Більшовицький режим в Україні

На початку 1919 р. постало питання про формування в Україні органів

радянської державності. На початку лютого 1919 р. Тимчасовий робітничо-
селянський уряд України перейменували на маріонетковий уряд радянської
України – Раднарком, який очолив Християн Раковський (1919-1923 рр.),
встановив нову назву держави – Українська Соціалістична Радянська
Республіка (УСРР) (до 1937 р.). Столицею став Харків.
Радянська державність насаджувалася в Україні з Кремля. У невеликих
містах і волосних центрах діяли військово-революційні комітети (ревкоми).
Саме вони здійснювали так зване «радянське будівництво». На селі радянський
уряд покладався на призначувані комітети бідноти (комбіди). Політичних
суперників більшовики оголошували контрреволюціонерами і розправлялися з
ними за допомогою ЧК – Надзвичайної комісії (Чека) – народні суди,
революційні трибунали й робітничо-селянська міліція.
6-10 березня 1919 р. у Києві відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад,
який ухвалив 10 березня Конституцію УСРР:
*найвища та законодавча влада в республіці належала Всеукраїнському
з’їдові рад, а в період між з’їдами – Всеукраїнському Центральному
Виконавчому Комітету – ВУЦВК. Головою ВУЦВК став Григорій
Петровський;
*виконавча влада належала Раді Народних Комісарів (РНК) на чолі з
Християном Раковський;
*позбавлення політичних прав поміщиків, буржуазії, інтелігенції та
духовенства, диктатура пролетаріату, скасування приватної власності;
*формально УСРР проголошувалася суверенною республікою.
1 червня 1919 р. було опубліковано декрет ВЦВК , згідно з яким
РСФРР й УСРР об’єднували: 1) військові організації й військове
командування; 2) ради народного господарства (вищі органи керівництва
промисловістю); 3) управління залізничним транспортом; 4) наркомати
фінансів; 5) наркомати праці. 14 червня 1919 р. ЦВК рад України схвалив
декрет про утворення «воєнно-політичного союзу» і запропонував урядовим
установам негайно втілити його в життя.
14 червня 1919 р. – декрет про утворення воєнно-політичного союзу.
«Воєнний комунізм» – соціально-економічна політика
більшовиків у 1919 – 1921 рр., запроваджена в роки громадянської війни з
метою зосередження всіх трудових і матеріальних ресурсів у руках держави.
1919-1921 рр. – більшовики здійснювали політику «воєнного
комунізму»:
*віра в світову революцію, диктатуру пролетаріату;
1) запровадження загальної трудової повинності (всі мають працювати на
державу);
2) мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобілізація з
метою збільшення військового потенціалу країни);
3) заборона приватної торгівлі, відміна товарно-грошових відносин
(розподіл продуктів і товарів, зрівняльна оплата праці продуктами і товарами);
4) продовольча розкладка (розверстка);
5) карткова система постачання міського населення;
6) націоналізація всіх підприємств (націоналізація промисловості,
одержавлення фінансів, транспорту);
7) червоний терор.
Червоний терор – насильницькі заходи, а саме арешти або
знищення більшовиками своїх противників. Використовувався проти широких
соціальних груп, які були оголошені «класовими ворогами», включно з
робітниками та селянами, які звинувачувалися в «контрреволюційній
діяльності».
Надзвичайно жорстоку політику радянська держава провадила щодо села.
Продовольча розкладка (продрозверстка) – безоплатне вилучення в селян
продовольчих надлишків. У житті виливалося в повне вилучення продовольчих
ресурсів спеціальними продзагонами. Завдання щодо збору «розкладали» по
дворах, селах, волостях і повітах. Продрозверстка була реквізицією.
Реквізиція (вимога) – примусове вилучення державою майна у приватного
власника. Продзагони – спеціальні загони робітників, бійців Червоної армії для
збирання продовольчої розкладки. У практиці застосовували насильницькі дії.
