Вступ

Вся історія розвитку світової цивілізації – це історія налагодження контактів,

відносин, зіткнення інтересів різних цивілізацій, культур, народів, держав.
Найбільш насиченим в цьому плані було XX століття. Для нього, як для
жодного з попередніх, характерні численні державні перевороти, дві найбільші за
всю історію людства світові війни, наслідками яких стали крах останніх імперій і
колоніальної системи, вихід нових держав на міжнародну арену, поділ світу на дві
антагоністичні політичні системи і встановлення майже на півстоліття біполярного
світу з його економічними і збройними конфліктами. Що призводило до
формування різних систем міжнародних відносин, їхніх концепцій та доктрин.
Для міжнародних відносин XX століття, зокрема після Першої світової війни,
властивий комплексний характер: міжнародного виміру набули найважливіші сфери
державного життя – політична, ідеологічна тощо. Масштабність і швидкі темпи
міжнародних зрушень нерідко супроводжувалися втратою контролю над ними, що
створювало нові джерела міжнародної напруженості й загострювало проблему
виживання окремих соціально-політичних і міжнародних систем.
Тому міжнародні відносини у XX столітті, зокрема періоду між двома
світовими війнами та за умов біполярного світу, становлять не тільки предмет
наукового інтересу, але й є джерелом повчального історичного досвіду. Цим і
визнається актуальність проблем міжнародних відносин не тільки для органів
державної влади і суспільних систем, а й для окремих громадян, для молодого
покоління зокрема. Актуальність пізнання проблем міжнародних відносин, їх
змісту і результатів зумовлена глобалізацією всіх суспільних процесів,
взаємозв'язаністю і взаємозалежністю різних країн в єдиному світі, розвитком
контактів між людьми різних країн у процесі політичних, економічних, наукових і
культурних обмінів, реалізації спільних бізнесових та інших програм.
Окрім згадуваних вище особливостей міжнародних відносин XX століття,
особливістю сучасного міжнародного процесу є також те, що він охоплює не тільки
міждержавні відносини, а й різнобічні відносини між народами та окремими
людьми, себто, міжнародні відносини стають відносинами між народами. Отже,
галузеві міжнародні відносини в офіційних рамках дипломатії, міжнародних
економічних, політичних, культурних сфер вже не можуть задовольнити ні реальних
потреб практичного спілкування і співпраці між людьми, ні потреб пізнання
сучасного суперечливого міжнародного життя.
Усі ці й інші особливості сучасних міжнародних відносин, масштабні, якісні
зміни в міжнародному житті вимагають їх узагальнення на основі комплексного
підходу з використанням положень і висновків історії сучасного світу, дипломатії та
інших суміжних дисциплін, визначення ролі історії міжнародних відносин і
зовнішньої політики для інтелектуального розвитку в процесі підготовки сучасного
спеціаліста, виробленні уміння використовувати набуті знання в практичній
діяльності.
З огляду на зазначені фактори вивчення студентами даної дисципліни набуває
особливої ваги з приєднанням України до Болонського процесу з урахуванням
можливостей, які відкривають принципи Болонської декларації.
Навчальна дисципліна «Історія міжнародних відносин» є супутньою
історичною дисципліною, яка базується на світовій історії та історії дипломатії і
покликана поглибити уявлення про процеси і явища розвитку сучасного світу.
 Як складова освітньо-професійної програми підготовки фахівців за освітньо-
кваліфікаційним рівнем «бакалавр» вона має на меті розкриття основних
тенденцій розвитку світової політики та особливостей міжнародних відносин в
різні періоди історії сучасного світу.
Як самостійна дисципліна історія міжнародних відносин має свій предмет
вивчення. Предметом вивчення історії міжнародних відносин є сукупність
економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових
та інших зв'язків і взаємовідносин між державами і системами держав,
політичними силами, організаціями і рухами діючими на міжнародній арені.
Складовою предмету вивчення є зовнішня політика, тобто загальний курс
держави у міжнародних справах, покликаний регулювати її стосунки з іншими
державами та народами відповідно до її принципів і цілей. Діяльність держави в
галузі зовнішньої політики будується згідно з положенням її конституції і
спрямована на створення найсприятливіших умов для реалізації цілей, які ставлять
перед собою правлячі кола країни.
Одним з головних завдань зовнішньої політики є створення сприятливих
міжнародних умов для реалізації внутрішньої політики держави. Саме внутрішньою
політикою, а також соціальною природою існуючого ладу визначається зміст і
спрямованість зовнішньої політики держави.
Важливим засобом реалізації зовнішньої політики є дипломатія, яка являє
собою сукупність прийомів, методів та правових форм здійснення зовнішньої
функції держави.
Завдання даної дисципліни полягає у виробленні навичок аналізу
міжнародних відносин і зовнішньої політики з урахуванням історичного
досвіду, факторів об'єктивного й суб'єктивного характеру, національних
інтересів кожного суб'єкта міжнародних відносин, а також отримання знань
основних теорій, доктрин світової політики, загальної міжнародної
проблематики.
 ТЕМА 1
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ НАПЕРЕДОДНІ ТА ПІД ЧАС ПЕРШОЇ
СВІТОВОЇ ВІЙНИ
ПЛАН
1. Особливості міжнародних відносин останньої третини XIX - початку XX ст.
Формування воєнно-політичних блоків. Локальні конфлікти в Європі.
2. Антивоєнні рухи напередодні війни.
3. Початок Першої світової війни. Загарбницькі плани воюючих блоків.
4. Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни.
5. Міжнародні відносини наприкінці війни. Сепаратний вихід Росії з війни.
Поразка у війні Німеччини та її союзників.
1. Особливості міжнародних відносин останньої третини XIX - початку
XX ст. Формування воєнно-політичних блоків. Локальні конфлікти в Європі.
Міжнародні відносини останньої третини XIX – початку XX ст. характеризувались
напруженим станом. Це зумовлювалось стрімким поглибленням та нерівномірністю
змін, які відбувались у світі від початку 1870-х рр. Менш ніж за 50 років світове
індустріальне виробництво збільшилося майже в 5 разів, обсяг світової торгівлі зріс
приблизно в 4 рази, населення світу збільшилося з 1,3 до 1,7 млрд. осіб. Услід за
Великою Британією в стадію індустріального розвитку перейшли ряд держав
Європи, а також Сполучені Штати і Японія. Це дозволило їм посісти провідне
становище у світовому соціально-економічному і політичному розвитку, впливати
суттєво на стан та розвиток інших країн.
Загальносвітовим чинником стає втягування до сфери капіталістичного
виробництва не тільки передових, а й відсталих країн Азії, Африки, Латинської
Америки. Промислові товари, що безмежно поширювались, розорювали
неконкурентоспроможне доіндустріальне виробництво, вимагаючи при цьому
пошуку нових ринків збуту і джерел сировини. Це, а також поширення експлуатації
дешевої робочої сили, що дозволяло отримувати величезні прибутки від
закордонних капіталовкладень (їх сума за період останньої третини XIX ст. зросла
майже в 5 разів), зумовлювали особливий інтерес до нових територій з боку
капіталістичних країн-виробників.
Прагнучи оволодіти новими джерелами сировини, ринками збуту і сферами
прибуткових капіталовкладень, індустріальні держави, нерідко за допомогою зброї,
встановлювали свій прямий і опосередкований контроль над більш слабкими
країнами. За підрахунками сучасних фахівців, до початку Першої світової війни
тільки 6 передових країн (Велика Британія, Росія, Франція, Німеччина, США,
Японія) володіли колоніями у 65 млн. км2 з населенням більше як 523 млн. осіб.
Багато країн опинилось у напівколоніальному стані (Китай, Іран, Османська імперія)
або перебували в тій чи іншій залежності від великих держав (балканські і деякі
латиноамериканські країни, Португалія). Це породжувало низку гострих конфліктів
залежних і напівзалежних країн (Османської імперії, Ірану, Сербії, Мексики,
Венесуели, Куби, Китаю, Ефіопії, інших) з великими державами, що відносились до
країн-метрополій.
Зі свого боку конфлікти виникали й між великими державами, що розвивались
дуже нерівномірно і, претендуючи на ту чи іншу ступінь ваги у світі, часто-густо
зіштовхувались своїми інтересами щодо впливів і територіальних володінь.
Велика Британія, що втратила промислову гегемонію та бувши відтиснутою
(станом на 1914 р.) за обсягом промислового виробництва з першого місця на третє,
продовжувала утримувати найбільшу у світі колоніальну імперію (її колоніальні
володіння становили у 1914 р. 33,5 млн. км 2 .з населенням 393,5 млн осіб), а Лондон
традиційно залишався найбільш важливим світовим фінансовим центром.
Німеччина, що після 70-х рр. XIX ст. розвивалась у 3 - 4 рази швидше, ніж
Велика Британія і Франція, починає, зі свого боку, претендувати на гегемонію у
Європі, сподіваючись поширити свої колонії як за рахунок володінь Великої
Британії і Франції, так і за рахунок територій, що підпадали під юрисдикцію або
політичні впливи Росії.
Франція, хоча й відставала в індустріальному розвиткові від Німеччини, за
чотири передвоєнні десятиліття в 11 разів збільшила території своїх колоній і
сподівалась, що реванш відносно Німеччини дозволить їй повернути панівне
становище на європейському континенті.
Австро-Угорщина домагалась поширення своїх володінь на півдні та сході
Європи, де встановлювала свої впливи Росія.
Італія прагнула поширити свій вплив у Середземноморському басейні як
традиційній сфері впливів Франції і Австро-Угорщини та утворити колоніальну
імперію в Африці.
Росія домагалась поширення впливів на Балканах, де прагнула ствердитись
Австро-Угорщина, а також у Середній Азії та Далекому Сході, де зміцнювали свої
сфери впливів Англія і зростаюча в індустріальному плані Японія.
США, досягнувши на початку XX ст. стану наймогутнішої у світі
промислової держави та встановивши гегемонію на всьому американському
континенті, почали проникати у Південно-Східну Азію, де майже монопольно
панували Японія і Велика Британія.
Отже, наявність або відсутність колоніальних володінь стала чи не
найважливішим чинником боротьби промислово розвинутих країн за економічне й
політичне панування у світі. Економічні інтереси слід розглядати в цьому плані як
головну передумову загострення міжнародних відносин, виникнення міжнародних
конфліктів й врешті-решт розв'язання світової війни. До цього слід додати й
соціально-політичні передумови як прагнення правлячих кіл імперіалістичних
держав через розв'язання війни зміцнити свої політичні позиції, придушити
революційний рух, відволікти пролетаріат, демократичні сили від внутрішніх
соціальних проблем. Так, на початку XX ст. дуже гострими були політичні кризи в
самих капіталістичних країнах. У Великій Британії, Німеччині, Італії, Росії
відбувалися страйки як економічного, так і політичного характеру. Посилився
національно-визвольний рух: пригноблених народів Росії – проти царського
поневолення; ірландців – проти англійського гніту; чехів, слов'янських народів –
проти австро-угорського панування; поляків, ельзасців – проти насильницького
понімечення.
Провідником зростаючих намірів великих держав щодо поширення
економічних і політичних впливів, використання збройної сили задля поділу і
переділу світу стала фінансова олігархія, яка монополізувала виробництво, ринки,
банки, джерела сировини. Вона лобіювала свої експансіоністські плани у
парламентах, підтримувала й стимулювала гонку озброєнь. Ідеологи правлячих
класів розпалювали шовінізм, ворожнечу, виправдовували поневолення або навіть
насилля. Різноманітні угоди та домовленості між державами, спрямовані на
врегулювання суперечностей та подолання конфліктів не змогли упередити світову
війну і навіть виявились певною сходинкою до неї.
Показником визрівання передумов світової війни стало формування воєнно-
політичних блоків. Так, дипломатичні відносини великих держав останньої третини
XIX ст. увійшли в історію як шлях від Союзу трьох імператорів до Троїстого союзу.
Поява у 1871 р. Німецької імперії, що продемонструвала свою силу
перемогою над Францією, очевидне послаблення останньої та активізація об'єднаної
Італії суттєво змінили ситуацію в Європі. Прагнучи гегемонії, німецький канцлер
Отто фон Бісмарк продовжував здійснювати тиск на послаблену Францію та
прагнув позбавити її можливих союзників, погрожуючи новим вторгненням. О. фон
Бісмарк вважав водночас ресурси і стійкість Росії невичерпаними, а війну з нею, тим
паче одночасно з Францією, катастрофічною для Німеччини. Тому насамперед він
прагнув виключити можливість франко-російського союзу.
Росія, яка підтримувала відносно Німеччини доброзичливий нейтралітет, після
поразки Франції вже не додержувалась нав'язаних Кримською війною обмежень та
почала готуватись до нової сутички з Османською імперією, не припиняючи,
небажаного для Великої Британії, утвердження в Середній Азії. Російський уряд був
зацікавлений у доброзичливому ставленні Німеччини та не виключав можливості
встановлення нейтралітету з Австро-Угорщиною. Уряд Габсбургів (Австро-
Угорщина), у свою чергу, не знайшовши підтримки своїм балканським планам у
Лондоні, вимушений був за сприяння Бісмарка домовитися з Росією щодо
підтримки на Балканах свого статус-кво. Це зумовило зближення трьох країн та
окреслило можливості укладання союзу між ними.
Внаслідок низки зустрічей імператорів Олександра II, Вільгельма II та
Франца-Йосифа, а головне – переговорів між канцлерами А. Горчаковим, О.
Бісмарком і міністром Д. Андраши восени 1873 р. було досягнуто угоду, що
дістала назву «Союз трьох імператорів». Вона передбачала залагодження
можливих конфліктів між ними, а також проведення єдиної лінії поведінки на
випадок загрози війни.
Союз трьох імператорів формально протримався до 1887 р., але не виправдав
надій його учасників. Спроби Німеччини нанести превентивні удари по Франції у
1875 і 1887 рр. з метою її остаточного розгрому зустріли протидію, причому не
тільки з боку Великої Британії, а й Росії. Ці держави зіштовхувались інтересами
відносно посилення своїх впливів у Середній Азії, Афганістані, Персії, Китаї, однак,
в той же час, не підтримували тенденції на встановлення в Європі гегемонії
Німеччини та послаблення її супротивника – Франції.
Суперечки між Німеччиною і Росією доповнювались суперечками між Росією
і Австро-Угорщиною, і насамперед через намагання обох цих держав зберегти за
собою протекторат над балканськими народами. Зближення Німеччини і Австро-
Угорщини, у свою чергу, привело до підписання ними у 1879 р. секретного
договору щодо спільної оборони в разі нападу на одну з них Росії та щодо
доброзичливого нейтралітету в разі нападу однієї з них на Росію. Цей договір
поклав початок Троїстому союзу як одній з двох коаліцій, які зіштовхнулись у
1914р. Остаточно Троїстий союз сформувався у 1882 р., коли до союзу двох
держав приєдналась підтримувана Німеччиною і Австро-Угорщиною щодо її
експансіоністських намірів Італія. Новий договір передбачав, що у разі нападу
Франції на Італію або Німеччину вони зобов'язувались підтримати одна одну, а
Австро-Угорщина обіцяла нейтралітет. Крім того, усі три держави обіцяли одна
одній доброзичливий нейтралітет у разі війни з будь-якою великою державою, крім
Франції, та воєнну допомогу, якщо одна з учасниць союзу зазнає нападу одразу двох
великих держав. Так було зміцнено й поширено утворений Німеччиною блок, який,
незважаючи на проблематичні позиції в ньому Італії, проіснував до 1915 р.
Формування Троїстого союзу визначило певний баланс інтересів Німеччини,
Австро-Угорщини, Італії, і насамперед в їхньому протистоянні Росії і Франції. Це, а
також суперництво Франції і Росії з Великою Британією відносно колоніальної
політики, заклало підвалини франко-російському співробітництву. Дане
співробітництво було закріплено підписанням у 1891 р. урядами Франції і Росії
консультативного пакту, який у 1893 р. наслідувала секретна конвенція, що
передбачала взаємодопомогу двох держав у разі агресії щодо них з боку учасників
Троїстого союзу. Укладанню франко-російському союзу передували візити флотів:
французького – до Кронштадта, а російського – до Тулона.
Формування франко-російського союзу утворювало противагу Троїстому
пакту і, як передбачалося, мало зміцнити мир у Європі, що ствердився після франко-
німецької і російсько-турецької війн. Однак, як показали події, утворення цього
союзу тільки загострило суперництво двох, тепер вже чітко визначених блоків,
активізувало мілітаристську політику великих держав, що виборювали своє «місце
під сонцем» на рубежі століть.
1890-ті роки – період активного експансіонізму Японії, Німеччини, Франції,
Росії, Великої Британії, США в Китаї; США, у свою чергу, в Центральній Америці;
Італії і Німеччини – в Африці. Особливо активно щодо колоніальної політики діяла
Німеччина, що поєднувала мілітаристські плани з накопиченням озброєння,
прискореним будівництвом воєнного флоту. Отримавши у 1880-ті роки перші
колонії в Африці, Німеччина виявляла інтерес до суперечок держав відносно Конго,
а також відносно Трансвааля (Південна Африка), який чинив опір англійській
експансії. Поряд з цим Німеччина конкурувала з Великою Британією щодо
Османської імперії та відносно впливів у Китаї.
Спроби Великої Британії поширити й зміцнити свої володіння в Південній
Африці встановленням контролю над республіками бурів – Трансваалем та
Оранжевою – призвели до затяжної війни, що продовжувалась до 1903 р. Перемога
дорого коштувала Великій Британії, завдаючи удару не тільки її фінансовим
можливостям, а й престижу. Натиск її колоніальної політики дещо послабшав. Вона
визнала права Німеччини, Франції, США, Росії на деякі території, захопити які або
утримувати самостійно вже не могла. Послаблення позицій Великої Британії
спонукав її уряд на перегляд традиційної для країни політики «блискучої ізоляції»
та пошук союзників. Особливо привабливою в цьому плані для англійських
урядових кіл була Франція, чиї зовнішньополітичні інтереси з ряду напрямів
збігалися з інтересами Великої Британії. Після переговорів, а також взаємних візитів
короля Едуарда VII і президента Лубе держави підписали у 1904 р. угоду про
розподіл сфер впливу в Африці. Цим долалось суперництво двох держав. Така
угода – Антанта – відкривала можливості широкого співробітництва країн проти
Німеччини, хоча формально в документі про це не зазначалось.
Антинімецьке спрямування Антанти привернуло до неї Бельгію (що
приєдналась до підписаного у 1906 р. між Великою Британією і Францією договору
про воєнне співробітництво), а також, послабленої після поразки у війні з Японією,
Росії. За сприяння Франції Росія і Велика Британія підписали у 1907 р. угоду про
розподіл своїх зон впливу в Персії, Китаї, Афганістані, що стало останньою
ланкою формування союзницького блоку Франції, Росії і Великої Британії. Цей блок
увійшов в історію під назвою Антанта і став головним суперником країн Троїстого
союзу у Першій світовій війні.
Від 1907 р. суперництво Антанти і країн австро-німецького блоку стало
головним стрижнем міждержавних відносин. Конфлікти між ними слідували один за
одним, поступово наближаючись до Європи. Поглиблювалась міжнародна
напруженість, зростала гонка озброєнь. Тільки за 13 років ХХ ст. великі держави
витратили на воєнні потреби 90 млрд. марок та збільшили склад своїх збройних сил
майже на 30 %.
Головною сферою зіткнень інтересів країн двох блоків у Європі стають
Балкани. Німеччина разом з Австро-Угорщиною активізували експансію на
Балканах та Близькому Сході, втручаючись у сферу інтересів Росії та Великої
Британії. У 1908 р. Австро-Угорщина приєднала до себе окуповані нею Боснію і
Герцеговину і запропонувала Болгарії та Румунії розділити на трьох Сербію. Зі
свого боку, Сербія готувалась до відсічі будь-якого вторгнення, розраховуючи на
підтримку Росії. Однак Росія не була готовою до війни з Австро-Угорщиною,
відверто підтримуваною Німеччиною. Під тиском Німеччини вона вимушена була
визнати владу Австро-Угорщини над Боснією та Герцеговиною. Під загрозою
вторгнення військ Австро-Угорщини це визнала й Сербія. Водночас, скориставшись
занепокоєнням Італії щодо посилення позиції Австро-Угорщини, Росія домовилась з
нею спільно протидіяти імперії Габсбургів на Балканах в обмін на нейтралітет Росії
щодо планів Італії в Південній Африці. Італія, у свою чергу, обіцяла доброзичливо
поставитись до зацікавленості Росії щодо статусу проток Босфор і Дарданелли.
Зміцнення союзу Німеччини з Австро-Угорщиною за відносного послаблення
Росії дало змогу Німеччині посилити тиск на Францію. У 1911 р. Німеччина
направила до французького Марокко воєнний корабель з метою захопити частину
його території. Конфлікт міг призвести до війни. Але Німеччина не зважилась на
пряме зіткнення з Антантою, задовольнившись частиною Конго, якою поступилась
Франція в обмін на визнання Німеччиною своєї влади над Марокко.
Скориставшись марокканською кризою, Італія у 1911 р., за доброзичливого
ставлення Франції і Росії, висунула ультиматум Османській імперії і під приводом
захисту інтересів Тріполі й Кіренаїки (сучасна Лівія) окупувала ці турецькі колонії в
Північній Африці. Османська імперія, що потерпала від внутрішніх протиріч, не
змогла ефективно захищатись, хоча араби в Африці чинили італійським військам
жорстокий опір. За мирним договором 1912 р. турецький султан надав Тріполі й
Кіренаїці повну автономію, хоча фактично вони перейшли під контроль Італії.
Послаблення Османської імперії сприяло виникненню спрямованого проти неї
блока балканських держав (Сербії, Болгарії, Греції, Чорногорії). Він був утворений у
1912 р. з ініціативи Сербії, підтримуваної Росією і Францією. Збройні сили
балканських держав розгромили восени 1912 р. турецьку армію. Ці події увійшли в
історію як Перша балканська війна (жовтень 1912 р. – травень 1913 р.).
Успіхи балканського блоку занепокоїли Австро-Угорщину і Німеччину, які
побоювались посилення Сербії, особливо після приєднання до неї Албанії. Обидві ці
держави готові були протидіяти Сербії силою. Це загрожувало зіткненням з Росією і
з усією Антантою. Європа опинилась на межі великої війни. З метою її уникнення в
Лондоні було проведено нараду послів шести великих держав. Хоча Антанта
підтримувала балканські держави, а Німеччина і Австро-Угорщина – Османську
імперію, їм вдалося домовитись, що Албанія залишиться під протекторатом султана,
а сербські війська будуть виведені з її території. Водночас після тривалих
переговорів у травні 1913 р. між Османською імперією і безпосередньо
балканськими державами було підписано договір, унаслідок якого Османська
імперія втратила майже всю свою європейську територію, Албанію і Егейські
острови.
Суперечки щодо цих територій спровокували нову війну між самими
переможцями. Почалась Друга балканська війна, що продовжувалась з 29 червня
1913 р. до 10 серпня 1913 р. Однією з її головних причин були протиріччя між
Болгарією і Сербією через поділ Македонії. У конфлікт утрутилася Румунія, що
окупувала Північну Добруджу, і Туреччина, яка зайняла Фракію. Австро-Угорщина
готувалась підтримати Болгарію, і тільки перестороги Німеччини (яка не вважала
момент вдалим) та Італії втримали її від виступу. Болгарія, проти якої воювали її
колишні союзники, і Османська імперія зазнали поразки.
Балканські війни призвели до перегрупування сил і, у свою чергу, подальшого
загострення відносин великих і малих держав. Австро-німецький блок посилив свій
вплив на Османську імперію та притяг на свій бік Болгарію. Антанта зберегла вплив
на Сербію, Чорногорію, Грецію і притягла до себе Румунію. Балкани перетворилися
на пороховий погріб Європи, і упередити його вибух не змогли ні дипломати, ані
уряди, ані суспільні організації і рухи.
2. Антивоєнні рухи напередодні війни.
Характерною рисою міжнародних відносин кінця XIX – початку XX ст. став
значний вплив на них представників суспільства. З поширенням демократичних
засад буржуазної демократії – явище, що почало виявляти себе в західних
суспільствах на рубежі віків – особливу роль у системі розробки і реалізації
зовнішньої політики починають відігравати партії, масові рухи, неурядові
міжнародні організації. Ці політичні й соціальні формування мали значні
відмінності щодо свого соціального складу і спрямування, та, однак, об'єднуючою
тенденцією їх діяльності стала протидія соціальним явищам, які загострювали
міжнародні відносини, спричинювали міжнародні конфлікти і війни. Отже,
формуються антивоєнні рухи, представлені значною палітрою сил – від католицьких
структур до пацифістських організацій, а також міжнародного утворення соціал-
демократичних партій – II Інтернаціоналу.
Серед католиків, які становили більшість населення багатьох держав Європи,
достатнім моральним авторитетом користувалась широка міжнародна організація –
католицька церква, очолювана папою римським.
Хоча папи чинили жорсткий опір посиленню ліберально-демократичних і
соціалістичних ідей, вони вимушені були задля збереження свого впливу на
громадськість звертати увагу на негативи соціального розшарування суспільства в
умовах капіталізму, аморальність класової та національної ворожнечі як супутника
війн. У 1891 р. папа Лев XIII в енцикліку «Rerum novarum» звернув увагу віруючих
на необхідність пошуку християнського рішення соціальних проблем.
Підтверджуючи законність приватної власності, він не допускав її використання
поза користі для суспільства, засуджував капіталізм як нову форму лихварства,
виступав за елементарні права трудящих.
 Це вплинуло на формування соціально-християнських рухів в багатьох
країнах, сприяло організації християнських місій, зокрема у країнах Азії та Африки.
Так, католицький рух посів певне місце у загальноєвропейському антивоєнному
русі, який активізувався на межі століть. Однак його вплив на розвиток подій,
рішення урядів був вельми обмежений як через абстрактність антивоєнних позицій,
так і через політику відокремлення держави від церкви («культуркампф» у
Німеччині, антиклерикальний рух у Франції), що мала місце в умовах промислового
розвитку в низці країн.
З 1880-х років швидко зростав інший масовий рух, який на початку XX ст.
дістав назву пацифістського. Його керівники в країнах Європи і Америки спирались
на різноманітні релігійні та філософські ідеї про вищі цінності людського життя, про
пріоритет права, про можливість і необхідність мирного розв'язання всіх соціальних
і національних конфліктів, а також упередження війн. Такі ідеї набували особливої
популярності серед громадськості у міру того, як європейські держави
усвідомлювали тяжкі наслідки мілітаризму, гонки озброєнь, гострих міжнародних
конфліктів, локальних війн.
Соціальну основу пацифістських організацій складали представники різних
соціальних верств, занять і професій. Попри усі розбіжності поглядів, загальним для
них було бажання домогтися обов'язкового розв'язання усіх міжнародних конфліктів
через третейські суди, припинення гонки озброєнь, загального роззброєння. Дані
орієнтири збігалися з устремліннями широких мас населення, а тому набували
особливого впливу.
В червні 1889 р. Міжнародний конгрес посланців близько 100 пацифістських
організацій різних країн у Парижі започаткував їх регулярні інтернаціональні
зв'язки. Кожні два-три роки проводились Міжнародні конгреси миру і Міжнародні
конференції пацифістів, коло учасників яких неухильно зростало. До 1912 р. у 19
країнах світу діяло вже 136 пацифістських союзів. За ці роки з'явилося більше 20
міжнародних центрів, які розробляли і популяризували ідеї та політику пацифізму.
Серед них найвпливовішим було засноване 1891 р. Міжнародне Бюро миру в Берні.
Крім того, пацифісти мали в розпорядженні в усьому світі 33 періодичні видання і
публікували чимало своєї літератури, їх вплив поширювався далеко за межі цих
організацій та видань. Вони отримували підтримку деяких національних робітничих
організацій, міжнародних профспілкових центрів, молодіжних союзів. У деяких
країнах – Франції, Великій Британії, Німеччині, США, інших – нерідко проводились
конгреси миру, які збирали усіх прихильників пацифізму.
Поряд з пацифістськими організаціями надзвичайно впливову роль в
антивоєнному русі кінця XIX – початку XX ст. відігравала і така авторитетна
міжнародна структура, як II Інтернаціонал. Ця організація відображала тенденції
соціалістичного руху, представленого діючими на той час майже в усіх
капіталістичних країнах пролетарськими партіями й соціалістичними групами.
Інституційно II Інтернаціонал утворився в липні 1889 р. на марксистському
конгресі в Парижі, в роботі якого взяли участь 400 делегатів від соціалістичних
організацій 22 країн. До початку Першої світової війни відбулось 9 конгресів II
Інтернаціоналу. На них обговорювались питання про ставлення робітничого класу
до війни, до колоніальної політики, про поєднання політичної та економічної
боротьби пролетаріату, аграрне питання тощо. На останніх трьох конгресах –
Штутгартському (1907 р.), Копенгагенському (1910 р.), Базельському (1912 р.) –
були затверджені резолюції, спрямовані проти мілітаризму і війни.
Конгреси засуджували націоналізм, шовінізм, колоніальну політику,
виступали за рівноправність та самовизначення народів, орієнтували робітничі
організації на боротьбу проти мілітаризму. Особлива увага приділялась масовим
інтернаціональним виступам, спрямованим проти можливості розв'язання війни
через конфлікти великих держав. Щодо цього II Інтернаціонал став на шлях
співробітництва з пацифістами. В листопаді 1912 р. надзвичайний конгрес у Базелі
визначив завдання робітничих організацій усіх держав у боротьбі проти війни,
орієнтував їх на досвід Паризької комуни 1871 р. і російської революції.
Підкреслюючи зацікавленість робітничого класу у збереженні миру, цей конгрес
разом з тим підтвердив резолюцію Штутгартського конгресу (1907 р.), який
зазначав, що у разі виникнення війни соціалісти повинні використати викликану
нею кризу для прискорення повалення капіталізму. З ініціативи соціалістів у День
миру – 17 листопада 1912 р. – Європою прокотилась хвиля масових антивоєнних
виступів.
II Інтернаціонал суттєво впливав на політику урядових кіл передових країн. У
1914 р. він спрямовував діяльність робітничих партій у 25 країнах, кількість яких
досягала 4,2 млн. осіб. Вони випускали більше як 600 періодичних видань. За них на
виборах у 14 країнах напередодні війни голосувало більш як 10 млн. виборців, що
дало соціалістам у парламентах цих країн майже 650 місць. За підтримки
Інтернаціоналу в багатьох країнах зросли потужні профспілки, які налічували в 1914
р. більш як 10 млн. осіб. Соціалістичний рух був представлений молодіжними й
жіночими організаціями, які активно підтримували антивоєнні гасла.
Правлячі кола вимушені були враховувати настрої мільйонів прибічників
Інтернаціоналу, реалізовувати деякі їхні вимоги, у тому числі в зовнішній політиці.
Водночас лідери Інтернаціоналу і багатьох робітничих організацій, бувши надмірно
захопленими соціалістичною перспективою, не помічали, що в робітничому русі
бере участь лише невелика частина усіх трудящих, тоді як для більшості з них
спільність національних інтересів була набагато важливішою за
інтернаціональну солідарність пролетаріату. До цього слід додати й чинник
маніпулювання урядовими колами суспільною свідомістю мас, коли інтереси
фінансової та промислової олігархії видавались за інтереси суспільства, а
відповідальність за розв'язання війни покладалась на супротивника у взаємозв'язку з
його очевидними негативами: мілітаризмом Німеччини, реваншизмом Франції,
гегемонізмом Великої Британії, реакційністю Росії чи Австро-Угорщини. Цьому не
могли завадити ані пацифісти, ані соціалісти, їхні антивоєнні заклики загубились у
хвилі націоналістичних виступів і шовіністичних демонстрацій. Більшість з їх
лідерів й сама не могла відрізнити справжні інтереси країн від амбіцій правлячих кіл
та висунути переконливу альтернативу розв'язанню міжнародних проблем силою
зброї.
3. Початок Першої світової війни. Загарбницькі плани воюючих блоків.
Перша світова війна розпочалась (19 липня) 1 серпня 1914 р. після
оголошення Німеччиною воєнного стану щодо Росії, а через два дні – Франції.
Безпосереднім приводом до війни стало вбивство 28 червня в місті Сараєво
сербським націоналістом (членом терористичної організації «Молода Боснія») Г.
Принципом австрійського спадкоємця престолу Франца Фердинанда під час
провокаційних маневрів австрійської армії в Боснії і Герцеговині. Австрійський уряд
висунув ультиматум Сербії, який принижував гідність сербського народу.
Оголосивши надалі ультиматум формально відкинутим, Австрія розірвала
дипломатичні відносини з Сербією та оголосила їй війну. В ніч з 28 на 29 липня
1914 р. Белград було піддано австрійському артилерійському обстрілу. У відповідь
Росія оголосила 29 липня часткову, а надалі – 31 липня загальну мобілізацію армії.
Дії Росії стали приводом оголошення ультиматуму щодо неї з боку
Німеччини. Це сталося 31 липня, а 1 серпня Німеччина сама почала мобілізацію
своїх військ. Тоді ж мобілізацію оголосила Франція.
1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції.
Висунувши ультиматум Бельгії щодо вільного проходу через її територію німецьких
військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодо неї з боку Великої
Британії. 6 серпня у війну проти Росії вступила Австро-Угорщина.
За декілька днів війна набула загальноєвропейського характеру, а незабаром
стала світовою. У ній брало участь 38 держав з населенням у 1,5 млрд. осіб. Війна
велась на фронтах протяжністю від 2,5 до 4 тис. кілометрів. Глибина території,
охопленої воєнними діями, доходила до 480 км. До збройної боротьби на суші
приєднувались бойові дії авіації та морських сил. Велась також хімічна війна.
У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразно виявлялись нові
закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалось не тільки
збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалась як чисельністю втягнутих до її
кола учасників, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілей дипломатичних
кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під час війни були
пов'язані, насамперед, із боротьбою за ті держави, які б могли стати новими
союзниками, від чого значною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій.
Поряд з цим завданням постало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини; про
накреслення контурів повоєнного устрою світу.
Так, характерно, що переговори стосовно розподілу територій, на які
претендували воюючі держави, розпочались незабаром після початку війни. Щодо
країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними була досягнута домовленість, яка
передбачала: 1) не укладати в поточній війні сепаратного миру; 2) узгоджувати
умови миру і розподілу територій з кожним із союзників блоку.
За пропозицією російської сторони, що набула форми програмного документа,
розгром Німецької імперії та її союзників передбачав: 1) приєднання до Росії
нижньої течії Німану, Східної Галичини; перехід Познані, Сілезії і Західної
Галичини до майбутньої Польщі; 2) повернення до Франції Ельзас-Лотарингії;
передачу їй «на її розсуд» частини Рейнської області і Палатінату; 3) значне
збільшення Бельгії за рахунок німецьких територій; 4) повернення до Данії
Шлезвігу й Гольштейну; 5) відновлення Ганноверського королівства; 6)
перетворення Австро-Угорщини на триєдину монархію, що буде складатися з
Австрії, Чехії і Угорщини; 7) передачу Боснії, Герцеговини, Далмації та Північної
Албанії до Сербії; 8) компенсацію Болгарії за рахунок сербської Македонії та
приєднання до Греції південної Албанії; 9) передачу Валони до Італії; 10) поділ
німецьких колоній між Англією, Францією і Японією; 11) сплату воєнної
контрибуції.
Наприкінці вересня С. Сазонов як голова російського зовнішньополітичного
відомства висунув додаткові вимоги Росії щодо Туреччини, пов'язані з гарантією
вільного проходу військових кораблів через протоки Босфор і Дарданелли.
 Такі підходи до майбутнього устрою Європи були в цілому прийняті
англійською стороною, хоча міністр закордонних справ Великої Британії Е. Грей
висловився за включення до майбутньої «мирної» програми вимог про видачу
німецького флоту і нейтралізацію Кільського каналу. Наполягав він і на тому, щоб
були враховані територіальні інтереси Італії і Румунії. Нарешті, Грей заперечував
перехід до Франції Рейнської області. Під тиском англійської дипломатії
французький уряд змушений був заявити, що його територіальні вимоги в Європі
обмежуються Ельзасом і Лотарингією. Однак, як показали події, англо-французькі
суперечки щодо Рейнської області зберігались, у тому числі у повоєнні часи.
Гострі дипломатичні зіткнення відбувались між союзниками й щодо
майбутньої турецької спадщини. Так, запевняючи на словах російське
зовнішньополітичне відомство, що по закінченні війни з Німеччиною доля
Константинополя й проток буде визначена відповідно до інтересів Росії, Англія і
Франція не відкидали можливості встановлення своїх сфер впливу у даному регіоні.
25 лютого 1915 р. англо-французькі кораблі обстріляли турецькі форти біля гирла
Дарданелл, що загрожувало передачею проток у фактичне розпорядження Англії і
Франції.
На початку березня 1915 р. Сазонов зажадав від союзників формальних
зобов'язань щодо визнання впливів Росії в Туреччині, погрожуючи можливістю
зміни зовнішньополітичного курсу. Тільки після цього Англія, а за нею і Франція
офіційною нотою визнали за Росією місто Константинополь із деякими територіями
західного узбережжя Босфору, Мармурового моря, а також Галліпольським
півостровом та південною Фракією. Росія мала здобути і східне узбережжя Босфору
з деякими територіями, але тільки по закінченні війни і за умов, якщо Англія і
Франція здійснять свої плани в Азійській Туреччині.
Організаційно ці плани оформились у квітні – травні 1916 р. і увійшли в
історію дипломатії (за прізвищами представників англійської і французької місій на
переговорах) як «угода Сайкс-Піко». То були плани загарбання Антантою більшої
частини Османської імперії, включаючи частину суто турецьких областей.
За угодою Сайкс-Піко Англія мала дістати Месопотамію з Багдадом та більшу
частину Аравії. Палестина підпадала під міжнародний контроль, але Англії
віддавались порти Хайфа і Акра. Франція здобувала Сірію, Малу Вірменію, Кілікію,
значну частину Курдистану, частину східної Анатолії і, як сферу впливу, частину
Аравії та Мосульську область з її нафтовими розробками. Росії передавались області
Трапезунда, Ерзурума, Баязета, Вана, Бітліса, частини Курдистану та смуга вздовж
Чорноморського узбережжя, на захід від Трапезунда. Після проголошення Італією в
серпні 1916 р. війни Німеччині було визначено її частку, що включала величезну
частину південної та південно-західної Анатолії. Від Туреччини лишались тільки
центральна й північно-східна Анатолія.
На початку 1917 р. між французьким і російським урядами було укладено ще
одну угоду про умови майбутнього миру. Вона набула форми обміну нотами і
здійснювалась поза англійської сторони. Російський міністр закордонних справ
виявляв готовність підтримати французів в їх намаганнях здобути Ельзас-
Лотарингію і Саарський басейн. Інші німецькі землі на лівому березі Рейну повинні
були підпадати під французький контроль до виконання Німеччиною та її
союзниками всіх вимог майбутнього мирного договору. В обмін французький уряд у
ноті-відповіді підтверджував угоду про Константинополь і протоки, визнавав волю
Росії у визначенні її західних кордонів.
Загарбницькі плани країн австро-німецького блоку своїм розмахом не
поступались, а, може, й перевищували задуми Антанти. Австро-Угорщина вимагала
встановлення свого панування над усіма Балканами. Німеччина взагалі прагнула
переділу світу та встановлення своєї гегемонії в Європі.
Особливого розголосу набували два німецьких документи, які стосувались
планів завоювань: меморандум шести могутніх економічних організацій
(Центральної спілки німецьких промисловців, Спілки промисловців, юнкерської
Спілки сільських господарів та інших) і так званий професорський меморандум.
Меморандум шести економічних організацій вимагав здобуття широких
колоніальних володінь через загарбання англійських, французьких, бельгійських та
інших колоній; покладання на Антанту репараційних платежів; протекторату над
Бельгією; приєднання французького узбережжя Ла-Маншу до річки Сомми;
загарбання залізорудного басейну Бріей, фортець Верден і Бельфор та розташованих
між ними західних областей. Далі йшлося про конфіскацію на приєднуваних до
Німеччини областях усіх середніх і великих сільськогосподарських господарств та
передачу їх німцям з відшкодуванням власникам завданих війною втрат за рахунок
Франції.
Великі анексії передбачалися й на Сході, за рахунок Росії. На думку авторів
меморандуму шести економічних організацій, промислове піднесення «висуне
вимогу розширення сільськогосподарської бази». Намічалося загарбання російських
прибалтійських губерній та «територій на південь від них», включаючи Україну і
навіть Крим.
Згідно з урядовою запискою прусського міністра внутрішніх справ фон
Льобеля, підготовленою в жовтні 1914 р., загарбницькі плани Німеччини
передбачали й остаточне послаблення Великої Британії як країни, чиї інтереси
стикаються з інтересами Німеччини і заважають їй «відігравати роль у світовій
політиці».
Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далеко за межі захисту
національних кордонів – ідеї, з якою виступали керівні кола країн австро-німецького
блоку, як і, у свою чергу, країн Антанти у передвоєнні роки.
Війна велась поза інтересами народів, на догоду інтересам фінансової та
промислової буржуазії, і це зумовлювало експансіоністський, загарбницький
характер намірів щодо неї усіх воюючих країн.
4. Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни.
Боротьба за союзників стала найважливішим напрямом дипломатії
представників обох ворогуючих коаліцій під час війни. З цим пов'язувалось
зміцнення існуючих і утворення нових фронтів, можливість досягнення реальних
успіхів як під час проведення бойових операцій у період війни, так і щодо реалізації
політичних намірів переділу світу у повоєнні роки. Антанті вдалося залучити на
свою сторону Японію, Італію, Румунію, Грецію, США, країнам австро-німецького
блоку – Туреччину і Болгарію. Це відчутною мірою вплинуло на їхні геостратегічні
позиції, відбилось на характерові й часових вимірах війни.
Водночас приєднання кожної з названих країн до існуючих блоків – це окрема
сторінка дипломатії, що віддзеркалює певну розстановку політичних й
дипломатичних сил діючих угруповань, мету, наміри у війні як провідних, так і
підпорядкованих країн.
 Вступ Японії у війну. Щодо боротьби за союзників, то на здійснення цього
завдання дипломатія обох сторін поклала немало зусиль. Самостійне бажання
приєднатися до блоку Антанта виявила лише Японія, що вже в серпні 1914 р., після
оголошення ультиматуму (15 серпня), а надалі й стану війни (23 серпня) розпочала
воєнні дії проти Німеччини. Вона захопила ряд китайських територій (Кіао-Чао,
залізницю Ціндао, Цзінань-фу), а також декілька островів у Тихому океані, які
належали Німеччині.
Ці загарбання викликали незадоволення не тільки супротивної сторони, а й
безпосередніх членів або можливих союзників Антанти – Великої Британії, США,
англійських домініонів Австралії і Нової Зеландії, що справедливо побачили в діях
Японії не стільки прагнення виконати союзницькі зобов'язання (Японія фактично не
брала далі участі у війні проти Німеччини), скільки поширити у сприятливих для неї
умовах експансію у Східну Азію. Це знайшло підтвердження вже у січні 1915 р.,
коли Японія вручила Китайському уряду ноту на 21 вимогу, прийняття якої
означало фактичне встановлення в Китаї японського протекторату. 7 травня 1915 р.
до Китаю надійшов ультиматум з погрозою, що в разі відхилення японських вимог
до нього буде вжито воєнних заходів. За умов, коли всі держави Старого світу були
задіяні у збройній боротьбі на європейському континенті, а США, не бувши
зацікавленими на той час у загостренні відносин з Японією, обмежились лише
заявою, що не визнають угод між Китаєм і Японією, китайський уряд вимушений
був визнати нав'язаний йому стан.
З держав Антанти тільки Росія винайшла в діях Японії певний, позитивний
для себе зміст. Царський уряд мав намір використати виступ Японії проти Китаю
задля реалізації подібних домагань на Північну Маньчжурію. З іншого боку,
інтереси в Китаї відволікали Японію від російських далекосхідних володінь, що
упереджувало її можливу експансію в російському напрямку. І водночас зближення
Росії та Японії (виникло через нейтралітет Росії щодо японських загарбань у Китаї)
мало суперечливі наслідки: поставки японського військового спорядження в Росію
не відповідали вимогам часу, а само співробітництво двох країн викликало підозріле
ставлення до Росії союзних до неї Великої Британії і Сполучених Штатів.
Вступ Туреччини у війну. З перших днів війни супротивні сторони
розгорнули гостру боротьбу за втягування в неї Туреччини. Младотурецький уряд
схилявся до австро-німецького блоку, хоча у фінансовому плані залишався
залежним від Антанти. Щодо самої Туреччини, то вона не могла очікувати нічого
доброго від перемоги жодного з угруповань: Антанта загрожувала їй
розчленуванням, Троїстий союз – перетворенням на васала. Власні ж загарбницькі
пантюркістські устремління младотурків пов'язувались з російськими та
англійськими територіями, і це, врешті, зумовило про німецьку орієнтацію країни.
Втім, рішення було прийнято не без вагань і не без боротьби. В младотурецькому
триумвіраті – Енвер, Талаат, Джемаль – перші двоє вважались германофілами, а
останній – прихильником Антанти. Урешті-решт 22 липня 1914 р. військовий
міністр Енвер-паша без відома більшої частини уряду заявив німецькому послу про
намір Туреччини вступити в союз з Німеччиною.
2 серпня 1914 р. було підписано німецько-турецький союзний договір, який
передбачав, що у разі втручання Росії в австро-сербський конфлікт і підтримки
Німеччиною Австрії Туреччина також повинна оголосити війну Росії. Договір
віддавав турецьку армію в цілковите розпорядження Німеччини, що, у свою чергу,
передбачало перебування на турецькій території німецької військової місії. Того ж
дня, 2 серпня, в Туреччині було оголошено мобілізацію. На виконання союзного
договору Німеччина надіслала до Туреччини два воєнних кораблі «Гелен» і
«Бреслау», які 10 серпня 1914 р. увійшли до Дарданелл.
Щоб відстрочити, а може й запобігти виступові Туреччини, російське
Міністерство закордонних справ в особі її голови – Сазонова запропонувало
союзним державам гарантувати Туреччині територіальну недоторканність і до того
ж повернути їй грецький острів Лемнос. Ця пропозиція не була підтримана країнами
Антанти, і насамперед Великою Британією, що прагнула зберегти доброзичливі
стосунки з Грецією.
Відносини по лінії Туреччина – країни Антанти загострювались, а з 9 вересня
1914 р. набули відверто загрозливого характеру із проголошенням турецьким
урядом заяви про скасування з 1 жовтня 1914 р. режиму капітуляцій. Спроби
Туреччини визволитись від імперіалістичної кабали мали негайний дипломатичний
результат: посли усіх держав вручили турецькому урядові ноти з протестом як
передумови оголошення війни.
Німеччина починає наполягати на вступ Туреччини у війну. Проте навіть за
таких обставин младотурецький уряд вагається, враховуючи, з одного боку, поразки
Німеччини на Західному і Східному фронтах, а з другого – певні пропозиції з боку
Антанти щодо обговорення питання про капітуляції.
Ситуація розв'язується неочікувано швидко, коли Енвер-паша у згоді з
німецьким командуванням вирішив поставити свою країну перед доконаним
фактом. 29 і 30 жовтня 1914 р. турецький флот під командуванням німецького
адмірала Сушона обстріляв Севастополь, Одесу, Феодосію, Новоросійськ. Того ж
дня, 29 жовтня, російський посол у Константинополі дістав розпорядження забрати
свої паспорти. 2 листопада 1914 р. Росія оголосила Туреччині війну, а 5 і 6
листопада у війну з Туреччиною вступили, відповідно, Велика Британія і Франція.
Вступ Туреччини у війну відтягнув частину сил Росії і Англії від німецьких
фронтів. Другим наслідком участі Туреччини у війні було закриття проток не тільки
для воєнних, а й для торгових суден. Це перервало морський зв'язок між Росією та її
союзниками через Чорне й Середземне моря. На Балтиці панував німецький флот.
Крім довгого шляху на Владивосток з його незначною пропускною спроможністю,
зв'язок з Англією й Францією можна було підтримувати тільки через Архангельськ,
однак залізниць на Мурманськ на той час ще не було. Шляхи через Румунію,
Сербію, Грецію були дуже ненадійними, навіть у перший період війни. В кінці 1915
р, цей зв'язок був зовсім перерваний австро-німецьким наступом на Сербію. Отже,
вступ Туреччини у війну відчутно послабив позиції Антанти. Сили двох коаліцій по
суті зрівнялись. Війна почала набувати позиційного характеру, виснажуючи
фінансові й матеріальні можливості обох сторін.
Вступ Італії у війну. 3 серпня 1914 р. італійський уряд опублікував
декларацію про нейтралітет. У своєму повідомленні про це Вільгельму II король
Італії заявляв, що, з погляду італійського уряду, виникнення війни (розпочатої
Австрією) не підходить під формулювання casus foederis у тексті договору про
Троїстий союз, і це звільняє країну від союзницьких зобов'язань.
Така позиція італійського керівництва зумовлювалася не стільки прагненням
зберегти мир чи відмовитись від імперіалістичного поділу світу, скільки намаганням
з'ясувати більш чітко для себе розстановку сил у війні і приєднатись до тієї сторони,
яка матиме більше шансів на перемогу. Італійський «шакал», як одного разу назвав
Італію Бісмарк, завжди намагався йти за тим з великих хижаків, у якого з більшою
впевненістю можна було поживитись шматком здобичі. Тож, заявивши про
нейтралітет, італійський уряд одразу ініціює переговори з представниками обох
коаліцій щодо можливої компенсації за нейтралітет або вступ у війну на боці однієї
з двох сторін.
Починається тривалий торг. Уже в серпні уряди Антанти запропонували
італійцям Трентіно, Трієст і Валону. Антанті було легше набавляти ціну: домагання
Італії передусім поширювалися на австрійські території, на Албанію і Туреччину.
Становище Німеччини було складніше: для Італії найціннішими здобутками були б
саме австрійські володіння, передача яких натрапляла на опір союзного австро-
угорського уряду. Німеччина могла зате щедро роздавати землі в Північній Африці
за рахунок Франції. Крім того, вона обіцяла Ніццу, Корсіку й Савойю. Поки
відбувалися всі ці переговори, італійський уряд почав самостійно реалізовувати
деякі експансіоністські наміри. В жовтні 1914 р. Італія захопила острів Сасено, що
розташований біля входу у Валонську затоку. У грудні вона окупувала Валону.
Підтримавши загарбницькі дії Італії, країни Антанти не тільки не обмежували
її у подальших намірах, а й готові були надати значну фінансову допомогу задля
реалізації експансіоністських планів, спрямованих проти Австро-Угорщини. Це, в
кінцевому результаті, зумовило геостратегічні орієнтації Італії. 26 квітня 1915 р. у
Лондоні було підписано договір, згідно з яким Італія зобов'язувалась через місяць
почати війну проти своїх колишніх союзників.
3 травня 1915 р. італійський уряд розірвав договір про Троїстий союз. 20
травня італійський Парламент (не без внутрішньої боротьби) проголосував за воєнні
кредити. 23 травня Італія оголосила війну Австрії. Водночас, навіть за таких
обставин, Італія продовжувала грати подвійну гру. Вичікуючи слушного для себе
моменту вступу у війну, Італія до кінця серпня 1916 р. формально продовжувала
перебувати у стані миру з Німеччиною. Це відігравало на користь австро-
німецькому блоку, який, враховуючи невизначеність Італії, активно виборював
союзників на Балканах.
Дипломатична боротьба за союзників на Балканах. Одночасно з боротьбою
за політичні орієнтації Туреччини і Італії розгорнулась боротьба за союзників на
Балканах. Особливої цінності для воюючих блоків набула в цьому регіоні Болгарія.
Це пояснювалося, по-перше, найпотужнішою серед інших балканських країн армією
Болгарії, а, по-друге, географічним положенням країни як можливим плацдармом
нападу, з одного боку, на Сербію і Румунію, а з другого – на Грецію. Так,
приєднання Болгарії до центральних держав (Німеччини і Австро-Угорщини)
надзвичайно ускладнило б становище Сербії і, як наслідок, унеможливило
приєднання до Антанти Румунії. Навпаки, приєднання Болгарії до Антанти
спонукало б зробити це ж саме як Румунію, так і Грецію.
Вагомість Болгарії на Балканському півострові зумовлювала активні
дипломатичні дії щодо неї з боку обох угруповань. Однак позиції центральних
держав у Софії були набагато сильнішими, ніж позиції країн Антанти. Так,
залучення болгарського уряду до союзу з Антантою могло б пов'язуватись
дипломатією лише з поверненням Болгарії областей, відібраних у неї протягом
Другої балканської війни Сербією та Грецією, а це категорично не сприймалось
обома названими державами. Зі свого боку, Німеччина та її союзники обіцяли
Болгарії не тільки території, за які суперничали Болгарія, Сербія, Греція (зокрема,
Македонію), а й частину Старої Сербії. Крім того, в разі приєднання до Антанти
Румунії, Болгарії обіцяли передати не тільки південну Добруджу, а й північну
частину цього краю. Єдине, на що могла б сподіватись дипломатія Антанти, це
спроба підкупу болгарської буржуазії і болгарських урядових кіл. З другої половини
1914 р. до другої половини 1915 р. ті отримали від англійських і французьких банків
фінансову допомогу на суму 200 млн. франків золотом. Отже, влітку 1915 р.
переговори Антанти з Болгарією ще тривали.
Остаточно визначила результат боротьби за Болгарію зміна обстановки на
фронті, пов'язана, з одного боку, з відступом російської армії з Галичини, російської
Польщі, Литви, частини Білорусії, а з другого – концентрацією німецьких військ
проти Сербії. 3 вересня 1915 р. було підписано турецько-болгарську угоду, а 6
вересня – союзний договір між Болгарією, Німеччиною, Австро-Угорщиною. Так
створився Четверний союз.
Проте, навіть за таких обставин, дипломатичні зусилля країн Антанти щодо
Балкан зберігали шанси на успіх. Цьому сприяли, зокрема, вибори до грецького
Парламенту, що привели в серпні 1915 р. до влади прихильника Антанти
Венізелоса. Коли у вересні виникла безпосередня загроза нападу Болгарії на Сербію,
він заявив посланникам Антанти, що готовий виконати зобов'язання Греції,
передбачені греко-сербським союзним договором 1913 р., якщо союзники
допоможуть Греції і висадять у Салоніках 150-тисячну армію.
Ця пропозиція була прийнята на дипломатичному рівні, хоча практично її
реалізувати не вдалося. У жовтні в Салоніках було всього 80 тис. союзних військ.
Так, забарність Англії і Франції немало сприяла тому, що вночі з 13 на 14 жовтня
1915 р. Болгарія напала на Сербію, розпочавши воєнні дії. Одночасно наступ на
Сербію з півночі розпочали австро-німецькі війська, що діяли на балканському
півострові. В кінцевому результаті це привело не тільки до поразки Сербії, а й до
встановлення територіального зв'язку між Німеччиною і Туреччиною. Щодо Греції,
то вона виступила на стороні Антанти лише навесні 1917 р., але серйозних впливів
на хід бойових дій це вже не справляло.
Вступ Румунії у війну. Від самого початку війни в Бухаресті відбувалась
дипломатична боротьба на кшталт тієї, що точилась в Константинополі, Римі, Софії
і Афінах. Обидва воюючі блоки прагнули залучити Румунію на свій бік,
пропонуючи їй територіальні надбання за рахунок своїх ворогів.
Союзний договір 1883 р., що зв'язував Румунію з Троїстим союзом, на початок
війни встиг утратити свою дієвість через румуно-угорську боротьбу за
Трансільванію. Спроби ж як Відня, так і Берліна вплинути на Будапешт, щоб
домогтися від угорців поступок трансільванським румунам, не мали реальних
результатів. Однак німецькі дипломатичні кола спробували досягти успіху через
обіцянки віддати Румунії Бессарабію, що належала на той час Росії. Румунський
прем'єр Братіану, однак, міг погодитись на передачу йому Бессарабії тільки за умов
остаточного розгрому Росії та здійснення захоплень російської території з боку
Австрії. Тільки за таких обставин Румунія могла б сподіватись на збереження своєї
цілісності та упередження агресивних дій проти неї з боку Росії.
У свою чергу, Братіану не відкидав можливості дістати Бессарабію від самої
Росії як плату за румунський нейтралітет. Це знаходило підтримку в Парижі та
Лондоні, де вважали цілком нормальним задовольнити Румунію за рахунок Росії.
Однак, ці домагання категорично не сприймались самою Росією. Успішнішими
виявилися спроби домогтися у Росії компенсацій за рахунок Австро-Угорщини. 1
жовтня 1914 р. було укладено російсько-румунську угода, за якою Росія гарантувала
територіальну недоторканність Румунії і визнавала за нею право на австро-угорські
території з румунським населенням. Водночас румунському урядові вдалося
домогтися за свій нейтралітет значної позики від Лондона. Характерно, що платив
Румунії й Берлін: як за нейтралітет, так і за пропуск спорядження в Туреччину.
Навесні 1915 р. румуни висунули нові вимоги до Антанти щодо визнання за
ними австро-угорських територій до Прута й Тиси. Росія і Сербія заперечували.
Однак за умов надзвичайно тяжкого становища російської армії на фронті, а також
спроб Франції і Великобританії перекласти свої союзницькі зобов'язання щодо
допомоги Росії на Румунію через відкриття румунського фронту, царський уряд дає
погодження на них. Водночас, навіть за цих обставин, Румунії вдається ухилитись
від участі у війні. Передумовою відкриття румунського фронту Братіану вважав
наступ російської армії в Галичині і Буковині, хоча реалізувати це влітку і восени
1915 р. було неможливо.
Суттєві зрушення щодо встановлення союзницьких відносин Румунії і країн
Антанти почали відбуватись лише у другій половині 1916 р. після поразки німців
під Верденом та грандіозного наступу російських військ під командуванням
Брусилова на Східному фронті. 17 серпня 1916 р. було укладено договір між
Румунією і чотирма державами Антанти. Румунія брала зобов'язання оголосити
війну Австро-Угорщині, отримуючи за це Трансільванію, частину Буковини і Банат.
28 серпня 1916 р. війну було оголошено. Але вже на початку жовтня до російської
ставки прибули уповноважені румунського короля, які благали про допомогу. Росія
вимушена була взяти на себе румунській фронт, у той час як армія союзників у
Салоніках залишилась незадіяною. Отже, як справедливо визначили у ставці
російського верховного командування, вступ Румунії у війну не тільки не допоміг, а
ускладнив позиції Росії.
Вступ США у війну. Від початку війни Сполучені Штати проголосили про
свій нейтралітет. Згідно із заявами президента США В. Вільсона, така позиція
відповідала пацифістським орієнтаціям американської адміністрації, прагненням
забезпечити примирення воюючих блоків у Європі. Водночас можна стверджувати й
про більш прагматичне підґрунтя політики Сполучених Штатів: для них була
невигідною повна перемога жодного з воюючих угруповань. Так, збереження
Європи розколотою більше відповідало інтересам американської адміністрації, і
насамперед щодо здійснення експансіоністської політики самих США.
Воєнно-політична обстановка внесла свої корективи до позиції Вільсона. Вже
наприкінці 1914 р. – початку 1915 р. очевидними стали два факти. По-перше, війна
затягується, і, по-друге, вона вимагає надзвичайних обсягів військового
спорядження і боєприпасів. Перед американським бізнесом відкривалися величезні
ринки. У листопаді 1914 р. представник Моргана виїхав до Лондона для переговорів
з британським урядом про фінансування військових замовлень, які почали
розміщуватись у США у великій кількості вже протягом наступних місяців.
Щодо Німеччини, то таких замовлень вона розмістити не могла тому, що в
Німеччину нічого не можна було провезти. Англійська блокада припинила будь-
який доступ американських товарів до німецьких портів. Це мало не тільки
економічні, а й політичні наслідки. Англійська морська першість, спрямувавши весь
потік американської продукції, продовольства, сировини в порти Англії, залучила
США до союзництва з її членами з міцними зв’язками. Так, інтереси
американського бізнесу зумовили фактичну відмову США від нейтралітету вже з
першого періоду війни.
Водночас зростання економічної та фінансової залежності країн Антанти від
США зумовлювало вступ США у війну на їх боці. Поразка Антанти завдала б дуже
великих збитків американському бізнесу, а також удару по політичному престижу
правлячої адміністрації.
Сприйняттю ідеї вступу США у війну допомагала підводна війна, що її
проводила Німеччина, намагаючись зупинити потік американських товарів до
портів Антанти (особливо потоплення американських кораблів «Лузітанія» та
«Сассекс»). Крім дій німецьких підводних човнів, певну роль відіграли побоювання
щодо можливого нападу Німеччини на США. Англійська розвідка перехопила
телеграму, адресовану німецькому послу в Мексиці, в якій мексиканському урядові
пропонувалося приєднатися до Німеччини і напасти на Сполучені Штати.
18 грудня 1916 р. Вільсон надіслав ноту воюючим країнам з пропозиціями
припинити війну та укласти мир без анексій і контрибуцій. ДО цього додавались
пропозиції щодо посередництва та формулювались підходи щодо «миру без
перемоги».
Нота Вільсона викликала невдоволення обох воюючих блоків. Німеччина,
розуміючи, що США хочуть виступити як міжнародний арбітр і нав’язати вигідний
для них мир, відповіла 26 грудня 1916 р. що мир має бути досягнутий через
переговори безпосередніх учасників війни. Країни Антанти використали негативну
відповідь Німеччини, звинувативши її у зриві мирної ініціативи американського
президента. 10 січня 1917 р. Вільсонові була надіслана нота союзних держав, де ідея
миру розглядалась з точки зору Антанти.
31 грудня 1916 р. Німеччина повідомила США про відновлення необмеженої
підводної війни. 3 січня 1917 р. Вільсон виступив з посланням до Конгресу, в якому
звинуватив Німеччину в порушенні взятих на себе зобов’язань та заявив про розрив
дипломатичних відносин між Німеччиною і США.
6 квітня 1917 р. США оголосили Німеччині війну, намагаючись зберегти
американські фінансові потоки в Європу під час війни, закріпити за США статус
лідера серед країн-переможниць.
Таким чином, експансіоністські домагання стали домінуючими для дипломатії
усіх країн, що брали участь у війні. Характерно, що забезпечення нейтралітету або
залучення країн до існуючих блоків зумовлювалося як обов'язковий чинник
наданням їм чужих територій. Це ставало ще одним яскравим підтвердженням
реальних планів і намірів воюючих країн, імперіалістичного, загарбницького
характеру самої війни.
5. Міжнародні відносини наприкінці війни. Сепаратний вихід Росії з
війни. Поразка у війні Німеччини та її союзників.
Розвиток воєнних подій 1914 – 1916 рр. не привів до остаточної перемоги
жодного з двох угруповань. Досягнення Німеччини, здавалося, були суттєвішими,
ніж успіхи Антанти. Німеччина захопила Бельгію і значну частину Франції,
російську Польщу, частину Сербії і Румунію. Всьому цьому країни Антанти могли
протиставити лише битву на Марні та російські перемоги над австрійцями й
турками. Однак усім воєнним успіхам Німеччини протистояв і той факт, що війна
затягувалась. А у війні на виснаження шанси неминуче складались на користь
Антанти, оскільки вона мала більше людських і матеріальних ресурсів, а також
підтримку ззовні – від США і колоній. Крім того, у війні 1914 – 1916 рр.
британський флот створив навколо Німеччини міцне коло блокади. Участь у війні
Італії і Росії, перетворивши всі сухопутні кордони на фронти, привела до того, що
англійська блокада стала надзвичайно ефективною. Вона змусила Німеччину
обходитися власними, зовсім недостатніми ресурсами продовольства і сировини.
Водночас не тільки Німеччина, а й країни Антанти почали відчувати гостру
потребу швидше закінчити війну. Це зумовлювалося не тільки вичерпанням
ресурсів, а й внутрішнім розкладом економіки, зростанням революційного настрою
мас воюючих держав. Наприкінці 1916 р. – початку 1917 р. у світовій політиці
визначився крутий поворот – від імперіалістичної війни до пошуків
імперіалістичного миру. Правлячі кола обох коаліцій прагнули досягти якомога
швидшого закінчення війни як шляхом загальних чи сепаратних переговорів, так і
вирішальної переможної битви.
Зазначимо, що Німеччина вдавалась до спроб сепаратних переговорів з
царською Росією ще у 1915 р., використовуючи для цього як дипломатичні контакти
Росії з нейтральними країнами (Данією, Швецією), так і родинні зв'язки. Пошуки
миру з боку Німеччини знаходили відгук при царському дворі. Однак, розвитку
подій завадила сама Німеччина, що в листопаді 1916 р. видала разом з Австро-
Угорщиною декларацію про створення «незалежної» Польщі під німецьким
протекторатом. Це викликало не тільки гостре незадоволення з боку Миколи II, а й
упередило усілякі подальші неофіційні контакти щодо укладання двостороннього
миру.
У грудні 1916 р. німці здобули Бухарест і визначили для себе можливим
відкрито виступити з пропозицією укласти мир. 12 грудня 1916 р. німецький уряд
звернувся до урядів нейтральних держав з нотою, в якій виявляв готовність
«негайно почати мирні переговори». В ноті наголошувалось на перемозі й
могутність центральних держав, а про основу можливих переговорів говорилось у
найтуманніших висловах.
Виступ німецької дипломатії мав подвійну мету. По-перше, це був уявно
миролюбний жест, який, у разі відхилення його протилежною стороною, давав
можливість перекласти вину за затягування війни на Антанту. По-друге, у разі згоди
Антанти німецькі кола сподівались використати мирні переговори для розколу
противників: укладання сепаратного миру з ким-небудь з них за рахунок інших
членів союзного блоку.
Дипломатія країн Антанти розгадала наміри Німеччини й відкинула її
пропозицію. Прем'єр-міністр Франції А. Бріан обумовив переговори про мир
вимогами, які не могли бути прийнятними для Німеччини. Проте німці не відкидали
можливості сепаратного миру, і насамперед з Росією. В лютому 1917 р. вже було
умовлено, що відбудеться зустріч російських і австро-угорських представників.
Принц Макс Баденський як посередник переговорів Росії і країн австро-німецького
блоку звернувся до Миколи II з листом, в якому, залякуючи революцією, умовляв
царя укласти мир. Лист не дійшов до адресата. Перешкодила революція, прагнення
упередити яку, здавалося б, й могло стати передумовою укладання миру.
Так, революційні рухи від початку 1917 р. починають набувати загрозливого
характеру в багатьох воюючих державах. Становище правлячих кіл Німеччини і
Австро-Угорщини було не набагато краще, ніж у Росії. Голод, транспортна криза
посилювали невдоволення мас та пригноблених націй. Боєздатність армій падала.
Австрійські фронти, наприклад, тримались лише за допомогою німецьких військ. Як
Австро-Угорщина, так і Німеччина, разом і кожна окремо, продовжують шукати
виходу з війни.
Наприкінці 1916 р. помер австрійський імператор Франц Йосиф. Його
наступник Карл І не мав симпатій до Німецької імперії. Прагнучи будь-якою ціною
врятувати свою корону, він готовий був укласти сепаратний мир. У квітні 1917 р.
новий австро-угорський міністр закордонних справ Чернін подав Карлу І доповідь, в
якій доводив, що єдиним способом уникнути революції є укладання миру. Зміст цієї
доповіді став відомим й Вільгельму II. Ще раніше, але вже в суворій таємниці від
німецького уряду, Карл І через родинні зв'язки починає переговори з Антантою.
Пропозиції Карла І щодо миру знайшли позитивне сприйняття як французьких, так і
англійських політичних кіл. Це зумовлювалося, зокрема, тим, що Австрія виявляла
готовність сприяти поверненню до Франції Ельзас-Лотарингії, вимагаючи для себе
лише відновлення довоєнних кордонів. Провал переговорів, однак, дуже скоро став
очевидним через протидію їм з боку Італії, яка не хотіла відмовлятись від Трієсту,
Далмації, Трентіно, запропонованих їй раніше за союзництво з Антантою.
Невдало завершувались й різноманітні маневри Німеччини відносно
досягнення угоди з Антантою, у тому числі спроби німецьких соціал-демократів
домовитись з російськими меншовиками і есерами (які мали більшість у
Петроградській Раді) щодо сепаратного миру Росії з Німеччиною.
Тимчасом серед німецьких політичних кіл посилювалась течія на користь
якнайшвидшого закінчення війни компромісом. До цієї течії приєднувались партії
католицького центру, демократи й соціал-демократи (партії майбутньої Веймарської
коаліції 1919 р.). У липні 1917 р. ці три партії провели в Рейхстазі резолюцію про
необхідність миру за обопільною угодою воюючих сторін і без анексій. То була
спроба врятувати Німеччину від поразки у війні. Права меншість Рейхстагу, що
складалась з консерваторів і націонал-лібералів (за якими стояло верховне
командування і які відображали позиції промислових кіл і юнкерства) зустріли
резолюцію відчайдушними протестами. Попри це, резолюція була прийнята. Однак
за кілька днів до її ухвалення, консерваторам вдалося провести на посаду канцлера
свого прихильника Міхаеліса, який продовжував політику в інтересах найбільш
мілітаристськи налаштованих сил.
Водночас і з боку урядів Англії, Франції і США згадана резолюція не зустріла
прийнятного відгуку за умов нещадної підводної війни, що її розгорнула Німеччина
від початку 1917 р. як засіб рішучішої боротьби з країнами Антанти. Війна
спричинили тяжкі наслідки, і насамперед Англії. Однак, вона певним чином
згуртувала союзників, виявивши їхнє спільне бажання остаточно розгромити ворога.
Утім і самі країни Антанти не обминули в 1917 р. серйозних потрясінь,
пов'язаних насамперед з буржуазно-демократичною революцією в Росії.
Революційне піднесення стало однією з найбільш показових рис внутрішнього
становища Росії під час війни. Бувши зумовленим тяжким соціально-економічним
становищем мас, а від початку 1917 р. – надзвичайним загостренням соціально-
економічних відносин, політичною нестабільністю державних кіл, воно привело в
лютому 1917 р. до повалення царизму та формування у країні нової розстановки
політичних сил.
 Своєрідністю внутрішньої ситуації в Росії стало двовладдя, тобто існування
двох органів влади: Тимчасового уряду, представленого буржуазними партіями, і
Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (у Петрограді – Рада робітничих
і солдатських депутатів), представлених партіями революційно-демократичного
спрямування. Сформовані органи влади мали різні політичні орієнтації і по-різному
трактували питання війни і миру. Так, невизначеність подальшого розвитку подій в
Росії послаблювало Антанту в боротьбі з Четверним союзом, і це, зрозуміло,
викликало занепокоєння союзників.
22 березня 1917 р. держави Антанти визнали Тимчасовий уряд, який
підтвердив своїми зовнішньополітичними актами вірність союзницьким
зобов'язанням, у тому числі щодо продовження війни проти Німеччини. 9 квітня
було опубліковано «Звернення Тимчасового уряду до російських громадян», де
поряд із підтвердженням мети політики Антанти проголошувалась ідея миру на
основі самовизначення народів. Дипломатія уряду, здавалося, задовольнила маси,
але викликала роздратування в Парижі й Лондоні.
З травня 1917 р., тепер уже в інтересах союзників, Мілюков як міністр
закордонних справ Тимчасового уряду опублікував ноту, де підтверджував курс
уряду на продовження війни «до переможного кінця» Це викликало масові
заворушення, і, у свою чергу, зумовило політичну кризу уряду.
Петроградська Рада отримує реальний шанс взяти владу в свої руки. Проте,
маючи у своєму складі більшість з меншовиків і есерів, вона іде на компроміс з
буржуазними партіями і утворює коаліційний Тимчасовий уряд на чолі з О.
Керенським. У новому складі уряду посаду міністра закордонних справ обійняв
мільйонер М. Терещенко, який заявляв про мир без анексій і водночас продовжував
політику ведення війни.
Ще у квітні 1917 р. захлинувся наступ французьких військ. Антанта вимагала
від уряду Корейського переходу російських військ у наступ проти Німеччини. І хоча
російська армія розвалювалася, а серед солдатських мас зростали революційні
настрої, Тимчасовий уряд, заручившись обіцянкою фінансової й матеріальної
допомоги від Антанти і США, 1 липня 1917 р. знову кинув російські війська у
наступ. Ця авантюра, що закінчилась провалом, коштувала Росії не тільки нових
великих жертв, а й серйозних внутрішніх потрясінь.
З літа 1917 р. тиск Антанти на Тимчасовий уряд дедалі зростав. Посилилось
втручання у внутрішні справи Росії. Антанта навіть підтримала заколот генерала
Корнилова проти Керенського, з тим щоб військовий диктатор утримав Росію у
стані війни проти Німеччини.
Прагнучи послабити залежність від Антанти, Тимчасовий уряд пробує
спертися на США. Ще в червні 1917 р. до Росії прибула спеціальна американська
місія на чолі з сенатором І. Рутом для вивчення засобів надання допомоги
Тимчасовому урядові. Комісія залізничних експертів на чолі зі Дж. Стівенсом
розглядала питання про поліпшення роботи Сибірської залізниці й передачу її під
контроль США.
Восени 1917 р. Англія, США, Франція досягли угоди про розмежування їх
діяльності у справі «допомоги» Росії. США брали на себе реорганізацію російських
залізниць, Англія – морський транспорт, Франція – армію. Незабаром угоду було
видозмінено: допомога Мурманській залізниці відходила до Англії, а західним і
південно-західним залізницям – до Франції. Цей зговір імперіалістичних держав
передбачав не тільки широке втручання у внутрішні справи Росії, а й початок її
поділу на сфери впливу. Росії загрожувала небезпека перетворення у напівколонію.
Цьому завадила нова революція, початок якій поклав зміна влади в Петрограді 25
жовтня (7 листопада) 1917 р.
Сепаратний вихід Росії з війни. Формування в Росії у жовтні 1917 р. влади
Рад, представленої партіями соціалістичного спрямування – більшовиками і лівими
есерами – внесло кардинальні зміни у зовнішньополітичний курс країни.
Найважливішим завданням у галузі зовнішньої політики стає боротьба за
припинення війни. Демократичний мир, зокрема, розглядався новою владою як
найважливіша передумова намічених революційних змін.
Так, першим зовнішньополітичним актом радянської держави стає Декрет про
мир, написаний головою уряду В. Леніним і прийнятий II з'їздом Рад 26 жовтня (8
листопада) 1917 р. Декрет рішуче засуджував світову війну, пропонував усім
воюючим державам негайно розпочати переговори про справедливий,
демократичний мир. 20 листопада 1917 р. радянський уряд видав наказ верховному
головнокомандувачу російської армії генералу Духоніну, який перебував у
Могильові, домовитись із супротивником про взаємне припинення війни.
Наступного дня нарком закордонних справ Радянської Росії повідомив про це послів
союзних держав у Петрограді, запропонувавши їм розпочати мирні переговори з
країнами австро-німецького блоку.
Країни Антанти і США навіть не відповіли радянському уряду і, більше того,
почали здійснювати через своїх послів у Росії курс на боротьбу з радянською
владою. Зі свого боку, пропозиції про перемир'я сприйняли виснажені війною
Німеччина і Австро-Угорщина. Цьому, зокрема, сприяло й «братання» російських і
німецьких солдатів, розпочате за закликами М. Криленка як нового, призначеного
більшовиками, головнокомандувача російської армії. Вже 27 листопада 1917 р. було
укладено перемир'я на Північному фронті, згодом це сталося й на інших фронтах.
Угода про перемир'я між Росією і країнами Четверного союзу була підписана
у Брест-Литовську 2 (15) грудня 1917 р., а 22 грудня між ними розпочалась мирна
конференція, що тривала у три етапи до 3 березня 1918 р.
До початку переговорів радянський уряд ще кілька разів звертався до країн
Антанти з пропозиціями взяти участь у мирній конференції, останній раз – 22
грудня у формі колективного звернення ВЦВК, Петроградської Ради й
представників громадських організацій до трудящих мас усіх країн. Однак союзні
держави продовжували відмовчуватись.
На початку переговорів (перший етап проходив з 22 по 28 грудня 1917 р.)
радянська делегація, очолювана А. Йоффе, запропонувала проводити відкриті
засідання із публікацією протоколів, а також обговорити умови мирного договору
без анексій і контрибуцій згідно з прийнятим у Радянській Росії Декретом про мир.
Р. фон Кульман як глава німецької делегації спочатку домігся трьох днів перерви, а
потім дав згоду на висунуту пропозицію за умови, якщо такі ж умови мирного
договору будуть прийняті усіма воюючими державами. Це був свідомо
неприйнятний підхід, який передбачав можливість нав'язування Росії
анексіоністських умов миру. Так, пропозиції радянської сторони щодо виведення
окупаційних військ із захоплених територій (Росія зобов'язувалась вивести війська з
утримуваних нею регіонів Австро-Угорщини, Туреччини, Персії за умов виведення
військ Четверного союзу з Польщі, Литви, Курляндії та інших, у минулому
російських, територій) зіштовхнулись із позицією Німеччини й Австро-Угорщини,
яка зводилась до замаскованого насильницького відторгнення від Росії не тільки
Польщі, а й Литви, Курляндії, частини Естонії та Ліфляндії.
Оскільки керівництво Української Народної Республіки втрутилось у
переговорний процес – у Бресті відбулась неофіційна зустріч української делегації з
представниками Німеччини та Австро-Угорщини – українське питання розглядалося
відокремлено від пропозицій радянської сторони. 11 (24) грудня 1917 р.
Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради звернувся з нотою до всіх
воюючих і нейтральних країн, де містилася заява, що УНР до утворення
федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини
самостійно. Вказуючи на те, що влада РНК не поширюється на Україну,
Генеральний Секретаріат заявляв, що угода, яку хоче укласти Росія, буде чинною в
Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише УНР. У відповідь делегація УНР була
запрошена до участі у переговорах, її очолив В. Голубович, а згодом – О. Севрюк.
Розбіжності позицій сторін, що представили себе на конференції, зумовили
необхідність перерви переговорів із їх відновленням 10 січня 1918 р. На новому
етапі радянську делегацію очолив Л. Троцький, який вимушений був визнати
повноваження українських представників. Це ускладнило й до того проблематичну
позицію російської сторони. Німецьке і австрійське командування активно
розігрували українську карту задля тиску на радянську Росію. Вірогідно й те, що
Австро-Угорщина і Німеччина прагнули відірвати Україну від більшовицької Росії
за умов, коли Росія і УНР перебували у стані війни і, більше того, більшовики вже
контролювали більшу частину України. Спроби утвореного в Україні наприкінці
грудня 1917 р. радянського уряду представити на конференції свою делегацію не
знайшли підтримки Австро-Угорщини й Німеччини.
18 січня 1918 р. генерал Гофман поклав на стіл перед радянською делегацією
карту, де було визначено територію, що мала бути відрізана від Росії на користь
Німеччини. Вона сягала 150 тис. кв. км, включаючи регіони Прибалтики і Україну.
10 лютого 1918 р. вимоги німецької сторони набули ультимативного характеру. Це
було зумовлено, зокрема, підписанням напередодні, 9 лютого, договору між УНР і
центральними країнами Четверного союзу. Цей договір передбачав введення на
територію України військ Німеччини і Австро-Угорщини в обмін на значні обсяги
продовольства і сировини. Договір мав вимушений характер за умов неминучої
поразки УНР від більшовиків. Водночас українській делегації вдалося домогтись
включення до договору бажаних положень про приєднання до України Холмщини,
Підляшшя та утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю.
Надання вимогам Німеччини ультимативного характеру мало привести до їх
прийняття радянською стороною. Саме такі категоричні настанови були надіслані
Троцькому Леніним, який дотримувався лінії на затягування переговорів із
необхідністю в кінцевому результаті задовольнити ультиматум Німеччини. Рішення
щодо цього були затверджені на III Всеросійському з'їзді Рад (відбувся наприкінці
січня 1918 р.), незважаючи на активну протидію їм з боку так званих «лівих
комуністів» - групи більшовиків на чолі з М. Бухаріним, які закликали до
«революційної» війни з Німеччиною як можливого поштовху до всесвітньої
революції. Неприйнятність подібних позицій для Леніна та його прихильників
пов'язувалась із небезпекою поразки революційної Росії у війні: Ленін наполягав на
підписанні мирного договору з Четверним союзом за будь-яких умов задля
збереження радянської влади в країні.
Однак Троцький, зі свого боку, пішов на порушення прямих вказівок Леніна і
з'їзду Рад. 10 лютого 1918 р. він заявив на конференції про відмову підписати
мирний договір з Німеччиною, оголосивши водночас про припинення Росією війни
й демобілізацію армії. Тобто - «ані війни, ані миру». Це означало зрив переговорів.
18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли в наступ по всьому фронту.
Виникла безпосередня загроза незалежності Росії. 19 лютого 1918 р. РНК Росії
надіслала німецькому командуванню телеграму з пропозиціями відновити
переговори. Відповідь від німецького уряду надійшла лише 22 лютого у формі
ультиматуму з 10 пунктів, що містив вимоги набагато більш кабальні за ті, що
обговорювались на переговорах у січні – початку лютого 1918 р. Ультиматум
установлював 48 годин на роздуми, вимагав підписання договору протягом трьох
днів та його ратифікації протягом двох тижнів. При цьому, навіть після
ультиматуму, німецькі війська продовжували наступ. 24 лютого були захоплені
Тарту, Острів, Борисів.
Ленін вимагав негайно прийняти німецькі умови миру і підписати договір.
Водночас він закликав до збройної відсічі агресору. Цю лінію підтримав Екстрений
з'їзд РКП(б), хоча саме рішення було прийнято у надзвичайно гострій боротьбі з
троцкістами, «лівими комуністами» і навіть деякими з тих, хто до висунення
повторного ультиматуму вважався прихильником Леніна. Відносно Німеччини, то
вона, зі свого боку, погодилась відновити переговори тільки після того, як
новостворена Червона армія завдала по німецьким військах сильних ударів і
зупинила їх наступ під Нарвою та Псковом.
Останній етап переговорів проходив у Брест-Литовську з 1 по 3 березня 1918
р. 1 березня радянська делегація заявила, що змушена прийняти умови миру, які
нав'язуються їй зі зброєю в руках. Обговорювати умови миру вона відмовилась.
3 березня 1918 р. Брестський мирний договір між Росією і країнами
Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною) був
підписаний. Він, зокрема, передбачав: припинення стану війни; відторгнення від
Росії територій Прибалтики, Білорусії, України; визнання Росією Центральної Ради,
виведення з території України більшовицьких військ, припинення усілякої
пропаганди проти діючого на території України уряду; виведення російських військ
зі Східної Анатолії і повернення цієї території до Туреччини; демобілізацію
російської армії та виведення в російські порти або роззброєння російського флоту;
виплату контрибуції; відновлення невигідного для Росії торговельного договору
1904 р. тощо. Загалом було підписано 6 документів: мирний договір Росії з
державами Четверного союзу (13 статей), заключний протокол та додаткові
договори із кожною з держав блоку.
15 березня 1918 р. Брестський мирний договір було ратифіковано більшістю
голосів на IV Надзвичайному з'їзді Рад. Він, незважаючи на надзвичайно тяжкі
умови для радянської сторони, вивів Росію з війни й надав їй можливість мирного
перепочинку.
Водночас Брестський мир мав серйозні наслідки для міжнародних відносин.
Не бувши визнаним країнами Антанти, він по суті спровокував їхню інтервенцію в
Росію. В березні 1918 р. війська Антанти висадилися в Мурманську, а у квітні
почалась збройна інтервенція Японії, а надалі – Англії, Франції і США на Далекому
Сході. Водночас турецькі війська захопили Баку. Закавказька федерація розірвала
відносини з Росією, а Грузія вийшла з федерації, уклавши договір з Німеччиною про
введення німецьких військ на її територію. Під контролем Німеччини й Австро-
Угорщини опинились, крім України, значні території Курської та Воронезької
губерній, Дону і Криму. В березні 1918 р. на території Росії перебувало понад 1 млн.
німецьких солдатів і офіцерів і майже 300-тисячна австро-угорська армія.
Поряд із цим слід визнати і негативні внутрішньополітичні трансформації
радянської системи після підписання Брестського мирного договору. Не визнавши
договір на IV Надзвичайному з'їзді Рад, ліві есери вийшли зі складу радянського
уряду, перейшли на позиції протистояння більшовикам. Так, з березня 1918 р.
радянський режим став монопартійним, набуваючи відверто авторитарних форм.
Поразка у війні Німеччини та її союзників. Брестський мир не врятував
Німеччину та її союзників від поразки у війні. Щоправда, Німеччина отримала
можливість перекинути значні сили зі Східного на Західний фронт і навіть вдалася у
березні 1918 р. до наступу проти Антанти. Німецькі війська просунулися на 65 км. в
глиб Франції, обстріляли далекобійною артилерією Париж. Однак, розвити цей
наступ по всьому фронту Німеччина вже не могла. Давалась взнаки виснаженість
військ. До того ж безперервно вимагали допомоги інші члени Четверного союзу.
Німецькі батальйони були розсипані між болгарськими дивізіями. Війська
Німеччини билися в Месопотамії разом з турками. Німецькі війська воювали також
на кордонах Австро-Угорщини.
Становище Антанти теж не було блискучим. Але вступ у війну США навесні
1917 р. справив свій вплив на перерозподіл діючих на фронтах сил. У середині 1918
р. країни Антанти починають перевищувати країни австро-німецького блоку як за
кількістю дивізій (210 проти 207), так і за кількістю діючої бойової техніки.
Контрнаступ англійських і французьких військ у серпні 1918 р. примусив Німеччину
відступити: за декілька днів вона втратила все, що здобула внаслідок прориву
березня 1918 р.
Розвиваючи падалі наступ, війська генерала Ф. д'Еспере прорвали 15 вересня
1918 р. болгарські укріплення на Салонікському фронті. Через 10 днів опір Болгарії
було зламано, незважаючи на допомогу австро-угорських і німецьких військ. 25
вересня 1918 р. Болгарія, не попередивши своїх союзників, звернулась до генерала
д'Еспере з проханням про перемир'я. В країні вибухнуло повстання. Німецьким
військам вдалося придушити це повстання, але болгарський цар Фердинанд був
вимушений зректися престолу.
29 вересня представники Болгарії прибули до Салонік, де Ф. д'Еспере
продиктував їм умови перемир'я. Болгарія мала очистити від своїх військ грецькі й
сербські території, її армія підлягала демобілізації. Антанта дістала право окупації
болгарської території.
Розгром Болгарії відкривав шлях для наступу Антанти в Австро-Угорщині і
далі, на Німеччину. Водночас у надзвичайно тяжкому становищі опинилась
Туреччина. Наприкінці вересня 1918 р. перестала існувати турецька армія в
Палестині. Тоді ж було прорвано німецьку лінію оборони (лінію Зігфрида) на
Західному фронті.
Розклад противника, спричинений воєнними невдачами, був прискорений
також дипломатичними діями союзників. Так, надзвичайним актом дипломатії
останнього періоду стало послання американського президента до Конгресу від 8
січня 1918 р., відомого в історії як 14 пунктів В. Вільсона. Серед головних ідей
цього документа були: «відкриті мирні угоди» й відмова від таємної дипломатії (п.
1); «абсолютна свобода мореплавання» (п. 2); «зняття всіх економічних бар'єрів і
встановлення рівних торговельних умов для всіх держав, схильних до миру й
співробітництва» (п. 3); скорочення озброєнь (п. 4); «безстороннє врегулювання
колоніальних претензій» (п. 5); отримання Росією «безперешкодних і нічим не
обмежених можливостей для незалежного визначення власного політичного
розвитку...» (п. 6); «евакуація Бельгії та повне відновлення її суверенітету» (п. 7);
звільнення захоплених німцями французьких територій (п. 8); справедливе
уточнення італійських кордонів (п. 9.); найвільніші можливості для автономного
розвитку народів Австро-Угорщини (п. 10); евакуація й відродження Румунії, Сербії,
Чорногорії (п. 11); гарантія автономного розвитку представникам не турецьких
національностей Османської імперії при збереженні її турецьких частин; відкриття
Дарданелл для всіх держав (п. 12); утворення незалежної Польщі (п. 13);
формування «загальної асоціації народів на основі окремих угод з метою надання
взаємних гарантій політичної незалежності й територіальної цілісності як великим,
так і малим державам» (п. 14) .
Поява цього документа була зустрінута ліберально-буржуазними,
пацифістськими і навіть соціал-демократичними колами Заходу як «нова Біблія»,
«нова хартія для всього людства», що дало підставу як тодішнім, так і сучасним
історикам стверджувати, що 14 пунктів Вільсона за своєю суттю претендували на
справді демократичну ідеологію, розроблену керівництвом великої держави для
зовнішнього користування. Акцентування водночас на виключно демократичній
сутності 14 пунктів маскує його прагматичні орієнтації. Ідеться, по перше, про
відверто пропагандистську спрямованість документа. Так, бувши протиставленим
Декрету про мир радянської Росії із проголошеними в ньому принципами миру без
анексій і контрибуції, він мав нейтралізувати вплив революційної дипломатії на
систему міжнародних відносин. По-друге, визнаючи необхідність евакуації ряду
європейських територій, як і відновлення суверенітету малих і середніх держав, він
наголошував на німецькі і австро-угорські загарбання, залишаючи поза увагою і,
тим самим, визнаючи територіальні захоплення Антанти. По-третє, захищаючи
позиції членів і союзників Антанти, документ Вільсона по суті стверджував
лідерство США, що, здобувши особливої могутності під час війни, не могли не
дістати провідної ролі у світі за умов «свободи мореплавання» чи рівних
торговельних можливостей «схильних до миру» країн. Отже, 14 пунктів В. Вільсона
можна вважати тим дипломатичним маневром Сполучених Штатів, що мав не тільки
прискорити завершення війни (висуваючи достатньо прийнятні для всіх сторін
умови мирних, договорів), а й забезпечити за США ініціативу міжнародних
переговорів наприкінці війни, визначити особливий статус країни в системі
міжнародних відносин у повоєнні роки.
Це підтверджувалось і самим В. Вільсоном, який виступив 27 вересня 1918 р.
у Нью-Йорку з додатковими коментарями 14 пунктів. На відміну від головного
документа, який проголошував у досить загальних підходах демократичні
принципи, коментарі мали офіційний характер і слугували практичною реалізацією
американській адміністрації щодо тенденцій світової політики. Містили коментарі,
зокрема, й бачення шляхів завершення війни. Американський президент закликав
німецький народ не вірити слову тих, хто нав'язав війну. Німцям по суті давалась
підказка, до кого слід звертатися у справі пропозицій про мир.
 Сигнал президента, очевидно, було взято до уваги. Новий уряд Німеччини на
чолі з принцем М. Баденським звернувся вночі з 4 на 5 жовтня 1918 р. через
Швейцарію до Вільсона з проханням укласти перемир'я на основі його 14 пунктів та
роз'яснень від 27 вересня. 8 жовтня держсекретар США Лансінг від імені Вільсона
відповів на ноту Німеччини, вимагаючи підтвердження того, що німецький уряд
приймає всі умови, подані в 14 пунктах, а також у наступних заявах президента.
Надалі американська сторона вимагала від Німеччини гарантій не тільки щодо
виконання усіх вимог перемир'я, а й проведення змін внутрішньополітичного
характеру. 20 жовтня Німеччина повідомила Вільсона про конституційні реформи і
заявила, що вона приймає усі умови, висловлюючи надію, що президент не
підтримає вимог, не погоджених з честю німецького народу і підготовкою
справедливого миру. Поки відбувалось дане дипломатичне листування, США
ініціювали переговори щодо умов перемир'я інших союзників по Антанті.
Інакше розвивались стосунки американської адміністрації з Австро-
Угорщиною. Австрійський уряд звернувся до США з проханням про перемир'я
майже одночасно з Німеччиною, 5 жовтня 1918р. Однак розглядати австрійську
пропозицію Вільсон відмовився. Відню було заявлено, що союзники вже давно
визнали як Чехословаччину, так і національні вимоги південних слов'ян.
Відмовляючись вступити в переговори з Австро-Угорщиною, США і, в цілому,
Антанта по суті прискорили її розвал. Австрійська армія була дезорганізована.
Вибухнуло повстання в хорватських полках у Фіуме. Чехословаччина оголосила
себе незалежною. Угорщина перетворилась на самостійну республіку. Монархія
Габсбургів перестала існувати. Остаточно Австрія і Угорщина здалися 3 листопада
1918 р. За умовами перемир'я, укладеного в Падуї, австро-угорська армія
демобілізовувалась і розформовувалась, за винятком 20 дивізій. Половина її
військового майна передавалась Антанті. Морський і річковий флоти підлягали
роззброєнню. Антанта діставала право використовувати всі засоби сполучення для
продовження подальшої боротьби з Німеччиною.
Майже одночасно з цим дістає цілковитої поразки від Антанти й Туреччина.
30 жовтня 1918 р. в порту Мудрос, на острові Лемнос, на британському кораблі
«Агамемнон» англійці уклали з турками перемир'я. Турки повинні були очистити
Аравію, Месопотамію, Сірію, Вірменію, частину Кілікії. Одним з перших пунктів
перемир'я в Мудросі стало зобов'язання турків відкрити переможцям доступ у Чорне
море і погодження щодо окупації військами Антанти Константинополя й проток.
Унаслідок наступальних операцій союзників становище німців ставало
безнадійним. Водночас Німеччина ще не була остаточно розбитою. Перед
союзниками постало питання, чи продовжувати війну до цілковитої перемоги, чи
підтримати перемир'я, запропоноване німецьким урядом і підтримане США.
Зважаючи на скрутне становище, в якому опинилися Англія, Франція, Італія,
продовження війни коштувало б їм додаткових колосальних жертв. До того ж
союзників лякала можливість революції в Німеччині, яка могла охопити й інші
країни Європи. Отже, перемир'я ставало бажаним для усіх союзних держав, хоча
одностайності думок щодо умов його досягнення країни-члени Антанти не
виявляли.
Так, уже на нарадах у Верховній раді і особливо 23 жовтня 1918 р. на
міжнародній конференції в Парижі між учасниками Антанти визначились серйозні
суперечності. Франція домагалась цілковитого знищення військової та економічної
могутності Німеччини. Керівники Англії, навпаки, не бажали надмірного посилення
Франції у Європі. Разом з Америкою вони хотіли лишити Німеччині певне
озброєння, щоб використати її в боротьбі з російським більшовизмом. З другого
боку, Англія різко виступала проти США, бо не хотіла визнавати вільсонівську
вимогу «свободи морів». Разом із Францією вона вимагала не тільки відшкодування
збитків зруйнованим областям Північної Франції і Бельгії (відповідно до 14
пунктів), а й повної компенсації всіх витрат за час війни. Загострення доходило до
того, що США погрожували почати сепаратні переговори з Німеччиною і Австро-
Угорщиною.
Нарешті, 5 листопада союзники повідомили Вільсона, що вони згодні
розпочати переговори з Німеччиною на основі 14 пунктів. Союзники заявляли при
цьому, що не визнають «свободи морів» і наполягають на повному відшкодуванні
Німеччиною всіх збитків, заподіяних воєнними операціями на суші, на воді і в
повітрі. Того ж дня держсекретар США Лансінг повідомив німецький уряд про
рішення союзників. Точні умови перемир'я мав передати Німеччині
головнокомандувач союзними арміями маршал Фоні.
Тимчасом події у Німеччині почали набувати драматичного характеру. 4
листопада 1918 р. німецькі моряки захопили місто Кіль і військові кораблі, що
стояли в порту. Наступного дня повсталі робітники й матроси зайняли Любек,
Гамбург, Бремен. Почалася революція. 9 листопада монархію в Німеччині було
скинуто.
В умовах розгортання революції німецька делегація на чолі з Ерцбергером
сама ініціює початок переговорів про перемир'я. Вони розпочались 7 листопада у
спеціальному вагоні поблизу станції Ретонд у Комп'єнському лісі. За умовами
перемир'я, запропонованими німецькій делегації, Німеччина мала взяти на себе такі
зобов'язання: звільнити за 15 днів зайняті території в Бельгії, Франції, Люксембургу;
покинути Ельзас-Лотарингію; звільнити території Росії і Румунії; вивести війська з
Австро-Угорщини й Туреччини; видати Антанті 5 тис. важких і польових гармат, 30
тис. кулеметів, 2 тис. літаків, 5 тис. локомотивів тощо. Антанта мала зайняти
військами лівий берег Рейну, причому утримування окупаційної армії покладалось
на Німеччину. Крім того, Німеччина повинна була відмовитись від Брест-
Литовського і Бухарестського договорів. Війська у Східній Африці повинні були
здатися. Військовополонені, захоплені німцями, мали повернутись на батьківщину,
тоді як німецькі військовополонені залишались у полоні. Німеччина повинна була
видати 6 дредноутів, 8 важких крейсерів, 10 крейсерів і 300 підводних човнів; інші
судна роззброювались. Передбачалось й подальше збереження блокади Німеччини.
Німецька делегація робила спроби пом'якшити вимоги капітуляції, розігруючи
карту «більшовицької небезпеки», їй вдалося домогтися незначних поступок,
головним чином щодо кількості озброєння, що його мало бути передано
переможцям, але в головних вимогах умови капітуляції збереглися.
11 листопада 1918 р. о 5-й годині ранку сторони підписали перемир'я. Перша
світова війна закінчилась.
13 листопада 1918р. радянський уряд анулював Брестський договір і всі
додаткові договори з Німеччиною та її союзниками.
Почався новий етап розвитку міжнародних відносин, який характеризувався
новими тенденціями і новою розстановкою політичних сил.
 Література
1. Алавердов Э. Т., Лубский А. В. История СССР (период империализма): Внешняя
политика России в конце XIX – начале XX в. – М.: МГУ, 1991.
2. Гершов З. М. Нейтралитет США в годы первой мировой войны. – М.: Соцэкгиз,
1962.
3. Готлиб В. Тайная дипломатия во время первой мировой войны. – М.: Соцэкгиз,
1960.
4. Дудко І. Д. Зовнішньополітична практика та національні інтереси США: історичні
витоки сучасних тенденцій // Національні інтереси США у пост біполярному
світі. – К.: КНЕУ, 2003. – С. 45 – 66.
5. Дюпюи Р. Э., Дюпюи Т. Н. Всемирная история войн. К. 3: 1800 – 1925. – СПб.;
М.: Полигон, АСТ, 1998. – С. 658 – 946.
6. Евдокимова Н. П. Между Востоком и Западом: Проблема сепаратного мира и
маневры дипломатии австро-германского блока в 1914 – 1917 гг. – Л.: Изд-во
Ленинград. ун-та, 1985.
7. Из истории буржуазной дипломатии и межимпериалистического соперничества в
конце XIX и первой половине XX века / Ред. кол.: С. С. Григорцевич и др. –
Томск: Изд-во Томского ун-та, 1985.
8. Історія дипломатії: Т. 2. Дипломатія за нового часу (1872 – 1919 рр.) / Під ред. В.
П. Потьомкіна. — К.: Політвидав, 1948.
9. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч.
посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. –
368 с.
10. История внешней политики СССР: В 2 т. – Т. 1:. 1917 – 1945 гг. / Под ред. А.
А. Громыко, Б. Н. Пономарева. — М.: Наука, 1980.
11. История США: В 4 т. – Т. 3: 1918 – 1945 / Ред. кол. Г. Н. Севастьянов и др. –
М.: Наука, 1985.
12. Казанцев Ю. И. Внешняя политика России. XX век. – Новосибирск: НТЛСУ,
2001.
13. Новая история стран Европы и Америки: Второй период / Под ред. И. М.
Кривогуза, Е. Е. Юровской. – М.: Высшая школа, 1998. – С. 216 – 252.
 ТЕМА 2
Мирне врегулювання після першої світової війни.
Версальсько-вашингтонська система міжнародних договорів.
План.
1. Геополітичні зміни у світі після першої світової війни. Паризька мирна
конференція. Версальська система мирних договорів.
2. Вашингтонська конференція та її рішення.
3. Трансформації Версальсько-Вашингтонської системи у 1920-ті роки.
4. Загальні оцінки Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних
договорів.

