3

ВСТУП

Актуальність проблеми. Історія як наука про минуле людства вивчає

та описує процес розвитку суспільства, з особливостями та загальними
закономірностями, що проявляються в історії різних народів. Події
всесвітньо-історичного процесу дослідницька спільнота умовно об’єднує в
кілька історичних періодів: історія Стародавнього світу, Середніх віків,
Нового часу й першого періоду історії Новітнього часу.
Доцільність вживання поняття «Історія Новітнього часу» та її
періодизація є дискусійним питанням. Так, вчені звертають увагу, що зміст
цього поняття потребує переосмислення, і доречно вважати власне
«новітніми» події двох-трьох останніх десятиліть. Чимало представників
сучасної української історичної спільноти поділяють точки зору
британського дослідника Еріка Гобсбаума, який писав, що «немає серйозних
сумнівів у тому, що наприкінці 1980 – на початку 1990-х рр. закінчилася одна
доба у світовій історії й почалася інша» [64]. Вони вважають, що назву
«Історія Новітнього часу» можна було б залишити для подій до 1991 р., а
період із 1990-х рр. називати сучасним, або сучасною історією. Інші
вважають, що з 1991 р. розпочався третій період історії Новітнього часу.
Події, що сталися на міжнародній арені у другій половині ХХ – на
початку ХХІ ст. підтверджують доцільність таких змін у періодизації
всесвітньої історії. Світ глобалізується. Тому тема, обрана для
кваліфікаційної роботи важлива й актуальна.
Період другої половини ХХ – початку ХХІ ст. насичений багатьма
масштабними подіями, неоднозначними за характером явищами й процесами
у світовому розвитку. У соціально-економічній сфері цей період
характеризувався післявоєнним піднесенням економіки, циклічністю її
розвитку, переходом від регульованого ринкового господарства до політики
неоконсерватизму й остаточної перемоги ринкових відносин. У розвинених
 4

країнах світу відбувалося становлення постіндустріального суспільства, коли

замість промислового й сільськогосподарського виробництва під впливом
науково-технічного прогресу головними стають сфери інформаційного
обміну та надання послуг. Поглиблювалися інтеграційні процеси і зростав
добробут населення. У СРСР та країнах, де під його тиском встановилися
комуністичні режими, розвиток суттєво відрізнявся.
У політичній сфері основними вважають процеси післявоєнного
облаштування світу країнами антигітлерівської коаліції, заснування ООН як
міжнародного арбітра для уникнення нової світової воєнної катастрофи,
виникнення світової системи соціалізму, «холодну війну» й численні
локальні збройні конфлікти, «відлигу» в міжнародній напруженості, розпад
світової системи соціалізму, крах СРСР, становлення сучасної демократії,
прояв нових локальних конфліктів, активізацію міжнародних зусиль для
збереження миру.
У другій половині ХХ ст. темпи зростання населення світу називають
«вибухоподібними». При цьому 9/10 загального приросту населення світу
припадало на країни, що розвиваються. Це спричинило глобальний
демографічний вибух. Пізніше, коли стрімке зростання кількості населення
охопило малорозвинені країни, світовий демографічний вибух став однією із
глобальних проблем людства. В «епіцентрі» цього демографічного вибуху, як
і раніше, залишаються країни Центральної Азії.
Причинами зростання населення світу вважають зниження смертності
завдяки розвитку медицини, збільшенню продуктивності сільського
господарства, покращенню санітарних умов місць проживання тощо.
У деяких країнах у цей період кількість населення скорочується.
Особливо це стосується Центрально-Східної Європи, переважно через низьку
народжуваність. Японія та окремі країни Західної Європи з 2010-х рр. також
постали перед проблемою зменшення кількості населення.
У другій половині ХХ ст. у країнах Західної Європи, що мають високий
рівень життя, відчутним явищем стала трансформація міграційних процесів.
 5

Жителі країн Африки та Азії (переважно Індія, Іран, Туреччина), де рівень

життя був нижчим, спочатку приїздили сюди сезонно, але із часом
залишалися назавжди [8].
Наприкінці ХХ ст. новим явищем у потоках мігрантів стало зростання
кількості біженців. Нову хвилю міграції спричиняли міжнаціональні й
територіальні локальні конфлікти, політична боротьба, інколи голод. За
даними ООН, станом на 2016 р. у світі 65,6 млн осіб через різні причини були
змушені залишити свої домівки, а 22,5 млн із них стали біженцями [58, 33].
Загальна кількість населення світу у 2017 р. становила 7,405 млрд осіб.
Найбільше людей проживає в Китаї та Індії – понад 1,3 млрд у кожній країні.
Всі ці явища сильно впливали на міждержавні та міжнародні відносини
у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. Друга половина ХХ та початок
ХХІ століття є не тільки періодом швидкісного розвитку, але й часом, коли
відносини між країнами змінювалися дуже швидко. Часто це призводило до
міжнародних конфліктів. Тому основним завданням ставало вирішення
конфліктів та проблем на міжнародній арені шляхом домовленостей на рівні
та за допомогою міжнародних організацій заради майбутніх поколінь на
планеті Земля [10]. Ще одним дуже важливим завданням стало виховання
дітей та молоді у дусі толерантності, взаємоповаги та комунікативності, у
тому числі, на прикладі подій, явищ та процесів у міжнародних відносинах у
другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.
За новітніми стандартами Нової української школи, одна з головних
цілей виховання – це ставлення вчителів історії до виховання в дітях
компетентності та патріотичної грамотності.
Серед головних завдань сучасного вчителя можна виділити:
формування основних компетентностей: інформаційної, соціокультурної,
комунікативної, полікультурної. Вивчання історії має стати не лише засобом
духовного збагачення, але і засобом формування життєвої компетентності.
 6

Сучасний вчитель на уроці історії повинен не тільки використовувати

такі методи, які б викликали інтерес у дітей до вивчення історії, але і сприяли
б подальшої зацікавленості в вивченні цієї галузі науки.
Отже, актуальність теми роботи визначається тим, що друга половина
ХХ століття була насичена подіями, які змінили світ, наслідки Другої
Світової війни були величезні, розпад СРСР, військові конфлікти початку
ХІХ століття, які тривають і нині. Також не можна не приділити уваги
ситуації, яка склалася на Донбасі України в 2014 р. Всі ці події та явища
вимагають докладного вивчення і викладання школярам на основі
використання сучасних методик.
Об'єкт дослідження – міжнародні відносини другої половини ХХ –
початку ХХІ ст.
Предметом дослідження є зміст та методи викладання проблеми
міжнародних відносини у другій половини ХХ – на початку ХХІ ст. у
шкільному курсі всесвітньої історії.
Хронологічні рамки роботи – 1945 – 2019 рр. – це роки після
закінчення Другої Світової війни, створення ООН, період “холодної війни”,
розпад СРСР та встановлення багатополярності. Також у ці роки відбувається
занепад радянської влади, переорієнтація багатьох країн на Захід через
послаблення тоталітарного режиму. У цей період багато країн, у тому числі і
наша, отримали найдорожче – незалежність. Тому на політичній арені
з'явилися нові суб'єкти міжнародних відносин, що мало велике значення для
світової політики.
Територіальні межі дослідження охоплюють території земної кулі, на
яких розгорталися події та явища, визначені державною програмою для
загальноосвітніх шкіл за темою Розділу 5. «Міжнародні відносини» для 11
класу. А саме наступні: динаміка Холодної війни, протистояння НАТО і
ОВД, прояви міжнародної напруженості (Берлінська криза, війна в Кореї,
Карибська криза, війни у В’єтнамі й Афганістані), період «розрядки» в
міжнародній політиці, Гельсінська конференція 1975 р., рецидиви Холодної
 7

війни на зламі ХХ – ХХІ ст., від біполярного до багатополярного світу,

проблема міжнародного тероризму, агресія Росії проти України в 2014 р.,
російсько-українська війна [55].
Мета дослідження полягає у висвітленні міжнародних відносин другої
половини ХХ – початку ХХІ ст., змісту та методів вивчення теми у
шкільному курсі всесвітньої історії.
Поставлена мета вимагає вирішення дослідницьких завдань:
 проаналізувати науковий доробок попередників у дослідженні теми,
джерельну базу проблеми та висвітлити методологію дослідження;
 розглянути міжнародні відносини другої половини ХХ – початку ХХІ
ст.;
 розкрити зміст та методи вивчення теми у шкільному курсі всесвітньої
історії.
Наукова новизна полягає в тому, що результати, отримані під час
дослідження співпадають з поставленими завданнями.
Ця робота є спробою розглянути тему в історії, розглянути питання, які
викликають дискусію, висловити власний погляд на цю проблему.
В роботі розглянуті події та процеси міжнародних відносин, які
притаманні періоду.
Підготовлено методичні розробки для роботи з теми дослідження на
основі нових державних документів в історичній освіті, програми з
всесвітньої історії в загальноосвітній школі, теоретичних розробок
науковців-методистів, практичних розробок колег-вчителів, власного досвіду
роботи в загальноосвітньому навчальному закладі.
Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали приведені у
дослідженні можуть бути використані для подальшого вивчення теми
міжнародних відносин та світової політики другої половини ХХ – початку
ХХІ ст.
Практичне значення роботи полягає в тому, що розгляд питань
дозволяє більш глибоко зрозуміти процеси, які відбувались з другої
 8

половини ХХ ст. – до початку ХІХ ст., та використати ці знання в, науковій

діяльності, на семінарських заняттях, формах контролю з всесвітньої історії.
Фактичний матеріал може бути використано під час планування
конспектів, написання навчальних планів та кваліфікаційних робіт.
Апробація результатів дослідження. Певні аспекти магістерської
роботи знайшли відображення у науковій доповіді, виголошеної автором на
науково-практичній конференції. Тези доповіді були опубліковані у збірнику
тез-доповідей студентів історичного факультету «Україна в світовому
історичному просторі» під назвою «Міжнародна миротворча операція» у
2019 р.
Структура кваліфікаційної роботи відповідає меті й завданням
дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку
використаних джерел (98 найменувань). В списку джерел та літератури 82
пункт доводиться на літературу, 16 пунктів – на джерела. Повний обсяг
кваліфікаційної роботи складає 102 сторінки. Обсяг основного тексту –
91 сторінка.
 9

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ

ПРОБЛЕМИ

1.1. Стан наукової розробки теми. Джерельна база.

Серед досліджень міжнародних відносин другої половини ХХ –

початку ХХІ ст. можна виділити такі групи: праці радянських науковців,
роботи закордонних дослідників, доробки сучасних українських істориків.
Здобуття Україною незалежності та її вихід на міжнародну арену як
суверенного суб’єкта міжнародних відносин створили якісно нові умови для
розвитку вітчизняної історичної науки. Оновилася участь українських
дослідників у міжнародних конгресах історичних наук, які від початку ХХ
ст. і до сьогодні залишаються найбільш масовою та престижною формою
кооперації істориків, що зумовлює особливий інтерес до їхньої історії та
впливу на розвиток національних історичних наук.
В радянський час дослідники приділяли суттєву увагу вивченню
міжнародних відносин.
Головним осередком вивчення проблем історії міжнародних зв’язків та
зовнішньої політики України був відділ всесвітньої історії і міжнародних
відносин. Серед наукових проблем, що розроблялися у відділі у перші роки
його діяльності, головне місце посідали питання новітньої історії країн
Центральної та Південно-Східної Європи, їх спільного досвіду в формуванні
і удосконаленні нових, соціалістичних міжнародних відносин
Найважливішими результатами роботи були колективні монографії
«Украинская ССР и зарубежные социалистические страны» (1965 р.), «На
магістралях дружби і братерства. Участь Української РСР у співробітництві
Радянського Союзу з європейськими соціалістичними країнами (1966–1970)»
(1974 р.). Подальше вивчення історії східноєвропейських держав, їх зв’язків з
 10

Україною у політичній, економічній і культурній сферах, участі громадських

організацій в міжнародному співробітництві знайшло своє втілення у
підготовці інших ґрунтовних праць, написаних на базі джерел з вітчизняних і
зарубіжних архівів, серед них: «Породненные социалистическим
интернационализмом. Дружественные связи и сотрудничество породненных
областей и городов УССР и братских стран социализма» (1980 р.);
«Сотрудничество общественных организаций стран социализма» (1983 р.);
«Деятельность обществ дружбы с СССР в странах социалистического
содружества» (1987 р.); «Укрепление братской дружбы и сотрудничества
стран социалистического содружества» (1987 р.) та ін. [29, с. 204–205].
Вітчизняна історіографія прагне освоїти і переосмислити теоретичні
напрацювання західної історичної думки ХХ ст., багато із положень якої
були представлені на міжнародних конгресах історичних наук 1950–1990 рр.
Визначальною особливістю цього періоду міжнародної кооперації істориків
був вплив політики та ідеологічної конфронтації полярних суспільно-
політичних систем, що надавало історичній науці функції їхньої легітимації.
Однак в сучасній українській та зарубіжній історіографії представлені праці,
в яких теоретичні дискусії та ідеологічне протистояння аналізуються побіжно
та фрагментарно.
У першій половині 1990-х рр. колектив міжнародного відділу Інституту
історії України проводив дослідження в рамках комплексної теми «Україна і
Європа: історичні традиції взаємин та проблеми співробітництва на
сучасному етапі», метою якої була розробка її конкретних аспектів. Вагоме
місце в плані науково-дослідницьких робіт посідала тематика, пов’язана з
історією міжнародних зв’язків України, становленням зовнішньої політики
незалежної Української держави та формуванням її пріоритетів на
міжнародній арені. Результати досліджень оприлюднені у наукових
збірниках «Культурные и общественные связи Украины со странами
Европы» (1990), «Україна в європейських міжнародних відносинах» (1998 р.)
 11

та збірнику документів і матеріалів «З історії міжнародних зв’язків України:

наука, освіта (ХІХ – 30-ті роки ХХ ст.)» (1999 р.) [29, с. 206].
До новітніх публікацій, які відображають напрацювання Міжнародний
відділ Інституту історії України належать колективна праця
Енциклопедичний словник-довідник «Україна в міжнародних відносинах».
Вип. 1 (2009); монографії С. В. Віднянського, А. Ю. Мартинова «Україна в
Організації Об’єднаних Націй» (2006 р.); С. В. Віднянського, А. Ю.
Мартинова «Об’єднана Європа: від мрії до реальності. Історичні нариси про
батьків-засновників Європейського Союзу» (2009 р.) «Об’єднана Німеччина:
від «Боннської» до «Берлінської» республіки (1990–2005 рр.)» (2006 р.);
Н.В. Кривець «Українсько-німецькі відносини: політика, дипломатія,
економіка» (2008) [29, с. 207–208].
Включення результатів міжнародної діяльності держав повоєнного
світу в контекст історіографічної ситуації другої половини ХХ ст. – початку
ХХІ ст. розширить наші знання про характерні риси розвитку світової
історичної думки означеного періоду та розкриє значення самих
міжнародних відносин.
Міжнародні відносини є одним із найскладніших об’єктів наукового
пізнання. Із давніх-давен вони займали важливе місце в житті будь-якої
держави, суспільства. Їх значення особливо зростає нині, коли всі держави
вплетені в розгалужену мережу різноманітних взаємодій, що впливають на
долю всього людства. Дослідження міжнародних відносин та їх історії
набуває особливої ваги в умовах становлення незалежної України як суб’єкта
міжнародної взаємодії. З найдавніших часів існування людства, наука
намагалася логічно тлумачити міжнародні відносини. Дослідники виходили з
реальної потреби зрозуміти причину війни та миру, пояснити стан
взаємовідносин між державами і народами. Вивчення міжнародних відносин
потребує нових методологічних підходів, засобів і методів.
На дослідження цих відносин сучасною історичною наукою суттєво
вплинуло те, що протягом тривалого часу суспільствознавчі науки
 12

перебували під жорстким контролем тоталітарних режимів. Наукові праці

повинні були відповідати обов’язковим на той час ідейно-політичним
стандартам і бути узгодженими з цілями тогочасної пропаганди. Протягом
радянського періоду вітчизняна історична наука фактично розвивалася в
умовах однієї методологічної парадигми. Це, поза всяким сумнівом,
негативно позначилося на її розвитку і вплинуло на дослідження
міжнародних відносин українськими вченими.
У 1990-х роках вивчення цих відносин набуває актуальності у
вітчизняній науці й перебуває в процесі теоретичної та концептуальної
дискусії між істориками, політологами, соціологами і міжнародниками.
Розпочався процес інституалізації теорії міжнародних відносин, політичної
та соціологічної науки в Україні. А одним із важливих завдань історичної
науки стає звернення до нових методологічних підходів.
Справжній прорив у методології міжнародних відносин зробила
сучасна західна міжнародно-політична наука. Центром у дослідженні
проблем світової політики і міжнародних відносин стали Сполучені Штати
Америки, Міцні традиції мають також західноєвропейські держави,
насамперед Франція, Велика Британія, Німеччина. Завдяки працям Г.
Моргентау, Дж. Розенау, Р. Арона, К. Дойча, Д. Зінгера, М. Жирара, Б. Жак’є,
М. Каплана, А. Уолферса, С. Хоффмана, А. Камінського та багатьох інших
ученпих у суспільних науках міцно утвердився відносно самостійний напрям,
який вивчає реалії міжнародного життя. Заслуговують на увагу праці
польських учених таких, як Й. Кукулка, Ч. Мойсєвіч, В. Малєндовські, які
приділяють значну увагу й методологічним проблемам.
Окрім того, в умовах трансформації суспільства перед ученими постало
важливе завдання: з одного боку, змінити методологію історичної науки, а з
іншого, - вплинути й змінити світоглядну позицію у своїх країнах так, щоб
зацікавити населення його власною історією і певною мірою підготувати
громадську думку до нових реалій суспільного життя. Із цього приводу
американський історик, професор польського походження П. Вандич на ХVІ
 13

Міжнародному з’їзді істориків (м. Вроцлав 1999 р.) висловив стурбованість

про «Мінімальну зацікавленість населення проблемами своєї історії» і
звернув увагу на те, що одним із головних завдань науковців на даному етапі
розвитку є «інформування громадськості про основні проблеми суспільного
розвитку».
В дослідженні стали у нагоді праці закордонних науковців. В статті
автор Р. Аллан описує революцію та партизанську війну в Кореї 1945 – 1950
рр. [89]. Теорія міжнародних відносин Юзефа Кукулки [93] –
фундаментальна монографія, що показує складність процесу вивчення
міжнародної реальності і організації поточного стану знань про неї. Автор
розвиває в аналізі міжнародних відносин системний, стратегічний та
прогностичний підхід.
Робота А. Мортона розкриває баланс сили, біполярності та інших
міжнародних систем. На думку автора, в ході дослідження міжнародних
систем необхідно, в першу чергу, звертати увагу на вивчення умов, в рамках
яких ці системи існують або трансформуються. Виходячи з цього, він виділяє
п'ять змінних, які властиві кожній міжнародній системі [94].
Джордж Уінстон у своїй статті присвяченій операцій «Буря в пустелі» і
«Щит пустелі», розповідає про новий меморіал на честь тих, хто загинув під
час операцій «Щит пустелі» і «Буря в пустелі» в 1991 році в Саудівській
Аравії та Кувейті [98].
Колективна робота за редакцією В. Малендовского і Ч. Мойсевіча , де
досліджуються складні механізми і процеси сучасної політики. Чіткий і
упорядкований набір проблем: теорія міжнародних відносин, актори
політичної сцени, система міжнародної політики, основні проблеми і
проблеми сучасної світової політики. Підхід до міжнародних відносин в
різних ракурсах: глобальні, континентальні, регіональні, політичні структури
і організації. Ось основні питання роботи [95].
На офіційному сайти ВМС США з історії та спадку зібрана хронологія
операції «Буря в пустелі» за серпень 1990 р. [97].
 14

Найвідомішими теоретиками міжнародних відносин серед російських

учених є А. Торкунов і П. Циганков. В кваліфікаційному дослідження
використана праця російських науковців А.В. Торкунова, А.В. Мальгина
«Современные международные отношения» [78].
Не стоять осторонь даної проблематики й українські вчені такі, як
С. Віднянський, Л. Зашкільняк, Б. Канцелярук, О. Майборода, Г. Перепелиця,
В. Трощинський, С. Троян та інші.
В кваліфікаційній роботі використанітакож матеріали праць:
О.В. Литвиненко «Алжирська національно-визвольна війна: стратегічні
уроки та висновки для України. Стратегічні пріоритети» [44],
В.Ю. Крушинського «Державний договір про відновлення незалежної і
демократичної Австрії 1955 р.» [40], С.В. Жеребчук «Проблемы получения
независимости Индонезией и роль УССР в этом процессе» [25],
М.С. Каменецького «Косовська проблема» [31], А. Бредіхіна «Проблема
краю Косово і Метохії як передумова формування нових принципів
міжнародних відносин» [9], О.А Коппель «Конфлікт шести десятиліть» [36].
У контексті даної проблематики важливе значення мають принципові
зміни в методології української історичної науки. За останні десять-
п'ятнадцять років суттєво змінилися сама ця наука. У переважній більшості
сучасні дослідники, відмовившись від аксіом ортодоксального марксизму й
одномірного класового підходу до вивчення історії, перейшли на позиції
історичного плюралізму й аналізу минулого та сучасного на базі системного
підходу. На сучасному етапі переважає тенденція до комплексного,
всебічного вивчення історичних явищ і процесів, до спільного дослідження їх
кількома науками, до комбінування (поєднання) їх пізнавальних
можливостей. Тільки загальна методологія у поєднанні з міждисциплінарним
підходом, який уможливлює всебічне висвітлення проблеми й орієнтує
дослідників на пошук істини шляхом моделювання в рамках
міждисциплінарних досліджень, можуть надати науковій праці характеру
завершеного комплексного дослідження.
 15

Розпад Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, а

також заснованого на її основі світопорядку, поставив багато складних
завдань перед ученими, експертами і державними діячами. Під сумнівом
виявилися попередні завоювання теоретичної думки. Надзвичайно високий
динамізм розвитку та реструктуризація всієї системи міжнародних відносин
зумовили необхідність переосмислення традиційних і розробки нових
підходів до вивчення міжнародних відносин. Виникла необхідність
переосмислення основних категорій науки. Це стосується насамперед такого
базового поняття, як «міжнародні відносини». Адже від змісту, який у нього
вкладається, залежать не тільки науки, що вивчають ці відносини, а й
міжнародна діяльність політиків. З іншого боку, таке переосмислення
вимагає визнання зміни ролі держав у сучасному світі та впливу на ці
відносини інших нетрадиційних акторів (держав, народів, суспільних і
громадських рухів, організацій, тощо). Тому важливою темою наукової
дискусії протягом останніх двох десятиліть є переоцінка соціалістичного
минулого та спроба використати нові методологічні підходи до аналізу
міжнародних процесів.
Сучасні українські й зарубіжні вчені-історики не стоять осторонь такої
дискусії. Історична наука комплексно підходить до вивчення міжнародних
відносин із позиції їх практичної організації, якомога оптимальнішого
використання існуючих можливостей і наявних засобів. Методологічну базу
сучасної історичної науки становлять як загальнонаукові підходи, принципи
та положення науки методології, так і широкий спектр методів, які перейшли
з інших наук, у тому числі і з філософії, теорії міжнародних відносин,
політології та соціології.
Джерельна база дослідження складається з актових джерел, документів
міжнародних організацій, матеріалів періодики, промов провідних діячів.
Події всесвітньої історії 1945 – початку ХХІ ст. дають можливість
вивчати величезну кількість історичних джерел. Попередні періоди
всесвітньої історії такої інформаційної бази не мали. Головним завданням
 16

