Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Львівська політехніка»

Інститут гуманітарних та соціальних наук
Кафедра політології та міжнародних відносин

РЕФЕРАТ
на тему:

Латиноамериканська цивілізація

Виконала
Студентка гр. МВ-44
Коваленко Аліна

Львів – 2020
 ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………….…….….3
Розділ 1. ЗАРОДЖЕННЯ ТА ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК….…….….....…5
Розділ 2. ОСНОВНІ РИСИ, РЕЛІГІЙНА СПРЯМОВАНІСТЬ……………10
Розділ 3. СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ………………………………....15
Висновки………………………………………………………………………18
Список використаних джерел………………………………………………..20

2
 ВСТУП
Актуальність теми. Латинська Америка - загальна назва країн,
розташованих в південній частині Північної Америки, Центральній та
Південній Америці і на прилеглих островах. Загальна площа займаної
території - 20,5 млн.кв.км. На території Латинської Америки знаходяться
держави: Антигуа і Барбуда, Аргентина, Багамські острови, Барбадос, Беліз,
Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гайана, Гватемала, Гондурас, Гренада,
Домініка, Домініканська Республіка, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика,
Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Сальвадор, Сент-Вінсент і Гренадіни,
Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сурінам, Тринідад і Тобаго, Уругвай, Чилі,
Еквадор, Ямайка, а також острівні володіння Великобританії, Франції,
Нідерландів і США. Латинська Америка відрізняється різноманіттям
національно-етнічного складу: тут живуть переселенці з Європи і Африки,
мулати, метиси, індіанці, китайці та ін. В більшості держав офіційна мова
іспанська, в Бразилії - португальська, в Гаїті - французька, в Сурінамі -
нідерландська, в інших країнах - англійська.
Назва Латинська Америка відображає загальну латинську мовну основу
більшості країн регіону, переважний вплив романських народів Іберійського
півострова, що колонізували ці території в XY-ХYI ст. Історично була
введена Наполеоном III як політичний термін. Він розглядав Латинську
Америку як територію, на яку Франція повинна поширити свій вплив,
оскільки населення цих країн розмовляє на романських мовах. У США до
початку ХХ століття використовувався термін «Іспанська Америка».
Однак історія Латинської Америки значно старша за її сучасну назву.
Уже в ХХ столітті були відкриті численні пам'ятники культури, що свідчать
про існування найдавніших цивілізацій на територіях Нового Світу. Під
пірамідами ацтеків були виявлені будови набагато більш древніх народів. У
той час, коли варварська Європа була покрита незайманим лісом, на
територіях від Чіапасу до Гондурасу існували міста, руїни яких і зараз

3
вражають своєю красою і величчю. Таким чином, історія Латинської
Америки обчислюється вже не століттями, а тисячоліттями.
Латиноамериканська цивілізація  — згідно теорії  геополітолога 
Хантінгтона, викладеної ним у книзі «Зіткнення цивілізацій» — одна з
дев'яти світових цивілізацій. Іноді розглядається як субцивілізація у складі
Західної. Проте на відміну від Заходу, в Латинській Америці історично
склалася більш кланова і авторитарна культура.
Країни Латинської Америки не так розвинені, як західні, але набагато
розвиненіші, ніж більшість африканських та ісламських; приблизно на
одному рівні з православними країнами і Індією. Найбільш великі і впливові
країни Латинської Америки — Мексика і Бразилія. Друга розглядається
міжнародними аналітиками як нова вірогідна наддержава, нарівні
з Китаєм, Індією, Росією і Південною Африкою та разом з якими входить до
складу БРІКС.
Метою даного дослідження є визначення етапів розвитку
Латиноамериканської цивілізації та її місця в сучасному світі.

