СЕМІНАР 16: ВЕНЕСУЕЛА −2 год.

1. Особливості географічного положення, природні ресурси, економічний

потенціал, демографічні показники, релігійний склад та етнічна структура
населення.

Венесуела («мала Венеція»), офіційно Боліварианська Республіка Венесуела  — країна на

півночі Південної Америки на узбережжі Карибського моря, межує на сході з Гайаною, на
півдні  — з Бразилією, на заході — з Колумбією. До складу Венесуели входять також
близько сорока островів, найбільший  — острів Маргарита. Населення, за переписом 2001
року, — 23,242 млн осіб, за оцінкою 2010 року — 29 105 632 осіб.

Столиця  — місто Каракас.

Офіційна мова — іспанська. Грошова одиниця  — венесуельський болівар. Національне

свято — День незалежності, святкується 5 липня  від 1811 року.

ОСОБЛИВОСТІ ГЕОГРАФІЧНОГО ПОЛОЖЕННЯ:

Площа — 912100 км²
Венесуела — країна гір, рівнин і лісів. Основні природні райони: гірська область Анд,
западина Маракайбо, Льянос і Ґвіанське плоскогір'я.
Гори Анди й озеро Маракайбо на північному-заході, рівнини в центрі, дельта
річки Оріноко на сході, Гайанська височина на південному-сході.
Ліси займають 56% території Венесуели, однак їх площа скорочується на 2,2 тис. км² на рік.
Водоспад Ангель — найвищий у світі.

!!! Водоспад Анхель (Angel Falls)

Водоспад отримав ім’я людини, котра офіційно його відкрила – американського
золотошукача Джеймса Крофорда Енджела. Найвищий у світі водоспад заввишки 979 м
розташований у найвіддаленішому куточку Венесуели. Дістатися до нього непросто. Це
можна зробити або піднявшись по лісових річках на човні, або прилетівши на літаку.

Корисні копалини
У надрах Венесуели зосереджені великі запаси нафти, природного газу, залізних руд.
Розвідані родовища руд нікелю, кобальту, міді, поліметалів, відомі також родовища
кам'яного вугілля, бокситів, сірки, азбесту, фосфоритів, алмазів.

«ЗОЛОТИЙ БУМ» НЕ ЗА ГОРАМИ, або ЩО СТОЇТЬ ЗА РІШЕННЯМ ВЕНЕСУЕЛИ

ЗАБРАТИ СВОЄ ЗОЛОТО ІЗ ІНОЗЕМНИХ БАНКІВ
29 серпня, 2011
Богдан САВРУЦЬКИЙ, журналіст.
У кінці серпня банки Європи облетіла звістка про те, що президент Венесуели Уго
Чавес, котрий завжди відрізнявся оригінальністю в політиці, збирається провести
націоналізацію майже усіх золотодобувних підприємств країни. У його планах – також
вилучення 6,2 мільярда доларів фінансових активів з європейських і американських
банків.
 Під час одного зі своїх останніх виступів по телебаченню президент заявив про те, що
золоті резерви Венесуели, які зберігаються у банках США і Європи, незабаром будуть
повернені на батьківщину. А резерви ці чималі й складають більше 211 тонн чистого золота
на суму близько 11 млрд. доларів! До речі, Венесуела займає 15 місце у світі по загальному
запасу дорогоцінного металу – 365,8 тонн.
Дивно, що Уго Чавес, який вже давно балансує на межі конфлікту зі Штатами, згадав
про свої багатства тільки зараз. Експерти вважають, що основна проблема венесуельської
«операції» полягає не в масштабах повернення активів, а в самому факті вимог: не повертати
золото банкам не можна, оскільки усі відразу зрозуміють, що золота у них немає, і реакція на
фінансовому ринку буде непередбачуваною. Таким чином, пан Чавес самим рішенням
поставив міжнародну фінансову систему у безглузде становище.
Цікавий сам факт зберігання Венесуелою золота за кордоном. Ця практика діє вже
близько ста років. Після доктрини Монро країни Латинської Америки були відносно
суверенними, і відносність ця проявлялася в тому, що свій золотий запас вони зберігали у
США.
ДОВІДКА
Доктрина Монро (Monroe Doctrine), декларація принципів зовнішньої політики США,
проголошена в щорічному посланні президента США Джеймса Монро Конгрессу (2 грудня
1823 року). Доктрина проголошувала принцип взаємного невтручання країн Американського
і Європейського континентів у внутрішні справи один одного, перешкоджала придбанню
європейськими державами колоніальних володінь на Американському континенті та їх
втручанню у внутрішні справи незалежних американських держав.
При цьому зростання могутності США обумовлювалося необхідністю приєднання
нових територій і утворення нових штатів. Під «прикриттям» доктрини Монро США чинили
озброєнні вторгнення в держави Латинської Америки. Наприклад, було анексовано більше
половини мексиканської території в ході американо-мексиканської війни в середині XIX
століття.