при цьому є неухильне дотримання принципів неупередженості під час

аналізу історичних джерел. Загалом історичні джерела різних типів мають
такі спільні риси: усі джерела є свідками свого періоду й відображають певну
межу буття минулого; джерела містять інформацію відкритого й прихованого
характеру, яку виявляють шляхом порівняння різних джерел; оскільки
творцями своїх пам’яток були люди, джерела відображають їхнє бачення й
сприйняття події; кожне джерело містить невичерпний обсяг історичної
інформації.
В роботі використано такі актові документи як Закон України «Про
внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на
набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в
Організації Північноатлантичного договору)» [28]. В ньому йдеться про
закріплення на конституційному рівні правової визначеності курсу України
на членство в ЄС і НАТО, що мобілізуватиме українське суспільство і
українську владу та сприятиме реформам, спрямованим на досягнення
критеріїв повноправного членства в ЄС і НАТО, реалізації європейського та
євроатлантичного вибору через розширення та поглиблення співробітництва
України з Європейським Союзом та Організацією Північноатлантичного
договору аж до набуття повноправного членства, зміцненню національної
безпеки нашої держави, матиме наслідком гарантію її суверенітету і
територіальної цілісності [28].
«Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у
космічному просторі та під водою» [19] є важливим аргументом для
висвітлення питань міжнародної політики. Текст Договору складається з
преамбули та 5 статей. Відповідно до ст. І кожен його учасник зобов'язується
заборонити, запобігати і не здійснювати будь-яких випробувальних вибухів
ядерної зброї та будь-яких ін. ядерних вибухів у будь-якому місці, що
перебуває під його юрисдикцією або контролем. Передбачено заборону
випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою,
включаючи територіальні води у відкритому морі [19].
 17

«Договір про нерозповсюдження ядерної зброї» від 1 липня 1968 року

– це багатосторонній міжнародний акт, розроблений Комітетом з
роззброєння ООН з метою завадити розширенню кола держав, що мають
ядерну зброю, забезпечити необхідний міжнародний контроль за виконанням
державами узятих за умовами Договору зобов'язань щодо обмеження
можливості виникнення збройного конфлікту із застосуванням такої зброї;
створити широкі можливості для мирного використання атомної енергії [20].
Цей документ використаний для ілюстрації багатьох положень дослідження.
Документом про курс України в ЄС та НАТО закріпив незворотність
стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства в
Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору [42].
«Договір про остаточне урегулювання стосовно Німеччини»
використаний для свідчення про зміни, які відбулися у Європі в результаті
об’єднання Німецької Демократичної Республіки та Федеративної
Республіки Німеччина і усього Берліна [21].
«Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і
використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла
(укр/рос)» [22] є основою міжнародного космічного права. Договір підписали
Сполучені Штати Америки, Велика Британія і Радянський Союз 27 січня
1967 року, набув чинності 10 жовтня 1967 року. Станом на жовтень
2011 року 100 країн є державами-учасницями Договору, а ще 26 підписали
договір, але не завершили ратифікацію.
Договір про космос визначає основні правові рамки міжнародного
космічного права. Серед принципів, заборона для держав-учасниць
розміщення ядерної зброї або будь-якої іншої зброї масового знищення на
орбіті Землі, установки її на Місяці або будь-якому іншому небесному тілі,
або на станції в космічному просторі. Цей договір обмежує використання
Місяця та інших небесних тіл тільки в мирних цілях і прямо забороняє їх
використання для випробування будь-якого роду зброї, проведення
військових маневрів або створення військових баз, споруд і укріплень. Тим
 18

не менш, Договір не забороняє розміщення звичайних озброєнь на

орбіті [22]. Це важливий документ для розуміння сучасного рівня
міжнародних відносин.
Договір між Російською Федерацією і США про заходи по подальшому
скороченню і обмеженню стратегічних наступальних озброєнь – це
двосторонній договір між Росією і Сполученими Штатами щодо подальшого
взаємного скорочення арсеналів розгорнутих стратегічних ядерних озброєнь.
Договір був підписаний президентами Дмитром Медведєвим і Бараком
Обамою 8 квітня 2010 року в Празі і набув чинності 5 лютого 2011 року.
Договір розрахований на 10 років з можливим продовженням за
взаємною домовленістю сторін на 5 років. Договором передбачено
скорочення ядерних боєзарядів до 1550 одиниць, міжконтинентальних
балістичних ракет, балістичних ракет підводних човнів і важких
бомбардувальників - до 700 одиниць. Договір замінив минулий в грудні 2009
року СНО-I [23]. Використання цього джерела допомогло розкрити питання
безпеки в сучасному світі.
«Делійська Декларація про принципи вільного від ядерної зброї та
ненасильницького миру» пропанує принципи побудови вільного від ядерної
зброї світу [18]. Документ висвітлює способи подолання конфлікту між
Індією і Пакистаном.
Наступне джерело є невід’ємною частиною висвітлення процесу
деколонізації та конфлікту в Індокитаї. «Declaration of independence of the
democratic Republic of Vletnam» («Декларація незалежності Демократичної
Республіки В'єтнам») проголосила звільнення В’єтнаму від французької
колонізації та незалежності Демократичної Республіки В’єтнам з рівними
правами для всіх народів [91].
Джерельна база дослідження також містить документи міжнародних
організацій. Серед них «Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва
в Європі», який дозволяє дізнатися про закріплення політичних і
територіальних підсумків Другої світової війни, принципів взаємовідносин
 19

між державами-учасниками, в тому числі принципу непорушності кордонів;

про узгодження основних сфер співробітництва в галузі економіки, науки і
техніки та захисту навколишнього середовища, та про узгодження
зобов'язань з питань прав людини і основних свобод, в тому числі свободи
пересування, контактів, інформації, культури та освіти, право на працю,
право на освіту і медичне обслуговування [27].
Статистичні матеріали ООН – «ООН: Кількість біженців у світі у 2018
році сягнула рекорду – майже 71 млн.», «Количество беженцев в мире побило
рекорд, – ООН» розкривають данні, в яких йдеться, що за останні 20 років
кількість переміщених осіб у світі зросла вдвічі. Зростання кількості біженців
пов’язане з міжетнічним конфліктом в Ефіопії, з кризою у Венесуелі [33, 58].
Наступний документ дає уявлення про міжнародні домовленості у
сфері вирішення проблеми військовополонених. «Женевська конвенція про
поводження з військовополоненими (укр/рос)» дає інформацію про те, що
військовополонені знаходяться у владі ворожого уряду, а не окремих осіб або
військових частин, і вони потребують гуманного поводження, яке
категорично забороняє будь-яку дискримінацію за ознаками раси,
національності, віри, статі, політичних поглядів, майнового стану тощо.
Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються і
репатріюються, за винятком осіб, проти яких було порушено кримінальне
переслідування за скоєні злочини. Практика Першої і Другої світових воєн,
інших війн та збройних конфліктів доводить, що практично в будь-яких
державах, будь-які армії світу грубо порушують положення конвенцій про
військовополонених [24].
Що стосується періодики, то в нагоді стали такі матеріали: «Китай
визначив найсильніші армії світу: Росія увійшла до трійці». Китайські
аналітики оцінюють військову потужність США в 90,08 балів за шкалою, що
складається зі 100 балів. За оцінками авторів документа, для Китаю цей
показник складає 33,3 пункту, для Росії - 31,08 [32]. Це цікавий документ з
 20

точки зору визначення пріоритетів у показниках розвитку держав та

актуальних питань міжнародних відносин.
Аналітичні статті «Конфлікт між Індією та Пакистаном: у чому суть і
які можуть бути наслідки для світу» [34] та «Між Північчю та Півднем: чи
почнеться ядерна війна на Корейському півострові» [49] – це спроба
визначити загрози для стабільності у світі та в Азійському регіоні, що
відображає актуальність цих міждержавних конфліктів в світі. Індія і
Пакистан – дві ядерні країни, які не воювали між собою з 1971 року. Навіть
попри те, що обидві мають претензії на спірний регіон Кашмір. Та авіа удар
по підконтрольний Пакистану частині Кашмір Індією значно погіршив
ситуацію [34].
У матеріалах «П'ять років тому почалася російська анексія Криму»
зазначаються незаконні дії Російської Федерації та території України,
наслідки окупації, та світова реакція на злочинні дії [68].
Квітневий військовий переворот 1978 року, в результаті якого було
повалено уряд Мохаммада Дауд-Хана, зупинив процес розвитку демократії в
Афганістані на кілька десятиліть. Про це заявив 25 квітня на науковому
семінарі в Кабулі міністр культури та інформації Афганістану Саїд Махдум
Рахін. В роботі семінару, присвяченого розвитку демократії, брали участь
члени парламенту, експерти, керівники засобів масової інформації [69].
Документ свідчить про важливу проблему на Середньому Сході.
Наступний документ, використаний в дослідженні, ілюструє стан
міждержавних відносин Росії і США в царині безпеки. Держсекретар США
Майк Помпео поклав на Росію повну відповідальність за припинення дії
Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (ДРСМД). «Росія
несе повну відповідальність за припинення ракетного договору» – написав
Помпео у свій Twitter [72]. 2 лютого 2019 року США дали Росії шість місяців
на те, щоб повернутися до дотримання Договору про ліквідацію ракет
середньої та малої дальності. Росія відмовилася, тож договір припинив дію.
 21

«США не можуть бути учасником договору, коли інші його порушують.

Росія несе повну відповідальність за це», – наголосив Помпео.
«Трагедія, яку неможливо забути: теракт 11 вересня 2001 року в США»
у цій статті йдеться про події 11 вересня у Нью-Йорку, за годинами та
хвилинами розписаний найжахливіший терористичний акт в історії
людства [79].
Публікація «Трамп зустрівся з лідером КНДР Кім Чен Ином на кордоні
двох Корей» дає можливість свідчити про важливі зрушення у вирішенні
корейської проблеми, бо зустріч про яку йдеться, мала позитивні наслідки як
для світу, так і для лідерів обох держав, Трамп перетнув кордон Північної
Кореї, та фактично опинився у КНДР, хоча це і були формальні кроки, він
перший президент США, який це зробив [80].
В статті «Ethiopia a Forgotten War Rages On» йдеться про затяжну війну,
яка іде між північною провінцією Ефітопії – Еритрея та урядом Єфіопії [92].
До промов провідних діячів треба віднести – Речь Р. Никсона 3 ноября
1969 г. Nixon Doctrine – виголошена президентом Ніксоном 25 липня 1969 на
прес-конференції на острові Гуам. Згідно з цією доктриною, США
зобов'язувалися і надалі брати участь у забезпеченні оборони своїх союзників
та заявляли про своє право визначати масштаби, форми та сфери свого
втручання в регіональні події, керуючись своїми національними інтересами.
Одним з показників повороту в зовнішній політиці мало стати поступове
виведення американських військ з В'єтнаму.
У Гуамі Річард Ніксон висунув три основоположні принципи для
майбутньої американської політики щодо Азії. По-перше, Сполучені Штати
мали дотримуватися всіх раніше укладених договорів і надалі. По-друге,
США забезпечували надійний захист у разі загрози для «дружньої» нації або
держави, виживання якої американці вважатимуть життєво важливими для
своєї безпеки. По-третє, у разі будь-якої іншої агресії Америка зобов'язалася
надавати необхідну військову й економічну допомогу, якщо цього
вимагатимуть відповідні договірні зобов'язання.
 22

США мали почати перекладати заходи з оборони своїх союзників на

них самих, допомагати вести війну, але не воювати самостійно. У посланні
президента Ніксона Конгресу 18 лютого 1970 ця доктрина, що відносилася до
загрози розширення радянського впливу в країнах Азії, отримала подальший
розвиток як керівний принцип політики США і в інших регіонах [71].
Таким чином, дослідження з проблеми та джерельна база дозволяють
розкрити питання міжнародних відносин другої половини ХХ ст. – на
початку ХХІ ст. Цей період в історії є дуже багатим на події, через
протистояння двох наддержав, на політичний арені завжди з’являлися спільні
інтереси, які не вдавалося влагодити мирним шляхом. Тому через таку
кількість світових проблем розглядання цієї теми є дуже детальним, як зі
сторони вітчизняних вчених, так і з зарубіжних.
Отже, вивчення міжнародних відносин другої половини ХХ ст. – на
початку ХХІ ст. у шкільному курсі всесвітньої історії, на існуючій базі
наукових праць, статей, документів дає змогу всебічно та повністю
проаналізувати процеси притаманні цьому періоду.

1.2. Методологія дослідження

Історія загалом та історія міжнародних відносин, зокрема, почала

досліджуватися за допомогою загальноприйнятих у світовій науці методів
дослідження глобальної системи взаємовідносин як цілісної системи, що
динамічно розвивається. Процес дослідження міжнародних відносин
відповідає загальній логіці наукового пізнання, хоч їхня специфіка зумовлює
певні особливості у застосування підходів та окремих методів. Передусім це
пов'язано з особливостями міжнародних відносин як специфічного
суспільного явища, а також із неоднозначністю тлумачення явищ і процесів,
 23

що їх стосуються. Застосування синтезу історичних і логічних методів

забезпечує конкретно-історичний характер дослідження в реальних часових і
просторових межах. В історичній науці, як і в будь-яких інших науках,
загальні методи пізнання селекціонують та адаптують до її об'єкта
дослідження. Це зрозуміло, оскільки відомо, що більшість суспільних наук
не мають власного методу. Вони тією чи іншою мірою адаптують стосовно
свого об'єкта загальнонаукові методи та методи інших дисциплін. Цей процес
полягає не тільки і не стільки у створення принципово нових методів
дослідження, скільки в селекції та адаптації чинних.
Дослідження міжнародних відносин відбувається як на
концептуальному, так і на емпіричному рівнях. Звідси – одні методи
застосовуються на теоретичному, а інші – на емпіричному рівнях. Методи,
що застосовується на теоретичному рівні дослідження, мають здебільшого
узагальнено-логічний характер. Серед них особливого значення надають
методам аналізу, синтезу та абстрагування. Водночас варто зазначити, що
методи аналізу і синтезу виступають базовими для системного підходу.
Емпіричний рівень визначає параметри та дає загальну характеристику
реальних міжнародних відносин, що є основою для виведення їх
найважливіших закономірностей. На цьому рівні дослідження ґрунтується на
описі і спостереженні і спрямоване на встановлення максимально
об'єктивного знання про параметри досліджуваної реальності. Наголошуючи
на значенні таких досліджень, Г. Моргентау писав, що теорія передусім “ має
базуватися не на апріорних та абстрактних твердженнях, а на емпіричних і
прагматичних” [51].
В історичній науці принциповим є вивчення конкретних ситуацій, що
розглядаються як певний умовно зафіксований фрагмент історичного
процесу.
Виділяють три групи методів наукового пізнання на емпіричному рівні.
Перша група: загальні методи дослідження, або «методи аналізу ситуації», як
їх називає учений П. Циганков, об’єднують найпростіші прийоми та способи
 24

пізнання міжнародних відносин (спостереження, аналіз документів,

порівняння), що застосовуються багатьма науковими дисциплінами.
Друга група: експліктивні методи – група прийомів і способів
дослідження, що мають аналітичний характер і відзначаються точністю й
конкретністю.
Третя група: конструктивні методи – пов’язані з ідеалізованим
відтворенням реальності, до яких відносяться: експеримент, моделювання,
прогнозування, дельфійський метод, побудова сценаріїв і системний метод.
Розмаїтість міжнародних відносин в умовах геополітичних змін у світі
на рубежі ХХ – ХХІ ст., надзвичайно насичену подіями, неможливо
висвітлити, не використовуючи принцип структурування. Вивчення
історичної реальності з погляду її виникнення, етапів і механізмів розвитку,
становлення та формування сучасного і майбутнього станів забезпечує
принцип історизму. Він дає можливість розглядати процеси дійсності в
їхньому закономірному історичному розвитку, в тісному зв’язку з конкретно-
історичними умовами їхнього існування.
З науковими теоріями, методами та принципами тісно пов’язані
конкретні підходи, що є не менш важливими у науковому пізнанні та
концептуальному розумінні міжнародних відносин.
Найпоширенішим у сучасних науках, особливо суспільних, є
системний підхід. Він є усталеним напрямом методології наукового пізнання,
безпосередньо сприяє адекватній постановці проблем і логічно-послідовній
стратегії їх розв’язання. Його поєднання з методами точних наук стає ще
однією причиною його популярності серед учених і породжує надії щодо
надання дослідженням у цій галузі належної строгості, теоретичної
обґрунтованості та емпіричної верифікованості. При цьому, – зазначає
учений М. Косолапов, – той факт, чи є конкретна сукупність підходів
способів організації даної діяльності набором, комплексом, або системою
слугує принципово важливою вказівкою на рівні спеціалізації та розвитку
відповідних сфер, або виду діяльності: набір переважно свідчить про етап її
 25

становлення, система – про високий рівень розвитку [38]. Польський учений-

міжнародник Й. Кукулка доводить, що системний підхід потрібний «…з
огляду на взаємозалежність всіх суб’єктів міжнародних відносин і
функціонування міжнародних систем» [93].
М. Каплан вказує, що системний підхід привертав увагу багатьох
учених, які опиралися на нього в розробці різних типологій міжнародних
систем і прагнули на його основі розкрити загальний зміст історичних подій,
щоб прогнозувати їх майбутній розвиток [88]. Такий комплексний підхід
почав формуватися на початку 1970-х років, хоча він і до цього існував (Т.
Гоббс, К. Маркс, С. Хоффман та інші). Основоположником системної теорії
вважається канадсько-американський учений австрійського походження
Людвіг фон Берталанфі. А розвиток системний підхід отримав, насамперед, у
працях американського соціолога Толкота Парсона й американсько-
канадського політолога Девіда Істона. Він базується на на поглядах
французбкого соціолога М. Мерля, який у праці «Соціологія міжнародних
відносин» пропонував використовувати системну модель американського
політолога Д. Істона для дослідження міжнародних відносин. Основні
положення системної теорії були викладені в дослідженнях «Головна
системна теорія» (Л. фон Берталанфі), «Соціальна система» (Т. Парсонс),
«Політична система» і «Системний аналіз політичного життя» (Д. Істон).
Вихідним для системного підходу за Л. фон Берталанфі, є поняття
«система», що являє собою «сукупність елементів, які перебувають у
взаємодії один з одним» [90]. Більш поширене визначення дав американський
учений Т. Парсонс: «Система – це поняття, яке розкриває взаємозалежність
між складовими частинами, елементами та процесами таким способом, що
може бути встановлена правильність у відносинах. І водночас, воно вказує на
взаємозалежність між таким комплексом і його оточенням».
Приблизно такої думки дотримується американські вчені реаліст М.
Каплан, неореаліст К. Уолц та ін. Так, наприклад, М. Каплан переконаний,
що «аналіз міжнародних систем передбачає вивчення обставин і умов, в яких
 26

кожна з них може існувати або трансформуватись в систему іншого типу.

При цьому вченого цікавлять питання: чому та чи інша система розвивається,
як вона функціонує, причини її руйнації. У зв’язку з цим М. Каплан виділяє
п’ять груп змінних, які властиві кожній системі: основні правила системи;
правила трансформації системи; правила класифікації акторів; їх можливості
та інформації [87]. Такі події, як світова війна, або посилення тоталітарного
блоку можуть призвести до трансформації системи [94]. Така трансформація
розпочалася на рубежі 1980 – 1990-х рр. з розпадом біполярної системи
міжнародних відносин і переходом сучасного світу в якісно нову фазу
розвитку.
Важливою є точка зору французького вченого Ф. Брайларда, який
зауважив, що «системний підхід потрібно відрізняти від його конкретного
використання – системної теорії та системного аналізу. Системна теорія
виконує завдання побудови, опису та пояснення системи і її структурних
елементів, взаємодії системи та середовища, а також внутрішньосистемних
процесів, під впливом яких проходять зміни, або розпад системи [86].
Отже, системний підхід полягає у сприйнятті міжнародних відносин як
цілісної системи та у розумінні взаємозв’язаності й взаємообумовленості її
структурних елементів. Він являє собою сукупність загальнонаукових
методологічних принципів, які ґрунтуються на розгляді об’єктів як систем.
Таким чином, системний підхід передбачає виокремлення певної
системної властивості, яка об'єднує елементи системи в єдине ціле, систему
зв'язків, структуру, враховуючи при цьому зв'язки і відносини із
середовищем.
Дослідити міжнародні відносини як систему допоможуть дедуктивний
та індуктивний підходи. Дедуктивний підхід – це спосіб дослідження, що
полягає у припущенні про характер конкретних елементів міжнародних
відносин, відштовхуючись від знань про її загальні особливості; сходження у
пізнанні від загального до одиничного. Тобто в процесі дослідження
конкретизуються загальні знання про міжнародні відносини. Індуктивний
 27

підхід – це спосіб судження про загальні особливості явища, виходи зі знання

про його окремі елементи. Йдеться про узагальнення конкретних знань
щодо первинних елементів міжнародної системи та зв'язків між ними. Ці два
підходи доповнюють один одного.
Питання про метод у кожній науці зводиться до вивчення способів і
прийомів наукового пізнання реальності та особливостей їх практичного
застосування. Такі знання акумулюються та систематизуються у межах
особливого розділу будь-якої науки-методології.
У сучасному науковому розуміння методологія – це сукупність
підходів, способів, методів, прийомів і процедур, що застосовуються в
процесі наукового пізнання, це галузь теоретичних знань та уявлень про
сутність і форми, закони, порядок та умови їх застосування. Вона формується
як на підставі загальних принципів пізнання, так і під впливом особливостей
предмета дослідження конкретної науки.
Причина звернення історичної науки до методології в тому, щоб
дотримуватись досить строгих правил і прийомів: по-перше, дослідження
явищ і процесів; по-друге, роздумів над підсумками досліджень і виведення
на їх підставі певних умовиводів; по-третє, перегляду раніше
сформульованих положень і висновків, чи то в бік відмови від них,
часткового корегування, або подальшого розвитку. Тільки наявність таких
правил та їх суворе дотримання дають змогу порівняти, перевірити
результати окремих досліджень, роздумів. Це, своєю чергою, відкриває
можливості для формування історичної науки як системи вивіреного певним
чином знання, здатного з високою надійністю забезпечити отримання
конкретних передбачуваних результатів його застосування в аналогічних
умовах. Наявність і використання таких правил дозволяє також визначити,
причому досить достовірно, вірогідні погрішності спостереження,
експерименту, вказуючи діапазон надійності отриманого знання.
Для дослідження проблеми використано ряд загальнонаукових методів.
 28

