Хто із зазначених діячів був керівником боротьби за незалежність Венесуели?С. Болівар

Що передбачав «Золотий закон» 1888 р.? скасування рабства в Бразилії

Що було метою Кубинської революції?повалення режиму Ф. Батісти

Коли столиця Ацтекської імперії була захоплена іспанцями?1521 р.

У якій із зазначених країн відбувається будівницто "соціалізму ХХІ століття"?Венесуела

У період правління Ласаро Карденаса було здійснено:аграрну реформу, створення Конфедерації трудящих Мексики

Кого називали «Муссоліні Нового Світу»?К. Ібаньєса

Який із наведених планів пов’язаний з початком Мексиканської революції?план Сан-Луїс-Потосі

Коли відбувся вихід Венесуели з колумбійської федерації?1830 р.

Коли було проголошено незалежність Аргентини від Іспанії? 1816 р.

Коли було проголошено незалежність Чілі?1818 р.

У який період у Чилі діяв режим А. Піночета?1973 ‒ 1990 рр.

У який період тривала Десятирічна війна за незалежність Куби?1868 ‒ 1878 рр.

Коли у Венесуелі при владі перебував У. Чавес?1999 – 2013 рр.

У якій країні існувала система приватної колонізації території із створенням капітанств?Бразилія

Коли було утворене Сполучене королівство Португалії, Бразилії й Алгарве?1815 р.

З чиїм ім’ям пов’язане «бразильське економічне диво»?Е. Гаррастазу Медісі

Що передбачав закон Саєнса Пеньї?загальне виборче право для чоловіків

Яке з наведених положень характеризує результати Тихоокеанської війни 1879 – 1883 рр.?міста Аріка і Такна тимчасово залишалися під
контролем Чілі