Тема 23.

ВСТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ

Зміст історичного матеріалу
Факти: Масовий голод у південних губерніях УСРР. Антирелігійна кампанія. Неп в УСРР. Входження УСРР до
складу СРСР. Утворення Кримської АРСР. Політика «коренізації» («українізація») в УСРР. Кампанія з ліквідації не
писемності дорослих. Українське національне відродження 1920-х років.
Дати: 1921-1923 рр. – масовий голод в Україні; 1922 р. – входження УСРР до складу СРСР; 1923 р. – початок
політики «коренізації»/«українізації» в УСРР; 1925 р. – проголошення курсу на індустріалізацію.
Персоналії: Олександр Шумський, Михайло Волобуєв, Микола Хвильовий.
Поняття та терміни: «неп» («нова економічна політика»), «індустріалізація», «коренізація»/«українізація»,
«тоталітарний режим».
Основні предметні вміння та навички:
Розпізнавати на картосхемі зміни в адміністративно-територіальному устрої УСРР у 1921–1928 рр.
Характеризувати 1) складові непу, 2) процес стабілізації економічного й соціального життя в Україні,
3) національну, релігійну та культурну ситуацію в Україні, 4) «коренізацію»/«українізацію» та її наслідки,
5) особливості розвитку української культури.
Визначити 1) причини та наслідки вступу УСРР в СРСР; 2) причини та особливості впровадження непу в Україні;
3) причини та наслідки «коренізації», її вплив на суспільство та українську культуру.

Внутрішнє і міжнародне становище України

 На початку 1921 р. народне господарство (економіка) України перетворилося на руїну;
 Промисловість: машинобудівні підприємства, залізорудна, вугледобувна промисловість,
металургія були зруйновані, легка та харчова галузі занепали; кількість промислових робітників
скоротилася удвічі.
 Сільське господарство перебувало у катастрофічному стані: посівні площі скоротилися на
чверть, погіршився обробіток землі, селяни позбавлені економічних стимулів у зв’язку з
політикою продрозкладки; неврожай 1920 р.
 Відбувалися постійні робітничі страйки на підприємствах Харкова, Києва, Одеси та ін.
Страйкуючі, поряд з економічними вимогами, висували політичні – «Ради без більшовиків»;
 Тривали протести та збройна боротьба селян проти вилучення продовольства за
продрозкладкою й заборони торгівлі. Більшовики кваліфікували могутню хвилю
антирадянських повстань як «куркульський бандитизм» та розгорнули потужну боротьбу з
повстанським рухом;
 Керівництво УСРР встановило дипломатичні відносини з іншими державами. З ініціативи голови
РНК УСРР Х. Раковського утворено наркомат зовнішньої торгівлі та забезпечено істотну самостійну його
діяльність. Наприкінці 1921 р. торгівельні представництва та місії УСРР розпочали свою роботу в Берліні,
Гамбурзі, Варшаві, Данцигу, Празі, Відні, Ризі, Римі та ін.
 У лютому 1921 р. було підписано першу мирну угоду Радянської України з Литвою та
встановлено дипломатичні відносини з іншими країнами Балтії – Латвією та Естонією.
 18 березня 1921 р. – укладено Ризький мирний договір між РСФРР і УСРР та Польщею, згідно
з яким Польща визнала УСРР, встановлено українсько-польський кордон.
1921–1923 рр. – представники УСРР, разом із РСФРР та Грузією, взяли участь у складі єдиних
делегацій в роботі Генуезької та Лозаннської конференцій, на якій обговорювали питання
післявоєнного облаштування Європи, у т.ч. режим чорноморських проток.

Голод у південних губерніях УСРР 1921–1923 рр.

 Передумови та причини: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.;
3) політика «воєнного комунізму» та продрозкладка, що призвели до незацікавленості селян у
результатах своєї праці; 4) різке скорочення посівних площ, зниження обсягу
сільськогосподарського виробництва та дефіцит продуктів харчування; 5) примусове
вивезення хліба в Росію та експорт його за кордон; 6) голод використаний як ефективний засіб
придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.
 Територія поширення голоду: Україна – південні та степові райони (Катеринославська,
Донецька, Запорізька, Одеська, Миколаївська губернії та південь Харківської); Росія – Поволжя
й Північний Кавказ.

1
 Перебіг голоду 1921–1923 рр.: 1) замовчування голоду більшовицькою владою, використання
хлібних ресурсів лише для голодуючих РСФРР, спрямовувати туди майже всіх надходжень від
кампанії допомоги голодуючим іноземних благодійних організацій; 2) високий розмір
продподатку та постійний вивіз хліба з України; 3) перекриття шляхів військами
(унеможливлювало передачу родичами продовольства голодуючим з північних областей у
південні); 4) посилення репресій проти православного духовенства та вилучення церковних
цінностей під приводом боротьби з голодом (влада побоювалася зростання церковного
авторитету серед населення і заборонила православній церкві допомагати голодуючим).
 лише після численних звернень партійного керівництва УСРР радянська влада в другій половині
1922 р. дозволила залишити в Україні всі зібрані тут пожертвування, не вивозити продовольство
в Росію та надала можливість міжнародним організаціям допомогти голодуючим (АРА –
Американська адміністрація допомоги на чолі з Г. Гувером, Міжнародний фонд допомоги
голодуючим Росії («місія Ф. Нансена»), Міжнародний комітет робітничої допомоги Росії).
ДЖЕРЕЛО. Із таємного листа В. Леніна членам Політбюро ЦК РКП(б): «…Саме тепер і тільки тепер, коли в
голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні)
провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і не зупиняючись перед
придушенням якого завгодно опору …чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного
духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на
кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати …»
Запитання. Як В. Ленін планував використати голод 1921–1923 рр. проти українського народу?
ДЖЕРЕЛО. Зі звернення В. Леніна до селян України від 2 серпня 1921 р.: «Правобережна Україна цього року
зібрала чудовий урожай. Робітники і селяни голодного Поволжя, яких спіткало тепер лихо ... чекають допомоги від
українських хліборобів. Допомога потрібна швидка. Допомога потрібна велика. Хай не залишиться жодного
землероба, який не поділився б своїм надлишком з поволзькими голодуючими селянами».
Запитання. До кого і чому звертається В. Ленін? Чому, на думку В. Леніна, селянство України повинно було
надавати допомогу? Як ви оцінюєте документ, виходячи з тогочасної ситуації в Україні?
ДЖЕРЕЛО. Із листа голови ВУЦВК Г. Петровського голові ВЦВК М. Калініну про масштаби допомоги
голодуючому населенню України від 24 травня 1922 р.: «За даними, на 1 травня у п’яти губерніях України:
Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській і Одеській налічується З 709 556 голодуючих, що складає
близько 35 % усього населення зазначених губерній. Відсоток голодуючих у цих губерніях коливається, знижуючись
до 22 % у Донецькій та підвищуючись до 75 % у Запорізькій. Близько 40 % усіх голодуючих – це діти.
Кількість нужденних по всій Україні 6 600 тис. чоловік. Розміри допомоги, яку одержує населення голодуючих
губерній України через державні органи, не перевищує 7,5 % задоволення всього голодуючого населення,
коливаючись між 4,2 % у Миколаївській губернії та 15,3 % у Донецькій губернії. І допомога, здійснювана
закордонними й іншими приватними організаціями, досягне у майбутньому 8 % задоволення голодуючого населення
у тому разі, якщо буде повністю реалізовано план організації громадського харчування за рахунок закордонних
комісій допомоги. Тепер же кількість тих, хто харчується завдяки допомозі голодуючим в Україні, не перевищує 10 %
від загальної кількості голодуючих».
Запитання. Дайте оцінку масштабам голоду та його наслідкам для України. Чим, на вашу думку, можна пояснити
різницю в кількості голодуючих та масштабах допомоги по різних губерніях України?
ДЖЕРЕЛО. Із усної народної творчості 1920-х років: «Приходять до Леніна селяни і скаржаться: «Голодуємо.
Вже траву їмо. Скоро мукатимемо, як корови». А той їм каже: «Брешете ви. Ми вчора з дружиною і півбанки меду
з’їли – і не гудемо».
Запитання. 1. Які настрої серед людей відображає анекдот? 2. Чи ототожнював народ життя вождів зі своїм?
ДЖЕРЕЛО. Із наказу Вознесенського повітового особливого продовольчого комітету (Одеської губ.) про
покарання заручників у разі нездачі продподатку (15 листопада 1921 р.): «4. Взяти в кожній волості від 15 до 25
чоловік заручників з куркульського і середняцького населення. У випадку, якщо яке-небудь село відмовляється дати
підписку про кругову відповідальність, або ж, давши підписку про виконання продподатку у 48-годинний термін, і
після спливання терміну продподаток не буде виконаний, такі села будуть оголошені ворогами Радянської влади.
Половина заручників буде засуджена, аж до застосування найвищої міри покарання – розстрілу, після чого буде взято
нову групу. Увесь зерно-хліб і зерно-фураж, не дотримуючись цифр належного продподатку, в господарствах, на які
буде поширена колективна відповідальність, буде конфісковано».
Запитання. Які методи використовувала радянська влада для придушення опору українців?
ДЖЕРЕЛО. Із листа В. Короленка М. Горькому від 9 серпня 1921 р. про причини голоду в Україні: «Мій висновок,
до якого я прийшов без жодного сумніву: цей голод не стихійний. Він є породженням надмірного поспіху:
порушений природний порядок праці, викликані уперед найгірші елементи, найбільш непрацездатні, і їм надана
перевага, а найбільш працездатні придушені. Тепер продовжується те саме, якщо це не припиниться, можна чекати
голоду і наступного року і далі.
...Узагальнюючи все сказане, роблю висновок: наш уряд погнався за рівністю і добився тільки голоду. Придушили
найбільш працездатну частину народу, відібрали у неї землю, і тепер земля лежить пусткою. ...Потрібно повернутися
до свободи … передусім, до свободи торгівлі. Потім до свободи друку, свободи слова, не потрібно хапати направо і
наліво... ...Якщо можливий ще вихід для Росії, то він тільки в одному: у поверненні до свободи…».
2
 Наслідки голоду 1921–1923 рр.: 1) кількість померлих 1,5–2 млн. чоловік; 2) за рахунок
українського селянства більшовики вирішили проблему постачання продовольства в
промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи; 3) придушення повстанського руху
на півдні України; 4) зміцнення більшовицького режиму.
 Значення: у 1921–1923 рр. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма
здійснення державної політики.