Діалектичний метод дозволив прослідкувати генезу

зовнішньополітичної складової. Застосування методів логіки (індукції і
дедукції, класифікації, аналогії тощо) допомогло у визначенні об’єкта і
предмета дослідження, встановленні конкретних прикладів впливу США і
СРСР на світ.
Методи системного і структурно функціонального аналізу застосовано
під час дослідження внеску провідних держав світу на розвиток відносин,
об’єднання з третіми країнами і міжнародними організаціями.
Використання методу моделювання дало можливість сформувати
цілісне уявлення про інституційно-функціональну структуру зовнішньої і
безпекової політики під час «холодної війни».
Статистичний метод дозволив оперувати кількісними параметрами при
аналізі внеску держав у розбудову військово-оборонного комплексу.
Проблема методу в науці зводиться до вивчення способів і прийомів
наукового пізнання та специфіки їх практичного застосування. Метод є
одним із найважливіших питань будь-якої науки, оскільки в підсумку йдеться
про те, як отримати нове знання, як застосувати його в практичній діяльності.
Разом з тим, це одна із найскладніших проблем, яка випереджає вивчення
наукою свого об’єкта і є результатом такого вивчення. За допомогою методів
і систематизується імперичний матеріал, тобто дані конкретних історичних,
соціологічних, економічних опитувань населення, прямих спостережень,
вивчення різноманітних документів.
В цілому методи дослідження пов’язані з метою, об’єктом і науковими
завданнями, що постають перед дослідником. Саме специфічні риси об’єкта
дослідження визначають як сукупність методів, так і конкретну техніку їх
застосування. Більше того, «дослідник зіштовхується з проблемою методу
вже при аналізі літератури й необхідністю її класифікації та оцінки.
У сучасній історичній науці та науках про міжнародні відносини
склалися два напрями у дослідженні і тлумаченні сутності міжнародних
відносин. Американський учений Хедлі Булл вирізняє класичний і науковий
 29

напрями у дослідженні міжнародних відносин. Класичний базується на

філософії, історії, а також на праві. Його прихильники виводять свої загальні
тези на основі недосконалих процесів перцепції чи інтуїції. Науковий напрям
ґрунтується на логічних, математичних й емпіричних методах пізнання [95].
Згідно з класичною теорією, сутністю міжнародних відносин є
взаємодія держав, а головний засіб її здійснення – дипломатія. Для багатьох
представників традиціоналістського напряму (Г. Моргентау, К. Томсон, У.
Фокс, А. Уолферс, Р. Арон, С. Хофман та інші) царина міжнародних
відносин є ареною вічного, неминучого суперництва їх учасників, яке
зумовлене природною схильністю останніх до насильства та жагою влади.
Тому, найперше, до чого звертаються дослідники міжнародних відносин – це
проблеми конфліктів, причини їх виникнення та шляхи розв'язання,
проблеми війни і миру, розвиток співробітництва між країнами та народами.
Схожі позиції тією чи іншою мірою характерні для всіх попередників і
преставників “класичної парадигми” від Фукідіда до Н.Макіавеллі й Т.
Гоббса й від Н. Спайкмена до Г. Моргентау, від Дж. Кеннана до Г.
Кісінджера.
Основи підходу були закладені після Другої світової війни
американським політиком Гансом Моргентау (головна праця “Політичні
відносини між націями. Боротьба за владу”) та французьким ученим
Раймоном Ароном (фундаментальне дослідження “Мир і війна між націями”
[70] та ін.). Одним із найбільш привабливих положень теорії політичного
реалізму стало положення про необхідність розглядати міжнародні відносини
не з погляду будь-якого ідеалу, а з погляду міжнародної політики, яка
перебуває в боротьбі за володіння й утримання влади. “Міжнародна політика,
подібно до будь-якої іншої політики, є боротьба за владу; якою б не була
кінцева мета міжнародної політики, її безпосередньою метою завжди є
влада”, – пише Г. Моргентау [51].
Сучасна концепція “гегемонії США” (один із провідних теоретиків
цього напряму Р. Каглєр), що також ґрунтується на школі реалізму, але
 30

орієнтується на моделі стабільності, яка заснована на гегемонії США.

“Оптимальною основою безпечного світу, – стверджують “гегемоністи” – є
не поліполярність, а однополярність, не баланс сил, а їх явний дисбаланс на
користь держави-гегемона”. “США, – пише Р. Каглєр, – доведеться
добиватися глобальної стабільності за рахунок політики, що насамперед
виходить з односторонньої готовності використовувати силу для досягнення
цієї мети. А вже потім вони будуть співробітничати з тими, хто поділяє цю
мету, і жорстко поводиться з тими, хто її не визнає” [78].
Український історик С. Троян узагальнює, що політичний реалізм
виходить із конфліктного розуміння всієї системи міжнародних відносин і
силового розв'язання проблем [81]. П. Циганков зазначає, що саме
“політичний реалізм став основою таких широковідомих понять, як
біполярна, мультиполярна, врівноважена та імперська міжнародні системи”
[23]. При цьому доцільно враховувати норми міжнародного права й моралі,
але в жодному разі не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм.
Суспільні зміни сприяли тому, що у другій половині ХХ ст., поряд із
класичним підходом, формується науковий (за Х. Буллом) або
модерністський (біхевіористичний), або “науковий” стиль срийняття
міжнародних відносин і політики. Модернізм, як науковий напрям, активно
почав розвиватися після Другої світової війни. Його представники виходять
із того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних
стосунків, а коло суб'єктів розширюється за рахунок різноманітних
приватних ініціатив, неурядових громадських організацій тощо.
Прихильники модерністського підходу (М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер,
Х. Брук, Б. Сепін та ін.) намагалися сформулювати більш широкі та
різнобічні уявлення про сутність міжнародних відносин. На їх погляд,
сучасна суспільна наука має спиратися на точні, емпіричні дослідження, які
давали б змогу формулювати однозначні висновки.
У 1980-х роках розпочалися так звані “інтерпарадигмальні”дебати, що
фактично були продовженням дискусії між ідеалістами й реалістами, і в яких
 31

основним опонентом неореалізму виступив неолібералізм. Гострота дискусії

між неореалістами та неолібералістами подібна до тієї, яку свого часу
провадили їх попередники, що не повинно наштовхувати на думку про
діаметральну протилежність цих теорій.
Отже, після Другої світової війни були сформовані два напрями до
розуміння змісту і дослідження міжнародних відносин. Перший одержав
назву “традиціоналістського” і найбільш повне втілення знайшов у працях
американського політолога Ганса Дж. Моргентау (наприклад, “Політика
націй”). Прихильники другого підходу – “модерністського” – намагалися
сформулювати більш широкі та різнобічні уявлення про сутність
міжнародних відносин. Але на практиці вони часто ігнорували загальні
соціальні закономірності й обмежували дослідження міжнародних відносин
пошуками шляхів оперативного втручання у їх розвиток.
Непередбачуваність геополітичних змін та їх характеру наприкінці ХХ
ст. Привела до двох важливих висновків. Перший вказує на неможливість
створення єдиної універсальної теорії міжнародних відносин, правильність
положень якої могла б підтверджуватися, або ж, навпаки, заперечуватися
самими подіями і фактами міжнародного життя. Погляди вчених, які
дотримувалися цієї точки зору, свідчили про різноманіття міжнародних
відносин, участь у них як традиційних, так і нетрадиційних акторів, що не не
давало можливості зробити загальні теоретичні висновки.
Варто зазначити, що сьогодні досить впливовими парадигмами
залишаються теорії класичної школи, теорії неореалізму й неолібералізму. В
останні десятиліття виявляється тенденція до злиття цих теорій. Цілком
імовірно, що у майбутньому вони можуть стати фундаментом нової теорії
міжнародних відносин.
Методологія міжнародних відносин полягає в обранні дослідником тих
чи інших концептуальних напрямків дослідження, принципів і підходів, що
відповідають його уявленням про об'єкт дослідження. Залежно від визначеної
методики, дослідник добирає також і конкретні методи. ЇХ вибір
 32

визначається як загальною постановкою проблеми, так і характером

наукових завдань, поставлених у дослідженні.
Багатоманітність існуючих сьогодні в міжнародно-політичній науці
теорій і поглядів може бути зведена до таких найпоширеніших і
найвідоміших парадигм: реалізму (включає в себе класичний реалізм і
неореалізм), лібералізму (традиційний ідеалізм і неолібералізм),
неомарксизму. Кожна з них виходить із свого розуміння міжнародних
відносин.
Політичний ідеалізм і реалізм – це традиційний підхід, який
сформувався у 1920 – 1960-х роках і поєднав у собі найкращі теоретичні
концепції, розроблені суспільною наукою впродовж історії людства. Теорії
класичної школи базувалися на врахуванні історичного досвіду, визначенні
певного ідеалу та логічності аргументації.
У. 1970-х роках класичні теорії зазнали гострої критики, було
започатковано так звану “біхевіористичну революцію”, що мала на меті
докорінний перегляд фундаментальних основ. Модернізм об'єднав групу
теорій, зокрема, неореалізм і неолібералізм, які намагалися на основі нової
методології пояснити окремі явища та процеси в міжнародних відносинах.
За змістом теорії модернізму були досить близькими до класичних
теорій, що призвело до появи нових постмодерністських теорій,
представники яких намагаються знайти альтернативні способи тлумачення
міжнародних відносин. Але все частіше мова йде про формування нової
теорії – раціоналізму, яка групується на концепціях класичної школи й
намагається поєднати досягнення інших теорій. Це пов'язано з
геополітичними змінами у міжнародному середовищі. А тому, аналізуючи
поведінку держав у глобалізованому світі, слід враховувати їх національні
інтереси, структурну силу, яка, власне, забезпечує ці інтереси й виступає
гарантом безпеки держави, геополітичне становище, конфігурацію
розстановки політичних акторів, причини, форми, шляхи та наслідки
співробітництва.
 33

Важливою закономірністю міжнародних відносин, на що слід зважити

як дослідникам, так і політикам – є їх постійна еволюція та динаміка. А тому
дослідження складної системи міжнародних відносин ґрунтується на
використанні накопичених у цій галузі теоретичних знань і, зрозуміло, їх
розвитку, що можливий через взаємозв'язок методології міжнародних
відносин з підходами і методами історичної, політичної та інших суспільних
наук. Адже саме історія разом з іншими суспільними науками стали
фундаментом науки про міжнародні відносини. А теорія міжнародних
відносин розробила теоретико-концептуальні основи й методи дослідження,
що досить успішно можуть бути використані історією, яка на сучасному
етапі трансформується з описової науки в аналітичну.
У 1990-і роки модерністські методологічні настанови “прориваються” і
на терени вітчизняної історичної та політичної науки і практики. Значною
мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація, декомунізація,
демократизація суспільного життя в Україні. Це цілком зрозуміло, адже
демократичне суспільство потребує інших підходів: мислити,
висловлюватися й діяти людина має вільно, спираючись на власний розум,
досвід попередніх генерацій і почуття, що продиктовані їй власною совістю.
Таким чином, наукові праці радянських, закордонних та сучасних
українських науковців, використані в дослідженні, та джерельна база роботи
доволі повно відображають події у світі, політичні, економічні та соціальні
процеси, які відбувалися в країнах після Другої світової війни, що дозволяє
розкрити значну частину історичної реальності.
Робота виконана за використаня комплексного, системного й
гуманітарного підходів й при дотримані принципів об’єктивності, науковості,
історизму. Задля вирішення поставлених завдань були використані методи
гуманітарних досліджень, загальнонаукові та спеціально-історичні методи.
Отже, завдання, поставлені для першого розділу кваліфікаційної роботі
виконані в повному обсязі.
 34

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ. –

ПОЧАТКУ ХХІ СТ. В ШКІЛЬНОМУ КУРСІ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

2.1. Міжнародні відносини в 1950 – 1980 рр.

Друга світова війна стала найбільшою катастрофою в історії людства,

призвела до величезних людських втрат та гуманітарної катастрофи,
економічної розрухи багатьох країн. Голокост та інші злочини проти
людяності продемонстрували знецінення людського життя та руйнацію тих
цінностей, на яких базувалася цивілізація. Людство намагалося винести
уроки з цієї страшної світової катастрофи. Проте принципові протиріччя між
країнами-переможцями у війні зумовлювали загострення старих і
виникнення нових конфліктів. Війна спричинила докорінні зміни у
розстановці сил на міжнародній арені.
Найпотужнішою в економічному відношенні державою світу стали
США. Вони вийшли на перше місце у світі за обсягом промислового
виробництва, зміцнили свої позиції світового кредитора. Сполучені Штати
вирізнялися стабільною демократичною системою. У СРСР перемога у війні,
досягнена стійкістю і мужністю всього народу, призвела до зміцнення
позицій сталінського тоталітарного режиму. Народ-переможець опинився за
«залізною завісою». Послабились у світі позиції Великої Британії й особливо
Франції, яку великою державою у післявоєнний період вважали більше за
традицією. До числа великих держав почали зараховувати і Китай. Водночас
у Німеччині, Італії та Японії, що зазнали нищівної воєннополітичної поразки
в роки війни, швидкими темпами почав здійснюватися перехід від
тоталітаризму до демократії, що стала передумовою для модернізації й
економічного процвітання у майбутньому. Після закінчення війни. СРСР і
США стали «наддержавами» (з огляду на наявність величезного військового
 35

потенціалу, у т. ч. ядерної зброї), навколо яких почали об’єднуватися їхні

союзники [51]. Протистояння «наддержав» і їхніх союзників набувало
додаткової гостроти внаслідок існування в них двох принципово відмінних
суспільних систем. США підтримували країни, що поділяли демократичні
цінності і принципи ринкової економіки. Прорадянської політики
дотримувалися країни Центральної і Південно-Східної Європи, а також деякі
країни Азії, де утверджувалися економічна і політична моделі радянського
зразка, засновані на пануванні компартій.
Складні відносини між двома наддержавами – Радянським Союзом і
США – стали живильним середовищем для політичної, дипломатичної,
пропагандистської та психологічної війни, що отримала назву «холодна
війна».
Фактично політика «холодної війни» означала балансування на межі
«гарячої» війни – впритул до початку бойових дій, застосування ядерної
зброї та втягнення всіх країн до нової світової катастрофи.
«Холодна війна» (1947–1991) – глобальна геополітична, економічна та
ідеологічна конфронтація між державами Східного блоку (СРСР та його
союзники в Організації Варшавського договору) і державами Західного блоку
(США та їхні союзники в НАТО), що виникла наприкінці Другої світової
війни й досягла найвищої точки вже після її завершення.
Основні причини «холодної війни». Ідеологічні. США та СРСР
представляли дві протилежні політичні системи – демократичну й
тоталітарну. Вороже ставлення СРСР до капіталізму і, відповідно, США – до
комунізму. В СРСР вважали, що західний вплив може похитнути міцність
комуністичного тоталітарного режиму. Намагання Радянського Союзу
поширювати у світі комунізм як противагу демократії.
Економічні причини холодної війни. США, які значно зміцніли за роки
війни, були зацікавлені в поширенні у світовому масштабі вільної торгівлі.
СРСР не бажав поширення на своїй території принципів вільної торгівлі,
 36

оскільки зруйнована війною та економічно слабша за США країна була

неспроможна захистити внутрішній ринок від засилля іноземних товарів.
Геополітичні причини. І СРСР, і США прагнули домінувати в
післявоєнному світі. Імовірність нападу СРСР на європейських партнерів
США. Імовірність застосування американцями атомної бомби. Брутальні дії
СРСР у радянській зоні окупації Німеччини. Відмова США поділитися
ядерними секретами із СРСР. Розширення впливу СРСР на країни Європи;
порушення Сталіним обіцянки не перешкоджати вільним виборам у Європі.
Мілітаризація СРСР західного кордону.
Перший спалах «холодної війни» другої половини 1940 – початку 1950-
х рр. призвів до виникнення регіональних конфліктів, через які пролягла
лінія протистояння між наддержавами. Частина цих конфліктів не вщухла до
сьогодні. Одним із найбільш небезпечних був конфлікт у Кореї (1950 –
1953 рр.). Хоча його вдалося зупинити, сторони досі перебувають у стані
війни [89]. Лише у 2018 р. з’явилися перспективи миру після зустрічі
президента США Д. Трампа і лідера КНДР Кім Чен Ина [80]. Також на
зустрічі президентів Південної і Північної Кореї було досягнуто
домовленості про підготовку до підписання мирних договорів.
Після Другої світової війни остаточно визрів конфлікт на Близькому
Сході, який триває й зараз. Залишається чимало країн, які бажають знищення
Ізраїлю [36]. У 1940-х рр. виник конфлікт на півострові Індостан. Після
декількох кровопролитних війн між Індією та Пакистаном останнім часом
намітилося прагнення досягти примирення [34].
Також у 1940-х рр. Велика Британія, Франція, Нідерланди розпочали
колоніальні війни, які з перервами точилися до початку 1960-х рр., поки
великі колоніальні держави остаточно не змирилися із втратою колоніальних
володінь. Найбільш криваві й тривалі війни в 1940 – 1950-х рр. вели Франція
в Індокитаї та Алжирі [44], Нідерланди в Індонезії [25], Велика Британія в
Малайзії.
 37

На початку 1950-х рр. відбулися зміни в керівництві США і СРСР, що

позначилося на зовнішньополітичному курсі цих країн.
У 1953 р. СРСР відмовився від вимог до Туреччини щодо
чорноморських проток. Було нормалізовано відносини з Югославією,
розірвані в 1948 р. після конфлікту між Й. Броз Тіто і Й. Сталіним [5].
Досягнуто угоду про припинення війни в Кореї. У 1954 р. в Женеві була
підписана домовленість про припинення війни в Індокитаї [47], чим
покладено край намірам Франції щодо відновлення колоніальних володінь у
Південно-Східній Азії.
ХХ з’їзд КПРС відкрив нову сторінку в історії СРСР. У країні почалася
«відлига», у тому числі і в зовнішній політиці. У період 1955 – 1960 рр. СРСР
висунув низку мирних ініціатив щодо припинення гонки озброєнь і
скорочення воєнних потенціалів країн світу [41]. В односторонньому порядку
СРСР скоротив збройні сили (приблизно на 3,98 млн осіб) і військовий
бюджет. Було ліквідовано військові бази в Порт-Артурі (Китай) і Порккала-
Удд (Фінляндія).
Суттєві зміни відбулися і у відносинах між СРСР та країнами Заходу. У
1955 р. представники СРСР, США, Великої Британії та Франції підписали
Австрійську державну угоду [40]. Австрія була проголошена незалежною й
нейтральною, із її території виводилися окупаційні війська. У 1955 р. СРСР
оголосив про припинення стану війни з Німеччиною, а в 1956 р. – із Японією,
і між ними встановилися нормальні дипломатичні відносини та економічні
зв’язки.
У квітні 1955 р. у Бандунгу (Індонезія) 29 країн Азії та Африки, що
здобули незалежність, скликали конференцію, яка схвалила принципи
мирного співіснування й співробітництва держав із різним суспільним ладом.
Конференція висловила рішучість народів Азії та Африки повністю й
назавжди покінчити з колоніалізмом, засудила агресивні блоки, поставила
вимоги заборонити ядерну зброю [25].
 38

Країни – учасники конференції виробили такі основні принципи своєї

політики: незалежна від наддержав політика; підтримка національно-
визвольних рухів; позаблоковий статус; заборона використання своєї
території для іноземних військових баз. Пізніше про підтримку цих
принципів заявили й інші країни, що здобули незалежність.
З ініціативи прем’єр-міністра Індії Дж. Неру, президента Югославії
Й. Броз Тіто, президента Єгипту Г. А. Насера та інших у вересні 1961 р. в
Белграді відбулася конференція глав 25 урядів, яка поклала початок Руху
неприєднання. Учасники руху, більшість із яких вважали, що США та СРСР
несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь,
проголосили неприєднання до військово-політичних блоків, підтримали
боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, ліквідацію
економічної нерівності у світі та мирне співіснування [5].
Рух неприєднання став важливим самостійним чинником світової
політики. Із 1973 р. конференції Руху неприєднання проводилися регулярно
кожні три роки. Після розпаду СРСР Рух втратив сенс свого існування.
У 1959 р. відбувся перший візит глави радянського уряду М. Хрущова
до США. Вдалося розблокувати діяльність ООН – до її складу було
прийнято 16 нових країн.
У відносинах між соціалістичними країнами також відбулися зміни.
СРСР визнав нейтралітет Югославії; Китай перетворився на майже рівного
СРСР партнера. Відносинам СРСР зі східноєвропейськими було надано
вигляд рівноправних.
У Радянському Союзі ворогів шукали так званих «космополітів»,
якими, на думку радянського керівництва, була частина творчої інтелігенції –
прозаїки, поети, публіцисти, композитори, кінорежисери, а також вчені –
гуманітарії, особливо філософи. Їх звинувачували в антирадянщині, у
зв’язках із Заходом, у буржуазних поглядах та ще багатьох «гріхах». Частина
з них була звільнена з роботи, а дехто опинився у в’язниці.
 39

У США розгорнулася кампанія «полювання на відьом», під яку

потрапили члени компартії, ліворадикально налаштовані політичні діячі, а
також чимала частина ліберальної інтелігенції. Деякі з видатних діячів
культури, зокрема всесвітньовідомий кіноактор і режисер Чарлі Чаплін,
змушені були залишити США.
Заручниками і жертвами «холодної війни» стало немало політичних,
військових діячів та держав світу, оскільки під приводом боротьби з
комуністичною (чи антикомуністичною) активністю скрізь здійснювалося
придушення національно-визвольних рухів, що прагнули позбутися
економічної, військової або політичної залежності від наддержав.
Проте швидка втрата країнами Заходу монополії на володіння ядерною
зброєю так і не дозволила перетворити «холодну» війну на «гарячу».
«Холодна війна» перетворилась на протистояння військово-політичних
блоків, у першу чергу ОВД і НАТО, у Європі та інших регіонах світу.
Закінчення Другої світової війни не означало повернення до
довоєнного світового порядку. Навпаки, з настанням миру почали визрівати
нові конфлікти. Провідні європейські держави (Велика Британія, Німеччина,
Франція, Італія) були виснажені війною, а тому поступилися лідерством двом
світовим наддержавам – США та СРСР, довкола яких сформувалися два
блоки держав – НАТО та ОВД; усі інші країни мусили вибирати між двома
таборами.
Певний час союзники взаємодіяли в рамках Ялтинсько-Потсдамської
системи міжнародних відносин, незважаючи на ідеологічні відмінності:
відбувся поділ Німеччини на чотири зони окупації, в обмін на територіальні
поступки Й. Сталін «погодився» на «вільні вибори» в Польщі, більшість
країн стала членами ООН. Однак ця система не стала запобіжником проти
поділу світу на сфери впливу двох наддержав – США та СРСР. Створення в
Радянському Союзі атомної бомби влітку 1949 р. позбавило США монополії
на ядерну зброю, урівноважило обопільний страх населення США та СРСР
перед ядерним знищенням і зміцнило статус радянської імперії.
 40