Перша світова війна призвела до значних геополітичних змін у світі. Під

геополітикою у цьому плані слід розуміти економічні, територіальні зміни, пов'язані
із перерозподілом політичних впливів країн, що перемогли або зазнали поразки в
Першій світовій війні. Так, значних територіальних і політичних втрат зазнають
країни Четверного союзу – Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина.
Були піддані краху й розпались Німецька, Російська, Австро-Угорська, Османська
імперії. На їх теренах утворились нові держави: Польща, Чехословаччина,
Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. – Югославія). Австрія, Угорщина,
Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. У ряді країн – Росії, Німеччині, Угорщині,
Австрії, Фінляндії, Словаччині – відбулись революції. В Росії революційні зміни
привели до встановлення нового суспільно-політичного ладу, що поклало початок
формуванню біполярності світу, політичному, соціально-економічному
протистоянню двох систем.
У межах капіталістичної системи і світу взагалі значно зростають впливи
країн-переможниць, і насамперед США, Великої Британії, Франції. Вони
виступають з планами перерозподілу територіальних володінь і по суті стають
упорядницями нового влаштування світу. Кожна з країн-переможниць, однак, мала
свої позиції щодо повоєнного устрою, що викликало не тільки розбіжності в
поглядах, а й значні суперечки великих держав під час укладання системи
повоєнних мирних договорів.
Так, провідну роль на міжнародній арені починають відігравати Сполучені
Штати, що набули через військові поставки під час війни найпотужнішого
становища серед капіталістичних держав. Характерно, наприклад, що з держави-
боржника до Першої світової війни США перетворились на державу-кредитора, і
передовсім щодо європейських країн. Сума позик Сполучених Штатів іноземним
державам на початку 1920-х років сягнула 11,1 млрд. дол., причому головними
боржниками США на європейському континенті були Англія (4600 млн. дол.),
Франція (3999 млн. дол.), Італія (2015 млн. дол.).
Скориставшись послабленням позицій своїх союзників по війні, США
починають повсюдно відтісняти їх на світових ринках, прагнучи поєднати
економічну першість із політичною гегемонією країни у системі новоутворюваних
міжнародних відносин. Ці наміри зіштовхувались, однак, з устремліннями інших
країн, і насамперед Великої Британії і Франції.
Велика Британія, наприклад, прагнула до збереження морського панування та
розраховувала на подальше поширення своїх колоніальних володінь Вона загарбала
німецькі колонії в Африці й Океанії, планувала закріпити за собою колишні
володіння Османської імперії. Оскільки економічна могутність Британії була значно
підірвана унаслідок війни, вона намагалась досягти своїх планів завдяки традиційній
англійській політиці «балансу сил». Це передбачало спрямування Франції на
протидію гегемоністським устремлінням США при спрямуванні Сполучених Штатів
на протидію таких же намірів Франції; використання Німеччини для протидії
Франції і Росії при збереженні своїх домінуючих позицій у світовій системі
економічних і політичних відносин.
До гегемонії, принаймні на європейському континенті, прагнула й Франція,
хоча її економічне становище було надзвичайно тяжким після війни. Франція
втратила на фронтах близько 1,4 млн. осіб убитими і 2,8 млн. пораненими. Були
зруйновані десять французьких північних промислово розвинутих департаментів. У
той же час Франція мала найсильнішу в Європі сухопутну армію, і її війська
окупували лівий берег Рейну, дислокувалися на Балканах і на Близькому Сході.
Найбільш претензійним зовнішньополітичним орієнтиром Франції залишалось
економічне й політичне послаблення Німеччини і, більше того, розчленування її на
низку дрібних, оточених недружніми державами, країн. Франція прагнула також
закріпити свої завоювання в Африці та на Близькому Сході, компенсувати втрату
союзницької Росії утворенням блоку союзних східно- та південноєвропейських
країн (Польщі, Чехословаччини, Румунії, Югославії та інших).
Проблематичними були позиції Італії, яка формально належала до низки
великих держав, хоча в реальності такою не була. За участь у війні на боці Антанти
їй обіцяли ряд земель, що належали Австро-Угорщині, та колонії в Африці. Проте,
бувши послабленою у військовому плані, вона не змогла самостійно зробити ці
надбання під час війни і розраховувала отримати їх, використовуючи на свою
користь суперечки інших держав.
Приблизно у такому ж становищі перебувала і Японія, що під час війни
загарбала німецькі острівні колонії на Тихому океані та китайську територію
Шаньдунь. Прагнення Японії встановити при цьому напівколоніальний стан Китаю
викликав серйозні заперечення як з боку Великої Британії, так і США. Отже,
можливість закріплення нових територіальних володінь для Японії значною мірою
залежала як від компромісу, так і зростаючих протиріч великих держав.
Підходи країн-переможниць до повоєнного світовлаштування, як і
перспективи відносин переможців і переможених у війні обговорювались на мирній
конференції у Парижі, покликаної створити систему повоєнних мирних договорів.
Конференція почала роботу 18 січня 1919 р. і тривала з перервами до 21 січня 1920
р. До порядку денного конференції входило: укладання мирних договорів з
Німеччиною та її союзниками; утворення Ліги Націй; розподіл колоніальних
володінь Німеччини та Туреччини; польське питання; італійське питання. На
конференції розглядалося й російське питання, хоча воно і не входило до офіційного
переліку питань порядку денного.
У роботі конференції взяли участь 32 країни, хоча фактично усі важливі
питання розглядались «Радою десяти», в яку увійшли голови урядів і міністри
закордонних справ США, Великої Британії, Франції, Італії, Японії. У подальшому
було утворено «Раду чотирьох» у складі тільки голів урядів США, Великої Британії,
Франції Італії, а також «Раду п'яти», що складалася з міністрів закордонних справ.
Головні рішення приймались на вузьких нарадах президента США В. Вільсона,
прем'єр-міністра Великої Британії Д. Ллойд Джорджа і голови французького уряду
Ж. Клемансо.
Делегації переможених країн були запрошені лише для ознайомлення з
текстами мирних договорів. Радянська Росія запрошення на конференцію взагалі не
отримала, хоча російські війська відіграли значну роль у розвиткові подій війни
1914-1916 рр. Голови капіталістичних держав, усвідомлюючи радикальні позиції
більшовицького уряду щодо міжнародної політики, не бажали запрошувати
радянську делегацію до обговорення питань порядку денного. До цього слід додати
й те, що конференція проходила в умовах розгортання воєнної інтервенції проти
Радянської Росії. І, більше того, засідання країн-переможниць ставали по суті
центром організації боротьби з радянською владою, включаючи економічну
блокаду, дипломатичну ізоляцію, широку підтримку сил внутрішньої
контрреволюції і, насамкінець, збройне вторгнення військ країн Антанти з метою
повалення існуючої системи.
Російська проблема стала чи не єдиною, що об'єднала позиції країн-учасниць
на конференції на відміну від гострих і суперечливих дебатів з приводу інших
питань. Так, головним питанням конференції стала розробка мирного договору з
Німеччиною. Країни-переможниці прагнули послабити Німеччину як свого
конкурента і водночас робили ставку на участь німецької вояччини у боротьбі з
Радянською Росією та придушення революції у самій Німеччині. Це збігалося з
цілями німецьких реакційних кіл, що розраховували через зусилля контрреволюції
пом'якшити зміст мирного договору. Розбіжності поглядів союзників під час його
укладання зумовлювалися тим, що кожна країна-переможниця прагнула домогтися
максимальних вигод для себе за рахунок своїх же партнерів. Так, Велика Британія і
США виступали проти надмірних розмірів репарацій з боку Німеччини,
побоюючись можливості її прямого підпорядкування Франції. США, у свою чергу,
мали особисті розрахунки щодо тенденцій подальшого розвитку Німеччини й інших
європейських країн. Вони прагнули зберегти на тривалий строк фінансову
залежність Англії і Франції від Сполучених Штатів із одночасною підтримкою
Німеччини задля використання її ринків американськими монополіями, а також
протиставлення останньої французьким і британським економічним і політичним
впливам. Франція ж традиційно вимагала повного відшкодування Німеччиною усіх
збитків, розраховуючи отримати більшу частину репарацій і, таким чином, зміцнити
свої позиції серед інших європейських держав.
Під тиском США і Англії Франція була вимушена зняти свої вимоги щодо
відшкодування Німеччиною усіх воєнних витрат країн-переможниць і погодитись на
компромісне рішення. Однак, загальну суму репарацій так і не було визначено.
Союзники поклали це завдання на міжсоюзницьку репараційну комісію,
встановивши термін – 1 травня 1922 р. До цього терміну Німеччина повинна була
виплатити 20 млрд. марок золотом.
Гострі суперечки були викликані питанням про західні кордони Німеччини.
Франція намагалась поставити під свій контроль усі німецькі землі на лівому березі
Рейну, досягнувши цього або внаслідок анексії, або шляхом утворення залежних від
неї малих держав. США і Велика Британія відкинули ці претензії. Справа дійшла до
взаємних погроз Вільсона і Клемансо залишити конференцію. Тільки після тривалих
дебатів з цього питання, як і з питання щодо претензій Франції на Саарську область,
були досягнуті компромісні рішення.
Мирний договір з Німеччиною, що дістав назву Версальського, було
підписано 28 червня 1919 р., у п'яту річницю вбивства у Сараєво, в Дзеркальному
залі Великого Версальського палацу. Це був обширний документ на 15 частин і 440
статей, що містив положення як геополітичного, економічного, так і військового
характеру.
Німеччина визнавалась винною у розв'язанні війни. Вона втрачала значну
частину своїх територій, на неї накладалися обмеження та репарації за збитки,
завдані країнам Антанти. Ельзас і Лотарингія поверталися Франції. Бельгії
передавалися округи Ейпен і Мальмеді. Утворювалась Рейнська демілітаризована
зона, куди увійшли землі на лівому березі та смуга завширшки 50 км на правому
березі. В межах цієї зони заборонялося утримувати збройні сили, проводити
маневри, будувати укріплення. Франція отримувала у власність вугільні копальні
Саарської області з правом викупити їх, якщо ця область буде приєднана до
Німеччини. Управляння Сааром передавалося на 15 років Лізі Націй, після чого його
державну належність мав вирішити плебісцит.
Визнавши незалежність Польщі, Німеччина передавала їй частину
споконвічно польських земель: Познань, частини Померанії (Помор'я), Західної
Пруссії та Верхньої Сілезії. Водночас значна частина стародавніх польських земель,
загарбаних німцями (більше як 100 тис. км2), залишались у межах Німеччини. Вихід
Німеччини до Балтійського моря мав забезпечити вузький «Польський коридор».
Данциг (Гданськ) оголошувався вільним містом під захистом Ліги Націй. Німеччина
відмовлялась від прав на Мемель (Клайпеду), возз'єднаний 1923 р. з Литвою.
Договір передбачав визнання незалежності Чехословаччини і безумовну повагу
незалежності Австрії. Німеччина втрачала усі свої колонії, які були поділені між
головними державами-переможницями на основі затверджуваних Лігою Націй
мандатів. Вона також відмовлялася від усіх своїх прав і привілеїв у Китаї.
Військові постанови встановлювали межу чисельності армії, що мала
комплектуватися на основі добровільного найму, у 100 тис. осіб. Німеччині
заборонялося мати танки, тяжку артилерію, воєнну авіацію та підводні човни, їй
дозволялося мати тільки обмежений воєнно-морський флот.
У гострій боротьбі між головними учасниками конференції були розроблені
договори з союзниками Німеччини: Сен-Жерменський з Австрією; Нейїський з
Болгарією; Тріанонський з Угорщиною; Севрський з Туреччиною.
Більшість статей цих договорів, якщо брати до уваги обмеження союзників
Німеччини в територіальному і військовому відношенні, була аналогічними до
Версальського. Так, Сен-Жерменський договір з Австрією від 10 вересня 1919 р.
зафіксував визнання нових державних кордонів країни, пов'язаних з ліквідацією
Австро-Угорщини та утворенням нових держав. Колишні австрійські провінції
Богемія, Моравія і Сілезія увійшли до складу Чехословаччини. Південнослов'янські
землі, що входили раніше до складу Австро-Угорщини, були згодом поділені між
Італією та Королівством сербів, хорватів і словенців, причому Італія отримала
Південний Тіроль, Юлійську країну, майже всю Істрію без міста Фіуме (Рієка).
Румунії передавалась Буковина, а також Трансільванія і частина Банату. Австрія
могла мати армію у 30 тис. осіб. Суму репарацій не було визначено. Згодом їх
виплату було відстрочено, що практично означало вивільнення Австрії від платежів.
Договір забороняв приєднання Австрії до Німеччини.
Згідно з Неї-сюр-Сенським, або Нейїським мирним договором, підписаним 27
листопада 1919 р. з Болгарією, вона втратила вихід до Егейського моря, а також
Західну Фракію, що передавалась Греції. Південна Добруджа залишалась у складі
Румунії. Частина болгарської території була передана Королівству сербів, хорватів і
словенців. Болгарії заборонялося мати армію, яка б перевищувала 20 тис. осіб. Суму
репарацій було встановлена у 2,2 млрд. золотих марок, що мало бути виплаченим
протягом 37 років.
Мирний договір з Угорщиною дістав назву Тріанонського. Він був підписаний
пізніше інших, 4 липня 1920 р., у зв'язку з політичними подіями в самій Угорщині –
виникненням Угорської Радянської республіки. Так, розробка країнами-
переможницями договору розпочалась тільки після придушення через воєнну
інтервенцію радянської влади в Угорщині в серпні 1919 р. За Тріанонським
договором Угорщина визнавала нові кордони держав у Центральній Європі і
відмовлялась на їх користь від ряду територій, які входили раніше до Австро-
Угорщини. Чисельність армії країни не могла перевищувати 35 тис. осіб. Сума
репарацій мала бути визначена репараційною комісією.
Розробка договору з Туреччиною затягнулась. Він був підписаний у Севрі
поблизу Парижа (звідси – Севрський) 10 серпня 1920 р. і став наслідком особливо
гострого протистояння країн-переможниць щодо загарбаних територій у повоєнні
роки. Так, згідно із Севрським договором Туреччина вимушена була відмовитись від
арабських володінь, вона визнавала протекторат Англії над Єгиптом, а Франції – над
Марокко і Тунісом. Туреччина позбавлялась прав на Судан, визнавала британську
анексію Кіпру, втрачала свої володіння на Аравійському півострові. Низку
важливих турецьких володінь було передано Греції. Анатолія ділилася на
французьку й італійську сфери впливу. Безпосередньо Туреччині виділяли
позбавлений ресурсів район у межах Анатолії з центром в Анкарі. Зона
чорноморських проток була піддана повному роззброєнню і передана під контроль
міжнародної комісії. Туреччину було позбавлено флоту, а чисельність її армії не
повинна була перевищувати 50 тис. осіб. Зберігався режим капітуляцій.
Грабіжницький Севрський договір, підписаний урядом султана (який вже не
мав реальної влади в країні), був анульований антиімперіалістичною національно-
визвольною революцією. Фактично стан війни між Туреччиною і країнами-
переможницями був припинений лише Лозаннським договором, укладеним з урядом
Кемаля 24 червня 1923 р. Цей договір юридично оформив розпад Османської імперії
і зафіксував нові турецькі кордони. Режим капітуляцій було відмінено. У протоках
вводилась свобода судноплавства як у мирні, так і воєнні часи. Всупереч планам
імперіалістичних держав щодо перетворення Туреччини у напівколонію, договір
означав її міжнародне визнання як незалежної самостійної держави.
Складовою частиною Версальського та інших договорів став статут Ліги
Націй («Пакт Ліги Націй» як частина перша ввійшов до текстів усіх мирних
договорів) – міжнародної організації, покликаної забезпечити мирний розвиток світу
на основі укладених договорів. У статтях статуту проголошувались принципи
мирних гарантій територіальної цілісності й суверенітету всіх членів Ліги Націй, її
право використовувати будь-які засоби для забезпечення миру, необхідність
колективних санкцій проти агресора і щодо обмеження озброєнь. Згідно зі Статутом
Ліги Націй до неї приймались союзні держави, які підписали мирні договори; 13
нейтральних держав, які визнали Статут; будь-які інші держави, за яких
проголосують дві третини членів Асамблеї.
Головними органами Ліги стали Асамблея, Рада і Секретаріат. Кожний член
Ліги мав в Асамблеї один голос. Рада складалась з постійних членів (головних
союзних держав) і чотирьох непостійних, що призначались Асамблеєю. Усі рішення
Асамблеї і Ради приймались одноголосно. Першим генеральним секретарем Ліги
став англієць Дж. Драмонд. Потім на цю посаду почергово обирали представників
Франції і Англії.
Утворення Ліги Націй мало значний вплив на розвиток міжнародних відносин.
Йшлося про спробу організації структури глобального характеру, яка б
упереджувала виникнення воєнних конфліктів шляхом узгодження дій її членів. На
практиці, однак, Ліга Націй далеко не завжди відповідала висунутим перед нею
цілям, стававши часто-густо платформою реалізації імперіалістичних домагань
великих держав.
Дане з усією очевидністю виявилось у ході розподілу країнами-
переможницями німецьких колоній, а також земель колишньої Османської імперії.
Для ствердження нових колоніальних володінь вводилась система мандатів, які
надавались за рішеннями Ради Ліги Націй. Так, згідно з мандатами Франція
отримала Сірію, Ліван, частину Того і Камеруну; Велика Британія, крім своєї
частини Того і Камеруну – Палестину, Месопотамію (нині - Ірак), Трансйорданію,
Таньгаїку, Іран. Деякі німецькі колонії відійшли під управляння британських
домініонів. Японії були передані Маршаллови, Каролінські і Маріанські острови.
Цим було завершено перерозподіл колоніальних територій і сфер впливу, який
зумовлював певну розстановку політичних сил між країнами-переможницями у
повоєнні роки.
Так, у повоєнній системі колоніалізму провідне місце, як і раніше, посіли
Велика Британія і Франція. Сполучені Штати не змогли отримати тієї частини
колоній, на яку сподівались перед початком конференції у Парижі. Економічна
першість, не підтримувана відповідною військовою могутністю, а також відсутністю
реальних територіальних загарбань під час війни, виявилась недостатнім чинником
задля подолання постійно діючої англо-франко-японської опозиції і ствердження
абсолютного політичного лідерства США.
Поразка Сполучених Штатів у Парижі стала однією з головних причин того,
чому Конгрес США відмовився ратифікувати Версальський договір і офіційно
вступити до Ліги Націй. У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми
союзниками мирні договори без статей щодо Ліги Націй, обмежуючи своє
представництво у цій структурі статусом «спостерігача».
Така позиція дістала у Сполучених Штатах назву «ізоляціоністської», хоча
йшлося не про «чистий» ізоляціонізм Дж. Вашингтона як прагнення обійти
проблеми європейської чи світової політики, а про прагнення американського
зовнішньополітичного істеблішменту обминути англо-французьку домінанту в
межах Ліги Націй, забезпечити за США ініціативу щодо досягнення їхніх
геополітичних інтересів. Ці тенденції почали відверто виявляти себе під час
утворення Вашингтонської системи договорів, що за своїм характером та підходами
до повоєнного устрою світу була тісно пов'язаною з Версальською.
2. Вашингтонська конференція та її рішення.
Вашингтонська система договорів стала результатом роботи конференції у
Вашингтоні, що проходила з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. за участю 14
країн – США, Великої Британії (з окремим представництвом чотирьох домініонів й
Індії), Китаю, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії. Хоча в центрі
уваги конференції були проблеми, що стосувалися, головним чином, Далекого
Сходу і Тихого океану, на конференцію не були допущені делегації РСФСР і
Далекосхідної республіки.
Ініціаторами дипломатичної зустрічі у Вашингтоні виступили США, що
відчутно втративши у політичному і територіальному плані на Паризькій мирній
конференції, прагнули здобути реванш з питань, які не здобули остаточного рішення
у дискусіях країн-переможниць у попередні роки. Серед них – проблема озброєнь,
формування регіональних союзницьких блоків, впливи в Китаї. За три неповні
місяці роботи Вашингтонської конференції з цих питань було прийнято 28 угод,
резолюцій, декларацій, заяв, які знайшли юридичне оформлення у договорах
чотирьох, п'яти і дев'яти держав.
Договір чотирьох держав – США, Англії, Франції, Японії, підписаний 13
грудня 1921 р., містив лише чотири статті, які, зокрема, стверджували: взаємне
поважання прав на «свої острівні володіння і острівні володіння в Тихоокеанському
регіоні»; спільне забезпечення оборони цих територій у разі загрози їм з боку будь-
якої іншої держави; автоматичну пролонгацію (за обопільною згодою) договору
через 10-річний строк; анулювання за умов дії «Договору чотирьох» англо-
японського договору про союз від 1902 р.
Стислість положень договору стала підставою сприйняття його деякими
американськими політиками, а надалі й істориками як другорядного. Однак, саме
цей документ став дипломатичною платформою для досягнення американською
делегацією у Вашингтоні значних політичних і військових переваг. Договір, по-
перше, ліквідовував англо-японський союз, як і англо-японське монопольне
панування в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Він роз'єднував головних
суперників США на Далекому Сході, позбавляв Японію підтримки, на основі якої
вона здійснила ряд загарбань, виявляв поворот Великої Британії до «особливих
відносин» із США. Договір, по-друге, означав формування регіонального союзного
блоку, що міг бути протиставленим не тільки революційній Росії чи революційному
Китаю, а й будь-яким іншим державам, включаючи навіть членів Ліги Націй.
Характерно, що до початку конференції у Вашингтоні в американських політичних
колах активно обговорювалась ідея створення «Асоціації націй» під егідою США,
яка б могла стати антиподом Лізі Націй, і зокрема щодо перегляду сформованої нею
системи мандатів. І, насамкінець, «Договір чотирьох» передбачав укладання
додаткових до нього договорів оборонного характеру задля реалізації тих положень,
які формували його суть.
Це має відношення до Договору п'яти держав, підписаного 6 лютого 1922 р.
США, Великою Британією, Японією, Францією, Італією стосовно проблем
обмеження морських озброєнь. Загалом на конференції розглядалась проблема
загального роззброєння, хоча компромісних рішень щодо цього вдалося досягти
лише у галузі обмеження озброєнь морських флотів. Так, згідно із договором
країнам заборонялося будівництво військових кораблів, водотоннажність яких
перевищувала б 35 тис. т. Договір встановлював при цьому й співвідношення між
флотами країн договору за класом лінкорів у пропорції (відповідно переліку: США,
Велика Британія, Японія, Франція, Італія) 10: 10: 6: 3,5: 3,5.
Це було великою перемогою дипломатії США. Пропорції зрівнювали
американський флот з абсолютно пануючим до того британським флотом,
дозволяли Сполученим Штатам наздогнати Велику Британію і водночас залишити
поза ними Японію за кількістю і якісним станом кораблів. США зобов'язувались не
будувати військових баз на найближчих підступах до Японії, унаслідок чого межою
подібних укріплень могли стати лише Перл-Харбор і Сінгапур. Водночас, ідучи на
певні поступки, США змогли окреслити для себе реальні перспективи розвитку і
подальшого зростання своїх військово-морських сил.
Це стосувалося не тільки лінкорів, а й інших типів військових кораблів. Так, у
зв'язку з гострою дискусією між Англією і Францією було зірвано спробу
встановлення обмежень у будівництві крейсерів і підводних човнів. Конференція не
змогла встановити й будь-які обмеження щодо авіаносців, відмовившись від
первісне висунутих до цього планів. Характерно, що американська делегація, бувши
ініціатором обговорення проблеми роззброєння, з легкістю погоджувалась на всі
вказані відмови, бувши особливо зацікавленою у зростанні своєї військової
могутності, а отже, розвиткові передових і перспективних видів озброєнь. Щодо
зриву політики обмежень, то, за умов активної демагогії, США змогли перекласти
вину за це як на «мілітаристську» Францію, так і «непоступливу» Англію.
Гострі дебати, поряд із проблемою роззброєння, викликала на конференції й
проблема статусу Китаю. Ініціація цього питання з боку Сполучених Штатів
зумовлювалася тим, що до моменту відкриття конференції американо-японські
суперечності ставали головним чинником у Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Так,
ще в роки світової війни Японія здійснила широкий воєнний, економічний і
політичний наступ на Китай. Вона захопила територію Цзяочжоу, порт Ціндао і
майже всю провінцію Шаньдунь, нав'язала пекінському уряду «21 вимогу» (1915 р.)
як передумову перетворення Китаю у напівколонію. Це суперечило інтересам США,
які також активізували проникнення в Китай, діючи, однак, не стільки воєнним
чином, скільки більш гнучкими економічними й фінансовими методами. В Китаї,
наприклад, встановлювались філії таких монополій, як «Стандарт ойл», «Бетлехем
етил», «Вестерн електрик» та інших. Після тривалих переговорів, розпочатих за
пропозицією США, у жовтні 1920 р. було утворено міжнародний банківський
консорціум, що намагався поставити під свій контроль усі позики, що надавались
Китаю на залізничне будівництво, утворення промислових підприємств і навіть
адміністративні реформи. Йшлося, по суті, про утворення свого роду «надуряду»
країни.
Подальше ствердження у цьому плані США у Китаї вимагало не тільки
проведення певних ліберальних реформ, а й ліквідації японського панування.
Характерно, що останнє пов'язувалось не тільки зі збереженням напівфеодальних
пережитків, а й розгортанням загрозливих для інтересів США революційних,
національно-визвольних рухів. Отже, прагнучи зберегти і навіть поширити свої
впливи в Китаї, США виступали проти тенденцій його розвитку, зумовлених
політикою старих колоніальних держав.
Підходи США, підтримані зокрема й Великою Британією, зустрічали активну
протидію Японії. Зі свого боку, й китайська делегація, висловлюючи інтереси
національної буржуазії, прагнула здобути для себе значних поступок і привілеїв. Це
надало китайському питанню у Вашингтоні особливої суперечливості й гостроти.
Характерно, що тільки статус Шаньуня обговорювався представниками усіх сторін
на конференції протягом 36 засідань.
Урешті-решт, після загроз і тиску на сторони, які домовлялись (і насамперед
на Китай), було досягнуто компроміс, який знайшов втілення у підписаному 4
лютого 1922 р. японо-китайському договорі. Шаньдунь передавався Китаю, але
Японія виторгувала для себе тривалі строки евакуації своїх військ, викуп незаконно
захопленої нею залізниці провінції Ціндао-Цзінань, передачу їй вугільних копалень
змішаної японо-китайської компанії, призначення японських чиновників на
таможню Ціндао тощо. Таємно було досягнуто й таке надзвичайно важливе для
Японії положення, що договори 1915 р. («21 вимога» й інші, які означали панування
японців у Маньчжурії і Внутрішній Монголії) не будуть розглядатися на
конференції. Для американського консорціуму передбачалась концесія двох гілок
головної залізниці провінції Шаньдунь. Одночасно Велика Британія зробила заявку
про повернення Китаю орендованої території Вейхайвей (також у Шаньдуні), а
Франція – території Гуаньчжоувань (провінція Гуаньдунь) зі збереженням там своїх
особливих прав.
Центральним документом конференції з китайського питання оголошувався
трактат дев'яти держав – США, Великої Британії, Франції, Японії, Італії, Бельгії,
Голландії, Португалії і Китаю, підписаний 6 лютого 1922 р. Трактат містив у собі
зовні демократичні вимоги: «цілісності» країни, «об'єднання Китаю» під владою
«життєздатного й міцного уряду», рівних можливостей для торгівлі і промисловості
усіх націй», утримування від будь-яких спеціальних прав і привілеїв окремих країн.
Водночас, як довела практика, йшлося про наміри Сполучених Штатів укріпити в
Китаї урядове угруповання, здатне придушити революцію, витіснити з країни інші
держави-суперниці, що стверджувалися там протягом десятків років. Деякі
формулювання трактату мали, однак, розпливчастий характер, у них превалювали
загальні побажання і фрази. Це було результатом тиску Англії і Японії, також
зацікавлених у збереженні й посиленні своїх позицій у Китаї.
У цілому трактат дев'яти держав та інші рішення конференції мали
імперіалістичний, загарбницький характер, ставали продовженням курсу великих
держав 1918 – 1920 рр. Для Сполучених Штатів ці рішення були успішнішими, ніж
ті, що приймались у Парижі. Було розірвано англо-японський союз, утворено
перспективи подальшого політичного й економічного ствердження США в регіоні
Далекого Сходу і Тихого океану. Сполучені Штати реалізували також свої амбіції
щодо зміцнення військово-морських сил. Це надавало їм можливості активно
включитись у світову політику, виборювати право диктувати свою волю іншим, у
тому числі й провідним світовим державам.
3. Трансформації Версальсько-Вашингтонської системи у 1920-ті роки.
Версальсько-Вашингтонська система міжнародних договорів, яка
констатувала перерозподіл економічних і політичних сил між переможеними
країнами та країнами-переможницями і, у свою чергу, між самими переможцями,
почала зазнавати суттєвих змін вже у першій половині 1920-х років. В основі цього
процесу було не тільки бажання США посісти відповідне її можливостям місце в
системі міжнародних відносин, а й прагнення переможених країн (насамперед
Німеччини) відродити свій промисловий і військовий потенціал і, таким чином,
повернути втрачений статус провідної держави світу.
Характерно, що незважаючи на значні територіальні втрати та військові
обмеження, Німеччина зберігала значні можливості промислового розвитку. Ці
можливості зумовлювалися не тільки наявністю значної, здатної до розвитку
індустріальної бази, а й збереженням транснаціональних зв'язків німецького
капіталу, у тому числі з деякими французькими монополістичними об'єднаннями.
Може йтися, наприклад, про концерн де Ванделей, який відігравав одну з провідних
ролей в основній організації французьких промисловців - «Коміте де форж». Так,
сімейство де Ванделей насправді мало подвійну національність: німецьку і
французьку. Після війни 1870 р. частина підприємств де Ванделей опинилась у
Німеччині, і тоді один де Вандель засідав у рейхстазі в Берліні, а інший – у палаті
депутатів у Парижі. Від часу закінчення війни 1914 – 1918 рр. вони засідали у
французькому парламенті, але їхні інтереси були настільки ж німецькими, як і
французькими.
Військово-політичне керівництво французької Третьої республіки,
усвідомлюючи потенціал Німеччини, прагнуло обмежити його розвиток через
зміцнення територіальних і політичних позицій Франції на європейському
континенті. Цьому мало слугувати пограбування Німеччини через сплату нею
колосальних репарацій, а також утворення ворожих Німеччині військово-
політичних союзів. Так, протягом 1920 – 1921 рр. Франції вдалося досягти угоди про
створення так званих «тилових союзів»: франко-польського союзу й блоку
придунайських країн (Чехословаччини, Югославії, Румунії), що дістав назву «Малої
Антанти». Ці союзи мали гарантувати провідне становище Франції у Європі, і
зокрема через стримування реваншистських намірів Німеччини.
Водночас «тилові союзи», за намірами їхніх авторів, мали не тільки
антинімецьку, а й антирадянську спрямованість. Вони повинні були слугувати
своєрідними «антибільшовицьким санітарним кордоном» упродовж західних
рубежів Радянської Росії, стримуючи не тільки її впливи, а й можливість контактів
на європейському рівні.
Англія і Франція, ставши головними творцями повоєнного устрою Європи,
вважали, що сформована ними система матиме міцний і довготривалий характер.
Водночас Версальський і додаткові до нього договори (і передусім через суперечки
їх укладачів) стали платформою серйозних міжнародних конфліктів вже протягом
1920 – 1923 рр. Так, у ході обговорення на Паризькій мирній конференції питання
про східні кордони Польщі Франція, Англія і США запропонували включити до її
складу лише етнографічні польські області. В липні 1920 р. конференція держав-
переможниць, зібравшись у Спа, визначила лінію східного кордону Польщі, згідно з
чим в її межах залишалися тільки польські землі, а народи Західної України і
Західної Білорусії мали перейти до Радянської Росії.
В липні 1920 р. британський міністр закордонних справ лорд Керзон
адресував Радянському і Польському урядам ноту, яка пропонувала їм прийняти цю
лінію як прикордонне розмежування. Вона проходила по позначці Гродно – Немирів
– Брест-Литовськ – Дорогуськ – Крилів – Рава-Руська – Перемишль – Карпати і
отримала назву «лінії Керзона». Однак правлячі кола буржуазно-поміщицької
Польщі відхилили запропонований східний кордон. Розпочавши збройну боротьбу
проти Радянської Росії, польський уряд за підтримки насамперед Франції нав'язав
Радянській Росії в березні 1921 р. інший кордон, захопивши західні області Білорусії
і України. Одночасно у жовтні 1920 р. Польща захопила литовське місто Вільнюс
(Вільно), що привело до тривалого польсько-литовського політичного конфлікту.
Разом з тим окупація румунськими військами Молдавії – акція, що знайшла
підтримку Франції і Англії – надовго ускладнила нормалізацію радянсько-
румунським відносин.
1923 р. позначився новим гострим конфліктом стосунків, тепер уже в Західній
Європі – між Німеччиною і Францією і, зі свого боку, Францією і Великою
Британією. Відмова німецьких промислово-фінансових кіл від виплати
репараційних платежів призвела в січні 1923 р. до французько-бельгійської воєнної
акції – окупації Руру. По суті Німеччина й не була здатна виплачувати нав'язані їй
обсяги репарацій, загальна сума яких згідно з рішеннями Лондонської конференції
1921 р. сягала 132 млрд. марок. Франція, що мала отримати з цієї суми більш як 50-
відсоткову частину, прагнула все ж таки розв'язати репараційну проблему за
допомогою зброї. Водночас у планах окупації Руру ставились й більш далекосяжні
цілі. Провідні французькі фінансово-промислові кола на чолі з Ф. Ванделем і Е.
Шнейдером розраховували утворити під своїм керівництвом лотарингсько-
рейнсько-вестфальський вугільно-металургійний трест, в якому французьким
промисловцям було б забезпечено 60, а німецьким тільки 40 відсотків акціонерного
капіталу. Подібні плани, однак, не влаштовували не тільки рурських монополістів
(Тіссена, Круппа та інших), а й британські політичні кола, що активно виступали
проти домагань Франції на європейське домінування.
Французька-бельгійська окупація Руру, що поставила німецьку економіку в
катастрофічне становище і, як наслідок, сприяла визріванню в країні революційної
ситуації, надзвичайно сильно вдарила й по фінансовому становищу самої Третьої
республіки. Окупаційні витрати, які досягли восени 1923 р. 1 млрд. франків,
поставили Францію перед перспективою фінансової кризи і вимусили шукати
політичного рішення проблеми методом дипломатичних переговорів з Німеччиною
Великою Британією і США.
Залучення Сполучених Штатів до розв'язання політичної і фінансової кризи у
Європі мало об'єктивний характер з урахуванням особливої ролі США в системі
європейських і світових економічних відносин. Так, в роки відносної стабілізації
капіталізму США ще більше зміцнили свої позиції міжнародного кредитора.
Американський капітал активно проникає на європейські ринки, причому особливі
позиції в його економічній і фінансовій експансії починають посідати прямі
капіталовкладення: відкриття філіалів і дочірніх підрозділів заокеанських
підприємницьких структур, скуповування контрольних пакетів акцій європейських
підприємств або навіть безпосереднє поглинання останніх монополіями США. За
таких обставин роль Сполучених Штатів у розв'язанні європейських фінансових
проблем набувала не просто провідного, а ініціативного значення.
Для розгляду питання про репарації було утворено Міжнародний комітет
експертів, до якого увійшли представники п'яти держав-переможниць у війні: США,
Великої Британії, Франції. Італії, Бельгії. У 1924 р. цей комітет під керівництвом
американського банкіра Ч. Дауеса розробив план (у подальшому – «план Дауеса»),
який кардинально переглянув підходи щодо виплати Німеччиною репараційних
платежів.
«План Дауеса» зберіг економічну основу Версальського договору – репарації,
поєднуючи, однак, можливість їх сплати із забезпеченням платоспроможності
Німеччини. Автори плану вважали, що тільки відроджена Німеччина зможе
сумлінно сплачувати воєнні репарації Франції і Англії, утворюючи при цьому
засади для сплати останніми державних боргів Сполученим Штатам. Так, за
«планом Дауеса», банкіри США і Великої Британії мали надати Німеччині позику на
суму 800 млн марок (200 млн. дол.), з яких майже половина надходила від
банківського «дому Морганів». Німеччина зобов'язувалась, у свою чергу, сплатити
протягом першого року 1 млрд. репараційних марок, збільшуючи надалі платежі до
2,5 млрд. марок на рік.
Фінансова підтримка Німеччини в системі виплати нею репараційних
платежів виявила свою дієвість вже протягом перших років. За сприянням
іноземних, і насамперед американських капіталів (особливу роль у цьому плані
відіграли американські фінансово-промислові групи Форда, Дюпона, Рокфеллера,
Моргана, Меллона), Німеччина почала швидко відроджуватись. Уже в 1927 р. вона
не тільки досягла довоєнного рівня економічного розвитку, а й за низкою показників
перевищила його. Отримавши за період з 1924 по 1930 р. приватні американські
позики приблизно у 2,5 млрд. дол., вона сама виплатила репарацій на суму близько 2
млрд. дол. Характерно, що колишні союзники виплатили США за цей же час воєнні
борги на суму 2606 млн. дол., тобто більше позики, що надавалась американськими
банками Німеччині.
Наприкінці 1928 – у першій половині 1929р. репараційне питання знову
привернуло увагу провідних країн. Комітет фінансових експертів на чолі з
американським підприємцем і банкіром О. Юнгом у 1929 р. ініціював прийняття
нового плану збирання з Німеччини репараційних платежів. Так, поява «плану
Юнга» була викликана занепокоєністю банківських кіл США тим, що величезні
репарації (2,5 млрд. марок на рік) підривають платоспроможність Німеччини. «План
Юнга» передбачав зниження річних платежів, відміну низки фінансових обмежень,
ліквідацію іноземних контрольних органів. Загальну суму репарацій було
встановлено в обсязі 113,9 млрд. марок, причому термін їх виплати розтягувався на
59 років. Утворювався Банк міжнародних розрахунків (БМР), який мав замінити
репараційну комісію. У подальшому БМР займався координацією фінансування
німецьких військових концернів найбільшими банками західних держав.
«План Юнга» був прийнятий Гаагською конференцією по репараціям у 1930 р.
Він діяв два роки. У 1931 р. в умовах світової економічної кризи за пропозицією
США для Німеччини було введено річний мораторій на платежі по урядовим
боргам, а через рік, у червні 1932 р. Лозаннська конференція прийняла рішення про
загальне вивільнення Німеччини від сплати репарацій. Окупаційні війська
союзників були достроково евакуйовані з Рейнської зони.
Такі підходи свідчили про значне зростання ваги Німеччини серед
західноєвропейських країн. Так, «план Дауеса» і «план Юнга», ставши невід'ємною
частиною Версальсько-Вашингтонської системи мирних договорів, не тільки
доповнили, а й значно трансформували її зміст, беручи до уваги перерозподіл
політичних впливів великих країн у світі.
Йдеться насамперед про Сполучені Штати, які саме через «дауесізацію»
Німеччини здобули реальне лідерство у розв'язанні міжнародних проблем.
Безпосередньою сходинкою до цього стало перетворення Німеччини на «надійного
партнера» США як щодо подальшого проникнення американських капіталів у
Європу, так і щодо протидії через Німеччину Сполученими Штатами головним
упорядницям Версальської системи договорів – Франції і Великій Британії.
Оцінки політики США щодо Німеччини у 1920-ті роки у сучасній історичній
літературі мають суперечливий характер. Так, врахування того факту, що фінансова
допомога Німеччини з боку США стабілізувала на певний час ситуацію у Західній
Європі, дає підстави деяким, і передусім американським фахівцям стверджувати, що
то була справжня «політика миру». Однак, як показала історія, «план Дауеса» і
«план Юнга» містили у собі не тільки позитивні моменти, а й серйозну небезпеку,
пов'язану із відродженням німецького мілітаризму. Світова економічна криза чітко
визначила реваншистські плани найбільш реакційних кіл Німеччини, що, привівши
до влади у 1932 р. фашистську партію, почали активно готуватися до нової світової
війни.
4. Загальні оцінки Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних
договорів.
Версальсько-Вашингтонська система міжнародних договорів зафіксувала
повоєнний устрій світу, визначила перерозподіл економічних і політичних сил між
переможеними країнами і країнами-переможницями у війні. Вона виявилась
спробою об'єднати інтереси народів і держав і, навіть з урахуванням суперечливого
характеру розв'язання багатьох проблем, стабілізувала міжнародні відносини,
принаймні на період 1920-х років.
Водночас баланс сил, що утворився у світі через утворену Версальсько-
Вашингтонську систему міжнародних договорів, не міг бути тривалим.
Побудований на експансіоністських засадах у вирішенні територіальних питань, він
призводив лише до загострення суперечностей не тільки між переможцями і
переможеними, а й самими переможцями і, більше того, зумовив з кінця 1920-х
років зростання реваншистських намірів переможених у війні.
До негативних проявів впливу Версальсько-Вашингтонської системи на
міжнародні відносини повоєнних часів слід віднести, насамперед, такі:
1. Формування повоєнного устрою світу здійснювалося без урахування
інтересів більшості з народів і держав. Це зумовило не тільки «велике переселення
народів», а й стало платформою міжнародних конфліктів на десятиліття вперед. Так,
особливо постраждали від зміни кордонів народи Центральної і Східної Європи.
Відомим фактом, наприклад, стало виселення Румунією більш як 300 тис. осіб з
Бессарабії. З Македонії і Добруджи зрушились з місця майже 500 тис. осіб. Верхню
Сілезію залишили німці. Сотні тисяч угорців були переселені з територій, які
увійшли до складу Румунії, Югославії, Чехословаччини. Сім з половиною мільйонів
українців були поділені між Польщею, Румунією, Чехословаччиною.
2. Ця система формувалася на імперіалістичних засадах, ставила за мету
загарбницький перерозподіл територій. Вона по суті легітимізувала світову
колоніальну систему, пригнічення майже 70 % населення земної кулі у колоніях і
напівколоніях купкою великих держав. Як наслідок – значний дисбаланс у
розвиткові окремих регіонів і держав, потерпання колосальних територій Азії,
Африки, Латинської Америки від бідності, вікової відсталості, соціальних проблем.
3. Версальсько-Вашингтонська система не забезпечила й не могла забезпечити
дієвого контролю над виконанням укладених договорів. Це, у свою чергу,
створювало можливість реваншистських тенденцій переможених держав.
Щодо німецького реваншизму, то він значною мірою зумовлювався політикою
самих країн-переможниць у війні. Німеччина зберегла свою промисловість і легко
могла відновити у повному обсязі усю її виробничу потужність. Антанта сама
заохочувала цей процес, розраховуючи на агресію Німеччини проти Радянської
Росії. Особливу роль при цьому відіграли й Сполучені Штати, що прагнули через
надання Німеччині значної фінансової допомоги використати її для противаги
іншим європейським державам. Так, досягнення Сполученими Штатами світової
гегемонії розглядалось американськими зовнішньополітичними відомствами за
мету, набагато пріоритетнішу за збереження балансу сил чи упередження тенденцій
на німецький реваншизм.
4. Версальсько-Вашинггонська система, навіть з урахуванням її
трансформацій протягом 1920-х років, не ліквідувала й не могла ліквідувати
суперечок великих держав, оскільки базувалась на перманентному перерозподілі їх
світових геополітичних впливів. Підходи великих держав до утворення мандатної
системи, перерозподілу територіальних володінь, роззброєння, сплати Німеччиною
репараційних платежів виявляли серйозні протиріччя між Англією і Францією,
США і Англією, США і Японією і, насамкінець, між Італією й іншими провідними
державами Антанти. Саме ці протиріччя, поряд із відродженням німецького
мілітаризму, зруйнували врешті-решт Версальсько-Вашингтонську систему, стали
передумовою різкого загострення міжнародних відносин протягом 1930-х років.
5. Формування Версальсько-Вашингтонської системи відбувалось поза участю
Радянської Росії. Міжсоюзницькі конференції часто ставали платформою розробки
антирадянської політики. Це спричинило не тільки надзвичайно тяжку за своїми
наслідками інтервенцію країн Антанти і, у свою чергу, країн Четверного союзу у
Радянську Росію, а й формування засад для тривалого й виснажливого політичного,
економічного, ідеологічного протистояння двох систем.

Література
1. Александров В. В. Новейшая история стран Европы и Америки. 1918 -1945: Учеб.
пособие для студ. вузов, обучающихся по спец. «История» - М.: Высш. шк., 1986.
2. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – К., 2002.
3. Европа между миром и войной. 1918-1939 / Ред. кол.: П. О. Чубарьян и др. – М.:
Наука, 1992.
4. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч.
посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. –
368 с.
5. История дипломатии. Т. 3. Дипломатия в период подготовки второй мировой
войны (1919 – 1939 гг.) / Под ред. В. П. Потемкина. – М.: Политиздат, 1945.
6. История США: в 4 т. – Т. 3: 1918 – 1945 / Ред. кол.: Г. Н. Севастьянов и др. – М.:
Наука, 1985.
7. Коппель О. А., Пархомчук О. С. Міжнародні відносини XX століття: Навч. посіб.
– К.: Школяр, 1999.
8. Малафеев К. А. Международные отношения и дипломатия капиталистических
держав в Европе в 1924 – 1936 гг. – Рязань: РГПИ, 1988.
9. Мицик Л. М. Новітня історія зарубіжних країн: Курс лекцій. – Ніжин: НДПУ,
2001.
10. Никифоров А. Р., Омельчук Ю. В., Юрченко С. В. Всемирная истрия XX века
(очерки). – Севастополь: Мир, 1998.
11. Новейшая история зарубежных стран: Европа и Америка, 1917-1945. Учеб. для
пед. ин-тов по спец. «История» / Под ред. В. К. Фураева. – М.: Просвещение,
1989.
12. Цвєтков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917 – 1945 рр.:
Навч. посібник. – К.: Либідь, 1997.
13. Уткин А. И. Дипломатия Вудро Вильсона. – М.: Междунар. отношения, 1989.
 ТЕМА 3
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД ТИМЧАСОВОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ
ТА СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ (1929 – 1933 рр.)
План
1. Дипломатія буржуазного пацифізму: суть, тенденції, ствердження в
міжнародній діяльності західноєвропейських країн на початку 1920-х років.
2. Процес дипломатичного визнання СРСР.
3. Локарнський договірний комплекс. Розвиток міжнародних відносин у
Європі. в другій половині 1920-х років.
4. Міжнародні відносини в роки світової економічної кризи. Крах дипломатії
буржуазного пацифізму.

1. Дипломатія буржуазного пацифізму: суть, тенденції, ствердження в

міжнародній діяльності західноєвропейських країн на початку 1920-х років.
Міжнародні відносини країн Західної Європи в 1920-ті роки увійшли в історію
світової дипломатії як «ера буржуазного пацифізму». Це поняття відображало
певний тип відносин великих держав, коли прагнення досягти компромісних рішень
усупереч загостренню міжнародної ситуації ставало провідною тенденцією
зовнішньої політики як на європейському, так і загальносвітовому рівні.
Ствердження «пацифістських» тенденцій зовнішньої політики провідних
держав світу в 1920-ті роки зумовлювалося цілою низкою впливових чинників. Це,
по-перше, дія Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних договорів, що,
навіть за умов збереження відчутних протиріч між її упорядниками, утворювала
певну «рівновагу сил» переможених і країн-переможниць у війні. По-друге, загальна
стабілізація соціально-економічних і політичних відносин західного світу, що
робило можливим розв'язання міжнародних конфліктів мирними заходами і, у свою
чергу, висувало за необхідне збереження миру як важливої передумови поглиблення
внутрішніх стабілізаційних процесів західних країн. По-третє, значне поширення у
західному світі антивоєнних, пацифістських рухів, які відображали втомленість
широких мас від жертв і потрясінь першої світової війни і, зі свого боку, мали
можливості впливу на прийняття рішень на державному рівні. Цьому сприяв,
зокрема, і прихід до влади в більшості західноєвропейських країн ліберальних,
центристських і навіть соціал-демократичних сил (політиків), здатних сприймати
ідеї пацифізму щодо відмови від війни (або відмови від загрози війною) як прямої
або більш чи менш умовної платформи своєї зовнішньої політики.
Еру буржуазного пацифізму розпочала Велика Британія, де в січні 1924 р.
унаслідок чергових парламентських виборів до влади прийшов лейбористський уряд
на чолі з Дж. Р. Макдональдом, відомим своїми пацифістськими поглядами.
Макдональд обійняв водночас пост прем'єр-міністра і пост голови
зовнішньополітичного відомства, що надавало йому особливих повноважень у
реалізації зовнішньополітичного курсу відповідно до своїх політичних уподобань.
Так, пацифістські погляди були притаманні Макдональду як члену
англійського Парламенту і представнику від Лейбористської партії в II
Інтернаціоналі ще до Першої світової війни. Прихильність пацифізму у роки війни
коштувала Макдональду на певний час політичної кар'єри, і лише у 1922 р. його
знову обирають депутатом Парламенту, причому неабияку роль в цьому плані
відіграла саме зовнішньополітична платформа політика.
 Серед головних вимог зовнішньої політики Великої Британії, сформульованих
Макдональдом ще на етапі передвиборчої боротьбі, були: збереження загального
миру, використання Ліги Націй для забезпечення міжнародного миру і подолання
конфліктів, визнання Радянської Росії, розв'язання проблеми безробіття тощо.
Характерно, що це не тільки не суперечило традиційній британській політиці щодо
підтримки й зміцнення колоніальної імперії, а ставало (через лінію на підтримку
рівноваги сил) дієвим засобом забезпечення означеного. Звідси – протидія будь-якій
іншій країні або блоку країн, що прагнули до порушення статус-кво, певна
підтримка переможених країн, і зокрема Німеччини, встановлення особливих
стосунків зі Сполученими Штатами. Так, ще до приходу до влади, в період
рурського конфлікту, Макдональд був прихильником послаблення Франції.
Гегемонію Франції в Європі він вважав несумісною з інтересами Великої Британії, а
«план Дауеса» розглядав як поразку французької дипломатії та гарантію збереження
європейської рівноваги сил.
Ураховуючи розстановку політичних сил в Європі після провалу рурської
авантюри, дипломатія Великої Британії прагне внести розкол у створену Францією
систему військово-політичних союзів із малими державами. На початку 1924 р.,
витримуючи пацифістську риторику, Велика Британія звернулася до урядів
Югославії, Румунії, Польщі з нотою, яка вимагала пояснень з приводу кредитів на
озброєння, що надавались їм Францією. Відповідь набула вкрай заспокійливого
характеру. На конференції у Белграді, що проходила в січні 1924р., міністри
закордонних справ країн Малої Антанти (Чехословаччини, Румунії, Югославії)
заявили, що вони прагнуть миру і готові, у свою чергу, виступити посередниками у
полагодженні стосунків між Францією і Великою Британією. Якщо уряд Югославії
при цьому на запит англійської сторони щодо французької позики поспіхом
відповів, що вона (позика) не спрямована проти інтересів Англії, то румунський
уряд, бувши збентеженим запитом, узагалі відмовився від будь-яких кредитів на
озброєння з боку Франції.
Французькій дипломатії вдалося домогтися військово-оборонного союзу лише
з Чехословаччиною. Договір щодо цього було укладено в січні 1924 р. І хоча за
своїм змістом він спрямовувався проти Угорщини і Німеччини, підписання його
викликало гостру критику з боку англійських політичних кіл. Це пов'язувалось,
зокрема, із можливістю пошуку оборонних союзів, спрямованих проти Франції з
боку інших країн.
Так, активно розвивала свою зовнішньополітичну діяльність проти Франції
італійська дипломатія. Конкуренція на зовнішніх ринках, і передусім у
Середземномор'ї, незадоволеність своєю часткою репараційних платежів,
неврегульованість інтересів у Північній Африці (Тунісі, Танжері та інших) – все це
зумовлювало не тільки гостроту, а й ворожість франко-італійських відносин. Коли
Франція підписала договір з Чехословаччиною і домагалась підписання схожих
договорів з усіма балканськими країнами, італійська дипломатія почала форсувати
свої переговори з Югославією. Внаслідок цього у січні 1924 р. у Римі було
підписано договір про дружбу між Італією і Югославією та досягнуто домовленість
по Фіуме, згідно з якою гавань Фіуме відходила до Югославії. Договір, підписаний
урядами Італії і Югославії, супроводжувався протоколом, який стверджував, що він
(договір) не суперечить договорам Югославії з Чехословаччиною і Румунією.
Політика укладання «тилових союзів», ініційована Францією, негативно
сприймалась керівництвом Великої Британії, і насамперед її новим прем'єр-
міністром Р. Макдональдом. Останній вважав, що захоплення Францією Руру є
головною причиною економічних ускладнень Англії і усієї Європи, а політика
військових союзів і фінансової допомоги малим державам з боку Франції взагалі
загрожує світу новими війнами. За позицією Макдональда, найкращою гарантією
безпеки Франції могла б бути не політика озброєння, а мирне співробітництво
держав і Ліги Націй.
Такі пацифістські погляди почали знаходити розуміння у політичних колах
Франції лише з приходом до влади нових політичних сил. Так, у червні 1924 р. до
влади у Французькій Третій республіці прийшов Лівий картель – блок
Республіканської партії радикалів та радикал-соціалістів і Соціалістичної партії
(СФЮ). Головою першого коаліційного уряду і водночас міністром закордонних
прав став лідер радикалів Е. Ерріо.
Зовнішньополітична і дипломатична діяльність Е. Ерріо спиралась на
продуману, раціоналістичну, у дусі картезіанства концепцію. Так, на його думку,
французький радикалізм був політичним виявленням раціоналізма. Висхідним
моментом раціоналістичної концепції зовнішньої політики було безкомпромісне
неприйняття війни як засобу розв'язання міжнародних проблем.
Характерно, що такі погляди на той час позитивно сприймалися майже усім
французьким суспільством – від селян, міських дрібнобуржуазних прошарків,
інтелігенції, які зазнали значних втрат у війні, до представників фінансового
капіталу, задоволених перерозподілом світу внаслідок війни і зацікавлених у
збереженні здобутих військово-політичних і територіальних надбань. Хоча Е. Ерріо,
на противагу багатьох його колег по керівництву Республіканською партією
радикалів і радикал-соціалістів, не був «людиною банків», певні зв'язки зі сферою
банківського капіталу у нього були.
Е. Ерріо та його однодумці прагнули використовувати у зовнішньополітичній
діяльності традиційні дипломатичні заходи – переговори – і досягати рішень на
основі взаємоприйнятних компромісів. Бувши раціоналістом, Ерріо не тільки вважав
за необхідне інтелектуально впливати на розвиток міжнародних відносин (він
активно підтримував діяльність утвореного за його участю в травні 1925 р. у Парижі
Міжнародного інституту інтелектуального співробітництва), а й активно
запроваджував у міжнародне право пацифістські принципи, сформульовані ним у
трьох міжнародно-правових поняттях: арбітраж, безпека, роззброєння. Реалізацію
цих принципів, що отримали назву «триптиху Ерріо», політик бачив через
укладання під егідою Ліги Націй двосторонніх і багатосторонніх арбітражних угод,
домовленостей про взаємодопомогу, проведення міждержавних конференцій з
роззброєння тощо.
Важливою складовою зовнішньополітичної стратегії Е. Ерріо стало й
встановлення дієвих, плідних стосунків Франції з усіма великими державами світу.
Ерріо виступав за співробітництво з Америкою, прийняття Німеччини до Ліги Націй
за умов поваги нею прийнятих даною структурою зобов'язань, за зближення з
Росією.
Відігравши як глава уряду і Міністерства закордонних справ важливу роль у
нормалізації французько-радянських відносин у жовтні 1924 р., Ерріо вважав опору
на СРСР необхідним елементом зовнішньої політики і дипломатії Французької
Третьої республіки. Розраховуючи шляхом зміцнення французько-радянських
відносин укріпити сформовані від початку 1920-х рр. французькі «тилові союзи» у
Східній Європі (чехословацько-румунсько-югославську «Малу Антанту» і
французько-польський союз), дипломатія Ерріо та його однодумців була одночасно
націлена на те, щоб шляхом компромісних багатосторонніх угод відповідно до
статуту Ліги Націй впливати на формування зовнішньополітичного курсу
Німеччини, утримуючи її в межах Версальської договірної системи.
На той час це була практично недосяжна мета: німецький імперіалізм, що
зміцнювався на основі «плану Дауеса», прагнув руйнації Версальської системи,
вбачаючи в цьому головну орієнтацію німецької зовнішньої політики і дипломатії.
Ця лінія, хоча й достатньо замасковано, проводилась у життя Г. ІІІтреземаном як
головою німецького зовнішньополітичного відомства протягом 1920-х років.
Так, бувши під час Першої світової війни прихильником активного
мілітаризму, Штреземан вимушений був визнати після війни чинник поразки
Німеччини, перейшовши на позиції поміркованих вимог і поміркованої політики. Ця
позиція не виключала фразеології про мир, примирення народів, готовності піти на
підписання міжнародних угод на основі існуючого співвідношення сил, хоча
справжнім її змістом залишалось прагнення поступово відродити колишню
могутність і впливовість Німеччини на міжнародній арені. «Поміркована політика»
Штреземана і його прихильників серед керівництва Веймарської республіки
зводилась по суті до того, щоб поступово, шляхом політичних і дипломатичних
засобів, а також маневрування підірвати, а надалі й зруйнувати Версальську
систему, змінити наявне співвідношення сил у світі на користь Німеччини.
Радянсько-німецькі відносини, наприклад, ініційовані Рапальським договором, були
для Штреземана тільки козирем у політичному торгу з Францією і Англією відносно
поступок у плані поступової ревізії Версальського договору.
У пошуках стабілізації Версальської договірної системи Англія і Франція
прагнули перебудувати дипломатію західноєвропейських держав, налагодити нові
форми й методи дипломатичної роботи. Особливу роль у цьому плані мали відіграти
особисті контакти між лідерами й провідними діячами різних країн. Ці підходи
увійшли в історію як «дипломатія шляхом конференцій».
У червні 1924 р., у ході підготовки Лондонської конференції, яка прийняла
«план Дауеса», було проведено переговори Ерріо з Макдональдом у заміській
резиденції британського прем'єра Чекерсі. В серпні 1924 р. у Лондоні відбулись
особисті зустрічі Ерріо і Штреземана. У ході переговорів з Макдональдом Ерріо
наполягав на збереженні «французько-британської» солідарності щодо стримування
спроб Німеччини ревізувати Версальський договір. Британська дипломатія, у свою
чергу, прагнула переконати французьку сторону у необхідності пошуку
«компромісу» з Німеччиною шляхом поступок її певним вимогам. Однак пошуки
подібного «компромісу» виявилися практично безплідними. У ході переговорів
Ерріо і Штреземана простежилися принципові розбіжності поглядів сторін щодо
перспектив зміни статусу Німеччини у Європі. Ерріо прагнув вести політику, яка б
піддавалась парламентському контролю, а Штреземан – з позиції таємної
дипломатії, безпринципних секретних угод. Ерріо прагнув знайти базу для міцного
європейського миру, а Штреземан – передумови для підготовки й реалізації
німецького реваншизму. Як наслідок, усі домагання Штреземана були відхилені
французькою стороною.
Англія і Франція водночас не відмовлялись від «дипломатії конференцій»,
прагнучи використати як міжнародні форуми щорічні Асамблеї й засідання Ради
Ліги Націй, що діяли на принципах буржуазного парламентаризму. Ліга Націй, на
думку Р. Макдональда, утримувала значний потенціал задля досягнення безпеки.
Такої ж точки зору дотримувався й Е. Ерріо. На V сесії Асамблеї Ліги Націй, що
проходила у вересні 1924 р. у Женеві, французька делегація запропонувала укласти
широку міждержавну угоду «Про мирне врегулювання міждержавних конфліктів»,
текст якої був підготовлений французьким МЗС. За деякими джерелами, документ
було подано на розгляд чехословацьким міністром закордонних справ Е. Бенешем,
хоча за узгодженням з французькою стороною. Так, в основу документа було
покладено «триптих Ерріо»: арбітраж, безпека, роззброєння.
Угода передбачала відмову від війни як засобу розв'язання міжнародних
суперечок. Усі міжнародні суперечки мали передаватись на розгляд до постійно
діючого Міжнародного суду або до арбітражу. В разі відмови від арбітражу й
розв'язання війни передбачалось застосування принципу презумпції агресії. Така
сама процедура передбачалася й для тих сторін у конфлікті, які не підкорятимуться
ухвалі арбітражу. В такому разі вступатимуть у дію фінансові, економічні, військові
санкції. Постанова про їх застосування мала прийматись Радою Ліги Націй
більшістю у дві третини голосів. Нарешті, держави – учасниці угоди мали взяти
зобов'язання щодо участі у міжнародній конференції з питання скорочення
озброєнь, причому саме результативність такої конференції надавала б чинності й
самій угоді. Отже, встановлювався нерозривний зв'язок між контролем над
озброєнням, стримуванням конфліктів, безпекою.
Асамблея Ліги Націй одностайно рекомендувала державам-членам прийняти
текст угоди, що отримав назву «Женевського протоколу». Його підписали десять
країн, і серед них Чехословаччина й Франція. Велика Британія попросила перенести
обговорення протоколу на березень 1925 р. За цей час, у листопаді 1924 р., до влади
в країни прийшли консерватори. Новий міністр закордонних справ Великої Британії
О. Чемберлен (на відміну від Макдональда) різко розкритикував протокол. Його
позицію підтримали представники англійських домініонів, а також фашистська
Італія. Крім того, значний тиск на деяких членів Ліги Націй, і зокрема на Велику
Британію, справили Сполучені Штати, що вбачали в дії протоколу загрозу їх
монопольному пануванню на американському континенті, і зокрема в Латинській
Америці.
Отже, через незгоду членів Ліги Націй протокол не було прийнято. Це було
серйозною невдачею дипломатії буржуазного пацифізму. Суперечки великих
держав, зумовлені боротьбою за панування у світі, виявилися сильнішими за
бажання упереджувати міжнародні конфлікти. Водночас практика буржуазного
пацифізму ще не вичерпала свого потенціалу. Йдеться про спроби утворення
системи колективної безпеки, що набирали подальшої сили у другій половині 1920-х
років. До того ж державний пацифізм Франції, Англії, ряду інших країн підготував
платформу для дипломатичного визнання СРСР, що, за умов збереження серйозних
протиріч у межах капіталістичного світу, сприяло формуванню тенденцій
збереження миру у Європі та світі взагалі.
2. Процес дипломатичного визнання СРСР.
Дипломатичне визнання Радянського Союзу у 1920-ті роки можна вважати
об'єктивним явищем: налагодження міжнародних економічних зв'язків в умовах
стабілізаційних процесів західного світу настійно вимагало включення в їх орбіту й
багату на різноманітні природні ресурси Росію. Ділові кола капіталістичних країн
все активніше виступали за перегляд політики щодо Радянської Росії – від
економічної блокади до розвитку відносин на взаємовигідних засадах. До того ж
крах розрахунків на повалення радянської влади шляхом воєнної інтервенції
спонукав західні кола шукати інших, «мирних» засобів тиску на радянський уряд з
тим, щоб домогтися від нього внутрішніх трансформаційних змін.
Першою європейською країною, з якою Радянська Росія уклала торговельний
договір, була Естонія (березень 1920 р.) З країн-переможниць першою на шлях
встановлення економічних відносин з Радянською Росією стала Англія. В березні
1921 р. було підписано радянсько-англійський торговельний договір, в якому Англія
визнала Радянську державу де-факто. Політичні положення договору передбачали
взаємну відмову країн від ворожих дій і пропаганди «поза власних меж» однієї з них
проти другої. Відповідна стаття стверджувала про відмову від політики блокади та
відновлення торгівлі.
У березні 1921 р. було підписано торговельну угоду між РРФСР і
Німеччиною. В неї були включені статті про визнання Німеччиною радянського
представництва як єдиного законного представництва РРФСР. Радянське
представництво набувало дипломатичних прав і привілеїв. Подібні угоди були
укладені Радянською Росією з Норвегією, Австрією, Італією, Данією,
Чехословаччиною.
На порядок денний постало питання подальшого розвитку економічних
відносин з провідними капіталістичними державами. Перешкодою до цього ставала
проблема виплати Росією усіх довоєнних і воєнних боргів. Правлячі кола
західноєвропейських країн вимагали не тільки сплати Росією боргу у 18 млрд.
золотих карбованців, а й повернення іноземним капіталістам або компенсації їм
вартості націоналізованої в Росії власності. Радянський уряд, зацікавлений, зі свого
боку, у розвиткові всебічних стосунків із Заходом, заявляв про свою готовність
визнати на певних умовах довоєнні зовнішні борги Росії і запропонував скликати
міжнародну економічну конференцію. У зв'язку з цим держави Антанти прийняли
рішення про скликання в Генуї конференції всіх європейських держав, включаючи
Радянську Росію.
На Генуезьку конференцію, яка проходила у квітні – травні 1922 р., прибули
представники 29 держав. Радянську делегацію очолював Г. Чичерін, який, за
дорученням радянського уряду, вніс на першому ж засіданні конференції (10 квітня)
пропозицію про загальне скорочення озброєнь усіх країн та повну заборону
найбільш варварських видів зброї. Радянська делегація вимагала також, щоб країни,
які брали участь в антирадянській інтервенції, компенсували збитки, завдані
господарству Радянської Росії. Радянські претензії становили суму у 39 млрд.
золотих карбованців. Радянська делегація заявила про готовність сплатити на
певних умовах довоєнні борги, а за надання концесій віддавати перевагу колишнім
власникам тих чи інших підприємств. Було роз'яснено, що виплата довоєнних боргів
стане можливою за достатньої фінансової допомоги і почнеться не раніше як через
10 - 15 років. Це були достатньо компромісні підходи.
Представники західних держав відхилили радянські пропозиції, висунувши
свої претензії до Радянської Росії щодо боргів і націоналізованої власності. Крім
того, західні країни вимагали надання іноземцям широких прав у галузі економічної
та комерційної діяльності в Радянській Росії, подібних до тих, що надавались їм у
колоніальних країнах. По суті йшлося про стратегічні наміри економічного
поневолення Росії і відновлення в ній капіталістичного ладу. Це не могло бути
прийнятним для радянської сторони.
Переговори в Генуї зайшли в глухий кут. Проте під час конференції, 16 квітня
1922 р., у передмісті Генуї Рапалло радянська делегація підписала договір з
Німеччиною. Це було значним дипломатичним успіхом радянської сторони.
Відповідно до договору між РРФСР і Німеччиною встановлювались дипломатичні
відносини. Обидві сторони взаємно відмовлялись від компенсації воєнних збитків, а
також витрат на утримування військовополонених. Німеччина відмовлялась від
претензій щодо сплати старих боргів і відшкодувань за націоналізовану іноземну
власність у Росії. Це означало прорив у політиці невизнання західним світом
Радянської Росії, ставало прикладом врегулювання відносин між державами з
різними суспільно-політичними системами.
19 травня 1922 р. Генуезька конференція перервала свою роботу, її засідання
тривали у Гаазі з 26 червня і продовжувались до 29 липня 1922 р. Іноземні
дипломати знову наполягали на своїх вимогах. Радянська делегація погоджувалась
на певні поступки, і зокрема на сплату деяких довоєнних боргів (без відсотків),
якщо Радянська Росія отримає відповідні кредити. Така пропозиція не знайшла
підтримки представників західних політичних і фінансових кіл. Згоди знову ж таки
досягнуто не було.
Водночас, навіть за умов відсутності будь-яких юридичних угод щодо
переговорів у Генуї та Гаазі, конференції мали певні позитивні наслідки. Йдеться
про визнання де-факто радянського уряду країнами – учасницями конференцій,
визначення перспектив їх відносин як на економічному, так і політичному рівні.
Якісні зміни в цьому плані відбулись у 1924 р., коли ряд провідних держав
Європи, слідуючи тенденціям буржуазного пацифізму, ініціювали визнання країни
Рад. Цьому сприяли, зокрема, й стабілізаційні процеси на теренах колишньої Росії.
Так, у грудні 1922 р. було завершено об'єднавчий процес радянських республік.
Утворюється СРСР. У 1924 р., коли була затверджена перша Конституція СРСР,
країна добилась відчутних успіхів у відродженні економіки. Зміцнювався
міжнародний авторитет СРСР. Тенденції до нормалізації відносин із СРСР набирали
силу. Радянський уряд надавав акту визнання його де-юре урядами інших країн
особливої ваги, прагнучи встановлення дипломатичних відносин на принципах
рівноправності й взаємної вигоди.
Смугу визнання СРСР розпочала Велика Британія, з якою Радянський уряд
встановив дипломатичні відносини в лютому 1924 р. Це відбулося через 9 місяців
після того, як англійська дипломатія на чолі з лордом Керзоном здійснила
недружелюбний демарш проти СРСР, висунувши низку необгрунтованих
звинувачень та ультимативних вимог. Радянська сторона відкинула спробу
британських політичних кіл залякати СРСР, підірвати його авторитет у країнах
Сходу. Разом з тим Радянський Союз висловив готовність обговорити усі спірні
питання шляхом переговорів, що змусило Лондон відступити.
З приходом до влади лейбористської партії на чолі з Р. Макдональдом, який
виступав за визнання СРСР ще на етапі боротьби за владу, ця очікувана акція
відбулася. Водночас прагнення СРСР поглибити радянсько-англійське економічне
співробітництво натикалось на значну протидію консервативних сил. Загальний
договір і договір про торгівлю та мореплавання, підписані в серпні 1924 р., не були
ратифіковані Великою Британією і чинності не набули.
У лютому 1924 р. відбулася нормалізація дипломатичних відносин між СРСР і
Італією. Наслідком цього став договір про торгівлю і мореплавання. Незабаром й
інші європейські держави заявили про визнання СРСР. У 1924 р. Радянський Союз
встановив дипломатичні відносини з Норвегією, Австрією, Швецією, Грецією,
Данією. Важливе значення мала нормалізація відносин з Францією, правлячі кола
якої тривалий час проводили відверто антирадянську політику. З приходом до влади
уряду на чолі з Е. Грріо Франція виявила ініціативу в установленні дипломатичних
відносин з СРСР, що відбулось у жовтні 1924 р. Однак підписання торговельного
договору Франція поставила в залежність від досягнення угоди по боргам. Це
стримувало розвиток економічних зв'язків.
Досить складно встановлювалися відносини з Китаєм, на позицію якого
впливали деякі великі держави, які побоювались втрати своїх привілеїв через
розвиток рівноправних відносин з СРСР. У травні 1924 р. було підписано угоду про
загальні принципи щодо врегулювання питань взаємовідносин двох країн.
Відповідно до цього встановлювались і дипломатичні відносини.
Першою арабською країною, яка встановила дипломатичні відносини з СРСР,
був Хіджаз (сьогодні – одна з областей Саудівської Аравії), а першою країною
Латинської Америки – Мексика.
СРСР і Японія встановили дипломатичні відносини в січні 1925 р. унаслідок
підписання конвенції, яка визначала головні принципи стосунків. Японія погодилась
евакуювати свої війська з північної частини Сахаліну, а Радянський Союз заявив про
готовність надати японським підприємцям концесії на Далекому Сході.
За рік (з лютого 1924 по січень 1925 р.) СРСР встановив дипломатичні
відносини у загальному обсязі з 12 державами. До часу завершення смуги визнання
Радянський Союз знаходився у дипломатичних стосунках з 22 країнами. З великих
держав лише США відмовлялися визнати Радянський Союз. Нормалізація стосунків
між СРСР і багатьма капіталістичними країнами підтверджувала реальну
можливість мирного співіснування держав з різним суспільним ладом, сприяла
подальшому зростанню міжнародних впливів Радянського Союзу на європейському
і світовому рівні.
3. Локарнський договірний комплекс. Розвиток міжнародних відносин у
Європі. в другій половині 1920-х років.
У західній мемуарній й історичній літературі склалась тенденція сприйняття
міжнародних відносин другої половини 1920-х років як найяскравішого періоду ери
буржуазного пацифізму, його так званого «локарнського етапу», протягом якого
провідним державам світу вдалося подолати конфліктність, досягти домовленостей
для стабільного миру. Водночас аналіз історичних подій дає можливість
стверджувати, що міжнародні відносини зазначеного періоду мали надзвичайно
складний, суперечливий характер, ставши передумовою різкого загострення
міжнародної ситуації у світі в першій половині 1930-х років.
Так, спроби зруйнувати засади буржуазного пацифізму були здійснені вже
наприкінці 1924 р., коли до влади в Англії на зміну лейбористам прийшли
консерватори. Формування в листопаді 1924 р. консервативного кабінету на чолі з
С. Болдуїном означало вихід на передній план реакційних, відверто
антикомуністичних і антирадянських сил, що одразу позначилося на розвиткові
міжнародних відносин у Європі. Британським міністром став О. Чемберлен,
представник впливової родини бірмінгемських промисловців, крупний капіталіст,
акціонер англійської компанії «Лена Голдфілз», що до жовтня 1917 р.
безконтрольно експлуатувала родовища золота російського Сибіру. Звідси — не
тільки політичне, а й особисте неприйняття О. Чемберленом СРСР, його прагнення
загострити відносини Заходу з Радянською Росією, повернути (навіть шляхом нової
інтервенції) втрачені британські капітали.
На початку 1925 р. Чемберлен у ході переговорів з Е. Ерріо в Парижі вперше
запропонував сформувати спрямований проти СРСР військово-політичний блок
західноєвропейських країн із залученням Німеччини. Як перший крок щодо цього
пропонувалась адресована Франції німецька ініціатива, орієнтована на часткову
ревізію Версальського договору методом розробки і укладання нового «пакту
безпеки» у Європі. Провідну роль у підготовці цієї дипломатичної акції відіграв
британський посол в Берліні лорд Е.-В. д'Арбенон, що встановив тісний контакт зі
Штреземаном. З ініціативи д'Арбенона правовий відділ німецького МЗС розробив
текст секретного «меморандуму», який в лютому 1925 р. німецьке посольство у
Парижі передало Ерріо. Пропозиції «меморандуму» зводились до укладання
багатостороннього (за участю Англії, Франції, Італії, Німеччини) пакту, який би
гарантував «територіальний статус-кво на Рейні» за умов виведення звідти
французьких військових контингентів і перспективи ревізії методом «арбітражу»
німецьких східних кордонів.
Таке реваншистське використання арбітражу було неприйнятним для Ерріо,
який міг погодитись лише на обговорення питання про утворення системи безпеки в
межах Версальського договору. Британські консерватори, однак, почали чинити на
Францію грубий політичний тиск, проявами чого стали відмова підписати
«Женевський протокол», а також провокаційні заяви Чемберлена щодо можливої
підготовки нової антирадянської інтервенції. Ерріо був деморалізований. Прагнучи
не втратити остаточно контроль над ситуацією, він надіслав французьким послам у
Лондоні, Римі, Брюсселі інструктивний лист із заявою про початок конструктивних
переговорів щодо укладання «Рейнського гарантійного пакту». З боку Франції ці
переговори довелося вести А. Бріану, що став міністром закордонних справ у
кабінеті радикала П. Пенлеве, який змінив у квітні 1925 р. уряд Ерріо.
У ході попередніх англо-франко-німецьких переговорів Бріан домігся того, що
«пакт безпеки» мав укладатися в межах Версальської договірної системи, але разом
з тим вимушений був прийняти вимоги на ліквідацію французького військового
контролю над Рейнською зоною і «арбітражне» врегулювання можливих німецько-
чехословацьких і німецько-польських територіальних суперечок. Німеччина, що
поривалася до безконтрольної ревізії східних кордонів, не була задоволена рівнем
французьких поступок, однак погодилася на них під тиском Великої Британії як
ініціатора переговорного процесу. Неабияку роль у цьому плані відіграли й США,
які, хоча й неофіційно, впливали на позиції Франції та Німеччини.
Угоди, досягнуті внаслідок переговорів, були парафіновані (тобто скріплені
ініціалами міністрів закордонних справ) на конференції в Локарно (Швейцарія) 5-16
жовтня 1925 р. Головним серед них був Рейнський гарантійний пакт між
Німеччиною, Бельгією, Францією Великобританією і Італією. Його учасники
зобов'язувались гарантувати збереження територіального статусу-кво відповідно до
Версальського договору, включаючи недоторканність кордонів Німеччини на Заході
і демілітаризацію Рейнської області. Спірні питання мали врегульовуватись через
арбітражні угоди, які Німеччина укладала з Францією і Бельгією. Франція, у свою
чергу, підписала договори з Польщею і Чехословаччиною, які базувалися на
зобов'язаннях надати їм допомогу на випадок нападу на них Німеччини. Водночас ці
дії ставились в залежність не від двосторонніх угод, а від рішень Ліги Націй, тобто
від позиції інших країн, і насамперед Великої Британії. Східні кордони Німеччини
гарантуванню не підлягали. Франції довелося відмовитись від цієї вимоги під
тиском Англії і США. Між Німеччиною, з одного боку, і Польщею та
Чехословаччиною, з другого, були підписані лише арбітражні угоди.
Так, Локарнська конференція утворювала систему безпеки провідних західних
держав, засновану не на домовленостях щодо військово-політичних союзів
(французькі «тилові союзи» втрачали свою силу), а на гарантійних і арбітражних
угодах. Це послабляло позиції Франції. Водночас у Лондоні це вважалось великим
досягненням, оскільки саме Велика Британія ставала головним арбітром
міждержавних відносин у Західній Європі. Іншою країною, що здобувала переваги,
була Німеччина, яка отримувала де-юре статус рівноправності серед інших
західноєвропейських держав. Незабаром з Німеччини була відкликана
міжсоюзницька комісія і фактично знято військовий контроль. За рішенням Ради
Ліги Націй із Саарської області виводились французькі війська. Це було першим
суттєвим кроком у напрямку ревізії Версальського договору.
Свобода дій, яку набувала Німеччина в Західній Європі, мала, за підходами
англо-франко-американської дипломатії, забезпечити міцність новоутвореного
союзу, і насамперед щодо його антирадянських цілей. У той же час німецькі
політичні кола, зацікавлені у збереженні вигід від розвитку торговельно-
економічних зв'язків з СРСР як результату «раппальської політики», досить
стримано сприймали подібні підходи. Характерно, що Німеччина на конференції в
Локарно не взяла на себе запропоновані їй зобов'язання щодо санкцій на випадок їх
застосування проти СРСР. У Гарантійному пакті було зафіксоване лише загальне
положення статуту Ліги Націй про санкції, де ступінь залучення до них членів Ліги
ставився в залежність від їх військового стану і географічного положення.
Це було використано дипломатією Радянського Союзу для нейтралізації
відверто антикомуністичного спрямування блоку країн, що підписали Гарантійний
пакт. Практична реалізація цього завдання пов'язувалась радянською стороною із
можливістю укладання договорів про ненапад і нейтралітет з країнами пакту.
Внаслідок активних дій радянської дипломатії такий договір з Німеччиною було
підписано у квітні 1926 р. Сторони зазначити, що основою їх відносин, як і раніше,
залишається Раппальський договір. Вони зобов'язувались зберігати нейтралітет на
випадок нападу на одну з них третьої держави або групи держав. Вони також взяли
на себе зобов'язання не приєднуватись до коаліцій третіх держав, утворюваних з
метою фінансового або економічного бойкоту однієї з них. Німеччина підтвердила
позицію, що вступивши до Ліги Націй вона не буде вважати для себе обов'язковою
участь у санкціях Ліги, якщо останні будуть спрямовані проти СРСР.
Укладання договору було важливим успіхом радянської зовнішньої політики.
Радяпсько-німецький договір послабив наслідки локарнських угод, сприяв
зміцненню міжнародного становища СРСР.
Це далося взнаки вже у 1927 р. під час кризи взаємовідносин Великої Британії
і СРСР. Кризу було спровоковано англійською стороною, яка звинувачувала
Радянський Союз у втручанні у внутрішні справи Великої Британії (через надання
радянськими профспілками допомоги англійським страйкарям), аптибританській
пропаганді, порушенні торговельної угоди 1921 р. У травні 1927 р. Велика Британія
в односторонньому порядку розірвала дипломатичні відносини і дію торговельної
угоди з СРСР. Така політика була спрямована в кінцевому результаті на організацію
масштабного міжнародного фінансово-економічного бойкоту Радянського Союзу,
підготовку умов нової антирадянської воєнної інтервенції. Вона, однак, не знайшла
підтримки ані з боку Німеччини, ані з боку Франції.
Проблематичність відносин Великої Британії, Німеччини, Франції як головних
упорядників Локарнського договірного комплексу зумовлювалась не тільки різним
ступенем ворожості до Радянського Союзу або різним ступенем зацікавленості у
розвиткові стосунків з ним, а й внутрішніми протиріччями між самими цими
країнами. Так, зростання економічної могутності Німеччини в умовах дії «плану
Дауеса» стає підґрунтям не тільки для проведення нею ремілітаризації, а й
здійснення кроків щодо подальшого територіально-політичного розмежування в
Західній Європі. В середині вересня 1926 р., одразу після вступу Німеччини у Лігу
Націй, у ході секретних (проведених поза британської сторони) переговорів
Штреземана з Бріаном в готелі містечка Туарі поблизу Женеви німецька дипломатія
поставила питання про двосторонню німецько-французьку угоду щодо «викупу»
Саара за 300 млн. марок і надання німецької фінансової допомоги Франції в обмін
на відновлення необмеженого німецького контролю на Рейні та повернення
Німеччині Ейпена і Мальмеді.
Бріан був готовий до проведення «політики Туарі» — політики двосторонніх
локальних і часткових «компромісів» з Німеччиною. Однак впливові кола Третьої
республіки, що пов'язували перспективи безпеки Франції із збереженням її союзу з
Великою Британією, відхилили цей курс. У той самий час неможливість тісного
співробітництва Франції і Німеччини зумовлювалась й зростанням серйозних
протиріч у відносинах самих цих країн. Йдеться, наприклад, про наміри Німеччини
ревізувати на свою користь кордони Польщі. Ідеї щодо цього активно висувались
німецькою дипломатією від початку 1925 р., що викликало значне занепокоєння
французької сторони.
Прагнучи зміцнити домовленості європейських країн, зафіксовані
Локарнським договірним комплексом, французька дипломатія здійснила два
визначних кроки. 5 серпня 1928 р. у Парижі був підписаний розроблений Бріаном за
участю державного секретаря СІЛА Келлога «Договір про заборону війни як засобу
національної політики», який отримав назву «пакту Бріана-Келлога». Цей договір
підписали представники Франції, США, Англії, Італії, Японії, Німеччини. З
французької сторони «пакт Бріана-Келлога» був спробою пов'язати США з
європейською політикою Третьої республіки, перетворити США на одну з
найважливіших її опор. Пакт повинен був, за позицією Бріана, зміцнити Лігу Націй,
в роботі якої США не брали участі, відмовившись ратифікувати у 1920 р.
Версальський договір. Британська і американська дипломатія, зі свого боку, бачили
у пакті зброю міжнародної ізоляції СРСР. Так, умовою приєднання США до
договору було надання йому широкого міжнародного характеру, проте без участі
СРСР. Водночас, надіславши запрошення приєднатися до пакту 48 державам,
західні країни вимушені були переглянути зміст пакту, запросивши до участі в
ньому й СРСР. Таке запрошення було передано від імені французького уряду.
Радянський Союз приєднався до пакту, незважаючи на низку його недоліків, і
зокрема відсутність у пакті конкретних зобов'язань у галузі роззброєння. СРСР
виходив з того, що пакт міг відіграти певну роль у збереженні миру. За пропозицією
Радянського уряду, порушенням пакту мала вважатись не тільки неоголошена війна,
а й фактичні воєнні дії, розпочаті будь-якою державою. Це посилило міжнародну
вагомість заяв пакту про відмову від розв'язання міжнародних суперечок воєнними
засобами. До літа 1929 р. пакт було підписано і ратифіковано 44 державами.
У вересні 1929 р. з трибуни Асамблеї Ліги Націй Бріан виступив з іншою
ініціативою, запропонувавши утворити федерацію західноєвропейських держав.
Суть ідеї Бріана, що отримала назву «пан-Європа», зводилась до розширення бази
Локарнського договірного комплексу економічними угодами, які б передбачали
контроль над зростаючою військово-економічною базою Німеччини через її
возз'єднання з єдиною (федеральною) європейською економічною системою.
Бріану не вдалося реалізувати проект «пан-Європа»: проти нього виступила
низка держав, і зокрема Велика Британія, США, Італія, що вважали за достатній
контроль, який здійснювався над економікою Німеччини в межах системи збирання
з неї репараційних платежів. Зі свого боку, Німеччина формально не відкидала
можливості приєднання до запропонованого плану, висуваючи проте передумовою
до цього ревізію Версальського договору як обмежуючого її економічний розвиток
порівняно з іншими державами Європи.
Обидві вказані позиції, однак, не відображали реального стану речей. Система
збирання з Німеччини репараційних платежів не тільки не контролювала Німеччину
щодо здійснюваних нею планів відродження військово-промислового комплексу, а,
навпаки, сприяла цьому. Щодо самої Німеччини, то вона де-факто давно вже
вийшла поза межі Версальського договору: як через поступовий перегляд своїх
європейських кордонів, так і через ремілітаризацію економіки.
Так, до початку 1930-х рр. співвідношення сил у капіталістичному світі
суттєво змінилось. Зростаюча військова могутність Німеччини стала реалією
міжнародного життя. Німецька військова промисловість перетворилась на головного
постачальника зброї і боєприпасів для цілого ряду держав, у тому числі Франції та
Бельгії. На німецьких верфях будувалися нові типи кораблів — лінкори
(«Дойчланд», «Адмірал граф Шпеє», «Адмірал Шеєр»), здатні до боротьби з
британським і французьким флотами. Біля польських кордонів концентрувались
війська, що вже в 1929 р. налічували до 30 тис. осіб. У центрі Європи сформувалися
передумови виникнення вогнища війни.
4. Міжнародні відносини в роки світової економічної кризи. Крах
дипломатії буржуазного пацифізму.
Світова економічна криза 1929-1933 рр. призвела до загострення усіх протиріч
капіталістичного світу, у тому числі міждержавних. Провідними чинниками
міжнародних відносин ставали відродження німецького мілітаризму і вторгнення
японських збройних сил у Північпо-Східний Китай. Формування вогнища війни на
Далекому Сході при цьому не тільки загрожувало колоніальним позиціям Франції,
Англії, США, а й стимулювало реваншистські наміри Німеччини, Це відбивалося на
відносинах великих держав у Європі, де головними ставали французько-німецькі й
англо-німецькі протиріччя.
Так, з приходом до влади навесні 1930 р. у Веймарській республіці
консервативного кабінету на чолі з канцлером Г. Брюнінгом розпочалася
безпосередня підготовка до ліквідації основ Версальської договірної системи і
встановлення німецького панування в Європі. Сучасники характеризували Брюнінга
як «дикого шовініста», маючи на увазі не тільки його особисті політичні погляди, а
й безпосередні зв'язки з командуванням рейхсверу, а також провідними банками і
промисловими об'єднаннями -«Дойчебанк», «І. Г. Фарбеніндустрі», «АЕГ» та
іншими. Німецький імперіалізм прагнув домінуючих позицій у Європі, і це
зумовлювало політичні орієнтації німецького керівництва.
Тримаючи курс на поширення впливів Німеччини на європейському
континенті, німецька дипломатія здійснила в березні 1931 р. спробу економічного
«аншлюсу» з Австрією. Внаслідок переговорів у Відні було підписано німецько-
австрійську угоду про утворення двостороннього митного союзу, що означало
необмежене панування Німеччини в австрійській економіці. Французькій дипломатії
через значні труднощі вдалося ліквідувати дану угоду. У вересні 1931 р.
Міжнародний суд, який діяв під егідою Ліги Націй, анулював німецько-австрійську
домовленість як несумісну з Версальським і Сен-Жерменським договорами. Однак
це не зупинило дій щодо реалізації реваншистських планів Німеччини.
Заохочувальну роль у цьому плані відіграли й США, що, за пропозицією президента
Г. Гувера, встановили у червні 1931 р. річний мораторій щодо сплати Німеччиною
репарацій як передумови повної ліквідації німецьких репараційних платежів.
Лейбористське угруповання Р. Макдональда, що прийшло до влади в Англії у
червні 1929 р., а також правоцентристські кабінети, що діяли протягом 1930-1932
рр. у Франції, продовжували шукати шляхи збереження основ Версальської системи
методами пацифістської дипломатії. У вересні 1931 р. прем'єр-міністр Франції П.
Лаваль разом з міністром закордонних справ А. Бріаном відвідали Берлін з метою
порозуміння з німецьким керівництвом. Переговори, однак, позитивних наслідків не
мали. Франція не могла задовольнити вимогу німецької сторони щодо позики в 1
млрд. марок як передумови досягнення компромісу у подоланні німецько-
французьких територіальних і військових суперечок.
З приходом до влади у Франції в червні 1932 р. радикальних сил на чолі з Е.
Ерріо французька дипломатія поставила за мету досягнення «політичного
перемир'я», основу якого склало б зобов'язання Німеччини не піднімати питання про
перегляд Версальського договору протягом 15-20 років. З такою пропозицією Ерріо
як голова і водночас міністр закордонних справ відновленого Лівого картелю
виступив на Міжнародній конференції з репараційних платежів в Лозанні (червень-
липень 1932 р.), прагнучи поєднати це зобов'язання з «політичною компенсацією»
Німеччини за фактичну відмову західних країн від німецьких репараційних
платежів. Однак пронімецька орієнтація правлячих кіл США, Англії, Італії, Польщі
не дала можливості реалізувати зазначене. «Заключний акт» Лозаннської
конференції лише констатував право Німеччини викупити репараційні зобов'язання
за 3 млрд. золотих марок шляхом випуску облігацій та їх погашення протягом 37
років. Ці рішення по суті підтримували Німеччину в її діях щодо подальшої ревізії
Версальського договору.
Так, об'єктивною з огляду на зазначене можна вважати позицію генерала К.
фон Шлейхера як міністра оборони Німеччини у кабінеті Ф. фон Папена (прийшов
на зміну уряду Боюнінга), який заявив у липні 1932 р. про реорганізацію рейхсверу,
маючи на увазі кардинальну зміну його чисельних і якісних показників. Прагнучи
легітимізувати німецьку ремілітаризацію, правлячи кола Веймарської республіки
спирались на транснаціональні зв'язки німецького, французького, англійського,
американського капіталу, що набули особливої ваги в умовах економічної кризи.
Характерно, наприклад, що французький трест де Ванделя значно поширив
поставки в Німеччину залізної руди, обсяги якої тільки за рік, від початку 1932 р.,
зросли з 7608 тис. т. до 12 580 тис. т. Тісні зв'язки встановились між німецькими
виробниками вугілля, заліза, сталі й організацією французьких промисловців
«Коміте де форж», а також іншими монополіями. На засадах подібних зв'язків у
межах німецьких підприємницьких кіл визрів «план Рехберга», що став одним зі
знарядь німецької дипломатії в 1931-1933 рр. Суть плану (названого за ім'ям його
ініціатора, крупного саарського промисловця А. Рехберга) полягала у спробі
утворення військово-політичного союзу Німеччини з однією чи навіть кількома
західноєвропейськими державами, що мали зв'язки з німецьким капіталом. Із такими
підходами, зокрема, кабінет фон Папена неодноразово звертався до уряду Франції,
пропонуючи надати майбутньому німецько-французькому союзу
антикомуністичного спрямування.
Ерріо, зі свого боку, відкидав будь-які пропозиції щодо військово-політичного
союзу, вбачаючи за антикомуністичними орієнтаціями Німеччини прагнення
зламати політичну основу Версальського договору, усунути міжнародно-правові
перешкоди для безконтрольної німецької ремілітаризації.
Розглядаючи політику Німеччини через призму реальної воєнної загрози
Європі, і насамперед Франції, Ерріо розробив і запропонував Женевській
конференції з роззброєння, яка відкрилась у лютому 1932 р. під егідою Ліги Націй,
«план організації миру». Цей план, опублікований у листопаді 1932 р., у 14 річницю
закінчення Першої світової війни, дістав назву «плану Ерріо». Він базувався на
формальному визнанні «рівноправності» усіх держав, пропонуючи поступове
зрівнювання їх військових статусів, якщо вони візьмуть участь у підписанні
відповідної угоди. Сама угода зводилась до утворення під егідою Ліги Націй
організації європейських держав, об'єднаних між собою пунктами про
взаємодопомогу. Для боротьби проти агресії ця організація повинна була мати
збройні сили, військове оснащення яких перевищувало б національні армії. Ерріо
розглядав «план» як конкретизацію і розвиток програми: «арбітраж, роззброєння,
безпека», висунутої ще в 1924 р.
«План Ерріо» було запропоновано за часи, коли в Німеччині до влади рвався
фашизм. У грудні 1932 р. на зміну кабінету фон Папена прийшов уряд на чолі з
генералом рейхсвера фон Шлейхером, відомим своїми фашистськими орієнтаціями.
За таких умов проведення міжнародної конференції за висунутими пропозиціями, як
вважала французька сторона, вимагало компромісів. Кабінет Ерріо, зокрема, дав
згоду на проведення в Женеві у грудні 1932 р. переговорів держав-учасниць
Локарнського договору за участю СІІІА. У ході переговорів французи змогли
домогтися лише прийняття «Декларації п'яти держав», яка зводилась до визнання за
Німеччиною «рівноправності» в озброєннях «у межах системи, що гарантувала
безпеку усім народам за умов міжнародного контролю».
Підписання «Декларації п'яти держав», здійснене за об'єднаного сприяння
Німеччини, США, Англії і Італії, було значним прорахунком кабінету Ерріо.
Документ містив у собі нечіткі положення, що давало змогу фашистським
державам, і зокрема Німеччині, тлумачити положення про рівноправність в
озброєннях з точки зору руйнації положень Версальської і Локарнської договірних
систем.
 Зростання загрози з боку німецького мілітаризму відіграло значну роль у
прийнятому влітку 1932 р. кабінетом Ерріо курсу на зміцнення французько-
радянських відносин. У листопаді 1932 р. в Парижі було підписано французько-
радянський пакт про ненапад, розроблений за активною участю Ерріо. Пакт
закріплював принцип мирного співіснування між двома державами, зафіксований
вперше в акті відновлення французько-радянських відносин від 28 жовтня 1924 р.
Радянсько-французький пакт про ненапад відіграв стабілізуючу роль в умовах
міжнародної обстановки, яка неухильно загострювалася від початку 1930-х років.
Так, громіздкий апарат пацифістської дипломатії, створений зусиллями британських
лейбористів і французьких радикалів (Ліги Націй, конференцій з роззброєння,
системи виплати репарацій) виявився неефективним для стримування негативного
розвитку подій. Японська агресія на Далекому Сході і нездатність, зокрема, Ліги
Націй покласти їй край значно знизили вагомість цієї організації в системі
міжнародних відносин. У березні 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй, відверто
розірвавши Версальський договір. Це стимулювало й агресивні дії імперіалістичної
Німеччини, де до влади прийшов фашизм.
Література
1. Александров В. В. Новейшая история стран Европы и Америки. 1918-1945: Учеб.
пособие для студ. вузов, обучающихся по спец. «История». – М.: Высшая школа,
1986.
2. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 до наших днів. – К., 2002.
3. Европа между миром й войной. 1918-1939 / Редкол.: П. О. Чубарьян и др. – М.:
Наука, 1992.
4. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч.
посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. –
368 с.
5. История дипломатии. Т. 3: Дипломатия в период подготовки второй мировой
войны (1919-1939 гг.) / Под ред. В. П. Потемкина. — М.: Политиздат, 1945. – 882
с.
6. История США: В 4 т. Т. 3. 1918-1945 / Редкол.: Г. Н. Севастьянов и др. – М.:
Наука, 1985.
7. Казанцев Ю. И. Внешняя политика России: XX век. – Новосибирск: НТЛСУ,
2001.
8. Коппель О. А., Пархомчук О. С. Міжнародні відносини XX століття. – Навч.
посібник. – К.: Школяр, 1999.
9. Малафеев К. А. Международные отношения и дипломатия капиталистических
держав в Европе в 1924-1936 гг. – Рязань: РГПИ, 1988.
10. Мицик Л. М. Новітня історія зарубіжних країн: Курс лекцій. – Ніжин: НДПУ,
2001.
11. Никифоров А. Р., Омельчук Ю. В., Юрченко С. В. Всемирная история XX века
(очерки). – Севастополь: Мир, 1998. – 226 с.
12. Новейшая история зарубежных стран: Европа и Америка, 1917-1945: Учеб.
для пед. ин-тов по спец. «История» / Под ред. В. К. Фураева. – М.: Просвещение,
1989.
13. Оленев С. Международное признание СССР. – М.: Сокзкгиз, 1962.
14. Цвєтков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.:
Навч. посіб. – К.: Либідь, 1997.
15. Уткин А. И. Дипломатия Вудро Вильсона. – М.: Междунар. отношения, 1989.
 ТЕМА 4
ЛІКВІДАЦІЯ ВЕРСАЛЬСЬКОЇ СИСТЕМИ І ВСТАНОВЛЕННЯ
НІМЕЦЬКОЇ ГЕГЕМОНІЇ В ЄВРОПІ (1933 - 1939 рр.)
План
1. Зовнішньополітична програма фашистського режиму в Німеччині.
Криза Версальсько-Вашингтонської системи.
2. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Радянський
чинник у міжнародних відносинах.
3. Аншлюс Австрії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах
політики західних держав щодо умиротворення агресора.
4. Переговори західних держав із СРСР. Радянсько-німецьке зближення.
Пакт Молотова-Ріббентропа.

1. Зовнішньополітична програма фашистського режиму в Німеччині.

