Студент групи 126-ПТБ

Сєдов Олександр

Державотворчий процес в УкраїнІ

1. 1-ша війна радянської Росії проти УНР. IV Універсал Центральної Ради.
2. Українська держава гетьмана Скоропадського.
3. Директорія УНР: прихід до влади і втрата популярності.
4. 2-га війна радянської Росії проти УНР. Утворення УСРР.
5. Західноукраїнська народна республіка.
6. Національно-визвольний рух кримських татар. Кримська народна
республіка.

1. 1-ша війна радянської Росії проти УНР. IV Універсал

Центральної Ради.
ПЕРША ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ ПРОТИ УНР 1917–1918 – збройний конфлікт, що став
наслідком протистояння Української Народної Республіки та РНК Росії на чолі з В.Леніним;
бойові дії відбувалися з грудня 1917 по травень 1918. Проголошена як автономна частина
федеративної Росії. УНР після Жовтневого перевороту у Петрограді 1917 наполягала на
утворенні федеративного уряду в Росії з представників усіх територій, що
самовизначилися. Невдала спроба більшовиків змінити владу в Україні шляхом
переобрання Української Центральної Ради змусила РНК вдатися до "радянізації" України
за допомогою військ. сили. 16 (3) грудня 1917 з'явився "Маніфест до українського народу з
ультимативними вимогами до Української Ради". За кілька днів російські революційні
війська почали просування в Україну. Офіційно вважалося, що вони прямують на Дон на
боротьбу з О.Каледіним.
22 (9) грудня 1917 більшовицькі загони прибули до Харкова і встановили контроль над
містом. За вказівками з Петрограда, під охороною російського війська українські
більшовики провели Перший Всеукраїнський з'їзд рад 1917, який оголосив Україну рад.
республікою, федеративною частиною рад. Росії. Завдяки цьому Петроград надалі
представляв події в Україні як внутрішній конфлікт між революційними радами робітників
і солдатських депутатів і бурж. УЦР. За такими формальними ознаками рад. історіографія
трактувала збройний конфлікт як громадянську війну, сучасна українська – як
міждержавний конфлікт, агресію більшовицької Росії (РСФРР) проти УНР.
30 (17) грудня радянський уряд України оголосив війну УЦР і звернувся по допомогу до
РНК. На кінець грудня в Україну прибуло до 20 тис. більшовицьких військ – матросів,
солдатів, червоногвардійців. Вони були підсилені місц. червоногвард. загонами. 7 січня
1918 (25 грудня 1917) нарком В.Антонов-Овсієнко, комісар "по боротьбі з
контрреволюцією на Півдні Росії", віддав наказ про заг. наступ проти УНР. На той момент
під більшовицькою владою вже перебувала значна частина Лівобережної України. Укр.
влада виявилася неспроможною протистояти більшовицькій навалі, оскільки не мала
власних збройних сил. Лише 8 січня 1918 (26 грудня 1917) Генеральний секретаріат
Української Центральної Ради схвалив постанову про створення армії. На боці УНР
воювали поодинокі українізовані частини старої армії, загони Вільного козацтва,
новоутворені військові формації (Гайдамацький імені Костя Гордієнка кінний полк,
Гайдамацький кіш Слобідської України, Січові стрільці).
11 січня 1918 (29 грудня 1917) більшовики зайняли Катеринослав (нині м.
Дніпропетровськ). Перед тим у місті спалахнуло заздалегідь підготовлене місц.
більшовиками повстання робітників, на допомогу якому й прийшли війська з Росії. Ця
"тактика" не раз використовувалася й надалі (у Миколаєві, Одесі, Києві та ін.). 15 (2) січня
1918 впав Олександрівськ (нині м. Запоріжжя), 19 (6) січня 1918 – Полтава. Далі двома
колонами з боку Харкова–Полтави та Гомеля–Курська–Бахмача розпочався наступ на Київ
(див. Крути, бій 1918). Підняте більшовиками Київське (січневе) збройне повстання 1918
було придушене, проте після 5-денного артилер. обстрілу і запеклих боїв 9 лютого (26
січня) 1918 Київ був залишений укр. владою. Урядові установи та збройні формування УНР
зосередилися на Волині. На решті території України була встановлена рад. влада.
Другий етап війни розпочався після укладення Брестського мирного договору УНР з
державами Четверного союзу 9 лютого 1918. 12 лютого (30 січня) 1918 уряд УНР звернувся
до нім. командування по військ. допомогу проти агресії більшовиків, і 21 (8) лютого 1918
нім. війська вступили в Україну. Боротьбу проти більшовиків продовжували й укр. частини.
2 березня 1918 вони увійшли до Києва. Протягом березня–квітня 1918 вели наступ на
Полтаву, Харків, Лозову, Луганськ, здійснили похід на Крим (Кримська група армії УНР). На
кінець квітня вся територія УНР була вільна від рос. військ. За статтею 6-ю Брестського
мирного договору РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918 РСФРР
зобов'язувалася визнати УНР, вивести з її території свої війська, розпочати переговори про
підписання мирного договору і встановлення держ. кордонів. 6 травня 1918 в Конотопі
представники німецько-укр. військ та військ РСФРР підписали договір про припинення
воєнних дій. Під час Мирних переговорів між Українською Державою та РСФРР 12 червня
1918 сторони уклали прелімінарну мирну угоду. Була встановлена демаркаційна лінія –
тимчасове розмежування території Української Держави та РСФРР: Сураж–Унеча–
Стародуб–Новгород-Сіверський–Глухів–Рильськ–Колонтаївка–Суджа–Беленіхіно–
Куп'янськ.