Організація Об’єднаних Націй мала стати ефективнішим за Лігу Націй

посередником у міжнародних справах. Положення Статуту ООН були
сформульовані на конференції в Сан-Франциско наприкінці квітня 1945 р.
Структура нової міжнародної організації, зокрема спеціалізовані організації
під її егідою: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародне агентство з
атомної енергії (МАГАТЕ), Організація з питань освіти, науки і культури
(ЮНЕСКО), Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), Світовий банк, Всесвітня
організація охорони здоров’я (ВООЗ) – повинні були відвернути війну,
забезпечити повагу до міжнародних зобов’язань, соціальний прогрес,
покращити життя населення, гарантувати дотримання прав і свобод людини.
Україна – одна з держав – засновниць ООН, після здобуття незалежності
вона відіграє в організації важливу роль [43].
У післявоєнному світі гостро постало питання дотримання прав
людини та забезпечення громадянських прав і свобод. Народи світу, які
зазнали жахливих утрат і страждань у роки війни, вимагали поважати їхні
права, інтереси та прагнення. Були ухвалені: Загальна Декларація прав
людини (1948), а також міжнародні пакти про права людини, зокрема
Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права та
Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (1966).
Проблема прав і свобод загострилася внаслідок фактичної радянської
окупації Східної Європи. У країнах, «звільнених» радянською армією, владу
захопили місцеві комуністи, яких підтримував СРСР. Опонентів комуністів
поступово витіснили з політичного життя (вони були знищені, ув’язнені або
емігрували). До 1949 р. в усіх країнах Східної Європи, окрім Югославії,
установилися жорсткі режими сталінського зразка. Формально зберігаючи
ознаки незалежних держав, країни Східної Європи фактично були окуповані
Радянським Союзом.
Ці обставини, а також різниця ідеологій та взаємна недовіра між США
й СРСР зумовили початок «холодної війни». Конфлікт інтересів і
конкуренція між двома наддержавами поступово посилювалися. Спочатку
 41

Європа, а потім і вся планета перетворилися на арену економічної,

політичної, інформаційної боротьби між двома наддержавами.
Символами «холодної війни» стали: фултонська промова В. Черчілля,
«меморандум Кеннана» й «доктрина Трумена». Зокрема, «доктрина
Трумена» мала стримати радянську експансію, запобігти поширенню
комунізму. Безпосереднім проявом цієї філософії став «план Маршалла»,
згідно з яким мільярди доларів США були спрямовані в шістнадцять
європейських країн для відбудови й стабілізації регіону після найбільш
руйнівної у світовій історії війни. Радянський Союз відмовився від допомоги
й заборонив отримувати її східноєвропейським комуністичним урядам.
Сталін пояснював свою позицію тим, що «план Маршалла» – це троянський
кінь для поширення капіталізму. Американська допомога мала не тільки
економічний, а й політичний аспект, який полягав у підтриманні країн і
політичних сил, що протистояли комуністичній загрозі.
«Холодна війна» досягла кульмінації, коли СРСР розпочав блокаду
західної частини Берліна. «Німецьке питання» стало справжнім каменем
спотикання у відносинах між Сходом і Заходом. СРСР і західні союзники не
змогли домовитися щодо долі Німеччини, поділеної переможцями на чотири
окупаційні зони: американську, радянську, британську та французьку.
Спроба СРСР витіснити вчорашніх союзників з Берліна шляхом блокади
західної частини міста в 1948–1949 рр. призвела до Берлінської кризи.
Результатом кризи стало утворення в 1949 р. двох держав: Федеративної
Республіки Німеччини (ФРН) на території трьох західних зон окупації
(столиця – м. Бонн) і Німецької Демократичної Республіки (НДР) на
території радянської зони окупації (столиця – східна частина м. Берліна).
У 1949 р. Сполучені Штати Америки, Канада, а також дев’ять
західноєвропейських держав утворили військовий союз НАТО (Організацію
Північноатлантичного договору). Члени НАТО домовилися допомагати один
одному в разі збройного нападу. У 1955 р. Радянський Союз і сім
східноєвропейських держав у відповідь на вступ до НАТО Федеративної
 42

Республіки Німеччини утворили військовий блок Організацію Варшавського

договору (ОВД), завдяки якій СРСР тримав своїх союзників під контролем.
Поява на політичній карті світу двох військово-політичних блоків
зафіксувала біполярність світу й на багато років визначила протистояння між
Сходом і Заходом, соціалізмом і демократією.
Першою серйозною сутичкою в Європі стала так звана «берлінська
криза» [65]. Вона виникла 1948 р. після того, як американці в
односторонньому порядку відмовилися від узгодженого раніше між
союзниками по антигітлерівській коаліції чотиристороннього плану
управління окупованою Німеччиною. Зони окупації США, Великої Британії і
Франції були об’єднані, і там почалося формування уряду, а потім і
запровадження нової грошової одиниці [57]. 23 червня 1948 р. було
оголошено, що нові грошові знаки поширюються також на західні сектори
Берліна. Радянська сторона розцінила цю акцію як крок, що веде до
відродження німецького мілітаризму і розколу країни.
Скориставшись тим, що в угоді про статус окупованого Берліна не
були передбачені конкретні зобов’язання СРСР із забезпечення
транспортним зв’язком західних секторів міста, 24 червня 1948 р. Радянський
Союз перекрив транспортні артерії Західного Берліна і Західної Німеччини,
водночас відключивши енергопостачання [65].
У дні «берлінської кризи» постачання двохмільйонного міста всім
необхідним взяла на себе англо-американська авіація. Було встановлено
«повітряний міст», завдяки якому мешканці Західного Берліна отримували
продовольство, медикаменти, паливо та інші товари. Блокада тривала 324 дні
– з 24 червня 1948 р. до 12 травня 1949 р., коли на конференції у Нью-Йорку
колишні союзники домовилися про компромісні умови її скасування.
З 1948 р. на Корейському півострові існували дві держави: Республіка
Корея зі столицею в Сеулі та Корейська Народно-Демократична Республіка
(КНДР) зі столицею у Пхеньяні. Згідно з домовленістю СРСР і США кордон
проходив по 38-й паралелі. Збройний конфлікт між двома державами
 43

розпочався 25 червня 1950 р. нападом військ КНДР на Республіку Корея [39].

Армія останньої виявилася небоєздатною і почала відступати. Майже вся
територія Південної Кореї була зайнята військами КНДР.
27 червня, коли Рада Безпеки ООН зібралася для обговорення ситуації,
що склалася, радянський делегат несподівано не з’явився на це засідання.
Таким чином, СРСР не скористався своїм правом накласти вето на
резолюцію, яка засудила агресію КНДР і на підставі якої війська США та
деяких інших країн у вересні 1950 р. вступили у війну [39]. Наприкінці
жовтня вони захопили Пхеньян і вийшли до китайського кордону.
Здавалося, що війна завершиться для США успішно, але тут на
допомогу КНДР прийшов північний сусід – Китай [49]. 26 листопада 1 млн
китайських добровольців за підтримками радянських танків та авіації
перейшов у наступ і змусив американців відступити. Радянські льотчики під
командуванням І. Кожедуба прикривали небо.
30 листопада 1950 р. президент Трумен виступив з погрозою
використати будь-які військові засоби, у тому числі ядерну зброю. Уперше
виникла небезпека переростання локального конфлікту в ядерну війну. І все
ж здоровий глузд виявився сильнішим від військових і політичних амбіції.
Наприкінці 1950 р. фронт стабілізувався в районі 38-ї паралелі. Два
роки тривала позиційна війна. У 1953 р. було підписано перемир’я, яке
зафіксувало існування двох держав на Корейському півострові.
Але конфлікт довкола Західного Берліна остаточно не було вичерпано.
Адже, незважаючи на пізніше утворення двох німецьких держав – НДР і
ФРН – і їх ворожі стосунки одна з одною, кордони між ними були
«прозорими». Для переходу із Східного Берліна до Західного навіть не
потрібні були документи. Чимало «східних» німців працювали на Заході і
навпаки.
У травні 1960 р. в Парижі було скликано конференцію представників
США, СРСР, Великої Британії і Франції на вищому рівні. Напередодні цієї
події радянські засоби протиповітряної оборони збили над Уралом
 44

американський розвідувальний літак У-2. На конференції М. Хрущов

ультимативно зажадав припинити такі польоти над територією СРСР.
Президент США Д. Ейзенхауер відхилив цю вимогу. Конференцію було
зірвано. Візит Д. Ейзенхауера до СРСР не відбувся. На зустрічі з новим
президентом США Дж. Кеннеді у квітні 1961 р. у Відні М. Хрущов в
ультимативній формі вимагав змінити статус Берліна. Знову виникла загроза
блокади міста. Спалахнула друга «берлінська криза».
19 серпня 1961 р. вздовж усього кордону Західного Берліна було
збудовано загорожу, а потім стіну, яка стала символом «холодної війни» [7].
У 1959 р. СРСР визнав уряд Ф. Кастро, який прийшов до влади на Кубі,
поваливши диктатуру генерала Ф. Батісти. Проникнення СРСР на
американський континент і прорадянська орієнтація режиму Ф. Кастро
викликали занепокоєння уряду США. Побоюючись прямої агресії з боку
США на Куба, остання домовилась із СРСР про розміщення на острові
балістичних ракет із ядерними боєголовками, які сали стати гарантом миру в
регіоні. Це призвело до кризи в радянсько – американських відносинах, що
отримала назву «карибська криза». Вона стала кульмінацією «холодної
війни». Конфлікт зайшов надто далеко, і для його вирішення Дж. Кеннеді та
М. Хрущову необхідно було проявити політичну мудрість і далекоглядність
[84].
26 – 28 жовтня 1962 р. між лідерами СРСР і США було досягнуто
домовленості, згідно з якими Радянський Союз виводив із території Куби
свої ракети й бомбардувальники Іл-28, а США мали зняти блокаду й надати
гарантії невтручання у внутрішні справи Куби.
Карибська криза змусила наддержави вжити заходів для того, щоб
зробити гонку ракетно-ядерних озброєнь більш керованою, а отже,
безпечнішою.
У 1963 р. між США, Великою Британією та СРСР був укладений
договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі і над
водою [19].
 45

У 1967 р. було укладено договір про заборону розміщення ядерної

зброї в космічному просторі [22].
Цими договорами було покладено край міжнародним відносинам, у
яких переважали військово-політичні методи вирішення конфліктів між
великими державами. Проте прогресу у відносинах не відбулося.
Суперництво між країнами не припинилося, а набуло форми регіональних
конфліктів, які надовго заблокували мирний процес.
До Другої світової війни В’єтнам був колонією Франції. Під час війни
його окупавала Японія. Після завершення війни Франція намагалась
відновити свій контроль над країною і розпочала війну, що тривала 8 років.
Війна між Францією та В’єтнамом закінчилася підписанням Женевських угод
у липні 1954-го, проте мир на багатостраждальній в’єтнамській землі
наступив ще не скоро [47], [24].
У жовтні 1955 р. державу Південний В’єтнам було перейменовано на
Республіку В’єтнам. На чолі її став президент Нго Дінь Дьєм, який спирався
на підтримку США. Отже, стався розкол В’єтнаму на дві держави – на
півночі панував комуністичний режим Хо Ши Міна, на півдні –
проамериканський режим Нго Дінь Дьєма [56].
З 1964 по 1968 р. США здійснили систематичні бомбардування ДРВ,
скинувши на її територію 7,8 млн тонн бомб. Авіація США застосувала
напалм, розпорошувала над джунглями отруйні речовини. СРСР і Китай від
1965 р. надавали в’єтнамським комуністам як на півдні, так і на півночі
воєнну, матеріальну і фінансову допомогу.
Відповідно до доктрини нового президента США Р. Ніксона, з
листопада 1968 р. США відмовилися від бомбардувань ДРВ, а з червня 1969
р. розпочали виведення своїх військ з Південного В’єтнаму [71].
За нових умов у Південному В’єтнамі 1969 р. було створено
Тимчасовий революційний уряд (ТРУ), який контролював значну частину
території країни.
 46

2 липня 1976 р. в’єтнамський парламент проголосив створення

Соціалістичної Республіки В’єтнам (СРВ), м. Сайгон було перейменовано в
Хошимін [91].
Після Другої світової війни Афганістан залишався однією з
найвідсталіших держав світу. У країні фактично була відсутня сучасна
промисловість, майже не було залізниць.
У липні 1973 р. в Афганістані стався державний переворот. Монархію
було скинуто і проголошено республіку. До влади прийшов уряд М. Дауда. В
опозицію до уряду М. Дауда стала народно-демократична партія Афганістану
(НДПА), створена 1965 р. на підвалинах марксизму, що спиралася на
підтримку СРСР [12].
27 квітня 1978 р. НДПА вчинила державний переворот, спираючись на
вірні військові частини. Президента М. Дауда змовники стратили. 30 квітня
лідер НДПА Таракі став новим президентом країни. Державний переворот 27
квітня 1978 р., названий його організаторами «квітневою революцією»,
започаткував поворот мусульманської країни до соціалізму. Основна маса
населення не прийняла нового режиму, проте його всебічно підтримало
радянське курівництво, яке вбачало в Афганістані нову сферу свого впливу
[69].
У вересні 1979 р. керівник НДПА і революційної ради Н. Таракі був
скинутий і страчений його суперником Х. Аміном. 27 грудня 1979 р. за
рішенням політбюро ЦК КПРС на чолі з Л. Брежнєвим до Кабула увійшли
радянські війська, під час штурма Амін загинув. На чолі НДПА став Б.
Кармаль.
Введення радянських військ до Афганістану призвело до розгортання
кровопролитної громадянської війни (опозиції надавали допомогу сполучені
Штати).
Нове керівництво СРСР на чолі з М. Горбачовим визнало рішення своїх
попередників помилковим. Проте минуло майже десятиріччя, перш ніж
переговори між учасниками афганського конфлікту завершилися
 47

підписанням 14 квітня 1988 р. Женевських угод делегаціями Афганістану,

Пакистану, а також СРСР і США як держав-гарантів. Остаточне виведення
радянських військ з Афганістану було завершене 15 лютого 1989 р [26].
Від початку 1970-х рр. міжнародні відносини вступили в новий період
– період переходу від протистояння та конфронтації до розрядки
міжнародної напруженості. Серед передумов цих змін можна назвати такі.
Досягнення до початку 1970-х рр. військово-стратегічного паритету між
СРСР і США. Негативні економічні наслідки виснажливої гонки озброєнь.
Загострення соціальних проблем у США внаслідок війни у В’єтнамі.
Усвідомлення керівниками провідних держав катастрофічності для життя на
Землі будь-якого ядерного конфлікту.
Розрядка 1970-х. рр. заклала основи для подальшого руху до
обмеження арсеналів зброї масового знищення. Вона засвідчила можливість
досягти домовленостей з усіх питань міжнародної безпеки. Новий тип
відносин формувався в період 1963 – 1974 рр. Їхньою характерною рисою
стали методи мирного врегулювання конфліктів.
У липні 1968 р. був відкритий до підписання Договір про
нерозповсюдження ядерної зброї, який набув чинності в 1970 р [20]. На
сьогодні його підписали понад 160 країн. У 1995 р. договір продовжили
безстроково.
За умовами договору держави, які мають ядерну зброю, зобов’язуються
не передавати будь-кому ядерні вибухові пристрої або контроль над ними, а
також не допомагати і не сприяти неядерним державам у виготовленні й
придбанні зброї масового знищення. Неядерні держави беруть зобов’язання
не отримувати. Не контролювати (ні прямо, ні опосередковано), не
виробляти, не домагатися і не приймати допомогу у виробництві ядерних
пристроїв. Країни, що підписали договір, можуть розвивати мирну сферу
застосування атомної енергії, але під контролем МАГАТЕ [48].
Розрядка принесла відчутні зрушення в Європі. Початок їм поклав до
влади у ФРН у 1969 р. коаліційного уряду соціал-демократів і вільних
 48

демократів на чолі з Віллі Брандтом [11]. Попередні уряди ФРН у зовнішній

політиці виходили з того, що європейські кордони не є остаточними, і
відмовлялися визнавати НДР як суверену державу. Така політика відповідала
конфронтаційній схемі «холодної війни». У міру зміцнення економічних
позицій ФРН «холодна війна» гальмувала процес поширення політичного
впливу ФРН і позбавляла її маневру на сході. В. Брандт запропонував «нову
східну політику», складовою частиною якої було визнання реалій, що
склалися в Європі, і нормалізація на цій основі відносин із СРСР і країнами
Центрально-Східної Європи.
У серпні 1970 р. між ФРН та СРСР була укладена угода, яка
ґрунтувалася на відмові німецької сторони від претензій на перегляд
європейських кордонів.
3 вересня 1971 р. між СРСР, США, Великою Британією та Францією
була досягнута угода щодо Західного Берліна, згідно якої місто отримувало
особливий статус і не мало належати ФРН.
Ключовою подією розрядки стала Нарада з безпеки та співробітництва
в Європі [60] (НБСЄ, із 1995 р. – організація з безпеки та співробітництва в
Європі (ОБСЄ)), яка відбулась у столиці Фінляндії Гельсінкі протягом 1973 –
1975 рр. [59].
1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США й
Канади підписали Гельсінський заключний акт [27]. Його серцевиною є
Декларація принципів, якими держави-учасники керуватимуться у
взаємовідносинах. Вона містила такі принципи: повага до суверенітету;
незастосування сили або загрози силою; непорушність кордонів;
територіальна цілісність держав; мирне врегулювання суперечок;
невтручання у внутрішні справи; повага до прав людини й основних свобод;
рівність і право народів розпоряджатися власною долею; співробітництво
між державами; сумлінне виконання зобов’язань із міжнародного права.
Гельсінська нарада стала унікальним, безпрецедентним явищем у
міжнародному житті, відігравши велику роль у стабілізації становища у світі,
 49

запобіганні сутички між двома системами, що призвело б до загибелі

людської цивілізації.
Однак у 1970-х рр. розрядка міжнародної напруженості, кульмінацією
якої була Гельсінська угода 1975 р. не стала незворотною. Головною
причиною цього явища стало різке посилення національно-визвольних рухів
у країнах «третього світу». Прихід до влади уряду С. Альєнде в Чилі (1970 р.)
[62], переворот в Ефіопії (1974 р.) [92], здобуття незалежності Анголою та
Мозамбіком після революції в Португалії (1975 – 1976 рр.) [16], об’єднання
В’єтнаму в єдину державу (1975 р.), установлення прорадянських режимів у
Камбоджі та Лаосі, переворот в Афганістані (1978 р.) [15] та прихід до влади
Д. Ортеги і Нікарагуа (1979 р.) – усе це викликало посилення протистояння
між СРСР і США.
Зокрема у травні 1978 р. сесія ради НАТО у Вашингтоні схвалила
довгострокову програму збільшення щорічних військових витрат на 3%
протягом 20 років. 12 грудня 1979 р. у Брюсселі було ухвалено рішення про
виробництво й розміщення у Великій Британії, Бельгії, ФРН та Італії 574
крилатих ракет і ракет «Першинг – 2»
СРСР відповів розміщенням у країнах Східної Європи ракет малого
радіуса дії, які могли досягти західноєвропейських столиць за 2 – 3 хвилини.
Небезпека виникнення війни збільшилася. У разі широкомасштабного
конфлікту, навіть без використання ядерної зброї, Європа з її 200 атомними
реакторами, розвиненою хімічною і нафтопереробною промисловістю
перетворилася б на руїни.
У березні 1983 р. президент США Р. Рейган повідомив про розроблення
у США програми СОІ (Стратегічна оборонна ініціатива), яка передбачала
створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних
озброєнь. Радянський Союз сприйняв цю розробку як спробу Сполучених
Штатів порушити військовий паритет і вдався до відповідних заходів.
Отже, розглянувши цей період можна зробити такі висновки, що по
закінченню Другої світової війни міжнародне становище загострювалося,
 50

набирало обертів дуже швидко, протистояння СРСР і США ставало все більш
помітним. Держави союзники, однієї чи іншої сторони проводили також
недобросусідську політику один до одного. З початком «відлиги» суттєвих
змін не трапилося, тому що той процес, який був розпочатий, у той час
неможливо було зупинити.
Розрядці не судилося стати довгостроковою політикою. Загострення
народної напруженості в першій половині 1980-х рр. було не меншим, аніж у
1950 – 1960-х рр. При цьому ядерні потенціали країн значно збільшилися. У
світі налічувалося 50 тис. ядерних зарядів сумарною потужністю 16 тис.
мегатонн. Найбільша кількість ядерних і звичайних озброєнь була
зосереджена в Європі.

2.2. Завершення «холодної війни». Міжнародні відносини наприкінці

ХХ – на початку ХХІ ст.