Щоб полегшити вилучення зерна, селян треба було об’єднати у
великі «соціалістичні» господарства – комуни та радгоспи. Йшлося про
здійснення суцільної колективізації селянських господарств. У відповідь
піднялася могутня хвиля селянського протесту.
Політика «воєнного комунізму» викликала масові антибільшовицькі
повстання селян.
Березень 1919 р. – антибільшовицьке повстання під проводом
отамана Зеленого (Д. Терпила) в районі Обухова, Трипілля, Переяслава.
«Трипільська трагедія». Свого часу його загони з армії УНР у повному складі
перейшли на бік Червоної армії. В. Антонову-Овсієнку довелося докласти
чимало зусиль, щоб придушити це повстання.
Услід за Зеленим у районі Гуляйполя проти влади виступили численні
загони під керівництвом Н. Махна. Проте Х. Раковський не наважувався
вжити каральних заходів проти бунтівного «батьки», який тримав своїми
військами весь фронт на ділянці від Маріуполя до Волновахи.
 Травень 1919 р. – антибільшовицьке повстання під проводом
отамана Н. Григор’єва. 8 травня 1919 р. – універсал отамана Григор’єва із
закликом до боротьби проти російських продзагонів і комісарів. Він
перейшов на бік більшовиків на початку лютого 1919 р. і зумів блискавично
витіснити війська Антанти з півдня України. Григор'єву вдалося звільнити
частину центру і півдня України, але під тиском більшовиків змушений був
відступити на Херсонщину. Повстання було придушене. Зробив спробу
приєднатися до махновців, але за наказом «батька» був забитий.
Нестор Махно (1888-1934) – український отаман, керівник
найбільшого за масштабами селянсько-повстанського руху в Україні у
1918-1920 рр. на Катеринославщині в районі Гуляйполя, один із лідерів
анархістського руху в Україні. Виступав проти будь якої форми влади.
Протягом вересня-жовтня 1919 р. зумів зібрати величезну селянську
армію (в окремі моменти –до 100 тис. осіб) – Революційно-повстанська армія
України. Очолював боротьбу селян проти німецьких підрозділів та П.
Скоропадського, згодом – проти Директорії УНР, денікінців, більшовиків
(з останніми укладав тимчасові союзи). Прагнув стати «третьою силою» в
умовах протиборства Директорії і більшовиків. Після операції в жовтні 1920
р. з розгрому П. Врангеля, у якій Н. Махно виступав на боці Червоної
армії, його військо в кінці 1920 р. було знищене більшовиками. Емігрував
до Румунії, згодом – до Франції. Мета боротьби анархо-комуністів на чолі з Н.
Махном проти влади гетьмана – встановлення влади рад, діяльність яких
підпорядковувалася б місцевому населенню.

Денікінський режим в Україні

Напруженою ситуацією в Червоній армії скористався Антон Денікін. З
весни 1919 р. головним театром воєнних дій між радянськими і
білогвардійськими військами став Донбас.
Червень-листопад 1919 р. – більшість українських земель
(Лівобережна Україна та частина Правобережжя) були в окупації
білогвардійців на чолі з А. Денікіним.
Травень 1919 р. –наступ білих армій Денікіна на Донбас (4 травня
захопив Луганськ). У червні здобув Харків і Катеринослав. Білогвардійська
Добровольча армія наприкінці літа (на осінь) окупувала майже всю Україну,
поділивши її на 3 області: Харківську, Київську та Новоросійську.
«Київська катастрофа» – похід Української Галицької армії та
армії УНР на Київ у серпні 1919 р. Привів до зіткнення з Білою армією генерала
А. Денікіна. Після короткої сутички УГА та частина армії УНР 31 серпня
1919 р. залишили Київ. Це справило гнітюче враження на армію. Згодом
розпочалися повномасштабні бої з денікінцями, які розгорнули наступ на
Правобережжі України. До поразок українських армій додалися масові епідемії
хвороб, які призвели до катастрофічного скорочення їх кількісного складу.