Антирелігійна кампанія
 Атеїстичне керівництво більшовицької партії оголосило релігію історичним «пережитком», з
яким треба боротися і який необхідно подолати;
 на боротьбу з релігією і церквою були мобілізовані партія, комсомол, преса, репресивні органи;
 проводили масові арешти, переслідування, розстріли представників духовенства та віруючих;
 початок масового закриття храмів;
 радянська влада чинила постійний тиск на церкву (Російська православна церква РПЦ,
Українська автокефальна православна церква УАПЦ) і скористалася голодом 1921–1923 рр. як
зручним приводом для посилення репресій проти духовенства. Було розгорнуто широку
кампанію вилучення коштовностей із храмів і культових споруд для закупівлі зерна за
кордоном. Віруючі та духовенство здебільшого погоджувалися пожертвувати частину скарбів у фонд
голодуючих. Але вони відмовлялися передавати державі культові предмети, твори мистецтва, які безпосередньо
стосувалися богослужіння. Державні ж органи брутально ігнорували ці настрої служителів церкви і мирян. Саме
державою було спровоковано більшість конфліктів між духовенством і тими радянськими чиновниками, що
здійснювали конфіскації в храмах. Відбувалися арешти і навіть розстріли священиків і віруючих.
 радянська влада продовжувала вносити розкол між різними конфесіями та підтримувати різні
секти, що підривало єдність церков;
ДЖЕРЕЛО. Із листа В. Леніна з грифом «цілком таємно»: «Чим більше число представників реакційного
духовенства і реакційної буржуазії нам (...) вдасться розстріляти, тим краще».
 1926 р. – розпуск Всеукраїнської Церковної Ради, початок арештів діячів УАПЦ;
 1928 р. – введено в дію Адміністративний кодекс УСРР, із розділом «Правила про культи»,
за яким втратив чинність Декрет «Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства»;
 Значення та наслідки: дозвіл на існування УАПЦ був тимчасовою поступкою центральної
більшовицької влади національно-релігійним почуттям українського народу. Існування
української автокефалії влада дозволяла, поки тривав неп і діяв курс на українізацію. У 1928 р.
розгорнулося переслідування автокефальної церкви з метою її повного знищення. УАПЦ була
ліквідована 1930 р., а більшість вищого духовенства репресовано.

Неп в УСРР
 Нова економічна політика (неп) – економічна політика більшовиків в Україні 1921–1928 рр.,
що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні
елементів ринкової економіки.
 Суть НЕПу полягала у використанні ринкових відносин і різних форм власності. Головним
заходом НЕПу була заміна продрозкладки продподатком на селі.
 Мета переходу до непу: врятувати та підняти авторитет радянської влади, повернути до
неї довіру та відродити господарство країни.
 Початок непу: березень 1921 р. на X з’їзді РКП(б) відбулася заміна продрозкладки
продподатком.
Причини переходу до НЕПу:
 глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму, як наслідок
громадянської війни та політики «воєнного комунізму»;
 тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільгосп виробництва;
 масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;
 політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;
 спад світового комуністичного руху, невиправданість надій більшовиків на світову революцію;
 намагання утримати владу в будь-який спосіб;

3
 початок реалізації плану ГОЕЛРО (електрифікація Росії), прийнятого в грудні 1920 р. на VII
Всеросійському з’їзді рад, який передбачав будівництво електростанцій, серед них –
Дніпровської ГЕС в Україні. Реалізація плану вимагала великих матеріальних ресурсів.

Основні заходи непу:

 Промисловість: 1) відмова від політики «воєнного комунізму»; 2) введення елементів
ринкової економіки; 3) денаціоналізація частини підприємств; 4) передача дрібних і деяких
середніх підприємств у приватну власність; 5) розвиток державного, кооперативного,
приватного виробництва, але важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля –
залишалися під контролем держави; 6) зміни в методах державного керівництва, відмова від
жорсткої централізації, ліквідація главків та об’єднання підприємств в трести («Донвугілля»,
«Південсталь», «Машинотрест», «Цукротрест»), введення госпрозрахунку; 7) продаж
надпланової продукції на ринку; 8) дозвіл на оренду та концесію частини дрібних і середніх
підприємств; 9) скасування трудової повинності та створення ринку робочої сили;
10) використання найманої праці, матеріальне стимулювання працівників, перехід від
зрівняльної до відрядної оплати праці, що враховувала кількість та якість праці.
ДЖЕРЕЛО. Історик В. Калініченко про нову економічну політику: «Із переходом до непу здійснювалася
перебудова управління промисловістю. Доти націоналізовані підприємства повністю підпорядковувалися головним
комітетам (главкам) Вищої ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР, а також Українській раді народного
господарства (УРНГ). За умов непу підприємства об’єднувалися в трести – виробничі об’єднання переважно
однорідних підприємств, що переводилися на господарський розрахунок…».
Запитання. Які заходи НЕПу описані в джерелі? Для чого вводилися трести?
 Сільське господарство: 1) заміна продрозкладки продподатком, що був меншим, а його
розмір заздалегідь повідомляли селянам, після його виконання селянин одержував право вільно
розпоряджатися плодами своєї праці та продавати їх; 2) це сприяло підвищенню матеріальної
зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції; бідні селяни взагалі
звільнялися від податку; 3) розвиток масового кредитного, виробничого та збутового
кооперування; 4) швидкий розвиток кустарно-промислової кооперації, яка об’єднувала дрібних
кустарів і міських ремісників; 5) скасування кругової поруки.
ДЖЕРЕЛО. Історик В. Калініченко про НЕП: «Продрозверстка була замінена продподатком, який установлювався до початку
весняної сівби і був меншим від продрозверстки. …Меншим порівняно з розверсткою був податок на м’ясо, вовну, картоплю. …
Після виконання продподатку селяни дістали право вільно розпоряджатися залишками сільськогосподарської продукції своїх
господарств, але лише в місцевому сільськогосподарському обороті…, було дозволено вільний обмін, купівлю та продаж
продуктів сільського господарства. У нових умовах допускалася також оренда землі та застосування вільнонайманої праці в
селянських господарствах».
Запитання. На основі документа визначте, в чому полягали відмінності між продподатком і продрозкладкою? Назвіть інші
заходи непу. Чи були селяни зацікавлені введенням продподатку?
ДЖЕРЕЛО. Історик О. Гісем «Про зміни в сільському господарстві»: «Швидко відроджувалась кооперація. В 20-х рр. вона
охопила майже 85 % селян. Неп на селі дав позитивні результати. Так, у 1927 р. в Україні земель оброблялось на 10 % більше, ніж
у 1913 р… За роки непу українське село стало значною мірою середняцьким, виділились і заможні господарі. Існувала в Україні і
система колективних господарств – колгоспів і комун. Створювали їх переважно біднота, сільські комуністи і комсомольці. Однак
колгоспи об’єднували лише 1,2 % селянських господарств і займали 1,4 % земельних площ. На селі створюється десятки тисяч
олійниць, млинів, підприємств з виробництва ковбас…. Навесні 1925 р. посівні площі в Україні становили 95 % рівня 1913 р., а
валовий збір зерна досяг показників останніх передвоєнних років. Проте товарна його складова була меншою. На 1927 р. відбулося
відродження сільського господарства».
Запитання. 1. Якими темпами відбувалося відродження кооперації на селі? 2. Які зміни відбувалися на селі? 3. Коли відбулося
відродження сільського господарства?
 Фінанси та торгівля: 1) відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на
приватну торгівлю; 2) введення платні за транспорт, комунальні послуги та державних
податків; 3) розвиток підприємництва та активна діяльність так званих непманів-орендаторів,
маклерів, комісіонерів, торговців-оптовиків, промисловців та ін.; 4) конкуренція приватного
сектору з державним не тільки в торгівлі, а й у промисловості.
Грошова реформа 1922–1924 рр.
 Причини: 1) катастрофічне становище грошової системи; 2) інфляція; 3) створення умов для
успішного впровадження непу.
 Зміст: обмін старої валюти «радзнаків» на червінці, які були забезпечені золотом.
 Перебіг: 1922 р. – ВУЦВК прийняв декрет «Про заходи щодо впорядкування фінансового
господарства» та заснування Державного банку. Створена єдина грошова система: введені
банківські квитки (червінці), казначейські квитки (рублі) та розмінні монети.
4
 Наслідки: 1) зупинена інфляція; 2) стабілізація курсу валюти; 3) створено кредитно-банківську
систему, розвиток кредитування; 4) забезпечено відбудову народного господарства (економіки).
ДЖЕРЕЛО. Історик В. Калініченко про нову економічну політику: «Легалізація вільної торгівлі та розгортання товарно-грошових
відносин настійно вимагали твердої валюти та налагодження чіткої фінансової системи. У 1922–1924 рр. була проведена грошова
реформа. Припинили випуск радзнаків, їх замінили твердою валютою – казначейськими білетами, вартістю в 5, 3 і 1 карбованець, що
вільно обмінювались на банківський білет – червінець (1 червінець – 10 крб.), вартість якого забезпечувалась золотом».
ДЖЕРЕЛО. Із постанови Політбюро ЦК КП(б)У про хід грошової реформи (1924 р.): «1. Констатувати нормальне
розгортання грошової реформи по лінії, щодо створення позитивного ставлення і інтересу до нової твердої валюти з боку широких
споживчих мас... 3. Поява великої кількості червінців в обігу і загострення розмінного голоду. 4. Необхідність підтримати
авторитет червінця …змушує справу розміну червінців ставити зараз не тільки в крупних споживчих пунктах, але і поспішити з
розміном їх у крупних сільських базарних пунктах (окружних містах). Вже в 1925 році червонець став конвертованою валютою, він
офіційно котирувався на різних валютних біржах світу».
Запитання. 1. Із якою метою червінці введені в обіг? 2. Які проблеми виникли у зв’язку із запровадженням цієї грошової одиниці?