4
 РОЗДІЛ 1. ЗАРОДЖЕННЯ ТА ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК
До початку ХХ ст. Латиноамериканська цивілізація в своєму історичному
розвитку пройшла три етапи.
Першим і найбільш тривалим з них була епоха доколумбової Америки –
з найдавніших часів до кінця ХV – початку XVI ст. У той час місцеве
населення було представлено індіанцями, що жили в умовах первісно-
общинного ладу. Одночасно склалися і більш суспільно розвинені індіанські
цивілізації майя, ацтеків, інків, чибча.
Перша заокеанська експедиція Христофора Колумба (1492 р.) поклала
початок відкриттю, завоюванню і колонізації Західної півкулі європейцями.
Наприкінці ХV – першій половині XVI ст. основні території Південної і
Центральної Америки і Мексика увійшли до складу колоніальних імперій
Іспанії та Португалії. Невеликі острови Карибського басейну, а також Гвіана
і Беліз в XVII – XVIII ст. опинилися під владою Великобританії, Франції та
Нідерландів.
В історії Латинської Америки настав трьохсотлітній колоніальний
період (XVI – початок ХІХ ст.). Був насильно перерваний природний хід
розвитку традиційного індіанського суспільства, загинули стародавні
цивілізації. Піддалася винищенню значна частина місцевого населення, а
уціліла – була підпорядкована владі колонізаторів. Одночасно європейці
(насамперед іспанці і португальці) привнесли в Новий Світ досягнення
європейської культури. Європейські колоністи та їхні нащадки – креоли
перетворилися на важливу і зростаючу частину населення регіону. Завезення
сюди колонізаторами негрів-рабів (починаючи з XVI ст.) привело до
формування тут третього, африканського компонента. Взаємодія настільки
різнорідних елементів супроводжувалася зростанням змішаного в расово-
етнічному й культурному планах населення і формуванням своєрідного
етнокультурного симбіозу. Результатом цих складних процесів і стало
сучасне латиноамериканське суспільство.

5
 З колоніальним періодом пов’язана фаза залучення Латинської Америки
в процеси світового капіталістичного розвитку в якості його периферії. До
кінця колоніальної епохи визначилися передумови для формування
латиноамериканських націй.
Війна за незалежність іспанських колоній Америки 1810-1826 рр. і
проголошення незалежної Бразильської імперії (1822) поклали край
пануванню Іспанії та Португалії в цьому регіоні. З цього моменту почався
третій етап історії Латинської Америки – етап становлення і розвитку
політично незалежних латиноамериканських держав і відповідно
латиноамериканських націй.
До кінця ХIХ століття тут налічувалося 18 держав з республіканським
ладом (1889 р. була повалена монархія в Бразилії). На початку ХХ ст. до них
приєдналися Куба (1902) і Панама (1903). З 20 держав регіону 18 були
іспаномовними. Найбільш великими державами були Бразилія, Мексика і
Аргентина. На їх частку на початку минулого століття приходилося 2/3 всієї
території і майже 60% населення регіону. Одна Бразилія – країна-гігант – за
площею (8,5 млн. кв. км.) Майже вдвічі перевершує всю зарубіжну Європу
(без Росії, України і Білорусії). Значні площі займали Колумбія, Венесуела,
Перу, Болівія, Чилі. Решта 12 республік, головним чином Центральної
Америки, були невеликими і за територією, і за населення.
Рубіж XIX-ХХ ст. відзначений різкою активізацією проникнення
іноземного капіталу в цей регіон. Більше половини становили гроші
англійських інвесторів, серйозно посилювалася фінансова присутність
американців і німців.
 На початку ХХ ст. Латинська Америка стала зосередженням протиріч, що
властиві як капіталістичному суспільству, так і суспільству перехідного
типу, де зберігаються крайні форми пережитків традиційного укладу
господарства і життя. Крім того, існували регіональні, етнічні розбіжності,
проблеми політичного устрою. Ці фактори визначали неоднозначність,
багатоплановість і специфіку соціально-політичних процесів.

6
 Якщо в Європі та Північній Америці до цього часу вже склалися основи
громадянського суспільства, то в Латинській Америці, навіть у найбільш
розвинених країнах, до цього було ще далеко. До початку новітнього часу тут
склалися особливі політичні режими – «елітарні демократії», що
уособлювали політичне панування місцевих олігархічних кіл.
Першим за часом такий режим сформувався в Аргентині (1880-1916). У
країні існувала Конституція (американського типу), діяли політичні партії,
проводилися вибори, але в них брало участь всього кілька десятків тисяч
чоловік (при восьмимільйонну населенні). Тобто основна частина жителів
залишалася поза політичним процесом.
У самому кінці XIX століття в Латинську Америку стали проникати
соціалістичні ідеї. Першою країною, де виникла соціалістична партія, також
стала Аргентина (1896 г.). Потім подібні партії з’явилися в Чилі та Уругваї.
Одночасно з соціалістами впевнено набирали популярність анархічні ідеї, які
найбільш імпонували низам суспільства. Процес формування нових
політичних партій, як показник поступового розвитку ідеологічного
плюралізму, а значить і громадянського суспільства, сприяв крахові режимів
елітарних демократій.
Початок Першої світової війни мало що змінив в житті країн Латинської
Америки. Так само як і їх найближчий сусід – Америка – держави
латиноамериканського регіону заявили про свій нейтралітет. Лише в 1917 р
після вступу США у війну на боці Антанти, а також після нападу німецьких
підводних човнів на морські торговельні комунікації Нового Світу, частина
країн регіону пішли на оголошення війни Німеччині. У квітні 1917 р –
Панама і Куба (слідом за США), у жовтні – Бразилія, а навесні і влітку 1918 р
– Гаїті, Гватемала, Гондурас, Нікарагуа і Коста-Ріка. Інші країни регіону
зберегли нейтралітет до кінця війни.
Участь у війні обмежувалася постачанням союзникам стратегічної
сировини, продовольства, охороною своїх територіальних вод. Бразилія
брала участь у деяких військово-морських операціях англійців.