ПРО НАСЕЛЕННЯ:
Кількість населення: близько 30 млн. осіб
Тривалість життя висока (приблизно 74 роки), народжуваність переважає над
смертністю, фертильність складає 2.5 дитини на жінку, в населенні переважають
чоловіки(0-64 роки), після 65 років - жінки
Читати і писати вміють близько 95% населення
96%- сповідують католицизм
Національний склад був таким: метисів — 70%, білих (іспанців, португальців, італійців) —
20%, негрів — 9%, індіанців — 2%. (2010)

2. Еволюція статусу Венесуели в іспанській колоніальній імперії та

політичні зміни у країні протягом ХІХ-ХХ ст.

Колонізація іспанцями
1 серпня 1498 р. Христофор Колумб відкрив землю поблизу гирла р. Оріноко і, не знаючи,
що це материк, назвав її островом Гарсія.
Існує версія, що назву країні дав італійський картограф Амеріго Веспуччі, який 1499 року
відвідав ці місця у складі експедиції Алонсо де Охеди. Мандрівники побачили оселі
місцевого населення, встановлені на палях над водою біля озера Маракайбо. Це нагадало їм
європейську Венецію, внаслідок чого виникла назва «Венесуела»(Venezuela), тобто «Мала
Венеція».
 Колонізація європейцями почалася в 1522, коли Іспанія заснувала місто Нуево-Толедо (з
1569 — Кумана), перше європейське поселення у Південній Америці. В 1528 р.
імператор Карл V Габсбург продав Венесуелу в оренду сім’ї банкірів Вельзерів із Аугсбурга 
в Німеччині, яким заборгував велику суму. Оренда закінчилася 1556 р. Іспанські
конкістадори принесли у країну феодалізм. Виникли латифундії. Для роботи на них з
Африки завозили негрів-рабів. Протягом 16-17 ст. узбережжя було центром піратства. До
початку 18 ст. територія нинішньої Венесуели належала до віце–королівству Нова Гранада, а
1777 р. виокремилася в окреме генерал- капітанство. У 1783 р. було утворено
суперінтендантство Венесуела.
Боротьба за незалежність (1806-1830)
Десь у середині 18 ст. багатії країни почали виявляти невдоволення торговельними
обмеженнями, що їх установила метрополія. Спалахували антиіспанські повстання. У
столиці країни Каракасі 1806 р. виник рух за незалежність. Після повстання в Каракасі 19
квітня 1810 р. революційні сили за активної участі Ф. Міранди та С. Болівара взяли владу до
своїх рук. 5 липня 1811 р. Національний конгрес проголосив країну незалежною
республікою, але згодом вона була розгромлена іспанцями і 25 липня 1812 р. влада віце —
короля відновилася. У період національно — визвольної війни 1810-1826 рр. Сімон Болівар
створив 17 грудня 1819 р. державу Велика Колумбія, до складу якої увійшла й Венесуела. У
1829 р. Велика Колумбія розпалася, й 13 січня 1830 р. Венесуела проголосила свою
незалежність, а 24 жовтня стала Республікою Венесуела.
19 століття
Першим президентом став генерал Хосе — Антоніо Паес. Генерал — президент (1830-1835 і
1839-1843 рр.) тримав армію під контролем, у країні була демократія, латифундії зберігалися.
Після президента Паеса у країні настав хаос. Остаточно ліквідували рабство 1854 р. (почали
ліквідацію ще під час національно — визвольної війни). З травня 1864 р. країну назвали
«Сполучені Штати Венесуели». Ситуація в країні нормалізувалася 1870 р., коли
президентське крісло на 18 років (із перервами) обійняв А. Гусман Бланко.

20 століття
Протягом періоду правління двох вояків — президентів (1899-1935рр.) С. Кастро і Х. Гомера
у країні був деспотичний режим. Диктатор Х. Гомер помер 17 грудня 1935 р., і новітня
історія країни бере відлік саме від цієї дати.
Великі запаси нафти у Венесуелі відкрили в 1913 р. За станом на 1927 р. Венесуела
перетворилася на одного з найбільших у світі експортерів нафти. Венесуельську нафту став
контролювати капітал США.
Після тривалого періоду диктатур 1961 року було прийнято нову конституцію. Ромуло
Бетанкур був першим у 20 ст. цивільним президентом, який утримався при владі протягом
установленого терміну (1959-1964). Нафтовий бум після Другої світової війни сприяв
зростанню заможності Венесуели.
У 1992 р. військовики двічі пробували вчинити перевороти, але безуспішно.
 3. Модернізація Венесуели під час правління Ромуло Бетанкура та Карлоса
Переса.

Ро́муло Бетанку́р — президент Венесуели у1945–1948 та 1959–1964 роках.