Особливості впровадження непу в Україні:

 запроваджували з більшими труднощами, ніж в центрі, реальне втілення розпочали 1922 р.;
 високий розмір продподатку порівняно з іншими радянськими республіками;
 застосування репресивних методів при вилученні продподатку;
 впровадження непу супроводжував антирадянський повстанський рух селян (через великі
податки, штрафи, арешти, примусові роботи, шантаж, розстріли та взяття в заручники
неплатників податків). Центром самостійницького руху став Холодний Яр на Черкащині (до
1922 р.), а повстанські загони махновців діяли до серпня 1921 p.;
 введення непу в умовах голоду 1921–1923 рр., що не дало змоги нормалізувати становище в
селах на рік-півтора;
 політику НЕПу в селах впроваджували повільніше, аніж у містах;
 наявність комнезамів;
 швидкі темпи насичення ринку товарами;
 підтримка українцями політики непу;
 політика коренізаціі (українізації);
 особливості церковно-релігійних та державно-релігійних відносин;
 більшість підприємців України (крім с/г) були представниками інших національностей;
 обмежений характер НЕПу, оскільки зміни відбулися тільки в галузі економіки, а в
політичній сфері змін не відбулося. УСРР і надалі повністю залежала від радянського центру,
маючи лише фіктивний суверенітет, діяла лише одна партія РКП(б), в якій посилювалися
узурпаторські тенденції та нетерпимість до інакомислення.
ДЖЕРЕЛО. Із постанови Ради праці та оборони РСФРР про застосування надзвичайних заходів при
вилученні продподатку: «1. Визнати необхідним при перших же ознаках протидії збиранню продподатку або
вповільнення в нього внесенні… негайно вживати найрішучіших заходів примусового характеру, уводячи у волості і
села, які опираються, військові частини, негайно спрямовувати туди виїзні сесії ревтрибуналів і найсуворіше караючи
тих, хто опирається тощо. 2. Під час уведення військових частин у села їх продовольче постачання покладати на
сільські громади за повною нормою бойового пайка… військові частини негайно будуть виведені після виконання
встановленої для даного строку частки податку».
Запитання. Які методи застосовували під час вилучення продподатку?
ДЖЕРЕЛО. Зі спогадів Д. Гуменної: «Починався НЕП і місто оживало від руїни [...] «Непманів» було видно зразу. Вони й
трималися окремо: чистенькі, випрасувані, окравачені, виплекані».
Запитання. 1. Хто такі «непмани»? 2. Чому вони, з погляду автора, трималися окремо?

Наслідки впровадження НЕПу:

 припинення масових антикомуністичних виступів;
 відміна грабіжницької політики держави стосовно виробника;
 подолання економічної кризи та стабілізація економічного життя в Україні, успішний розвиток
промисловості та сільського господарства;
 стабілізація соціального життя в Україні: підвищено заробітну плату робітників,
покращення їх матеріального становища; збільшення виробництва предметів народного
споживання; зростання життєвого рівня населення; розшарування суспільства, поява
безробіття та безпритульності, що спричинило зростання соціальної напруги в суспільстві;
 відродження приватної ініціативи;
 нормалізація фінансової системи та зупинення шаленого темпу інфляції;
5
 конфлікт між ринковими відносинами та адміністративно-командною системою,
авторитарний характер політичної системи призвів до ліквідації непу.
Значення: наприкінці 1920-х років неп було згорнуто, оскільки така політика не вписувалася в
сталінську модель соціально-економічних відносин. Вона вступала у протиріччя з інтересами
адміністративно-командної системи, на чолі якої перебувала більшовицька партія.

Відбудова народного господарства УСРР у роки НЕПу

Промисловість:
 Донбас відновив свій статус «всеросійської кочегарки» (1928 р. виробництво вугілля перевищило
довоєнний рівень);
 електрифікація: 2 січня 1922 р. – створено Комісію у справах електрифікації України (КЕУ), в 1926 р. –
виробництво електроенергії перевищувало довоєнний рівень; побудовано Штерівську та Чугуївську ДРЕС;
 значні труднощі були пов’язані з відбудовою металургії та машинобудування, через знищену
або виведену з ладу техніку ( 1926 р. – розпочали роботу Дніпровський, Костянтинівський, Макіївський,
Єнакіївський металургійні заводи; 1925/1926 р. – виплавка чавуну (58 %) та сталі (63 %) досягнули рівня 1913 р.);
1921 р. на Кічканському машинобудівному заводі та Харківському паровозобудівному заводі було випущено
перші трактори, на Токмаківському заводі «Червоний прогрес» – трактор «Запорожець»);
 швидкі темпи розвитку легкої та харчової промисловості, оскільки вони не потребували
великих капіталовкладень (шкіряна, взуттєва, текстильна, швейна, хлібопекарська та м’ясна у своєму
розвитку перевищили довоєнний рівень; певні труднощі були лише у розвитку цукрової галузі).
Значення та наслідки: політика НЕПу засвідчила свою життєздатність; у 1925–1926 рр.
загальний обсяг промисловості в Україні становив 90 % довоєнного рівня; 1925 р. – завершення
відбудови промисловості; грудень 1925 р. – рішенням XIV з’їзду ВКП(б) взято курс на
індустріалізацію країни