Криза Версальсько-Вашингтонської системи.
У попередній темі вже йшлося про міжнародні відносини в роки світової
економічної кризи, що розпочалася восени 1929 р. і досягла своєї критичної
позначки в середині 1931 р. Зрозуміло, події такого розмаху й глибини не могли не
справити суттєвого впливу на розвиток міжнародних відносин, що базувалися на
Версальсько-Вашингтонській системі та на Локарнських договорах.
Економічна криза закономірно викликала майже всюди різке невдоволення,
яке переростало в соціальні й політичні виступи. Зайняті проблемами подолання
внутрішніх труднощів великі держави – США, Франція, Англія відійшли від справ у
Європі й на Далекому Сході. У США криза породила «ізоляціоністські» настрої;
американці замкнулися в собі, залишивши свободу дій іншим великим державам, які
бажали змінити силою розподіл територій та багатств. У Франції, яка найбільше
прагнула збереження Версальської системи, почався період урядової нестабільності,
по суті стався розпад Третьої республіки, система якої, пристосована до періодів
процвітання, виявилася неефективною в роки кризи. Тому роль Франції на
міжнародній арені помітно послабла. Англія, у свою чергу, намагаючись подолати
кризу, головну увагу стала більше приділяти зміцненню зв'язків із країнами
Співдружності, дещо відсторонилась від європейської політики.
На фоні такої ізоляції або послаблення великих держав криза підірвала повагу
до Веймарської республіки в очах німецької громадськості, зокрема буржуазії і
воєнщини. Правобуржуазні партії все рішучіше почали вимагати від уряду повного
звільнення від «кайданів Версалю». На їх думку, уряд у цьому напрямі діяв
недостатньо енергійно.
Особливо непримиренну позицію щодо уряду мала націонал-соціалістична
партія (НСДАП). Вона відверто заявила про своє прагнення до встановлення в
Німеччині «національної диктатури», метою якої повинні стати захист «трудового
капіталу», а також «відновлення боротьби проти зовнішніх ворогів». З метою
завоювання популярності серед трудящих верств населення партія розгорнула
широку пропаганду своїх зобов'язань турбуватися передусім про заробітки й
харчування громадян, надання усім «рівних прав й обов'язків»; заборонити
нетрудові доходи, спекуляцію землею та ін.
Завдяки масованій пропаганді своїх програмних вимог, що супроводжувалась
критикою буржуазно-демократичної системи правління, нацистська партія зуміла
створити собі широку соціальну базу. На виборах до рейхстагу нацистська партія
здобула великого успіху: кількість відданих за неї голосів у 1930 р. становила 40,9
%, а в 1932 р. - 52,8 %.
Спираючись на результати виборів, представники німецької важкої
промисловості, які фінансували нацистську партію, реваншистські сили в Німеччині
стали вимагати від рейхспрезидента Гінденбурга передати правління «найсильнішій
національній партії», стверджуючи, що це відповідатиме «вищому принципу
демократії». Під їх тиском Гінденбург доручив фюрерові партії Гітлеру 30 січня
1933 р. сформувати новий так званий уряд національної концентрації. У складі
сформованого Гітлером уряду крім нього було тільки двоє інших нацистів – Герінг
та Фрік. Віце-канцлером був фон Нейрит. Та незважаючи на це, Гітлер за короткий
час перетворив свою владу на диктатуру. 5 березня 1933 р. у потсдамській
гарнізонній церкві відбулась церемонія, під час якої було скасовано Веймарську
конституцію й проголошено Третій рейх. 23 березня Рейхстаг надав Гітлерові всю
повноту влади, чим він і скористався для розпуску політичних партій та
реорганізації політичної системи.
Зовні прихід Гітлера до влади виглядає суто німецьким. Насправді ж історія
знає небагато подій, які мали б міжнародні наслідки такої ваги. З приходом Гітлера
владу в Німеччині захопив не просто найзапекліший націоналізм, а й утвердився
новий підхід у галузі міжнародних відносин. Для Гітлера ідея рівноправності
народів, що превалювала у Версальській системі міжнародних відносин, значила не
більше, ніж ідея рівноправності окремих індивідів. Навпаки, він фанатично
дотримувався думки, що існує панівна раса, арійська, яка збереглася в Німеччині
майже в чистому стані, і тільки вона має право панувати над усіма іншими й
знищувати їх у разі потреби. На його переконання, для досягнен ня цієї мети
придатні всі засоби: обмани, хитрощі, нехтування міжнародними договорами, навіть
застосування сили.
Зовнішньополітичну програму нацистського керівництва викладено в деталях
ще в середині й наприкінці 1920-х років у книзі Гітлера «Майн Кампф» («Моя
боротьба») та у працях одного з нацистських ідеологів А. Розенберга - «Майбутній
шлях німецької зовнішньої політики» і «Міф XX століття».
Пройняті наскрізь духом расизму й агресії, ці книги зосереджували головну
увагу на визначенні шляхів зміцнення могутності Німеччини через завоювання
нових земель в Європі, насамперед «Росії і підвладних їй окраїнних держав».
На першій же після вступу на посаду рейхсканцлера нараді з вищим
командуванням збройних сил 3 лютого 1933 р. Гітлер конкретизував основні пункти
програми очолюваного ним уряду: «виколення марксизму», «видалення ракової
пухлини – демократії», встановлення «найжорстокішого авторитарного режиму»,
введення загальної військової повинності і «надбання союзників», «відвоювання
ринків збуту», «захоплення нового життєвого простору на Сході і його безжальне
онімечення», «боротьба проти Версалю».
Отже, 1933 рік – рік утвердження диктаторського гітлерівського режиму –
став переломним в історії міжнародних відносин. Після приходу до влади нацистів
внутрішнє життя Німеччини було повністю підпорядковане підготовці країни до
нової війни. Основна увага нацистів у сфері зовнішньої політики у першій половині
30-х років була спрямована на ліквідацію встановлених у Версалі військових
обмежень. Епіцентром боротьби за їх перегляд або й повну відміну стала
Міжнародна конференція з роззброєння, що розпочала свою роботу з початку
лютого 1932 р. У її роботі брали участь представники 62 країн, у тому чисді СРСР.
Однак жодна з чотирьох пропозицій не задовольнила інтереси Німеччини,
делегація якої зажадала її рівності в озброєннях, тобто легітимізації відновлення її
військової могутності. Зважаючи на недоступну позицію німецької сторони,
англійський прем'єр-міністр Р. Макдональд із метою не допустити зриву
конференції 10 березня 1933 р. вніс на розгляд компромісний проект конвенції про
загальне скорочення озброєнь, згідно з яким передбачалось збільшення чисельності
німецьких сухопутних сил до 200 тис. осіб. Але й цей проект у Берліні був
відхилений на тій підставі, що не давав ніяких переваг ні перед Францією, ні перед
союзною її й Польщею.
Така позиція ультранаціоналістичного уряду Німеччини створювала серйозну
загрозу виникнення конфліктів з Німеччиною в Європі. Для її запобігання за тих
умов можливими були різні політичні дії: або утворити коаліцію проти Німеччини,
або ж обмежити небезпеку шляхом укладення угод з нею. Західні країни обрали
другий варіант.
Італійський диктатор Б. Муссоліні, який виношував на той час плани
захоплення Ефіопії, а тому був зацікавлений у відсутності в Європі конфліктів з
Німеччиною, 18 березня 1933 р. висунув ідею порозуміння між чотирма великими
західними державами – Францією, Італією, Німеччиною й Англією («пакт
чотирьох»). Згідно з цим пактом названі держави надалі повинні були керуватись у
взаємовідносинах принципом незастосування сили, здійснити на практиці
рівноправність Німеччини і її колишніх союзників в озброєннях і керуватися надалі
«загальною лінією» у ході вирішення усіх європейських, позаєвропейських та
колоніальних питань.
Такий проект Німеччину влаштовував, оскільки одна з його статей
передбачала її рівноправність щодо озброєння і вона погодилась на нього. 15 липня
1933 р. «пакт чотирьох» було парафовано в Римі Муссоліні та послами Франції,
Великобританії і Німеччини, але чинності він не набрав через незгоду схвалити його
парламентами Франції та Великобританії, а також через протест країн Малої
Антанти (Чехословаччини, Югославії та Румунії) і Польщі.
Провал «пакту чотирьох» Гітлер використав як привід для звинувачення
західних держав у небажанні роззброюватися і 14 жовтня повідомив, що Німеччина
залишає конференцію з розброєння. 19 жовтня 1933 р. Німеччина заявила про вихід
з Ліги Націй, оголосивши на виправдання цього кроку, що вона не бажає, щоб до неї
ставились як до «народу другорядної зони». Після припинення участі Німеччини в
конференції з розброєння її робота за інерцією мляво тривала ще до квітня 1935р.
За таких умов особливого значення набували прямі переговори Німеччини із
західними демократіями. Вперто домагаючись легітимізації озброєння, Німеччина
18 грудня надсилає Франції меморандум, що став підґрунтям для переговорів, які
тривали до 17 квітня 1934р. У меморандумі Німеччина підтвердила свою вірність
Локарнському пактові, натомість прагнула отримати право на 300-тисячну армію та
озброєння такого характеру, як і в інших країнах. Водночас Гітлер, не володіючи
військовими засобами своєї політики, наполегливо і вміло веде лінію на
розвалювання системи французьких альянсів та зондує наміри Італії й інших країн.
Одним з його перших успіхів у цьому напрямі було підписання з Польщею 26 січня
1934 р. пакту про ненапад строком на 10 років, відомий як «Декларація про не
звернення до сили». У пакті наголошувалося, що обидва уряди хочуть
започаткувати новий етап у їхніх політичних стосунках. Ці відносини цілком
спиратимуться на принципи пакту Бріана-Келлога. Обидва уряди будуть
консультуватися з приводу їхніх взаємин і ніколи не вдаватимуться до сили, щоб
урегулювати їхні суперечки.
Хоча декларація не була спрямована проти Франції, але психологічно це був
не дружній крок з боку польського уряду щодо союзника. Ним Польща знецінила
свій союзний договір з Францією 1921 р. Франція у разі війни з Німеччиною вже не
могла розраховувати на її допомогу.
Надмірні домагання Німеччини в озброєннях після підписання нею пакту про
ненапад з Польщею змусили Францію зайняти щодо Німеччини тверду позицію. 17
квітня 1934 р. французький уряд опублікував ноту, в якій заявив, що «категорично
відмовляється легалізувати німецьке переозброєння, яке зробило переговори
марними; віднині Франція гарантуватиме собі безпеку власними силами» .
Це був фактичний розрив відносин на основі Локарнських домовленостей, а
відтак підрив самої Версальської системи міжнародних відносин, що вступила у
смугу глибокої кризи.
2. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Радянський
чинник у міжнародних відносинах.
Після приходу до влади в Німеччині нацистів виникла потенційна загроза з її
боку сусіднім державам як на Сході, так і на Заході. Як показав подальший розвиток
подій, потенційна загроза перетворилася на цілком реальну, що й засвідчила криза
Версальської системи, спричинена політичними кроками гітлерівського режиму. Ця
обставина об'єктивно створювала передумови для встановлення співробітництва
заінтересованих у своїй безпеці країн Європи з Радянським Союзом. До них
насамперед належала Франція.
До початку 30-х років відносини між Францією і СРСР не можна вважати
дружніми, але з 1931 р. вони поступово змінюються на краще. У травні 1931 р. у
Парижі й Женеві спочатку на рівні послів, а потім міністрів закордонних справ обох
країн відбулися переговори, метою яких були поліпшення торговельних відносин і
укладення договору про ненапад. Однак минуло не мало часу, поки проект такого
договору став реальністю: французько-радянський пакт про ненапад було підписано
29 листопада 1933 р., ратифіковано Палатою депутатів.
Протягом 1933 р. французько-радянське зближення стало ще тіснішим.
Відбувся обмін військовими аташе. У січні 1934 р. було підписано франко-
радянську торговельну угоду. Потепління у франко-радянських відносинах сприяло
тому, що в політичних колах Франції набувала все більше прихильників ідея
прийняття СРСР до Ліги Націй. Пропозицію Радянському Союзові вступити до Ліги
Націй і укласти двосторонній договір про взаємодопомогу на випадок відпору
нацистській агресії французький міністр закордонних справ Ж. Поль-Бонкур зробив
ще восени 1933 р.
Енергійнішу й рішучішу політику щодо запобігання дедалі зростаючій загрозі
з боку нацистської Німеччини шляхом укладення двосторонніх або регіональних
пактів європейських держав почав здійснювати Л. Барту який очолив
зовнішньополітичне відомство в лютому 1934 р. Його першочерговим і головним
наміром було укласти «Східний пакт», заснований на принципах колективної
безпеки.
 На його думку, «Східний пакт» становив би взаємну гарантію сусідніх країн і
передбачав негайну воєнну допомогу в разі агресії між Німеччиною, СРСР,
Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею, Чехословаччиною. Планом створення
пакту передбачалось укладення франко-радянського договору про взаємну допомогу
через приєднання СРСР до Локарнського договору та приєднання Франції до
«Східного пакту». Договори щодо «Східного пакту» наберуть чинності з часу
прийняття Радянського Союзу до Ліги Націй.
З метою заручитися підтримкою ідеї «Східного пакту» Барту навесні і влітку
1934 р. відвідує Польщу, у травні й червні зустрічається з радянським наркомом
закордонних справ Литвиновим. У липні Варту здійснив візит у Лондон, де одержав
стриману підтримку свого проекту. У разі втілення його в життя Франція ставала б
гарантом «Східного пакту», а Радянський Союз, на рівні з Англією та Італією, -
гарантом Локарнського пакту 1925 р.
Доля «Східного пакту», одначе, залежала від приєднання до нього Німеччини
й Польщі. 10 вересня німецький уряд заявив, що не підпише договору, який
зобов'язав би його в разі необхідності надати допомогу СРСР. Про свою відмову
заявила й Польща, мотивуючи її тим, що вона ні в якому разі не пропустить через
свою територію німецькі чи радянські війська. Зрештою, план створення системи
«Східного пакту» провалився: його сприйняли тільки Чехословаччина та СРСР.
Щоправда, залишалася реальна можливість франко-радянського альянсу.
Єдиним результатом політики Барту стало прийняття СРСР до Ліги Націй.
Цим рішенням політики західних країн сподівались посилити Лігу, значно
послаблену виходом з неї Японії та Німеччини. 15 вересня 1934 р. нарком
закордонних справ Литвинов отримав від 15 Асамблеї Ліги Націй телеграму із
запрошенням для СРСР, а 18 вересня 1934 р. 39 голосами з 42 Радянський Союз був
прийнятий до цієї організації і одержав місце постійного члена Ради. Прийняття
СРСР до Ліги Націй свідчило про визнання широкою громадськістю європейських
країн його прагнення до співробітництва в реалізації ідеї колективної безпеки,
водночас було офіційним підтвердженням посилення ролі радянського фактора у
міжнародних відносинах.
У жовтні 1934 р., після вбивства хорватськими терористами Барту й короля
Югославії Александра під час їхньої зустрічі у Марселі, з міністром закордонних
справ Франції став П. Лаваль. На відміну від Барту, який щиро прагнув створити
ефективну систему протидії німецькому експансіонізму і міг принагідно
протистояти англійському впливу, Лаваль був прихильником політики примирення з
усіма за допомогою різного роду компромісів. Не схильний до військово-
політичного співробітництва з СРСР, він проводив лінію на помітне зближення з
обома фашистськими диктатурами.
Проте припинити започаткований попередником процес зближення з
Радянським Союзом Лаваль не наважився і у грудні 1934 р. він поновлює
переговори з Литвиновим щодо укладення франко-радянського договору про
взаємодопомогу. 2 травня 1935 р. в Парижі договір підписали Лаваль та радянський
посол Потьомкін. Франко-радянський договір був укладений на випадок агресії
будь-якої з європейських країн проти СРСР чи Франції, але він був тісно пов'язаний
зі Статутом Ліги Націй і Локарнським договором, що позбавляло його ефективності.
Крім того договір не підкріплювався з вини Франції відповідною військовою
конвенцією.
 16 травня у Празі глава уряду Чехословаччини Бенеш та радянський
посланник Александровський підписали радянсько-чехословацький договір. Про
намір укласти такий договір чехословацька сторона заявила ще у квітні. Договір був
майже аналогічний франко-радянському, але додатковий протокол передбачав, що
заходи, пов'язані з всебічною допомогою у разі агресії, вводяться в дію за умови
надання допомоги жертві агресії.
Підписання франко-радянського договору, спрямованого проти Німеччини,
викликало занепокоєння в політичних колах Англії, схильних до політики
умиротворення. Вони не покидали думки про можливість організації західної
безпеки на основі зговору чотирьох великих держав, що дозволило б Англії
застрахувати себе від вступу у збройну боротьбу з Німеччиною й Італією, водночас
домогтися певної ізоляції СРСР або ж послаблення його зв'язків з європейськими
державами. Тому у відповідь на підписання франко-радянського договору про
взаємодопомогу англійський уряд 6 червня 1935 р., незважаючи на протести
французького уряду, підписав з Німеччиною морську угоду, за якою в порушення
Версальського договору їй надавалося право утримувати флот, тоннажність якого
повинна становити 35 % тоннажності англійських ВМС, і дозволялося мати
однакову з Англією кількість підводних човнів. Таким чином, двостороння морська
угода відкривала шліх до ремілітаризації Німеччини.
Друга половина 1930-х років характеризувалась подальшим розвалом
Версальсько-Вашингтонської системи в результаті агресивних дій Німеччини, Італії
та Японії при відвертому потуранні з Великобританії, Франції, США і невдалих
спробах Радянського Союзу домогтися з ними взаємопорозуміння для спільного
відпору агресії.
Потурання західних країн експансіонізмові фашистських диктатур
спровокувало до їх спроб силового вирішення своїх цілей. Першою до таких засобів
вдалася Італія, здійснивши в ніч на 3 жовтня 1935 р. напад на Ефіопію, а вже 5
травня 1936 р. впала ефіопська столиця Аддіс-Абеба. Король Хайле Селассіє
змушений був залишити Ефіопію й емігрувати в Англію. 9 травня Муссоліні
оголосив Ефіопію завойованою, а Велика Фашистська рада у Римі видала декрет про
перетворення Італії в імперію.
На ці події Ліга Націй відреагувала своєрідно. Будучи наділеною правами
застосовувати щодо агресора різноманітні санкції, включаючи військові, Асамблея
Ліги Націй, скликана після початку італо-ефіопської війни, визначивши Італію
порушницею міжнародного договору, все ж думку про застосування військової сили
відхилила. Проти Італії були застосовані економічні та фінансові санкції. Асамблея,
зокрема, розпорядилася зняти ембарго на поставку зброї Ефіопії з боку деяких країн
і заборонити її продаж Італії. Щодо економічних заходів Асамблея, слід гадати, не
без участі міністрів закордонних справ Франції Лаваля та Англії Гора обмежилася
забороною на деякі види експорту до Італії. Це стосувалося передусім сировини, що
використовувалася у військових цілях: заліза, сталі, міді, свинцю, бавовни, нафти
тощо.
Італо-ефіопська війна, як і Японська окупація Маньчжурії 1931 – 1933 рр., що
спричинила кризу Вашингтонської системи, показали світові неефективність Ліги
Націй як інструменту збереження миру. Прийняття нею обмежених економічних
санкцій до агресора не захистило Ефіопію, не відвернуло втрати свободи і
незалежності країни.
 Під час італо-ефіопської війни Німеччина надавала Італії політичну й
економічну допомогу, у відповідь на яку Італія завчасно дала згоду Німеччині не
чинити протидії її плану введення військ у Рейнську демілітаризовану зону,
встановлену Версальським мирним договором.
Безкарність італійського акту насильства над Ефіопією стала для Гітлера
заохочуючим фактором для власних подібних акцій. Заручившись відмовою Італії
від виконання ролі гаранта демілітаризованого статусу Рейнської зони, Німеччина 7
березня 1936 р. денонсувала Локарнські угоди, про що відповідні ноти міністр
закордонних справ фон Нейрит вручив послам країн-учасниць цих угод, додавши
при цьому, що німецькі «символічні підрозділи» вже входять в зону.
Франція спочатку зайняла рішучу позицію. Вона виявила протест Німеччині й
звернулася до Ліги Націй з проханням застосувати до неї економічні санкції. Та
рішучість Франції згасла після отримання ноти від міністра закордонних справ
Англії Ідена, в якій він радив зберігати спокій і не робити нічого непоправного.
Невиправдану пасивність виявили й країни-учасниці Локарнських угод. Вони
задовольнилися тим, що поставили це питання на розгляд Ради Ліги Націй, яка у
свою чергу, обмежилась лише констатацією факту порушення Німеччиною своїх
міжнародних зобов'язань.
Поступливість Ліги Націй у врегулюванні питання німецької окупації
демілітаризованої зони мала наслідком те, що, як і у разі італійської агресії, акт
насильства Німеччини залишився безкарним. Нерішучість ж Франції у цьому
випадку значно послабила її вплив на Європейську політику як головного
організатора системи західної безпеки.
Таким чином, у другій половині 1936 р. у дипломатичному плані позиція
Німеччини помітно зміцнилася, а позиція західних держав відповідно послабилася.
Першою значною подією в цьому плані стало підписання 11 липня 1936 р. за
сприяння Італії секретної «джентльменської угоди», за якою Німеччина визнавала
повний суверенітет Австрії, обидві сторони зобов'язалися не втручатися у внутрішні
справи одне одного. Окрім того, Австрія визнавала себе другою «німецькою
державою» і, відповідно, австрійська політика щодо Третього Рейху повинна була
це враховувати.
Для Німеччини договір став великою дипломатичною перемогою. Відповідно
до нього було амністовано багато австрійських нацистів. П'ять німецьких газет
отримали дозвіл на розповсюдження в Австрії й розгорнули шалену расистську
пропаганду. Австрійська нацистська партія знову отримала можливості для вільної
діяльності. На підписання «джентльменської угоди» Австрія пішла, щоб уникнути
аншлюсу, для Німеччини ж вона стала важливим етапом на шляху до нього.
Влітку 1936 р. виникла міжнародна криза особливого порядку, спричинена
початком громадянської війни в Іспанії. 17 липня в іспанському Марокко вибухнув
заколот, який наступного дня перекинувся на Іспанію. Командування заколотників
очолив генерал Франко, який вже 25 липня сформував заколотницький уряд. Метою
заколотників було повалення уряду народного фронту і відновлення авторитарної
форми правління. Ставлення великих держав до подій в Іспанії визначилось швидко.
СРСР зайняв позицію підтримки прихильників законного уряду. У Франції уряд
соціаліста Леона Блюма, сформованого у червні в результаті перемоги на виборах
Народного фронту, заявив про прихильність до республіканців як з ідеологічних
причин, так і з побоювань оточення Франції з усіх боків диктаторським країнами.
Слід гадати, що боязнь виникнення нової диктатури схилила в бік підтримки
законного уряду й консервативний уряд Англії. Щодо Італії й Німеччини, то вони
виявили прихильність до Франко, хоча й з різними інтересами.
Отже, Іспанія ставала ареною боротьби між Комінтерном і західними
демократіями, з одного боку, та фашистськими країнами, з другого.
З метою уникнути переростання заколоту в широкомасштабну війну уряд
Леона Блюма виступив з ініціативою «прийняти і швидко провести в життя угоду,
спрямовану на невтручання в Іспанію». Пропозиція знайшла підтримку з боку
Великої Британії, Бельгії, Польщі, СРСР, Німеччини, Італії, Португалії. Але коли
Франція запропонувала точніше формулювання про заборону надсилати військову
техніку, до неї без вагань приєдналась Англія і 19 серпня наклала ембарго на
постачання зброї в Іспанію. Загалом до кінця серпня політику невтручання
прийняли 27 країн. З метою контролю дотримання політики невтручання у вересні
1936 р. у Лондоні була створена «Міжнародна комісія невтручання».
Однак, швидко з'ясувалося, що тоталітарні держави - Німеччина, Італія, СРСР
не мали наміру дотримуватись невтручання, тим більше що заколот виявився не
швидкоминучим, перетворився на справжню громадянську війну. Першими
порушили угоду про невтручання Німеччина й Італія, звідки в розпорядження
Франко стала надходити артилерія й військове спорядження. В кінці серпня
німецька авіація вперше бомбардувала Мадрид.
На початку жовтня з цього приводу висловив протест Радянський Союз, а 23
жовтня Майський інформував «Міжнародну комісію невтручання», що СРСР не
може вважати себе причетним до невтручання, оскільки інші члени комісії не
дотримувалися його. Наприкінці жовтня на бойовищі на боці республіканців
з'явились радянські танки. На початку листопада на мадридський фронт прибула
укомплектована Комінтерном «Інтернаціональна бригада», у складі якої перебувало
близько двох тисяч радянських добровольців.
Спільна допомога заколотникам в Іспанії ще більше зблизила Німеччину й
Італію. Для налагодження тісного співробітництва 21 жовтня 1936 р. в Берлін
прибув новий міністр закордонних справ Італії граф Чіано, де мав зустрічі з фон
Нейритом і Гітлером, результатом якої стало підписання 24 жовтня конфіденційного
німецько-італійського протоколу. Згідно з протоколом Німеччина офіційно
визнавала загарбання Італією Ефіопії, а Італія зобов'язалась проводити в Лізі Націй
вигідну для Німеччини політику, зокрема підтримувати її зусилля, спрямовані на
придбання колоній. Обидві сторони погодились розширити військову допомогу
франкістами. Так склалася «вісь Берлін – Рим». Утворення цієї вісі стало
найсерйознішим наслідком криз 1935-1936 рр.
18 листопада 1936 р. Німеччина й Італія офіційно оголосили про визнання
Франко головою уряду Іспанії. З цього часу обидві країни направляли франкістам не
тільки військову техніку, але й великі формування італо-німецьких військ.
Інтервенція тривала до 1939 р. і завершилась встановленням в Іспанії
диктаторського режиму, який відразу був визнаний Англією, Францією та США.
У 1937 р. зв'язки між Німеччиною та Італією ще більше зміцніли. Вісь Берлін
– Рим спиралась лише на розпливчату угоду, яка відображала політику дружби.
Справжнім бажанням Гітлера було втягти Італію в дійсний альянс і насамперед
домогтися її приєднання до Антикомінтернівського пакту, що його Німеччина й
Японія уклали в Берліні 25 листопада 1936 р. на термін п'ять років. Німецьким
політикам – фон Нейриту, Герингу, Ріббентропу, зрештою Гітлеру під час візиту
Муссоліні до Мюнхена й Берліна наприкінці вересня 1937 р. вдалося схилити дуче
до приєднання Італії до Антикомінтернівського пакту. Це сталося 6 листопада 1937
р. З об'єднанням Німеччини, Італії та Японії в межах Антикомінтернівського пакту
виник політичний трикутник Берлін – Рим – Токіо, що став прологом до
формування військового союзу трьох агресорних держав.
Окупувавши Рейнську зону і встановивши близькі відносини з Італією та
Японією, Гітлер розпочинає розробку планів здійснення чергових насильницьких
акцій. У листопаді 1937 р. на таємній нараді з вищим командуванням він підтвердив
свій намір розпочати «велику війну» з нападу на Францію, попередньо анексувавши
сусідні Австрію й Чехословаччину з розрахунком виключити флангову загрозу
наступу на Заході.
3. Аншлюс Австрії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах
політики західних держав щодо умиротворення агресора.
Після утворення агресивного блоку Берлін-Рим-Токіо Гітлер вже не
приховував мети німецької політики, якою на найближчий час він проголосив
збереження й примноження німецької расової спільноти, що налічує 85 млн осіб,
чимало з яких живуть в Австрії й Чехословаччині. Разом з тим, Гітлер розумів, що
його плани анексувати Австрію й Судетську область Чехословаччини мажуть
наштовхнутися на серйозні протидії з боку Англії та Франції, а тому вирішив діяти
швидко й рішуче, не зупиняючись навіть перед насильством як засобом розв'язання
німецької проблеми.
Враховуючи, що Німеччина фактично завершила переозброєння, а західні
держави тільки його розпочали, Гітлер приймає рішення не гаючи часу розпочати
здійснення своїх політичних намірів. При цьому Гітлер враховував і ту обставину,
що глибоко втягнувшись у тривалу й жорстоку війну в Іспанії, дружня Австрії Італія
навряд чи зможе виступити. Готуючись до насильницького приєднання Австрії,
Гітлер проводить важливі кадрові зміни. На початку 1938 р. з посади був звільнений
військовий міністр генерал фон Бломберг. 4 лютого Гітлер зміцнив головне
командування вермахту, призначивши на посаду генерала Кейтеля. В цей же день
замість міністра закордонних справ фон Нейрата на цю посаду призначений Йоахім
фон Ріббентроп, який до цього був послом у Лондоні.
Передбачення Гітлера щодо можливих позицій європейських держав, зокрема
Італії, Англії й Франції, під час здійснення німецького плану «територіального
врегулювання підтвердилися». 6 листопада 1937 р. під час зустрічі нового
німецького міністра закордонних справ фон Ріббентропа з Муссоліні з нагоди
підписання Антикомінтернівського пакту, дуче висловив думку, що Австрія є
другою німецькою державою за расою, мовою й культурою, що вона ніколи нічого
не зможе зробити без Німеччини, а тим більше проти Німеччини. Муссоліні дав
зрозуміти, що Італія, яка тепер спрямовує свої імперські зусилля на
Середземномор'я й колонії, у разі кризи в Австрії в події не втручається.
Так Італія практично погодилася з аншлюсом, що спонукало Гітлера
приступити до негайних дій. Але спочатку в наміри німецького керівництва входило
приєднання Австрії до Німеччини без застосування військової сили за підтримки
австрійських нацистів.
12 лютого 1938 р. під час зустрічі у Берхтесгадені Гітлера з австрійським
канцлером К. Шушнінгом було підписано протокол (Берхтесгаденська угода), згідно
з яким австрійський уряд зобов'язувався підтримати німецьку політику, надати
австрійським нацистам повну свободу діяльності, призначити їх лідера А. Зейс-
Інкварта міністром внутрішніх справ, вжити заходи до зміцнення співробітництва
між німецькими й австрійськими збройними силами. Ця угода за задумом Гітлера,
повинна була сприяти здійсненню загарбницької акції, демонструючи прагнення
австрійців до возз'єднання з німецьким народом.
Проте Берхтесгаденська угода викликала зворотну реакцію в Австрії,
населення якої виступало з бурхливим протестом. Очевидна небезпека близького
аншлюсу, різко негативна щодо нього реакція громадськості змусили К. Шушнінга
24 лютого зробити заяву, що він більше не робитиме поступок Німеччині, а 9
березня він оголосив, що питання про незалежність вирішить плебісцит, який
відбудеться 13 березня.
Такий поворот у розвитку подій для Гітлера виявився несподіваним і,
побоюючись результатів плебісциту, а відповідно, прояву «мирної» анексії Австрії,
він вирішує розв'язати справу силою. За вказівкою Гітлера 11 березня 1938 р. була
підготовлена директива про вторгнення німецьких військ в Австрію. В цей же день
за підказкою Берліну Зейс-Інкварт подав канцлерові листа з вимогою скасувати
плебісцит. Ця вимога доповнювалась вимогою безпосередньо з Берліна відставки
Шушнінга і призначення канцлером Зейс-Інкварта. Президент Міклас відповів
відмовою, але після повторної, на цей раз ультимативної, вимоги дав згоду. У ніч з
11 на 12 березня новопризначений канцлер звернувся до німецького уряду з
проханням надіслати свої війська до Австрії.
12 березня 1938 р. вранці завчасно зосереджене на Австрійському кордоні
200-тисячнє німецьке військо безперешкодно вступило до Австрії. Наступного дня
було сформовано новий австрійський уряд переважно з нацистів, який тут же
прийняв закон, що проголошував Австрію однією з німецьких земель. 10 квітня
1938 р. в Австрії було проведено референдум, під час якого кожний голосуючий
повинен був відповісти на запитання, чи згоден він з возз'єднанням Австрії з
німецьким рейхом що вже відбулося. Залякані розгорнувшимся в країні терором 97
% австрійців ствердно висловились на користь аншлюсу.
Якою ж була реакція великих держав на цю подію? Відсутність рішучої
протидії Англії й Франції під час окупації Німеччиною Рейнської зони вже тоді
засвідчила прагнення західних держав до політики примирення. У період
поступового схиляння австрійської кризи політика Франції й Англії була свідомо
спрямована на примирення. Показовою щодо цього є позиція Англії: коли
французький уряд у розпал кризи 11 березня вирішив вдатися до воєнних заходів,
англійський прем'єр-міністр Чемберлен застеріг свого посла у Відні не чинити опору
і попередив про це французький уряд. Тому не випадково французький уряд
обмежився висловленням протесту «проти підтриманого силою примусу, жертвою
якого стала незалежна держава». Схожою була й реакція Італії на приєднання
Австрії до Німеччини. Муссоліні заявив, що його позицію визначає дружба між
обома країнами, яка закріплена Віссю.
Анексія Австрії зміцнила стратегічні позиції вермахту для наступного нападу
на Чехословаччину, передбаченого планом військової операції «Грюн». Цю акцію
Гітлер і його оточення вирішили здійснити за «слушного зовнішнього приводу»,
створити який мали намір самі. Однак, як і у випадку з Австрією, німецьке
керівництво спочатку вдалося до дипломатичного маневрування. Об'єктом
гітлерівської уваги в Чехословаччині стали Судети – промислова високорозвинена
область, серед населення якої понад 3 млн. осіб становили німці. З кількох
політичних партій німецької національної меншини найбільшим впливом
користувалась Судето-німецька партія на чолі з Конрадом Гейнлейном. Саме на цю
партію, фінансовану з Берліна, гітлерівське керівництво покладало особливі надії,
розраховуючи з її допомогою на послаблення Чехословаччини. Під тиском Берліна
Судето-німецька партія різко змінює свою політичну позицію. Якщо восени 1937 р.
її вимоги не виходили за межі чехословацької конституції й стосувалися переважно
окремих проблем Судетів, то вже наприкінці березня 1938 р. (після аншлюсу
Австрії) гейнленівці з трибуни чехословацької Палати депутатів зажадали для
Судетів повної автономії.
Так була започаткована судетська криза, яка по-справжньому розгорнулася
наступного місяця. 24 квітня 1938 р. на з'їзді Судето-німецької партії в Карлсбаді К.
Гейнлейн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними вимогами цієї
програми були відновлення повної рівноправності між німецькою національною
спільнотою й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців,
свобода визнання нацистської ідеології, узаконення німецької мови як офіційної в
Судетській області. Водночас німецька преса розгорнула кампанію підтримки вимог
судетських нацистів, причому її тон щодо чехів ставав дедалі різкішим. Немає
сумнівів, що у такий спосіб Гітлер намагався з'ясувати, якими можуть бути кроки
Франції й Англії в напрямі підтримки Чехословаччини. їх позиція визначилася під
час зустрічі 28-29 квітня у Лондоні Чемберлена, Галіфакса, Даладьє (новий прем'єр
Франції) і Бонне (мзс Франції). Результатом їх зустрічі стала домовленість схилити
уряд Чехословаччини до прямих переговорів з партією Гейнлейна в дусі
порозуміння. У травні Англія й Франція направили Чехословацькому уряду
відповідні звернення.
На початку серпня 1938 р. Галіфакс направляє до Праги лорда Ренсімена з
місією посередника в переговорах між чехословацьким урядом і Судето-німецькою
партією. Під час переговорів Гейнлейн вимагав повного виконання восьми пунктів
Карлсбадської програми і перебудови чехословацької держави на федеративних
засадах. Уряд погоджувався лише на надання Судетам широкої адміністративної
автономії й визнання німецької мови адміністративною в цій області.
Між тим німецьке керівництво, не маючи певності в позитивних для нього
результатах переговорів, розпочало підготовку анексії Судетської області
військовими заходами, що призвело до різкого зростання напруженості в Європі
Заохочуваний Гітлером Гейнлейн виявив непоступливість у переговорах. Вбачаючи
у непоступливості останнього тінь Гітлера, чехословацький уряд погодився на
великі поступки і подав Ренсеменові проект документа, в якому задовольнялися сім
із восьми карлсбадських пунктів, який 7 вересня був переданий Судетам. Пропозиції
уряду були прийняті як основа для подальших переговорів, що певною мірою
послабило політичну напругу. Подальший розвиток подій залежав від характеру й
змісту промови Гітлера, з якою він мав виступити 12 вересня на з'їзді нацистської
партії в Нюрнберзі.
У різкій промові Гітлер звинуватив чехословацький уряд у потуранні
знущанням над судетськими німцями й заявив, що якщо вони самі не зможуть себе
захистити, це зробить за них Німеччина. При цьому він наголосив на зростанні
військової могутності рейху і що спорудження укріплень на Рейні («лінія Зігфрида»)
наближаються до завершення. Це мало вигляд застереження Франції, що у разі
насильницького розмежування Чехословаччини Німеччина не зупиниться навіть
перед можливістю військового зіткнення з нею. Побоювався непередбачуваних дій з
боку Судет, які могли б призвести до військового конфлікту, й англійський уряд.
Тому Чемберлен заявив про свою готовність зустрітися з Гітлером для обговорення
проблеми Судет.
Під час зустрічі, що відбувалася 15 вересня в Берхтесгадені, Чемберлен
висловився за англо-німецьке зближення й підкреслив, що заради цього він
особисто готовий навіть визнати відділення Судетської області від Чехословаччини,
але мусить проконсультуватися з Францією і своїм урядом.
18 вересня Даладьє й Бонне прибули в Лондон для узгодження позиції обох
урядів у питанні Судет. У ході зустрічі обидві сторони дійшли згоди надіслати
чехословацькому урядові свої пропозиції щодо врегулювання проблеми. Суть їх
пропозицій, надісланих у Прагу 19 вересня, узагальнено можна сформулювати так:
щоб зберегти мир, Чехословаччина повинна погодитися зі зміною своїх кордонів,
після якої всі території, де населення більше як 50 % становили німці, мали перейти
до Німеччини. Нові кордони визначатиме міжнародна комісія.
Чехословацький уряд, який засідав увесь день 20 вересня, визнав їх
неприйнятними, мотивуючи відмову тим, що відторгнення Судет позбавить країну її
системи оборони, крім того це порушить баланс сил у Європі. Зважаючи не це,
Англія й Франція вдалися до відвертого тиску на Чехословаччину, заявивши в
ультимативній формі, що в разі рішення уряду країни чинити збройний опір
відновленню Судет, вони його не підтримають. Під тиском Англії й Франції
чехословацький уряд змушений був підкоритися. Наступного дня у Празі пройшли
демонстрації протесту проти уряду й Франції, яка фактично зреклася своїх
договірних зобов'язань. У результаті голова кабінету пішов у відставку і новий уряд
за дорученням президента Бенеша формував уже головнокомандувач генерал
Сировий.
22 й 23 вересня у Горесберзі відбулася чергова зустріч Чемберлена з Гітлером,
у ході якої фюрер категорично заявив, що для нього англо-французький план
неприйнятний, оскільки він бачить необхідність виправляти двадцятирічну
несправедливість, допущену не тільки стосовно до німців, а й щодо поляків району
Теплина та угорців південної Словаччини. Щодо окупації Судетської області, то це
питання має бути вирішене не пізніше 1 жовтня. На заперечення Чемберлена, що
англійська, французька й світова громадськість не сприйме такого вирішення,
фюрер відповів, що не може відмовитися від жодної зі своїх вимог.
Отже, політична криза досягла критичної межі. 27 вересня Гітлер повідомив
Чемберлена про свій намір наступного дня оголосити мобілізацію. Європа впритул
наблизилася до війни. У такій ситуації Радянський Союз, виступаючи з осудом
демаршів Чемберлена, водночас заявив про готовність виконати свої зобов'язання
перед Чехословаччиною за умови, якщо те саме зробить Франція. Іншою була
позиція США. Президент Рузвельт звернувся з посланням до Бенеша, Гітлера,
Чемберлена і Даладьє, закликаючи до пошуків політичного виходу з кризи.
Чемберлен відреагував на послання Рузвельта позитивно і 28 вересня надіслав
Гітлерові й Муссоліні листа з пропозицією скликати конференцію урядів Франції,
Англії, Італії, Німеччини й Чехословаччини. Вони дали згоду на проведення
конференції у Мюнхені, як того хотів Гітлер, але всупереч побажанням Чемберлена
Чехословаччину на неї не запросили.
Конференція чотирьох держав – Англії, Франції, Німеччини й Італії, яка взяла
на себе роль посередника у розв'язанні Судетської проблеми, відкрилася 29 й
завершила свою роботу 30 вересня підписанням договору, в основу якого покладено
Гофесберзький меморандум, вручений Чемберлену 23 вересня. За договором чехи
повинні повністю вийти з Судетської області. Єдиною поступкою Німеччини було
визначення терміну не 1, а 10 жовтня, а також можливість забрати частину майна. В
додатку до договору Франція й Англія заявили про свою готовність гарантувати
нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії. Німеччина та Італія
пообіцяли таку ж гарантію, але обумовили її розв'язанням проблем польських і
угорських меншин.
Таким чином, Гітлер здобув велику перемогу, адже без особливих зусиль, при
потуранні західних держав, він приєднав до Німеччини близько 20 % території
Чехословаччини, близько половини її важкої промисловості, потужні укріплення на
кордоні з Німеччиною, нова лінія тепер проходила на відстані близько 40 км від
Праги. Крім цього, в день підписання Мюнхенського договору чотирьох Чемберлен
підписав з Гітлером декларацію про ненапад. Дещо пізніше, 6 грудня 1938 р.,
подібний документ з Німеччиною був підписаний Францією. В ньому
проголошувалося, що кордони між обома країнами остаточні і що всі проблеми, які
можуть виникнути у майбутньому, розв'язуватимуться шляхом взаємних
консультацій. Це була своєрідна плата Гітлера за мюнхенську зраду прихильників
політики умиротворення, головну роль у якій відіграла Англія. її ціною стала
цілісність Чехословаччини, принесена в жертву агресивним амбіціям Гітлера.
Мюнхенська змова готувалася тривалий час і водночас зруйнувала з великими
труднощами створений остов системи колективної безпеки в Європі, фундамент якої
складали Локарнські договори, а також радянсько-французький та радянсько-
чехословацький договори про взаємодопомогу.
Важливо підкреслити особливості Мюнхенської угоди: по-перше, це був
погоджений диктат Німеччини й Англії (Франція й Італія слідували у фарватері
своїх партнерів); по-друге, співучасниками змови і поділу Чехословаччини стали
Угорщина й Польща. Польща окупувала Тещинську область, наростивши за рахунок
її важливої промисловості свої виробничі потужності на 50%. Угорщина за
Віденським арбітражем Німеччини й Італії (2 листопада 1938 р.) отримала
територію на півдні Словаччини площею 12 тис. кв. км. з мільйонним населенням;
по-третє, Радянський Союз опинився в ізоляції. Вжиті ним заходи на підтримку
Чехословаччини (зосередження військ на західних кордонах, дипломатичні
демарші) успіху не мали.
Мюнхенський диктат, виконаний Німеччиною за співучасті Польщі та
Угорщини, по суті був вироком Чехословацькій республіці. Про її близький кінець
свідчили й події, що розпочалися всередині країни і які остаточно викреслили її з
ряду потенційних супротивників Німеччини.
Після Мюнхена оголосив про вихід у відставку й емігрував до Англії
чехословацький президент Бенеш. Новим президентом став Е. Гаха, а посаду
міністра закордонних справ обійняв колишній посланник у Римі Ф. Хвалковський.
Обидва політики були відомі як прихильники співробітництва з Німеччиною та
Італією. У Словаччині й Закарпатській Україні різко активізувались націоналістичні
сили, заохочувані Німеччиною, Польщею й Угорщиною. 6 жовтня націоналісти
Словаччини оголосили автономію цієї частини країни і сформували уряд на чолі з
магістром Й. Тісо – лідером католицької Словацької Народної партії. 11 жовтня
автономію проголосила Закарпатська Україна, уряд якої очолив Андрій Бродий,
якого на цій посаді невдовзі замінив підтримуваний німцями Волошин. Празький
уряд, прагнучи запобігти розвалу країни на ґрунті загострення міжнаціональних
суперечностей, законодавчо затвердив автономію Словаччини й Закарпатської
України. Щоправда, на це уряд Чехословаччини змушений був піти під тиском
Гітлера, який попередив, що в разі створення будь-яких перешкод до самостійності
він знищить Чехословаччину за кілька годин.
Визнавши автономію Словаччини й Закарпатської України, Чехословаччина з
унітарної перетворилась на федеративну республіку. Німеччині залишалося тільки
завершити її ліквідацію. Так, долю цієї країни фактично було вирішено в кінці
жовтня 1938 р., коли Гітлер підписав директиву, в якій поставив перед вермахтом
завдання «забезпечити можливість у будь-який час розгромити Чехію». Директивою
передбачалася також одночасна підготовка вермахту до «оволодіння Мемельською
областю».
Готуючись до окупації Чехословаччини найближчим часом і не маючи
цілковитої ясності, як відреагують на неї Франція й Радянський Союз, що
формально залишалися союзниками Праги, нацистський уряд вдався до спроб
здійснення заходів перестороги, заручившись підтримкою Польщі.
24 листопада 1938 р. І. Ріббентроп зустрівся з польським послом у Берліні Ю.
Ліпським і висунув пропозицію про загальне врегулювання спірних проблем, що
існують між Польщею й Німеччиною. Його пропозиції містили й вимогу, щоб
польський уряд погодився на возз'єднання Данцигу з рейхом. Натомість Ріббентроп
пообіцяв продовжити на 25 років дію німецько-польської декларації 1934 р. про
незастосування сили і гарантування німецько-польського кордону, встановленого
Версальським договором.
Прийняття цих пропозицій для Польщі означало б опинитися в становищі
васала Німеччини і крах розрахунків польських правлячих кіл відігравати
самостійну роль у Центральній Європі. 31 жовтня польський уряд відхилив
пропозиції Ріббентропа. Розлютований відмовою Польщі Гітлер в доповнення до
директиви від 21 жовтня стосовно Чехословаччини віддав наказ командуванню
вермахту провести підготовку до захоплення Данцига.
Не домігшись залучення на свій бік Польщі як союзника, нацистський уряд
активізував діяльність, спрямовану на перетворення Антикомінтернівського пакту
Німеччини, Італії та Японії у військовий союз. Ідея створення такого союзу виникла
в Берліні й Токіо ще влітку 1938 р. під час підготовки Німеччини до нападу на
Чехословаччину. Вже тоді Ріббентропом і японським послом у Берліні X. Осіма був
підготовлений проект німецько-італо-японського договору про військовий союз –
Пакт про консультації і взаємодопомогу (Троїстий пакт). Його основний зміст
зводився до прийняття сторонами зобов'язання надавати одна одній військову
допомогу в разі «неспровокованого» нападу на будь-яку з них однієї або кількох
держав.
Розраховуючи заручитися згодою Муссоліні на підписання Троїстого пакту,
24 жовтня 1938 р. Ріббентроп прибув до Риму. Але такої згоди він не одержав. Дуче
вважав, що з укладенням такого союзу слід почекати, доки не будуть узгоджені цілі
його учасників. Справжні ж причини, що спонукали Муссоліні відхилити
пропозицію рейхсміністра, таїлись у небажанні ускладнювати італо-англійські
відносини, доки англійський парламент не ратифікує підписану у квітні 1938 р.
угоду, за якою Англія зобов'язувалась визнати загарбання Італією Ефіопії в обмін на
її зобов'язання вивести свої війська з Іспанії після закінчення громадянської війни.
Ратифікація цієї угоди англійським парламентом відбулася 15 листопада, а
вже на початку січня 1939 р. Муссоліні повідомив у Берлін про готовність Італії
укласти військовий союз з Німеччиною і Японією вже наприкінці місяця.
Щодо Японії, то її уряд у цілому схвалив проект союзного договору, але
наполягав на внесенні до нього поправки, що цей союз є розвитком і продовженням
Антикомінтернівського пакту і тому має силу тільки у разі війни проти Радянського
Союзу. Бажання Японії надати союзу з Німеччиною й Італією виключно
антирадянського характеру було неприйнятним для Німеччини, її керівники
прагнули укласти універсальний військовий союз, який залежно від ситуації мав би
силу на випадок війни проти будь-якої держави.
Оскільки зі вступом Японії до Троїстого пакту у Німеччини виникла
проблема, вона пішла на підписання військового союзу з Італією. 22 травня 1939 р. у
Берліні був підписаний «Пакт про дружбу і союз між Німеччиною й Італією»,
більше відомий як «Стальний пакт», за яким обидві сторони зобов'язуваалися
надавати підтримку одна одній у війні всіма своїми силами і в усіх середовищах.
Цей пакт базувався на прагненні Німеччини до розширення агресії у Центральній
Європі, а Італії – на Балканах.
Поряд з цим Гітлер і Ріббентроп дипломатичними засобами домагалися
розширити Антикомінтернівський пакт за рахунок приєднання до нього інших
держав, зокрема Угорщини, Манчжоу-Го та Іспанії. Наприкінці лютого 1939 р.
протоколи про приєднання до пакту підписали Угорщина і Манчжоу-Го. Пропозиція
про приєднання до пакту була прийнята також урядом Франко, але за умови зробити
це тільки після того, як доможеться визнання з боку Англії та Франції. 27 лютого
вони визнали Франко диктатором Іспанії й розірвали свої відносини з іспанським
урядом Народного фронту, а вже через місяць франківська Іспанія стала членом
Антикомінтернівського пакту.
У той час коли західні країни були заклопотані європейською проблемою,
зумовленою активною підготовкою Німеччини до реалізації планів аншлюсу Австрії
та розчленування Чехословаччини, напружена обстановка склалась на Далекому
Сході, де активізувала агресивні дії мілітаристська Японія, особливо після ідписання
нею Антикомінтернівського пакту. В липні 1937 р. Японія під гаслом боротьби з
Комінтерном розв'язала широкомасштабну війну в Китаї. До кінця року її війська
захопили Тянь-цзінь, Пекін, Ханькоу, Шанхай і тодішню столицю країни Нанкін.
Після вторгнення Японії у Північний Китай єдина з великих країн Радянський
Союз надала йому дипломатичну підтримку, уклавши з Китаєм 21 серпня 1937 р.
договір про ненапад, який по суті став договором про взаємодопомогу в боротьбі з
японськими агресорами.
Такий розвиток подій у Китаї викликав невдоволення Берліна,
звинуватившого Японію в тому, що вона своїми діями штовхає Китай в обійми
СРСР. У відповідь Японія висунула вимогу, щоб Німеччина припинила продаж
Китаю зброї й прибрала військових радників з китайської армії. У цій суперечці
Німеччина змушена була поступитися. 20 лютого 1938 р. Гітлер оголосив про
визнання Німеччиною маріонеткової держави Манчжоу-Го, а у квітні цього ж року
німецький уряд припинив поставки зброї до Китаю й відкликав своїх військових
радників.
За цих умов Китай звернувся по допомогу до Радянського Союзу, мотивуючи
своє прохання тим, що у разі поразки Китаю Японія перетворить його на плацдарм
для боротьби проти СРСР. У першій половині 1938 р. СРСР надав Китаю кредити на
пільгових умовах на суму 100 млн. дол. До Китаю було направлено велику кількість
різноманітної військової техніки. Всього до жовтня 1939 р. майже 1 тис. бойових
літаків, понад 1,3 тис. артилерійських гармат, понад 14 тис. кулеметів, а також
боєприпасів, обладнання і спорядження. З 1938 р. у керівництві військовими діями
брали участь радянські військові радники. На боці китайської армії в бойових діях
проти японських агресорів безпосередню участь брали понад 700 військових
льотчиків .
Військова стратегія Японії передбачала після легкої й швидкої перемоги у
Китаї зосередження головних військових зусиль на розв'язання «північної
проблеми», а саме загарбання радянського Примор'я й Північного Сахаліну, а також
змусити Радянський Союз погодитися з будівництвом великої Монгольської
держави. Для цього японцям важливо було переконатися у спроможності
Радянського Союзу військовими засобами вчинити перешкоду здійсненню їх
намірів. З цією метою наприкінці липня 1938 р. японські війська вторглися на
радянську територію в районі озера Хасан, але дістали рішучу відсіч.
З такою драматичною політичною обстановкою у світі Німеччині залишалося
тільки завершити ліквідацію Чехословаччини. Її політичні погрози, шантаж і
провокації переростають у відкритий силовий тиск із використанням збройних сил.
Для цього потрібно було знайти слушний привід. Таким приводом став розпуск 10
березня 1939 р. пражським урядом Гаха словацького уряду на чолі з Тісо і
запровадження надзвичайного стану в Чехословаччині для збереження її єдності.
За вказівкою з Берліна 14 березня словацький уряд проголосив утворення
самостійної Словацької держави під захистом німецького рейху. У цей же день
Гітлер викликав Гаха в Берлін і грубими погрозами змусив його підписати
документ, яким ставив країну під захист Німеччини.
15 березня 1939 р. німецькі війська ввійшли в Прагу. Наступного дня
Німеччина оголосила про створення на території Чехословаччини протекторату
Богемії й Моравії. Під протекторат Німеччини увійшла й Словаччина. Одночасно
угорські війська захопили Закарпатську Україну. Чехословаччина як держава
припинила своє існування. Отже, сила почала сприйматись як найвагоміший
аргумент під час розв'язання міжнародних проблем. 22 березня Німеччина після
ультиматиму Литві ввела свої війська в Клайпеду (Мемель), колишнє німецьке місто
й порт, передане Лігою Націй у 1923 р. під час гарантії Англії й Франції. Цей
насильницький акт Німеччини наочно показав справжню вартість англо-
французьких гарантій.
З квітня 1939 р. за розпорядженням Гітлера в німецьких штабах розпочалося
вироблення плану нападу на Польщу («Вайс») з таким розрахунком, щоб
«здійснення операції було можливе у будь-який час починаючи з 1 вересня 1939 р.».
11 квітня план військового розгрому Польщі був затверджений Гітлером. Так у
німецьких документах вперше з'явилась рокова дата можливого початку Другої
світової війни.
На такому тлі зросли войовничі настрої в Римі. Увага фашистської верхівки
була переведена на реалізацію агресивних задумів на Балканах. 7 квітня італійські
війська висадилися в Албанії. Наступного дня Албанія перейшла під протекторат
Італії і на прохання проіталійських налаштованих албанців включена до складу
Італійської імперії. Албанська територія була перетворена на плацдарм для нападу
на Грецію та Югославію. Муссоліні вдалося домогтись від Ріббентропа заяви, що
Середземномор'я ніколи не буде сферою німецької експансії.
На устремління Німеччини до розширення агресії у Центральній Європі й
Італії, а також на Балканах стало можливим утворення німецько-італійського союзу.
Щоправда, в ході попередніх переговорів щодо його змісту виникли певні
розбіжності: німці наполягали на невідкладності данцігського питання, італійці – на
відмові від негайного вступу у війну (до 1943 р.). Зрештою було домовлено, що
пакт, проект якого був складений переважно Німеччиною, буде підписаний у
Берліні Ріббентропом і Чіано. 22 травня 1939 р. в присутності Гітлера і Геринга
«Пакт про дружбу і союз між Німеччиною й Італією» («Стальний пакт») було
підписано. Цей договір мав такий характер. Стаття 2 договору передбачала негайне
проведення консультацій у разі міжнародної безпеки. Стаття 3 зобов'язувала обидві
сторони за умови втягнення однієї з них у воєнні ускладнення надання негайної
підтримки всіма своїми військовими силами на суходолі, на морі та в повітрі. Окрім
того, передбачалося посилити військову співпрацю, а в таємному протоколі йшлося
про узгодження пропаганди. Цим договором політика Італії недвозначно ставилася в
залежність від німецької.
Міжнародна обстановка ускладнювалася посиленням агресивної
мілітаристської Японії на Далекому Сході. Захопивши великі райони Китаю, 11
травня 1939 р. вона здійснила напад на союзну СРСР Монгольську Народну
Республіку. Приводом для агресивних дій Японії в районі річки Халхін-Гол стали її
територіальні претензії на нібито спірні райони на маньчжурсько-монгольському
кордоні, всупереч серйозним застереженням радянського уряду про те, що кордон
МНР Радянський Союз захищатиме так же рішуче, як і свій власний. Японія, плани
війни якої проти СРСР передбачали нанесення головних ударів у напрямку
радянського Примор'я й Забайкалля, розгорнула широкомасштабну халхінгольську
операцію. В районі боїв Японія зосередила понад 75 тис. осіб, 500 гармат, близько
200 танків, 300 літаків.
Сполохи локальних війн і збройних сутичок поступово втягували світ у новий
глобальний конфлікт. Розмежування політичних й військових сил на міжнародній
арені очікувало свого завершення, вимагало від західних держав рішучих
політичних кроків для відвернення реальної загрози нової світової війни. Весна й
літо 1939 р. були гранично насичені багатосторонніми й двосторонніми
переговорами, планами і комбінаціями, дипломатичними маневрами та військовими
погрозами.
31 березня 1939 р., проконсультувавшись із французьким та польським
урядами, Чемберлен оголосив, що Польщі буде надано гарантії підтримки всіма
засобами. 6 квітня, після візиту Бека в Лондон, Чемберлен заявив, що Велика
Британія та Польща вирішили замінити одностороннє й тимчасове зобов'язання від
31 березня союзницьким договором. Німеччина на цей крок відреагувала негайно.
Того ж дня німецький державний секретар фон Вайцзеккер заявив польському
послові Ліпському, що договір 1934 р. про ненапад несумісний з англо-польською
угодою. Щодо Англії, то Німеччина анулювала англо-німецьку морську угоду 1935
р. і висунула вимогу повернення колоній.
У відповідь французький уряд 13 квітня зробив заяву на підтвердження
франко-польського військового союзу 1927 р. Крім того, цього ж дня Англія й
Франція оголосили про надання гарантій Румунії, Греції та Туреччині, з якою
пізніше буде укладено англо-франко-турецький союзний договір. Це був крок,
розрахований на те, щоб перешкодити Німеччині прибрати до рук економіку
Південно-Східної Європи та Середземномор'я.
Гарантії Польщі, як країні, що опинилась в епіцентрі протиріч між великими
державами, безперечно могли б відіграти важливу роль у відверненні нового
військового конфлікту в центрі Європи. Але треба взяти до уваги ту обставину, що
вони не передбачали будь-яких істотних заходів щодо конкретної допомоги Польщі.
Крім того, без участі СРСР – єдиного супротивника Німеччини, який мав з
Польщею спільний кордон, гарантії були нереальними. Це розуміли більш тверді й
далекоглядні політики як в самій Англії й Франції, так і у США.
Більш того, президент Рузвельт вдався до спроби надати системі гарантій
міжнародного характеру, взявши на себе роль арбітра. 16 квітня він надіслав
персонального листа Гітлерові й Муссоліні з пропозицією заявити, що протягом
найближчих десяти років вони не вчинять агресії проти держав, зазначених у листі.
У разі позитивної відповіді США запропонують цим державам зробити такі ж заяви.
Рузвельт запропонував також розглянути за участю Америки проблему роззброєння
й питання справедливого розподілу сировини між країнами світу .
Ці пропозиції диктатори відкинули без вагань.
Проте уряди Англії й Франції були стурбовані не стільки проблемою
встановлення військового співробітництва з СРСР, скільки тим, як за рахунок
Польщі досягти власної безпеки і спрямувати агресію Німеччини в бік радянських
кордонів. Надавши гарантії Польщі, вони водночас розпочали таємні переговори з
Німеччиною щодо співробітництва з нею.
Це створювало серйозну загрозу міжнародної ізоляції Радянського Союзу.
Тому після ліквідації Чехословаччини в центрі уваги радянського уряду перебували
переговори з Англією й Францією з метою недопущення їх альянсу з Німеччиною і
створення реальної системи колективної безпеки, а з виникненням труднощів і
перепон – одночасні переговори з Німеччиною.
4. Переговори західних держав із СРСР. Радянсько-німецьке зближення.
Пакт Молотова-Ріббентропа.
Перспектива війни через Данциг викликала занепокоєння керівників західних
держав і змусила їх вдатися до пошуків прийнятних для них умов співробітництва з
СРСР. Радянське керівництво, у свою чергу, орієнтується на співпрацю із західними
демократіями, не виключаючи при цьому досягнення згоди й з іншою стороною –
Німеччиною.
Уже 18 березня, тобто через три дні після окупації німцями Чехословаччини,
нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов запропонував терміново скликати в
Бухаресті конференцію шести держав – Франції, Великої Британії, Туреччини,
Польщі, Радянського Союзу й Румунії з метою створення «мирного фронту», щоб
зупинити Гітлера. Проте західні уряди, зокрема Великої Британія, визнали цю
пропозицію передчасною. Натомість, глава англійського уряду Чемберлен висунув
пропозицію, щоб Франція і Велика Британія виступили разом з Радянським Союзом
і Польщею з офіційною декларацією із зобов'язанням негайних консультацій про ті
кроки, які мають бути прийняті для загальної протидії подальшій агресії в Європі.
Англійський проект чотирьохсторонньої декларації не був реалізований через
антирадянську позицію польського уряду, який повідомив, що не підпише
політичної угоди, однією зі сторін якої був би Радянський Союз. Таким чином,
відмовляючись від співробітництва з СРСР у справі обмеження німецької агресії в
Європі, Польща поставила себе перед загрозливими наслідками.
Результатом політичних маневрів Великої Британії й Франції щодо створення
перепон на шляху поширення агресії Німеччини став тільки обмін 22 березня
нотами між обома урядами, що містили взаємні зобов'язання про надання один
одному допомоги у разі нападу на одну зі сторін, що поклало початок формуванню
англо-французької коаліції.
Політика західних держав щодо співробітництва з Радянським Союзом дещо
активізувалася й набула чіткіших обрисів після вторгнення 7 квітня 1939 р.
італійських військ в Албанію. Уряд Франції, з огляду на відмову Польщі вести
переговори з радянською стороною, прийняв рішення розпочати прямі переговори з
Москвою по дипломатичних каналах. Однак те, що обговорення військових проблем
було доручено французькому військовому аташе в Москві, а не повноважній
делегації, свідчило про відсутність серйозних намірів у західних урядів
об'єднуватися з Радянською країною у військовий союз проти Гітлера.
15 квітня Великої Британія й Франція зробили свої перші пропозиції Москві.
Але, якщо британські пропозиції обмежувались тільки проханням до СРСР
виступити з декларацією про готовність надати допомогу Польщі й Румунії, то
французи запропонували, щоб три держави обмінялись зобов'язаннями про взаємну
підтримку у разі втягнення однієї з них у війну з Німеччиною. Жодна з пропозицій
не влаштувала радянську сторону. Через два дні М. Литвинов висунув цілком
конкретні й далекоглядні контрпропозиції: договірні сторони не тільки
зобов'язуються надавати один одному взаємну допомогу, а й підкріплюють свої
зобов'язання військовою конвенцією, що визначає конкретні дії їх збройних сил у
разі війни. Учасники союзу, до якого за бажання могла приєднатися Польща,
гарантують всебічну допомогу східноєвропейським державам, розташованим між
Балтійським і Чорним морями, у разі агресії проти них. Згідно з радянськими
пропозиціями переговори з військових питань повинні розпочатися водночас з
політичними.
Французький кабінет через силу погодився взяти радянські пропозиції за
основу переговорів. Чемберлен продовжував настоювати на тому, щоб Москва дала
односторонні гарантії Польщі й Румунії, після чого англійський уряд вивчив
питання про угоду з Радянським Союзом. Через пасивність і очевидне небажання
західних держав укласти дійовий тристоронній союз з радянською країною
переговори зайшли в глухий кут.
В травні відбулися кардинальні зміни в керівництві зовнішньополітичного
відомства Радянського Союзу. Замість М. Литвинова, який мав репутацію
прихильника колективної безпеки, наркомом зовнішніх справ був призначений В.
Молотов. Відставку Литвинова західний політичний бомонд сприйняв як ознаку
можливої зміни радянської політики.
Під тиском громадськості та критики зсередини кабінету міністрів
англійський прем'єр-міністр змушений був дати згоду на обговорення договору про
взаємодопомогу, військову конвенцію і надання гарантій країнам, яким загрожувала
гітлерівська агресія.
27 травня Молотов отримав нові англо-французькі пропозиції, близькі до
радянських. У них ішлося про взаємну допомогу у разі війни внаслідок агресії проти
Польщі, Румунії, Греції, Туреччини або Бельгії. Щодо Балтійських країн, зокрема
Естонії та Латвії, то на відміну від пропозиції радянської сторони включити їх до
списку країн, яким надавалися гарантії від нападу агресорів, англійці пропонували
обмежитись окремим протоколом. Це не влаштовувало радянську сторону, і західні
пропозиції було відхилено.
31 травня у своєму першому публічному виступі на сесії Верховної Ради в
якості наркома іноземних справ СРСР В. Молотов піддав різкій критиці Англію і
Францію за їх нерішучість. Він підкреслив, що якщо вони дійсно бажають укласти
договір з Радянським Союзом про стримування агресії, то повинні перейти до
справи і погодитись з трьома основними положеннями:
по-перше, укласти тристоронній договір про взаємодопомогу;
по-друге, надати гарантії від нападу агресорів державам Центральної та
Східної Європи, у тому числі всім європейським країнам, межуючим з Радянським
Союзом;
по-третє, укласти конкретну угоду про обсяги й форми негайної й ефективної
військової допомоги, надаваної один одному й гарантованим державам у разі нападу
агресорів.
Переговори щодо укладання тристороннього договору про взаємну допомогу
відбувалися в атмосфері взаємних підозр і недовіри. На поступки західні країни
йшли неохоче й обережно, але в міру зростання німецької загрози позиції повільно
зближалися Залишалося врегулювати проблему співвідношення між політичною й
військовою угодами та усунути розбіжності в трактуванні поняття «непряма
агресія», хоча принципового характеру вони не мали. Залишалося тільки
підготувати і підписати військову конвенцію – найважливішу складову союзного
договору.
Переговори військових місій розпочалися у Москві 12 серпня 1939 р.
Радянську делегацію очолив нарком оборони К. Ворошилов, французьку – член
військової ради Ж. Думенк, британську – адмірал П. Дракс. Склад англійської
військової місії викликав подив не лише в самій Англії, а й за кордоном. Про те, що
англійський уряд навіть «забув» дати голові місії письмові повноваження на ведення
переговорів було свідчення його несерйозного ставлення до переговорів. Та й
інструкції, надані англійській місії орієнтували її вести переговори обережно і
якомога повільніше. Не відрізнялися конкретністю в ключових питаннях також
інструкції французькій місії. Інструкція радянської делегації була націлена на
підписання військової конвенції, але за умови погодження конкретних і дійових
заходів щодо взаємного гарантування безпеки. Більше того, член радянської
військової місії Б. Шапошников виклав конкретний план розгортання радянських
збройних сил проти агресії в Європі. Він заявив, що Радянський Союз готовий
розгорнути і виставити на фронт 120 піхотних дивізій, 16 кавалерійських дивізій, 5
тис. важких гармат, 9-10 тис. танків, від 5 до 5,5 тис. бомбардувальників і
винищувачів. Проте участь СРСР у війні можлива тільки у тому разі, якщо радянські
збройні сили зможуть вступити у бій з німцями, пройшовши спочатку територіями
Польщі й Румунії. Доти, доки радянська сторона не отримає відповіді на
кардинальне питання про пропуск радянських військ на територію Польщі й
Румунії, вся попередня робота є марною. Такою була чітка, але тверда позиція
радянської сторони.
Слід зауважити, що переговори про укладання союзу і військової конвенції
відбувались за складної політичної обстановки, особливість якої полягала у тому,
що водночас за кулісами московських переговорів таємні переговори з Німеччиною
вела не тільки Англія, а й Радянський Союз. Набувала реальних обрисів можливість
укладення радянсько-німецького договору, який обмежив би просування вермахту
на схід.
Економічні німецько-радянські переговори, зокрема про нову кредитну угоду
(першу укладено в 1935 р.), велися з 1938 р. за ініціативою німецької сторони. Натяк
на доцільність політичних переговорів у травні 1939р. зробив Молотов під час
зустрічі з німецьким послом у Москві Шуленбургом. Подальша ініціатива про
початок політичного радянсько-німецького діалогу вже належала німецькому
керівництву, яке довідалось про англо-франко-радянські переговори і можливість їх
успішного завершення.
Ріббентроп доручив Шуленбургу запевнити Москву в готовності Німеччини
відновити німецько-радянську дружбу і уповноважив посла від свого імені просити
Молотова про зустріч зі Сталіним. Молотов заперечив необхідність негайного
прибуття Ріббентропа в Москву, обумовивши свою позицію необхідністю
підготувати результативність переговорів та з'ясуванням низки питань, зокрема, чи
готовий німецький уряд укласти з СРСР пакт про ненапад, надати спільні гарантії
Прибалтійським країнам, а також вплинути на Японію для прискорення
врегулювання радянсько-японських взаємовідносин з метою усунення
прикордонних конфліктів.
17 серпня Шуленбург інформував Молотова про позитивну відповідь з
Берліна на поставлені запитання і повторне прохання Ріббентропа прийняти його в
Москві. Молотов не заперечував, але просив Шуленбурга з'ясувати, чи готовий
німецький уряд підписати додатковий протокол з питань зовнішньої політики як
невід'ємну складову пакту про ненапад. Ріббентроп прийняв цю умову і попросив
дозволу на якнайшвидше прибуття до Москви.
Цей же день, тобто 17 серпня, став кризовим для англо-франко-радянських
переговорів. Оскільки на поставлені запитання відповіді так і не надійшло,
Ворошилов запропонував відкласти роботу наради до отримання відповіді.
Наступне засідання було вирішено скликати через чотири дні.
Наступний розвиток політичних подій набуває стрімкого характеру. 18 серпня
на наполегливе прохання Шуленбурга дозволити Ріббентропу найближчими днями
приїхати до Москви Молотов запропонував для його візиту дату 26 чи 27 серпня. 19
серпня 1939 р. було укладено нову німецько-радянську угоду про надання
Німеччиною Радянському Союзу кредиту 20 млн. марок для придбання німецьких
промислових товарів, у тому числі предметів озброєння, котрий повинен був
покриватися поставками з СРСР продуктів, сировини і нафтопродуктів.
20 серпня Гітлер, придушивши в собі гордощі і пихатість, звертається до
Сталіна з особистим проханням перенести дату візиту німецького міністра на 22 чи
23 серпня, зважаючи на особливу напруженість між Німеччиною й Польщею.
Наступного дня Сталін у відповідь на прохання Гітлера дав згоду на приїзд
Ріббентропа до Москви для підписання радянсько-німецького договору про ненапад.
21 серпня глава французької військової місії одержав від Даладьє телеграму,
якою він уповноважувався підписати військову конвенцію, про що той невідкладно
повідомив Ворошилова. Але без згоди Польщі на перебування і прохід радянських
військ через територію Польщі у разі початку проти неї німецької агресії це був
порожній жест. До того ж не існувало для підписання й самої конвенції. Щодо
Англії, то її уряд продовжував зберігати мовчання. Подальші переговори із
західними державами втрачали сенс.
22 серпня нарком закордонних справ Молотов зустрівся з англійським і
французьким послами й повідомив їх про згоду СРСР і Німеччини підписати договір
про ненапад та про прибуття з цією метою до Москви 23 серпня міністра
закордонних справ Німеччини Ріббентропа. При цьому він підкреслив, що
радянський уряд погодився на переговори з Німеччиною тільки тоді, коли
переконався, що західні союзники не хочуть вступати у військовий союз із СРСР.
Як показали наступні події, провал московських переговорів став тим
рубежем, після якого відвернути напад Німеччини на Польщу і Другу світову війну
вже було неможливо.
В указаний Сталіним день 23 серпня в Москву приїхав Ріббентроп, наділений
Гітлером повноваженнями для підписання договору, який би набрав чинності
негайно. Переговори розпочалися відразу по прибутті Ріббентропа, а в ніч на 24
серпня у Кремлі між двома країнами було підписано договір про ненапад з таємним
протоколом.
У договорі про ненапад, оприлюдненому 24 серпня 1939 р., містилася заява
про прагнення обох країн до зміцнення справи миру. Обидві сторони
зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не
підтримувати жодної третьої сторони, яка розв'язувала б агресію проти однієї з них,
не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін,
проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти між ними тільки шляхом
обміну думками або арбітражу. Договір, що вступав у дію негайно, укладено на 10
років з можливістю автоматичного продовження ще на п'ять років.
Значно важливішим був таємний протокол, яким по суті визначалися сфери
геополітичних інтересів обох держав. Статті протоколу відносили до радянської
зони інтересів Фінляндію, Естонію, Латвію, Східну Польщу (включаючи Західну
Україну і Західну Білорусію) по лінії Нарев-Вісла-Сян, а також визначали інтереси
СРСР щодо Бессарабії. До зони впливу Німеччини входила Литва. На практиці це
означало межу просування німецьких військ на схід у разі війни і невтручання
Німеччини в радянські рішення щодо вказаних держав і територій, які раніше
входили до складу Росії. Щодо Німеччини, то вона забезпечувала собі нейтралітет
Радянського Союзу при нападі на Польщу.
Підписання німецько-радянського договору про ненапад, який ввійшов в
історію як «пакт Молотова-Ріббентропа», став справжньою сенсацією і набув
широкого резонансу у світі. Найболіснішою була реакція на цю подію в Англії і
Франції, адже укладення пакту означало цілковиту поразку англо-французької
політики. Для Франції це означало ще й втрату чинності франко-радянського
договору 1935 р.
Німецька громадськість сприймала договір як спритний дипломатичний
маневр, який посилює позиції Німеччини у близькій війні з Польщею. Більшість
радянської громадськості сприйняла договір з недовірою, але значна її частина
вважала цей крок уряду правильним, і що країні на найближчий час гарантоване
мирне життя.
Але найрізкішою була реакція на німецько-радянський договір у Японії, уряд
якої оцінив його як зрадницький і заявив Німеччині офіційний протест. 28 серпня
кабінет прем'єр-міністра Н. Хіранума, який обстоював укладення з Німеччиною
військового союзу проти СРСР, подав у відставку.
Такими ж неоднозначними й суперечливими є й оцінки цих подій як
радянської, так і сучасної історіографії. З відстані майже в 65 років у їх оцінці
правомірним вбачається розуміння того, що Радянський Союз влітку 1939 р. діяв у
річищі тих «правил гри», котрі в той час практикували великі держави, кожна з яких
керувалася власними цілями, невважаючи на хисткі норми міжнародного права того
часу.
Безперечно, міркування щодо безпеки держави посідали важливе місце у
радянській зовнішній політиці, але навіть це не може слугувати виправданням курсу
сталінського керівництва на зговір з нацистським режимом, що спричинило
відторгнення усієї світової громадськості. Фактично Сталін знехтував, відкинув усі
моральні, ідеологічні та правові міркування і пішов на далекосяжне співробітництво
з нацистським режимом. Розмежування сфер інтересів СРСР і Німеччини, закріплені
в таємному протоколі 23 серпня 1939 р. та інших таємних протоколах, підписаних з
Німеччиною, з юридичного погляду суперечили суверенітету і незалежності третіх
країн.
Література
1. Сборник документов по международной политике и международному праву. – М.,
1934. – Вып. 6. Причины второй мировой войны: Документы и материалы. – М.,
1988.
2. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів: Пер. з фр. – К.:
Основи, 1999.
3. Военно-блоковая система империализма: История и современность. – М., 1980.
4. Мировые войны XX века: В 4 кн. – Кн. 3: Вторая мировая война: Исторический
очерк. – М.: Наука, 2002.
5. Нюрнбергский процесс: Сб. материалов: В 8 т. – М., 1999. – Т. З, Т. 8.
6. Косикин А. А. Военные действия на реке Халхин-Гол // Актуальные проблемы
новейшей истории. – М., 1991.
7. Год кризиса: 1938-1939: Документы и материалы: В 2 т. – М., 1990. – Т. 1.
8. От Мюнхена до Токийского залива: Взгляд на трагические страницы истории
Второй мировой войны. – М., 1992.
9. Война и политика. 1939-1941. – М., 1999.
10. Внешняя политика СССР: Сб. документов. – Т. 4.
11. Киссинджер Г. Дипломатия: Пер. с агнл. – М., 1997.
12. Богарский С. Дипломатия периода Второй мировой войны: международные
конференции 1940-1945 гг. М., 1959.
13. Шаповал Ю. Невигадані історії. – К., 2004.
14. Переписка председателя Совета Министров СССР с президентом США и
премьер-министром Великобритании во время Великой Отечественной Войны
1941-1945 гг. – Т. 1. – М., 1957.
15. Цвєтков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.:
Навч. посіб. – К.: Либідь, 1997.
16. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.:
Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ,
2006. – 368 с.
 ТЕМА 5
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
(1939 - 1945 рр.)
ПЛАН
1. Криза у міжнародних відносинах. Початок Другої світової війни.
2. Зовнішня політика СРСР: зміцнення геостратегічних позицій у
початковій фазі війни.
3. Вступ СРСР та США у Другу світову війну. Створення
антигітлерівської коаліції (червень 1941-1942 рр.).
4. Проблеми другого фронту в міжнародних відносинах Великої Британії,
США та СРСР.
5. Тегеранська конференція.
6. Створення засад ялтинсько-потсдамської системи міжнародних
відносин.

1. Криза у міжнародних відносинах. Початок Другої світової війни.

