Тема 4.3.

Україна в боротьбі за збереження державної

незалежності ( 1918-1920рр.)

План
1. Політика радянського уряду в Україні в 1919-1920рр.
2. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за
незалежність у 1917-1920рр.
1.
2 лютого 1919р. радянські війська  вступили до Києва і до травня майже на
всій території України була встановлена радянська влада.
Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще
організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. На бік більшовиків
перейшли загони Махна, “зелених”, Григор’єва.
Ще під час наступу на Київ, у січні 1919р., Тимчасовий робітничо-
селянський уряд України встановив нову назву держави – Українська
соціалістична радянська республіка (УСРР). Політичний курс щодо України
розроблявся в Москві і враховував, перш за все, інтереси більшовицького
центру. Маріонетковий радянський уряд України (в 1919р. взяв назву Рада
Народних Комісарів) на чолі з Х.Раковським проводив ту ж політику, що й уряд
Росії – політику “воєнного комунізму”:
● диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів
влади – ревкомів і комбідів;
● націоналізація промисловості, фінансів, зв’язку;
● сувора централізація управління виробництвом і розподілом
товарів;
● державна монополія на промислові товари, заборона приватної
торгівлі перехід до прямого товарообміну;
● загальна трудова повинність;
● карткова система, розподіл продуктів за класовою ознакою;
● запровадження продрозкладки;
● “червоний терор” проти реальних і потенційних противників
більшовизму.
Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України,
розгорнувся широкий селянський рух опору, зростало невдоволення і в
Червоній Армії.
Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна,
активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919р. Київ.
Радянська влада в Україні знову (вже вдруге) впала.
Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і
вивести війська з Києва.
На поч. 1920р.  Червона Армія подолала опір військ Директорії і розгромила
денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму, Денікіна заступив
Врангель.
Радянську владу в Україні було відновлено втретє і остаточно.
 2. Основні причини поразки української національно-демократичної
революції 1917-1920рр.:
● низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок,
слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну
революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку
селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни – політично
несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними.
Робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали
ідею незалежності України;
● відсутність єдності в діях українських національних сил, які не
пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів.
Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман
П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії
УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було
єдності між УНР і ЗУНР;
● несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського
визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги (в
Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська
Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта).
Історичне значення української національно-демократичної революції
1917-1920рр.:
● у ході революції український народ створив власну державу і
декілька років підтримував її існування;
● героїчна боротьба українського народу 1917-1921рр. стала
прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї
боротьби було б неможливим проголошення державної
незалежності в 1991р.