1. Глобалізація як провідна тенденція сучасного етапу розвитку світу.

2. Сутність поняття «глобалізація» та прояви глобалізації у різних сферах

розвитку суспільства.
3. Особливості (характерні риси) глобалізації. Глобалізація як постійний
історичний процес.
4. Антиглобалістський рух у сучасному світі та його особливості.
5. Переваги та негативні аспекти процесу глобалізації.
6. Сутність поняття «м’яка сила» у міжнародних відносинах.
7. «М’яка сила» у зовнішній політиці Китаю.
8. «М’яка сила» у зовнішній політиці Японії.
9. «М’яка сила» у зовнішній політиці США.
10.Сутність понять «демократія» та «демократизація». Вплив
міжнародного середовища на процес демократизації в державах.
11.«Хвилі демократизації» та їх перебіг.
12.Теорія демократичного миру.
13.Сутність понять «інтеграція» і «дезінтеграція». Взаємозв’язок понять
«інтеграція» і «глобалізація». Теоретичне осмислення інтеграційних
процесів (функціоналізм/неофункціоналізм, федералізм).
14.Види інтеграційних процесів та щаблі (етапи) інтеграції.
15.Історія створення Європейського Союзу.
16.Міжнародний тероризм як один з головних викликів сучасного світу.
17.Проблема дефініювання понять «тероризм» і «міжнародний тероризм»,
характерні риси тероризму та форми терористичної діяльності.
18.Види тероризму. Ісламістський тероризм у сучасному світі.
19.Боротьба з міжнародним тероризмом та шляхи його подолання.
20.Сутність поняття, види та роль міжнародних клубів (тобто «м’яких
організацій», параорганізацій) у міжнародних відносинах.
21.«Велика сімка» у міжнародних відносинах.
22.БРІКС у міжнародних відносинах.
23.Більдерберзький клуб та його діяльність.
24.Проблема незаконного виробництва та розповсюдження наркотичних
речовин у сучасному світі.
25.Наркотичні речовини: визначення, класифікація, історія споживання.
26.Географія та масштаби виробництва наркотиків у сучасному світі.
Характеристика ринків головних видів наркотиків.
27.Боротьба міжнародного співтовариства з виробництвом та
розповсюдженням наркотичних речовин.
28.«За» і «проти» легалізації «легких» наркотиків.
29.Невизнані держави в сучасному світі: сутність, ознаки, проблема
міжнародного визнання.
30.Невизнані держави в сучасному світі: причини виникнення, роль
держав-патронів у їх розвитку, ставлення міжнародної спільноти до
проблеми невизнаних держав.
31.Особливості виникнення та розвитку Республіки Китай (Тайваню) як
де-факто держави в сучасному світі.
32.Тайванське питання у відносинах США і КНР.
33.Північний Кіпр: виникнення, розвиток, проблема міжнародного
визнання.
34.Сомаліленд: виникнення, розвиток, проблема міжнародного визнання.
35.Особливості виникнення та розвитку Республіки Косово в сучасному
світі.
36.Особливості виникнення та розвитку Республіки Абхазія.
37.Режим нерозповсюдження ядерної зброї. (у цьому питанні: поняття
«ядерна зброя», ДНЯЗ, без’ядерні зони, Договір про всеосяжну заборону
ядерних випробувань (чи вступив вже в силу?), МАГАТЕ тощо)
38.Ядерна зброя та засоби її доставки. Держави «ядерного клубу».
39.Ядерна програма Північної Кореї як виклик ХХІ століття.
40.Ядерна програма Ірану в американо-іранських відносинах.
41.Заборона хімічної та біологічної зброї в сучасному світі.
42.Територіальні спори в Південно-Китайському морі: причини, історія
виникнення, зацікавлені держави та їх позиція.
43.Територіальний спір щодо островів Сенкаку в японо-китайських
відносинах.
44.Проблема приналежності Фолклендських островів у англо-
аргентинських відносинах.
45.Визначення та класифікації міграцій.
46.Проблеми, пов’язані з міграційними процесами та їх врегулювання.
47.Проблема біженців у Європі на сучасному етапі (з 2015 р. – до цього
часу).
48.Сутність поняття «діаспора». Сучасні діаспори: причини появи, види та
роль у сучасних міжнародних відносинах та світовій політиці.
49.Організація Північноатлантичного договору (НАТО) як глобальний
актор міжнародних відносин.
50.Миротворча діяльність Організації Об’єднаних Націй.
Зміст
1.Сутність поняття «м’яка сила» у міжнародних відносинах.................................3

«М’яка сила» у зовнішній політиці Китаю...............................................................6

3.«М’яка сила» у зовнішній політиці Японії............................................................9

«М’яка сила» у зовнішній політиці США...............................................................10

Сутність поняття «глобалізація» та прояви глобалізації у різних сферах

розвитку суспільства.................................................................................................15

Особливості (характерні риси) глобалізації. Глобалізація як постійний

історичний процес.....................................................................................................19

Антиглобалістський рух у сучасному світі та його особливості..........................22

Переваги та негативні аспекти процесу глобалізації.............................................24

ТЕРМІНИ...................................................................................................................26

Хвилі глобалізації......................................................................................................27

Гібридизація культур.................................................................................................29

Глобалізація і вестернізація......................................................................................30

Глокалізація................................................................................................................30

Термін «альтерглобалізм»,........................................................................................31

Поняття демократії в сучасній політології..............................................................34

«Хвилі демократизації» та їх перебіг.......................................................................38

Теорія демократичного миру....................................................................................42

ЧАСТИНА 2(терміни)...............................................................................................44

1. Сутність понять «інтеграція» і «дезінтеграція.................................................51

Функціоналізм...........................................................................................................57

Федералізм.................................................................................................................57

Концепція неофункціоналізму,.................................................................................58

Види інтеграційних процесів та щаблі (етапи) інтеграції.....................................59

Історія створення Європейського Союзу.................................................................61

ЧАСТИНА 2(терміни)...............................................................................................63

Існує кілька видів інтеграції, включаючи:..............................................................64

Керівні органи ЄС......................................................................................................65

Проблема дефініювання понять «тероризм» і «міжнародний тероризм»,

характерні риси тероризму та форми терористичної діяльності..........................66

ФОРМИ ТЕРОРИЗМУ..............................................................................................70

Види тероризму. Ісламістський тероризм у сучасному світі.................................71

Ісламістський тероризм............................................................................................77

Боротьба з міжнародним тероризмом та шляхи його подолання.........................78

ЧАСТИНА 2(терміни)...............................................................................................81

Основні причини активізації ісламістського тероризму включають:...................86

Деякі приклади ісламістських терористичних організацій...................................87

 1. Глобалізація як провідна тенденція сучасного етапу
розвитку світу.
Глобалізація є мегатрендом і не має зворотнього процесу.
Глобалізація – процес стадіального становлення світу як єдиного
політичного, економічного і культурного простору
Глобалізація як одна з провідних тенденцій сучасного світу стимулює ріст і
прогрес у сфері економіки, технології, інформаційних систем, несе величезний
потенціал соціальних (і культурних) змін. Вона формує в різних країнах нове, в
значній мірі уніфіковане сприйняття дійсності, новий стиль життя людей, нові
цінності і таким чином сприяє підтягування країн, що розвиваються до рівня
сучасної цивілізації.
Серед переважаючих сучасних орієнтацій світового розвитку більшість
політологів називають передусім глобалізацію. Це - один з найбільш
обговорюваних і, разом з тим, найменш вивчених, а значить, пізнаних науково
процесів, відзначених на історичному зламі тисячоліть.
Прийнято виділяти три виміри - чи розуміння - глобалізації як:
1) постійно триваючого історичного процесу;
2) універсалізації та гомогенізації світу;
3) відкритості національних кордонів.
По першому з названих вимірів можна помітити, що в історії розвитку
людства дійсно спостерігається тенденція до все більшого розширення
простору, на якому відбувається інтенсивна взаємодія і структурування
міжнародних (у передісторії - умовно) відносин - від окремих поселень , міст,
князівств до держав, регіонів і нарешті, після епохи великих географічних
відкриттів, до світу в цілому. Давньогрецькі поліси зникли з виникненням
імперії Олександра Македонського (356-323 до н.е.), а післявоєнна кооперація в
Європі завершилася (на сьогодні) створенням наднаціональних політичних
інститутів, таких як Європейський союз і Європарламент.
Розуміння глобалізації як універсалізації (посилення рис загальності) і
гомогенізації (руху до однорідного будовою) світу можна датувати недавнім
минулим - 1960-1970 рр.., Коли будувалися прогнози про появу глобального
села і всесвітнього уряду. ; ряд вчених вважає, що в результаті глобалізації
виник єдиний уніфікований світ, що базується на началах ринкової економіки,
лібералізму і конс’юмерізму і детермінується могутніми економічними і
політичними наднаціональними органами (Ф.Фукуяма, К.Омае); деякі
дослідники вважають, що глобалізація веде до багатополярного, хаотичного
світу без централізованого управління і жорсткого набору ідеологічних і
культурних преференцій
Сьогодні багато авторів, особливо займаються аналізом впливу культурних
факторів на політику або політичною практикою, все частіше звертають увагу
на те, що глобалізація не обов'язково передбачає прийняття єдиних,
універсальних норм і правил поведінки, як нерідко стверджували раніше .
Нарешті, розуміння глобалізації як відкритості (прозорості) меж найкраще
відображає суть нинішньої її стадії. Спочатку кордони суверенних націй-
держав виявилися прозорими у сфері економічних взаємодій.
Транснаціонал'ниге корпорації (англ. multinationals), одні з провідників
економічної глобалізації нинішнього століття, серйозно зацікавилися
формуванням сприятливих для їх активності зовнішньо-та
внутрішньополітичних умов.
Найважливіший фактор глобалізації - це нові технології, які підсилюють
тенденцію до відкритості міждержавних кордонів. Використання нових
технологій значно впливає на статус країни: інтегрована вона в світове
співтовариство або, навпаки, знаходиться в ізоляції. Змінюється сенс самого
поняття територія, оскільки утворюються навіть віртуальні держави,
наприклад, «Вільна Бирманская Коаліція» (Free Burma Coalition), яка фіксована
лише в кіберпросторі, але пропонує свою солідарну підтримку реально
існуючим політичним спільнотам і інститутам. Подібні явища дозволили
вважати розвиток нових технологій пусковим механізмом глобалізації.
У нових технологіях виділяються високі технології, що включають
інформаційні та комунікаційні, а також біотехнології. Важливість перших з них
для динаміки глобалізації очевидна. Проникнення інформації крізь кордони
сприяє демократизації світу, зниженню ймовірностей авторитарного управління
та ізоляціонізму, прискоренню темпів економічного розвитку. З кожним днем
все важче захистити яку-небудь країну від інформації із зовнішнього
середовища, проте деякі влади намагаються це робити, обмежуючи доступ в
Інтернет, наприклад, за рахунок контролю над провайдерами. Але така політика
стає все дорожче і безглуздіше (що видно на досвіді жорстко керованого
Китаю).
Незважаючи на викладені вище позитивні якості і райдужні перспективи
глобалізації, обов'язково потрібно бачити її складності і протиріччя. Це аж
ніяк не лінійний, розвивається рівномірно і позитивно процес. Політологи
виявляють у ньому безліч неоднозначних, в т.ч. негативних, моментів. В одних
країнах і регіонах глобалізація в більшій мірі впливає, наприклад, на
економічну сферу, в інших швидше йде впровадження нових технологій. Так, в
Південній Африці спочатку широко поширилися система банкоматів і
стільникові телефонні мережі, при цьому рівень життя африканського
населення залишився вкрай низьким.
Багато країн з різних причин (політична ізоляція або самоізоляція, технологічні
можливості тощо) взагалі виявилися на периферії глобальних тенденцій. Більш
того, в результаті дуже високих темпів сучасної глобалізації, насамперед у
технологічному плані, розрив між країнами, окремими регіонами, залученими в
цей процес, і рештою з кожним роком стає все відчутнішою.
Така дисгармонія розвитку, в свою чергу, породжує нові виклики і загрози
миру: відносно бідні країни скочуються на ще нижчий рівень; з них йде масова
міграція (переселення) в благополучні регіони; в обділених країнах виникають
погано керовані конфлікти і т.п.
Таким чином, глобалізація, будучи загальним вектором розвитку світу,
унікальною рівнодіючої різноманітних сил і тенденцій, що не припускає
прямолінійного руху «вперед і вгору». Навпаки, вона може створити високу
ймовірність (для конкретних регіонів або в окремі історичні періоди)
еволюційних зигзагів і регресів, породжуючи таким чином нові виклики
світовій спільноті.

1.Сутність поняття «м’яка сила» у міжнародних відносинах.

До основних ресурсів впливу держави належать: фінансово-економічні,
військово-силові, політико-дипломатичні, демографічні, структурно-
організаційні та ін. Однак, навіть володіння певними засобами і ресурсами
впливу ще не означає, що держава здатна ефективно ними розпоряджатися.
Одним із дієвих сучасних інструментів підвищення ефективності впливу
держави є так звана м’яка сила (англ. – soft power), що відзначається здатністю
держави впливати на світову громадську думку наступними ресурсами:
глибиною і привабливістю цінностей і традицій національної культури;
здобутками у сфері науки і освіти; умінням переконувати у своїй правоті й
завойовувати симпатії різних верств громадськості зарубіжних країн.
Походження даного терміна пов’язують з ім’ям американського політолога
Джозефа Ная –автора всесвітньо відомої праці «М’яка сила: засоби досягнення
успіху у світовій політиці»(1990 р.). У цій праці він, зокрема, зазначив, що
матеріальні елементи сукупної державної сили – це «жорстка сила», а духовні її
елементи – «м’яка сила». У концепції Джозефа Ная існує три основних джерела
«м'якої сили»: культура, політичні цінності і зовнішня політика. Деякі
дослідники додають ще два джерела: економічний розвиток і міжнародний
імідж. Він також звернув увагу на те, що досягти зростання впливу в сучасному
світі мирними засобами набагато важче, ніж військовими. І хоча багато урядів
світу досі більшою мірою воліють спиратися на технології
жорсткої сили, остання муситиме поступово поступатися позиціям сили м’якої.
Привабливість «м’якої сили» можна пояснити тим, що її здійснення
відбувається без використання зброї, що є набагато престижнішим і вигіднішим
для держави, ніж удаватися до інструментів «жорсткої сили». Тому не
випадково навіть великі держави прагнуть до того, щоб включити «м’яку силу»
до свого арсеналу. Час класичної дипломатії якщо й не зовсім пішов у минуле,
то зазнає істотних змін. «М’яка сила» володіє арсеналом більш гнучких
інструментів, ніж ті, що належали до класичних зразків. Її вплив поширюється
на наступне: супроводження різних економічних проектів і відкриття нових
перспективних ринків; питання енергетичної та продовольчої безпеки;
проблематику, пов’язану зі зміною глобального клімату; співпрацю в галузі
науки і технологій; культурні та гуманітарні зв’язки; підтримку співвітчизників
за кордоном; програми допомоги розвитку зарубіжних країн і надання
гуманітарної допомоги.
На думку прихильників публічної дипломатії, підвищити привабливість країни
можна завдяки розширенню іноземного радіомовлення, проведенню
міжнародних інформаційних програм, здійсненню програм освітніх та
культурних обмінів. Результати публічної дипломатії видно не відразу, проте
ефективність її безперечна. Адекватність чи неадекватність самостійної
присутності певної країни у світовому медіа-просторі виявляється в умовах
гострих конфліктних чи кризових ситуацій.
Прийнято вважати, що «м’яка сила» – це інструмент зовнішньої політики. На
наш погляд, такий підхід веде до недооцінки потенціалу «м’якої сили». «М’яка
сила» може бути задіяна і в цілях внутрішньої політики. У зв’язку з цим
колишня комунікаційна модель стратегії «від уряду до уряду» має бути
доповнена новим принципом – «від країни до країни», «від суспільства до
суспільства», «від регіону до регіону», «від людини до людини». До основних
підходів, які можна віднести до передумов формування подібної політики
«м’якої сили», відносяться:
1. Ідея слабкого, але невпинного впливу, сформульована давньокитайським філософом Лао
Цзи. Він говорив, що у світі немає предмета, який був би слабкішим та ніжнішим за воду, але
вона може зруйнувати найтвердіший предмет.
2. Концепція «культурно-ідеологічної гегемонії» та ідея «етичної держави» італійського
філософа Антоніо Грамші, який виклав їх у «Тюремних зошитах» у 1930-1940-х рр. А. Грамші
вважав, що поряд з політикою владарювання на всіх рівнях повинна застосовуватись політика
духовного і морального спрямування. У такій політиці головним є не панування над
підлеглими, залежними, а здатність повести їх за собою силою духовно-морального
авторитету з активним використанням таких механізмів як компроміс, консенсус, згода,
знання, ідеологія, інформаційні ресурси та ін. Концепція духовного виробництва А. Грамші
звертає увагу на необхідність поєднання вищих досягнень культури зі свідомістю мас,
причому не насильницьке, а поступове, шляхом перетворення їх у спосіб життя
3. Концепція влади Толкота Парсонса, який розумів її як здатність мобілізувати ресурси
суспільства для досягнення цілей, визнаних усім суспільством.
4. В українській суспільно-політичній думці попередником ідеї «м’якої сили» можнавважати
В’ячеслава Липинського, який, зокрема, вважав, що політика суверенної державимає бути
вигідною не лише собі, а й сусідам.

На сьогодні у світі існує різноманітний досвід застосування м’якої сили. Її

потенціал пов’язаний з можливостями і спрямованістю політики певних
міждержавних об’єднань або окремих держав. Так, Євросоюз через
застосування політики «м’якої сили» зробив привабливою ідею інтеграції
європейських держав. ЄС протягом 60 років вносить вклад у просування миру і
примирення, демократії і захисту прав людини. Завдяки зусиллям цього
об’єднання Європу вдалося перетворити з континенту війни на континент миру.
ЄС відновив Європу після Другої світової війни і привніс стабільність у
колишні комуністичні країни після падіння Берлінської стіни в 1989 році.
Франція, використовуючи інструменти «м’якої могутності», продовжувала і
продовжує зберігати свою неповторну національну ідентичність і твердо
відстоювати власні специфічні національні інтереси, в тому числі в галузі
культури, тоді як інші видатні в минулому культурні держави, зокрема, такі як
Італія і Німеччина піддалися американському впливу.

«М’яка сила» у зовнішній політиці Китаю.

Китай все більше заглиблюється в економічну і політичну інтеграцію, і, можна
сказати, що Китай сьогодні - абсолютно невід'ємна частина сучасних
міжнародних відносин в будь-яких його виявах. У такому ключі «м'яка сила»
стає важливіше «твердої сили», тому що саме завдяки «м'якій силі» Китай став
державою, здатною впливати на мир. У такій ситуації була висунена нова
концепція «будівництва і розвитку «м'якої сили» Китаю»
Будівництво «м'якої сили» є важливим моментом «збільшення міжнародної
конкурентоздатності Китаю» Там же., оскільки конкуренція між державами
полягає не тільки в боротьбі за ресурси, але і в тому, хто раціональніше за їх
використовує. У китайському контексті розуміння «м'якої сили» укладається
також і в тому, що «м'яка сила» призначена для того, щоб з її допомогою
грамотно і мудро користуватися і застосовувати «тверду силу». Виходить, що
нарощування «м'якої сили» - це компенсація потужності «твердої сили»
держави.
Китайська нація, будучи однією з древнейших цивілізацій, володіє великою
культурною спадщиною і традиціями. Однієї з найважливіших традицій, яка
сьогодні служить основою «м'якої сили», - це китайська філософія.
Серед цілей політики Китаю відносно «м'якої сили» можна виділити наступні
напрями:
1) сформувати нові важелі впливу на міжнародній арені;
2) сформувати сприятливе оточення для поширення китайський ідеї і цілей
розвитку;
3) придбати підтримку в азіатському регіоні;
4) створити базу для реформування існуючої міжнародної системи;
5) сформувати базу для розширення економічних зв'язків і економічного впливу
КНР;
5) забезпечити захист від поширення «м'якої сили» інших держав;
6) зарекомендувати легітимність КПК;
7) забезпечити стабільність всередині країни.
Найбільш яскравим прикладом застосування «м'якої сили» КНР стало
виникнення поняття «Пекинського консенсусу» - протилежності
«Вашингтонського консенсусу». «Пекінський консенсус» став прикладом
альтернативного розвитку, поступального, а не радикального шляху до
демократії. У рамках «Пекинського консенсусу» ліберальна економіка здатна
об'єднатися з авторитарним режимом. Це дає важливий приклад для країн, що
розвиваються в недемократичними режимами, що показує, що економічний
успіх і розвиток можливі без радикальних політичних демократичних змін.
У останні роки Китай активно просуває публічну дипломатію (public
diplomacy). З одного боку, публічна дипломатія - це інструмент, завдяки якому
«м'яка сила» реалізовується, з іншою - це джерело, оскільки через публічну
дипломатію «м'яка сила» народжується. У 2006 році канцлер Шанхайського
Університету Іноземних Мов Ву Йоуфу запропонував ідею змінити
національний символ Китаю з дракона на панду. Безумовно, ідея викликала
багато суперечок, однак значення цієї ідеї полягало в тому, що мир сприймає
Китай як країну-дракона і намір Китаю сприймаються світовою спільнотою
через призму цього символа, в той час як панда пом'якшила би сприйняття.
Китай, усвідомлюючи нерозуміння з боку зовнішнього світу, випустив Білу
книгу - документ, що пояснює китайські реалії. У цій книзі пояснюються такі
теми як права людини в Китаї, проблема Тайваню, проблема Тібету,
планування сім'ї, права жінок, свобода віросповідання і інші теми.

Культура - досить могутнє джерело «м'якої сили» Китаю. Китайська мова

(ієрогліфи, каліграфія), філософія, музика, кіно, мистецтво, архітектура,
китайська їжа, китайська медицина, а також сучасні китайські міста - все це
могутні ресурси для залучення уваги всього світу. Єдине, чого не вистачає
Китаю - це єдиного і могутнього джерела, через яке всі ці ресурси
транслювалися б в відкритий мир. Більш того китайська культурна індустрія
лише набирає обороти, і сьогодні уряд Китаю сфокусировалось на тому, що
приносить більше прибутку - на кінематографі. Китайська цензура пропускає
американські блокбастери при умові, що в картині будуть присутні китайці, які
зіграють не останню роль в допомозі головному герою.

Політичні цінності - ще одне джерело «м'якої сили». Про ці джерела говорилося

вище. Серед них: п'ять принципів мирного співіснування, гармонійний мир,
мирне піднесення, сама концепція «м'якої сили».

Таким чином, всі джерела Китайської «м'якої сили» можна звести до трьох
елементів: модель розвитку, зовнішня політика, заснована на мирному
піднесенні і мирному розвитку, а також на китайській цивілізації. Модель
розвитку Китаю приваблива для країн, що розвиваються і країн третього світу,
вона показує можливості для економічного підйому. Для дослідників Заходу
модель розвитку Китаю цікава як альтернатива їх розвитку. Зовнішня політика -
ще один важливий елемент, особливо він важливий в застосуванні до Азії.
Мирне піднесення і мирний розвиток - це дипломатичні стратегії для переходу
Китаю в світову державу і лідера регіону. Китайська цивілізація здатна
згуртувати навколо себе азіатську культуру, ставши її центром.

Таким чином, ефекти від «м'якої сили» Китаю тільки набирають свої обороти.
Китай повинен заробляти результати «м'якої сили» не тільки тими ресурсами,
які у нього є, але і тим, що необхідно зробити. Серед важливих джерел «м'якої
сили» рахуються свобода прав людини, чим не може похвастатися сучасний
Китай. Права людини, поліпшення образу життя і інші цінності - це те, над чим
необхідно працювати Китаю для поліпшення свого іміджу в очах країн Заходу.
На даний момент Китай робить успіхи в області поширення і популяризації
китайської мови (Інститути Конфуция, роки китайської мови і культури і так
далі), просуванні культури Китаю ( виставки по всьому світу, культурні
проекти, китайська діаспора по всьому світу), поширенні і розширенні освітніх
контактів (обмінні програми, залученні іноземних студентів в китайські вузи,
прагнення попасть в кращі університети світу), міжнародній допомозі, розвитку
науково-технічних і економічних зв'язків, сприянні міжнародному розвитку
(Китай бере активну участь у всіх важливих міжнародних конференціях і
саммітах), розвитку китайської публічної дипломатії, а також активно
підтримує співвітчизників за рубежем.

3.«М’яка сила» у зовнішній політиці Японії.

Для Японії наголос на культурній дипломатії не є інноваційним
інструментом у її зовнішній політиці. Навпаки, державу можна вважати
одним із піонерів культурної дипломатії в сучасній концепції цього терміна.
Протягом історії Японія позиціонувала себе як найбільш «європейська» з усіх
азійських країн у своїй гуманітарній політиці. Однак японська агресивна
зовнішня політика в першій половині XX ст. в регіоні й успішний розвиток
Китаю й Республіки Корея затьмарили цей образ. У сучасній історії відмова від
застосування сили офіційних збройних сил та економічна слабкість країни в
повоєнні роки змусили японський уряд згадати позитивний досвід минулого,
зокрема зосередитися на культурній дипломатії, яка допомогла відновити
імідж країни й стати взірцем економічного розвитку для інших
Тривалий час Японія позиціонувала себе як найбільш «європейська» з усіх
азійських країн. Поте цей образ затьмарили еволюційний розвиток Китаю й
Республіки Корея та японська регіональна агресивна зовнішня політика в
першій половині XX ст. Після Другої світової війни держава переживала період
економічної нестабільності, була змушена відмови-тися від можливості
застосування збройних сил, тому уряду довелося переглянути позитивний
досвід минулого й зосередитися на культурній дипломатії. Зважаючи на
зовнішньополітичні виклики, практично кожне десятиліття уряд Японії
формував і просував новий образ держави: «мирна Японія» (1950–1960-ті
рр.), «економічно розвинена Японія»(1970-ті рр.), «міжнародний актор»
(1980-ті рр., проте в цей період в Азійському регіоні домінує образ
«безликої Японії»), «країна новаторської культури» (1990-ті рр.), «партнер із
розвитку миру» (початок ХХІ ст.), «країна постмодернової культури й
найкращої кухні світу» (із 2012 р.). Уряд створює Японську фундацію, яка стає
вагомим інструментом культурної дипломатії. Міністерство закордонних справ
Японії засновує Японський дім, який зосереджується винятково на культурі, а
не на регіональних суперечках, щоб уникнути звинувачень у поширенні
пропагандистських повідомлень. До цього кроку спонукали стрімке поширення
й популяризація корейської культури у світі, відкриття китайських освітніх
центрів у різних регіонах світу. Річ у тім, що Японія побоювалася, що
Корея та Китай можуть поширювати невигідні для держави наративи, зокрема
про територіальні й історичні суперечки. (До речі, саме аналіз стратегій-
конкурентів культурної дипломатії Японії, Китаю та Південної Кореї може
стати напрямом подальших наукових розвідок.)У сфері культурної дипломатії
МЗС Японії розвиває кілька напрямів: використовує попкультуру, крім
традиційної культури й мистецтва, як головний інструмент культурної
дипломатії; заохочує вивчення японської мови за кордоном; із метою підтримки
та розвитку позитивних відносин між країнами світу й поглибленого
розуміння Японії в цих державах підтримує зарубіжні дослідження,
пов’язані з політикою, економікою, суспільством і культурою Японії.
Гастродипломатія як ще один дієвий інструмент культурної дипломатії сприяє
посиленню м’якої сили Японії завдяки популяризації національної кухні й
відтак підвищує привабливість і бажаність культури, людей, цінностей та
ідеалів.

«М’яка сила» у зовнішній політиці США.

США є класичним представником держави, що широко використовує «м’яку

силу» як інструмент своєї зовнішньої політики. І хоча цей термін був введений
у науковий обіг лише з 1990-х років, його прояви помітні впродовж історії.
Наприклад, ще у 1919 році була заснована Американська адміністрація
допомоги (АРА), основною метою якої було надання допомоги європейським
державам, що постраждали під час Першої світової війни. Варто згадати про її
діяльність на теренах України під час голоду 1921–1923 років, коли вона
поставляла зерно і необхідні продукти харчування для голодуючих.
Яскравим прикладом з історії США є також надання продовольчої та
економічної допомоги для зарубіжних країн згідно з Планом Маршала.
Закінчення Другої світової війни на користь Америки сприяло підвищенню її
іміджу у світі, що закріпилося згодом поділом світу на біполярну систему в
часи Холодної війни.
Якщо говорити про застосування м’якої сили у XXІ столітті, то доречно почати
із характеристики дій США за правління Джорджа Буша молодшого (перший
термін). Варто зазначити, що за час його президентства зовнішньополітичний
акцент був поставлений на збільшення й укріплення військової сили (тобто
«hard power»). У цьому дискурсі слід розглянути питання інтервенції США до
Іраку у відповідь на терористичний акт вересня 2001 року, чинники, що
спричинили виникнення війни в Афганістані.
Щоправда під час другого терміну президентства Джордж Буш звернувся до
політики «м’якої сили», зокрема у галузі публічної дипломатії. Основним
напрямами його діяльності можна назвати розвиток радіо та телебачення, що
дало змогу світу дізнатися більше про культурне життя, цінності США. Однак
варто зазначити, що впроваджувати політику м’якої сили слід обережно, адже
неправильна позиція та подача інформації можуть спричинити справжній
політичний конфуз. Прикладом цього можуть слугувати створені програми
мовлення, наприклад, Radio Sawa та Al Hurra для арабських країн, які були
ними сприйняті як спосіб американської пропаганди. Крім цього, важливим
складником м’якої сили США є функціонування міжнародних освітніх обмінів,
які поширились і на Близький Схід, що було сміливим кроком, враховуючи
ірано-американський конфлікт. Наступний президент Барак Обама ще більше
розвинув напрям кроскультурної політики США. Власне, він засуджував свого
попередника за надмірну увагу до використання «важкої сили». На його думку,
США не повинні впадати в крайнощі, а мають балансувати рівноцінно як у
військовій, так і культурній сфері. Отож зовнішньополітичний курс за
президентства Барака Обами можна окреслити як напрям «розумної сили»,
тобто поєднання цих двох елементів. США також долучилися до вирішення
екологічних та соціальних питань щодо боротьби з повенями в Пакистані;
полегшення землетрусу в Японії та Гаїті; пом’якшення цунамі в Японії та Індії;
і зменшення голоду у Африці. Крім цього, США на офіційному рівні показали
свою прихильність до мирного вирішення конфліктів.
Водночас погляди Дональда Трампа щодо зовнішньополітичного курсу США
досить відрізнялися від його попередників. Дії цього президента важко оцінити
як позитивні щодо покращення іміджу США. На це вказує жорстка міграційну
політику, а також заяви про депортацію значної кількості нелегальних
мігрантів. Зрозуміло, що такі дії не сприятимуть міжкультурному діалогу із
багатьма країнами. Водночас не варто оцінювати цю ситуацію лише однобічно:
будівництво стіни між Мексикою є насамперед перешкодою для наркоторгівлі
та нелегальної міграції.
США надалі залишаються однією із провідних держав, які використовують
«м’яку силу» у своїй політиці. Варто зазначити про діяльність USAID,
ефективне запровадження нових інформаційних технологій, робота найбільших
компаній у світі, як-от Apple, Microsoft, SpaceX, NASA тощо, що є її основними
сучасними проявами. Крім цього, не слід забувати про культурну складову
«м’якої сили», зокрема проведення масштабної освітньої політики стажувань,
поширення власного національного кінематографічного здобутку у Голівуді,
елементів кулінарних традицій та літературних напрямів. Отже, «м’яка» сила є
провідним чинником та перспективою розвитку США. Історія показала чимало
вдалих, але багато й ганебних моментів: державні керівники часто змінювали
свої стратегічні плани щодо зовнішньої політики. Тому зараз, як ніколи, США
слід ретельно обдумати напрям своєї діяльності. «М’яка сила» сприятиме її
розвитку та отриманню прихильності від міжнародної спільноти, що є
важливою перспектив ою для майбутнього і повинна бути взята до уваги
політиками.
Частина 2(визначення)
«М’яка сила» - це поняття, що використовується в міжнародних відносинах
для позначення способів впливу на інших держав і міжнародних громадських
організацій без застосування силових методів. Це підход до зовнішньої
політики, що ґрунтується на використанні м'яких інструментів, таких як
дипломатія, культурна співпраця, економічні відносини, наука та технології,
щоб змінити поведінку інших держав, розширити свій вплив у світі та досягти
своїх національних інтересів. Основними принципами "м'якої сили" є
взаємозалежність, довіра, розуміння та співпраця. Відмінність "м'якої сили" від
застосування сили полягає у тому, що вона передбачає використання
неформальних методів, а не примусу, та розробку довгострокових відносин,
замість короткострокової вигоди.
Складові «м’якої сили» -
 Культурна дипломатія: включає в себе відповідність культурних цінностей та розуміння різних
культур.
 Комунікаційні стратегії: включають в себе засоби масової інформації, соціальні мережі, блоги
та інші форми спілкування, які можуть вплинути на думку людей.
 Економічна дипломатія: полягає в залученні інвестицій та підтримці економічних відносин
для зміцнення взаємозалежності між державами.
 Розвиток науки та технологій: включає в себе співпрацю у наукових дослідженнях, обмін
технологіями та інноваційні проекти.
 Гуманітарна допомога: надання допомоги в кризових ситуаціях та в сферах здоров'я, освіти та
культури.
 Діалог та переговори: сприяє врегулюванню конфліктів та досягненню мирного вирішення
спорів.
 Міжкультурний обмін: сприяє взаємному розумінню та розвитку відносин між державами.
 Міжнародне співробітництво: включає в себе різноманітні форми співпраці в різних сферах,
таких як політика, наука, економіка, культура та інше.