Укладення Радянським Союзом і Німеччиною пакту про ненапад довело
міжнародну напруженість, яка відчувалася ще з весни 1939 р., до крайньої межі.
Попри шок, викликаний у європейців підписанням угоди між двома
антагоністичними тоталітарними режимами, вона була сприйнята світовою
громадськістю як сигнал до початку війни, що майже напевне перетвориться на
світовий конфлікт. Ні для політиків, ні для пересічних громадян не було таємницею,
що війна у Європі може виникнути через неподатливість Польщі німецьким
претензіям щодо Данцига. У відповідь на німецький меморандум 27 квітня, міністр
закордонних справ Юзеф Бек у заяві 5 травня підтвердив, що категорично стоїть за
автономію Данцига і що він не бачить жодної причини обмежувати свій суверенітет
на власній території.
Гостро відчуваючи небезпеку для Польщі з боку Німеччини, польський уряд
докладає зусилля, щоб схилити Францію до підписання військової угоди, що за
розрахунками польських урядовців повинна утримати Німеччину від агресії. І хоча
19 травня військовими міністрами генералами Касприжицьким та Гамленом таку
угоду було підписано, введення її в дію кабінет міністрів Франції відклав до
підписання політичної угоди.
Проте остання до нападу Німеччини на Польщу так і не була підписана через
те, що вона вимагала включення в конвенцію статті про життєву важливість
Данцига для Польщі. В Данцигу міська влада, переважно нацистська, намагалася
позбавити його статусу вільного міста, влаштовуючи для цього демонстрації,
паради, часто вдаючись до погроз. 23 серпня Данцизький сенат проголосив
гауляйтера Форстера керівником «міста-держави».
За таких умов зволікання французького уряду з підписанням політичної
конвенції з Польщею не можна оцінити інакше, як продовження політики
«Мюнхена», потурання гітлерівській агресії на сході Європи. Слід гадати, що
Франція ще не втратила надії на мирне врегулювання конфлікту між Німеччиною й
Польщею і, отже, сама сподівалася уникнути військового протистояння з
Німеччиною.
Після підписання радянсько-німецького договору про ненапад події набули
надзвичайного прискорення. Англійський прем'єр-міністр Чемберлен у Палаті
громад заявив, що Велика Британія дотримає своїх зобов'язань щодо Польщі. 25
серпня англійський уряд підписав договір про союз з Польщею, про який було
оголошено ще 6 квітня. Договір передбачав автоматичний виступ союзної держави у
разі агресії або в разі дій, що загрожують незалежності однієї з обох країн.
Зрозуміло, що йшлося про можливість німецького нападу на Данциг.
Укладання англо-польського союзу перекреслило розрахунки Гітлера
відірвати Англію від Франції і Польщі. Але це зупинило Гітлера в його активних
військових приготуваннях до нападу на Польщу. Тому цілковитою несподіванкою
для нього виявилась відмова Італії виступити на боці Німеччини проти Польщі, про
що Муссоліні повідомив Гітлера у посланні 25 серпня. Він відверто заявив, що, на
його думку, війну починати зарано і доцільно провести загальну конференцію.
Відмову від виступу проти Польщі Муссоліні аргументував недостатнім станом
воєнної готовності Італії.
Аналогічні розчарування чекали на Гітлера й з боку Франції, коли він через
французького посла в Берліні намагався застерегти її від втягування у військовий
конфлікт з Німеччиною через Польщу. У відповідь французький прем'єр Даладьє 26
серпня заявив, що доля миру тільки в руках Гітлера, що важко збагнути, як можна
розпочати війну без останньої спроби мирного врегулювання між Німеччиною й
Польщею. Гітлер вперто заявив, що він хоче повернути Данцинг рейхові, і справа
зайшла надто далеко. Цю заяву слід було розуміти так, що Гітлер за жодних
обставин не відмовиться від нападу на Польщу.
У критичні останні дні серпня, незважаючи на тверде рішення Гітлера щодо
Польщі, Франція й Англія вдалися до спроби зберегти мир, відновивши контакти
між польським і німецьким урядами. 28 серпня британський уряд запропонував
Гітлерові вдатися до переговорів, у відповідь на що той висунув нові умови: Данциг,
увесь «коридор», частина польської Верхньої Сілезії. Зустрітися з повноважним
представником Польщі він все ж погодився, але за умов, що той прийде 30 серпня. З
незрозумілих причин англійський уряд не передав у той же день німецькі пропозиції
Польщі, тому польський уряд дав згоду на зустріч опівдні 31 серпня. Увечері цього
ж дня відбулася аудієнція польського посла Ліпського з Рібентропом, однак
документа, що містив список пропозицій польському уряду, йому не було вручено
під тим приводом, що події вже випередили час. Пізно увечері 31 серпня німецьке
радіо сповістило, що фюрер два дні чекав на приїзд уповноваженого польського
представника, і оприлюднило програму мирного врегулювання з 16 пунктів, які
вчасно не були доведені до відома Польщі. Зазначивши, що навіть за умови
вчасного отримання цих вимог Польщею, малоймовірне їх прийняття нею.
Ще одна спроба зберегти мир була здійснена з боку Італії. 31 серпня
Муссоліні запропонував Франції та Англії 5 вересня скликати конференцію для
врегулювання німецько-польських відносин. Але ініціатива Італії виявилась
запізнілою і нереальною.
На світанку 1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли польський кордон і
розпочали наступ у глиб Польщі. Польща звернулася до своїх союзників з
проханням про допомогу, але ті не поспішали. Ввечері 2 вересня глава уряду
Польщі надіслав Франції та Англії ще наполегливіше прохання про допомогу. І
тільки після цього 3 вересня уряди цих країн поставили німецькому уряду
ультиматуми про негайне припинення Німеччиною вторгнення і виведення своїх
військ з Польщі. Обидва ультиматуми було відхилено і того ж дня Англія і Франція
оголосили Німеччині війну.
На тлі такого розвитку подій після укладення радянсько-німецького договору
про ненапад досить дивно виглядає абсолютна бездіяльність радянського уряду на
зовнішньополітичній арені. Чим пояснити таку позицію СРСР – великої і могутньої
держави, яка на всіх перехрестях міжнародної політики гучно заявила про свою
прихильність до миру, до колективної безпеки у Європі, про свою готовність прийти
на допомогу будь-якій країні, яка зазнає агресії. Сталін мовчки стерпів злісні образи
і звинувачення на свою адресу у цинізмі, дволикості й пособництві нацистській
агресії, які лунали з Парижа і Лондона.
Зобов'язання сторін, що підписали договір про ненапад, утримуватись від
нападів одна на одну не могло бути стримуючим чинником для демонстрації певної
реакції з приводу передбачуваної агресії Німеччини проти Польщі. Наміри обох
сторін щодо розчленування Польщі та поділу Європи на сфери впливу, зафіксовані у
таємному протоколі, були приховані від світової громадськості на довгі шістдесят
років.
Якими ж державними інтересами керувався тоді Сталін у своїх вчинках і діях?
Можливо, почуттям помсти за ганебну катастрофу Червоної Армії під Варшавою і
Львовом 1920 р., до того ж Сталін був одним з тих, хто прагнув напоїти «червоних
коней» з Вісли. Не виключено, але ця версія не вичерпує відповіді на запитання.
Відповідь на запитання слід шукати у промові Сталіна на засіданні Політбюро
ЦКВКП(б) 19 серпня 1939 р., тобто напередодні укладення пакту Молотова-
Ріббентропа (до речі, теж прихованого не тільки від радянських людей, а й від усієї
партії):
«Питання війни або миру вступає у критичну для нас фазу. Якщо ми укладемо
договір про взаємодопомогу з Францією і Великобританією, Німеччина відмовиться
від Польщі і стане шукати «модус вівенді» з західними державами. Війна буде
відвернута, але в подальшому події можуть набути небезпечного характеру для
СРСР. Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про укладання з нею пакту про
ненапад, вона, звичайно, нападе на Польщу, і втручання Франції і Англії в цю війну
стане неминучим. Західна Європа зазнає серйозних збурень і безпорядків. У цих
умовах у нас буде багато шансів залишитися осторонь від конфлікту, і ми зможемо
сподіватися на наш вигідний вступ у війну. ...Ми повинні прийняти німецьку
пропозицію і ввічливо відіслати назад англо-французьку місію. ...Німеччина дає нам
повну свободу дій у Прибалтійських країнах і не заперечує з приводу повернення
Бессарабії СРСР. Вона готова віддати нам як зону впливу Румунію, Болгарію та
Угорщину. ...Таким чином, наше завдання полягає в тому, щоб Німеччина змогла
вести війну якомога довше... Дотримуючись позиції нейтралітету і чекаючи свого
часу, СРСР надаватиме допомогу нинішній Німеччині, постачаючи їй сировину й
продовольчі товари... В інтересах СРСР – Батьківщини трудящих, щоб війна
спалахнула між рейхом і капіталістичним англо-французьким блоком. Треба
зробити все, щоб ця війна тривала якомога довше з метою виснаження обох сторін».
Наведені уривки з промови Сталіна дають відповідь не на одне, а низку
питань, що пояснюють вчинки і дії Сталіна та його найближчого оточення:
— по-перше, вони підтверджують висновки ряду дослідників, що Радянський
Союз вів приховану, але активну підготовку до війни;
— по-друге, радянське керівництво усвідомило й унеможливлговило
досягнення позитивного результату під час переговорів з англо-французькою місією
щодо укладання союзу з Англією і Францією;
— по-третє, у розрахунки Сталіна, пов'язані з війною, входила реалізація
планів більшовиків на всесвітню комуністичну революцію.
Розрахунок Сталіна виявився точним. Підписання договору про ненапад для
Гітлера стало сигналом для початку агресії проти Польщі.
Так і не дочекавшись допомоги західних союзників, Польща чинила опір
недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі
та з використанням нової тактики, де першорядну роль було віддано авіації й
танкам.
Основним епізодом цієї війни стало 17 вересня, коли радянський уряд
повідомив про те, що віддав наказ своїм військам перетнути західний кордон.
Вторгнення Червоної Армії в Польщу політичне керівництво Радянського Союзу
мотивувало тим, що внутрішній розпад польської держави, який робив польсько-
радянські угоди недійсними, ставив радянську країну перед необхідністю взяти під
свій захист українське й білоруське населення. Такою була офіційна версія
радянського уряду, розрахована на легковірність громадськості.
Насправді вторгнення готувалося заздалегідь. Так, 8 вересня, посилаючись на
вступ у війну союзників Польщі — Франції та Великобританії, радянський нарком
закордонних справ В. Молотов заявив польському послу Гржибовському про
припинення радянських поставок Польщі. Трьома днями пізніше під приводом
консультацій зі своїм урядом радянський посол залишив Польщу.
11 вересня за розпорядженням Сталіна були розгорнуті Білоруський і
Український фронти, а 17 вересня радянський уряд у властивому для нього дусі
повідомив, що військам віддано наказ перетнути кордон для захисту українського і
білоруського народу в умовах внутрішнього розпаду польської держави. У цей же
день Ріббентроп зателефонував міністру закордонних справ Італії графу Чіано,
стурбованому вторгненням у Польщу радянських військ, і попередив його, що
радянська інтервенція відповідає заздалегідь узгодженому плану.
18 вересня у спільній німецько-радянській заяві було підтверджено єдність
поглядів і бажання відновити в Польщі порядок, порушений розпадом польської
держави.
Ще польська армія чинила опір німецьким військам, а 22 вересня
представники німецької і радянської сторони визначилися щодо демаркаційної лінії
між обома окупаційними зонами по лінії річок Нарев, Буг, Вісла, Сян. У радянську
зону потрапили всі землі польської держави, заселені українцями, в тому числі й так
зване Закерзоння з княжим Холмом. Але згодом Сталін переграв ситуацію й передав
землі за Бугом і Сяном до німецької зони, натомість отримав Литву у сферу
радянського впливу.
28 вересня у Москві Молотов і Ріббентроп підписали новий договір про
дружбу й кордон між СРСР і Третім рейхом з таємним протоколом, який остаточно
закріпив кордон з внесеними змінами. За таємним протоколом Сталін отримував
цілковиту свободу дій щодо країн своєї сфери впливу, Гітлер, відповідно, - у
Західній Європі. Німецько-радянський договір від 28 вересня 1939 р. змінив
конфігурацію Європи, з карти якої зникла велика Польща.
Чи міг бути іншим розвиток подій восени 1939 р.? Чи можна було зупинити
агресію Німеччини і тим врятувати Польщу і мир у Європі? З позиції сьогодення з
впевненістю можна сказати «так», якби союзники Польщі - Англія і Франція
залишилися вірними своїм зобов'язанням щодо надання їй військової допомоги. Але
дух «Мюнхена» настільки глибоко просяк у плоть західних політиків, що обіцяна
допомога обмежилась тільки проголошенням Англією і Францією війни нацистській
Німеччині. За умов, коли більшість німецьких дивізій, до того ж кращих, були
кинуті на Польщу, а на заході франко-англійські війська удвічі переважали сили, що
залишалися на західному кордоні, військово-політичну ситуацію можна було
змінити. Військові дії на Заході обмежувалися лише окремими сутичками:
англійська авіація завдала незначних пошкоджень німецькому легкому крейсеру, а
німецький підводний човен у відповідь торпедував англійський пасажирський
лайнер.
Знемагаюча Польща тоді ж благала Англію про допомогу у вигляді
бомбардування німецьких аеродромів і промислових центрів. На 9 вересня
становище поляків стало настільки відчайдушним, що їх послу в Лондоні було дано
вказівки ретельно роз'яснити польську позицію уряду Англії і попросити дати більш
чітку відповідь щодо планів ведення війни й надання допомоги Польщі. Послу на це
прохання заявили, що Англія не має наміру скидати бомби на Німеччину перш ніж
Німеччина сама не скине бомби на Англію.
Основна відповідь Англії на події у Східній Європі полягала не в
бомбардувальних операціях, а в «рейдах правди», як їх назвав міністр авіації Кінгслі
Вуд, які зводились до розкидання з повітря над Німеччиною листівок. Згодом
маршал авіації Харріс саркастично зазначив з приводу «рейдів правди»: «Особисто я
вважаю, що єдине чого ми домоглись, — це забезпечили потреби Європейського
континенту в туалетному папері на п'ять довгих років війни».
Основним результатом таких дій стало те, що вони викликали масове
обурення в Англії нездатністю надати потрібну допомогу Польщі. Бурхливу реакцію
на бездіяльність уряду щодо подій на сході Європи виявив і англійський парламент.
Більшість парламентів, як і громадськість Англії, закликали уряд підкріпити
оголошення війни активними бойовими діями, але відповідної реакції з боку уряду
не було. Жодних активних дій у цей період, який отримав назву «дивної війни», не
спостерігалося.
Такий же «примарний», оборонний характер як в Англії набула й війна у
Західній Європі. Не зважаючи на те, що у Францію прибув понад 160-тисячний
британський експедиційний корпус, французьке командування не зробило жодної
спроби перейти в наступ на заході, що могло б реально допомогти Польщі.
Французи пояснювали свою бездіяльність неготовністю армії до бойових операцій, а
також потужністю німецької укріпленої «лінії Зігфрида», наступ на яку призвів би
французьку армію до катастрофи. Свою поведінку французи називали «стратегічним
очікуванням».
Зволікання з розгортанням активних бойових дій мало наслідком те, що
командування німецькими сухопутними військами використувало бездіяльність
англо-французьких військ для передислокації на захід військ, які пройшли бойовий
гарт в успішній польській кампанії. Таким чином, англо-французьке командування
на Заході витратили блискучу можливість завдати нищівного удару Німеччині.
Пасивність на західному фронті уряди воюючих країн намагались
компенсувати у зовнішньополітичній сфері. Протягом всього періоду війни на сході
Європи Франція та Англія були переважно зайняті вирішенням питань зміцнення
своїх урядів і взаємних зв'язків. 5 вересня відбулися зміни в кабінеті міністрів
Англії. До складу кабінету були введенні Черчілль як перший лорд та Іден як
міністр домініонів. Відбувся перерозподіл функцій і в кабінеті міністрів Франції.
Після відставки міністра закордонних справ голова уряду Даладьє, який водночас
очолював також Міністерство національної оборони, перебрав на себе й функції
міністра закордонних справ. Наприкінці листопада – початку грудня було ухвалено
закон про надання урядові всієї повноти влади на період воєнних дій.
За погодженням з військовим керівництвом головнокомандувачем на
західному фронті було призначено французького генерала Гамлета та створено
франко-англійську найвищу військову раду, перше засідання якої відбулася 12
вересня. Але очікуваних рішучих дій французької армії так і не відбулося.
Готуючись до оборони, вона вичікувала, коли з запізненням розпочата перебудова
промисловості та американська допомога забезпечать їй перевагу над німецькою
армією. Щоправда, для посилення французької армії англійський уряд вивів на
бельгійський кордон чотири британські дивізії, але це не змінило ситуації на
західному фронті. «Сидяча війна» тривала.
За таких умов ініціатива належала Гітлерові. Покінчивши з Польщею, він
вдався до спроби знайти спільну мову з французьким та англійським урядами щодо
укладення миру, необхідного для закріплення своїх завоювань. На початку жовтня у
промові в Рейхстазі він наголосив, що нічого від них не вимагає і його цілком
влаштовують колоніальні території.
У виступі по радіо французький прем'єр Даладьє висловився в такому дусі, що
французи взялися за зброю проти агресії і складуть її тільки тоді, коли будуть мати
повну гарантію безпеки.
Зрозуміти інакше, як категоричну відмову від пропозиції Гітлера, було
неможливо. Так само категорично відмовив і британський глава уряду Чемберлен:
мирні умови, що виправдовують агресію, не можуть бути прийняті.
Справді, укладення миру з Німеччиною означало б визнання всіх здійснених
нею силових акцій щодо Австрії, Чехословаччини і Польщі. Таким чином, мирні
намагання Німеччини наразилися на категоричну відмову, що до краю розлютило
амбіційного фюрера. За його наказом 13 жовтня було оприлюднено урядову заяву, в
якій говорилося: «Тоді як фюрер висловив конструктивні пропозиції для побудови
мирної та захищеної Європи, Чемберлен і його кліка вибрали війну».
Заява не тільки містила погрозу, а й перекладала вину за майбутню долю
Європи на Францію та Англію. А щоб заява не виглядала простим залякуванням,
Німеччина сконцентрувала вздовж бельгійського й голландського кордонів
дев'яносто своїх дивізій.
Занепокоєні цим кроком Німеччини урядові кола Бельгії й Голландії вдалися
до спроби відновити мир зі свого боку і виступити з спільною ініціативою
посередництва. 7 листопада король Бельгії й король Голландії надіслали королю
Англії, президенту Франції Лебренові та Гітлерові телеграму, в якій запропонували
свої посередницькі послуги у вирішенні питання про укладення миру. Цю ініціативу
підтримали королі Данії, Норвегії, Швеції, Румунії, президент Фінської республіки.
Гітлер, найменшою мірою налаштований на мирне врегулювання, відповів
відмовою. Відхилили запропоноване посередництво й Франція та Англія, які все ще
вірили в затяжну війну, в тривалу оборону, яка виснажить військово-економічні
ресурси Німеччини, а їм дасть змогу здобути перевагу в озброєнні.
У відносно спокійну міжнародну обстановку періоду «дивної війни» на заході
деяке пожвавлення вніс Черчілль своїм виступом по радіо 20 січня 1940 р., яким
сподівався спонукати військове керівництво обох країн до активізації дій на
західному фронті. У його виступі прозвучав не прихований заклик до нейтральних
країн виконати свій обов'язок відповідно до Статуту Ліги Націй і стати на бік
Британської та Французької імперії проти агресії і зла.
У Лондоні поквапилися роз'яснити громадськості, що виступ Черчілля
відображає тільки його особисті погляди, а не думку уряду. Але Черчілль знову
висловив здивування, яке відчувають англійці з приводу «дивної війни» і запитують
себе, чому Британія ще досі не зазнала повітряних атак.
Роздратований випадами Черчілля, Гітлер у виступі з промовою в
Берлінському Палаці наприкінці січня 1940 р. дав зрозуміти, що перша фаза війни
закінчилася знищенням Польщі, а друга фаза — війна з бомбами, якої так прагне
Черчілль, — може розпочатися тепер.
У подальшому розвитку події набували стрімкого характеру. У Франції уряд
на чолі з Даладьє, який своєю військовою бездіяльністю втратив довіру парламенту
й громадськості, 22 березня подав у відставку. Новий кабінет очолив Поль Рено, з
яким французи пов'язували сподівання на ефективнішу діяльність уряду. 28 березня
Рено підписав у Лондоні декларацію, якою обидві держави зобов'язувались не
укладати ні перемир'я, ні сепаратного миру. 8 квітня обидві союзницькі уряди
вручили Норвегії ноту, в якій повідомляли про мінування її територіальних вод.
Нота була зумовлена тією обставиною, що Німеччина використовувала норвезький
порт Нарвік для вивезення великої кількості залізної руди, закупки якої здійснювала
у Швеції. Цікаво, що 8 квітня, саме у той час, коли англійські есмінці ставили міни
біля берегів Норвегії, німецькі військові кораблі рухались на північ уздовж
норвезького узбережжя, перекидаючи війська і спорядження на стратегічні пункти
вторгнення в Норвегію, яке увергне Європу й інші країни світу у справжню війну
Використовуючи затишшя на західному фронті німецьке командування
ретельно підготувало план бойових дій на Заході. 9 квітня Німеччина напала на
Данію і, не зустрівши опору, захопила її та взяла під свій «збройний захист».
Одночасно німецькі війська вторглись у Норвегію, де створила пронімецький уряд
на чолі з відставним генералом і лідером норвезьких фашистів Квіслінгом.
10 травня 1941 р. під приводом «захисту їхнього нейтралітету» Німеччина
напала на Бельгію й Голландію. Але справжньою метою вермахту був наступ на
Францію в обхід неприступної оборонної «лінії Мажино». Цього ж дня Чемберлена,
якого парламент визнав винним за поразку Норвегії, замінив Уїнстон Черчілль. Він
відразу сформував уряд національної єдності й енергійно взявся до організації
оборони Англії та допомоги Франції.
Успіх вермахту на першому етапі наступу викликав поразницькі настрої серед
французького керівництва. 18 травня заступником голови уряду був призначений
маршал А. Петен, а 19 травня відбулася заміна начальника французького
генерального штабу Гамлета на генерала Вейгона. Обидва військові діячі були
відомі як прихильники примирення з нацистським режимом.
На початку червня 1940 р. поразка французів і англійців на континенті стала
очевидною. Передбачаючи близьку перемогу Німеччини, 10 червня італійський уряд
оголошує війну Англії та Франції. На правах союзника Німеччини Муссоліні
сподівався розширити сферу свого панування в Середземноморському басейні і у
Північній Африці.
 Під час другого етапу наступу вермахту влада у Франції повністю перейшла
до рук капітулянтів. 16 червня Петен очолив новий уряд і наступного дня направив
у Берлін прохання про укладання миру. Проте Гітлер дав згоду на укладання тільки
перемир'я, сподіваючись, що залишившись без свого союзника, Англія також
відмовиться від війни і тоді йому вдасться нав'язати свої умови миру одночасно
обом країнам.
22 червня 1940 р. договір про перемир'я було підписано. За договором
Франція зобов'язалась демобілізувати свої збройні сили, її територія була розділена
на окуповану зону, в яку входили майже три п'ятих території країни, й не окуповану,
яка залишилася в руках уряду Петена. Області Ельзас і Лотарингія були приєднані
до Німеччини. 24 червня було укладено також італо-французьку угоду про
перемир'я. Таким чином, з Францією було покінчено. Англія залишилася наодинці з
Німеччиною.
Тоді Гітлер і військове керівництво ще вважали, що демонстрацією сили і
дипломатичним тиском удасться вивести з війни й Англію, і таким чином
забезпечити свободу дій на Сході. Проте уряд Черчілля відкинув пропозицію про
укладання компромісного миру, після чого Гітлер підписав директиву про
посилення морської й повітряної війни проти Англії.
У період з 1939 по 1941 р. Німеччина здобула низку перемог у Європі,
захопивши одну за одною Польщу, Норвегію, Голландію, Бельгію, Францію, а потім
Грецію та Югославію, установивши таким чином своє панування в Європі.
Це була європейська фаза війни, доки в неї не вступили СРСР, Японія та
Сполучені Штати Америки.
2. Зовнішня політика СРСР: зміцнення геостратегічних позицій у
початковій фазі війни.
На початку Другої світової війни Радянський союз дотримувався нейтралітету.
Документи і факти свідчать, що Сталін у своїх планах і діях виходив не стільки з
комплексу домовленостей, пов'язаних з пактом від 23 серпня, скільки з реального
розвитку подій. Важливими чинниками, що суттєво впливали на наступні рішення
радянського керівництва, були блискавичний розгром польської армії вермахтом,
що приголомшив всю Європу, і «дивна війна» на Заході замість очікуваних
активних дій протиборствуючих сторін.
Перед радянським керівництвом постало питання: чи будуть німці виконувати
серпневі домовленості чи ні? Як за таких умов повинна діяти радянське
зовнішньополітичне відомство? Між тим, з першого дня війни Німеччина почала
активно підштовхувати СРСР до участі у воєнних діях проти Польщі. Особливо
наполегливо щодо цього керівництво Німеччини почало тиснути на СРСР після
вступу у війну Англії та Франції. Німецькі лідери сподівалися, що західні держави в
такому разі оголосять війну Радянському Союзу, і він виявиться втягнутим у війну
на боці Німеччини як її союзник.
Слід віддати належне радянській дипломатії. Вона так обставила введення
Червоної Армії у Польщу, що зуміла переконати польське керівництво у
вимушеності цього кроку, уникнувши таким чином стану війни з Польщею, а послів
24 держав, які мали дипломатичні відносини з СРСР, - у тому, що він продовжує
зберігати нейтралітет у війні. Вторгнення радянських військ у Польщу надало
Радянському Союзу додаткової ваги: по-перше, підписання 28 вересня 1939 р.
радянсько-німецького «Договору про дружбу і кордон» дозволило чітко визначити
кордон між Німеччиною й СРСР по міжнародно визнаній «лінії Керзона», а отже,
уникнути всього, що в майбутньому могло спричинити тертя між ними; по-друге,
Західна Україна і Західна Білорусія влилися до складу СРСР; по-третє, Москва
отримала свободу дій у Прибалтиці і могла розпочати реалізацію першого пункту
таємного протоколу від 23 серпня, що стосувався Прибалтійських країн - Фінляндії,
Естонії, Латвії, Литви.
Міжнародна обстановка наприкінці вересня диктувала радянському
керівництву конкретні форми політики стосовно країн Прибалтики, не вдаючись до
територіально-політичного їх устрою. Цілком природно, що в умовах війни на
перший план вийшли міркування військового характеру, щодо розміщення
радянських військ і військово-морських баз у Прибалтиці з тим, щоб тримати
вермахт якомога далі на захід від кордону. Становище країн, розташованих між
такими протиборствуючими державами, як СРСР і Німеччина, було безнадійним.
Тому майже ультимативну пропозицію Радянського Союзу на початку жовтня
1939 р. про укладання угод про взаємодопомогу урядів Литви, Латвії та Естонії
сприйняли як найменше лихо. Сторони зобов'язались надавати одна одній сумірну
допомогу, включно до військової. Передбачалося створення на території Латвії,
Естонії і Литви військових баз і розміщення на них контингентів радянських
військових частин чисельність по 25 тис, осіб (у Литві — 20 тис.). На той час ці
угоди ще не торкалися суспільного і державного устрою Прибалтійських країн. Як
по лінії Наркомату закордонних справ, так і директивами військового відомства
гарнізонам радянських військ роз'яснювалось, що вони не мають права втручатися у
внутрішній устрій цих країн, у їхні політичні справи і соціальний лад .
Отже восени 1939 р. радянський уряд, діючи в рамках, визначених таємним
протоколом, водночас прагнув дотримуватись зовнішніх норм міжнародного права.
Свідченням цього є і форма договорів з Прибалтійськими країнами, і дотримання
умов цих договорів, у всякому разі — до літа 1940 р., коли стратегічна обстановка в
Європі різко змінилася.
Західні держави у вересні 1939 р. не ризикнули оголосити війну Радянському
Союзу. Уряди Англії й Франції вирішили, що доцільніше продовжувати
підтримувати дипломатичні відносини з СРСР, щоб утримати його від подальшого
зближення з Німеччиною. Крім того, введення радянських військ у східні райони
Польщі і Прибалтійські країни розглядалося ними як звуження економічної і
стратегічної бази німецького рейху. На думку Черчілля, створювався «східний
фронт» стримування Німеччини.
У ті ж дні, коли укладалися договори СРСР з країнами Прибалтики,
радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з пропозицією розпочати переговори
про врегулювання низки територіальних питань. У Москві побоювались, що
територія Фінляндії може бути використана іншими країнами у війні проти СРСР.
Як і у випадку з Прибалтійськими країнами, радянський уряд запропонував
Фінляндії укласти договір про взаємну допомогу. Проте західні держави переконали
Фінляндію, що вона повинна чинити протидію Радянському Союзу. До цього
схилялися й урядові кола країни.
Переговори розпочалися 12 жовтня і тривали з перервою упродовж місяця.
Радянський Союз був представлений делегацією, до складу якої входили Сталін і
Молотов, фінську делегацію очолював авторитетний політик Ю. Паасіківі -
посланник Фінляндії в Швеції.
 Радянські пропозиції про укладання з Фінляндією договору, подібного до угод
з країнами Прибалтики, були відхилені фінською стороною. Радянська делегація
висунула іншу пропозицію — відсунути кордон на Карельському півострові на
кілька десятків кілометрів на північ від Ленінграда, передати СРСР декілька
островів у Фінській затоці, частину території півостровів Рибачий і Середній у
Баренцовому морі в обмін на удвічі більшу територію у радянський Карелії.
Радянською стороною було також запропоновано здати СРСР в оренду півострів
Ханко для будівництва там військово-морської бази. Але й ці пропозиції були
відхилені фінською делегацією.
Наразившись на спротив своїм пропозиціям, радянська сторона почала
схилятись до розв'язання проблем військовими засобами. 13 листопада переговори
було перервано. 26 листопада радянський уряд офіційно заявив, що фінська
артилерія обстріляла радянську територію поблизу прикордонного села Майніла, у
зв'язку з чим пропонувалось відвести фінські війська на 25-30 км від кордону.
Фінляндія висловила готовність рзпочати переговори з питання про обопільне
відведення військ від кордону. Фінська пропозиція створювала можливість у ході
переговорів знайти прийнятне політичне вирішення питання, але Москва вже
зробила вибір на користь силового варіанта. Такому вибору сприяло, швидше за все,
помилкове уявлення сталінського оточення, що війна з Фінляндією буде легкою і
короткочасною. Свою роль відіграла й впевненість Сталіна у невтручанні західних
держав у радянсько-фінські конфлікти, оскільки вони зайняті проблемами,
пов'язаними з війною проти Німеччини.
28 листопада радянський уряд заявив, що вважає себе вільним від зобов'язань,
взятих за пактом про ненапад. 30 листопада без оголошення війни війська
Ленінградського округу перейшли фінський кордон. Почалася радянсько-фінська
війна, яка в історії відома ще й як «зимова».
1 грудня 1939 р. в м. Теріокі на противагу законному уряду Фінляндії було
створено прорадянський «уряд Демократичної Фінляндської республіки» на чолі з
відомим діячем фінської компартії і Комінтерну О. Куусіненом. Уряд СРСР визнав
його як єдиного, що представляє Фінляндію, і вже на другий день уклав з ним
договір про взаємну допомогу і дружбу.
На засіданні Ліги Націй, радянський нарком іноземних справ Молотов
відмовився обговорювати питання, чи демонстрував Радянський Союз перед
початком агресії пакт про ненапад з Фінляндією і мирний договір 1921 р. 14 грудня
Ліга Націй засудила дії СРСР і позбавила його членства у цій організації.
Зрозуміло, що фінська армія не могла тривалий час протистояти значно
переважаючій кількості радянських військ. Тому фінське керівництво було змушене
активізувати переговори про мир, що розпочалися в січні 1940 р. 12 березня 1940 р.
між СРСР і Фінляндією був укладений мирний договір.
Радянський Союз значно поліпшив своє стратегічне становище на північному
заході й півночі. До нього відходили Карельський перешийок і деякі інші території,
півострів Ханко Радянський Союз отримав в оренду. Разом з тим, поряд з
серйозними територіальними здобутками, СРСР зазнав значних людських втрат,
моральної і політичної шкоди. В ході бойових дій виявилися недоліки Червоної
Армії в організації, тактиці, озброєнні та управлінні військами, що сприяло
утвердженню на Заході, в тому числі у Німеччині, думки про її слабкість.
Принагідне зазначимо, що впевненість Сталіна у невтручанні західних держав
у радянсько-фінський конфлікт виправдалася не сповна. У Лондоні й Парижі
розроблялися плани допомоги Фінляндії у воєнних діях проти СРСР. Для відправки
у Фінляндію готувалися 150-тисячний експедиційний корпус і авіаційні частини.
Проте Швеція і Норвегія не дали згоди на пропуск цих сил на свої території.
Погіршувались і відносини СРСР з головним партнером у Європі -
Німеччиною, особливо після того, як війська вермахту у травні 1940 р. розгорнули
успішний наступ у Західній Європі. Радянському Союзу доводилося враховувати і
швидке наближення кінця воєнних дій на Заході, і можливість перекидання
вивільнених німецьких військ на Схід. Сталін отримав інформацію про початок їх
зосередження у Східній Пруссії, що не виключало загрози німецького вторгнення у
Прибалтику. Радянське керівнийтво не могло не враховувати й даних розвідки про
загострення політичної ситуації в Прибалтиці з початком радянсько-фінської війни
та про посилення пронімецьких настроїв у правлячих колах, зокрема у багатьох
вищих військових і політичних діячів Прибалтики.
У зв'язку з цим радянський уряд у середині липня 1940 р. направив ноти
керівництву Литви, Латвії та Естонії, в яких наголошував на необхідності й
невідкладності сформування в них таких урядів, які могли б забезпечити «чесне
проведення в життя» договорів з СРСР про взаємну допомогу. Поряд з цим було
висунуто вимогу збільшити чисельність радянських військ у Прибалтиці.
У липні 1940 р. у Прибалтійських республіках відбулися вибори до
парламентів, у яких більшість місць посіли представники лівих сил. Новообрані
парламенти проголосили у своїх республіках радянську владу і прийняли рішення
клопотати перед Верховною Радою СРСР про прийняття Радянської Литви,
Радянської Латвії і Радянської Естонії до складу Радянського Союзу. У серпні 1940
р. їхнє прохання було задоволене.
Влітку 1940 р. постало гштання й про зміцнення південно-західних кордонів
СРСР. Йшлося насамперед про повернення Бессарабії, що перебувала у складі
Румунії. Про необхідність невідкладного вирішення цього питання Молотов заявив
німецькому послу в Москві Шуленбургу 23 червня. При цьому Молотов висловив
сподівання, що Німеччина не буде чинити перешкод і підтримає радянські дії. Через
три дні радянський уряд передав румунському керівництву заяву, в якій містилася
вимога приступити разом з Румунією до негайного вирішення питання про
повернення Бессарабії, а разом з нею Північної Буковини Радянському Союзу. Уряд
Румунії у відповідь на заяву дав згоду тільки на ведення переговорів з цих питань.
27 червня СРСР в ультимативній формі висунув вимогу до 28 червня очистити від
румунських військ територію Бессарабії і Північної Буковини.
28 червня 1940 р. Червона Армія вступила в Бессарабію і Північну Буковину.
2 серпня на більшій частині Бессарабії і Молдавської автономної республіки, яка
існувала з 1924 р. на правому березі Дністра, було створено Молдавську РСР.
Північна Буковина і південні райони Бессарабії ввійшли до складу Української РСР.
Таким чином, унаслідок активної, часом агресивної, зовнішньої політики
Радянський Союз зумів протягом одного року значно приростити свою територію і
кількість населення за рахунок включення до свого складу Західної України,
Західної Білорусії, Прибалтійських республік, Бессарабії та Північної Буковини,
значною мірою зміцнити своє геостратегічне становище.
Введенням радянських військ у Прибалтику, Бессарабію і Північну Буковину
було створено стратегічне передпілля на заході, на якому невдовзі розгорнуться
бойові дії.
3. Вступ СРСР та США у Другу світову війну. Створення
антигітлерівської коаліції (червень 1941-1942 рр.).
Перемога нацистської Німеччини на Заході, зміцнення геостратегічного
становища СРСР, прихід до влади в Японії 22 липня 1940 р. уряду на чолі з Ф.
Коное внесли суттєві корективи у стратегію, а відповідно і зовнішньополітичні
орієнтири європейських держав.
Анексія Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини викликала
своєрідну політичну реакцію в Європі. Німеччина відреагувала на цю акцію
негайним направленням у Румунію військової місії, що розцінювалось як провісник
близької військової окупації.
Відразу після цих подій заявили свої претензії на румунські землі Болгарія та
Угорщина. Переговори з цього питання завершилися підписанням 22 серпня
румуно-болгарської угоди про передачу Болгарії Південної Добруджі. Переговори з
Угорщиною проходили важко і брутально. Тому 29 серпня Ріббентроп і Чіано
викликали до Венеції міністрів закордонних справ Румунії та Угорщини, і під їх
тиском 30 серпня був підписаний Другий Віденський арбітраж — договір, яким
Трансільванію, що виступала об'єктом претензій, було поділено на дві частини. За
договором, Угорщині відходила територія площею 44 тис. кв. км. З населенням 2
млн. осіб. 12 вересня підписаною у Відні угодою була розпущена «Міжнародна
дунайська комісія», а замість неї створено «Раду річкового басейну Дунаю». 11
жовтня 1940р. під приводом захисту румунських нафтових родовищ від англійських
диверсій за наказом Гітлера війська вермахту зайняли Румунію. Німеччина, таким
чином, отримала доступ до румунської нафти.
Після Другого Віденського арбітражу відносини між Німеччиною і
Радянським Союзом політично погіршились. На початку вересня 1940 р. німецьке
керівництво поставило Молотова до відома, що надалі гарантуватимуть
недоторканність румунських кордонів Німеччина та Італія.
Зухвале поводження Німеччини зі своїм партнером у Європі має пояснення.
Річ у тім, що 31 липня 1940 р. у Берліні було прийнято рішення про підготовку до
нападу па СРСР у травні 1941 р. Гітлер і його військові радники, сп'янілі від успіхів
вермахту в наступі на Заході, були переконані, що Радянський Союз, який
продемонстрував слабкість Червоної Армії у «зимовій війні», буде знищений у ході
однієї блискавичної кампанії.
Гітлер розумів, що для реалізації своїх агресивних намірів стосовно
Радянського Союзу сподіватися на суттєву допомогу лише такого
непередбачуваного союзника, як Італія, — марна надія. Тим паче, що зломити волю
до боротьби англійців і схилити Британію до укладання миру Німеччині не вдалося.
Тому, розпочавши підготовку до нападу на СРСР, Гітлер спрямував
зовнішньополітичну діяльність на пошуки надійних союзників і залучення їх на бік
Німеччини у війні проти Англії.
Передусім Гітлер і Муссоліні прагнули втягти у війну франкіайську Іспанію.
Спочатку Франко у завуальованій формі повідомив, що він готовий до союзу з
Німеччиною, але переконавшись, що Німеччина не здобуде вирішального успіху в
битві за Англію, став обачнішим. Тому після особистої зустрічі Франко з Гітлером
між ними був підписаний розпливчатий протокол, у якому іспанський диктатор
обмежувався обіцянкою вступити у війну та приєднатися до Німеччини без
визначення точної дати.
Після невдалих переговорів з Іспанією увага Гітлера і його
зовнішньополітичного відомства була сконцентрована на Японії, де, як зазначалося
вище, відбулася зміна уряду і новий міністр закордонних справ І. Мацуоко
недвозначно дав Німеччині зрозуміти, що Японія розраховує на її підтримку у
боротьбі за панування у «східноазіатському просторі», а тому Японія не проти
зближення з Німеччиною.
Сподіваючись на приєднання Японії до тристороннього пакту, Гітлер все ж
відводив для неї другорядну роль у своїх планах — скувати сили Англії та її
помічника США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Бралося до уваги й те, що
сильна Квантунська армія Японії здатна стримати значне угруповання радянських
військ на Далекому Сході.
Переговори між німецькою і японською представницькими делегаціями, що
розпочалися 9 вересня 1940 р., завершилися підписанням договору про німецько-
італо-японський військовий союз (пакт трьох держав). У договорі особливо
підкреслювалось, що він передбачає взаємну всебічну допомогу на випадок, якщо на
одну зі сторін нападе держава, яка досі не брала участі у війні в Європі або в
японсько-китайській війні'.
За договором, Японія визнавала гегемонію Німеччини й Італії у створенні
нового порядку в Європі, а ті, у свою чергу, визнавали право Японії в створенні
нового порядку в східноазіатському просторі. За таким нечітким формулюванням
пакту проглядалась основна спрямованість німецько-італо-японського
співробітництва — використати всі засоби, для того щоб перешкодити спробам
СРСР і США вступити у боротьбу проти встановлення панування агресорів у Європі
й Азії. А щоб не викликати підозри радянського керівництва щодо справжніх
намірів Німеччини та її союзників, договір містив окрему статтю (V), у якій
зазначалося, що цей пакт не позначиться на відносинах між його учасниками і
Радянським Союзом.
Намагаючись приспати пильність світової громадськості, приховати від неї
справжню мету пакту трьох керівників третього рейху, німецька пропаганда
представила його як договір про оборону, покликаний запобігти участі у війні США,
обмежити масштаби війни, сприяти встановленню миру в усьому світі.
Офіційна пропозиція радянського уряду стосовно пакту трьох держав була
викладена у передовиці газети «Правда» через два дні після його підписання. В ній
зазначалося, що німецько-італо-японський військовий союз веде до подальшого
загострення війни і розширення сфери його дії. Радянська оцінка пакту збігалася з
тією, яку на Нюрнберзькому процесі дасть обвинувачення від США. Його
представник документально показав, що німецько-японське співробітництво у різні
часи було спрямоване проти Британської співдружності, Радянського Союзу, і
Сполучених Штатів.
Справжня мета, яку ставило собі німецьке керівництво під час укладання
пакту трьох, полягала не тільки в тому, щоб утримати США від вступу у війну, а й у
тому, щоб створити вигідні умови для нападу на СРСР. Це підтверджується
наступними діями Німеччини, яка на невизначений час відклала підготовку
вторгнення на Британські острови і повністю переключилась на підготовку до
нападу на СРСР. Водночас Гітлер намагався забезпечити своє панування на
Балканах і в Центральній Європі і таким чином ізолювати Радянський Союз.
 З цією метою ще влітку 1940 р. Гітлер і Муссоліні здійснили спробу втягнути
Іспанію у війну на своєму боці. Іспанський диктатор Франко дав зрозуміти, що за
певних умов, а саме їхніх гарантій щодо отримання Гібралтару, Французького
Марокко та території у Гвінеї, він готовий вступити у війну, але після висадки
німців у Великобританії. У вересні, переконавшись, що Німеччина не зможе досягги
вирішального успіху у повітряній битві над Англією, а Гітлер не схильний
погодитися з вимогами Іспанії щодо Марокко, Франко став обережнішим у своїх
обіцянках. Надія Гітлера на вступ Іспанії у війну зникла під час його особистої
зустрічі з Франко, яка завершилася підписанням досить розпливчатого протоколу,
де іспанський диктатор обмежувався обіцянкою вступити у війну та приєднатися до
тристороннього пакту без зазначення конкретної дати.
Єдине, чого вдалося досягти Гітлеру й Муссоліні восени 1940 р., - це
домогтися приєднання до тристороннього пакту Словаччини, Угорщини, та Румунії.
Щодо Болгарії між Німеччиною й СРСР розпочалася серйозна дипломатична
боротьба. У листопаді Молотов запропонував Болгарії радянські гарантії та ідею
укладання пакту про взаємну допомогу. 30 листопада Болгарія відповіла відмовою.
У лютому 1941 р. Болгарія погодилася на умовляння Німеччини приєднатися
до тристороннього пакту і 1 березня вона його підписала. Цього ж дня німецькі
війська увійшли в Болгарію, незважаючи на протести Радянського Союзу.
Зауважимо, що Гітлер мав намір вирішити питання залишити Балкани зоною
для експансії Німеччини й Італії дещо іншим способом — шляхом залучення до
тристороннього пакту Радянського Союзу. За його розрахунками, чотиристоронній
пакт міг би базуватися на системі зон впливу: Німеччина та Італія поділили б між
собою Європу й Африку, Японія отримала б у свою зону Далекосхідну Азію.
Радянському Союзу передбачалося залишити район Перської затоки, Іран, не
виключалася й Індія. У разі реалізації цього плану Гітлерові вдалося б ізолювати
Англію, утримати від активних дій США, а також відвернути увагу СРСР від
Європи, перешкодити будь-якому новому проникненню на Балканах або у
Фінляндії.
У середині жовтня 1940 р. Ріббентроп надіслав Сталіну листа з пропозицією
укласти велику угоду на основі взаємних інтересів. Сталін погодився на візит
Молотова до Берліна 12 листопада. В ході бесід з Ріббентропом і Гітлером Молотов
схвалив загальні принципи домовленості, але від підписання договору про
приєднання до тристороннього пакту на запропонованих засадах та протоколу про
право СРСР на вільний прохід через Босфор і Дарданелли утримався.
25 листопада через німецького посла Шуленбурга Молотов передав відповідь
на пропозиції Ріббентропа. СРСР погоджувався приєднатися до тристороннього
пакту на чітко визначених умовах. Радянське керівництво приймало
запропонований Ріббентропом протокол стосовно простору на південь з основним
напрямом на Перську затоку. Щодо другого протоколу, пропонувалося внести
зміни, передбачивши можливість для СРСР створення сухопутної та морської бази у
Босфорі й Дарданеллах. Туреччина має бути запрошена приєднатися до
чотиристороннього пакту, а її територіальна цілісність гарантувалася б лише у разі
згоди з її боку.
Крім названих двох протоколів, радянське керівництво запропонувало
підписати додатково ще три: по-перше, про негайне виведення німецьких військ з
Фінляндії, введених туди за німецько-фінською угодою від 21 вересня 1940 р.; по-
друге, Японія відмовляється від вугільних і нафтових концесій на Північному
Сахаліні; по-третє, укладення між СРСР і Болгарією пакту про взаємодопомогу,
оскільки вона розташована в зоні безпеки радянських кордонів. Але, незважаючи на
наполягання Радянського Союзу, відповідь Німеччини на свої пропозиції він так і не
одержав. А болгарську проблему було вирішено Гітлером у спосіб, про який ішлося
вище.
Для повного утвердження Німеччини на Балканах та ізоляції СРСР
залишалося схилити Югославію приєднатися до тристороннього пакту й
визначитися щодо Греції. 25 березня напівдиктаторський уряд Цветковича заявив
про згоду Югославії приєднатися до пакту. Але в результаті проапглійського
військового державного перевороту уряд Цветковича було скинуто й утворено уряд
національної єдності на чолі з Силовичем. За таких умов у Гітлера не залишалось
іншої альтернативи крім військового вторгнення в Югославію. На початку квітня
1941 р. німецькі війська розпочали вторгнення в Югославію і Грецію. 18 квітня
Югославію було повністю окуповано німцями, а потім розділено між Німеччиною,
Італією та Угорщиною, яка 10 квітня вступила у війну проти Югославії.
Вирішивши свої основні проблеми у Європі й на Балканах, Гітлер не бачив
більше перешкод для реалізації своїх планів щодо СРСР. Після провалу переговорів
Ріббентропа — Молотова у листопаді 1940 р. він розпорядився підписати директиву
про відмову від негайної висадки в Англії і зосередитися на підготовці до нападу на
СРСР 15 травня 1941 р. Але у зв'язку з подіями в Югославії, що затримали початок
операції «Барбаросса», 30 квітня її було призначено на 22 червня 1941 р. Будучи
переконаним в успіхові майбутньої операції, Гітлер доручив своєму раднику
Розенбергу розробити політичну структуру майбутніх загарбаних територій
Радянського Союзу.
Сталінському керівництву за шість місяців, що минули після останніх
переговорів у Берліні, вдалося домогтися укладання договору з Японією про
нейтралітет 13 квітня 1941 р. Обидві сторони при цьому ставили собі за мету таке:
СРСР — зменшити загрозу війни на два фронти, Японія — застрахуватися від
конфлікту з СРСР у разі, якщо виступить війною проти Англії і США. Щодо
відведення війни з Німеччиною у Сталіна не було інших засобів, як демонструвати
свою вірність договорам 1939 р. Черговою демонстрацією цього стало офіційна
заява радянського уряду 6 травня 1941 р. Але ці заходи радянського керівництва не
змінили рішення Гітлера щодо СРСР. 22 червня 1941 р. війська вермахту вдерлися в
СРСР.
З цього часу війна вступила у нову фазу, центральною подією якої у
політичній літературі вважається створення антигітлерівської коаліції. Щодо
процесу її становлення як у зарубіжних, так і вітчизняних дослідників проблем
Другої світової війни склалося два погляди: частина авторів вважає початком її
формування 1941 р., інші — відносять витоки цього процесу до 1939 р., тобто до
анексії Німеччиною Чехословаччини. Більш вірогідною, на наш погляд, слід
вважати саме другу точку зору, відповідно до якої процес складання
антигітлерівської коаліції поділяється на кілька періодів.
Перший період припадає до 1939 р., початком якого стала ліквідація
Чехословаччини, що сприяло активізації зусиль на користь створення
антигітлерівської коаліції з участю СРСР, котра у той час ще могла врятувати мир.
Анексія Чехословаччини завдала серйозного удару по мюнхенській політиці,
хибність якої несла загрози світові. Зазначимо, що саме наслідки Мюнхенської
конференції, на проведенні якої полягав Рузвельт у своїх посланнях Чемберлену 26 і
28 вересня 1938 р., стала поворотним пунктом, що змусив США відійти від
традиційного ізоляціонізму до об'єднання з європейськими демократіями.
Кінцем цього періоду є напад Німеччини на Польщу і початок світової війни,
який переконав, що відсутність коаліції і міжнародного співробітництва країн,
котрим загрожував гітлеризм, неминуче повинна була привести до світової війни.
Другий період охоплює події від початку світової війни до гітлерівського
нападу на СРСР. На початку цього періоду західні уряди, все ще сподіваючись на
можливість угоди з Німеччиною, утримуються від боротьби, свідченням чого є
«дивна», або «сидяча», війна на західному фронті. Але німецька агресія проти
західних держав і поразка Франції у червні 1940 р. завдали ще одного удару по цій
політиці і наочно довели необхідність координації політики і військових заходів
західних держав.
Саме на цей період припадає початок зміцнення англо-американських зв'язків.
Наприкінці липня 1940 р. Черчілль і Рузвельт домовилися про передачу Англії 50-ти
американських есмінців для посилення захисту її побережжя. Для США це означало
кінець політики ізоляціонізму та їх перехід від нейтралітету до неучасті у бойових
діях. У свою чергу, з огляду на наростання загрози для США з боку Японії, Черчілль
дав згоду на оренду англійських військових баз у Вест-Індії та інших британських
володіннях.
16 вересня 1940 р. США, всупереч протидії ізоляціоністів, ухвалили закон про
обов'язкову військову повинність. Незважаючи на різку опозицію ізоляціоністів, 5
листопада 1940 р. Рузвельта було переобрано на посаді президента. Його перемога
на виборах відображала погляди широких верств населення, що виступали за
боротьбу з агресором і за створення коаліції всіх сил, здатних до опору. Невдовзі
після виборів у промові 29 грудня Рузвельт фактично проголосив закон про ленд-ліз,
який визначав умови американських поставок Великої Британії, необхідних для
ведення війни з Німеччиною. Закон про ленд-ліз був представлений конгресу США
в січні 1941 р. 11 березня того ж року був підписаний президентом.
За нових обставин не залишалося іншої альтернативи, як застосувати
принципи колективної безпеки, але вже не як попереджувальний захід проти війни і
агресії, а як спільну збройну протидію агресору. 21 червня 1941 р. в Чекерсі, в
заміській резиденції британського уряду, в розмові з міністром закордонних справ
А. Аденом та американським послом Вайнантом Черчілль висловив передбачення
про неминучість нападу Німеччини на Радянський Союз і про свою готовність у
цьому разі заявити про підтримку Росії. Хайнані підтвердив, що так само вчинять і
США.
Отримавши повідомлення про вторгнення військ в СРСР, Черчілль
дотримався свого слова і у вечірній промові по радіо 22 червня від імені уряду
обіцяв надати Радянському Союзу і його народу всю можливу допомогу.
При цьому Черчілль не залишив сумнівів, що залишається послідовним
ворогом комунізму, а свою позицію обґрунтував загрозою Великій Британії й
усьому людству, яку може нанести успіх Німеччини в СРСР. Питання про союз з
Радянською країною у промові Черчілль не піднімав, але для збереження радянсько-
німецького фронту з цього часу матеріальна допомога радам стала однією з
головних військових цілей уряду.
 Позиція США у зв'язку з нападом Німеччини на Радянський Союз була
оприлюднена в заяві державного департаменту 23 червня, а в короткому виступі 24
червня президент проголосив рішення уряду про надання йому всемірної допомоги.
Проголошений політичний курс зустрів опір з боку досить широкого кола
політичних сил, які вважали перемогу комунізму небезпечнішою, ніж перемогу
фашизму. Але незважаючи на те, що Рузвельт часом припускався помилок у
зовнішній політиці, він правильно оцінив обстановку у зв'язку зі вступом СРСР у
війну, а тому виявив себе переконаним прихильником тісного співробітництва з
Радянським Союзом і першорядне завдання вбачав у нанесенні поразки Німеччині.
Сталіна у перші дні навальний наступ нацистів та їх швидке просування в
глибину радянської території настільки шокували, що він був готовий
запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: міністр закордонних справ
Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням
передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий
віддати нацистам Україну і Білорусію. Але на той момент, зважаючи на військові
успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції. Але вже 3 липня 1941 р. у зверненні до
радянського народу Сталін устами Молотова проголосив одну з цілей створення
єдиного фронту народів для протидії Гітлеру.
Першим документом на шляху оформлення коаліційних відносин стала
радянсько-англійська угода про спільні дії у війні проти Німеччини від 12 липня
1941 р. Рішення англійською уряду, слід гадати, було політичним, розрахованим на
те, щоб не допустити виходу СРСР із війни і укладання ним угоди з Німеччиною.
Того ж місяця до Москви Рузвельтом був направлений його спеціальний помічник
Г. Гопкінс для встановлення особистого контракту зі Сталіним і з'ясування
військової ситуації. Отримавши інформацію з перших рук у ході переговорів зі
Сталіним про становище на фронті і про рішучість Червоної Армії до продовження
боротьби, Гопкінс свою інформацію Рузвельту і Черчіллю завершив рекомендацією
про скликання у Москві конференції трьох держав з питань розподілу спільних
ресурсів. Інформація була доставлена саме в той час, коли на атлантичній військово-
морський базі у Ньюфауленді проходила конференція керівників США і
Великобританії.
Інформація Гопкінса відносно радянського військового потенціалу і
сприятливих перспектив Східного фронту справила позитивний вплив на хід
конференції, робота якої завершилася 14 серпня 1941 р. підписанням декларації,
відомої під назвою Атлантичної хартії.
У восьми пунктах цього важливого документа викладені не тільки цілі війни, а
й демократичні принципи міжнародних відносин. США і Англія зобов'язувалися не
прагнути територіальних загарбувань, не вдаватися до жодних територіальних змін
без згоди тих народів, яких вони стосуються; визнавати за кожним народом право
вільного вибору для себе форми правління; визнавати за кожною державою вільний
доступ до сировинних ресурсів. У документі також зазначалося, що всі держави
мають співпрацювати за для економічного й соціального прогресу; після повалення
нацистської тиранії має бути встановлений мир, роззброєння держав-агресорів.
Слід зазначити, що США і Велика Британія — незалежно від справжніх
намірів, — проголошуючи в Атлантичній хартії деякі принципи поведінки,
зобов'язались точно дотримуватись їх у майбутньому. Крім того, автори
Атлантичної хартії, подаючи ці принципи на розгляд інших держав на
Міжсоюзницькій конференції в Лондоні 24 вересня 1941 р., визнали за потрібне ще
раз підкреслити, що почувають себе зобов'язаними дотримуватись їх.
На підтримку хартії висловилися всі учасники конференції в Лондоні -
емігрантські уряди Бельгії, Голландії й інших окупованих нацистами країн.
Заявляючи про свою підтримку Атлантичної хартії 24 вересня 1941 р., Радянський
Союз у Декларації, проголошеній його представником, зробив одночасно деякі
суттєві доповнення до хартії. У декларації СРСР зазначалося, що практичне
застосування принципів Атлантичної хартії повинне буде зважати на обставини,
потреби та історичні особливості тієї чи іншої країни.
Важливо підкреслити, що три документи 1941 р., а саме — звернення до
радянського народу 3 липня, Атлантична хартія від 14 серпня і радянська декларація
на міжсоюзницькій конференції у Лондоні 24 вересня — є актами, які започаткували
співробітництво великих держав не тільки з поточних питань, а й з питань миру.
Переконливим доказом того, що події, пов'язані з Атлантичною хартією і
декларацією СРСР 24 вересня 1941 р., готували ґрунт для подальшого розвитку
міжнародних відносин у напрямі створення антигітлерівської коаліції та прогресу у
спільній роботі з вирішення проблем майбутнього миру, є Московська конференція
представників трьох держав, що відбулася 28 вересня — 1 жовтня 1941 р. На
конференції представники США і Великої Британії зробили заяви про готовність до
всебічного співробітництва з Радянським Союзом.
Улітку та восени 1941 р. політична консолідація антинацистських сил знайшла
вираз у встановленні Радянським Союзом дипломатичних відносин з
емігрантськими урядами Польщі, Чехословаччини, Югославії, Норвегії та урядами
низки нейтральних країн. У вересні радянське керівництво увійшло в безпосередній
контакт з патріотичним рухом «Вільна Франція», очолюваним генералом Ш. де
Голем, який висловив готовність до військового співробітництва з СРСР. 26 вересня
1941 р. радянський уряд визнав генерала керівником усіх вільних французів, де б
вони не перебували.
7 грудня 1941 р. Японія напала на американську військово-морську базу Пірл-
Харбор і на володіння Британії та Нідерландів у Південно-Східній Азії. Глобалізація
світового конфлікту, стрімке поширення японських загарбань поставили на порядок
денний питання про тісніше співробітництво супротивників фашистського блоку. З
цією метою, за пропозицією США, у Вашингтоні було скликано конференцію
представників країн, що оголосили війну країнам фашистського блоку, важливим
результатом якої стало підписання у Вашингтоні 1 січня 1942 р. Декларації
об'єднаних націй. Свої підписи поставили представники чотирьох великих держав
— США, Великої Британії, СРСР та Китаю, а потім в алфавітному порядку
представники 22 інших держав.
Уряди кожного з 26 учасників Декларації зобов'язувалися використати всі свої
ресурси проти тих членів тристороннього пакту і держав, що перебувають у стані
війни. Кожний уряд взяв на себе ще одне зобов'язання — співробітничати один з
одним і не укладати сепаратних угод з супротивною стороною.
Для Радянського Союзу залишалося невирішеним питання про союзний
договір з Великої Британією. Його підписання затягувалось через домагання Сталіна
про визнання договором західних кордонів СРСР 1941 р., проти чого заперечували
США і деякі політичні кола Англії. Але після того, як Сталін дав вказівку Молотову
взяти за основу англійський проект союзного договору, питання було швидко
вирішене.
26 травня 1942 р. у Лондоні Молотов та Іден поставили свої підписи під
договором СРСР і Великої Британії про союз у війні проти Німеччини та її
спільників і про співробітництво та взаємодопомогу після війни. Договір містив
широкі зобов'язання обох сторін, зокрема про надання взаємної військової й іншої
допомоги у війні проти Німеччини, а також про відмову вступати в будь-які
переговори з гітлерівським урядом. Договір також визначав взаємовідносини обох
сторін на 20 років післявоєнного періоду. 11 червня 1942 р. у Вашингтоні було
підписано угоду між урядами СРСР і США про принципи, уживані до взаємної
допомоги у веденні війни проти агресії.
Таким чином, прийняття Декларації об'єднаних націй та укладання договорів
про союз і взаємну допомогу у війні в основному завершили процес формування
антигітлерівської коаліції, ядро якої складали СРСР, Великої Британія і США. Саме
цим державам у подальшому належатиме провідна роль у вирішенні широкого кола
питань європейської і міжнародної політики.
4. Проблеми другого фронту в міжнародних відносинах Великої Британії,
США та СРСР.
Саме факт утворення антифашистського військового союзу і ті зобов'язання,
які брали на себе його учасники, ставив на порядок денний питання про погоджені
військові дії проти Німеччини та її союзників на європейському континенті. Перші
ж заяви Черчілля й Ідена про готовність їх країни надавати всебічну допомогу
Радянському Союзові у війні проти гітлерівської Німеччини означали визнання цієї
необхідності, а вже згадувана радянсько-англійська угода від 12 липня 1941 р.
являла собою певну міжнародно-правову основу для спільних дій.
Цілком природно, що вже у 1941 р. перед союзниками постало завдання
погодити місце, час і розмах воєнних дій, щоб здійснити цілі коаліції в якомога
короткий термін і з мінімальною затратою сил та матеріальних ресурсів. В інтересах
не тільки СРСР, а й всіх інших учасників антигітлерівської коаліції за тих умов було
важливо створити реальну загрозу стратегічному становищу Німеччини в Європі і
тим змусити командування вермахту зняти частину сил з радянсько-німецького
фронту й перекинути їх на інші театри воєнних дій.
Антигітлерівська коаліція відзначалося відносно високим ступенем об'єднання
сил у збройній боротьбі з ворогом. Та все ж процес вироблення коаліційної стратегії
розтягнувся на кілька років, ускладнюючись суперечливими планами й інтересами,
відсутністю цілковитої довіри між учасниками коаліції.
Координація між Англією і США була значно тіснішою, ніж між ними і СРСР.
Ще на початку 1941 р. британські й американські військові планувальники на
спільній таємній нараді погодили принцип першочерговості розгрому Німеччини.
Для вироблення спільної стратегії важливе значення мала англо-американська
конференція на вищому рівні у Вашингтоні у грудні 1941-січні 1942 р. за кодовою
назвою «Аркадія». В основу двосторонньої угоди був покладений запропонований
британською стороною документ, у якому одним з головних завдань великої
стратегії оголошувалось виключення будь-яких великих операцій в Європі у 1942 р.
Виснажування супротивника передбачалося здійснювати лише шляхом
бомбардувань, морської блокади і підривних дій.
На цій же конференції було створено Об'єднаний Комітет начальників штабів
США й Великої Британії, а в березні 1942 р. Рузвельт і Черчілль домовились про
розділення бойових операцій: за США закріплювався Тихоокеанський регіон, за
Великою Британією — Близький і Середній Схід та Індія. Атлантично-
Європейський театр воєнних дій ставав районом спільної і рівної відповідальності.
Незважаючи на досягнуті домовленості, між двома західними союзниками протягом
всієї війни виникали гострі розбіжності з стратегічних питань. Розбіжності виникали
також між політичними і військовими колами. Для прикладу, якщо Рузвельт
схилявся до підтримки британської стратегії непрямих дій, то керівництво армії
США відстоювало принцип концентрації дій у Північно-Західній Європі, тобто на
вирішальному напрямку боротьби з Німеччиною.
Якщо США і Велика Британія в основному виробили структуру особистих і
державних зв'язків, то стосовно СРСР вони дотримувались вичікувальної позиції. У
1941 р. здійснювалися лише окремі кроки на шляху військових зусиль Британії й
Радянського Союзу. Одним з них стало погодження між урядами обох країн
введення їхніх військ наприкінці серпня в деякі райони Ірану. Ця акція була
спрямована на припинення дій німецької агентури, безпеку нафтоносних районів
Кавказу і Середнього Сходу. Безумовно, важливе значення мали повітряні й
військово-морські операції Великої Британії, пов'язані із супроводом північних
конвоїв. Проте від наступу британських військ на заході Європи уряд Черчілля
утримувався.
Між тим, необхідність створення другого фронту в Європі з перших днів
вступу СРСР у війну була очевидною як для широкої радянської громадськості, так і
громадськості США та Англії, про що свідчать висловлені у пресі офіційні думки
громадських діячів, публіцистів і неофіційно від деяких урядовців західних країн.
Уперше питання про другий фронт по дипломатичній лінії було поставлене
повноважним представником СРСР у Великій Британії І. М. Майським в особистій
бесіді з англійським міністром і радником Черчілля лордом Бівербруком вже 27
червня 1941 р. Останній запевнив, що підніме це питання у військовому кабінеті.
Наприкінці червня міністр закордонних справ А. Іден зробив обнадійливу заяву, що
британський уряд думає про десанти Франції і що особисто він є прибічником
десанту в Північну Францію. Невиразність форм постановки питання про другий
фронт свідчить, що у той час радянська сторона ще не ставила це питання
конкретно, а реакція англійської сторони на нього — як на проблему майбутнього.
Вперше питання про другий фронт було поставлене більш визначено у
посланні Сталіна Черчіллю 18 липня 1941 р., коли Британія була не готова
форсувати протоку Ла-Манш, а США залишались невоюючою стороною.
У посланні Сталін, висловлюючи впевненість, що в обох держав знайдеться
достатньо сил для розгрому сильного ворога, назвав тим не менш важливим значне
поліпшення їх військового становища, у разі створення фронту проти Гітлера на
Заході: «Фронт на півночі Франції не тільки міг би відтягнути сили Гітлера зі Сходу,
а й зробив би неможливим вторгнення Гітлера в Англію» . У відповідь на прохання
Сталіна щодо відкриття другого фронту в Європі Черчілль дав зрозуміти, що
військове керівництво не бачить можливості наступу на окуповану Францію
найближчим часом, оскільки спроба наявними силами зламати потужну оборону
узбережжя та подолати опір значних сил вермахту може обернутися
кровопролитною поразкою.
Більш гостро радянський уряд поставив питання про відкриття другого
фронту перед англійським урядом на початку вересня 1941 р. У посланні Сталіна
Черчілю від 3 вересня було висунуто конкретну пропозицію щодо відкриття в
поточному році другого фронту де-небудь на Балканах або у Франції, який
відтягнув би зі Східного фронту 30-40 німецьких девізій. Ця вимога
супроводжувалася також проханням надання щомісячної мінімальної допомоги у
кількості 400 літаків і 500 танків. Без такої допомоги, зазначалося в посланні, «СРСР
або зазнає поразки, або буде ослаблений до такої міри, що надовго втратить
здатність надавати допомогу своїм союзникам своїми активними діями на фронті
боротьби з гітлеризмом». Але й це послання не справило вплив на позицію
англійського уряду. Черчілль, як і раніше, відповів, що Англія не спроможна
здійснити такі дії на Заході, які дозволили б до зими відволікти німецькі сили зі
Східного фронту.
Зволікання Черчілля з відкриттям другого фронту у Європі відображали його
справжні цілі та стратегічні устремління, які переважали міркування про
необхідність перенесення військових дій на протилежний бік Ла-Маншу. У
найближчі плани Черчілля входило винищення середземноморської африканської
бази супротивника, а потім вторгнення у Північну Африку.
В жертву цим планам у той час і були принесені загальносоюзницькі цілі
війни в Європі. Від свого політичного оточення Черчілль не приховував того, що
військові операції на суші можуть бути під знаком питання й у 1942 р. Щодо
генерального наступу на Німеччину Черчілль підкреслював, що розраховує
розпочати його в 1943 р. і то лише за умови, що США будуть втягнуті у війну. Отже,
першочерговим завданням англійського уряду і військового командування стала
ретельна підготовка до висадки у Північній Африці.
Навесні 1942 р. важке становище, яке склалося в Криму і на інших ділянках
радянсько-німецького фронту, змусило радянське керівництво повернутися до теми
другого фронту. У результаті складних і напружених переговорів Молотова у
Лондоні й Вашингтоні, уряди Великобританії й США у спільних комюніке
зафіксували цілковиту домовленість щодо невідкладних завдань утворення другого
фронту в Європі у 1942 р. Водночас у Пам'ятній записці заявлялося, що обіцяти
другий фронт Британія не може. Таку ж заяву кількома днями пізніше Черчілль
зробив радянському послу в Лондоні І. Майському.
Президент Рузвельт у бесіді з радянським послом М. Литвиновим 22 липня з
власної ініціативи торкнувся питання про вторгнення в Європу. При цьому він
заявив, що завжди стояв за відкриття другого фронту, але проти цього заперечує
Черчілль.
У червні 1942 р. Черчілль прибув до Вашингтона, де під час перебування
детально інформував Рузвельта про наміри здійснити восени висадку в Північній
Африці. Рузвельт, не зважаючи на те, що він раніше висловлювався на користь
створення фронту в Європі для послаблення німецького тиску на СРСР, тепер
підтримав це рішення. У липні 1942 р. у Лондоні був відпрацьований план
майбутньої операції, призначеної на листопад.
У відповідь Черчілль отримав гнівний протест Сталіна проти порушення
союзниками зобов'язання про відкриття другого фронту в 1942 р. і відкладання його
організації на 1943 р. У такому ж дусі було написано й відповідь радянського уряду
на прохання президента США висловитись стосовно наміченого вторгнення у
Північну Африку. Невдоволення радянського уряду, викликане політикою Великої
Британії й США, не могло не позначитися на подальших взаєминах між учасниками
антигітлерівської коаліції. Черчілль, становище якого в уряді і в країні могло
серйозно похитнутися в результаті погіршення відносин з СРСР, прийняв рішення
зустрітися з головою радянського уряду для особистих переговорів з метою
виправити ситуацію. Але, слід гадати, головною причиною, що спонукала Черчілля і
супроводжуючих його військових чинів, а також представника США А. Гаррімана
на ризиковану подорож до Москви, крилася в іншому, а саме — переконатися на
місці, чи зможе Червона Армія стримати новий натиск німецьких військ і не дати їм
прорватися в Закавказзя. Інакше кажучи, англо-американська делегація прагнула
переконатися, що радянсько-німецький фронт не розвалиться і, як і раніше,
відтягуватиме на себе основну масу сил і засобів Німеччини та її союзників, тоді як
англо-американські війська здійснюватимуть вторгнення у Північну Африку.
12 серпня 1942 р. відбулася перша зустріч Черчілля зі Сталіним. Суть довгої
промови англійського прем'єр-міністра полягала в одному: вторгнення союзних
армій у Західну Європу не може відбутися в 1942 р., але союзники проведуть велику
операцію такого характеру в 1943 р. Операції ж малими силами у поточному році, як
на цьому наполягає радянське керівництво, на думку Черчілля, принесли б більше
шкоди, ніж користі.
Цей аргумент радянською стороною був відкинутий, а наступного дня
Черчіллю й Гаріману був вручений радянський меморандум. У ньому радянська
сторона звинуватила союзників у порушенні домовленостей щодо другого фронту в
1942 р., закріплених у спільних комюніке від 12 червня. На виправдання своїх дій
Черчілль подав зміст комюніке як продуманий засіб ввести супротивника в оману і
таким чином прикувати повітряні й сухопутні сили вермахту до французького
берега Ла-Маншу, не допустивши перекидання ворожих дивізій на радянсько-
німецький фронт.
Викладене вище свідчить про те, що влітку і восени 1942 р., як і в перші місяці
після вступу США у війну, проблема другого фронту залишалась однією з основних,
водночас суперечливою, у взаємовідносинах між союзниками.
Висадка 8 листопада 1942 р. американських і англійських військ у Марокко й
Алжирі хоча й була військовою операцією крупного стратегічного значення,
успішною для союзників, але вона перекреслила можливість відкриття другого
фронту у Північній Франції в 1943 р.
На ґрунті невизначеності з реальним розв'язання проблеми другого фронту у
взаємовідносинах між керівниками трьох союзних держав у першій половині 1943 р.
виникли помітні стриманість і охолодження. Підбадьорені успішними результатами
військової операції у Північній Африці, лідери Великої Британії й США
запропонували Сталіну зустрітися в Марокко у січні 1943 р. для обговорення питань
координації подальших військових дій. Сталін відповів відмовою, мотивуючи її
здійсненням у цей час важливої операції з ліквідації німецького угруповання в
районі Сталінграда.
12 січня 1943 у м. Анфі поруч Касабланки розпочалася конференція
англійської й американської делегацій, очолюваних Черчіллем і Рузвельтом.
Основна мета їх зустрічі полягала насамперед у тому, щоб домовитися про
організацію воєнних операцій у Середземному морі, результатом якої має стати
захоплення Сицилії. Характерно, що будучи одностайними в рішенні щодо
проведення операцій у Середземному морі, Черчілль і Рузвельт розходилися в
думках щодо напрямків операцій і їх мети. Якщо Рузвельт сподівався діями
союзників у Середземному морі проти Сицилії швидко й легко вивести Італію з
війни, то наміри Черчілля були протилежними. Англійська делегація не приховувала
своїх планів щодо дій проти Сардинії, які дозволили б зміцнити позиції Великої
Британії на Сході, відкрити найкоротший шлях до близькосхідної нафти та інших
джерел сировини.
Не важко помітити, що у планах воєнних дій західних союзників СРСР його
інтересам, зокрема великим воєнним діям на Півночі Франції, місця не знайшлося.
Союзники визнали за можливе вторгнення головних англо-американських сил не
раніше весни 1944 р. Щоправда, Черчілль і Рузвельт обміркували й можливий
варіант дій, якщо Німеччина не витримає подальшого напруження боротьби на
радянсько-німецькому фронті й зазнає поразки, а Червона Армія опиниться поблизу
західних кордонів СРСР. У цьому разі передбачалася термінова висадка союзних
військ у Франції.
Після двотижневого обговорення багатьох питань вироблений план,
схвалений президентом США і прем'єр-міністром Великої Британії, склав основу
стратегічних дій збройних сил двох країн у 1943 р. План передбачав захоплення
Сицилії з метою гантування безпеки ліній комунікацій у Середземному морі,
посилення тиску на Італію, відволікання сил Німеччини з радянського фронту.
Щодо можливих військових дій у Франції, на чому наполягав радянський
уряд, було прийняте рішення продовжити накопичення союзних сил на Британських
островах для основного вторгнення у 1944 р., створити об'єднане командування і
організацію для планування майбутньої операції. (Об'єднаний штаб було створено в
березні 1943 р. на чолі з англійським генералом Ф. Морганом і його заступником
американським генералом Р. Баркером - прим. авт.).
Слід зазначити, що конференція в Касабланці мала й певну позитивну роль
для згуртування сил антифашистської коаліції. США й Великої Британія оголосили
своєю кінцевою метою у війні безумовну капітуляцію країн фашистського блоку,
яка передбачала не знищення їх народів, а ліквідацію в цих країнах згубних
режимів. По суті, ця заява означала приєднання американського й англійського
урядів до мети, проголошеної Радянським Союзом після нападу на нього
гітлерівської Німеччини.
У цій заяві простежуються прихований розрахунок переконати радянське
керівництво, розчароване небажанням західних держав відкрити другий фронт у
Європі, у прагненні західних союзників вести боротьбу з Німеччиною до
переможного кінця.
Інформуючи уряд СРСР про рішення, прийняті на конференції у Касабланці,
керівники США й Великої Британії приховали від Сталіна головне: другого фронту
в Європі в 1943 р. не буде. Натомість лист, надісланий Черчелем Сталіну 27 січня
від свого імені й імені президента США, був складений у такій формі, що викладена
в ньому інформація не викликала в радянського лідера сумнівів у прийнятті
конференцією угоди про негайне відкриття другого фронту і енергійні приготування
до форсування Ла-Маншу.
Надія радянського уряду й громадськості на відкриття другого фронту в
Європі, яка підтримувалася оманливими заявами президента США й прем'єр-
міністра Великої Британії, була розвіяна рішеннями Вашингтонської конференції
голів урядів США і Великої Британії, що відбулася у травні 1943 р. Головна ухвала,
яку прийняли учасники конференції, стосувалася висадки англо-американських
військ у Західній Європі. Рішенням з цього питання вторгнення у Францію
відкладалося ще на один рік і намічалося на 1 травня 1944 р. Разом з тим
Вашингтонська конференція схвалила план висадки союзницьких військ у Сицилії з
метою виведення Італії з війни, а також плани повітряних бомбардувань Німеччини
та операцій на Тихому океані.
Неврегульованість упродовж більше двох років питання про другий фронт
була джерелом постійної напруги у міжсоюзницьких відносинах СРСР з Англією та
США, а після повідомлення Черчілля й Рузвельта голові радянського уряду про
рішення Вашингтонської конференції вони перейшли у кризову стадію. Сталін у
червні 1943 р. висловив свій протест у досить різкій формі, після чого відкликав
послів СРСР з Вашингтона й Лондона.
Між тим, влітку 1943 р. ситуація на Середземному морі і радянському фронті
зазнавала серйозних змін. У той час, коли Червона Армія чинила жорстокий опір
нестримному наступу військ вермахту на Курський дузі, англо-американські
війська, що базувалися у Північній Африці, 10 липня здійснили висадку в Сицилії і
через два тижні оволоділи нею. 25 липня в результаті змови дуче Муссоліні був
усунутий від влади, головою уряду і міністром закордонних справ було призначено
маршала Італії П. Бадольо. Хоча він і заявив, що Італія продовжуватиме війну на
боці Німеччини, але смуга багатолюдних антифашистських виступів у країні, що
супроводжувалися розгромом приміщень фашистських партій, давали підставу
сподіватися, що новий уряд почне переговори зі своїми супротивниками про мир.
Такий розвиток подій підштовхнув Рузвельта й Черчілля до проведення нової
зустрічі з метою вироблення нової стратегії ведення воєнних операцій, ураховуючи
обстановку на Середземноморському театрі воєнних дій і можливу зміну обставин в
Європі.
Чергова англо-американська конференція цього разу відбулася у Квебеку
(Канада) 12-24 серпня 1943 р. Вона проходила за сприятливіших умов. На початку
серпня неминучість військового краху Німеччини стала очевидною: битва під
Курськом змінила свій характер — від оборонної з боку радянських військ до
успішного контрнаступу проти потужних сил вермахту. Такий поворот подій на
радянсько-німецькому фронті вимагав від західних союзників внесення коректив
щодо планування воєнних операцій у Північно-Західній Європі. Водночас успіхи
англо-американських військ на Середземноморському театрі відкривали
перспективи для висадки на Апеннінський півострів і швидкого виведення Італії з
війни. Тому конференція проходила без бурхливих дебатів і гострих суперечок.
Хоча існували деякі розбіжності поглядів, а саме — прагнення англійців до ведення
операцій у східній частині Середземномор'я (на Балканах), а американців — у
західній (проти Сардинії, Корсіки та Південної Франції), але спільність інтересів
обох сторін щодо виведення Італії з війни залишала ґрунт для компромісу.
В останній день конференції були остаточно прийняті пропозиції об'єднаної
ради начальників штатів щодо вторгнення у Північно-Західну Францію. Саме
операція вторгнення «Оверлорд» оголошувалася головним американо-англійським
наступом на суходолі і в повітрі проти європейських держав. День початку операції
визначався на 1 травня 1944 р.
Передбачення урядів Великої Британії й США щодо можливих дій нового
керівника уряду Італії підтвердилися. Всупереч офіційній заяві про продовження
війни на боці Німеччини, Бадольо таємно почав у переговори з представниками
Англії й США про перемир'я, «Короткі умови» якого були підписані З вересня.
За домовленістю з Бадольо англо-американські війська майже безперешкодно
висадилися на півдні Італії. У відповідь німецькі війська, що перебували в Італії, 28
вересня почали окупацію країни. На зайнятій ними північній частині було створено
так звану республіку Сало на чолі з визволеним гітлерівцями від арешту Муссоліні.
Південною частиною Італії управляв уряд Бадольо, який оголосив війну Німеччини і
діяв під контролем англо-американської військової адміністрації.
Таким чином, Італія стала першою країною, яка вийшла з війни і
започаткувала розвал агресивного фашистського блоку. Щоб утримати інших
європейських партнерів по коаліції, нацистське керівництво вдалося до
застосування репресивних заходів. За спробу фінляндського уряду встановити
контакт з Москвою Німеччина припинила всілякі поставки в цю країну. Щодо
Угорщини, уряд якої встановив контакти з представникам США й Великої Британії,
Гітлер у середині березня 1944 р. наказав ввести в країну війська і встановити там
окупаційний режим.
Подібні заходи чинили застрашливий вплив на правлячу верхівку німецьких
сателітів, які не тільки відмовлялися від спільних пропозицій урядів союзних
держав вийти з війни на боці Німеччини, а навпаки, збільшили чисельність своїх
військ на радянсько-німецькому фронті (Угорщина, Румунія, Болгарія, Фінляндія).
За такої ситуації змусити названих союзників Німеччини відмовитися від
продовження війни могли лише відкриття США й Англією другого фронту в Європі
та нові нищівні удари Червоної Армії.
5. Тегеранська конференція.
1943 рік став переможним у ході Другої світової війни. Вирішальні успіхи на
східному фронті (розгром армії вермахту під Сталінградом і Курськом, наступ
радянських військ на лівобережній Україні), а також успішні дії англо-
американських військ у Північній Африці та на Середземноморському театрі
воєнних дій спричинили глибоку кризу фашистського блоку і початок його розвалу.
Поразка гітлерівської Німеччини та її союзників у війні, яку вони розв'язали, вже ні
в кого не викликала сумнівів.
Наближення кінця війни об'єктивно вимагало від союзників узгодженого
вирішення питань щодо подальшого ведення війни та нової воєнної організації
світу. Важливу роль у практичній постановці цих питань відіграла Московська
конференція міністрів закордонних справ СРСР, Великої Британії й США. Проте це
не означає, що питання майбутнього устрою світу до її скликання були поза увагою
лідерів союзних держав і урядів країн-учасників антигітлерівської коаліції. Із
вступом СРСР у світову війну у постановочному вигляді ці питання були
зафіксовані в Атлантичній хартії і Декларації СРСР від 24 вересня 1941 р.
Вироблення й прийняття СРСР, США й Великою Британією спільних рішень
про повоєнне врегулювання, як і про військову взаємодію, відбувалося з великими
труднощами з огляду на серйозні розбіжності їх інтересів у Європі й інших районах
світу. Об'єднуючись прагненням до військового розгрому агресорів, кожна з цих
держав мала власні далекоглядні цілі.
Позиція й цілі Радянського Союзу у загальній формі було викладено у промові
Сталіна 3 липня 1941 р.: ліквідація небезпеки в радянській країні у зв'язку з нападом
на неї Німеччини, звільнення радянської території, надання допомоги народам
окупованих європейських країн, спільна з народами Європи і Америки боротьба за
свободу. В особистому посланні Черчіллю від 8 листопада 1941 р. він запропонував
дійти згоди стосовно як цілей війни, так і планів організації світу та укладення між
СРСР і Англією угоди про взаємну допомогу, що стане запорукою ясності у
взаємовідносинах і взаємної довіри.
Проголошені у промові загальні цілі радянського уряду були покладені в
основу роботи народного комісаріату закордонних справ з вироблення порядку
планування повоєнного устрою. Для цього у січні 1942 р. було створено спеціальну
комісію на чолі з Молотовим, перед якою були поставлені конкретні завдання з
підготовки відповідних дипломатичних матеріалів. Спираючись на них в
переговорах із союзниками в 1942 р., радянський уряд уже чітко окреслив свої
геостратегічні інтереси, а саме — зміцнення безпеки, насамперед на західних і
північно-західних кордонах СРСР, розширення сфер військового й політичного
впливу.
Практична підготовка повоєнного врегулювання і мирних переговорів в СРСР
почалася з осені 1943 р., коли ініціатива у військових діях проти Німеччини
остаточно закріпилася за радянським військовим командуванням. Радянськими
планами передбачалося визволення народів Європи від нацистських загарбників і
сприяння їм у відновленні своїх національних держав; встановлення в Європі такого
порядку, який повністю виключав би можливість нової агресії з боку Німеччини;
розвиток тривалого економічного, політичного й культурного співробітництва
народів Європи.
Деталізацією концепції майбутнього влаштування світу займався Наркомат
закордонних справ СРСР. За рішенням політбюро ЦК РКП(б) у вересні 1943 р. при
ньому було створено дві комісії — з питань мирних договорів і повоєнного устрою
на чолі з М. Литвиновим і з питань перемир'я на чолі з К. Ворошиловим. Дещо
пізніше було створено ще одну комісію — з відшкодування збитків, завданих
Радянському Союзу Німеччиною та її союзниками.
Комісії розробили значну кількість документів, які складали обриси
радянського плану майбутнього влаштування світу в рамках радянсько-англійського
зближення. Намічена ним радянська «максимальна» сфера інтересів і зон безпеки
включала широкий перелік країн — Фінляндію, Швецію, Польщу, Угорщину,
Чехословаччину, Румунію, слов'янські країни Балканського півострова, Туреччину.
По суті йшлося про те, щоб створити по всьому периметру радянських кордонів у
Європі пояс держав, зовнішня політика й оборона яких перебували б під радянським
впливом.
Західні союзники в роки війни співпрацювали з СРСР у різних формах, проте
у їхній політиці простежувалося прагнення до обмеження військової допомоги й
міжнародного впливу радянської держави. Тривале зволікання з відкриттям другого
фронту свідчило про розрахунки США й Англії максимально применшити її роль
також у повоєнному облаштуванні світу. При цьому повоєнні цільові настанови
американських і британських правлячих кіл, у свою чергу, суттєво відрізнялись одна
від одної.
До інтересів Англії входила реставрація колишніх політичних режимів,
відновлення вигідного для себе балансу сил у континентальній Європі та в Азії,
позицій провідної світової й колоніальної держави. Однак поспішати з
оприлюдненням своїх повоєнних планів британський уряд не поспішав, вичікуючи
наслідків боротьби з країнами фашистського блоку, передусім на радянсько-
німецькому фронті.
Після візиту до Москви в серпні 1942 р. і переговорів зі Сталіним, Черчілль
уже не виключаючи вірогідність майбутньої перемоги СРСР і його посилення,
запропонував військовому кабінету об'єднати під егідою Англії європейські країни
для протистояння «російському варварству». У цьому аспекті розвивалась ідея
створення трьох регіональних Рад — у справах Європи, Азії та Америки, при чому
головна роль відводилась контрольованій Лондоном Раді Європи, якій були б
підпорядковані скандинавська, балканська і дунайська конфедерації, на створення
яких після війни сподівався Черчілль.
У 1943 р., коли стала очевидною здатність Радянського Союзу без військового
втручання на європейському континенті перемогти Німеччину, Черчілль
намагається перевести питання повоєнного устрою світу у практичну площину. У
березні з відповідними інструкціями він направляє до Вашингтона керівника
англійського Міністерства закордонних справ для переговорів з американськими
політичними керівниками. У процесі тритижневих переговорів з Рузвельтом і
державним секретарем були підняті питання щодо Німеччини і Далекого Сходу, а
також зачеплені інтереси СРСР. Щодо нього обидві сторони погодилися, хоча і з
певними застереженнями, на приєднання Прибалтійських країн до СРСР, а також на
визнання його кордонів з Польщею по «лінії Керзона». Учасники переговорів
дійшли згоди й щодо приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, оскільки Росія
володіла нею до 1917 р.
Щодо Німеччини Рузвельт та Іден погодилися з тим, що вона має бути
розділена і що Австрія має знову стати незалежною державою. Стосовно Далекого
Сходу Іден запропонував, щоб тихоокеанські острови, які перебували під мандатом
Японії, були передані Сполученим Штатам, але при цьому негативно сприйняв ідею
Рузвельта про відновлення мандатної системи.
Доречним буде відзначити, що перед поїздкою у Вашингтон і після
повернення в Лондон Іден інформував радянського посла Майського про мету й
тематику англо-американських переговорів, підкресливши, зокрема важливість
участі СРСР у повоєнній розбудові Європи. Ретельний звіт про зміст своїх бесід з
Іденом Майський подав до Комісаріату закордонних справ на початку травня 1943 р.
У Сполучених Штатах Америки виробленням їх політичної позиції щодо
проблем повоєнного облаштування світу займалася неурядова організація — Рада з
питань зовнішніх зносин, а після вступу США у війну основне планування
зосередилось у держдепартаменті, при якому було створено Дорадчий комітет з
питань зовнішньої політики. США готувалися відігравати роль лідера на
міжнародній арені після закінчення Другої світової війни. Інструмент для
забезпечення американського панування президент і його прихильники вбачали у
новій ширшій і досконалішій порівняно з Лігою Націй міжнародній організації.
Рузвельт виступав одним з головних ініціаторів створення міжнародної
системи безпеки, основу якої складали б США, СРСР, Велика Британія та Китай.
Великого значення він надавав виробленню концепції відповідальності великих
держав за підтримання миру. Свої погляди щодо цього він викладав на зустрічах з
Молотовим у 1942 р., з Черчіллем у травні 1943 р., на зустрічах з дипломатами
Британії та інших країн.
Сфера повоєнних інтересів США охоплювала Європу, Азіатсько-
Тихоокеанський регіон та інші регіони світу. В їх програму глобальної стратегії та
політики вписувалися вимоги про встановлення міжнародної опіки над володіннями
колоніальних держав. Водночас американська дипломатія з підозрою ставилась до
планів західноєвропейського блоку, розглядаючи його як перешкоду для створення
міжнародної організації. Рузвельта дратували виступи Черчілля стосовно Ради
Європи. Надмірне посилення європейських позицій Британії, зокрема намагання
закріпити її повоєнний вплив у Греції, Італії, Франції або на Балканах і Близькому
Сході, не заохочувалися Вашингтоном і принагідне оспорювалися політиками, що
спричинило серйозні розбіжності. Тим не менш співробітництво з Британією, за всіх
ускладнювальних обставин, США вважали важливою умовою реалізації
прийнятного для себе повоєнного світового устрою.
Ідея повоєнного американського лідерства поєднувалася у Рузвельта з
розумінням важливості закріплення позитивних зрушень у відносинах США й
СРСР. Тому він надавав важливого значення оцінкам і рекомендаціям політичних і
військових діячів, які розглядали СРСР як могутнього військового союзника США
для розгрому Німеччини та Японії і як ділового партнера у повоєнному світі.
Спираючись на рекомендації експертів, уряд США схвалив відповідні інструкції,
якими повинна була керуватись американська делегація на Московській конференції
міністрів закордонних справ союзних держав. В інструкції зазначалося, що в
переговорах делегація США повинна взяти до уваги таке: по-перше, поразка
Німеччини залежить від повного співробітництва з Радянським Союзом; по-друге,
після поразки Німеччини він зможе у воєнному плані домогтися будь-якого
бажаного для нього територіального устрою у Центральній Європі й на Балканах;
по-третє, бажана повна участь СРСР у війні проти Японії після поразки Німеччини
для нанесення швидкої та нищівної поразки Японії.
Конференція міністрів закордонних справ СРСР, США і Великої Британії
відбулася у Москві 19-30 жовтня 1943 р. її значення зумовлене тим фактом, що
вперше за розглядуваний період відбулася спільна нарада міністрів головних держав
антигітлерівської коаліції. Але головне її значення у тому, що на ній було
розглянуто широке коло важливих питань і прийнято блок документів, що
визначали характер і зміст військового і політичного співробітництва союзних
держав у подальшому веденні війни та у розв'язанні проблем повоєнного устрою
світу.
Московська конференція одностайно зробила важливий крок щодо визнання
Китаю четвертим рівноправним партнером. Прийнята на конференції Декларація
чотирьох держав, підписана Молотовим, держсекретарем Хеллом, Іденом і послом
Китаю в СРСР, засвідчила особливу роль названих держав у питаннях міжнародної
безпеки, згода і співробітництво між якими усували можливість серйозного
конфлікту світового масштабу в майбутньому.
Важливе значення мало створення Московською конференцією Європейської
консультативної комісії (ЄКК), наділеної широкими повноваженнями, її завданням
було вивчення європейських проблем і вироблення в міру розвитку обстановки
спільних рекомендацій урядам Великої трійки. В англо-радяно-американському
комюніке про конференцію констатувалося, що ЄКК створена для забезпечення
якнайтіснішого співробітництва між урядами цих держав у європейських питаннях.
Московська конференція прийняла також рішення щодо спеціальних проблем,
пов'язаних з Італією і Австрією. Виокремлення в рішеннях конференції цих двох
держав було наслідком різних причин. Поразка Італії і падіння фашистського уряду
створювали передумови для остаточної ліквідації фашизму і прийняття рішення
щодо її подальшого розвитку в повоєнний період. Австрія ж, як жертва агресії
нацистської Німеччини, не мала жодного представництва своїх інтересів і
визвольних устремлінь, і її майбутнє у повоєнному світі також мало стати
предметом вирішення великих держав.
Декларація трьох держав щодо Італії забезпечувала умови її демократичного
розвитку, відновлення демократичних прав італійського народу, у тому числі права
обирати свою власну форму правління. Декларація трьох держав щодо Австрії
визнавала приєднання її до Німеччини 15 березня 1938 р. незаконним актом, що
стало підставою головним державам антигітлерівської коаліції виступити за свободу
і незалежність Австрії.
Серед розглянутих рішень і незалежно від них конференція схвалила також
важливу Декларацію про відповідальність гітлерівців за здійснювані злочини щодо
народів поневолених країн. У Декларації зазначалося, що злочинці будуть покарані
спільним рішенням урядів союзних держав.
Своїми постановами Московська конференція міністрів закордонних справ
створила сприятливу атмосферу для подальшого розвитку міжнародного
співробітництва, що засвідчило її рішення про зустріч найближчим часом голів
урядів трьох держав у Тегерані.
Зустріч голів урядів трьох великих держав — Сталіна, Рузвельта, Черчілля та
їх політичних і військових радників відбулася в Тегерані з 28 листопада по 1 грудня
1943 р. Голови урядів розглянули низку політичних і військових проблем,
пов'язаних з подальшим існуванням і діями антигітлерівської коаліції. Одним з
головних питань, як і раніше, було питання про другий фронт. Його значення
визначалося тим, що на час скликання конференції війна вступила у вирішальний
період, і часу для вирішення розбіжностей у поглядах про шляхи і способи її
завершення історія не залишає.
У воєнному плані йшлося про висадку в Нормандії, призначену на 1 травня
1944 р. Черчілль, як і раніше, наполягав на одночасному проведенні операції на
Балканах, але натрапив на рішуче заперечення Сталіна, якого підтримав Рузвельт.
У результаті гострої політики, наслідки якої важко передбачити, було
прийнято компромісний варіант: англійці погодились провести одночасно
форсування Ла-Маншу і вторгнення в Південну Францію, а Сталін, у свою чергу,
пообіцяв організацію наступу Червоної Армії відразу після висадки англо-
американських військ у Північній Франції.
Отже, рішення про відкриття другого фронту було нарешті прийняте, а дії
союзних збройних сил у Західній Європі та Червоної Армії на радянсько-
німецькому фронті узгоджені за термінами і цілями. Західні союзники підписали
документ, що містив рішення США та Англії розпочати вторгнення через Ла-Манш
у травні 1944 р.
Однією з найскладніших проблем, для розв'язання якої необхідно було
узгодження позицій союзників, було німецьке питання. З цього питання була
прийнята Декларація трьох держав, яка, щоправда, містила тільки загальні
положення про позбавлення Німеччини військової сили і остаточного звільнення
німецького народу від нацизму.
Щодо конкретних деталей німецької проблеми на Тегеранській конференції
єдність поглядів її учасників виявилась тільки в одному питанні: після війни
Німеччина повинна бути розділена. Серйозні розходження виникли стосовно
принципів розділу.
Американська сторона виступила з пропозицією розчленувати Німеччину на
п'ять автономних держав. Кільський канал, Гамбург, Рур і Саар передбачалося
передати під міжнародний контроль Об'єднаних націй.
Черчілль виступав за створення трьох держав — Пруссії, Центральної
Німеччини і Південної Німеччини, сподіваючись включити останню в проектовану
Великої Британією Дунайську конфедерацію.
Сталін виступив із запереченням обох проектів, зокрема англійського плану
створення нових об'єднань держав. Запропонований ним проект базувався на
скороченні території Пруссії за рахунок Рейнської провінції, Вестфалії та інших
територій, що безпосередньо стосувались західного кордону Польщі. Сталін заявив,
що поляки мають відсунути свій кордон аж до Одеру. Водночас він прихильно
сприйняв ідею створення систем військових баз у Німеччині та за її межами, за
допомогою яких можна було б контролювати Німеччину. Він висловився за
створення подібної системи і в Японії.
Розбіжності в поглядах на різні аспекти німецького питання завадили
прийняттю конкретних постанов про майбутню долю цієї країни, тому було
вирішено передати його на подальший розгляд до Європейської консультативної
комісії в Лондоні.
Другим питанням, стосовно якого Тегеранська конференція не прийшла до
остаточної думки, було питання про створення нової міжнародної організації.
Рузвельт запропонував схему, за якою Організація Об'єднаних Націй
складалася б з трьох органів: Асамблеї, яка охоплює всіх членів нової організації;
Виконавчого комітету для вирішення невійськових питань, куди входили б США,
Об'єднане Королівство, СРСР, Китай і чотири держави з регіонів. Нарешті, третій
орган, якого Рузвельт назвав «Чотири Поліцейських» (США, СРСР, Об'єднане
Королівство і Китай), набув права негайного воєнного втручання у разі будь-якої
небезпеки і загрози мирові. На практиці це означало верховенство Великої четвірки,
яка не зважає на думку інших держав і у запропонованій Рузвельтом формі не могла
отримати необхідної підтримки з їх боку. Тому даний проект виявився
неприйнятим.
По завершенні конференції були опубліковані офіційне комюніке та
декларація трьох держав по Ірану. У декларації визнавався вклад Ірану в справу
ведення війни проти спільного ворога, висловлювалося розуміння бажання
іранського уряду зберегти незалежність, суверенітет і недоторканність Ірану.
Одночасно з документами Тегеранської конференції була опублікована й
декларація про Японію, вироблена учасниками конференції, яка відбулася
напередодні тегеранської зустрічі голів урядів трьох великих держав 22-26
листопада 1943 р. у Каїрі. У ній взяли участь Рузвельт, Черчілль і Чан Кайші, який
представляв інтереси Китаю. Основними питаннями переговорів були організація
подальших військових дій проти Японії та повоєнне врегулювання на Далекому
Сході, майбутнє Китаю, приєднання СРСР до війни з Японією.
Основні рішення Каїрської конференції були прийняті під час першої зустрічі
і знайшли відображення в оприлюдненій 1 грудня 1943 р. декларації керівників
трьох держав, яка стала основою для подальшого розвитку подій на Далекому
Сході. Вона проголошувала мету війни, яку вели там три держави, — завдання
поразки Японії і покарання її за агресію. Автори декларації заявляли, що не
прагнуть будь-яких завоювань для себе, і всупереч своїй попередній політиці
поступок Японії виступають за позбавлення цієї країни її загарбувань.
У рішеннях Каїрської конференції констатувалося, що метою учасників
переговорів є позбавлення Японії всіх островів на Тихому океані, які вона загарбала
або окупувала з початку Першої світової війни 1914 р. Особливого значення лідери
трьох держав надавали поверненню територій, відторгнутих від Китаю. Каїрська
конференція визнавала за Китаєм право на повернення захоплених Японією
територій безвідносно до того, коли це було здійснено. Серед цих територій
називалися Маньчжурія, Формоза та Пескадорські острови.
Учасники конференції обговорили також питання щодо Кореї. Серед
чинників, що зумовили необхідність розгляду корейського питання у міжнародній
площині, важливе значення мали зростаюча роль Китаю у війні проти Японії, а
також боротьба самого корейського народу за свободу. Події, що відбувалися на
азіатському континенті, спонукали західні держави включити в декларацію своє
бажання бачити Корею вільною і незалежною.
Під час другої зустрічі в Каїрі, відразу по закінченню Тегеранської
конференції, Рузвельт і Черчілль провели переговори з президентом Турецької
республіки та міністром закордонних справ, їх метою було втягнути Туреччину у
війну, що сприяло б Великої Британії здійснити наступ на Балканах. Проте турки
відповіли відмовою, мотивуючи її недостатністю їхніх сил.
У дні перебування в Каїрі, 6 грудня, Рузвельт повідомив Черчіллю про свій
намір призначити генерала Дуайта Д. Ейзенхауера верховним головнокомандувачем
союзними експедиційними силами на Європейському театрі військових дій, а
кількома днями потому це призначення відбулося офіційно.
Отже, Тегеранська і Каїрська конференції завершили період боротьби за
створення другого фронту в Європі. Наприкінці 1943 р. після тривалих і гострих
дискусій були нарешті прийняті рішення, намічені основи планів узгоджених
операцій і організації збройних сил для ведення війни в Європі і призначений
верховний командувач для проведення операцій «Оверлорд».
1944 р. ознаменувався новими успіхами Червоної Армії. В середині січня 1944
р. розпочався наступ двох радянських фронтів з метою ліквідації блокади
Ленінграда, наслідком якого стала ліквідація ворожого угруповання. У ході
подальшого наступу, який тривав до кінця лютого, було звільнено від окупантів
значні території Ленінградської та Калінінської областей, радянські війська ввійшли
на територію Естонії.
Успішно розгорталися бойові операції й на південно-західному напрямку. У
ході кількох великих операцій радянські війська звільнили від окупантів
Правобережну Україну і наприкінці березня вийшли на кордон з Румунією. У квітні
1944 р. Червона Армія розпочала боротьбу за Крим, а в середині травня м.
Севастополь і весь півострів було очищено від окупантів.
За цих умов проблема відкриття другого фронту в Європі набирала нового
звучання. Правлячі кола СІЛА та Англії не могли не усвідомлювати, що радянські
збройні сили здатні власними зусиллями розгромити ворога, що означало б
присутність радянських військ на території багатьох європейських країн, у тому
числі й Німеччини. Тому в січні 1944 р. розпочалася активна підготовка англо-
американських військ до вторгнення у Північну Францію та допоміжного удару в
Південній Франції.
6 червня 1944 р. розпочалася операція «Оверлорд» - найбільша десантна
операція Другої світової війни. Захопивши й розширивши плацдарм на
французькому березі, 25 липня розпочато наступ у Нормандії та завдано серйозної
поразки на півночі Франції. 3 вересня вони визволили столицю Бельгії Брюссель.
Наприкінці серпня 1944 р. у Париж увійшли частини військ французького
Тимчасового уряду на чолі з генералом де Голлем. Швидке визволення Франції, у
якому брали участь частини регулярної французької армії та сили опору, поставило
перед союзниками проблеми, до розв'язання яких вони не були готові. Однією з
таких проблем було ставлення союзників до Тимчасового уряду. Союзницькі
держави не погоджувалися визнати цей уряд і ставилися до нього лише як до уряду,
що існує де-факто. Лідери Англії й США, зокрема Рузвельт, мали намір передати
управління у Франції спільній військовій адміністрації союзників. Проте ентузіазм
французів, з яким вони зустріли сформування 8 вересня уряду, до якого ввійшли
керівники Опору, змусив визнати, що уряд спирається на підтримку народних мас.
23 жовтня 1944 р. Велика Британія, Сполучені Штати та СРСР, а за ними інші
держави визнали Тимчасовий уряд Франції де-юре.
На початку січня 1945 р. Черчілль у Парижі оголосив ухвалу про прийняття
Франції четвертим членом Європейської консультативної комісії. Відразу після
визнання уряду Франції та її прийняття до співдружності великих держав де Голль і
міністр закордонних справ Бідо планували укласти союзи з Англією та Радянським
Союзом. Але реалізувати план французькому уряду вдалося частково. Через
невирішеність англо-французьких суперечностей на Близькому Сході підписання
англо-французького договору не мало найближчої перспективи. Переговори
французької делегації у Москві на початку грудня 1944 р. закінчились укладенням
договору про союз та взаємодопомогу, підписаного Бідо і Молотовим. Договір був
спрямований виключно проти Німеччини. Сторони брали на себе зобов'язання
продовжувати війну до остаточної перемоги, не вступати до будь-якої коаліції,
спрямованої проти однієї зі сторін, та надавати одна одній можливу економічну
допомогу.
Під час наступальних операцій, які велися з півночі і півдня, союзні війська
об'єдналися, англо-американські війська ввійшли на території Бельгії та Голландії. 3
вересня вони визволили столицю Бельгії Брюссель. На вересень 1944 р. майже вся
територія Франції була звільнена від окупантів.
Вторгнення союзних військ у західну Європу суттєво полегшало становище на
радянсько-німецькому фронті, що дозволило радянському командуванню провести
ряд наступальних операції на різних напрямках. Результатом цих операцій стали
звільнення 8 жовтня 1944 р. усієї України від нацистських окупантів і вступ
радянських військ на території країн Східної Європи.
Успіхи Радянської Армії влітку і восени 1944 р. спричинили розвал блоку
фашистських держав. Під ударами радянських військ сателіти Німеччини один за
одним виходили з блоку і укладали угоди про перемир'я з СРСР. Упродовж вересня-
жовтня було підписано угоди з Румунією (12 вересня), Фінляндією (19 вересня),
Болгарією (26 жовтня). Найдовше чинила опір Хортистська Угорщина, але після
тривалої облоги Будапешта 20 січня 1945 р. й вона змушена була укласти угоду про
перемир'я.
За цими угодами вирішувалися важливі політичні питання, зокрема
відновлювалися кордони названих країн у межах, які існували до липня 1940 р.;
Радянському Союзу поверталися Бессарабія, Північна Буковина і території, передані
Фінляндії за договором 12 березня 1940 р. Болгарські війська повинні були
залишити грецькі та югославські території. Фінляндія та Румунія розірвали
дипломатичні відносини, а Болгарія оголосила війну своєму колишньому союзнику.
Подальший хід подій поставив головні держави антигітлерівської коаліції
перед необхідністю вирішення багатьох завдань, як визначених на конференціях
переломного періоду війни, так і нових, що випливали з факту невідворотної
близької поразки Німеччини.
6. Створення засад ялтинсько-потсдамської системи міжнародних
відносин.
Успішний хід бойових дій армії союзних держав на всіх фронтах проти
держав Осі у 1944 р. стрімко наближав війну до завершення. Перед лідерами
антигітлерівської коаліції виникла необхідність наповнити реальним змістом
постанови Московської конференції міністрів закордонних справ союзних держав
щодо створення в короткий термін нової міжнародної організації, яка б ефективно
забезпечувала загальну безпеку в повоєнному світі, гарантувала дотримання у
міжнародних відносинах принципів співробітництва заради миру і прогресу в світі.
Належно зробити важливий крок на шляху подолання розбіжностей поглядів, що
виникли на цю проблему на Тегеранській конференції, і обговорити деталі щодо неї.
Разом з тим виникла необхідність домовитися про проведення узгоджених
воєнних дій проти нацистської Німеччини і мілітаристської Японії, прийняти
рішення щодо переможеної Німеччини, а також про ліквідацію наслідків війни
стосовно не тільки Німеччини, а й країн, окупованих нею.
Виконанню цих завдань істотно сприяла робота двох міжнародних
конференцій: у Думбартон-Оксі у США (21 серпня - 7 жовтня 1944 р.) і в Ялті
(Криму) в СРСР (4-11 лютого 1945 р.).
Результати конференції в Думбартон-Оксі є показовими щодо можливості
розв'язання багатьох складних міжнародних проблем шляхом переговорів.
Толерантність під час переговорного процесу і прагнення її учасників -
представників США, СРСР і Великої Британії — знайти спільну позицію великих
держав з усіх основних питань забезпечили успішні результати цієї конференції.
За винятком деяких проблем, конференції вдалося досягти узгодження
поглядів майже з усіх питань, що стосувалися нової міжнародної організації. У
результаті на конференції був вироблений проект Статуту Організації Об'єднаних
Націй, що мав назву «Пропозиції стосовно створення загальної Міжнародної
організації безпеки», який відігравав важливу роль в історії створення нової
міжнародної організації. Він став основою для подальших нарад і переговорів, що,
зрештою, приведуть до прийняття остаточної редакції Статуту.
Не вдаючись до аналізу проекту, слід зазначити, що він передбачав створення
основних органів ООН: Генеральної Асамблеї; Ради Безпеки; Міжнародного Суду і
Секретаріату.
У компетенцію Генеральної Асамблеї, у якій згідно з проектом беруть участь
усі члени організації, входить обговорення будь-яких питань щодо підтримання
миру і безпеки, а також прийняття рекомендацій з цих питань. Асамблея збирається
на регулярні щорічні засідання.
Рада Безпеки складається з одинадцяти членів. Постійними членами є США,
СРСР, Велика Британія і Китай (п'яте місце проектом зарезервоване для Франції).
Решта шість членів Ради Безпеки обираються Асамблеєю на дворічний термін. На
відміну від Асамблеї Рада Безпеки повинна виконувати свої функції безперервно.
Головні 'її функції стосуються мирного врегулювання спорів, а також дій,
пов'язаних зі станом загрози миру чи з агресією. У разі, якщо спір становить загрозу
миру, Рада Безпеки повинна застосовувати всі заходи, необхідні для підтримання
миру і безпеки.
Проте не всі проблеми нової міжнародної організації були остаточно вирішені
в Думбартон-Оксі. До невирішених проблем передусім слід віднести питання,
пов'язані з принципом одностайності, або права вето в Раді Безпеки. Принцип
одностайності великих держав був висунутий Сполученими Штатами і Великою
Британією ще до конференції в Думбартон-Оксі. Цей принцип не викликав жодних
суперечок.
Розбіжності виявилися під час обговорення не самого принципу, а меж його
застосування. Інакше кажучи, суперечка на конференції виникла відносно принципу
одностайності великих держав у Раді Безпеки лише з питання, чи буде Статут нової
міжнародної організації припускати будь-які винятки з цього принципу. Йдеться
про право вето.
Голова радянської делегації А. Громико висловив свої міркування стосовно
можливого випадку, коли однією стороною у спорі є велика держава. У цьому разі,
на його думку, вона не повинна брати участі у голосуванні зі спірного питання.
Американська пропозиція, підтримана англійською делегацією, наразилася на
принципові заперечення радянської сторони, тому конференція погодилася
включити до тексту проекту Статуту заяву, що розгляд питання про процедуру
голосування в Раді Безпеки продовжується.
Крім проблеми одностайності, конференції в Думбартон-Оксі не вдалося
розв'язати й проблему щодо прийняття до ООН, порушену Радянським Союзом.
Основна пропозиція, висунута радянською делегацією на конференції, передбачала
участь у міжнародній організації всіх радянських республік. Проте заперечення
західних держав проти участі радянських республік у міжнародній організації були
настільки категоричними, що розв'язання цієї проблеми в Думбартон-Оксі стало
неможливим.
Неврегульованість на конференції в Думбартон-Оксі низки питань, пов'язаних
зі створенням нової міжнародної організації, передусім питань про рамки дії
принципу одностайності й про членство, були однією з причин скликання нової
конференції глав урядів трьох великих держав, яким належало вирішити ці
проблеми.
Робота Ялтинської (Кримської) конференції розпочалася 4 лютого 1945 р. з
узгодженням начальниками штабів трьох великих держав подальших військових дій
з метою остаточного розгрому спільного ворога. В ході дискусій було детально
сплановано і узгоджено строки, розміри і координацію нових і потужних ударів
союзними арміями по Німеччині, які наблизять її та гітлерівське керівництво до
остаточного краху.
Зрозуміло, що за таких умов необхідне було міжнародне співробітництво для
врегулювання питань, пов'язаних з Німеччиною і країнами, звільненими від
нацистської окупації. Розглядаючи ставлення до цієї проблеми, слід підкреслити, що
відповідно до рішень Тегеранської конференції розробка документів щодо
Німеччини була зосереджена в Лондоні в Європейській консультаційній комісії,
перше засідання якої відбулося у січні 1944 р. Переговори велися представниками
трьох держав — США, СРСР і Великої Британії, а з листопада до них був
приєднаний і представник Тимчасового уряду Франції. У Комісії обговорювались
три основні групи питань: умови беззаперечної капітуляції Німеччини; визначення її
зон окупації та керування Берліном; створення контрольного механізму союзників.
До листопада 1944р. з названих трьох груп питань у Комісії були досягнуті важливі
угоди союзних держав, у тому числі на підставі радянських пропозицій угода про
беззаперечну капітуляцію Німеччини. Документи, вироблені в Європейській
консультативній комісії щодо Німеччини, й були покладені в основу дискусії та
прийняття відповідних рішень учасниками Кримської конференції. В ході дискусії
викристалізувалися узгоджені рішення щодо німецької проблеми, які були схвалені
Рузвельтом, Сталіним і Черчіллем. У підписаній ними 13 лютого заяві було
викладено домовленості про спільну політику і плани примусового здійснення
беззастережної капітуляції німецького рейху.
У рішеннях конференції було передбачено окупацію Німеччини з розрахунку,
що кожна з великих держав окупуватиме особливу зону країни, та створення
Центральної Контрольної Комісії з чотирьох членів, які представляють Францію,
США, Велику Британію та Радянський Союз.
Окупація Німеччини за задумом учасників Ялтинської конференції повинна
стати одним із засобів досягнення головної мети великих держав — знищення
німецького мілітаритизму й нацизму і створення гарантій того, що Німеччина
ніколи більше не буде спроможною порушити мир усього світу. Для досягнення цієї
мети конференція прийняла рішення:
- роззброїти і розпустити всі німецькі збройні сили;
- назавжди розпустити німецький генеральний штаб, який неодноразово сприяв
відродженню німецького мілітаризму;
- вилучити або знищити все німецьке військове обладнання;
- взяти під контроль усю німецьку промисловість, яка могла б бути використана
для військового виробництва;
- здійснити швидке й справедливе покарання злочинців війни;
- стягнути відшкодування завданих німцями збитків за зруйнування;
- ліквідувати нацистську партію, нацистські закони, організації та установи.
Крім того окремим рішенням конференції великі держави уповноважувалися
спільно приймати у майбутньому щодо Німеччини інші заходи для безпеки всього
світу.
У заключній частині ялтинських ухвал щодо окупації Німеччини і контролю
над нею керівники великих держав заявили, що їхньою метою не є знищення
німецького народу, а навпаки, створення відповідних умов його існування. Таким
чином, погоджена в Ялті програма щодо Німеччини перекреслила англо-
американські плани поділу її на окремі державні утворення, а отже, перетворення
Німеччини на аграрну країну, вироблені на конференції в Квебеку.
Проголошуючи основні принципи стосовно німецької проблеми, Ялтинська
конференція не могла обійти питання, пов'язані з країнами, що перебували у процесі
звільнення від німецької окупації. Уже Московська конференція міністрів
закордонних справ трьох держав, про яку вже йшлося вище, у прийнятій декларації
про Австрію висловилась за невизнання актів німецької експансії. У період роботи
Ялтинської конференції, з огляду сприятливого розвитку обстановки на фронтах і
звільнення багатьох країн, питання набуло особливої актуальності. У зв'язку з цим
конференція прийняла «Декларацію про звільнену Європу». Декларація спиралась
на Атлантичну хартію, зокрема на положення, у якому йшлося про право всіх
народів обирати для себе бажану для них форму правління, а також відновлення
суверенних прав і самоуправління народів, які були позбавлені цього
насильницьким шляхом. Три великі держави, які звільняли європейські країни,
передбачали в ялтинських рішеннях надання визволеним народам допомоги у
відновленні їх прав і нормального державного життя. Було проголошено, що
учасники Ялтинської конференції погоджуватимуть між собою політику своїх
урядів у справі допомоги визволеним народам як країн, поневолених агресорами,
так і держав - сателітів «вісі». При цьому підкреслювалося, що така допомога
повинна стосуватися розв'язання демократичними способами нагальних політичних
і економічних проблем.
Лідери трьох держав оголосили, що у майбутньому їхня спільна допомога
може торкатися питань створення тимчасових урядів які представляють усі
демократичні елементи населення, а також сприяння, за потреби, проведенню
виборів для створення нових урядів.
Незалежно від «Декларації про звільнену Європу» Ялтинська конференція
прийняла особливі ухвали щодо польського питання та Югославії. Під час
обговорення польського питання виникли серйозні незгоди, зокрема щодо визнання
польського уряду та його складу. Радянське керівництво визнавало Тимчасовий
польський уряд, створений у Люблені. Водночас Сполучені Штати і Велика
Британія продовжували визнавати польський емігрантський уряд у Лондоні й
підтримувати з ним дипломатичні відносини. Після гострих дебатів з цього питання
було прийнято компромісну ухвалу, яка, проте, остаточно не вирішувала проблеми.
Слід констатувати, що у постанові з цього питання учасники конференції
висловили спільне бажання бачити Польщу об'єднаною, вільною, незалежною і
демократичною державою. Західні держави зобов'язалися відмовитись від визнання
емігрантського польського уряду, але за умови, якщо буде здійснено процес
реорганізації Тимчасового уряду. Інакше кажучи, англійська й американська
сторони висунули умову включення до Тимчасового уряду польських діячів зі стану
еміграції, а також політичних діячів із самої Польщі, які ще не брали участі в
політичному житті звільненої країни. Після здійснення цього процесу Тимчасовий
уряд відповідно до рішень конференції повинен називатися польським Тимчасовим
урядом національної єдності, який буде визнаний усіма державами. Представникам
Великої трійки ялтинськими рішеннями надавалися повноваження у процесі
реорганізації Тимчасового уряду проконсультуватися як з його членами, так і з
політичними діячами в еміграції. Для остаточного врегулювання питання про
визнання нового польського уряду було вирішено провести у Москві нараду за
участю міністра закордонних справ СРСР, а також послів США і Великої Британії.
Іншою проблемою, що викликала гострі дебати з польського питання, була
проблема майбутніх кордонів Польщі. Стосовно східного кордону особливих
суперечок не виникало, керівники трьох держав погоджувались встановити його по
лінії Керзона. Не мала заперечень і необхідність розширення території Польщі на
півночі й заході. Але пропозиція радянської делегації встановити західний кордон
Польщі по Одеру і Західній Нейсе не дістала підтримки керівників делегації США і
Великої Британії. Оскільки спільної думки щодо кордонів Польщі, зокрема
західного, не було досягнуто, в ухвалі з цієї проблеми було записано загальне
положення, що Польща повинна отримати суттєво прирощення території на півночі
й заході. Загалом остаточне визначення західного кордону Польщі учасники
конференції відкладали до мирної конференції.
Щодо Югославії питання виявилось не менш дискусійним. США і Великої
Британія були прихильниками збереження монархії в Югославії і підтримували
короля Петра II та емігрантський королівський уряд у Лондоні. Але фактично влада
у країні належала Національному комітету визволення Югославії на чолі з Й. Тіто,
обраному й підтримуваному народом. У листопаді 1944 р. у Белграді було укладено
угоду між НКВЮ і емігрантським урядом, яка передбачала утворення єдиного
югославського уряду. Проте король і емігрантський уряд зволікали із введенням
його в дію. Учасники конференції визнали за необхідне рекомендувати Тіто і
Шубашичу негайно ввести в дію укладену між ними угоду і створити Тимчасовий
об'єднаний уряд. Такий уряд невдовзі було сформовано на основі Національного
комітету визволення Югославії з введенням до нього п'яти членів колишнього
емігрантського уряду.
Особливе місце в роботі Ялтинської конференції посіли питання, пов'язані зі
створенням нової міжнародної організації. Як відомо, робота конференції в
Думбартон-Оксі, яка підготувала проект статуту ООН, мала позитивний результат
щодо узгодження низки питань стосовно структури і компетенції нової організації.
Проте залишалися питання, розгляд яких було винесено на Ялтинську конференцію.
Одним з них було питання прийому країн-членів до нової міжнародної організації.
Ялтинська конференція схвалила вироблені у Думбартон-Оксі проекти і
постановила скликати 25 квітня 1945 р. в м. Сан-Франціско Установчу конференцію
Організації Об'єднаних Націй, причому учасниками конференції могли стати всі
держави, які оголосили війну Німеччині й Японії до 1 березня 1945 р. Було
досягнуто домовленості, що засновниками й членами ООН поряд з СРСР будуть
Українська РСР та Білоруська РСР.
Ялтинська конференція розглянула й питання про вступ СРСР у війну на
Далекому Сході, на чому енергійно наполягав Рузвельт. Керівники великих держав
досягли згоди про те, що через два-три місяці після капітуляції Німеччини і
завершення війни в Європі Радянський Союз вступить у війну проти Японії. В
ухвалах конференції було зафіксовано умови, за яких СРСР погоджувався на участь
у війні на Далекому Сході і які підлягали виконанню після перемоги над Японією.
Серед найважливіших з них були збереження існуючого становища Монгольської
Народної республіки, відновлення прав Росії, порушених нападом Японії у 1940 р., а
саме: повернення Радянському Союзу південної частини острова Сахалін та
забезпечення пріоритетних прав на Порт-Артур як на військово-морську базу СРСР.
Радянському Союзу також мали бути передані Курильські острови.
Ці та інші домовленості союзників знайшли відображення у документі за
назвою «Кримська угода трьох великих держав з питань Далекого Сходу» , що являв
собою доповнення Каїрської декларації. У заключній частині цього документа
висловлювалась готовність Радянського Союзу укласти з Національним китайським
урядом пакт про дружбу і союз для надання допомоги своїми збройними силами у
звільненні Китаю від японського гніту.
У підсумковій заяві про результати Ялтинської конференції, підписані
представниками урядів США, Великої Британії та СРСР, зазначалося, що вона
підтвердила спільну рішучість цих держав зберегти і посилити в передбачуваний
мирний період ту єдність цілей і дій, котра забезпечила перемогу Об'єднаних націй у
сучасній війні.
Зміст заяви, як і найсуттєвіші з урегульованих у Ялті проблем досить
переконливо свідчасть про значення Кримської конференції для миру в усьому світі
і повоєнних міжнародних відносин.
Рішення Ялтинської конференції стали додатковим стимулом для союзних
держав у їх прагненні прискорити розгром армій вермахту і примусити Німеччину
капітулювати. На початку 1945 р. союзні армії вийшли до кордонів Німеччини і
готувалися до вирішального наступу. У січні радянські війська відновили наступ, у
ході якого звільнили Варшаву, а потім всю Польщу, і вступили на територію
Німеччини. На початку лютого 1945 р. радянські війська вийшли на річку Одер і
опинилися на відстані близько 70 км від Берліна. На південній ділянці радянсько-
німецького фронту Радянська Армія продовжувала звільнення Чехословаччини й
Угорщини, яку повністю очистили від військ вермахту на початок квітня. Від
цілковитого краху Німеччину відділяли лічені дні. У цей час нацистське
керівництво плекало надію на порятунок, сподіваючись на можливий розкол
антигітлерівської коаліції і сепаратний мир з Англією та США. їх тактика полягала в
тому, щоб упертою обороною затримати радянські війська, виграти час і знайти
шлях до угоди з союзниками СРСР. Але сподівання Гітлера не виправдались.
8 лютого 1945 р. англо-американські війська перейшли в наступ на Західному
фронті, зламали німецьку оборону і почали швидко просуватись у глибину
Німеччини, намагаючись випередити радянські війська і захопити Берлін, що
входив у радянську зону окупації.
У Москві припускали, що зволікання з штурмом Берліна - остаточного центру
опору Німеччини - може зумовити відкриття німцями фронту на заході, що дасть
можливість союзникам увійти у Берлін першими. 16 квітня силами трьох фронтів
радянські війська розпочали берлінську операцію, а 2 травня боротьба за столицю
гітлерівського рейху завершилася повною перемогою радянських військ. Опівночі 8
травня в передмісті Берліна Карлхорсті, зайнятому радянськими військами,
представники німецького верховного командування на чолі з Кейтелем підписали
акт про беззастережну капітуляцію збройних сил фашистської Німеччини.
Капітуляція за дорученням радянського уряду і згодою союзників прийняв Маршал
Г. Жуков разом із представниками США, Великої Британії та Франції.
5 квітня 1945 р. у Сан-Франціско (США) в обстановці вирішальних перемог
Об'єднаних націй і уже близького миру проходила конференція з питань створення
нової міжнародної організації. Фактичним завданням конференції було
затвердження усіма членами-засновниками нової організації рішень великих держав,
прийнятих у Думбартон-Оксі й доповнених у Ялті. Попри сподівання на швидке
прийняття Статуту на базі вже розробленого детального проекту і створення
міжнародної організації у ході конференції виникли нові дискусії з питань
голосування у Раді Безпеки, про регіональні угоди та питання про опіку і майбутнє.
25 червня 1945 р. Статут Організації Об'єднаних Націй було ухвалено. Членами
нової міжнародної організації та її засновниками стали 50 країн, які брали участь у
конференції в Сан-Франциско, підписали та ратифікували Статут, тобто всі
держави, які оголосили війну Німеччині чи Японії. Серед них членами ООН та її
засновниками конференція визнала Україну й Білорусію. У прийнятому Статуті
знайшли втілення принципи нової міжнародної організації, яку було задумано й
засновано як дієздатну систему забезпечення миру. Офіційно Статут ООН набрав
чинності 24 жовтня 1945 р. Саме цей день вважається Днем народження ООН.
Капітуляція Німеччини 8 травня 1945 р. зумовила необхідність подальших
кроків у справі врегулювання європейських питань, ліквідації наслідків війни і
встановлення миру на основі відповідних міжнародних угод. В умовах, породжених
капітуляцією, потреба нових рішень набула надзвичайної гостроти. У рамках
міжнародного співробітництва періоду війни, насамперед тісного співробітництва
трьох великих держав, було прийнято низку рішень після капітуляції, які заклали
основу для детальніших і конкретних постанов. Одним з перших міжнародних актів,
прийнятим після капітуляції, була декларація від 5 червня 1945 р. про поразку
Німеччини і про взяття на себе верховної влади чотирма союзними державами, а
також заява про зони окупації та про утворення контрольного механізму в
Німеччині. У декларації і заявах підкреслювався їх тимчасовий характер і
зазначалося, що заходи з наступного врегулювання німецької проблеми будуть
предметом особливої угоди. З цих документів зрозуміло, що вони передбачили
прийняття нових міжнародних актів, покликаних урегулювати основні європейські
проблеми, що випливали з факту розгрому гітлерівської коаліції не в загальній
формі, а на засадах міжнародного права.
Для вирішення цих завдань необхідно було провести міжнародну
конференцію. Потреба невідкладного скликання конференції диктувалася й тим, що
між союзниками ще наприкінці війни у Європі виникло серйозне напруження, яке
потребувало врегулювання.
Напруження виникло на грунті посилення жорстокості радянської дипломатії.
Наприкінці лютого радянський уряд в ультимативній формі висунув вимогу
румунському королю Міхаєві про негайну заміну коаліційного кабінету генерала
Радеску на новий уряд, очолюваний комуністом Петру Грозою. Всупереч опору
короля 6 березня цей уряд був сформований. Крім того, у Польщі Молотов
відмовився замінити люблінський комуністичний уряд на коаліційний. Він
погоджувався на введення до складу уряду кількох нових членів із лондонської
еміграції.
Дії радянського уряду викликали протест з боку Рузвельта і Черчілля, які в
телеграмі Сталіну закликали його не порушувати єдності, досягнутої у Ялті. У
відповідь Сталін досить різко звинуватив союзників у контактах з німецьким
генералом Кессельрінгом стосовно домовленості про сепаратну капітуляцію
німецької армії в Італії.
З метою врегулювання проблем, що виникли, президент США направив до
Москви Г. Гопкінса. У переговорах зі Сталіним, які тривали з 26 травня по 7 червня,
Гопкінс заявив, що метою його візиту є поліпшення відносин між США та СРСР, які
останнім часом погіршали. У центрі дискусії перебували питання щодо Польщі,
Далекого Сходу та створення Контрольної ради у Німеччині. В ході дискусій Сталін
дорікав США за раптове припинення допомоги по ленд-лізу відразу після
капітуляції Німеччини та про невиконання домовленостей щодо передачі
Радянському Союзу належної йому частини німецького флоту. Щодо Польщі Сталін
фактично підтримав Молотова, запропонувавши щоб з 20 членів польського уряду
тільки чотири призначалися поляками з Лондона. Було вирішено це питання
передати на розгляд нової конференції «Великої трійки», яка мала відбутися 15
червня під Берліном. З приводу Міжсоюзницької контрольної ради Сталін
повідомив, що радянським представником у ній буде маршал Жуков. Щодо проблем
Далекого Сходу Сталін підтвердив готовність розпочати наступ проти Японії та
погодився з ідеєю про опіку над Кореєю, здійснювану Сполученими Штатами,
Китаєм, Великою Британією та Радянським Союзом.
Конференція, про яку домовлялися Сталін і Гопкінс, відкрилася в палаці
Цецілієнхоф у Потсдамі 17 липня 1945 р. Це була остання зустріч керівників урядів
трьох великих держав, на якій було укладено ухвали великої ваги для повоєнного
світу. Потсдамська конференція відбувалася в істотно зміненому складі. 12 квітня не
стало Рузвельта, політичного діяча, в руки якого нація чотири терміни підряд
вручала свою долю і який успішно провів її через лихоліття усієї війни. У зв'язку з
цим американську делегацію очолив новий президент Г. Трумен. У результаті
поразки консерваторів на парламентських виборах в Англії прем'єр-міністром було
обрано лідера лейбористської партії К. Етлі, який очолив британську делегацію
замість У. Черчілля. Місце Ідена у її складі заступив новий міністр закордонних
справ Е. Бевін. Незмінним залишилось лише керівництво радянської делегації.
Істотні зміни у складі учасників конференції певною мірою впливали й на хід
переговорів та прийняття рішень.
Вирішальний вплив на розв'язання основних міжнародних проблем справили
США, які на час роботи конференції успішно провели випробування атомної зброї,
та СРСР, ліберальний і політичний авторитет якого завдяки військовим успіхам
значно зріс у світі.
Одне з таких питань на Потсдамській конференції було пов'язане з майбутнім
Німеччини. У рішеннях конференції передбачалося викорінення німецького
мілітаризму, створення сприятливих умов для того, щоб у подальшому німецький
народ міг здійснити реконструкцію свого життя на демократичній і мирній основі. У
Потсдамі було вироблено політичні й економічні принципи, якими належало
керуватися у відносинах з Німеччиною у початковий контрольний період. Одним з
основних принципів Потсдама, що мав вирішальне значення для змісту майбутних
міжнародних актів у німецькому питанні, була заборонена ремілітаризація
Німеччини. У рішеннях конференції великі держави чітко заявили про своє
прагнення до того, щоб Німеччина після поразки гітлеризму стала чинником миру і
демократії.
Слід підкреслити, що підготовка до остаточної реконструкції німецького
політичного життя на демократичній основі й до мирного співробітництва
Німеччини у міжнародному житті була однією з цілей окупації, якими повинна
керуватися Контрольна Рада. Поділ Німеччини на зони окупації, відповідно змісту
потсдамської угоди, не мав за мету розколоти її в економічному плані. Економічна
єдність мала зберегтися незважаючи на наявність чотирьох окупаційних зон. Вона
розглядалась як важливий чинник відновлення у майбутньому повної політичної
єдності країни.
Важливим кроком конференції було створення Ради міністрів закордонних
справ, що відповідало ялтинським рішенням про збереження єдності мети і дій
великих держав і в мирний період. Зі створенням Ради міністрів закордонних справ
було знайдено важливу форму практичного співробітництва країн з різними
соціально-політичними системами для погодження різних поглядів і міркувань,
розв'язання складних міжнародних проблем шляхом переговорів. Згідно з
рішеннями конференції, головним завданням Ради була підготовча робота до
укладання мирних договорів: вона повинна розробити лише проекти договорів і
подати їх на розгляд Організації Об'єднаних Націй для остаточного спільного
узгодження.
Однією з важливих і складних проблем, урегульованих Потсдамською
конференцією, була проблема західного, тобто німецько-польського кордону.
Питання радянсько-польського кордону було узгоджене на Ялтинській конференції,
щодо західного було прийнято рішення винести його остаточне узгодження на
наступну конференцію з урахуванням думки польського народу щодо розмірів
збільшення території Польщі. На Потсдамській конференції свій погляд з цього
питання виклали голова Крайової Ради Народової Болеслав Берут і представники
польського уряду. Після цього сумніви відносно кордону по Західній Нейсе, які в
Ялті висловлювали США і Велика Британія, втратили зміст і стали безпредметними.
Американському й англійському урядам не залишалося нічого іншого, як відповідно
до ялтинських принципів погодитися на пропозицію СРСР про встановлення
західного кордону по Одеру і Нейсе.
Потсдамська конференція позитивно вирішила й низку інших проблем,
зокрема щодо репарацій, поділу між союзниками військового й торговельного флоту
Німеччини, а також щодо передачі Радянському Союзу Кенігсберга і частини
Східної Пруссії. 2 серпня конференція завершили роботу.
Прийняття позитивно узгоджених рішень щодо повоєнного влаштування світу
зовсім не означає, що між союзниками було знято усі суперечності. У різних
урядових органах США були прихильники жорсткого курсу щодо СРСР. Навесні
1945 р. Черчілль наполягав на створенні нового фронту проти стрімкого просування
радянських армій на Заході із застосуванням силового тиску на СРСР. Він не
включав навіть військової конфронтації з СРСР. Наприкінці війни в Європі і у перші
дні миру завойовану народами перемогу могла поставити під загрозу атомна
дипломатія США.
Загальний процес мирного врегулювання наприкінці війни ускладнювався
через розходження у питаннях політики у Східній Європі. Тертя між західними
державами та Радянським Союзом посилювалось, зокрема, процесами створення
комуністичних режимів у країнах Східної і Центральної Європи, які відбувалися під
контролем Москви.
Проте існуючі розбіжності між союзниками не стали на заваді енергійній
підготовці Радянського Союзу до воєнних дій проти Японії відповідно до рішень
Ялтинської та Потсдамської конференцій. СРСР ще 5 квітня 1945 р. денонсував свій
договір з Японією про нейтралітет. 8 серпня СРСР оголосив війну Японії, заявивши,
що військові дії проти неї розпочне наступного дня. 9 серпня радянські війська з
чотирьох напрямків вступили в Маньчжурію, Корею і південну частину Сахаліну.
Атомне бомбардування американцями японських міст Хіросіми і Нагасакі та
вступ у війну Радянського Союзу вирішили результат війни на Далекому Сході й у
азіатсько-тихоокеанському регіоні. 2 вересня 1945 р. у Токійській затоці на борту
американського лінкора «Міссурі» під головуванням головнокомандувача союзними
військами генерала Макартура відбулося підписання Акту про капітуляцію Японії. З
капітуляцією Японії завершилась Друга світова війна.
Розгром Німеччини і Японії та їх сателітів став результатом узгодженої і
спрямованої на перемогу зовнішньої політики та військової взаємодії великих
держав, що знайшли своє втілення у рішеннях конференцій, проведених
керівниками урядів, зокрема у рішеннях Ялтинської та Потсдамської конференцій.
Саме їм належить особлива роль у створенні фундаменту повоєнної системи
міжнародних відносин у світі та його мирного облаштування.
Література
1. Сборник документов по международной политике и международному праву. – М.,
1934. – Вип. 6.
2. Причины второй мировой войны: Документы и материалы. – М., 1988.
3. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів: Пер. з фр. – К.:
Основи, 1999.
4. Военно-блоковая система империализма: История и современность. – М., 1980.
5. Мировые войны XX века: В 4 кн. – Кн. 3: Вторая мировая война: Исторический
очерк. – М.: Наука, 2002.
6. Нюрнбергский процесс: Сб. материалов: В 8 т. – М., 1999. – Т. 3, Т. 8.
7. Косикин А. А. Военные действия на реке Халхин-Гол // Актуальные проблемы
новейшей истории. – М., 1991.
8. Год кризиса: 1938-1939: Документы и материалы: В 2 т. – М., 1990.– Т. 1.
9. От Мюнхена до Токийского залива: Взгляд на трагические страницы истории
Второй мировой войны. – М., 1992.
10. Война и политика. 1939-1941. – М., 1999.
11. Внешняя политика СССР: Сб. документов. – Т. 4.
12. Киссинджер Г. Дипломатия: Пер. с агнл. – М., 1997.
13. Богарский С. Дипломатия периода Второй мировой войны: международные
конференции 1941-1945 гг. – М., 1959.
14. Шаповал Ю. Невигадані історії. – К., 2004.
15. Переписка председателя Совета Министров СССР с президентом США и
премьер-министром Великобритании во время Великой Отечественной войны
1941-1945 гг. – Т. 1. – М., 1957.
16. Кулиш В. М. История второго фронта. – М., 1971.
17. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.:
Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ,
2006. – 368 с.
 Тема 6
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА В ПЕРІОД
«ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»
План.
1. Геополітичні зміни в світі після Другої світової війни. Становлення
біполярної структури міжнародних відносин.
2. Мирні угоди з колишніми союзниками Німеччини. Створення
Організації Об'єднаних Націй.
3. Причини і початок «холодної війни». Утворення військово-політичних
блоків.Сателітизація країн Центрально-Східної Європи.
4. Німецька проблема в міжнародних відносинах.
5. Регіональні конфлікти та проблеми їх розв'язання в умовах
біполярного світу.
6. Розпад колоніальної системи. Вихід країн, що визволилися, на
міжнародну арену.
7. Дипломатична боротьба за обмеження ядерних озброєнь.

