7.1.Командно-адміністративна модель СРСР та її особливості в Україні.

Сталінський терор 1930-х

 зміст понять тоталітарна і авторитарна держава

 політика воєнного комунізму та опір її проведенню серед українського

населення;

1. Політика «воєнного комунізму».

Економічна політика більшовиків, яку вони проводили в тому числі і на Україні,
дістала назву "воєнний комунізм". Це була спроба замінити ринкові товарно-грошові
відносини комуністичними безгрошовими.

"Воєнний комунізм" передбачав:

 націоналізація всієї (в тому числі малої і середньої) промисловості;

Націоналізація – вилучення з приватної власності і передача у власність державі.

 запроваджена продовольча розкладка (продрозкладка) для селян, яка

передбачала вилучення надлишків хліба;
 на базі поміщицьких маєтків створювалися зразкові радянські господарства та
комуни;
 зрівняльна оплата праці;
 запровадження суботників - неоплачувана праця у вихідні дні;
 на заможні верстви населення накладалася репарація (примусове вилучення
грошей);
 введення загальної трудової повинності, для "буржуазних елементів"
створювалися трудові армії та табори примусової праці.

Наслідками політики "воєнного комунізму" було:

o Катастрофічне падіння виробництва, ріст цін, інфляція, процвітання
"чорного ринку" та спекуляція;
o Бюрократизація державного апарату, впровадження командно-
адміністративної системи, ігнорування економічних важелів управління
народним господарством;
 o Деформація суспільної свідомості;
o Встановлення політичної диктатури, знищення або підпорядкування
більшовиками державних структур та органів влади.

Політика "воєнного комунізму" була викликана не лише надзвичайно складними

обставинами, що виникли в ході громадянської війни, а й планами більшовиків
швидко здійснити світову революцію і перейти від товарно-грошових відносин до
економіки без ринку і грошей.

Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України,

розгорнувся широкий селянський рух опору, зростало невдоволення в Червоній
армії.

Продрозкла́дка  Ця система зобов'язувала селян здавати державі за твердими

цінами надлишки (понад встановлені норми на особисті і господарські потреби) хліба
та інших продуктів. Проводилася органами Наркомпроду, продзагонами, за участі
частин Червоної армії, спільно з комбідами і місцевими Радами.

Спочатку продрозкладка поширювалася на хліб і фуражне зерно. У заготівельну

кампанію (1919—1920 рр.) вони охопила також картоплю, м'ясо, а до кінця 1920 р. —
майже всі сільськогосподарські продукти. У 1918—1919 рр. Насправді,
розверстувався не лише хліб, м'ясо, картопля та інші продовольчі товари, а
буквально всі види сировини тваринного і рослинного походження: пенька, щетина,
кінське волосся, коров'яче волосся, копита, роги, тощо.

Катинський розстріл, квітень—травень 1940 року

Першого вересня 1939 року нацистська Німеччина напала на Польщу, розпочавши
Другу світову війну. Поки польська армія намагалася стримати наступ німців із
заходу, рано-вранці 17 вересня до Польщі вторглися війська СРСР.

Радянський Союз напав на Польщу без оголошення війни, порушивши кілька

договорів, які підписував із поляками. Наприклад, мирний договір 1921 року та
договір про ненапад між СРСР і Польщею 1932 року, дію якого незадовго до того
обидва уряди продовжили до 1945-го.

Радянська пропаганда причини вторгнення пояснювала так: після нападу Німеччини

Польща перестала існувати як держава, тому радянські війська змушені перейти
кордон, щоб узяти під захист мешканців Західної України 

Довідка
На той момент західноукраїнські території Галичини, Волині та інших регіонів були у складі Польщі.

 та Західної Білорусі. Насправді ж питання про поділ території Польщі між
Німеччиною і Радянським Союзом вирішили ще в серпні 1939 року, коли підписали
радянсько-німецький пакт Молотова-Ріббентропа 
.
Польські військові намагалися чинити опір радянській армії, але сили були надто
нерівними. До кінця вересня 1939 року СРСР і Німеччина окупували і поділили
території Польщі. На захоплених територіях окупанти влаштували терор —
розстрілювали не лише військових та поліцейських, а й жінок та дітей. У радянському
полоні опинилося від чверті до половини мільйона польських громадян.

Зрештою частину полонених відпустили, близько 40 тисяч людей передали

Німеччині, понад 25 тисяч відправили до таборів Сибіру та спецпоселень у Північний
Казахстан. Решту полонених, в основному польських офіцерів, розподілили по
таборах на територіях росії, України та Білорусі. Спочатку їм навіть дозволяли писати
рідним листи, які надсилали через Міжнародний Червоний Хрест. Але у квітні-травні
1940 року листи перестали надходити. На всі запити про долю військовополонених,
зокрема й від польського уряду, що емігрував до Лондону, радянське керівництво
давало або розмиті відповіді, або просто відмовчувалося.

У 1941 році Німеччина напала на свого вчорашнього союзника СРСР. А в 1943 році
після окупації Смоленської області німці виявили масове поховання поляків у
Катинському лісі. Багато хто був зі звʼязаними за спиною руками та з мішками на
головах. Експертиза встановила, що їх розстріляли навесні 1940 року ще до приходу
німців.»