Індекс «м’якої сили»

Індекс "м'якої сили" - це система оцінки і порівняння рівня використання
"м'якої сили" державами у міжнародних відносинах. Цей індекс враховує
різноманітні складові "м'якої сили", такі як культурна дипломатія, економічна
дипломатія, міжнародна співпраця, гуманітарна допомога та інші, для оцінки
ефективності стратегій країн у зміцненні свого впливу на міжнародній арені.
Індекс "м'якої сили" розробляється різними організаціями та науковими
установами. Наприклад, одним з найбільш відомих є Індекс м'якої сили, який
щорічно публікується кінцевим продуктом "National Endowment for Democracy"
(NED) у співпраці зі світово-відомим таунсендським центром зі співпраці
держав (TTCSP) при Університеті Пенсильванії.
Цей індекс оцінює кількість ресурсів, які країни витрачають на "м'яку силу",
рівень співпраці з іншими країнами, культурну привабливість, економічну
привабливість та інші чинники, що впливають на ступінь впливу країни у світі.
Оцінка, яку отримує країна за Індексом м'якої сили, може бути корисною при
прийнятті рішень про зовнішню політику та розвиток стратегій зміцнення свого
впливу на міжнародній арені.

«Жорстка (тверда) сила», «розумна сила», «різка сила»

Жорстка сила (англ. Hard power, можна також перекласти як жорстка влада,
жорстка міць) — концепція, що обґрунтовує використання примусу або
винагороди задля досягнення цілей, тобто військової й економічної сили задля
примушення інших суб'єктів міжнародної політики до потрібної поведінки.
Жорстка сила є противагою м'якій силі.
Розу́ мна си́ ла (англ. Smart power, також розу́ мна вла́да, розу́ мна міць, смарт-
сила) — концепція, що обґрунтовує використання поєднання примусу і
винагород з привабливістю цінностей та переконань задля досягнення цілей
(тобто поєднання жорсткої і м'якої сил). Тобто, до прикладу, використання не
лише військової сили, але і залучення у військові союзи і партнерські програми.
“Різка сила”, стверджує Джозеф Най, – це перекручування інформації та
брехня в недружніх цілях. Вона є різновидом “жорсткої сили”.
“Різка сила” – це інформаційна війна, яку ведуть сучасні авторитарні держави,
зокрема Китай і Росія, проти своїх ворогів.

Сутність поняття «глобалізація» та прояви глобалізації у різних

сферах розвитку суспільства.
Глобалізація – процес стадіального становлення світу як єдиного
політичного, економічного і культурного простору

20-ті рр. – виникають ідеї дослідження глобалізації.

60-ті, 70-ті рр. – література з менеджменту й бізнесу також містила роздуми про
глобалізацію
80-ті роки . Теодор Левіт – глобалізація популяризувалася.
Дослідники глобалізації: Роберт Гілпін, Френсіс Фукуяма, Еньоні Гіденс,
Рональд Робертсон.

Глобалізація надає взаємозв'язкам різних країн нові властивості, нову силу.

Деякі дослідники вважають глобалізацію якісним стрибком, переходом
інтернаціоналізації суспільних відносин на більш високий ступінь свого
розвитку
Стимулом для появи й розвитку глобалізації стала науково-технічна
революція. Початок процесу глобалізації пов'язується в часі з переходом
індустріалізації розвинутих країн в постіндустріальну фазу розвитку. Особливе
значення має бурхливий розвиток світової системи інформації, який сприяв
транснаціоналізації виробництва капіталу. Інформаційно-комунікаційні
системи дають можливість укладати економічні угоди в будь-який час
незалежно від місцезнаходження агентів угод. Виключну роль в цьому процесі
відіграє Інтернет. Світова інформаційна мережа забезпечує глобалізацію
капіталу і децентралізовану концентрацію виробництва і праці. Утворюється
світовий інформаційно-фінансовий простір.

Причини формування глобалізаційних процесів:

 процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та

посилення їх взаємозалежності;
 науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють
всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень
організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат
на трансакції);
 загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки
зору збереження та розвитку людської цивілізації.

Основні ознаки процесу глобалізації:

 взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування
міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;
 фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-
економічних систем країн світу;
 послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної
політики;
 розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових
ресурсів;
 створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;
 тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

У сучасному світі глобалізація справляє домінуючий вплив на розвиток будь-

якої держави. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері
технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями
вона сприяє підвищенню ефективності функціонування національних економік,
а з іншого – посилює нерівномірність, асинхронність та диспропорційність
розвитку.
Глобалізація впливає на різні сфери розвитку суспільства, змінюючи їх на
міжнародному рівні. Ось деякі прояви глобалізації у різних сферах:

 Економіка: Глобалізація приводить до посилення економічних зв'язків між країнами.

Міжнародна торгівля стає більш інтенсивною, з'являються глобальні ланцюжки постачання,
іноземні інвестиції перетікають через кордони, а компанії мають світовий розмах. Великі
транснаціональні корпорації мають можливість діяти на глобальному ринку і впливати на
економічні процеси у багатьох країнах одночасно.

 Культура: Глобалізація сприяє поширенню культурних впливів та ідей між країнами.

Популярна культура, така як фільми, музика та телевізійні шоу, поширюється по всьому світу
завдяки масовим комунікаційним засобам та інтернету. Люди мають доступ до різних
культурних виразів та можуть взаємодіяти з ними, що призводить до появи глобальних
трендів і стилю життя.

 Технології: Глобалізація сприяє швидкому поширенню технологій по всьому світу.

Комп'ютери, мобільні телефони, Інтернет та соціальні медіа стають доступними для людей у
різних куточках світу. Це сприяє обміну інформацією, спілкуванню та співпраці між країнами, а
також сприяє науковим дослідженням та інноваціям

 Соціальні зв'язки: Глобалізація сприяє зростанню міжнаціональної міграції та формуванню

культурно різноманітних суспільств. Люди переїжджають в інші країни в пошуках роботи,
освіти або політичного притулку. Це призводить до змішування культур, мов, традицій та
стилів життя. За однією оцінкою, у 2019 році населення, що живе за межами своєї країни
постійно, становило понад 270 мільйонів людей. Це сприяє створенню багатокультурного
суспільства та взаєморозумінню між різними народами.
 Політика: Глобалізація має вплив на політичні відносини та структури. Міжнародні організації,
такі як ООН, Всесвітня торговельна організація (ВТО) та Європейський союз (ЄС), стають
ключовими акторами в управлінні глобальними питаннями. Країни співпрацюють у сферах
безпеки, екології, здоров'я та інших глобальних викликах. Глобальні проблеми, такі як зміна
клімату та міжнародний тероризм, потребують спільних зусиль та координації на
міжнародному рівні.
 Освіта і наука: Глобалізація має вплив на освітні системи та науковий обмін. Студенти та вчені
можуть легко подорожувати та навчатися в різних країнах, отримувати доступ до іноземних
університетів та наукових ресурсів. Міжнародні дослідницькі проекти та співпраця сприяють
обміну знаннями та інноваційними ідеями.
 Екологія: Глобалізація має як позитивний, так і негативний вплив на екологічні питання. З
одного боку, глобальні угоди та спільні зусилля допомагають боротися з проблемами зміни
клімату та охорони навколишнього середовища. З іншого боку, інтенсивна світова торгівля та
 промисловість призводять до збільшення викидів шкідливих речовин та деградації
природних ресурсів.

Виокремлюють кілька підходів у дослідженні суті глобалізації. В одних

дослідженнях акцентується на економічних аспектах, у других — на
формуванні єдиного інформаційного простору, у третіх — на проблемах
культури, в четвертих — на питаннях, пов'язаних із розвитком загальносвітових
стандартів в усіх галузях суспільного життя, тощо.
 Глобальна економіка характеризується потужними транскордонними
пересуваннями фінансів і робочої сили, розвитком транснаціональних
корпорацій та банків, формуванням єдиного ринкового господарства, в
якому відбувається значне зростання масштабів виробництва,
забезпечується динамічне розповсюдження товарів, послуг, ресурсів,
технологій, ідей і реалізація їх у найсприятливіших умовах.
 У політичній сфері міжнародний контекст глобалізації розглядається у
зв'язку із зменшенням повноважень і ролі в міжнародних відносинах
держав-націй і одночасним зростанням впливу міжнародних урядових,
неурядових і транснаціональних організацій.
 Глобальна комунікація у вигляді супутникового телебачення та Інтернету
кардинально змінює зміст географічних понять у контексті
адміністративно-територіального устрою та міждержавних кордонів.
 Радикальні зміни засобів ділового спілкування, обміну економічною,
фінансовою, іншими видами інформації створюють умови для
оперативного й ефективного вирішення виробничих, науково-технічних і
бізнесових питань як всередині країни, так і за її межами.
 У культурно-духовній сфері світ перетворюється на "глобальне село", в
якому формується глобальна спільнота, глобальна громадська думка, що
завдяки посередництву і підсиленню засобами масової комунікації все
більше починає впливати на дії урядів і міжнародних інституцій,
згаданих вище.

(Прояви глобалізації)
1)Глобальна комунікація.
2)Виникнення глобальної економіки
3)Виникнення глобальної політики
4) Виникнення глобальної культури. Найскладніший процес, адже важко
уніфікувати культуру і цінності. Відбувається гібридизація культур(пр.
релігія Вуду – католицизм + африканські вірування)
 5) Глобальна наука
6) Виникнення глобальної мови. Глобальна мова – англійська
Поділ на групи мов за Асвааном:
А)перефирійні мови (малі мови світу, є під загрозою зникнення)
Б)центральні мови . Є приблизно 100, використовуються тими, хто
розмовляє перефирійними мовами в межах регіону
В)суперцентральні мови(англійська, арабська, іспанська, малайзька,
французька)
Г)гіперцентральні(глобальні)-англійська
7) Виникнення глобального способу життя.

Особливості (характерні риси) глобалізації. Глобалізація як постійний

історичний процес.

Глобалізація має свої характерні риси, що виокремлюють її серед інших

світогосподарських процесів, а саме:
- посилення взаємозв'язку всіх дій країн в соціально-економічній сфері, політиці,
культурі. В цьому відношенні значною є стимулююча роль міжнародних організацій,
особливо системи ООН і регіональних інтеграційних об'єднань; територіальне
поширення інтернаціоналізаційних процесів, які сьогодні охоплюють увесь світ;
- універсалізація міжнародних економічних відносин; вона має, зокрема, таке
вираження:
- втілення єдиних міжнародних стандартів у всі сфери міжнародної економічної
діяльності (у торгівлі, у кредитно-валютній діяльності тощо);
- використання однакових критеріїв в макроекономічній політиці;
- уніфікація вимог до податкової політики (зокрема, єдиний підхід до встановлення
митного законодавства).

Виокремлюють чотири базові концепції, що віддзеркалюють історичні

кордони феномену глобалізації:
- концепція глобалізації як зміни форм історичного процесу (концепція
«архаїчної глобалізації»);
- концепція глобалізації як сучасного економічного феномену (концепція
реалістів);
- концепція протоглобалістів;
- концепція глобалізації як певної позачасової властивості, що іманентно
притаманна світовому суспільству (концепція Е. Азроянца).
Навіть О. Білорус, критикуючи прибічників «архаїчної глобалізації», виділяє
низку критичних періодів її особливого прискорення:
– перший етап — створення імперій на основі торговельних інтересів,
симбіозу держави та релігії (Рим, Візантія, Китай, Київська Русь);
– другий етап — період великих географічних відкриттів і створення
економічних імперій і перших глобальних корпорацій (XV ст.);
– третій етап — промислова революція (Європа, XVІІІ ст.) і формування
міжнародних ринків;
– четвертий етап — епоха світових війн XX ст. (1914 — 1918, 1939 —
1945, 1948 — 1989 («холодна» економічна світова війна);
– п’ятий етап — інформаційна революція (починаючи з другої половини
XX ст.).
Найпослідовнішими прибічниками другої концепції є західні вчені К. Омае,
Т. Левіт, Ф. Фукуяма.Вони піддають критиці концепцію
«архаїчної глобалізації», вважаючи виокремлення її форм у минулому явним
анахронізмом, пояснюючи його появу тим, що контингентний зсув світової
економіки викликав до життя не тільки наслідки, але, як це не дивно, власні
передумови. Глобалізація на думку А. Вебера виступає явним контрастом
порівняно
з попередніми процесами. Тому моделі, які створюються теоретиками
глобалізації, є непридатними для аналізу тенденцій віддаленого минулого.
Визначення цих тенденцій як глобалізаційних є антиісторичними, оскільки
надає властивості такого масштабу, який не був їм притаманним —
інтенсивності і всеосяжності, — а також робить беззмістовним саме поняття
глобалізації. Третю концепцію необхідно розглядати в контексті попередньої.
За цією концепцією пропонується виділяти два етапи глобалізації —
протоглобальний і сучасний — етап ліберальної глобалізації.
Не суперечить цьому підходу і класифікація Організації економічного
співробітництва та розвитку (ОЕСР), за якою пропонується розрізняти три
етапи
процесу глобалізації:
― інтернаціоналізація (починаючи з середини XIX ст.) - протоглобальна фаза
світового розвитку;
― транснаціоналізація (особливо з початку 1945 р.);
― глобалізація (починаючи з 1980-х рр.).
На протоглобальному етапі, вважають прибічники третьої концепції, світ
вступив до активної фази взаємозближення на основі активізації розвитку
торговельних й інвестиційних відносин у глобальному масштабі завдяки
новітнім досягненням науки і техніки.

Антиглобалістський рух у сучасному світі та його особливості.

Антиглобалізація – це позиція, яка прямо виступає проти негативних аспектів
глобалізації. Відповідний рух називається антиглобалістським рухом. Цей рух є
швидше рухом на низовому рівні та користується підтримкою деяких
інтелектуальних еліт. Значною мірою термін «антиглобалізація» було розцінено
як неправильне вживання, ярлик, покликаний дискредитувати процес
глобалізації. Хоча більшість прихильників антиглобалістського руху
підтримують тісні зв'язки між різними народами, культурами та суспільствами,
вони особливо проти капіталістичної глобалізації. Отже, антиглобалістський
рух також відомий як антикапіталістичний або антикорпоративний рух або рух
за альтернативну глобалізацію.
Антиглобалізм - це міжнародний громадський протестний рух, що виник в кінці
ХХ ст. Антиглобалістський рух неоднорідний за своєю природою. Він включає
різні, а іноді й протилежні погляди на процес глобалізації, бачення, стратегії і
тактики.
Прихильники та учасники руху також називають свої зусилля рухом,
спрямованим на глобальну справедливість, рухом за справедливу торгівлю та
рухом за глобальну справедливість, рухом солідарності. Такі гасла, як
«глобалізувати справедливість» та «глобалізувати звільнення»,
використовуються як підпис. Протести також включають гасла на кшталт
«Люди і планета раніше прибутку», «Земля не продається!» Більшість
учасників руху пов'язані з рухами, що борються за права корінних народів,
права людини, рухами за охорону навколишнього середовища та навіть
некапіталістичними політичними рухами, такими як соціалізм та комунізм.
Активісти не виступали безпосередньо проти капіталізму чи виникнення
міжнародних ринків. Вони виступають проти непрозорих та недемократичних
механізмів капіталізму та негативних наслідків нерегульованого капіталізму.
Вони особливо налаштовані проти «зловживання глобалізацією», а також проти
міжнародних інституцій, таких як Міжнародний валютний фонд (МВФ),
Світовий банк (СБ), Світова організація торгівлі, а також угод та договорів, що
просувають вільну торгівлю. Вважається, що ці організації та установи
просувають неолібералізм без урахування етичних стандартів. Активісти також
часто виступають проти ділових союзів, таких як Всесвітній економічний
форум (ВЕФ), Трансатлантичний діловий діалог (TABD) та Азіатсько-
Тихоокеанський економічний форум (АТЕС), а також проти урядів, які
просувають такі угоди чи інститути.
Антиглобальний рух є мережевою соціальною організацією, яка має такі
риси:
- неієрархічність, децентралізація, переважно горизонтальна і/або
функціональна кооперація учасників;
- гнучкість, швидка зміна форм і конфігурацій;
- легкість і швидкість створення і розпаду структур, їх абсолютна
відкритість для входу і виходу;
- загальнодоступність мережевих ресурсів (у першу чергу інформаційних);
- рівні права учасників мережі, незалежно від їх ролі, масштабу, ресурсного
потенціалу;
- антиринкове спрямування;
- унікальність конструктивних властивостей мереж.
Однією з головних відмінних рис антиглобалізму є його плюралістичність і
багатоаспектність. Для руху характерний мережевий принцип організації –
неієрархічність, горизонтальність, аморфність, різнорідність руху, кооперація
учасників, чіткість і швидкість створення і розпаду структур,
загальнодоступність ресурсів, рівноправність учасників, вторинність форм і
структур по відношенню до змісту діяльності.
Ще однією особливістю антиглобалізму є те, що активісти антиглобалістського
руху виходять з різних, іноді прямо протилежних підходів до розуміння
глобалізації, дотримуються різних поглядів про альтернативи цьому процесу і
використовують неоднакові методи і тактику дій.
Загальними цілями антиглобалізму є висунення альтернативної концепції
побудови світової системи, майбутні учасники якої не претендують на
монополізацію прав глобального управління, а керуються у власних діях
існуючою в суспільстві громадською думкою. Основними видами діяльності
антиглобального руху є зустрічі, демонстрації проти проведення офіційних
самітів міжнародних інститутів.

Переваги та негативні аспекти процесу глобалізації.

Позитивними сторонами глобалізації є:
• бурхливий технологічний зростання;
• збільшення кількості та підвищення якості споживаної продукції;
• поява нових робочих місць;
• вільний доступ до інформації;
• поліпшення і підвищення рівня життя;
• поліпшення взаєморозуміння між різними культурами.
Негативні сторони глобалізації:
• нестабільність розвитку економіки багатьох країн;
• збільшення розриву в соціально-економічному розвитку між країнами;
• розшарування суспільства;
• зростання впливу ТНК;
• зрослі масштаби міграції;
• загострення глобальних проблем;
• впровадження масової культури; втрата самобутності країн.
Позитивні сторони глобалізації:

 Технологічне зростання: Глобалізація сприяє обміну технологіями та інноваціями між

країнами. Нові технології швидко поширюються та стають доступними для більшої кількості
людей, що сприяє прогресу і покращенню якості життя.

 Розширення ринків та збільшення вибору: Глобалізація дозволяє підприємствам отримати

доступ до світового ринку, що веде до зростання виробництва, збільшення споживчого
вибору та зниження цін на товари.

 Культурний обмін: Глобалізація сприяє зближенню різних культур та спільному обміну

музикою, кіно, літературою, мистецтвом та іншими культурними виразами. Це може сприяти
взаєморозумінню, толерантності та збагаченню культурного досвіду.

Негативні сторони глобалізації:

  Нерівномірний розвиток: Глобалізація може призводити до збільшення розриву між багатими
та бідними країнами, а також до нерівності всередині країн. Економічна нерівність може
призвести до соціальних та політичних напружень.

 Вплив транснаціональних корпорацій (ТНК): Деякі ТНК мають велику економічну та політичну
владу, що може призводити до недемократичних тенденцій, експлуатації ресурсів та
порушення прав людини.

 Масова міграція: Глобалізація може призводити до збільшення міграції, яка може створювати
виклики для мігрантів, а також для країн, які приймають їх, у зв'язку зі зміною демографічного
складу та інтеграцією.

 Загострення глобальних проблем: Глобалізація може сприяти посиленню глобальних

проблем, таких як зміна клімату, екологічні кризи та нерівномірний розподіл ресурсів

ТЕРМІНИ
Глобалізація - процес стадіального становлення світу як єдиного політичного,
економічного і культурного простору. Глобалізацією називають тісний
взаємозв’язок у світі: рух інформації, капіталу, товарів та людей через державні
кордони у дедалі швидшому темпі та обсязі, взаємопроникнення культур,
способів життя, залежність усіх країн світу від глобальних проблем.
Прояви глобалізації включають наступні аспекти:

 Міжнародна торгівля: Зростання глобальної торгівлі є одним з основних проявів глобалізації.

Країни займаються обміном товарів і послуг через міжнародні ринки, сприяючи
економічному зростанню та взаємному залежності.

 Міжнародні інвестиції: Глобалізація сприяє зростанню прямих іноземних інвестицій, коли

компанії інвестують свої кошти в інші країни для отримання прибутку та розширення своїх
операцій.

 Міжнародна міграція: Зростання міжнародної міграції є одним з проявів глобалізації. Люди

переселяються в інші країни в пошуках кращих можливостей праці, освіти, бізнесу або
політичної стабільності.

 Міжнародний обмін ідеями та культурою: Глобалізація сприяє обміну ідеями, цінностями,

культурними виразами, музикою, мистецтвом та іншими культурними аспектами між різними
країнами, що сприяє розумінню та зближенню народів.
  Глобальні комунікації та інформаційні технології: Завдяки прогресу інформаційних технологій,
глобалізація сприяє швидкому та ефективному обміну інформацією та комунікації між
різними країнами.

 Міжнародні організації: Зростання глобалізації призводить до збільшення кількості і ролі

міжнародних організацій

Виміри глобалізації(за Б. Баді)

Зокрема, професор Б. Баді виділяє три виміри поняття глобалізація:
гомогенізацію світу (життя за єдиними принципами, прихильність єдиним
цінностям, дотримання єдиних звичаїв і норм поведінки, прагнення все
універсалізувати);
зростаючу взаємозалежність (поява нових акторів загальнопланетарної сцени -
глобальних фірм і корпорацій, релігійних угруповань, транснаціональних
управлінських і банківських структур, які взаємодіють на рівних підставах не
тільки між собою, але і з державами, ще недавно монополізували всю сферу
міжнародних відносин),
особливо виділяє глобалізацію як історичний процес, що розвивається
протягом багатьох століть

Хвилі глобалізації
Глобалізацію можна розглядати як процес, що розгортається у формі хвиль.
Хвилі глобалізації означають періоди збільшення інтеграції та
взаємозалежності між країнами та регіонами світу. Кожна хвиля
характеризується своїми особливостями та факторами, які спричиняють її
появу. Основні хвилі глобалізації включають:

Перша хвиля (початок 19 століття до початку 20 століття): Ця хвиля

відображала розвиток світової торгівлі та інвестицій, а також колоніальну
експансію європейських держав. Центром цієї хвилі була Велика Британія.

Друга хвиля (кінець 19 століття до початку Першої світової війни): Ця хвиля

відображала подальше зростання світової торгівлі та інвестицій, інтенсивну
індустріалізацію та розвиток масових комунікаційних засобів. Центром цієї
хвилі були США та Європа.

Третя хвиля (після Другої світової війни до 1980-х років): Ця хвиля

характеризувалася поширенням міжнародних корпорацій, розвитком
глобальних фінансових ринків та широким поширенням інформаційних
технологій. Центром цієї хвилі були США та Європа, а пізніше долучилися
Японія та країни Азії.

Четверта хвиля (1980-ті роки до сьогодення)

Глобальна мова
Глобальна мова - це мова, яка використовується для комунікації між людьми з
різних країн та культур. Ідея глобальної мови виникає з необхідності
спілкування та зрозуміння між людьми, які володіють різними рідними мовами.
Англійська мова: Зараз англійська мова є широко використовуваною мовою для
міжнародного спілкування та комерції. Вона є офіційною мовою багатьох
міжнародних організацій і має велику кількість носіїв по всьому світу.
Культурна глобалізація
Культурна глобалізація - це процес поширення культурних впливів, цінностей,
ідей, традицій та медіа-продуктів між різними країнами та культурами світу.
Вона відображається відносним зменшенням культурних бар'єрів і
підвищенням культурних взаємозв'язків, що сприяє більшому взаєморозумінню
та взаємовпливу між людьми.

Основні аспекти культурної глобалізації включають:

Масова культура: Масова культура, така як кіно, музика, телебачення та

інтернет, швидко поширюється по всьому світу. Це призводить до загальної
доступності та впливу популярних культурних продуктів з різних країн.

Глобальна мода та стиль життя: За рахунок глобалізації, мода та стиль життя

стають все більш уніфікованими. Тенденції у моді, харчуванні, спорті та
розвагах можуть поширюватися швидко через медіа та соціальні мережі.

Культурний обмін: Глобалізація сприяє збільшенню культурного обміну між

країнами. Люди мають більше можливостей подорожувати, навчатися та
спілкуватися з представниками різних культур, що сприяє розширенню
світогляду та взаєморозумінню.

Глобальні цінності та ідеї: За рахунок глобалізації, деякі цінності та ідеї, такі як

права людини, рівність, демократія та сталість, стають загальноприйнятими та
проникають в різні культури.

Гібридизація культур - це процес, при якому елементи різних культур

змішуються, взаємодіють та створюють нові форми виразу. Це може статися
через контакт та взаємодію між різними культурами, їхніми традиціями,
цінностями, мовами, мистецтвом, кулінарією та іншими аспектами культурного
життя.

Процес гібридизації культур може мати декілька проявів:

Синкретизм: Це поєднання різних культурних елементів в новий, унікальний

спосіб. Наприклад, у музиці синкретизм може виявлятися в поєднанні
традиційних мелодій та ритмів з сучасними стилями та інструментами.

Культурне позаховище: Це процес, коли одна культура використовує або

захоплює елементи іншої культури і впроваджує їх у свої традиції та практики.
Наприклад, західна мода та кулінарія можуть бути заапліковані в інших
країнах, адаптовуючись до їхніх особливостей.

Культурна адаптація: Це процес, коли культура або її елементи змінюються,

щоб відповідати новому контексту або оточенню. Це може статися через
взаємодію з іншими культурами, міграцію або глобальний обмін.

Міжкультурний діалог: Це процес обміну і взаємодії між різними культурами, в

результаті чого виникає нове розуміння та співпраця. Цей діалог може
проявлятися у взаємному вивченні мов, традицій, релігій, мистецтва тощо.

Глобалізація і вестернізація - це два поняття, які часто обговорюються в

контексті культурного впливу та змін у світі. Хоча вони пов'язані між собою,
вони мають свої власні особливості.

Глобалізація означає процес взаємозалежності та інтеграції різних країн та

культур у світовому масштабі. Цей процес включає зростання міжнародної
торгівлі, комунікацій, транспорту, інформаційних технологій та мобільності
людей. Глобалізація сприяє широкому поширенню ідеалів, цінностей,
культурних впливів та пристосуванню до глобальних стандартів.

З іншого боку, вестернізація - це процес прийняття та адаптації західних

цінностей, норм, стандартів, технологій та культурних практик іншими
країнами та культурами. Вестернізація відображає вплив західної культури,
зокрема країн Європи та Північної Америки, на інші регіони світу. Вона може
включати прийняття західного способу життя, мови, моди, технологій та
політичних і соціальних інституцій.

Важливо зазначити, що глобалізація неоднозначно пов'язана з вестернізацією.

Глобалізація передбачає обмін культурними впливами між різними країнами та
культурами, що може включати не лише західні, а й інші культурні елементи

Глокалізація - це процес адаптації продукту або послуги до вимог та

особливостей різних регіональних ринків з метою залучення та задоволення
місцевої аудиторії. Термін "глокалізація" поєднує в собі слова "глобалізація" та
"локалізація", вказуючи на необхідність зберегти глобальний характер
продукту або послуги, одночасно пристосовуючись до вимог та культурних
особливостей місцевих ринків.

Глокалізація включає в себе різні аспекти, такі як мова, культура,

законодавство, звичаї та технічні стандарти, які можуть відрізнятися в різних
країнах або регіонах. Наприклад, компанія, яка хоче вивести свій продукт на
зовнішні ринки, може потребувати перекладу та адаптації інтерфейсу
користувача, документації та маркетингових матеріалів на мову цільової
аудиторії, а також врахування місцевих культурних норм у дизайні та контенті.
Глокалізація також може включати в себе адаптацію продукту до місцевих
технічних вимог та стандартів. Наприклад, електричні пристрої можуть
потребувати адаптації до місцевих електричних стандартів та вилок.

Антиглобалізм - це міжнародний громадський протестний рух, що виник в

кінці ХХ ст. Антиглобалістський рух неоднорідний за своєю природою. Він
включає різні, а іноді й протилежні погляди на процес глобалізації, бачення,
стратегії і тактики. Прихильники та учасники руху також називають свої
зусилля рухом, спрямованим на глобальну справедливість, рухом за
справедливу торгівлю та рухом за глобальну справедливість, рухом
солідарності. Такі гасла, як «глобалізувати справедливість» та «глобалізувати
звільнення», використовуються як підпис. Протести також включають гасла на
кшталт «Люди і планета раніше прибутку», «Земля не продається!»

