НЕСТОР МАХНО: ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЧНИХ АЛЬТЕРНАТИВ В УМОВАХ

РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 РР.

Андріяшевський Артур,
студент I курсу факультету права
Донецького юридичного інституту МВС України,
м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область
Керівник: Титаренко Дмитро Миколайович,
доктор історичних наук,
професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін
Донецького юридичного інституту МВС України
Секція: Південно-Східна Україна в період Української революції 1917-1921 рр.
Серед політичних діячів доби Української революції 1917-1921 рр.,
громадянської війни одне з ключових місць належить Несторові Махну. В
радянській історіографії він зображувався переважно в карикатурному вигляді, в
образі маленького істеричного чоловіка поставав він для читача і глядача у книгах
та кіно про громадянську війну. У той же час процеси деідеологізації історичної
науки, доступ істориків до нових джерел дозволяють по новому оцінити його місце
в історії, роль у політичних катаклізмах 1917-1921 рр. Особливе значення при
цьому набуває проблема еволюції політичних поглядів Махна, пошуку ним
політичних альтернатив.
Нестор Іванович Махно народився 26 жовтня 1889 року р. у містечку
Гуляйполе Катеринославської губернії в багатодітній родині. Він рано залишився
без батька, родина перебувала у великій матеріальній скруті [1, с. 5]. Нестор рано
став до роботи, працював у малярній майстерні, в купецькій лавці. Нужденне життя
чималою мірою сприяло політичній соцілізації Махна, який захопився популярними
на той час лівими ідеями. У 1905-1906 роках Н. Махно допомагав українським
соціал-демократам, розповсюджуючи їхню літературу та листівки. Але для
молодого прихильника анархістських поглядів цього було недостатньо. В роки
революції 1905-1907 рр. у Гуляйполі розгорнула інтенсивну діяльність група
анархістів-комуністів під назвою «Союз бідних хліборобів» [2, с. 15]. Махно
долучився до її діяльності, хоча не без певних труднощів, оскільки керівники
організації переживали, що Махно, який відрізнявся непередбачуваністю дій,
балакучістю та хвастощами, може розкрити організацію. Наприкінці 1906 р. Махна
було уперше заарештовано за звинуваченням у тероризмі: він потрапив під нагляд
поліції, але за браком доказів незабаром його було звільнено. У серпні 1908 р.
Махна заарештували знову. Йому інкримінували вбивство провокатора А. Гури,
хоча Махно і не був до нього причетний (провокатора вбив інший член організації
О. Семенюта) [3].
У березні 1910 р. у Катеринославі проходив суд на групою анархістів, у тому
числі й над Махном. Він був засуджений до смертної кари через повішення, яка
згодом була замінена ув’язненням. У серпні 1911 р. разом з іншими 11 каторжними
арестантами Махно був відправлений до Бутирської тюрми в Москві, де й відбував
покарання до березня 1917 р. [2, с. 24-25].
Звільнений з ув'язнення в березні 1917 р. Лютневою революцією, Махно
повернувся в Гуляйполе, де розгорнув публічну політичну діяльність, очоливши
кілька революційних організіцій. У вересні 1917 р. Махно як голова повітової Ради
підписав декрет про конфіскацію поміщицької землі та поділ її між селянами. На
початку грудня 1917 р. в Катеринославі як делегат від Гуляйпільської ради Махно
взяв участь у роботі губернського з'їзду рад робітничих, селянських і солдатських
депутатів, підтримав ідею про скликання Всеукраїнського з'їзду Рад. У січні 1918 р.
відмовився від посади голови Ради, але невдовзі очолив революційний комітет
Гуляйполя, складений із представників анархістів, лівих есерів, українських
соціалістів-революціонерів. Махно негативно ставився до Центральної Ради,
вважаючи її контрреволюційною владою, що не враховує інтереси широких верств
населення. Він називав прихильників Центральної Ради шовіністами і проводив з
ними боротьбу [4, с. 10-11].