Сільське господарство:
 1922 р. – постанова ВУЦВК «Про відбудова та зміцнення сільського господарства України».
Відбудова сільського господарства тривала з великими труднощами, які були пов’язані з
голодом 1921–1923 рр. та кризою збуту (незважаючи на гострий товарний голод, селяни не
могли придбати необхідні їм промислові вироби, бо не мали для цього коштів).
 Причини кризи збуту: невідповідність між темпами відбудови сільського господарства і
державної промисловості. У 1922/23 господарському році сільське господарство України дало
більше половини довоєнного обсягу продукції, а промисловість – лише чверть. Це спричинило
зниження цін на сільськогосподарську продукцію в той час, коли промислові товари
залишилися дорогими (виникли так звані ножиці цін); давня орієнтація державного і
господарського апаратів на політику «воєнного комунізму»; відсутність твердої валюти і
знецінення паперових грошей – радзнаків.
 Наслідки: зменшення закупки селянами промислових товарів; розвиток кустарно-ремісничого виробництва.
 Кризу збуту подолано після втручання найвищих партійних і державних органів СРСР
зниженням цін на промислові товари, підвищенням цін на сільськогосподарську продукцію,
впровадженням доступного селянам кредиту, введення твердої валюти – червінців.
Підсумки та результати: комуністичному керівництву вдалося встановити рівновагу між
продукцією промисловості і сільського господарства та ліквідувати небезпечне для радянської
влади незадоволення селянських мас.
ДОКУМЕНТ. Індекси цін в Україні в умовах «кризи збуту» (ціни на жовтень 1922 р. прийнято за 100)
Промислові товари Сільськогосподарські товари
1922 р. жовтень 100 100
1923 р. січень 68 65
квітень 92 67
травень 96 46
червень 125 60
серпень 170 57
вересень 172 34
ДОКУМЕНТ. Кому була вигідна «криза збуту» в Україні? На думку К. Кононенка: «Головна маса продукції промисловості
України розрахована на обмежений попит, фактично в особі самої держави. Через те вона мало була зацікавлена і мало
скористалася з тих так зв. «ножиць», що поставали в індексах цін на сільськогосподарську і промислову продукції масового
попиту. Постачальником тої продукції була здебільшого Росія, яка зосередила у себе ці галузі промисловості, і яка мала найбільшу

6
користь від тих «ножиць»... Можна навіть сказати, що в цілому українська промисловість була зацікавлена в зниженні цін на
промислову продукцію й тому, що це відбивалося на бюджеті робітників, які також були споживачами тої промислової продукції».
Запитання. Кого автор вважає основним винуватцем кризи?

Згортання непу і перехід до директивної економіки. Індустріалізація.

 Індустріалізація – процес прискореного розвитку промисловості, у першу чергу – важкої,
перетворення економіки країни з переважно сільськогосподарської (аграрної) на
індустріальну (промислово розвинуту). У СРСР наприкінці 1920-х – у 1930-х років
індустріалізацію проводили форсованими темпами за рахунок надмірної експлуатації
населення.
 Початок індустріалізації: грудень 1925 р. – XIV з’їзд ВКП (б) проголосив курс на
індустріалізацію;
 Мета: 1) створення великого машинного виробництва з метою ліквідації техніко-економічної
відсталості від країн Заходу; 2) створення економічної бази для побудови комунізму;
3) зміцнення обороноздатності СРСР.
 Причини: 1) економічне та технологічне відставання СРСР від західноєвропейських країн;
2) необхідність створення потужної матеріально-технічної бази для економічної самостійності
країни за умов капіталістичного ворожого оточення і можливої економічної ізоляції;
3) створення технічної бази для модернізації сільського господарства та розвиток нових
галузей промисловості; 4) зміцнення обороноздатності країни, створення військово-
промислового комплексу; 5) стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на
цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих; 6) прагнення
влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу
робітничого класу – опори більшовицького режиму.

Входження УСРР до складу СРСР

 Процес утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР, Радянського
Союзу) розпочався ще під час громадянської війни в Росії і пройшов декілька етапів:
 І етап (червень – грудень 1919 р.) – створення «міждержавного» військово-політичного
союзу радянських республік Росії, України, Білорусії, Латвії, Литви і Естонії, як спосіб
централізації військового управління в умовах боротьби більшовиків за владу. Формально за
УСРР було збережено статус незалежної держави з власною Конституцією, органами
державної влади та управління тощо. Насправді ж управління УСРР здійснювали з Москви, що
обмежувало державний суверенітет республіки.
 ІІ етап (грудень 1920 р. – грудень 1922 р.) – у ході громадянської війни УСРР втратила
найважливіші атрибути суверенності. Взаємовідносини УСРР з Радянською Росією цього
часу визначають як «договірна федерація». 28 грудня 1920 р. – РРФСР та УСРР підписали
угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. Уряди Російської СФРР та
Української СРР оголосили про об’єднання семи наркоматів: військових і морських справ,
ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу (об’єднані наркомати
входили до складу РНК РСФРР і мали в РНК УСРР своїх уповноважених). Значення та
наслідки: утворення «договірної федерації» перетворило УСРР на «псевдодержаву»:
керівництво найважливішими галузями промисловості здійснювала Всеросійська Рада
Народного господарства (ВРНГ) РСФРР, державні органи не були автономними і
підпорядковувалися Москві тощо. Голова Раднаркому УСРР X. Раковський робив спроби
відстояти деякі права республіки в новому союзі, але права УСРР нехтувалися (скорочення
бюджету, спроба ліквідувати економічну самостійність УСРР, цинічне ігнорування української
культури в середовищі КП(б)У тощо), і це викликало напруженість у стосунках між центром та
Україною. Договірна форма федерації засвідчила свою нежиттєздатність, оскільки зберігала
старі імперські відносини російського центру і УСРР.
ДЖЕРЕЛО. Зі «Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР» від 28 грудня 1920 р.:
«1. РСФРР і УСРР укладають між собою у військовий і господарський союз... [...] 3. Обидва уряди оголошують
об’єднаними такі комісаріати: 1) військових і морських справ; 2) Вищу раду народного господарства; 3) зовнішньої
торгівлі; 4) фінансів; 5) праці; 6) шляхів; 7) пошти і телеграфу. 4. Об’єднані народні комісаріати обох республік
входять до складу Раднаркому РСФРР і мають у Раді народних комісарів УСРР своїх уповноважених, яких
затверджує і контролює Український ЦВК та з’їзд Рад».
7
 Запитання. На яких основах було створено союз? Чому в договорі зосереджено увагу саме на укладанні воєнного
та господарського союзу між РСФРР і УСРР? Якими мали бути його наслідки для України?

 ІІІ етап (грудень 1922 р. – травень 1925 р.). 1922 р. – створена комісія з підготовки проектів
союзу РСФРР з іншими республіками. Запропоновано такі проєкти: 1) Автономізація: автор –
нарком національних справ Й. Сталін (Й. Джуґашвілі), підтримав перший секретар ЦК КП(б)У
Д. Мануїльський. Зміст: відмова радянських республік від створення власних національних
держав та входження їх до РСФРР лише на правах автономії; 2) Конфедерація: автори –
керівництво КП Грузії. Зміст: установлення договірних відносин між самостійними та
незалежними республіками; 3) Союз республік: автор – В. Лєнін, підтримав голова РНК УСРР
X. Раковський. Зміст: входження всіх радянських республік до об’єднання – Союзу
Радянських Соціалістичних республік (СРСР) на рівних правах. У результаті переміг проект
союзного договору авторства В. Лєніна.
 Причини вступу УСРР до складу СРСР: 1) утворення в 1919 р. УСРР та радянського уряду –
Ради Народних Комісарів; 2) контроль більшовицької Росії над українськими територіями;
формальний та декларативний характер суверенітету УСРР; 3) втрата будь-яких ознак
державності України під час війни за незалежність та громадянської війни; 4) перебування на
вищих партійних та державних посадах в УСРР росіян, які задекларували своє прагнення до
федеративного об’єднання з РСФРР.

Утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік

(СРСР, Радянського Союзу)
 10 грудня 1922 р. – VII Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові схвалив проект основ Конституції
СРСР та Декларації про утворення Союзу РСР.
 30 грудня 1922 р. – у Москві відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад, який ухвалив рішення:
1) створити нову державу у складі чотирьох республік (РСФРР, УСРР, Білоруська СРР,
Закавказька СФРР (Вірменія, Азербайджан, Грузія)) під назвою СРСР; 2) створити органи
влади нової держави – Всесоюзний ЦВК Рад та уряд Раднарком СРСР; 3) затвердити
Декларацію про утворення СРСР, прийнято Союзний договір; 4) створити комісію для
розробки Конституції СРСР. Зміст Союзного договору: а) незалежні радянські республіки
добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз; б) до компетенції
союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний
транспорт і поштово-телеграфний зв’язок, утворені відповідні загальносоюзні наркомати; в) до
компетенції республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція,
землеробство та соціальне забезпечення.
ДЖЕРЕЛО. Із договору про утворення СРСР, затвердженого І з’їздом Рад Союзу РСР від 30 грудня 1922 р.:
«1. Віданню Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його верховних органів підлягають: представництво
Союзу в міжнародних відносинах; зміна зовнішніх кордонів Союзу; укладення договорів про прийняття до складу
Союзу нових республік; оголошення війни й укладення миру; укладення зовнішніх державних позик; ратифікація
міжнародних договорів; встановлення систем зовнішньої і внутрішньої торгівлі; встановлення основ і загального
плану всього народного господарства і Союзу, а також укладення концесійних договорів; регулювання транспортної і
поштово-телеграфної справи; встановлення основ організації збройних сил Союзу Радянських Соціалістичних
Республік; затвердження єдиного державного бюджету Союзу Радянських Соціалістичних Республік, встановлення
монетної, грошової і кредитної системи, а також системи загальносоюзних, республіканських і місцевих податків;
встановлення загальних засад землеустрою і землекористування, а також користування надрами, лісами й водами по
всій території Союзу; загальне союзне законодавство про переселення; встановлення основ судоустрою і
судочинства, а також цивільне і кримінальне союзне законодавство; встановлення основних законів про працю;
встановлення загальних засад народної освіти; встановлення загальних заходів у галузі охорони народного здоров’я;
встановлення системи мір і ваг; організація загальносоюзної статистики; основне законодавство в галузі союзного
громадянств щодо прав іноземців; право загальної амністії; скасування порушуючих союзний договір постанов
з’їздів рад, Центральних Виконавчих Комітетів і Рад народних комісарів союзних республік [...]. Союзні республіки
вносять згідно з цим договором зміни в свої конституції. Затвердження, зміна і доповнення союзного договору
підлягають виключному віданню з’їзду Рад CPCР. За кожною союзною республікою зберігається право вільного
виходу з Союзу».
Запитання. Якими є умови входження в Союз? Чи змінював договір про утворення СРСР реальне становище
УСРР як держави? Як ви розумієте статтю договору про право кожної союзної республіки на вільний вихід зі союзу?