Термін «альтерглобалізм», або «альтернативний глобалізм» взагалі є

широко поширеним; ця концепція розглядає іншу модель глобалізації – знизу і
в інтересах громадян. Термін «альтерглобалізм» був висунутий самими
представниками вищеописаного руху для протиставлення нав’язаному
офіційними ЗМІ терміну «антиглобалізм». Справа в тому, що префікс «анти»
вказує на повне заперечення глобалізації, а це суперечить змісту, методам
діяльності та складу учасників цього глобального руху, які виступають проти
існуючої моделі глобалізації, але за нову ціннісну парадигму; суть цієї
парадигми істотно відрізняється від пануючої неоліберальної шляхом наданням
переваги захисту навколишнього середовища перед економічним ростом,
співробітництву перед конкуренцією, підтримкою заощадження ресурсів для
майбутніх поколінь, зменшенню технологічних ризиків, ширшій участі
громадян у прийнятті важливих рішень, тощо. Альтерглобалісти віддають
перевагу цьому терміну, наголошуючи, що в цілому вони підтримують
глобалізацію, але виступають проти тих її форм, які їх не влаштовують. Термін
«антиглобалізм» визначає більш широке коло противників сучасної глобалізації
і акцентує увагу на її неоліберальному характері Альтерглобалізм не просто
критикує глобалізацію за її негативні наслідки для людства, але й пропонує
іншу стратегію глобалізації, котра мала б гуманістичний зміст, провадилася б в
інтересах широкого кола учасників й вела б до формування глобального
громадянського суспільства.

Вимоги антиглобалістів (альтерглобалістів)

Антиглобалісти (також відомі як альтерглобалісти) висувають критику щодо
деяких аспектів глобалізації та виступають за реформування або зміну способу
функціонування світової економічної системи. Вони акцентують увагу на
соціальних, екологічних та етичних наслідках глобалізації та виступають за
більш справедливий і сталісний світовий порядок. Хоча погляди
антиглобалістів можуть варіюватися, ось кілька загальних вимог, які вони часто
висувають:
 Демократія та участь громадян: Антиглобалісти стверджують, що рішення, які впливають на
глобальну економіку та суспільство, повинні бути прийняті з урахуванням думки та інтересів
 громадян. Вони вимагають більшої демократії в процесах, таких як міжнародні торгові угоди
та прийняття глобальних політичних рішень.
 Справедливі торговельні умови: Антиглобалісти висловлюють обурення щодо нерівномірного
розподілу вигод від глобалізації. Вони вимагають справедливих торговельних умов, які б
забезпечували рівні можливості для всіх країн, особливо для розвиваючихся, та захищали
права працівників.
 Збереження культурної різноманітності: Антиглобалісти вважають, що глобалізація може
загрожувати культурній різноманітності та місцевим традиціям. Вони підтримують
збереження культурної ідентичності та місцевих культурних цінностей.
 Екологічна сталість: Антиглобалісти вказують на негативні екологічні наслідки глобалізації,
такі як забруднення довкілля та винищення природних ресурсів. Вони вимагають прийняття
екологічно відповідальних політик та стандартів на глобальному рівні.
 Боротьба з нерівністю: Антиглобалісти стурбовані зростанням соціальної нерівності, яке часто
супроводжує процес глобалізації. Вони вимагають забезпечення соціальної справедливості,
включаючи захист прав працівників, боротьбу з бідністю та забезпечення достойних умов
проживання для всіх.

Ці вимоги антиглобалістів можуть варіюватися залежно від конкретних груп та

організацій, але загалом вони ставлять під сумнів певні аспекти та наслідки
глобалізації та вимагають більш рівного, справедливого та сталісного світу.

ЧАСТИНА 1
Демократія в тій або іншій формі існує стільки ж, скільки й людство. Сутність
держави становить демократія, бо виникає вона внаслідок суспільного
договору, неможливого в принципі без демократичної організації суспільства.
Задовго до нової ери в багатьох державах існувала досить розвинена демократія
як форма державного правління, але й сьогодні жодна країна світу не досягла
ще такого розвитку демократії, який би дозволив її громадянам констатувати
справжнє народовладдя. Ось чому такою актуальною в наш час є проблема
сутності демократії, критеріїв демократичності та шляхів подальшої
демократизації суспільних, у першу чергу – політичних, відносин.

Поняття демократії в сучасній політології використовується в декількох

значеннях. По-перше, його використовують для позначення форми державного
правління, що визнає народ як джерело державної влади. В основі
демократичної форми правління лежать такі принципи конституційного
устрою, як народовладдя, невідчужуваність прав людини, політичний
плюралізм, свобода і рівність громадян. По-друге, воно використовується для
позначення такої форми організації влади в будь-яких організаціях, яка
припускає рівноправність усіх її членів і прийняття рішень за більшістю
голосів. У цьому сенсі демократія може існувати в будь-яких організаціях,
здатних забезпечити таку рівноправність. У результаті з'являються такі
феномени, як партійна, профспілкова, виробнича, інші різновиди так званої
суспільно-політичної демократії. По-третє, поняття демократії
використовується для позначення заснованого на визначеній системі цінностей
соціального ідеалу і відповідного йому політичного світогляду.

Демократія як політичний світогляд являє собою напрям думок, не сумісний з

догматизмом, схематизмом, нетерпимістю. Як політичний світогляд вона
заперечує авторитаризм, тоталітаризм, усякого роду репресивний суспільний
порядок. В основі демократії як політичного світогляду лежить демократія як
політичний ідеал. По-четверте, поняття демократії може використовуватися для
позначення соціально-політичного руху за народовладдя, спрямованого на
здійснення демократичних цілей та ідеалів.

Демократія як рух виникла під прапором боротьби проти абсолютизму за

ліберальні цінності і була представлена соціальними силами, що виступали за
права людини як природні й природжені права, а також за демократичну
організацію політичної системи суспільства. Найбільш широкі сучасні
демократичні рухи представлені соціал-демократами, лібералами,
християнськими демократами тощо. Становлення сьогодні в Україні демократії
як політичного руху можливе за допомогою об'єднання всіх політичних сил, що
мають часом незбіжні чи навіть протилежні інтереси, на основі визнання
демократичних цінностей, об'єктивно необхідних для забезпечення соціального
порядку і соціального прогресу. Таке визнання демократичних цінностей
повинне набрати форми переходу від авторитарного правління до правової
держави. Демократія як політична цінність, політичний світогляд не може бути
реалізована поза правовою державою, без чітко розроблених правових норм, що
регулюють відносини власності, виробництва й розподілу, взаємини індивідів
між собою і з державою.
На сьогоднішній день найбільш важливим і актуальним є розгляд демократії як
форми державного правління, заснованої на визнанні народу джерелом
державної влади й, отже, існуючої у формі республіки.
Що ж являє собою демократизація Серед політологів немає єдності у
визначенні цього терміна. Найчастіше в найзагальнішому сенсі демократизацію
розглядають як перехід від недемократичних форм правління до
демократичних. Важливо відзначити, що розширювальне використання цього
поняття в цілях характеристики різних видів суспільних трансформацій,
пов’язаних з демократичною хвилею, далеко не завжди виправдано: процес
демократизації не завжди приводить до утвердження сучасної демократії. Деякі
дослідники пропонують використовувати інше поняття – «демократичний
транзит», яке не передбачає обов’язковий перехід до демократії, а вказує на той
факт, що демократизація являє собою процес з невизначеними результатами.
Тому ці дослідники виділяють власне демократизацію як процес появи
демократичних інститутів і практик і консолідацію демократії як можливий
підсумок демократизації, який передбачає перехід до сучасної демократії на
основі укорінення демократичних інститутів, практик та цінностей.
У сучасній політичній науці існують різні підходи до вивчення і пояснення
змісту та факторів демократизації. А.Ю. Мельвиль пропонує розглядати теорію
демократизації в рамках двох підходів: першого – структурного, що спирається
на аналіз структурних чинників, і другого – процедурного, орієнтованого на
фактори процедурні (перш за все вибір і послідовність конкретних рішень і дій
тих політичних акторів, від яких залежить процес демократизації).

Представниками структурного підходу є С. Ліпсет, Г. Алмонд і С. Верба, Р.

Інглхарт, Л. Пай та ін Вони намагаються виявити залежність між деякими
соціально-економічними та культурними чинниками та ймовірністю
встановлення та збереження демократичних режимів у різних країнах. Ця
залежність розуміється саме як структурна передумова демократизації, тобто
обумовлена впливом тих чи інших об’єктивних суспільних структур, а не
суб’єктивними намірами і діями учасників політичного процесу.

В якості основних виділяються три типи структурних передумов демократії:

1. набуття національної єдності і відповідної ідентичності;

2. досягнення досить високого рівня економічного розвитку;

3. масове поширення таких культурних норм і цінностей, які передбачають

визнання демократичних принципів, довіра до основних політичних інститутів,
міжособистісне довіру, почуття громадянськості і т.д.

З перерахованих вище умов демократії у сучасних дослідників не викликає

сумнівів лише одне – національна єдність та ідентичність, що передує
демократизації. Щодо інших висловлюються критичні зауваження. Так,
наприклад, сувора залежність між рівнем соціально-економічного розвитку
суспільства і демократією сьогодні спростовується великим фактичним
матеріалом. В даний час існують держави з високим рівнем економічного
розвитку і мають при цьому недемократичний режим (наприклад, Сінгапур).
Можна виділити також держави з цілком сформованим демократичним типом
відносин між політичними інститутами і акторами, де при цьому відзначається
високий рівень бідності та існування традиційних соціальних структур і
практик (наприклад, Індія).
Міжнародне середовище може мати значний вплив на процес демократизації в
державах. Ось кілька способів, якими цей вплив може відбуватися:

Міжнародний тиск і стандарти: Міжнародні організації, такі як ООН,

Європейський союз, Організація з безпеки і співробітництва в Європі та інші,
можуть встановлювати стандарти демократії та прав людини, до яких держави
повинні дотримуватися. Це може включати домагання до проведення вільних та
справедливих виборів, розвитку громадянського суспільства, свободи слова та
інших прав людини. Тиск і санкції з боку міжнародного співтовариства можуть
змушувати держави дотримуватися цих стандартів та сприяти процесу
демократизації.

Технічна та фінансова підтримка: Міжнародні організації та держави можуть

надавати технічну та фінансову підтримку для розвитку демократичних
інституцій, включаючи незалежні медіа, судову систему, політичні партії та
громадські організації. Це може допомогти зміцнити демократичні процеси та
сприяти їхньому розвитку.

Дипломатичний тиск і засудження: Міжнародне співтовариство може

висловлювати своє засудження щодо порушень демократичних принципів у
державах та вживати дипломатичні заходи для примусу дотримуватися
демократичних норм. Це може включати санкції, політичну ізоляцію та інші
заходи, які можуть впливати на політичні лідери та режими та сприяти змінам у
політичній системі.

Обмін ідеями та досвіду: Міжнародні форуми, конференції та спільні проекти

можуть сприяти обміну ідеями та досвідом у сфері демократії. Держави можуть
вивчати кращі практики та прийоми інших країн у будівництві демократії та
адаптувати їх до своїх умов.

Економічний розвиток: Економічний розвиток та зростання міжнародної

торгівлі можуть мати сприятливий вплив на демократизацію. Відкриті ринки та
інвестиції можуть сприяти зміцненню середнього класу, підвищенню освіти та
свободи, що може створити сприятливі умови для розвитку демократичних
процесів.

Вплив міжнародного середовища на процес демократизації в державах є

складним і залежить від багатьох факторів, таких як геополітичне положення,
економічний стан, історичний контекст та внутрішні політичні обставини.
Однак міжнародне середовище може створити стимули та умови, які сприяють
демократичним змінам у державах.

«Хвилі демократизації» та їх перебіг.

Хвиля демократизації — це група переходів від недемократичних режимів до
демократичних, що відбуваються у визначений період часу, кількість яких
значно перевищує кількість переходів у протилежному напрямку в даний
період. До цієї хвилі звичайно відноситься також чи лібералізація часткова
демократизація в тих політичних системах, що не стають цілком
демократичними. У сучасному світі мали місце три хвилі демократизації.
Кожна з них торкала порівняно невеликого числа країн, і під час кожної
відбувалися переходи й у недемократичному напрямку. Вдобавок не всі
переходи до демократії відбувалися в рамках цих хвиль. Історія не
відрізняється упорядкованістю, і політичні зміни неможливо розкласти по
зручних історичних поличках. Історія також не є односпрямованої. За кожною з
перших двох хвиль демократизації випливав відкат, під час якого деякі, хоча і
не всі, країни, що зробили колись перехід до демократії, поверталися до
недемократичного правління. Найчастіше визначити момент переходу від
одного режиму до іншого можна лише умовно. Умовно визначаються і дати
хвиль демократизації і відкотів. Проте, частка умовності нерідко буває корисна,
так що дати хвиль змін режиму виглядають приблизно в такий спосіб:
a. Перша, довга хвиля демократизації 1828-1926;

b. Перший відкат 1922-1942;

c. Друга, коротка хвиля демократизації 1943-1962;

d. Другий відкат 1958-1975;

e. Третя хвиля демократизації з 1974р.

Перша хвиля демократизації. Корені першої хвилі — в американській і

французькій революціях. Однак дійсне виникнення національних
демократичних інститутів — це феномен XIX століття. У більшості країн
демократичні інститути поступово розвивалися протягом усього сторіччя, тому
визначити конкретну дату, після якої деяка політична система може вважатися
демократичної, дуже важко і можливо лише з часткою умовності. Проте,
Джонатан Саншайн висуває два вагомих критерії, що дозволяють установити,
коли політичні системи XIX в. досягали демократичного мінімуму в контексті
тієї епохи: 1) 50% дорослого чоловічого населення має право голосу; 2)
відповідальний глава виконавчої влади повинний або зберігати за собою
підтримку більшості у виборному парламенті або обиратися в ході періодичних
усенародних виборів.

Глобальний поворот від демократії в 1960-х — початку 1970-х рр. придбав

вражаючі розміри.

Коливання думок фахівців знову викликали до життя кардинальні питання, зв

´язані з відносинами між політичною демократією й історичним розвитком.
Головні з них стосуються простори і міцності демократії. Чи існує необоротна в
основі своєї, довгострокова, глобальна тенденція до поширення демократичних
політичних систем по усьому світі, як думали Токвиль і Брайс? Чи політична
демократія — це форма правління, обмежена, за деякими виключеннями,
межами меншості багатих чи західних суспільств? А може бути, для значного
числа країн політична демократія — явище тимчасове, що періодично
чергується з різними формами авторитарного правління?

"Найважливіше політичне розходження між країнами полягає не у формі

правління, а в рівні керування".

Політична демократія тісно зв´язана зі свободою особи. Демократії можуть

зловживати і зловживали індивідуальними правами і свободами людини, а
добре відрегульована авторитарна держава може в дуже значному ступені
забезпечувати своїм громадянам безпека і порядок. Однак у цілому кореляція
між існуванням демократії й існуванням особистої волі надзвичайно велика.
Визначена частка останньої являє собою істотний компонент першої. І навпаки,
тривале проходження демократичній політиці сприяє розширенню і
поглибленню свободи особи. Воля в деякому змісті — особлива перевага
демократії. Якщо людина зацікавлена у волі як основної соціальної цінності,
він повинний бути зацікавлений і в долі демократії.

По-друге, політична стабільність і форма правління, як указувалося вище, —

дві різні речі. Однак між ними існує і взаємозв´язок. Життя при демократії
часто буває неспокійна, але для неї нечасто характерно політичне насильство. У
сучасному світі демократичні системи менш піддані цивільному насильству,
чим недемократичні. Демократичні уряди набагато рідше застосовують
насильство проти своїх громадян, чим авторитарні. Демократії також
створюють загальновживані канали для вираження незгоди й опозиційних
настроїв усередині системи.

Таким чином, і в уряду, і в опозиції менше приводів застосовувати насильство

друг проти друга. Демократія сприяє стабільності ще і тим, що забезпечує
можливість регулярної зміни політичних лідерів і зміни публічної політики. У
демократіях зміни рідко случаються раптово, за одну ніч; майже завжди вони
відбуваються малопомітно і поступово. Демократичні системи набагато краще
захищені від великих революційних переворотів

Застій демократизації в рамках її сучасної третьої порозумівається наступними

факторами:

1) слабістю соціальної бази ліберального демократичного транзиту, що

виявляється в слабості середнього класу, його незначності (чи недостатньої
питомої ваги в соціальній структурі суспільства)

2) слабістю і недостатньою структурованістю цивільного суспільства

3) відсутністю ефективної багатопартійної системи при наявності безлічі

дрібних політичних партій, що не в змозі створити реальну дійсну опозицію і
мобілізувати громадян для забезпечення ефективного контролю за владними
структурами

4) украй слабкою поширеністю серед громадян ліберальної політичної

культури.

Разом з тим, на відміну від попередніх десятиліть ми не спостерігаємо і

тенденції до нової глобальної хвилі відкоту від демократизації.

По-перше, цьому сприяє нова міжнародна обстановка. Якщо до другої

половини 80-х рр., в умовах протиборства двох світових систем і двох
наддержав авторитарні режими могли політично лавірувати в цьому
протиборстві, а ліберальний Захід ще міг якось виправдати легітимність
авторитарних режимів у боротьбі зі світовим комунізмом, то з крахом Східного
блоку і розпадом СРСР цей зовнішній фактор легітимації авторитаризму
практично зведений на немає.

По-друге, у більшості країн, охоплених третьою хвилею демократизації,

відсутні сильні авторитарні рухи, що користалися би підтримкою значної
частини населення. По-третє, у багатьох країнах відсутня ефективна ідеологія,
що могла б легітимувати виниклий авторитарний режим і обґрунтувати повний
відкіт від демократизації.

Теорія демократичного миру

Теорія демократичного миру - це концепція, яка стверджує, що держави, які
мають демократичні політичні системи, нахиляються до миру і не вступають у
війни одна з одною. Ця теорія базується на припущенні, що демократичні
держави виявляють особливу поведінку, яка сприяє зменшенню конфліктів і
підвищенню міжнародної безпеки. Основні принципи теорії демократичного
миру включають:
Загальна миролюбність демократій: За цією теорією, демократичні держави
мають природну склонність до миру, оскільки вони базуються на принципах
свободи, прав людини, відповідальності перед громадянами і участі громадян в
прийнятті рішень. Це створює політичну культуру, яка віддає перевагу мирним
методам вирішення конфліктів.
Демократії як "миротворці": За цією теорією, демократичні держави сприяють
досягненню миру в міжнародних відносинах. Вони розвивають системи
колективного прийняття рішень, міжнародних організацій і договорів, які
сприяють урегулюванню конфліктів шляхом діалогу та перемовин.

Економічна взаємозалежність: Теорія демократичного миру стверджує, що

економічна взаємозалежність між демократичними державами також сприяє
зміцненню миру. Торгівля, інвестиції та економічна співпраця між
демократичними країнами створюють економічні стимули для збереження
миру та уникнення воєнних конфліктів.
Важливо відзначити, що теорія демократичного миру є об'єктом академічних
дебатів і не є абсолютною гарантією миру. Є випадки, коли демократичні
держави вступали в конфлікти одна з одною. Однак, теорія демократичного
миру надає певні теоретичні пояснення та сподівання, що зростання демократії
може сприяти міжнародній стабільності та зменшенню війн.
Оскільки демократії будуть дотримуватись мирних методів розв’язання
конфліктів з іншими демократіями, вони також очікуватимуть аналогічних
методів у відповідь. Чим стабільніша демократія, тим більше демократичних
норм скеровує її поведінку щодо інших демократичних держав і, природно, ці
норми поведінки переносяться на зовнішні зносини. Якщо конфлікти між
демократіями всежтаки відбуваються, це буває тоді, коли хоча б один з
учасників конфлікту політично нестабільний. Конфлікти з застосуванням сили
між недемократіями або між демократіями і недемократіями частіші, оскільки в
не демократичних державах політичні діячі використовують або очікують від
своїх опонентів використання насильства чи погрози насильством для
розв’язання конфліктної ситуації, що використовується як частина їх
внутрішньополітичного процесу. Оскільки недемократії можуть
використовувати силу чи погрози силою в конфліктах з іншими державами, а
інші держави очікують такого варіанту, то це створює загрозу застосування
сили у разі виникнення міжнародного конфлікту. Оскільки демократичні норми
поведінки можуть бути легко використані опонентом - недемократичною
державою, щоб уникнути відповідної реакції, демократичні держави повинні
застосувати адекватні не демократичні методи у формуванні своїх відносин з
недемократіями.
Скажімо, якщо дві держави знаходяться на грані втягнення у конфлікт,
міжнародні інтитути, які їх пов’язують, можуть відіграти балансуючу роль і
розв’язати конфлікт що виникає мирним шляхом. Приміром, ми можемо казати
про Європейський союз, який об’єднав раніше конкуруючі та ворогуючі
держави. Ця система виключила війну як засіб вирішена конфлікту.
Контраргументом такому підходу служить те, що інститути повинні виникнути
і підтримувати вже усталені відносини між державами, оскільки інститути
можуть як підтримувати мирні відносини між державами, так і підтримувати
провоєнні інтереси певної держави.
Другим підрозділом теорії міждержавних інститутів виступає концепція
транснаціоналізму, яка полягає в тому, що завдяки індивідуалізму і плюралізму,
які існують всередині демократичних держав, створюються транснаціональні
зв’язки та інститути між різними приватними групами та державними
структурами. Такі зв’язки можуть сприяти мирному розв’язанню міжнародних
конфліктів і формувати транснаціональні союзи проти інших держав. Однак
цей аргумент прийнятний лише для демократичних держав, оскільки
авторитарні режими як правило закривають можливі незалежні центри влади і
лінії взаємодії з демократичними державами. Оскільки демократії найбільш
широко відкриті для приватних і державних транснаціональних зв’язків, то
авторитарні держави як правило для цього закриті. Наступне пояснення того
феномену, що демократії не воюють одна з одною, будується на концепції
альянсів і формування союзів. Оскільки союзники обирають один одного на
підставі якоїсь спільності інтересів, то природно, вони налаштовані мирно один
до одного. Ці спільні інтереси, як правило, стосуються спільної безпеки щодо
єдиного чи однакового для цих країн потенційного зовнішнього ворога. У
такому випадку, звичайно, союзні держави не будуть воювати одна з одною.
Оскільки багато демократій вже мають спільні інтереси і об’єднуються,
зокрема, в такі організації як НАТО, то певно ж вони не воюватимуть між
собою
ЧАСТИНА 2(терміни)
Демократія - це форма управління, в якій влада належить народу або
громадянам держави. Вона ґрунтується на принципах політичної рівності,
участі та визнанні прав та свобод людини.

Основні принципи демократії включають:

 Політична рівність: У демократичній системі, всі громадяни мають рівні права та можливості
брати участь у політичному процесі, без дискримінації за ознаками раси, статі, релігії чи інших
характеристик.

 Участь та представництво: Демократія покликана забезпечити участь громадян у прийнятті

політичних рішень. Це може бути досягнуто через вибори, референдуми, петиції та інші
механізми, які дозволяють людям висловлювати свою думку та впливати на політичні
процеси. Представницька демократія передбачає обрання представників, які діють в
інтересах громадян і приймають рішення в їх ім'я.

 Захист прав та свобод: Демократія визнає невід'ємні права та свободи людини, такі як
свобода слова, думки, релігії, право на справедливий суд, право на приватну власність та інші.
Держава, в рамках демократії, має забезпечувати захист цих прав та свобод і відповідати
перед громадянами.

Демократизація - це процес впровадження або розвитку демократичних

принципів та інституцій у політичній системі держави, яка може бути раніше
авторитарною або тоталітарною. Цей процес може включати політичні
реформи, виборчу систему, створення

Демократичний транзит - це процес перехідного періоду від авторитарного

або тоталітарного режиму до демократичної форми управління. Він передбачає
політичні, соціальні і інституційні зміни, які спрямовані на забезпечення
демократичних принципів, прав і свобод громадян, розбудову правової держави
та встановлення ефективних демократичних інститутів.
Демократичний транзит - це процес перехідного періоду від авторитарного або
тоталітарного режиму до демократичної форми управління. Він передбачає
політичні, соціальні і інституційні зміни, які спрямовані на забезпечення
демократичних принципів, прав і свобод громадян, розбудову правової держави
та встановлення ефективних демократичних інститутів.

Демократичний транзит може включати такі етапи:

 Політичне відкриття: Початкова фаза, коли держава відкривається до політичної

плюралістичності, допускаючи різні політичні партії, громадські організації і незалежні ЗМІ. Це
 може супроводжуватись змінами в конституції та законодавстві, які гарантують права на
свободу слова, зібрань і інші основні свободи.

 Інституційна консолідація: Цей етап передбачає зміцнення демократичних інституцій, таких

як парламент, незалежна судова система, виборчі комісії та інші органи, які забезпечують
функціонування демократії. Важливим аспектом є забезпечення прозорих і справедливих
виборів, в яких громадяни можуть вільно виражати свою волю.

 Соціальна і політична стабілізація: Під час цього етапу набуває силу правова держава,
зміцнюються громадянські права і свободи, а також забезпечується рівність перед законом.
Ключовими аспектами є забезпечення соціальної справедливості, боротьба з корупцією та
налагодження ефективної системи громадського контролю.

Демократичний транзит може бути складним і тривати тривалий час, адже

вимагає не тільки змін в політичних інститутах, але й перетворень у
суспільстві, культурі та менталітеті громадян.

Неліберальна демократія — система правління при якій, незважаючи на

вибори, через відсутність громадянських свобод, громадяни позбавлені знань
про діяльність тих, хто здійснює реальну владу.
Правителі неліберальної демократії можуть ігнорувати або обходити
конституційні обмеження своєї влади . Вони також схильні ігнорувати волю
меншості, що робить демократію неліберальною. Вибори в неліберальній
демократії часто фальсифікують, використовують для легітимізації та
консолідації чинного президента, а не для вибору лідерів і політики країни.
На думку деяких теоретиків, неліберальна демократія принципово
недемократична, і тому віддають перевагу таким термінам, як виборчий
авторитаризм, конкурентний авторитаризм або м’який авторитаризм.
Основні риси неліберальної демократії:

 Обмеження громадянських свобод: У неліберальних демократіях можуть існувати обмеження

свободи слова, преси, зібрань та релігійних свобод. Це може бути здійснено через цензуру,
репресії проти опозиційних груп, обмеження доступу до інформації та інші методи контролю.

 Політичний контроль: Влада в неліберальних демократіях може бути сконцентрована в руках

однієї партії або лідера, які встановлюють контроль над політичним процесом та виборами.
Це може призводити до відсутності реальної альтернативи та конкуренції у політичному
житті.

 Слабка громадська участь: Неліберальні демократії часто характеризуються обмеженою

громадською участю та впливом громадськості на прийняття політичних рішень. Громадяни
 можуть бути відчужені від політичного процесу або зіткнутися з перешкодами у спробах
висловити свою думку та брати участь у прийнятті рішень.

 Відсутність розбудови правової держави: Неліберальні демократії можуть бути вразливими

до порушень прав людини та правової несправедливості. Відсутність незалежної судової
системи, корупція та безкарність можуть підірвати принципи правової держави.

Важливо зазначити, що неліберальна демократія може відрізнятися від

авторитарного режиму, але все ж зберігає обмеження на громадянські свободи і
політичні права.
Існує безліч неурядових організацій (НУО), які займаються проблемами
демократії та сприяють її розвитку по всьому світу. Ось декілька відомих НУО,
які активно працюють у цій сфері:

 Amnesty International: Ця організація займається захистом прав людини та боротьбою з

порушеннями прав у різних країнах. Вона веде кампанії проти політичного переслідування,
катувань, цензури та інших порушень прав людини.

 Freedom House: Організація, яка оцінює стан демократії у світі та надає аналітичні звіти та
рекомендації щодо покращення демократичних процесів. Вони також займаються навчанням
та підтримкою громадських організацій та активістів.

 International Foundation for Electoral Systems (IFES): Організація, спрямована на підтримку

демократичних виборів і виборчих процесів. IFES надає технічну підтримку, навчання та
консультування у сфері виборів та демократичного управління.

 National Democratic Institute (NDI): Ця організація працює над зміцненням демократичних

інститутів, підтримкою політичних партій, обміном досвідом та розвитком громадянського
суспільства.

 Transparency International: Організація, що бореться з корупцією та сприяє прозорості та

етичному управлінню. Вони займаються дослідженнями, розробляють рекомендації та
реалізують проекти з метою зменшення корупції в різних сферах суспільства.

"Дім свободи" (англ. Freedom House) - це некомерційна організація, що

займається дослідженням та оцінкою стану демократії, політичних прав і
свобод у країнах світу. Організація була заснована у 1941 році і має своє
головне офіс у Вашингтоні, США.

Головна мета "Дому свободи" - сприяти підтримці і зміцненню демократичних

цінностей, просуванню прав людини, розвитку громадянського суспільства та
свободи ЗМІ. Організація проводить дослідження, складає звіти та індекси, які
оцінюють рівень політичної свободи, демократичних процесів та прав людини
у різних країнах світу.

"Дім свободи" використовує методологію, що базується на незалежних

джерелах і оцінках експертів, щоб прийти до об'єктивних висновків щодо стану
демократії. Організація також займається розробкою та реалізацією проектів та
програм, спрямованих на зміцнення демократичних процесів та підтримку
активістів громадянського суспільства у різних країнах.

Оцінки та звіти "Дому свободи" є важливим джерелом інформації для

політичних діячів, активістів прав людини, журналістів та дослідників,
допомагаючи зрозуміти тенденції та виклики, що стосуються демократії та
свободи у світі.

Проєкт "Свобода в світі" (англ. Freedom in the World) є одним з головних

досліджень та звітів, які проводить організація "Дім свободи" (Freedom House).
Цей проєкт є широкомасштабним аналізом стану політичної свободи та
демократичних процесів у країнах світу.

Звіт "Свобода в світі" оцінює політичні права та громадянські свободи кожної

країни на основі систематичного аналізу. Кожна країна отримує оцінку за
певними категоріями, такими як свобода преси, свобода виборів, правова
держава, свобода зборів, корупція та інші аспекти демократії.

Оцінки включаються у п'ятибальну шкалу: "вільна", "частково вільна" та

"невільна". За допомогою цих оцінок, проєкт "Свобода в світі" надає
унікальний огляд стану демократії та свободи в різних країнах світу та
допомагає відстежувати їхні зміни протягом року.

Звіти проєкту "Свобода в світі" є важливим інструментом для аналізу та

моніторингу демократичних процесів у світі. Вони використовуються
політичними діячами, активістами, дослідниками та журналістами для
отримання об'єктивної інформації про стан демократії, розпізнавання тенденцій
та викликів, а також для розробки стратегій сприяння демократичному
розвитку у світі.
Хвилі демократизації
Перша хвиля: Перша хвиля демократизації почалася в кінці 19-го століття і
тривала до періоду між Першою та Другою світовими війнами. Вона була
пов'язана зі зміною політичних режимів у країнах Західної Європи та Північної
Америки в напрямку більш представницької та ліберальної демократії.

Друга хвиля: Друга хвиля демократизації припадає на період після Другої

світової війни і тривала приблизно до 1960-х років. Ця хвиля була
характеризована процесом деколонізації, коли колоніальні країни отримували
незалежність і шукали нові політичні форми управління, включаючи
демократію.
Третя хвиля: Третя хвиля демократизації почалася в 1970-х роках і тривала до
початку 21-го століття. Вона була відмінною від попередніх хвиль, оскільки
включала широке поширення демократії в Азії, Латинській Америці, Східній
Європі та Африці. Ця хвиля була спровокована рухами за демократію,
зростанням громадянського суспільства, зміною політичних режимів та
міжнародним тиском.

Важливо зауважити, що Гантінгтон не вважав, що процес демократизації є

лінійним або необхідною і невідворотною тенденцією. Він попереджав, що
демократія може бути вразлива до занепаду, авторитаризму та інших форм
неконсолідованої влади.

Ара́ бська весна́ ― серія масових протестів, революційних виступів та

внутрішніх військових конфліктів, спрямованих на зміну панівних режимів та
здійснення демократичних реформ у низці арабських країн на поч. 2010-х.