7
  Світова економічна криза 1920-1921 рр. призвела до падіння попиту на
латиноамериканську продукцію і завдала удару по економіці країн
Латинської Америки. Надалі знову посилився приплив європейських товарів
і капіталів, що не сприяло зростанню місцевого виробництва.
Одночасно за роки війни істотно посилили свої позиції в регіоні США.
Виросли американські капіталовкладення і питома вага США у зовнішній
торгівлі латиноамериканських країн
На рубежі 20-30-х рр. Латинська Америка, як і решта країн Заходу,
втягнулася в смугу економічної кризи. «Велика депресія» прискорила вступ
країн регіону в смугу хронічної кризи, яка остаточно підірвала матеріальну і
соціальну базу правлячих режимів і привела до зростання соціальної та
політичної нестабільності. Повалені диктатури в: Перу (1930 р.); Чилі (1931
р); Кубі (1933 р.). Загострилася політична ситуація в Нікарагуа. На початку
1932 р. почалося повстання проти олігархічного режиму в Сальвадорі. В 1930
р. гостра політична криза охопила дві найбільші республіки Південної
Америки – Аргентину та Бразилію.
30-і рр. ХХ століття стали періодом зростання лівих ідей і партій в
регіоні, популяризації соціалістичних ідей в латиноамериканському
суспільстві напередодні другої світової війни. 
80-ті pp. минулого століття стали для Латинської Америки «втраченим
для розвитку десятиліттям», оскільки були відзначені найтяжчою і
найтривалішою економічною рецесією, падінням виробництва, розладом
державних фінансів, гіперінфляцією, зростанням безробіття, зниженням
життєвого рівня широких верств населення.
Як засіб подолання кризи МВФ і МБРР, численні американські економічні
радники запропонували країнам Латинської Америки змінити економічну
модель розвитку. Державний сектор цих країн, протекціонізм, митно-
тарифний захист внутрішніх ринків від зовнішньої конкуренції, економічний
націоналізм були проголошені анахронізмами, які мали поступитися місцем
неоліберальному шляху розвитку. Запропонована система базувалася на

8
тріаді: "дерегуляція - приватизація - відкриті кордони" і розглядала вільний
ринок та необмежену конкуренцію основним засобом забезпечення прогресу
як країни, так й окремої людини.
Проте незабаром дав про себе знати і зворотний бік: економічне
зростання виявилося нестабільним, супроводжувалося спадами і кризовими
явищами; зовнішня відкритість національних економік у поєднанні з
масштабною приватизацією державних активів у багатьох галузях
господарства призвела до захоплення транснаціональними корпораціями і
банками ключових позицій в економіці країн регіону.