8
 31 січня 1924 р. – II Всесоюзний з’їзд Рад ухвалив першу Конституцію СРСР, яка остаточно
юридично закріпила державні основи Союзу РСР, а Українську СРР – у складі цієї держави.
 Травень 1925 р. – IX Всеукраїнський з’їзд Рад вніс зміни до Конституції УСРР, якими було
остаточно законодавчо закріплено вступ України до СРСР. Процес входження УСРР до
складу СРСР завершився.
ДЖЕРЕЛО. Сучасний український історик Я. Грицак про входження УСРР до СРСР: «Збереження за Україною
статусу хай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало позитивний вплив на дальший розвиток української
національної самобутності. Українці дістали те, чого їх довгі роки позбавляла Російська імперія: окрему адміністрацію,
територію, державні і громадські структури – основи для майбутнього територіального усамостійнення України.
Утворення СРСР найкраще можна зрозуміти як досягнення компромісу між російським більшовизмом і українським
національним рухом. Ясна річ, цей компроміс мав тактичний характер. З обох сторін були сили, що противилися йому
або сприймали лише як тимчасове явище і при першій же нагоді відмовилися б від нього».

Наслідки:
 Негативні наслідки: 1) звуження суверенних прав України (у віданні центру залишили найважливіші
функції: зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні відносини, армія, флот, засоби зв’язку, транспорт, а уряд
УСРР мав право керувати внутрішніми справами, сільським господарством, освітою, охороною здоров’я тощо) ;
2) закріплено фіктивне право УСРР виходу зі складу СРСР, оскільки механізму виходу не було
розроблено; 3) з прийняттям Конституції Радянський Союз перетворився на жорстко
централізовану, унітарну державу.
 Позитивні наслідки: 1) визнано територіальну цілісність України; 2) створено власний
адміністративний апарат; 3) отримано деякі права на національно-культурне життя;
4) Україна стала чітко окресленим національним і територіальним утворенням, що
відображало її національну самобутність.
Значення: у 1920-х роках в Україні проявилося невдоволення централізаторською
політикою ВКП(б) та нерівноправним становищем УСРР у складі СРСР.
 1926 р. – нарком освіти О. Шумський критикував політику більшовиків в УСРР у зв’язку з
призначенням на вищі партійні та державні посади неукраїнців, котрим було байдуже
прагнення українців до національного відродження та звинувачував генерального секретаря ЦК
КП(б)У Л. Кагановича у хибній кадровій політиці, попереджуючи Й. Сталіна, що наслідком
такої політики може буде відвернення українців від радянської влади.
 1928 р. – вчені-економісти М. Волобуєв (автор концепції економічної самодостатності
УСРР, стаття «До проблеми української економіки») та В. Доброгаєв виступили з критикою
економічної політики ВКП(б), вказуючи на негативні явища у розвитку народного
господарства України. Влада відреагувала на ці виступи репресіями.
 Виступи О. Шумського та М. Волобуєва були проявом національно-комуністичних поглядів,
але підтримки з боку керівників більшовицької партії не отримали та були засуджені.
Централізаторський курс ВКП(б) залишався незмінним.

Адміністративно-територіальний устрій УСРР/УРСР

 впроваджено новий територіально-адміністративний устрій УСРР – триступенева система
управління: центр-округ-район (утворено 41 округ, 706 районів);
 у 1919-1925 рр. узгоджено кордони між УСРР та РСФРР: 1919 р. до РСФРР відійшла
Стародубщина, квітень-серпень 1920 р. – до складу УСРР перейшли кілька районів Східного
Донбасу (Станиця Луганська, Амвросіївка, Шахти, Таганрог, Кам’янськ); жовтень 1925 р. –
частина Східного Донбасу (Шахти, Таганрог, Кам’янськ) повернені до складу РСФРР,
натомість УСРР передали 8 незначних ділянок на північно-східному кордоні (у т.ч. Путивль);
 у складі УСРР створено Молдавську Автономну СРР (1924–1940 рр.);
 у складі Російської СФРР створено Кримську АРСР (1921-1945 рр.).
Молдавська АСРР.
 створена під впливом «коренізації» (творення національних адміністративних одиниць);
 існувала у складі УСРР/УРСР у 1924-1940 рр.,
 територія: лівобережжя Дністра (сучасне Придністров’я, Молдова) і частина Одеської обл.
сучасної України; столиці – м. Балта, м. Тираспіль

9
 причини створення: лівобережна Молдавська АРСР – засіб тиску і спосіб висловлення
претензій до Румунії на правобережну Бессарабію, захоплену румунами (квітень 1918 р.).
Кампанія самоідентифікація молдаван як окремого народу, розроблено молдавський алфавіт,
молдавська мова оголошена окремою, а не діалектом румунської.
 ліквідована у зв’язку з приєднанням Бессарабії до СРСР 1940 р.: поділена між УРСР і
новоутвореною Молдавською РСР

Утворення Кримської АРСР.

 утворена більшовиками з метою здобуття прихильності місцевого населення;
 національно-територіальна автономія кримських татар у складі Російської РФСР 1921–1945 рр.;
 корінними народами визнані кримські татари і караїми, офіційні мови – кримськотатарська і
російська; існували також національні райони і сільради (кр.-татарські, єврейські, українські);
 1945 р. – ліквідована і перетворена у Кримську обл. РРФСР після депортації кримських
татар 1944 р., кримськотатарські населені пункти перейменовані

Ліквідація багатопартійності в УСРР

 незважаючи на владну монополію РКП(б)/КП(б)У в УСРР були ознаки багатопартійності;
 різними методами (угоди, агітація, терор і репресії) в УСРР поступово були ліквідовані інші
ліві партії: Українська комуністична партія (боротьбистів, УКПб), Українська партія лівих
соціалістів-революціонерів «Борьба» (УПЛСР-борьбисти) (1920 р.); загальноросійські партії
есерів (РПСР, 1922 р.) та меншовиків (РСДРПм, 1924 р.); Українська Комуністична партія
(УКП, 1925 р.).
 1925 р. – в УСРР встановлена однопартійна система з КП(б)У на чолі.

Національна політика радянської влади в УСРР.

Політика «коренізації» в УСРР («українізація»)
 «Коренізація» – політика залучення представників корінного населення радянських республік
та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (інколи й панівного) статусу
їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920-х – першої половини 1930-х
років. Започаткована ХІІ з’їздом РКП(б) у квітні 1923 р.
 Мета «коренізації»: 1) зміцнення новоутвореної державної структури – Радянського Союзу
шляхом надання прав «культурно-національної автономії», що мало принаймні частково
компенсувати республікам втрату політичного суверенітету; 2) формування привабливого
іміджу СРСР на міжнародній арені; 3) створення національного підґрунтя для проведення
більшовиками своєї політики, а також для створення позитивного образу радянської влади як
усередині країни, так і за її межами.
 В Україні коренізація набула характеру «українізації». Українізація (складова коренізації) –
політика більшовицького керівництва у 1920-х роках, спрямована на збільшення
представництва українців в органах влади, культури, освіти, державних установ; розширення
сфери застосування української мови в суспільстві; пробудження інтересу до національної
української культури.
 Причини «українізації»: 1) вимушений крок ВКП(б) у зв’язку з негативним ставленням
українців до радянської влади; 2) зростання національної свідомості українців внаслідок
революції 1917–1920 рр.; 3) загроза інтервенції Польщі на українські території за підтримки
Антанти; 4) без мінімальних поступок у національних потребах українського народу
більшовизм був під загрозою існування в УСРР (основна причина).
 Період: 1923 р. – початок 1930-х років.
 Прихильники «українізації»: наркоми освіти – Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.
 Противники «українізації»: партійний і державний апарат КП(б)У, перший секретар КП(б)У
у 1923–1925 рр. Е. Квірінг; секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь, який називав українську культуру
«селянською, дрібнобуржуазною, відсталою» порівняно з російською, висунув теорію
боротьби двох культур, у якій мала б перемогти вища російська культура; російське та