Назва «Арабська весна» є алюзією на Весну народів (1848–1849)

Арабська весна була великим викликом для існуючих авторитарних режимів,
що панували в багатьох країнах регіону. Протести й повстання були спрямовані
проти корупції, диктатури, обмеження політичних свобод і нерівності. У
багатьох випадках люди вимагали більшої демократії, участі у владних
процесах та захисту прав людини.

Арабська весна привернула значну увагу міжнародного співтовариства і

знайшла підтримку у багатьох країнах світу. Однак, наслідки цих подій були
суперечливими і різноманітними. Деякі країни, такі як Туніс і Єгипет, змогли
здійснити перехід до більш демократичних систем. У інших країнах, таких як
Лівія і Сирія, виникли збройні конфлікти та політичні кризи, що мали серйозні
наслідки для стабільності та безпеки регіону.

Арабська весна показала, що бажання демократії та свободи існують серед

народів Близького Сходу та Північної Африки. Вона підкреслила потребу в
реформах політичних інститутів, забезпеченні рівних можливостей для всіх
громадян та розвитку громадянського суспільства. Тим не менш, арабська весна
також стала напругою, конфліктами і репресіями, що показали складнощі й
виклики на шляху до демократії та стабільності в регіоні.

ЧАСТИНА 1

1. Сутність понять «інтеграція» і «дезінтеграція». Взаємозв’язок понять

«інтеграція» і «глобалізація». Теоретичне осмислення інтеграційних процесів
(функціоналізм/неофункціоналізм, федералізм).
Однією із провідних тенденцій сучасного світового розвитку є розгортання
інтеграційних процесів, які посилились на зламі тисячоліть і сьогодні знаходять
вияв практично на всіх континентах. Починаючи з 1990-х рр. минулого століття
інтеграційні об’єднання у всьому світі динамічно розвиваються і зміцнюються.
Сформувалося багато блоків, що перебувають на різних етапах інтеграційного
зближення. Це, зокрема, такі угрупування, як Європейський Союз (ЄС),
Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), Південноамериканський
спільний ринок (МЕРКОСУР), Асоціація держав Південно-Східної Азії
(АСЕАН) та ін. На початку ХХІ ст. значним є вплив міжнародних
інтеграційних процесів на функціонування не лише регіональних міжнародних
систем, а й окремих суспільств та держав, їхньої внутрішньої політики і навіть
щоденне життя людей. Найбільшого ступеня розвитку інтеграційні процеси
досягнули на європейському континенті в рамках Європейського Союзу.
У загальному розумінні інтеграція (від лат. слів integer – цілий та integratio –
відновлювати, поповнювати) означає поєднання в ціле окремих частин,
елементів, які набувають деяких ознак цілого, а отже функцію системи.
Інтеграція також може бути інтерпретована як стан пов’язаності окремих
диференційованих частин в ціле, як процес, у результаті якого такий стан
досягається, а також як процес входження в систему окремого елемента.
Результатом, наслідком інтеграційної взаємодії є виникнення цілісності, що має
нові якість та сутність. У процесі взаємодії відбувається формування інтересів,
цілей, які усвідомлюються як спільні для цієї цілісності.
Міжнародна інтеграція є різновидом міжнародних процесів серед яких
вирізняють, з одного боку, конфліктні взаємодії суб’єктів міжнародних
відносин, з іншого боку – кооперативні (співробітництво), що зумовлюються
відповідно або відмінністю, або подібністю (чи спільністю) інтересів учасників
міжнародних відносин. Війна та інтеграція є двома крайніми виявами цих типів
взаємодій.
 Необхідними (бажаними) передумовами до початку процесу регіональної міждержавної
інтеграції є:

 територіальна близькість;

 спільність історичного розвитку в минулому;

 соціально-економічна однорідність національних економік;

 близькі рівні економічного розвитку груп країн;

 тісне переплетення національних економік на мікрорівні;

  подібність або однорідність політичних режимів;

 наявність комунікаційних можливостей;

 спільність культурних та історичних традицій, належність до однієї цивілізації;

 цілеспрямована діяльність державних органів та партій країн щодо інтеграційних процесів;

 об’єктивна необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства.

Отже, міжнародна інтеграція – це об’єктивне, складне й суперечливе явище, що

характеризується процесами об’єднання держав і народів для спільного
розв’язання проблем та реалізації спільних цілей, супроводжується посиленням
взаємозалежності між ними аж до злиття в єдине ціле, виникненням спільних
інститутів та правових норм, що забезпечують функціональну ефективність.
Основними мотивами інтеграційних взаємодій у сучасному світі є прагнення
забезпечити добробут, безпеку та стабільність розвитку суспільства.

В той же час очевидно, що поряд з поступальним рухом на шляху все більшої

інтеграції в різних регіонах світу, коли ці процеси в одній сфері чи галузі
стимулюють її і в інших, можливі і протилежні процеси, коли спроби
міждержавної інтеграції завершуються провалом. Різноманітні процеси, які
призводять до протилежних у порівнянні з інтеграцією результатів – розпаду
держав чи міждержавних утворень, описуються в літературі як дезінтеграція.
Як приклади подібних процесів найчастіше називають розпад Радянського
Союзу, на місці якого виникло 15 нових держав, розпад Ради Економічної
Взаємодопомоги, Організації Варшавського Договору, Югославії і
Чехословаччини.

Світ після закінчення “холодної війни” характеризується перебудовою багатьох

внутрішньодержавних і міждержавних відносин. Ця перебудова виявляється
передусім в інтеграційних процесах, що особливо чітко видно на прикладі
розвитку Європейського Союзу, але при цьому не виключає розпаду колишніх
зв’язків та утворень.
Поняття "дезінтеграція" відноситься до процесу розпаду, розкладу або
розмежування системи, організації, суспільства чи іншої сутності на її складові
частини або елементи. В контексті політичної науки та міжнародних відносин,
дезінтеграція означає втрату єдності, стабільності та цілісності держави чи
регіону.

Дезінтеграція може мати різні причини і проявлятися на різних рівнях.

Наприклад, дезінтеграція держави може включати розпад або руйнування її
політичної системи, порушення конституційного ладу, ескалацію міжетнічних
або релігійних конфліктів, економічний занепад, корупцію, недостатню
легітимність влади тощо. На міжнародному рівні дезінтеграція може
проявлятися через відокремлення або відколи частини території держави,
втрату впливу та контролю над тимчасово або постійно занепадаючими
регіонами.

Дезінтеграція може мати серйозні наслідки, такі як зростання конфліктів,

погіршення життєвих умов, міграційні кризи, порушення прав людини, загрози
безпеці та інші негативні наслідки. В той же час, дезінтеграція також може бути
підставою для перебудови, змін та формування нових політичних, соціальних
або економічних систем.
Поняття інтеграції та глобалізації не є тотожними. Це стосується і
масштабності цих процесів, і кількості суб’єктів економічної діяльності,що
приймають у них участь,і наслідків для суспільства, які вони за собою несуть.
Доцільніше розглядати глобалізацію та інтеграцію на макроекономічному рівні,
що дасть змогу повніше зрозуміти відмінність між ними, таким чином
зосереджувати увагу на порівнянні глобалізації та саме міжнародної інтеграції.

Глобалізація є всеохоплюючим, планетарним процесом, який веде до повної

трансформації світової економіки на постіндустріальне виробництво. Під його
дією відбуваються зміни у всьому суспільстві, відбувається невидиме злиття
кордонів усіх держав, і повний взаємозв’язок всіх суб’єктів,охоплених цим
процесом. Цей взаємозв’язок проявляється у співпраці урядів держав та
міжнародних організацій для регулювання процесу глобалізації та зменшення
можливих негативних наслідків. Щодо інтеграції, то цей процес відбувається на
рівні лише кількох держав, який призводить до утворення відособленого
господарського комплексу останніх, утворення єдиного економічного простору.
Це означає вільний рух капіталів, товарів і послуг у межах саме цього простору.
Результатом інтеграції є переплетення національних виробничих процесів, а
також виникнення міждержавних структур для здійснення регулювання
інтеграційних процесів.

Наступною характерною ознакою відмінності цих процесів є передумови їх

виникнення. Так інтеграційні процеси зумовлені динамічним економічним
розвитком країн, науково-технічним розвитком, прагненням країн об’єднатися
заради вирішення ряду певних проблем. Необхідною умовою міжнародної
інтеграції є прийняття відповідних урядових рішень(створення економічного та
політичного підґрунтя) та розвинена інфраструктура країн-учасниць. А
глобалізація є закономірним продовженням розвитку суспільства, підґрунтя для
початку глобалізаційних процесів було закладене ще в давні часи,а людство
може впливати на нього лише опосередковано. Натомість інтеграційний процес
контролює суспільство, а точніше на певному етапі все залежить саме від
рішення країн-учасниць об’єднатися для досягнення певних цілей.

На рівні з відмінностями цих процесів між ними існує кілька спільних ознак.
Йдеться їх про значення для розвитку світової економіки. Так прискорюється
розвиток та впровадження інноваційних технологій, відбувається
інтенсифікація культурного та наукового розвитку населення, ще більше його
долучення до економічного життя. Також забезпечується підвищення рівня
економічної безпеки, зменшення загрози міжнародних конфліктів.

І звісно як кожний процес, який відбувається у суспільстві, глобалізація та

інтеграція породжують і негатив для людства та його розвитку, який в деяких
сферах проявляється однаково. Отже, найголовнішою негативною рисою, на
мій погляд, є збільшення “ прірви ” в технологічному і культурному розвитку
між країнами з різним рівнем економічного розвитку. Збільшується кількість
конфліктів між країнами, підґрунтям для яких стають релігійні, ідеологічні,
соціально-культурні розходження;все більших масштабів набуває
міжнародний тероризм, розширюється мережа злочинного бізнесу. Проте треба
вміти прораховувати та передбачати ці наслідки, і намагатися зменшувати їх
вплив.

Глобалізація та інтеграція в даний час домінують у суспільстві, все більше

країн тримають на них свій курс. І надалі вони все частіше знаходитимуть свій
прояв у всіх сферах людського життя.

Отже, глобалізація та інтеграція не є тотожними, а певні спільні ознаки цих

процесів , на мою думку, дають підстави стверджувати лише про певну їх
схожість.
Функціоналізм. Засновником функціоналізму вважається Девід
Мітрані, який у 1943 р. опублікував роботу «Чинна система світу». У ній
проаналізовані причини, у зв'язку з якими Ліга Націй виявилась недієздатною, і
зроблено висновок, що інтеграційні процеси не варто починати з політичних
аспектів. У цьому випадку держави починають хвилюватися за свій суверентет.
Д. Мітрані робить акцент на розвитку економічної, соціальної, науково-
технічної інтеграції. Політична ж інтеграція має бути на другому плані. Д.
Мітрані, а також його послідовники наполягали на тому, що важливо виробити
у людей звичку до співробітництва і показати отримані від спільної діяльності
переваги.
У майбутньому, на думку Д. Мітрані, міжнародне співтовариство буде
сформоване не за територіальним принципом. Буде створено мережу світових
організацій, що переплітаються, кожна буде спеціалізуватися на певній галузі, а
через світове співробітництво вдасться уникнути конфлікту. Інтегріційний
процес розвивається під впливом суспільних потреб та/або технологічних змін.
Визначальна стратегія зводиться до того, щоб змістити фокус суспільної уваги з
політичних проблем, що роз'єднують суспільство, до технічних питань і
завдань, які суперечностей не викликають.
Федералізм. Представники федералізму навпаки, висунули на перший
план політичну інтеграцію, вважаючи, що міждержавні відносини повинні
будуватися на початковій передачі частини повноважень наддержавним
утворенням. Для цього напрямку характерний особливий акцент на створенні
політичних інститутів. Фактично якщо процес інтеграції у функціоналістів йде
за принципом «знизу вверх», то у федералістів навпаки – «зверху вниз».
 Федералізм (представники - А. Етціоні, А. Спінеллі) є менш поширеним
напрямом.
Раніше у рамках федералізму активно обговорювались ідеї «світового
уряду», який повинен був би об'єднати людей у єдину державу і тим самим
зняти, на думку прихильників цієї школи, з порядку денного міждержавні
конфлікти. Ідея про «світовий уряд» зустріла жорсткий опір з боку різних
дослідників і політиків, які підкреслювали необхідність збереження
національної і державної приналежності. Надалі з'явилося багато робіт, в яких
висловлювалась неможливість, принаймні в найближчому майбутньому,
реалізація цієї ідеї.
Основні положення федералізму:
1) Національні держави втратили свій авторитет, не здатні протистояти війнам, насильству,
спалахам радикального націоналізму, авторитарним режимам, тому національна держава
має бути замінена більш масштабним федеральним об'єднанням. Водночас ідея держави
не заперечується.
2) Активність населення, виборців є важливою для визначення напряму інтеграційних
процесів.
3) Дуже важливим індикатором федералізації є утворення центральних інститутів з
наданням їм важливих повноважень.

Цікаво, що федералізм критикує національні держави за їхню нездатність

відповідати на кризи, але сам пропонує лише замінити національні держави
наднаціональними.
Під впливом федералізму функціоналізм зазнав подальшого розвитку і в
сучасному світі існує у вигляді неофункціоналізму. Одним з його найвідоміших
представників є Ернст Бернард Хаас. Цей напрямок, базуючись на основних
ідеях функціоналізму, включив у себе деякі риси федералізму. У
неофункціоналізмі пріоритет надається практичним проблемам у сфері охорони
здоров'я, технологічним змінам, правовим та іншим питанням, які мають
значення для всього людства. При цьому підкреслюється важливість
політичних рішень. Саме вони сприяють, згідно з цією точкою зору,
інтеграційним процесам і підштовхують учасників до подальшого об'єднання у
сфері економіки.
Концепція неофункціоналізму, що з’явилася в 50-70 рр. минулого століття
пов’язана з іменами таких знаменитих вчених як Е. Хаас, Л. Ліндберг, A.
Етзоні. На основі концепції функціоналізму Е. Хаас розробив нову теорію
інтеграції – концепція неофункціоналізму, в якій було акцентовано увагу на
процес добровільного створення великих політичних об]єднань, які свідомо
утримуються від застосування сили по відношенню до його складових
елементів. У центрі уваги неофункціоналістів стояло питання, яким чином і з
яких причин держави добровільно обмежують свій суверенітет, одночасно
отримуючи нові засоби для врегулювання конфліктів між собою. Е. Хаас
розглядав інтеграцію як процес, в якому «національні актори переконуються в
доцільності перенесення своєї лояльності і політичної активності в напрямку
нового центру, інститути якого повинні повноваження або претендують на них
щодо національних держав».

Види інтеграційних процесів та щаблі (етапи) інтеграції.

Види та рівні міжнародної інтеграції. Сьогодні інтеграційні процеси проходять
із різною інтенсивністю у всіх регіонах світу. Інтеграція передбачає співпрацю
між державами в різних сферах, областях і формах.

В залежності від сфери взаємодії держав можна говорити про політичну,

економічну, науково-технічну, військово-політичну та інші форми інтеграції.

За географічним принципом доцільно виділяти глобальну, регіональну,

субрегіональну інтеграції. Найпоширенішою формою сучасної інтеграції є
регіональна, насамперед економічна інтеграція. В її основі лежать два
взаємозалежних фактори:

стихійний процес посилення взаємозалежності економік країн (т.зв.

міжфірменний рівень);

свідоме спільне регулювання державами їх взаємних економічних зв’язків та

створення наднаціональних структур управління інтеграційними процесами
(міжурядовий рівень).

Відтак виділяють два рівні економічної інтеграції:

макроекономічний (державний рівень);

мікроекономічний (міжфірменний).

Вважається, що другий є необхідною передумовою першого.

Регіональна економічна інтеграція означає зближення і взаємопереплетення

національних економік держав, яке відбувається, як правило, на основі їх
регіональної близькості, обумовлене їх взаємними інтересами і спрямоване на
створення єдиного господарського організму. Вона проявляється у створенні
різних міжгосподарських об’єднань економічного характеру, регіональних і
субрегіональних угрупувань, створених на принципах спільних ринків, зон
вільної торгівлі, митних і валютних союзів, забезпечується проведенням
узгодженої міжгосподарської економічної політики. В останні два десятиріччя
інтеграційні об’єднання стали невід’ємним елементом відносин у рамках
світового господарства.

Інтеграція може розвиватися у двох напрямках – у напрямку розширення

(зростання числа учасників інтеграційного процесу), чи поглиблення – у
напрямку інтенсифікації взаємодії в різних сферах серед одних і тих самих
учасників.

Стадіальна схема міжнародної інтеграції та її критика. Багато дослідників

проблем міжнародної інтеграції спираються на відому схему стадій інтеграції,
запропоновану Б. Балассою5. Він вважав, що інтеграція – це стадійне явище,
яке у своєму розвитку проходить такі етапи:
Щаблі інтеграції:
1. Створення зони вільної торгівлі, коли країни-учасниці відміняють митні
бар'єри і кількісні обмеження у взаємній торгівлі.
2. Утворення митного союзу, в рамках якого відбувається переміщення товарів
і послуг по єдиних митних тарифах і згідно з єдиною зовнішньоторговельною
політикою щодо третіх країн.
3. Формування спільного (єдиного) ринку, який передбачає ліквідацію бар'єрів
між країнами не лише у взаємній торгівлі, але й у переміщенні робочої сили і
капіталу. На цьому етапі відбувається розробка політики розвитку галузей і
секторів економіки, спільної для всіх країн, що інтегруються. Починають
формуватися також спільні фонди сприяння соціальному і регіональному
розвитку найбільш відсталих районів, які входять в інтеграційне об'єднання.
4. Організація економічного і валютного союзу. Форми інтеграції, які існували
раніше доповнюються проведенням країнами-учасницями єдиної економічної і
валютно-фінансової політики, створенням системи міждержавного
регулювання соціально-економічних процесів.
5. Останній, п'ятий щабель описувався як перехід до політичної інтеграції і
створення спільних політичних інститутів.
Останнім часом до цієї схеми почали ставитися обережно у зв'язку з тим,
що цей процес зовсім не обов'язково йде в поступальному напрямку – він може
бути заморожений на тому чи інщому етапі; економічна інтеграція не завжди
приводить до політичної, як багато хто вважав раніше, виділяючи п'ятий
щабель.

Історія створення Європейського Союзу.

Європейський Союз (ЄС) є найбільш розвиненим інтеграційним
утворенням у світі. У своїй еволюції ЄС, розвиваючись углиб і вшир, пройшов
всі форми інтеграції: зону вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок;
економічний і валютний союз; політичний союз (становлення якого триває і
тепер). Неодноразово відбувалася зміна офіційних і неофіційних назв цього
інтеграційного об’єднання, що відображає його еволюцію.
1952 р. – утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі –
галузевого інтеграційного об’єднання за участю ФРН, Франції, Італії, Бельгії,
Нідерландів та Люксембургу.
1 січня 1958 р. – вступ у силу Римського договору про утворення
Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського
співтовариства з атомної енергії, підписаного вищеназваною шісткою країн 25
березня 1957 р. У перші роки існування ЄЕС його офіційно називали
«Загальний ринок», оскільки процес інтеграції почався з лібералізації
зовнішньої торгівлі.
1958-1968 рр. – «перехідний період». Були скасовані мита і кількісні
обмеження експорту та імпорту промислової продукції всередині ЄЕС.
Встановлено єдиний митний режим щодо товарів, які ввозяться з третіх країн.
Значно лібералізована міграція капіталу і робочої сили всередині ЄЕС.
У 1971 р. країни-члени ЄС прийняли «План Вернера» - програму
поетапного створення економічного і валютного союзу до 1980 р. Втілити цей
план на практиці не вдалося через тимчасове загострення протиріч всередині
ЄС.
1 січня 1973 р. до об’єднання приєднуються Велика Британія, Данія і
Ірландія. А в 1981 р. до ЄС вступила Греція. У 1986 р. до ЄС приєдналися
Іспанія та Португалія.
Наприкінці 1985 р. був прийнятий і з 1 липня 1987 р. набув чинності
Єдиний європейський акт. Він передбачав створення до кінця 1992 р. в ЄС
повністю інтегрованого (внутрішнього) ринку, продовжувалось об’єднання
науково-технічних потенціалів і реалізація великомасштабних дослідницьких
програм у новітніх галузях (мікроелектроніці, інформатики, телекомунікаційної
техніки, біотехнології, екології та ін.), тісна гармонізація економічної і
валютної політики країн – членів об’єднання, посилення наднаціональних
механізмів ЄС.
Найсильніший імпульс поглиблення інтеграції в ЄС дав Маастрихтський
договір про Європейський Союз, підписаний главами держав-членів ЄС у
грудні 1991 р. і введений у дію у 1993 р. Австрія, Швеція і Фінляндія
автоматично приєдналися до нього у результаті свого вступу до ЄС у січні 1995
р. Маастрихтський договір включав три важливі моменти: по-перше, введення з
1993 р. єдиного громадянства ЄС (є перелік прав і обов’язків), яке існує
паралельно з національним громадянством країн-членів ЄС, по-друге,
формування політичного союзу, що передбачає проведення інтегрованої
зовнішньої політики, тісний зв’язок внутрішніх політик (особливо у сфері
боротьби із злочинністю), зближення юридичних систем, підвищення ролі
парламенту ЄС, по-третє, формування економічного і валютного союзу (ЕВС),
серцевиною якого повинна була стати єдина валюта (євро).
Перехід до євро здійснюється поетапно з 1 січня 1999 р. Циркуляцію євро
регулює створений Центральний банк ЄС. Сьогодні євро – це єдина валюта для
більш ніж 320 мільйонів європейців.
З 1 травня 2004 р. новими членами ЄС стали 10 країн Центрально-
Східної та Південної Європи: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія,
Словаччина, Угорщина, Словенія, Мальта та Кіпр. Ще ніколи одноразове
розширення ЄС не було таким значним. Нові члени однозначно виграли від
вступу. У них швидкими темпами почала розвиватися економіка, посилився
приплив іноземних інвестицій, скоротилося безробіття.
Процес розширення ЄС тривав і в наступні роки: з 1 січня 2007 р.
членами ЄС стали Болгарія та Румунія, з 1 липня 2013 р. – Хорватія. В 2020 р. з
ЄС вийшла Велика Британія.
 28 лютого 2022 р. Володимир Зеленський підписав заявку на членство
України в ЄС. А 23 червня 2022 р. 27 країн-членів ЄС ухвалили рішення про
надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС.

ЧАСТИНА 2(терміни)
Інтеграція відноситься до процесу об'єднання, об'єднання або співробітництва
між різними сутностями, групами або системами. Цей процес передбачає
створення спільних структур, правил, цілей та взаємозалежності для досягнення
спільних інтересів. Інтеграція може відбуватися на різних рівнях, включаючи
політичну, економічну, соціокультурну та інші сфери.

Наприклад, політична інтеграція може означати створення політичного союзу

або об'єднання країн з метою спільного управління, прийняття спільних
політичних рішень та розвитку спільних інституцій. Економічна інтеграція
передбачає створення спільного ринку, вільного руху товарів, послуг, капіталу
та праці між різними економічними суб'єктами. Соціокультурна інтеграція
означає спільність цінностей, традицій, культурних практик і сприяє
співробітництву та взаєморозумінню між різними групами людей.

З іншого боку, дезінтеграція відноситься до процесу розпаду, розколу або

розмежування сутностей, що раніше були інтегровані. Це означає руйнування
спільних структур, розрив зв'язків і відмову від спільних цілей або зобов'язань.
Дезінтеграція може мати місце на різних рівнях, від розпаду політичних союзів
та альянсів до розколу міжнародних організацій або розпаду соціальних
структур.

Існує кілька видів інтеграції, включаючи:

 Економічна інтеграція: це процес спільного розвитку та кооперації у сфері економіки. Це може

включати створення спільного ринку, зони вільної торгівлі, митного союзу або економічного
союзу, спільну валюту та інші форми співробітництва в галузі економіки.
 Політична інтеграція: це процес об'єднання політичних структур, інститутів та процедур для
спільного управління і прийняття рішень. Це може включати створення політичного союзу,
федерації, конфедерації або іншої форми політичного об'єднання.
 Соціокультурна інтеграція: це процес спільного розвитку та взаємодії між різними
культурами, групами та соціальними структурами. Це може включати спільність цінностей,
традицій, культурних практик, мови та інших аспектів соціокультурного життя.
 Регіональна інтеграція: це процес об'єднання країн або регіонів для спільного розвитку та
співробітництва. Це може включати створення регіональних організацій, які сприяють
політичній, економічній, соціокультурній інтеграції.
  Функціональна інтеграція: це процес об'єднання у спільні функції або сфери діяльності. Це
може включати створення спільних регуляторних органів, спільних програм і проектів,
спільного управління та спільного розвитку конкретних секторів, таких як транспорт,
енергетика, освіта тощо.

Ці види інтеграції можуть сполучатися та використовуватися разом у різних

контекстах і областях, залежно від мети інтеграції та потреб суб'єктів, які
беруть участь.

Керівні органи ЄС
1) Європейська рада – вищий політичний орган ЄС, що складається з глав
держав і урядів країн-членів ЄС;
2) Рада Європейського Союзу – разом з Європейським парламентом є
одним з двох законодавчих органів ЄС;
3) Європейська комісія – вищий орган виконавчої влади Євросоюзу
(відповідає за виконання рішень Європейського Союзу, контролює дотримання
його законів у країнах-членах);
4) Суд Європейського Союзу – вищий суд ЄС;
5) Європейський парламент, який виконує три найважливіші завдання:
законодавство, бюджетування і контроль Європейської комісії (з 1979 р.
обирається населенням ЄС);
6) Європейська рахункова палата – інститут, який здійснює аудиторську
перевірку бюджету і його установ;
7) Європейський центральний банк - центральний банк Євросоюзу і зони
євро.
ЧАСТИНА 1

Проблема дефініювання понять «тероризм» і «міжнародний

тероризм», характерні риси тероризму та форми терористичної
діяльності.
Проблема дефініції понять "тероризм" і "міжнародний тероризм" є складною і
викликає дискусії серед вчених, політиків та міжнародних організацій. Існує
кілька різних підходів та визначень цих понять, і їх тлумачення може
варіюватися в залежності від контексту та інтересів сторін.

Тероризм зазвичай визначається як насильство, насильницькі дії або

застосування страху з метою досягнення політичних, релігійних, ідеологічних
або соціальних цілей. Однак, точне визначення тероризму викликає проблеми
через його комплексний та суб'єктивний характер. Різні країни та міжнародні
організації мають різні підходи до визначення тероризму, і це може мати вплив
на класифікацію конкретних дій як терористичних або ні.

Міжнародний тероризм відноситься до терористичних актів або організацій, які

діють за межами однієї країни і мають міжнародний вплив або амбіції. Це може
включати терористичні групи, які здійснюють атаки або проводять свою
діяльність в різних країнах або співробітничають з іншими терористичними
організаціями по всьому світу.

Проте, визначення "міжнародного тероризму" також може залежати від

політичних або геополітичних інтересів, і це може призводити до різних
тлумачень і класифікацій. Важливо враховувати, що офіційні визначення
тероризму та міжнародного тероризму можуть відрізнятися в різних
юрисдикціях та організаціях, що може мати наслідки для правового розуміння
та боротьби з цим явищем.
тероризм міжнародний — насильницькі акти, вчинені проти окремих громадян
чи об'єктів, зокрема тих, що перебувають під захистом міжнародного права,
вбивства глав іноземних держав та урядів (їхніх дипломатичних представників),
підривання приміщень посольств і місій, представництв організацій, штаб-
квартир міжнародних організацій, вибухи у громадських місцях, на вулицях,
аеропортах, вокзалах та ін. [13];
тероризм міжнародний сукупність суспільно небезпечних у міжнародному
масштабі діянь, що тягнуть за собою невиправдану загибель людей, порушують
нормальну дипломатичну діяльність держав, їхніх представників й утруднюють
здійснення міжнародних контактів і зустрічей, а також транспортних зв'язків
між державами [14];
тероризм — злочинна діяльність, яка виражається в залякуванні населення та
органів влади з метою досягнення злочинних намірів [10].
Науковці України, зокрема В. Ємельянов, тлумачать тероризм як загально
небезпечні дії або погроза ними, що вчинюються публічно, посягають на
суспільну безпеку і спрямовані на створення в соціальній сфері обстановки
страху, непокою, пригніченості з метою прямого або непрямого впливу на
прийняття будь-якого рішення чи відмови від нього в інтересах винних [7].
Відомий фахівець із питань вивчення тероризму Ю. Антонян вважає, що
тероризм — це насильство, яке містить загрозу іншого, ще більшого насильства
для того, щоб викликати паніку, зруйнувати або порушити державний чи
суспільний порядок, викликати страх, примусити противника прийняти бажане
рішення, викликати політичні та інші зміни.
Як свідчить аналіз, при дослідженні феномену сучасного тероризму, доцільно
зважати на чотири основні характеристики.
По-перше, тероризм — це одна із форм організованого насильства.
Він об'єктивно виражається в конкретному своєму прояві — у терористичному
акті, який полягає у вчиненні певних злочинних діянь, а саме — вибухів,
підпалів та інших загально небезпечних дій, що реально можуть заподіяти чи
заподіюють шкоду невизначеній кількості осіб і можуть спричинити інші тяжкі
наслідки, і так само у погрозі виконати такі дії.
Терористи не завжди мають намір вбити конкретну персону — вони прагнуть
насиллям дестабілізувати, залякати суспільство і владу, вбиваючи пересічних
громадян, тих, хто опинився поряд із об'єктом терористичного акту.
По-друге, тероризм переслідує політичні цілі і мотиви, це специфічна форма
політичного насильства. Сучасний тероризм має за мету проведення
насильницьких акцій аби примусити державні або інші органи прийняти
рішення, яке б задовольнило вимоги терористів.
Терористи прагнуть насильством дестабілізувати, залякати суспільство і владу,
вбиваючи пересічних громадян, тих, хто опинився поряд з об'єктом
терористичного акту.
Сучасний тероризм поєднує високий рівень політичної мотивації з низьким
рівнем участі мас, що відрізняє його від війни, партизанської боротьби,
національно-визвольного руху та інших масових політичних явищ.
По-третє, тероризм спрямований проти переважаючих за потужністю
державних машин.
Феномен сучасного тероризму полягає у тому, що загибель від терористичних
актів ні в чому невинних людей відбувається на очах суперсучасних армій.
Сучасні терористи розробляють або використовують уже існуючі в
комунікаційному просторі сценарії застосування звичайних, цивільних,
порівняно доступних і дешевих технологічних розробок, наслідки застосування
яких із руйнівною метою можна порівняти з наслідками війни.
Класичні військові схеми за цих умов не спрацьовують, і як результат —
колективні системи безпеки виявляються не адекватними викликам часу та
неспроможні активно протидіяти тероризму.
Сучасний тероризм за наявності незначних власних ресурсів здатен
насильницькими методами вирішити конфлікт навіть із значно переважаючими
силами завдяки двом особливостям, які відрізняють його від інших форм
збройного вирішення конфлікту, а саме:
цілковите ігнорування всіх правил ведення війни, починаючи від означення
учасників бойових дій до використання цивільного населення ворога як
захисного щита та заручників задля власних інтересів;
нещадне використання цивільних ресурсів атакованого противника для
досягнення власної мети.
По-четверте, характерним змістом тероризму є свідома спрямованість на
чисельні людські жертви, руйнування матеріальних і духовних цінностей,
провокація війни, недовіри і ненависті між соціальними, національними і
релігійними групами, що сприяє виникненню і поглибленню антагонізмів у
світі.
Останні найсерйозніші і чисельні за кількістю жертв терористичні акти
спрямовувались на не-визначену кількість жертв, про що свідчить чіткий вибір
об'єктів терористичних дій: вибухи в токійському і паризькому метро, вибухи
посольств США в Кенії та Танзанії, вибухи в Москві і Міжнародному
торговельному центрі в Америці.
Значно розширилися дії, які терористи можуть реалізувати проти людства:
масові отруєння, радіоактивне зараження, зараження небезпечними хворобами,
поширення епідемій та епізоотій тощо. Знаряддями для здійснення
терористичних актів можуть бути вибухові пристрої широкого спектра дії,
радіоактивні, отруйні та інші небезпечні хімічні речовини, не виключаючи і
атомної зброї.
Органічною частиною сучасного тероризму є як інтенсивне залякування,
тероризування одних, так і підбурювання інших, потенційних спільників і
послідовників терористів. Від попередніх видів тероризму сучасний
відрізняється насамперед систематичним використанням крайнього насилля,
яке визначає також характер навмисне викликаного психічного ефекту. Логіка
політичного тероризму — це логіка винятково нищівної психологічної війни
[18].
Логіка тероризму містить момент неповаги до усіх конвенцій і у цьому, певним
чином, полягає його дієвість. Важлива не так нахабність терористичних
нападів, як те, що конкретні терористичні акти пов'язані з прогнозуванням
екстремального насилля, не обмеженого жодною складовою частиною
конвенцій [15].
Таким чином, сутність сучасного тероризму можна тлумачити як насильницьку
дію, що дає змогу використовувати інформаційні, фінансові та технологічні
ресурси, спрямовується на свідоме нехтування людським життям для
досягнення основної мети — стати впливовим елементом формування нового
світового порядку.
Сучасний тероризм успадкував від історичних попередників усі риси
політичного насильства. Він володіє специфічними особливостями і становить
новий ступінь розвитку цього явища.