Попри це Радянський Союз заперечував причетність до розстрілу і навіть намагався

перекласти провину на нацистів під час Нюрнберзького трибуналу над воєнними
злочинцями Третього Рейху. Але нічого не вийшло. Прокурори зʼясували, що німці до
цього злочину не причетні. Втім, це не завадило СРСР заперечувати свою провину аж
до 1990 року, коли в радянських архівах виявили документи, що доводять причетність
Радянського Союзу до розстрілів поляків.

21 857 людейрозстріляно у квітні—травні 1940 року згідно з оприлюдненими архівними

документами.
Зʼясувалося, що у березні 1940 року на пропозицію голови НКВС Лаврентія Берії
вищий керівний орган СРСР — Політбюро схвалило розстріл понад 20 тисяч
польських військовополонених. Масові розстріли проводилися не лише в Катині, а й у
Твері, Харкові, а також у таборах та вʼязницях Західної України та Білорусі.

У 1990-х спочатку радянська, а згодом російська прокуратура провела розслідування.

Катинський розстріл оголосили «злочином сталінського режиму» і закрили справу у
звʼязку зі смертю всіх винних, а матеріали розслідування засекретили. Але поляків це
не влаштувало. Родичі вбитих звернулися до Європейського суду з прав людини. У
2012 році ЄСПЛ визнав Катинський розстріл воєнним злочином радянського
керівництва та силових структур, а також ухвалив, що російська влада не провела
ефективного розслідування. Але подальше розслідування росія проводити
відмовилася.

Масові вбивства увʼязнених на Західній Україні,

червень—липень 1941 року
Восени 1939 року СРСР окупував частину Польщі разом із західноукраїнськими
територіями, які на той момент входили до її складу. Радянська пропаганда подавала
це як «визволення та воззʼєднання» українських земель і навіть вдавалася до
паралелей з Актом соборності 1919 року. Тож спочатку деякі українці навіть вітали
радянські війська.

Але незабаром радянська влада влаштувала тут те саме, що й на інших захоплених

українських територіях — масовий терор. За популярним обвинуваченням у
контрреволюційній діяльності увʼязнювали і розстрілювали політиків, релігійних
діячів, представників інтелігенції, чиновників, колишніх військових, активістів
національно-визвольного руху, підприємців з місцевої «буржуазії» та селян, які
відмовлялися вступати до колгоспів.

На початку літа 1941 року 26 тюрем на Західній Україні були переповнені. Станом на
10 червня 1941-го в них утримували близько 73 тисяч людей попри загальне
обмеження у трохи більше ніж 30 тисяч.

Після нападу Німеччини на СРСР керівництво НКВС спочатку намагалося

евакуювати увʼязнених. Але фронт швидко наближався. Тоді з Москви прийшла
телеграма-інструкція від самого Берії: розстріляти всіх, хто проходив за статтею про
контрреволюційну діяльність, а таких була більшість.

Зрештою евакуацію провели лише у кількох місцях, але більшість арештантів так і не
прибули до кінцевого пункту. Транспорт найчастіше використовували для вивезення
радянського командування та цінних речей. Більшість увʼязнених відправляли пішки
на «марші смерті». Дорогою їх розстрілювали конвоїри, а іноді бомбила німецька
авіація, приймаючи за радянські частини, що відступали. Тим, кого вивозили
залізницею, пощастило не більше — їх спалювали чи підривали разом із вагонами. А
на станції Заліщики на Тернопільщині 14 вагонів із політвʼязнями скинули зі
зруйнованого мосту у річку Дністер. У кожному вагоні було 50—70 людей, ніхто з
них не вижив.

22 000—24 000 людейприблизна кількість розстріляних НКВС у вʼязницях на

Західній Україні.
Натомість масові розстріли розпочалися майже у всіх вʼязницях Західної України — у
Луцьку, Станіславі , Тернополі, Рівному, Дубні, Ковелі, Дрогобичі, Володимирі-
Волинському та багатьох інших.

Одна з найстрашніших трагедій сталася у Львові, тут у чотирьох вʼязницях НКВС

розстріляли, за різними оцінками, від трьох до пʼяти тисяч людей. У самому місті
почалися облави, будь-кого могли затримати на вулиці й оголосити шпигуном та
диверсантом.

Спочатку людей розстрілювали звичним для органів НКВС способом — пострілом у

потилицю у спецкамері. Багатьох перед смертю катували. Але фронт швидко
наближався, тому розстріли поставили на потік — людей зганяли в камери та
розстрілювали з автоматів через віконце для передачі їжі або кидали туди гранати.
Убитих спочатку вивозили вантажівками та ховали у спеціальних місцях, а пізніше
ховали вже на подвірʼях та у підвалах вʼязниць.

Окупувавши Львів, німці спеціально відчинили двері вʼязниць та розкопали тіла

вбитих — для антирадянської пропаганди. А пропаганда СРСР, своєю чергою,
намагалася повісити цей злочин на нацистів, як і у випадку з розстрілами польських
військовополонених. Такі дії радянських каральних органів підпадають під категорію
воєнних злочинів за нормами тодішнього міжнародного права — Гаазьких конвенцій
1899 та 1907 років, про дотримання яких постійно заявляв Радянський Союз під час
Другої світової війни