Professional Documents
Culture Documents
СТУДЕНТА 1 КУРСУ
НН IТОТТ ПО(Т)-1
Проте, всупереч всьому, саме тут, в Східній Україні в той час активно розвивається ідея
українського націоналізму. Головним її апологетом після М. Міхновського стає
молодий публіцист з півдня України, з Мелітополя, Дмитро Донцов. В молоді свої літа
він був членом РУП і УСДРП. За революційну діяльність ДДонцов потрапляє до тюрми,
потім він змушений був емігрувати. Популярні ідеї соціал-демократії не заслонили
перед ним головного — національної ідеї. Він активно друкується в той час. Вже тоді
цей талановитий теоретик виявив і піддав критиці головну, типово "малоросійську"
хворобу — "москвофільство". Незрозумілий, безпідставний культ Росії, її культури, був
поширений в той час у всіх верствах українського громадянства. Його фальш і кончу
потребу ідейної самостійності доводить Д. Донцов у брошурі "Модерне
москвофільство" (1913 p.).
Того ж року на студентському з'їзді у Львові Д. Донцов, тоді вже популярний і
авторитетний політик і публіцист, виголошує свою знамениту промову "Сучасне
політичне положення нації і наші завдання". Це був бойовий маніфест нової хвилі
українських націоналістів, в якому думки про українську самостійність звучали
переконливо і доречно. З цього часу Д. Донцов стає ідейним вождем ще молодого
українського націоналістичного руху. Самостійницька ідеологія почала знову
піднімати голову. Тільки раніше (РУП, "Самостійна Україна") вона була лише
ідеалістичним поривом, що базувався хіба тільки на історичних традиціях. Тепер же
вона набирає конкретніших форм, спираючись на сили, ворожі російському
націоналізмові. Цими силами були німецький і австро-угорський імперіалізм. Цей
момент був найбільш характерним для нових сепаратистських течій. Вимоги
цілковитої відокремленості від Росії відрізняли ті течії від програм мефодіївців і
драгоманівства.
Та найяскравіше проявився український політичний рух в період між 1905 і 1917 pp. у
двох організаціях — в ТУП та УСДРП. ТУП було в контакті з російською ліберальною
опозицією ("кадетами"). Майже щороку відбувалися нелегальні з'їзди цієї організації,
на яких обговорювалися політичні та культурні проблеми. Провідниками ТУПу були:
М.Грушевський, Є.Чикаленко, С.Єфремов та ін. ТУП належало до утвореного в 1911 р.
всеросійського товариства автономістів-федералістів різних народів Росії. На виборах
в Думу ТУП блокувалося з російськими кадетами. Кадети, в свою чергу, перед 1912 р.
зобов'язалися перед українськими виборцями обстоювати в Думі впровадження
початкової, середньої і вищої освіти в Україні рідною мовою.
Відносини між ТУПом і кадетами були на диво тісні. Деякі тупівці були навіть членами
російської кадетської партії але не навпаки. Перед своїми виступами в Думі депутати
від кадетів зверталися до діячів ТУП за інформацією, якщо в Думі порушувалося
українське питання.
Обережна тактика діячів ТУПу дала змогу цій організації зберегти свій політичний
провід від переслідувань властей аж до 1915 р. Щоденна газета "Рада", хоч іноді і в
дуже лояльному тоні, зазначала позицію поміркованих елементів українського
громадянства. Вплив ТУПу та його преси ширився в основному серед української
культурницької інтелігенції.
А тим часом УСДРП мусила виробляти цілу культурну програму для робітників. Лев
Юркевич писав в газеті "Робітник", що виходила в Львові, про таке завдання партії:
"Для дійсної націоналізації нашого робітництва мало що говорити й писати до нього
українською мовою та доводити необхідність автономії і боротьби за неї. Треба
заохотити робітників добре пізнати історію нашого народу взагалі та історію його
минулої і сучасної визвольної боротьби. Треба навчити робітника почувати себе
українцем, бути людиною національно свідомою і освіченою".
В той же час в Україні не було кому зробити заяву про стан справ і про позицію
українців у війні, бо лідер української інтелігенції М. Грушевський знаходився в
Карпатах на лікуванні. Становище врятував Симон Петлюра. Він виступив у Москві в
редагованому ним же українському журналі "Украинская жизнь" зі статте ю-відозвою
...Тому немає ніякого сумніву, що з вибухом війни Галичина буде першою ціллю
російських армій. Ми незнаемо, кому послужить воєнне щастя, але сама можливість
анексії Галичини дає нам досить підстав, щоб найенергійніше протестувати проти
війни... І хоч ми протестуємо проти війни, однак торжественно заявляємо при цім, що
в разі воєнного конфлікту між Австрією та Росією нашим першим завданням буде
боротися проти нашого споконвічного ворога, проти російського царату".