ФОРМИ ТЕРОРИЗМУ
Тероризм може набувати різних форм та проявлятися у різних контекстах.
Основні форми тероризму включають:

Державний тероризм: це використання насильства або загроз насильством

державою або її органами для досягнення політичних цілей або контролю над
населенням. Це може включати репресії, політичні переслідування, вбивства та
інші форми насильства, які спрямовані на загрозу чи контроль.

Транснаціональний тероризм: це форма тероризму, де терористична діяльність

перетинає національні межі та проводиться міжнародними терористичними
групами або мережами. Ці групи можуть мати глобальні цілі та здійснювати
акти терору в різних країнах.

Релігійний тероризм: це використання насильства або загроз насильством в ім'я

релігійних переконань або з метою просування релігійних ідей. Релігійні
терористичні групи можуть переконувати, що їхні дії є сакральними або
обґрунтованими релігійними настановами.

Ліва та права екстремістська терористична діяльність: це форма тероризму,

пов'язана з політичними або ідеологічними рухами з лівих або правих позицій.
Екстремістські групи можуть використовувати насильство для досягнення своїх
політичних або ідеологічних цілей.

Індивідуальний тероризм: це діяльність одного або кількох осіб, які вчиняють

акти терору самостійно, без належної організаційної структури. Індивідуальні
терористи можуть бути мотивовані політичними, релігійними, соціальними чи
іншими мотивами.

Види тероризму. Ісламістський тероризм у сучасному світі

Трактування об'єктивного загальноприйнятого розуміння тероризму потребує
врахування складності структури цього феномену, який є єдиним монолітним
явищем із чітко визначеними межами і є методом політичної боротьби, що
використовується різноманітними політичними силами.
Тероризм, як і будь-яке інше соціальне явище, має багато форм свого вияву.
Так, В. Віктюк і С. Ефіров у праці “Лівий тероризм на Заході: історія і
сучасність” пропонують таку класифікацію тероризму: 1) державний терор і
опозиційний тероризм; 2) міжнародний і транснаціональний тероризм; за
соціальною спрямованістю — соціальний; націоналістичний і релігійний.

Соціальний аспект покладений в основу класифікації тероризму А. Крайнев на

політико-соціальний, породжений рухами в дусі гіпертрофованого регіоналізму
(ЕТА в Іспанії, ІРА в Північній Ірландії, КРП у Туреччині), політико-релігійний
(перш за все насильницькі дії екстремістів, ісламізму).

За класифікацією Ф. Форсайта визначають чотири різновиди тероризму:

1) національний (регіональний);

2) одновимірний (англійський Фронт звільнення тварин);

3) політичний;

4) релігійний1.

Хоча будь-яка форма класифікації буде умовною і більшою чи меншою мірою

неповною, вона необхідна, бо без чітких початкових критеріїв і параметрів
неможливо дати достовірну характеристику конкретним різновидам сучасного
тероризму. Безумовно, тут гносеологічний аспект переважає над онтологічним,
але необхідно враховувати потребу сучасного суспільства, адже знання має
допомагати людині орієнтуватися у світі, бачити явище в його цілісності та
різноманітті.

На наш погляд, найбільш вдала і науково обґрунтована класифікація наведена у

праці М.П. Требіна “Тероризм у XXI столітті”.
1. За сферою дії тероризм може бути внутрішньодержавним і
транснаціональним (міжнародним). Внутрішньодержавний тероризм
пов’язаний як з діяльністю державних структур з придушення інакомислення за
допомогою превентивного насильства і створення атмосфери страху в
суспільстві, так і з боротьбою опозиційних сил проти правлячого режиму, який
має на меті корінну або частковузміну економічного або політичного устрою
власної країни. Внутрішньодержавний тероризм характерний тільки для окремо
взятої країни і не виходить за її територіальні межі.

Зародження такого виду тероризму історично пов’язане з Великою

французькою революцією. Не можна не згадати про трагічні сторінки
вітчизняної історії 1918—1920 р. Це був терор як державних структур, так і
опозиції, що увійшов в історію під назвою “червоного” і “білого” терору, в
результаті яких страждали насамперед прості люди.

Державний департамент США визначає міжнародний тероризм як “тероризм,

що охоплює громадян і територію більш ріж однієї країни”1. JI. Моджорян2
зазначає, що тероризм стає міжнародним, якщо:

як терорист, так і жертви тероризму є громадянами однієї і тієї самої держави

або різних держав, але злочин вчинено за межами цих держав;
терористичний акт спрямований проти осіб, які користуються міжнародним
захистом;
підготовка до терористичного акту ведеться в одній державі, а здійснюється в
іншій;
вчинивши терористичний акт в одній державі, терорист ховається в іншій і
постає питання про його видачу.
Міжнародний тероризм набуває сьогодні страхітливого характеру. Сучасна
глобалізація характерна не тільки для економіки, а й для терористичної
діяльності. Такі терористичні організації, як Всесвітній ісламський фронт
боротьби проти іудеїв і хрестоносців, “Аль-Каїда”, “Аль-Джихад” та інші,
охопили мережею своїх терористичних осередків увесь світ.

2. З погляду відношення суб’єктів терористичної діяльності до державної влади

тероризм поділяється на державний терор і недержавний тероризм. Відмінність
між першим і другим полягає в тому, що державний терор є відкритим
насильством з боку владної еліти, яка спирається на потужність державних
інститутів, має санкціонований характер, монополію на легітимність.
Недержавний тероризм — насильство й усунення, які використовують
угруповання, що або не беруть безпосередньої участі в діяльності державних
органів, або протиставляють себе суб’єктам державної влади. Наприклад,
метою терористичної діяльності японської секти “Аум Синрікьо” (Вища істина
Аум) було повалення уряду і висунення свого “гуру” Секо Асахару
імператором Японії.

Основною зброєю державного терору є репресії, недержавного тероризму —

терористичні акти. Природно, що кількість жертв державного терору значно
перевищує число жертв недержавного тероризму, про що свідчить наше
недавнє минуле.

3. З погляду ідентичності суб’єктів терористичної діяльності тероризм може

бути етнічним і релігійним. Суб’єкти етнічного тероризму — це групи, статус
яких визначається етнічною належністю. Цей різновид тероризму є прагненням
до зміни форми державного устрою, створення самостійної держави або
досягнення часткових змін у становищі відповідних етнічних утворень.
Залежно від політичної ситуації, традицій і соціальної структури вони
орієнтуються на ліву (баскська ЕТА) або праву (корсиканські терористи)
ідеологію. Організації цього типу найбільш стійкі. Мішенню для проведення
терористичних акцій зазвичай є чиновники, бізнесмени, поліцейські.
Лівоспрямовані терористи вважають за краще здійснювати теракти проти
високопоставлених діячів, виправдовуючи це революційною ідеологією.
Терористи, що орієнтуються на праву ідеологію, менш розбірливі, їх жертвою
може стати будь-який представник ворожої нації.

Релігійний тероризм представляють терористичні організації, об’єднані

належністю до однієї конфесії. Сьогодні християн є 33 % (або близько 2 млрд
осіб), що становить більшість населення у двох третинах країн світу (і на всіх
континентах — в Європі, Америці, Австралії, Азії та Африці). Мусульмани
становлять 18,9 % населення планети і живуть переважно в країнах Близького і
Середнього Сходу, Північній Африці і Південно-Східній Азії. Індуїзм
сповідують 13,3 %, конфуціанство 6,6, буддизм 6, іудаїзм — 0,2 % населення
планети, а близько 15 % є атеїстами.

Роз’єднаність людства за релігійною ознакою зумовлює наявність можливого

напряму у взаєминах між людьми за віросповіданням. Це досить часто
траплялося в історії людства. Однією з основ для виникнення тероризму на
релігійному ґрунті є фундаменталізм, характерний більшою чи меншою мірою
всім світовим релігіям.
Дискримінація будь-якої релігійної групи спричинює зростання релігійного
екстремізму, тероризму. Зазвичай такі дискримінаційні умови створюють
насамперед ті самі фундаменталісти. Наприклад, свого часу таліби змушували
індусів носити спеціальні відмітні знаки, зруйнували пам’ятки світової
культури — статуї Будди заввишки 53 і 35 м, порушували права і свободи
віруючих інших конфесій.

4. З погляду соціально-політичної спрямованості розрізняють лівий і правий

тероризм. Лівий (революційний) тероризм орієнтується на різні ліві соціально-
політичні доктрини (марксизм, ленінізм, троцькізм, анархізм, маоїзм, геваризм,
кастро їзм та ін.), а мішенню для нього стають представники владної політичної
еліти, державні чиновники і співробітники органів безпеки, банкіри,
бізнесмени, незалежні фахівці (економісти, юристи, журналісти), які
співпрацюють з урядом, функціонери урядових політичних партій.

Ліві терористи створюють підпільні бойові організації, координують діяльність

у міжнародних масштабах. Як правило, лівий тероризм активізується тоді, коли
загострюються внутрішні ознаки. Бойові організації лівих терористів
переважно діють порівняно нетривалий час. Виняток становлять партизанські
формування Азіатсько-Тихоокеанського регіону і Латинської Америки.

Правий (контрреволюційний) тероризм орієнтується на традиційні для нації

політичні доктрини і цінності, історично на національних діячів минулого;
активізується на нетривалий час у періоди найбільшої загрози з боку лівих сил.
Мішенню для правих терористичних організацій є перш за все ліві та ліберальні
політики й активісти профспілкового руху. Праві терористи рідше створюють
спеціалізовані бойові організації, вважаючи за краще діяти у вигляді секретних
бойових груп легальних організацій праворадикального характеру. Найзначніші
праві терористичні організації існували в Росії під час революції 1905—1907
pp. (“чорні сотні”, Союз Михайла Архангела), в Європі після Другої світової
війни у формі неофашистських груп, а в Латинській Америці — ескадронів
смерті.

5. За способами дії на об’єкт тероризм можна поділити на демонстративний та

інструментальний. Демонстративний Має на меті привернути увагу до якоїсь
проблеми (йдеться Перш за все про екологічні проблеми: будівництво АЕС,
захист довкілля, зберігання хімічних і ядерних відходів і т. ін.), драматизувати
її, викликати насамперед емоційну реакцію у політичних опонентів, які є
об’єктом терористичних актів.
Суб’єкти інструментального тероризму розглядають психологічний ефект своїх
дій як побічний, другорядний. Вони прагнуть досягнути суто реальних змін у
владних відносинах шляхом нанесення фізичної втрати (знищення політичних
супротивників, а також невинних людей, об’єктів різного призначення, засобів
комунікації, захоплення і знищення заручників тощо).

6. За засобами, які використовуються під час терористичних актів, можна

виокремити тероризм із застосуванням звичайних засобів ураження (холодна і
вогнепальна зброя, різні вибухові пристрої, складні системи зброї — літаки,
танки, зенітні ракетні установки і т. ін.) і тероризм із застосуванням зброї
масового ураження (біологічної, хімічної, ядерної тощо).

7. За місцем здійснення терористичних актів розрізняють наземний, морський,

повітряний, космічний і комп’ютерний тероризм.

Як бачимо, тероризм багатоликий, він не стоїть на місці, а постійно

розвивається і набуває нових форм. Головне завдання сьогодення — зрозуміти
його суть, усвідомити ті внутрішні пружини, які штовхають людину й
організовані групи у світ терору.
Ісламістський тероризм є однією з форм тероризму, яка базується на
інтерпретації ісламської віри та використовується для досягнення політичних та
релігійних цілей. Він має суттєвий вплив на сучасний світ та становить
серйозне глобальне виклик.

Ісламістські терористичні групи, такі як Аль-Каїда, Ісламська Держава (ІД),

Талібан та інші, використовують насильство, терор та громадянську війну для
просування своїх ідеологічних, політичних та релігійних цілей. Вони прагнуть
встановити строгий ісламський режим, впливати на політичну стабільність
регіонів, протистояти західним впливам, здійснювати акти терору та
поширювати свою ідеологію.

Ісламістський тероризм виявляється у формі самовбивчих атак, вибухівок,

заручників, саботажу, кібератак та інших форм насильства. Його цілі можуть
варіюватися від національних до глобальних, а його діяльність може
охоплювати різні країни та регіони світу.

Ісламістський тероризм має великий вплив на міжнародну безпеку, суспільство,

економіку та міжрелігійні відносини. Заходи по боротьбі з цим явищем
включають військові операції, поліцейську діяльність, політичні та
дипломатичні заходи, просування толерантності, вдосконалення розвідувальної
роботи, співпрацю між країнами та інші заходи, спрямовані на протидію
ісламістському тероризмові.

Важливо підкреслити, що ісламістський тероризм не відображає всіх

мусульман або ісламську віру в цілому. Велика більшість мусульман відкидає
насильство та тероризм і живе в мирі з іншими релігіями та культурами.

Боротьба з міжнародним тероризмом та шляхи його подолання

Дванадцятого вересня 2001 року керівники країн-членів Ради
євроатлантичного партнерства рішуче засудили терористичні дії проти США,
які були скоєні 11 вересня 2001 року, та зобов’язалися докласти максимум
зусиль для боротьби з проблемою тероризму.
Виходячи із зазначеного, країни-члени Ради євроатлантичного партнерства
(країни-члени РЄАП) затверджують цей План дій щодо боротьби з тероризмом
з метою виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань у цій галузі. Вони
усвідомлюють, що боротьба з тероризмом потребує значних об'єднаних зусиль
з боку міжнародного співтовариства, і є сповненими рішучості зробити
ефективний внесок до цих зусиль, базуючись на успішному досвіді
співробітництва в рамках РЄАП.
В умовах глобалізації міжнародних відносин боротьба з тероризмом тільки в
національних рамках виявляється малоефективною. Потрібні об’єднані зусилля
держав на парламентському, урядовому та суспільному рівнях. Експерти
визнали як одну з провідних політику НАТО в боротьбі із сучасним
тероризмом, основні напрями якої були започатковані на Паризькому самміті в
листопаді 2002 року, а також висловили своє переконання, що Стамбульський
самміт, який проходитиме під гаслом "Проектуючи стабільність", виробить
перспективні та відповідальні напрями діяльності НАТО у боротьбі з цією
глобальною небезпекою.

Сьогодні з міжнародним тероризмом необхідно боротися не аматорськими, а

комплексними методами – на системному, міжнародному рівні. Нині стало
цілком зрозуміло, що не тільки одна країна не може самотужки протистояти
такому явищу, як тероризм, а й групи країн. Постала необхідність координації
зусиль на рівні міжнародних організацій. НАТО у цьому розумінні є
найефективнішим механізмом боротьби з міжнародним тероризмом.
Боротьба з тероризмом ґрунтується на принципах:

 законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина;

 комплексного використання з цією метою правових, політичних, соціально-економічних,
інформаційно-пропагандистських та інших можливостей; пріоритетності попереджувальних
заходів;
 невідворотності покарання за участь у терористичній діяльності;
 пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок
терористичної діяльності;
 поєднання гласних і негласних методів боротьби з тероризмом;
 нерозголошення відомостей про технічні прийоми і тактику проведення антитерористичних
операцій, а також про склад їх учасників;
 єдиноначальності в керівництві силами і засобами, що залучаються для проведення
антитерористичних операцій;
 співробітництва у сфері боротьби з тероризмом з іноземними державами, їх
правоохоронними органами і спеціальними службами, а також з міжнародними
організаціями, які здійснюють боротьбу з тероризмом.

Тероризм – явище досить складне, динамічне та багатопланове. З огляду на

все сказане вище, навряд чи нам вдасться подолати його у ХХІ столітті, не
кажучи вже про соціальні причини, що його породжують. Але це не означає,
що боротьба зі злочинними проявами не має змісту. Не допустити, щоб
теракти стали буденним явищем, а вимоги терористів - основним
визначником зовнішньої політики – реально. Тому найближчим часом
зусилля відповідних структур будуть сконцентровані саме під таким гаслом.
Можна виділити такі пріоритетні області діяльності міжнародних
організацій стосовно боротьби з тероризмом:
1) попередження і припинення фінансування тероризму;
2) протидія використанню мережі Інтернет в терористичних цілях;
3) сприяння співпраці з питань боротьби з тероризмом, зокрема, між
державними органами і приватним сектором (ділові кола, промисловість
тощо), а також громадськістю та ЗМІ;
4) нерозповсюдження зброї масового знищення;
5) захист прав людини стосовно заходів по боротьбі з тероризмом.
За результатами проведеного дослідження можна виділити загальні
перешкоди, які заважають міжнародним організаціям ефективно
взаємодіяти, проводити самостійні процедури в рамках своєї території,
відтісняють на задній план прийняття ефективних і термінових заходів щодо
боротьби з міжнародним тероризмом, а саме:
- відсутність загального визначення поняття «міжнародний тероризм»;
- органи, що дублюють один одного;
 - стратегії, основані на одних і тих самих принципах;
- складна процедура прийняття рішень.

ЧАСТИНА 2(терміни)
Тероризм - це систематичне використання насильства, страху та інтимідації
з метою досягнення політичних, релігійних або ідеологічних цілей. Це
нелегальна та неморальна стратегія, яка включає планування та здійснення
насильницьких актів, спрямованих на створення паніки, страху та
невпевненості серед цільових груп або суспільства в цілому. Терористичні
дії можуть включати вибухи, захоплення заручників, саботаж, убивства та
інші форми насильства. Основними характеристиками тероризму є
політична мотивація, використання насильства як засобу досягнення цілей,
систематичність і організованість дій, а також спрямованість на
психологічний вплив на цільові групи та громадськість в цілому.
Міжнародний тероризм - це форма тероризму, що охоплює діяльність
терористичних груп або організацій, які перетинають національні межі і
діють за межами однієї країни. Він характеризується тим, що терористичні
акти вчиняються у країнах, регіонах або навіть на глобальному рівні, з
метою досягнення своїх політичних, релігійних або ідеологічних цілей.
Міжнародний тероризм може включати такі дії, як вибухи, захоплення
заручників, атаки на громадянські об'єкти, політичних лідерів або
дипломатичні представництва, кібератаки та інші форми насильства. Його
особливістю є те, що він має транснаціональний характер і може впливати на
безпеку багатьох країн та міжнародні відносини. Боротьба з міжнародним
тероризмом вимагає співробітництва між державами, міжнародних
організацій та розробки спеціальних міжнародних правових механізмів для
протидії цій загрозі.

Тероризм(історичний аспект)
Тероризм в історичному аспекті має довгу і складну історію, що охоплює
різні епохи та регіони світу. Термін "тероризм" виник у період Французької
революції (кінець XVIII століття), коли його використовували для опису
політичного насильства й загроз, спрямованих на досягнення політичних
цілей.
У подальшому розвитку історії багато політичних, релігійних та
ідеологічних рухів використовували терористичні методи для досягнення
своїх цілей. Наприклад, у ХІХ столітті на території Російської імперії діяли
революційні терористичні організації, такі як "Народна воля", які
здійснювали політичні вбивства і замахи на високопоставлених посадових
осіб.
У XX столітті тероризм став більш глобальним явищем. З'явилися різні
терористичні організації, такі як ІРА в Ірландії, ЕТА в Іспанії, Червоні
 Хмари в Японії та багато інших. Одним з найбільш відомих прикладів
терористичних актів у XX столітті є теракт 11 вересня 2001 року в США,
коли були здійснені напади на Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку
та Пентагон у Вашингтоні.
Тероризм в історичному аспекті варіював у своїх формах, методах та
мотиваціях, але загальна характеристика полягає у використанні насильства
та загроз для створення страху, паніки та досягнення політичних, релігійних
або ідеологічних цілей.
Форми терористичної діяльності
Терористична діяльність може набувати різних форм, в залежності від мети,
контексту та засобів, що використовуються. Ось декілька поширених форм
терористичної діяльності:
Вибухи: Терористичні групи можуть використовувати вибухові пристрої для
атак на громадські місця, транспортні засоби, будівлі або інфраструктуру.
Це може призвести до великого розмаху знищень та втрат людських життів.

Захоплення заручників: Терористи можуть захоплювати заручників,

змушуючи уряди або організації виконувати їхні вимоги. Це може
створювати великий страх і безпекові проблеми для громадян та урядів.
Атаки на об'єкти: Терористи можуть нападати на політичні, військові або
дипломатичні об'єкти з метою вбивства чи спровокування політичного
хаосу. Ці атаки можуть бути спрямовані на високопоставлених посадових
осіб, установи чи симболічні місця.
Кібератаки: Зростання цифрового світу призвело до появи кібертероризму,
де терористичні групи використовують комп'ютерні технології для атак на
комп'ютерні системи, мережі або інфраструктуру. Це може мати серйозні
наслідки для економіки, комунікацій і безпеки.
Терористичні групи-смертники: Використання самогубців-терористів, так
званих "терористів-смертників", є однією з найбільш жорстоких форм
терористичної діяльності. Ці особи вчиняють самогубство, вибухаючи в
переповнених місцях, забиваючи себе бомбою, з метою завдання
максимальної шкоди і спричинення страху.
Характерні риси тероризму
Характерні риси тероризму включають:

Використання насильства: Терористичні групи використовують насильство

та інтимідацію як свої основні засоби досягнення мети. Це може включати
вбивства, вибухи, захоплення заручників та інші форми насильства.
Політична мотивація: Терористичні дії зазвичай мають політичну
мотивацію. Терористи намагаються змінити політичний порядок, втрутитися
у внутрішні справи країн або протистояти певним політичним системам.

Систематичність і організованість: Терористична діяльність зазвичай не є

випадковою або ізольованою. Вона планується, організовується та
координується терористичними групами. Це може включати підготовку до
актів тероризму, набір та навчання членів групи, а також розробку стратегій
і тактик.

Психологічний вплив: Однією з цілей терористів є створення паніки, страху

та невпевненості серед населення. Вони намагаються вплинути на
суспільство, змусити людей перейматися безпекою та домагатися змін у
політичній або соціальній сфері.

Цивільні жертви: Терористичні акти часто спрямовані на цивільних

громадян. Це може бути обґрунтованою стратегією терористів для залучення
уваги або створення соціальної та моральної дестабілізації.

Глобальний характер: Тероризм може мати глобальний вплив та

простягатися поза межі однієї країни чи регіону. Терористичні групи можуть
співпрацювати та обмінюватися досвідом з іншими групами на
міжнародному рівні.
Терористи-смертники
Також відомі як "смертники" або "камікадзе", є особами, які добровільно
приймають участь у терористичних актах і планують здійснити самогубство
в процесі виконання своєї місії. Основною рисою терористів-смертників є
готовність жертвувати своїм життям з метою завдання максимального
збитку та поширення страху серед цілевої аудиторії.

Особи, які вчиняють самогубство під час терористичного акту, часто

перебувають під впливом ідеології, релігійних переконань або ідеології
терористичної групи, до якої вони належать. Вони можуть бути
радикалізовані і переконані, що самопожертва є вищим актом служіння
своїй групі або ідеології.

Такі терористи зазвичай вибирають місця з великою кількістю людей або

стратегічні об'єкти як мішені для своїх атак, з метою нанести максимальний
збиток і спричинити паніку. Вони можуть використовувати вибухові
пристрої, стрілянину або інші засоби для виконання своєї місії.

Існує безліч видів тероризму, які можуть варіюватися залежно від

політичних, релігійних, етнічних та ідеологічних мотивацій. Деякі
поширені види тероризму включають:

 Політичний тероризм: Терористичні акти, спрямовані на досягнення політичних цілей або

зміну політичного порядку. Це можуть бути атаки на урядові споруди, політиків або
громадськість, що пов'язані з певними політичними питаннями.

 Релігійний тероризм: Терористичні дії, вчинені на основі релігійних переконань або з

метою захисту або поширення певної релігії. Це можуть бути напади на релігійні місця
культу та віруючих, провокації міжрелігійних конфліктів або терористична діяльність,
обгрунтована релігійними ідеями.

 Етнічний тероризм: Терористичні акти, спрямовані на досягнення етнічних цілей або

захист етнічних прав. Це можуть бути напади на певні етнічні групи, акти етнічного
насильства або терористична діяльність, що мотивована етнічною ворожнечею.

 Фінансовий тероризм: Терористичні дії, спрямовані на порушення фінансової стабільності

та економічного розвитку. Це можуть бути кібератаки на фінансові установи, вимагання
викупу, фінансування терористичних груп через незаконні джерела або зловживання
фінансовою системою.

 Екологічний тероризм: Терористичні дії, спрямовані на пошкодження навколишнього

середовища або викликання екологічних катастроф з метою досягнення певних
політичних або ідеологічних цілей.

 Кібертероризм: Використання комп'ютерних систем та мереж для здійснення

терористичних актів, таких як кібератаки на критичну інфраструктуру, витік конфіденційної
інформації або розповсюдження шкідливого програмного забезпечення.
Основні причини активізації ісламістського тероризму включають:
Релігійна революція: Деякі групи ісламістського тероризму бачать себе як
противагу до сучасного світського порядку та прагнуть до встановлення
"ісламської держави" або "каліфату". Вони вважають, що лише за допомогою
насильства і відстоювання ісламських цінностей можна досягти цієї мети.
Політична та соціальна нерівність: Бідність, безробіття, соціальна нерівність
та політична репресія можуть сприяти радикалізації ісламістських груп. Деякі
особи можуть приєднатися до терористичних організацій як засіб боротьби
проти інституційного насилля та нерівності, яку вони сприймають.
Геополітичні конфлікти: Геополітичні конфлікти, такі як окупація територій,
війни та конфлікти у регіоні Близького Сходу та Північної Африки, можуть
створювати підґрунтя для радикалізації ісламістських груп. Ці конфлікти
сприяють появі безпорадності, злочинності та відчуття неправедності, що може
заохочувати участь у терористичних актах.
Зовнішні фактори: Підтримка зовнішніх сил, фінансування та зброя з боку
інших країн можуть сприяти активізації ісламістського тероризму. Деякі країни
можуть використовувати терористичні групи як інструмент для впливу на події
у регіоні або виконання своїх геополітичних цілей.
Ідеологічна індоктринація: Ідеологічна індоктринація, зокрема екстремістське
тлумачення ісламу, може спонукати до приєднання до терористичних груп.
Радикальні пропагандистські матеріали, проповіді та інтернет-ресурси можуть
маніпулювати переконаннями та перетворити осіб на прихильників насильства.
Деякі приклади ісламістських терористичних організацій включають:
Аль-Каїда: Аль-Каїда була заснована Осамою бін Ладеном у 1988 році. Вона
відома своєю глобальною мережею терористичних комірників, що провадять
атаки на цивільних та військових об'єктах.
Ісламська Держава Іраку і Леванту (ІДІЛ): ІДІЛ є радикальною суннійською
терористичною організацією, яка контролювала території в Іраку та Сирії. Вона
провадила екстремістські атаки та здійснювала насильство з метою створення
ісламського каліфату.
Талібан: Талібан є ісламським рухом, що контролює певні частини
Афганістану. Він встановив режим ісламської держави та відомий своїми
насильством та пригнобленням.
Боко Харам: Боко Харам є ісламістською терористичною групою, активною в
Нігерії та сусідніх країнах. Вона займається атаками на мирних жителів,
викраданням та іншими формами насильства.
Ан-Нусра Фронт: Ан-Нусра Фронт, також відомий як Джабхат ан-Нусра, є
сирійською ісламістською терористичною групою. Вона активно брала участь у
війні в Сирії та вчиняла терористичні акти проти урядових сил та цивільних
осіб.
Глобальний індекс тероризму (Global Terrorism Index, GTI) є інструментом,
що використовується для вимірювання та аналізу рівня тероризму у різних
країнах світу. Він розробляється Інститутом економіки та миру (Institute for
Economics and Peace) і публікується щорічно.

Глобальний індекс тероризму враховує різні аспекти терористичних актів, такі

як кількість терористичних подій, кількість жертв, поширеність тероризму та
економічні втрати, пов'язані з ним. Індекс використовує шкалу від 0 до 10, де
вищі значення вказують на більш високий рівень тероризму.

Глобальний індекс тероризму надає можливість порівняння рівня тероризму

між різними країнами, аналізу трендів упродовж років та визначення головних
факторів, що сприяють терористичній активності. Він є важливим
інструментом для політичних діячів, дослідників та громадськості для
розуміння та боротьби з проблемою тероризму.

1.Сутність поняття, види та роль міжнародних клубів («м’яких

організацій», параорганізацій) у міжнародних відносинах.
Міжнародні клуби – міжнародні утворення, які зовні схожі зі традиційними
організаціями, але позбавлені деяких елементів, притаманних традиційним
організаціям, таких як установча угода, статут, писані критерії членства і т.д.
Класифікація за учасниками
1) Міждержавні утворення(G-7, G-20, Брікс)
2) Недержавні утворення (Більдерберзький клуб)

Класифікація за компетенцією
 Секторальні( Лондонський клуб)
 Загальна компетенція(Брікс, г-7)

Особливості
1) Рішення не обов’язкові для виконання
2) Немає постійно діючих функційних органів
3) Рішення приймаються за допомогою консенсусу

Для визначення «м’яких організацій» у наукових джерелах

використовуються такі терміни, як «неформальні міжнародні інститути»,
«багатосторонні інститути вищого рівня», «клуби», «параорганізації»,
«квазіорганізації», «неформальні міжнародні організації», «нові міжнародні
міжурядові структури», «інститути колективного лідерства» тощо. Ближчим за
змістом є трактування неформальних міжнародних об’єднань як «м’яких
організацій», що загалом відповідає логіці значення «м’якої сили» та «м’якого
права».
У науковій літературі ознаки й риси «м’якої» організації зазвичай виводять із
порівняння з традиційними міжнародними організаціями, на відміну від яких
неформальні міжнародні організації
 не мають установчого договору (статуту) та формалізованої організаційної
структури;
 не наділені міжнародною правосуб’єктністю;
 не володіють правом прийняття юридично кваліфікованих рішень;
 для них характерна відсутність постійно діючих колективних органів,
рішення приймаються, як правило, на самітах глав держав або
міністерських зустрічах, натомість функціонують постійно діючі
адміністративно-технічні органи – секретаріати;
 ротаційна система головування в організації, як наслідок, значна роль
особистісного фактору в діяльності цієї структури;
 формування питань порядку денного здійснюється не колективними
органами, а головуючою державою;
 відсутність самостійної волі організації, відокремленої від волі її членів;
 прийняття рішень переважно без процедури голосування (консенсусом),
«м’якоправовий» характер цих рішень.