Будучи студентом, Бетанкур узяв участь у демонстрації проти диктатури Вісенте Гомеса і
через це у лютому 1928 року був заарештований та ув'язнений. 1930 року в Коста-
Ріці Бетанкур на деякий час вступив до лав комуністичної партії, у подальшому він вийшов з
неї та став антикомуністом.
1936 року, після смерті Вісенте Гомеса та з приходом до влади генерала Елеасара Лопеса
Контрераса, Бетанкур повернувся до Венесуели та 1941 року заснував опозиційну
реформістську партію «Демократична дія», ставши одним з її лідерів. У жовтні 1945 року
Бетанкур брав участь в усуненні генерала Ісайаса Медіни Ангаріти, який перебував при владі
з 1941 року.
Після державного перевороту його партія стала урядовою, а Бетанкура було призначено на
пост президента. Він обіймав цю посаду до 1948 року. В листопаді 1948 року в результаті
військового перевороту до влади у Венесуелі прийшов генерал Маркос Перес Хіменес.
Бетанкур емігрував з країни.
1958 року після усунення Хіменеса від влади в результаті збройного повстання Бетанкур
повернувся на батьківщину та в лютому 1959 року знову став президентом. Він розпочав
перетворення в країні: почав надавати землю безземельним селянам, покращив систему
освіти й соціального захисту та намагався диверсифікувати економіку. Негативно
ставився до диктатури Рафаеля Трухільйо у Домініканській республіці, проте у той же
час Бетанкур стояв на антикомуністичних засадах, займав ворожу позицію до Куби та
країн соціалістичного блоку. Висунув «доктрину Бетанкура», що містила заклик до
латиноамериканських держав не підтримувати дипломатичні відносини з урядами, що
прийшли до влади недемократичним шляхом, маючи на увазі, в тому числі, Кубу.
1962 року після спроб лівих організувати повстання на флоті Бетанкур призупинив
громадянські свободи в країні та заарештував комуністів з Конгресу. Бетанкур не став
висувати свою кандидатуру на наступних виборах. До влади в березні1964 року
прийшов Рауль Леоні.

Карлос Андрес Перес Родрігес — венесуельський державний і політичний діяч, президент

країни у 1974-79 та 1989-93 роках.
Займався політикою з 15 років, був одним із засновників партії «Демократична дія».
У  1945 став секретарем президента Бетанкура. Після його повалення Перес відправився за
кордон, жив на Кубі і в Центральній Америці. Під час другого президентства Бетанкура він
обійняв посаду міністра внутрішніх справ (1959–1964). Пізніше зосередився на партійній
діяльності.
У 1973 Перес був обраний президентом Венесуели. Його правління ознаменувалося
зростанням доходів від продажу нафтиза рахунок націоналізації галузі, які вкладалися в
розвиток економіки. Країна подолала відставання від сусідів і набула ваги на міжнародній
арені. У 1976 Перес став одним з перших південноамериканських президентів, які здійснили
візит до СРСР.
У 1979 Перес поступився президентським кріслом і зайнявся діяльністю в міжнародних
організаціях. Був віце-президентом Соціалістичного інтернаціоналу.
У 1989 почалося друге правління Переса. На цей раз він проводив ліберальну економічну
політику, що викликала невдоволення бідняків. Вже на наступний рік відбулося Каракасо —
масові акції протесту в столиці, жорстоко придушені Пересом. У 1992 відбулося два
заколоти, один з яких очолив Уго Чавес. У 1993 президент був підданий імпічменту за
звинуваченням у корупції і емігрував до США.

4. Конституційні реформи у Венесуелі у роки правління Уго Чавеса.

У 1999 році була прийнята нова конституція Венесуели, яка збільшила президентський
термін з п'яти до шести років й надала можливість переобиратися на другий термін

Конституція в варіанті 1999 дозволила одноразове переобрання президента і ввела нову

назву держави - Боліваріанська Республіка Венесуела, приділила значну увагу правам
корінного населення і соціальним правам, встановила однопалатний парламент замість
двопалатного, ввела посаду омбудсмена.

Конституція передбачає поділ п'яти гілок влади: поряд із законодавчою, виконавчою і

судовою виділені електоральна і «громадянська».

Проте, найбільше «захоплює» стаття 33 нової Конституції, в якій Чавес пропонує

венесуельському народу «нововведення» за яким президент тепер обиратиметься
вже на 7 років і стільки разів, скільки цього «захочуть» самі венесуельці. Отже за
допомогою нехитрих маніпуляцій з Конституцією Уго Чавес матиме змогу
залишатися при владі довічно. У Венесуелі добре розуміють чим може закінчитися
конституційне реформування під Чавеса. І як вважає один із лідерів опозиції
Мануель Росалес, що він передбачає, що якщо будуть прийняті реформи Конституції,
запропоновані президентом країни, то «як на Кубі, ми перетворимося на глухих і
німих рабів, котрими маніпулює і керує уряд».

По суті, проштовхування конституційної реформи спровокувало в Венесуелі

феноменальний політичний струс і підбурило країну до ще більшого політичного
протистояння. Проект перетворився на своєрідний різновид скриньки Пандори, яка
підштовхує прихильників офіційного курсу захищати вогнем і мечем їхнього
президента. Два політичні полюси- антагоністи готуються зійтися стінка на стінку
під час грудневого референдуму.