1. Геополітичні зміни в світі після Другої світової війни. Становлення

біполярної структури міжнародних відносин.
Після Другої світової війни склалася принципово нова система міжнародних
відносин, яка від притаманної їй до того багатополярності доволі швидко
трансформувалася в біполярну. Остаточно цей процес завершився наприкінці 1940-х
років, коли СРСР, як і США, став ядерною державою і сформував навколо себе пояс
держав-сателітів у Центрально-Східній Європі.
Всередині капіталістичної системи відбулися істотні зрушення. Фашистські
держави — Німеччина, Італія, Японія та їх союзники були розгромлені; Англія і
Франція — відкинуті назад; США, збагатившись на військових поставках, стали
незаперечним лідером світового капіталізму.
За роки війни територія США не постраждала, людські втрати не
перевищували 400 тис. осіб. Водночас населення США за воєнні роки зросло з 131
до 140 млн. осіб. Обсяг валового національного продукту збільшився з 90,5 млрд.
дол. у 1939 р. до 211,9 млрд. у 1945 р. До кінця війни під контролем США
перебувало 80% золотого запасу капіталістичного світу. У 1947 р. США
контролювали 59% світових запасів нафти, третину її світового експорту. В 1948 р.
на США припадало 41 % світового виробництва товарів та послуг, 50 % машинного
парку. У 1949 р. дохід на душу населення у США дорівнював 1453 дол. порівняно з
320 дол. у Західній Німеччині, 482 — у Франції та 773 — у Великій Британії. Маючи
у своєму розпорядженні найбільший військово-морський флот, найпотужнішу
авіацію, ядерну зброю, США могли здійснювати воєнні операції по всьому світу.
Зовсім іншим було становище другого лідера антигітлерівської коаліції —
СРСР. За роки війни на полях боїв та на окупованих територіях загинуло понад 27
млн. людей, десятки мільйонів стали каліками. Кількість населення СРСР
скоротилася зі 194 млн. у 1940 р. до 170 млн. у 1945 р. У руїнах лежало 1710 міст,
понад 70 тис. сіл. У ході боїв було зруйновано понад 6 млн. будинків, 25 млн. людей
залишилися без притулку. Було знищено майже 32 тис. заводів і фабрик, 65 тис. км
залізниць, затоплено і підірвано понад 1100 шахт. Загальний рівень промислового
виробництва в районах, що були ареною жорстоких боїв, становив у 1945 р. лише
30% довоєнного. Обсяг продукції сільськогосподарського виробництва в 1945 р.
становив лише 50 % показників 1940 р. У цілому радянська держава за роки війни
втратила майже третину свого національного багатства.
Колосальні людські й економічні втрати СРСР у Другій світовій війні,
жахлива руйнація народного господарства об'єктивно зумовили роль і місце
радянської держави в міжнародних відносинах. Хвороблива реакція сталінського
керівництва на ядерну монополію США та на її статус єдиної (в перші повоєнні
роки) світової держави змушувала радянських лідерів до пошуку компромісів у
розв'язанні актуальних міжнародних проблем спільно з колишніми партнерами по
антигітлерівській коаліції, до створення образу СРСР як миролюбивої держави.
Але внутрішні процеси, що відбувалися в Радянській державі, кардинальні
зміни в міжнародній обстановці — розпад антигітлерівської коаліції, прогресуюча
«холодна війна» між СРСР і США, Сходом і Заходом, нарощування зусиль
радянського керівництва, спрямованих на створення в Центрально-Східній Європі
єдиного соціалістичного табору, а також спроб встановлення і посилення свого
впливу у Китаї та Північній Кореї — штовхали сталінське керівництво до прийняття
жорсткіших політико-доктринальних настанов, які визначали конкретні цілі та дії
радянської дипломатії.
У сучасній науковій літературі домінуючою є концепція про становлення і
утвердження в повоєнні роки ялтинсько-потсдамської системи міжнародних
відносин. Кримська конференція керівників СРСР, США і Великої Британії (4-11
лютого 1945 р.) окрім основної проблеми - завершення війни в Європі - розглянула
питання про ставлення союзників до Німеччини після її поразки, про майбутнє
Німеччини як такої. Сторони вирішили принципові питання відносно характеру
верховної влади на німецькій території, її поділу на окупаційні зони.
Прийнята в Ялті Декларація про визволену Європу, а також інший
підсумковий документ «Єдність в організації миру, як і у веденні війни» фактично
створили ту модель мирних міжнародних відносин, що якнайкраще відповідала
потребам світового розвитку.
Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин
довершувалося на Потсдамській конференції лідерів трьох великих держав, що
проходила з 17 липня до 2 серпня 1945 р. Головною сферою обговорень були
європейські справи, передусім вирішення «німецького питання», від чого значною
мірою залежали як контури, так і сама сутність повоєнного європейського устрою.
Досягнуті в Потсдамі домовленості зафіксували об'єктивне співвідношення сил та
інтересів провідних країн антигітлерівської коаліції. На думку багатьох дослідників,
не цілком коректним є твердження, що з плином десятиліть вони остаточно
втратили свій сенс. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи
залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.
Усі повоєнні роки світова політична, стратегічна, економічна та міжнародно-
правова реальність значною мірою спиралася на засади, що їх було закладено свого
часу в Ялті та Потсдамі. Без сумніву, найістотнішу з цих засад становило створення
Організації Об'єднаних Націй - інституту глобального регулювання міжнародних
відносин.
Головні учасники Ялтинської та Потсдамської конференцій створили новий
біполярний світ, у якому кожен із них мав найкращим чином облаштуватися сам і
облаштувати своїх союзників. Водночас ялтинсько-потсдамська система
передбачала такий світопорядок, який міг забезпечити мирне співіснування,
взаємодію та більш-менш пристойні умови існування для членів світового
співтовариства, включаючи й переможені держави.
Проте вже наприкінці 1950-х років у фундаменті біполярного світопорядку
з'явилися перші тріщини, початок чому поклало погіршення, а потім розрив
радянсько-китайських відносин. Виявом протилежної тенденції став вихід на арену
світової політики руху неприєднання, який зробив істотний внесок у зміцнення
миру й добросусідських відносин між державами.
Проте новоутворювані незалежні держави з числа колоній та напівколоній
фактично так і не змогли досягти повної економічної та політичної незалежності.
Той «вакуум влади», що виникав у цих державах одразу після того, як їх залишали
колонізатори, майже одразу заповнювався США або СРСР - країнами, які ніколи не
були метрополіями в чистому вигляді, але прагнули власної гегемонії у світі: перша
під гаслами встановлення демократії, друга — побудови комуністичного раю.
Досить скоро країни «третього світу» (як їх почали називати), перетворилися на
арену доволі жорстоких зіткнень геополітичних інтересів СРСР і США. Так сталося
в 1946 р. у Сирії та Лівані, у 1945-1948 рр. - в Індонезії, у 1948 р. - в Палестині.
Згодом саме на території колишніх колоній розгорнулося тривале радянсько-
американське протистояння.
На кінець 40-х років в повоєнній системі міжнародних відносин реально
визначилися два полюси сили. США остаточно відкинули доктрину довоєнного
ізоляціонізму і встановили своєю стратегічною метою досягнення світової гегемонії.
СРСР порушив американську монополію на ядерну зброю, фактично відродив свій
економічний потенціал і завершив створення єдиного табору держав-сателітів у
Центрально-Східній Європі, успішно здійснивши там «народно-демократичні
революції».
Вагомі поправки до біполярної системи були внесені поступовим
перетворенням Японії та ФРН на могутні економічні держави, Китаю - на ядерну
державу, а також створенням ОПЕК - Організації країн - експортерів нафти, які
прагнули звільнитися від економічного диктату індустріальне розвинутих держав.
Біполярність міжнародних відносин підривалася з відродженням націоналізму.
Шарль де Голль, успішно використавши ідею величі Франції, зумів значно зміцнити
самостійність своєї країни в межах начебто єдиного західного світу. В середині
1960-х років Франція вийшла з військової організації НАТО, що примусило
американські війська залишити її територію.
У цьому аспекті суттєве значення мало також створення Європейського
економічного співтовариства (ЄЕС), яке згодом перетворилося на самостійний
центр прийняття економічних і політичних рішень. Подальшій ерозії ідеології
біполярного світопорядку сприяло й посилення протистояння між Північчю і
Півднем.
2. Мирні угоди з колишніми союзниками Німеччини. Створення
Організації Об'єднаних Націй.
Згідно з рішенням Потсдамської конференції було створено Раду міністрів
закордонних справ (РМЗС) п'яти великих держав - СРСР, США, Великої Британії,
Франції та Китаю для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною,
Болгарією та Фінляндією. Для погодження питань, пов'язаних з мирними
договорами, з 29 липня по 15 жовтня 1946 р. у Парижі проходила мирна
конференція за участю 21 держави. Найбільш гострі проблеми мирних договорів
(які не вдалося розв'язати на Паризькій конференції) було узгоджено на сесії РМЗС,
що проходила з 4 листопада по 12 грудня 1946 р. у Нью-Йорку.
Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були
підписані 10 лютого 1947 р. Кожна з угод містила преамбулу, а також територіальні,
політичні, військові, економічні, репараційні постанови. В преамбулі мирної угоди
проголошувалося про припинення стану війни й фіксувалося зобов'язання союзних
держав підтримати звернення країни, з якою укладено угоду, про прийняття її до
Організації Об'єднаних Націй.
Італія відмовлялася від усіх своїх колоній, знищувала військові укріплення на
кордонах, обмежувала чисельність збройних сил. Місто Трієст з навколишньою
територією перетворилось на вільну територію Трієст. Італія сплачувала СРСР
репарації в розмірі 100 млн. дол.
Територіальні пункти мирної угоди з Угорщиною, крім передання Румунії
Північної Трансільванії, передбачали також передання Чехословаччині трьох сіл на
південному березі Дунаю для розширення порту Братислава. Угорсько-
чехословацький кордон встановлено в межах, які існували на 1 січня 1938 р.
Рішення Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. про приєднання до
Угорщини південних районів Словаччини й Закарпатської України було
проголошено недійсним. Новий кордон між Угорщиною і СРСР збігався з кордоном
між Угорщиною і Закарпатською Україною, який існував до ухвалення Віденським
арбітражем рішення від 2 листопада 1938 р.
Фінляндія передавала СРСР на півночі область Петсалю (Печенга), а також в
оренду на 50 років військово-морську базу Порскала-Удд у Фінській затоці.
Кордони Болгарії було залишено без змін; Південна Добруджа, втрачена Румунією
за угодою у Крайові у вересні 1940 р. на користь Болгарії, лишилася у складі
Болгарії. Румунія, Фінляндія сплачували СРСР по 300 млн. дол. репарацій у вигляді
поставки товарів, Угорщина — 200 млн. дол. Передбачалося виведення окупаційних
військ з територій цих держав, крім Угорщини та Румунії, де залишались радянські
війська.
Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та
Фінляндією зобов'язували ці країни вжити необхідних заходів для забезпечення
основних прав і свобод людини всім особам, які перебували під їхньою
юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Ці країни зобов'язувалися
також не допускати відродження, існування та діяльності на своїх територіях
фашистських організацій — політичних, військових або мілітаризованих.
Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови запровадили
обмеження збройних сил для колишніх сателітів гітлерівської Німеччини.
Загалом мирні угоди з союзниками Німеччини після Другої світової війни
істотно відрізнялися тим, що вони не були принизливими для переможених держав,
як це було після Першої світової війни.
Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той час і їх
розгляд було відкладено. Тимчасово в Німеччині, Австрії, Японії, Кореї вводились
окупаційні режими країн-переможців. Так, Німеччина, Австрія, міста Берлін і
Відень були поділені на чотири окупаційні зони Англії, США, СРСР та Франції.
Метою окупації Німеччини проголошувалось відродження єдиної країни, від якої
ніколи б не було загрози війни, ліквідація небезпечних для збереження миру
державних, політичних і воєнних структур. Але реалізувати цю мету у повоєнні
роки не вдалося. «Холодна війна», що розпочалася, призвела до утворення у 1949 р.
двох німецьких держав: Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) і Німецької
Демократичної Республіки (НДР).
Проблема Австрії в повоєнних міжнародних відносинах була вирішена
підписанням 15 травня 1955 р. у Відні Державної угоди. Австрія відновлювалась як
суверенна, незалежна й демократична держава в кордонах, що існували на 1 січня
1938 р. Політичні гарантії незалежності Австрії забезпечувалися заявою великих
держав і забороною на політичний і економічний союз із Німеччиною у будь-якій
формі. Цього ж дня було розпущено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення
окупаційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р. 26 жовтня австрійська
Національна рада ухвалила конституційний закон про постійний нейтралітет на
зразок Швейцарії.
Досить складно й суперечливо розв'язувалася проблема вироблення мирної
угоди з Японією. У грудні 1946 р. на Московській конференції РМЗС було створено
Далекосхідну комісію за участю 13 країн, у їх числі СРСР, США, Англія, Китай і
Франція. Але по мірі вповзання у «холодну війну» і загострення відносин між
колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції, поступово ініціативу щодо
вироблення проекту мирної угоди з Японією перебрала на себе дипломатія США.
Згодом США оголосили про скликання міжнародної конференції для вироблення і
підписання мирної угоди з Японією.
4—8 вересня 1951 р. у Сан-Франциско (США) проходила конференція за
участю 51 країни світу. Цікаво, що КНР (Китайська Народна Республіка), КНДР
(Корейська Народна Демократична Республіка) і ДРВ (Демократична Республіка
В'єтнам) не були запрошені на конференцію, а Індія і Бірма відмовилися від участі
через недоліки проекту договору. Таким чином, країни, які найбільше постраждали
від японської агресії, не брали участі в роботі конференції. Радянська делегація
виявила активність під час обговорення проекту мирного договору з Японією, але
більшість її поправок було відхилено. 8 вересня 1951 р. 48 держав підписали Сан-
Франциський договір з Японією. Делегації СРСР, Польщі і Чехословаччини
відмовились від підписання договору.
Договір оголошував про припинення стану війни з Японією. Остання
визнавала незалежність Кореї, відмовлялась від Курильських островів, Південного
Сахаліну, Тайваню, Пескадорських островів. США встановили свою опіку над
низкою японських островів в Тихому океані. За США зберігалося право тримати
війська на території Японії, створювати там свої військові бази, частково
контролювати японську економіку. В цілому Сан-Франциський мирний договір
закріпив залежне становище Японії від США.
З 1955 р. тривали переговори між СРСР і Японією про відновлення радянсько-
японських відносин. Вони завершилися підписанням 19 жовтня 1956 р. спільної
радянсько-японської Декларації, відповідно до якої між двома країнами припинявся
стан війни і відновлювалися дипломатичні відносини. Переговори про укладення
мирного договору між СРСР і Японією тривали протягом десятиліть, але
позитивного результату не дали. Ця проблема перейшла у спадок до дипломатії
Російської Федерації.
Важливе міжнародне значення мали Нюрнберзький і Токійський судові
процеси над воєнними злочинцями. За вироком Міжнародного трибуналу, що
проходив у Нюрнберзі з 20 листопада 1945 р. по 1 жовтня 1946 р., дванадцятьох
головних нацистських воєнних злочинців було засуджено до страти через
повішення, трьох — до довічного ув'язнення, чотирьох — до різних термінів
ув'язнення. Міжнародний трибунал визнав злочинними організаціями керівний
склад нацистської партії, гестапо, СД і СС.
Над головними японськими воєнними злочинцями у Міжнародному
військовому трибуналі для Далекого Сходу з 3 травня 1946 р. по 12 листопада 1948
р. відбувався Токійський судовий процес. Семи найбільшим воєнним злочинцям
було винесено смертний вирок, шістнадцятьом — довічне ув'язнення. Токійський
трибунал засудив агресію як найтяжчий злочин проти людства.
Ще у ході Другої світової війни постало питання про утворення міжнародної
організації, яка б перебрала на себе функції збанкрутілої Ліги Націй. На конференції
в Думбартон-Оксі (США), яка тривала з 21 серпня до 28 вересня 1944 р.,
представники Сполучених Штатів, СРСР, Англії та Китаю визначили основні
принципи діяльності Організації Об'єднаних Націй (ООН), її структуру і функції. В
Думбартон-Оксі також було розроблено проект Статуту ООН.
На Кримській (Ялтинській) конференції лідерів СРСР, США і Великобританії
(4—11 лютого 1945р.) було прийнято рішення про скликання установчої
конференції ООН 25 квітня 1945 р. у Сан-Франціско (США). Учасниками
конференції могли бути всі держави, які оголосили війну Німеччині і Японії до 1
березня 1945 р. На цій конференції було прийнято рішення про участь в ООН
Української РСР і Білоруської РСР в якості держав-засновників.
Конференція у Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р., її
головною метою було заснування Організації Об'єднаних Націй. У роботі
конференції брали участь 282 делегати з 50 країн світу, 1,5 тис. радників, експертів.
Делегацію УРСР на конференції у кількості 12 осіб очолив нарком
закордонних справ Д. 3. Мануїльський. Члени української делегації активно
співпрацювали в ряді комісій і комітетів конференції. Головою першого комітету
першої комісії було обрано Д. 3. Мануїльського, де він справив велике враження на
делегатів своєю ерудицією і володінням багатьма мовами. Вагомий внесок у роботу
ряду комісій та комітетів внесли й інші члени української делегації, зокрема віце-
президент АН УРСР О. В. Палладій, заступник голови ряду України І. С. Сенін,
директор Інституту історії АН УРСР М. Н. Петровський, ректор Київського
університету ім. Т. Г. Шевченка В. Г. Бондарчук, член-корреспондент АН УРСР П.
С. Погребняк, помічники Д. 3. Мануїльського дипломати О. Д. Война й П. П.
Удовиченко.
Під час обговорення Статуту ООН виникло дві проблеми: щодо прийняття
рішень в Раді Безпеки та питання опіки над колоніями та залежними територіями.
Стосовно першої із них було прийнято радянську пропозицію, згідно з якою
рішення Ради Безпеки (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) приймаються
одноголосно. Завдяки цьому праву виключалась можливість використання
авторитету міжнародної організації для виправдання дій, які суперечать принципам
Статуту ООН. Однак це знижувало ефективність ООН як інструменту захисту миру,
оскільки дійти згоди країнам з полярними інтересами за умов розгортання
«холодної війни» було досить складно. Стосовно другої проблеми було вирішено,
що система опіки повинна сприяти розвитку народів залежних територій «у напрямі
до самоуправління або незалежності».
 25 червня 1945 р. Статут ООН було одностайно схвалено, а наступного дня —
26 червня — офіційно підписано представниками 50 країн-фундаторів ООН.
Пізніше Статут підписала також Польща, ставши 51 членом-фундатором ООН.
24 жовтня 1945 р. після ратифікації Статуту ООН п'ятьма великими
державами — СРСР, США, Англією, Францією, Китаєм, а також більшістю держав-
учасниць конференції у Сан-Франціско він набрав чинності. День 24 жовтня
щорічно відзначається як День Організації Об'єднаних Націй.
Вищим органом ООН визначено Генеральну Асамблею, яка збирається на свої
сесії один раз на рік. До її обов'язків входять затвердження бюджету організації,
прийняття нових членів, обрання непостійних членів Ради Безпеки, Економічної і
Соціальної Ради, Ради з питань опіки, Міжнародного Суду, Секретаріату на чолі з
Генеральним секретарем ООН.
Вищим органом було визначено також і Раду Безпеки, до складу якої спочатку
входило 11 членів (нині 15, з них 10 непостійних, які обираються на два роки, і 5
постійних). За Статутом ООН, Рада Безпеки (РБ) є постійно діючим органом, на
який покладаються обов'язки з підтримання миру. Для реалізації своїх повноважень
РБ має право накладати на агресора санкції, вводити блокаду і застосувати проти
нього силу. У розв'язанні всіх питань, за винятком процедурних, потрібна
одностайність постійних членів РБ.
На жаль, в умовах розгортання «холодної війни», ідеологізації міжнародних
відносин ООН перетворилась на головну арену ідеологічних і політичних баталій.
Це паралізувало діяльність її органів, особливо найважливішого з них — Ради
Безпеки.
Негативні наслідки «холодної війни» виявилися в усіх сферах, зокрема в
питанні про прийняття нових членів в ООН. За перші десять років існування ООН
поповнилась лише дев'ятьма новими членами. Американське домінування в ООН, і
зокрема в Раді Безпеки, зривало позитивні рішення стосовно кандидатів з
радянського блоку, а СРСР у свою чергу, накладав «вето» на кандидатів із
протилежного блоку.
Лише у 1955 р., в умовах певного послаблення «холодної війни» ипісля
закінчення війни в Кореї і смерті радянського диктатора Й. Сталіна, визначились
зрушення в підході до прийняття нових членів. Було досягнуто згоди про прийняття
«пакетом» 16 нових членів, у тому числі 4 східноєвропейських держав — Албанії,
Болгарії, Угорщини та Румунії.
3. Причини і початок «холодної війни». Утворення військово-політичних
блоків. Сателітизація країн Центрально-Східної Європи.
Зростання непорозумінь між країнами Заходу на чолі зі СІІІА та державами,
які об'єднались навколо СРСР і проголосили курс на побудову соціалізму, привело
до формування двох ідеологічних і воєнно-політичних блоків, які вступили у
протиборство один з одним. Настав період різкого загострення міжнародних
відносин, який увійшов в історію під назвою «холодна війна». Головними
причинами «холодної війни» були:
- перетворення США та СРСР на наддержави і виникнення між ними гострих
суперечностей з проблем повоєнного влаштування світу;
- розкол світу та створення «соціалістичного табору» і «капіталістичного
оточення»;
- встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства в країнах Східної
Європи;
- боротьба за сфери впливу між СРСР та США.
Поняття «холодна війна» включає в себе пропагандистку війну, активну
участь у регіональних конфліктах, боротьбу за вплив на країни «третього світу»,
економічну війну, гонку ракетно-ядерних та космічних озброєнь, боротьбу
розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, глобальне військове протистояння,
стратегію взаємного ядерного залякування, протистояння воєнно-політичних блоків.
Хронологічно «холодну війну» поділяють на два основних періоди: 1) 1946-
1975 рр.; 2) 1979 - кінець 1980-х років.
Точками відліку «холодної війни» традиційно вважаються три історичні події:
промова Й. Сталіна на зборах виборців (1946 р.), фултонська промова У. Черчілля
(1946 р.) та проголошення «доктрини Трумена» (1947 р.).
У своїй промові перед виборцями 9 лютого 1946 р. Сталін закликав
радянський народ до нових жертв заради зміцнення обороноздатності держави.
Водночас жодного слова не було сказано про можливості співпраці із Заходом.
Варто підкреслити, що в передвиборному зверненні ЦК ВКП(б) від 2 лютого 1946 р.
співпраця з союзниками визначалась як головна складова повоєнного устрою світу.
Провідні західні країни відповіли гострими випадами на адресу СРСР. Однією
з найпомітніших подій в цьому контексті стала промова колишнього прем'єр-
міністра Великої Британії У. Черчілля, з якою він виступив 5 березня 1946 р. у
Вестмінстерському коледжі м. Фултон штату Міссурі (США) в присутності
президента Г. Трумена. У своїй промові У. Черчілль звинувачував СРСР в
агресивності і тиранії. Стверджуючи, що СРСР відокремив Східну Європу від
усього світу «залізною завісою», він запропонував створити для боротьби проти
Радянського Союзу і комунізму «асоціацію народів, які розмовляють англійською
мовою», яка б володіла ядерною зброєю і могла б сподіватися на воєнну перевагу
над СРСР. Багато дослідників вважають фултонську промову Черчілля початком
«холодної війни».
Важливою складовою курсу «холодної війни» стала так звана «доктрина
Трумена», яку президент США проголосив у конгресі 12 березня 1947 р. У своїй
промові він виклав власне бачення концепції «стримування». Щоб відвернути
загрози просування комунізму на Захід, лідер США закликав удатися не до збройної
сили, а до ефективної фінансової допомоги країнам, де існувала небезпека
посилення лівих. Г. Трумена запропонував надати Туреччині та Греції допомогу 400
млн. дол., спрямовану передусім на перебудову збройних сил. Так було визнано, що
інтереси безпеки США вимагають «стримування» СРСР та його союзників. У
своєму посланні конгресу, крім усього іншого, Трумен охарактеризував зміст
суперництва між США та СРСР як конфлікт між демократією й тоталітаризмом.
«Холодна війна» ще не стала справжньою війною, але чітко визначилося
глобальне протистояння двох наддержав, яке призвело до консолідації союзників
СРСР і США в межах двох таборів, що протистояли один одному.
Особливу увагу уряд США надавав захисту своїх економічних інтересів,
насамперед у західноєвропейських країнах. Цій меті відповідала програма
широкомасштабної економічної допомоги, відома під назвою «план Маршалла». 5
червня 1947 р. державний секретар США Маршалл, виступаючи в Гарвардському
університеті, виклав основні положення плану економічної допомоги країнам, що
постраждали від війни. Проте реалізація цього плану спричинила різке посилення
конфронтації. Позитивна ідея допомоги країнам Європи в повоєнній відбудові їхніх
економік пов'язувалася з установленням жорстокого контролю США за діяльністю
країн, що приймали «план Маршалла». Ці умови, що викликали непорозуміння
навіть із західноєвропейськими союзниками США, були неприйнятними для СРСР.
Протистояння загострювалося ще більшою мірою із запровадженням за
ініціативою США різноманітних економічних обмежень для СРСР та
східноєвропейських країн. Утворення координаційного комітету з контролю за
експортом (КОКОМ) у 1949 р., покликаного стати на заваді наданню соціалістичним
країнам новітніх технологій, стимулювало протистояння в економічній сфері та
ізоляцію між ринками Заходу та Сходу.
За логікою протистояння радянське керівництво вдалося до адекватних
заходів. У вересні 1947 р. у Польщі пройшла нарада комуністичних партій, яка
започаткувала створення Інформаційного бюро (Комінформу) у складі 9
комуністичних і робітничих партій європейських країн. Незважаючи на те, що
практична користь цього органу, що мав координувати комуністичний рух у світі,
була невеликою, він все ж дав змогу СРСР посилити контроль за європейськими
компартіями.
Конфронтаційний характер відносин по лінії Захід—Схід унеможливлював
відбудову зв'язків із західноєвропейськими країнами. Тому нагальною потребою
став пошук нових зовнішньоекономічних партнерів. У січні 1949 р. у Москві було
скликано нараду представників країн радянського блоку (Болгарія, Угорщина.
Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР), на якій було вирішено створити Раду
економічної взаємодопомоги (РЕВ). Пізніше до РЕВ були прийняті Албанія, НДР,
Монголія та інші держави. Таким чином, протистояння в економічній сфері
поглибилось. Економічні, торговельні, культурні зв'язки по лінії Захід-Схід швидко
згортались.
У другій половині 40-х - першій половині 50-х років відбувається оформлення
військово-політичних союзів, що протистоять один одному. У вересні 1947 р. на
конференції американських держав в Ріо-де-Жанейро під тиском США був
підписаний договір про захист Західної Півкулі від загрози комунізму. В березні
1948 р. Англія, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург підписали Договір про
економічне, соціальне й культурне співробітництво та колективну самооборону. Цей
договір увійшов в історію як «Брюссельський пакт» або «Західний Союз». На
початку жовтня 1948 р. було створено військову організацію Західного Союзу. Цей
договір передбачав спільні дії його учасників у разі воєнних акцій у Європі. США
підтримали цей союз, але будучи невдоволені тим, що керівництво в ньому було за
Англією, і прагнучи закріпити за собою роль гегемона в західному світі, створюючи
«світ по-американськи», виступили з ініціативою створення трансатлантичного
воєнного і політичного союзу за участю США, Канади і західноєвропейських країн.
4 квітня 1949р. 12 держав (Англія, Бельгія, Голландія, Данія, Ісландія, Італія,
Люксембург, Канада, Норвегія, Португалія, США, Франція) підписали у Вашингтоні
договір про створення Північно-атлантичного пакту - військово-політичного блоку
НАТО. Учасники договору зобов'язувалися надавати допомогу один одному у разі
загрози «політичній незалежності або безпеці» будь-якої з договірних сторін.
«Нападаючою стороною» був СРСР й інші країни соціалізму. На підставі цієї й
наступних угод США розмістили свої збройні сили в більшості країн-учасниць
блоку НАТО.
 Згодом, у 1950-ті роки, за ініціативою США було створено воєнно-політичні
блоки в Азії - СЕАТО і СЕНТО. Організація договору Південно-Схїдної Азії -
СЕАТО - виникла в 1954 р. в Манілі (Філіппіни). До її складу увійшли США,
Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд, Пакистан. У 1955 р.
було створено блок СЕНТО, як Багдадський пакт, який підписали представники
Великої Британії, Турції, Іраку, Пакистану, Ірану.
Після того, як у травні 1955 р. до складу НАТО ввійшла ФРН і західні німці
отримали дозвіл на створення 500-тисячної армії, країни соціалістичного табору
скликали конференцію у Варшаві. 14 травня 1955 р. СРСР, Албанія, Болгарія,
Угорщина, НДР, Польща, Румунія і Чехословаччина створили Організацію
Варшавського Договору (ОВД). Його учасники брали на себе зобов'язання
утримуватися від погрози силою чи її застосування. Важливе значення мало
зобов'язання всіх учасників договору в разі нападу на одного чи кількох з них
надати стороні, що постраждала, негайну допомогу всіма можливими засобами,
включаючи застосування збройної сили.
Також були створені Об'єднане Командування збройними силами учасників
договору і Політичний Консультаційний Комітет. «Холодна війна» вилилась в
протистояння воєнно-політичних блоків. Причому, воно поширилось не лише на
Європу, а й на інші регіони світу, сприяючи утворенню біполярної системи
міжнародних відносин.
Сателітизація країн Центрально-Східної Європи. Сталінське керівництво,
спираючись на радянські війська, що залишились у більшості країн Центрально-
Східної та Південно-Східної Європи, стало на шлях утвердження тоталітарних
режимів і сателітизацію країн цього важливого регіону Європи. При цьому грубо
порушувались демократичні засади «Декларації про визволену Європу», що була
прийнята на конференції «великої трійки» в Ялті. Поступово, в результаті прямого
тиску СРСР, у 1946—1948 рр. до влади в країнах Центрально-Східної та Південно-
Східної Європи прийшли прорадянські комуністичні режими, які проголосили курс
на «будівництво соціалізму». У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій
радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від «братніх партій»
здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів ліберальних і соціал-
демократичних партій. Новий орган, утворений на нараді - Комінформбюро -
вимагав визнавати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В
Угорщині, Румунії, Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У
Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стають частинами
керованих комуністами коаліцій. У країнах регіону досить швидко з'явилися місцеві
«Сталіни» - Б. Берут (Польща), К. Готвальд (Чехословаччина), М. Ракоші
(Угорщина), Й. Тіто (Югославія) та ін.
Отже, у більшості країн Центрально-Східної та Південно-Східної Європи на
кінець 1940-х років запанував державний устрій тоталітарного типу, влаштований
на радянський кшталт. СРСР утримував країни «народної демократії» у своїй орбіті
підписанням двосторонніх угод. На кінець 1940-х років Албанію, Болгарію,
Угорщину, Польщу, Румунію, СРСР, Чехословаччину та Югославію зв'язували 35
двосторонніх угод.
Спроби деяких країн «народної демократії» проводити незалежний від
Москви курс викликали гострі конфлікти з радянським керівництвом.
Найхарактернішим є радянсько-югославський конфлікт. В Югославії досить швидко
встановився культ Й. Б. Тіто, який заявив, що «Балкани поряд з Радянським Союзом
повинні бути маяком, що вказує шлях правильного розв'язання національного і
соціального питання». Але ж в Москві вважали, що маяком повинен бути тільки
СРСР. Оскільки офіційні листи за підписами Й. Сталіна й В. Молотова на
керівництво компартії Югославії не вплинули, то для обговорення становища в цій
країні у червні 1948 р. в Румунії було скликано нараду Комінформу. Югославські
керівники відмовилися взяти участь у ній. У резолюції наради, крім усього іншого,
містилося звинувачення в тому, що в югославській компартії немає демократії,
встановився «турецький, терористичний режим», що не скликаються з'їзди партії. В
Югославії відкинули ці звинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо
Й. Б. Тіто.
Резолюція наради Комінформу стала приводом для розгортання у країнах
Центрально-Східної Європи репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило,
жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з
якими у зраді звинувачували й інших державних діячів. Так, в Угорщині був
сфабрикований процес над міністром закордонних справ Л. Райком, в Албанії — над
заступником прем'єр-міністра К. Дзодзе, в Болгарії — над заступником прем'єр-
міністра Т. Костовим, а в Чехословаччині — вже у 1952 р. засудили Генерального
секретаря КПЧ Р. Сланського та міністра закордонних справ В. Клементіса. Всі вони
були страчені. Тільки в Польщі Генерального секретаря Польської об'єднаної
робітничої партії В. Гомулку усунули з посади й ізолювали.
На наступній нараді Комінформу, що відбулася у листопаді 1949 р. у
Будапешті, була прийнята ще одна резолюція під назвою «Югославська компартія в
руках убивць і шпигунів». У ній стверджувалося, що керівництво Югославії
встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної
реакції». Боротьба проти режиму Тіто проголошувалася найважливішим завданням
усіх прогресивних сил у світі.
За прикладом СРСР, який у вересні 1949 р. заявив про припинення дії
Договору з Югославією про дружбу, взаємодопомогу й співробітництво, до
аналогічних кроків удалися уряди Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії та
Чехословаччини.
Радянсько-югославський конфлікт дав змогу Москві завершити подальшу
сталінізацію країн «народної демократії». Як символ тих часів у Празі було
споруджено величезний монумент Сталіну, який височів над містом. Аналогічні
монументи з'явилися у столицях інших країн регіону.
Нормалізація радянсько-югославських відносин відбулася по смерті Й.
Сталіна у травні 1953 р. Почали нормалізувати відносини з Югославією й інші
країни Центрально-Східної Європи.
Після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р.), який викрив культ особи Й. Сталіна і
засудив репресивний стиль його керівництва, в СРСР та інших країнах «народної
демократії» почався перший етап десталінізації. Польща стала першою
східноєвропейської країною, де розгорнувся широкий рух за десталінізацію. В м.
Познані 28-29 червня 1956 р. мирна демонстрація робітників і службовців, що
проходила під гаслами «Волі!», «Хліба!», «Геть комунізм!», «Бога!», переросла в
сутички. Виступ трудящих був придушений військами. Загинуло понад 70 осіб,
близько 500 поранено. У Москві й Варшаві дали офіційну оцінку цим подіям як
«ворожа провокація імперіалістичної агентури».
 Події в Польщі стимулювали виступи трудящих мас в Угорщині, де склалася
кризова ситуація. У жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта
почали переростати у збройне повстання. Трудящі виступали за повну відмову від
спадщини Сталіна-Ракоші («угорського Сталіна»), до яких приєдналися студенти та
окремі військові підрозділи. Але 23 жовтня 1956 р. демонстрацію студентів і
мешканців було розстріляно військами державної безпеки Угорщини. Але це
викликало нове загострення ситуації в країні. Щоб заспокоїти трудящі маси, на
посаду Голови Ради Міністрів терміново призначили ученого-економіста Імре Надя,
який був прихильником ліберально-демократичних перетворень. Замість Е. Гере
лідером Угорської партії праці було обрано Я. Кадара. М. Ракоші виїхав до СРСР.
У Будапешті з 24 по 30 жовтня 1956 р. були присутні радянські війська, які
тоді не натрапили на широкий опір і не брали активної участі в революційних
подіях. Але нове загострення політичного становища в Угорщині спонукало
радянське керівництво вдатися до силової акції. В Угорщину було терміново
перекинуто нові радянські підрозділи. Радянське посольство в Угорщині, очолюване
Ю. Андроповим, характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча
насправді це був народний виступ проти тоталітаризму, за суверенітет, за
демократичну модель розвитку соціалізму.
4 листопада 1956 р. розпочалося повторне радянське воєнне втручання в
угорські події. Радянські війська зайняли Будапешт, великі міста країни. Революція
угорського народу була придушена силою. І. Надя заарештували. У 1958 р. після
судового процесу над І. Надєм та його соратниками всіх їх було страчено. Новий
угорський уряд очолив Я. Кадар. Війська Радянської Армії залишалися в країні. В
період з 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи,
з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720 осіб. Лише в січні 1957 р.
вдалося припинити загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення
повстання країну залишило 200 тис. осіб, переважно молодь, провідні фахівці та
науковці.
Соціалістичні країни Центрально-Східної Європи й надалі постійно відчували
на собі «дружні обійми» радянського керівництва, які із загостренням
внутрішньополітичного становища знову переростали у силові акції. Про це знову
засвідчили події в Чехословаччині у 1968 р.
Чехословацькі події, як і в інших країнах регіону, були тісно пов'язані зі
становищем у Радянському Союзі. Усунення з посади у жовтні 1964 р. М.С.
Хрущова завершило період «політичної відлиги». На заміну йому прийшов період
«доктрини Брежнєва» (інша назва «доктрина обмеженого суверенітету»). На словах
заперечуючи наявність такої доктрини, Москва визначала свої відносини зі
східноєвропейськими країнами як «колективну відповідальність за долю
соціалізму». Обґрунтовувалася також необхідність захищати «завоювання
соціалізму» всілякими засобами.
Наприкінці 1960-х років у Чехословаччині за перебування при владі А.
Новотного почався рух до реформ. Проте їх темпи не задовольняли реформаторів, і
в січні 1968 р. першим секретарем КПЧ був обраний О. Дубчек. Програма Дубчека,
особливо щодо запровадження елементів ринкової економіки, налякала Москву, яка
вбачала у цій програмі «зраду засад ладу соціалізму». Самі ж чехословацькі
реформатори наголошували на тому, що їхні реформи мають на меті створення
нового обличчя соціалізму, як тоді говорили «соціалізму з людським обличчям».
 На хвилях «празької весни» у країні почали виникати нові громадсько-
політичні організації реформаторського напряму: «Клуб колишніх засуджених за
антидержавну діяльність» («К-231»), «Коло незалежних письменників», «Клуб
позапартійних активістів», одним із засновників якого був письменник В. Гавел -
майбутній президент Чехословацької Республіки. Партійні ортодокси в ЧССР, преса
країн ОВД називала ці організації «агентурою західних розвідок» і закликала вести з
ними непримиренну боротьбу.
На зустрічі керівників п'яти країн ОВД, що відбулася 18 серпня 1968 р. були
схвалені оцінки та пропозиції Л. Брежнєва, згідно з якими необхідно покласти край
діяльності реформаторів «празької весни», що загрожує «завоюванням соціалізму».
Обґрунтовуючи необхідність військового втручання у внутрішні справи країни,
керівництво КПРС спиралося на лист-звернення відомих політичних та громадських
діячів Чехословаччини з проханням ввести війська та «захистити соціалізм».
У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. війська п'яти держав ОВД - Болгарії, НДР,
Польщі, СРСР та Угорщини — перейшли кордони Чехословаччини, мотивуючи тим,
що їх нібито запросила «група членів КПЧ та уряду» для відвернення загрози
контрреволюції. В Чехословаччину було введено 124 військові підрозділи та 500
танків. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькій армії не чинити опору.
Отже, жертв було небагато — за перші три дні вторгнення на вулицях міста
загинуло близько 30 і поранено понад 300 осіб. Керівників Чехословаччини на чолі з
О. Дубчеком привезли до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на
«тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».
Окупація Чехословаччини військами ОВД була різко засуджена багатьма
країнами світу, в тому числі Югославією, Румунією, Албанією, Китаєм. 21 серпня
1968 р. відбулося засідання Ради Безпеки ООН, на якому було обговорене
«чехословацьке питання». Десятьма голосами «за», двома - «проти» (три -
утрималося) було прийнято резолюцію, що засуджувала інтервенцію і зажадала від
окупантів негайного виведення своїх військ з території ЧССР. Однак ця резолюція
через радянське «вето» чинності не набула.
У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення
радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни.
У квітні 1969 р. до керівництва країною прийшов Г. Гусак. Очолюваний ним
процес так званої «нормалізації», змістом якого стало повернення до старих методів
управління, призвів до подальшої стагнації чехословацької економіки. Було
здійснено широку «чистку» КПЧ з вилученням майже 500 тис. її членів. За цим
відбулася позагласна заборона на професійну діяльність представників інтелігенції -
прихильників реформи.
Нове керівництво КПЧ кваліфікувало дії держав ОВД як «акт
інтернаціональної допомоги». Ця оцінка зберігалася протягом 20 років. Тільки у
1990 р. керівництво партії визнало, що 1968 р. в Чехословаччині не було загрози
соціалізму і тим більше потреби введення військ союзних держав.
Після Другої світової війни розпочалася нова глава в історії міжнародних
відносин. Кардинальні геополітичні зміни, що стали логічним наслідком найбільшої
в історії людства глобальної катастрофи, дали поштовх до створення нової системи
міжнародних відносин, її визначальним чинником став перехід (у досить стислі
строки) від багатополярного світу до біполярного. По закінченні Другої світової
війни постали дві наддержави — США і СРСР, кожна з яких прагнула перебудувати
світопорядок на свій лад.
Важливе значення для стабілізації міжнародних відносин (передусім на
європейському континенті) мало вироблення і підписання мирних угод з колишніми
союзниками Німеччини - Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.
Вироблення мирної угоди з Японією викликало цілий вузол суперечностей як між
країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), так і між світовими лідерами -
СРСР і СІПА.
Негативним чинником міжнародних відносин у повоєнні роки стало
вповзання людства в «холодну війну». Колишнім союзникам по антигітлерівській
коаліції не вдалося зберегти єдність в умовах мирної відбудови. Це спричинили
геополітичні, економічні, соціальні, політичні та ідеологічні чинники. Світ
розколовся на дві протилежні системи зі своїми цінностями. Логіка протистояння і
конфронтації призвела до створення воєнно-політичних блоків, посиленої гонки
озброєнь, численних локальних конфліктів і воєн.
У 1945 р. замість збанкрутілої Ліги Націй було засновано унікальну
міжнародну організацію як дійовий інструмент збереження миру і безпеки у всьому
світі - Організацію Об'єднаних Націй. На діяльності ООН, на жаль, негативно
позначились політика «холодної війни», конфронтаційні підходи держав, що
належали до протилежних таборів. І хоча не вдалося відвернути цілу низку
локальних конфліктів і воєн у різних регіонах світу, ООН зуміла виконати своє
головне завдання - запобігти новій світовій війні із застосуванням зброї масового
знищення.
4. Німецька проблема в міжнародних відносинах.
У повоєнний період німецька проблема неодноразово була причиною
загострення міжнародних відносин. Рішення Берлінської (Потсдамської)
конференції мали суперечливий характер. З одного боку, в Німеччині необхідно
забезпечити демократичні свободи, введення принципу виборності влади і, що дуже
важливо, створити централізований німецький уряд, який мав ухвалити документ
про мирне врегулювання. А з другого — Потсдамська угода фактично зафіксувала
поділ Німеччини на три західні (американську, англійську, французьку) та східну
(радянську) зони окупації.
В окупованій чотирма державами Німеччині йшли процеси, які
унеможливлювали її об'єднання. У радянській зоні окупації формувались органи
влади, контрольовані радянськими діячами Соціал-демократичної партії Німеччини
та комуністами. У квітні 1946 р. СДПН і КПН об'єднались у Соціалістичну єдину
партію Німеччини (СЄПН).
Представники США та Великої Британії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні
підписали угоду про економічне та адміністративне об'єднання американської та
англійської окупаційних зон і створення так званої Бізонії. У лютому 1948 р. до цієї
угоди приєдналася Франція, а Бізонія трансформувалася в Тризонію.
У 1948 р. припинила свою роботу Союзна Контрольна Рада в Німеччині, що
була створена згідно з рішеннями Потсдамської конференції. На Лондонській нараді
1948 р. представниками США, Англії та Франції з державами Бенілюксу без СРСР
було вирішено питання про скликання у Західній Німеччині установчих зборів для
підготовки конституції, проведення грошової реформи і введення Західної
Німеччини в зону дії американського плану економічної допомоги — плану
Маршалла. Збройні сили союзників мали залишатись на німецькій території до
досягнення єдності Німеччини. Таким чином, лондонська конференція проголосила
курс на створення західнонімецької держави та її інтеграцію в західний блок.
Водночас у Варшаві відбулася скликана радянським керівництвом нарада
східноєвропейських держав, яка засудила рішення Лондонської конференції і
повністю підтримала курс СРСР щодо врегулювання німецької проблеми.
Радянська військова адміністрація Східної Німеччини і Східного Берліна,
враховуючи безпеку дестабілізації валюти і господарства у своїй зоні окупації (в
результаті проведення реформ у Західній Німеччині), ввела транспортні обмеження
у пересуванні в Берлін та між Західною і Східною Німеччиною. Цим самим
населення Західного Берліна було поставлене в скрутні умови: не вистачало
продовольчих товарів і предметів першої потреби.
Командувач американськими військами в Німеччині Л. Клей наполягав на
проведенні воєнної операції з деблокади Берліна. В Англію було направлено
угруповання бомбардувальників Б-29 (носіїв ядерної зброї), американські війська в
Європі і на Далекому Сході були приведені в бойову готовність.
Проте збройного конфлікту вдалось уникнути. США організували повітряний
міст у Західний Берлін. СРСР мусив визнати провал блокади Берліна, і 4 травня 1949
р. у Нью-Йорку було досягнуто угоди, згідно з якою 12 травня скасовувалися всі
обмеження зв'язку, транспорту й торгівлі між Берліном і західними землями
Німеччини, між східною і західними зонами Берліна, а також між західними і
східною зонами окупації Німеччини.
Берлінська криза 1948-1949 рр. була спричинена геополітичними,
ідеологічними і психологічними чинниками. Основний прорахунок радянського
керівництва полягав у недооціненні фінансово-економічних і військово-технічних
можливостей Заходу, його рішучості домагатися реалізації курсу на створення
західнонімецької держави.
Згодом кризу було врегульовано за столом переговорів ціною розколу
Німеччини. 23 травня 1949 р. військовими губернаторами союзних держав було
схвалено Основний Закон Західної Німеччини. Ця дата вважається днем створення
ФРН.
Ще 19 березня 1949 р. Німецька народна рада ухвалила проект Конституції
Німецької Демократичної Республіки. У квітні відбулися вибори до Німецького
народного конгресу, а 7 жовтня 1949р. було сформовано тимчасову Народну палату.
Цей день і став днем створення НДР. 15 жовтня 1949 р. НДР і СРСР встановили
дипломатичні відносини.
Першим канцлером ФРН став семидесятитрирічний Конрад Аденауер (блок
партій Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз -
ХДС/ХСС). Він перебував при владі до 1963 р. Уряд Аденауера однозначно
орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув план
СРСР про об'єднання Німеччини.
На Паризькій нараді дев'яти держав — США, Англії, Франції, Канади, ФРН,
Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, що відбулася у жовтні 1954 р., було
прийнято рішення про вступ ФРН у Західноєвропейський союз і НАТО. Паризькі
угоди передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН, у свою чергу уряд ФРН
оголосив про те, що він ніколи не вдаватиметься до сили для об'єднання Німеччини
або зміни існуючих кордонів. Західнонімецька держава взяла на себе зобов'язання не
виробляти атомної, бактеріологічної та хімічної зброї.
 Паризькі угоди набули чинності після всіх передбачених формальностей 5
травня 1955 р. ФРН здобула суверенітет на засадах нової версії Загальної угоди. 7
травня вона вступила до ЗЄС, 9 травня — до НАТО, що завершило розкол Європи
на два ворожі табори.
Помітною подією міжнародних відносин став візит канцлера ФРН К.
Аденауера до Москви, що відбувся у вересні 1955 р. Його безпосереднім
результатом стало встановлення дипломатичних відносин між ФРН і СРСР, хоча
меморандум, переданий Аденауером радянській стороні, знову не визнавав кордону
Одер-Нейсе й ігнорував НДР.
Від самого початку НДР перебувала в зоні впливу СРСР. У липні 1952 р. II
Конференція СЄПН ухвалила рішення про початок будівництва «основ соціалізму»
за радянською схемою: індустріалізація, колективізація, культурна революція.
Після смерті Сталіна керівництво СЄПН проголосило «новий курс»
складовою якого було підвищення норм виробітку на 10 %. 16 червня 1953 р. у НДР
розпочався страйк будівельників, який наступного дня переріс у глобальні
заворушення по всій країні, котрі набрали форми протесту проти політики уряду,
СЄПН та державного апарату. Режим НДР було врятовано лише завдяки втручанню
радянських військ.
Для НДР однією з найболючіших була проблема Західного Берліну, який був
відкритим анклавом ринкової економіки у центрі планової, і цим користувалися
його мешканці (2 млн. осіб), скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати
НДР за двадцять років відкритості кордонів становили 120 млрд. марок. Західний
Берлін став «вікном», через яке у ФРН від'їжджали мешканці НДР. До 1961 р.
виїхало майже 2 млн. осіб.
У планах військового командування НАТО і ОВД Західний Берлін
розглядався як база для майбутньої «армії вторгнення», як найвірогідніше місце
початку нової світової війни. Берлін став місцем дії майже 60 розвідувальних служб
різних країн світу.
Початок «берлінської кризи» пов'язують із нотами радянського уряду урядам
США, Англії, Франції, ФРН та пропозицією про перетворення Західного Берліна на
«демілітаризоване вільне місто». Ультимативний характер цієї пропозиції був
очевидний. На «міркування» західним країнам давалося півроку, після чого
контроль над комунікаціями між ФРН і Західним Берліном повністю перейде до
уряду НДР, який «здійснюватиме свій суверенітет на землі, воді й у повітрі». В разі
спроб силового прориву з боку західних держав їм дадуть відсіч розташовані в НДР
радянські війська.
Західний погляд на німецьку проблему базувався на ідеї створення єдиної
німецької держави з наданням їй права участі у військових союзах і розміщення на
своїй території закордонних військових баз. Цей чинник, поряд із відверто
негативним ставленням ФРН до пропозицій СРСР, зумовив відсутність
конструктивних результатів у розв'язанні німецької проблеми.
В цьому контексті доволі реалістично виглядав план міністра закордонних
справ Польщі А. Рапацького про створення «без'ядерної зони» на території ФРН,
НДР, Польщі та Чехословаччини. Він надавав ФРН серйозні переваги: бундесвер і
війська союзників не володіли б ядерною зброєю на західнонімецькій території, а
СРСР міг базувати ядерну зброю тільки в межах своїх кордонів. Але К. Аденауер
відмовився. Непохитність ФРН у «ядерному питанні» відіграла свою негативну
роль.
Лідери СРСР і НДР знайшли «нестандартний вихід» з «берлінської кризи». У
ніч з 12 на 13 серпня 1961 р. навколо Західного Берліна був споруджений мур
довжиною 46 км і висотою 4 м. Берлінський мур складався з двох мурів, між якими
пролягла прикордонна смуга від 150 до 8 м завширшки. Було збудовано 25
патрульно-пропускних пунктів і обладнано 245 вогневих позицій.
Оскільки СРСР не встановлював блокаду на відміну від 1948-1949 рр., то
кризу, що виникла, було швидко подолано. Американські й радянські війська,
виведені на вулиці Берліна, через два дні повернулися до своїх казарм. Так з'явився
символ «холодної війни», розколу Німеччини і Європи.
У 60-х роках XX ст. німецька проблема залишалась актуальною і суттєво
впливала на розвиток міжнародних відносин.
5. Регіональні конфлікти та проблеми їх розв'язання в умовах
біполярного світу.
Невід'ємним атрибутом політики «холодної війни» в повоєнний період були
регіональні війни та конфлікти, їх виникнення і розгортання зумовлювались як
економічними, політичними й ідеологічними чинниками, так і прагненням колишніх
метрополій повернути втрачені колонії.
Найнебезпечнішим регіоном у повоєнний період став Індокитай, на території
якого розташовані В'єтнам, Лаос і Камбоджа. 2 вересня 1945 р. було проголошено
Демократичну Республіку В'єтнам (ДРВ), президентом і прем'єр-міністром якої став
Хо Ші Мін. У вересні 1945 р. на півдні В'єтнаму висадились французькі війська.
Взявши курс на відновлення своєї колоніальної влади, Франція в 1945-1946 рр.
розгорнула бойові дії на півдні, а потім — у масштабах всієї країни.
Уряд Хо IIIі Міна провів ряд соціально-економічних реформ. У 1946 р.
відбулися загальні вибори до Національних зборів. На виборах впевнено переміг
В'єтмінь — національний фронт, створений з ініціативи Компартії Індокитаю. 9
листопада 1946 р. було прийнято Конституцію ДРВ.
Франція і ДРВ підписали у березні 1946 р. попередню домовленість, за якою
Франція визнавала ДРВ складовою частиною Індокитайської Федерації і
Французького Союзу. На півдні В'єтнаму планувалося провести референдум про
майбутню долю, а на територію ДРВ тимчасово вводились французькі війська.
Але згодом Франція всупереч угоді проголосила утворення в Південному
В'єтнамі Республіки Кохінхіна і на півночі В'єтнаму двох автономних держав. У
листопаді 1946 р. було здійснено варварське бомбардування Хайфона, в результаті
чого загинуло 20 тис. чол. Це започаткувало збройну інтервенцію проти ДРВ.
В'єтнамські сили самооборони чинили впертий опір наступальним діям
колонізаторів. У джунглях і гірських районах сформувалися бази опору. Прагнучи
закріпити свою владу у В'єтнамі, Франція в березні 1949 р. створила на півночі
маріонетковий уряд на чолі з Бао Даєм, з яким уклала угоду. Франція визнавала
незалежність В'єтнаму і дістала право будувати там військові бази та контролювати
зовнішню політику. Але покінчити з ДРВ колонізатором не вдалося.
Для ДРВ ситуація різко змінилася після перемоги революції в Китаї. В умовах
«холодної війни» СРСР і КНР вже на початку 1950 р. визнали ДРВ і стали надавати
їй всебічну допомогу, передусім чергу військову. В'єтнамська Народна Армія (ВНА)
перейшла в контрнаступ і протягом 1952-1953 рр. звільнила значну територію
країни. Найважливіший бій в'єтнамських і французьких військ відбувся у березні-
травні 1954 р. в районі Денб'єнфу на півночі В'єтнаму, в результаті якого
колонізатори потерпіли поразку. Ця перемога стала вирішальною у війні опору, яка
була названа війна народів Індокитаю 1946-1954 рр. проти французького
поневолення. Париж наочно переконався в марності спроб силою зброї зламати
волю індокитайських народів до незалежності й свободи. Втративши близько 500
тис. солдатів і офіцерів, Франція мусила піти на припинення агресивної війни в
Індокитаї.
В липні 1954 р. у Женеві делегації СРСР, Великої Британії, Франції, КНР,
ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Південного В'єтнаму підписали угоди про припинення
воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Камбоджі. США не приєдналися до цих угод, хоча
американський уряд заявив, що бере їх до відома й утримуватиметься від
порушення.
На початку 1950-х років «холодна війна» переросла в локальний військовий
конфлікт між соціалістичними і капіталістичними країнами. 25 червня 1950 р.
війська Корейської Народно-Демократичної Республіки за таємним схваленням
СРСР і КНР розпочали наступ проти Південної Кореї з метою об'єднати всю Корею
під владою комуністів. Виправдовуючи свої дії, уряд КНДР заявив, що Північна
Корея ніби то стала жертвою агресії з боку Південної Кореї і змушена захищатися.
СРСР, Китай, європейські країни народної демократії і компартії всього світу
підтримали цю пропагандистку версію. У свою чергу, уряд США звинуватив КНДР
в агресії і направив до Кореї свої збройні формування для участі в бойових діях на
боці Південної Кореї. До військ США у незначній кількості приєдналися війська ще
14 країн, у їх числі Англії, Франції й Канади. Дипломати США провели в ООН
резолюцію, що засуджувала КНДР як агресора і оголошувала війська США та їх
союзників, що діяли в Кореї, військами ООН.
На початку війни Народна армія КНДР встановила контроль над 90%
території Південної Кореї. Проте США, висадивши на західному узбережжі Кореї
великий військовий десант, завдали тяжкої поразки північнокорейській армії. На
жовтень 1950 р. війська США зайняли значну частину КНДР, захопили її столицю
Пхеньян і наблизилися до кордонів Китаю. За таких обставин на допомогу КНДР
прийшли радянські льотчики і китайські «добровольці» в кількості 300 тис. осіб.
Разом з Корейською Народною армією вони примусили багатонаціональні сили
відступити до кордонів КНДР.
Командувач американськими військами в Кореї генерал Макартур
запропонував примінити атомну бомбу, але уряд США відхилив цю пропозицію і
відсторонив Макартура від командування. У червні 1951 р. СРСР запропонував
розпочати переговори про перемир'я. Після тривалого пероду, 27 липня 1953 р. було
підписано угоду про перемир'я. Сили воюючих сторін залишились на лінії фронту,
яка проходила близько 38-ї паралелі, по суті на тих рубежах, з яких розпочалася
Корейська війна.
Найбільш гострим і небезпечним регіональним конфліктом стала Карибська
криза 1962 р. Вона мала характер глобального світового конфлікту між головними
ядерними державами і очолюваними блоками і в цьому розумінні не була власне
регіональною кризою.
У 1959 р. на Кубі в результаті революції було повалено диктатуру генерала
Батісти і до влади прийшли повстанські сили на чолі з Ф. Кастро. Протягом 1960-
1961 рр. активно розвивались торговельно-економічні та політичні відносини між
СРСР і Кубою. Проникнення СРСР на американський континент і прорадянська
орієнтація режиму Кастро занепокоїли уряд США, який організував збройну
інтервенцію на Кубу. Але в бухті Плайя-Хірон інтервентів були розбито.
Остерігаючись прямої агресії з боку США на «Острові Свободи», СРСР і Куба
домовились про розміщення на острові балістичних ракет з ядерними боєголовками,
які мали стати гарантом миру в регіоні. США відповіли на це введенням 22 жовтня
1962 р. воєнно-морської блокади Куби, направивши до її берегів 183 бойові кораблі і
привівши в бойову готовність американські війська у Флоріді і західній Європі.
Адекватні заходи провели збройні сили СРСР, Куби, країн Варшавського договору.
Вважають, що ніколи ще не була такою близькою загроза світової ядерної війни, як
у період з 24 по 28 жовтня 1962 р.
Між президентом США Дж. Кеннеді та головою радянського уряду М.
Хрущовим розпочалися напружені переговори. Найбільш войовничі кола в США
чинили тиск на президента на користь силового вирішення, але Дж. Кеннеді зайняв
більш відповідальну і виважену позицію. В СРСР була аналогічна ситуація у М.
Хрущова. Після кількох тривожних днів і ночей 28 жовтня було досягнуто
домовленість між лідерами двох наддержав. СРСР погодився вивести ракети з Куби,
а США – відмінити «карантин» і дати зобов'язання поважати недоторканність
кордонів Куби. Крім того, США відмовились від розміщення своїх ракет у
Туреччині поблизу радянських кордонів. 20 листопада 1962 р. Дж. Кеннеді оголосив
про зняття морської блокади Куби.
Мирне вирішення Карибської кризи з урахуванням взаємних інтересів
відхилило глобальну небезпеку і створило важливий прецедент у пошуках шляхів до
розрядки міжнародної напруженості.
Одним із найбільш кривавих регіональних конфліктів, що тривав протягом
1964—1973 рр., була агресія СІЛА проти В'єтнаму. Після поразки Франції і
підписання Женевських угод 1954р. США прагнули не допустити перемоги
визвольного руху в Південному В'єтнамі і його об'єднання з ДРВ. Південний
В'єтнам був проголошений Республікою В'єтнам зі столицею Сайгон. Передбачених
Женевськими угодами загальних виборів і об'єднання В'єтнаму не відбулося.
Проти сайгонського режиму в Південному В'єтнамі розпочалася боротьба, яка
перетворилася на визвольну війну, її очолив створений у 1960 р. Національний
фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ), який підтримали населення і уряд
ДРВ.
На початку 60-х років США посилили воєнну допомогу сайгонському режиму.
До 1965 р. у Південному В'єтнамі вже було 27 тис. американських військових. Проте
становище сайгонського режиму ставало все критичнішим. За таких обставин США
вдались до більш активного воєнного втручання в Південному В'єтнамі і до воєнних
акцій проти ДРВ. З лютого 1965 р. США розпочали систематичне масове
бомбардування і обстріл території ДРВ з повітря та з моря. Протягом 1965—1968 рр.
на ДРВ було скинуто понад 2,5 млн. авіабомб. Якщо влітку 1965 р. чисельність
збройних сил США в Південному В'єтнамі сягнула 70 тис. осіб, на кінець 1966 р. -
400 тис. осіб, то на 1968 р. — 550 тис. осіб.
Сполученим Штатам вдалося залучити до участі в агресивній війні проти
в'єтнамського народу невеликі військові континенти Таїланду, Південної Кореї,
Австралії, Нової Зеландії, Філіппін. Велика Британія, ФРН, Японія солідаризувались
із США, але безпосередньої участі у війні не брали. Французький уряд Ш. Де Голля
з часом засудив агресію США проти в'єтнамського народу.
Соціалістичні країни на чолі з СРСР дружно засудили агресію США у
В'єтнамі, надавши ДРВ значну військову і матеріальну допомогу.
Незважаючи на численні втрати, США не вдалося змінити ходу боротьби на
свою користь. Щоб зламати опір в'єтнамців, американські війська проводили
каральні операції, в ході яких спалювались поселення і винищувались мирні жителі.
Значні території В'єтнаму оброблялись ядохімікатами, в результаті чого гинули як
рослинність, так і населення. Під час бомбардувань американські військові нерідко
використовували напалм. Подібні факти набули широкого розголосу і
засуджувалися світовою пресою. Рух проти агресії США у В'єтнамі ширився у
всьому світі, у тому числі і в самих США. За соціологічними даними (1968 р.), 77 %
американських громадян не схвалювали політику свого уряду.
Навесні 1968 р. президент Л. Джонсон заявив про згоду США на переговори з
ДРВ. З 1 листопада 1968 р. США припинили бомбардування і обстріл з моря
території ДРВ. У січні 1969 р. в Парижі розпочалися чотиристоронні переговори за
участю США, ДРВ, сайгонського режиму і НФВПВ про мирне врегулювання
в'єтнамської проблеми. Але переговори затятися, і війна у Південному В'єтнамі
тривала ще кілька років. На початку 1972 р. Вашингтон відновив бомбардування
території ДРВ. У відповідь активізувались бойові операції в'єтнамських повстанців
проти американських і сайгонських військ у Південному В'єтнамі. Нова ескалація
війни викликала бурю протесту у США і в серпні 1972 р. сенат США прийняв
рішення про виведення всіх американських військ із В'єтнаму. 27 січня 1973 р. США
підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі.
Передбачалося мирне возз'єднання В'єтнаму на підставі загальних виборів.
Підписання Паризької угоди створювало якісно нову обстановку у В'єтнамі й
означало найбільшу воєнну поразку Вашингтона за всю історію США. Відрядивши
до В'єтнаму 600-тисячний (включаючи військових п'яти країн-союзниць)
експедиційний корпус, скинувши 7 млн. 850 тис. бомб на його територію і
витративши 352 млрд. дол., США не вийшли переможцями у цій війні. Усього
загинуло і було поранено близько 5 млн. в'єтнамців, США втратили 58 тис. осіб, 304
тис. стали інвалідами, 2500 американців потрапили в полон.
На думку багатьох вчених і політиків, головним переможцем у цій війні став
Радянський Союз. Це був найбільший успіх СРСР у «холодній війні».
Проте мирне возз'єднання В'єтнаму відразу здійснити не вдалося. Бойові дії
тривали і після виведення американських військ. Нарешті могутня хвиля визвольної
боротьби змила сайгонський режим. 30 квітня 1975 р. він був повалений.
У квітні 1975 р. також у результаті повстанської боротьби впав
проамериканський режим у Камбоджі, де владу захопила екстремістська
комуністична кліка «червоних кхмерів». У грудні 1975 р. було проголошено
Народно-демократичну республіку в Лаосі, уряд якої очолили комуністи.
У квітні 1976 р. по всій території В'єтнаму пройшли вибори в Національні
збори, які 2 липня 1976 р. проголосили про возз'єднання Півночі й Півдня країни в
єдину Соціалістичну Республіку В'єтнам (СРВ), зі столицею в Ханої. Місто Сайгон
було перейменовано на Хошімін, на спомин про засновника і президента ДРВ
Хошіміна (1890-1969 рр.).
Близькосхідна регіональна проблема пов'язана з утворенням держави Ізраїль.
29 листопада 1947 р. ООН схвалила резолюцію про утворення на території
Палестини двох держав: єврейської (57 % території) і арабської (43 %). Місто
Єрусалим оголошувалося міжнародною зоною. Англія зобов'язувалась вивести свої
війська з території створених держав до 1 серпня 1948 р.
Арабські країни категорично виступали проти створення єврейської держави,
що посилило міжнаціональну боротьбу. З квітня 1948р. єврейські збройні загони
вирізали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби також не поступилися в
жорстокості. За таких обставин Велика Британія вирішує достроково вивести свої
війська — до 14 травня 1948 р. Того ж дня було проголошено державу Ізраїль.
Першим її прем'єр-міністром став Д. Бен Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити
свою державу через відсутність політичних структур.
15 травня 1948 р. на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту,
Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену
оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна.
Ізраїль спирався на підтримку світового співтовариства, яка полягала в наданні йому
військової допомоги, зокрема Сполученими Штатами і СРСР. Значну допомогу
надали Ізраїлю Чехословаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія.
Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій,
виділених ООН для створення арабської палестинської держави, частину
Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були
анексовані Йорданією. Сектор Газа відійшов під контроль Єгипту. Цей перерозподіл
територій було зафіксовано в угодах про перемир'я, підписаних у квітні - червні
1949 р.
Головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення
проблеми близькосхідного врегулювання — однієї з ключових проблем після
воєнних міжнародних відносин.
Унаслідок арабо-ізраїльської війни 1948-1949 рр. понад 900 тис. палестинців
стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії ООН домогтися хоча б
часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням Генеральної Асамблеї
ООН, були безуспішними.
У 1956 р. Ізраїль брав активну участь у троїстій (англо-франко-ізраїльській)
агресії проти Єгипту (друга арабо-ізраїльська війна). В ніч на 30 жовтня 1956 р.
ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами
завдали раптового удару по Єгипту. Наступного дня воєнні дії почали англо-
французькі війська.
2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї ООН 64
країни проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Франція, Велика
Британія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).
Велика Британія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії.
Англо-французька авіація здійснювала масові бомбардування Каїра, Олександрії та
міст у зоні Суецького каналу. 5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію
зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда. Того ж дня
радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою
негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки, до яких може
призвести продовження інтервенції. Через 22 години після вручення послань
радянського уряду главам урядів Англії й Франції воєнні дії було припинено.
Із вимогою припинення воєнних дій виступив б листопада президент США Д.
Ейзенхауер.
 7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН 64 голосами (12 представників
утрималися) проголосувала за формування міжнародних сил ООН для контролю за
виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипетської території. 15 листопада в
Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН. 22 грудня 1956 р. виведення англо-
французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину
єгипетської території, але під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести
свої війська.
Провал троїстої агресії мав велике міжнародне значення. Успіх визвольної
боротьби єгипетського народу прискорив розпад колоніальної системи. Різко зріс
авторитет Єгипту та його президента Г. Насера, що став визнаним лідером
арабського світу. Ослабли позиції Великої Британії і Франції на Близькому Сході.
Віднині цей регіон став ареною суперництва двох наддержав — США і СРСР.
У 1967 р. вибухнула третя арабо-ізраїльська війна. Вона стала результатом
неврегульованості палестинської проблеми і наростання напруженості між Ізраїлем
та сусідніми арабськими державами. В 1964 р. палестинці створили Організацію
визволення Палестини (ОВП) на чолі з Ясіром Арафатом, яка виступила за
створення арабської палестинської держави і ліквідацію Ізраїлю. Бойові підрозділи
ОВП розпочали партизанську боротьбу на арабській території, захопленій Ізраїлем в
результаті війни 1948—1949 рр. Діяльність і вимоги ОВП знайшли підтримку урядів
Єгипту, Сирії та Йорданії, які уклали спільний воєнний союз проти Ізраїлю. США
активно підтримував Ізраїль в його протистоянні арабським країнам.
Обидві сторони готувалися до війни, але Ізраїль випередив арабів і завдав
превентивного удару. Вранці 5 червня 1967 р. ізраїльська авіація раптово здійснила
масове бомбардування аеродромів і авіабаз Єгипту, Сирії і Йорданії. Ізраїльські
війська перейшли кордони цих країн, стрімко просуваючись у глибину їх територій.
Ізраїль ігнорував неодноразові заклики Ради Безпеки ООН припинити бойові дії.
СРСР і ряд соціалістичних країн 10 червня розірвали дипломатичні відносини
з Ізраїлем. Вони вимагали негайного припинення бойових дій і виведення військ
Ізраїлю. Того ж дня Ізраїль припинив наступ.
У «шестиденній війні» Ізраїль встиг захопити контрольований Єгиптом
Сектор Газа в Палестині і Синайській півострів, що належить Єгипту, східну
арабську частину Єрусалима і західний палестинський берег річки Йордан, який з
1949 р. контролювався Йорданією, а також прикордонні Голландські висоти і місто
Ель-Кунейтра на Сирійській території. Всього було окуповано понад 60 тис. км 2
земель, що втричі перевищувало площу самого Ізраїлю. Ізраїльські війська зайняли
східний берег Суецького каналу, опинившись на підступах до столиці Сирії
Дамаска. У ході боїв Суецький канал зазнав руйнацій і перестав діяти.
Резолюція Ради Безпеки ООН, прийнята 22 листопада 1967 р., вимагала
«встановлення справедливого і міцного миру на Близькому Сході» на основі
«виведення ізраїльських збройних сил з територій окупованих в ході недавнього
конфлікту», і визнання суверенітету й територіальної цілісності всіх держав регіону.
Проте Ізраїль відмовився вивести війська й повернутися до попередніх кордонів і
розпочав здійснювати заходи з анексії й освоєння захоплених територій. США
продовжували надавати економічну і воєнну допомогу Ізраїлю.
Не дочекавшись виведення ізраїльських військ з окупованих територій,
Єгипет і Сирія наважилися на воєнну акцію з їх звільнення. 6 жовтня 1973 р.
єгипетські збройні сили раптово форсували Суецький канал і штурмом заволоділи
ізраїльською захисною лінією на його східному березі, яку її конструктори вважали
за неприступну. Це була перша серйозна військова поразка Ізраїлю за довгу історію
близькосхідного конфлікту, яка надихнула арабів. Одночасно сирійські війська
розпочали наступ на Голландські висоти.
Але ці успіхи арабів були скороминучими. Спираючись на свою перевагу в
повітрі й військову допомогу США, Ізраїль зумів переломити ситуацію.
Підтягнувши свіжі сили та обійшовши частини єгипетської армії, що закріпилися на
східному березі Суецького каналу, ізраїльські війська переправились на його
західний берег і почали просуватися до Каїру. На сирійському фронті ізраїльська
армія також перейшла в наступ. Лише на підступах до Дамаска просування
ізраїльтян вдалося зупинити.
Вісім арабських країн - виробників нафти припинили її поставку до США і
деяких інших дружніх Ізраїлю держав, вимагаючи, щоб вони примусили Ізраїль
залишити зайняті ним арабські території. 22 жовтня 1973 р. Рада Безпеки ООН на
підставі узгодженної ініціативи СРСР і США прийняла резолюцію з вимогою до
воюючих сторін негайно припинити бойові дії і розпочати переговори. Але Раді
Безпеці ООН довелося прийняти ще дві повторні резолюції (24 і 25 жовтня), щоб
Ізраїль підкорився цій вимозі.
У грудні 1973 р. під егідою ООН відкрилася Женевська конференція з
мирного врегулювання ситуації на Близькому Сході за участю СРСР і США як її
співголів. Проте вона не змогла виробити узгодженого рішення з основних питань. І
все ж Ізраїль вимушений був піти на деякі тактичні поступки. В січні 1974 р. було
підписано угоду про виведення ізраїльських військ з обох берегів Суецького каналу,
що поверталися під контроль Єгипту. Тимчасова лінія розмежування єгипетських та
ізраїльських військ під контролем надзвичайних сил ООН встановлювалась на
кілька кілометрів східніше каналу. Це дозволило Єгипту відновити незабаром його
функціонування. У червні 1974 р. Ізраїль погодився повернути Сирії частину
Голландських висот з містом Ель-Кунейтра.
Надалі арабо-ізраїльські суперечності неодноразово набували
конфронтаційного характеру, що призводило до нових воєн у цьому регіоні світу.
6. Розпад колоніальної системи. Вихід країн, що визволилися, на
міжнародну арену.
Визначальним фактором міжнародних відносин у повоєнний період став
розпад колоніальної системи імперіалізму. Основними чинниками розпаду
колоніальних імперій були:
• поразка у Другій світовій війні країн фашистського блоку й утрата ними
своїх колоніальних володінь;
• суттєве ослаблення колоніальних імперій Великої Британії, Франції,
Голландії та Бельгії;
• піднесення національно-визвольного руху, підвищення національної
самосвідомості, економічне зростання в колоніях під час Другої світової війни;
• здобуття деякими колоніями, безпосередньо втягнутими в орбіту Другої
світової війни, досвіду збройної боротьби.
До Статуту ООН ввійшли положення про рівноправ'я та самовизначення
народів. Мандатну систему Ліги Націй заступила опіка ООН, яка мала на меті
створення умов для надання незалежності підлеглим територіям.
Розпад колоніальних імперій розпочався на азіатському континенті. Це
пояснюється тим, що народи Азії більшою мірою ніж інші залежні народи були
втягнуті до прямої участі у Другій світовій війні, у тому числі в лавах Опору, що
привело до створення в Індокитаї, Бірмі, Філіппінах та в Індонезії масових народних
армій.
Важливо наголосити, що істотно змінилися патріархальні соціально-
економічні відносини країн Азії, набули розвитку капіталістичні виробничі
відносини, з'явилися пролетаріат та національна буржуазія, які були зацікавлені (хоч
і з різних причин) у ліквідації системи колоніальної та напівколоніальної
залежності.
Першими проголосили незалежність країни Близького Сходу й Південно-
Східної Азії. Складні й суперечливі процеси відбулися у Французькому Індокитаї. 2
вересня 1945 р. проголосила незалежність Демократична Республіка В'єтнам.
Спроба Франції відновити колоніальний режим призвела до війни за незалежність
В'єтнаму, в 1953 р. — Кампучії та Лаосу, в 1957 р. — Малайї.
На Близькому Сході розпочався крах мандатної системи. В 1946 р. Велика
Британія мусила погодитись на незалежність Йорданії, а Франція — Сирії та Лівану
(після виведення з територій цих країн французьких збройних сил).
У 1947 р. Індія отримала статус домініону. В країні поширилися масові індо-
мусульманські сутички. Велика Британія запропонувала «план Маунтбеттена», який
передбачав поділ країни. В серпні 1947 р. проголосили свою незалежність Пакистан
та Індійський Союз. У 1948 р. Велика Британія надала незалежність Цейлону. В
тому ж році проголосили незалежність дві корейські держави. У липні 1946 р. США
визнали незалежність Філіппін. У січні 1948 р. проголосила незалежність Бірма.
Протягом трьох століть Індонезія була колонією Голландії та Португалії. У
роки Другої світової війни її окупувала Японія. Після капітуляції Японії в серпні
1945 р. Індонезія проголосила незалежність. Під приводом роззброєння залишків
японської армії Голландія і Велика Британія восени 1945 р. розпочали в Індонезії
інтервенцію. Проте вже на початку 1946 р. Англія вивела свої війська. Після низки
безуспішних спроб воєнними засобами зберегти свій колоніальних режим в
Індонезії Голландія надала їй незалежність та вивела свої війська.
У серпні-листопаді 1949 р. було досягнуто домовленості про визнання
Голландією суверенітету Республіки Сполучених Штатів Індонезії та про входження
її до складу Нідерландсько-індонезійського Союзу на чолі з Голландською
королевою. У червні 1950 р. Індонезія офіційно проголосила себе унітарною
республікою, а у вересні 1950 р. вона стала членом ООН.
До середини 1950-х років майже вся Азія, за винятком деяких територій,
визволилася від колоніальної залежності. На цей час територія колоніальних
володінь зменшилася майже удвічі порівняно з довоєнним часом.
З середини 1950-х років розпочався новий етап розпаду колоніальної системи.
Одну з найважливіших особливостей нового етапу становило те, що розпад
колоніальних систем наближався до вирішальної стадії. Процес ліквідації цих
систем набрав глобального характеру. Національно-визвольна боротьба була
спрямована не лише проти тієї чи іншої колоніальної держави, а проти колоніальної
системи в цілому.
Підсумком цього етапу став крах колоніальних систем в Африці. Після
провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний
суверенітет Судану, а Франція — незалежність Тунісу й Марокко. У 1957 р. Англія
надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. — Гвінеї.
Особливе значення мав 1960 р., коли Генеральна Асамблея ООН за
ініціативою СРСР прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім
колоніальним країнам. Цей рік було визнано «роком Африки», оскільки одразу 17
країн стали незалежними: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості,
Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго
(Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того,
Малагасійська Республіка.
Тільки в Алжирі Франція використала всі сили та засоби, щоб перешкодити
незалежності. Протягом 1954-1962 рр. вона вела колоніальну війну, яка була
пов'язана з більшою інтегрованістю двох економік, а також зі знайденням в Алжирі
родовищ нафти. Лише у 1962 р. завдяки підтримці світової громадськості та ООН
Алжир став незалежним.
У подальшому розпочався процес деколонізації британських володінь на сході
Африки. У 1961 р. незалежність здобула Танганьїка, у 1962 р. - Уганда, у 1963 р. -
Кенія, 1964 р. - Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. - Гамбія. Отже, до середини 60-х
років XX ст. більшість країн Тропічної Африки звільнилися від колоніального гніту.
У 1970-ті роки проходив третій етап деколонізації, коли впала остання
найстаріша колоніальна імперія - португальська. В 1973 р. після тривалої збройної
боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау. Після повалення військової диктатури
в Португалії в результаті «революції гвоздик» (квітень 1974 р.) незалежність
здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік,
Сан-Томе і Прінсіпі.
В роки четвертого етапу (80-90-ті роки XX ст.) здобули незалежність останні
уламки колоніальних імперій. У 1980 р. було остаточно врегульовано проблему
Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р.
під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай
відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. - над Макао. Таким чином, на
порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле.
Здобуття реальної політичної незалежності країнами Азії й Африки
перетворило їх на рівноправних суб'єктів міжнародних відносин. 18-24 квітня 1955
р. у Бандунзі (Індонезія) з ініціативи Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону
відбулася конференція, в якій взяли участь представники 29 країн та територій Азії
й Африки, в їх числі КНР і Японії. Конференція схвалила принципи мирного
співіснування і співробітництва держав з різним суспільним ладом; висловила
рішучість народів Азії та Африки повністю і назавжди покінчити з колоніалізмом;
засудила агресивні блоки, поставила вимоги заборонити ядерну зброю.
Країни-учасниці конференції виробили такі основні принципи своєї політики:
• незалежна від наддержав політика;
• підтримка національно-визвольних рухів;
• позаблоковий статус;
• заборона використання своєї території для іноземних військових баз.
Бандунзька конференція мала велике міжнародне значення. По-перше, вона
свідчила про зміцнення незалежного зовнішньополітичного курсу країн, що
визволилися. По-друге, її рішення сприяли як подальшому розвиткові національно-
визвольного руху, так і утвердженню в міжнародних відносинах принципу мирного
співіснування. І по-третє, конференція заклала засади Руху неприєднання - нового
напряму у світовій політиці.
Подальші міжнародні конференції країн, що визволилися, 1950-х років
(Конференція солідарності народів Азії й Африки в Каїрі 1957 р.; Конференція
незалежних країн Африки в Аккрі 1958 р.; Конференція народів Африки в Тунісі
1958 р. та ін.) доповнили, розширили й уточнили принципи мирного співіснування
міжнародних відносин.
За ініціативою прем'єр-міністра Індії Дж. Меру, президента Югославії Й. Броз
Тіто, президента Єгипту Г. А. Насера та ін. У вересні 1961 р. у Белграді відбулася
конференція 25 глав урядів, яка започаткувала Рух неприєднання. Учасники Руху,
більшість з яких вважали, що США та СРСР однаково відповідальні за міжнародну
напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до воєнно-політичних
блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність,
ліквідацію економічної нерівності у світі та мирне співіснування.
Рух неприєднання став важливим самостійним чинником світової політики. З
1973 р. конференції Руху неприєднання проводяться регулярно кожні три роки.
7. Дипломатична боротьба за обмеження ядерних озброєнь.
За умов «холодної війни» провідне місце в діяльності ООН посіла проблема
роззброєння і заборони ядерної зброї. Першою резолюцією, ухваленою 24 січня
1946 р. першою сесією Генеральної Асамблеї ООН, була резолюція про створення
Комісії з атомної енергії. До її складу ввійшли представники членів Ради Безпеки й
Канади. Мета діяльності Комісії полягала в розробленні конкретних пропозицій
щодо встановлення контролю за використанням атомної енергії лише в мирних
цілях і знищення атомної зброї та всіх інших засобів масового знищення.
В червні 1946 р. у Комісії з атомної енергії представник США Б. Барух виклав
план своєї країни на дану проблему, який відомий в історії міжнародних відносин як
«план Баруха». Він передбачав створення Міжнародного агентства з атомного
розвитку під егідою США. Агентство мало стати єдиним власником атомної
сировини, контролювати всю діяльність у галузі атомної енергії в інтересах всіх
країн, володіти монополією на дослідження і розвиток у галузі атомної енергії; після
створення системи контролю всю атомну зброю мало бути знищено, а виробництво
нових атомних бомб заборонено.
Радянський план, викладений А. Громико, передбачав утворення міжнародної
конвенції про заборону виробництва й застосування атомної зброї. Вона
передбачала заборонити використання атомної зброї та її виробництво, знищити
протягом трьох місяців усі запаси атомної зброї, вважати будь-яке порушення
конвенції серйозним злочином проти людства.
У пропозиціях СРСР щодо роззброєння провідне місце посідали заклики до
глобальних, радикальних кроків. Уже на першій сесії Генеральної Асамблеї ООН в
1946 р. СРСР виступив з програмою загального й повного роззброєння. Ця
ініціатива справила пропагандистський ефект, але виявилася нереальною в умовах
загострення міжнародної напруженості.
Домінування США в ООН у перші повоєнні роки забезпечило прийняття в
1948 р. Генеральною Асамблеєю резолюції, основу якої склав «план Баруха». СРСР
не підтримав ці пропозиції й у січні 1950 р. відмовився від участі в Комісії з атомної
енергії. Американо-радянські суперечності суттєво загальмували діяльність Комісії,
і тому почали створюватись інші форуми для обговорення проблем роззброєння. У
січні 1952 р. було створено Комісію з роззброєння у складі членів Ради Безпеки й
Канади. Під тиском СРСР Генеральна Асамблея розширила склад даної Комісії до
25 членів. А в 1958 р. до Комісії з роззброєння ввійшли всі члени ООН. Проте в
такому представницькому складі вона скоріше була форумом для дискусій з
приводу роззброєння, а також інструментом морально-політичного тиску на великі
держави, аби зрушити з місця проблеми роззброєння.
У 1959 р. був створений Комітет десяти з роззброєння. Соціалістичні країни в
ньому представляли СРСР, Болгарія, Чехословаччина, Польща та Румунія, а
капіталістичні — США, Англія, Франція, Італія та Канада. У 1961 р. під тиском
країн «третього світу» Комітет десяти був розширений за рахунок введення до його
складу восьми країн, що не приєдналися, і тому він перетворився на Комітет
вісімнадцяти з роззброєння.
Першим успіхом у справі обмеження гонки озброєнь став підписаний 1 грудня
1959 р. Договір про Антарктику, який є безтерміновим. Договір забороняє
здійснювати на території Антарктики будь-які заходи воєнного характеру, такі як
створення військових баз, проведення маневрів, застосування та випробування будь-
яких видів зброї, включаючи ядерну. Метою Договору проголошувалося
використання Антарктики лише у мирних цілях на користь усього людства.
Починаючи з 1958 р. між найбільшими ядерними державами — СРСР, США і
Англією — велися переговори про заборону ядерних випробувань. Карибська криза
1962 р. спонукала учасників переговорів до рішучіших кроків. 5 серпня 1963 р. у
Москві було підписано Договір про заборону випробування ядерної зброї в
атмосфері, в космічному просторі й під водою (відомий також як Договір про
заборону ядерних випробувань у трьох середовищах). Підземні ядерні випробування
не заборонялися, але сторони взяли на себе зобов'язання в подальшому продовжити
переговори з метою їх заборони. Франція і Китай не приєдналися до договору 1963
р. і ще якийсь час продовжували ядерні випробування в атмосфері.
Московський Договір 1963 р. став першою міжнародною угодою в галузі
обмеження ядерних озброєнь. Договір є безтерміновим та відкритим для підписання
всіма державами. Договір набрав чинності 10 жовтня 1963 р. Сьогодні до нього
приєдналося понад 130 держав світу.
Наступним успішним кроком у справі обмеження гонки озброєнь стало
підписання 27 січня 1967 р. Договору про принципи діяльності держав з
дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші
небесні тіла. Договір передбачає використання та дослідження космічного простору
на користь та в інтересах усіх країн незалежно від рівня їхнього економічного та
наукового розвитку. Він забороняє розміщення на навколоземних орбітах та
встановлення на небесних тілах чи в будь-якому місці космічного простору об'єктів,
що містять ядерну зброю чи іншу зброю масового знищення, розташування
військових баз та проведення випробувань будь-якої зброї на небесних тілах,
привласнення небесних тіл або космічного простору.
Учасники Договору зобов'язалися інформувати міжнародні організації та
громадськість про діяльність у космосі та явища, які могли б створювати загрозу
життю або здоров'ю космонавтів. Договір безтерміновий, набрав чинності 10 жовтня
1967 р. Нині до нього приєдналося понад 100 країн світу.
Особливої гостроти набула в 1960-ті роки проблема нерозповсюдження
ядерної зброї. В 1960 р. Франція, а в 1964 р. КНР провели випробування ядерної
зброї, довівши кількість членів «ядерного клубу» до п'яти. В цей період понад 10
країн світу мали технічні можливості протягом кількох років створити ядерну
зброю, що вкрай загострювало проблему безпеки у світі, збільшувало ризик
виникнення ядерної війни.
Першим успіхом щодо нерозповсюдження ядерної зброї став Договір про
заборону ядерної зброї в Латинській Америці, який було відкрито для підписання 14
лютого 1967 р. Він становив першу спробу закріпити статус без'ядерної зони на
планеті в міжнародно-правовому порядку. Особливої ваги даний договір набув після
підписання та ратифікації усіма ядерними державами. Відповідно до Договору
створено Агентство із заборони ядерної зброї у Латинській Америці (ОПАНАЛ) зі
штаб-квартирою в Мехіко.
Переговорний процес щодо підготовки угоди про нерозповсюдження ядерної
зброї, в якому провідну роль відігравали СРСР, США та Велика Британія, суттєво
ускладнювався погіршенням міжнародного становища, насамперед розгортанням
агресії США проти В'єтнаму. Проте інтенсивні переговори протягом 1967 і на
початку 1968 р. в Комітеті з роззброєння 18 держав дали змогу дійти компромісу та
узгодити текст договору.
Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) був схвалений
Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 р. й відкритий для підписання з 1
липня 1968 р. в Москві, Вашингтоні та Лондоні. Договір набрав чинності 5 березня
1970 р. Згідно з Договором кожна з держав-учасниць, яка володіє ядерною зброєю
(такими вважаються держави, що провели ядерне випробування до 1 січня 1970 р.),
зобов'язуються не передавати будь-якій державі ядерної зброї або інших ядерних
вибухових пристроїв, а також контролю над такою зброєю, не заохочувати і не
спонукати будь-яку неядерну державу до виробництва чи набуття будь-яким іншим
способом ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю
над такою зброєю або вибуховими пристроями. З другого боку, кожна з держав-
учасниць Договору, яка не володіє ядерною зброєю, зобов'язується не отримувати
від будь-якого постачальника ядерної зброї або ядерних вибухових пристроїв, а
також контролю над ними, не виробляти їх. Водночас із жорсткими обмеженнями
можливості розповсюдження ядерної зброї Договір мав на меті сприяти
використанню ядерної енергії в мирних цілях.
Новим успіхом у справі роззброєння стало підписання 11 лютого 1971 р.
Договору про заборону розміщення на дні морів та океанів і в їхніх надрах ядерної
зброї та інших видів зброї масового знищення. Договір забороняє розміщення на дні
морів та океанів та в їхніх надрах (за винятком 12-мильної прибережної смуги) будь-
якої ядерної зброї чи іншої зброї масового знищення. Держави-учасниці
зобов'язалися не розміщувати будь-яких механізмів, систем запуску та приладів для
зберігання, випробування чи застосування такої зброї на морському дні.
На шляху заборони зброї масового знищення важливим кроком стало
підписання 10 квітня 1972 р. Конвенції про заборону розробки, виробництва та
нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) й токсичної зброї та про їх
знищення. Конвенція набрала чинності 26 березня 1972 р. Вона забороняє розробку,
нагромадження та придбання мікробіологічних чи інших біологічних речовин або
токсинів у кількості, що не виправдовується мирними цілями. Держави-учасниці
зобов'язалися знищити будь-яку біологічну зброю та засоби її доставки в
дев'ятимісячний термін після набрання чинності цієї Конвенції. Підписання цього
документа відіграло реальне значення для побудови безпечнішого світопорядку в
інтересах людства.
Література
1. Борьба СССР против ядерной опасности, гонки вооружений, за разоружение:
Документы и материалы. — М., 1987.
2. Валента И. Советское вторжение в Чехословакию. 1968. — М., 1991.
3. Венгрия 1956 года: Очерки истории кризиса. — М., 1993.
4. Внешняя политика Советского Союза и международные отношения. 1964-1980:
Сб. документов. — М., 1962—1981.
5. Громыко А. Внешняя политика США: уроки и действительность. 60-70-е годы. -
М., 1978.
6. Движение неприсоединения в документах и материалах. — М., 1975.
7. Диалог в Гаване. Карибский кризис: Документы // Междунар. жизнь. — 1992. —
№ 10; 1993. — № 1.
8. Дюрозель Ж. Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів: Пер. з фр. - К.:
Основи, 1999.
9. История новейшего времени стран Європы и Америки. 1945- 2000: Учебник. - М.,
2002.
10. Калядин А. Проблемы запрещения испытаний и распространения ядерного
оружия. - М., 1976.
11. Карягин В. Берлин от «железного занавеса» до бетонной стены // Междунар.
жизнь. - 1991.- № 4-8.
12. Международные конфликты. - М., 1972.
13. Міжнародні відносини та зовнішня політика. 1945 - 70-ті роки. - К., 1999.
14. Москва и Восточная Европа. Становление политических режимов советского
типа (1949-1953): Очерки истории. - М., 2002.
15. Пихоя Р. Г. Чехословакия, 1968. Взгляд из Москвы. По документам ЦК
КПСС // Новая и новейшая история. - 1994. - №6; 1995. - №1.
16. Примаков Е. М. Анатомия ближневосточного конфликта. — М., 1978.
17. Рощин А. А. Международная безопасность и ядерное оружие. — М., 1979.
18. Рощин А. А. Послевоенное урегулирование в Европе. — М., 1989.
19. Советская внешняя политика в годы «холодной войны». — М., 1995.
20. СССР и восточноевропейские страны в 1944-1949 гг. — М., 1995.
21. Филатов А. М. Германский вопрос: от раскола к объединению. — М., 1993.
22. Холодная война: Новые подходы, новые документы. — М., 1995.
23. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.:
Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ,
2006. – 368 с.
 ТЕМА 7
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ 70-х – першої половини 80-х років ХХ ст.:
ВІД ПОЛІТИКИ РОЗРЯДКИ ДО ПОСИЛЕННЯ КОНФРОНТАЦІЇ МІЖ
ПРОТИЛЕЖНИМИ СИСТЕМАМИ.
План.
1. Міжнародні відносини в першій половині 1970-х років. Пошуки шляхів
розрядки.
2. Радянсько-американські відносини та їх вплив на розрядку
міжнародної напруженості.
3. Гельсінкський процес. Підписання Заключного акта НБСЄ. Основні
принципи Гельсінкського акта та його історичне значення.
4. Міжнародні відносини у другій половині 1970-х років. Наростання
суперечностей світового розвитку.
5. Радянське вторгнення в Афганістан і зрив політики розрядки.
Загострення «холодної війни» між протилежними системами.