На думку О. Мережка, кожна з міжнародних параорганізацій представляє

власний, автономний, правопорядок зі своїм інтуїтивним і позитивним правом.
Питання міжнародної правосуб’єктності «м’яких організацій» залишається
дискусійним, як і питання правової природи та належності до джерел
міжнародного права актів «м’якого права», які широко використовуються в
діяльності останніх.
Класифікація м’яких організацій не є усталеною:
іноді їх аналіз обмежується структурами міждержавного характеру (наприклад,
Група-7, Група-20, БРІКС),
іноді до їх складу зараховують також міжнародні недержавні регулярні форуми
у сфері економіки та регулярні зустрічі провідних політиків і державних діячів,
бізнесменів та експертів (Римський клуб, Більдербергський клуб тощо).
До «м’яких організацій», що мають найбільший вплив на міжнародно-
правове регулювання глобальних економічних відносин, належать,
зокрема,
Група-7 (G-7 від “Group of seven”), що створена як відповідь на кризові явища
в міжнародній економіці на початку 1970-х років, функціонувала спочатку як
дискусійний майданчик для міністрів фінансів, а згодом у формі регулярних
самітів лідерів країн, що входять до її складу (США, Канада, Японія, Франція,
Велика Британія, Німеччина, Італія, Росія з 1998 до 2014 р.),
і Група-20 (G-20), що представляє 19 із найбільших економік світу та
Європейського Союзу, 90% світового ВНП, 80% світової торгівлі (включаючи
внутрішню торгівлю у ЄС) і дві третини населення світу. Групу-20 визначають
як найбільш авторитетне міжнародне утворення у сфері глобального фінансово-
економічного регулювання та реагування на світові економічні виклики й
кризові явища, ефективний механізм багатостороннього макроекономічного
координування, що справляє значний вплив на порядок денний світової
економіки. G-20 є платформою для зустрічі шерп, міністрів фінансів і голів
центробанків, на заключній стадії є самітом голів держав та урядів відповідних
країн.
Прикладом м’яких організацій у сфері міжнародної економіки
регіонального характеру можна вважати
АТЕС (Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, The Asia-Pacific
Economic Cooperation, APEC) – форум економік Тихоокеанського узбережжя,
що нині об’єднує 21 учасника,
БРІКС (BRICS, від Brazil, Russia, India, China, South Africa) – групу найбільших
за площею та населенням країн, що розвиваються,
МІКТА (від Mexico, Indonesia, South Korea, Turkey, Australia) – групу з п’яти
так званих «середніх» держав, утворену порівняно нещодавно (2013 р.).
«М’які організації» впливають також на формування окремих галузей
міжнародного економічного співробітництва, особливо у сфері міжнародних
фінансових відносин. Найбільш поширеним прикладами є
 Паризький клуб (Paris Club)
 Лондонський клуб (London Club).

Ще одна впливова організація у сфері міжнародних фінансів (а саме

міжнародного співробітництва в боротьбі з відмиванням доходів, отриманих
злочинним шляхом), яка за умови відсутності договору про її створення
набуває ознак «м’якої організації», –
ФАТФ (Financial Action Task Force on Money Laundering (FATF). Як зауважує І.
Кудас, аналіз історії її створення, правові підстави діяльності, форми прийняття
рішень, контроль за їх виконанням, заходи впливу тощо становлять науковий і
практичний інтерес принаймні у 2-х напрямах:
а) вплив на багатосторонній правотворчий процес недержавних акторів і
б) нові форми регулювання міжнародної банківської діяльності. Натепер Сорок
рекомендацій ФАТФ у поєднанні з Дев’ятьма спеціальними рекомендаціями
щодо боротьби з фінансуванням тероризму становлять набір мінімальних
стандартів, застосування яких необхідне для успішної протидії відмиванню
доходів і фінансуванню тероризму.
Рекомендації ФАТФ включають заходи, що передбачають:
а) кримінальне переслідування відповідних дій,
б) організацію превентивного контролю у фінансових установах і деяких інших
структурах,
в) створення підрозділів фінансової розвідки;
г) міжнародне співробітництво компетентних органів. Не маючи статусу
міжнародного правового акта, рекомендації на практиці отримали загальне
визнання як універсальні міжнародні стандарти ПВД/ФТ.
Діяльність soft organization тісно пов’язана зі зростанням ролі та значення актів
м’якого права (soft law) у міжнародному економічному праві, більше того
«м’якоправовой» характер рішень зазначених організацій визначають як одну з
їх суттєвих ознак
 Причини збільшення кількості та впливу міжнародних неурядових
організацій є:
 Виникнення глобальних проблем, вирішення яких потребує не тільки
концентрації зусиль та спільних заходів міжнародного співтовариства
держав, але й залучення світового громадянського суспільства
 Активізація демократичних процесів у сфері внутрішніх та міжнародних
відносин
 Поширення світового руху, спрямованого на захист загальнолюдських
цінностей та недостатні можливості окремих держав та міжнародних
організацій щодо дієвого розв’язання проблем сьогодення
 Посилення громадського контролю над процесом розробки й прийняття
міждержавних рішень щодо забезпечення захищеності життєво важливих
інтересів людини та суспільства у разі появи нових викликів та загроз
глобалізації

Міжнародні неурядові організації забезпечують розширення віративності і

гнучкості політики держав, пропонують такі варіанти дій і рішень, які раніше
не розглядалися і не аналізувалися, допомагають політикам краще зрозуміти
сутність і особливості тієї сфери діяльності, за яку вони несуть
відповідальність, а також зрозуміти завдання, що потребують вирішення з
точки зору громадян.
Організаційні питання вирішуються і поза межами традиційних міжурядових
каналів, на самостійно створених аренах разом з іншими неурядовими
організаціями.

2. «Велика сімка» у міжнародних відносинах.

Учасники:
США, Японія, Німеччина, ВБ, Франція, Італія, Канада.
Допомога Україні
Сукупний потенціал
Мають 40% голосів в МВФ
США, ВБ, Франція – члени РБ ООН, Ядерного клубу
Модель союзу рівних:
1) Вразливість незахищеності держав
2) Всі учасники – демократія

Особливості створення:
Ключовою метою створення «Сімки», як задекларовано в першому комюніке
1975 р., був захист відкритої демократії в самих країнах-членах і просування її
цінностей, свободи особистості й соціального прогресу в глобальному
масштабі. «Група семи» на принципах демократії розпочала свою роботу,
сприяючи відстороненню комуністів від влади в Іспанії (1975), Італії (1976) і
Франції. Водночас форум сприяв посиленню кампанії проти режиму апартеїду
в Південній Африці. У 1989 р. «Сімка» сприяла мирному руйнуванню
Радянського Союзу, радянського блоку і встановленню демократичних режимів
70-ті рр. 20 ст.
Причини виникнення:
1) Нафтова криза 1973р. (попит був менший, ніж пропозиція). ОПЕК зменшила видобуток
2) Державам потрібно було координувати політику щодо СРСР
3) Надмірна бюрократизація міжнародних відносин
4) Розширення ЄЕС

1974 р. – зібрання міністрів фінансів для вирішення міжнародної економічно\

ситуації
1975 р. – пропозиція зібрання глав держав від французького президента і
німецького канцлера
Перший саміт – зібралися всі, крім Канади.
1976 р. Канада долучилася до роботи клубу.
1977р. – ЄЕС була запрошена як виразник інтересів своїх членів
– еволюція самітів «Групи семи» у 1970–1980-х рр. мала два етапи, що
докорінно відрізнялись один від одного; якщо перший уособлював прагнення
стабілізації макроекономічного дисбалансу світу, то другий етап відкрив
ініціативу щодо групового вирішення міжнародних політичних питань;
розширення порядку денного самітів до кінця 1980-х рр. визначило два
напрямки діяльності «Сімки»
– обговорення проблем регіональної та глобальної стабільності; «Група семи»
дедалі частіше брала на себе глобальну відповідальність за функціонування
міжнародної системи;
– ефективність роботи в рамках «Клубу» на першому етапі була незначною та
вузькоспеціалізованою, а зміна політичного істеблішменту форуму в 1980-х рр.
обумовила запеклі дискусії з проблем локальних конфліктів, тероризму,
роззброєння тощо;
– основною метою, проголошеною за круглим столом «Групи семи» у 1980-х
рр., став конструктивний діалог між Сходом та Заходом, шлях до якого
пролягав через терени «холодної війни»; наприкінці 1980-х рр., коли відбувався
демонтаж «біполярного світу» та успішні демократичні революції, «Група
семи» показала себе як ефективний орган прийняття рішень;
– консенсус семи найвпливовіших держав світу динамізував колегіальний
вплив на міжнародну політику, стабілізацію «гонки озброєння» та придушення
агресії в Афганістані; результативною була робота у сфері боротьби з проявами
тероризму; найбільш важкими для врегулювання стали локальні конфлікти,
адже сфери інтересів семи країн не завжди були ідентичними, у результаті чого
рішення щодо більшості локальних конфліктів мали загальний характер;
– «Сімка» запровадила новий вид міжнародної заяви; вона актуалізувала
проблему та ставила за мету її вирішення, надаючи міжнародним організаціям
координаційні завдання; «Група семи» позиціонувала себе інтелектуальним
центром міжнародного врегулювання.
Механізми співпраці:
 Саміти
 Заходи на міністерському рівні

На практиці ЄС має важливе значення, але має гостьовий статус

Стратегії формування і розвитку таких провідних країн, як США,
Великобританія, Канада, Німеччина, Франція, Італія та Японія мають свої певні
особливості. Ці стратегії засновані на моделі певного економічного розвитку в
тій чи іншій країні. Загальними закономірностями в розвинених країнах є те,
що механізмом їх дії є розвинена ринкова економіка, а також застосування
інноваційних моделей розвитку. Країни «Великої сімки» вирізняються з-поміж
інших притаманним їм глобальним лідерством. Тому варто насамперед
розглянути фактори, які впливають на досягнення країною статусу глобального
лідера.
Першим і досить вагомим чинником є передова економіка, яка визначається
не лише високим рівнем ВВП, але також і значенням країни на світовому ринку
торгівлі товарами та послугами, участю іноземних інвестицій у капіталі країни.
Також важливими є капіталовкладення у провідні галузі промисловості, які
можуть впливати та світову економіку.
Основним джерелом передової економіки є здібності людей, тобто
інтелектуальний капітал. Цей фактор забезпечує зростання виробничого
потенціалу без відповідних витрат на сировинні ресурси.
Тобто особливістю передової економіки є, зокрема, інвестиції в людський
капітал, удосконалення сфери соціального обслуговування та
забезпечення.
Не менш важливу роль у формуванні країн-лідерів відіграють інновації. Центр
новин ООН визнав Великобританію, США, Швейцарію, Німеччину,
Нідерланди та Швецію світовими лідерами у сфері інновацій. Слід відзначити,
що пріоритетними напрямами розвитку інноваційної діяльності для Німеччини,
США та Великобританії є проведення космічних досліджень, розвиток
енергетичної галузі, сфери охорони здоров’я, біо- та нанотехнологій,
інформаційні та комп’ютерні технології.
Лідером у світовій економіці залишаються Сполучені Штати Америки.
Так, розмір номінального ВВП шести аналізованих країн становив 17 237,7
млрд. дол. США, а Сполучених Штатів Америки – 19 362,1 млрд. Отже, за цим
макроекономічним показником США перевершує Японію майже у 4 рази,
Німеччину – у 5,3 раза, Францію і Великобританію – у 7,5 раза, Італію – у 10
разів, а Канаду – в 11,8 раза. США перевершує вище названі країни і за
розміром ВВП в розрахунку на душу населення. Це лідерство забезпечується
насамперед перевагою СЩА над іншими країнами як за масштабами і
багатством ринку, так і за рівнем на- уково-технічного розвитку та високим
ступенем насиченості господарства інформаційними технологіями. Найвищий
рівень ВВП у світі свідчить, що США витрачають більше будь-якої іншої
країни на поточне споживання та інвестиції.
Основними джерелами ВВП у США є:
інноваційні високотехнологічні продукти, фінансові послуги, також
виробництво бензину, машин, верстатів, техніки, авіабудівні та аерокосмічні
товари, електроніка, телекомунікації, продукти хімічної промисловості,
споживчі товари, видобуток корисних копалин.
Друге місце за рівнем ВВП займає Японія.
Вона являє собою велику острівну країну практично без природних паливних
ресурсів. Такий рівень розвитку забезпечується побудовою економіки країни
на так званих «трьох китах» – високих технологіях, туризмі та розвиненій
структурі експорту й імпорту.
Серед основних джерел ВВП – електронне обладнання, транспортне
машинобудування, автомобілебудування і суднобудування.
Третю позицію займає Німеччина.
У 2017 році обсяг ВВП збільшився на 174 млн. дол. США, основною причиною
цього явища було те, що жителі збільшили свої витрати на 1,9%, тоді як уряд
країни збільшив видатки на 2,8%. І додатково збільшилися інвестиції в країну.
Економічний підйом Франції у 2017 році був забезпечений зростанням
споживчих витрат. Взагалі Франція – високорозвинена ядерна і космічна
країна. Провідна галузь промисловості – машинобудування. Розвинуті
електротехнічна і радіоелектронна промисловість, а також хімічна,
нафтопереробна і нафтохімічна промисло вість, що забезпечує їй четверте місце
за розміром ВВП серед аналізованої групи країн.
П’яте місце займає Великобританія, вона «підкріплюється» сферою
фінансових послуг та промисловістю, зокрема гірничодобувною – 2,2% ВВП.
Не менш важливу роль відіграє видобування нафти і газу з Північного моря, що
значно зменшує витрати держави.
За останнє десятиліття Італія, яка посідає шосте місце серед країн «Великої
сімки», пройшла дві рецесії, збільшила свій зовнішній борг, а тому рівень її
ВВП відновлюється досить повільно. Невисокий рівень ВВП характеризується
великою часткою безробітних та нерівномірністю в доходах між індустріально
розвинутою північною частиною та кризовим станом на півдні країни.
Щодо Канади, то її рівень ВВП у 2017 році збільшився на 0,7% порівняно з
2016 роком. Це було зумовлено зменшенням інвестицій в основний капітал
компаній, спадом у гірничій та нафтодобувній галузях та зменшенням експорту
країни [6]. Не менш важливими економічними показниками значної ролі країн-
лідерів світового господарства у сучасних міжнародних економічних
відносинах є частка країн у світовому експорті товарів та послуг, що
відображає табл.
Економічно розвинені країни входять до складу «Великої сімки», відіграють
значну роль у світовому господарстві та міжнародних економічних відносинах,
що зумовлено найвищими частками ВВП в аналізованих країнах, а також
рівнем технологічного прогресу.
Разом ці країни можуть впливати на політику в офіційних світових
інститутах.
Наприклад, майже 50% голосів у Світовому банку і Міжнародному
валютному фонді належить саме цим країнам-лідерам. Вони мають і
величезний вплив у Світовій організації торгівлі і Раді Безпеки Організації
Об'єднаних Націй. Варто відзначити, що саме через ці формальні міжнародні
інститути реалізуються рішення «Великої сімки». Вплив країн-лідерів на
розвиток світового господарства зумовлений також розвитком та
спеціалізацією економіки кожної з них. Протягом тривалого часу лідером у
світовій економіці залишаються Сполучені Штати Америки. Це лідерство
забезпечується значними інвестиціями у сферу інновацій, розвиненими
зв’язками з іншими країнами щодо експорту та імпорту товарів і послуг, а
також високим рівнем розвитку економіки. Якщо говорити загалом про всіх
учасників «Великої сімки», то слід наголосити на тому, що у цих країнах
наявний досить великий потенціал науково-технічних досліджень, що
відіграє помітну роль у сучасному світовому господарстві.
Остання та майбутня ротація голови G7 виглядає наступним чином:
 США в 2020 році
 Великобританія в 2021 році
 Німеччина в 2022 році
 Японія в 2023 році
 Італія в 2024 році.

3.БРІКС у міжнародних відносинах.

БРІКС – концерт незахідних держав. Створений на противагу групі семи.
Учасники: Бразилія, росія, Індія, Китай, Південна Африка.
Історія
2006р. – започатковано формат
Петербурзький саміт – зібрання міністрів економіки
2009р. – зустріч глав держав БРІК
2011р. – сформувався БРІКС, після вступу Південної Африки
Сукупний потенціал:
Китай, росія – ядерний клуб, Індія – неофіційна ядерна зброя, Бразилія –
відмовилась від ядерного потенціалу.
Клуб – неоднорідний.
Форма співробітництва – діалоги, саміти.
Банк «Новий банк розвитку» позиціонує себе як альтернативу до МВФ.
Ключова роль Китаю.
У 2011 році частка країн БРІКС у світовому валовому внутрішньому продукті
(ВВП) становила близько 25%, на них припадає майже 8% глобальних
економічних ресурсів. Країни БРІКС – це 30% світової території, на якій
проживає 45% населення світу. Зазначені країни забезпечили збільшення
показника світового економічного зростання на 50% за останні десять років.
Країни БРІКС є країнами, що динамічно розвиваються, із інноваційними
методами управління, стійкістю до кризових явищ, країнами, що є ключовими
гравцями в міжнародній торгівлі.
Об’єднання належить до «дипломатії клубів», оскільки не має штаб-квартири та
статутних документів, головування відбувається по черзі завдяки щорічній
ротації.
Механізми співпраці в межах БРІКС – це консультації з широкого кола питань
через зустрічі лідерів держав і міністрів та практична співпраця через різні
багатосторонні формати в галузях торгівлі, фінансів, енергетики, охорони
здоров’я, освіти, науки й технологій, сільського господарства, навколишнього
середовища, технологічних катастроф, боротьби з корупцією, наркотрафіком та
консультацій з різноманітних соціальних проблем. БРІКС не є блоком вільної
торгівлі, але члени об’єднання координують роботу з фінансових та
економічних питань, зокрема 2014 р. створили Новий банк розвитку (NDB) для
координації позик на інфраструктуру (його очолює колишня президентка
Бразилії Ділма Русоф). Тоді ж був створений Пул валютних резервів для
проведення розрахунків між країнами в національних валютах. Обидва
механізми розглядаються як альтернативні до структур МВФ і Світового банку,
котрі, на думку членів БРІКС (держави об’єднання мають лише 15 % голосів у
головній фінансовій інституції ООН – Міжнародному валютному фонді),
занадто орієнтовані на США,
На момент початку 15-го саміту БРІКС 23 держави офіційно подали заявку на
приєднання до об’єднання, до речі, першими минулого року це зробили Іран та
Аргентина. Після ухвалення рішення про допуск до БРІКС нових членів на
початку цього року ще 20 країн озвучили своє бажання доєднатися (коло
охочих зросло до понад 40 держав Азії, Африки та Латинської Америки).
Основні фактори, що перешкоджають розвитку об’єднання БРІКС.
Історичні передумови та культурна спадщина.
Росія за своєю культурою та історичним минулим є східноєвропейською
державою.
Китай – країна консервативних порядків із великою унікальною історією й не
менш великою культурою буддизму, конфуціанства та ісламу.
Індія – країна з багатонаціональною історією розвитку цивілізацій, що є однією
з основних сил, яка протидіє в боротьбі інтересів з Китаєм.
Бразилія сформувалася на засадах португальської імперії і культури, країна
католицизму.
Південно-Африканська Республіка – країна із вистражданою історією та
традиційною культурою корінних народів, що має риси європейської культури,
започаткованої за часів британської колонізації.
Усі ці країни мають різні передумови для спільного стратегічного планування і
розвитку
Політичні системи.
Більшість країн угруповання є демократичними державами, але з різними
формами демократії.
Якщо політичні системи Індії та Бразилії мають спільні риси – це країни з
республіканською формою правління і демократичною системою західного
типу, то демократія у ПАР та Росії має різні основи для побудови. Хоч
державний устрій Південно-Африканської Республіки містить елементи
федералізму, що об’єднує її з Росією, в основі демократії ПАР – сформовані
історично расові протиріччя. Демократія Росії має своєрідну власну форму,
адже історичні відносини наклали відбиток і визначили риси централізованого
правління в державі. Правлячою партією Китайської Народної Республіки є
єдина Комуністична партія, що є характерною відмінною рисою Китаю
порівняно з політичними системами угруповання.
Економічні структури.
Протиріччя серед політичних діячів та науковців відбуваються з приводу
відмінностей у структурі економіки. Росія є постачальником енергоресурсів,
природними ресурсами багата й ПАР, Китай – виробник дешевої готової
продукції, Індія спеціалізується на послугах, найсильніша ланка Бразилії –
фермерське господарство.
Вектори спрямування зовнішніх відносин.
Росія, зважаючи на свою історію, тяжіє до пострадянських країн і
Європейського Союзу. Китай та Індія відіграють провідну роль серед
азіатських країн. Бразилія найбільш близька до США. ПАР, де триває період
виходу на світову політичну арену, має декілька векторів у зовнішній політиці.
КНР – могутня держава з неабиякими конкурентними перевагами та
ресурсними резервами. Вона не поспішає докладати зусиль і формально
відстоювати інтереси того чи іншого угруповання. Метою цієї країни є
глобальний розвиток та кооперація у світовому масштабі.
Вступ до БРІКС Індії – це шлях до самоствердження та укріплення позицій
країни у світі. Незважаючи на суперечливі відносини з Китаєм, участь у БРІКС
надасть Індії можливість мати голос і відстоювати свої інтереси при прийнятті
рішень у МВФ та інших міжнародних організаціях.
Бразилія, як і Індія, також націлена на укріплення своїх позицій у світовому
масштабі, хоч історично відбувається тяжіння Бразилії до США як у
політичному, так і економічному сенсі.
Участь ПАР у БРІКС – визнання світовою спільнотою значущості
Африканського континенту у формуванні глобальних стратегій розвитку. ПАР
як найбільш економічно розвинутий регіон Африки має за мету подальший
розвиток економічної сфери та отримання права голосу країни у прийнятті
рішень світового масштабу.
Отже, кожна із країн формату БРІКС має власні пріоритети розвитку і
конкурентні переваги, на яких будується економічна політика цих країн.
Асиметрії в економічній структурі можуть слугувати перевагами для
об’єднання.
Бразилія дуже багата такими ресурсами, як кава, соя, цукровий очерет, залізна
руда і нафта.
Росія відома своїми великими покладами нафти, природного газу та корисних
копалин.
Індія є потужним постачальником послуг із зростанням виробничої бази, а
Китай – країна з висококваліфікованою робочою силою і відносно низькими
витратами на заробітну плату.
Південна Африка є 26-ю за величиною економікою у світі. Вона – найбільший
світовий виробник платини та хрому, володіє найбільшими серед відомих у
світі запасами марганцю, металів платинової групи, хрому, ванадію і
алюмосилікатів
Саме ці сильні сторони країн БРІКС є підґрунтям для побудови міцної
організації – об’єднання країн. Основою для формату БРІКС є економіки
внутрішнього попиту Індії та Бразилії і сталі потужні зовнішні зв’язки Росії та
Китаю. Перспективою для розвитку угруповання є велика ресурсна база і
нерозкритий потенціал ПАР. Таким чином, кожна із країн, об’єднуючись,
вбачає у кооперації ефективний розвиток власної економіки та можливість
впливати на рішення з глобальних питань і формування світобудови.
У сучасній міжнародній системі ідея об’єднання країн БРІКС частково
сприймається як форма протистояння США або альтернатива «вісімці» чи
«двадцятці». Незважаючи на неоднозначні оцінки експертів та політичних
діячів, група БРІКС уже неодноразово проводила зустрічі з метою обговорення
спільних проблем.
Перший офіційний саміт групи відбувся у 2006 році в Єкатеринбурзі (Росія).
Результатом першого саміту стала спільна заява країн – лідерів БРІК щодо
майбутніх перспектив співпраці. На саміті прийнято окремий документ щодо
глобальної продовольчої безпеки
Участь у самітах перетворилася на звичну практику для країн БРІК, і
наступного, 2010 року другий саміт було проведено у Бразилії. Протягом
року між країнами встановилися надійні партнерські відносини згідно з
визначеними на першому саміті пріоритетами розвитку. Результатами другої
зустрічі стало висунення більш конкретних цілей та завдань щодо майбутнього
співробітництва. Було обговорено спільні дії з глобального управління,
міжнародних економічних і фінансових питань, міжнародної торгівлі,
сільського господарства, енергетики, боротьби з бідністю, змін клімату,
тероризму та ін.
Згідно з рішенням зустрічі міністрів іноземних справ (березень 2010 р.), у
лютому 2011 р. до складу БРІК було прийнято Південно-Африканську
Республіку. Після її приєднання назва групи змінилася на «БРІКС» (від англ.
«South Africa» – «Південна Африка»; додали літеру «S» – «BRICS») [6].
Вагомим внеском у розвиток та укріплення позицій БРІКС стало прийняття
декларації за підсумком третього саміту країн в Індії, що відбувся у 2011 р.
Країни визнали групу «однією з головних платформ діалогу і співпраці у
сферах економіки, фінансів та розвитку». Згідно з декларацією країни
підтвердили, що працюють на принципах відкритості, солідарності й
взаємодопомоги, і підкреслили, що їхні дії не налаштовані на протистояння
будь-якій третій стороні
Декларація, прийнята в м. Санья у 2011 р., визначила країни БРІКС як групу
прогресивно діючих країн у всіх сферах глобального управління, зокрема у
питаннях фінансової системи та політичного спрямування.
Саміт БРІКС 2023 року відбувся у Південно-Африканській Республіці. Зустріч
проходила на тлі посилення безпекових загроз світу, що виникли внаслідок
російсько-української війни. Основним наслідком роботи саміту стало рішення
про розширення об’єднання за рахунок шести нових членів.
Питання стосовно розширення БРІКС стало одним з центральних серед
тих, які учасники саміту обговорювали, і лідери країн визнали, що опинилися
на роздоріжжі щодо майбутньої перспективи збільшення групи. Формулу
розширення «БРІКС +» запропонував 2017 р. Китай, на саміті її офіційно
прийняли як нову назву об’єднання.
Проте ставлення до розширення формату з боку партнерів по БРІКС
неоднозначне, суттєвою є різниця між індійським та китайським підходами.
Так, приєднання до БРІКС Саудівської Аравії, Туреччини та Єгипту
розглядається як можливість розширення економічного й політичного впливу
об’єднання у світовому вимірі. Крім того, БРІКС пропонує привабливу
платформу для країн, які сьогодні фактично виключені з глобальної системи
(наприклад, Іран та Венесуела).
Прогнози щодо геополітичного майбутнього БРІКС сильно відрізняються.
Деякі експерти припускають, що утворення БРІКС може обігнати економіку G7
до 2027 року або до 2050 року.
Також існують сценарії розширення БРІКС за рахунок Туреччина або Індонезії,
що є мало ймовірним за умови їхньої тісної співпраці з США та країнами ЄС.
До внутрішнього чиннику потрібно віднести ініціативи країн-членів щодо
розширення формату діяльності, тоді як зовнішній вплив пов’язаний з
можливим загостренням відносин з країнами Європи та/або США, що може
стати причиною трансформації формату БРІКС у міжнародну організацію.
Таким чином, у перспективі можна спрогнозувати декілька варіантів розвитку
геополітичних стремлінь країн-членів – поглиблення інтеграційної взаємодії у
рамках БРІКС, ініційованих російською стороною, за умови введення
наступних хвиль санкцій проти РФ у зв’язку з загостренням україно-російських
відносин; не можливість проведення започаткованої економічної стратегії країн
БРІКС внаслідок загострення внутрішнього політико-економічного становища
у РФ. Найбільш футуристичними здаються сценарії часткового само
відсторонення Китаю від глибоких перетворень у рамках БРІКС задля
збереження балансу сил на рівні трикутника США-ЄС-Китай, оскільки
жодному з центрів сили не є бажаним одноосібне лідерство РФ, а також
сценарій ініціювання одним з світових центрів сили загострення економічних
або територіальних відносин між країнами-членами БРІКС задля недопущення
консенсусу в рамках об’єднання.
БІЛЬДЕБЕРЗЬКИЙ КЛУБ Та його діяльність
Більдерберзька група, також Більдерберзька конференція або Більдерберзький
клуб — щорічна приватна конференція, в якій беруть участь від 120 до 150 осіб
європейської та північноамериканської політичної еліти, експерти з
промисловості, фінансів, наукових кіл та засобів масової інформації, створена в
1954 році.
Проводиться в дорогих готелях по всьому світу — найчастіше в Європі, а кожні
чотири роки — в Канаді або США. Участь у конференції відбувається тільки за
особистими запрошеннями. Деякими коментаторами організація трактувалася
як таємний світовий уряд.
Актив цього клубу об'єднує 383 людини, з них 128 (одна третина) —
американці, а решта — європейці й азіати (японці, корейці, сингапурці,
представники Тайваню і Гонконгу). Штаб-квартира Більдербергського клубу
розташована в Нью-Йорку, в приміщенні Фонду Карнегі.
З моменту своєї інавгураційної зустрічі в 1954 році щорічна Більдерберзька
зустріч була форумом для неформальних дискусій для сприяння діалогу між
Європою та Північною Америкою. Щороку бл. Взяти участь у Зустрічі
запрошено 130 політичних лідерів та експертів із промисловості, фінансів,
праці, наукових кіл та ЗМІ. Приблизно дві третини учасників походять з
Європи, а решта – з Північної Америки; одна третина від політики та уряду,
решта – від інших сфер. Зустріч є форумом для неформальних обговорень
основних питань. Зустрічі проводяться згідно з Правилами Chatham House, які
стверджують, що учасники можуть вільно використовувати отриману
інформацію, але ані особа, ані приналежність доповідача(ів) чи будь-якого
іншого учасника не можуть бути розголошені. Завдяки приватному характеру
Зустрічі учасники беруть участь як особи, а не в будь-якій офіційній якості, і,
отже, не зв’язані умовностями свого офісу чи попередньо узгодженими
позиціями. Таким чином, вони можуть виділити час, щоб вислухати,
поміркувати та зібрати ідеї. Немає детального порядку денного, не
пропонуються резолюції, не проводиться голосування та не публікуються
політичні заяви.
69-та Більдерберзька зустріч проходила з 18 по 21 травня 2023 року в Лісабоні,
Португалія.
69-та Більдерберзька зустріч відбудеться 18-21 травня в Лісабоні, Португалія

ЛІСАБОН, 18 травня 2023 р. – 69-та Більдерберзька зустріч відбудеться з 18 по

21 травня 2023 р. у Лісабоні, Португалія. Свою участь підтвердили близько 130
учасників з 23 країн. Як завжди, була запрошена різноманітна група політичних
лідерів та експертів з промисловості, фінансів, наукових кіл, працівників та
ЗМІ.
Основні теми для обговорення цього року:
 ШІ
 Банківська система
 Китай
 Перехід енергії
 Європа
 Фіскальні виклики
 Індія
 Промислова політика і торгівля
 НАТО
 Росія
 Транснаціональні загрози
 Україна
 Лідерство США