10
 зрусифіковане міщанство, пролетаріат, інтелігенція (зокрема, письменники М. Горький,
А. Луначарський), священики Російської православної церкви.
ДЖЕРЕЛО. Д. Лебідь про «боротьбу» двох культур: «Поставити перед собою завдання активно українізувати
партію, отже й робітничу клясу (за цю українізацію партія не може взятися, не перекинувши своєї роботи й на
робітничу клясу) тепер буде для інтересів культурного поступу заходом реакційним, бо націоналізація, тобто штучне
запровадження української мови в партії, в робітничій клясі за теперішнього політичного, економічного й
культурного співвідношення між містом і селом – це значить стати на погляд нижчої культури села, як рівняти з
вищою культурою міста».
Запитання. У чому полягає антиукраїнський характер теорії боротьби двох культур?
 Складові українізації: 1) підготовка, виховання та висування керівних кадрів корінної
національності; 2) урахування національних чинників при формуванні партійного та
державного апарату; 3) впровадження в роботу партійного, радянського і господарських
апаратів української мови; 4) розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із
навчанням української мови; 5) видання газет, журналів, книжок українською мовою;
6) вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури;
7) створення умов для розвитку мови та культури національних меншин, які мешкали в УСРР.
ДЖЕРЕЛО. З огляду інформаційно-статистичного відділу ЦК КП(б)У про проведення українізації, 22 березня
1924 р.: «Пленум ЦК КП(б)У за звітом Політбюро та Оргбюро наголосив на значних досягненнях в українізації
низових структур і дуже слабких зрушеннях у цій справі серед керівних органів. На засіданнях цих органів члени
партії, які володіють українською, спілкуються російською мовою, що ускладнює впровадження українізації.
Вивчення української мови і українства у гуртках і підвищеного типу не дало результатів. Пленум ЦК пропонує усім
відповідальним товаришам посилити самоосвіту, а установам прискорити перехід до ведення засідань українською.
Необхідно відмітити, що Волинська і Київська губернії є прикладом найбільш успішного проведення українізації, а
Донецька – найбільш відстала у цьому відношенні».
Запитання. Які основні заходи, виходячи з документу, передбачала українізація? Які з них були успішними?
Де українізація зустрічала опір, чому?
ДЖЕРЕЛО. Зі спогадів очевидця українізації С. Єфремова: «24 жовтня 1924 р. Українізація [...] От справжня
злоба дня. Просто стогін і ґвалт стоїть по установах. Виданий був наказ, щоб усі службовці вміли по-українському,
але як ніхто ... того всерйоз не брав, то граматики і словники любенько собі спочивали. Аж тут почали іспит робити і,
хто не складе, – виганяти. От тут і почалося».
Запитання. Порівняйте джерела. Що в них спільного? Хто ініціював українізацію? Чому здійснення українізації
«пробуксовувало»?
 Підсумки та результати: 1) зросла кількість шкіл з українською мовою навчання (1930 р. –
85 %), на українську мову переведено 75 % діловодства державних установ, українською
мовою видавали 90  % газет, понад 50 % книг і журналів; 2) зросла кількість українців серед
службовців держапарату (з 35 до 54 %), у 1927 р. 42 % працівників найважливіших ланок
партапарату володіли українською мовою; 3) залучення до культурного будівництва
представників національної інтелігенції, в середовищі якої українізація викликала піднесення;
4) повернення до України ряду відомих діячів національної культури в першій половині 1920-х
років (зокрема, історика М. Грушевського); 5) зростання національної свідомості населення
України; 6) бурхливий розвиток української культури («розстріляне відродження»);
7) забезпечені культурно-національні права національних меншин, створені адміністративні
національні райони тощо.
Однак, «українізація» не розглядалася її ініціаторами як самоціль, а з самого початку
підпорядковувалася «завданню» більшовицької партії – перебудові культури в Україні на засадах
марксизму та допускалася лише тією мірою, яка не суперечила інтересам та ідеології партійного
та державного апаратів.
ДЖЕРЕЛО. Із резолюції червневого (1926) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації»: «Соціальне коріння
російського шовінізму на Україні залягає в товщі російського міського міщанства (буржуазії) та в інтелігентсько-
спецівському прошарку. При цьому треба підкреслити, що російський шовінізм на Україні має міцну підтримку в
масах російського міщанства поза Україною. За його спиною старі, далеко не вижиті забобони щодо «українського
діялекту», щодо переваги російської культури і т. ін. (розмови про переваги російської культури і висування
положення про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурою більш відсталих народів –
українського, азербайджанського, киргизького та ін. – є не що інше, як спроба закріпити панування великоросійської
національності). Партія мусить вести рішучу боротьбу і у власних рядах, і в пролетарських масах проти забобонів
російської та русифікованої частини пролетаріату, проти перекручень інтернаціоналізму, проти псевдо
інтернаціоналізму, русотяпства, шовінізму. ...Рішуче борючись проти пережитків російського шовінізму, що є
головною перешкодою до розв’язання національного питання, партія мусить водночас боротися і проти українського
шовінізму».

11
 Запитання. Яким було ставлення більшовиків до процесу українізації згідно з резолюцією червневого (1926 р.)
пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації»?

Культура та духовне життя.

Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих
 Ліквідація неписьменності («лікнеп») – культурно-освітня кампанія, яку здійснювала
більшовицька партія у 1920–1930-х роках з метою подолати неписьменність серед широких
верств населення, передусім, сільського.
 Початок «лікнепу»: травень 1920 р. – постанова IV Всеукраїнського з’їзду Рад про боротьбу з
неписьменністю, згідно з якою все неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов’язане
навчатися грамоти, а письменне – у порядку трудової повинності – повинно було навчати
грамоті неписьменних. Осіб, які ухилялися від цієї повинності або перешкоджали неписьменним навчатися,
притягали до кримінальної відповідальності. Неписьменні робітники, які навчалися грамоті, звільнялися на 2
години з роботи для навчання зі збереженням оплати праці.
 Мета: навчити робітників і селян не тільки читати, писати, лічити, а й прищепити їм
комуністичні ідеї. Грамотність вважалася особливо потрібною для підвищення ефективності радянської
пропаганди, адже людина, яка могла читати газети, легше піддавалася ідеологічному впливу.
ДЖЕРЕЛО. Із промови В. Леніна: «Поки у нас в країні є таке явище, як неписьменність, про політичну освіту надто важко говорити.
Це не є політичне завдання, це є умова, без якої про політику говорити не можна. Неписьменна людина стоїть поза політикою».
 Хід лікнепу: 1920 р. – утворено Всеукраїнську надзвичайну комісію з боротьби із
неписьменністю (голова – Г. Петровський) для ведення кампанії лікнепу; 1923 р. – утворено
Всеукраїнське відділення Всесоюзного добровільного товариства «Геть неписьменність!»
для сприяння органам народної освіти в боротьбі з неписьменністю, а також з
малописьменністю. Товариство діяло під гаслом «Кожен письменний має навчити одного неписьменного!»; до
участі у ліквідації неписьменності (лікнеп) залучали профспілкові та комсомольські організації, комітети
незаможних селян (комнезами), кооперативи, працівників загальноосвітньої школи й культурно-освітніх установ;
активістів лікнепу називали по-військовому – культармійцями; процес ліквідації
неписьменності здійснювали у двох формах: гуртковій та індивідуальній (гуртки створювали при
загальноосвітніх школах чи пунктах лікнепу, де неписьменні протягом 3–5 місяців по 3–4 рази на тиждень
навчалися грамоті); з жінками, які не могли відвідувати пункти лікнепу через малих дітей, вчителі проводили
заняття вдома; навчання людей грамоті здійснювали безкоштовно, більше того, дорослим учням або їхнім дітям
надавали деякі пільги; на допомогу організаторам лікнепу було видано низку плакатів та листівок із закликами:
«Письменний, пам’ятай завжди: темному потрібна твоя допомога», «До знань, діти праці, скиньте неуцтва
ніч!»; для навчання неписьменних видавали спеціальну літературу, розраховану на певні категорії населення –
робітників, селян, батраків (буквар «Геть неписьменність!», «Буквар селянина», «Буквар залізничника», книга-
читанка «Ми новий світ збудуємо»).
 Підсумки та результати: на кінець 1920-х років завдяки лікнепу загалом вдалося подолати
неписьменність населення; згідно з даними всесоюзного перепису населення 1937 р., в УРСР
85,6 % мешканців вважали грамотними (1926 р. таких було 52,6 %); за критерій письменності
слугували дві вимоги – читати по складах і написати своє прізвище; незважаючи на ці дані
перепису (не були опубліковані), більшовики заявило про «суцільну письменність населення»
СРСР й успішне виконання кампанії лікнепу; із запровадженням політики українізації велика
увага приділяється навчанню рідною мовою; 1930 р. – запроваджено загальне початкове
обов’язкове навчання дітей; лікнеп відкрив шлях трудящим для оволодіння надбаннями
цивілізації, але, навчившись читати і писати, робітники і селяни не були в змозі незалежно і
критично оцінювати культуру, події, надалі залишалися об’єктами політичних маніпуляцій та
насадження комуністичних принципів.
ДЖЕРЕЛО. Із протоколу засідання членів Іванівської сільради Машівського району про ліквідацію неписьменності (8
листопада 1925 p.): «Слухали: Двотижневик ліквідації неписьменності. Доповідь – зав. лікнепом тов. Павловської. Ухвалили:
«Шануючи пам’ять Володимира Ілліча Леніна та виконуючи його заповіт в справі виконання його заклику: «До 10-х роковин
Жовтневої революції – жодного неписьменного!», засідання ухвалює: прикріпити всіх неписьменних до лікпункту, широко
популяризуючи вище зазначене гасло. Посилити роботу по ліквідації неписьменності, ідучи поруч з Радянською владою та
Комуністичною партією, відкриваючи неписьменним широкий шлях до освіти. Хай живе освіта! Згинь темрява – ворог
працюючого люду!». Запитання. Які завдання визначено в протоколі?