Наступ у березні 1918 р. німецько-австро-угорських військ (після укладення
Берестейського миру 1918 р.) примусив Махна виїхати з України. Як пізніше він
писав у своїх спогадах, у травні–червні 1918 р. брав участь у конференціях
анархістів у Саратові та Москві, зустрічався з відомими російськими анархістами,
мав контакти та вів дискусії з лідерами більшовиків В.Леніним, Я.Свердловим,
Л.Троцьким, Г.Зінов’євим [4, с. 31-33].
 Улітку в Україні розпочалися масові повстання селянства проти австро-
німецьких окупантів та режиму гетьмана Скоропадського. Відчувши смак влади
селянського вождя, Махно вирішив повернутися в Україну і у червні залишив
Москву. Його плани були спочатку дуже скромними: шляхом терору боротися з
кайзерівськими військами та гетьманцями. Та через ряд об’єктивних і суб’єктивних
причин він опинився в епіцентрі повстанського руху селян проти режиму
Скоропадського та німецьких окупантів.
Головну соціальну базу руху під проводом Махна становило селянство
Катеринославської губернії. Повстанців також підтримували частина представників
міського населення, інтелігенція. Потреба мобілізації широких верств населення
вимагала універсальних гасел, які відповідали б суспільним очікуванням. У той же
час рухові Махна притаманна була концептуальна невизначеність стосовно одного
з головних питань – яким має бути майбутнє суспільство. Слід врахувати, що весь
час Махно намагався поєднати два достатньо далекі один від одного ідеали: ідеал
анархії («Влада народжує паразитів – хай живе анархія!») та ідеал Запорізької Січі.
Він у своїх спогадах називає збори селян Гуляйполя справжньою Запорізькою
Січчю. З огляду на те, що анархія по своїй суті – це відсутність держави, а
Запорізька Січ – символ певної державної організації, слід констатувати
відусутність у Махна чіткого бачення того, яку саме форму суспільно-політичної та
державної організації він намагається побудувати.
У середині грудня 1918 р. Махно мав переговори з керівництвом Директорії
УНР, але ставлення його до Директорії було однозначно негативне, як до
спадкоємниці Центральної Ради, котра запросила в Україну австро-німецькі війська.
Того ж місяця повстанські загони Махна вибили петлюрівців з Катеринослава і
зайняли місто, проте 31 грудня 1918 р. частини армії УНР під командуванням
Самокиша зуміли повернути місто, а махновці відступили.
У лютому 1919 р. штабом Махна був підписаний договір про входження
махновських загонів до складу червоної Задніпровської дивізії як 3-ї Задніпровської
бригади. Махновці відзначилися хоробрістю в боях проти військ Антанти та білих
весною 1919 р. Однак між повстанцями та більшовиками існували гострі
суперечності в ідеологічних питаннях. Повстанці, що вбачали соціальну базу у
селянстві, не могли визнати принципів диктатури пролетаріату та «воєнного
комунізму», особливо продрозкладки та усуспільнення сільського господарства. Ці
суперечності з особливою силою загострилися в 2-й половині весни 1919 р.,
призвели до взаємних звинувачень та стали каменем спотикання у взаєминах після
того, як Л.Троцький розгорнув боротьбу з «партизанщиною» на Українському
фронті [5].
Характерною особливістю махновського руху була недооцінка ролі
пролетаріату, недостатнє врахування його інтересів і, як засвідчують джерела, в ряді
випадків навіть протиставлення селянства та робітників. Все це звужувало
соціальну базу махновського руху і, врешті-решт, чималою мірою сприяло його
поразці [6, с.545].