Мета - Більдерберзькі зустрічі забезпечують приватну, неформальну

атмосферу, в якій ті, хто впливає на національну політику та міжнародні справи
на Заході, можуть познайомитися один з одним і обговорити без зобов’язань
свої спільні проблеми.
Зміни у світовій політиці, що відбулися на початку 1950-X років, зумовили
необхідність створення організації, яка б стала форумом для обговорення й
розв'язання глобальних проблем.
Так, із 29 до 31 травня 1954 р. в готелі «Більдерберг» (м. Остербеке,
Нідерланди) відбулася конференція за участю представників різних країн. Це
були неофіційні обговорення актуальних на той момент питань. Ця зустріч
Більдерберзького клубу була першою, вона заклала фундамент для наступних
засідань аж до сьогодення.
У 1954 p. були присутні Дж. Рокфеллер, президент Фонду Карнегі Д. Джонсон
та ін. Тоді ж прийнято низку документів, у яких формулювалася програма
створення нового світового порядку, також певні пункти стратегічної
діяльності Заходу щодо СРСР і країн третього світу, покращення взаємодії
європейських країн i США [13].
До Більдерберзького клубу входять найвпливовіші представники політики,
фінансової сфери, медіа, бізнесу, аналітичних центрів, державного управління
тощо.
У середньому кількість осіб, які присутні на зустрічах, коливається від 120 до
150. Найбільша частка членів клубу — американські (США, Канада) i
європейські. Також є представники 3 Китаю, Японії, Туреччини, Росії тощо.
Участь у конференції можлива лише за особистими запрошеннями. Дату,
час у запрошеннях не вказують. Місце проведення оголошують практично за
кілька днів до початку переговорів. Конференція є неофіційною, i3
невимушеною атмосферою. На цих переговорах відсутні порядок денний,
процес голосування. Немає жодних офіційних документів та політичних заяв.
При цьому забезпечено строгу конфіденційність. Заборонено відео- й
аудіозапис. Згодом усі обговорені питання оформлюють у звіт, який надається
кожному учаснику. Країна, яка приймає гостей, повинна створити ефективну
систему безпеки. На зустріч не допускають пресу. Зазвичай, про конференцію
на загал дізнаються після її проведення.
Із моменту заснування клубу й дотепер практично нічого достеменно невідомо.
Проте у 2009 р. в мережі Інтернет з'явився офіційний сайт Більдерберзького
клубу, у якому зазначено мету, керівний орган, останні конференції, тематику
обговорень й учасників. Сайт розроблено в Нідерландах. Аналіз вебсторінки
свідчить, що сайт не є особливо популярним. Найбільша кількість відвідувачів
-- користувачі зі США (12,8 %) та Німеччини (7,1 %). Чисельність відвідувачів
чоловічої статі переважає жіночу.
Органом управління клубу є Керівний комітет (Steering Committee), до якого
входить близько 35 осіб. він готує програми конференції та визначає склад
учасників. Нинішній голова комітету - А. де Кастрі, глава президії французької
компанії АХА, найбільшого страхового концерну. Поточну роботу клубу між
засіданнями забезпечує Консультативний комітет (Advisory Committee), що
складається i3 10 осіб. Членів клубу обирають на чотири роки. Фактичним
керівником Більдерберзького клубу є Д. Рокфеллер (голова Консультативної
групи). Штаб-квартира організації розміщена в приміщенні фонду Карнегі в
НьюЙорку [24]. Серед найвідоміших учасників клубу можна назвати Б.
Клінтона, M. Тетчер, Б. Обаму, Г. Кіссінджера, 3. Бжезінського, Ротшильдів.
Протягом існування клубу відбувалася 61 конференція. Вони проводились у
багатьох країнах (Нідерландах, Франції, Канаді, США, Німеччині, Шотландії,
Туреччині, Греції, Бельгії, Іспанії, Швейцарії Данії, Австрії та ін.). Але лідирує
3a кількістю проведених конференцій Великобританія. На зустрічах останніх
років почалось обговорення нових викликів для суспільства: інформаційна
безпека, кібер-технології, проблеми мережі Інтернет, соціальні мережі тощо.
- Фактичним керівником є Д. Рокфеллер.
Чітко розмежована структура клубу, власне фінансування.
ЧЄРЗЗ велику ТЗЄМНИЧ]СТЬ важко ОЦіНЮВаТИ діяльність
Більдерберзького клубу. Проте, зважаючи на відкриту інформацію, можна
стверджувати, що мета клубу - сприяння діалогу й ефективної співпраці
Америки та країн Європи, розв'язання глобальних проблем міжнародного
співтовариства.
I3 часом змінювалися теми обговорення на конференціях: від повоєнної
відбудови світу до глобалізаційних процесів, науково-технічного та
інформаційного прориву. Офіційно відомо, де й коли проводяться зустрічі, хто
є учасниками, які теми обговорюються. Зустріч ретельно охороняється,
журналісти не допускаються. Проте немає жодної інформації, про що саме
говорили на конференції, та невідомо про рішення, результати. У конференції
беруть участь близько 120-150 осіб. Здебільшого це постійні члени та
запрошені впливові люди в різноманітних сферах залежно від порядку денного.
Західні дослідники й особи, які хоча б раз відвідували зустрічі, стверджують,
що в клубі немає нічого особливого, тим більше змови чи намагання створити
світовий уряд.
У той час як проросійські експерти й конспірологи, доводять, що
Більдерберзький клуб, за яким нібито стоять США разом i3 НАТО, - це
справжнє зло, яке хоче створити «світову імперію», привласнити обмежені
ресурси, штучно зменшувати кількість населення Землі, послабити вплив Росії
на міжнародній арені.
Щодо пересічних громадян, то більшість навіть і не знає про існування такого
клубу. У сучасному світі важко уявити організацію, яка б змогла повністю
контролювати всі процеси глобального масштабу. Такі структури могли б бути
ефективними лише на регіональному рівні, проте нетривалий час. У такому
різноманітті країн, культур, ідеологій, релігій створити щось на зразок
світового уряду практично нереально.
Отже, Більдерберзький клуб поки що залишається неофіційною
міжнародною конференцією найбільш впливових людей світу для
обговорення актуальних питань.

1.Наркотичні речовини: визначення, класифікація, історія

споживання.
 ВИЗНАЧЕННЯ
Наркотики – це група речовин різної хімічної природи, які здійснюють
стимулюючий, пригнічуючий або галюциногенний вплив на центральну
нервову систему
психотропні речовини – речовини природні чи синтетичні, препарати,
природні матеріали, включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів;
прекурсори наркотичних засобів і психотропних речовин – речовини, які
використовуються для виробництва, виготовлення наркотичних засобів,
психотропних речовин, включені до Переліку наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів;
Стимулятори — це клас психоактивних речовин, які прискорюють
передавання повідомлень між мозком і тілом. Механізм дії стимуляторів
полягає насамперед у посиленні активації природних стимулюючих шляхів у
мозку, зокрема, підсилення функції норадреналіну, адреналіну та дофаміну.
Стимулятори можуть бути отримані з рослин (наприклад, кокаїн), синтезовані в
лабораторії (наприклад, амфетаміни та метамфетаміни) або напівсинтезовані.
Стимулятори можуть змусити людину відчувати себе більш збудженою,
пильною, впевненою або енергійною через збудження центральної нервової
системи.
Найбільш поширеними стимуляторами є амфетаміни, метамфетаміни
(таблетований та кристалічний), кокаїн, синтетичні катинони, екстазі.
Психоделіки (галюциногени) — це клас психоактивних речовин, які
викликають зміни сприйняття, настрою та когнітивних процесів. Галюциногени
можуть бути рослинного походження (деякі гриби та рослини, наприклад,
шавлія, та їх екстракти) або можуть бути синтезовані.
До галюциногенів можна віднести ЛСД, псилоцибін, мескалін, 251-NBOMe.
Дисоціативи — це клас галюциногенних препаратів, який характеризується
викривленим чуттєвим сприйняттям і відчуттям відокремленості або
відстороненості від оточення та себе.
До таких препаратів можна віднести кетаміни, PCP (фенциклідин), DXM
(дексометорфан). Усі ці речовини містяться у фармацевтичних препаратах
(рецептурних та без) і застосовуються в медицині та ветеринарії.
Канабіноїди — це будь-яка хімічна речовина, незалежно від структури чи
походження, яка приєднується до канабіноїдних рецепторів тіла та мозку й має
подібну дію до тих, що виробляються рослиною Cannabis Sativa. Три типи
канабіноїдів, які вживають люди, є рекреаційними та синтетичними. Зазвичай
використовується у формі висушеного листя та бруньок, висушеної смоли
(гашиш) та концентрату.
Найпоширеніші препарати: канабіс, синтетичні канабіноїди, канабідіол.
Опіоїди — загальний термін, який стосується опіатів та їх синтетичних
аналогів, які можуть бути повністю або напівсинтезовані. Цей клас
психоактивних речовин у природі міститься в рослині опійного маку. Можуть
викликати різноманітні ефекти, включно з полегшенням болю, також можуть
викликати в деяких людей відчуття розслабленості, щастя або «підйому»,
водночас мають високий потенціал до зловживання.
До найбільш поширених опіоїдів, які застосовуються в немедичних цілях,
можна віднести: фентаніл, кодеїн, героїн, оксикодон, метадон.
«Всесвітня доповідь про наркотики» від ООН.(26 червня)
Кількість людей, які споживають наркотики збільшується кожного року.
2021 р – 296 млн. осіб вживають наркотики, що на 23% більше, ніж 10 років
тому.
2019 р. – 500 тис. людей померло від передозування або причин, пов’язаними з
наркотиками. Половина осіб загинули від проблем з печінкою. 2/3 померли від
опіоїдів.
Вживають
36 млн – амфетамін, 22 млн. – кокаїн, 20 млн – екстазі
Війна росії проти України вплинула на маршрути кокаїну
Сіра зона – речовини, які володіють наркотичними властивостями, але не є
забороненими. Наприклад : мускатний горіх
1. Аптечна наркоманія. Деякі препарати можуть мати у великій кількості наркотичні властивості
2. Токсикоманія. Вдихання клею, нафти
3. Конструкторські, дизайнерські наркотики – отримують при змішуванні легальних речовин
4. Полінаркоманія – вживання різних видів наркотиків
 Класифікації наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів
З чого виготовлені:
1. Натуральні або природні. Речовини з коноплі або канабісу (маріхуанна, гашиш) з опійного
маку (найбільш смертоносні). Наркотики з листя коки – кокаїн. З кактусів, грибів
2. Синтетичні. Таблетки екстазі, амфетамін, мемфетамін.
3. Напівсинтетичні. Героїн. Синтезується з природними речовинами.

Як впливають на споживача:
1) Релаксанти. Заспокійлива дія + відчуття ейфорії. Канабіс.
2) Стимулятори. На певний час надають організму додаткові сили. Ефедрин, амфетамін, екстазі.
3) Галюциногени. Спотворюють зорове і слухове сприйняття. Кактуси, гриби

Одним із критерии поділу наркотичних засобів, психотропних речовин і

прекурсорів є критерій небезпечності: цей критерій передбачений Переліком
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.
– особливо небезпечні наркотичні засоби: героїн, дезоморфін,
дигідроеторфін, еторфін, канабіс, смола канабісу, екстракти і настойки
канабісу, кетобемідон, кокаїновий кущ, кока лист, макова солома, концентрат з
макової соломи, за винятком дозрілого насіння), опій, опій ацетильований,
реміфентаніл, бензилморфін тощо; і психотропні речовини (мескалін,
псилоцибін, листя шавлії віщунів, насіння гавайської троянди та ін. Дані
речовини законно не використовуються у медичній практиці.
– небезпечні наркотичні засоби (кодеїн, кокаїн, метадон, морфін, трамадол та
ін.) та психотропні речовини (амфетамін, метамфетамін, сибутрамін тощо).
У залежності від джерела надходження їх у незаконний обіг наркотики
поділяють на групи:
1) наркотичні лікарські препарати, що застосовуються в медицині;
2) наркотичні речовини, що виготовляють кустарним способом (переважно з
рослинної сировини, а також з деяких не наркотичних лікарських засобів) та
3) наркотичні препарати, що застосовуються в зарубіжних державах,
потрапляють в нашу країну контрабандним шляхом.
За швидкістю виникнення залежності: 1) засоби – зловживання якими
швидко викликає фізичну або психологічну залежність. Наприклад, при
вживанні опіатів стійка психологічна залежність виникає за 2–4 рази; 2) засоби
зловживання якими повільно викликає залежність
За психофармакологічною дією:
а) седативні (опіати, барбітурати, транквілізатори, кодеїн);
б) психостимулюючі препарати (ефедрин, амфетаміни (фенамін), кокаїн);
в) психоделічні, тобто ті, які змінюють свідомість (галюциногени) (ЛСД,
препарати коноплі, фенциклідин), псилоцибіни – гриби;
г) ЛНДР – летючі наркотичнодіючі речовини (розчинники – бензин, ацетон,
фарби...).
Комісія ООН запропонувала незаконні наркотики розділяти на наступні
три категорії:
1) заборонені (незаконні) наркотики, які виробляються або виробляються з
натуральних рослинних продуктів;
2) синтетично вироблені заборонені (незаконні) наркотики;
3) фармацевтичні наркотики, які стають незаконними в результаті їх витоку із
сфери законного використання чи застосування.
Наркотичні засоби, психотропні речовини поділяють на три групи:
1) рослини і речовини, що становлять особливу небезпеку і не викликають
інтерес для використання в медичних цілях (канабіс, героїн, псіхоцібін, ЛСД);
2) особливо небезпечні рослини і речовини, що становлять інтерес для
використання в медичних цілях (морфін, кокаїн, метадон, кодеїн, фенциклидин
та інші);
3) рослини і речовини, що представляють певну небезпеку та інтерес для
використання в медичних цілях (барбітал, феназіпал, мезіндол та інші). У той
же час наркотичні засоби мають важливі ознаки, що характеризують їх вплив
на людину.
З метою виготовлення наркотики поділяють, а саме:
1) наркотичні засоби, виготовлення яких передбачено в рамках легального їх
обігу:
а) наркотичні засоби (зазвичай виготовляються в значній кількості);
б) наркотичні засоби для використання в науко вих, технологічних та інших
цілях (виготовляються зазвичай в невеликій кількості);
2) наркотичні засоби, виготовлення яких не передбачено в рамках легального
обігу наркотиків (марихуана, гашиш, ефедрон і т. п.). Всі операції по обігу
таких речовин переслідуються за кримінальним законодавством.
 Історія вживання наркотиків з давніх часів до
сьогоднішнього дня
ШУМЕРИ
Вживали наркотичні речовини у виді відвару трав для лікування і обрядів.
Стародавня Греція/Рим
Медицинська мета, зустрічаються поодинокі випадки вживання
ІНКИ
Вживали листя коки (релігійний аспект)
1700рр.
Вживання опіуму розповсюдилося в Англії під час війни. Використання
морфію для лікування військових.
Зігмунд Фройд
Спробував кокаїн, написав книжку
18-19 ст.
Дослідження речовин
Початок 20 століття
Починається боротьба з наркотичними засобами
80рр. 20 ст.
Американці споживали понад 60% наркотиків, що споживалися у світі. ВБ,
Іспанія, Франція – зростав рівень наркоманії
Як тільки наука почала розвиватися (ще в античні часи), наркотичні
речовини стали набирати обертів. Їх вживали древні єгиптяни, греки, римляни і
так далі. Речовини використовувалися в якості ліків і мало хто зловживав ними.
В Америці, наприклад, наркотики були найважливішою частиною культури і
релігії індіанців, але вони також не особливо зловживали дурманом. У той час
серед служителів сект стали з’являтися люди, які займалися виготовленням і
споживанням наркотиків. У них нібито був привілей спілкування з вищим
божеством – жерцями. Ще раз варто відзначити, що зловживання наркотиками
практично не було і ні про яку масову наркоманію тоді не можна було
говорити.
За часів середньовіччя гніт церкви практично «знищив» науку і наркоманія як
такий парадокс взагалі не існувала. Дослідженням психоактивних речовин
займалися алхіміки, оскільки намагалися знайти філософський камінь. За часів
закінчення середньовіччя активно розвивалася фармакологія. Були зроблені
перші спроби відновити античні рецепти і розробити бойові отрути. Випадків
наркозалежності практично не спостерігалося.
До розпаду Радянського Союзу проблема наркотиків контролювалася
державною системою. Засоби впливу передбачали обмеження зарубіжних
контактів і наявність загальної ідеології. У той час нелегально
використовувалися речовини по типу конопель, соломки, первитина.
Синтетичних наркотиків практично не було в обороті.
Після розпаду СРСР в деяких країнах спостерігалася складна економічна і
політична ситуація, що лише провокувало розширення наркоринку. В
результаті погіршення активності правоохоронних органів наркоманія в деяких
регіонах набула широкого поширення. Через зростання вживання наркотичних
препаратів почала збільшуватися злочинність. Урядові органи усвідомили це,
тому згодом здійснювалися масові вилучення опію, кокаїну, героїну і так далі.
В кінці 20 століття почалися справжні «війни», які передбачають збут
наркотиків.
Закінчилося все тим, що в 1990 році ряд країн загальними зусиллями
створили Програму ООН, яка контролює наркотичні речовини.
Незважаючи на це сьогодні ситуація вважається плачевною. Так, держави
створили жорсткі закони, що забороняють вживання і зберігання наркотичних
речовин, але навіть незважаючи на це кількість наркозалежних не зменшується.
Зараз активно функціонують реабілітаційні центри, в яких будь-який
бажаючий зможе вилікуватися від залежності.