9
 2. ОСНОВНІ РИСИ, РЕЛІГІЙНА СПРЯМОВАНІСТЬ
Специфічні риси Латиноамериканської цивілізації:
1) Економічні
Специфіка економічного розвитку Латинської Америки визначалася
запізнілим у порівнянні з Європою вступом на шлях буржуазного прогресу.
Гігантський розрив вихідних рівнів розвитку, обумовлений об’єктивними
історичними причинами, обумовив включення латиноамериканських країн у
світове господарство спочатку шляхом колонізації, а потім за допомогою
нерівноправних відносин залежності від центрів світового розвитку.
Наслідком останнього стало прилучення цього регіону до світового ринку в
якості периферійної аграрно-сировинної ланки.
Характерною рисою буржуазного розвитку стало і те, що нові соціальні,
економічні та політичні структури не просто приходили на зміну старим, а
інтегрували їх у свою орбіту. Показником цього стала опора колоніального
режиму на господарські та громадські структури індіанської громади. А
плантаційне рабовласницьке господарство, поміщицькі латифундії і
підневільна праця на рудниках відкрили Латинській Америці шлях на
світовий ринок, ставши основою первісного нагромадження капіталів і
буржуазної еволюції самого латиноамериканського суспільства.
Така здатність до інтеграції старих суспільних структур і нових прогресивно-
буржуазних компонентів зробила можливим небувалий історичний стрибок
Латинської Америки (всього за чотири сторіччя) від кам’яного віку, первісно-
общинного ладу і від ранніх цивілізацій давньосхідного типу до стадії
промислового капіталізму. Даний процес в Європі протікав тисячоліттями.
Зворотним боком цих процесів стала надзвичайна живучість інтегрованих
елементів традиційного суспільства, що вело поряд з прискоренням
буржуазного прогресу до переважання його консервативних варіантів,
змішаних форм господарства, укоріненню багатоукладності. Це посилювало
суперечливість розвитку суспільства, трансформувало місцевий капіталізм,

10
надавало йому специфічні риси, які суттєво відрізняли його від класичних
європейських зразків.
2) Етно-національні
Великий вплив на суспільно-політичний і культурний розвиток
Латинської Америки надали особливості формування латиноамериканської
цивілізації в цілому і латиноамериканських націй зокрема, які були
результатом асиміляції корінного індіанського населення з європейцями і
вихідцями з Африки. Нації складалися з різнорідних расово-етнічних
компонентів відповідної соціально-економічної і територіально-державної
спільності. У ряді випадків ці процеси до початку ХХ століття ще не
завершилися. Продовжувалася імміграція з Європи, в тому числі з Італії
(Аргентина, Уругвай), зі слов’янських країн та Німеччини (Аргентина,
Бразилія, Чилі). Серед нащадків європейців переважали особи іспанського
походження, у Бразилії – португальської. Індіанці і метиси залишалися
основним населенням Парагваю, Гватемали, країн Андського нагір’я –
Болівії, Перу та Еквадору. Метиси переважали в Мексиці, Чилі, Венесуелі і
Колумбії, в більшості Центральноамериканських республік. Негри і мулати
стали основною частиною населення колоніальних володінь Великобританії
та Франції в Карибському басейні, а також Гаїті і Домініканської республіки.
З негрів і мулатів складалося більше третини населення Бразилії та Куби. У
країнах Карибського басейну проживали вихідці з Індії та Китаю.
Взаємодія різних традицій, культур, звичаїв, психологічних складів
індіанських, негритянських, європейських народів (насамперед південної,
середземноморської гілки європейських народів) дало своєрідний
етнокультурний сплав. Латиноамериканців відрізняла властива багатьом
південним народам темпераментність, схильність до яскравих, емоційних
проявів. Ці риси відбивалися і в суспільно-політичному житті народів, що
носило бурхливий характер на тлі глибоких соціально-економічних протиріч
і маси розореного і знедоленого населення.
3) Політичні

11
 Відмічені расово-етнічні та психологічні риси, а також відсутність зрілої
політичної культури породжували нестійкість політичного життя в країнах
Латинської Америки і значну роль насильства в ній. Це проявлялося в частих
заколотах, переворотах і контрпереворотах, вбивствах політичних діячів, в
диктатурах і масових репресіях, в бунтарстві мас і популярності
анархістських ідей. Конституційні і представницькі форми правління
відрізнялися багато в чому фіктивним характером або взагалі були відсутні.
Маса неграмотного або малограмотного населення слабо підходила під
визначення «громадянського суспільства» як основи представницької
демократії. У цьому зв’язку латиноамериканські держави в більшості
випадків були республіками тільки формально. Владу тримали в своїх руках
по суті авторитарні й диктаторські режими з відчуженням основних мас
населення від реальної участі у політичному житті.
4) Соціально-політичні
Характерною рисою соціально-політичної дійсності Латинської Америки
була живучість патріархально-патерналістських, каудільстських традицій,
клановості. Визначальним чинником було превалювання вертикальних
соціальних зв’язків між «господарем», «вождем» і підпорядкованою йому
масою, над горизонтальними класовими і соціальними зв’язками, у
згуртуванні тієї чи іншої групи навколо сильної, впливової особистості в
надії захистити свої інтереси і пробитися до влади слідом за цією
особистістю на правах її найближчого клану – опори (сім’ї, роду). Таким
чином, у політичній боротьбі учасники об’єднувались не так навколо
політичних чи ідеологічних платформ, скільки навколо лідерів, здатних
повести за собою, домогтися влади і підтримати за тим своїх послідовників.
У зв’язку з цим на перший план виходили особисті риси лідера, його воля і
харизма, його вміння зрозуміти психологію і настрої натовпу, здатність
впливати не стільки на здоровий глузд, скільки на емоції і почуття, на
підсвідомість. «Сильні особистості» стверджували свою авторитарну владу,
спираючись на своїх сподвижників і на власні збройні сили. Вони