Назву «катастрофа» цим подіям дав С. Петлюра, наголошуючи на втраті ще
одного шансу утвердити Українську державу. Сьогодні назву «Київська
катастрофа» використовують в українській історіографії. Ця подія
пришвидшила поразку УНР в Українській революції та втрату
державності.
Відступаючи, українські війська попали в оточення, яке отримало назву
«трикутник смерті», вони були змушені вести бойові дії проти більшовиків,
білогвардійців і поляків. Вояки обох армій були ослаблені важкими боями.
Характерні риси денікінського окупаційного
режиму:
1. політичні: *єдина й неподільна Росія, Україна не має права на
незалежність або автономію;
*запровадження тимчасової військової диктатури («білий терор»), репресії
проти опонентів (смертна кара для організаторів повстань, дезертирів,
мародерів);
*боротьба з більшовизмом.
Денікін у маніфесті «До населення Малоросії» назвав український народ
зрадницьким, спрямованим на роз’єднання Росії, а Київ – «перлиною російської
корони».
2. економічні: поновлено приватну власність, відновлення поміщицької
влади на землю, стягнення з селян примусових контрибуцій. «Денікінська
продрозкладка» - разовий податок
5 пудів зерна з кожної десятини землі, на підприємствах збільшення норм
виробітку, ліквідація 8-годинного робочого дня.
Спільним для політики гетьмана П. Скоропадського і генерала А.
Денікіна на території України було відновлення поміщицького
землеволодіння.
3. культура: обмеження вживання української мови, фактично заборонялося
викладання українською мовою, посилення шовінізму, закриття українських
газет та журналів, закриття АН (Академії наук). В усіх установах були зняті
портрети Т. Шевченка.
Присутніми були спалахи антисемітизму (серед більшовиків та
представників інших соціалістичних партій було багато євреїв), що
виявлялися в єврейських погромах.
Результати денікінської політики:
*розгортання робітничих повстань та селянського повстанського руху;
чисельність партизанських загонів налічувала щонайменше 100 тис. осіб;
*петлюрівські рейди по тилах денікінців;
*наступ Червоної армії.
Серпень 1919 р. – указ Махна про створення Революційно-
повстанської армії України (махновців). Вересень 1919 р. – підписання
угоди про спільні дії у боротьбі з денікінцями між арміями УНР та Махна.
20 вересня денікінці розгорнули наступ проти армії УНР. 24 вересня
Директорія оголосила війну Добровольчій армії Денікіна. У вересні-жовтні
1919 р. тривали бої УНР проти білогвардійців. У листопаді командування
УГА уклало союз із генералом А. Денікіним, однак через епідемію участь у
воєнних діях не брала.
Найважливішу роль у розгромі денікінців на території Півдня
України відіграли загони Н. Махна.
На початку листопада 1919 р. Червона армія захопила Чернігів, 11
грудня були захоплені Харків і Полтава, 16 грудня – Київ.
Після переходу УГА на бік Денікіна ситуація УНР так різко
погіршилася, що отримала пізніше назву «листопадова катастрофа». В
армії УНР залишилося 8-10 тис. бійців. 16 листопада армія та уряд УНР
залишили Кам’янець-Подільськ, до якого увійшли поляки. Кінець 1919 р.
був часом політичної невизначеності в Україні. Частина членів Директорії
були відряджені до Європи. Голова Директорії С. Петлюра виїхав до Варшави.
Грудень 1919–травень 1920 рр. – Перший Зимовий
похід армії УНР. 6 грудня 1919 р. – початок І Зимового походу.
Порятунок із «трикутника смерті» для армії знайшли у
партизанському поході у тилах білих і червоних армій під проводом
генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Вони пройшли 2 тис. км. УНР не
вдалось вернути контроль над українськими землями. Більша частина
України опинилась під владою більшовиків. 6 травня 1920 р. війська УНР
з’єднались з армією, що була в союзі з поляками.
Похід армії УНР хоч і не мав практичних наслідків, проте сприяв
продовженню національно-визвольної боротьби, підтримував віру
українців в перемогу.