Поступово у свідомості світової громадськості сформувалося різко

негативне ставлення до насильницького розв’язання протистояння між
Заходом і Сходом. «Перебудова» в СРСР сформувала «нове політичне
мислення» його керівників. Воно полягало в пріоритеті загальнолюдських
цінностей над класовими принципами, що панували в радянській зовнішній
політиці.
Крім того, «нове політичне мислення» визнавало за народом кожної
країни його власний політичний і соціальний вибір. Забезпечення балансу
інтересів усіх держав – членів світового співтовариства. Наголос робився на
принципи мирного співіснування як умові виживання та збереження
цивілізації.
На Стокгольмській конференції з питань довіри й безпеки в Європі
Радянський Союз виступив з ініціативами щодо обмеження військово-
 51

морської діяльності на півночі Європи і в Середземному морі. Радянський

уряд пропонував вивести із Середземномор’я як радянські, так і американські
кораблі – носії ядерної зброї, згодом – військові флоти США і СРСР. Тепер
це було не пропагандистським маневром. У СРСР почали розуміти, що
серйозна зовнішня політика неможлива без взаємних поступок.
Найбільш чітко «нове політичне мислення» сформульоване в
Делійській декларації, підписаній керівниками Індії та СРСР у 1986 р. [18].
Михайло Горбачов розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність.
У листопаді 1985 р. відбулася перша радянсько-американська зустріч на
найвищому рівні між президентом США Р. Рейганом і М. Горбачовим [2].
Унаслідок цієї важливої зустрічі була досягнута принципова згода про 50-
відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь. У жовтні 1986 р.
відбулася нова радянсько-американська зустріч на вищому рівні. СРСР
запропонував пакет пропозицій щодо ядерного роззброєння. Конкретних
домовленостей досягнуто не було, однак це був важливий крок на шляху
зміцнення взаємної довіри між двома наддержавами.
У грудні 1987 р. під час радянсько-американської зустрічі на вищому
рівні М. Горбачов і Р. Рейган підписали угоду про скорочення озброєнь
середнього радіусу дії – ракет із дальністю польоту від 500 до 1500 км. Згідно
з угодою передбачалася ліквідація цілого класу ядерної зброї під жорстким
взаємним контролем. Проте на початку 2019 р. США відмовилися від
неї [77].
У липні 1991 р. була укладена найважливіша радянсько-американська
угода: М. Горбачов та новий американський президент Дж. Буш підписали у
Москві давно обговорюваний Договір про скорочення стратегічних
наступальних озброєнь (СНО-1), який передбачав взаємне 30-40 відсоткове
скорочення ядерних арсеналів. Уперше в історії роззброєння найбільших
держав світу досягло таких масштабів [13].
 52

У січні 1993 р. президенти Росії Б. Єльцин та США Дж. Буш підписали

новий Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2),
доя кого приєдналася й Україна [73].
До нового погляду на проблеми Європи та світу політичні кола Сходу й
Заходу прийшли різними шляхами. Дослідження вчених, зусилля
журналістів, письменників, людей мистецтва формували у свідомості
світової громадськості різко негативне ставлення до ідеї насильницького
розв’язання міжнародних проблем.
Питання об’єднання Німеччини було тісно пов’язане з проблемою
колективної безпеки, оскільки поява в центрі Європи нової сильної держави
могла порушити баланс сил на континенті.
Протягом 45 років у центрі Європи зберігалася небезпечна зона
конфронтації, де два військово-політичні союзи безпосередньо протистояли
один одному. У лютому 1990 р. між державами, що перемогли у Другій
світовій війні, – СРСР, США, Великою Британією та Францією, і двома
німецькими державами була досягнута домовленість про створення
переговорного механізму «2+4» [50]. У результаті важких переговорів, 12
вересня 1990 р. в Москві міністри закордонних справ шести держав
підписали Договір про остаточне врегулювання питань щодо Німеччини [21].
Він установлював, що зовнішніми кордонами об’єднаної Німеччини є
кордони НДР і ФРН, і підтвердив остаточний характер цих кордонів як
суттєву складову частину світового порядку в Європі.
Договір підвів остаточну риску під підсумками Другої світової війни й
45-річним післявоєнним періодом. 3 жовтня 1990 р. НДР увійшла до складу
ФРН. На політичній карті Європи з’явилася економічно могутня держава з
населенням 87 млн осіб, яка завдяки своєму потенціалу належить до групи
найпотужніших держав світу, є локомотивом ЄС і прагне стати постійним
членом Ради Безпеки ООН [45].
До наслідків «холодної війни» можна віднести: поразку СРСР у
«холодній війні», розпад СРСР і соціалістичної системи; припинення
 53

глобального ракетно-ядерного протистояння між наддержавами, завершення

балансування на межі війни. Скорочення ядерних потенціалів; становлення
єдності світу. Прискорення процесів глобалізації, регіональних інтеграційних
процесів (Європа, Південно-Східна Азія, Північна і Латинська Америка);
становлення єдиного світового ринку, заснованого на функціонуванні
ринкових економік, приватній власності й конкуренції; об’єднання
Німеччини. Виведення радянських (російських) військ зі Східної Європи;
прискорення європейської інтеграції, розширення НАТО і ЄС на схід; поява
нових держав у Східній Європі після розпаду СРСР, Югославії та
Чехословаччини. Відновлення історичних конфліктів, поява нових між
новоутвореними державами (на теренах колишньої Югославії та СРСР);
приборкання конфліктів, породжених «холодною війною» (Нікарагуа,
Камбоджа, Ангола тощо); загострення проблем, які раніше стримувало
глобальне протистояння наддержав, поява нових і загострення старих
регіональних конфліктів, посилення нестабільності в різних регіонах світу;
зміна системи міжнародних відносин. Зміна ролі міжнародних організацій,
зокрема ООН. Формування нових центрів світової політики. Пріоритет США,
їхнє домінування в міжнародних відносинах; започаткування процесу
ліквідації тоталітарних та авторитарних режимів у багатьох куточках світу,
становлення ліберально-демократичних режимів; поява проблеми
розповсюдження зброї масового знищення; загострення проблеми
міжнародного тероризму.
Серйозним випробуванням для міжнародних відносин стала криза в
Перській затоці на початку 1990-х рр., викликана агресією Іраку проти
Кувейту.
Ірано-іракська війна 1980 – 1988 рр. зумовила зростання зовнішнього
боргу Іраку (80 млрд доларів). Війна стимулювала мілітаризацію країни й
посилила політичні амбіції президенту Іраку С. Хусейна, його претензії на
лідерство в арабському світі [37].
 54

2 серпня 1990 р. іракська армія вдерлася в Кувейт, вчинивши

неспровоковану агресію. Емір та уряд Кувейту перебралися до Саудівської
Аравії. Кувейт було окуповано й оголошено провінцією Іраку.
Дії Іраку рішуче засудила Рада Безпеки ООН, яка зажадала негайного
виведення іракських військ із Кувейту та ввела широкі економічні санкції
щодо Іраку. Багато держав направили в Саудівську Аравію військові
контингенти та озброєння для захисту країни від можливої агресії з боку
Іраку (операція «Щит пустелі») [98].
Основу могутнього військового угрупування, зосередженого на
території Саудівської Аравії, становили збройні сили США. Становище
ускладнювалося неврегульованістю палестинського питання та відсутністю
єдності в арабському світі щодо дій Іраку. С. Хусейн претендував на роль
захисника арабських народів від Ізраїлю та пов’язував кувейтське питання з
вирішенням палестинської проблеми. Заходи, вжиті Радянським Союзом,
Францією та іншими країнами з метою мирного розв’язання кризи,
виявилися безуспішними.
В результаті 100-годинної операції сухопутних військ антиіракської
коаліції іракські війська не були розгромлені. Кувейт було визволено.
Операція багатонаціональних сил «Буря в пустелі» успішно завершилася
[97]. Проте режим С. Хусейна залишився при владі. Ефективне приборкання
агресора стало можливим лише за умов припинення конфронтації між США
та СРСР.
Криза в Перській затоці дала поштовх близькосхідному мирному
процесу. Проте результати його виявилися обмеженими. Близький Схід
продовжував залишатися джерелом міжнародної напруженості і з новою
силою вибухнув у 2011 р.
У другій половині 1990-х рр. основна увага світової громадськості була
прикута до розв’язання конфлікту на Балканах. Розпад Югославії
супроводжувався кривавою війною з етнічними чистками [46].
 55

Для вирішення конфлікту знадобилися зусилля як міжнародних

організацій (ООН, ОБСЄ, НАТО), так і окремих держав. 15 грудня 1995 р.
була укладена мирна угода, яка поклала край війні в Боснії і Герцеговині
[30]. До того в серпні 1995 р. Хорватія провела успішну операцію з ліквідації
Республіки Сербської Країни, а за два роки сербські війська були виведені із
Славонії.
Придушивши конфлікт у Боснії і Герцеговині, світова громадськість
опинилася перед загрозою проблеми Косова, що набула збройного характеру.
Албанська меншина, що проживає на території Сербії в районі Косова,
взялася за зброю з метою домогтися приєднання краю до Албанії. Сербська
армія жорсткими засобами придушувала партизанський рух албанського
народу [31]. Щоб загасити нову пожежу на Балканах, у конфлікт втрутилися
ООН, НАТО, ОБСЄ та інші організації. Вони примусили ворогуючи сторони
укласти угоду (1998 р.). Проте виконання умов угоди весь час наражалося на
опір її противників.
Щоб покласти край кровопролиттю, у лютому 1999 р. під загрозою
застосування сили з боку НАТО сторони сіли за стіл переговорів. Проте
домовленостей не було досягнуто [9].
Зрештою сербське командування вивело свої війська з Косова, а в край
було введено війська НАТО і несанкціоновано – Росії. Проте конфлікт у
Косові не розв’язаний до кінця.
У 2001 р. спалахнула війна в Македонії, де албанська меншина,
підтримана ззовні, розгорнула війну проти центрального уряду. Завдяки
зусиллям ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ конфлікт вдалося погасити [54].
Глобалізація і її нинішній формі не сприяє підвищенню стабільності на
світовій арені. Навпаки, вона виявилася каталізатором соціально-політичної
напруги й конфліктів. Поляризація багатства та бідності, боротьба за ринки
збуту, доступ до енергетичних та інших природних ресурсів, інформаційна й
культурна експансія Заходу, яка сприймається іншими як загроза їх
культурній, національній і цивілізаційній самобутності, усе це слугує
 56

підґрунтям для національного й релігійного екстремізму і фундаменталізму,

для етнічного сепаратизму, ксенофобії та тероризму.
Початок ХХІ ст. не приніс миру на Землі. З усіх проблем, що перейшли
з попереднього століття, найбільш небезпечними стали міжнародний
тероризм і прагнення Росії зруйнувати систему міжнародних відносин, що
склалася після завершення «холодної війни».
Специфічними політичними групами можна вважати також
антидержавні рухи та терористичні організації. Вони мають цілком виразні
політичні інтереси, але намагаються їх реалізувати шляхом збройного
насильства чи терору. Незважаючи на численні спроби сформулювати чітке
визначення понять "терористична" організація чи "тероризм", однозначних та
несуперечливих дефініцій і досі не створено.
Поняття "терор" (від лат. terror – страх, жах) із найдавніших часів
означало жорстоку фізичну розправу над політичними опонентами, метою
якої завжди було залякування суспільства та змушування його до певних дій,
або, навпаки, до бездіяльності (наприклад, до покори новій владі).
Поняття "тероризм" уперше було вжито на третій конференції
Міжнародного союзу Карного Права (Брюссель, 1930). Відтоді з цієї
проблематики опубліковано близько тисячі наукових праць, у яких
запропоновано майже 200 різних варіантів його розуміння. У більшості
дефініцій підкреслюються найважливіші елементи тероризму – насильство,
страх, погроза, а також політичні мотиви таких дій.
Тероризм – суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому,
цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників,
підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або
вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей
або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей.
Терористична діяльність у сучасних умовах характеризується такими
ознаками: широким розмахом; відсутністю чітко виражених державних
кордонів, наявністю зав’язків і взаємодії з міжнародними терористичними
 57

центрами та організаціями; жорсткою організаційною структурою, яка

складається з керівної і оперативної ланок, підрозділів розвідки,
контрозвідки; суворою конспірацією і ретельним добором кадрів; якісним
технічним оснащенням.
Обов’язковими елементами, які характеризують тероризм є: наявність
насильства, як правило, збройного або його загрози; заподіяння чи загроза
заподіяння шкоди здоров’ю лидини, або матеріальних, моральних збитків;
позбавлення або загроза позбавлення життя людей.
Причини міжнародного тероризму криються у: зростанні кризових
явищ в економіці; нездатності суспільства регулювати складні соціально-
політичні процеси; швидкій зміні систем людських і політичних ідеалів,
цінностей; втягуванні до активного політичного життя широких мас
населення з низькою духовністю, культурою та освітою, при цьому
позбавленого політичного досвіду.
Сучасний тероризм розрізняють за такими різновидами: державний
(організується або підтримується однією державою проти іншої);
міжнародний (здійснюється міжнародними терористичними організаціями);
релігійний (насаджується своє віросповідання); точковий (терористичний акт
на окремо взятому об’єкті).
Упродовж останніх тридцяти років під егідою ООН здійснювались
постійні спроби як юридичного визначення тероризму, так і створення
відповідного механізму взаємодії держав у сфері боротьби з його проявами.
Після трагічних подій на Олімпійських іграх у Мюнхені (ФРН) 1972 р.
створено спеціальний комітет ad hoc у справах міжнародного тероризму,
завданням якого було дати юридичне визначення цього явища. Однак уже
через Декілька років з'ясувалося, що проблема його дефініювання лежить
радше в політичній, а не в юридичній площині. "Каменем спотикання" стала
проблема різного розуміння державами членами поняття "національно
визвольний рух", що відображало абсолютно протилежні точки зору на
міжнародну правосуб'єктність in statu nascendi.
 58

Діяльність комітету лише частково мала успіх, тобто було підготовлено

декілька міжнародних конвенцій' та низку проектів резолюцій Генеральної
Асамблеї і Ради Безпеки ООН, пов'язаних з проблемою міжнародного
тероризму. Комісія міжнародного права, на прохання Генеральної Асамблеї
ООН, здійснювала підготовчі дослідження з метою розробки Міжнародного
кодексу за мир і безпеку населення.
У IV рапорті (1986) було подано визначення актів терору, які, на думку
Комісії, передбачають дії, спрямовані на вбивство або завдання важких
тілесних ушкоджень чи втрату свободи глави держави, його представників,
членів родини, осіб, що виконують політичні функції; знищення або
пошкодження публічного майна, загрозу життю членів суспільства,
створення атмосфери страху, а також дозвіл чи сприяння виробництву зброї,
боєприпасів та інших небезпечних субстанцій і передавання їх особам, що
вчиняють перелічені злочини.
У 2000 р. комітет ad hoc розробив також більш-менш чітке визначення
критеріїв терористичних злочинів міжнародного характеру. Такими, згідно зі
спеціальним рапортом комітету, визнаються злочини, здійснені: на території
більш ніж однієї держави; в одній державі за умови, що частина приготувань
до них здійснена на території іншої (або інших); управління, керівництво,
планування та контроль за виконанням проводяться з території інших
держав; в одній державі, але акт здійснений міжнародною терористичною
групою; в одній державі, але його наслідки спричинили негативну реакцію в
інших державах.
Такі політичні групи підтримують тісні стосунки між собою, а крім
цього, їхня діяльність здатна суттєво ускладнювати політичні відносини між
державами.
Зокрема, США розглядають деякі держави світу як такі, що
переховують на своїй території та надають допомогу терористам. Це
стосується, передусім, Іраку, Лівії, Афганістану, Сомалі, відносини яких зі
США надзвичайно напружені та вибухонебезпечні.
 59

Під час терористичного акту 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку й

Вашингтоні терористи-смертники захопили пасажирські літаки, які
спрямували у хмарочоси Всесвітнього торгового центру та будинок
Пентагону [79]. Ці події спонукали світову громадськість до об’єднання в
боротьбі з тероризмом. Була створена антитерористична коаліція держав на
чолі зі США, яка розгорнула широкомасштабну боротьбу з мережею
терористичних організацій.
Відповідальність за здійснення терористичного акту в Нью-Йорку і
Вашингтоні адміністрація СЩА поклала на терористичну мережу «Аль-
Каїда», яку очолював Усама бен Ладен [1]. Наприкінці осені 2001 р. США та
їхні союзники по антитерористичній коаліції розпочали війну проти режиму
Талібану в Афганістані, який відмовився видати лідера «Аль-Каїди». До
кінця лютого 2002 р. в результаті операції «Незламна свобода» режим
Талібану було повалено, проте лідерам терористичних організацій вдалося
уникнути арешту або загибелі. Боротьба з терористичною мережею досі
триває [63].
Крім боротьби безпосередньо з тероризмом, США розгорнули
боротьбу проти режимів, звинувачених у його підтримці. 30 січня 2002 р.
президент США Дж. Буш-молодший заявив про існування «осі зла» - КНДР –
Іран – Ірак. Цим він підкреслив, що режими названих держав, які мають
зброю масового знищення, становлять загрозу для світу. Так, восени 2002 р.
загострилася ситуація щодо Іраку. США і Велика Британія стверджували, що
Ірак усупереч резолюції ООН 1991 р. так і не біло роззброєно. Також С.
Хусайна звинувачували у зв’язках із міжнародними терористичними
організаціями, злочинних проти власного народу.
США і Велика Британія вирішили діяти самочинно, зламавши всю
систему міжнародних відносин, що склалася після завершення «холодної
війни». 18 березня 2003 р. Дж. Буш-молодший висунув ультиматум С.
Хусейну, щоб той зрікся влади й залишив країну. 20 березня війська США та
Великої Британії розгорнули бойові дії. Після 21 дня війни американські
 60

війська встановили контроль над Багдадом, а англійські війська – над

Басрою. С. Хусейн втратив контроль над країною та зник. До квітня 2003 р.
будь-який організований опір було придушено. На початку травня було
оголошено про завершення бойових дій. Проте в країні розгорнулася
партизанська війна проти американських військ, яка тривала до виведення їх
із країни у 2011р. Хоча це стало лише новою фазою конфлікту на Близькому
Сході, який триває й сьогодні.
Загостренням становища навколо Іраку вирішила скористатися КНДР,
яка заявила про свій вихід із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і
відновила роботи з будівництва ядерного реактора [20]. Зрештою після
зустрічі лідера КНДР Кім Чен Ина і президента США Д. Трампа було
досягнуто домовленості про ядерне роззброєння КНДР [80]. Проте реальних
зрушень у цьому напрямі не відбулося.
Не менш складною залишається ситуація навколо Ірану. Керівництво
країни наполегливо намагається створити атомну зброю, підтримує
радикальні ісламістські угрупування в різних країнах, веде «словесну війну»
з Ізраїлем. Однак у 2010 р. Рада Безпеки ООН нарешті узгодила єдину
позицію й запровадила відчутні міжнародні санкції. Іран вимушено пішов на
поступки. У 2016 р. санкції було частково знято. Проте агресивні дії Ірану на
Близькому Сході (Ємен, Сирія та інші країни) призвели до відновлення у
2018 р. санкцій з боку США.
На початку ХХІ ст., незважаючи на іноді відкриту конфронтацію,
продовжився процес ядерного роззброєння США та Росії. У 2002 р. було
підписано новий договір СНО-3 [23]. Згідно з цим договором, США і Росія
зобов’язалися до кінця 2012 р. скоротити й обмежити свої стратегічні ядерні
заряди сумарною кількістю 1700 – 2200 одиниць для кожної країни. Договір
не визначав ні процедури знищення боєзарядів, ні обов’язкового
підтвердження процесу виконання зобов’язань. Унаслідок відсутності
взаємного контролю виконання договору залежало від волі сторін. У 2009 р.
домовленості були конкретизовані. Також США відмовилися від розміщення
 61

ПРО в Чехії та Польщі. Крім того, на саміті НАТО в Лісабоні в листопаді

2010 р. було відкрито заявлено, що Росія не є ворогом НАТО. Росія
погодилася допомогти НАТО в її операціях в Афганістані.
Проте керівництво Росії на чолі з В. Путіним вирішило скористатися
ситуацією та відновити роль і сферу впливу СРСР у світі. Американські бази
з’явилися на території Польщі та Румунії. Кораблі й літаки НАТО постійно
патрулюють в акваторії Чорного і Балтійського морів. Новими членами
НАТО стали Албанія та Чорногорія. Україна і Грузія отримали позитивне
ставлення до майбутнього вступу в НАТО. 21 лютого 2019 р. намір України
вступити до НАТО та ЄС було закріплено в Конституції [42], [28].
У лютому 2014 р. в Україні, після кількамісячних заворушень,
формальним приводом до яких стала відмова тодішнього президента України
В. Януковича підписати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, відбулося
повалення чинної влади. Після втечі В. Януковича до Російської Федерації
влада в Україні перейшла до прозахідної частини політичної еліти.
Ситуацією, що склалася, скористалися проросійські сепаратисти на
Сході на Півдні країни. Першим об’єктом агресії РФ став Крим. У ніч на 27
лютого приміщення парламенту і уряду Криму були захоплені російськими
спецпідрозділами, над будівлями підняли прапор Російської Федерації.
Починаючи з 1 березня російські війська розпочали масштабні силові акції,
спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму. 16
березня 2014 р. був проведений псевдо референдум щодо статусу Криму,
який суперечив законодавству України. 18 березня 2014 р. було підписано
договір про прийняття Криму до складу Російської Федерації. 20 березня
договір був ратифікований Державною Думою РФ, а 21 березня – Радою
Федерації і одразу набув чинності [68].
27 березня Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію на
підтримку територіальної цілісності України. 2 липня 2014 р. Парламентська
асамблея Організації з безпеки і співробітництва в Європі визнала таки дії
 62

Росії воєнною агресією, заснованою н абсолютно безпідставних

припущеннях і приводах.
Події у Криму стали прикладом для роздмухування антиукраїнських
рухів в інших регіонах України, що були інспіровані російськими
спецслужбами. Перші масштабні проросійські виступи на Сході та Півдні
України відбулися 1 березня 2014 р. в Донецьку, Луганську, Харкові,
Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні та Одесі. Стрімке
загострення ситуації відбулося у квітні.
Таким чином, міжнародні відносини наприкінці ХХ – на початку
ХХІ ст. мали напружений характер. Світ змінювався дуже стрімко,
руйнувалась звична система міжнародних відносин, з’являлися нові актори
на міжнародній арені, та світ зіштовхнувся з новою проблемою –
міжнародним тероризмом.
Отже, за більш ніж за пів століття в нашому світі трапилося багато
змін, з біполярного він перетворився на багатополярний. Центри сили
переміщувалися з однієї країни до іншої, але вирішальне слово завжди
залишалось і залишається за провідними державами цього світу. У другій
половині ХХ століття це, безперечно, США та СРСР, на початку ХХІ ст. на
міжнародній арені виросло значення Китаю, країн Європейського союзу на
чолі з Німеччиною, яка від розділу виросла до могутності. Усі ці процеси
особливо прискорилися після повного розвалу СРСР, набуття іншого вигляду
політичної карти східної Європи.
Міжнародні відносини не можуть завжди проявлятися протистоянням у
вигляді військових дій, але економічні, інформаційні, політичні війни
відбуваються у світі кожну хвилину. Проте військові конфлікти і зараз доволі
часто виникають у країнах зі слабкою економікою, авторитарними
режимами, в таких як Ірак, Сирія, але світове товариство суворо засуджує
силові захоплення територій одних держав іншими, та будь-яке вирішення
міжнародних конфліктів за допомогу військових сил.
 63

З 1991 року змінилося життя для нашої країни. Україна отримала таку
бажану для себе незалежність, але ціна виявилася занадто високою.
Агресивність Росії зачепила і наші землі, коли у 2014 році ми на своєму
власному досвіді дізналися що таке війна.
В розвитку сучасного світу не має місця для імперіалізму,
авторитаризму чи диктатурі. Світ зараз став багатополярним, на кожному
материку є свій лідер. Це певним чином дозволяє підтримувати баланс
міжнародних відносин. А з іншого боку – відкриває шлях до гегемонізму.
 64

РОЗДІЛ 3. МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ МІЖНАРОДНИХ

ВІДНОСИН ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ. – ПОЧАТКУ ХХІ СТ. В
ШКІЛЬНОМУ КУРСІ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

3.1. Концепція історичної освіти і викладання теми міжнародних

відносин

На сучасному етапі розвитку Української держави нагальною

залишається проблема формування нації, становлення громадянського
суспільства та його консолідація. Особлива роль у цих процесах належить
історичній освіті. Вона має вагомий потенціал для забезпечення соціальної
злагоди та єдності, в тому числі довкола історичного минулого. На
історичній освіті ґрунтуються національна ідентичність і пам'ять як
сукупність знань, досвіду та ціннісних оцінок подій минулого, що справили
вирішальний вплив на становлення, самоусвідомлення, державотворчі й
цивілізаційні досягнення Українського народу.
Крім того, нині в умовах принципово нових способів поширення
інформації, історія як наука і навчальна дисципліна може забезпечити
ствердження України в європейській спільноті та її особливе місце.
Розкриваючи широкий контекст і взаємовідносини із зовнішнім світом,
історія спроможна розкрити суть власного національного розвитку.
Крізь призму пріоритетності зазначених чинників має оновлюватися
зміст шкільної історичної освіти. Важливо також враховувати, що вона
формує світоглядні позиції, ціннісні орієнтири, виховує почуття патріотизму
і розкриває значення соціальної активності школярів, їх здатність
інтерпретувати досвід попередніх поколінь і здійснювати самостійний
відповідальний вибір.
 65