12
претендували на роль верховних «вождів», «батьків» нації, висловлюючи в
тій чи іншій мірі настрою згуртувалися навколо них широких верств
населення.
5) Пережитки традиційного суспільства
У ряді районів латиноамериканського регіону з компактним індійським
населенням аж до ХХ століття зберігалися значні елементи індіанського
традиційного суспільства, общинного устрою:
– Колективістські, общинні традиції солідарності, спільної діяльності та
взаємодопомоги,
– Неприйняття цінностей і засад західного суспільства (індивідуалізм і
підприємництво).
6) Значна роль церкви
Важливою особливістю Латинської Америки була помітна роль
католицької церкви (нині тут проживає близько половини католиків усього
світу). Церква з самого початку була активним учасником формування
колоніального суспільства. Вона зіграла величезну роль у розвитку освіти і
культури. Традиції католицизму вкоренилися на місцевому грунті і стали
частиною національної самосвідомості латиноамериканських народів.
Таким чином, до початку новітнього часу Латинська Америка представляла
із себе регіон світу, що досить динамічно розвивається та характеризується
прискореним процесом економічної інтеграції в світовий ринок. При цьому
специфіка розвитку попереднього часу сформувала тут особливий
цивілізаційний простір, який вимагав до себе певних, в якійсь мірі
специфічних засобів, взаємодії з боку провідних країн світу.
Під виглядом турботи про «спасіння душ» індіанців духовенство
насильно нав'язувало їм християнську релігію, аж до спалення на «очисному
вогні». Активно діяла інквізиція. Священики і монахи примушували
америндів працювати на себе, зганяли на будівництво церков і монастирів,
обкладали всілякими поборами. Незабаром у церкви накопичилися значні
матеріальні кошти. Вона стала найбільшим землевласником. Церква мала й

13
інші джерела надходжень, серед яких неабияке місце займали індульгенції.
Проте багатства та влада концентрувалися в руках найвищої ієрархії, а
більша частина нижчого духовенства одержувала маленьке жалування та
скромні даяння віруючих. Католицизм здійснював значний вплив на духовне
життя колоній, до яких елементи протестантизму проникли так пізно, що не
здійснили будь-якого відчутного впливу на суспільний розвиток. Католицизм
залишається однією зі змістових серцевин латиноамериканської цивілізації і
в наш час, хоча і зазнає впливу з боку певних зовнішніх чинників. Під дією
атеїзації, тиску окультизму, нових релігійних течій, а також відродження
архаїчних вірувань, зокрема індіанських, відбувається декомпозиція
традиційної католицької спадщини. Церква намагається реагувати на це як у
фундаменталістському напрямі, так і шляхом зовнішнього переоформлення
католицької культури при збереженні догматики. Проте її загальне
домінування у духовному житті залишається незаперечним.