1. Міжнародні відносини в першій половині 1970-х років. Пошуки шляхів

розрядки.
Перехід від конфронтації до розрядки міжнародних відносин у першій
половині 1970-х років зумовлений рядом чинників.
По-перше, було досягнуто воєнно-стратегічного паритету між США і СРСР,
відповідно між НАТО і ОВД.
По-друге, зростаюча напруженість радянсько-китайських відносин, і водночас
безславна в'єтнамська авантюра Вашингтона, спонукали лідерів обох блоків до
пошуку компромісів у протистоянні.
По-третє, в західноєвропейських країнах до влади прийшли ряд талановитих і
далекоглядних політичних лідерів, які прагнули зменшити загрозу війни на
континенті. Це такі політичні діячі, як канцлер ФРН Віллі Брандт, наступники
президента Франції де Голля Ж. Помпіду, Валері Жіскар д'Естен, президент
Фінляндії У. К. Кекконен. Усвідомлював важливість конструктивного політичного
діалогу з країнами соціалізму і президент США Р. Ніксон.
По-четверте, до 70-х років спільними зусиллями лідерів СРСР, США і Англії
вдалося укласти низку важливих міжнародних угод щодо контролю над ядерною
зброєю, в їх числі Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., під яким
поставили підписи представники понад 100 країн світу.
По-п'яте, в цей період зовнішньополітична ініціатива була за Радянським
Союзом. За словами відомого американського політолога Збігнева Бжезінського,
«радянський глобальний наступ тривав без будь-яких перешкод до середини 70-х
років».
Прихід до влади у ФРН соціал-демократів в 1969 р. і конструктивна «нова
східна політика» канцлера В. Брандта зумовили позитивні зрушення у нормалізації
відносин на континенті. Основою їх став підписаний у Москві 12 серпня 1970 р.
Договір між СРСР і ФРН про основні принципи непорушності кордонів держав у
Європі. У статті 3 Договору зазначалося, що СРСР та ФРН «розглядають як
непорушні тепер і у майбутньому кордони усіх держав у Європі, як вони пролягають
на день підписання цього Договору, у тому числі лінію Одер-Нейсе, яка є західним
кордоном Польської Народної Республіки, та кордон між Федеративною
Республікою Німеччини й Німецькою Демократичною республікою».
Договір мав важливе міжнародне значення, оскільки започаткував
міжнародно-правове закріплення наслідків Другої світової війни у Європі на основі
принципу непорушності кордонів. Підписання радянсько-західнонімецького
Договору відкрило шлях для врегулювання відносин між ФРН і ПНР. Результатом
складних, але динамічних переговорів між представниками обох держав став
підписаний 7 грудня 1970 р. у Варшаві Договір між ПНР та ФРН про основи
нормалізації їх взаємовідносин. У документі було зазначено, що лінія по Одеру й
Нейсе становить західний кордон Польщі. Обидві сторони зобов'язувались поважати
територіальну цілісність одна одної і не висувати таких претензій у майбутньому.
Для процесу формування загальноєвропейської безпеки важливе значення
мало розв'язання західноберлінської проблеми. Західні держави визнали, що
оскільки Західний Берлін розташований усередині НДР, то він не може нормально
існувати, якщо не брати до уваги інтереси соціалістичних країн. Водночас лідери
країн соціалізму дійшли висновку, що приєднати Західний Берлін до НДР без
воєнного конфлікту не є можливим. Проблема могла бути розв'язана лише мирним
шляхом.
З вересня 1971 р. унаслідок довготривалих переговорів представники СРСР,
США, Великої Британії та Франції підписали угоду щодо Західного Берліна.
Чотиристороння угода забороняла застосовувати силу або її загрозу один до одного
- всі суперечки потрібно було врегульовувати тільки мирними засобами.
Як зафіксовано у документі, Західний Берлін не належить ані ФРН, ані НДР.
Угода передбачила розширення зв'язків західноберлінців із зовнішнім світом,
зокрема із їхнім представництвом у різних міжнародних організаціях.
Порозуміння у справі Західного Берліна, яке підтвердило владу колишніх
союзників антигітлерівської коаліції над цією частиною міста, дало можливість
розпочати переговорний процес між двома німецькими державами. В результаті 21
грудня 1972 р. у Берліні було підписано Договір між ФРН і НДР про основи
відносин між ними. Угода підтвердила державну відокремленість ФРН і НДР. З
урахуванням того, що дві німецькі держави входили до протилежних військово-
політичних блоків і перебували на лінії конфронтації між Заходом і Сходом,
нормалізація відносин між ними мала загальноєвропейське значення.
18 вересня 1973 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла НДР і ФРН до
Організації Об'єднаних Націй.
Договір між німецькими державами усунув останні перешкоди для
встановлення західними країнами дипломатичних відносин з НДР. Якщо в 1971 р.
дипломатичні відносини з НДР мали 27 країн, то на травень 1976 р. - вже 121
держава світу.
Загальноєвропейське значення мав підписаний 11 грудня 1973 р. у Празі
Договір про нормалізацію відносин між Чехословацькою Соціалістичною
Республікою і ФРН. Слід підкреслити, що переговорний процес тривав більше двох
років. Суттєвою проблемою цього політичного діалогу була проблема ліквідації
ганебної Мюнхенської змови. Стаття 1 Договору констатувала, що сторони
розглядають Мюнхенську угоду 1938 р. як «нікчемну».
Договір підтверджував недоторканність загальних кордонів між державами
нині й у майбутньому; також констатував, що сторони не мають жодних
територіальних претензій і не висуватимуть їх і надалі. Сторони зобов'язувалися у
власних взаємовідносинах і в питаннях забезпечення європейської та міжнародної
безпеки керуватися цілями і принципами ООН, що власні суперечки вони будуть
вирішувати виключно мирними засобами і утримуватися від застосування сили і
загрози силою.
Процес договірного оформлення відносин між ФРН і країнами соціалістичної
співдружності було завершено установленням 21 грудня 1973 р. дипломатичних
відносин з Болгарією і Угорщиною.
Надзвичайно важливе значення для процесу розрядки напруженості в Європі
мав розвиток радянсько-французьких відносин, старт яким дав візит президента
Франції генерала де Голля до СРСР ще влітку 1966 р.
Протягом 1971-1975 рр. відбулося шість радянсько-французьких зустрічей на
вищому рівні. Наслідуючи курс, взятий де Голлем, його наступники - Жорж
Помпіду (1969-1974 рр.), Валері Жіскар д'Естен (1974-1981 рр.) надали французько-
радянському співробітництву міцну правову, політичну й економічну базу.
Підписаний 30 жовтня 1971 р. під час офіційного візиту Л. Брежнєва до
Франції документ «Принципи співробітництва між СРСР і Францією» став
важливим кроком у справі вироблення принципів взаємовідносин між всіма
європейськими державами. Визначальне значення для розрядки напруженості і
гарантування безпеки в Європі мали принципи мирного співіснування, які
декларувалися у даному документі: непорушність нинішніх кордонів; невтручання у
внутрішні справи; рівність, незалежність; відмова від застосування сили чи загрози
її застосування.
Це був перший в історії повоєнної Європи нормативний міжнародно-правовий
документ, в якому перелічені принципи спільно проголошувались представниками
держав із різними суспільними системами, що створювало важливий прецедент для
відповідної кодифікації основ відносин інших європейських країн.
Для поглиблення процесу розрядки важливе значення мали політичні заяви і
документи, підписані під час робочих зустрічей керівників СРСР і Франції у
Заславлі (поблизу Мінська) в січні 1973 р., у Рамбуї (поблизу Парижа) в червні 1973
р., у Піцунді (на чорноморському узбережжі Кавказу) в березні 1974 р. та ін.
Паралельно із радянсько-французькими відносинами динамічно розвивались
відносини Франції з іншими європейськими соціалістичними країнами: Польщею,
Болгарією, Угорщиною, НДР, Чехословаччиною, Румунією.
На характері радянсько-англійських відносин негативно позначилась акція
консервативного уряду Хіта з вислання у вересні 1971 р. з Англії великої групи
працівників радянського посольства, яких було звинувачено в «недозволеній
діяльності». Проте вже у грудні 1973 р. відбувся офіційний візит до СРСР міністра
закордонних справ Англії А. Дугласа-Хьюма, в ході якого було зафіксовано
прагнення до нормалізації взаємовідносин між двома країнами.
Під час візиту прем'єр-міністра Великої Британії Г. Вільсона до Радянського
Союзу в лютому 1975 р. було підписано цілу серію важливих двосторонніх
політичних документів. Загалом радянсько-англійські переговори на найвищому
рівні відігравали значну роль не лише в розвитку двосторонніх відносин, а й у
справі стабілізації миру і безпеки на європейському континенті.
В першій половині 70-х років нормалізувались відносини між СРСР і Італією,
успішно розвивались взаємини Радянського Союзу із скандинавськими країнами,
передусім з Фінляндією.
 Підсумовуючи, важливо підкреслити таке. По-перше, визначальну роль у
процесі нормалізації відносин європейських країн відіграла конструктивна «нова
східна політика» канцлера ФРН В. Брандта, яка знайшла своє втілення в серії
важливих договорів. По-друге, принципово важливе значення для розрядки
напруженості мало юридичне оформлення в укладених Договорах принципу
непорушності кордонів європейських держав. По-третє, динамізм і політична
стабільність радянськофранцузьких відносин значною мірою забезпечили процес
розрядки в Європі. .
2. Радянсько-американські відносини та їх вплив на розрядку
міжнародної напруженості.
У першій половині 1970-х років відбулася також нормалізація радянсько-
американських відносин. У стосунках з СРСР адміністрація президента Р. Ніксона
(1969-1974 рр.) змінила доктрину «гнучкого реагування» на більш наближену до
нових реалій — так зване «реалістичне стримування». Наслідком цього стала серія
радянсько-американських зустрічей і переговорів на найвищому рівні, підписання
низки важливих договорів, які далеко виходили за рамки двосторонніх відносин.
Візит Р. Ніксона до Китаю в лютому 1972 р., який відомий американський
політолог Збігнев Бжезінский назвав «блискучим ходом президента Ніксона, що
привів до американо-китайських відносин», спонукав радянське керівництво до
підготовки і проведення офіційної зустрічі лідерів США і СРСР у Москві.
У період з 22 по 29 травня 1972 р. тривав офіційний візит Р. Ніксона до СРСР.
У результаті переговорів на найвищому рівні, які проходили в Москві, було
підписано 10 документів, у їх числі: «Основи взаємовідносин між СРСР і США»;
«Договір про обмеження систем протиракетної оборони»; «Тимчасова угода про
деякі обмеження в галузі стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1)».
В «Основах взаємовідносин між СРСР і США» наголошувалося, що сторони
виходитимуть зі спільної переконаності в тому, що в ядерний вік не існує іншої
основи для підтримки відносин між ними, крім мирного співіснування. Відмінності
в ідеології та соціальних системах СРСР і США не є перешкодою для розвитку
нормальних взаємовідносин, що ґрунтуються на принципах суверенітету, рівності,
невтручання у внутрішні справи.
Відповідно до «Договору про обмеження систем протиракетної оборони»
сторони домовились обмежити системи такої оборони двома комплексами з кожної
сторони, з відповідною кількістю пускових установок і протиракет на стартових
позиціях для кожного учасника угоди.
«Тимчасова угода про деякі обмеження в галузі стратегічних наступальних
озброєнь (ОСО-1)» передбачала відмову обох сторін будувати протягом п'яти років
(1972-1977 рр.) нові стаціонарні пускові установки стратегічних наступальних ракет
наземного базування та пускові установки балістичних ракет, які розміщені на
підводних човнах. Угода ОСО-1 заморозила в обох країнах арсенали стратегічних
ракет наземного і морського базування на дату підписання документа.
З 18 по 25 червня 1973 р. тривав офіційний візит Л. Брежнєва до США.
Важливо зазначити, що за період між зустрічами у Москві та Вашингтоні було
підписано 23 угоди про співробітництво двох країн у різних сферах.
Переговори радянського лідера з Ніксоном у Вашингтоні, у Кемп-Девіді, у
Сан-Клименті в Каліфорнії привели до підписання нових угод. Найважливішою з
них стала «Угода між СРСР і США про відвернення ядерної війни», її суть полягала
в тому, що сторони домовлялися запобігати виникненню ситуацій, здатних
викликати небезпечне загострення їх відносин, уникати конфронтацій, виключати
можливість виникнення ядерної війни між ними і між кожною зі сторін та іншими
(третіми) державами.
Новий імпульс радянсько-американському співробітництву дали чергові
переговори керівників двох країн у Москві і в Криму, які відбувалися з 27 червня по
3 липня 1974 р. У результаті було підписано протокол до Договору між СРСР і
США про обмеження систем протиракетної оборони. Він передбачив скорочення
кількості районів розміщення систем ПРО з двох до одного, а також відповідне
скорочення кількості ракет ПРО.
Поступальний розвиток відносин між СРСР і США тривав і після того, як у
серпні 1974 р. Р. Ніксона на посаді президента США замінив Дж. Форд (1974-1976
рр.). Це засвідчили, зокрема, підсумки зустрічі Л. Брежнєва з Дж. Фордом 23-24
листопада 1974 р. в районі Владивостока. Під час зустрічі було повністю схвалено
наміри обох країн неухильно втілювати в життя взаємні зобов'язання, зафіксовані в
попередніх радянсько-американських угодах. Сторони домовлялися завершити
розробку нової, основаної на принципі рівності й однакової безпеки угоди про
обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2) терміном до 1985 р.
Нормалізація та динамічний розвиток радянсько-американських
взаємовідносин позитивно позначилися на міжнародних відносинах загалом. У січні
1973 р. у Парижі, після переговорів, які тривали понад чотири роки, США підписали
Угоду про припинення війни і відновлення миру в Індокитаї. Із підписанням Угоди
про припинення війни і встановлення миру у В'єтнамі вдалося ліквідувати
небезпечний осередок міжнародної напруженості у Південно-Східній Азії.
Радянсько-американське співробітництво стало важливим чинником у
припиненні війни на Близькому Сході.
6 жовтня 1973 р. розпочалася четверта арабо-ізраїльська війна. Цього разу
єгипетські війська разом із сірійською армією та іракськими формуваннями
зненацька розпочали бойові дії, вступивши до ізраїльської окупаційної зони. Проте
ізраїльтяни зуміли відбити напад і перейти в контрнаступ, у результаті чого арабські
супротивники опинилися під загрозою нищівної поразки.
Радянський уряд, який до ізраїльського контрнаступу відкидав пропозиції
щодо припинення бойових дій, тепер зажадав від Вашингтона негайної зупинки
наступу американського союзника. І США відгукнулися на цей заклик. 20 жовтня
1973 р. до Москви для переговорів прибув держсекретар США Генрі Кіссінджер.
За ініціативою обох сторін - радянської та американської - Рада Безпеки ООН
22 жовтня 1973 р. за резолюцією № 338 14 голосами з 15 (утримався Китай)
проголошувала вимогу негайно припинити війну на Близькому Сході. Воюючі
сторони цю вимогу виконали. На міжнародній конференції, що пройшла наприкінці
1973 р. під співголосуванням СРСР і США у Женеві, було зроблено спробу
примирити конфліктуючі сторони, однак арабо-ізраїльські суперечності на той час
подолати не вдалося.
Маючи за мету покарати США та їх союзників за підтримку Ізраїлю, арабські
країни застосували ембарго на продаж нафти. Дії арабських нафтодобувних держав
спричинили світову енергетичну кризу. Ціни на пальне зросли у багато разів.
Енергетичну кризу вдало використав СРСР, запропонувавши країнам Заходу
стабільне постачання нафти й газу.
 Проведення в липні 1975 р. спільного радянсько-американського космічного
польоту «Союз-Аполон» стало яскравим свідченням політики розрядки.
Разом із тим слід зазначити, що у взаємовідносинах СРСР і США існували й
суперечності. Невдоволення США викликала політика коаліційного уряду Народної
єдності у Чилі (який прийшов до влади у вересні 1970 р.). Зовнішньополітична
орієнтація президента Сальвадора Альєнде на соціалістичні країни і спроби
здійснити відповідні соціальні реформи в Чилі підштовхнули праві сили до
консолідації (в чому їх підтримували певні політичні кола США). У вересні 1973 р.
військові на чолі з генералом Піночетом захопити владу, вбили президента і
розгорнули жорстокий терор проти лівих сил. Радянський уряд звинуватив
Вашингтон у підтримці чилійської хунти.
Свідченням того, що у США деякі сили не бажали перебудови радянсько-
американських відносин на підставі принципів мирного співіснування і
продовжували діяти в дусі «холодної війни», стала так звана поправка Джексона-
В'єніка, прийнята конгресом США у грудні 1974р. до торгового закону.
Американський конгрес своїм рішенням ухвалив надання СРСР та іншим
соціалістичним країнам статусу найбільшого сприяння в торгівлі із зобов'язанням
радянського уряду не порушувати прав людини (зняти, зокрема, обмеження на виїзд
радянських громадян єврейської національності). Ці вимоги радянський уряд
відкинув, розцінивши їх як втручання у внутрішні справи, що в подальшому
привело до суттєвого скорочення обсягів торгівлі між СРСР і США.
США, як і інші провідні країни Заходу, були занепокоєнні зростанням
радянського впливу в країнах «третього світу», передусім африканських: в Ефіопії
(де до влади в 1974 р. прийшов прокомуністичний режим М. X. Маріама); в Анголі і
Мозамбіку (колишніх португальських колоніях), де радянський уряд активно
підтримував ліві сили у громадянській війні, що розпочалася у 1975 р.
Джерелом постійних суперечностей між США і СРСР залишалась Куба, яку
всебічно підтримував радянський уряд.
Проте всі ці чинники суттєво не вплинули на розвиток радянсько-
американського співробітництва, політика розрядки тривала.
В першій половині 70-х років у взаємовідносинах СРСР і США відбувся
справжній прорив, який (за словами відомого американського політика Г.
Кіссінджера) «перевернув догори дном методи дипломатії».
Нормалізація відносин між СРСР і США, прийняття важливих документів
(передусім тих, що стосувались обмеження ракетно-ядерного протистояння) стала
конкретною матеріалізацію розрядки міжнародної напруженості.
Конструктивне співробітництво двох провідних країн світу забезпечило
можливість проведення загальноєвропейського процесу з проблем безпеки та
співробітництва.
3. Гельсінкський процес. Підписання Заключного акта НБСЄ. Основні
принципи Гельсінкського акта та його історичне значення.
Налагодження радянсько-американського політичного діалогу, нормалізація
відносин європейських держав дали можливість підготувати і успішно провести
загальноєвропейську Нараду з проблем безпеки та співробітництва.
22 листопада 1972 р. за ініціативою Фінляндії представники тридцяти трьох
європейських країн, США і Канади розпочали в Гельсінкі багатосторонні
консультації, їх мета полягала в тому, щоб визначити завдання Наради, організацію
її роботи, порядок денний, склад учасників, спосіб фінансування тощо.
Багатосторонні консультації, що тривали майже сім місяців, виявили чимало
труднощів як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Це було пов'язано
насамперед з тим, що делегації країн мали в багатьох випадках різні, а то й
протилежні позиції. Але це і не дивно. Адже в багатосторонніх консультаціях в
Гельсінкі брали участь сім держав-членів Вашингтонського Договору, п'ятнадцять
членів НАТО і дванадцять нейтральних держав, чи таких, що не входили до складу
воєнно-політичних угруповань. Досягнення загальноприйнятих домовленостей
ускладнювалося тим, що всі рішення приймалися на основі консенсусу (коли
представники всіх країн голосують «за»).
Як одне з центральних на багатосторонніх консультаціях обговорювалося
питання про порядок денний майбутньої наради. Низка делегацій західних країн
запропонували виокремити проблеми співробітництва у сфері культури та інших
гуманітарних сферах у самостійне питання порядку денного. Простежувалося
прагнення поставити саме це питання в центр роботи наради. Тим більше, що багато
делегацій західних країн з самого початку зайняли негативну позицію відносно
створення постійного органу з проблем безпеки та співробітництва в Європі, на
чому наполягала радянська делегація й делегації країн ОВД.
Поступово дискусія набула більш ділового характеру. Цьому значною мірою
сприяла конструктивна позиція нейтральних країн і країн, що не приєдналися.
В результаті багатосторонніх консультацій у Гельсінкі до липня 1973 р. було
узгоджено текст заключних рекомендацій, що дістали назву «Синьої книги», її 96
пунктів регулювали питання організації, порядку денного, складу учасників, дати й
місця, правил процедури і порядку фінансування наради.
Було вирішено провести нараду у три етапи. Перший - в Гельсінкі - на рівні
міністрів закордонних справ для вироблення заключних рекомендацій і викладення
загальних позицій; другий - в Женеві - на рівні експертів для підготовки заключних
(підсумкових) документів; третій - у Гельсінкі -для їх затвердження.
Узгоджений порядок денний включав чотири пункти. До першого належали
питання безпеки в Європі; до другого - питання співробітництва в галузі економіки,
науки й техніки, захист довкілля; до третього - проблеми співробітництва в
гуманітарних та інших сферах. Четвертий пункт стосувався напрямів розвитку
загальноєвропейського процесу після Наради.
Передбачалося, що Нарада і всі подальші зустрічі в рамках
загальноєвропейського процесу проходитимуть поза рамками воєнних союзів, а
його учасники виступатимуть як суверенні незалежні держави на умовах повної
рівноправності.
Перший етап Наради на рівні міністрів закордонних справ проходив у
Гельсінкі з 3 по 7 липня 1973 р. На ньому були представлені всі (окрім Албанії)
європейські країни, а також США і Канада. Широта проблематики, -масштабність
проблеми зумовили величезне політичне значення вже самого факту скликання
Наради.
Унікальність характеру Наради підкреслив під час її відкриття президент
Фінляндії У. К. Кекконен: «В історії нашого континенту немає прецеденту
проведення наради подібній тій, яка відкривається сьогодні. Це - не зустріч
переможців війни; це і не зустріч великих держав. Наша нарада є спільними
зусиллями всіх урядів, зацікавлених у тому, щоб домогтися на основі рівності і
взаємної поваги вирішення життєво важливих питань, які стосуються всіх нас».
Усі Делегації країн, що прибули на Нараду, мали свої проекти документів з
порядку денного. Представники соціалістичних країн - члени ОВД виступили
єдиним фронтом, висуваючи на перший план проблеми європейської безпеки та
рівноправного, взаємовигідного співробітництва.
У виступах і пропозиціях, які вносили представники західних країн на перший
план, висувалися проблеми т. зв. «третьої корзини» - проблеми співробітництва в
гуманітарній та інших сферах. Так, міністр закордонних справ Великої Британії
заявив: «Пункт порядку денного, в якому говориться про співробітництво в
гуманітарних та інших сферах, є, на мій погляд, найважливішим його пунктом».
Подібні акценти були у виступі держсекретаря США, міністрів закордонних справ
ФРН, Франції та деяких інших західних країн.
Незважаючи на те, що пропозиції делегацій часто-густо суттєво відрізнялися,
слід констатувати, що обмін думками й дискусії, що відбувалися на першому етапі
Наради, мали переважно діловий та конструктивний характер, що врешті-решт дало
змогу прийняти спільні рекомендації з принципово важливих проблем. Результати
першого етапу Наради разом із рекомендаціями, виробленими на багатосторонніх
консультаціях в Гельсінкі, створювали реальну основу для подальших пошуків
вирішення нагальних завдань європейської безпеки.
Після проведеного з 29 серпня по 3 вересня 1973 р. засідання
Координаційного Комітету 18 вересня в Женеві розпочався другий етап Наради.
Головна мета цього етапу полягала у виробленні проектів документів з усіх пунктів
порядку денного для їх остаточного ухвалення на третьому, заключному етапі
Наради, що мав проводитися на найвищому рівні.
Другий етап наради проходив з перервами близько двох років. Це
пояснювалося низкою причин. Так, виникли труднощі цілком природного
характеру, зумовлені необхідністю звести до спільного знаменника позиції всіх 35
учасників Наради, що виявилося досить складним завданням. Слід було брати до
уваги не лише розбіжності між державами з протидіючих блоків, а й складне
переплетіння та зіткнення інтересів між західними країнами, насамперед між США і
країнами ЄЕС.
Також гальмували роботу Наради й суб'єктивні перешкоди. Так, делегації
країн Заходу пропонували такі положення щодо сфер розвитку культурних зв'язків,
які рішуче відкидалися Радянським Союзом. Свою позицію радянська делегація
обґрунтовувала тим, що з ідеологічних міркувань СРСР не міг визнати принцип
вільного обміну інформацією та людьми, оскільки його формулювання й положення
суперечать радянському внутрішньому законодавству. І формально СРСР був
правий: рішення загальноєвропейської Наради не могли суперечити законодавчій
базі держав-учасниць. Загалом другий етап Наради (порівняно з першим) ще
більшою мірою проходив під знаком боротьби із зовнішньополітичних та
ідеологічних питань між представниками соціалістичних і капіталістичних держав.
Центральним питанням Женевського етапу Наради було питання щодо
узгодження формулювання принципу непорушності кордонів. Боротьба навколо
цього питання розгорнулася в рамках першої комісії і тривала майже до закінчення
другого етапу.
Ще раз наголосимо, що вся підготовча робота відбувалася за принципом
«консенсусу», тобто повної одностайності. Жодне положення документа і навіть
слово не вважалося прийнятим, якщо будь-хто з делегатів заперечував проти нього.
Соціалістичні країни, керуючись рішеннями Кримської та Берлінської
конференцій великих держав, виходили з того, що в Європі (у результаті розгрому
фашистських агресорів) територіально-політична проблема набула остаточного
характеру.
Беззастережне ствердження на багатосторонньому рівні принципу
непорушності кордонів, що було відображено в міжнародно-правових зобов'язаннях
ФРН на двосторонньому рівні, покликане було забезпечити міцний фундамент
мирного співіснування та співробітництва європейських держав.
Але на противагу цій позиції деякі країни НАТО, насамперед ФРН, вдалися до
спроби зробити дане питання похідним від інших принципів і супроводити
застереженнями про можливість «мирної зміни кордонів». За цим, як і раніше,
стояло прагнення впливових кіл ФРН поглинути НДР. Делегація ФРН спробувала
також проштовхнути ідею про неоднаковий статус кордонів у Європі.
У результаті наполегливих зусиль вдалося розробити формулу принципу
непорушності кордонів, яка виключала будь-яку двозначність. Теза про можливість
зміни кордонів «відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за
домовленістю» була сформульована як один із атрибутів принципу суверенної
рівності держав, поважання прав, притаманних суверенітету.
У другій комісії труднощі були пов'язані в основному з небажанням країн
Заходу відмовитися від низки дискримінаційних мір у торгівлі з соціалістичними
країнами. Проте загалом у питаннях торговельно-економічного і науково-технічного
співробітництва вдалося порівняно легко знайти загальноприйнятні рішення.
У третій комісії прийняття узгоджених рішень гальмувалося намірами деяких
країн Заходу використати проблеми співробітництва в гуманітарній та інший сферах
для втручання у внутрішні справи соціалістичних країн.
Хід другого етапу (як і всієї Наради загалом) був значною мірою зумовлений
загальним станом міжнародних відносин, зокрема явним переважанням у першій
половині 70-х рр. тенденції до розрядки. Важливим чинником активізації діяльності
дипломатів по підготовці Наради стала світова громадськість. У квітні 1975 р. в
Бельгії відбулася друга Асамблея громадських сил за безпеку і співробітництво в
Європі, у якій взяли участь представники двадцяти дев'яти європейських країн і
сорока дев'яти міжнародних організацій різної ідеологічної та політичної орієнтації.
Асамблея закликала всі уряди, парламенти «всебічно сприяти на національному і
міжнародному рівні поширенню розрядки і забезпечити мирне майбутнє Європи».
І в результаті (незважаючи на труднощі, пов'язані з колосальним обсягом
роботи, полярністю позицій держав-учасниць) робота в Женеві тривала і була
успішно завершена. Загалом під час другого етапу Наради її робочі органи
(координаційний комітет, три головні комісії, підкомісії й робочі групи) провели
близько 2500 офіційних засідань, а також кілька тисяч неофіційних зустрічей,
багатосторонніх і двосторонніх консультацій; було розглянуто близько 4700
проектів, запропонованих різними делегаціями.
Третій, завершальний етап Наради з безпеки та співробітництва в Європі
проходив у Гельсінкі 30 липня - 1 серпня 1975 р. З промовами виступили голови
держав чи урядів всіх країн-учасниць Наради. За всіх відмінностей у тональності й
акцентах ці виступи мали і загальні риси. Вони полягали у визнанні результатів
проведеної багатосторонньої роботи і узгодженого Заключного акта, а також
важливості практичного втілення досягнутих домовленостей.
1 серпня 1975 р. вищі керівники тридцяти п'яти держав-учасниць Наради
підписали Заключний акт. Характер, зміст і значення цього документа (як і самої
Наради) не мають аналогів в історії міжнародних відносин. У Заключному Акті,
офіційне видання якого налічує декілька десятків сторінок, не тільки акумульовані
підсумки тривалого процесу боротьби навколо всіх чотирьох пунктів порядку
денного, а й визначені основні напрями, рамки і шляхи розв'язання проблем безпеки
і співробітництва в Європі.
З погляду європейської безпеки фундаментальне значення має включена до
Заключного акту Декларація принципів, якими держави-учасниці повинні
керуватися у взаємовідносинах. Було закріплено десять важливих принципів.
1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Як
підкреслювалося, «держави-учасниці поважатимуть суверенну рівність і
своєрідність для одної...» Поняття «своєрідність» охоплювало різні сфери
життєдіяльності держави, в тому числі національні традиції, звичаї.
Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові,
отже й верховенство кожної з держав-учасниць у межах своєї території. Було
зафіксовано також поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої
політичні, соціальні, економічні й культурні системи, а також право встановлювати
свої закони та адміністративні правила».
2. Незастосування сили або погрози силою. Керуючись даним принципом,
держави-учасниці мають утримуватися в їхніх взаєминах і у міжнародних
відносинах загалом від застосування сили або погрози силою з метою порушення
територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, а також
порушення їх будь-яким чином, який є несумісним з цілями Організації Об'єднаних
Націй та прийнятою Декларацією.
3. Непорушність кордонів. Держави-учасниці НБСЄ визнали непорушними
кордони одна одної, так само як і кордони всіх держав у Європі, і зобов'язалися
утримуватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на момент підписання
Заключного акта, так і в майбутньому. Уперше в історії міжнародних відносин
принцип непорушності кордонів було зафіксовано на багатосторонній основі, до
того ж, як уважалося тоді, на досить тривалу перспективу.
Але об'єднання Німеччини (а фактично поглинання НДР Федеративною
Республікою) 15 років по тому започаткувало активне перекроювання європейських
кордонів, яке далеко не завжди відбувалося мирним, ненасильницьким шляхом.
4. Територіальна цілісність держав. Цей принцип означав, що держави-
учасниці утримуються від будь-яких дій, несумісних зі Статутом ООН і
спрямованих на підрив територіальної цілісності, політичної незалежності або
єдності будь-якої з держав-учасниць. Дотримання даного принципу передбачало
неприпустимість дій, які б вели до розчленування або часткового чи цілковитого
порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і
незалежних держав.
5. Мирне врегулювання суперечок. Згідно з цим принципом держави-учасниці
НБСЄ повинні вирішувати взаємні суперечки виключно мирними засобами й у
такий спосіб, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість.
6. Невтручання у внутрішні справи. Керуючись даним принципом, держави-
учасниці НБСЄ зобов'язалися відмовитися від будь-якого втручання, прямого чи
непрямого, індивідуального чи колективного, у внутрішні або зовнішні справи, що
належить до внутрішньої компетенції кожної держави-учасниці. Принципово
важливе значення мало і те, що держави-учасниці НБСЄ мають утримуватися від
надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій
діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої країни-учасниці.
7. Поважання прав людини й основних свобод, включаючи свободу совісті,
релігії та переконань. Даний принцип зобов'язував країни-учасниці НБСЄ визнавати
загальне положення прав людини й основних свобод, поважання яких є істотним
чинником миру, справедливості та благополуччя, необхідним для забезпечення
розвитку дружніх відносин країн і співпраці між ними. В гуманітарній сфері
держави-учасниці мають діяти згідно з цілями та принципами Статуту ООН і
Загальної декларації прав людини, а також нормами, закріпленими міжнародними
документами у цій галузі.
8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Керуючись
даним принципом всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати, коли і
як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний статус без
втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний,
соціальний та культурний розвиток.
9. Співробітництво між державами. Даний принцип передбачав зобов'язання
держав-учасниць НБСЄ співпрацювати в усіх сферах у відповідно до цілей і
принципів Статуту ООН.
10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом. Цей принцип
передбачав, що країни-учасниці НБСЄ мають сумлінно виконувати свої
зобов'язання, що випливають як із загальновизнаних принципів і норм
міжнародного права, так і тих міжнародних договорів учасниками, яких вони є.
Гельсінкські принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на
європейському континенті. Стосовно до проблем європейської безпеки важливе
значення мав розроблений Нарадою «Документ про заходи зміцнення довіри та
деякі аспекти безпеки й роззброєння». Відповідно до нього держави-учасниці НБСЄ
погодилися на попереднє повідомлення про масштабні військові навчання, а також
на обмін спостерігачами; домовилися також розглянути й низку інших питань щодо
заходів довіри.
Важливою частиною Заключного акта є документ з питань, що стосуються
безпеки й співробітництва в Середземномор'ї. У ньому виражене переконання, що
«безпеку в Європі слід розглядати в більш широкому контексті безпеки у світі» і що
«процес зміцнення безпеки, не обмежуючись Європою, повинен порушитися на інші
регіони світу, зокрема на Середземномор'я».
Відповідно до попередніх домовленостей, з 4 жовтня 1977 р. по 8 березня 1978
р. проходила Белградська зустріч представників тридцяти п'яти держав-учасниць
НБСЄ. Проте через розбіжності між делегаціями СРСР і США з цілої низки
принципових моментів, будь-яких серйозних рішень на зустрічі досягти не вдалося.
Підсумковий документ Белградської зустрічі фактично не мав якогось істотного
змістовного навантаження. У ньому дещо абстрактно підкреслювалося значення, яке
надають учасники зустрічі продовженню процесу розрядки, в дусі гельсінкського
Заключного Акта НБСЄ. В документі було зафіксовано домовленість провести
наступну зустріч представників держав-учасниць НБСЄ в 1980 р. у Мадриді.
Підсумовуючи викладене, важливо підкреслити таке. Розрядка міжнародної
напруженості стала результатом спільних зусиль як соціалістичних, так і
капіталістичних країн, насамперед СРСР і США.
Найбільш глибоко і всебічно розрядка проявилась у взаємовідносинах
європейських держав, які провели безпрецедентну в історії міжнародних відносин
загальноєвропейську нараду з проблем безпеки і співробітництва, прийняли
Заключний акт, який став своєрідною хартією розрядки.
Нарада остаточно закрила цілу главу повоєнної історії Європи, колективно
підвела підсумок Другій світовій війні. Особливе значення мало закріплення в
Заключному акті НБСЄ принципу непорушності кордонів між європейськими
країнами, що склалися в результаті закінчення війни.
Заключний акт відображає ретельно виважений баланс інтересів всіх держав-
учасниць загальноєвропейського процесу, в тому числі й малих країн.
Досягнення гельсінкського процесу полягає в тому, що він сприяв
запровадженню в європейське політичне життя принципу консенсусу. Цим НБСЄ
внесла в міжнародні переговори елемент демократизму.
Одним з найважливіших позитивів НБСЄ стало те, що уперше поняття
«безпека» було розширене таким чином, що із суто воєнно-політичного (яким було
раніше) воно стало багатостороннім, включаючи в себе знамениті гельсінкські
«кошики», а саме: політичні, військові, торговельно-економічні, екологічні
відносини і частково права людини.
Механізм НБСЄ і надалі залишається форумом переговорів і школою
загальноєвропейської дипломатії.
4. Міжнародні відносини у другій половині 1970-х років. Наростання
суперечностей світового розвитку.
Розрядка першої половини 1970-х років не стала довготерміновою політикою.
Логіку «холодної війни», взаємну підозру між великими державами так і не вдалося
здолати. На згортанні процесів розрядки позначились економічне відставання СРСР
і консервативні тенденції радянського уряду у внутрішній та зовнішній політиці.
Свою роль відігравала і економічна криза 70-х років, яка вразила провідні
країни західного світу. Вона була розцінена радянським керівництвом як криза
капіталізму взагалі, якою необхідно скористатися для посилення позицій соціалізму
у всьому світі.
Лідери західних країн розуміли під розрядкою відмову СРСР, інших
соціалістичних країн від участі у регіональних конфліктах, відмову від підтримки
революційних і національно-визвольних рухів народів Азії, Африки, Латинської
Америки. Західні політики вимагали від СРСР, інших країн соціалізму поважати і не
порушувати прав людини.
У цьому контексті слід підкреслити, що брежнєвське керівництво СРСР
продовжувало й надалі політику дискримінації євреїв, звинувачення їх у «сіонізмі»,
а також у «безрідному космополітизмі». Опозиційних письменників, вчених
піддавали гонінню — засудженню, депортації, насильницькому психіатричному
нагляду.
Але найбільше західні країни були занепокоєнні подальшим зростанням
радянського впливу в країнах «третього світу». СРСР і Куба активно підтримували
ліві сили у громадянській війні, що розпочалася у 1975 р. в Анголі та Мозамбіку
(колишніх португальських колоніях). Радянський уряд допомагав коштами, зброєю,
радниками прокомуністичному режимові Менгісту Хайле Маріама, який прийшов
до влади в Ефіопії внаслідок військового перевороту 1974 р.
Комуністичний блок розробив таємну стратегію «революційної хвилі» в афро-
азійському напрямку. З цією метою кубинський лідер Ф. Кастро за схваленням
Кремля відвідав Ефіопію, Сомалі, Південний Ємен для об'єднання їх у військово-
політичний блок, який націлювався на нафтове серце Заходу — Аравійський
півострів і Перську затоку. Проте виникнення серйозного прикордонного
сомалійсько-ефіопського конфлікту розладнало ці плани.
За оцінкою відомого американського політолога З. Бжезінського, радянська
наступальна політика досягла свою апогею в 1970-х роках. «Радянський наступ, -
підкреслював західний експерт, - наклався на американську післяв'єтнамську втому,
а також на досить поширену готовність Заходу до дейтанту (розрядки
напруженості). Америка, здавалося, була готовою досягти врегулювання в
«холодній війні» навіть за рахунок визнання своєї стратегічної неповноцінності...
...Радянський глобальний наступ тривав без будь-яких перешкод до середини
70-х рр. Не відчуваючи якогось політичного стримування з боку американської
стратегічної міці, радянські війська розташувались у В'єтнамі, Ефіопії, Ємені, на
Кубі, не беручи до уваги геополітично важливого Близького Сходу. Водночас
прорадянські військові режими виявили свою активність у Мозамбіку, Анголі та
інших місцях світу. Радянське військове нарощування досягло безпрецедентних і
справді загрозливих розмірів».
Розпад у другій половині 70-х рр. двох військово-політичних блоків
прозахідної орієнтації - СЕНТО та СЕАТО також сприяв геополітичному посиленню
країн соціалістичного табору.
Цілком логічно, що за таких обставин американсько-радянські відносини не
могли залишатися на рівні політики «розрядки» першої половини 70-х років. У
грудні 1975 р. Пентагон прийняв рішення про підготовку нового витка гонки
озброєнь з метою повернення американського воєнного лідерства. В березні 1976 р.
президент США Д. Форд заявив, що він не буде віднині використовувати саме слово
«розрядка» і замінює його поняттям «мир з позиції сили».
Нововведенням адміністрації президента Дж. Картера у сфері зовнішньої
політики стала теза про те, що відносини між США і СРСР повинні базуватися на
засадах «співробітництва і суперництва». Цей лозунг, по суті, забезпечив перехід
керівних кіл США до прямо ворожої політики стосовно до країн соціалізму.
Адміністрація Картера поступово перейшла на позиції конфронтації з СРСР та
іншими соціалістичними країнами. З цією метою було розгорнуто галасливу
компанію «боротьби за права людини».
В липні 1977 р. США оголосили про наміри озброєння своїх армій
нейтронною бомбою та самонацілюваними ракетами. Цим самим США розпочали
новий етап гонки озброєнь, свідомо втягуючи СРСР у тривале і виснажливе
змагання за лідерство у воєнно-технічній сфері.
За словами З. Бжезінського, середина 1978 р. стала «фазою старту» для
основних воєнних програм США. Під тиском крайніх правих сил адміністрація
США блокувала тристоронні переговори СРСР, США, Англії про повне і загальне
припинення випробувань ядерної зброї. Ще в лютому 1978 р. США припинили
переговори з СРСР про обмеження воєнно-ядерної присутності в Індійському
океані. У грудні 1978 р. Вашингтон згорнув американо-радянські переговори про
обмеження торгівлі зброєю. Після грудня 1979 р. США відмовилися поновити
переговори з СРСР і про протисупутниковим системи.
Єдине, що не ставилося поки що під сумнів адміністрацією Картера, - це
доцільність укладення нової угоди з СРСР про обмеження стратегічних ядерних
озброєнь. Дестабілізація рівноваги у цій сфері між двома державами була досить
ризикованою, в тому числі й для США. Не випадково у квітні 1979 р. Картер в
одному зі своїх виступів заявив, що «ОСВ-2 - це не послуга, яку ми робимо
Радянському Союзу, а договір, що відповідає й власним інтересам США».
Завершення в 1978 р. терміну Угоди ОСО-1 відкривало нові можливості для
озброєння. Для того щоб контролювати цей процес, Радянський Союз і Сполучені
штати підготували новий документ — ОСО-2, який було підписано 18 червня 1979
р. у Відні Л. Брежнєвим і Дж. Картером. Віденська зустріч — перший безпосередній
контакт на вищому рівні між СРСР і США за п'ять останніх років — подія, вже
значна сама по собі.
Підписаний договір про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-2) був
ширший за попередній. Ним обмежувались пускові установки міжконтинентальних
балістичних ракет наземного базування, на підводних човнах, на важких літаках -
бомбардувальниках. Кожна сторона зобов'язувалася з 1 січня 1981 р. обмежити ці
озброєння сумарною кількістю, яка не перевищувала 2250 одиниць. Обмежувалися
потужності ракет, чисельність боєголовок, інші параметри руйнівної сили ракетно-
ядерної зброї. Важливе значення мало те, що після підписання ОСО-2 СРСР і США
погодилися розпочати переговори про подальше обмеження ядерних озброєнь,
тобто зробити крок до ОСО-3.
Наприкінці 70-х років міжнародні відносини загострилися. СРСР відчував
себе настільки впевненим, що почав діяти в міжнародній політиці з позиції сили. На
початку 1979 р. СРСР розмістив у Східній Європі перші 60 ракет зразка СС-20, які
за лічені хвилини досягали будь-якої цілі в Західній Європі. Американська «атомна
парасолька» над країнами Західної Європи, встановлена в 1957 р., відразу ж стала
неефективно.
Якщо спершу західноєвропейські уряди, вражені діями СРСР, прийняли
рішення не приймати американської модернізованої ядерної зброї на озброєння
НАТО, то згодом їх позиція змінилася. У цьому свою роль відігравала послідовна
позиція прем'єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер, яка вважала ядерну
зброю засобом стримування потенційного агресора.
У жовтні 1979 р. СРСР виступив із пропозицією вивести 20 тис. радянських
солдатів і тисячу танків з НДР, якщо НАТО відмовиться від розміщення
американських ракет «Першинг» та крилатих ракет у Західній Європі. Але країни
Заходу відкинули пропозицію радянського уряду, вважаючи її занадто
непропорційною з погляду стратегічної рівноваги у Європі між НАТО та ОВД.
У грудні 1979 р. в Брюсселі глави урядів НАТО прийняли рішення про
розміщення в Європі нових американських ракет починаючи з 1983 р. Йшлося про
розміщення 108 балістичних ракет «Першинг-2» і 464 крилатих ракет наземного
базування. США робили ставку на те, що це дасть перевагу НАТО в Європі загалом
на 60 % по носіях і на 100 % по ядерних зарядах. Все це підривало Договір ОСВ-2.
Пізніше з'ясувалося, що в листопаді 1979 р. було видано секретну
президентську директиву, яка уможливлювала вступ США у «тривалий конфлікт» з
СРСР. Гельсінкський процес було загальмовано. В Європі знову з'явилася примара
війни.
 Тоді, як протилежні сторони залякували одна одну зривом політики розрядки
в Європі, на Близькому Сході окреслилися контури мирного врегулювання
довготривалого ізраїльсько-арабського конфлікту. Провідну роль взяла на себе
дипломатія і уряд США. Керівні кола США, Ізраїлю і Єгипту (де діяв режим А.
Садата) вели справу до того, щоб не допустити скликання Женевської конференції й
підмінити багатосторонні переговори про справедливе мирне врегулювання на
Близькому Сході двосторонніми сепаративними угодами, які були б вигідні лише
США, Ізраїлю, арабській реакції та йшли б наперекір законним інтересам народів
Близького Сходу.
З кінця 1977 р. по вересень 1978 р. за посередництвом США відбулася низка
зустрічей і переговорів політичних та воєнних керівників Ізраїлю і Єгипту. В
результаті у вересні 1978 р. у літній резиденції президента США Кемп-Девіді
керівники Ізраїлю, Єгипту й США підписали два документи: «Рамки миру на
Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом і
Ізраїлем».
Згідно з цими документами Ізраїль, як і раніше, не збирався виводити свої
війська з усіх окупованих ним територій; народу Палестини відмовлялося в праві на
створення своєї незалежної держави; не визнавалася і організація визволення
Палестини — єдиний законний представник палестинців.
Не зважаючи на ці явні суперечності, у тому ж Кемп-Девіді в березні 1979 р.
було підписано сепаратний мирний договір між Ізраїлем і Єгиптом. Попри гостру
критику кемпдевідського договору арабськими країнами та соціалістичним блоком,
цей документ вказав шлях до близькосхідного врегулювання, яким у подальшому
пішли країни регіону.
Кемп-Девід змінив розстановку сил протилежних блоків на Близькому Сході.
Значно посилилась роль США у цьому регіоні світу і водночас послабились позиції
СРСР через відсутність дипломатичних зв'язків з Ізраїлем, погіршенням відносин з
Єгиптом і монархічними країнами Аравійського півострова.
На кінець 70-х років XX століття припадає різке загострення відносин між
США та Іраном. У лютому 1979 р. в Ірані відбулася революція, в результаті якої
було повалено монархію і влада перейшла до рук фундаменталістського
духовенства на чолі з аятолою Хомейні. США до кінця підтримували шахський
режим, у результаті чого ісламська революція набула різкого антиамериканського
характеру.
4 листопада 1979 р. тегеранські студенти (не без відома нової влади) захопили
заручниками увесь персонал американського посольства і утримували його до 21
січня 1981 р. Лідер ісламської революції аятола Хомейні вимагав від США
негайного повернення шаха. Це була безпрецедентна акція в історії міжнародних
відносин. Сполучені Штати розірвали з Іраном дипломатичні відносини, ввели
економічні санкції. Спеціальна десантна група за наказом президента Картера
намагалася силою зброї продертися в Тегеран і визволити заручників, але ця акція
зазнала поразки.
Революція в Ірані відкрила нову сторінку в міжнародних відносинах. Вона
стала показником подальшого розмивання біполярної системи світу. Революція дала
поштовх до поширення ідей фундаменталізму в ісламському світі, протистояння між
християнською та ісламською цивілізаціями, поширення міжнародного тероризму.
Події в Ірані завдали серйозного удару по престижу США і зумовили падіння
адміністрації президента Картера. Результати цих подій остаточно переконали праві
сили в США у необхідності проведення жорсткішої зовнішньої політики.
Смерть китайського диктатора Мао Цзедуна у вересні 1976 р. об'єктивно
зумовила кардинальні зміни як у внутрішній, так і зовнішній політиці Китаю. Нове
керівництво на чолі з Ден Сяопіном обрало політику відкритості Заходу й
модернізації економіки. Це посилило міжнародний авторитет Китаю. У 1978 р.
Японія і КНР підписали мирний договір, а у 1979р. США і Китай встановили
дипломатичні відносини. Що ближчим ставав Пекін до Заходу, то віддаленішим він
був від СРСР, країн соціалістичного блоку.
У січня 1979 р. Соціалістична Республіка В'єтнам окупувала сусідню
Кампучію і повалила режим «червоних кхмерів», який мав підтримку КНР. Китай
вирішив продемонструвати, хто є справжнім господарем у регіоні, і 17 лютого 1979
р. розпочав вторгнення у В'єтнам. Бої між військами СРВ і КНР мали надзвичайно
впертий і кровопролитний характер. Загартовані у війні з американцями в'єтнамські
регулярні військові підрозділи зупинили війська КНР і самі перейшли в
контрнаступ. Країни соціалістичного табору дружно підтримували СРВ, і тому КНР
опинилася в певній міжнародній ізоляції. Навіть деякі дружні Пекіну країни, що
розвивалися, дистанціювалися від політики агресора.
Короткотривала китайсько-в'єтнамська війна ще більше загострила відносини
між СРСР і КНР. У квітні 1979 р. Китай денонсував двосторонній договір про
дружбу і взаємодопомогу, термін дії якого закінчувався через рік.
5. Радянське вторгнення в Афганістан і зрив політики розрядки.
Загострення «холодної війни» між протилежними системами.
У квітні 1978р. в Афганістані перемогла національно-демократична революція
і країну було проголошено Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). СРСР
першим визнав ДРА, підписавши у грудні 1978 р. Договір про дружбу,
добросусідство і співробітництво. Очолив нову державу Н. Таракі, його
наступниками стали Б. Кармаль і X. Амін. У ході проведення соціально-
економічних реформ було допущено низку серйозних помилок, що призвело до
загострення внутрішнього становища ДРА. Усередині правлячої Народно-
демократичної партії Афганістану (НДПА) розгорілася міжфракційна боротьба і
насаджувався культ особи Таракі.
Політика керівництва НДПА викликала збройний опір загонів самооборони і
розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія
Афганістану — керівник Г. Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з
Б. Раббані та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські
біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції.
На початку 1979 р. становище в країні погіршилося. Починаючи з березня-
квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталося до СРСР по збройну
допомогу. У березні 1979 р. X. Амін здійснив заколот, усунувши від влади Таракі. 8
листопада 1979 р. Таракі був засуджений прихильниками Аміна. Після заколоту
Амін запроваджує в країні диктаторський режим. Але репресивні методи результату
не дали: більшу половину країни було охоплено партизанським рухом; Амін втрачав
контроль над ситуацією.
За таких обставин радянське керівництво опинилося у складному становищі:
подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на
міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. Водночас
загострилися відносини між СРСР і США, вибухнув конфлікт навколо Ірану.
Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і
дипломатів, приймає рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту
радянських військ (близько 100 тис. осіб) і про усунення Аміна від влади.
25 грудня 1979 р. розпочалося введення радянських військ до ДРА. 27 грудня
спецпідрозділ «Альфа» захопив президентський палац, під час штурму якого
загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б. Кармаль.
Введення радянських військ до Афганістану призвело до різкого погіршення
міжнародних позицій СРСР. Особливо різко засуджувало збройну акцію Радянської
держави керівництво США. У промові у конгресі президент Картер назвав акцію
Кремля найбільшою загрозою мирові у всьому світі з часів Другої світової війни.
Оскільки США вважали, що загарбання нейтрального Афганістану може стати
трампліном для радянського стрибка у багату нафтою Перську затоку, Картер
застеріг, що таке просування наштовхнеться на американський ядерний опір.
14 січня 1980 р. за участю делегацій від ста сорока країн світу відбулося
засідання Генеральної Асамблеї ООН. 104-ма голосами «проти», 18 - «за» (18 -
«утрималось») Генеральна Асамблея ООН засудила радянське збройне втручання в
Афганістан.
Прорахунок радянського керівництва був очевидним. Введення радянських
військ не принесло миру афганській землі. Партизанська війна набрала форми
джихаду — священної війни за віру. Починаючи з березня 1980 р., радянські війська
поступово втягнулися в боротьбу з опозицією. За роки перебування в Афганістані
вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалося.
У 80-ті роки проходив процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р.
був заснований Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, який остаточно
оформився 1985 р. Двома головними постачальниками зброї захисникам країни (т.
зв. моджахедам) стали США і Китай. А Пакистан став транзитним центром,
країною, де знаходили притулок З млн. афганських біженців, і місцем нескінченних
переговорів між керівниками груп опору, проте досягти відносної єдності їм так і не
вдалося.
Радянське збройне вторгнення в Афганістан стало тим водорозділом у
міжнародних відносинах, який остаточно зірвав політику розрядки, водночас
сприявши загостренню стану «холодної війни» між протилежними системами.
Сполучені Штати Америки відклали ратифікацію Договору ОСО-2, наклали
ембарго на продаж зерна і технологій у СРСР і закликали всі країни світу
бойкотувати Олімпійські ігри 1980 р. у Москві.
Сесія країн-членів НАТО, що відбулася у січні 1980 р., продемонструвала
єдність західноєвропейських країн у протидії радянській експансії. Особливо
жорсткою до Москви була позиції Великої Британії, яка перервала політичні,
парламентські, науково-технічні та культурні зв'язки з СРСР, призупинила надання
йому кредитів за попередньою угодою.
25 липня 1980 р. президент США Картер підписав директиву № 59 про
підготовку «тривалої, але обмеженої ядерної війни» проти СРСР. На президентських
виборах у листопаді 1980 р. перемогу дістав кандидат від Республіканської партії Р.
Рейган. У перший період свого правління (1981-1985 рр.) сороковий президент
США довів американсько-радянську конфронтацію до найбільшого напруження.
Відносини між двома країнами супроводжувалися справжньою пропагандисткою
війною. Виступаючи з промовою у британському парламенті у червні 1982 р., Р.
Рейган проголосив початок «хрестового походу проти комунізму». Американський
президент відверто заявив, що завдання Заходу полягає в тому, щоб залишити
марксизм-ленінізм на згарищі історії.
Нова американська адміністрація схвалила «стратегію суперництва», згідно з
якою планувалося розвивати перспективні озброєння, максимально використовуючи
науково-технічні досягнення, де США мають пріоритети. Ця стратегія мала не
тільки забезпечити воєнну перевагу, а й економічне виснаження СРСР. У рамках
даної стратегії було розроблено політику «прямого протиборства», яка передбачала
рішучіше використання воєнної могутності для досягнення політичної мети.
Важливою її особливістю стало положення про підготовку США до розв'язання воєн
різних масштабів та інтенсивності.
23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в
Сполучених Штатах програми СОІ (стратегічної оборонної ініціативи), відомішої
під назвою «зоряних війн». Програма СОІ передбачала створення глобальної
протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь. Це означало, що гонка
озброєнь переноситься і на космічний простір, а всі попередні домовленості про
обмеження стратегічних озброєнь фактично б втратили силу.
Проект «зоряних війн» здобув підтримку в Конгресі США та військових
колах. На перші п'ять років передбачалося витратити на програму СОІ 20 млрд. дол.
Варто зауважити, що до участі в цій програмі запрошувався і СРСР. Проте реакція
радянського керівництва на програму СОІ була різко негативною, оскільки вона
потребувала великих ресурсів, матеріальних витрат, яких би радянська економіка не
витримала.
Про характер і стан радянсько-американських відносин красномовно свідчить
той факт, що до весни 1983 р. припинили діяльність 8 з 11 радянсько-американських
груп, які займалися питаннями обмеження озброєнь і роззброєння, а також 11-ть
двосторонніх комісій, створених у період розрядки і призначених для
співробітництва в галузі науки, техніки, охорони здоров'я, космосу тощо.
Ще більше загострила ситуацію трагічна історія з південнокорейським
пасажирським літаком, збитим над Сахаліном у ніч з 31 серпня на 1 вересня 1983 р.
радянським винищувачем, у результаті чого загинуло 296 пасажирів. Напруження у
відносинах США та СРСР сягнуло апогею. Американці спалювали радянські
прапори перед штаб-квартирою ООН, вимагаючи найсуворіших санкцій проти
Радянського Союзу. Газети писали про «скривавлені руки Москви» і звинувачували
Р. Рейгана у недостатній рішучості перед злочинцями.
«Реабілітація» президента США Р. Рейгана в очах американської
громадськості відбулося у жовтні 1983 р., коли за його наказом морська піхота США
окупувала в Карибському морі острів Гренада (маленьку острівну країну з
населенням в 110 тис. осіб), уряд якої дотримувався радянсько-кубинської
орієнтації. Це викликало нову хвилю взаємних звинувачень і посилення військового
протистояння двох держав у різних частинах світу.
Восени 1983 р. США розпочали, а СРСР продовжили модернізацію тактичної і
стратегічної ядерної зброї та засобів її доставки на європейському континенті. 14
листопада 1983 р. американські крилаті ракети «Томагавк» з ядерними
боєголовками були доставлені в Англію. Через кілька днів перші балістичні ракети
«Першінг-2» було розміщено на території ФРН.
 Отже, на початку 1980-х років гельсінкський процес опинився в умовах
жорстоких конфронтаційних підходів «другої холодної війни». Як і в попередні
роки, основною ареною протистояння двох воєнно-політичних блоків знову стає
Європа. ОВД і НАТО активно розміщують ядерну зброю першого удару,
збільшуються арсенали неядерних озброєнь.
За збереження відносного паритету СРСР і його союзники мали перевагу в
бронетанковій техніці (утричі), артилерії (у шість разів), засобах протиповітряної
оборони (у п'ять разів). У свою чергу, блок НАТО мав перевагу в протитанкових
засобах, бойових вертольотах, флоті. Перевазі СРСР в наступальних озброєннях
НАТО вирішує протиставити нову оборонну стратегію. В листопаді 1984 р. Комітет
про планування НАТО схвалив так званий «план Роджерса» (на той час Роджерс був
головнокомандувачем НАТО). В основу плану лягла ідея глибокого удару по
другому ешелону військ противника із застосуванням високочастотних систем
неядерних озброєнь.
Але, незважаючи на все, загальноєвропейський процес тривав. З 11 листопада
1980 р. по 9 вересня 1983 р. у столиці Іспанії Мадриді проходив наступний раунд
загальноєвропейської наради з проблеми безпеки і співробітництва. Попри
надзвичайно складне міжнародне становище, мадридська зустріч завершилася
загалом з позитивними результатами. Державам-учасницям вдалося досягти
домовленостей, які створювали нові можливості для розширення їх співробітництва
у найрізноманітніших сферах, для активізації їх зусиль в інтересах зміцнення
європейського та загального миру.
На мадридській нараді було прийнято підсумковий документ, який повністю
ґрунтується на принципах та положеннях Гельсінського Заключного Акта. В цьому
документі підтверджується необхідність суворого і невідступного дотримання всіх
десяти принципів, якими країни-учасниці Наради зобов'язувались керуватися у своїх
взаємозв'язках.
Було розроблено широку програму т. зв. «подальших кроків», яка була
покликана матеріалізувати досягнуті в Мадриді домовленості із усіх Хельсінкських
«кошиків». Нарада звернулася до всіх держав-учасниць із закликом розглянути
питання про приєднання до міжнародних пактів про права людини, якщо вони цього
ще не зробили.
Про зацікавленість більшості країн-учасниць у розвитку справи Гельсінкі
найяскравіше свідчить рішення про проведення після Мадрида серії важливих
загальноєвропейських нарад і переговорів. Насамперед йшлося про такий істотний
для Європи крок, як рішення скликати в січні 1984 р. у Стокгольмі конференцію із
зміцнення довіри, безпеки й роззброєнню в Європі.
Стокгольмська конференція проходила з 17 січня 1984 р. по 19 вересня 1986 р.
Вона розпочала свою роботу за несприятливих умов, коли ситуація у світі й Європі
значно погіршилася: США проголосили «хрестовий похід» проти СРСР; на
території ФРН, Англії та ряду інших західноєвропейських держав-членів НАТО
почалось розміщення американських ядерних ракет нового покоління; в Женеві
було зірвано переговори про обмеження ядерної зброї в Європі.
Підсумковий документ Стокгольмської конференції складається з кількох
розділів. Він включає домовленість про незастосування сили чи загрози силою,
набір конкретних заходів зміцнення довіри й безпеки у військовій сфері (попереднє
повідомлення про певні види військової діяльності, нагляд, обмін щорічними
планами), положення про додержання узгоджених заходів та перевірку, а також
заключну частину. Домовленість про незастосування сили чи загрози силою
викладена у вигляді декларації, яка має характер політичних обов'язків і містить
конкретні зобов'язання держав-учасниць утримуватись від загрози силою або її
застосування у всіх видах, у тому числі й збройних сил. Жодні міркування не
можуть використовуватися для того, щоб обґрунтувати звернення до загрози силою,
або до її застосування.
Отже, в результаті Стокгольмської конференції було зроблено ще один
істотний крок до того, щоб зобов'язання утримуватись від всякої загрози силою або
її застосування стало чинним законом міжнародного життя.
Наприкінці 70-х-початку 80-х років загострюється протистояння між США і
СРСР, країнами НАТО і ОВД за їх вплив на розвиток подій у країнах «третього
світу». Лінія протиборства двох наддержав проходила через Афганістан,
Центральну Америку і Південь Африки. Прихід до влади у 1979 р. в Нікарагуа
сандіністів, режим яких підтримали Куба і СРСР, успіхи партизанської боротьби в
Сальвадорі і Гватемалі викликали адекватні дії США. Вони організували і озброїли
антисандіністський рух в Нікарагуа, переозброїли армії Сальвадору та Гватемали.
Як уже відмічалося вище, в жовтні 1983 р. США провели агресію проти Гренади під
приводом недопущення побудови на острові бази стратегічних бомбардувальників
СРСР.
В 1975 р. до влади в південноафриканських країнах - Анголі та Мозамбіку
прийшли режими, які орієнтувалися на СРСР та інші соціалістичні країни. За
військової підтримки Куби та СРСР вони розгорнули громадянську війну проти
опозиційних їм сил і намагалися утвердитися при владі. У внутрішні події цих країн
постійно втручалася Південно-Африканська Республіка, яку таємно підтримувала
США та інші країни Заходу. Спецпідрозділи ПАР здійснювали періодичні збройні
інтервенції проти Анголи і Мозамбіку, підтримуючи антиурядові угрупування в цих
країнах.
Перманентним фактором міжнародної напруженості залишався арабо-
ізраїльський конфлікт, який на початку 80-х років знову загострився. Цього разу
ареною протиборства став Ліван, в якому до того ж йшла громадянська війна між
християнами та мусульманами. Ізраїльське керівництво намагалося шляхом
короткочасної військової операції при допомозі ліванських християн знищити бази
палестинців на півдні Лівану, з яких вони здійснювали постійні напади на Ізраїль.
Проте швидкої операції не вдалося: ізраїльські війська пов'язли в боях з сірійцями в
долині Бекаа, у вуличних боях в Бейруті і сутичках з партизанами на півдні країни.
Навіть виведення палестинських загонів з території Лівану не принесло спокою
Ізраїлю: на їх місце стали загони проіранської організації «Хезболлах» і ліванські
партизани.
Після того, як стало очевидним, що ізраїльська агресія в Лівані влітку 1982 р.
не принесе бажаних політичних результатів, американська адміністрація у вересні
того ж року висунула «план Рейгана» по близькосхідному врегулюванню. Мета
плану полягала в тому, щоб роз'єднати арабські країни, нав'язати їм рішення, вигідні
лише Ізраїлю і США, і не допустити створення незалежної палестинської держави.
В грудні 1983 р. США уклали з Ізраїлем двосторонню угоду про воєнно-
стратегічне співробітництво в регіоні. В тому ж році Вашингтон створює т. зв.
багатонаціональні сили (БНС) для Лівану, до участі в яких були залучені партнери
по НАТО — Франція, Італія, Англія.
Але вже в лютому-березні 1984 р. БНС вимушені були покинути Ліван.
Відчутною поразкою проізраїльських сил стало і анулювання в березні 1984 р.
лівано-ізраїльської «мирної» угоди, яка була нав'язана Лівану в травні 1983 р. під
тиском США і в умовах ізраїльської окупації значної частини території.
Активну роль у розв'язанні цього конфлікту відіграла політика арабських
країн, які виступали за виведення всіх ізраїльських військ з окупованих територій і
здійснення права палестинського народу на самовизначення. Ця позиція знайшла
своє відображення в рішеннях конференції голів арабських країн у Фесі (1982 р.) і
IV Нараді організації Ісламська конференція (Касабланка, 1984 р.).
У 1980 р. розпочалася війна між Іраном і Іраком. Не дивлячись на причини,
які викликали її, вона стала складовою частиною глобального протистояння СРСР і
США.
Війну розв'язав диктаторський режим Саддама Хусейна 22 вересня 1980р.
раптовою агресією проти Ірану. На початковому етапі війни перевага була за
Іраком. Проте, влітку 1982 р. у результаті контрнаступу війська Ірану повернули
всю втрачену територію. Надалі війна набрала позиційного характеру. З 1983 р.
СРСР почав переозброювати Ірак. США через посередників постачали зброю Ірану,
що стало причиною досить гучного політичного скандалу, так званого Ірангейту.
Воюючі сторони, починаючи з 1985 р., прагнули завдати один одному якнайбільших
економічних збитків. Ірак розпочав бомбардування нафтових терміналів і міст Ірану.
У свою чергу, Іран систематично обстрілює прикордонні міста, мінує води Перської
затоки. Такі дії призвели до нарощування воєнної присутності великих держав у
цьому регіоні і до небувалої напруженості міжнародних відносин.
Міжнародні відносини другої половини 70-х років характеризувалися
поступовим відходом від політики розрядки, наростанням суперечностей світового
розвитку. Логіку «холодної війни» так і не вдалося здолати. Стосунки між лідерами
протилежних блоків — СРСР та США стають все більш напруженими, ведуть до
згортання більшості двосторонніх програм з проблем економічного, політичного
розвитку, обмеження гонки озброєнь.
Наприкінці 70-х років СРСР і США розпочали новий виток гонки озброєнь.
Першим порушив військово-стратегічний паритет Радянський Союз, розмістивши в
країнах Східної Європи нові ракети з ядерними боєголовками СС-20. У відповідь
країни НАТО приймають рішення розмістити в західноєвропейських країнах крилаті
ракети і ракети класу «Першинг-2». Особливо небезпечною стала програма СОІ
(стратегічної оборонної ініціативи), яка переносила гонку озброєнь на космічний
простір.
Остаточно політика розрядки була зірвана актом радянського збройного
вторгнення в ДРА. Більшість країн світу різко засудили СРСР як агресивну державу.
Президент США Р. Рейган проголошує початок «хрестового походу проти
комунізму». Інцидент з південнокорейським пасажирським літаком, збитим
радянським винищувачем в 1983 р. над Сахаліном довів стан «холодної війни» до
найвищої напруженості, який був кваліфікований політологами як «психологічна
війна».
Ареною гострої конфронтації між США і СРСР, країнами НАТО і ОВД стають
країни «третього світу». Лінія протиборства двох наддержав проходила через
Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки.
 До позитивних моментів цього історичного періоду слід віднести підписання
договору ОСО-2 (1979 р.), Мадридську (1980-1983 рр.) і Стокгольмську (1984-1986
рр.) конференції загальноєвропейської наради з проблем безпеки і співробітництва,
які виробили і прийняли підсумкові документи в контексті Заключного Акту НБСЄ.
Література
1. Баннов Б. Г. Тайная война против разрядки. — М., 1985.
2. Богденов О. С. Экономические аспекты международной разрядки. — М., 1980.
3. Дубинин Ю. Путь в Хельсинки открыт // Международная жизнь. - 1994. - № 4.
4. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. — К., 1995.
5. Заключительный акт совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе.
Хельсинки. 30 июля - 1 августа 1975 г. - М., 1985.
6. История внешней политики СССР. — М., 1986. — Т. 2: 1945-1985.
7. История международных отношений и внешней политики СССР. - М., 1987. - Т.
3.
8. История новейшего времени стран Европы и Америки: 1945-2000. Учебник/ Ред.
Е. Ф. Языков. — М., 2002.
9. Кашлев Ю. Б. Общеевропейский процесс: вчера, сегодня, завтра. - М., 1990.
10. Кашлев Ю. Б. СБСЕ в политике Советского Союза // Междунар. жизнь. - 1995.
- № 11-12.
11. Міжнародні відносини та зовнішня політика: 1945 - 70-ті роки. — К., 1999.
12. Печатнов В. О. Советский Союз глазами американской разведки в 1950-1980-е
годы // Новая и новейшая история. - 1996. — №3.
13. По пути, проложенному в Хельсинки: Документы и материалы. — М., 1980.
14. Холодная война: Новые подходы, новые документы. — М., 1995.
15. Цветков Г. Н. СССР и США: отношения, влияющие на судьбы мира. - К.,
1988.
16. Шустов В. Достижения СБСЕ - перспективы ОБСЕ // Междунар. жизнь. -
1995. - № 11-12.
17. Шлыков В. Роковые просчеты американской и советской разведок. Гонка
вооружений и экономика // Междунар. жизнь. — 1996. — № 9-12; 1997. — № 4.
18. Четырехстороннее соглашение по Западному Берлину и его реализация, 1971-
1977: Документы. - М., 1997.
19. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.:
Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ,
2006. – 368 с.
 ТЕМА 8
Нові тенденції в міжнародних відносинах другої половини 80-х - початку
90-х років. Закінчення «холодної війни».
План.
1. Нова зовнішня політика Радянської держави. Перехід у
взаємовідносинах між СРСР і США від конфронтації до співробітництва.
2. Вплив нового зовнішньополітичного мислення, американо-
радянського співробітництва на світові процеси.
3. Антитоталітарні демократичні революції у країнах Східної Європи.
Розпад Югославії. Об'єднання Німеччини.
4. Серпневі події 1991 р. у Москві і розпад СРСР. Утворення СНД,
закінчення «холодної війни» та її наслідки.