Українське національне відродження 1920-х років.

 Особливості розвитку української культури: 1) державний контроль над культурою,
духовним життям суспільства; 2) боротьба з будь-якими проявами вільнодумства, «ухилами»
від політичної лінії РКП(б)/КП(б)У; 3) політика радянської влади в галузі культури отримала
12
 назву «культурна революція» – «коренізація», лікнеп, виховання народних мас у дусі
комуністичних ідей, культурне життя мало бути національним за формою і соціалістичним
за змістом; 4) залежність радянської влади від так званих «буржуазних спеціалістів»
(інтелігенція, яка виховувалася в дореволюційні часи) та їх «перевиховання» на радянський
манер; 5) політика «українізації», яка поступово почала виходити за дозволені центром межі;
6) бурхливий розвиток української культури – українське національне відродження.
 Освіта початкова і середня: 1) нестача фінансування, освітянських та наукових кадрів,
класовий підхід до працівників освіти та науки; 2) 1922 р. – введено в дію «Кодекс законів про
народну освіту в УСРР», де визначено основні завдання: а) підпорядкування школи комуністичним ідеям,
б) «розкріпачення трудових мас», в) створення покоління людей комуністичного суспільства тощо;
3) насильницька реорганізація «Просвіт» в сільські будинки та хати-читальні; 4) створення
розгалуженої системи освітніх закладів; 5) безкоштовне навчання дітей у загальних 7-річних
школах та професійно-технічних закладах; 6) створення навчально-виховних закладів
(інтернатів) для сиріт та безпритульних (за ініціативи теоретика та педагога А. Макаренка);
7) зростання кількості шкіл з українською мовою викладання.
ДЖЕРЕЛО. Із Кодексу законів про народну освіту УСРР від 25 листопада 1922 р: «Мета радянського виховання
й освіти – розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їх самосвідомості, створення нового
покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективу, з твердою волею, суспільно необхідною
кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом, основним на ясному розумінні законів розвитку природи і
суспільства. Завдання органів виховання й освіти – бути знаряддям диктатури пролетаріату із знищення класового
суспільства і створення нового провідника принципів комунізму та ідейно-організуючого впливу пролетаріату на
напівпролетарські і непролетарські верстви трудящих із метою виховання покоління будівників нового,
комуністичного суспільства».
Запитання. Які завдання ставила радянська влада перед освітою? Чи були вони спрямовані на культурний і
освітній розвиток трудящих?
 Вища освіта: 1) «оробітничення» вищої освіти, «пролетаризація» студентства (підготовка
фахівців робітничого походження, надання пільг вихідцям із робітного класу при вступі у вищі
навчальні заклади); 2) закриття доступу до вищої освіти дітям священнослужителів,
землевласників, великих підприємців, як «ворожих класових елементів радянської влади»;
3) розширення мережі робітфаків, набір до яких здійснювали виключно за рекомендацією
партійних, радянських і профспілкових організацій, військових частин; 4) ліквідація
університетів, на базі яких були створені інститути народної освіти (1920 р.);
5) впровадження української мови в навчальний процес вищої школи (1923 р. – декрет Раднаркому
УСРР про збільшення кількості викладачів у вузах, що володіють українською мовою та переведення вузів на
українську мову навчання); 6) збільшення кількості військових командирів, які володіли
українською мовою; 7) розширення мережі вузів, які готували спеціалістів для народного
господарства; 8) створення навчальних закладів для забезпечити більшовицьку партію та
державу кадрами кваліфікованих робітників, викладачів, пропагандистів (1921 р. у Харкові
заснована вища партійна школа, з 1922 р. – Комуністичний університет ім. Артема).
 Наука. Центр наукового життя – Всеукраїнська академія наук (ВУАН) на чолі з
В. Липським та віце-президентом С. Єфремовим, яка розгорнула роботу в трьох напрямках:
історико-філологічному, фізико-математичному, соціально-економічному; плідна діяльність
членів ВУАН: В. Вернадський (природознавство), Д. Багалій, М. Грушевський (історія),
Д. Граве, М. Крилов, Г. Прейф (математика), А. Кримський (філолог), О. Богомолець
(медицина), Л. Писаржевський, В. Кістяковський (хімія) та ін.; розпочато процес
підпорядкування науково-дослідницьких закладів України центру (ВУАН перетворено на
філію Академії Наук СРСР); засновано Інститут української наукової мови (1921 р.), де
було підготовлено та видано 49 українських термінологічних словників; створено Фізико-
технічний інститут (1928 р., Харків, дослідження з ядерної фізики та радіофізики); в
аграрній науці фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. Сапегін, В. Юр’єв,
М. Холодний та ін. вивели нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса; впровадження в
сільське господарство науково обґрунтованої сівозміни тощо; в медицині – всесвітнє визнання
здобутків офтальмолога В. Філатова, плідна праця Д. Заболотного, Ф. Яновського, М. Гамалії,
засновника радянської терапевтичної школи М. Стриженка, відомого фізіолога В. Данилевського, зростання
плеяди молодої медичної інтелігенції з робітників і селян – П. Баранника, П. Буйка, В. Василенка,
М. Коломийченка та інших.