Таким чином, історія як навчальний предмет у 11 класі має вивчатися

інтегровано, розвиваючи в учнів інтерес до знань про минуле Українського
народу та формуючи розуміння історії і культури України на тлі світової
історії.
Відповідно до мети навчання історії в загальноосвітній школі,
окресленої Державним стандартом базової і повної загальної середньої освіти
– розуміння історії і культури України в контексті історичного процесу, –
пропонується запровадження базового навчального предмета “Історія:
Україна і світ”, який реалізовуватиметься замість базових предметів “Історія
України” та “Всесвітня історія”.
Головне завдання навчального закладу – формувати глибокі та міцні
знання основ наук у підростаючого покоління, виробляти навички і вміння
застосовувати їх на практиці, адже школа – це життєвий простір учнів, де
вони не просто готуються до життя, а й живуть. У зв’язку з цим потрібна така
організація навчання, при якій діти включалися б у роботу [35].
Навчання історії у старшій школі спрямоване на реалізацію мети
повної загальної середньої освіти, яка полягає в розвитку та соціалізації
особистості учнів, формуванні в них національної самосвідомості, загальної
культури, світоглядних орієнтирів, екологічного стилю мислення і поведінки,
творчих здібностей, дослідницьких і життєзабезпечувальних навичок,
здатності до саморозвитку й самонавчання в умовах глобальних змін і
викликів.
Випускники старшої школи – це майбутнє України. Це вже освідченні
молоді люди, які люблять свою державу, є носіями рідної мови та культури,
традицій та духовних цінностей України. Які повинні мати змогу реалізувати
свій потенціал в умовах сучасного світу.
Мета історичної освіти в старшій школі – сприяти формуванню в учнів
національно-культурної ідентичності, патріотичного світогляду, активної
соціальної та громадянської позиції, почуття власної гідності у результаті
 66

осмислення соціального та морального досвіду минулих поколінь, розуміння

історії і культури України в контексті історичного процесу.
Ця мета має конкретизуватися в комплексі завдань, серед яких
пріоритетними є: поглиблення інтересу до історії як сфери знань і
навчального предмета, розвиток мисленевих здібностей та умінь, необхідних
для розуміння сучасних викликів; – набуття системних знань про факти,
події, явища, тенденції в Україні та світі ХХ–ХХІ ст. з позицій: цінності
життя людини, досвіду українського державотворення, утвердження єдності
й соборності Українського народу, значення європейських культурних і
правових традицій для суспільних процесів в Україні, зміцнення
національних інтересів і суверенітету, цілісності та непорушності кордонів
Української держави в контексті світового історичного процесу; – розвиток
історичного, критичного та творчого мислення, здатності розуміти загальний
хід історичного процесу, проблеми, що стоять перед країною та світом; –
спонукати до усвідомлення національного інтересу, необхідності захисту
суверенітету, територіальної цілісності своєї держави в умовах реальних
військово-політичних, інформаційних та інших викликів; долучення до
духовних і культурних надбань і цінностей, історико-культурних традицій
українського й інших народів; – сприяння формуванню політичної та
правової культури, громадянської самосвідомості, пошани до державної
символіки України в гармонійному поєднанні із національними та
загальнолюдськими цінностями.
Структура програми й організація навчання учнів. Програма
складається з пояснювальної записки, структурованих за розділами
очікуваних результатів навчально-пізнавальної діяльності учнів і змісту
навчального матеріалу з історії України та всесвітньої історії як основи для
досягнення цих результатів. Очікувані результати навчально-пізнавальної
діяльності учнів зорієнтовані на формування предметних і ключових
компетентностей і викладені через знання й уміння, які відповідають
смисловому й діяльнісному компонентам.
 67

Цей курс історії для 10–11 класів складається з двох окремих предметів
– “Історія України” та “Всесвітня історія”. Для підвищення результативності
навчання (через ефективний розподіл навчального часу) програма пропонує
синхронізувати вивчення історії України та всесвітньої історії.
Рекомендовану послідовність вивчення історії України та всесвітньої історії
за розділами наведено в таблиці наприкінці пояснювальної записки. Зміст
історичного матеріалу базується на таких пріоритетах: усталена періодизація
новітньої історії; національна спрямованість, принципи історичної пам’яті,
хронологічної послідовності, науковості, логічності, гуманізації,
проблемного викладання, національної спрямованості, полікультурності;
органічне й оптимальне дотримання пропорцій між політичною, соціально-
економічною та культурною складовими історичного процесу;
загальнонаціональною історією, регіоналістикою й історичним
краєзнавством; виокремлення побутової історії та особливостей
трансформації рівня життя населення відповідно до подій, що відбувалися в
Україні та світі [55].
До кожного розділу подано теми, які можуть бути розкриті на
практичних заняттях, під час виконання навчальних проектів, при написанні
есе. Учитель на власний розсуд можуть обирати, змінювати, корегувати,
доповнювати теми, а також досліджувати їх у різний спосіб, залежно від
умов організації навчального процесу, пізнавальних можливостей школярів,
класу й індивідуального підходу вчителя до викладання. Рекомендовані
проекти спрямовані на розвиток творчо-пошукових умінь і навичок.
Контраверсійність пропонованих тем відповідає віковим особливостям учнів
(учениць) старшої школи й орієнтована на формування розуміння зв'язку між
вивченим матеріалом і сучасністю. У програмі немає розподілу навчальних
годин за розділами. В межах загальної річної кількості годин учитель може
самостійно визначати час для роботи над кожним розділом програми, але не
порушуючи при тому повноти завдань, визначених як результати і зміст
навчально-пізнавальної діяльності. Організацію навчально-пізнавальної
 68

діяльності учнів за цією програмою вчитель відображає у власному

календарно-тематичному плані або в робочій програмі, які затверджує
керівник навчального закладу. Робочу програму вчитель укладає з метою
розроблення в межах навчальної програми власного алгоритму роботи з
учнями, акцентування на певних навчальних цілях, змістових елементах,
розширення кола історичних діячів, зміни послідовності вивчення матеріалу
в межах розділів, доповнення матеріалу з історії рідного краю і тематикою
практичних занять, навчальних проектів та есе [52].
Сьогодні важко уявити собі людину, яка не має уявлення про політичні
події сучасного світу. Молоді люди, які закінчують один із вагомих етапів
свого життя, тобто шкільні роки також є потенційними суб’єктами творення
історії.
Міжнародні відносини розглядаються в шкільному курсі всесвітньої
історії з метою доведення до молодого покоління, про те, що в світі та чи
інша країна залежить від своїх партнерів, сусідів, або інших країн, з якими
вона має відносини.
Такий розділ, як міжнародні відносини, з’являється у шкільному курсі з
8 класу і починається з розглядання міжнародних відносин ХVIII ст. 9 клас
охоплює кінець XIX – початок XX ст.. 10 клас розглядає XX століття. Але
нас турбує програма 11 класу, а саме друга половина XX ст. – початок XXI
ст., яка ознаменувала себе закінченням Другої світової війни й закінчується
сьогоденням.
Міжнародні відносини – це сукупність різноманітних відносин
(політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними
державами або групами національних держав, а також створеними ними
світовими й регіональними організаціями, у процесі взаємодії яких
складається певний світовий або регіональний правовий порядок.
Вивчення історії є одним із найважливіших чинників формування
національної свідомості народу. “Без знання минулого неможливо точне
поняття про сучасне”. - справедливо наголошував видатний український
 69

історик М.С. Грушевський. За короткий час в Україні створено нову цілісну

систему викладання історії України та Всесвітньої історії, повністю оновлено
зміст та структуру історичної освіти. Вона повністю звільнена від
ідеологічних, вузько класових підходів і поглядів на розвиток суспільства,
оцінювання минулого та перспективи майбутнього.
Під час викладання історичних дисциплін передусім потрібно сприяти
тому, щоб учні мали можливість дізнатися більше про різні історичні події та
суспільні явища, які визначали епоху і є основними, найсуттєвішими для її
розуміння; постійно розвивати вміння й навички учнів щодо роботи з
історичними фактами, які дають узагальнену картину минулого; формувати
розуміння історичної хронології, причинно-наслідкових зв'язків, відчуття
епохи, неминучості руху суспільства по шляху історичного прогресу.
Важливим інструментарієм історичного пізнання на цьому етапи вивчення
історії стануть шкільні підручники, посібники, хрестоматії з істороії,
історичні атласи, контурні карти, збірники дидактичних вправ, зошити з
історії тощо. Велика увага повинна бути приділена наскрізним історичним
поняттям, таким як: історичні джерела, держава, монархія, республіка,
демократія, релігія, матеріальна та духовна культура.
Практикою доведено, що високу ефективність мають уроки, на яких
використовуються прийоми коментованого читання підручника, робота з
текстами підручників та посібників, історичними документами, малюнками,
дидактичними вправами [3].
Плануючи роботу з учнями 11 класів, учитель орієнтується на розвиток
логічного мислення старшокласників, їхні вміння і навички самостійної
роботи. Уроки різних типів – шкільні лекції, семінари, конференції, диспути,
практикуми, міжпредметні уроки – повинні посісти в навчальному процесі
пріоритетне місце.
На наш погляд, буде доцільним проводити конференції
старшокласників за темами, які містять, найбільші обсяги навчального
матеріалу і є соціально-політично важливими для розуміння всього курсу.
 70

Під час вивчення курсів історії України та Всесвітньої історії важливо

формувати у старшокласників національні, міжнаціональні та
загальнолюдські цінності. У зв'язку з цим потрібно звернутися до історичних
понять та термінів: крах тоталітаризму і перемога демократії, тенденція
посилення європейської інтеграції, еволюційне просування демократичних
країн до соціально-орієнтованого громадянського суспільства.
Розробляючи календарне і тематичне планування, учителю історії
доцільно буде побудувати викладання історії України і всесвітньої історії,
використовуючи міжпредметні уроки. На міжпредметних уроках історії
України та всесвітньої історії можна досягти динамічного сприйняття учнями
цілісної картини розвитку культури у світі, а разом з тим виділити визначний
внесок Українського народу у скарбницю світової культури. Досвідчені
вчителі можуть провести міжпредметні уроки за схемою: історія України –
всесвітня історія – українська література – зарубіжна література, що
сприятиме створенню єдиної системи знань про суспільний розвиток
людства на певному етапі. Це допоможе сформувати в учнів цілісне уявлення
відносно соціально-економічного і політичного розвитку світу, дасть
розуміння загальних закономірностей суспільного розвитку і національних
особливостей розвитку країн, що є основою для формування в учнів системи
знань про світовий розвиток, виховання в них почуття причетності до
розвитку людської цивілізації і відповідальності за майбутнє Української
держави і нашого народу. Раціональним буде використання на цих уроках
різних форм систематизації навчального матеріалу [4].
Іншим видом систематизації навчального матеріалу є структурно-
логічні схеми, які поєднують в собі як текстовий, максимально ущільнений (і
відповідно опрацьований) матеріал і наочно-логічну його структуру.
Спочатку вчитель повинен пояснити зміст і особливості будови схеми-
таблиці та організувати роботу учнів зі структурування окремих частин
навчального матеріалу, що забезпечить створення в школярів певних уявлень
про принципи структурування і відбору матеріалу. Наступна фаза (при
 71

сформованості навичок їх розуміння і використання) передбачає подачу

“чистої” графічної структури, яка вимагає її заповнення текстом в процесі
самостійної роботи учня з підручником, збірником документів та іншими
джерелами. Третій рівень – самостійної творчої роботи – передбачає
створення учнем авторського варіанту структурно-логічної схеми, який після
публічного захисту, обговорення і доповнення може бути прийнятий за
основу його однокласниками.
У курсі всесвітньої історії учні зустрічають чимало історичних образів,
учень має виявити знання історичних портретів.
Часто це не можна зробити тільки за шкільними підручниками, тому
велика увага надається самостійній роботі, використанню довідкової,
документальної та історико-публіцистичної літератури [76].
Для всебічного висвітлення історичних персоналій рекомендується:
ознайомитися з найважливішими біографічними даними, простежити процес
становлення особистості в конкретному соціально-історичному середовищі,
виявити історичні умови, що відіграли роль у формуванні поглядів, якостей
особи, дослідити участь історичної особи в суспільному житті, визначити,
інтереси якої соціальної групи, класу, політичної сили відбивала історична
особа в своїй діяльності, виявити вплив конкретної історичної особи на
окремі галузі життя чи суспільно-політичні процеси, з’ясувати морально-
психологічні якості історичної особи, показати коло однодумців і соратників
історичної особи, визначити історичну роль особи та її вплив на певну сферу
життя суспільства.
У методиці викладання історії вироблено низку прийомів, які
допоможуть учням відновити чи збагатити свої знання з хронології.
Насамперед – це складання хронологічних таблиць. Учні пишуть у
хронологічній послідовності дати і назви подій, що допомагає закріпити їх у
пам’яті.
У ході уроку вони повинні вивчити мінімум обов’язкових дат, щоб,
спираючись на них, уміти визначити в часі факти, історичні події [75].
 72

Важливо не стільки механічно запам’ятати дату і подію, а й логічно

пов’язати їх з характеристикою історичного явища та епохою. У загальному
вигляді це можна зробити за схемою: дата, зміст подій, історична оцінка.
Підручники та посібники – найважливіше джерело знань. Форми
роботи з ними можуть бути різними, зокрема: виписування короткого змісту
головних історичних подій; вибір назв, імен, дат, пов’язаних з певними
подіями; складання текстових і хронологічних подій; складання простих і
складних планів; робота з поняттями і термінами; аналіз історичних
документів, репрезентованих у підручнику.
Кінцевою метою самостійної роботи учнів над текстом підручників і
посібників, а також різноманітною історичною літературою є узагальнення
навчального матеріалу, знаходження зв’язків, формування уміння робити
висновки.
Важливе місце у вивченні історії займає локалізація подій на
історичній карті. Формування у школярів навичок локалізації подій потребує
системного підходу і послідовності. Розробляючи власну програму навчання
учнів роботи з історичною картою, учителю необхідно враховувати певні
моменти. Уміння, якими володіють учні, дозволяють їм самостійно
виготовляти карти-схеми (розподілу сфер впливу, змін кордонів,
територіальних надбань та ін.) Учні вільно використовують карту,
ілюструючи свої розповіді про військові події, політичний розвиток країн
світу [76].
Таким чином, задля вдалого вивчення курсу всесвітньої історії,
потрібно не лише підготовка вчителя до уроку, але й всебічне розуміння
необхідності цього процесу школярами. Виховання підростаючого покоління
в дусі патріотизму – це одне з головних завдань сучасного вчителя, але це
неможливо в умовах, коли педагог цього не дотримується. Головним
завданням Міністерства освіти є виховання не лише школярів та студентів,
але й правильно та грамотно поставлені цілі держави перед усіма
громадянами. Вчитель повинен навчитися застосовувати саме новітні,
 73

інтерактивні методи, наприклад: «очікування та досягнення» (коли на

початку уроку учні висловлюють свої очікування від майбутнього заняття);
дидактична гра; «мікрофон».

3.2. Методи вивчення теми у шкільному курсі всесвітньої історії

Історична освіта має активно сприяти формуванню гармонійно

розвинутої і цілісної особистості, здатної до самостійного мислення,
суспільного вибору і діяльності, спрямованої на процвітання України.
Безпосередньо вчителі історії повинні зосередити свою увагу на
забезпеченні виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до
Українського народу, сучасної європейської цивілізації, сприяє розвитку і
збагаченню українських культурно-історичних традицій, вихованню
культуру міжетнічних і міжособистісних відносин, формуванню навичок
самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості.
Важливу роль у вихованні учнів, розширенні й поглибленні їхніх знань,
розвитку творчих здібностей належить виховній роботі у позанавчальний
час. Таку роботу називають позакласною [53].
Важливою передумовою для засвоєння історичного знання учнями є
пробудження у них інтересу до змісту навчального матеріалу, позитивного
ставлення до навчання. Треба, щоб учні не тільки були зацікавлені тією
інтелектуальною роботою, яку треба виконати з метою реалізації того чи
іншого завдання пізнавального характеру, але й прагнути при цьому набути
певних умінь та навичок. Для цього вчителю історії необхідно підібрати і
систематизувати відповідний матеріал, організувати роботу над ним так, щоб
не знижувалася інтелектуальна діяльність школярів. При такому ставленні до
роботи учитель, поступово ускладнюючи завдання, виховує у школярів
упевненість у собі, забезпечує неухильне просування дітей, які відстають у
 74

навчанні, до рівня середніх і кращих школярів. Тому при підготовці до уроків

вчителю історії необхідно продумати навантаження для кожного учня
залежно від його розвитку і здібностей, ставити такі індивідуальні завдання,
які можуть викликати інтерес як у кращих учнів, так і у тих, хто відстає. У
зв’язку з цим на сучасному етапі пошуки нових форм індивідуалізації
навчання здійснюються у рамках всебічного стимулювання здібностей
кожного, хто навчається, з урахуванням його інтересів, мотивів, різниці в
інтелектуальній, емоційно-вольовій, дієво-практичній сферах. Ці пошуки
спрямовані на вироблення такої моделі навчального процесу, яка б
забезпечувала кожній особистості досягнення основних цілей навчання,
підводячи до єдиного, чітко заданого рівня оволодіння знаннями та
навичками.
Усі заходи, спрямовані на вдосконалення історичної освіти молоді,
мають піднести її на якісно новий рівень. Сучасна освіта має стати
демократичною, гуманізованою, спрямованою на вирішення завдань
розбудови української держави. Демократизація, індивідуалізація та
гуманізація історичної освіти повинні дати молоді більший ступінь свободи,
дозволять зробити усвідомлений вибір шляху самореалізації у складному
світі, що постійно змінюється. При цьому не слід забувати, що
вдосконалення історичної освіти відбувається в ринкових умовах розвитку
економіки, що вимагає істотних змін державної освітньої політики на тому
чи іншому етапі її реалізації, постійного її корегування тощо. Як би складно
не відбувався цей процес, важливо лише, щоб при цьому було збережено
доступність освіти для різних категорій громадян та її найвищу якість [3].
З метою набуття школярами історичної та інших компетентностей,
відповідно до державних вимог до загальноосвітньої підготовки учнів,
окремою структурною складовою програми вперше стають спеціальні уроки
– практичні заняття. Практичні заняття з історії відрізняються від практичних
та лабораторних робіт з природничих предметів. Такі заняття в курсі історії
мають подвійну мету: по-перше, вони є способом вивчення нового матеріалу
 75

на основі опрацювання історичних джерел; по-друге, – важливим засобом

формування предметних умінь і навичок учнів. Кожне із пропонованих
практичних занять присвячується певній темі. Урок має описану вище
структуру, проте передбачає переважно самостійну роботу учнів –
індивідуальну чи групову – над окремими питаннями теми із використанням
різноманітних джерел знань (підручників, де вміщені необхідні відповідно до
теми історичні джерела різного виду, включаючи як текстові, так і візуальні,
довідкові матеріали, запитання і завдання, Інтернет-ресурсів, фондів музеїв,
місцевих історичних пам’яток, що оглянуті учнями).
Під час практичного заняття вчитель виступає як консультант у процесі
самостійної роботи учнів, надаючи їм необхідну допомогу відповідно до віку
та пізнавальних можливостей. Матеріали до практичних занять та методичні
рекомендації з організації пізнавальної діяльності учнів мають бути подані в
підручниках. Питання порядку проведення практичних занять та оцінювання
їхніх результатів залишається в компетенції вчителя.
Позакласна робота – це складова частина навчально-виховної роботи
школи і є однією з форм організації дозвілля учнів, а також сукупністю
різних видів діяльності, що володіє широкими можливостями позитивної дії
на учнів і є самостійною сферою навчально-виховної роботи вчителя, яка
здійснюється у взаємозв'язку з роботою на уроці. Це система занять, заходів і
організованого навчання учнів, що проводяться в школах і поза ними під
керівництвом учителів, громадськості, органів учнівського самоврядування.
Домінуюча роль в організації позакласної роботи належить класному
керівнику, який є передусім організатором виховних заходів, діє у
співдружності з іншими педагогічними працівниками школи [61].
До позаурочних форм навчання належать: домашня навчальна робота.
Вона доповнює діяльність учнів на уроках, відрізняється великою
самостійністю, проводиться без керівництва учителя. Деякі педагоги
відкидають необхідність домашніх завдань, але більшість підкреслює велике
значення домашньої роботи для формування навички самостійної розумової
 76

праці, почуття відповідальності за доручену справу. Існують різноманітні

види домашніх завдань: а) робота з текстом підручника; б) виконання
різноманітних вправ і розв'язування задач; в) виконання письмових і
графічних робіт. У практиці досвідчених учителів зустрічаються і такі види
домашніх завдань: а) прочитати статтю в науково-популярній книзі або
журналі; б) переглянути кінофільм; в) проконсультуватися у тієї чи іншої
особи про якусь подію, факт; г) спостерігати природне чи побутове явище; ґ)
провести нескладний дослід.
Домашня робота виконується учнями успішно, якщо сформовано
пізнавальний інтерес, дотримано принципів доступності, посильності,
оптимальності, а також якщо своєчасно повідомлено об'єм домашнього
завдання, учитель систематично його перевіряє, удома є умови для його
виконання. У нормативних документах про школу вказано норми часу для
виконання домашнього завдання 9-11 класи – до 4.
Учнів потрібно навчити виконувати домашнє завдання: бути уважними
і спостережливими; вміти запам'ятовувати; користуватися мислительними
операціями; цінувати і розподіляти час; фіксувати прочитане, побачене,
прослухане; писати тези, конспекти, реферати, анотації, рецензії. Готувати
учнів до виконання домашніх завдань потрібно на уроці при повній їх увазі,
координуючи їх з домашніми завданнями, які дали учням інші вчителі,
давати повну інформацію, що і як робити.
З метою розвитку в учнів навчальних можливостей, попередження і
подолання неуспішності в школі проводяться індивідуальні і групові
консультації та додаткові заняття [61].
Семінарські заняття для учнів IX – XI класів – одна з поширених форм
організації повторення і контролю за вивченим матеріалом. Вони
проводяться під час вивчення фізики, хімії, історії, біології, математики та
інших предметів. Учитель вибирає тему, складає план та програму семінару,
підбирає літературу, рекомендує, у кого можна ироконсультуватися щодо
проблеми, залучає всіх учнів, розподіляє завдання, проводить консультації.
 77

Теми повідомлень, рефератів і доповідей формулюються в проблемній

формі. Починається семінар вступним словом учителя, у якому говориться
про висунуті проблеми для обговорення, їх актуальність. Семінар буде
ефективним лише за умови активності, хорошої підготовки учнів. Іноді на
семінарах виступають опоненти. Потрібно спонукати учнів до дискусії, не
обходити гострих, злободенних питань. У кінці підводяться підсумки,
здійснюється зв'язок із завданнями навчання.
Практикуми – це лабораторні і практичні заняття в лабораторіях,
майстернях, навчальних кабінетах, на дослідних ділянках, у навчально-
виробничих комбінатах, бригадах. Під час практикумів учні проявляють
більше самостійності, творчості, завдання дається всім однакове або для груп
учнів. Кожен учень виконує всі роботи. Учитель добивається самостійності
учнів при виконанні завдань, для цього він складає плани, інструкції,
вказівки.
Структура практикуму: повідомлення теми, мети і завдання;
актуалізація опорних знань, навичок, умінь учнів; мотивування навчальної
діяльності учнів; ознайомлення учнів з інструкцією; підбір необхідного
обладнання та матеріалів для виконання роботи під керівництвом учителя;
складання звіту; обговорення і теоретична інтерпретація одержаних
результатів.
Факультативні заняття проводяться на добровільних засадах, за
вибором учнів, це місток між навчальним предметом і наукою. Вони
проводяться для учнів VII – XI класів. Існують факультативи: з поглибленого
вивчення навчальних предметів; з вивчення додаткових дисциплін з
одержанням спеціальності; міжпредметні факультативи. Факультативи
поділяються на теоретичні, практичні і комбіновані залежно від дидактичної
мети. Факультативні заняття проводяться за спеціальними програмами, у
зв'язку з уроками, поєднуються лекції і практичні заняття; учні багато
працюють самостійно з додатковою літературою. Відповідно до типу
факультативу формуються групи учнів, підбираються форми і методи
 78