1. Нова зовнішня політика Радянської держави. Перехід у

взаємовідносинах між СРСР і США від конфронтації до співробітництва.
Нове радянське керівництво на чолі з М. С. Горбачовим із перших кроків своєї
діяльності стало приділяти велику увагу проблемам міжнародних відносин і
зовнішньої політики СРСР. На перший план вийшло прагнення радянського уряду
суттєво знизити міжнародну напруженість і розпочати позитивний діалог із
провідними країнами Заходу, і насамперед із США, з проблем обмеження озброєнь.
Улітку 1985 р. СРСР заявив про введення одностороннього мораторію на всі
свої ядерні випробування. Термін мораторію неодноразово подовжувався і був
відмінений лише у квітні 1987 р. після відмови США приєднатися до радянської
мирної ініціативи. Тоді ж СРСР підтвердив і введений ним раніше мораторій на
випробування протисупутникової зброї. Крім цього, радянське керівництво
виступило і з новими ініціативами в царині обмеження і скорочення озброєнь:
повністю заборонити ударні космічні озброєння; радикально, на 50 %, скоротити
стратегічні ядерні озброєння СРСР і США, залишити в кожної зі сторін по 6 тис.
ядерних зарядів, що склало б лише третю частину ядерних арсеналів наддержав.
М. С. Горбачов ініціював контакти з лідерами провідних західних країн. У
жовтні 1985 р. відбувся візит радянської делегації на чолі з Горбачовим до Франції.
А протягом 19-21 листопада 1985 р. у Женеві відбулась американо-радянська
зустріч на найвищому рівні. М. Горбачов і Р. Рейган підписали Декларацію про
недопущення ядерної війни і виступили зі спільною заявою про те. що СРСР і США
не прагнутимуть до військової переваги.
15 січня 1986 р. було проголошено заяву М. Горбачова: «У 2000 рік - без
ядерної зброї». У ній містилася програма загального ядерного роззброєння до 2000
р. Проте нова радянська мирна ініціатива мала здебільшого пропагандистський
ефект. Світова громадськість зустріла її досить стримано, оскільки на той час не
існувало реальних міжнародних механізмів щодо її вирішення. Цей приклад зайвий
раз засвідчив потребу вироблення принципово нових концептуальних підходів до
радянської зовнішньої політики, яка згодом дістала назву «нового політичного
мислення». У цій справі значну роль відіграв XXVII з'їзд КПРС, що відбувся в
березні 1986 р. На вищому партійному форумі вперше за весь період радянської
історії пролунала офіційна заява про те, що в сучасних міжнародних умовах на
зміну принципам соціалістичного інтернаціоналізму мають прийти якісно нові
принципи, що й лягли згодом в основу нової зовнішньополітичної доктрини СРСР.
 Водночас радянська концепція нової системи міжнародної безпеки містила в
собі також риторичні й застарілі підходи. Така подвійність пояснювалась як
складністю самої проблеми, так і очевидним небажанням впливової частини
радянського керівництва відмовитися від політико-ідеологічних догматів і
радикально змінити радянські зовнішньополітичні орієнтири.
Досить складний характер мав і переговорний процес із проблем роззброєння.
Протягом 11-12 жовтня 1986 р. у Рейк'явіку (Ісландія) відбулася нова радянсько-
американська зустріч на найвищому рівні. М. Горбачов і Р. Рейган розглядали два
основні питання. Першим було питання про скорочення радянських і американських
ядерних ракет середньої дальності в Європі, другим - про наміри США розгорнути
глобальну космічну протиракетну систему, відому як стратегічна оборонна
ініціатива (СОІ). Під час обговорення першого питання спостерігався певний
прогрес, а при обговоренні другого американська сторона посіла жорстку позицію,
запропонувавши навіть зняти його з порядку денного. І це при тому, що СОІ не
тільки суперечила з чинним радянсько-американським Договором з протиракетної
оборони 1972 р., але й майже цілком зруйнувала всю систему домовленостей з
обмеження озброєнь. У результаті жодних конкретних домовленостей у Рейк'явіку
не було прийнято.
Радянський уряд і надалі докладав наполегливих зусиль з метою зниження
міжнародної напруженості. За ініціативою СРСР у травні 1987 р. керівний орган
Організації Об'єднаних Націй виступив із пропозицією одночасного розпуску
військово-політичних блоків — ОВД і НАТО. Однак з боку Північноатлантичного
альянсу жодної позитивної реакції не пролунало.
Незважаючи на значні зусилля, радянські зовнішньополітичні миролюбні
пропозиції не давали конкретних результатів. Така сама ситуація складалася й на
радянсько-американських переговорах із роззброєння. США та їхні союзники по
НАТО мали очікувальну позицію, розраховуючи на значні поступки з боку СРСР. І
західні опоненти домоглися свого. У ситуації, що склалася, радянський уряд, маючи
на меті домогтися конкретних результатів у справі роззброєння, ухвалив вочевидь
нерівноправну, невідповідну для СРСР пропозицію США про ліквідацію радянських
і американських ракет середнього радіуса дії (від 1 до 5,5 тис. км) в Європі. Такого
класу ракет у СРСР було значно більше, ніж у США. Проте аналогічні ядерні ракети
Англії і Франції зберігалися. Але не дивлячись на це, радянський уряд на чолі з М.
Горбачовим пішов значно дальше, запропонувавши скоротити і ракети малого
радіусу дії (від 500 до 1 тис. км). У СРСР таких ракет також було значно більше, ніж
у США.
Ці істотні з воєнного погляду односторонні поступки з боку СРСР були
продиктовані наполегливим прагненням радянського керівництва домогтися
практичних угод у справі роззброєння й обумовлювались винятково політичними
мотивами. Усвідомивши це, представники США почали висувати нові вимоги.
Дійшло навіть до того, що коли текст майбутнього договору вже був погоджений
обома сторонами, США стали вимагати від СРСР включити в документ новий пункт
про ліквідацію найновіших радянських ракет ОТР-23 («Об»). За своїми параметрами
(радіус дії менше 500 км) вони не підпадали під обумовлені раніше статті договору.
М. С. Горбачов і міністр закордонних справ Е. А. Шеварднадзе, незважаючи на
очевидну необґрунтованість такої вимоги, погодилися й на цю поступку. Вони
керувалися тим, що цей договір потрібно підписати будь-якою ціною.
 Підписанню договору сприяли також і внутрішньополітичні зміни в
Сполучених Штатах. Попередній конфронтаційний курс на міжнародній арені за
схемою Захід-Схід ставав дедалі сумнівнішим. У конгресі США загострилася
боротьба з питань воєнних асигнувань, зростання державного боргу й дефіциту
бюджету. Відбулися суттєві перестановки всередині адміністрації Р. Рейгана: пішли
зі своїх посад представники войовничих угруповань керівних кіл (К. Уайнбергер, І.
Кейсі та ін.) і вийшли на авансцену більш помірковані діячі - Дж. Шульц, Дж. Буш,
Ф. Карлуччі. До реалістичних позицій почав схилятися і президент Р. Рейган.
За таких обставин у грудні 1987 р. у Вашингтоні відбулася нова зустріч
Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова і президента США Р. Рейгана. 8
грудня 1987 р. відбулася історична подія - першими особами двох наддержав було
підписано «Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності». Відповідно
до нього сторони зобов'язалися до 1 червня 1991 р. знищити всі свої ракети
визначених класів. При цьому СРСР зобов'язувався ліквідувати й ті свої ракети, які
перебували в Сибіру, на Далекому Сході й були націлені на Китай, Японію,
Південну Корею. Загалом ліквідації підлягали 1846 ракет і 825 пускових установок
СРСР і 846 ракет і 318 пускових установок США. Ядерні боєголовки ракет
визначених класів становили близько 5 % усіх запасів ядерної зброї двох наддержав.
За наглядом усіх положень Договору встановлювався взаємний контроль, який
передбачав присутність спостерігачів двох держав під час знищення ракет. Цей
Договір став першим конкретним результатом процесу роззброєння. Вперше в
історії відбулося не просто обмеження гонки озброєнь, а скорочення ядерних
озброєнь та їх взаємопогоджене знищення. Учасники Вашингтонської зустрічі
заявили, що вони не прагнутимуть до воєнної переваги, що ядерна війна ніколи не
має бути розв'язана.
1987 року СРСР реалізував ще кілька мирних ініціатив. Так, за пропозицією
радянського уряду було кардинально перероблено воєнну доктрину Організації
Варшавського договору — вона набула винятково оборонного характеру. Водночас
було заявлено про скорочення в односторонньому порядку озброєнь ОВД. Уже 1987
року розпочалося виведення з території НДР 1 тис. радянських танків і 20 тис.
військовослужбовців. Ця акція набула позитивного міжнародного резонансу, але
країни НАТО адекватно не відповіли.
Важливою подією радянської зовнішньополітичної діяльності 1987 р. став
початок переговорів СРСР із Китаєм щодо вирішенню спірних проблем і
нормалізації двосторонніх відносин у повному обсязі. Демонструючи готовність до
взаємопорозуміння, СРСР в односторонньому порядку суттєво скоротив військові
формування поблизу радянсько-китайського кордону і вивів значну кількість своїх
військ із території Монголії. Розпочався новий раунд радянсько-китайських
переговорів із прикордонних проблем.
Одночасно з активною діяльністю на міжнародній арені, що була спрямована
на послаблення міжнародної напруженості й поліпшення міждержавних відносин,
радянське керівництво виробляло принципово нову зовнішньополітичну доктрину
СРСР. Її загальні теоретичні основи вперше було висвітлено в книзі М. С. Горбачова
«Перебудова і нове мислення для нашої країни і всього світу», яку було видано 1987
року як у СРСР, так і за кордоном, її центральна теза — цілісність, єдність і
спільність усього світового простору, тісний взаємозв'язок всіх країн і
соціалістичного, і капіталістичного таборів, і «третього світу». А відтак усі
ідеологічні, політичні та інші суперечності і розбіжності між двома світовими
суспільно-політичними системами об'єктивно мають відійти на другий план і
поступитися місцем потреби захисту загальнолюдських цінностей. Для того щоб
вижити в ядерному столітті, усім країнам мають бути притаманними добра воля,
цілеспрямована спільна діяльність для досягнення загальних цілей миру й розрядки.
При цьому провідні країни світу повинні добровільно поступитися частиною своїх
інтересів для утвердження цих глобальних світових цілей, а також пожертвувати
ними заради всіх інших малих країн. Світова громадськість зустріла цей новий
підхід СРСР до проблем міжнародного життя з великою зацікавленістю.
У першій половині 1988 р. остаточно сформувалася й нова
зовнішньополітична доктрина СРСР, що отримала назву «концепція нового
політичного мислення», її визначальним принципом стало загальне положення про
те, що ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, економічних,
ідеологічних та жодних інших цілей. Основою «концепції нового політичного
мислення» стало визнання загальнолюдських цінностей. Концепція проголошувала
й такі принципи, як визнання загальноприйнятих норм моралі як обов'язкового
критерію всякої політики, виключення втручання у внутрішні справи,
деідеологізація міждержавних відносин. Головними інструментами зовнішньої
політики проголошувалися діалог, чесність і відкритість, передбачуваність, публічна
(народна) дипломатія.
На основі положень «концепції нового політичного мислення» вищий
законодавчий орган країни - І з'їзд народних депутатів СРСР - у червні 1989 р.
затвердив принципи радянського зовнішньополітичного курсу. Головними серед
них було визначено такі: забезпечення безпеки країни політичними засобами;
ліквідація ядерної зброї у світі в ході переговорного процесу; недопущення
застосування сили для досягнення політичних, економічних чи інших цілей;
необхідність діалогу й переговорів з постановкою на баланс інтересів.
Щодо розвитку взаємин держав у гуманітарній сфері лідер СРСР
підкреслював необхідність рішучого повороту в бік реального дотримання прав
людини, заявляючи про недопустимість і надалі брати це поняття в лапки.
Такі заяви нового радянського керівництва розтоплювали кригу недовіри до
СРСР з боку його близьких і далеких сусідів та створювали сприятливий клімат для
практичної дипломатії й подолання міжнародної ізоляції, пов'язаної з військовим
вторгненням Радянського Союзу до Афганістану.
У лютому 1988 р. СРСР і США, а також супротивні блоки - ОВД і НАТО -
почали демонтувати ракети «СС-20» і крилаті ракети. З 29 травня по 2 червня 1988
р. тривав офіційний візит президента США до СРСР. 1 червня 1988 р. під час
московської зустрічі у верхах Р. Рейган і М. Горбачов обмінялися ратифікаційними
грамотами про набуття чинності підписаним у грудні 1987 р. у Вашингтоні
Договором про знищення ракет середнього радіуса дії. США та СРСР під
міжнародним наглядом на відведених полігонах почали планову ліквідацію ракет
зазначеного класу. Знищення цієї зброї набуло інтенсивного характеру і вже
наприкінці 1989 р. СРСР знищив понад 80 % і США - понад 53 % ракет середнього
радіуса дії. Разом з ракетами ліквідовувалося й пускове устаткування. Це було
початком реального ядерного роззброєння.
Американо-радянський мирний діалог тривав і під час президентства
Джорджа Буша (1989-1992 рр.). На початку грудня 1989 р. на радянському
військовому кораблі поблизу о. Мальта відбулася зустріч нового президента США з
М. Горбачовим. Високі сторони ретельно обговорили ситуацію, що склалася у світі,
зокрема в Європі, домовившись «діяти обережно» в питанні, що стосується
об'єднання Німеччини, і «не форсувати» подій. Під час цієї зустрічі радянський
лідер зробив важливу заяву про те, що СРСР не розглядає Сполучені Штати
Америки як військового супротивника. Дж. Буш незабаром також заявив, що США
ніколи не загрожуватимуть безпеці Радянського Союзу. Під час цієї зустрічі високі
сторони також обговорили подальші перспективи скорочення ядерних озброєнь.
Важливою віхою в радянсько-американських відносинах став візит президента
СРСР М. Горбачова в США, що тривав з 30 травня по 5 червня 1990 р. У результаті
переговорів із президентом США Дж. Бушем було підписано пакет угод, протоколів
і спільних заяв. Було погоджено основні положення угоди про скорочення
стратегічних наступальних озброєнь (СНО), укладено угоду про ліквідацію 80 %
хімічної зброї і про відмову від її виробництва, досягнуто домовленості про
вдосконалення перевірки на місцях потужностей ядерних вибухів. Отже, було
усунуто перешкоди, які гальмували ратифікацію двох важливих радянсько-
американських договорів, підписаних ще в 1974 і 1976 рр. - про обмеження
підземних випробувань ядерної зброї і про підземні ядерні вибухи в мирних цілях.
Також було укладено важливу угоду, що доповнювала й розширювала угоду 1973 р.
про науково-технічне співробітництво в галузі мирного використання атомної
енергії.
Наступна зустріч лідерів двох держав проходила в Москві з 29 липня по 1
серпня 1991 р. Центральною темою на переговорах була проблема вироблення
загальних підходів щодо усунення загрози ядерної війни. Президент США Дж. Буш
провів у Кремлі важливі переговори з М. Горбачовим за участю Б. Єльцина і Н.
Назарбаєва. 31 липня 1991 р. М. Горбачов і Дж. Буш підписали в Москві Договір
про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Відповідно до
Договору кількість міжконтинентальних балістичних ракет та інших СНО в кожної
сторони скорочувалась на 30-40 % з тим, шоб граничний рівень був однаковим і
становив 1600 носіїв і 6000 зарядів.
Цей Договір засвідчив прагнення обох сторін приборкати гонку озброєнь,
зміцнити загальний мир і міжнародну безпеку. Він показав, що керівники СРСР і
США стоять за недопущення ядерної війни.
2. Вплив нового зовнішньополітичного мислення, американо-
радянського співробітництва на світові процеси.
Нове зовнішньополітичне мислення, американо-радянське співробітництво
позитивно впливали на світові процеси. З 4 листопада 1986р. до 19 січня 1989 р.
тривали Віденські зустрічі країн - учасниць НБСЄ. На цій зустрічі всі аспекти
загальноєвропейського процесу - політичний, військовий, економічний,
гуманітарний - набули свого подальшого розвитку. Радянський Союз демонстрував
гнучкість у сфері безпеки та роззброєння, а також під час вирішення гуманітарних
проблем.
Цьому слугували прийняття Москвою принципу розумної достатності у сфері
оборони, а також готовність розглядати проблему прав людини як невід'ємний
елемент європейського процесу. У свою чергу, наступальна позиція Заходу щодо
питань «третього кошика» супроводжувалася поступками в галузі роззброєння.
Віденська зустріч здійснила справжній прорив у двох важливих сферах -
військовій та гуманітарній. Насамперед було досягнуто домовленості про початок
безпрецедентних переговорів про звичайні збройні сили в Європі - в рамках процесу
НБСЄ. Це стало вагомим кроком у поширенні політичної розрядки на військову
сферу. Що стосується гуманітарної сфери, то у Відні вперше було сформульовано
концепцію «людського виміру» НБСЄ.
У рамках Віденської зустрічі з 17 лютого 1987 р. до 10 січня 1989 р.
проходили консультації 23 країн - членів НАТО й ОВД, під час яких було вироблено
мандат переговорів про звичайні сили в Європі. СРСР та інші країни ОВД зробили
кроки, які сприяли розблокуванню переговорів про взаємне скорочення збройних
сил та озброєнь у Центральній Європі, які безрезультатно проходили у Відні з
жовтня 1973 р., і дали змогу вийти на взаємоприйнятний варіант домовленостей.
Позитивно вплинула на перебіг консультацій також заява М. Горбачова в ООН 7
грудня 1988 р. про значне скорочення Радянським Союзом своїх збройних сил в
односторонньому порядку. Усього в європейській частині СРСР скороченню
підлягало 10 тис. танків, 8,5 тис. артилерійських систем, 800 бойових літаків;
особовий склад збройних сил зменшувався на 500 тис. осіб.
Було досягнуто домовленості про значне розширення зони переговорів - район
скорочення охоплював усю сухопутну територію країн-учасниць в Європі від
Атлантики до Уралу, велику частину Туреччини, радянське Закавказзя, а також усі
європейські острівні території країн-учасниць.
Під час консультацій було встановлено взаємозв'язок переговорів із
Гельсінським процесом. По-перше, переговори 23 країн мали проходити в тому
самому місці (Відень) і розпочатися в той самий час (6 березня 1989 р.), що й
переговори всіх 35 країн-учасниць НБСЄ про заходи зміцнення довіри й безпеки,
рішення про проведення яких ухвалили у Відні. По-друге, передбачалося
проведення регулярних зустрічей усіх країн - учасниць НБСЄ для обміну думками
та інформацією щодо перебігу переговорів про звичайні збройні сили в Європі. По-
третє, результати переговорів мала розглянути наступна зустріч НБСЄ (1992
р.).Важливим досягненням Віденської зустрічі стало рішення про скликання
Конференції з людського виміру НБСЄ, яка мала провести три наради: у Парижі
(травень-червень 1989 р.), у Копенгагені (червень 1990 р.) та у Москві (вересень-
жовтень 1991 р.). Запропонований механізм дав змогу в подальшому швидко
просуватися на шляху нормотворення у сфері прав людини, формувати інститути та
інструменти захисту цих прав, утілювати в життя задекларовані принципи й
цінності.
Відповідно до рішень Віденських зустрічей 9 березня 1989 р. у столиці Австрії
стартували два переговорні процеси: переговори 35 країн-учасниць НБСЄ про
заходи щодо зміцнення довіри й безпеки, а також переговори 23 країн ОВД і НАТО
про звичайні збройні сили в Європі.
Переговори 35 країн відбувалися згідно з мадридським мандатом. 17
листопада 1990 р. країни - учасниці загальноєвропейського процесу прийняли
Віденський документ, який практично замінив документ Стокгольмської
конференції. Він передбачав такі нові заходи щодо зміцнення довіри й безпеки:
• щорічний обмін інформацією про структуру, чисельність та дислокацію
збройних сил, озброєння, плани закупівель військової техніки, а також про військові
бюджети;
• механізм консультацій та співробітництва стосовно незвичайної військової
діяльності;
• угоду про повідомлення та прояснення небезпечних інцидентів військового
характеру;
• домовленість про створення системи прямого зв'язку між країнами-
учасницями з метою термінового передавання важливих повідомлень у сфері
контролю над озброєнням.
Новий пакет заходів щодо зміцнення довіри й безпеки став практичним
кроком на шляху реалізації концепції військової відкритості, транспарентності та
передбачуваності у військовій сфері, істотно зміцнював довіру між усіма країнами -
учасницями НБСЄ.
Важливим проявом кардинальних змін на Європейському континенті стала
підготовка та підписання 19 листопада 1990 р. в Парижі Договору про звичайні
збройні сили в Європі. Країни Заходу і Сходу брали на себе зобов'язання скоротити
свої звичайні озброєння так, щоб колективні верхні рівні для кожної з груп держав
не перевищували: бойові танки - 20 тис. одиниць; бойові броньовані машини - 30
тис. одиниць; артилерійські системи (калібр 100 мм і більше) - 20 тис. одиниць;
бойові літаки - 6,8 тис. одиниць; ударні вертольоти - 2 тис. одиниць. Водночас
установлювалася максимальна квота для кожної країни, яка коливалася від 33,3 %
для танків і броньових машин до 37,8 % для бойових літаків.
Згідно з Договором процес скорочення озброєнь мав тривати 40 місяців і
проходити в три етапи: на першому скороченню підлягало 25 % озброєнь, на
другому - 60 %, на третьому - 100%. Скорочення мало відбуватися шляхом
знищення, переобладнання для невійськових цілей (це стосувалося танків і
броньованих машин), розміщення в стаціонарній експозиції, використання як
наземних цілей або у процесі навчання.
Підписання та реалізація Договору про ЗЗСЄ створювали реальні передумови
демонтажу біполярної конфронтаційної системи безпеки, яка складалася
десятиліттями в Європі та грунтувалася на військовій потузі. Рівновага сил від
Атлантики до Уралу на низькому рівні, механізм роззброєння та ефективного
контролю стали суттєвими військово-політичними складовими пошуку нової
загальноєвропейської структури безпеки.
Демократичні революції в країнах Центральної та Східної Європи, падіння
Берлінського муру та об'єднання Німеччини стали етапними подіями процесу
розвалу Ялтинсько-Потсдамської системи європейського порядку, завершення
«холодної війни» та розколу Європи на антагоністичні табори. Ці події гостро
поставили питання про забезпечення стабільності на континенті.
Спільне бажання європейських країн знайти відповідь на виклики бурхливого
часу прискорило підготовку до нової загальноєвропейської зустрічі у верхах. У
липні 1990 р. у Відні розпочав роботу підготовчий комітет саміту, який було
вирішено провести в Парижі. Нарада глав держав та урядів 34 країн - учасниць
НБСЄ тривала з 18 по 21 листопада 1990 р. У французькій столиці було прийнято
безпрецедентний для європейської політики пакет документів та рішень: Паризьку
хартію для нової Європи, Спільну декларацію 23-ох країн Організації Варшавського
договору та НАТО, Договір про звичайні збройні сили в Європі. На нараді було
підтверджено Віденський документ про заходи зміцнення довіри та безпеки. У
контекст паризьких рішень органічно вписувався й Договір про остаточне
врегулювання стосовно Німеччини, який було підписано в Москві 12 вересня 1990
р.
Основним документом Наради стала Паризька хартія для нової Європи, яка
констатувала: «Ера конфронтації та розколу Європи завершилася. Ми заявляємо, що
віднині наші відносини базуватимуться на взаємній повазі та співробітництві». 34
країни - учасниці НБСЄ дійшли згоди та зафіксували єдині принципи європейського
життя: демократія, заснована на правах людини й основних свободах; розвиток
через економічну свободу та соціальну справедливість; однакова безпека для всіх.
Паризька хартія започаткувала процес інституціалізації НБСЄ. Було прийнято
рішення про створення відповідних інститутів та структур Наради. Запроваджувався
триступеневий механізм регулярних політичних консультацій: зустрічі у верхах;
засідання Ради міністрів закордонних справ як центрального форуму політичних
консультацій; Комітет старших посадових осіб. У Празі створювався секретаріат
НБСЄ, у Відні - Центр із запобігання конфліктам, у Варшаві - Бюро з вільних
виборів. Передбачалося заснування Парламентської асамблеї НБСЄ.
Міжнародний резонанс мала Спільна декларація 22 держав, яка засвідчила
подолання блокового менталітету. Запропонована Радянським Союзом у формі
Договору між НАТО і ОВД, вона, зрештою, постала як багатостороння угода
суверенних держав. 22 країни - члени ОВД і НАТО проголошували, що «в нову
епоху, що відкривається в європейських відносинах, вони більше не є
супротивниками і будуватимуть нові відносини партнерства та простягають один
одному руку дружби». Політичне й психологічно Декларація руйнувала «образ
ворога», який панував у Європі понад 40 років «холодної війни».
Паризька нарада підтвердила свою повну підтримку ООН, сприяла
підвищенню її ролі в сприянні міжнародній безпеці та миру.
Нове політичне мислення в зовнішній політиці СРСР, налагодження
американо-радянських відносин стало передумовою розв'язання регіональних
конфліктів. 8 лютого 1988 р. М. С. Горбачов офіційно заявив про початок виведення
радянських військ з Афганістану 15 травня того ж року. Після досить складних
переговорів між СРСР, США, Афганістаном і Пакистаном 14 квітня 1988 р. в
Женеві було укладено чотиристоронню угоду щодо Афганістану. За угодою з ДРА
повністю виводилися радянські війська. СРСР, США і Пакистан зобов'язувались не
надавати жодної військової й фінансової допомоги учасникам
внутрішньоафганського конфлікту.
Процес виведення радянських військ з ДРА розпочався 15 травня 1988 р. і був
завершений 15 лютого 1989 р. За роки війни в Афганістані загинуло близько 14 500
радянських солдатів і офіцерів, 53 753 особи - поранених і хворих, 417 осіб -
полонених і тих, хто пропав безвісти. Усього через війну в ДРА пройшли 620 тис.
радянських військовослужбовців. На ведення війни й допомогу Кабульському
режиму щороку витрачалося, за деякими даними, до 3 млрд дол. Крім великих
людських і економічних втрат афганська війна завдала серйозного удару по
міжнародному престижу радянської держави.
СРСР почав докладати значних зусиль для розблокування і врегулювання
дипломатичними методами воєнно-політичних конфліктів в Анголі, Мозамбіку,
Нікарагуа. Скорочувалася фінансово-економічна й військова допомога іншим
країнам «соціалістичної орієнтації». 1988 року за сприяння радянської дипломатії
В'єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а Куба – з Анголи.
Улітку 1988 р. за посередництвом ООН за активної участі СРСР і США
вдалося припинити кровопролитну й надзвичайно виснажливу війну між Іраком та
Іраном, яка була розв'язана Іраком у вересні 1980 р. Ірано-іракський конфлікт виник
унаслідок тривалих суперечок щодо прикордонних питань, а також у результаті
розбіжностей політичного, національного й релігійного характеру. Він пов'язаний із
внутрішньополітичними, економічними та соціальними проблемами Ірану та Іраку,
співвідношенням сил на Близькому та Середньому Сході. Однією з головних його
причин стала боротьба за гегемонію в Перській затоці.
Початок війни між Іраком та Іраном став поштовхом до перегляду
геополітичних інтересів багатьох держав, які визначали політичну карту світу в
другій половині 1980-х рр. Суперечливою виявилася позиція наддержав, котрі
розглядали війну крізь призму глобального протистояння «Схід-Захід» і
забезпечення своїх інтересів у регіоні. СРСР і США проголосили про свій
нейтралітет. Однак після кількох перемог іранської армії сталися зміни в позиції
США, які прийняли політику схилення до інтересів Іраку. Між ними відновилися
дипломатичні відносини, США надавали Іраку пільгові кредити, скасували ембарго
на торгівлю. Водночас США таємно постачали зброю Ірану (так звана операція
«Іран-контрас», «Ірангейт»). Це засвідчило кризу політики американського
нейтралітету в конфлікті, виявило лицемірство політики США та прірву між
проголошеним і реальним політичним курсом.
Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому та
Середньому Сході, украй загострила проблему безпеки Перської затоки. Ескалація
воєнних дій, «танкерна війна» в Перській затоці, значне нарощування там іноземної
військової присутності призвели до загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.
Численні спроби врегулювати конфлікт, що здійснювалися ООН, Рухом
неприєднання, Організацією ісламська конференція, Лігою арабських держав (ЛАД)
тривалий час не мали успіху. Лише у другій половині 1980-х рр. після позитивного
повороту в радянсько-американських відносинах склалися міжнародні передумови
для припинення війни.
Регіональнами передумовами для припинення конфлікту стали значні втрати
обох сторін, ускладнення внутрішнього становища. Після того як ситуація на
фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився взяти резолюцію Ради Безпеки ООН
№ 598 за основу мирного врегулювання. У вересні 1990 р. Ірак погодився на
врегулювання спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.
Восьмирічна ірано-іракська війна призвела до зростання зовнішнього боргу
Іраку (80 млрд. дол.). Однак війна також стимулювала мілітаризацію країни і
посилила політичні амбіції президента Іраку Саддама Хусейна, його претензії на
лідерство в арабському світі.
2 серпня 1990 р. армія Іраку вторглася в Кувейт, учинивши неспровоковану
агресію проти цієї суверенної держави. Емір та уряд Кувейту втекли в Саудівську
Аравію. Нечисленна армія змогла вчинити лише слабкий опір. Кувейт було
повністю окуповано й оголошено 19 провінцією Іраку.
Такі дії Іраку були рішуче засудила Рада Безпеки ООН, яка зажадала
негайного виведення іракських військ з Кувейту і ввела широкі економічні санкції
щодо Іраку.
Багато держав послали в Саудівську Аравію військові контингенти й
озброєння для захисту цієї країни від можливої іракської агресії (операція «Щит
пустелі»). Свої війська до Перської затоки відправила 31 країна. Загальна
чисельність багатонаціональних сил становила близько 742 тис. осіб, з них
американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис., Саудівської
Аравії - 118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції - 10,5 тис., Єгипту - 19 тис., Сирії
- 15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману - 25,5 тис., Марокко й Пакистану - по 5 тис. осіб.
Військові кораблі США та інших країн патрулювали у водах Перської затоки,
Червоному та Середземному морях.
Становище ускладнювалося неврегульованістю палестинського питання та
відсутністю єдності в арабському світі щодо дій Іраку. Лівія, Йорданія та
Організація визволення Палестини (ОВП) підтримали агресора.
Посилаючись на каральні акції ізраїльських властей проти арабів в Єрусалимі,
осуджені Радою Безпеки ООН, Саддам Хусейн претендував на роль захисника
арабських народів від Ізраїлю й пов'язував кувейтське питання з розв'язанням
палестинської проблеми.
Оцінюючи дії Іраку як виклик світовому співтовариству, Рада Безпеки ООН
прийняла низку резолюцій, що вимагали безумовного припинення анексії Кувейту,
проте Багдад ігнорував ці заклики. Тоді Рада Безпеки ООН 29 листопада 1990 р.
дванадцятьма голосами при двох «проти» (Куба, Ємен) і одному «такому, що
утримався» (Китай) ухвалила резолюцію № 678, яка передбачала застосування сили
в разі, якщо Ірак до 15 січня 1991 р. не виконає попередні резолюції й не виведе свої
війська з Кувейту.
Щодо позиції СРСР слід виокремити декілька етапів у його ставленні до подій
у Перській затоці. Перший етап - від початку іракської агресії 2 серпня 1990 р. до
прийняття Радого Безпеки ООН резолюції № 678. СРСР робив усе можливе, щоб
урегулювати кризу політичними засобами, запобігти руйнівному впливові
конфлікту на політичну атмосферу після завершення «холодної війни». СРСР на
постійній основі взаємодіяв із керівництвом США, іншими постійними членами
Ради Безпеки ООН, арабськими та іншими мусульманськими країнами. Він
підтримував тісні контакти з іракською стороною.
Другий етап у радянській політиці розпочався після прийняття Радою Безпеки
ООН резолюції № 678 і тривав до початку воєнних дій у січні 1991 р. На цьому етапі
радянська дипломатія значно активізувала свої зусилля щодо політичного
врегулювання конфлікту.
Третій етап розпочався в січні й тривав до лютого 1991 р., від початку війни
до сухопутних воєнних дій. Він охопив план урегулювання (так званий план
Горбачова), місію Є. Примакова, радянсько-іракські переговори в Багдаді та Москві.
Цей етап виявив відсутність можливостей у радянської дипломатії впливати
на своїх традиційних партнерів у постконфронтаційний період.
15 січня 1991 р. закінчився термін дії ультиматуму ООН. 17 січня
багатонаціональні сили антиіракської коаліції на чолі зі США завдали масових
повітряних і ракетних ударів по військових та інших об'єктах Іраку та Кувейту. 24
лютого 1991 р. розпочався сухопутний наступ інтернаціональних сил. Наприкінці
лютого в результаті 100-годинної операції сухопутних військ іракські війська було
розбито. Кувейт було визволено. Операція багатонаціональних сил «Буря в пустелі»
успішно завершилася.
У результаті цієї війни Ірак втратив понад 70 тис. осіб, було зруйновано
велику кількість військових і промислових об'єктів. Значних втрат зазнав і Кувейт,
який став театром інтенсивних воєнних дій.
 Ефективне приборкання агресора стало можливим лише за умов припинення
конфронтації між США та СРСР.
Криза в Перській затоці дала поштовх близькосхідному мирному процесу.
1991 року в Мадриді було покладено початок новому етапу переговорного процесу
між арабами та Ізраїлем під егідою США та СРСР. Однак істотних зрушень у
розв'язанні близькосхідної проблеми не відбулося. Екстремістські сили з обох сторін
вдалися до чергових провокацій, що призвело до нового загострення ситуації в
цьому вибухонебезпечному регіоні світу.
У середині 1980-х рр. почали нормалізовуватися радянсько-китайські
відносини. Поступово зростала взаємна торгівля, обсяги якої значно скоротилися за
період радянсько-китайської конфронтації в попередні роки. 1985 року було
підписано угоду про товарообіг і платежі на 1986-1990 рр., за якою загальний обсяг
торгівлі за п'ятиріччя мав становити 12 млрд. крб. Між СРСР і КНР також було
підписано угоду про економічне й технічне співробітництво, яка передбачала
побудову семи нових і реконструкцію 17 старих промислових об'єктів, зведених
Радянським Союзом у Китаї в 1950-ті рр.
Проте політичні зв'язки залишалися в підмороженому стані у зв'язку з
відомими «трьома перешкодами» (Афганістан, В'єтнам-Камбоджа, радянські війська
в Монголії). Були й інші перешкоди, серед яких дослідники називають часті зміни
радянського найвищого керівництва й незрозумілу для Пекіна радянську
перебудову. Та з часом радянсько-китайські відносини стали розвиватися
динамічніше. Відновилися контакти між вищими законодавчими органами двох
країн - Верховною Радою СРСР і Всекитайськими зборами народних представників,
здійснювались обміни делегаціями на високому представницькому рівні, у практику
ввійшли зустрічі міністрів закордонних справ на сесіях ГА ООН, проводилися
регулярні консультації на рівні заступників міністрів закордонних справ із
двосторонніх і міжнародних питань. Відновилися переговори з прикордонних
питань, було відкрито радянське консульство в Шанхаї та китайське в Ленінграді,
активізували свою діяльність товариства китайсько-радянської дружби, у дедалі
ширших масштабах почали здійснюватися культурні зв'язки. Усе це засвідчувало
зміцнення добросусідських відносин між двома країнами і приносило користь не
тільки обом народам, а й міжнародній ситуації в цілому.
Важливою віхою в китайсько-радянських відносинах кінця 1980-х рр. став
візит Президента СРСР М. Горбачова до КНР 15-18 травня 1989 р. Необхідно
підкреслити, що на час візиту згадані вище «перешкоди» фактично було усунено,
шо привело до повної нормалізації двосторонніх відносин.
Цей візит відкрив якісно новий етап у взаєминах між СРСР і Китаєм, основою
яких стали універсальні принципи міждержавного спілкування - взаємна Повага
суверенітету й територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи
одне одного, рівність і взаємна вигода, мирне співіснування.
У другій половині 1980-х рр. вдалося досягнути певних зрушень у взаєминах
між СРСР і Японією. Під впливом політики перебудови в радянському суспільстві,
нових підходів до міжнародних відносин політичний клімат у Японії щодо відносин
із СРСР зазнав деяких змін. На початок 1986 р. склалися сприятливі передумови для
відновлення після десятилітньої перерви зустрічей міністрів закордонних справ
Японії та Радянського Союзу. Перша з них відбулася в січні 1986 р. в Токіо. На ній
радянський міністр закордонних справ Е. Шеварднадзе вперше пом'якшив жорстку
офіційну позицію СРСР із територіальної проблеми.
У травні 1986 р. у Москві відбулася друга зустріч міністрів закордонних справ
СРСР та Японії. За оцінками радянської преси, ці зустрічі засвідчили намір обох
сторін будувати свої відносини на більш тривалій основі та міцному підґрунті. Було
досягнуто певних практичних домовленостей, зокрема підписано низку угод у галузі
культури й науково-технічного співробітництва. Під час переговорів радянська
сторона висловила свій принциповий намір використовувати всі можливості для
розвитку та поліпшення відносин з Японією у всіх напрямах, незалежно від її
зв'язків з іншими країнами.
Протягом 1986-1987 рр. поволі активізувалися контакти на урядовому рівні
між радянськими зовнішньоекономічними організаціями та діловими колами Японії.
У жовтні 1986 р. в Москві відбулась японська торговельно-промислова виставка, яка
за своїми масштабами та складом учасників стала найбільшою за всю історію
проведення подібних заходів.
Проте проблеми японсько-радянських економічних відносин суттєво
ускладнила політика економічних санкцій і пожорсткішання вимог до постачань у
СРСР високотехнологічних товарів. У грудні 1986 р. Координаційний комітет з
багатостороннього експортного контролю (КОКОМ) укотре розширив перелік
обмежень, а навесні 1987 р. розгорнулася масована кампанія проти японських фірм,
які постачали до СРСР сучасне обладнання.
До того ж на початку 1988 р. японське Міністерство закордонних справ,
зробивши висновок, що «цілі Радянського Союзу не змінилися», виступило з
попередженням, ніби політика М. Горбачова є повторенням політики розрядки 1970-
х рр. і розрахована на послаблення зусиль Заходу щодо протидії СРСР. На вимогу
тодішнього японського прем'єра Т. Такесіті в текст політичної декларації «Великої
сімки», що засідала в Торонто (Канада) в червні 1988 р., було введено положення
про радянську воєнну загрозу на Далекому Сході. Водночас Такесіті закликав Захід
здійснити міжнародний тиск на СРСР із «проблем північних територій».
Однак перебудовчі процеси в СРСР, демократизація радянського суспільства,
загальне потепління міжнародної обстановки наприкінці 1980-х рр. викликали
відчутні зміни у ставленні Японії до СРСР. На той час розширення контактів на всіх
рівнях між двома країнами стало закономірним явищем. Проте кардинальних
зрушень у двосторонніх стосунках не відбулося. За образним висловом М.
Горбачова, на межі 1980-90-х рр. японсько-радянські відносини нагадували
жевріюче вогнище, яке не розгоряється, а більше димить. Ситуація не змінилася на
краще й після візиту М. Горбачова у квітні 1991 р. до Японії – перших відвідин у
повоєнний період Японських островів найвищою посадовою особою Радянського
Союзу. Під час візиту М. Горбачов зустрівся з японськими діловими колами,
наполегливо запрошував бізнесменів узяти участь у комплексному освоєнні
газонафтового родовища в Західному Сибіру, у програмі модернізації радянських
нафтопереробних заводів тощо. Проте японці не поспішали йти назустріч цим
пропозиціям. У цілому ж стан японсько-радянських торговельно-економічних
відносин залишався на досить низькому рівні. Після розпаду СРСР цілий комплекс
проблем відносин з Японією перейшов у спадок російській дипломатії.
На довершення наголосимо ось на чому. З приходом у СРСР до влади
«команди Горбачова» різко змінились акценти зовнішньої політики Радянської
держави. В основу міжнародних відносин було закладено нові підходи, що згодом
отримали назву «нового мислення». Поступовий відхід від політики конфронтації з
країнами Заходу, миролюбні ініціативи М. Горбачова розтоплювали недовіру до
Радянського Союзу як «імперії зла».
На поліпшення міжнародних відносин найбільше вплинув перехід у взаєминах
між СРСР і США від конфронтації до конструктивного співробітництва. Було
підписано чимало важливих двосторонніх угод щодо ядерного роззброєння, що
об'єктивно впливало на зміцнення міжнародної безпеки. У цілому за 1985-1991 рр.
відбулося сім зустрічей лідерів двох наддержав, понад 30 зустрічей міністрів
закордонних справ, сотні робочих засідань радянських та американських експертів
із різних проблем двосторонніх відносин.
Нова зовнішня політика СРСР, американо-радянське співробітництво
позитивно впливали на характер міжнародних відносин. У дусі Гельсінських
домовленостей тривав загальноєвропейський процес. У січні 1989 р. міністри
закордонних справ 33 європейських країн, США і Канади підписали Заключний
документ Віденської сесії НБСЄ, який містив узгоджені заходи у всіх сферах
відносин - політичній, економічній, військовій, гуманітарній і культурній. Велике
значення мали розпочаті в березні 1989 р. у Відні в рамках Гельсінського процесу
переговори 23 країн - учасниць Організації Варшавського Договору і НАТО про
звичайні озброєння і збройні сили в Європі від Атлантики до Уралу. Прийнятий
Договір передбачав масштабне скорочення звичайних озброєнь країн-членів ОВД і
НАТО.
Нову сторінку загальноєвропейського процесу відкрила Паризька нарада країн
- учасниць НБСЄ, що проходила в листопаді 1990 р. Підсумковим документом
зустрічі стала Паризька хартія для нової Європи. Вона підтвердила вірність країн -
учасниць Наради принципам Заключного Акта, прийнятого 1 серпня 1975 р. в
Гельсінкі, накреслила конструктивну програму міжнародного співробітництва,
відобразила їх прихильність демократії, заснованої на правах людини, забезпеченні
процвітання за умови гарантії економічної свободи й соціальної справедливості,
визнала принцип рівної безпеки для всіх країн.
Новий зовнішньополітичний курс СРСР, американо-радянське
співробітництво стали важливою передумовою врегулювання регіональних
конфліктів. У дев'ятимісячний термін - з 15 травня 1988 р. по 15 лютого 1989 р. було
виведено радянські війська з території Афганістану. За активного сприяння
радянського уряду відбулося розблокування і врегулювання дипломатичними
методами військово-політичних конфліктів в Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа. У 1988
року за сприяння радянської дипломатії В'єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а
Куба - з Анголи. Влітку того ж року за посередництвом ООН за активної участі
СРСР і США було припинено кровопролитну і надзвичайно виснажливу війну між
Іраком та Іраном, що розпочалася ще 1980 року.
Проте неспровокована агресія Іраку проти Кувейту, що відбулася 2 серпня
1990 р., знову призвела до різкого загострення відносин у районі Перської затоки.
Рада Безпеки ООН, світова громадськість рішуче засудили силову акцію Іраку.
Ставлення СРСР до агресивних дій Іраку - свого стратегічного партнера на
Середньому Сході - стало справжнім екзаменом нового зовнішньополітичного курсу
радянської держави. Радянський уряд робив усе можливе, щоб урегулювати кризу
політичними засобами, запобігти руйнівному впливові конфлікту на міжнародні
відносини після закінчення «холодної війни». Проте вплинути на диктаторський
режим Саддама Хусейна не вдалося. СРСР не послав своїх військ до складу
багатонаціональних сил і не надав військової допомоги Іраку. У цілому позиція
СРСР була сприйнятною для західних країн, які силовим шляхом розв'язали
проблему Кувейту.
У середині 1980-х рр. почали нормалізовуватися радянсько-китайські
відносини. Візит Президента СРСР М. Горбачова доКНР, що відбувся у травні 1989
р., відкрив якісно новий етап у взаєминах між двома країнами. У другій половині
1980-х рр. активізувалися контакти на всіх рівнях між СРСР і Японією, але
кардинальних зрушень у двосторонніх стосунках не відбулося.
3. Антитоталітарні демократичні революції у країнах Східної Європи.
Розпад Югославії. Об'єднання Німеччини.
Політика перебудови в СРСР, принципово нові підходи у сфері міжнародних
відносин безпосередньо впливали на соціально-економічні й політичні процеси
європейських соціалістичних країн. Криза комуністичних режимів, що визрівала
протягом десятиліть, наприкінці 1980-х рр. досягла апогею. У результаті по всіх
країнах Центральної та Південно-Східної Європи протягоми 1989-1990 рр.
прокотилася хвиля народних антитоталітарних демократичних революцій, їхнім
результатом стало падіння збанкрутілих комуністичних режимів і прихід до влади
опозиційних сил, які взяли курс на побудову справді демократичного, правового
суспільства на засадах ринкової економіки.
У сучасній науковій літературі дослідники роблять акцент як на характері
революцій - антитоталітарний, демократичний, визвольний - так і на особливостях.
До останніх, як правило, відносять спонтанність, масовість, мирний,
ненасильницький розвиток подій, що дало підстави кваліфікувати революції як
«оксамитові». Винятком були Румунія та Югославія, де події розвивалися інакше.
Революції в країнах Центральної та Південно-Східної Європи розгорталися
майже одночасно. Це пояснювалось, по-перше, зрілістю передумов та високим
ступенем соціальної напруги в усіх цих країнах і, по-друге, усвідомленням того, що
СРСР не втручатиметься у внутрішні справи своїх західних сусідів і не надаватиме
підтримку ортодоксальним прокомуністичним силам, які намагалися загальмувати
демократичний процес.
Виступи народних мас проти авторитарно-бюрократичних режимів
найактивніше проявилися в Польщі та Угорщині. На виборах до Сейму Польщі, що
відбулися в червні 1989 р., зазнала поразки Польська об'єднана робітнича партія
(ПОРП). Уряд очолив один з активних діячів профспілкового об'єднання
«Солідарність» Т. Мазовецький. Представник ПОРП В. Ярузельський ще залишався
президентом країни, але наприкінці 1990 р. на всенародних виборах президентом
Польщі обрали лідера «Солідарності» Леха Валенсу. Із конституції було вилучено
статтю «Про керівну і спрямовуючу роль ПОРП», а в січні 1990 р. ця партія зовсім
перестала існувати. Новою назвою держави стала Республіка Польща. 1991 року
було проведено нові демократичні вибори до парламенту, на яких перемогу здобули
правоцентристські сили. У країні розпочалися соціально-економічпі реформи на
ринкових засадах.
У другій половині 1989 р. серйозні політичні зміни відбулися в Угорщині.
Керівництво правлячої партії - Угорської соціалістичної робітничої партії (УСРП)
зважилося на проведення загальнонаціонального «круглого столу» за участю
опозиційних сил. Рішення, ухвалені за «круглим столом», створили передумови для
мирного, цивілізованого переходу від авторитарного режиму до демократичної
правової держави. З конституції країни було вилучено статтю про керівну роль
УСРП, з якої пізніше виокремилася Угорська соціалістична партія (УСП). Протягом
короткого часу з'являються нові політичні партії, серед яких найвпливовішими
стали: Угорський демократичний форум (УДФ); Союз вільних демократів (СВД);
Незалежна партія дрібних господарів (НПДГ).
У березні 1990 р. відбулися перші за 45 років вільні парламентські вибори.
Перемогу здобули зазначені опозиційні партії. Уряд сформував лідер УДФ Й.
Анталл, який впроваджував політику розвитку ринкових механізмів. Парламент
обрав президентом Угорської Республіки лідера СВД Арпада Гепца - активного
учасника революції 1956 р. 1995 року його обрали президентом країни на другий
термін. Як і Польща, Угорщина основним пріоритетом зовнішньої політики обрала
курс на європейську інтеграцію.
Восени 1989 р. гостра політична криза виникла в НДР. У жовтні цього року,
невдовзі після святкування 40-річчя Німецької Демократичної Республіки, відбулися
масові виступи, демонстрації в Берліні та Лейпцигу. Це змусило піти у відставку
керівництво країни на чолі з лідером Соціалістичної єдиної партії Німеччини
(СЄПН) Е. Хонеккером. У листопаді 1989 р. пішов у відставку уряд НДР у повному
складі. Змінилося ставлення до ФРН. У ніч з 9 на 10 листопада відбулась історична
подія - падіння Берлінського муру, який простояв понад 28 років.
Під впливом цих подій прискорилася загальна криза СЄПН, яка була
реорганізована і змінила назву на Партію демократичного соціалізму (ПДС).
Виникали йові демократичні партії та організації. На виборах до Народної палати
НДР, що відбулися в березні 1990 р., перемогу здобули опозиційні сили. Більшість
голосів отримав Християнський демократичний союз (ХДС). Було сформовано
коаліційний уряд, який очолив голова ХДС Лотар де Мезьєр. ПДС перейшла в
опозицію. У німецькому суспільстві розгорнулася гостра полеміка з питань про
строки, методи й форми об'єднання ФРН і НДР.
У цей час радикальні політичні зміни відбулися і в Болгарії. Боротьба серед
керівництва країни призвела до звільнення в листопаді 1989 р. з усіх партійних і
державних посад Т. Живкова, який тримався при владі протягом 35 років. Його було
виключено з партії й віддано до суду за звинуваченням у зловживанні владою.
Характерною особливістю революційної трансформації в Болгарії було те, що
демократичні реформи здійснювалися під оновленим керівництвом Болгарської
комуністичної партії (БКП). При цьому БКП намагалася докорінно реформувати і
саму себе, не випускаючи влади зі своїх рук. 1990 року партія змінила свою
програму, статут і навіть назву - стала йменуватися Болгарською соціалістичною
партією (БСП).
На виборах, що відбулися в червні 1990 р., БСП одержала понад 50 % голосів і
сформувала уряд. Однак президентом Болгарії було обрано лідера опозиційного
Союзу демократичних сил (СДС) - видатного філософа й соціолога Желю Желева. У
листопаді 1990 р. уряд соціалістів, нездатний упоратися зі складними політичними й
економічними проблемами країни, пішов у відставку. У грудні 1990 р. було
сформовано коаліційний уряд, до якого увійшли і опозиціонери, і колишні
комуністи. У липні 1991 р. Народні збори прийняли нову демократичну
конституцію Республіки Болгарії (нова назва держави).
Детонатором революційних подій у Чехословаччині стало розігнання міліцією
студентської демонстрації в Празі в листопаді 1989 р. По всій країні прокотилися
масові виступи проти партійно-державного керівництва Чехословаччини.
Всенародне піднесення відзначалося витримкою, організованістю учасників,
відсутністю насильницьких дій, що дало підстави охарактеризувати його як
«ніжну», «оксамитову» революцію. Центром руху став Громадський форум (ГФ).
Тоталітарний режим виявився без підтримки і тому швидко розвалився.
Комуністична партія Чехословаччини (КПЧ) розпалася. Розпочався демонтаж
тоталітарної системи. Держава отримала нову назву - Чеська і Словацька
Федеративна Республіка (ЧСФР). Президентом республіки замість Г. Гусака (котрий
пішов у відставку), обрали голову ГФ - драматурга, дисидента В. Гавела. У червні
1990 р. відбулися вільні, демократичні парламентські вибори. ГФ і його словацький
аналог - об'єднання Громадськість проти насильства – одержали близько половини
голосів до Федеральних зборів. Уряд країни, який очолили лідери ГФ, розпочав
ринкові реформи.
Революційні події в Румунії (на відміну від «оксамитової революції» в Празі)
супроводжувалися насиллям і призвели до багатьох людських жертв. Після кривавої
розправи 16-17 грудня 1989 р. з демонстрантами в м. Тімішоарі (загинуло понад 4,5
тис. осіб, близько 2,5 тис. було поранено) 22 грудня в Бухаресті повсталий народ за
підтримки армії скинув диктатуру клану Чаушеску, яка тривала понад 24 роки.
Влада в країні перейшла до сформованого під час революції Фронту національного
порядку (ФНП), на чолі якого стояв І. Ілієску.
Румунська комуністична партія (РКП) розпалася і припинила своє існування.
Натомість виникли десятки нових політичних партій і громадських організацій. На
парламентських виборах у травні 1990 р. ФНП здобув переконливу перемогу.
Президентом було обрано І. Ілієску. У листопаді 1991 р. парламент прийняв нову
Конституцію, яка проголосила Румунію правовою, демократичною й соціальною
державою.
Драматичного характеру набули події в Югославії, їхня особливість -
поєднання розвалу тоталітарної держави з міжусобною війною та розпадом
держави. Демократичні революції в східноєвропейських країнах сприяли зростанню
політичної активності югославських народів, які прагнули самостійності. 1990 року
розпався правлячий Союз комуністів Югославії (СКЮ) - становий хребет
тоталітарного режиму. Того ж року в усіх шести югославських республіках
відбулися вибори до місцевих парламентів. За винятком Сербії та Чорногорії, де
перемогу на виборах здобули комуністи, у всіх інших республіках вони зазнали
поразки й до влади прийшли національне орієнтовані політичні партії та
угруповання.
У червні 1991 р. Словенія і Хорватія проголосили свою незалежність. Маючи
на меті запобігти відокремленню двох колишніх союзних республік, федеральна
влада в Белграді оголосила ці акти незаконними і ввела на територію цих країн
війська. Проте у Словенії югославські війська наштовхнулися на рішучу відсіч і в
результаті нова держава відстояла свою незалежність.
На відміну від Словенії, події в Хорватії набули драматичнішого характеру,
переросли в справжню війну, яка з перервами тривала до 1995 р. Тривалість
конфлікту в Хорватії пояснювалася наявністю на її території значної сербської
меншини (600 тис. осіб), яка компактно проживала в Сербській Країні і Східній
Словенії. Сербське населення виступило за приєднання цих територій до Сербії і
проголосило Республіку Сербська Країна. Для припинення етнічного конфлікту й
розмежування воюючих сторін до країни було введено війська ООН - міжнародні
миротворчі сили. У конфлікт втрутився і Європейський Союз. Його члени в січні
1992 р. вирішили визнати всі нові держави, що забажали б вийти зі складу
Югославії. Після міжнародного визнання Хорватії Сербія автоматично ставала
агресором, бо її війська перебували на території суверенної держави. Проти Сербії
було введено міжнародні санкції. Зрештою Сербія вивела свої війська з Хорватії, але
на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська
Країна. 1995 року хорватська армія провела вдалу операцію під назвою «Буря», у
результаті якої Республіку Сербська Країна було ліквідовано, а значна частина
сербів стала біженцями. 1997 року Хорватія шляхом переговорів домоглася
суверенітету і над Східною Словенією.
У вересні 1991 р. на основі референдуму здобула незалежність Македонія,
уникнувши воєнної конфронтації. У жовтні 1991 р. парламент Боснії і Герцеговини
проголосив незалежність своєї країни. Соціалістична Федеративна Республіка
Югославія вже практично не існувала. У Белграді вирішили створити нову
Федерацію - Союзну Республіку Югославію (СРЮ) на основі об'єднання Сербії та
Чорногорії. Проголошення СРЮ відбулося у квітні 1992 р. Нову державу очолив
лідер колишніх комуністів Сербії С. Мілошевич, котрий став президентом СРЮ.
У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій
новоутвореній державі мешкало три етнічно-релігійні групи: серби (православні),
які становили 1/3 населення, хорвати (католики) та серби і хорвати, які сповідували
іслам. Сербська частина населення на чолі з Р. Караджичем прагнула приєднати
Боснію та Герцеговину до СРЮ. Мусульманська частина населення на чолі з А.
Ізетбеговичем прагнула незалежності; хорвати бажали приєднання районів
компактного проживання хорватів до Хорватії.
Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка позначилась
особливою жорстокістю, етнічними чистками, концтаборами. Скориставшись з
військовою переваги, серби захопили 70 % території Боснії та Герцеговини. Основні
бої розгорілися в районі м. Сараєво. Усі спроби світового товариства врегулювати
конфлікт мирними засобами наштовхувалися на опір сербів. Навіть уведення військ
ООН (до складу яких входили й українські миротворці) не допомогло припинити
міжетнічну війну. Тоді, за рішенням ООН, авіація НАТО і контингент військ ООН
завдали ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Мусульмани і
хорвати, скориставшись із цієї ситуації, перейшли в наступ і встановили контроль
над 50 % території Боснії та Герцеговини.
За 3,5 роки бойових дій у Боснії та Герцеговині було вбито й поранено десятки
тисяч людей, зруйновано сотні міст, населених пунктів, промислових і громадських
об'єктів. Кількість біженців і переміщених осіб перевищила три мільйони.
Зворотним моментом у цій трагедії стало створення міжнародної контактної
групи (МКГ) по Боснії та Герцеговині у складі представників Росії, США, ФРН.
Франції й Великобританії. Під час напружених консультацій МКГ у липні 1994 р.
сформувала мирний план. На його основі конфліктуючі сторони за підтримки країн -
членів МКГ у листопаді 1995 р. в американському місті Дейтон розробили пакет
мирних документів із боснійського врегулювання. 14 грудня 1995 р. в Парижі
президент Республіки Сербії С. Мілошевич, голова Президії Боснії та Герцеговини
А. Ізетбегович і президент Хорватії Ф. Туджман підписали мирну угоду. Свої
підписи під цим документом поставили й керівники країн - членів МКГ.
Мирна угода зафіксувала новий державний лад Боснії та Герцеговини. Вона
передбачала, що, залишаючись єдиною суверенною державою, Боснія і Герцеговина
складатиметься з двох адміністративно-територіальних одиниць, які
користуватимуться широкою внутрішньою автономією - Мусульмано-хорватської
Федерації (51 % території) і Сербської Республіки (49 %). У Боснії та Герцеговині
мають відбутися загальні вибори. ООН санкціонувала створення
багатонаціональних сил, котрі мають здійснювати контроль за виконанням мирної
угоди. У формуванні цих сил взяла участь і Україна.
Майже одночасно з припиненням воєнних дій у Боснії та Герцеговині було
врегульовано питання щодо повернення до складу Республіки Хорватії
самопроголошених сербських територіальних одиниць.
Розпад СФРЮ був логічним результатом насамперед внутрішніх процесів у
федерації. Можливість формування незалежних національних держав стала
свідченням якісно нової міжнародної ситуації, коли склалися умови для вирішення
національного питання на основі волевиявлення народів.
Найважливішою подією 1990 р. стало об'єднання двох німецьких держав у
єдину країну. Після падіння Берлінського муру й відкриття кордонів національна
ідея почала міцно вкорінюватися у свідомості людей. Вирішальну роль у зміні
настроїв населення мала «німецька політика» уряду ФРН, яка цілеспрямовано
форсувала реалізацію своїх стратегічних цілей щодо поглинання НДР.
Якщо внутрішні аспекти об'єднання весь світ визнав справою самих німців, то
зовнішні стали предметом активної дипломатичної боротьби. 10 лютого 1990 р.
відбувся візит у Москву канцлера ФРН Г. Коля і міністра закордонних справ країни
Г. Геншера, які провели переговори з М. Горбачовим та Е. Шеварднадзе. Головною
метою Г. Коля було переконати М. Горбачова в тому, що НДР рухається до краху.
Домогтися стабілізації становища в НДР, на думку канцлера, можна було тільки
створенням валютного, економічного та соціального союзу. Після завершення
переговорів радянська сторона заявила, що між СРСР, ФРН та НДР немає
розбіжностей із приводу того, що питання про єдність німецької нації мають
вирішувати самі німці. Обговорювалися також питання про непорушність кордонів
у Європі та про військово-політичний статус майбутньої об'єднаної Німеччини.
Радянський лідер досить твердо заявив про неприйнятність членства майбутньої
Німеччини в НАТО.
Проте вже під час наступної зустрічі, що відбулася між керівниками двох
країн у липні 1990р. у Москві, М. Горбачов погодився з тим, що ФРН після
об'єднання залишиться в НАТО. Це пояснюється тим, що наростання внутрішніх
проблем, викликаних політикою «перебудови», постійний тиск західних партнерів
залишали радянському керівництву обмежений набір засобів. Ставши заручником
політики «нового мислення», відмовляючись від будь-яких кроків, які могли б
спровокувати щонайменше загострення обстановки і критику за кордоном,
керівництво СРСР ще більше звузило політичні рамки своїх дій. Крім того, воно
серйозно усвідомлювало, що співробітництво з об'єднаною Німеччиною, хай і
членом НАТО, для Радянського Союзу набагато вигідніше, ніж конфронтація з
непередбачуваними наслідками.
31 серпня у Берліні було підписано договір між ФРН і НДР про об'єднання,
який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН 3 жовтня 1990 р. Для
обговорення міжнародних аспектів об'єднання Німеччини було проведено
переговори представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великобританії і Франції (за
формулою «2 + 4»), і 12 вересня 1990 р. у Москві було підписано Договір про
остаточне врегулювання щодо Німеччини.
Договір «2 + 4» чітко визначив статус об'єднаної Німеччини, її територію,
кордони, права й відповідальність. У Європі не створювалася нова держава, але
розширювалася Федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 р. Зовнішні
кордони об'єднаної Німеччини було проголошено остаточними, що було закріплено
у відповідних документах, підписаних ФРН із Польщею та Чехією. Передбачалося,
що до об'єднаної Німеччини входитимуть території ФРН, НДР і всього Берліна.
Отже, ні до кого жодни територіальних претензій Німеччина не матиме.
Німеччина проголосила, що з її території виходитиме тільки мир. Важливе
значення має відмова Німеччини від виробництва, володіння, розповсюдження та
розпорядження ядерною, хімічною та біологічною зброєю. Обумовлювалося, що
чисельність бундесверу до 1994 р. буде скорочено до 370 тис. військовослужбовців.
Радянські війська мали бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 р.
Протягом цього строку на території колишньої НДР і Берліна мали перебувати лише
німецькі формування територіальної оборони, не включені у структуру НАТО.
Договором було передбачено заборону розташовувати у Східній Німеччині іноземні
війська та ядерну зброю чи її носії після виведення звідти радянських військ. Також
до 31 серпня 1994 р. у Берліні мали залишатися війська США, Великобританії та
Франції.
Об'єднана Німеччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й
у міжнародних справах завдяки відмові чотирьох держав від своїх прав і
відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за
підсумками Другої світової війни. Отже, договір шести держав - ФРН, НДР, США,
СРСР, Великобританії та Франції - від 12 вересня 1990 р. остаточно ліквідував
Ялтинсько-Потсдамську систему міжнародних відносин. Руйнування повоєнного
устрою в Європі мало значні наслідки: воно не тільки привело до руйнації системи
союзів країн Східної Європи і до розпуску Організації Варшавського договору, а й
стало однією з причин розпаду Радянського Союзу.
3 жовтня 1990 р. відбулось урочисте входження нових земель до ФРН. Цей
день - день німецької єдності було проголошено національним святом. 14 жовтня
1990 р. відбулися перші вільні вибори в ландтаги (парламенти) п'яти нових земель.
Остаточно німецьке питання було вирішено після укладення в жовтні 1990 р.
угод про умови перебування на німецькій території й виведення звідти радянських
військ та підписанням 9 листопада 1990 р. Договору про добросусідство,
партнерство та співробітництво між ФРН і СРСР.
2 грудня 1990 р. було проведено вибори до бундестагу об'єднаної Німеччини,
на яких переміг альянс ХДС/ХСС. Федеральним канцлером залишився Г. Коль,
котрий сформував коаліційний уряд країни.
4. Серпневі події 1991 р. у Москві і розпад СРСР. Утворення СНД,
закінчення «холодної війни» та її наслідки.
Політика «перебудови», демократизація, гласність поступово розхитували
державно-політичний лад СРСР. З кожним роком наростала внутрішня криза КПРС
- основи тоталітарної системи. У радянській державі розгортаються національно-
визвольні рухи, що прагнули скористатися конституційним правом виходу союзних
республік зі складу СРСР. 1988 року виникли могутні національні організації -
«Народний фронт Естонії», литовський «Саюдіс» («Єдність»), «Народний фронт
Латвії», які вперше аргументовано заговорили про вихід із Радянського Союзу. У
листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР проголосила державний
суверенітет Естонії. Це був, по суті, початок розпаду радянської імперії.
На початок 1989 р. виникла, а у вересні того ж року була структурно
сформована організація «Народний рух України за перебудову». Досить швидко
«Рух» став впливовою політичною силою в Україні, опозиційною до компартії.
У Молдавії з вимогою виходу зі СРСР виступив «Народний фронт Молдови».
Ситуація в республіці ускладнювалася боротьбою російськомовного населення
Придністров'я, гагаузів та болгар за надання їм автономії в районах компактного
розселення.
У республіках Закавказзя та Середньої Азії загострюються міжнаціональні
відносини. Невизначеність етнічних кордонів, складні екологічні, демографічні та
соціальні проблеми, питання землекористування стали основою міжнаціональних
сутичок. Першим у 1988-1989рр. виник вірмено-азербайджанський конфлікт, що
спалахнув через спірність проблеми Нагірного Карабаху. Він виявився
найкривавішим, перерісши у справжню війну між Азербайджаном та Вірменією, що
тривала з 1990-го по 1993 рр. У 1989-1990 рр. міжнаціональні конфлікти вибухнули
у Фергані, Андижані, Новому Узені (Казахстан), Душанбе (Таджикистан). Вони
супроводжувалися людськими жертвами, руйнуванням будинків, вигнанням
національних меншин із районів їхнього розселення. Досить запеклими і кривавими
були грузинсько-абхазький і грузинсько-осетинський конфлікти, збройне зіткнення
між Північною Осетією та Інгушетією, на території Молдови в Придністров'ї.
Загострення міжнаціональних відносин позначилося на політичній боротьбі
під час проведення виборів до Верховних Рад союзних республік. У 1989-1990 рр.
вперше відбулися вибори на багатопартійній основі. Національно-патріотичні сили
в республіках потіснили комуністів від керма влади. У лютому 1990 р. «Саюдіс»
переміг на виборах у Литві. У березні 1990 р. Верховна Рада Литви проголосила
відновлення державного суверенітету своєї країни. Спроби центру вплинути на
керівництво Литви за допомогою економічної блокади наштовхнулися на твердий
намір литовців відстояти свою незалежність.
12 червня 1990 р. у Москві Декларацію про державний суверенітет Росії
ухвалив Перший з'їзд народних депутатів цієї республіки. Головою Верховної Ради
Росії було обрано Б. Єльцина, який перебував в опозиції до лідера «перебудови» М.
Горбачова. У червні 1991 р. Б. Єльцина всенародним голосуванням було обрано
першим президентом Росії.
16 липня 1990 р. новообрана Верховна Рада України прийняла Декларацію
про державний суверенітет України. Цей документ віддзеркалював віковічну мрію
українського народу про незалежність і свободу. Декларації про державний
суверенітет проголосили також парламенти Білорусії, Молдови, Грузії. У Вірменії
було проведено референдум, на якому абсолютна більшість населення
проголосувала за незалежність.
Втрата контролю над подіями в союзних республіках об'єднала прихильників
«твердої руки» в політичній еліті СРСР. Відбулася серія спроб силового
придушення прагнення народів Радянського Союзу до самостійності. У квітні 1989
р. війська атакували багатотисячний мітинг у Тбілісі, який проводився на підтримку
суверенітету Грузії, убивши кілька десятків людей саперними лопатками. Уже сотні
громадян впали жертвою нічного бронетанкового кидка в Баку в січні 1990 р., коли
центр рятував комуністичне керівництво Азербайджану, влада від якого переходила
до Народного фронту. У січні 1991 р. спецпідрозділ атакував Вільнюський
телецентр. На його захист піднялися мирні жителі, і знову пролилася кров.
Пересвідчившись, що СРСР невпинно йде до розпаду, і бажаючи принаймні
стримати цей процес, М. Горбачов та його найближче оточення вирішили вдатися
до найвагомішого аргументу - проведення всенародного референдуму 17 березня
1991 р. Питання в бюлетені формулювалося так, що учасники голосування могли
висловитися за підтримку ідеї оновленої Федерації. За підсумками референдуму
понад 75 % його учасників проголосували за збереження Союзу РСР. Проте в цій
акції не взяли участь Грузія, Вірменія, Молдова, республіки Балтії.
Однак підсумки референдуму не зупинили процес розпаду СРСР. Тоді М.
Горбачов зробив інший тактичний крок. 23 квітня
1991 р. він зумів підписати в підмосковній резиденції Ново-Огарьово угоду з
керівництвом дев'яти союзних республік - Азербайджану, Білорусі, Казахстану,
Киргизстану, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України. У цій
угоді, відомій як «Заява 9 + 1», декларувалися принципи нового союзного договору.
За наслідками угоди було опубліковано спільну заяву про невідкладні заходи щодо
стабілізації ситуації в країні та подолання кризи. Проте на фоні протистояння -
Горбачов - Єльцин між парламентами СРСР та Росії розгорнулася справжня «війна
законів», яка паралізувала будь-яку конструктивну діяльність і породила відвертий
вакуум влади.
Розробка проекту нової союзної угоди викликала багато суперечностей - не
лише між центром та республіками, а й усередині союзних суб'єктів. М. Горбачов
прагнув створення Союзу Суверенних Держав (ССД) як федерації, яка мала
регулюватися конституцією союзного утворення, так як в іншому разі вся повнота
влади належала б лідерам республік. 23 липня 1991 р. після тривалих дискусій у
Ново-Огарьово було схвалено проект угоди про створення Співдружності
Суверенних Держав. Остаточне підписання документа призначалося на 20 серпня
1991 р.
Проте з цим договором, що суттєво обмежував владу центру й залишав поза
Союзом шість республік, не погоджувалася консервативна частина вищого
державно-партійного керівництва. Контролюючи провідні посади в державі,
прихильники відновлення в СРСР доперебудовчих порядків 19 серпня зважилися на
державний переворот. Було оголошено про створення Державного комітету з
надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ввійшли: Голова Верховної Ради
СРСР А. Лук'янов, віце-президент Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, перший
заступник Голови Ради оборони О. Бакланов, голова КДБ В. Крючков, міністр
оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, голова Селянського союзу Б.
Стародубцев, один з найвищих керівників військово-промислового комплексу А.
Тізяков.
Залишається до кінця не з'ясованою роль у цих подіях М. Горбачова.
Формально він був ізольований у Форосі (Крим), де відпочивав. Однак певні
обставини свідчать про те, що Президент використав сценарій, який уже було
випробувано в дні тбіліської, бакинської та вільнюської трагедій. Не підтримуючи
змовників відкрито, він дав їм можливість діяти на свій страх і ризик.
 У країні було оголошено надзвичайний стан, на вулиці Москви й ряду інших
великих міст вивели війська, включаючи танки. Було заборонено вихід майже всіх
центральних газет, припинили роботу всі, крім першого, канали Центрального
телебачення, фактично всі радіостанції. Діяльність партій, за винятком КПРС,
призупинялася. ЦК КПРС вимагав від партійних комітетів підтримати переворот.
Повсюдний опір зусиллям заколотників, розгубленість у їхніх лавах,
нерішучість у військах, негативне ставлення урядів більшості країн світу та
міжнародної громадської думки - усе цеобумовило поразку путчу менш як за три
доби.
Московський переворот 19-22 серпня 1991 р. мав перешкодити підписанню
союзного договору і в таким спосіб зберегти залишки влади КПРС. Однак результат
виявився протилежний - він лише стимулював процес дезінтеграції, якому
намагався запобігти. М. Горбачов повернувся до Москви, проте владу не лише в
РРФРС, а й у союзних структурах уже захопив Б. Єльцин.
Після невдалої спроби консервативних сил здійснити державний переворот
події в країні набули революційної стрімкості. Відразу ж після провалу путчу вісім
республік заявили про свою незалежність. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР
ухвалила Акт проголошення незалежності України, за яким колишня союзна
республіка стала суверенною державою. Балтійські республіки пішли ще далі. Вже
визнані світовим співтовариством як незалежні держави, вони домоглися того, що 6
вересня 1991 р. Державна Рада СРСР за ініціативою М. Горбачова проголосувала за
визнання самостійності Естонії, Латвії та Литви.
М. Горбачов під тиском обставин був змушений залишити посаду
Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустити її Центральний комітет. Діяльність
Комуністичної партії спочатку була призупинена, а згодом і заборонена.
М. Горбачов докладав відчайдушних зусиль, щоб урятувати радянську
імперію. 14 листопада 1991 р. у Ново-Огарьово керівники семи республік (Росія,
Білорусія, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан)
оголосили про намір створити нове міждержавне утворення, однак не поспішали
втілювати його в життя, оскільки очікували результатів Всеукраїнського
референдуму щодо незалежності.
Результати Всеукраїнського референдуму були вражаючими. 1 грудня 1991 р.
понад 90 % громадян, які брали участь у голосуванні, висловилися за самостійну
суверенну державу. Того ж дня понад 61 % виборців обрали Президентом України
Леоніда Кравчука.
8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі в Білорусі лідери Російської Федерації,
України та Білорусі Б. Єльцин, Л. Кравчук та С. Шушкевич таємно від Президента
М. Горбачова прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення
Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алмати до СНД
приєднались Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова,
Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан.
25 грудня 1991 р. М. Горбачов склав свої повноваження Президента СРСР.
Увечері того ж дня Президент США Дж. Буш визнав незалежність Росії, України,
Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, тобто тих держав, у яких діяльність
компартій вже було заборонено. Визнання міжнародним співтовариством
незалежності колишніх союзних республік зробило розпад СРСР незворотним. 30
грудня 1991 р. на зустрічі глав СНД у Мінську ухвалюється рішення про остаточне
скасування державних структур СРСР.
Важливо підкреслити, що радянська імперія розпалася не внаслідок воєнної
агресії, а в результаті глибинних дезінтеграційних процесів, викликаних складними
економічними й соціальними проблемами.
У сучасній науковій літературі закінчення «холодної війни» пов'язують із
процесом краху тоталітарних режимів у країнах Центральної і Південно-Східної
Європи в результаті переможних демократичних революцій, що привели до розпаду
світової системи соціалізму, з об'єднанням Німеччини й розвалом могутнього
Радянського Союзу. Ці радикальні геополітичні зрушення стали результатом
політики «перебудови» в СРСР, «нового зовнішньополітичного мислення»
радянського керівництва на чолі з М. Горбачовим, що відбулися наприкінці 1980-х-
на початку 90-х рр. XX ст.
Крах соціалізму в центральносхідноєвропейських країнах та дезінтеграція
СРСР глобально змінили геополітичну систему світу. По-перше, зникла глобальна
двосистемність (Схід-Захід, комунізм-капіталізм) і відповідно двополюсність у
міжнародних відносинах (конфронтація по лініях СРСР-США, Варшавський
договір-НАТО). У «холодній війні» зазнали поразки соціалістичні країни на чолі з
їхнім лідером - Радянським Союзом. По-друге, у світі виникла багатополюсність з
очевидною перевагою переможця в «холодній війні» - Сполучених Штатів Америки.
Окремі центри геополітичної сили (Китай, Японія, Європейський Союз та ін.)
вимагають перегляду світоустрою, що склався після Другої світової війни,
обстоюють багатовимірність світового розвитку. По-третє, розвалилась Ялтинсько-
Потсдамська система перерозподілу Європейського континенту на сфери впливу
переможців у Другій світовій війні. По-четверте, зменшилася напруженість
міжнародних відносин, остаточно було зламано «залізну завісу», що
відокремлювала народи колишньої комуністичної імперії від решти цивілізованого
світу.
На геополітичному кліматі Європи рельєфно позначилося створення
незалежної України, що докорінно змінило статус інших країн у Східній Європі.
Уперше в новітній історії ці країни опинилися відокремленими від Росії. Незалежна
й демократична Україна посилює відчуття безпеки в Словаччині, Польщі, Румунії,
Угорщині. Відокремлення України від Росії у процесі розпаду СРСР стало, на думку
відомого американського політолога З. Бжезинського, центральною геополітичною
подією, оскільки без України Росія нездатна відродити євразійську імперію.
Сфери впливу Росії після краху СРСР суттєво звузилися. Росія зіткнулася зі
становищем, коли вона перестала бути господарем великої трансконтинентальної
імперії. Кордони держави скоротилися, як шагренева шкіра. Вони стали такими, як
із Заходом десь на 1600 р., за правління І. Грозного, з Кавказом - як на початку 1800-
х рр., із Середньою Азією - як у середині тих же років. Ці територіальні зміни
кинули суттєві виклики російським національним інтересам.
Проте й після розпаду СРСР Росія залишається найбільшою за територією
державою планети. Вона успадкувала від Радянського Союзу 75 % території, 51 %
населення, 60 % основних фондів, 76 % підприємств, що виробляли засоби
виробництва, їй належало 90 % видобутку нафти, 73 % газу, 63 % виробництва
електроенергії. В її розпорядженні перебувало 80 % експорту нафти й майже 100 %
природного газу. На початку 1990-х рр. Росія виробляла майже половину ВНП
колишнього СРСР.
 З розвалом СРСР зазнали краху й радянські впливи. Усі країни Центральної та
Східної Європи відмовилися від соціалістичного шляху розвитку, який нав'язав їм
Радянський Союз. Розпад «соціалістичного табору», основою якого були країни
соціалістичної співдружності, об'єктивно призвів до розпуску його провідних
економічних і військово-політичних структур. 27 червня 1991 р. було підписано
протокол про розпуск Ради Економічної взаємодопомоги (РЕВ), а 1 липня того ж
року - протокол про припинення діяльності Організації Варшавського договору
(ОВД), яка вже з 1990 р. (з часу об'єднання Німеччини), існувала, власне, лише на
папері.
Ураховуючи нові реалії політичного життя, Нарада голів країн-членів НАТО
5-6 липня 1990 р. прийняла Лондонську декларацію, яка внесла радикальні зміни у
воєнну доктрину блоку НАТО. Учасники наради взяли на себе зобов'язання про
ненапад на інші держави, а ядерні озброєння було проголошено «зброєю
екстремальної ситуації».
Декларація Римської сесії Ради НАТО 1991 р. виробила нову стратегічну
концепцію альянсу, яка передбачала активізацію ролі НАТО у врегулюванні
конфліктів не лише в Європі, а й за її мерами в разі загрози безпеці континенту,
формування власне європейської системи безпеки та оборони (ЄСБО) в межах
альянсу, створення Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС) з метою
налагодження взаємин з країнами Центральної і Східної Європи (ЦСЄ). Концепція
наголошувала, що політика безпеки грунтується на трьох елементах, які
доповнюють один одного: 1) діалог і співробітництво як між усіма країнами
континенту, так і в межах трансатлантичних та західноєвропейських інституцій
(НАТО, НБСЄ, ЄС, Ради Європи та ін.); 2) підтримання колективної оборонної
спроможності; 3) військовий вимір, який залишався невід'ємним для досягнення цих
цілей.
На початку 1990-х років Північноатлантичний альянс зазнав суттєвих змін. Із
військового блоку він дедалі більше став перетворюватися па політичний. Майже
всі колишні союзники СРСР по ОВД, а згодом і деякі пострадянські країни, які
утворилися в результаті розпаду СРСР, заявили про своє бажання вступити до
НАТО. Такі їхні дії значною мірою продиктовані прагненням забезпечити собі
стабільність і безпеку за нових умов.
Етапним у постконфронтаційному розвитку альянсу став Брюссельський саміт
НАТО, що відбувся 10-11 січня 1994 р. На ньому було ухвалено такі основні
рішення: запровадження програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ) як нового
підходу до співробітництва з країнами ЦСЄ та колишнього СРСР, котрий
грунтується на принципі відкритості альянсу для нових членів; домовленість про
розробку нової військової концепції Багатонаціональних об'єднаних оперативно-
тактичних сил (БООТС); започаткування обговорення в межах альянсу питання про
розповсюдження ядерної зброї; розвиток програми співробітництва з країнами
Середземномор'я.
З розвалом світової системи соціалізму й розпадом СРСР зламалася біполярна
система міжнародних відносин, що скасувало систему колишнього балансу сил на
всіх рівнях. У військово-стратегічному плану світ став виразно однополюсним.
Досить прозорі донедавна завдання оборони пересунули проблеми безпеки до
набагато складніших політичних та економічних питань.
На перше місце у військово-економічному плані однозначно вийшли США, а
також члени Європейського Союзу. Вони змогли зберегти й збагатити традиції
спільного індустріального розвитку, демократичні ідеї в галузі політичної культури,
сповідування різних гілок однієї християнської віри, мирного врегулювання
конфліктів. Через взаємне перебування у військово-політичних структурах НАТО
вони синхронізували спільні інтереси й в інших сферах життя.
Сполучені Штати Америки на початку 1990-х рр. стали незаперечним лідером
світу. Вони потрапили в унікальне становище - стали першою й єдиною справді
глобальною світовою державою. Це була їхня історична перемога над колишнім
Радянським Союзом. Віднині головною стратегічною метою США в Європі стало
зміцнення американського плацдарму на Євразійському континенті для панування
Сполучених Штатів у Євразії.
В умовах постбіполярного світу США зіткнулися з далеко ширшим колом
проблем, аніж це було в період їхнього протистояння з Радянським Союзом.
Насамперед необхідно пильно стежити за тим, щоб на міжнародній арені не з'явився
суперник, який міг би скласти конкуренцію Америці, особливо в Євразії. Звичайно,
що ні Великобританія, ні Франція, ні об'єднана Німеччина, яка досить швидко
перетворилася на лідера в Центральній Європі, тим більше будь-яка інша
європейська держава не можуть конкурувати зі США в геополітичному плані.
Інша річ - Європейський Союз. Після підписання 12-ма країнами Європи в
1992 р. Маастрихтської угоди їхні позиції в розв'язанні світових проблем значно
зміцнилися. Західна Європа намагається поступово звільнитися від дещо
принизливої опіки «старшої сестри», роль якої в роки «холодної війни» приписали
собі США і використовували як політичну та військову противагу СРСР. Неминуче
перегрупування структурних компонентів європейської системи безпеки, очевидно,
набагато підвищить вагу європейських інтеграційних інституцій, що ускладнить
військово-політичне домінування США на континенті.
Сполучені Штати Америки пильно стежать за розвитком подій в Азіатсько-
Тихоокеанському регіоні. Триває його потужне економічне піднесення. За оцінками
аналітиків, масштаби господарських досягнень регіону незабаром зрівняються з
потенціалом США, а також становитимуть 80 % сукупної економічної могутності
ЄС. За прикладом світових та європейських економічних об'єднань країни
Азіатсько-тихоокеанського регіону прагнуть до тіснішого господарського
інтегрування. Своєрідним відкриттям для світу стали спроби створення азійського
варіанта «спільного ринку». Уже існують проекти створення «Великого Китаю».
«Економічної зони Японського моря», зони вільної торгівлі в північно-західній
частині Тихого океану та ін. Якщо економіки країн регіону зблизяться ще тісніше,
дуже ймовірний перехід ролі світового економічного центру від Атлантики до країн
Азіатсько-Тихоокеанського регіону.
Наприкінці лекції наголосимо, ось па чому. Під впливом перебудовчих
процесів у СРСР, у результаті глибинних внутрішніх суперечностей системного
характеру в країнах Центральної та Південно-Східної Європи протягом 1989-1990
рр. відбулися демократичні революції. Вони привели до краху тоталітарних
комуністичних режимів, забезпечивши перемогу прогресивних демократичних сил.
За винятком Румунії і Югославії, революції мали мирний характер. Нові політичні
сили, що прийшли до влади в країнах цього регіону, взяли курс на побудову
демократичного правового суспільства на засадах ринкової економіки.
Важливою подією міжнародного значення стало об'єднання Німеччини, що
привело до ліквідації Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. На
політичній карті Європи з'явилась економічно могутня держава з населенням 87
млн. осіб, яка завдяки своєму є однією з найбільших держав світу, а нині прагне
стати постійним членом Ради Безпеки ООН.
Могутні дезінтеграційні процеси в СРСР, що стали результатом політики
перебудови, демократизації, гласності, спершу започаткували так званий «парад
суверенітетів» - прийняття вищими законодавчими органами союзних республік
декларацій про їхній державний суверенітет. Спроби М. Горбачова та його
найближчого оточення зберегти СРСР шляхом підготовки й підписання нового
союзного договору не дали бажаних наслідків. Незграбна спроба реакційних сил
здійснити державний переворот закінчилася повним провалом. На очах у світової
громадськості розвалилася радянська тоталітарна імперія. Колишні союзні
республіки стали незалежними державами. У грудні 1991 р. лідери Росії, України і
Білорусі в Біловезькій Пущі (біля Бреста) прийняли рішення про припинення
існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).
Розпад СРСР мав глобальні міжнародні наслідки. З його крахом припинилася
«холодна війна», яка тривала майже півстоліття. Відійшов у минуле поділ світу на
два ворогуючі між собою геополітичні центри. Розпалася «світова система
соціалізму» разом з її провідними структурами - Організацією Варшавського
договору та Радою економічної взаємодопомоги. Країни Центральної та Східної
Європи стали на шлях інтеграції до економічних, військових і політичних
європейських та світових структур.
США, спираючись на колосальний економічний і військовий потенціал,
перетворилися на єдиного світового лідера. Роль «світового жандарма», для якого
немає ефективного стримування, наштовхує керівні кола Сполучених Штатів на
одноосібні насильницькі акції проти порушників (з американського погляду)
міжнародних «правил поведінки». Військово-політичні акції США на світовій арені
набувають дедалі більшої спонтанності, що викликає серйозну стурбованість навіть
у союзників Вашингтона.
Література
1. Александров В. В. Есин Е. Н. Обьединение Германии и провал германской
политики Советского руководства. - М., 1995.
2. Ватлин А. Ю. Германия в XX веке. — М., 2003.
3. Горбатчук Г. О., Кудряченко А. І. Відносини ФРН-НДР: від визнання до єднання.
- К., 1994.
4. Гуськова Е. Ю. История югославского кризиса. 1990-2000.- М., 2002.
5. Договор об окончательном урегулировании в отношении Германии 1990 г. //
Вестник МИД СССР. 1990.
6. Коппель О. А. Перська затока: проблеми безпеки (80-90-ті роки). - К., 1998.
7. Коппель О. А., Пархомчук О. С. Міжнародні відносини XX сторіччя. - К., 1999.
8. Кривогуз И. М. Крушение реального социализма в Европе и судьбы
освободившихся народов. - М., 2001.
9. Міжнародні відносини та зовнішня політика. 1980-2000 роки. - К., 2001.
10. Мирский Г. Еще раз о распаде СССР и этнических конфликтах // МЭМО,
1997. - № 2.
11. Мяло К. Г. Россия и последние войны XX века (1989-2000): к истории падения
сверхдержавы. - М., 2002.
12. Павлов Н. В. Обьединение, или Рассказ о решении германского вопроса с
комментариями и отступлениями. - М., 1992.
13. Столяров К. А. Распад: от Нагарного Карабаха до Беловежской Пущи. - М.,
2002.
14. Султанов Ш. З. Региональные конфликты и глобальная безопасность. - М.,
1990.
15. Ференбах О. Крах и возрождение Германии. Взгляд на европейскую историю
XX века // Пер. с нем. - М., 2002.
16. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.:
Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ,
2006. – 368 с.
 ТЕМА 9
ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ
ПОСТБІПОЛЯРНОСТІ.
ПЛАН
1. Провідні тенденції міжнародних відносин на рубежі століть.
2. Проблема міжнародної безпеки за умов глобальних викликів
постбіполярних часів.
3. Поглиблення і розширення європейської інтеграції. Країни
Європейського Союзу в міжнародних відносинах.
4. Сучасний етап європейської інтеграції.
5. Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку XXI ст.
6. Суперечності Європейського Союзу.

1. Провідні тенденції міжнародних відносин на рубежі століть.

Геополітичні зміни початку 1990-х років привели до кардинальних змін
характеру, тенденцій розвитку світових міжнародних відносин. Відійшла у минуле
біполярність як протистояння двох суспільно-політичних систем, нової специфіки
почав набувати розподіл політичних впливів, як і характер відносин великих і малих
держав.
Але яким саме став сучасний світ, і які тенденції можуть окреслювати
перспективи його розвитку ? Відповіді на питання торкаються цілого кола проблем -
від з'ясування характеру світу, який входить в історію і стає відомим як
постбіполярність, до визначення ступеня його стабільності, шляхів і можливостей
розв'язання глобальних проблем, специфіки політичних, економічних, гуманітарних
зв'язків, інтеграційних процесів як явищ, що є найрепрезентативнішими для
міжнародних відносин періоду постбіполярних часів.
Так, «постбіполярність» - це загальне уявлення про світ, що постав унаслідок
краху комуністичної системи і, зокрема, розпаду Радянського Союзу. З погляду
багатьох сучасних, і насамперед західних публіцистів, сходження з політичної арени
СРСР надало сучасному світу однополюсної, або однополярної, спрямованості.
Даний підхід ґрунтується не тільки на чинникові збереження єдиної сьогодні
супердержави - США, а й визнанні абсолютної економічної та військової могутності
Сполучених Штатів, відвертих претензій цієї країни одноосібне керувати світом.
Об'єктивність подібних підходів може підтверджуватись реальними фактами.
Так, високі темпи розвитку американської економіки протягом 1990-х рр.
забезпечили ВНП США на початку XXI ст. на рівні майже 11 трлн. дол., що
становить третину світового валового продукту. Сполучені Штати зберігають
лідерство у військовій сфері, випереджаючи усі інші країни за більшістю параметрів
військової могутності: на частку США, зокрема, на кінець 1990-х років припадало
до 40 % усіх світових військових витрат. Економічні й військові позиції
підкріплюються політичним лідерством, коли величезна зона держав не тільки
вважає прийнятним для себе лідерство США, а й прагне досягти стратегічного й
економічного партнерства з ними.
Такі позиції пояснюються значною мірою й реально здійснюваним
гегемонізмом США, що не має на сьогодні суттєвої протидії з боку іншої держави
чи групи держав. Так, показово, наприклад, що після перемоги у холодній війні
Сполучені Штати в середньому двічі на рік (порівняно з 1,1 раза за 1980-1989 рр.)
втручалися у справи інших держав, причому специфікою такого втручання часто-
густо ставали неузгоджені з міжнародними організаціями санкції проти значної
частини держав сучасного світу. Протягом 1990-х років, наприклад, санкції США
застосовувались до 75 країн, що становили у сукупності 75 % людства. Сполучені
Штати до того ж демонстративно відмовлялися приєднуватись до міжнародних
договорів і конвенцій, здатних обмежити їхній гегемонізм певними зобов'язаннями:
за прийняття конвенції щодо заборони протипіхотних мін, Кіотського протоколу,
утворення Міжнародного кримінального суду тощо.
Неузгоджено зі світовою спільнотою США часто-густо діяли протягом
останніх десятиліть й під час розгляду найважливіших світових проблем у межах
ООН. Протягом 1986-2002 рр. Сполучені Штати, наприклад, 30 разів
використовували право вето, у той час як інші постійні члени Ради Безпеки разом
узяті - усього 15 разів. Апофеозом такої політики стала агресія США в Югославію у
1999 р., а також війна США проти Іраку 2003 р. При цьому якщо дії в Югославії
поспіль були підтримані відповідною резолюцією ООН за умов мотивування
силових дій антигуманною політикою тодішнього лідера Югославії С. Мілошевича,
війна в Іраку стала прецедентом застосування сили без санкції Ради Безпеки ООН і
по суті без переконливих і ретельно підготовлених мотивів такого застосування.
Відвертий гегемонізм США періоду 1990-х-початку 2000-х років можна
сприймати як відтворення низки фундаментальних документів, що стали
платформою формування зовнішньої політики американських адміністрацій періоду
постбіполярних часів. Серед них, зокрема, «Стратегія національної безпеки на нове
століття» (1998 р.) як основоположний документ демократичної адміністрації Б.
Клінтона і, у свою чергу, «Стратегія національної безпеки США (2002 р.) як
провідний документ республіканської адміністрації за Дж. Буша-молодшого. Попри
представництво американських адміністрацій у другій половині 1990-х-на початку
2000-х років протилежними політичними партіями обидва документи поєднуються
кількома надзвичайно важливими параметрами. Це, по-перше, сприйняття
Сполучених Штатів як найпотужнішої світової держави, що об'єктивно перебирає на
себе функції глобальної рушійної сили. По-друге, глобалізація американських
національних інтересів, а саме: включення до системи інтересів США, поряд із
невід'ємними або життєво важливими інтересами, тих, що не стосуються
безпосередньо її благополуччя, але є пов'язаними із загальним розвитком світу. По-
третє, окреслення національних інтересів США відносно всіх сучасних
геополітичних центрів та ураховуючи усі найгостріші проблеми сучасного світового
розвитку. І, нарешті, визнання силових дій як основного засобу досягнення
зовнішньополітичних цілей. Не відкидаючи або навіть визнаючи необхідність
багатосторонності у розв'язанні сучасних глобальних проблем, обидва документи
стверджують про готовність США діяти самотужки (і, зокрема без
багатостороннього або міжнародного мандата) задля реалізації своїх національних
інтересів і упередження загроз їхній безпеці.
Такі позиції, підкріплені неперевершеною економічною і військовою
могутністю США, можуть слугувати вагомим свідченням однополюсного світу. І
водночас чинник однополюсності навряд чи можна вважати абсолютно
ствердженим, ураховуючи як певні тенденції формування багатополюсного світу,
так і показники поступового зменшення здатності Сполучених Штатів дієво
впливати на світовий розвиток через складність, суперечливість і глобальність
проблем сучасних міжнародних відносин.
Характерно, що такі висновки було зроблено відомим американським
політиком Г. Кіссінджером ще 1994 р. у його відомій книзі «Дипломатія»,
спрямованій, зокрема, на аналіз тенденцій міжнародних відносин за постбіполярні
часи. «Закінчення холодної війни, - зазначає автор, - утворило ситуацію, яку
численні оглядачі називають «однополюсним» або «монополюсним» світом. Але
Сполучені Штати насправді перебувають не у такому блискучому стані, щоб
однобічно диктувати глобальну міжнародну діяльність. Америка здобула більшої
переваги, ніж десять років тому, але за іронією долі сила її стала більш
розосередженою. Таким чином, здібність Америки скористатись нею, щоб змінити
обрис решти світу, насправді зменшилась».
Зазначене пов'язується дослідником із низкою викликів однобічному
домінуванню Сполучених Штатів, серед яких - зростання економічної та військової
могутності Європейського Союзу, і насамперед через потенціал об'єднаної
Німеччини; відчутна економічна і навіть військова протидія США з боку таких
азійських гігантів, як Китай, Японія, Північна Корея; прагнення здобути впливу на
світову політику, і зокрема в межах Західної півкулі, з боку країн Центральної і
Латинської Америки... Особливу роль надає Г. Кіссінджер в плані політичних
впливів й пострадянському простору, виявляючи як тенденції до демократії в межах
окремих пострадянських республік, і в тому числі Росії, так і тенденції щодо
утворення імперського центру з боку останньої, принаймні щодо решти
пострадянських країн.
Обмежені можливості Сполучених Штатів на утримування однополюсного
світу значною мірою підтвердилося реаліями міжнародних відносин другої
половини 1990-х-початку 2000 рр. Так, щодо гегемоністських тенденцій США, то їх
масштаби виявилися вельми обмеженими, враховуючи негативні наслідки та обсяг
конфліктних ситуацій, спричинених впливом даних тенденцій на сучасний світ.
Йдеться про дестабілізацію політичної ситуації в тих регіонах, куди силовим
шляхом втручалися США, формування опозиції щодо відвертого гегемонізму
Сполучених Штатів як з боку інших великих держав, так і з боку самого
американського суспільства. Останнє, зокрема, яскраво виявилося в США під час
вторгнення американських військ в Ірак, коли дії адміністрації Дж. Буша-молодшого
були піддані нищівній критиці як через підтасовування фактів і необґрунтованість
нападу на Ірак, так і колосальні матеріальні, фінансові витрати на іракську
кампанію, що відчутним тягарем лягли на американське суспільство. Неабияке
значення для протестів громадськості Сполучених Штатів набув і чинник людських
втрат американської армії, завданих як унаслідок самої кампанії, так і через
терористичні акти, активізовані по її закінченні з боку іракських партизанських
угруповань.
Чинник внутрішньої опозиції діям американської адміністрації напередодні та
під час війни в Іраку виявив себе на тлі протестів щодо політики США з боку таких
провідних європейських держав і водночас союзників США по НАТО, як Німеччина
і Франція, до яких приєднались Росія, Китай, Індія, низка інших держав. Йдеться
насамперед про неприйняття цими державами силових дій США поза мандата ООН
і за умов, коли воєнні дії зумовлювались не стільки цілями антитерористичної
боротьби (як на цьому наголошував офіційний Вашингтон), скільки (як
наголошують незалежні аналітики) економічними, а точніше - енергетичними
інтересами США.
Розбіжності позицій США й інших країн, і передусім держав-членів НАТО,
відносно Іраку не можна сприймати сьогодні як такі, що мають фундаментальний
характер і зумовлюють формування нового антиамериканського вектору. Водночас
вочевидь йдеться про симптоми спільних дій, партнерства незадоволених країн у
сенсі стримування відвертого гегемонізму Сполучених Штатів. Це дало змогу
деяким сучасним оглядачам стверджувати про тенденції формування нових
союзницьких формувань, як, наприклад, франко-німецького «кондомініуму»,
франко-німецько-російського «трикутника», російсько-китайського союзу...
Причому, якщо розвиток політичних стосунків Франції, Німеччини, Росії набув
значною мірою традиційного характеру за постбіполярні часи, зближення Росії і
Китаю можна розглядати як нове явище, зважаючи на майже 20-річне неприєднання
Китаю до існуючих блоків та проведення китайським керівництвом політики
балансування між великими державами.
З другого боку, зростання гегемоністських орієнтацій США на межі XX-XXI
ст., і зокрема виявлення цього гегемонізму на прикладі війни в Іраку, актуалізувало
процес формування багатополюсності світу як тенденції, що почала виявляти себе
від початку постбіполярних часів. Серед країн або блоків країн, які найчастіше
розглядаються сучасними аналітиками як можливі геополітичні центри -
Європейський Союз, Китай, потенційно - Індія і навіть Росія.
Щодо ЄС, зокрема, то сприйняття його деякими спеціалістами як
геополітичного центру, здатного протистояти за могутністю і впливовістю
Сполученим Штатам, спирається на низку показових чинників. Так, Європейський
Союз набагато успішніше представлений сьогодні в економічних і політичних
вимірах, ніж США. Країни ЄС забезпечують на початок 2000-х рр. 40 % світового
торговельного обігу, тоді як показник США становить у цьому плані тільки 13 %;
країни ЄС контролюють також більшу, ніж Сполучені Штати, частку у загальному
обсязі закордонних інвестицій. Завдяки динамічному розвиткові протягом 1980-х
років, країни ЄС не тільки досягли рівня ВНП США за паритетом купівельної
спроможності й поточним обмінним курсом валют, а з середини 1990 років
перевищили його. З кінця 1990-х-початку 2000 років країни ЄС також перевищують
США по темпах зростання економіки: 1,5 % проти 1 % за 2001 р. і 1,2 % проти 0,7 %
відповідно за 2002 р.
Усупереч традиційному уявленню про неперевершеність військового
потенціалу США, ЄС є одним з найпотужніших воєнно-політичних блоків
сучасного світу. Якщо усвідомити неймовірність застосування ядерної зброї у
воєнних конфліктах за участю західних країн, пріоритет США у ядерній сфері
практично втрачає сенс. Водночас сукупні збройні сили 15 країн ЄС майже на
третину перевищують американські (1,79 проти 1,37 млн. осіб), а зі 100 найбільших
фірм-виробників зброї за результатами 1999 р. в країнах ЄС зосереджено 51, тоді як
у США - 40. До того ж європейці протягом останніх років докладають зусиль щодо
розробки власної оборонної стратегії, заснованої на утворенні загальноєвропейських
збройних сил. Це неминуче має зменшити значення військових структур НАТО, які
залишаються нині під повним контролем США, і збільшити вагомість військового
потенціалу ЄС щодо розв'язання внутрішньоєвропейських проблем.
Спроби Європи досягти самостійної зовнішньополітичної лінії ініціюються
певним чином самими США, що зміцнюють через несанкціоновані міліарні дії
негативне ставлення з боку інших країн щодо здійснюваної ними політики. Схожі
параметри, а саме прагнення зберегти незалежність від зовнішніх впливів, і
насамперед щодо внутрішнього політичного устрою, характеризують
відмежованість від США і Китаю, який розглядається деякими аналітиками як
найвірогідніший кандидат на роль другої супердержави XXI ст.
Це припущення може обґрунтовуватися орієнтаціями і реальними кроками
китайського керівництва щодо перетворення країни протягом найближчих
десятиліть на потужну, модернізовану, процвітаючу державу. Враховуючи
ресурсний, людський потенціал Китаю, реальні економічні досягнення країни
протягом 1970-1990-х рр., такі прогнози справді заслуговують на увагу. Так,
починаючи з 1978 р. протягом чверті століття, коли з ініціативи Ден Сяопіна було
прийнято офіційне рішення щодо проведення широкомасштабної економічної
реформи, щорічні темпи приросту ВВП у КНР не знижалися нижче 8 %. За
прогнозами сучасних фахівців з порівняльної економіки, навіть за зменшення
щорічного темпу зростання ВВП до 5,5 %, у 2015 р. ВВП КНР сягне рівня ВВП
США. Якщо ж до цього додати сукупний економічний потенціал китайської
діаспори (хуацяо) у Південно-Східній Азії, що активно допомагає історичній
батьківщині, загальна сукупна китайська частка у світовому ВВП сягатиме у 2015 р.
23-25 %, що є по суті майже сучасним показником США.
До того ж не можна не зважати й на те, що, будуючи «другу супердержаву»
XXI ст., китайське керівництво прагне обминути помилок, притаманних свого часу
керівництву СРСР. Так, китайська економіка не є більше автаркічним
господарством, вона все активніше інтегрується у світову економіку, у тому числі за
рахунок вступу КНР до СОТ. Величезна роль приділяється китайським
керівництвом й зміцненню позицій КНР у світовій фінансовій системі як за рахунок
поетапного зміцнення китайської грошової одиниці - юаня, гак і нарощування
золотовалютних резервів Банку Китаю, розвитку фондових бірж Гонконгу, Шанхаю
тощо. Інтегруючись у світову економіку і домагаючись високих результатів у
конкурентній боротьбі на світових ринках, керівництво КНР водночас нарощує
вплив безпосередньо по периметру своїх кордонів, а також у всій Південно-Східній
Азії як зоні традиційних китайських впливів.
Крім того, китайське керівництво надзвичайно обережно ставиться до
залучення у міжнародні конфліктні та кризові ситуації, що позитивно відбивається
не тільки на політичному, а й матеріальному статусі країни. Зворотною стороною
такої лінії є послідовне і жорстке забезпечення китайським керівництвом реального
суверенітету країни: максимальне збереження незалежності у зовнішній політиці та
питаннях національної оборони, заперечення будь-якого втручання у внутрішні
справи КНР, надзвичайно обережне сприйняття універсальних західних стандартів
прав людини, які нині підтримуються не тільки країнами Європи, а й значною
частиною країн Азії. Щодо цього Китай є набагато більше дістанційованим від
Заходу, ніж інший азійський гігант і водночас потенційний кандидат на роль
супердержави - Індія, яку західні політологи часто-густо називають «найбільшою у
світі демократією».
Індія за останні 10-12 років демонструє надзвичайні успіхи у своєму
економічному й науково-технічному розвиткові. Навіть більшою мірою, ніж Китай,
вона зробила ставку на розвиток наукоємкої промисловості та мобілізацію свого
«людського капіталу». Країна стверджується у світі за рахунок цілеспрямованої
інтеграції у світову економіку, а також у міжнародний інформаційний простір,
використовуючи, зокрема, і таку свою перевагу, як володіння індійською елітою та
представниками індійського середнього класу англійської мови. При цьому Індія, як
і Китай, докладає чимало зусиль до зміцнення свого реального суверенітету, про що
засвідчує утворення нею 1998 р. власної ядерної зброї і деяких сучасних засобів її
доставки. Низка чинників дає можливість передбачити, що у статусних цілях Індія в
найближчі 10-12 років набуде, як і Китай, ядерних засобів міжконтинентальної
дальності. Такі висновки дають змогу сприймати цю країну як одного з реальних
лідерів сучасного світу, хоча потенціал перетворення Індії на другу «супердержаву»
виглядає менш переконливим, ніж потенціал Китаю і, у свою чергу, ЄС.
А що в цьому плані можна сказати про Росію? Якщо взяти до уваги
параметри, що висувають сучасні політологи як пріоритетні для визнання країни
провідною у системі міжнародних відносин, а саме рівень економічного розвитку,
конкурентоспроможність на світових ринках, ступінь інтегрованості у світову
економіку й загальносвітовий інформаційний простір, а також рівень стабільності
політичної системи, - Росія навряд чи може вважатися сьогодні геополітичним
центром, здатним протистояти Сполученим Штатам.
Так, падіння економіки, спричинене розпадом СРСР і руйнацією
міжреспубліканських зв'язків колишнього Радянського Союзу, трансформаційні
процеси, пов'язані із формуванням ринкових відносин, фінансова нестабільність,
доповнена кризою 1998 р., багаторічне відставання в технологічному плані від країн
Заходу не могли не позначитись на економічному й політичному статусі Росії
початку 2000-х років. Показово, наприклад, що в той час як ВВП США зріс
протягом 1990-х років приблизно на 30 %, показник ВВП Росії (у межах РФ)
скоротився майже на 40 %. Хоча від початку 2000-х років відбувається помітне
зростання ВВП Росії, воно поки що не може компенсувати попередні економічні й
соціальні негаразди, а також забезпечити стрімке набуття Росією попередньої
могутності, у тому числі у плані обороноздатності країни. Це дає змогу деяким
оглядачам стверджувати, що Росія не тільки не є на сьогодні суперпотугою, а й
втратила статус великої держави, залишаючись лише впливовою країною
регіонального рівня.
Таке міркування відображає водночас крайню точку зору, що не зважає на
такий важливий компонент у визначенні статусу країни, як її ресурсний потенціал.
Росія, наприклад, володіє такою територією і такими природними й людськими
ресурсами, яких не має жодна інша велика держава, не кажучи про регіональні.
Вона успадкувала від Радянського Союзу 75 % території, 51 % населення, 60 %
основних фондів, 76 % підприємств з виготовлення засобів виробництва, їй
належить 90 % видобутку нафти, 73 % газу, 63 % електроенергії колишнього СРСР.
Росія в цілому є країною, що володіє найбільшими у світі енергоресурсами. У 2002
р., наприклад, вона вийшла на перше місце у світі за видобутком нафти, обійшовши
Саудівську Аравію як провідного члена ОПЕК і водночас найбільшого у світі
нафтового експортера. Слід додати до цього й збереження за Росією досить
високого рівня індексу розвитку людського потенціалу (ІРЛП) як елемента
економічної безпеки суспільства. Так, знизившись порівняно з СРСР за місцем
перебування ІРЛП приблизно з 34-35 місця на 62, Росія, однак, випереджає в цьому
рейтингу Китай (99 місце), Індію (128 місце), Бразилію (74 місце), Саудівську
Аравію (75 місце) - країни, що можуть претендувати на провідні позиції
регіонального і світового рівня.
Неабияке значення в сенсі визначення сучасного статусу Росії має й здатність
цієї країни забезпечити національну безпеку як завдяки території, військовому
потенціалу (йдеться про численні збройні сили, що перебувають сьогодні на стадії
модернізації, включно з ядерними боєприпасами й засобами їх доставки), так і
завдяки політичним впливам у межах СНД і за його кордонами. Особливу роль,
наприклад, для сучасної системи міжнародних відносин мають впливи Росії в
антиамериканському ісламському світі, що поряд з іншими чинниками - належністю
Росії до країн-членів «ядерного клубу», членством у Раді безпеки ООН, ресурсним
потенціалом - зберігає за нею статус великої держави. Зміцнення цього статусу за
умов подальшого демократичного розвитку країни, «підтягування» її до найбільш
розвинутих в економічному і соціальному плані держав можна співвіднести з
тенденцією відродження Росії як впливового геополітичного центру сучасного світу.
Утім на сьогодні - це швидше передбачення, ніж реальність. Ані Росія, що
виявляє тенденції відродження, ані зростаючі Індія, Китай або навіть Європейський
Союз не в змозі поки що зрівнятися зі Сполученими Штатами, які на початку XXI
ст. зберігають абсолютну першість у таких провідних сферах, як економічна,
технологічна, військова. Зрозуміло, що процес багатополюсності перебуває поки що
на початковій стадії свого формування. З другого боку, цей процес має надзвичайно
суперечливий характер. Так, слід визнати, що виявляючи тенденції протистояння
Сполученим Штатам, ЄС водночас залишається елементом єдиної зі США західної
цивілізації зі спільними для них ціннісними й ідейними орієнтирами. Наздогнавши
до того ж протягом 1990-х років Америку за темпами розвитку і зростанням
загального валового продукту, Європейський Союз може втратити досягнуте через
очікуване приєднання до його складу 11 центральноєвропейських країн. Економісти
пов'язують це із можливим падінням загального валового продукту з 22 % від
останнього поширення ЄС у 1986 р. до 9 % після очікуваного у 2004-2006 рр. і
падінням середнього показника ВНП на душу населення з 60 % у 1986 р. до 16 % у
2004-2006 рр. Отже, Європа поки що не виявляє позиції нового культурно-
історичного, економічного і політичного центру, альтернативного тому, який
зберігають за собою США.
Ще проблематичніше з економічного, політичного, військового поглядів
зазначене вище може розглядатись щодо таких країн, як Росія чи Китай, або навіть
уявленого союзу Росії і Китаю, орієнтованого проти США. Так, характерно, що
посилення гегемоністських орієнтацій США наприкінці XX-початку XXI ст. стало
передумовою зближення зовнішньополітичних позицій китайського і російського
урядів. Платформою виникнення передсоюзницьких або навіть союзницьких
відносин двох країн можна вважати, з одного боку, заяви представників
адміністрації СЩА, і зокрема міністра оборони Д. Рамсфелда на початку 2001 р. про
те, що КНР є не партнером, а суперником Сполучених Штатів, а з другого -
укладання безпрецедентного для КНР і Росії Договору про добросусідство, дружбу і
співробітництво, який врегулював довготривалі територіальні претензії обох сторін.
І водночас Росія і Китай на сьогодні більш зацікавлені у поглибленні відносин із
Сполученими Штатами, ніж переведенні їх у стан конфронтації і суперництва.
Йдеться насамперед про економічні інтереси, які зумовлюють пріоритетність
американського вектора для обох країн усупереч навіть гегемоністського тиску,
який можуть відчувати на собі ці країни з боку США. Китай, наприклад, крім усього
іншого має товарообіг зі США майже на 120 млрд. дол., з яких майже 100 млрд.
становить китайський експорт. Для порівняння - російсько-китайський товарообіг є
у 10 разів меншим за американський.
У той же час це не дає підстав нівелювати тенденції і доцільність формування
багатополюсності сучасного світу. Так, економіка Сполучених Штатів, безсумнівно,
залишатиметься найпотужнішою і протягом перших десятиліть XXI ст., вона
зберігає значні ресурси для зростання. Однак, можна із великим ступенем
вірогідності стверджувати, що нарощування відриву США від ЄС, Китаю, Індії,
низки інших країн, включаючи Росію, не відбуватиметься у подальші десятиліття
такими ж темпами, як це було у минулому. Крім того, неоглобалізм США,
виявляючись у глобальному воєнно-політичному залученні країни до світових
справ, може привести у довготерміновій перспективі до розпилювання могутності
країни як у військовому, так і економічному вимірах. Що ж до тенденції контролю
світових фінансових й сировинних потоків з боку США, то вона, як справедливо
зазначають сучасні аналітики, може загрожувати різким спадом ділової активності,
погіршенням економічної кон'юнктури і насамкінець серйозною економічною
кризою країни. Слід додати й такі можливі негативи імперської політики, як підрив
довіри до ідеологічних засад зовнішньої політики США з боку самого
американського суспільства. Наслідком цього стане зниження рівня легітимності дій
уряду, а звідси - й рівня внутрішньої стабільності як найважливішого чинника
розвитку країни. Крім того, можна передбачити й зростання протидії Сполученим
Штатам ззовні, і насамперед з боку тих країн, проти яких застосовувалися силові дії.
Це, як свідчить практика, стає платформою нових проявів міжнародного тероризму
(як проти самих США, так і їхніх союзників), нових міжрелігійних і міжетнічних
конфліктів. які загрожують дестабілізацією та розбалансуванням світового порядку.
Небезпека однополюсного глобалізму, і насамперед для національних
інтересів самих США, об'єктивно має стати платформою для зміни характеру
сучасного світу, причому тенденції щодо цього почали відверто виявлятися ще з
другої половини 1990-х років. Проте, як саме можна охарактеризувати сучасний
стан світового розвитку?
За позицією одного з найрепрезентативніших теоретиків сучасної західної
політичної думки С. Хантінгтона, обґрунтованої у праці «Поодинока суперпотуга»
(1999 р.), може йтися про одно- і багатополюсний світ - стан, який вбирає риси обох
(тобто одно- і багатополюсної) тенденцій розвитку і відзначається складністю і
багатоаспектністю сформованих у ньому геополітичних впливів. Як же
розподіляються за таких умов політичні впливи у сучасному світі?
На думку цього автора, сучасний стан міжнародних відносин дає можливість
виявити три рівні держав за характером і ступенем їх впливу на систему
міжнародних відносин. Так, «Сполучені Штати, безперечно, залишаються єдиною
державою, що зберігає перевагу в усіх сферах влади - економічній, мілітарній,
дипломатичній, технологічній та культурній - із впливом та можливістю
забезпечити свої інтереси фактично в кожній частині світу. Другий рівень складають
великі регіональні держави, що зберігають перевагу у певному регіоні світу, проте
без можливості поширення своїх інтересів до глобального масштабу, як це є
притаманним для Сполучених Штатів. Сюди входять франко-німецький
кондомініум у Європі, Росія в Євразії, Китай і потенційно Японія у Східній Азії,
Індія у Південній Азії, Іран в Південно-Західній Азії, Бразилія у Латинській
Америці, Південна Африка і Нігерія в Африці. До третього рівня належать
другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто конфліктують з інтересами
більш потужних регіональних держав. Цей рівень включає Британію стосовно до
франко-німецького союзу, Україну стосовно до Росії, Японію стосовно до Китаю,
Північну Корею стосовно до Японії, Пакистан стосовно до Індії, Саудівську Аравію
стосовно до Ірану, Аргентину стосовно до Бразилії...».
Логічно, що така ситуація не може вважатися сталою з огляду на розбіжність
інтересів угруповань, що виступають як складові сучасної системи міжнародних
відносин. Так, якщо Сполучені Штати відверто прагнуть до ствердження
однополюсної системи і діють таким чином, немовби ця система вже існує, великі
держави, зі свого боку, визнають як більш слушну для себе перспективу формування
багатополюсності, за умов якої вони могли б захищати свої інтереси односторонньо
чи колективно, незалежно від примусу, насилля чи тиску з боку впливішої
супердержави.
Але якщо уявити дану, більш віддалену перспективу розвитку міжнародних
відносин, яким чином могли б виявляти себе політичні впливи, беручи до уваги ті
країни або угрупування країн, які вже ствердили сеое як можливі лідери світу в
умовах його сучасного перехідного періоду? Так, безперечно цікавим з наукового
погляду є підхід до цієї проблеми американського дослідника Дж. Гудбі, що
моделює п'ять варіантів процесу формування нового світового порядку, враховуючи
таких учасників сучасних міжнародних відносин, як Сполучені Штати, Росія,
Європейський Союз, країни Сходу.
Щодо першої моделі, то це, за Дж. Гудбі, - система з трьома центрами влади -
Сполученими Штатами, Європейським Союзом, Росією. Сполучені Штати
залишаються втягнутими у справи Європи; Росія є державою з міцною демократією
та функціонуючою ринковою економікою, вона виявляє активний інтерес до
конструктивної участі у європейських справах; інтеграція Західної Європи
відбувається успішно, як і поширення її на Схід.
Друга модель - це система, за якою Сполученим Штатам відводиться місце
першої держави серед рівних за рахунок більшої монолітності та економічної
могутності. Європейський Союз володіє могутньою економікою, але його зовнішня
політика має фрагментарний характер. Росії вдалося утворити суспільство міцної
демократії та функціонуючу ринкову економіку, але вона відстає від Європейського
Союзу і Сполучених Штатів в економічному плані.
Третя модель - це система, де домінує Європейський Союз, тоді як
Сполученим Штатам і Росії у справах Європи відводиться минуща роль. Росія є
демократичною країною, але залишається слабкою в економічному і політичному
плані, а тому менше зосереджена на зовнішньополітичних справах, ніж на
внутрішніх і проблемах, які зачіпають її південний фланг. Ресурси та увага
Сполучених Штатів все більше спрямовується на Азію; Європа перебирає на себе
роль лідера в управлінні європейськими справами, демонструючи консенсус та
міцне і згуртоване лідерство.
Четверта модель передбачає ситуацію, за якою Росія стає другорядною
дійовою особою у європейських справах. Сполучені Штати і Європейський Союз
встановлюють більш глибокі торговельні відносини та тісно координують свої
засоби інституційного характеру; Росія є формально демократичною державою в
конституційному розумінні, але переживає внутрішні труднощі. Щоб забезпечити
собі підтримку у суперечках із Заходом, Росія шукає стратегічних партнерів на
Півдні й на Сході.
За п'ятою моделлю Сполучені Штати відіграють домінуючу роль, але
європейські коаліції, що включають і Росію, об'єднують свої зусилля для протидії
тиску з боку США. Європа повсюдно піддає запереченню політику США за
ключовими зовнішньополітичними проблемами, одночасно відбувається жорстка
конкуренція у торгівлі. Росія об'єднується з Європейським Союзом, коли це
необхідно для протидії політичному і економічному тиску з боку США.
Підходи, запропоновані Гудбі, можуть викликати певні критичні зауваження, і
насамперед через обмеженість кола дійових осіб, які, як передбачається, можуть
відігравати провідну роль у системі міжнародних відносин. І водночас дані підходи
не можуть не викликати інтересу як з погляду визнання багатоваріантності й
багатополюсності сучасного світу, так і з погляду загальної тенденції його розвитку,
пов'язаної із формуванням декількох геополітичних центрів, що впливатимуть на хід
і розвиток світових подій.
Останнє не набуло сьогодні незворотного або абсолютно ствердного
характеру. Вірогідно, як за Хантінгтоном, світ перебуває на стадії одно-
багатополюсного стану із різнобічними і часом суперечливими тенденціями
розвитку. Специфіка міжнародних відносин засвідчує, що світ перебуває на стадії
динамічних змін. Спрямування цих змін на обмеження відвертого гегемонізму
одних країн проти інших або нав'язування одним країнам світобачення інших може
сприяти зменшенню конфліктності міждержавних відносин, забезпеченню більш
гарантованого з погляду безпеки розвитку не тільки малих чи середніх, а й
найпотужніших держав, включаючи й таку супердержаву, яка усе ще зберігає
можливості керувати світом, як США.
2. Проблема міжнародної безпеки за умов глобальних викликів
постбіполярних часів.
Геополітичні зміни початку 1990-х років кардинально змінили не тільки
загальні тенденції розвитку міжнародних відносин, а й підходи сприйняття такого
невід'ємного компонента цих відносин, як міжнародна безпека.
За підходами сучасних аналітиків, міжнародна безпека - це стан міжнародних
відносин, коли створюються умови, необхідні для існування та функціонування
держав із забезпеченням їхнього повного суверенітету, політичної та економічної
незалежності, можливості опору військово-політичному тиску й агресії, їхніх
рівноправних відносин з іншими державами. Разом з тим міжнародна безпека - це
політика, яка сприяє ефективному створенню гарантії миру як для окремої держави,
так і для системи в цілому.
Характерним параметром сприйняття безпеки у біполярні часи був її
військово-політичний вимір. За умов глобального протистояння двох суспільно-
політичних систем політика безпеки охоплювала такі аспекти, як оборона,
стримування, формування й підтримка блоків, досягнення військового паритету й
водночас роззброєння задля упередження ядерного зіткнення. Принциповою рисою
постбіполярного періоду стала зміна домінанти глобального протистояння на масу
потенційних загроз меншого масштабу й водночас доволі серйозних за можливими
наслідками дестабілізації міжнародного миру. Так, сутнісною стороною сприйняття
проблеми безпеки на сьогодні є те, що хоча у результаті припинення біполярного
протистояння тенденції до зміцнення міжнародного миру у світі зросли, це не
відбилося адекватно на його стабільності. Ідеться про кількісні та якісні показники
сучасних загроз, динаміка трансформації яких у глобальні виклики становить
реальну загрозу миру, причому часто-густо не менш загрозливу, ніж за часи
глобального протистояння біполярних часів.
Аналіз міжнародних подій 1990-х - початку 2000-х років виявив такі виклики
й загрози сучасному міжнародному миру і стабільності як соціально-економічна і
політична нестабільність країн (переважно Центрально-Східноєвропейського
регіону, а також регіону колишнього СРСР), що перебували або продовжують
перебувати на перехідному етапі від тоталітаризму до демократії; міжетнічні й
міжрелігійні конфлікти в політичне чи економічно нестабільних регіонах;
розповсюдження зброї масового знищення, отримання цієї зброї чи технології її
виробництва терористичними режимами чи угрупованнями; боротьба за світові
сировинні й насамперед енергетичні ресурси; екологічні, техногенні катастрофи,
поширення природних осередкових інфекцій; інформаційна інтервенція;
міжнародний тероризм.
Слід зазначити, що за винятком соціально-економічної та політичної
нестабільності країн, що перебувають на етапі трансформації від тоталітаризму до
демократії - тенденції, що виявила себе у постбіполярні часи, - решта вказаних
загроз, маючи більш як десятилітній період формування, не є чимось якісно новим
для сучасного світу. Загострення їх за постбіполярні часи може пояснюватись
низкою важливих чинників.
1. Характерною рисою біполярних часів був його специфічний поділ на
прорадянський і проамериканський. Установлення певних «правил гри» між
супердержавами - СРСР і США - та їхніми союзниками передбачало не тільки
утримування певної рівноваги сил, а й стримування тих негативних тенденцій -
розповсюдження зброї масового знищення (ЗМЗ), суперництво за ресурси,
конфліктність, які могли б порушити цю рівновагу. Дане стосувалося не тільки країн
Європи, а й країн третього світу, включаючи такий специфічний з погляду сучасних
глобальних викликів регіон, як мусульманський світ. Завершення періоду
біполярності зумовило зростання нестабільності в різних регіонах світу, причому
тенденція перебирання Сполученими Штатами функції керівництва глобальними
світовими процесами, включаючи мусульманський світ, не тільки, як свідчать події,
не стримує негативних тенденцій, а посилює їх через протидію або готовність
протидії силовим акціям США з боку інших країн.
2. Тенденції економічного розвитку провідних країн світу, позначені
циклічними піднесеннями та спадами, висували боротьбу за ресурси як провідну
лінію міжнародної політики протягом усієї нової і новітньої історії. Досягнення на
межі XX-XXI ст. низкою країн Заходу і Сходу особливо високого, а з боку
Сполучених Штатів - надзвичайно високого рівня економічного розвитку за
зростання залежності цих країн від закордонної сировини, і передусім енергоносіїв,
надало боротьбі за сировинні ресурси не тільки особливо гострої, а й відверто
агресивної форми. Характерним в цьому плані є визначення багатьма аналітиками
чинника, що воєнну операцію США в Іраку 2003 р. було зумовлено не стільки
прагненням упередити прояв тероризму чи можливість застосування режимом
Саддама Хусейна зброї масового знищення (ЗМЗ) (наявність якої не було
підтверджено), скільки прагненням американської адміністрації встановити
контроль над іракськими нафтовими родовищами.
 3. Лінія на глобалізм, що стала провідною в міжнародній політиці Сполучених
Штатів за умов відсутності реальної протидії цій політиці за постбіполярні часи,
стала підґрунтям нового витка гонки озброєнь, ініційованого значною мірою самими
США. Так, згідно з офіційними документами американських адміністрацій
постбіполярних часів, нарощування військової могутності розглядається
керівництвом США як головний засіб попередження, залякування чи примусу до
співпраці інших держав. Зворотною реакцією щодо цього стали кроки з модернізації
збройних, і зокзема ядерних, сил не тільки традиційного опонента США - Росії, а й
інших держав. Особливо небезпечною є тенденція на володіння ядерною зброєю так
званих «конфліктних» держав, до яких традиційно відносять Іран, Північну Корею,
Лівію, донедавна - Ірак.
4. Тривалий період холодної війни, зосереджуючи зусилля СРСР і США та,
відповідно їхніх союзників на військовому, ідезлогічному, економічному
протистоянні, обмежував можливості великих держав на дієве розв'язання
глобальних екологічних проблем. Цей чинник поряд з активним використанням
розвинутими країнами технологічно небезпечного виробництва зумовив ситуацію,
коли екологія почала становити реальну загрозу значній частині людства. Так,
подальше потепління клімату Землі, підвищення рівня світового океану,
забруднення повітря небезпечними речовинами вже сьогодні висуває необхідність
евакуації населення окремих територій. Супутніми до цього проблемами можна
вважати поширення природних осередкових інфекцій, виникнення інфекційних
мутацій як причини чверті смертей серед сучасного населення планети. У поєднанні
з негараздами соціально-економічного характеру ці проблеми становлять додаткову
платформу визрівання політичної нестабільності, виникнення конфліктів
соціального, релігійного чи національного характеру в окремих регіонах чи
державах.
5. Технологічний прорив, досягнутий передовими західними країнами
протягом останніх десятиліть, зумовив різку диференціацію держав - на дуже
багатих та сильних і дуже слабких та бідних. Небезпечний розрив у рівні життя між
багатою Північчю та бідним Півднем об'єктивно утворив основу для формування
міжнародного тероризму, причому центр виникнення міжнародних терористичних
формувань через специфіку історичного розвитку виявляє себе на сьогодні у сфері
світового ісламу. Серед суб'єктивних чинників, що вплинули на характер сучасного
тероризму, - протест бідних країн проти глобалізації, перевагами якої вони не
можуть скористатись, а також протест проти тиску ТНК, що використовують в
інтересах багатих суспільств потенціал бідних країн. До цього слід додати й реакцію
бідних країн на спробу вестернізації мусульманського світу, на тривалу зневагу їх
інтересів з боку провідних і найбагатших західних країн.
Визначення тенденції на загострення проблеми міжнародного тероризму, як і
усіх інших зазначених проблем, потребує визнання і такого негативного чинника
сучасних міжнародних відносин, як зниження дієвості міжнародних структур
безпеки, покликаних стримувати розвиток загрозливих для міжнародного миру
подій. Це стосується насамперед такої міжнародної організації, як ООН, що
залишилася практично незадіяною до системи упередження, а також боротьби з
проявами міжнародного тероризму 1990-х та початку 2000-х років. Доволі
суперечливо повела себе ООН й щодо міжнаціональних та міждержавних
конфліктів - від вибору регіону для проведення миротворчих операцій та надання
гуманітарної допомоги до підтримки (як це було в Югославії в 1999 р.) сумнівних з
погляду міжнародного права силових дій. Останній і найпоказовіший факт
зменшення дієвості ООН - війна 2003 р. в Іраку, розпочата США поза санкцій ООН і
усупереч попереднім рішенням цієї організації щодо продовження міжнародного
моніторингу стосовно ЗМЗ у цій країні.
Зменшення функціональних можливостей впливу на систему сучасних загроз -
тенденція, притаманна сьогодні не тільки ООН як глобальній міжнародній
організації, а й низці впливових дотепер міжнародних структур безпеки
регіонального рівня. Активізація міжнародного тероризму, міжнаціональні й
міжетнічні конфлікти, розповсюдження ЗМЗ, екологічні, медичні проблеми
виявили, наприклад, або незадіяність, або сумнівну роль щодо їх розв'язання і таких
організацій як НАТО, ОБСЄ, структур безпеки СНД, утворюваних для принципово
інших політичних й воєнних завдань.
Отже, зниження дієвості міжнародних структур безпеки щодо сучасних
міжнародних загроз поряд з об'єктивними чинниками їх визрівання протягом
останніх десятиліть – реальна передумова нестабільного світу. Але чи можна,
виходячи із зазначеного, стверджувати на можливості збалансованих міждержавних
відносин, зміцнення міжнародної безпеки за постбіполярні часи?
Дослідники схильні розглядати це питання у розрізі двох площин - еволюції та
пристосування наявних структур безпеки до вимог та потреб нового часу і розробки
нових підходів до сприйняття системи безпеки, ураховуючи існуючі міжнародні
структури або поза ними.
Так, адаптація міжнародних структур безпеки до нових викликів та загроз слід
розглядати як найважливіший напрямок збереження миру та стабільності за сучасні
часи. Стосовно ООН це набуває особливого значення з огляду на універсальність
членства, так і на всеохоплюючий масштаб мандата цієї організації. Завдяки своїм
особливостям ООН є справді унікальним форумом, що об'єктивно впливає на
міжнародні процеси, і зокрема врегулювання міжнародних конфліктів, підтримку
миру і безпеки, розвиток співробітництва між народами в політичній, економічній,
соціальній, гуманітарній сферах.
Слід зазначити, що необхідність реформування ООН визнана сьогодні не
тільки експертами, а й керівними структурами і, відповідно, провідними діячами
ООН. Поштовхом цьому стала доповідь Генерального Секретаря ООН Кофі Анана
«Поновлення Організації Об'єднаних Націй: програма реформ» від 14 липня 1997 р.,
спрямована на окреслення стратегічних напрямів реформування організації
відповідно до потреб і вимог часу.
Так, загальновизнаними, наприклад у сенсі реорганізації ООН, є наміри щодо
досягнення єдності цілей та дій різних департаментів і структур організації задля
забезпечення комплексного і набагато швидшого реагування на сучасні міжнародні
проблеми. Назрілою є в цьому плані й структурна реорганізація ООН, спрямована, з
одного боку, на ліквідацію органів-анахронізмів (як, наприклад, органів, пов'язаних
з деколонізацією), а з другого - утворення підрозділів, здатних розробляти стратегію
боротьби з найважливішими викликами і загрозами - екологічними, медичними
проблемами, розповсюдженням ЗМЗ, міжнародним тероризмом тощо.
Суттєвого реформування потребує й система фінансування ООН, що
супроводжується хронічною фінансовою кризою, залежністю організації від
фінансових внесків декількох окремих держав. Досить зазначити, що в регулярному
бюджеті за 2002 р. більше як 50-відсоткова частка (51,4 %) була представлена
внесками США (22%), Японії (19,6%), Німеччини (9,8%), тоді як решта - внесками
188 зі 199 держав-членів ООН. Тенденція на превалюючі внески Сполучених Штатів
(протягом історії ООН вони коливались від 40 до 25 %) неодноразово ставила під
сумнів можливість ООН функціонувати незалежно від головної з її країн-спонсорів.
До цього слід додати й обмеженість можливостей ООН самостійно проводити
миротворчі операції поза блоком НАТО, і зокрема США. Ідеться про те, що ООН не
володіє потенціалом для реалізації своїх функцій щодо примусу до миру згідно з
главою VII статуту: операції з стримування агресії або припинення конфлікту
здійснюються створюваними на разовій основі коаліціями держав, причому
легітимність таким операціям може надати тільки мандат Ради Безпеки. Отже,
позитивним й цілком виправданим можна вважати рішення групи держав-членів
щодо створення бригади швидкого ступеня готовності. Крім того, обґрунтованою
вважається й лінія на досягнення сприятливих умов дії таких сил - від розробки
відповідної законодавчої бази щодо статусу та функціональних повноважень
контингентів ООН до забезпечення умов їх своєчасної дислокації через відрядження
в зону конфлікту ядра штабу місії швидкого реагування і т. ін.
Очевидною є на сьогодні й необхідність реформування Ради Безпеки ООН,
покликаної відігравати центральну роль у підтриманні миру і врегулюванні
конфліктів. Так, кардинальна зміна балансу сил у системі міжнародних відносин,
різке зростання кількості членів ООН - тенденції, що виявили себе протягом
останніх десятиліть, - об'єктивно поставили питання про зміну або, точніше,
поширення складу Ради Безпеки. Серед найреальніших претендентів на постійне
членство в Раді Безпеки - ФРН і Японія як країни, що набули особливого статусу і
впливу відповідно на європейському і азійському континентах. І водночас
включення до Ради Безпеки тільки двох додаткових членів - не єдино можливий
варіант реформування цієї структури з урахуванням пропозицій щодо членства в ній
представників усіх регіонів світу або регіональних організацій. Крім того, в колі
обговорюваних проблем - можливість обмеження чи ліквідації права вето як
політичного механізму, що далеко не завжди (і насамперед ураховуючи практику
його використання Сполученими Штатами) відповідає інтересам більшості щодо
розв'язання міжнародних проблем...
Серед напрямів реформування ООН - надання більшої ефективності системі
контролю організації за функціонуванням інших структур безпеки. Сьогодні, коли в
різних частинах світу зміцніли регіональні організації безпеки, ООН доцільно
зосередитись на глобальних проблемах міжнародних відносин з одночасним
посиленням функції на координацію, розподіл сфер дії інших структур. Такі підходи
могли б сприяти раціональнішому використанню економічних, фінансових,
військових ресурсів ООН, зростанню дієвості організації, як і світової спільноти
загалом, в сенсі розробки і реалізації стратегії відповіді на глобальні виклики й
загрози.
Формальне визнання за ООН функцій щодо координації діяльності інших
міжнародних організацій залишається, однак, скоріше бажаною, ніж
стверджувальною лінією, що часто-густо стикається з іншою тенденцією, а саме -
спробою окремих структур діяти поза і всупереч принципам та цілям ООН.
Дане стосується насамперед такої трансатлантичної оборонно-політичної
структури, як НАТО. Тенденція Північноатлантичного альянсу на провідну і при
цьому переважно силову роль у системі міжнародних відносин почала відверто
виявляти себе з другої половини 1990-х років. Як про офіційну лінію про неї було
заявлено на ювілейній сесії Ради НАТО у квітні 1999 р. із прийняттям нової
стратегічної концепції альянсу, де, зокрема, стверджувалось про можливість
використання збройних сил блоку поза зоною відповідальності НАТО і без санкцій
Ради Безпеки ООН або ОБСЄ. Про глобалістські силові зазіхання НАТО відверто
заявляло й керівництво блоку в особі помічника генерального секретаря альянсу К.
Клайбера, який зазначав, що альянс «готовий взяти на себе функції підтримки миру
в цілому світі» .
Усе це засвідчувало про формування принципово нової платформи НАТО в
системі міжнародних відносин, коли всупереч попереднім намірам на перетворення
альянсу з військової на переважно політичну організацію утверджувалася лінія на
прийняття ризиків та викликів нового покоління виключно з опорою на військову
силу. Світове співтовариство при цьому вперше зіткнулося з нарочито публічною
претензією НАТО на необмежену роль у процесі прийняття політичних рішень та
відверте ігнорування загальновизнаних міжнародних організацій підтримки миру і
безпеки. І водночас, як показали події, попри реальну силу і можливість її
застосування НАТО не менш ніж інші міжнародні організації потребує адаптації до
нових історичних умов. Так, вересневі події 2001 р. у США та наступні за цим акції
антитерористичної коаліції в Афганістані й Іраку виявили не тільки неспроможність
альянсу ефективно протидіяти тероризму традиційними силовими засобами, а й
репрезентувати себе в якості згуртованої військово-гюлітичної й оборонної
структури.
Можна із впевненістю стверджувати, що на початку XXI ст. блок НАТО
вдруге після розпаду СРСР та розпаду Організації Варшавського Договору постав
перед системною кризою як у питаннях відповідності структури та основних
можливостей альянсу щодо стримування нових загроз, так і у питаннях досягнення
консенсусу у прийнятті й реалізації важливих рішень. Йдеться не тільки про
розбіжності поглядів головних членів блоку щодо методів боротьби з тероризмом
(як це визначилось у разі війни США в Іраку), а й про спроби деяких учасників
союзу посилити самостійність європейських країн у визначенні політики безпеки.
Прикладом останнього може стати лінія, підтримувана Францією, Німеччиною,
Бельгією, Люксембургом, щодо необхідності прискорити формування єдиних
європейських збройних сил. Такі підходи європейської четвірки не мають сьогодні
підтримки ані з боку нових членів альянсу з країн Центральної та Східної Європи,
ані з боку Британії чи низки малих та нейтральних держав. І водночас вони є
елементами розколу НАТО, що за умов поглиблення розбіжності позицій його
членів може набути серйозних і неочікуваних форм.
Визнання системної кризи НАТО, як і інших міжнародних організацій,
об'єктивно актуалізувало спроби сучасних дослідників розробити принципово нову
архітектуру безпеки, здатну реально об'єднати міжнародні сили в їхній протидії
сучасним загрозам. З погляду, наприклад, українських дослідників О. Дзьобаня і О.
Панфілова, найбільш обгрунтованими можуть вважатися принаймні три моделі
безпеки, що так чи інакше відображають тенденції сучасних міжнародних відносин.
Розгляд цих моделей не може не зацікавити як з погляду на окреслення можливих
перспектив стабілізації міжнародних відносин, так і з'ясування тих позитивних чи
негативних тенденцій, що можуть сприяти або, навпаки, уповільнювати процес
розв'язання гострих міжнародних проблем.
Щодо першої з обговорюваних моделей безпеки, то вона, враховуючи
кризовий стан низки провідних міжнародних структур (як, наприклад, НАТО чи
оборонної системи країн СНД), передбачає розпуск їхніх військових організацій і
утворення нової універсальної військово-політичної системи, побудованої не на
засадах блоку, а на засадах національних оборонних систем. В основі цієї моделі -
створення об'єднаних органів військово-політичного керівництва провідних країн,
орієнтованих на стримування негативних явищ сучасних міжнародних відносин, і
зокрема протидію глобальним і регіональним загрозам.
З погляду на те, що така система безпеки могла б стати функціональною лише
за умов перебудови усього комплексу політичних і військових відносин, і
насамперед задля узгодження інтересів задіяних до неї сторін, це був би найкращий
варіант. Але найближчими десятиліттями він навряд чи буде здійсненим як через
неприйняття ідеї саморозпуску самими існуючими структурами безпеки, так і через
значні протиріччя, зумовлені корпоративністю інтересів формуючих ці структури
країн.
Друга модель передбачає утворення універсальної системи безпеки через
розширення зони відповідальності НАТО, причому не тільки і не стільки через
включення до блоку нових членів, скільки через трансформацію блоку, і насамперед
опрацювання узгоджених з інтересами світової спільноти принципів
функціонування та розв'язання глобальних проблем.
На користь цієї моделі може виступати реальне прагнення низки європейських
країн стати повноправними членами НАТО, готовність керівництва альянсу
перебрати на себе функції глобальної системи безпеки. І водночас саме останнє не
сприймається сьогодні багатьма країнами, занепокоєними сучасною стратегією
НАТО на перетворення блоку із міжнародної системи безпеки на міжнародну
систему силової опіки. Крім того, реалізація функцій універсальної системи безпеки
вимагає від блоку консенсусу позицій її членів, а це не може не викликати сумнівів,
причому не тільки через наявні протиріччя деяких країн Західної Європи і США
щодо стратегії блоку, а й через можливі протиріччя країн Західної Європи з новими
країнами-членами НАТО з посткомуністичного світу, що схильні на сьогодні
беззаперечно підтримувати США.
Додамо до цього й суперечливість процесу поширення зони відповідальності
НАТО на Схід. Так, попри вступу до НАТО у 1999 р. перших трьох країн
Центральної Європи з посткомуністичного світу - Угорщини, Чехії, Польщі - і
виявлення у розвиток процесу ще низки країн, що висловили бажання стати членами
альянсу - Албанії, Болгарії, Грузії, Естонії, Македонії, Латвії, Литви, Румунії,
Словаччини, Словенії, України, - можливості блоку у цьому плані не можуть
вважатися необмеженими. Йдеться насамперед про позицію Росії, що сприймає
тенденції на поширення НАТО від проголошення блоком у 1994 р. курсу «відкритих
дверей» як загрозу її національним інтересам. Це не тільки унеможливлює
включення Росії, як і функцій її системи безпеки до зони відповідальності альянсу, а
й ускладнює процес вступу до НАТО тих країн зі складу СНД, які продовжують
перебувати у сфері російських політичних, економічних чи військових впливів.
Прикладом у цьому плані виступає Україна, перспективи вступу якої до
НАТО залежать не тільки від відповідних рішень державних органів країни чи
досягнення нею критеріїв вступу до альянсу, а й узгодження цього питання з
північним сусідом України - Росією. Тільки за таких умов процес приєднання
України до НАТО зможе набути позитивного та передбачуваного характеру без
формування зовнішніх загроз щодо сторін, що можуть бути зацікавлені (в даному
плані Україна, США, інші країни альянсу) або виступати проти (як, наприклад,
Росія) щодо чіткіших структурних зв'язків України з Північноатлантичним блоком.
Обмеженість перспектив НАТО на набуття ним ролі універсальної оборонно-
політичної структури може надати особливої ваги третій моделі безпеки, суть якої
полягає не у підпорядкуванні військового потенціалу окремих держав чи навіть
блоків військовому потенціалу НАТО, а у співробітництві блоків задля розв'язання
міжнародних проблем.
Позитивність такого підходу може виявити себе не тільки в об'єднанні
могутніх військових угруповань, які взаємодіють одне з одним за збереження
корпоративних інтересів кожного з них, а й у реальній можливості поширення
утворюваної системи безпеки до глобального рівня. Так, у територіальному плані
нова система безпеки могла б охопити Трансатлантичний простір, весь
Європейський континент до Уралу, азіатсько-тихоокеанський регіон включно з
Росією, Китаєм, Японією, а також середньоазіатськими і південноазійськими
державами. Провідною конструкцією цьому такої системи об'єктивно могла б стати
ООН як задля коригування діяльності регіональних систем безпеки, так і задля
упередження можливих глобалістських орієнтацій з боку окремих держав чи блоків
держав.
Тенденції на співробітництво блоків або, як перший крок до цього, їх
провідних представників почали досить чітко виявляти себе з деяких напрямків
протягом останніх років. Прикладом цього є військово-політичне співробітництво
Росії і США через механізми НАТО, і насамперед через утворену в травні 2002 р.
Спільну Координаційну раду Росія - НАТО як структуру, покликану залучити
Москву до участі у формуванні стратегії Північноатлантичного блоку. Серед
функцій утвореної структури, згідно з відповідними документами, - координація
зусиль союзників щодо найгостріших проблем сучасності: боротьби з міжнародним
тероризмом; протидії розповсюдженню зброї масового знищення; контролю за
тактичними ПРО; стратегічного планування миротворчих операцій; співробітництва
по лінії МНС тощо.
Функціонування Координаційної ради Росія - НАТО може слугувати на
користь співробітництва блоків, хоча ствердження моделі співробітництва
колективних оборонних систем на глобальному рівні потребує ще чималих зусиль, і
насамперед у сенсі подолання суперечливих позицій блоків щодо протидії
глобальним викликам і загрозам. Характерно, що співробітництво по лінії Росія -
НАТО також не позбавлено суперечливих моментів, а подекуди й гостроти. Йдеться
не тільки про неприйняття Росією політики поширення НАТО на Схід, а й відверто
гегемоністських орієнтацій Північноатлантичного альянсу, що виявили себе з другої
половини 1990-х рр. Останнє стало причиною кризового стану і навіть тимчасового
розриву відносин Росії і НАТО у 1999 р. за умов агресії альянсу в Югославії і, у
свою чергу, загострення відносин Росії і НАТО у 2003 р. під час війни США в Іраку.
Отже, формування глобальної системи безпеки залишається сьогодні є не
тільки найбільш актуальною, а й найскладнішою проблемою міжнародних відносин.
Ураховуючи головний принцип такої системи, - гарантії загальної й рівної безпеки
для всіх, - йдеться про подолання конфліктності, досягнення консенсусу інтересів
всіх сторін, а це є найпроблематичнішим у відносинах сучасних провідних країн.
Що ж до назрілих кроків у сенсі формування глобальної системи безпеки, то вони
об'єктивно зумовлюються потребами міжнародної довіри. Особливу роль тут може
відіграти відмова від силових підходів розв'язання міжнародних проблем,
дотримання принципів колективної оборонної достатності, узгодження основних
напрямів розвитку збройних сил... Намагання реалізації зазначеного може стати
реальною платформою подолання конфліктності, здійснення спільних заходів,
адекватних інтересам, можливостям і потребам загальної безпеки всіх країн.
3. Поглиблення і розширення європейської інтеграції. Країни
Європейського Союзу в міжнародних відносинах.
Третя світова геополітична криза кінця XX ст., зумовлена розпадом СРСР і
розвалом світової системи соціалізму, призвела до кардинальних змін у
міжнародних відносинах. Біполярний світ, Ідо ґрунтувався на стратегічній рівновазі
протилежних «таборів» відійшов у минуле. Єдиною наддержавою залишилися
Сполучені Штати Америки. Проте однополюсний світ, гегемонізм США у світовій
політиці не влаштовує переважну більшість країн світу. Вже у 90-х роках XX ст.
стали вимальовуватися контури майбутнього багатополюсного світу. Одним із
реальних центрів міжнародних відносин все впевненіше виступають країни
Європейського Союзу, які ще за років «холодної війни» стали на шлях інтеграції.
Перший період європейської інтеграції розпочався у травні 1948 р., коли в
Гаазі зібрався Європейський конгрес, в якому взяли участь понад 800 представників
практично з усіх країн Західної Європи. Робота Європейського конгресу
завершилась в 1951 р. Саме в Гаазі було продискутовано й виявлено основні підходи
до економічної інтеграції західноєвропейських країн.
18 квітня 1951 р. Франція, Італія, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург
підписали в Парижі договір про утворення Європейського об'єднання вугілля і сталі
(ЄОВС), який набув чинності 25 липня 1952 р. Цей союз радикального змінив
ситуацію в Європі, зробивши явним відхід Франції від союзу з Англією та її поворот
у бік Німеччини.
25 березня 1957 р. у Римі шість названих країн підписали договір про
створення Європейського об'єднання з атомної енергії (Євратом) і Європейського
економічного товариства – ЄЕТ («Спільний ринок»), котрі набрали чинності 1 січня
1958 р.
Проголошення ЄЕТ було суттєвим кроком на шляху до Єдиної Європи. З
початку 1959 року митні квоти збільшилися на 20%, а митні збори знизилися на
10%, а потім, у середині 1968 р., митні збори остаточно було відмінено. Як наслідок,
товарообіг усередині ЄЕТ у 1958-1972 рр. збільшився у 9 разів, водночас обіг
торгівлі країн-членів з іншими країнами - тільки у 3 рази. В 1958-1967 рр.
середньорічні темпи приросту ВНП на душу населення становили в країнах
«шістки» близько 4 % на рік, а у Великій Британії не піднімалися вище 2,5 % на рік.
Темпи приросту іноземних інвестицій у країнах Співдружності в 1958-1965 рр. були
найвищі у світі.
На початку 60-х років у рамках ЄЕС розпочалася широкомасштабна
гармонізація політики у сфері сільського господарства, телекомунікацій,
авіаперевезень, залізничного транспорту, медичного обслуговування і т.д., що мало
значні позитивні наслідки. Європейська інтеграція стала саморозвивальним і
самопідтримувальним процесом.
 Зустріч на найвищому рівні в Гаазі (1-2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап у
процесі європейського будівництва. Саме тут країни ЄЕС схвалили концепцію
«завершення, розширення та поглиблення» інтеграції, яка мала вивести Європейське
співтовариство на якісно новий рівень.
Прийняті в Гаазі рішення визначали два шляхи інтеграційного процесу в ЄС.
Перший - торговельно-економічна інтеграція на базі наявних структур ЄС, яка мала
привести на кінцевому етапі до формування наднаціональних структур. Другий –
зовнішньополітична інтеграція, що повинна була розвиватися на основі системи
європейського політичного співробітництва (ЄПС), тобто поза системою офіційних
органів ЄЕС, на базі міждержавного співробітництва.
Компетенція системи ЄПС доволі жорстко обмежувалася:
по-перше, вона не мала поширюватися на внутрішні проблеми країн ЄС, а
також проблеми, що вони вважають сферою своїх інтересів;
по-друге, вона не могла розглядати економічні та валютні проблеми;
по-третє, не поширювалася на сферу політичних відносин із третіми країнами.
На утворену в 1974 р. Європейську раду покладалося завдання забезпечити
взаємодію офіційних структур ЄС та системи ЄПС. Саме тоді позначилася стійка
тенденція погоджувати позиції відносно зовнішньополітичних питань, що
становлять спільний інтерес, у межах ЄС.
Згідно з рішенням саміту в Гаазі з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Англія,
Данія та Ірландія. В результаті цього склад ЄЕС розширився до 9 країн і кількість
його населення зросла в півтора раза - з 185 до 273 млн. осіб.
У жовтні 1972 р. зустріч глав держав та урядів країн ЄЕС у Парижі
ознаменувала початок процесу перетворення Європейських співтовариств у
Європейський Союз - більш тісне політичне об'єднання країн-учасниць.
На сесії Європейської Ради у Фонтенбло (червень 1984 р.) було прийнято
принципове рішення про створення Європейського Союзу і розпочалася робота зі
складання Єдиного Європейського Акта (ЄЄА).
До найсуттєвіших положень Єдиного Європейського Акта належать юридичне
закріплення за Європейською Радою статусу вищого органу політичного
керівництва ЄС; розширення практики застосування принципу більшості при
голосуванні в Раді Міністрів ЄС та встановлення переліку питань, щодо яких
рішення мають прийматися одностайно; розширення компетенції ЄС на сферу
зовнішньої політики та політичних аспектів безпеки, створення постійного
Секретаріату системи міжурядових консультацій з питань зовнішньої політики
(ЄПС); розширення можливостей для Європейського Парламенту брати участь у
процесі прийняття рішень органами ЄС, надання цьому представницькому
інститутові деяких законодавчих функцій, насамперед у питаннях приєднання до ЄС
нових членів та укладання угод про асоціацію.
З набуттям у липні 1986 р. чинності ЄЄА Європейське співтовариство
отримало стабільну інституційну основу для свого подальшого існування. У 80-ті
роки до Європейського Союзу увійшли Греція (1981 р.), Іспанія і Португалія (1986
р.).
4. Сучасний етап європейської інтеграції.
Сучасний етап розвитку європейської інтеграції розпочався на початку 90-х
років XX ст. з підписанням Маастрихтських угод. На нараді представників голів
держав та урядів країн – членів Європейського співтовариства - Франції, ФРН,
Італії, Бельгії, Люксембурга, Нідерландів, Великобританії, Данії, Ірландії, Греції,
Іспанії, Португалії, що проходила в грудні 1991 р. в Маастрихті (Нідерланди), було
прийнято два документи: Договір про Європейський Союз і Заключний акт про
валютно-фінансовий союз, що мав силу договору. У лютому 1992 р. в Маастрихті
відбулося підписання цих актів, що ознаменувало утворення єдиного політичного,
економічного і валютно-фінансового союзів країн із населенням 350 млн. осіб.
Договір визначав такі основні цілі Європейського Союзу: організація
економічного й соціального прогресу, зокрема шляхом утворення простору без
внутрішніх кордонів; посилення економічної та соціальної єдності й утворення
економічного і валютно-фінансового союзу з уведенням з часом єдиної грошової
одиниці - екю; проведення спільної зовнішньої політики і політики безпеки, в тому
числі визначення з часом політики спільної оборони; посилення захисту прав та
інтересів громадян країн-членів шляхом установлення громадянства Союзу і
розширення тісного співробітництва в галузі юстиції та внутрішніх справ.
Маастрихтський договір - це значний крок уперед на шляху утворення спільної
державності (конфедеративної, а можливо, і федеративної у перспективі).
У Маастрихтській угоді було зафіксовано найважливіші принципи організації
об'єднаної Європи: принцип єдиного громадянства, прихильність єдиній політиці у
сфері освіти, культури і охорони здоров'я, а також узгодженій регіональній і
природоохоронній політиці; сформульовано фундаментальні права громадян ЄС. У
зв'язку з рішенням про введення єдиної валюти були затверджені вимоги до країн,
які претендують на участь у цьому проекті: зокрема, рівень державного боргу не
може перевищувати 60 % ВНП, бюджетний дефіцит має бути в межах 3 % ВНП,
рівень інфляції не повинен більш ніж на 1,5 % перевищувати середнє значення для
трьох країн з найменшим її показником.
У тому ж 1992 р. відбулося об'єднання країн, що раніше входили як до
Європейського економічного співтовариства, так і до Європейської зони вільної
торгівлі, в єдину Європейську економічну зону.
Важливе значення в Договорі про Європейський Союз мають положення, що
регулюють питання спільної зовнішньої політики й політики безпеки (СЗППБ).
Договір про Європейський Союз не тільки заснував механізм формування СЗППБ, а
й, на відміну від ЄПС, сформулював основні положення цієї політики:
- захист основних цінностей, інтересів та незалежності Союзу;
- посилення безпеки Союзу та його країн-членів в усіх формах;
- підтримка миру і посилення міжнародної безпеки згідно з принципами
Заключного акта в Гельсінкі та цілями Паризької Хартії;
- сприяння та посилення демократії, правової держави, повага прав людини та
основних свобод.
Для втілення в життя цих положень передбачалося використання трьох груп
інструментів: систематичне співробітництво країн-членів та прийняття декларацій;
формування спільних позицій; проведення спільних дій.
Європейською Радою у Лісабоні (червень 1992 р.) та у Брюсселі (жовтень
1993 р.) було чітко визначено основні принципи та умови, які можуть бути
використані для спільних дій ЄС: географічна близькість регіону; наявність значних
інтересів у регіоні чи країні; загроза інтересам ЄС у сфері безпеки. Було визначено
такі регіони, де ЄС має намір підтримувати глобальний мирний процес: Центральна
та Східна Європа; колишня Югославія; Росія; Середземномор'я та Магриб, у тому
числі Близький та Середній Схід; Південна Африка. Стосовно політики безпеки, то
ЄС виокремив чотири сфери, де можливі спільні дії: 1) робота ОБСЄ; 2) політика
роззброєння і контролю за роззброєнням в Європі, у тому числі заходи щодо
поглиблення довіри; 3) питання, пов'язані з нерозповсюдженням ядерної зброї; 4)
економічні аспекти безпеки, у тому числі контроль за переданням військових
технологій країнам третього світу та експорт озброєння.
У 1995 р. до ЄС вступили три країни: Австрія, Фінляндія і Швеція. Вони
перебували на такому рівні економічного, соціального і політичного розвитку, що і
країни ядра Євросоюзу. В 1995 р. виробництво ВВП на душу населення в Австрії
становило 110,3 % рівня ЄС, Фінляндії - 97, в Швеції - 102,6 %. Всі три країни могли
б увійти в ЄС і раніше, але цьому перешкоджав стан холодної війни. Вони мали
статус нейтральних чи країн, що не приєдналися, збереження якого було важливою
умовою геополітичної рівноваги і стабільності в Європі.
У 90-ті роки незворотність європейської інтеграції стала очевидною. Вже
протягом 1991-1994 рр. низка східноєвропейських країн, які раніше входили до
радянської зони впливу, - Польща, Угорщина, Чехія, Прибалтійські держави,
Словенія, Румунія і Болгарія - уклали з ЄС договори про співробітництво, а до 1996
р. подали заяви на повне членство.
В 1997 р. країни ЄС підписали Амстердамський договір, який практично
відкрив шлях до розширення Європейського Союзу і сформулював основні правила,
за якими має змінюватися його інституційна структура у разі швидкого збільшення
складу країн-учасниць. Незважаючи на те, що процес розширення ЄС викликав і
викликає чимало суперечностей і навіть конфліктів, сьогодні можна констатувати,
що основні принципи розширення визначені. Станом на кінець 2001 р., після
зустрічі лідерів ЄС в Ніцці (лютий 2001 р.) і Лекені (грудень 2001 р.), вони
полягають у такому:
1) країни ЄС де-факто відмовилися від розгляду питання про прийняття в
Союз Росії і Туреччини, чим надали чіткості і зрозумілості його географічним
кордонам;
2) схвалено ідею «гнучкості», яка передбачає існування в рамках ЄС так
званих основних країн і периферії;
3) переглянуто кількісний склад основних органів ЄС – Ради міністрів і
Європейського парламенту, в результаті чого кваліфікована більшість, необхідна
для прийняття рішень в Раді міністрів, досягла 73,9 % голосів (найбільший показник
з 1958 р.), а для блокування того чи іншого рішення нині потрібні сумарні голоси
чотирьох великих чи п'ятнадцяти малих країн ЄС.
Таким чином, Європейський Союз став єдиним у світі політичним
об'єднанням, яке має дієвий механізм поширення цінностей ліберальної демократії і
ринкової економіки.
Економічна інтеграція надавала і надає європейським країнам відчутні вигоди;
так, за 1992-1994 рр. тільки завдяки обумовленим в Маастрихтському договорі
заходам ВНП європейських країн зріс більше чим на 1,5 %, інфляція знизилася на 1-
2 % в річному обчисленні, внутрішньоєвропейська торгівля зросла на 30, а
інтенсивність припливу-відпливу капіталів між країнами-членами ЄС - на 25 %.
Курс на формування єдиної європейської економіки закріплений рішенням
про введення наднаціональної валюти - євро, що остаточно прийнято на зустрічі в
Мадриді у грудні 1995 р. З 1993 по 1998 р. всі країни ЄС, за винятком Греції,
досягли відповідності маастрихтським критеріям, і з 1 січня 1999 р. євро було
введено у безготівковий оборот, а з 1 січня 2002 р. - у готівковий. Ця
безпрецедентна акція мала і матиме доволі серйозні наслідки як економічного, так і
політичного характеру. З суто економічного погляду вона спричинить зростання
внутрішньоєвропейських торговельних потоків не менше ніж на 10 %, що дасть
змогу підвищити зайнятість на 1-1,5 %, а зниження трансакційних витрат щорічно
економитиме до 0,2 % сумарного ВНП держав-учасниць валютного союзу.
З політичного погляду перехід на єдину валюту, по-перше, демонструє
населенню дванадцяти країн імовірну ознаку європейської єдності. По-друге,
передає суттєвий важіль регулювання господарської активності до Європейського
центрального банку, який не є підпорядкованим національним урядам. По-третє,
породжує і зміцнює єдність національних політичних еліт, які зробили свою долю
залежною від цього надмасштабного експерименту. Нарешті, по-четверте, перехід
до євро практично виключає можливість виходу країн-учасниць із зони цієї
загальноєвропейської валюти.
На початку XXI ст. відбулося чергове розширення ЄС, яке відрізняється від
усіх попередніх за кількісними та якісними параметрами. Вперше до ЄС майже
одночасно вступили 12 держав, тобто його чисельний склад зріс майже вдвічі.
Десять з них: Угорщина, Польща, Чехія, Словаків, Словенія, Латвія, Литва, Естонія,
Мальта і Кіпр (грецька частина), які підписали у квітні 1994 р. в Афінах договір про
вступ, юридично стали його членами 1 травня 2004 р. і ще дві країни - Болгарія і
Румунія - приєдналися в 2007 р. Кількість населення ЄС збільшилося більш ніж на
100 млн. осіб.
За всю історію ЄС до його складу вперше вступають країни з таким істотним
відставанням за рівнем економічного і соціального розвитку. За даними 2002 р.,
лише у чотирьох країнах з дванадцяти виробництво ВВП на душу населення
перевищувало 50 % рівня ЄС, а в цілому по групі країн, що приєднуються, цей
показник становить 40 %.
Нарешті, до ЄС вперше вступають країни (за винятком Кіпру і Мальти), котрі
лише в 1990 р. розпочали перехід від усуспільненої і директивної (соціалістичної)
економіки до ринкового господарства і від комуністичної диктатури до демократії
західного зразка. І хоча загалом цей перехід відбувся, відкривши їм шлях до
європейського інтеграційного об'єднання, у цих країнах ще тривають процеси
формування ефективної ринкової економіки, правової держави та громадянського
суспільства.
У Західній Європі склалася практично одностайна думка, згідно з якою
держави ЄС ухвалили принципове рішення на користь прийняття країн ЦСЄ,
керуючись, головним чином, політичними, а не економічними міркуваннями.
Розширення Євросоюзу за рахунок країн ЦСЄ - це політичний імператив для Союзу,
який може сприяти миру, безпеці, стабільності та прогресу в Європі. На думку
провідних лідерів Європейської комісії, для країн ЦСЄ членство в ЄС має таке ж
саме значення, як свого часу вступ до ЄС Греції, Іспанії та Португалії, основним
мотивом було зміцнення демократії і стабільності в країнах, які покінчили з
тоталітарними режимами.
Більшість європейських експертів мають спільну думку, що економічний
ефект розширення для нинішніх членів ЄС буде незначним, а його вартість - дуже
високою. Ураховуючи умови, які зафіксовані в Договорі про вступ 10 країн в ЄС,
підписаному у Афінах в квітні 2003 р., а також усі економічні та соціальні чинники,
що впливають на процеси економічної інтеграції в розширеному ЄС, її динаміку в
найближчі 15-20 років можна уявити таким чином:
- 2010 р. - країни «десятки» завершують перехідний період і повністю
інтегруються в єдиний внутрішній ринок ЄС; чотири країни - Угорщина, Мальта,
Словенія і Чехія - можливо вступлять в ЕВС; певне, до цього часу чи дещо раніше
до ЕВС приєднаються також Велика Британія й Данія;
- 2010-2015 рр. - до ЕВС вступає решта країн «десятки»; до кінця періоду
завершують перехідний період і повністю інтегруються в єдиний внутрішній ринок
Болгарія і Румунія;
-2015-2020 рр. - Болгарія і Румунія вступають до ЕВС; до ЕС приєднується
Хорватія, Сербія і Чорногорія, Албанія, Македонія, Боснія і Герцеговина.
Протягом усього цього часу інститутам ЄС доведеться вирішувати
головоломні завдання координації макроекономічної політики трьох груп держав:
членів ЕВС, учасників єдиного внутрішнього ринку і новачків, котрі ще
перебувають у процесі адаптації. І весь період одним із основних напрямів політики
ЄС буде сприяння процесу реальної конвергенції трьох десятків країн, який, по суті,
починається заново і триватиме, вочевидь, не менше трьох десятиліть. Ціна такої
політики вимірюватиметься сотнями мільярдів євро.
5. Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку XXI ст.
За сучасних умов США є незаперечним лідером світового розвитку. За
прогнозами фахівців, гегемонізм США триватиме щонайменше до середини XXI ст.
Проте в історичній перспективі - поступова і неминуча втрата США свого
виключного становища у світі. За словами З. Бжезінського, для світової політики
неодмінно стане все більш невластивою концентрація влади в руках однієї держави.
Отже, США не тільки перша і єдина наддержава справді глобального масштабу, але,
наімовірніше, і остання.
Вже наприкінці XX ст. окреслились контури формування багатополюсного
світу, серед яких найвиразнішим є контури країн Європейського Союзу.
Західноєвропейська інтеграція дала Європі новий шанс. На кінець XX ст.
економічна могутність 15 країн ЄС наблизилась до американських показників - 19,8
% загальносвітового валового продукту (США - 20,4 %). Населення ЄС - 25 країн
становить понад 450 млн. осіб проти 273 млн. у США. Загальний обсяг торгівлі із
зовнішнім світом у ЄС майже на 25 % більший, ніж у США, і вдвічі більше, ніж у
Японії.
Європейський Союз здійснює безупинну торговельну експансію. Підписавши
угоди про асоціацію з понад 80 країнами, він суттєво збільшує свою значущість як
торговельного блока, як джерела інвестицій, як світового культурного центру.
Вражає і загальний військовий потенціал країн Євросоюзу. Ще наприкінці XX
ст. особовий склад сукупних збройних сил 15 країн ЄС майже на третину був
більшим за американський (1,79 млн. осіб проти 1,37 млн.), а із 100 найбільших у
світі фірм – постачальників зброї в Європі базувалося 51, тоді як у США - 40.
Після закінчення «холодної війни» західноєвропейські країни залишилися
надійними партнерами США по атлантичній солідарності. Тільки війна на Балканах
і початок реалізації курсу на деяке дистанціювання від США привели до того, що
питання про єдині європейські збройні сили було поставлене на порядок денний. Це
відбулося на франко-британській зустрічі на найвищому рівні в Сен-Мало у 1998 р.,
а у грудні 1999 р. на європейському саміті в Гельсінкі були прийняті рішення про
створення до 2003 р. прообразу європейської армії - сил швидкого реагування в
кількості 60 тис. військовослужбовців, здатних протягом року виконувати будь-які
воєнні місії в будь-якому регіоні світу. Проте як протягом останніх десятиліть, так і
сьогодні можна констатувати, що європейські держави проводять політику, котру,
нехай і з деяким перебільшенням, можна назвати політикою нейтралітету і
невтручання.
Така позиція ЄС на світовій арені вигідно відрізняється від американської, що
базується на ролі світового гегемона. У міру того, як ідея Європи, повернутої до
Атлантичного океану, замінювалась ідеєю континентальної Європи, європейська
інтеграція, що сприймалася під час «холодної війни» як метод зміцнення
атлантичного партнерства, нині розглядається як засіб створення противаги
Сполученим Штатам. На рубежі XX-XXI ст. відносини почали помітно
трансформуватися і сьогодні можна стверджувати, що саме взаємне позиціювання
ЄС і США стане основним фактором, який визначатиме політичну ситуацію у світі
XXI ст.
За останні роки суттєво поглибилися суперечності між США і країнами ЄС з
питань діяльності міжнародних інститутів та угод. За висловом колишнього
Генерального секретаря ООН Б. Бутрос Галі, Сполучені Штати, використовуючи
тактику залякування і право вето, примушують Організацію Об'єднаних Націй
визнавати легітимність дій США, створюючи за її допомогою коаліції та
накладаючи санкції на небажані Америці країни. Коли ж європейським лідерам
вдається провести через ООН резолюції, котрі засуджують американську
односторонню політику, США відразу змінюють своє ставлення до основного
міжнародного інституту, звинувачуючи його в тому, що він уже давно не відповідає
новій розстановці сил на світовій арені і є анахронізмом.
Саме з приходом до влади команди Дж. Буша-молодшого суперечності
сягнули апогею. Адміністрація Буша домоглася значного скорочення американських
виплат ООН, пообіцявши сплатити лише поточні борги. Президент США відхилив
пропозицію про створення Міжнародного кримінального суду, пояснивши це тим,
що європейська ініціатива суперечить інтересам американських громадян.
У відповідь на односторонню політику президента США Рада з економічної і
соціальної політики ООН 3 травня 2001 р. прийняла рішення про виключення
Сполучених Штатів з Комісії з прав людини. Таке трапилось вперше в історії ООН,
створеної за ініціативи Сполучених Штатів, і, звичайно, сприймалося громадською
думцою могутньої держави як «образа американської гідності».
Виключення США з деяких міжнародних інститутів – це природна реакція на
їх політику у справі світоустрою. Сполучені Штати виступають проти багатьох
найважливіших ініціатив ООН з прав людини. Тільки дві країни - Сполучені Штати
та Ірак (досить цікаве сусідство) до цього часу не ратифікували Конвенцію ООН з
прав дитини 1989 р. Немає американських підписів під договорами, які забороняють
застосування тортур, використання протипіхотних мін (1990 р.), Декларацією про
право на належне харчування (1999 р.)
США не бажають розглядати питання про включення права на освіту, роботу і
медичне обслуговування у Загальну декларацію прав людини. США практично не
беруть участі у таких міжнародних інститутах, як Організація ООН з питань освіти,
науки і культури (ЮНЕСКО), Програма розвитку ООН, Управління Верховного
Комісара ООН у справах біженців.
Кіотський протокол має за мету зменшити поширення вуглекислого газу до
2012 р. до 5,2 % від рівня 1990 р. Альтернативний план Дж. Буша передбачає
тимчасове обмеження на використання деяких забруднювачів (вуглекислий газ до
них не належить), котрі згодом відплатяться з верхом. За оцінками ЄС,
американський план не тільки не зменшує, а збільшує поширення вуглекислого газу
на 33 %.
Європейський Союз і США уособлюють собою дві якісно різні стратегії
взаємодії західної цивілізації із зовнішнім світом. Різне ставлення населення ЄС і
США до міжнародних проблем повною мірою виявилося після 11 вересня 2001 р. У
своїй більшості громадяни країн ЄС вважають агресивність американської політики
причиною ненависті до Сполучених Штатів з боку багатьох регіонів світу і гадають,
що самі США мають значну долю відповідальності за спрямовані проти них
терористичні акти. Вони скептично сприйняли американську відповідь на події 11
вересня, що виразилося у створенні всесвітньої «антитерористичної коаліції», яка
так і не досягла своєї головної мети - затримки і покарання основних організаторів і
натхненників варварських акцій. Спроба США компенсувати відсутність результату
однієї операції початком іншої - «роззброєння» режиму Саддама Хусейна -
викликала несприйняття у Європі. У лютому-березні 2003 р. європейськими
країнами прокотилася хвиля антивоєнних виступів, небачених з початку 1980-х
років. Від 60 до 80 % громадян найбільших європейських країн - Німеччини,
Франції, Великої Британії, Італії та Іспанії - виступили проти початку війни з
Іраком, 45-70 % вважають, що США прагнуть ініціювати цю війну виключно заради
контролю над іранською нафтою, а 50-71 % вважали, що засвоєння американських
цінностей і традицій є загрозою для європейської ідентичності.
Останніми роками політика Європейського Союзу все виразніше орієнтується
на встановлення і підтримку більш справедливого і гуманного світового порядку.
Маастрихтським договором встановлено, що політика Співдружності у сфері
сприяння розвитку повинна підтримувати стійкий економічний і соціальний
розвиток країн, що розвиваються, і передусім тих, які опинилися в найбільш
важкому становищі. Всі 15 країн ЄС (без урахування нових 10 країн ЦСЄ) входять
до складу Комітету зі сприяння при ОЕСР. За підсумками 1999 р., вони направили
на програми допомоги країнам, що розвиваються, 26,8 млрд. дол. - утричі більше,
ніж США. Швеція, Нідерланди і Данія виявилися лідерами за розмірами
пожертвувань у розрахунку на душу населення своїх країн - 190, 203 і 331 доларів
відповідно (аналогічний показник для США становить 33 дол.). Незважаючи на те,
що останніми роками частка ВНП, котра спрямовується для підтримки третього
світу, стійко знижується в більшості розвинутих країн, багато держав ЄС складають
виняток з цього правила: в Швеції частка відповідних витрат за період з 1950 по
1993 р. зросла з 0,04 до 1,01 % ВНП, у Німеччині - з 0,11 до 0,38 %, у Нідерландах –
з 0,27 до 0,84 %, а в США, навпаки, вона знизилася з 0,56 % на початку 1960-х років
до 0,08 % в 1997 р.
Фінансування витрат на програми допомоги країнам, що розвиваються, із
загальноєвропейського бюджету в першій половині 90-х років XX ст. зросло майже
в 15 разів, у результаті чого Європейська комісія стала п'ятим за розмірами
допомоги донором у світі, а сумарні зусилля ЄС забезпечують близько 66 % всієї
допомоги, котра надається країнам третього світу. Важливо зазначити, що така
благодійність знаходить порозуміння у більшості громадян європейських країн,
досягаючи 55-74 % їх населення.
Країни ЄС мають досить стабільні і динамічні стосунки з пострадянською
Росією. Провідні діячі Євросоюзу чітко усвідомлюють, що Росія за своїм
географічним положенням в політичному, економічному і культурному плані була і
залишається передусім країною європейською. З об'єктивних причин Росія на
даному етапі і на найближчу перспективу не ставить перед собою завдання
формального вступу до Європейського Союзу. Проте це не означає, що вона має
намір залишатися осторонь від загальноєвропейських інтеграційних процесів.
Навпаки, одним із найважливіших напрямів європейської політики Росії з погляду
забезпечення її національних інтересів є всебічний розвиток відносин з
Європейським Союзом на основі загальних цінностей з метою підвищення
загального рівня соціально-економічного розвитку країни, максимального
наближення його до загальноєвропейських стандартів.
Саме такі ідеї закладені в прийнятому на Санкт-Петербурзькому саміті Росія -
ЄС в травні 2003 р. рішенні про формування чотирьох загальних просторів: 1)
економічного; 2) простору свободи, безпеки та правосуддя; 3) співробітництва у
сфері зовнішньої безпеки; 4) наукових досліджень і освіти, включаючи культурні
аспекти.
На Римському саміті ЄС - Росія, який відбувся в листопаді 2003 р., схвалено
Спільну концепцію формування Загального європейського економічного простору
(ЗЄЕП), що вимагає врахування просування Росії до вступу у Всесвітню
Торговельну Організацію (ВТО) та її зобов'язань у рамках інших інтеграційних
форматів.
У сучасних умовах триває поетапне формування Загального простору
зовнішньої безпеки шляхом створення адекватної нормативної бази взаємодії Росія -
ЄС у контексті Європейської політики у галузі безпеки і оборони (ЄПБО), на основі
схвалено в Римі Спільної декларації про зміцнення діалогу та співробітництва з
політичних питань і питань безпеки. В практичному плані першим досвідом стала
участь Росії в поліцейській місії ЄС в Боснії і Герцеговині. В листопаді 2003 р.
російські представники взяли участь у командно-штабних навчаннях ЄС. Росія і ЄС
активно співпрацюють з основних міжнародних проблем, включаючи такі, як Ірак,
Афганістан, взаємодіють в ООН, «квартеті» міжнародних посередників з
близькосхідного врегулювання.
Є певні напрацювання і на шляху до Спільного простору у сфері науки, освіти
і культури. Між Росією і ЄС діє Угода про співробітництво у сфері науки і
технологій. У вересні 2003 р. на Берлінській конференції європейських міністрів
освіти прийнято рішення про включення Росії до Болонського процесу, який
передбачає гармонізацію стандартів у сфері освіти, що, зокрема, відкриває для
російських вищих навчальних закладів можливість для підключення до програм ЄС
у сфері міжуніверситетських обмінів ЄС. Тут відкриваються широкі можливості для
розвитку культурних зв'язків, загалом контактів між людьми.
6. Суперечності Європейського Союзу.
У сучасних умовах Європейський Союз зіткнувся з цілою низкою
суперечностей, зумовлених як внутрішніми чинниками (породженими самою
інтеграцією), так і зовнішніми, що є результатом глобалізації світової економіки.
Одна з найважливіших проблем - реформування наднаціональних інститутів.
Особливої актуальності вона набула після розширення ЄС 2004 р. Головним (і
єдиним) критерієм, згідно з яким всі країни отримують визначену кількість голосів в
європейських інститутах, є кількість населення, яка різко коливається - від 367 тис.
осіб в Люксембурзі до 82 млн. осіб у Німеччині. В результаті інтереси жителів
малих країн (з населенням до 10 млн. осіб) подані значно ширше, ніж великих.
Проблема набула особливого значення у зв'язку з останнім розширенням ЄС, в
основному за рахунок бідніших країн ЦЄС. На саміті в Ніцці у 2000 р. було
прийнято рішення про нове розподілення голосів в інститутах ЄС після розширення
2004 р. Найгостріша суперечність виявилася в тому, що малі країни не
погоджуються відмовитися від своїх «важелів», а великі, особливо Німеччина, не
бажають втрачати свій вплив в ЄС-25.
У цьому світлі особливої гостроти набула проблема лобіювання інтересів у
зв'язку з перерозподілом фінансових ресурсів через бюджет ЄС. Набагато бідніші
країни ЦСЄ із сукупним населенням 110 млн. осіб можуть, захищаючі свої інтереси,
блокувати важливі рішення, сприяючи таким чином неефективному розподіленню
матеріальних і фінансових ресурсів.
Нове розширення ЄС суттєво ускладнює вироблення спільних рішень.
Наприклад, із 342 голосів в Раді міністрів, згідно із системою голосування
«кваліфікованою більшістю», необхідно набрати 2/3 голосів, котрі повинні відбивати
інтереси як мінімум 50 % населення ЄС. Навіть якщо гіпотетичне припустити, що
всі малі й бідні країни (з душовим ВВП менше 75 % від середнього показника по
ЄС) проголосують одностайно, то і тоді кваліфіковану більшість голосів набрати не
вдасться. Крім того, з найбільш складних питань (наприклад, зовнішня політика,
освіта) в наднаціональних інститутах ЄС прийнято систему тільки одностайного
голосування. Інакше кажучи, кожна країна має право накласти вето. Тому не
виключено, що ЄС-25 буде дуже важко домогтися «одностайного голосування».
На рубежі XX-XXI ст. країни ЄС зіштовхнулися з низкою соціальних
проблем. Однією з найгостріших є проблема безробіття, хоча її доля знизилася з 11,1
% у 1994 р. до 7,7 % у 2002 р. Більше 40 % безробітних перебували поза ринком
праці більше року.
Загострення соціальних проблем в ЄС за останні роки привело до появи
маргінальних груп населення, котрі доволі слабо інтегровані в суспільне життя і є
найбільш вразливими. В Євросоюзі відбуваються розмови про «маргіналізацію
Європи». Концепція «внутрішнього виключення» розробляє методи захисту
суспільства в цілому від індивідуальних груп населення. Концепція «зовнішнього
виключення» розглядає методи захисту індивідуальних груп від суспільства в
цілому. Згідно з другою концепцією, основними рисами маргіналізації
європейського суспільства є ізоляція, самотність, «відірваний» спосіб життя, слабка
мотивація для кар'єрного зростання та ін. Отже, «соціальне виключення» не
обмежується матеріальною бідністю, а показує переважно бідність духовну.
Наростання соціальних проблем веде до зростання популярності партій
соціального спрямування. Так, в Європарламенті, сформованому на 1999-2004 рр.,
другою за чисельністю була Європейська соціальна партія, котра мала 175 мандатів
із 626.
Одна з важливих проблем - єдина аграрна політика (ЄАП) ЄС. Незважаючи на
те, що частка сільського господарства в його ВВП не перевищує 2,5 %, ЄАП є
найдорожчим напрямом діяльності Союзу, поглинаючи майже половину всіх коштів
витратної частини його бюджету (в 2003 р. - 45 %). Значні субсидії фермерам,
суттєво завищені ціни для споживачів і надлишки сільськогосподарських продуктів
традиційно породжують критику як всередині ЄС, так і з боку його основних
торговельних партнерів.
Фермери відіграють значну політичну роль у країнах Євросоюзу, незважаючи
на те, що частка сільського господарства в загальній зайнятості скоротилася з 25 % у
1958 р. до менш як 5 % у 2003 р. (в Греції і Португалії - 22 і 15 % відповідно). За
останні роки фермери зміцнили свої позиції в політичних партіях правого крила,
котрі стали відбивати їх інтереси значно більшою мірою, ніж ліві партії. В багатьох
країнах ЄС існують дуже сильні фермерські організації - наприкінці 90-х років XX
ст. їх налічувалося близько 130.
ЄАП ґрунтується на системі штучного підтримання цін, котра є досить
високою. Багато продуктів виробляється в кількості, котра значно перевищує попит,
що призвело до утворення надлишків на складах. Це стало результатом
інтервенційних (гарантованих) цін, за якими уряд викуповує сільськогосподарську
продукцію. За сучасних умов близько 70 % всієї сільськогосподарської продукції ЄС
так чи інакше покривається інтервенційними цінами. Логіка існування ЄАП
примушує Євросоюз вводити високі мита на імпорт сільськогосподарської
продукції, що ускладнює становище «третіх» країн-експортерів.
Незважаючи на певні кроки у бік уніфікації європейських і середньосвітових
цін на продукти харчування, немає вагомих підстав говорити про швидке і
кардинальне реформування ЄАП. Значною мірою це пов'язано з новим
розширенням ЄС. На підтримку сільського господарства країн-кандидатів у 2000-
2006 рр. виділено тільки 3 млрд. євро, з 2006 р. цю суму передбачено значно
збільшити. Прибутки фермерів із країн ЦЄС, що приєдналися до Євросоюзу,
збільшаться за рахунок подорожчання продуктів харчування, що буде зумовлено
інтервенційними цінами. Конкуренцію сільгоспвиробників із країн «третього світу»
обмежуватимуть податками, що неминуче спричинить черговий конфлікт зі
Світовою Організацією Торгівлі.
Однією з головних суперечностей, що є породженням інтеграції, - зростаюча
поляризація між країнами і регіонами за рівнем життя. Значення даної проблеми
особливо зросло з розширенням 2004 р. і стало ще актуальнішим, коли до ЄС
увійшли Румунія і Болгарія в 2007 р. До розширення 2004 р. в ЄС існували значні
диспропорції як на рівні країн (Північ - Південь), так і на регіональному (наприклад,
Захід - Схід в Німеччині чи Північ - Південь в Італії) рівні. Не випадково, другою за
значенням витратною статтею бюджету ЄС є регіональна політика, частка якої
становить близько 34 %.
Проблема перерозподілення фінансових коштів через євросоюзний бюджет
від багатих до бідних є наріжним каменем формування бюджету, виділення регіонів-
бенефіціарів і лобіювання національних інтересів в євросоюзних інститутах.
Традиційно основними «вкладниками» в скорочення міжрегіональних диспропорцій
на основі «взаємної солідарності» і «поглиблення інтеграції» є Німеччина, Швеція,
Фінляндія, Данія, Австрія, Нідерланди, Люксембург і Велика Британія. Головними
ж одержувачами є Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія й Італія.
Найбільшу критику у країн-донорів викликає неефективність регіональної
політики. Наприклад, Італії так і не вдалося значно скоротити суттєві диспропорції
між північними і південними областями, хоча протягом останніх двадцяти років її
Південь був головним реципієнтом структурних фондів ЄС. В Іспанії, не зважаючи
на допомогу південним і центральним областям, поляризація простору навіть
збільшилась через могутній економічний розвиток Барселони і Мадрида, які
успішно використовують переваги єдиного ринку. Греція і Португалія так і
залишаються переважно аграрними країнами із завищеною роллю столиць у
соціально-економічному та політичному житті.
В перспективі можна очікувати посилення регіональних контрастів. Бідні
країни з ЦСЄ в наднаціональних інститутах будуть лобіювати свої власні інтереси.
Основна фінансова допомога буде перерозподілятися на їх користь, а невирішені
проблеми італійського Півдня, Греції, Португалії і Іспанії будуть загострюватися.
Література
Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки) / В. А.
Манжола, М. М. Білоусов, Л. Ф. Гайдуков та ін. - К.: Либідь, 1999.
Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки). Л. Ф. Гайдуков,
В. Г. Кремень, Л. В. Губернський та ін. - К.: Либідь, 2001.
Иноземцев В. Возвращение Европы. В авангарде прогресса: социальная
политика в ЕС // МЭМО. - 2002. - № 2. - С. 3-14.
Иноземцев В., Кузнецова Е. Возвращение Европы. Обьединенная Европа на
пути к лидерству в мировой политике // МЭМО. - 2002. - № 4. - С. 3-14.
Нарочницкая Н. Европа «старая» и Европа «новая» // Междунар. жизнь. -
2003. - № 4. - С. 45-63.
Терентьев А. «Новый мировой порядок» США или европейское
мироустройство? // МЭМО. - 2003. - № 7. - С. 31-42.
Иноземцев В., Кузнецова Е. Европейцы согласны уважать интересы Америки,
но не жертвовать собственными ценностями // Междунар. жизнь. - 2003. - № 4. - С.
64-79.
Черников Г., Черникова Д. Европа жаждет независимости // Междунар. жизнь.
- 2003. - № 9-10. - С. 77-92.
Борко Ю. Расширение и углубление европейской интеграции // МЭМО. - 2004.
- № 7. - С. 15-29.
Гавриков Д. Европейский Союз как территория противоречий // МЭМО. -
2004. - № 12. - С. 88-95.
Храбан І. Краще бути з лідером, ніж проти нього // Політика і час. - 2004. - №
1. - С. 17-27.
Пухлий В. Розширення ЄС: наслідки для України // Політика і час. - 2004. - №
2. - С. 21-24.
Кухарская Н. Украина и Европейский Союз // МЭМО. - 2005. - № 1. - С. 100-
106.
Чижов В. Россия - ЕС. Стратегия партнерства // Междунар. Жизнь. - 2004. - №
9. - С. 23-34.
Чалий В., Пашков М. Центр Разумкова. Україна - ЄС: барометр показує... //
Дзеркало тижня. - 2005. - № 40 (568). - С. 1,4.
Бажанов З. Неизбежность многополюсного мира // Междунар. жизнь. - 2003. -
№ 8. - С. 44-51.
Бакланов А. Новые вызовы и угрозы // Междунар. жизнь. - 2002. - № 12. - С.
47-52.
Басараб М. На противагу російському впливу // Політика і час. - 2003. - № 5. -
С. 70-75.
Белоногов А. Другой ООН у нас нет // Междунар. жизнь. 2003. - № 6. - С. 69-
88.
Бессмертных А. Иракская война и ее возможные последствия // Междунар.
жизнь. - 2003 - № 7. - С. 29-44.
Бофук О. Політизація блоків, мілітаризація союзів... Нові тенденції у сфері
міжнародної безпеки // Політика і час. - 2003. - №12. - С. 21-32.
Гудби Дж. Неразделенная Европа. Новая логика мира в американо-российских
отношениях. - М.: Междунар. отношения, 2000.
Гура В. Момент істини // Політика і час. - 2003. - № 4. - С. 54-58.
Дзьобань О., Панфілов О. Фундамент європейської безпеки - воєнний //
Політика і час. - 2003. - № 9. - С. 30-39.
Дудко І. Д. Національні інтереси США у постбіполярному світі. - К.: КНЕУ,
2003.
Іванов П., Халоша Б. Россия - НАТО: Европейская безопасность на рубеже
столетий // Мировая экономика и междунар. отношения. - 2001. - № 4. - С. 3-13.
Иноземцев В. В поисках международной стабильности // Междунар. жизнь. -
2003. - № 6. - С. 24-31.
Иноземцев В. Россия в системе международных отношений XXI века //
Междунар. жизнь. - 2003. - №9-10. - С. 67-81.
Киссинджер Г. Дипломатия / Пер. с англ. В. Б. Львова. - М.: Ладомир, 1997. -
848 с.
Кокошкин А. Россия - сверхдержава, великая или региональная держава? //
Международная жизнь. - 2002. - №9-10. - С. 36-66.
Кортунов С. В. Становление нового мирового порядка. // Междунар. жизнь. -
2002. - № 6. - С. 74-94.
Костенко Г. За умов глобальних викликів // Політика і час. - 2003. - № 9. - С.
25-29.
Марцун Є. Китайський фактор. XXI століття: відновлення біполярності чи
виклик Пекіна і відповідь Вашингтона? // Політика і час. - 2003. - № 10. - С. 59-68.
Шергін С. До справедливого міжнародного порядку. Китайські політологи про
багатополюсний світ // Політика і час. - 2003. - № 5. - С. 56-60.
Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.:
Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ,
2006. – 368 с.
 ТЕМА 10
УКРАЇНА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН.
ПЛАН.
1. Зовнішня політика України на шляху до незалежності.
2. Відносини України з Росією та країнами СНД.
3. Україна у східноєвропейському регіоні.
4. Відносини України зі США та європейським союзом.
5. Співробітництво України з міжнародними організаціями (НАТО, ООН,
РЄ).