13
 Українське національне відродження в літературі. Творчість талановитих українських
письменників М. Рильського, П. Тичини, М. Зерова, М. Куліша, В. Сосюри,
М. Хвильового, В. Ялового, М. Драй-Хмари, Г. Косинки, О. Слісаренка та інших; створення
численних літературно-художніх об’єднань:
 «Гарт» (1923 р.) – організований В. Елланом-Блакитним, мета – об’єднання українських пролетарських
письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури; відомі
представники – В. Сосюра, П. Тичина, О. Довженко, М. Хвильовий, В. Поліщук, М. Йогансен;
 «Плуг» – письменницька організація (голова – С. Пилипенко), яка ставила собі за мету «виховання як своїх
членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в
цьому напрямі»; представники – А. Головко, Н. Забіла, П. Панч, Д. Гуменна, Г. Епік та ін.
 «Молодняк» (1926–1932 рр.) – організація комсомольських письменників, які оголосили себе «бойовим
загоном пролетарського фронту»; для їх творчості характерна вульгаризація мистецтва, романтика
оголошувалася чужою і ворожою пролетаріату; учасники: у Харкові – П. Усенко, Л. Первомайський,
І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гримайло та інші; у Києві – Б. Коваленко, О. Корнійчук, М. Шеремет,
А. Шиян та інші.
 «Авангард» (1925 р.) – літературна група на чолі з В. Поліщуком, заснована в Харкові після розпаду
«Гарту». Члени групи проголошували «тісний зв’язок мистецтва з добою індустріалізації», обстоювали
«конструктивний динамізм», як «стиль епохи», спрямований на боротьбу проти відсталості, міщанства, за
дійсний європеїзм у художній техніці; учасники: О. Левада, Л. Чернов (Малошийченко), Р. Троянкер, В. Ярина,
художники В. Єрмілов, Г. Цапок.
 Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ, 1926 р.) – учасники
М. Хвильовий, П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та ін.
 Літературна дискусія 1925-1928 рр. Головна проблема дискусії – шляхи подальшого
розвитку української літератури. Ініціатор дискусії – ВАПЛІТЕ. Позиція М. Хвильового та
його прибічників – українська культура повинна розвиватися, спираючись на європейський
досвід і досягнення; недоцільність орієнтації на російську культуру (гасло «Геть від
Москви! Дайош Європу!»). Підсумки дискусії: на пленумі ЦК КП(б)У 1926 р. діяльність
М. Хвильового розглядали як заклик до відокремлення України від Радянської Росії;
звинувачення в націоналізмі та сепаратизмі. 1927 р. – М. Хвильовий виключений із ВАПЛІТЕ.
ДЖЕРЕЛО. Із праці М. Хвильового «Думки проти течії»: «На яку із світових літератур повинна українська
література взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Не треба плутати нашого
політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше
тікати. Поляки ніколи не дали б Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватися на московське мистецтво. Справа
в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до
рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво – це значить затримати його розвиток.
Ідеї пролетаріату нам і без московського мистецтва відомі, навпаки – ці ідеї ми, як представники молодої нації,
скоріше виллємо у відповідні образи. Наша орієнтація – на західноєвропейське мистецтво, його прийоми... Кінець
прийшов не тільки «малоросійщини, українофільству й просвітянству», але й задрипанському москвофільству.
Досить «фільструвати», «дайош» – свій власний розум... Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства».
ДЖЕРЕЛО. Із листа Й. Сталіна Л. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926 р.:
«Вимоги Хвильового «негайної дерусифікації пролетаріату» в Україні, його думка про те, що «від російської
літератури, від її стилю українська поезія має тікати якнайшвидше», його заява про те, що «ідеї пролетаріату нам
відомі і без московського мистецтва», його захоплення якоюсь мірою месіанською роллю української «молодої»
інтелігенції, – його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики, – все це і багато такого в устах
українського комуніста звучить тепер (не може не звучати!) більш ніж дивно... Що казати про інших українських
інтелігентів некомуністичного табору, коли комуністи починають говорити, і не тільки говорити, а й писати нашій
радянській пресі мовою Хвильового?».
Запитання. Які думки М. Хвильового непокоїли Й. Сталіна? Чому Й. Сталін звернув увагу на діяльність
М. Хвильового, хоча йшлося про літературну дискусію?
 Архітектура. Будівля Держпрому УСРР в Харкові, архітектори С. Серафімов,
М. Фельгер, 1925-1928 рр., стиль – конструктивізм.
 Образотворче мистецтво. Створено Асоціацію художників Червоної України, членами якої
були видатні українські митці Ф. Кричевський (триптих «Життя: Любов. Сім’я.
Повернення», 1925–1927 рр., відображений трагізм Першої світової війни), С. Їжакевич,
К. Трохименко, О. Кокель та інші; плідна праця засновника оригінальної художньої школи
монументалістів М. Бойчука, послідовників якого пізніше стали називати «бойчукістами»
(синтез елементів староукраїнського і візантійського живопису); творчість молодих
художників В. Касіяна (літографія «Гуцул з квіткою», естамп «Карпатська мати»,

14
 1923 р.), А. Петрицького та інших. К. Малевич – викладач Київського художнього
інституту
 Музичне мистецтво. Збагачення українського музичного мистецтва творами композиторів
Г. Верьовки, М. Леонтовича, К. Стеценка, Л. Ревуцького (хорові та оперні жанри, музика
до театральних вистав, обробка народних пісень); К. Стеценко заснував перший київський
народний хор, дві мандрівні капели, на основі яких згодом виникла мандрівна хорова капела
«ДУМКА» (Н. Городовенко).
 Театральне мистецтво. Відкриття в Києві театру «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса
(1922 р.), актори А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та інші. Намагання
Леся Курбаса вивести театр на європейський рівень; критика театру «Березіль» із боку
КП(б)У за пропаганду національних ідей у мистецтві. У Харкові заснований Український
театр опери та балету (1925 р.)
 Кіно. 1922 р. – початок роботи Одеської кіностудії. 1927–1928 рр. – відкрита Київська
кіностудія (на той час найбільша в Європі); створена мережа кінотеатрів (на середину 1920-х років
в Україні працювало понад 500 кінотеатрів); 1923 р. – фільм «Остап Бандура» (режисер В. Гардін, за
участю М. Заньковецької); початок творчого шляху видатного українського режисера
О. Довженка (фільми «Вася-реформатор», «Ягідка кохання», 1926 р., «Сумка дипкур’єра»,
«Звенигора», 1927 р., «Арсенал», 1929 р., «Земля», 1930 р.; визнаний одним із найвидатніших
фільмів в історії кінематографу), «Іван», 1932 р., «Аероград», 1935 р., «Щорс», 1939 р.,
«Буковина, земля українська», 1939 р., «Визволення», 1940 р., «Битва за нашу Радянську
Україну», 1943 р., «Перемога на Правобережній Україні», «Рідна країна», 1945 р., «Мічурін»,
1948 р., «Прощавай, Америко!» 1951 р.).
 Підсумки та результати: 1920-ті роки відзначені бурхливим розвитком культури; українська
інтелігенція з великим ентузіазмом творила декретовану партією соціалістичну культуру,
вносячи в неї національну сутність та всупереч усім ідеологічним перепонам і обмеженням
досягла небачених висот.
ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНИ
до теми «Встановлення комуністичного тоталітарного режиму в Україні»
(«УСРР в умовах нової економічної політики, 1921–1928 рр.»)
Тоталітарний режим – система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького
кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на
населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини. Тоталітаризм –
це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохоплюючим контролем влади
над життям суспільства, загальнообов’язковою ідеологією.
Нова економічна політика (неп) – економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках у 1921–
1928 рр. Була прийнята в березні 1921 р. X з’їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що
проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства
і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст неп – заміна продрозкладки продподатком у селі, використання
елементів ринкової економіки і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення
грошової реформи (1922–1924 рр.), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.
Індустріалізація – система заходів, спрямованих на перетворення країни з переважно сільськогосподарської на
промислово (індустріально) розвинуту, передусім, через прискорений розвиток важкої промисловості з метою
технічного переозброєння економіки й зміцнення оборони країни.
Коренізація (в УСРР – українізація) – політика залучення представників корінного населення радянських
республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи й панівного) статусу їхнім
національним мовам. Проводилася в УСРР у 1923-1933 рр. з метою остаточного утвердження радянської влади.

ПЕРСОНАЛІЇ
до теми «Встановлення комуністичного тоталітарного режиму в Україні»
(«УСРР в умовах нової економічної політики, 1921–1928 рр.»)

Шумський Олександр (1890-1946)

Український радянський партійний та державний діяч. Один із лідерів лівої течії УПСР (ліві
есери), що в 1919 р. остаточно оформилася в Українську комуністичну партію (боротьбистів;
УКПб). Після її саморозпуску (1920) – член КП(б)У, згодом член її ЦК, займав відповідальні
партійні та державні посади. У 1924-1927 рр. – нарком освіти УСРР, активний прихильник
українізації. У 1927 р. звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т. зв. шумськізмі). У 1933 р.

15
звинувачений у належності до т. зв. «Української військової організації» та засуджений до 10 років виправно-
трудових таборів, з 1935 р. – на засланні. Загинув у Саратові.

Волобуєв Михайло (1903-1972)

Український економіст. Автор концепції економічної самодостатності УСРР. Автор статті «До
проблеми української економіки» (1928 р.), в якій на конкретних фактах доводив, що за радянської
влади Україна і надалі залишається економічною колонією Росії, стверджував, що українська
економіка здатна вижити за рахунок власних можливостей. Жертва сталінського терору.

Хвильовий (Фітільов) Микола (1893-1933)

Український прозаїк, поет, публіцист. Один з організаторів літературно-художнього життя,
член і засновник багатьох тогочасних літературних організацій – «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ»
(Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронт» (1930); прихильник політики
«українізації». Ініціатор «літературної дискусії» 1925–1928 рр.; виступав проти русифікаційного і
«просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від
Москви!», «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу»; 1933 р. на знак
протесту проти голодомору 1932-1933 рр. та арешту М. Ялового покінчив життя самогубством у
Харкові.

Скрипник Микола (1872-1933 рр.)

Радянський політичний діяч, голова радянського уряду Народного Секретаріату (березень-
квітень 1918 р.), народний комісар освіти УСРР у 1927-1933 рр., один з головних прихильників
українізації серед більшовицького керівництва, виступав за розширення прав УСРР у складі СРСР.
Його діяльність на посаді наркома освіти позитивно вплинула на темпи розвитку української
культури. Сприяв проведенню українізації середньої і вищої школи, підготовці національних кадрів
учителів і викладачів. Застрелився під тиском безпідставних звинувачень П. Постишева та
С. Косіора в створенні націоналістичної контрреволюційної організації.

16
17