14
 3. СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ
Межа 1997-1998 рр. стала відправною точкою «лівого повороту» в історії
латиноамериканської цивілізації, який став визначальним вектором її
соціально-політичного розвитку на межі 2002-2003 рр. Його ще визначають
як антиолігархічний, антиімперіалістичний, антикапіталістичний тощо. Цей
"зсув уліво" е якісним зростанням соціальної активності низів, зміною
електоральних симпатій і характеристики політичних режимів більшості
країн регіону. Він розпочався як реакція на гегемонію неолібералізму та його
негативні наслідки, що найсильніше виявилися в соціальній сфері. 
У регіоні розвиваються принаймні два напрями, які умовно називаються
ліворадикальний, або лівопопулістський (їх утіленням є політика президента
Венесуели У. Чавеса), та лівоцентристський, або соціал-демократичний,
соціал-реформістський (політика президента Бразилії Л. де Сільви і його
наступниці Д. Роусефф, обраної на посаду в жовтні 2010 р.). У Венесуелі та
Болівії центральною подією стало проголошення концепції побудови
соціалізму XXI ст., чиї контури ще не до кінця зрозумілі, проте вже
втілюються в ті чи інші перетворення. У Венесуелі у грудні 1998 р. У, Чавес
тріумфально виграв президентські вибори (переобирався у 2000 та 2006 рр.) і
таким чином одержав мандат на здійснення радикальної політичної реформи,
наслідком чого стало те, що він поставив під свій повний контроль не тільки
виконавчу владу, але й парламент, Верховний суд, Національну виборчу
раду. Прямий, не опосередкований будь-якими інститутами зв'язок вождя та
мас є однією з ознак типового латиноамериканського популізму. Заяви про
"пряму демократію" насправді маскують реальність, у якій У. Чавес
встановив особистий контроль над державною нафтовою компанією
(Венесуела має багаті запаси цієї сировини), збройними силами та поліцією.
При цьому в країні немає цензури, політичних репресій і політичних
ув'язнених. За рахунок надходжень з продажу нафти до 2006 р. Венесуелі
вдалося переломити тенденцію щодо бідності: у 2003 р. бідними були 60 %
родин, у 2006 - 40 %, безробіття за цей період скоротилося вдвічі - із 20 до

15
10%. Прибутки найбідніших зросли у два рази. У країні створено систему
соціальних «місій», що гарантують доступ до медичного обслуговування,
освіти і забезпечення продуктами харчування за цінами, які на 40 % нижчі
від ринкових. Бідним селянам надаються ділянки землі без права продажу,
виділяються насіння та сільськогосподарська техніка. Здійснюється кампанія
з ліквідації неписьменності, що охопила мільйони дорослих. Посилився
контроль за діяльністю іноземних корпорацій, збільшене їх оподаткування, і
навіть розпочалася націоналізація власності провідних іноземних нафтових
компаній.
У Бразилії тактика президента Л. да Сілви, який прийшов до влади під
гаслами боротьби з голодом, бідністю і величезною соціальною нерівністю,
полягає в тому, щоб поєднати неоліберальний курс макроекономічної
стабілізації зі здійсненням певних соціальних програм. Поміркований курс
має результатом менші успіхи у подоланні бідності, ніж у Венесуелі, проте
відчутні: за 2004-2010 рр. зі злиденності вдалося вирватися 20 млн осіб.
Після закінчення своєї каденції Л. да Сілва наполягав, аби від правлячої
партії балотувалася донька болгарського комуніста-емігранта Ділма
Роуссефф, яка до того працювала міністром енергетики та керівником
президентської адміністрації. Новий президент Бразилії позиціонує себе як
пряму наступницю курсу Л. да Сілви, при якому в країні економічне
зростання поєднувалося з успішною соціальною політикою.
У Болівії соціально-економічний курс здійснюється так само жорстко, як
у Венесуелі. Його основними складовими є аграрна реформа (передбачена
націоналізація земель великих власників без викупу: 100 родин мали 25 млн
га земель, у той час, як 2 млн селян - тільки 5 млн), а також націоналізація
нафтогазових ресурсів, які перебувають в іноземному капіталі. Вважатися
індіанцем перестає бути принизливим. Самоідентифікація дедалі частіше
робить вибір у бік визнання індіанського походження, що раніше не
афішувалося.