IV Універсал прийнято на засіданні Малої Ради, яке розпочалося 9(22).1.1918. Універсал

проголошував самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави
українського народу і заявив про її прагнення до мирного співіснування з сусідніми
народами. Підтвердив повноваження влади УЦР до моменту скликання Українських
установчих зборів. Перетворив Генеральний Секретаріат у Раду народних міністрів та
доручив їй продовжувати переговори з Центральними державами і укласти мирний
договір. Закликав уряд та громадян УНР дати відсіч більшовикам. Оголосив про
цілковитий розпуск постійної армії та організації замість неї народної міліції. Призначив
перевибори місцевих органів влади. Встановив термін передачі соціалізованої землі - до
початку весняних робіт. Зобов'язав РНМ негайно приступити до відновлення
промисловості, з переведенням її на виробництво мирної продукції. Оголосив про
державний контроль над банками, найважливішими галузями торгівлі, експортом-
імпортом та ціноутворенням, з встановленням монополії на найбільш прибуткову
продукцію. Підтвердив усі демократичні свободи, оголошені в III Універсалі, підкресливши
право всіх націй УНР на національно-персональну автономію. Питання про федеративний
зв'язок з республіками колишньої Російської держави залишав на розгляд Українських
Установчих Зборів. Універсал був офіційно проголошений в останній редакції на засіданні
Малої Ради вночі 12(25).1.1918. Опублікований українською, російською, польською і
єврейською мовами в газетах та афішах. Положення IV У не були повністю зреалізовані
внаслідок повалення влади УЦР і встановлення в Україні режиму гетьмана
П.Скоропадського (29.4.1918). Після антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918,
наслідком якого стало відновлення УНР, Директорія УНР замість Універсалів практикувала
оголошення Декларацій.

2. Українська держава гетьмана Скоропадського.

29 квітня 1918 р. – державний переворот, на Всеукраїнському хліборобському конгресі до
влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.
Провідна політична опора гетьманату - Українська демократично-хліборобська партія і
Союз земельних власників.

Внутрішня політика П. Скоропадського:

1. Ліквідовано УНР, з’явилася Українська Держава.
2. Законодавча влада належала гетьману.
3. Виконавча та судова влада – також у гетьмана.
4. Уряд – Рада міністрів (голова – Ф. Лизогуб).
5. Розпущені земства і міські думи.
6. Поліцейські функції виконувала «державна варта» (департамент МВС).
7. Розроблена програма реформи судової системи, земського самоврядування.
8. Створено систему державних нагород.
9. Була встановлена стабільна валюта, податкова система, розроблений і виконувався
державний бюджет, створені Державний і Земельний банки.
10. Підтверджені право власності селян на землю, виділення і продаж общинних земель,
заходи до формування широкого класу середніх землевласників.
11. Встановлена державна хлібна монополія.
12. Підтримувалося українське національно-культурне відродження.
13. Відкрито нові українські гімназії, введення української мови, історії та географії як
обов'язкових предметів.
14.Створення Українських державних університетів в Києві і Кам'янець-Подільському,
Історико-філологічного факультету у Полтаві, Державного українського архіву,
Національної галереї мистецтв, Українського Історичного музею, Української національної
бібліотеки, Українського Театру драми і опери, Української академії наук.
15. Утворення Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В.
Липківським.