1. Зовнішня політика України на шляху до незалежності.

Розпад Радянського Союзу та поява нових незалежних держав у Європі
докорінно змінили геополітичну карту світу наприкінці минулого століття.
Незалежні держави, а серед них і Україна, відігравали важливу роль в об'єднані
Європи, подоланні наслідків «холодної війни», зміцненні стабільності у регіоні.
Українська держава від перших днів свого заснування стала повноцінним гравцем
на міжнародній арені, планомірно здійснюючи свою зовнішню політику,
спрямовану на захист національних інтересів.
Перебудовчі процеси в Україні привели до демократизації суспільного життя,
зростання громадянської активності та поширення національної свідомості. Саме у
такій складній та неординарній ситуації активізувалася зовнішньополітична
діяльність України. Уперше про своє бажання формувати власну стратегію відносин
з іноземними державами та міждержавними організаціями Україна заявила в
декларації про Державний суверенітет 16 липня 1990 р. Саме в цьому документі
наголошувалося: «Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює
безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється
дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у
діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного
забезпечення національних інтересів Республіки... Українська РСР визнає перевагу
загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм
міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права». 25 грудня 1990
р. Верховна Рада УРСР прийняла «Постанову про реалізацію Декларації про
державний суверенітет України», яка є першим стратегічним документом у сфері
формування власної зовнішньої політики.
У цей непростий час зовнішня політика України будувалася відповідно до
геополітичних змін, котрі відбувалися у світі - суверенізація колишніх радянських
республік, розпад Варшавського блоку та перемога демократичних революцій у
країнах Східної Європи, потепління у відносинах між СРСР та країнами Заходу й
закінчення «холодної війни». Саме виходячи з цих чинників будувалася зовнішня
політика УРСР напередодні проголошення незалежності.
З початком перебудовчих процесів викрилася антидемократична та просто
безглузда національна політика, що проводилася в СРСР, тому посилився
відцентровий рух народів, що населяли радянську імперію. Керівництво країни
намагалося усілякими засобами зупинити цей процес - зберегти СРСР, тому
посилився тиск з боку Москви на Україну. УРСР, у свою чергу, намагалася
привнести у відносини з радянським центром елементи партнерського рівноправ'я.
В листопаді 1990 року відбулася зустріч представників Верховної ради УРСР з
демократичною частиною Парламенту РСФСР, які підписали договір про
добросусідські відносини між двома державами. Це був перший договір між
Україною та Росією, що базувався на принципах рівності та партнерства й свідчив
про готовність обох країн формувати відносини на якісно новому рівні. Хоча вже
тоді виявилося різне розуміння та трактування статусу Кримської автономії, що в
майбутньому призвело лише до загострення конфлікту.
Зміна влади в країнах Східної Європи у 1989-1990 рр. поставила перед
зовнішньополітичним відомством УРСР нові завдання, адже йшлося про
найближчих сусідів. Слід зазначити, що стосунки з цими країнами формувалися на
дружній основі. Україна тоді мала достатню підтримку з боку Польщі,
Чехословаччини, Угорщини й Румунії. Нагадаємо, що в цей період пожвавилися не
тільки офіційні відносин з цими країнами, а й діалог на рівні різних політичних та
громадських організацій, що сприяло зближенню між Східноєвропейськими
країнами. В 1989 р. на першому з'їзді Народного Руху України були присутні
представники Польщі, країн Балтії та Закавказзя, котрі підтримали прагнення
українців до незалежності. В травні 1990 р. відбулася зустріч українських та
польських парламентаріїв у містечку Яблонів під Варшавою, у ході якої було
закладено підвалини майбутнього співробітництва між двома країнами. У жовтні
1990 р. до Києва прибули міністри закордонних справ Угорської та Польської
республік, які провели переговори з українським керівництвом, що закінчилися
підписанням україно-угорської та україно-польської декларацій про співробітництво
та відсутність претензій між країнами. У цей же період відбувалося зближення з
демократичними силами республік Прибалтики та Закавказзя.
Налагодженню добросусідських відносин між державами сприяла також і
виважена політика української сторони стосовно національних меншин. У 1989 р.
Верховна Рада прийняла Закон «Про національні меншини в Україні», один з
найдемократичніших у тогочасній Європі, згідно з яким всі народи, що проживали
на території України, дістали можливість вільного національно-культурного
розвитку.
Інший напрям нової української дипломатії був пов'язаний із західним
вектором зовнішньополітичної діяльності. Згідно з «Декларацією про державний
суверенітет» Україна проголосила про свої наміри стати на шлях до зближення з
країнами Європи та США. Вже у квітні 1990 р. українські дипломати на Колегії
МЗС заявили про необхідність децентралізації та створення незалежної національної
доктрини зовнішньої політики УРСР та участі країни у двосторонніх відносинах з
провідними державами світу та міжнародними організаціями. Однак, незважаючи на
зусилля українських дипломатів, багато політиків на Заході були проти різких змін у
системі усталеної геополітичної рівноваги.
У листопаді 1990 р. голова українського МЗС звернувся з офіційним листом
до країн-учасниць Наради з питань безпеки та Співробітництва в Європі, що
відбувалася у Парижі 19-21 листопада 1990 р., з проханням прийняти делегацію
України в статусі спостерігача. Однак країни-учасниці не задовольнили прохання
України, порадивши їй узгодити це питання з керівництвом СРСР.
Задекларована М. Горбачовим політика «нового мислення» вимагала від
провідних країн світу більш гнучких дій. На той час США займали обережну
позицію стосовно процесу суверенізації на теренах СРСР за винятком країн Балтії.
Розпад комуністичного блоку супроводжувався міжетнічними конфліктами та
громадянськими війнами, тому керівництво США не було готове узяти на себе
відповідальність за стабільність у регіонах, котрі здавна вважалися зоною інтересів
Росії. Крім того, підтримка національно-демократичних сил тоді не входила до
пріоритетних напрямів зовнішньої політики держдепартаменту США. Уряд США
намагався досягти більшої поступливості від М. Горбачова у питанні об'єднання
Німеччини й розуміючи, що радянське керівництво болюче реагуватиме на будь-які
спроби втручання у внутрішні справи СРСР, декларував про свій нейтралітет щодо
майбутнього устрою Союзу. Крім того США також турбувала проблема
зовнішнього боргу СРСР, оскільки у разі розпаду країни було б не ясно, хто
зобов'язується його виплатити.
Певний вплив на позицію США мали конфлікти, що виникли на території
азіатських республік СРСР та в Югославії у 1989-1991 рр. Американський уряд
пов'язував ці братовбивчі конфлікти винятково з послабленням повноважень центру
й тому намагався підтримати М. Горбачова у спробі зберегти СРСР. Саме цим
пояснюється розчарування, що викликала доповідь президента Дж. Буша у Києві
перед депутатами Верховної Ради. Американський президент заявив, що Радянський
Союз має зберегтися у межах нової федерації на основі добровільної інтеграції.
Хоча багато політиків на Заході були не готові до розпаду СРСР й формування нової
парадигми міжнародних відносин у постбіполярному світі, Україна дістала певну
підтримку, насамперед з боку конгресменів США. Конгрес США, маючи добрі
відносини з української діаспорою - однією з найчисельніших та впливовіших в
Америці, підтримував демократичні ініціативи в Україні та сподівання українців на
власну незалежність.
Спроби комуністичного керівництва зберегти СРСР на початку 1990-х років
остаточно зазнали фіаско. Радянська імперія була приречена, оскільки зростала
політична активність населення, поглиблювалися економічна криза та криза влади,
зросли самосвідомість та прагнення людей до власної незалежності. День 24 серпня
1991 р. надав українському народові нового шансу на формування власної
незалежної держави. Одразу з проголошенням Акта про державну незалежність в
Україні розгортаються державотворчі процеси. Одним з найголовніших атрибутів
державності для кожної країни є право на незалежні, рівні відносини з іншими
державами. Напередодні всеукраїнського референдуму голова Білого дому заявив
представникам української діаспори, що США визнає Україну, якщо народ
підтвердить свій вибір на всеукраїнському референдумі, незалежно від позиції Росії.
Це, безумовно, був серйозний крок на трансформацію зовнішньої політики США.
Одразу після рішення референдуму - 2 грудня – Польща першою визнала
Україну як незалежну державу. Того ж дня прем'єр-міністр Канади заявив, що його
держава також визнає Україну. Отже, розпочався процес дипломатичного визнання
України, що на той момент було основним чинником для формування власної
зовнішньої політики. Серед країн, які в перші дні визнали Україну, були: Ізраїль,
Німеччина, Велика Британія, Італія, Китай, Японія. 25 грудня 1991 р. Україну
визнали й США.
У перші місяці незалежності перед Україною постало завдання найбільшої
ваги - домогтися якнайширшого визнання з боку усіх країн світу. Вже у грудні 1991
р. молоду державу визнали 68 країн, у 1992 р. - 132. Процес визнання розтягнувся на
кілька років, і сьогодні Україна визнана 165 країнами світу.
2. Відносини України з Росією та країнами СНД.
 Розпад СРСР поставив перед колишніми республіками нові завдання на
міжнародній арені. Для Росії за нових геополітичних умов необхідно було зберегти
інструмент впливу на колишні союзні республіки, що тепер перетворилися на
незалежні держави, тому Б. Єльцин потребував наддержавного органу, що мав би
закріпити домінуючі позиції Росії в регіоні. Однак на зустрічі глав держав України,
Білорусії та Росії, що відбувалася у Мінську, йому вдалося домогтися створення
лише союзу між колишніми республіками. 8 грудня 1991 р. Б. Єльцин, Л. Кравчук,
С. Шушкевич підписали у Біловезькій Пущі угоду про створення Співдружності
незалежних держав (СНД). Пізніше 21 травня було підписано Алма-Атинський
протокол, за яким до співдружності долучилися колишні республіки СРСР за
винятком країн Балтії.
Існування СНД мало б пом'якшити економічні та політичні наслідки розриву
між країнами, що мали багаторічну спільну не тільки політичну та економічну
історію, а й міцні культурні, наукові та етнічні зв'язки. Важливим завданням для
нового союзу було встановлення принципу правонаступності, що на жаль так і не
було виконано до кінця. Потрібно нагадати, що інтеграційні процеси на території
колишнього СРСР не завжди відповідали національним інтересам багатьох
учасників, насамперед України. Саме тому СНД так і не виконало свою місію. У
більшості випадків колишні «братні республіки» намагалися будувати взаємини з
чистого аркуша на основі існуючої традиції міжнародного права. Вже 11 грудня
1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон про встановлення дипломатичних зносин з
колишніми країнами СРСР, який передбачав будівництво відносин на рівноправній,
паритетній основі з усіма країнами.
В рамках взаємовідносин України з колишніми республіками СРСР непрості
стосунки склалися з Російської Федерацією. Перший договір, що був підписаний ще
в листопаді 1990 р. між головою Верховної Ради України та Президентом Російської
Федерації, заклав підвалини для нормальних і динамічних відносин. Однак за кілька
місяців після краху комуністичної системи політична ситуація в Москві змінилася.
Для Росії усвідомлення свого постімперського статусу відбувалося надзвичайно
болісно. У країні була наявною криза національної свідомості, що базувалася на
почутті образи та приниження внаслідок програшу великого змагання із Заходом.
На всіх рівнях політичної еліти почали лунати незадоволені голоси з приводу втрати
Росією статусу наддержави. Часто в цьому безпідставно звинувачували колишніх
сусідів.
На початку квітня 1992 р. головнокомандувач збройних сил СНД Є.
Шапошников, згідно з указом президента Б. Єльцина, заявив, що Чорноморський
флот перебуває під юрисдикцією тільки Російської Федерації. До того ж заяви
вищого керівництва, зокрема віце-президента РФ О. Руцкого, в яких містилися
територіальні претензії, змусили МЗС України вжиті адекватні заходи.
Верховна Рада України прийняла заяву, де поряд із критикою логіки
російських претензій зокрема заявлялося: «Якщо б Україна стала на такий шлях,
вона б у свою чергу могла б заявити про своє право на частину Балтійського,
Північного, Тихоокеанського флотів і Каспійської флотилії, а також висунути
претензії щодо заселених українцями суміжних з Україною територій. Ще раз
заявляємо, що Україна не має ні до кого територіальних претензій, але й не
сприймає їх на свою адресу». Однак ця заява не зупинила російське керівництво від
подальших кроків. У травні 1992 р. Парламент Росії, спекулюючи на болючій темі
розірваних економічних зв'язків та міжетнічних конфліктів, заявив, що Ухвала
Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму до складу УРСР не має
законних підстав, чим грубо порушив суверенітет Української держави. Ця
безпідставна та декларативна заява призвела до наростання конфлікту, що постійно
підігрівався радикальними політиками та ЗМІ з обох сторін. Слід нагадати, що
ситуація навколо Криму того часу була справді небезпечною, оскільки відбувалися
збройні сутички на всьому посткомуністичному просторі - в Югославії,
Придністров'ї, Закавказзі та Середній Азії. У відповідь українська сторона заявила
протест, який підтримали міжнародні організації, зокрема й ОБСЕ. Наша сторона, у
пошуках союзників, також звернулася до Північноатлантичної асамблеї із заявою, в
якій ішлося: «За схемою, що вже використовувалася структурами колишнього СРСР
стосовно Прибалтійських держав, Парламент Росії сьогодні пробує мотивувати своє
втручання у внутрішні справи України тим, що в Криму нібито має місце
порушення прав російського населення. Такими закидами безпідставно спекулюють
створені і підтримувані з Росії на території Криму шовіністичні організації,
діяльність яких спрямована на відокремлення Криму від України».
Влітку 1992 р. обидві сторони спробували зрушити процес навколо Криму та
спадщини Чорноморського флоту з мертвої точки. В результаті переговорів між
керівництвом Російської Федерації та України світ побачили Дагомиська та
Ялтинська домовленості, котрі передбачали подвійне керівництво флотом і знімали
проблему територіальних претензій. Однак ці договори не мали подальшої
юридичної сили, оскільки українську сторону було позбавлено доступу на військові
бази флоту, і вона не могла розпоряджатися його майном. До того ж 5 грудня 1992 р.
з'їзд народних депутатів Росії доручив Парламенту розглянути питання про статус
міста Севастополя як частини Російської Федерації. У відповідь МЗС України
заявило протест, а Верховна Рада виступила із заявою в якій зазначалося, що
декларація парламенту Росії є прямим зазіханням на суверенітет Української
держави. Нарешті Рада Безпеки ООН у липні 1993 р. засудила рішення Парламенту
Росії «Про статус міста Севастополя» й визнала його несумісним із статутом ООН.
Отже, політичне протистояння, що виникло одразу після розпаду СРСР між
колишніми сусідами, розв'язане не було. Криза 1992 р. у відносинах між Україною
та Росією була найгострішою за всю історію двосторонніх взаємовідносин
слов'янських країн. Лише зі зміною внутрішньополітичної ситуації в обох країнах
стосунки між ними потеплішали. Після жовтневих подій 1993 р. у Москві й
розпуску реакційного парламенту та приходу до влади Л. Кучми в 1994 р., який
задекларував курс на зближення з північним сусідом, почалася нормалізація
стосунків між двома державами. Саме з цього часу політичні дискусії поступилися
економічному співробітництву та налагодженню економічних зв'язків у рамках
угоди про вільну торгівлю між РФ та Україною від 29 червня 1993 р. Хоча надалі
залишалися невизначеними питання сплати Україною за користування російськими
енергоносіями, спільної експлуатації газопроводу та використання інших
транзитних можливостей України тощо. В 1994-1995 рр. Україна підписала в рамках
СНД цілу низку угод, зокрема про приєднання до євразійського об'єднання вугілля
та металу та Міждержавного економічного комітету, згідно з якими Україна мала
узгоджувати свою тарифну політику зі своїми економічними партнерами. Політика
квот та тарифів прив'язувала українського виробника лише до економічного
партнерства з нестабільною економікою Росії. Формується схема енергозалежності
вітчизняного виробництва, що, у свою чергу призводить до подорожчання
українських товарів, а отже, і втрати конкурентоспроможності.
Не було остаточно вирішено й питання розподілу Чорноморського флоту на
початку 1990-х років, оскільки пропозиція України поділити майно флоту у
співвідношенні 50 на 50 так і не дістала підтримки. У червні 1995 р. нарешті в Сочі
було укладено угоду про розподіл майна Чорноморського флоту, однак вже за рік
Державна Дума Росії прийняла закон «Про заборону розподілу Чорноморського
флоту», що знову загальмувало процес взаємопорозуміння навколо Криму.
Однак незабаром позиція Росії змінилася. Вже у 1996 р. весь світ побачив
катастрофічний провал політики Росії на Північному Кавказі. Саме тому
керівництво Російської Федерації було змушено відмовитися від планів тиску на
Україну. Прийшов час врегулювати найвразливіші конфлікти й почати будувати
відносини з нового аркуша. На початку 1997 р. пожвавішали консультації між
керівництвом обох держав, і нарешті було досягнуто домовленості про візит Б.
Єльцина до Києва.
У травні 1997 р. у столиці нашої держави було підписано «Договір про
дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією».
Цей договір одразу охрестили «великим», оскільки він регламентував два
найболючіших питання - Криму та сплати боргу України за енергоносії. Згідно зі
статтею третьою: «Високі Договірні сторони будують відносини одна з одною на
основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності,
непорушності кордонів, регулювання спорів, незастосування сили, або загрози
застосування сили, виключаючи економічні та інші способи тиску, права народів
вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання
прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного
виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм
міжнародного права». Для України було найважливішим те, що РФ зобов'язувалася
поважати непорушність існуючих кордонів та територіальну цілісність України.
Хоча, незважаючи на ініціативи української сторони, не було проведено
делімітизація кордону, що призвело до низки конфліктів на зразок протистояння
навколо острова Тузли у Керченській протоці. Надалі відносини обох держав були
позбавлені драматизму та напруги минулих років. Вони були переведені у площину
економічної доцільності та прагматизму. Майже 40 % вітчизняного експорту -
металопрокат, продукція машинобудування та АПК споживає Росія, водночас 90 %
нафтопродуктів в Україні є російського виробництва. На 2004 р. загальний
товарообіг між двома країнами становив 20 млрд. дол. Відповідно, сучасним
найважливішим завданням для обох держав є створення максимально комфортних
умов для економічного співробітництва.
Саме як форму економічного співробітництва розглядає Україна і СНД. Від
самого початку формування співдружності існувало полярне бачення функцій цієї
організації. Російське керівництво не приховувало, що СНД та Міжпарламентська
асамблея країн СНД є інструментом впливу на колишні республіки СРСР, і
найважливіше місце відводилося саме Україні як стратегічному партнеру. Для
України ж СНД - тимчасова організація, що мала послабити негативні наслідки
розпаду СРСР. Отже українська сторона намагалася всіляко уникати зобов'язань, що
могли б порушити в майбутньому її суверенітет. Вже на початку існування СНД
Україна відмовилася направити миротворчий загін до Таджикистану, чим по суті
було зірвано ідею створення миротворчих сил країн-учасниць СНД. Верховна Рада
так і не ратифікувала статут співдружності, оскільки він передбачав, наприклад,
створення спільних збройних сил, що є порушенням суверенітету України та її
нейтрального й позаблокового статусу.
Оскільки Україна отримала від СРСР розгалужену систему протиповітряної
оборони, то Росії важливо було використати її, особливо систему раннього
оповіщення, для захисту власних стратегічних інтересів. У 1995 р. Україна
приєдналася до Договору про створення об'єднаної системи ППО. Однак насправді
участь нашої держави в цьому договорі обмежується лише військово-технічним
співробітництвом. Україна також намагалася маневрувати у своїх відносинах з
Росією, ініціюючи альтернативні союзи. Таким виявися і задекларований альянс
України, Грузії, Азербайджану, Узбекистану та Молдови - ГУУАМ. Створений 1997
р., цей союз мав прискорити передусім регіональне економічне співробітництво.
3. Україна у східноєвропейському регіоні.
Цікаво склалися відносини України з її найближчими сусідами - країнами
Центрально-Східної Європи. Вище вже згадувалося, що у стосунках між державами
регіону та України було закладено значний позитивний потенціал. Однак на початку
1990-х років країни Центрально-Східної Європи мали зовсім інші пріоритети. Вже
наприкінці 1991 р. Польща та Угорщина підписали угоди з країнами Європейського
Співтовариства, в яких задекларували про свій намір найближчим часом вступити
до ЄС. За кілька років подібні угоди підписали також Румунія, Болгарія, Чехія,
Словаччина, Словенія та країни Балтії. А вже в березні 1994 р. цим країнам
запропонували подати офіційні заявки для вступу до ЄС. І в травні 2002 р. країни
Центрально-Східної Європи (крім Болгарії, Туреччини та Румунії) були офіційно
прийняті до Європейського Співтовариства.
Саме західний вектор зовнішньої політики цих країн багато в чому гальмував
розвиток двосторонніх відносин з Україною. Товарообмін країн Центрально-Східної
Європи з Україною порівняно із західними сусідами був просто мізерним. Сприяла
цьому також і невизначеність офіційного Києва щодо свого європейського
майбутнього. В 1992-1993 рр. Україна уклала низку договорів про добросусідські
відносини з Польщею, Угорщиною, Словаччиною. Із розпадом Варшавського блоку
за ініціативи Італії, Австрії та Угорщини відбувається формування нового
регіонального союзу - Центральноєвропейської Ініціативи (ЦІ). Незабаром до складу
ЦІ приєдналися також Польща, Словаччина, Чехія. Призупинила процес
східноєвропейської інтеграції лише війна на Балканах. Україна розглядала
новостворений союз як певний локомотив до європейського співтовариства, який би
надав нашій країні можливість разом зі своїми сусідами зробити серйозний крок у
бік Європи. Однак пропозицію нашої держави на вступ до ЦІ в 1993 р. було
відхилено. Україна не припиняла дипломатичних зусиль, спрямованих на
завоювання авторитету в регіоні та перетворення Центрально-Східної Європи на
зону безпеки. Відмова України від ядерної зброї та ініціативи щодо створення в
Європі без'ядерної зони прискорили прийняття нашої країни до
Центральноєвропейської Ініціативи, що і відбулося в жовтні 1995 р. Цей крок дав
можливість вивести стосунки між країнами-сусідами на якісно новий політичний
рівень. У 1999 р. у Львові відбулася неофіційна зустріч глав держав-учасниць
Центральноєвропейської Ініціативи, де Україна дістала підтримку у прагненнях до
європейської інтеграції. Регіональне співробітництво в рамках ЦІ відбилося у
підтримці нашими сусідами програми «Україна - ЄС», допомозі регіонам, що
постраждали від аварії на ЧАЕС, сприянні розвитку міжнародного транспортного
коридору Трієст-Любляна-Будапешт-Київ тощо. Наша країна також є учасником
міжнародної програми з відновлення судноплавства по річці Дунай, яке було
перерване у зв'язку з війною в Югославії. Україна зацікавлена у використанні цієї
водної артерії й тому бере активну участь у діяльності Дунайської Комісії.
Відносини між країнами часто псувалися через різне тлумачення спільного
історичного минулого та відсутність постійного діалогу з ключових проблем
співробітництва, а також через економічну нестабільність. Відновлення української
економіки середини 1990-х років підштовхнуло країни регіону до інтенсивнішого
економічного співробітництва. В 1997 р. Україна виступила одним із ініціаторів
утворення «Балто-Чорноморського альянсу», до якого увійшли Україна, Польща,
Латвія, Естонія, Литва. Створення субрегіонального союзу надавало його учасникам
можливість тиску на ЄС та Росію. Для подолання наслідків стихійних та військовий
катаклізмів Україна запропонувала Угорщині, Словаччині та Румунії створити
спільний батальйон миротворчих військ - «Тиса». Однак наші західні партнери не
виконали своєї частини програми й тому створення такого підрозділу
загальмувалося.
Саме у другій половині 1990-х років помітно позитивну динаміку у
відносинах між країнами регіону та Україною. Прикладом може бути
широкомасштабний договір про дружбу та співробітництво між Україною та
Румунією, що був укладений у 1997 р. На початку 1990-х років у ЗМІ Румунії
неодноразово лунали заклики до перегляду повоєнних кордонів, однак шлях
румунів до європейської спільноти був несумісним із територіальними претензіями
та конфліктами. Тому Бухарест був змушений відмовитися від претензій до України
й засвідчити відсутність територіальних конфліктів між обома державами. Різне
трактування історичного минулого не раз ставало на шляху до порозуміння між
Україною та Польщею. Однак і сьогодні в основі наших стосунків є історичний
вислів, що належить першому президенту демократичної Польщі Л. Валенсі.
Зокрема, під час свого офіційного візиту до Києва він оголосив: «Незалежна Україна
є умовою існування незалежної Польщі». Вище керівництво обох держав зробило
ряд заяв, закликаючи громадян до взаємного порозуміння та примирення.
Кульмінацією процесу примирення та взаєморозуміння стала акція урочистого
відкриття меморіалу у Львові влітку 2005 р.
Розширення НАТО на Схід та вступ Східноєвропейських держав до ЄС
поставив перед Україною нові завдання та розкрив нові можливості. Адаптація
нових членів у Європейському Співтоваристві може затягнутися на невизначений
термін, що пригальмує рух нашої держави до ЄС. З другого боку, наближення ЄС та
НАТО до українських кордонів актуалізує геополітичне транзитне положення
держави.
4. Відносини України із США та європейським союзом.
Як усякий глобальний процес, розширення Євросоюзу матиме для України
низку позитивних і негативних наслідків. До позитиву в середньо- і довготерміновій
перспективі належить передусім те, що об'єднаний ринок 25 європейських країн з
населенням 450 млн. осіб може стати найбільшим у світі споживачем українських
товарів. Для ЄС зростає роль України у зовнішньоекономічній сфері. Відкриваються
можливості розвитку деяких конкретних напрямів - легальна міграція і пересування
людей; інтеграція в транспортну, енергетичну і телекомунікаційну мережу і
європейський дослідницький простір; нові інструменти захисту і сприяння
інвестиціям; підтримання інтеграції в глобальний ринок.
Є перспективним ринок товароперевезень: товарообіг Схід - Захід, за
прогнозами до 2010 р., становитиме 158 млрд. дол., значна частина яких може
поступити в Україну. Важливу роль могла б відіграти укладена угода з ЄС про
використання українського потенціалу у галузі авіаційних перевезень. Додаткові
стимули одержить прикордонне співробітництво з країнами ЦСЄ, що сприятиме
збільшенню обсягів прикордонної торгівлі і реалізації спільних проектів. Україна
може посилити свої конкурентні переваги в секторах, що є чутливими до
конкуренції за ціновими параметрами, оскільки в нових країнах ЄС зростатиме
вартість виробництва через запровадження загальних соціальних норм і стандартів.
Крім того, зросте зацікавленість ЄС в посиленні безпеки кордонів України по
всьому периметру і зростання її ролі як чинника регіональної стабільності, особливо
в контексті розв'язання придністровського конфлікту.
До негативних наслідків для України, зокрема в короткотерміновій
перспективі, можуть бути віднесені такі:
— скорочення експорту в країни Балтії на 15-20 % (на 20-90 млн. дол.) і
подорожчання експортних та імпортних товарів через припинення вільної торгівлі з
Естонією, Латвією і Литвою;
— погіршення конкурентних позицій з експорту деяких товарів середньої
технологічності через поширення на нових членів ЄС європейських угод з
лібералізації торгівлі, а також митних преференцій, які надаються країнам, що
розвиваються. До таких товарів належать електрообладнання, електроенергетичні
машини та обладнання, одяг і аксесуари, меблі і особливо чорні метали;
— запровадження в нових країнах ЄС нетарифних обмежень, технічного,
санітарного, фітосанітарного, ветеринарного контролю, що для української
сільськогосподарської продукції може спричинити повне закриття цих ринків. Для
металургів, якщо не буде досягнуто угоди з ЄС про збільшення квоти, це означає
втрату до 250 млн. дол.;
— втрата традиційних ринків збуту в нових країнах унаслідок поширення на
них антидемпінгових заходів ЄС, що стосуються України. За даними Міністерства
економіки та з питань європейської інтеграції, на початок 2005 р. діють
антидемпінгові санкції по восьми групах товарів хімічної і металургійної продукції;
— деякі транспортні проблеми і зменшення обсягів пасажирських перевезень
унаслідок введення візового режиму з новими членами ЄС, особливо в
прикордонних областях України;
— підвищення вимог до технічного стану транспортних засобів, котрі
в'їжджають на територію нових країн ЄС, вилучення окремих українських
перевізників з їх ринку;
— введення складніших технологічних схем пропуску через державний
кордон людей, транспортних засобів і вантажів;
— зменшення обсягів експортних і транзитних вантажів через
неконкурентоспроможність товарів країн СНД, які є сусідами України;
— зменшення обсягів торгівлі товарами військового призначення і надання
послуг з їх ремонту й модернізації;
— ускладнення умов для контактів між представниками ділових кіл, що може
призвести до деякого згортання торгово-економічних зв'язків і туризму;
— обмеження доступу робочої сили на ринки праці нових країн ЄС,
виникнення проблем з працевлаштуванням громадян і депортація нелегально
працюючих у цих країнах, що призведе до зменшення обсягів валютних
надходжень, особливо у західні регіони України.
Загалом від розширення ЄС Україна (на думку ряду фахівців) більше програє,
ніж виграє. За незалежними оцінками, після 1 травня 2004 р. український експорт у
країни ЄС-25 може скоротитися до 1 млрд. дол. Для деяких українських підприємств
європейський ринок може взагалі закритися.
У довготерміновій перспективі варто враховувати фактори, які нададуть
позитивного впливу лише після завершення періоду адаптації. Це насамперед -
загальне зниження середньозваженого митного тарифу в нових країнах ЄС. Крім
того, уніфікація митних та інших торговельних процедур, яка приведе до
скорочення українського експорту на початковому етапі, згодом чинитиме
позитивний вплив на розвиток торгівлі. Експортерам з України при поставках в ЄС
не потрібно буде двічі проходити, як раніше, різні процедури на двох кордонах. При
цьому наявність загального 1400-кілометрового кордону з Євросоюзом відкриває
широкі можливості для розвитку торговельно-транзитної інфраструктури України,
виробництва, орієнтованого на експорт в ЄС, і прикордонної торгівлі.
Як вважають фахівці, подолати негативні наслідки розширення Євросоюзу
можливо лише спільними діями України і ЄС. Це може бути:
— збільшення розмірів квот на поставки української сталеливарної продукції
до рівня не нижче середньорічних обсягів поставок цієї продукції в країни ЄС-10 за
останні три роки;
— встановлення тимчасового режиму на імпорт у нові країни ЄС української
продукції, яка зазнає дії антидемпінгових заходів, на період, необхідний для
перегляду цих заходів;
— поширення на Україну «соціальних» преференцій у рамках Генеральної
системи преференцій ЄС;
— допомога Україні у створенні системи моніторингу якості продукції згідно
з європейськими нормами;
— допомога в удосконаленні системи стандартизації і підтвердження
відповідності України діючим в ЄС стандартам, нормам і правилам. Створення
нормативно-правової бази визначення результатів робіт з оцінки відповідності
українських органів сертифікації;
— цільова підтримка, зокрема із структурних фондів ЄС і Європейського
інвестиційного банку, інвестиційних проектів країн ЄС-15 в Україні у пріоритетних
для сторін сферах (енергетика, транспорт, екологія);
— залучення України до реалізації галузевих програм ЄС у сфері енергетики,
екології, науки, освіти;
— розвиток трансприкордонного співробітництва з розширеним ЄС на основі
єдиного фінансового інструменту, побудованого за принципами діючих для країн
ЄС-15 програм;
— визначення повного ринкового статусу економіки України в контексті
антидемпінгового законодавства ЄС;
— поширення на нові країни ЄС елементів лібералізації візового режиму для
громадян України з урахуванням досвіду Польщі і Угорщини. Визначення умов і
часових меж для введення в перспективі безвізового режиму між Україною і
державами ЄС.
Країни ЄС на початку XXI ст. виступають одним із найважливіших і
вагоміших геополітичних центрів майбутнього багатополюсного світу. 25 країн -
членів Євросоюзу відіграють все рельєфнішу роль у світовій політиці. За
прогнозами фахівців, роль ЄС у міжнародних відносинах невпинно зростатиме й
надалі, що зумовлено багатьма чинниками. Чи не найважливішим серед них є
майбутнє розширення Євросоюзу.
Наявна доктрина розширення Європейського Союзу дає змогу будь-який
європейській демократії претендувати на членство в ньому. Відмова у проханні про
приєднання може спиратися на два інституційно закріплені постулати:
невідповідність країни-претендента всім критеріям вступу; неготовність або й
небажання Спільноти прийняти до своїх лав нового члена.
З огляду на потреби поглинання 10 нових держав-членів, а в близькій і
середньотерміновій перспективі - всього Балканського регіону, Євросоюз нині
справді обмежений у своїх можливостях рухатися далі на Схід. У цьому контексті
видається вельми вірогідним, що до кінця 2013 р. - терміну дії нової рамкової
програми фінансування Союзу на 2007-2013 рр. - до ЄС приєднаються лише
запрограмовані країни-кандидати з ПівденноСхідної Європи: Болгарія, Румунія,
Хорватія та, ймовірно, Македонія (і за подання нової заявки - Норвегія). Нинішня
жорстка дискусія щодо обсягів і розподілу євробюджету на цей період автоматично
переносить принаймні на 2014 рік перспективу офіційного набуття членства для
таких держав, як Туреччина та Україна.
Курс нового українського керівництва на європеїзацію України відкриває
перед нашою державою реальні європейські перспективи. Звичайно, на цьому шляху
необхідно розв'язати цілий комплекс проблем. Серед внутрішніх найактуальнішими
є системна і глибока модернізація економіки, приведення соціальних стандартів до
середньоєвропейського рівня, адаптація національного законодавства до
законодавства Євросоюзу, поглиблення і радикалізація демократичних засад
українського суспільства та багато інших.
До внутрішніх проблем додаються й зовнішні неоднозначні для України
чинники - «вантаж» торішнього розширення ЄС, конституційна та бюджетна криза в
європейському співтоваристві, запуск переговорного процесу з Туреччиною, ревна
щодо української євроінтеграції позиція Росії, котра прагне втримати Київ у сфері
свого впливу, зокрема використовуючи механізми ЄЕП.
Ураховуючи дані чинники, найоптимальнішим сценарієм інтеграції нашої
держави до ЄС є такий:
1. Стати «найкращим сусідом»(2005-2007рр.). Українське керівництво
розпочало масштабну програму європеїзації та соціально-економічної модернізації
країни. При цьому уряд зосереджується на конкретних короткотермінових цілях і
заходах, передбачених у Плані дій «Україна-ЄС». Набуття Україною членства в
СОТ і реальні успіхи в реалізації Плану дій, відзначені у звіті Єврокомісії за 2006 р.,
дозволяють нашій державі розпочати переговори про створення зони вільної
торгівлі з ЄС. Паралельно Україна приводить своє законодавство у відповідність до
пріоритетних сфер нормативно-правового доробку ЄС. У результаті наша держава
постає як один із «найкращих сусідів» ЄС.
2. Стати країною-кандидатом на членство в ЄС (2007-2010 рр.). Отримавши
підтвердження своїх перших успіхів від Єврокомісії й заручившись попередньою
підтримкою «східно-європейського лобі» в межах розширеного Союзу, уряд
України подає офіційну заявку на членство в ЄС. З огляду на досягнуті результати і
продовження курсу глибоких реформ, Євросоюз визначає за Україною статус
країни-кандидата й ухвалює рішення про початок переговорів про вступ.
3. Стати державою-членом (2010-2015 (2019) рр.). На завершальному етапі
зближення Україна та ЄС переходять до повної лібералізації взаємної торгівлі й
ведуть переговори про вступ. Водночас стає реальною зона вільної торгівлі та
безвізовий режим між ЄС і Росією, що дозволяє уникнути негативних наслідків від
української інтеграції до ЄС для економічних, торговельних і людських зв'язків між
Україною та її північним сусідом. У результаті цілеспрямованих зусиль української
сторони і паралельного реформування спільної сільськогосподарської політики з
боку Євросоюзу обидві сторони завершують переговори про вступ. Залежно від
того, скільки часу триватимуть ці переговори і ратифікація договору про
приєднання, Україна зможе набути офіційного членства у період 2015-2019 рр.
Прагнення України до інтеграції в європейську співдружність було
зафіксовано, ще у Декларації про державний суверенітет в якій було сказано, що рух
в Європу є пріоритетним для нашої держави. Подібна позиція була зафіксована й у
Законі «Про основні положення зовнішньої політики України», що був прийнятий
Верховною Радою в 1993 р. Рух української держави до Європи збігся із
наростанням інтеграційних процесів у Старому Світі. 7 лютого 1992 р. було
підписано Маастрихтську угоду, що поклала початок створенню Європейської
Союзу.
На початку становлення української державності політичні та економічні
стосунки з Європейським Союзом мали радше декларативний характер. У цьому
виявлялася «двошвидкісна» політика країн-лідерів Європи стосовно до нових
державних утворень на Сході. Економічна криза та відсутність політичної
стабільності, неврегульоване питання Чорноморського флоту гальмували ініціативи
країн Європи в Україні. В 1994 р. Україна підписала угоду про свої наміри війти до
ЄС й одразу ж ратифікувала її. Європейським же країнам знадобилося аж 4 роки,
щоб з певним пересторогами завершити процес ратифікації цієї угоди. У своїй
інаугураційній промові президент Л. Кучма в 1999 р. оголосив про наміри увійти до
ЄС за кілька найближчих років. Однак такі заяви були розцінені в Брюсселі як
передчасні, оскільки кожному «новачку» необхідно виконати цілу низку вимог - так
званих Копенгагенських критеріїв. Серед них - узгодити законодавство з
європейськими стандартами, гарантувати верховенство права та громадянські
свободи своїм громадянам, волі високі показники економічного зростання тощо.
Політична криза, що розгорнулося в Україні 2000 р., та загострення
внутрішньополітичної боротьби в державі на парламентських виборах 2002 р., а
також на президентських виборах 2004 р. значно зашкодили євроінтерграційним
процесам. Керівництво країни неодноразово критикували на Парламентській
Асамблеї Ради Європи за утиски журналістів та порушення права громадян на
вільне волевиявлення. До того ж соціологічні опитування, проведенні Українським
центром політичних та економічних досліджень імені Разумкова, свідчать, що 31 %
населення віддає перевагу інтеграції у межах СНД, 26 % - російсько-українському
союзу, 29 - євроінтеграції.
Непросто склалися стосунки і в галузі економічного співробітництва. В 1992
р. Уряд України прийняв закон, що мав сприяти залученню іноземних інвестицій.
Однак, високий рівень корупції, недосконалість або просто відсутність
законодавства, високий рівень втручання держави в економіку створили
несприятливі умови для іноземних інвесторів. Крім того вже у 1997 р. іноземні
компанії були позбавлені податкових пільг, а в 1999 р. іноземні інвестиції почали
обкладатися ПДВ та митом. До того ж іноземні компанії, через недосконале
законодавство та високий рівень корумпованості керівництва країни, майже
повністю були усунені від процесу приватизації. За оцінками фахівців, лише
половина приватизованих компаній контролюється іноземними інвесторами, а 20 %
цієї частини - майже 300 млн. дол. - надходження з офшорних рахунків. Тому
реальна участь іноземних підприємців у приватизації ще менша. Західні бізнесмени
майже повністю були витіснені з таких привабливих галузей, як металургійна,
паливна, енергетична. Натомість іноземні інвестори - це переважно дрібні
підприємства та офшорні кампанії, що вкладають кошти в легку промисловість та
комунікації. Незважаючи на несприятливі умови, українська економіка має
достатньо привабливих проектів для співробітництва з розвинутими країнами
Європи та США. Так, дев'ять найбільших транснаціональних кампаній, серед яких
Соса-Соlа, МсDonald’s, Рhіlір Моrrіs, інвестували у вітчизняну економіку на 2000 р.
майже 996 млн. доларів.
Нелегко складалися відносини нашої держави зі світовим лідером -
Сполученими Штатами Америки. Вже на Мінській та Алма-Атинській зустрічах, які
оформили розпад СРСР, Л. Кравчук заявив про бажання України згідно з
Декларацією про державний суверенітет позбутися ядерної зброї. У цей період
США спрямували всю свою політику на те, щоб домогтися спільного контролю над
ядерними озброєннями на території колишнього СРСР. Україна перебувала під
постійним тиском з боку США. У травні 1992 р. президент Л. Кравчук підписав
Лісабонський протокол, за яким Україна визнавалася правонаступницею СРСР,
зокрема щодо розподілу ядерного арсеналу, а також зобов'язувалася приєднатися до
Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Питання відмови від ядерної зброї
на тлі погіршення стосунків із Росією та досить напруженого конфлікту навколо
Криму потребувало від українського парламенту неабиякої політичної рішучості. З
великими труднощами Лісабонський протокол було ратифіковано лише в листопаді
1993 р. з певними зауваженнями та поправками. Тоді прагматичний підхід узяв верх
над популістською риторикою.
Сьогодні також лунають критичні висловлювання на адресу цього
політичного рішення, але слід пам'ятати, що відмова від ядерної зброї - це був
виважений крок, який підкріплювався об'єктивними чинниками. По-перше, наша
держава мала переважно регіональні геополітичні інтереси, що зводило нанівець
будь-яку спробу використання ядерного потенціалу, особливо за допомогою
міжконтинентальних ракет типу СС-19, СС-24, адже мінімальний радіус
використання у них 3 тис. км. До того ж термін експлуатації цих ракет завершувався
у 2000 та 2008 р. відповідно, що з часом поставило перед нашою країною серйозні
проблеми. Стратегічним бомбардувальникам Ту-160 і Ту-95 також налічувався
десяток років, крім того ці моделі повністю виготовлялися в Росії, й Україна не мала
запчастин для їх підтримування у бойовій готовності. А найголовніше те, що саме
відмова від ядерної зброї стала перепусткою для молодої держави до цивілізованого
світу.
 У зв'язку з тим, що Україна не виробляла ядерного заряду, а отримала його у
спадок, виникла певна правова колізія. Наша сторона стверджувала, що ядерний
арсенал є власністю країни, а отже вона як власник має право претендувати на певні
умови. Росія стверджувала, що Україна має віддати ядерну зброю лише в обмін на
можливу компенсацію. Для України такий підхід був неприйнятним. Перелом у
переговорному процесі був пов'язаний із зміною адміністрації Білого дому та
зміною стилю зовнішньої політики США. Новий президент У. Клінтон будував
свою стратегію виходячи з поваги до українських інтересів. Нарешті 14 січня 1994 р.
з'явилася заява президентів У. Клінтона, Б. Єльцина та Л. Кравчука, в якій США та
Росія надали гарантії нашій країні, зобов'язавшись не чинити економічного,
політичного чи військового тиску на суверенітет України. Хоча гарантії безпеки
сформульовані в нечіткій формі: «Президенти підтвердять їх зобов'язання
домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги
Україні як державі-учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, в разі якщо
Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням
ядерної зброї». Разом з гарантіями наша країна мала отримала компенсацію у
вигляді 350 млн. дол. на демонтаж пускових установок.
Після набуття Україною без'ядерного статусу курс реформ дістав підтримку з
боку США. Відбувся обмін візитами на найвищому рівні. В листопаді 1994 р. Л.
Кучма підписав у Вашингтоні «Хартію україно-американського партнерства,
дружби та співробітництва», що стала основою майбутнього співробітництва між
обома державами. Американський уряд підтримував ринкові реформи в Україні та
побудову демократичного суспільства. Київ став реципієнтом американських
грантів, направлених на реформування системи державного управління,
комунального господарства, подолання наслідків аварії на ЧАЕС тощо. В 1995-1996
рр. став помітним сплеск активності у двосторонніх відносинах, після чого настає
смуга затишшя. Американські інвестори були розчаровані непрозорим механізмом
прийняття рішень в економіці країни, політичне керівництво – невизначеністю
політики «багатовекторності», яку проголосив офіційний Київ.
Спад реформ у економіці та відсутність реальних змін у гуманітарній та
правовій сферах викликали поступове охолодження з боку США стосовно України.
Крім того в цей час геополітична ситуація у світі різко змінювалася, тому Україна не
стала пріоритетною зоною інтересів США. Голова Гельсінського комітету Конгресу
США сенатор Б. Кемпбел запропонував законопроект, за яким мали припинити
фінансову допомогу країнам, що не борються з корупцією, хабарництвом та
відмиванням грошей. Серед цих країн була й Україна, яка посідає четверте місце за
кількістю отриманої від США допомоги.
На сучасному етапі неможливо однозначно охарактеризувати відносини між
обома країнами. Україна прагне розвивати своє співробітництво із США. Україна як
правонаступник Договору ПРО 1979 р. не заперечує щодо його перегляду. Наша
держава також формально підтримала антитерористичну операцію США в Іраку,
надіславши загін протихімічної оборони. Пізніше на території Іраку було розгорнуто
бригаду ЗСУ з миротворчою місією у провінції Васіт, яка мала виконувати низку
заходів з підтримки миру в регіоні до кінця 2005 р.
Сучасна політика США стосовно України - це політика здорового
прагматизму, що багато в чому ґрунтується на доктрині стримування російського
панування в регіоні. По суті для США існування незалежної стабільної України є
чинником стримування рецидивів імперської політики Росії. Отже, основою
«стратегічного партнерства» між Україною та США є винятково питання безпеки в
регіоні.
5. Співробітництво України з міжнародними організаціями (НАТО, ООН,
РЄ).
Динамічними виявилися відносини України з НАТО, що характеризує
особливу геополітичну ситуацію в постбіполярному світі. Після падіння «залізної
завіси» та розпаду Варшавського блоку виникла нагальна потреба трансформації
військового блоку відповідно до нових міжнародних реалій. У 1991 р. країни НАТО
прийняли загальну «Стратегічну концепцію», відому ще як «Римську концепцію», в
якій заявили, що будуть сприяти залученню до альянсу нових держав. Своїм
головним завданням країни НАТО задекларували не протистояння у дусі «холодної
війни», а передусім запобігання конфліктам у світі. Саме в цей важливий момент
активізувала свою діяльність і Україна. Вже у січні 1991 р. представник України
вперше взяв участь у засіданні робочої групи Ради Північноатлантичного
Співробітництва. Незабаром Київ відвідав генеральний секретар НАТО М. Вьорнер,
котрий офіційно запропонував Україні взяти участь у діяльності
Північноатлантичного Альянсу. В березні 1992 р. Україна приєдналася до Ради
Північноатлантичного Співробітництва.
Нагадаємо, що саме Україна першою серед колишніх радянських республік
підписала угоду про співробітництво з НАТО в рамках міжнародної програми
«Партнерство заради миру». Активність Альянсу в Східній Європі змусила й
українську сторону до тіснішого співробітництва. Врешті наприкінці 1990-х років
стався прорив у відносинах між НАТО та Україною. В липні 1997 р. Президент
України Л. Кучма підписав у Мадриді «Хартію про особливе партнерство між
Україною і НАТО», згідно з якою остання підтримує без'ядерний статус України та
гарантує їй безпеку й недоторканність державного суверенітету. Здійснено низку
реальних кроків на поглиблення двостороннього співробітництва. Наприклад,
засновано перший у СНД інформаційний центр НАТО та створено спільний
антикризовий центр. У 1997 р. також було сформовано Спільну робочу групу, що є
постійно діючим органом. З української сторони її очолює один із заступників
Голови Національної Ради та Оборони, до неї також входять вище керівництво
Міністерств оборони, надзвичайних ситуацій, внутрішніх справ та інші. Указом
Президента Л. Кучми 27 січня 2001 р. було затверджено «Державну програму
співробітництва України з Організацією Північноатлантичного Договору на 2001-
2004 рр.». Згідно з цією програмою: «Розвиваючи співробітництво з НАТО, Україна
має на меті забезпечити свою незалежність, демократичний розвиток та
територіальну цілісність, зміцнити національну безпеку, запобігти виникненню
нових загроз стабільності і безпеці на європейському континенті та використати
досвіт та допомогу держав - членів Альянсу в реформуванні оборонної та інших
пов'язаних із нею сфер».
Співробітництво між Північноатлантичним Альянсом та Україною
найяскравіше виявилося у спільних миротворчих акціях. З метою створити реальні
передумови для військового співробітництва необхідно було провести низку
реформ, які б наблизили структуру збройних сил України (ЗСУ) до стандартів
НАТО. В 1995р. Україна приєдналася до «Процесу планування та оцінювання сил»
(ППОС), який сформулював основні цілі взаємосумісності, що передбачають
стандартизацію та уніфікацію систем управління та командування військами. На
практиці досягнення такої сумісності відбувалося в ході спільних навчань, що
регулярно проводяться з 1995 р. Однак на заваді стала недосконалість вітчизняного
законодавства. Лише в березні 2000 р. зі значними труднощами було прийнято
Закон України «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних
сил інших держав на території України», який регламентував перебування та спільні
навчання іноземних військ на території держави. Вже 2000 р. відбулося шість
спільних тренувальних операцій ЗСУ та НАТО - «Щит миру 2000», «Козацький степ
2000» та ін. У червні 2000 р. відбулися перші спільні військово-морські маневри з
висадкою десанту на українському полігоні неподалік Одеси. У червні 2005 р. було
досягнуто домовленості, за якою українські офіцери проходитимуть службу у
військах НАТО для набуття нового досвіду.
В результаті військових навчань західні експерти високо оцінили майстерність
українських військовослужбовців, що дозволило нашій державі взяти участь у
миротворчих акціях. З листопада 1999 р. 1-й українсько-польський батальйон та 14-
та вертолітна ескадрилья перебувають у Косово згідно з програмою підтримки миру.
Україно-польський батальйон брав участь у процесі стабілізації ситуації у листопаді
2000 р. та у березні 2001 р. Українські миротворці супроводжували вантажі,
охороняли біженців та роззброювали учасників конфлікту. Українські пілоти лише
за перший рік миротворчої акції налітали 2300 годин, перевезли 170 тонн
обладнання та 17 тис. осіб персоналу.
Україна розвивала відносини також з іншими міжнародними організаціями.
Пріоритетним напрямом для молодої держави залишається діяльність у рамках
ООН. Українська делегація брала активну участь у діяльності цієї міжнародної
організації - в політичній, економічний та гуманітарній сферах. Український
президент двічі виступав на засіданні Генеральної Асамблеї ООН - у 1994 та 1995
рр. Україна бере активну участь у спільних проектах з урегулювання
Близькосхідного конфлікту, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи,
гуманітарних місіях тощо. Україна була представлена на Міжнародній конференції з
проблем розвитку у Каїрі в 1994 р., Світовому самміті з соціального розвитку в
Копенгагені 1995 р., Дитячому форуму в Парижі у 1998 р. та ін. Г. Удовенко також
проводив засідання 52-ї Сесії Асамблеї ООН, яку назвали сесією реформ, оскільки
вона мала докорінно змінити роль цієї міжнародної організації у світі.
Кульмінацією співробітництва нашої країни з ООН стало головування
представника України М. Єльченка на засіданнях Генеральної Асамблеї в березні
2001 р., коли було розглянуто цілу низку проблем по так званих «заморожених»
конфліктах на Близькому Сході, Балканах та в Африці.
Слід зазначити, що із розпадом біполярної системи роль ООН змінилася.
Провідні країни світу часто ігнорують рішення ООН, не сплачують членські внески
тощо. Так, США розпочали військову операцію на Балканах у 1999 р. всупереч
рішенню Ради Безпеки ООН. Тому цій організації доводиться зосереджуватися на
виконанні гуманітарних місій, де українська сторона цілком може себе реалізувати.
Нагадаємо, що українські миротворці з липня 1992р. брали активну участь у
врегулюванні югославського конфлікту. Український піхотний батальйон та загін
міжнародної поліції базувалися у Боснії.
Також українські військові брали участь в інших операціях ООН. У Лівані з
липня 2000 р. перебуває український інженерний батальйон чисельністю у 650
військових. Менше ніж за півроку наші військовослужбовці знищили 2000 мін та
боєприпасів, перевірили на наявність вибухонебезпечних пристроїв 30 гектарів
землі. В Сьєра-Ліоне працює 4-й ремонтно-відновлювальний батальйон та окремий
вертолітний загін. У 1996 р. військові інженери будували мости та переправи в
Анголі. Усього за період 1992-2000р. близько 8000 українських
військовослужбовців брали участь у миротворчих та гуманітарних місіях ООН.
Українські миротворці допомагають народам цих країн подолати наслідки
військових конфліктів - проводять розмінування, відновлюють інфраструктуру,
захищають та обслуговують гуманітарні місії ООН.
Важливим для майбутнього нашої країни є приєднання до Ради Європи. Вже у
липні 1992 р. Україна подала заявку на вступ до цієї поважної європейської
організації, що ставить собі за мету створити загальноєвропейську дієву систему
захисту прав людини. Початок економічних реформ, відмова від ядерної зброї та
позитивна оцінка перших демократичних виборів 1994 р. зміцнили імідж нашої
держави на європейській арені. 31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України 256
голосами ухвалила закон про приєднання до Статуту Ради Європи. 9 листопада 1995
р. відбулася урочиста церемонія прийняття України - наша держава стала 37-м
членом Ради Європи.
Приєднавшись до РЄ, Україна одночасно взяла на себе цілу низку серйозних
зобов'язань, що мають адаптувати вітчизняну правову систему до європейських
стандартів. Згідно з домовленостями з європейською спільнотою Україна
зобов'язувалася закрити Чорнобильську атомну електростанцію, що і відбулося в
2000 р. З 1995 р. наша країна приєдналася до багатьох міжнародних конвенцій —
«Конвенції прав людини» (1997), «Європейської Конвенції про запобігання
тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи
покаранню» (1996), «Європейської хартії місцевого самоврядування»(1996) тощо. Ці
кроки надають громадянам країни широкі можливості у захисті своїх політичних,
культурних чи соціальних прав.
За роки незалежності зовнішня політика України розвивалася динамічно у
кілька етапів. Відразу після проголошення державної незалежності найголовнішим
питанням для України стало домогтися визнання на світовій арені. Можна сказати,
що з цим питанням українська дипломатія впоралася блискуче. Але з часом
прийшло розуміння, що лише встановлення дипломатичних відносин замало для
творення цілого комплексу заходів на реалізацію національних інтересів.
У постбіполярному світі наша держава прагматичне обрала роль позаблокової
та нейтральної країни. Вдало використовуючи «багатовекторність» вітчизняної
зовнішньополітичної стратегії, Київ намагався маневрувати між геополітичними
інтересами провідних країн світу. Результатом цієї політики є плідні взаємозв'язки з
міжнародними організаціями, створенні субрегіональних союзів, де Україна посідає
чільне місце, динамічний розвиток економічних відносин з багатьма країнами світу.
Сучасна система міжнародних відносин вимагає від України більшої
мобільності та відкритості у своїй політиці. На сьогодні Україна не тільки
задекларувала, а й здійснила ряд реальних кроків назустріч до євроінтеграції.
Література
1. Гальчинський А. Нові можливості євроатлантичної стратегії України // Політика і
час. - 2003. - № 8.
2. Демчук П. Міжнародні відносини та проблеми Євроатлантичної інтеграції. - К.:
 ППП, 2004.
3. Зленко А. Зовнішня політика незалежної України: десять років випробувань та
здобутків // Наук, вісник дипломат, академії України. - 2001. - Вип. 5. - С. 5-10.
4. Кудряченко А. Україно-російські відносини: шлях до рівноправного
співробітництва // Нова політика. - 1998. - № 1. - С. 12-17.
5. Міжнародні відносини та зовнішня політика. 1980-2000рр. - К.: Либідь, 2001. - С.
541-597.
6. Україна-Росія 1990-2000рр.: Документи та матеріали. - К.: Юрінком Інтер, 2001.
7. Україна та Росія в системі міжнародних відносин: стратегія перспективи. - К.:
НІПМБ, 2001.
8. Чиж І. Україна в Раді Європи. - К.: Парламентське вид-во, 2001.
9. Перепилиця Г. Ознаки кризи політики «стратегічного партнерства» між Україною
та США // Укр. моніторинг. Зовнішня та безпекова політика України. - 2002. - №
1. - С. 59-66.
10. Стародуб А. Історичні прорахунки як елемент поточних україно-польських
взаємин // Укр. моніторинг. Зовнішня та безпекова політика України. - 2002. - №
2. - С. 80-87.
11. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.:
Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ,
2006. – 368 с.