4.

1 Окупація України військами Німеччини та її союзників

22 червня 1941 р. нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз

розпочалася Рядянсько-Німецька війна.

Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і

створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя. Наступ на Україну
здійснювала група німецьких армій «Південь» під командуванням генерал-
фельдмаршала Г. Рундштедта.

Для оборони України були створені Південно-Західний фронт під

командуванням генерала М. Кирпоноса та Південний фронт, під
командуванням генерала М. Чередніченка.

23—29 червня в районі Луцьк — Рівне — Броди відбулася найбільша танкова

битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені
були відступити, залишивши Західну Україну.

ЗО червня німці окупували Львів і вже на кінець третього тижня війни вони
просунулися углиб України на 300—350 км.

На північному напрямку німецькі війська просунулися углиб радянської

території на 500 км, на центральному напрямку — на 600 км. Червона армія
за перші три тижні війни втратила 850 тис. військових (у 10 разів більше, ніж
Німеччина).

Оборона Києва, яка тривала з 7 липня до 26 вересня 1941 p., відволікала

значні сили ворога. Німецьким арміям вдалося оточити велике угруповання
захисників Києва: у полон потрапило понад 665 тис. солдатів і офіцерів, було
знищено командування Південно-Західного фронту. Причиною такої трагедії
стали прорахунки вищого військового командування, те, що Сталін не давав
згоди на відведення військ.

Ціною величезних жертв, героїчного опору народу план «блискавичної

війни» був зірваний. Оборона Одеси тривала 5 серпня—16 жовтня 1941 p.,
оборона Севастополя — 30 жовтня 1941 р.—4 липня 1942 р. 

 22 липня 1942 р. після захоплення міста Свердловська Ворошиловградської

області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР, яка
знаходилась в окупації протягом одного року й одного місяця.

4.2 Нацистський «новий порядок» в Україні

Після окупації України було встановлено нацистський «новий

порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності
завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх
ресурсів в інтересах III рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм,
терор і вбивства невинних людей.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах,

ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід
заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися
залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками, Були
зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст
продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на
людей «третього сорту».

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено

примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну»
експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць
вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування
матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні
музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися
продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також
робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4
млн осіб.

4.3 Прояви співпраці з окупаційним режимом.

З появою німецьких військ на території України після початку
війни Німеччини з СРСР українські визвольні організації, що плекали надію
на здобуття державної Незалежності України, у той чи інший спосіб
співпрацювали певний час з німецькими громадськими чи військовими
органами. Та скоро (принаймні, вже в 1942—1943 роках) з'ясувалося, що
німецька влада виявилась не кращою за радянську владу.
Великих надій було сповнене проголошення 30 червня 1941 у Львові
силами ОУН (б) Акту відновлення Української Держави, яким була
поновлена Українська Держава (у союзницькому зв'язку з Німеччиною) та
створено український національний уряд (Українське державне правління) на
чолі з Ярославом Стецьком. Та ця потуга, незважаючи на її доволі
союзницьке ставлення до Німеччини, була сприйнята більш ніж ворожо: вже
04.07.1941 цей Акт було скасовано німцями, а Степана Бандеру та Ярослава
Стецька, після їх відмови відкликати Акт, заарештували та депортували до
Німеччини, де їх тримали до 1944 р. у концентраційному
таборі Заксенгаузен.
У той же час, у 1941—1943 рр. у Бабиному Яру було розстріляно 621
члена ОУН і серед них відому українську поетесу Олену Телігу разом з
чоловіком. У Степана Бандери в концентраційному таборі загинули два
брати. Німцями було розстріляно багато місцевих та сільських голів, які
спочатку стали були на шлях співпраці з ними. Так, першого
бургомістра Києва Олександра Оглоблина було знято вже через місяць після
призначення на цю посаду за «надмірну» пропаганду української
національної культури, а другого — Володимира Багазія — через чотири
місяці німці розстріляли у Бабиному Яру.
4.4 Остарбайтери.  

Остарбайтери (нім. Ostarbeiter — «східні робітники») — німецький термін

для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями зі східних окупованих
територій, переважно з Райхскомісаріата Україна, протягом Другої світової
війни на примусові роботи до Німеччини.

Наприкінці вересня 1944 р. в німецькій економіці працювало 7,9 млн

іноземних цивільних та військовополонених, з яких майже 2,8 млн були
доставлені з СРСР[4]. Більше половини цієї робочої сили вивезли з території,
яку нині обіймає сучасна Україна[5]. Згідно з повоєнними підрахунками з
сучасної території України було вивезено понад 2 млн робітників на
примусову роботу до Третього райху.

4.5 Військовополонені.

Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного
населення і 1,3 млн військовополонених.

Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.

4.6 Концтабори.
 На окупованій території України було понад 20 шталагів, серед яких
найбільш відомі Дарницький табір військовополонених під Києвом,
Володимир-Волинський на Волині, «Богунія» на Житомирщині, «Гросс-
лазарет» у Славуті, «Цитадель» у Львові, «Уманська яма» на
Київщині, «Хорольська яма» на Полтавщині. У шталагах проводилися
регулярні фільтрації для знищення непрацездатних і хворих
військовополонених. Працю полонених використовували на роботах через
додаткові табори або відділення шталагів. В'язні працювали переважно на
шляхових роботах, у шахтах, на інших важких або небезпечних роботах,
закопували трупи після розстрілів.
Для таборів пристосовували випадкові приміщення або майданчики просто
неба, огороджені кількома рядами колючого дроту зі сторожовими вишками,
харчування було жахливим, умови утримання — нестерпними. Окрім
радянських військовополонених, у таборах на території України
утримувалися французькі та італійські військовополонені у Львівському
таборі «Цитадель», французькі та бельгійські — у Рава-Руському таборі,
голландські та сербські військовополонені — у Станіславському таборі.
 4.7-9 Масове знищення окупантами мирного населення. Бабин Яр.
Голокост.

В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили
терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням
був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих
країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у
переслідуванні й знищенні єврейства в 1933—1945 pp. отримала назву
«Холокост» .

Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах,

спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися
концентраційні табори і гетто для євреїв.

Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький

Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві
загинуло понад 220 тис, у Дробицькому Яру в Харкові— понад 60 тис, в
Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. українських громадян
переважно єврейської національності.

Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного
населення і 1,3 млн військовополонених.

4.10 Геноцид ромів.

Геноцид ромів (ромською — Porajmos, Samudaripen[1]) — геноцид,

організований і здійснений нацистами у 1935–1945 роках на
теренах Німеччини, країн-союзників Третього Рейху й окупованих країн.
Знищення ромів було частиною загальної політики націонал-соціалістів зі
знищення євреїв (дивись Голокост), гомосексуалів, невиліковних
хворих, наркоманів, психічно хворих і політичних опонентів.

Першими жертвами Бабиного Яру у вересні 1941 року стали роми, п'ять

таборів яких навколо Києва були цілковито знищені нацистами за кілька
днів.[4]. За твердженням українського історика Віктора Короля у Бабиному
Яру окупанти розстріляли близько 10 тис. ромів[5]. Усього під час Другої
світової війни в каральних акціях окупаційного режиму в Україні було
знищено порядка 19—20 тис. осіб ромської національності, проте немає
даних про загиблих у зонах бойових дій наступальних операцій,
на примусових роботах, у таборах-гетто, під час рейдів УПА та радянських
партизан тощо.[6][7]. Загалом на території України існує понад дві тисячі місць
поховань жертв масових убивств ромів[8].