16
 У прагненні вистояти проти тиску з боку Сполучених Штатів Америки
і транснаціональних корпорацій країни Латинської Америки дедалі більше
вдаються до інтеграції між собою. Водночас Латинська Америка, що вийшла
на авансцену світової історії, із середини кидає виклик західній цивілізації,
виклик тим тенденціям, які поки що в ній домінують.
Наприкінці першого десятиріччя XXI ст. складно з упевненістю
визначити, знаходиться латиноамериканська цивілізація на висхідній чи
низхідній ділянці траєкторії своєї історії. Загрози існуванню цієї спільноти
пов'язані насамперед із геополітичним фактором, найголовнішим чинником у
якому є США, із постійними найновішими тенденціями впливу глобалізації
на цей регіон. Якщо впродовж кількох років на початку 2000-х
спостерігалося економічне зростання більшості латиноамериканських країн,
то його швидкість значно загальмувалася світовою фінансово-економічною
кризою. Суттєву роль відіграє гетерогенність структур самої
латиноамериканської цивілізації, сповненої гострих протиріч і нерозв'язаних
проблем. Найперша з них - перманентна бідність значної частини населення,
зростаюча загроза екологічної кризи, організована злочинність, наркоманія і
наркобізнес, які призводять до нарковійн, корупції. У свій час Латинську
Америку назвали "мафіозним бананово-кокаїновим континентом". Нині вона
перебуває у процесі самовизначення і водночас вступила у смугу
напруженого пошуку шляхів адаптації до нових невизначених умов.
Невизначеність зумовлюється не тільки змінами, які несе глобалізація, але й
змінами, що неодмінно має зазнати сама глобалізація.

17
 ВИСНОВКИ
Із проведеного дослідження можемо зробити наступні висновки.
Латиноамериканська цивілізація в своєму історичному розвитку
пройшла три етапи.
Першим і найбільш тривалим з них була епоха доколумбової Америки –
з найдавніших часів до кінця ХV – початку XVI ст.
Другий етап – колоніальний. З колоніальним періодом пов’язана фаза
залучення Латинської Америки в процеси світового капіталістичного
розвитку в якості його периферії.
Третій етап історії Латинської Америки – етап становлення і розвитку
політично незалежних латиноамериканських держав і відповідно
латиноамериканських націй.
Здатність до інтеграції старих суспільних структур і нових прогресивно-
буржуазних компонентів зробила можливим небувалий історичний стрибок
Латинської Америки (всього за чотири сторіччя) від кам’яного віку, первісно-
общинного ладу і від ранніх цивілізацій давньосхідного типу до стадії
промислового капіталізму.
Взаємодія різних традицій, культур, звичаїв, психологічних складів
індіанських, негритянських, європейських народів дала своєрідний
етнокультурний сплав.
Важливою особливістю Латинської Америки була помітна роль
католицької церкви. Вона зіграла величезну роль у розвитку освіти і
культури. Традиції католицизму вкоренилися на місцевому грунті і стали
частиною національної самосвідомості латиноамериканських народів.
У регіоні розвиваються два напрями, які умовно називаються
ліворадикальний, або лівопопулістський, та лівоцентристський, або соціал-
демократичний, соціал-реформістський.
У прагненні вистояти проти тиску з боку Сполучених Штатів Америки і
транснаціональних корпорацій країни Латинської Америки дедалі більше
вдаються до інтеграції між собою. Водночас Латинська Америка, що вийшла

18
на авансцену світової історії, кидає виклик західній цивілізації, виклик тим
тенденціям, які поки що в ній домінують.
В наш час перед Латиноамериканською цивілізацією постала складна
проблема зберегти свою відмінність, тобто традиції, і здійснити
модернізацію, тобто налаштуватися на новації. Боротьба прогресу й інерції -
сенс її історії останніх десятиріч. Незважаючи на окремі успіхи (Бразилія
входить до космічних країн світу, а також разом із Росією, Індією та Китаєм
до групи потенційних супердержав світу, що зазвичай позначається
скороченням БРІК), Латинська Америка відстає у своєму розвитку від
передових держав щонайменше на 60 років. 

19
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гладкий Ю.Н. Регіонознавство. [Електронний ресурс] – Режим доступу:

https://stud.com.ua/108267/geografiya/tsivilizatsiyi_zahodu_zahidnoyevropeys
ka_tsivilizatsiya;
2. Латинська Америка напередодні новітнього часу. [Електронний ресурс] –
Режим доступу: https://moyaosvita.com.ua/istoriya/latinska-amerika-
naperedodni-novitnogo-chasu/;
3. Особенности латиноамериканской цивилизации и культуры.[Електронний
ресурс] – Режим доступу: https://studopedia.ru/1_23416_osobennosti-
latinoamerikanskoy-tsivilizatsii-i-kulturi.html;
4. Орлова Т.В. Всесвітня історія. Історія цивілізацій. [Електронний ресурс] –
Режим доступу: https://pidruchniki.com/1580011948609/
istoriya/latinoamerikanska_tsivilizatsiya;
5. Формирование латиноамериканской цивилизации: зависимый тип
развития. [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://mydocx.ru/3-
54965.html.

20