роботи, форми проведення факультативних занять – уроки, семінари,

екскурсії, дискусії тощо [53].
Навчальні екскурсії. Слово екскурсія латинського походження, воно
означає "вилазку", відвідування якогось місця чи об'єкта з метою його
вивчення. Екскурсія – це така форма навчання, при якій учні сприймають і
засвоюють знання шляхом виходу до місця розміщення об'єктів, які
вивчаються (природи, заводів, історичних пам'яток), і безпосереднього
ознайомлення з ними. Екскурсії виконують низку важливих функцій:
реалізують принцип наочності, підносять науковість навчання, зв'язок із
життям, сприяють політехнічному навчанню, сприяють профорієнтації учнів
на робітничі та інші професії. У навчальних програмах для кожного предмета
дається обов'язковий перелік екскурсій та їх зміст.
Типи екскурсій: програмні і позапрограмні; тематичні і комбіновані;
вступні, поточні, заключні; ботанічні, зоологічні, хімічні, фізичні, виробничі.
Методика проведення екскурсії включає в себе підготовку екскурсії,
вихід (виїзд) учнів на об'єкти, обробку (опис) матеріалів екскурсії, підбиття
підсумків.
Вимоги до проведення екскурсії: наявність у школі системи
екскурсійної роботи і підготовка вчителя до неї; чітке визначення освітньої і
виховної мети, змісту екскурсії; правильний вибір екскурсійних об'єктів;
раціональне поєднання слова і наочності; мотивація пізнавальної діяльності
учнів; організаційна чіткість проведення екскурсії; дотримання правил
техніки безпеки і правил поведінки під час екскурсії.
Олімпіади, конкурси, виставки учнівських робіт стимулюють
навчально-пізнавальну діяльність учнів, розвивають творчі здібності і
бажання позмагатися у вивченні шкільних предметів, у технічному
моделюванні.
Консультації, заліки, екзамени – це теж позаурочні форми навчання,
крім того, вони ще виконують контролюючі функції [66].
 79

Опираючись на рекомендації, надані міністерством освіти,

пропонується план-конспект уроку, присвячений вивченню міжнародних
відносин другої половини ХХ ст. – початку ХХІ ст.
Тема: Міжнародні відносини в другій половині ХХ ст. – на початку
ХХІ ст.
Мета:
 охарактеризувати міжнародні відносини періоду «холодної
війни», міжнародної розрядки та сучасності;
 виховувати розуміння історичних процесів;
 формувати вміння захищати електронні презентації.
Очікування:
 учні зможуть показувати на карті місця міжнародних військових
конфліктів результати: 40–80-х рр. ХХ ст.;
 аналізувати причини виникнення, хід та наслідки «холодної
війни»;
 пояснювати суть нового політичного мислення, причини
переходу від конфронтації до співробітництва.
Основні поняття: «холодна війна», берлінська криза, карибська криза,
розрядка, Гельсінська угода.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу.
Хід уроку:
I. Організаційний момент
II. Актуалізація опорних знань і вмінь учнів
Бесіда
1) Визначте наслідки Другої світової війни для країн світу.
2) Поясніть причини початку «холодної війни».
3) Дайте визначення понять: «холодна війна», міжнародна розрядка,
сучасні проблеми людства.
III. Вивчення нового матеріалу.
Захист електронних проектів за темами:
 80

1) Міжнародні відносини в 1945–1970 рр.

2) Період міжнародної розрядки 70-х рр. ХХ ст.
3) Загострення міжнародних відносин в першій половині 80-х рр.
ХХ ст.
4) Міжнародні відносини на сучасному етапі.
Випереджальне завдання
Під час розповіді вчителя записати до зошитів визначення поняття
«холодна війна» і причини конфронтації між СРСР і США.
Розповідь учителя
Термін «холодна війна» вперше було вжито на початку XIV ст.
кастильським принцом Хуаном Мануелем. Розмірковуючи про тривалу
боротьбу між християнами і мусульманами на Іберійському (Піренейському)
півострові, Мануель зокрема зазначав, що «гарячі» і «холодні» війни
відрізняються тим, як вони закінчуються. «Гарячі» війни закінчуються або
загибеллю держав, або миром, а «холодні» війни не приносять ні миру, ні
честі тому, хто їх розпочав. Поняття «холодна війна» включає
пропагандистську, активну участь у регіональних конфліктах, боротьбу за
вплив на країни «третього світу», економічну війну, технічну блокаду, гонку
ракетно-ядерних і звичайних озброєнь, боротьбу розвідувальних служб,
ідеологічні диверсії, глобальне воєнне протистояння, стратегію взаємного
ядерного залякування, змагання в галузі оборонної науки, нарощування
протистояння воєнно-політичних блоків, гонку в галузі космічних
досліджень і озброєнь тощо.
Перший тур «холодної війни» призвів до виникнення регіональних
конфліктів, через які пролягла лінія протистояння наддержав. Одним з
найбільш небезпечних був конфлікт у Кореї. Не воліючи втрачати свою зону
впливу, США втрутилися в цей конфлікт. 15 вересня 1950 р.
багатонаціональні сили, основу яких складали війська США, під прапором
ООН висадилися в м. Інчхон. Наприкінці жовтня 1950 р. вони вийшли на
демаркаційну лінію, що розділяла дві корейські держави, і таким чином
 81

визволили Південну Корею. Командуючий багатонаціональними силами

американський генерал Макартур переконав президента США Г. Трумена в
необхідності знищення режиму Кім Ір Сена у Північній Кореї та об’єднання
Кореї. У жовтні 1950 р. багатонаціональні сили розпочали наступ на північ і
в листопаді досягли китайського кордону. У цей час у конфлікт втрутився
Китай. 26 листопада 1950 р. 300 тис. китайських «добровольців» перейшли в
наступ і примусили багатонаціональні сили відступити на південь від
демаркаційної лінії. Генерал Макартур запропонував розширити масштаби
конфлікту: нанести бомбові удари по Північно-Східному Китаю і встановити
блокаду його узбережжя. Президент США Г. Трумен відкинув цю
пропозицію, а самого генерала звільнив з посади. Г. Трумен розумів, що
СРСР, який направляв до Кореї своїх льотчиків, буде змушений втрутитися в
цей конфлікт, і великої війни не уникнути. У січні 1951 р. фронт остаточно
стабілізувався в районі демаркаційної лінії.
У червні 1951 р. СРСР запропонував почати переговори про перемир’я,
які завершилися вже після зміни американського президента і смерті Й.
Сталіна. Обидві сторони домовилися про відновлення довоєнного становища.
Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. ХХ ст. відновилась конфронтація між
СРСР і США.
Перша причина конфронтації пов’язана із суб’єктивним чинником –
особистими рисами лідера СРСР – М. Хрущова як політичного діяча. Він був
людиною надто емоційною і болісно реагував, коли його зусилля щодо
покращення міжнародного становища не зустрічали розуміння і підтримки
протилежної сторони. Хрущовський стиль дипломатії дратував Захід
(висунуті Радянським Союзом пропозиції раптово змінювалися). Такі дії
СРСР розцінювалися Заходом не більше як пропаганда. Негативну роль у
відносинах із Заходом відіграла заява М. Хрущова про те, що він «поховає
капіталізм».
 82

Другою причиною стала поява в СРСР ракетної зброї, що загрожувала

безпеці США, оскільки в радянських лідерів з’явилась можливість силового
тиску на США.
Третя причина відновлення конфронтації полягала в досить успішному
економічному розвитку СРСР у 50-х рр. ХХ ст., що стало підставою вважати,
що рівень промислового виробництва в СРСР перевищить рівень
виробництва в США і найближчим часом капіталізм зникне як такий.
Четверта причина: у 1960 р. на нараді компартії КПРС була
проголошена авангардом світового комуністичного руху. Тим самим вона
закріпила за собою право визначити «правильність» або «неправильність»
курсу комуністичних урядів, що відразу призвело до конфронтації з
Югославією та Китаєм.
П’ята причина: у 50–60-х рр. ХХ ст. під впливом національно-
визвольних рухів, що підтримувалися Радянським Союзом (було підписано
20 угод з молодими державами про співробітництво і надання кредитів),
відбувався активний розпад колоніальної системи. Підтримка Радянським
Союзом національновизвольних рухів була розцінена на Заході як спроба
поширити радянську систему союзів на весь світ і тим самим відірвати Захід
від сировинних держав. Блок НАТО в цих умовах почав посилювати тиск на
СРСР. У 1956 р. приймається «доктрина взаємозалежності», а в грудні 1957
р. – рішення про розміщення в Європі ядерної зброї. США та їхні союзники
почали силою зброї протидіяти змінам у країнах, які ще не були в зоні
радянського впливу і робили спроби провалити уряди, що проводили лінію
на співробітництво зі СРСР. Так, на початку 60-х рр. ХХ ст. ареною протидії
стала Республіка Конго.
Матеріали до проектів
Розрядка міжнародної напруги.
У 1975 р. в Хельсінках була проведена нарада, метою якої було
створити систему безпеки у Європі. Почався процес скорочення озброєнь. У
відповідь на розміщення радянських ракет середньої дальності у Східній
 83

Європі сесія Ради НАТО у Вашингтоні в травні 1978 р. схвалила

довгострокову програму збільшення військових витрат на 3 % на рік
протягом 20 років. 12 грудня 1978 р. в Брюсселі було прийнято рішення про
розміщення 574 крилатих ракет і ракет «Першинг-2» на території Великої
Британії, Бельгії, ФРН та Італії. У грудні 1979 р. СРСР увів свої війська в
Афганістан. Підтримка Радянським Союзом непопулярного в країні режиму
викликала піднесення патріотичних почуттів і масовий опір населення. Іран і
Пакистан відкрили свої території для розміщення баз повстанців. США,
арабські країни, Китай надали значну воєнну допомогу повстанцям. Дії
Радянського Союзу щодо Афганістану засудила світова громадськість, США
не ратифікували договір ОСО-2 і наклали ембарго на продаж зерна в СРСР.
23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в
США програми стратегічної оборонної ініціативи (СОІ). Вона передбачала
створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних
озброєнь. Це означало, що гонка озброєнь переноситься і на космічний
простір, а всі домовленості про обмеження стратегічних озброєнь фактично
втрачають силу. До участі в цій програмі запрошувався і СРСР .
Міжнародні відносини на початку ХХІ ст.
Проблема глобалізації сприяє розширенню ринку послуг. Інтернет
послуги та ринки мобільного зв’язку – усе це допомагає у вирішенні
глобальних проблем людства. Проблеми глобалізації мають зворотний бік:
влада та гроші концентруються в руках невеликої кількості людей. Таке
положення може призвести до кризи в фінансових і політичних колах. Після
розпаду СРСР США стала супердержавою, а світ однополярним. США шукає
своє нове місце в просторі світу.
На сучасному етапі встановлюється пріоритетне місце Китаю та
розширюється значення ЄС. США не хоче поступатися домінуючим місцем,
але показники свідчать про посилення країн Західної Європи та Китаю. Крім
того, у США загострилися внутрішні проблеми. Таким чином наддержава
втрачає свої перші позиції і не може керувати світом. У країнах Європи
 84

посилились інтеграційні процеси, які пов’язані з Маастрихськими угодами

1992 р.
IV. Узагальнення й систематизація знань учнів
Завдання 1
1) Дайте визначення поняття «розпад біполярного світу».
2) Схарактеризуйте основні риси міжнародних відносин на сучасному
етапі. ;
Фронтальна бесіда
1) Що означає термін «дух Женеви»?
2) Поясніть причини переходу від конфронтації до співробітництва у
міжнародних відносинах.
3) Коли це відбулося? За яких обставин?
4) Яким є внесок України в поліпшення загальної атмосфери безпеки у
світі?
5) У чому полягає суть нового політичного мислення?
V. Підсумки уроку
VI. Домашнє завдання
1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.
2. Підготувати повідомлення за темами: «Основні напрямки НТР у
другій половині ХХ ст. та їх вплив на життя пересічного громадянина»,
«Наукові відкриття, поява нових галузей науки, технологій, інтеграція науки
і виробництва».
У якості додаткового завдання, пропонується робота з джерелом.
Тема: Міжнародні відносини у другій половини ХХ – на початку ХХІ
ст.
Ознайомтеся із текстом джерела і дайте відповіді на запитання
Із заключного акта наради з безпеки і співробітництва в Європі
(Гельсінки, 1975 р.)
 85

Держави-учасниці поважатимуть права людини і основні свободи,

включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань, для всіх, без різниці
раси, статі, мови і релігії.
Вони заохочуватимуть і розвиватимуть ефективне здійснення
громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших
прав і свобод, які всі випливають із гідності, що притаманна людській
особистості, і є істотними для її вільного і повного розвитку.
У цих межах держави-учасниці визнаватимуть і поважатимуть свободу
особистості сповідувати, одноосібно або спільно з іншими, релігію або віру,
діючи згідно з велінням власного сумління.
Держави учасниці, на чиїй території проживають національні меншини,
поважатимуть право осіб, що належать до таких меншин, на рівність перед
законом, надаватимуть їм повну можливість фактичного користування
правами людини і основними свободами і таким чином захищатимуть їх
законні інтереси в цій області [27].
1) Що Вам відомо про Нараду з безпеки і співробітництва в Європі, яка
своїм підсумком мала прийняття цитованого документа?
2) Про які рішення наради йдеться в наведеному уривку?
3) Чому на вашу думку, серед інших питань, що обговорювалися з
приводу забезпечення безпеки в Європі, були зроблені акценти й на
проблемах, про які йдеться в уривку?
4) Які результати й наслідки, зокрема для України, мало прийняття
цитованого документа?
У результаті навчально-пізнавальної діяльності учні зможуть знати:
зміст понять: Берлінська криза, Карибська криза, розрядка, нове політичне
мислення, багатополярний світ, міжнародний тероризм. Час Холодної війни,
Берлінської і Карибської кризи, війн у Кореї, В’єтнамі, Афганістані,
проведення Гельсінської конференції. Причини, ознаки, динаміку та наслідки
Холодної війни, міжнародного тероризму, політики розрядки, Гельсінської
конференції [35].
 86

Уміти використовувати карту як джерело інформації про події

Холодної війни: Берлінську кризу, Карибську кризу, війну у Кореї та
В’єтнамі, в Афганістані, сучасну геополітичну ситуацію у світі. Пояснити
вплив Гельсінської конференції на міжнародні відносини на зламі ХХ–ХХІ
ст. Охарактеризувати Берлінську кризу, війну в Кореї, Карибську кризу,
війни у В’єтнамі та Афганістані як прояви загострення міжнародних
відносин в умовах Холодної війни. Пояснити процеси переходу від
біполярності до багатополярного світу; вплив “нового політичного
мислення” та розпаду СРСР на міжнародні відносини кінця ХХ ст. [55].
Таким чином, вивчення теми міжнародних відносин другої половини
ХХ ст. – початку ХІХ ст. в 11 класі є дуже важливим аспектом у всій
шкільній програмі. Школярі старшої школи вже сформовані особистості, які
мають свої погляди, точки зору, та по закінченню школи через декілька років
вже стають спеціалістами у обраних ними галузями. Тобто майбутнє
вирішується зараз на уроках, з яких вони отримають вірні орієнтири для
подальшого життя.
За для успішного вивчання теми міжнародних відносин другої
половини ХХ ст. – початку ХІХ ст. слід застосовувати такі методи, які дають
змогу учням аналізувати процеси, які проходили в розглядаємий період. До
таких методів належать ігрові технології. До таких технологій відносять: ігри
на основі викладу усного матеріалу; рольові ігри; ігри для перевірки знань.
Викладання будь-якого предмета у школі не має право бути не цікавим,
та не захоплювати дітей для самостійного вивчення цієї теми. Задля
успішного викладання теми, вчитель повинен відповідально та креативне
підходити до підготовки своїх уроків.
 87

ВИСНОВКИ

Актуальність теми роботи визначається тим, що друга половина ХХ

століття була насичена міжнародними подіями, які змінили світ: Друга
Світова війна, розпад СРСР, створення міжнародних організацій, військові
конфлікти між державами та теракти початку ХХІ століття, війни, які
тривають і нині. Тому цією проблематикою цікавляться дослідники.
Наукові праці радянських, закордонних та сучасних українських
істориків, використані в дослідженні, та джерельна база роботи доволі повно
допомагають відобразити події та явища у світі, політичні, економічні та
соціальні процеси, які відбувалися після Другої світової війни, що дозволяє
розкрити значну частину історичної реальності.
Робота виконана за використання комплексного, системного й
гуманітарного підходів й при дотримані принципів об’єктивності, науковості,
історизму. Задля вирішення поставлених завдань були використані методи
гуманітарних досліджень, загальнонаукові та спеціально-історичні методи.
Після Другої світової війни відбулася повна зміна системи
міжнародних відносин, перерозподіл впливу та сил у світі. Головна зміна
відбулася у трансформації мультиполярної системи до біполярної. Це сталося
через такі фактори.
Значною мірою Франція і Велика Британія ослабили свої позиції, із
списку великих держав випали Японія, Німеччина та Італія. Якщо Італія і
Німеччина зазнали поразки у світовій війні, то Британія та Франція були
виснажені тяжкою війною. В них була підірвана економіка, вони мали
величезні борги. Загальноєвропейський ВВП за час війни скоротився на 25%.
На міжнародній арені з новими силами вийшли США, які не зазнали
значних втрат від війни, проте їх економіка процвітала протягом всіх років
війни завдяки військовим поставкам. На 1945 р. США були найсильнішою і
 88

найбагатшою як у військовому, так і в економічному плані країною (до

1949 р. США мали монополію на ядерну зброю).
Роль СРСР суттєво збільшилась. Радянський Союз, незважаючи на
виснаженість війною, був переможцем і під його впливом на кінець війни
перебувала значна частина Європи. Але важливим фактором було те, що
СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. Внаслідок цього світ став
біполярним. З’явилися країни, навколо яких групувалися інші держави.
Друга половина 1950-х рр. починає собою протистояння між СРСР і
США. Масштаби протистояння поширились на весь світ і навіть космос.
Закінчення Карибської кризи розпочало рух у бік здійснення заходів
щодо відвернення загрози ядерної війни.
Розпочався новий етап міжнародних відносин, який прийнято вважати
періодом розрядки. Ключовими на цьому шляху стали домовленості між
СРСР і США про обмеження ядерних озброєнь (ОСО-1, ОСО-2), про системи
ПРО тощо.
Результатом розрядки стали такі явища: по-перше, були врегульовані
відкриті питання, щодо європейських кордонів; по-друге, взаємне
дипломатичне визнання ФРН і НДР, та їх вступ до ООН, та як наслідок
вирішення відкритого питання щодо Західного Берліна. Кульмінацією цього
процесу став Гельсінський заключний акт (1975 р.).
Але не зважаючи на це, процес розрядки не зміг зупинити суперництво
США і СРСР у світі за вплив на інші держави.
Процес розрядки зірвався через агресію СРСР в Афганістані та через
розташування ядерних ракет СРСР у Східній Європі. Так наступила остання
фаза «холодної війни».
Саме наявність ядерної зброї стало наслідком того, що між країнами
почалася «холодна війна», а не традиційна, з використанням військової сили.
Наступним аспектом у післявоєнні роки став крах колоніальної
системи. Через поразки у війни відбулося значне послаблення більшості
 89

країн, та через це утворилися нові суверені держави, які проводили політику

неприєднання до будь-яких політичних, або військових блоків.
Міжнародне становище к світі призвело до того, що країни сприймали
один одного, як потенційного ворога.
Але біполярна система міжнародних відносин з другої половини
50-х рр. ХХ ст. змінилася від «жорсткої біполярності» до «м’якої
біполярності» 70-х – 80-х рр., аж поки зовсім не припинила існування у 1991
році, з розвалом СРСР. Саме це стало наслідком того, що міжнародні
відносини змінилися остаточно, тобто відбулася глибока реструктуризація
світової політики.
Кінець ХХ ст. є останнім періодом «холодної війни» і започаткування
нової системи міжнародних відносин. Але нажаль, світ, на початку ХІХ ст.
зіткнувся з ще більш небезпечною загрозою, з міжнародним тероризмом.
Імперіалістичні прагнення Росії призвели до того, що уряд РФ прагнув
переглянути наслідки та поразки у «холодній війні» і встановлення нових
правил на міжнародній арені. Хоча і почалося скорочення ядерних
потенціалів Росії та США, натомість з’явилися нові ядерні держави –
Пакистан та Індія.
На міжнародну арену виходять нові впливові учасники, які до цього
моменту не мало зручної нагоди заявити про себе. Наприклад, Китай, який
зумів розкрити свій економічний потенціал та вплив в регіоні.
Початок нового тисячоліття для США є періодом, коли його панування
почало мати сумніви. Хоча вони і залишаються і на сьогодні могутньою
країною, але більше не мають домінуючого положення у деяких регіонах,
через те, що з’явилися нові впливові держави. Світ знову стає
багатополярним.
В сучасному світі провідні гравці міжнародних відноси це США, ЄС,
Китай та Росія. Проте, процес формування багатополярності триває. На арену
вийшли великі та потужні країни регіонів, такі як Індія, Бразилія, Південна
Африка. Ці країни завдяки потужній економіці досягли зростанню свого
 90

політичного та військового впливу. Що призвело до бажання сусідніх держав

налагоджувати з ними тісні та дружні стосунки.
Також з усіма змінами стала актуальна проблема реформування ООН,
яка за думкою деяких політиків не в змозі виконувати свої обов’язки без
радикальних змін у своїй структурі. На сьогодні питання ефективності ООН
займає одне з перших місць. Правила, які були встановлені 70 років тому
сьогодні не можуть бути актуальними, і найголовнішим є перегляд цих
правил, що б надалі не повторилася збройна агресія Росії, як це трапилося з
Україною.
Збройна агресія Росії проти України окупація Криму й окремих районів
Донецької і Луганської областей, підтримка режимів Б. Асада в Сирії та
Н. Мадуро у Венесуелі, втручання у внутрішні справи Лівії, Судану та інших
країн Африки докорінно змінили ставлення США й держав НАТО до Росії.
На неї було накладено санкції.
Кульмінацією протистояння між Росією та США на 2019 рік стала
відмова від дотримання договору про ліквідацію ракет малої і середньої
дальності після порушення Росією його умов.
Отже, формування і становлення нового міжнародного порядку
відбувається у нас на очах, тож поки що доволі важко уявити якого підсумку
набудуть ці події. Характерна риса сучасних міжнародних відносин – це
постійна зміна процесів, які змінюють як учасників, так і поведінку
провідних держав.
Глобальність міжнародних відносин полягає у тому, що всі держави
світу, організації, суспільні групи чи окремі особи прямо чи опосередковано
беруть у них участь.
Сучасні міжнародні відносини охоплюють весь світ, про це свідчать не
лише процеси глобалізації та інтеграції світової економіки, бурхливий
розвиток глобальних інформаційних мереж, але й факт участі абсолютної
більшості суверенних держав світу в діяльності ООН та інших міжнародних
організацій. Завдяки розвиткові економічних зв'язків та ефективних
 91