Зовнішня політика П. Скоропадського:

1. Українська держава була визнана 30 державами
2. Кордони Української Держави: демаркаційна лінія між українсько-німецькими та
більшовицькими військами.
3. Врегульоване питання поставки продовольства і товарів державам-протекторам;
4. Встановлення політичного, військового і економічного союзів (із подальшим
входженням на автономній основі до складу Української Держави) з Всевеликим Військом
Донським, Кубанською Радою та Кримською Народною Республікою.
5. У ході переговорів з РРФСР досягнуто прелімінарної (попередньої) мирної угоди.
Встановлена так звана «нейтральна зона», що розмежовувала сторони до встановлення
державного кордону.
Політика П. Скоропадського викликала невдоволення селян та робітників гетьманським
режимом.
У різних кутах України організовано повстанські загони. Найбільшим було повстання
анархіста Н. Махна, учителя з Гуляйполя, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він
створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів, яких закликав
повалити гетьмана Скоропадського, разом з тим він оголошував боротьбу проти
австрійців, німців і поміщиків.

3. Директорія УНР: прихід до влади і втрата популярності.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої

Української Народної Республіки,прийшла на зміну Гетьманату 14 грудня
1918 року.
Директорія проголосила себе тимчасовою верховною владою революційного часу і
констатувала, що влада в УНР має належати лише працюючим класам. «Слідуючим
етапом нашої революції, — зазначалося в декларації від 26 грудня 1918, — є творення
нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у державі,
соціальних і політичних форм». Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося
обрати делегатів на Трудовий конгрес України — тимчасовий законодавчий орган УНР. У
зовнішній політиці Директорія проголошувала цілковитий нейтралітет і бажання мирного
співжиття з усіма народами та державами. В кінці 1918 на початку 1919 років значна
територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі
вони почали відбирати і передавати в «радгоспи» та сільськогосподарські «комуни». Все
селянство було зобов’язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за
винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. По всій Україні
вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. У квітні 1919 року на
Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на
території України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянську
владу.

4. 2-га війна радянської Росії проти УНР. Утворення УСРР.

Друга фаза радянсько-української війни розпочалася під час антигетьманського повстання,
очолюваного Директорією УНР. 17 листопада 1918 у Москві створено Тимчасовий
Робітничо-Селянський Уряд України, який з допомогою частин Червоної армії на чолі з В.
Антоновим-Овсієнко, Й. Сталіном і В. Затонським, без оголошення війни, у грудні 1918
почав з Курська наступ на Україну. В ніч на 18 листопада 1918 з Чернігівщини повідомили
про оволодіння більшовиками Глухівським повітом. 19 листопада радянські війська
оволоділи Ямполем та хутором Михайлівським, стискають кільце навколо Глухова; 20
листопада — до станції Коренєво (нині Курська область РФ). 26 листопада почався наступ
авангарду радянських частин у напрямку Мозир-Калинковичі. 7 грудня кордонна варта і
гетьманські сили полишили Новгород-Сіверський, переїхавши до Городні. 21 грудня
радянські частини Окремої групи військ Курського напряму зайняли міста Рильськ,
Коренєве, Пушкарну і Суджу та ряд інших населених пунктів, де до того були українські
війська.
Проти цієї агресії Директорія вислала радянському урядові ноти протесту. 5 січня 1919 з
Москви надійшла нота народного комісара закордонних справ РСФРР Г.Чичеріна у
відповідь на радіотелеграми уряду УНР від 31 грудня, 3 — 4 січня. У ній стверджувалося,
що військ РСФРР в Україні нема, а проти Директорії воює армія «українського радянського
уряду, який є цілком незалежний». Під час війни на окупованій ними українській території
більшовики створили маріонетковий радянський уряд УCРР. Голова Ради народних
комісарів РСФРР Володимир Ленін зазначав, що створення місцевих радянських урядів на
окупованих територіях національних республік «забирає можливість в шовіністів України,
Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин, як окупацію»[7]. Після бою за
Чернігів Директорія 16.1.1919 оголосила війну радянській Росії. На той час українські
військові сили складалися з регулярних формацій: Корпус Січових Стрільців, Запорізький
корпус, а також з недисциплінованих повстанських загонів, якими командували отамани
(М. Григоріїв, Ангел, Зелений та ін.), які часто переходили на бік більшовиків. Впродовж
грудня 1918 — січня 1919 більшовицькі війська, за співпраці деяких отаманів, зайняли
Лівобережжя, а 5.2.1919 підійшли до Києва, і український уряд знову був примушений
залишити столицю. У лютому 1919 більшовики повели подвійний наступ: на півночі по
лінії Мозир-Коростень, Лунинець-Сарни-Рівне, намагаючись відтягти відділи Армії УНР від
УГА, і на півдні з району Кременчук-Катеринослав через Знам'янку на Бірзулу-Жмеринку, з
метою ізолювати українські військові частини від десанту Антанти. На цьому відтинку
Армія УНР зазнала поразки, бо в певний момент отаман М. Григоріїв, незадоволений
поступливістю Директорії супроти Антанти, перейшов на більшовицький бік. Третя
більшовицька група повела наступ з Києва в напрямі Бердичів-Козятин-Жмеринка, щоб не
допустити з'єднання між північними і південними частинами Армії УНР.

Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Після переїзду Тимчасового

уряду в Харків перед ним уперше відкрилося широке поле діяльності. Відразу виявилося
що робота уряду паралізується безпринципними суперечками між двома угрупованнями
— Г. Л. Пятакова і Ф. А. Сергеєва. В. І. Ленін не став на бік тієї або іншої групи, а надіслав
нову людину X. Раковського. Через тиждень після приїзду в Харків, 29 січня 1919 р.,
Раковський реорганізував Тимчасовий уряд і перетворив його в постійний. У декларації,
прийнятій новим урядом, заявляється, що УСРР об’єднується з радянською Росією на
засадах “соціалістичної федерації” . Сутність цих засад не розкривалася, але через півтора
місяця VIII з’їзд РКП(б) прийняв нову партійну програму. Отже, УСРР як форма державності
в Україні будувалася з однією перспективою: щоб незабаром зникнути.

5. Західноукраїнська народна республіка.

Західноукраїнська Народна Республіка (за тодішнім правописом: Західно-українська
Народня Република, ЗУНР, до 13 листопада 1918 — Украї́нська Держа́ва) — назва
держави, що фактично проіснувала протягом 1918—1919 років на території Західної
України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни під час розпаду Австро-
Угорської імперії. 19 жовтня 1918 оголошена «Проклямація Української Національної
Ради» про створення Української держави в українських етнічних землях Австро-
Угорщини. 13 листопада 1918 УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної
держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель
бувшої австро-угорської монархії», нова держава отримала назву «Західноукраїнська
Народна Республіка».
ЗУНР охоплювала територію заселену українцями — Східну
Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада Польща розпочала польсько-українську
війну, Польщу в ній підтримували країни Антанти, насамперед Французька республіка. 22
січня 1919 року відбулася злука: ЗУНР об`єдналася з Українською Народною Республікою,
отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18
липня 1919 року в ході польсько-української війни. Території ЗУНР
були анексовані Польщею, Королівством Румунія і Чехословацькою Республікою. 20
грудня 1919 р. Євген Петрушевич за підтримки Уряду ЗУНР у вигнанні розірвав Акт Злуки з
УНР. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував в еміграції.

6. Національно-визвольний рух кримських татар. Кримська

народна республіка.
У вересні 1917 року на запрошення Центральної Ради представницька делегація
Мусвиконкому, тобто кримських татар, прибула до Києва для участі у З’їзді народів, на
якому йшлося про федералізацію Росії. На з’їзді було ухвалено 12 постанов, одна з яких
передбачала, що в регіонах, де проживають окремі народи, перед Всеросійськими
установчими зборами будуть проведені Національні установчі збори. Це було зроблено
для того, щоби представити якнайбільш повну й авторитетну думку народів, які
проживали на постімперському просторі, на Всеросійських установчих зборах. Щоби там
уже говорити не просто як політичні діячі, а як уповноважені й легітимно обрані – від імені
народу. Відтак представники кримських татар повернулися у Сімферополь, доповіли про
ці та інші рішення – і одразу Мусвиконком офіційно взяв курс на проведення Курултаю.
У квітні у Сімферополі був скликаний З’їзд мусульман Криму, який обрав Мусульманський
виконавчий комітет. Його очолив щойно призначений цим же з’їздом на посаду муфтія 32-
річний богослов, юрист і публіцист Номан Челебіджіхан. Він був і автором віршу «Я
присягнувся», який пізніше став кримськотатарським національним гімном. Тривала
Перша світова війна, і він перебував у складі діючої армії та був обраний на свою посаду
заочно.
Так само заочно на посаду голови вакуфної комісії обрали іншого офіцера- фронтовика —
28-річного юриста Джафера Сейдамета. Мусвиконком спочатку не мав намірів ставати
суто владним органом. За словами його секретаря Алі Боданинського, головним
завданням було «неухильне прагнення до організації демократичних кримськотатарських
мас, прагнення до впровадження серед них свідомого і відданого ставлення до ідей
загальноросійської та, зокрема, кримськотатарської революції, прагнення стати у всіх
проявах кримськотатарського життя центром не директивним і керівним, а регулюючим і
контролюючим». Чільними друкованими органами Мусвиконкому стали газети «Міллет» і
російськомовна, але політично радикальніша, «Голос татар».