У червні 1919 р. озброєна італійськими гвинтівками без боєприпасів бригада
Махна була розгромлена під час наступу денікінців. Радянська влада звинуватила
повстанців в розвалі фронту і оголосила Махна «поза законом» [1, с. 25]. Улітку
1919 р. повстанські війська отамана Никифора Григор'єва об'єднались з загонами
Нестора Махна. Від самого початку відносин з Григор'євим Махно обговорював зі
своїми соратниками наміри його ліквідації та включення загонів до складу своєї
повстанської армії. Вбивство Григор’єва позбавило Махна серйозного конкурента в
боротьбі за вплив серед селянства [7, с. 178].
У вересні 1919 р. Махно уклав короткотривалий союзний договір з Армією
Української Народної Республіки про спільні дії проти денікінців. Махновці
здійснили стрімкий рейд у тили білих у Південній Україні, згодом у жовтні–
листопаді практично повністю дезорганізували їх. Ця суттєва обставина змусила
генерала Денікіна зняти найкращі кавалерійські з'єднання, що діяли проти
радянських частин, і кинути їх проти повстанців. Це, у свою чергу, дало можливість
червоним зупинити наступ Денікіна і переломити ситуацію на власну користь.
Впродовж першої половини 1920 р. загони Махна вели бойові дії проти
радянських військ. У вересні 1920 р. Політбюро ЦК КП(б)У вирішило почати
перемовини з Махном. Було визнано необхідність залучення кавалерії Махна до
боротьби проти військ Врангеля. 2 жовтня у Старобільську відбулося підписання
воєнно-політичної угоди між УРСР і Революційно-повстанською армією махновців
[2, с. 168-169]. Однак після прориву до Криму і розгрому військ Врангеля радянське
командування, порушуючи підписану угоду, раптово оточило та почало винищення
махновських частин, що разом з ними увійшли на територію Криму. Під час цього
загинула найбільш боєздатна частина повстанської армії, лише декілька сотень
повстанців зуміли прорватись із Криму [1, с. 36].
Махну вдавалося, незважаючи на величезну перевагу радянського військово-
політичного апарату, продовжувати боротьбу з ним до серпня 1921 року, коли він,
вичерпавши всі наявні можливості, з невеликим загоном перейшов румунський
кордон. Згодом через Польщу та Німеччину Махно у 1924 році перебрався до
Франції. Останні свої роки він, страшенно бідуючи, прожив у Парижі, готував
мемуари, вів вперту боротьбу проти наклепів у бік очолюваного ним руху та себе
самого.
Нестор Іванович Махно став своєрідним уособленням народного героя,
народженого духом революції. Відстоюючи свої ідеї та інтереси значної частини
тогочасного суспільства, маючі незаперечні військові та організаційні таланти, він
вдавався до низки ситуативних політичних союзів, які, втім, за умови відсутності в
нього цілісної політичної концепції і наявності могутніших військово-політичних
ворогів, були приречені на невдачу.
Література:
1. Волковинський В. М. Батько Махно. К.: Товариство «Знання» України, 1992.
48 с.
2. Волковинский В. М. Махно и его крах. М.: Изд-во ВЗПИ, 1991. 247 с.
3. «Сьогодні Україна та світ відзначають»: інформаційний щоденник Львівської
обласної науково-педагогічної бібліотеки. URL: http://osnova.lviv.ua/novyny?
id=15262 (дата звернення: 20.09.2020 р.).
4. Махно Нестор. Воспоминания. Книга II: Под ударами контрреволюции.
Париж: 1936. URL: http://militera.lib.ru/memo/russian/mahno_ni/02.html (дата
звернення: 10.09.2020 р.).
5. Енциклопедія історії України: Т. 6. Ла - Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та
ін. НАН України. Інститут історії України. К.: В-во "Наукова думка", 2009.
790 с.
6. Пионтковский С. Гражданская война в России (1918-1921 гг.). Хрестоматия.
М.: Издание КУ им. Я.М. Свердлова, 1925. 708 с.
7. Голованов В. Я. Нестор Махно. М.: Молодая гвардия, 2008. 482 с.