комунікацій сучасний світ можна сприймати як цілісність, оскільки жодна

людина чи суспільство не може існувати в ньому ізольовано. Як свідчить
історія XX ст., навіть ті держави, що намагались дотримуватись автаркії, все
одно змушені були зважати на міжнародне середовище, чи, принаймні,
реагувати на дії інших держав.
На початку ХХІ ст. у світі значно виріс вплив країн Європейського
союзу на чолі з Німеччиною, яка є провідною та найвпливовішою державою
у Європі. Китай, завдяки своїй економіці, яка стрімко росла другу половину
ХХ ст., на початку ХХІ ст. став провідним гравцем міжнародних відносин і
має дуже великий вплив у всьому світі.
Таким чином, для вдалого викладання теми міжнародних відносин
другої половини ХХ ст. – початку ХХІ ст., насамперед, необхідні підручники,
які відповідають Державному стандарту та програмі зі всесвітньої історії.
Вчитель повинен надати навчальний матеріал на засадах компетентнісного
підходу, у рамках якого повинно бути висвітлено події всесвітньої історії від
завершення Другої світової війни й до сьогодення. Історичний матеріал
повинен охоплювати різні аспекти політичної, дипломатичної, економічної,
соціальної, культурної історії, які разом утворюють тло загального
історичного процесу.
Вивчати цей складний і водночас цікавий період в історії людства
допоможуть уривки з історичних документів, відео- та аудіоматеріали,
робота в мережі Інтернет, соціальних мережах всесвітньої інформаційної
системи, висловлювання відомих людей, фотографії, ілюстрації, схеми,
таблиці й діаграми, історичні карти.
Завдання та запитання повинні бути зорієнтовані на вікові особливості
випускників і сприяти ґрунтовнішому засвоєнню навчального матеріалу.
Слід зазначити, що на користь підуть тести у форматі завдань ЗНО, які є не
тільки елементом самоконтролю для учнів, вони також допоможуть
підготуватися до зовнішнього незалежного оцінювання.
 92

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аль-Каїда. Велика українська енциклопедія. URL:

https://vue.gov.ua/%D0%90%D0%BB%D1%8C-%D0%9A
%D0%B0%D1%97%D0%B4%D0%B0 (дата звернення 29.08.2019).
2. Американсько-радянські переговори і угоди на найвищому рівні у
період адміністрації Р. Рейгана. URL: http://kimo.univ.kiev.ua/USA/14.htm
(дата звернення 25.08.2019).
3. Баханов К.О. Інноваційні системи, технології та моделі навчання історії
в школі: Монографія. Запоріжжя: Просвіта, 2000. 160 с.
4. Баханов К.О. Традиції та інновації в навчанні історії в школі:
Дидактичний словник-довідник. Запоріжжя: Просвіта, 2000. 108 с.
5. Баханова С. Радянсько-югославський конфлікт 1948-1956 рр. у
шкільних підручниках з історії наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Історична
панорама. 2013. Вип. 17. С. 154-162 URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN. (дата
звернення 01.09.2019).
6. Бега В. У США набули чинності мита на товари з Китаю. URL:
https://hromadske.ua/posts/u-ssha-nabuly-chynnosti-myta-na-tovary-z-kytaiu (дата
звернення 01.09.2019).
7. Бернадський Б. В. Міжнародні конфлікти: курс лекцій. Київ: ДП «Вид.
дім «Персонал», 2012. 366 с.
8. Біженці та шукачі притулку. URL: https://www.unhcr.org/ua/11846-2
(дата звернення 20.08.2019).
9. Бредіхін А. Проблема краю Косово і Метохії як передумова
формування нових принципів міжнародних відносин.  Політичний
менеджмент. 2009. № 6. С. 143-148.  URL:
http://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/08/bredikhin_problema.pdf (дата
звернення 27.08.2019).
 93

10. Віднянський С.В., Черевко О.С. Новітня історія. Енциклопедія історії

України: Т. 7: Мі-О. Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України.
Інститут історії України. Київ.: В-во "Наукова думка", 2010. 728 с. URL:
http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?
&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C
21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLOR
TERMS=0&S21STR=Novitnia_istoriia (дата звернення 16.10.2019).
11. Віллі Брандт: політик, який став великим... схиливши коліна. URL:
https://dt.ua/SOCIETY/villi_brandt_politik,_yakiy_stav_velikim_shilivshi_kolina.
html (дата звернення 22.08.2019).
12. Волохов В. Афганістан на порозі великих змін. Історія революцій,
зради, громадянської війни та терору. URL:
http://bintel.com.ua/uk/article/afhanistan_na_porozi_velykykh_zmin/ (дата
звернення 21.08.2019).
13. Галака С.П. Американсько-радянський договір про скорочення і
обмеження наступальних озброєнь 1991 р. Українська дипломатична
енциклопедія: У 2-х т. Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. Київ: Знання
України, 2004. Т.1. 760с.
14. Головченко В. Неприєднання політика. Політична енциклопедія.
Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. Київ:
Парламентське видавництво, 2011. С.500.
15. Горячие эпизоды Холодной войны. Афганистан. Апрельская
революция 1978 года. URL: http://www.conflictologist.org/main/vojna-v-
afganistane-vvod-vojsk.htm#saur (дата звернення 25.08.2019).
16. Горячие эпизоды Холодной войны. Португалия. "Революция гвоздик"
1974 года URL: http://www.conflictologist.org/main/revolucuja-gvozdik-v-
portugalii.htm (дата звернення 25.08.2019).
17. Гуцул І. А. Митна політика зарубіжних країн : навч. посіб. Тернопіль :
ТНЕУ, 2018. 198 с.
 94

18. Делійська Декларація про принципи вільного від ядерної зброї та

ненасильницького миру. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/356_200
(дата звернення 25.08.2019).
19. Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у
космічному просторі та під водою. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_376 (дата звернення 21.08.2019).
20. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_098 (дата звернення 22.08.2019).
21. Договір про остаточне урегулювання стосовно Німеччини. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/276_500 (дата звернення 26.08.2019).
22. Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і
використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла
(укр/рос). URL: https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_480 (дата звернення
21.08.2019).
23. Договор между Российской Федерацией и Соединенными Штатами
Америки о мерах по дальнейшему сокращению и ограничению
стратегических наступательных вооружений. 8 апреля 2010 года. URL:
http://kremlin.ru/supplement/512 (дата звернення 02.09.2019).
24. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими
(укр/рос). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_153 (дата звернення
21.08.2019).
25. Жеребчук С.В. Проблемы получения независимости Индонезией и роль
УССР в этом процес се. Дипломатическая академия Украины при МИД
Украины. 2011. ВИПУСК 17. С.176-181.
26. Закінчення радянської інтервнції в Афганістан. URL:
https://www.jnsm.com.ua/h/0215M/ (дата звернення 21.08.2019).
27. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_055 (дата звернення 22.08.2019).
28. ЗАКОН УКРАЇНИ Про внесення змін до Конституції України (щодо
стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в
 95

Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору).

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2680-19 (дата звернення 10.11.2019).
29. Інститут історії України НАН України. Україна в міжнародних
відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2. Предметно–
тематична частина: Д–Й / Відп. ред. М. М.Варварцев. Київ: Ін-т історії
України НАН України, 2010. С.203-208.
URL:http://history.org.ua/LiberUA/978-966-02-5696-5/978-966-02-5696-5.pdf
(дата звернення 21.08.2019).
30. Каменецький М. С. Венса – Оуена план 1993. Українська дипломатична
енциклопедія: У 2-х т. Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. Київ: Знання
України, 2004. Т.1. С.158.
31. Каменецький М.С. Косовська проблема. Українська дипломатична
енциклопедія: У 2-х т. Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. Київ: Знання
України, 2004. Т. 1. С. 594-595.
32. Китай визначив найсильніші армії світу: Росія увійшла до трійці. URL:
https://tsn.ua/svit/kitai-viznachiv-naisilnishi-armiyi-svitu-rosiya-uviishla-do-
triitsi.html (дата звернення 01.09.2019).
33. Количество беженцев в мире побило рекорд, – ООН. URL:
https://zik.ua/news/2019/06/19/kilkist_bizhentsiv_u_sviti_pobyla_rekord__oon_15
95691 (дата звернення 20.08.2019).
34. Конфлікт між Індією та Пакистаном: у чому суть і які можуть бути
наслідки для світу
URL:https://24tv.ua/indiya_pakistan_novini_chi_bude_viyna_indiyi_ta_pakistanu
_naslidki_n1118874 (дата звернення 20.08.2019).
35. Концепція історичної освіти в системі загальної середньої освіти. URL:
file:///C:/Users/%D1%8C%D1%80%D0%BF%D1%81%D0%B5%D0%BD
%D0%B3%D0%BA%D1%88%D0%BD
%D1%83%D1%885%D0%B3%D1%83%D0%BA/Downloads/History-
conception_final_variant_2011.pdf (дата звернення 10.11.2019).
36. Коппель О.А Конфлікт шести десятиліть. Віче. 2009. №4. С. 45-49.
 96

37. Коппель О.Л. Іраксько-іранська війна 1980-88. Українська

дипломатична енциклопедія: У 2-х т. Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін.
Київ: Знання України, 2004. Т.1. 760 с.
38. Косолапов Н. Международные отношения: эпистемология и методы
исследования (Введения в теорию). МэиМО.1998. №3. С.70.
39. Кречетніков А. Корейська війна: ще одна загадка Сталіна. URL:
https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2013/07/130726_korean_war_ag (дата
звернення 21.08.2019).
40. Крушинський В. Ю. Державний договір про відновлення незалежної і
демократичної Австрії 1955. Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т.
Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. К: Знання України, 2004. Т.1. С. 295-
296.
41. Кульчицький С. В. ХХ з’їзд КПРС – переломний пункт в історії
радянського комунізму. Український історичний журнал. 2006. № 2. С. 106-
129.
42. Курс України в ЄС та НАТО, закріплений в конституції, набув
чинності. URL: https://www.5.ua/polityka/kurs-ukrainy-v-yes-ta-nato-zakriplenyi-
v-konstytutsii-nabuv-chynnosti-187057.html (дата звернення 02.09.2019).
43. Кучменко Е. М. Історія міжнародних відносин першої половини ХХ ст.
(історико-політичне есе) / Е. М. Кучменко, Б. А. Кучменко. Київ: ІПК ДСЗУ,
2007. Ч. 1. 369 с.; Ч. 2. 368 с
44. Литвиненко О. В. Алжирська національно-визвольна війна: стратегічні
уроки та висновки для України. Стратегічні пріоритети. 2014. № 1. С. 193-
197. http://nbuv.gov.ua/UJRN/spa_2014_1_29 (дата звернення 20.08.2019).
45. Лук’янюк В. Об’єднання Німеччини: як це було. Артефакт. URL:
https://artefact.org.ua/history/recent_stories/ob-yednannya-nimechchini-yak-tse-
bulo.html (дата звернення 26.08.2019).
46. Лук'янюк В. Цей день в історії. Розпад Югославії. URL:
https://www.jnsm.com.ua/h/0204N/ (дата звернення 27.08.2019).
 97

47. Лук'янюк В. Женевська конференція по В'єтнаму. URL:

https://www.jnsm.com.ua/h/0721P/ (дата звернення 20.08.2019).
48. Международное агентство по атомной энергии. IAEA. URL:
https://www.iaea.org/ru (дата звернення 22.08.2019).
49. Між Північчю та Півднем: чи почнеться ядерна війна на Корейському
півострові. URL:
https://24tv.ua/mizh_pivnichchyu_ta_pivdnem_chi_pochnetsya_yaderna_viyna_na
_koreyskomu_pivostrovi_n604636 (дата звернення 21.08.2019).
50. Міжнародні відносини (друга половина 80-х – 90-ті роки). Гончар Б.М.,
Козицький М. Ю., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Всесвітня історія.
Навчальний посібник. URL: https://buklib.net/books/32855/ (дата звернення
26.08.2019).
51. Моргентау Г. Политические отношения между нациями: борьба за
власть и мир. Теория международных отношений: Хрестоматия. Сост., науч.
ред. и коммент. П.А. Цыганкова. Москва: Гардарики, 2002. С. 72–88. URL:
https://www.http://grachev62.narod.ru/tmo/chapt04.html (дата звернення
07.10.2019).
52. Мороз П.В. Дослідницька діяльність учнів в процесі навчання історії
України. Методичний посібник. Київ: Педагогічна думка, 2012. 128 с. URL:
http://lib.iitta.gov.ua/1405/1/12-63.pdf (дата звернення 10.11.2019).
53. Моцак С. Методика організації позаурочної роботи з історії у
профільних класах. Психолого-педагогічні проблеми сільської школи. 2011.
№ С. 113-120. URL:
https://library.udpu.edu.ua/library_files/psuh_pedagog_probl_silsk_shkolu/37/
visnuk_14.pdf (дата звернення 10.11.2019).
54. Муляр М. Спроба «гібридної війни» в Македонії. URL:
https://zbruc.eu/node/36035 (дата звернення 27.08.2019).
55. Навчальні програми для 10-11 класів. Історія України (Рівень
стандарту). Історія: Україна і світ. Історія України: всесвітня історія
(інтегрований курс). URL: https://mon.gov.ua/ua/osvita/zagalna-serednya-
 98

osvita/navchalni-programi/navchalni-programi-dlya-10-11-klasiv (дата звернення

10.11.2019).
56. Начало вьетнамской воины и конец французского колониализма.
Гренвилл Дж. История XX века. Люди. События. Факты. Пер. с англ.
О.Суворов. Москва: Аквариум, 1999. 896 с. URL:
https://uchebnikfree.com/vsemirnaya-istoriya/nachalo-vetnamskoy-voinyi-konets-
frantsuzskogo-72417.html (дата звернення 21.08.2019).
57. Німецька проблема міжнародних відносин. URL:
http://kimo.univ.kiev.ua/MVZP/63.htm (дата звернення 21.08.2019).
58. ООН: Кількість біженців у світі у 2018 році сягнула рекорду – майже
71 млн. URL: https://hromadske.ua/posts/oon-u-2018-roci-kilkist-bizhenciv-u-
sviti-syagnula-rekordu-majzhe-71-mln (дата звернення 20.08.2019).
59. Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) (загальна
довідка). URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/mpz2/docs/690_OSCE.htm (дата
звернення 22.08.2019).
60. Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). URL:
https://menr.gov.ua/content/organizaciya-z-bezpeki-i-spivrobitnictva-v-evropi-
obse.html (дата звернення 22.08.2019).
61. Організація позакласної роботи в сучасному навчальному закладі як
інноватика в освітньому просторі : реком. список л-ри. Уклад.: С. Н. Грипич,
О. В. Слобода, Л. В. Ковальчук. Рівне : РДГУ, 2014. 15 с. URL:
http://library.rshu.edu.ua/pdf/pok/organ.pozakl.rob.pdf (дата звернення
10.11.2019).
62. Осадчий Т. Августо Піночет – генерал, політик, реформатор…URL:
http://www.global-analityk.com/ (дата звернення 22.08.2019) .
63. Особливості режиму талібів в Афганістані. Операція американських
військ проти ісламських фундаменталістів у 2001 р. URL:
https://bookster.com.ua/osoblyvosti-rezhymu-talibiv-v-afganistani-operatsiya-
amerykanskyh-vijsk-proty-islamskyh-fundamentalistiv-u-2001-r/ (дата звернення
29.08.2019).
 99

64. Пілаш Д. Доба Еріка Гобсбаума. URL: https://commons.com.ua/uk/doba-

erika-gobsbauma/ (дата звернення 20.08.2019).
65. Повітряний міст проти Сталіна. 60 років тому почалася блокада
Західного Берліна. URL:
https://dt.ua/SOCIETY/povitryaniy_mist_proti_stalina__60_rokiv_tomu_pochalas
ya_blokada_zahidnogo_berlina.html (дата звернення 21.08.2019).
66. Позаурочні форми навчання. Максимюк С.П. Педагогіка: Навчальний
посібник. – К.: Кондор, 2009. – 670 с. URL:
https://pidruchniki.com/17910211/pedagogika/pozaurochni_formi_navchannya
(дата звернення 10.11.2019).
67. Пометун О. І., Фрейман Г. О. Методика навчання історії в школі. Київ:
Генеза, 2006. 328 с.
68. П'ять років тому почалася російська анексія Криму. URL:
https://ua.krymr.com/a/news-5-rokiv-tomu-pochlas-rosiyska-aneksia-krymu/
29780402.html (дата звернення 05.09.2019).
69. Рахин: Апрельский переворот остановил процесс демократизации
Афганистана. URL: http://afghanistan.ru/doc/17243.html (дата звернення
21.08.2019).
70. Реймон А. Мир і війна між націями. Київ: Юніверс, 2000. 686 с. URL:
http://translation.philosophy.ua/library/myr-i-viyna-mizh-naciyamy (дата
звернення 09.10.2019).
71. Речь Р. Никсона 3 ноября 1969 г. ("Доктрина Никсона"). URL:
http://www.coldwar.ru/conflicts/vietnam/vietnamization.php (дата звернення
21.08.2019).
72. Росія несе повну відповідальність за припинення ракетного договору –
Помпео. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-world/2752910-rosia-nese-
povnu-vidpovidalnist-za-pripinenna-raketnogo-dogovoru-pompeo.html (дата
звернення 01.09.2019).
73. СНО-1, СНО-2. Україна в процесі ядерного роззброєння. URL:
http://kimo.univ.kiev.ua/MVZP/79.htm (дата звернення 25.08.2019).
 100

74. Степанищев А.Т. Методика преподавания и изучения истории: В 2 ч.

Москва: Владос, 2002. Ч.I. 304 с.; Ч.II. 208 с.
75. Студеникин М.Т. Методика преподавания истории в школе. Москва:
Владос, 2002. 240 с.
76. Сучасний вчитель та сучасний урок (методичні рекомендації щодо
вивчення історії України та всесвітньої історії в школі).: укладач Левітас Ф.
Л. - 2-е видання, стереотипне. Київ: КМІУВ імені Б. Грінченка, 2002. 15 с.
77. США остаточно виходять з антиядерного договору, який підписали ще
Рейган і Горбачов. URL:
http://texty.org.ua/pg/news/textynewseditor/read/95600/SShA_ostatochno_vyhodat
_z_antyjadernogo_dogovoru_jakyj (дата звернення 25.08.2019).
78. Торкунов А.В., Мальгин А.В. Современные международные
отношения. Москва: Аспект Пресс, 2012. 688 с. URL:
https://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/tork/11.php (дата звернення
09.10.2019).
79. Трагедія, яку неможливо забути: теракт 11 вересня 2001 року в США
URL: http://veterano.com.ua/index.php?
option=com_content&view=article&id=6810:tragediya-yaku-nemozhlivo-zabuti-
terakt-11-veresnya-2001-roku-v-ssha&catid=28&Itemid=125 (дата звернення
29.08.2019).
80. Трамп зустрівся з лідером КНДР Кім Чен Ином на кордоні двох Корей
URL: https://www.bbc.com/ukrainian/news-48816618 (дата звернення
20.08.2019).
81. Троян С.С. Вступ до теорії міжнародних відносин : Навч. посіб. для
студ. вузів. Київ: , 2000. 139 c.
82. Турчин Я.Б., Демчишак Р.Б., Матлай Л.С. Історія міжнародних
відносин (1914—2015): навч. посіб. для студентів ВНЗ. ; М-во освіти і науки
України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». Львів: Вид-во Львів. політехніки,
2016. 140 с.
 101

83. Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-

довідник. Випуск 2. Предметно–тематична частина: Д–Й / Відп. ред. М.
М.Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — 252 с.
URL:http://history.org.ua/LiberUA/978-966-02-5696-5/978-966-02-5696-5.pdf
(дата звернення 21.08.2019).
84. Фідель Кастро: остання надія комунізму. URL:
https://dt.ua/personalities/fidel-kastro-ostannya-nadiya-komunizmu-_.html (дата
звернення 21.08.2019).
85. Фруктова Я.С. Сучасні форми позакласної роботи з учнями.  Біологія і
хімія в школі. 2007. № 1. С. 29-31. URL:
http://ps.stateuniversity.ks.ua/file/issue_43/39.pdf (дата звернення 10.11.2019) .
86. Цыганков А. Гармония векового смысла. История несостоявшейся
государственности Карелии. URL: http://politika-karelia.ru/?p=1949 (дата
звернення 09.10.2019).
87. Цыганков П. А. Мортон Каплан и системное исследование
международной политики. Вестник Московского университета. Серия 25:
Международные отношения и мировая политика, издательство Изд-во Моск.
ун-та (М.), том 1, с. 25-40
88. Цыганков П.А. Мортон Каплан: вклад в системное исследование
международных отношений. Теория международных отношений:
Хрестоматия Сост., науч. ред. и коммент. П.А. Цыганкова. Москва:
Гардарики, 2002. С. 214-219.
89. Allan R. Millett Korean War 1950–1953. URL:
https://www.britannica.com/event/Korean-War (дата звернення 20.08.2019).
90. Bertalanffy L. General System Theory – 1950. URL:
http://www.nwlink.com/~donclark/history_isd/bertalanffy.html (дата звернення
09.10.2019).
91. Declaration of independence of the democratic Republic of Vletnam .URL:
https://www.mtholyoke.edu/acad/intrel/vietdec.htm (дата звернення 21.08.2019).
 102

92. Ethiopia a Forgotten War Rages On. URL:

http://content.time.com/time/magazine/article/0,9171,960451,00.html (дата
звернення 22.08.2019).
93. Kukulka J. Teoria stosunkyw midzynarodowych. Warszawa, 2003. 380 s.
https://lubimyczytac.pl/ksiazka/4848154/teoria-stosunkow-miedzynarodowych
(дата звернення 22.08.2019).
94. Morton A. Kaplan Rules of the Balance of Power. The American Political
Science Review
95. Stosunki midzynarodowe. Praca zbiorova pod redakcja prof. dr. hab.
Wodzimerza Malendowskiego i prof. dr. hab. Czesawa Mojsiewicza. Wrocaw, atla
2, 2004. 593 s.
96. Vol. 51, No. 3 (Sep., 1957), pp. 684-695. URL:
https://www.jstor.org/stable/1951855?seq=1 (дата звернення 09.10.2019).
97. War Chronology: August 1990. US Navy in Desert Shield/Desert Storm »
Appendix A: Chronology - August 1990. URL:
https://www.history.navy.mil/research/library/online-reading-room/title-list-
alphabetically/u/us-navy-in-desert-shield-desert-storm/august-1990.html (дата
звернення 27.08.2019).
98. Winston G. Operation Desert Storm & Desert Shield Memorial Site
Dedicated URL: https://www.warhistoryonline.com/news/operation-desert-
storm.html (дата звернення 27.08.2019).