2.Географія та масштаби виробництва наркотиків у сучасному

світі. Характеристика ринків головних видів наркотиків.
1. ОСОБЛИВОСТІ ПОШИРЕННЯ НАРКОБІЗНЕСУ І НАРКОТИЗАЦІЇ В
СВІТІ
Сучасний стан наркоситуації в світі характеризується високими темпами
наркотизації і низьким рівнем контролю виробництва і обороту наркотиків.
Незважаючи на зусилля урядів країн, що робляться, різних міжнародних і
регіональних організацій, кількість наркозалежних і масштаби діяльності
організованих злочинних угруповань все ще залишаються неконтрольованими.
На жаль, існуючий світовий досвід протидії нелегальному поширенню
наркотичних коштів не відкрив яких-небудь розв'язань проблеми. Частково
таке положення справ пояснюється сучасним станом наркобізнесу, відмінного
високою мірою рентабельності, мобільності і координацій міжнародної
злочинної діяльності. Ситуацію значно ускладнює наявність національної і
регіональної специфіки функціонування наркобізнесу і наркоманії, що утрудняє
проведення міжнародних антинаркотичних програм і здійснення комплексних
заходів на регіональному рівні.
У той же час дослідники проблем наркотизації вважають, що, незважаючи на
трудності класифікації країн по рівню і формам наркотизації, їх зіставлення
дозволяє виділити деякі загальні закономірності розвитку наркоситуації. Одній
з таких методик класифікації країн є розділення їх по займаному місцю в цикле
виробництва, поширення і реалізацій наркотичних коштів.
2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИРОБНИЦТВА І СПОЖИВАННЯ
НАТУРАЛЬНИХ НАРКОТИКІВ В СВІТІ
Специфіка виробництва наркотичних речовин натуральногопроисхождения
(опій, кока, коноплі) полягає в тому, що основноепроизводство їх зосереджене
в країнах так званого «третьегомира», причому в 1990-х роках виробництво
опіумного маку і кокисконцентрировалось в меншій кількості країн, ніж в
предидущиедесятилетия, що говорить про подальшу локалізацію цієї
діяльності. За ооновским оцінками, в 2003 році на Афганістан доводилося
около75% світового виробництва опіуму [далі слідують Мьянма (Бірма) - біля
22% і Лаос - біля 3%]. У 2003 році під посіви опийного маку вАфганистане
були зайняті площі в 9,25 раз більші, ніж в предидущемгоду; в результаті
незаконне виробництво опиатов становило порядка3,4 тисяч тонн, тобто
збільшилося більш ніж в 18 раз в порівнянні с2001 роком. За останніми даними,
в 2005 році Афганістан соберетрекордний урожай опію - 4 тисячі тонн. Опіум,
вироблений в країнах Латинської Америки, йде на ринкиСША і майже
повністю перекриває потреби цього крупнейшегоринка наркотиків в світі. У
той час як в 1990-х годахцентральноамериканские країни, типу Гватемали,
фактично пересталипроизводить опіум, Колумбія почала постачати героїн,
произведеннийиз опіумного маку, вирощеного в цій країні. По
глобальнимстандартам виробництво колумбийского опіуму не має
угрожающихмасштабов, але країною походження 65% героїну, конфіскованого
вСША в кінці 1990-х років, була саме Колумбія.
Як це ні парадоксальне, в Східної і Південно-Східної Азіїпараллельно із
зростанням споживання героїну стався спад производстваопиума. Істотно
скоротили виробництво Таїланд і Пакистан, Ірані Ліван.
Світове виробництво коки зосереджено в трьох андских державах - Колумбії,
Перу і Болівії, де воно становить 98%. Що цікаво, протягом останніх десяти
років це виробництво також концентрується в одній країні - Колумбія. Так, в
2000 році Колумбія наздогнала Перу по обсягах виробництва коки, і в 2001 році
дві третини світового виробництва листа коки вже доводилося на частку
Колумбії, тоді як в Перу і Болівії обсяги виробництва скоротилися.
Споживання кокаїну є основною проблемою в Америці. На фоні зниження
кількості кокаинистов в США, спостерігається стійке зростання споживання
кокаїну в Латинській і Центральній Америці, Західній Європі і Австралії. 61%
наркоманів, що здійснили злочини, і тих, хто звернувся за медичною
допомогою, зловживають саме цим наркотиком. Хоч США зараз мають самі
низькі пропорції зловживання кокаїном серед всіх північноамериканських
країн, загальна кількість наркоманів, що зловживають кокаїном, залишається
самим великою в світі.
На відміну від коки і опіумного маку, коноплі обробляються практично у всіх
країнах світу. Протягом останніх десяти років 120 країн повідомили про
незаконне культивування конопель на своїй території. Причому, за оцінками
Інтерполу, основними країнами- виробниками стали: конопель - Марокко,
Афганістан і Пакистан; марихуана - Колумбія, Мексіка, Нігерія і Південна
Африка; конопляного масла - Ямайка. Внутрішнє культивування гашишу
продовжує розвиватися в Європі і в Північній Америці, особливо в
Нідерландах, Канаді і Сполучених Штатах, і в меншій мірі в Великобританії,
Німеччині, Скандінавських країнах і Східній Європі. Статистика зловживання
цим наркотиком швидше показує відсоток наркоманів, що звернулися в
медичні установи, чим рівень попиту на коноплі: 9% - в Європі і стільки ж - в
Азії. Це менше, ніж в Австралії (13%), Америці (16%) або Африці (61%). Самий
великий рівень в Азії в цьому плані спостерігається на Мальдівах, в країнах
Центральної Азії, на Філіппінах, в Непалі, на півдні Індії. У Європі - на Кіпрі і в
Нідерландах, особливо в Амстердаме (21%), де вживання цього наркотика
легалізоване.
Глобальний аналіз виробництва цих трьох основних видів наркотиків
натурального походження свідчить, що, при сучасному рівні розвитку
технологій обробітку наркотичних культур, наявність сприятливих
агроклиматических умов вже не має принципового значення, в той час як
чинники соціально-економічного і політичного характеру придбавають все
зростаюче значення.
До числа основних чинників розвитку кримінального обороту наркотиків
натурального походження можна віднести наступні:
1. Геополітичний чинник. Розташування основного виробництва наркотиків
натурального походження концентрується в регіонах нестабільності, що
зберігається («Золотий півмісяць», «Андський трикутник», «Золотий
трикутник»). Характерними рисами цих регіонів обробітку є - нерозвиненість
політичного пристрою, неефективність державного управління, наявність
неконтрольованих урядом сільськогосподарських територій (наприклад, в
Афганістані, Лаосе, Колумбії, Перу).
2. Соціально-економічна чинник. Відсутність і недосконалість законодавства
або контролю його виконання в поєднанні з різким загостренням соціально-
економічних проблем стали сприятливою середою для розвитку наркобізнесу.
Відсутність програм розвитку сільського господарства, відсутність економічно
вигідних альтернатив виробництву наркотиків, особливо в географічно
віддалених районах, значно посилюють положення і є основною перешкодою
реабілітації цих регіонів.
3. Чинник криминализації суспільства. Економічні кризи стимулюють пошук
поліпшення фінансового положення шляхом участі в незаконному бізнесі. У
подібних випадках в наркобізнес активно залучаються найбільш діяльні люди з
обмеженими фінансовими і економічними ресурсами. Крім того, в умовах
затяжної економічної кризи участь в наркобізнесі дозволяє тимчасово
пом'якшити проблему зайнятості значної частини населення, що починає
сприйматися позитивно, відбувається политизация незаконної діяльності,
стимулюючи активізацію екстремістських і сепаратистських рухів.
4. Корупція. Ще однією характеристикою держав культивування і виробництва
наркотиків є високий рівень корупції державних органів. У ряді країн
використання корумпованих політиків, співучасників в правоохоронних
органах, армії, митниці дозволяє наркомафії добитися необмеженого впливу. У
той же час суверенітет держави, на території якого виникають подібні злочинні
формування, забезпечує їм надійний захист від спроб інших країн покласти
край незаконній діяльності, ліквідувати центральні ланки і філіали злочинних
структур. Проведення державою політики потурання по відношенню до
наркобізнесу в зв'язку з доходом, що приноситься ним суспільству або з
побоювання контрзаходів з боку злочинців (як, наприклад, в Пакистані) також є
слідством корупції.
5. Внутрішньополітичний чинник. Всі країни основного виробництва
наркотиків натурального походження є колишніми колоніальними країнами з
нерозвиненими інститутами державності. Слаборазвитая економіка і
промислово диверсифицированная економіка цих країн, знаходячись в сильній
залежності від цін на основні сировинні експортні позиції (агрокультури, ліс,
промислові копалини), вимушує перейти на більше за стабільну і прибуткову
наркоринок.
3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИРОБНИЦТВА І СПОЖИВАННЯ
СИНТЕТИЧНИХ НАРКОТИКІВ В СВІТІ
Найважливішою тенденцією розвитку світового наркобізнесу
являетсяповишение частки синтетичних наркотиків, що займають всі
болееустойчивие позиції на основних ринках споживання. Факториусиления
заходів по викорінюванню незаконного обороту і потреблениянаркотических
коштів на фоні доступності і відносній дешевизниисходних хімічних
матеріалів, а також відсутність дополнительнихзатрат і ризику перевезення в
регіони споживання, мабуть, толькоувеличат цю залежність.
Для синтетичних наркотиків характерним є виробництво їх у
високорозвинений, промислових країнах. Протягом останніх десяти років
відмічалося інтенсивне зростання торгівлі стимуляторами амфетаминного типу.
Про що свідчать об'єми конфіскації стимуляторів, які виросли за період з 1990
по 2004 роки в чотири рази, в той час як кокаїну і героїну - не більш ніж на
50%. Основними країнами - постачальниками синтетичних наркотиків, таких,
як амфетамини і їх аналоги, Speed і інші, є в основному Бельгія, Німеччина,
Нідерланди і Польща. Серед них Нідерланди одночасно є ще і одним з
найбільших транзитних вузлів незаконного транспортування наркотичних
коштів в Західну Європу.
За даними Центральної інформаційної системи Всесвітньої Митної Організації,
56,7% всіх затримань МДМА пов'язані з Нідерландами. Тим часом підпільне
виготовлення амфетаминов, ефедрона, МДМА спостерігається практично у
всьому Європейському регіоні: в Чеській Республіці, державах Балтії,
Російської Федерації, в Україні. Збільшення виробництва, безумовно,
спричиняє за собою розширення масштабів зловживання амфетаминами і
стимуляторами амфетаминового ряду.
Самий великий ринок стимуляторів в Північній Америці - в США (14% від
загальносвітової кількості конфіскацій). Торгівля і виробництво в основному
сконцентровані в південно-західних штатах, хоч в останні декілька років
спостерігається тенденція до поширення виробництва до центра країни і в
східні штати.
Найважливішими чинниками, що зумовлюють стрімке зростання обсягів
виробництва синтетичних наркотиків на сьогоднішній день, є:
1. Складності з доставкою (транспортуванням) наркотиків. Динаміка
виробництва синтетичних наркотиків демонструє, що їх поява і бурхливе
зростання пов'язані з вкоріненням традицій споживання натуральних, в
основному «важких», наркотиків, з одного боку, і посиленням заходів по
запобіганню їх поширенню - з іншою. Інакше говорячи, наявність налагодженої
наркоиндустрії при вимушених складностях доставки наркотиків викликала
потребу в заміні їх штучними замінниками.
2. Соціально-економічні чинники. На відміну від країн - виробників наркотиків
натурального походження, країни - виробники синтетичних стимуляторів є в
основному суспільствами з високим рівнем життя і розвиненою економікою.
Висока рентабельність наркобізнесу, при наявності стійкого попиту і широких
можливостей декриміналізації отриманих доходів, відкрила широкі можливості
для розвитку повноцінної інфраструктури виробництва і обороту синтетичних
наркотиків.
3. Технологічний чинник. Без наявності розвиненої технологічної і сировинної
бази (доступність прекурсоров), а також мережі збуту і обороту наркотиків
розвиток виробництва психостимуляторов навряд чи можна собі представити.
Практика виробництва синтетичних наркотиків, що Розширяється в
лабораторіях по виробництву героїну і кокаїну підтверджує висунене
припущення і свідчить про продовження тієї ж тенденції в країнах Південно-
Східної Азії і Латинської Америки, де технологічна база також досягла
високого рівня розвитку.
4. Група культурологических чинників. До числа названих чинників можна
віднести явища психологічної основи, стимулюючі попит на синтетичні
стимулятори. Зокрема, вплив масової технократичної культури, медикализації
суспільства, ослаблення історичних і релігійних традицій і ролі інституту сім'ї.
5. Внутрішньополітичні чинники. Дослідники проблем наркотизації все частіше
відмічають існування парадоксального, на перший погляд, взаємозв'язку між
типом політичної системи і характером наркотизації суспільства як одного з
виявів проблеми свободи вибору. Дійсно, в закритих, недемократичних
суспільствах одним з бар'єрів, що стають на шляху наркотиків, є тотальний
диктат інтересів класу, суспільства над потребами особистості/індивіда.
Яскравим прикладом подібного взаємозв'язку може бути досвід СРСР і Китаю,
де був нейтралізований вал наркотизації нетрадиційними культурами (кокаїн,
опіум).
4. СПОЖИВАННЯ І ТРАНЗИТ НАРКОТИКІВ В СВІТІ
По даним УБНПП, з проблемою вживання наркотиків в 1990-2000-х роках
зіткнулися 134 країни. Найбільш поширений наркотик - коноплі (96% всіх країн
повідомили про проблему зловживання коноплями), далі йдуть опиати (87%),
кокаїн (81%), синтетичні наркотики (73%). Три чверті всіх країн повідомляють
про зловживання героїном і дві третини - кокаїном. Вживання героїну і кокаїну
більш широко поширене, ніж вживання проміжних продуктів - опіуму (морфію)
або листя/пасти коки. Інакше говорячи, зараз вже не існує ні виключно
виробляючих, ні виключно споживаючих країн.
У 2000-2004-х роках рівень вживання наркотиків продовжує зростати, особливо
в країнах, розташованих на головних торгових маршрутах.
Однак зростання це відбувалося не такими страхітливими темпами, як в 1980-х
роках. У 2003/04 роки менше за половину країн, що повідомили про
зловживання наркотиками, говорять про тенденції зростання, одна третя
частина відмічає стабілізацію і більш одна чверть країн говорить про зниження.
Серед країн, що повідомили про збільшення попиту на наркотики, менше за
половину відмічають сильне збільшення. У 1990-2000-х роках в
загальносвітовому масштабі попит на наркотики всі ще зростав, однак в 2001-
2004 - х роках це зростання сповільнився. У період з 2001 по 2004 роки
знизилася кількість країн, що повідомляють про збільшення зловживання і,
навпаки, виросло число країн, що відмічають тенденції зниження попиту на
наркотики.
Глобализация і диверсифікація виробництва і споживання наркотиків в світі
значно розширили географію наркоиндустрії і визначили наступну карту
основних маршрутів:
- Опиати з Афганістану через Пакистан, Іран, Туреччину і Балканську півострів
в країни Європейського Союзу.
- Кокаїн з андских країн в Північну Америку (в основному в США) - або
безпосередньо, або через Мексіку і Карібський регіон.
- Трава конопель з Мексіки в США.
- Смола конопель з Марокко через Іспанію в європейські країни.
Також протягом останніх десяти років спостерігається основа нових
інтенсивних маршрутів транзиту наркотиків:
- Опиати з Афганістану через Центральну Азію в Європу.
- Кокаїн з андских держав: через Центральну Америку в Мексіку і в США; а
також через Тихоокеанське побережжя в Північну Америку, через Венесуелу
і/або Карібський регіон в Європу; з Перу і Болівії в Бразілію і через Західну або
Південну Африку в Європу.
- Опиати з Колумбії по нових торгових маршрутах (часто паралельним тим, що
вже існують для кокаїну) в США.
- Опиати з Мьянми через Китай (а також Гонконг і Тайвань) в Північну
Америку (цей маршрут доповнив традиційний шлях через Гонконг і Таїланд).
- Організація маршрутів контрабанди наркотиків через все більшу кількість
африканських країн.
Основними торговими маршрутами постачання конопляної смоли в Європу
стали - з Марокко в Іспанію, а також канали з Південно-Західної Азії. Для трави
конопель основний маршрут в США лежить з Мексіки і Колумбії, але
виробництво високоякісних конопель, що все розширяється в Північній
Америці, мабуть, зменшить значення цих потоків. Реакцією на подібну
тенденцію стала переадресация з США частини конопель, вирощеної в
Колумбії, вже на ринки Західної Європи, де цей наркотик конкурує з
коноплями з Африки (район Сахари), Південно-Східної Азії, віднедавна з
Албанії. Крім того, в Європі все більшу популярність придбаває гашиш,
вирощений безпосередньо на європейському континенті.
У Східній і Південно-Східній Азії, Європі і Північній Америці значно
збільшилася торгівля стимуляторами амфетаминного типу (особливо
метамфетамина). Оскільки синтетичні стимулятори звичайно виготовляються в
областях споживання або в сусідніх областях, то торгівля ними географічно
більш обмежена. Виключення складають наркотики типу «екстази».
Вироблювані, головним чином, в Європі, вони йдуть в Північну і Південну
Америку, Східну і Південно-Східну Азію, Західну Азію, Південну Африку.
Статистика конфіскацій також дозволяє виявити тенденції обороту (транзиту)
наркотиків. Так, в 2000-2004-х роках найбільш інтенсивно зростає кількість
конфіскацій синтетичних стимуляторів - на 18%. Для порівняння, зростання
конфіскацій героїну щорічно становить 5%, конопель- 4%, кокаїну - 2%.
Таким чином, аналіз існуючих тенденцій споживання і транзиту наркотичних
коштів дозволяє зробити наступні висновки:
1. Зростання споживання залежить від рівня доступності тих або інакших
наркотиків, який виражається в показниках представленности наркотика на
ринку і його ціни. На цій залежності будуються такі явища, як: збільшення
споживання в країнах транзиту (так, наприклад, спостерігається істотне
зростання споживання опиатов в Східній Європі і кокаїну в Центральній
Америці) і країнах виробництва (збільшення споживання стимуляторів в
Західній Європі і Південно-Східній Азії).
2. Зміцнюються процеси зміщення центрів традиційного споживання. Зокрема,
зростання споживання похідних конопель в Європі спостерігається на фоні її
зниження в Азії, де значно збільшується споживання синтетичних наркотиків.
3. Поширення наркотиків носить яскраво виражений епідеміологічний
характер. Так, наприклад, за першою хвилею азіатського опіуму в першому
двадцятиріччі ХХ віку, в 60-70 роки в США пішла хвиля марихуани і гашишу з
Африки (Марокко, Нігерія, Заїр). У 1980-е роки, услід за перекриттям потоку
мексиканської марихуани, в США наринула хвиля кокаїну, а в 1990-2000-е роки
нова хвиля героїну накрила не тільки Європу, але і США.
4. Відбувається розширення соціальної бази наркоманії. На відміну від
попередніх наркотичних «епідемій», поширення синтетичних стимуляторів
торкнулося молодь всіх соціальних груп. Зокрема, в кінці 90-х років
спостерігалися деякі ознаки уповільнення зростання попиту на стимулятори в
Західній Європі і Північній Америці, яке, однак, компенсувалося розвитком
торгівлі стимуляторами в інших регіонах. Менш ясно простежується зв'язок
між вживанням наркотичних коштів і освітою, рівнем доходів. Безліч країн
відмічають так звану «U-функцію» - рівень споживання наркотиків відносно
високий серед нижчих шарів суспільства, набагато менше серед середнього
класу і все більш і більш збільшується по мірі наближення до «вищих»
соціальних шарів.
5. Відбувається зрощення наркобізнесу з тероризмом і екстремізмом. У зв'язку з
тенденцією неухильного скорочення фінансових «вливаний» з боку
традиційних держав - спонсорів тероризму, терористи все частіше вдаються до
інших джерел фінансування, таких, як виробництво і продаж наркотиків. І
останнє десятиріччя ознаменувалося подальшою консолідацією і розвитком
взаємовигідної співпраці між терористичними групами і постачальниками
наркотиків, а також все більш широкою участю терористичних груп в
перевезеннях наркотиків з метою фінансування своїх операцій. Так, наприклад,
до 80% постачання героїну в Париж здійснюється членами Курдської робочої
партії.
6. Проблема наркобізнесу тісно пов'язана з іншими проблемами (міграція,
контрабанда і так далі). Збіг каналів міграції і наркотранзита не випадково і має
під собою єдину основу - організовані злочинні організації. Процеси
глобализації, що формують світові господарські відносини, формують навколо
себе також і міжнародні кримінальні відносини. За даними міжнародних
організацій, таких, як Інтерпол, до 78% нелегальних мігрантів пов'язані з
контрабандою наркотиків, доходи від якої покривають фінансування інших
нелегальних операцій - від контрабанди зброї до організації терористичних
організацій.
3. Боротьба міжнародного співтовариства з виробництвом та
розповсюдженням наркотичних речовин.
Явище «наркоманії» відоме людству вже багато тисячоліть. За останні сто років
наркоманія, поширившись в усьому світі, набула характеру справжньої
епідемії. Негативні прояви цього явища настільки очевидні і багатогранні, що
держави ставлять протидію незаконному обігу наркотиків в один ряд із такими
стратегічними питаннями, як захист прав людини та розвиток демократії [3,
c.323]. Саме тому боротьба з наркобізнесом у всіх його проявах потребує
колективної політичної волі держав і спільних зусиль у цій сфері. На початку
XX ст. була зроблена спроба обмежити поширення препаратів опію.
Першим кроком в цьому напрямі стало скликання Шанхайської опіумної
комісії у 1909 р. У 1912 р. у Гаазі відбулася Міжнародна конференція з опіуму,
на якій було вироблено першу в світі Конвенцію про наркотики – Міжнародну
конвенцію з опіуму. З 1921 р. міжнародний контроль за наркотиками
здійснювався в рамках Ліги Націй. У 1925 р. були прийняті Женевська угода
про заборону виробництва, внутрішньої торгівлі і використання очищеного
опіуму і Міжнародна конвенція з опіуму. У 1931 р. була прийнята Міжнародна
конвенція з обмеження виробництва і регулювання розподілу наркотиків і
Бангкокська угода. Наступний етап міжнародного співробітництва у сфері
боротьби з наркоманією почався з моменту створення ООН.
Враховуючи вище зазначене можна сказати, що історія боротьби з
розповсюдженням наркотиків або принаймні спроб якось контролювати їх обіг
налічує вже більш як 100 років. І сьогодні, століття потому, ми далекі від
вирішення проблеми.
Згідно з оцінками ООН, вартісний обсяг незаконного обігу наркотичних засобів
і психотропних речовин дорівнює приблизно 400 млрд. дол. США на рік,
причому 50—70 % його припадає на готівковий обіг. У більшості країн, що
беруть участь у боротьбі проти наркотиків, контролюється лише невеличка
частина продукції, тобто тільки препарати, що ввійшли в список заборонених
наркотичних засобів. Небезпека наркоманії збільшується в міру того, як
фабрики і лабораторії роблять усе нові і нові типи синтетичних наркотиків,
більш сильних і більш шкідливих.
Незважаючи на програми знищення культур маку в Південно-Західній і
Південно-Східній Азії, ці регіони продовжують займати лідируючі позиції.
Загальна кількість виробленого опіуму оцінюється тисячами тон. Значно
збільшилось виробництво афганського маку в Південно-Західній Азії. Тобто іде
інтенсивне насичення «чорного ринку» і традиційними природними
наркотиками. Більшість опитаних учнів та студентів, повідомили, що вони
легко можуть дістати наркотики на дискотеці, у барі, на вулиці у торговців
наркотиками. Таким чином, вживання наркотиків достатньо широко доступний
і поширений серед різних верств населення і особливо – молоді
Так, у Франції, Італії, Швейцарії, Люксембурзі прийом наркотиків
забороняється, але в Італії ця заборона тільки констатується законом, а
покарання за його порушення не передбачено. У Великобританії та Ірландії
кримінально караним є тільки прийом опіуму. У Бельгії кримінально-правова
заборона розповсюджується на групове застосування наркотиків. У Данії,
Німеччині, Нідерландах, Португалії вживання наркотиків не кваліфікується за
злочин. У кримінальних законодавствах країн Західної Європи існує система
заохочення до лікування правопорушників-наркоманів, 359 яким як
альтернатива кримінальному покаранню може бути призначене лікування.
Такий порядок є чинним в Данії, Іспанії. Але досить часто, наприклад, у Бельгії,
Греції, Ірландії, Люксембурзі, Португалії, Великобританії, Нідерландах,
лікування застосовується як альтернатива по відношенню до реального
виконання покарання, у той час як засудження визначається умовним; але у разі
недотримання хворим режиму лікування, вирок виконується.
У 1946 р. ООН прийняла резолюцію, якою затвердила комісію з наркотичних
засобів. У 1961 р. цією комісією був вироблений міжнародний багатосторонній
договір про наркотичні засоби – Єдина конвенція про наркотичні засоби. Як
завершальну стадію створення системи міжнародного контролю за
виробництвом і розповсюдженням наркотичних речовин, можна відзначити
підписання у 1971 р. в Нью-Йорку Конвенції про психотропні речовини. Вона
регламентує: заходи контролю над наркотичними засобами і психотропними
речовинами, а також заходи з боротьби проти культивування, виробництва,
збереження, продажу, купівлі, ввозу і вивозу наркотичних засобів і
психотропних речовин і порушення встановлених правил. У 1987 році
Генеральна Асамблея ООН постановила щорічно відзначати 26 червня як
Міжнародний день боротьби зі зловживанням наркотичними засобами і їх
незаконним обігом.
Незаконний обіг наркотичних засобів та його організований сегмент –
наркобізнес – у світі мають тенденцію до зростання і є одними з
найнебезпечніших видів організованої злочинності, що загрожує безпеці
окремої країни й планетарній загалом. Їм притаманні транснаціональний
характер, професіоналізм, висока технічна оснащеність злочинних угруповань,
наявність власної розвідки й контррозвідки, володіння новітніми формами й
методами протидії правоохоронним і судовим органам. Окрім цього,
наркобізнес спричиняє збільшення кількості хворих на наркоманію,
розростання корисливо-насильницької злочинності .
Поширеність злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків, вимагає
постійного вдосконалення діяльності правоохоронних органів і розвитку
національного законодавства в окресленій сфері. Зважаючи на викладене,
необхідно врахувати досвід зарубіжних держав, які, зіткнувшись з проблемою
незаконного обігу наркотиків, розробляли і впроваджували на своїх територіях
комплекс заходів боротьби з наркозагрозою. Аналіз даних заходів дозволяє
поділити більшість держав на три основні групи протидії наркобізнесу
Перша група – «група жорсткої політики». До цієї групи країн можна віднести
Малайзію, Іран, Пакистан, Китай та ін., де боротьба ведеться найжорсткішими
засобами, аж до смертної кари, і законодавство в частині, що стосується
розповсюджувачів наркотиків, максимально посилено. Наприклад, в Ірані
тільки за півтора року відповідно до Закону 1989 р. було публічно страчено
понад тисячі осіб [3, с. 32]. У Гонконзі, регіоні, особливо враженому
наркобізнесом, довічне ув’язнення призначається особам, викритим у торгівлі
одним з 97 видів наркотиків, а також у посередництві, виготовленні наркотиків
або володінні ними з метою торгівлі. До 15 років позбавлення волі може бути
призначено покарання за підготовку до торгівлі наркотиками або за участь в
імпорті-експорті наркотичної сировини, а також за керівництво або участь в
консорціумах, що займаються імпортом-експортом. До 10 років позбавлення
волі призначається іншим співучасникам злочинів, пов'язаних з торгівлею
наркотиками, і до 3 років – винним у володінні наркотиками або їх споживанні.
У Китаї норми, спрямовані на боротьбу з незаконним обігом, закріплені у
Кримінальному кодексі, який в новій редакції набув чинності з 1 жовтня 1997 р.
КК КНР передбачає одинадцять складів, спрямованих на боротьбу з
наркотизмом (ст. 347-357), які містяться в § 7 «Злочини, пов’язані з
контрабандою, продажем, транспортуванням та виготовленням наркотиків»
глави 6 «Злочини проти порядку громадського управління». Згідно зі ст. 348 КК
КНР відповідальність настає за незаконне володіння опіумом в кількості понад
1000 г, героїном або метілфеніламіном в кількості понад 50 г або іншими
наркотиками у великому обсязі та карається позбавленням волі на строк понад
семи років або довічним позбавленням волі [9]. Однак вважається, що для
України шлях жорсткої політики стосовно осіб, причетних до протиправної
діяльності з наркотичними засобами, є малопридатним. Загальнополітична
ситуація в країні і масштаби проблеми не дозволяють в боротьбі з
розповсюдженням наркотиків ефективно використовувати силові методи і
розглядати їх як винятковий спосіб вирішення проблеми. За офіційними
даними, за 10 місяців поточного року в Україні зареєстровано понад 140 тис.
наркозалежних, однак, на думку експертів, реальна цифра є вищою в 4-5 разів
[6].
Друга група – «ліберальна». До цієї групи країн можна віднести такі, в яких
частково були дозволені деякі види «легких» наркотиків. Найбільш відомим її
представником є Голландія. Однак, проаналізувавши голландський варіант
вирішення окресленого питання, можна виявити, що досвіду протидії обігу
наркотиків у цій країні практично немає. Існує подвійний стандарт стосовно
наркотиків, який дозволяє, з одного боку, експортувати до Західної Європи
марихуану, вирощену на території держави, а з іншого – стимулює потік
«наркотуристів». Більш того, Голландія, в першу чергу Амстердам,
перетворилася на «наркотичну яму Європи»
Третя група – «група жорсткого контролю». Для країн, які входять до цієї групи
(США, Великобританія, Франція та ін.), притаманним є те, що державними
органами здійснюється жорсткий контроль за обігом будь-яких видів
наркотичних засобів, йде активне протистояння наркомафії, але найбільш
радикальні заходи не вживаються. У США в більшості штатів існує покарання
не тільки за зберігання і вживання, але навіть за спробу придбання наркотиків.
В Англії та Франції наркоманів в судовому порядку відправляють на примусове
лікування (в роки радянської влади у нас також існувала така форма медичної і
трудової реабілітації наркоманів і алкоголіків). Одночасно в зазначених країнах
боротьба з наркотиками на законодавчому рівні поєднується з потужною
антинаркотичною пропагандою, спрямованою, насамперед, на найбільш
вразливі категорії населення – безробітних, учнів та студентів.

Заходи з протидії наркобізнесу в Україні здійснюються на загальносоціальному,

спеціально – кримінологічному, індивідуальному рівнях. Загальносоціальна протидія
здійснюється з метою гальмування та усунення функціонування детермінант
наркобізнесу в суспільстві та тягне за собою здійснення комплексу
довготривалих, широкомасштабних, безперервних, дієвих заходів,
зорієнтованих на покращення рівня життя громадян, прогресування соціальних
інститутів суспільства, формування високої духовності та етичних принципів
сучасної людини [12, с. 182].
З цією метою здійснюються такі заходи: розширення та забезпечення нових
робочих місць, гідна та справедлива оплата праці, в тих цілях, щоб зайнятість
населення була на високому рівні та усунути бажання й мотивацію шукати
додаткових заробітків на злочинному шляху, пропагувати загрозливу шкоду від
діяльності пов’язаної з обігом наркотичних засобів та їх вживанням,
підвищення дисципліни дотримання та виконання правових норм.
здійснюється з метою запобігання, профілактики
Спеціально – кримінологічна протидія
наркозлочинів, які плануються та готуються до вчинення та припинення
злочинів, які скоюються наркобізнесовими структурами. Загальносуспільними
заходами протидії наркобізнесу є: належне фінансування та створення
необхідних матеріально – технічних умов підрозділів органів внутрішніх справ,
які здійснюють боротьбу з незаконним обігом наркотиків, зокрема й шляхом
утворення наркобізнесу, який набуває ознак організованої злочинної діяльності,
удосконалення антинаркоманійного законодавства та організаційної інфра-
структури в галузі запобігання та протидії незаконному наркообігу та
наркозлочинності [13, с. 466]. Ефективними у боротьбі з наркобізнесом є
профілактивно – оперативні операції, які проводяться під кодовими назвами
«Мак», «Допінг», щороку в Україні. Підставами їх здійснення є розроблені
типові плани з метою виявлення, перекриття шляхів, через які здійснюється
надходження у нелегальний обіг наркотиків, недопущення фактів злочинних
дій наркоділків, виявлення та ліквідації причин та умов незаконного обігу
наркотичних засобів.
Так, в рамках проведеної операції «МАК»15 липня працівники поліції з числа приданих сил у складі опер
штабу, виявили рекордну кількість маку за часів незалежності України. У лісовому масиві між
населеними пунктами Великі Озера та Шахи, що на межі Дубровицького та Рокитнівського районів,
працівники поліції виявили гектар незаконного посіву снодійного маку. Усі 68 тисяч нарковмісних рослин
працівники поліції із земельної ділянки ліквідували. За частиною 2 статті 310 Кримінального кодексу
України відкрито кримінальне провадження. Приблизна вартість вилученої сировини на «чорному» ринку
становить п’ять з половиною мільйонів гривень.

Важливим є також проведення заходів запобігання наркозлочинності на

індивідуальному рівні, оскільки наркобізнес може також здійснюватися
одноособово, враховуючи також і те, що первинним сегментом виникнення
наркобізнесу, як своєрідної колективної форми злочинної діяльності, є
поодинокі злочинці, які з часом налагоджують криміногенні зв’язки з іншими
злочинцями та виходять на якісно новий та ефективніший рівень злочинної
активності, організовуючи наркобізнес.
спрямовані на те, щоб
Індивідуальні заходи профілактики, відвернення та припинення
усунути підвалини для формування та розвитку злочинних зв’язків щоб вони в
подальшому не еволюціонували та проявлялись в наркобізнесових структурах.
Ці заходи здійснюються в таких формах: виявлення та усунення на
мікросередовищному та індивідуальному рівнях детермінант злочинів у сфері
обігу наркотиків, проведення стеження за особами, їх поведінкою, які
неодноразово проявляють інтерес до вживання наркотиків та скоюють інші
незаконні дії з ними, проявляють активний інтерес у правоохоронних органів,
здійснення оперативно – розшукових заходів з ліквідації джерел постачання
наркотиків для їх подальшого пересилання, перевезення, збуту, вживання,
документування наркоманійної антигромадської та протиправної поведінки [14,
с. 467], обговорення по телебаченню, громадські обговорення, поширення
спеціальної літератури про наслідки та відповідальність за наркозлочини.
Контрольно – заходами протидії є: підвищення організаційної та
дозвільними
психологічної підготовки працівників правоохоронних органів для роботи їх в
напрямку боротьби зі злочинами у сфері незаконного обігу наркотиків,
здійснювати моніторинг не тільки щодо фактів системного вживання та
розповсюдження наркотичних засобів, а й в напрямку перевірки на предмет
ефективності систему профілактики загалом.
засобами є: здійснення правоохоронними органами
Спеціальними профілактичними
оперативної закупки та контрольованої поставки. Оперативна закупка полягає у
спеціальному придбанні уповноваженими суб’єктами наркотичних засобів для
отримання інформації про осіб, які їх вводять в обіг. Контрольована поставка
має місце тоді, коли правоохоронці здійснюють спостереження, контролюють
поставку наркотичних засобів як з-за кордону через територію України, так і
лише по території України для виявлення тих злочинців, хто здійснює поставку
(хто відправляє), так і інших співучасників злочину – тих хто отримує
наркотичні засоби та затримання обидві сторони в слушний момент.
Отже, для створення ефективних умов, середовища протидії наркобізнесу,
актуальним залишається: створення спецпідрозділів для боротьби з
наркобізнесом та їх належне матеріально – технічне забезпечення, організувати
проведення широкомасштабного соціологічного дослідження латентності
наркоманії та наркозлочинності в Україні [15, с. 201], створення
спеціалізованих установ, які б займалися соціально – психологічною
реабілітацією хворих на наркоманію та забезпечення нового підходу до
наркообліку, залучення благодійних фондів, громадських організацій,
релігійних осередків до участі в протидії незаконному обігу наркотиків,
попередити та зменшити випадки витоку з об’єктів підприємницької діяльності,
яким надана ліцензія на таку діяльність, наркотиків в незаконний обіг.
Узагальнюючи, необхідно зауважити, що політика у галузі попередження
розповсюдження наркотичних засобів і захворюваності на наркоманію має
декілька загальних напрямів у різних країнах. Традиційним напрямом є рішуча
нестерпна боротьба з нелегальним розповсюдженням наркотичних засобів,
коли використовуються різні репресивні заходи, широко застосовуються
оперативні акції. Новий напрям – суттєва зміна ставлення до осіб, які
страждають на наркоманію, коли вживаються заходи, спрямовані на подолання
негативного уявлення про наркоманів у суспільстві, безпосередньо проводиться
психологічна робота з хворими та їх сім’ями, велику увагу при цьому
приділяють заходам щодо соціальної реабілітації.
Враховуючи зазначене, можна дійти до висновку, що боротьба з усіма
аспектами зловживання наркотиками потребує колективної і спільної
відповідальності, яку необхідно нести, в повній мірі дотримуючись принципів,
закріплених у Статуті Організації Об’єднаних Націй і міжнародному праві,
поважаючи суверенітет і територіальну цілісність держав і дотримуючись прав
і свобод людини.
28.«За» і «проти» легалізації «легких» наркотиків.
29.Невизнані держави в сучасному світі: сутність, ознаки,
проблема
міжнародного визнання.
Невизнані держави – держави, що заявили про свою незалежність, але не є
визнаними. (Пол Холстон, професор університету Осло)
На деяких невизнаних територіях знаходяться іноземні війська .
Літературні відповідники:
Самопроголошені держави, квазідержавні утворення, віртуальні держави,
псевдодержави, де-факто держави, острови транзитної державності.
Не всі невизнані держави прагнуть незалежності(пр.Придністров’я)
Віртуальні держави – тільки мають основи державності. Не ведуть боротьбу, а
гру за незалежність. Sealand -платформа для фізичного розташування
віртуальної держави.
Де-факто держава – внутрішньоорганізована держава.
Неви́ знані держа́ ви — світові геополітичні утворення, які не мають загального
міжнародного визнання, але фактично більшою чи меншою мірою є
суверенними країнами.
 Не визнані жодною державою
 Визнані лише не членами ООН
 Не члени ООН, визнані принаймні одним членом ООН
 Члени ООН, не визнані, принаймні, одним членом ООН

Невизнані держави мають обмежені економічні та політичні можливості на

міжнародній арені. Їм важко залучати іноземні інвестиції, брати участь у роботі
міжнародних організацій і різноманітних культурних проектах. Багато з них
розраховують на допомогу і підтримку держав-покровителів, які за допомогою
різноманітних дотацій сприяють розвитку невизнаних держав. Водночас
останні слугують захисним бар’єром для держав-заступників у безпековому
плані і ринком для збуту товарів – в економічному. Запорукою існування цих
політичних утворень є внутрішня – підтримка населення, для якого
незалежність є важливішою за економічне процвітання. Серед невизнаних і
частково визнаних держав є як розвинені демократії, так і такі, ступінь
демократії в яких низький.
У різних джерелах виокремлюють різні ознаки держави. Так, важливою умовою
для ефективного функціонування держави важливою вважається наявність
армії, спроможної захистити її внутрішній і зовнішній суверенітет, але ж навіть
не всі давно визнані у світі держави нею володіють. Наприклад, Коста Рика,
держава в Центральній Америці, ще 1948 р. відмовилась від використання
армії, відтоді єдиною силовою структурою в цій країні є поліція. Це єдина в
Америці нейтральна країна.
3 характерні ознаки невизнаних держав ( Ніна Касперсн, Гред Стенсфілд)
1) Такі утворення досягли фактичної незалежності, включаючи контроль над територією, яку
вдалося утримати, принаймні протягом 2-ох років. Контролюють бліьшість території, на яку
претендують: столицю, головне місто основні регіони(приклад Косово)
2) Такі утворення не набули міжнародного визнання, чи навіть, якщо визнані певними
державами, не є повноправними членами міжнародної системи суверенних держав(про
ООН)
3) Такі утворення продемонстрували бажання отримати повну де-юре незалежність або шляхом
офіційного проголошення незалежності або шляхом проведення референдуму або шляхом
інших дій чи декларацій, які демонструють чітке бажання самостійного існування

Критерії, що дадуть світовій спільноті змогу (в разі виконання певних

умов) легітимізувати новостворені держави, що має велике практичне та
теоретичне значення.
По-перше, нове державне утворення, що претендує на самостійне існування,
повинно мати контрольовану новим урядом певну територію (кордони) й бути
здатним її захищати.
По-друге, нова держава не може мати територіальних претензій до сусідніх
держав.
По-третє, в цій державі тривалий час (упродовж 10, 15, 20 років) повинна
функціонувати стабільна фінансово-економічна система, що дає змогу
забезпечити населення необхідним мінімумом для нормального існування.
По-четверте, новостворена держава повинна мати власний уряд, здатний
належно виконувати основні гуманітарні функції: фінансування системи
охорони здоров’я, освіти, життєзабезпечення населення, надання правової
допомоги тощо.
По-п’яте, нова держава зобов’язується проводити мирну зовнішню та
внутрішню політику, в повному обсязі забезпечувати права і свободи своїх
громадян, у тому числі національних меншин (якщо такі мешкають на цій
території), а також схвалювати й підтримувати «правила гри» на світовій арені.
Проблема міжнародного визнання:
Підґрунтям та передумовою посилення дезінтеграційних настроїв і процесів у
поліетнічних країнах та появи нових невизнаних держав виступає колізія між
принципом територіальної цілісності держав та правом на самовизначення
народів
Перед міжнародною спільнотою постає питання: визнавати чи не визнавати
новоутворену державу? З одного боку,
можна розв’язати гуманітарні проблеми на відповідній території;
надати гарантії безпеки новим державам;
країни, які визнали нові державні утворення, зможуть легалізувати власні
інвестиції в цих державах.
Однак, з іншого боку,
визнання нових держав може призвести до етнополітичної нестабільності
держав
та тенденції розв’язання конфліктних ситуацій шляхом відокремлення від
держави й утворення нової.
Ті, хто бояться сеператизму не підтримують Косово
Ті, хто є в ООН вважаються де факто, але не де юре визнані.
Процедура вступу до ООН
Прийом відбуваєтьсяя за рішенням Генасамблеї ООН, після рекомендації РБ
ООН, підтриманої 9 з 15 держав-членів РБ ООН, при тому, що постійні члени
мають право накласти вето. Рішення повинно бути схвалено на ГА
кваліфікованою більшістю у 2/3 голосів.
Переважаюча на сьогодні в доктрині міжнародного права думка щодо наслідків
визнання полягає у тому, що відповідні утворення набувають ряд прав та
привілеїв лише після акту їхнього визнання іншими суб’єктами міжнародного
права.
Хоча ці утворення й володіють такими атрибутами державності, як населення,
територія, уряд, збройні сили, державна символіка, національна валюта та інші,
їхня життєдіяльність істотно обмежується тим, що вони не мають широкого
визнання з боку держав – членів ООН. Тобто це негативно впливає на їхній
економічний розвиток, обмежує доступ до міжнародних організацій і ринків,
ускладнює їхню співпрацю із суверенними державами у різних сферах. Лише
після визнання держава набуває таких прав, як: можливість виступати
стороною у суді, визнання актів виконавчої та законодавчої влади
національними судами, надання відповідним особам імунітетів, можливість
отримання відповідного майна у разі правонаступництва тощо.
Тому вважається за доцільне розробити конкретні та об’єктивні критерії
міжнародного визнання нових держав задля уникнення прогалин у
міжнародному законодавстві.
Отже, врегулювання проблем, пов’язаних із виникненням та існуванням
невизнаних держав, є надзвичайно складним, суперечливим і тривалим
процесом. При цьому його успіх залежить від сприятливого поєднання багатьох
як зовнішніх, так і внутрішніх чинників та суб’єктивних і об’єктивних умов
30.Невизнані держави в сучасному світі: причини виникнення,
роль держав патронів у їх розвитку, ставлення міжнародної
спільноти до проблеми невизнаних держав.
Причини виникнення:
Т. П. Далявська зазначає, що існує ціла низка причин, які можуть зумовити їх
виникнення на території суверенних держав. Серед них, можна виокремити
наступні геополітичні, правові, політичні, етнокультурні, соціально-
економічні причини, історичне підґрунтя тощо.
До геополітичних причин можна віднести
розташування певної частини території держави та межі зіткнення
етнокультурних регіонів,
або зовнішньополітичні інтереси провідних» держав світу.
Під правовими причинами мається на увазі те,
що проблема невизнаних держав – це один із проявів дефіциту легітимності
державності в сучасних умовах глобального світу, який носить політико-
правовий характер.
Під соціально-економічними причинами розуміються
рівень соціальноекономічного розвитку території, яка прагне відокремитися і
якість життя по відношенню до інших регіонів держави й порівняно з рівнем
розвитку держави, де проживають родинні етноси.
Щодо етнокультурних причин – це бажання кожної держави, як історичного
явища, залишатися стійким політикотериторіальним утворенням й існувати
якнайдовше.
Також причиною появи невизнаних держав є історичне підґрунтя або пам’ять
народу, а саме пам’ять про те, коли впродовж певного періоду даний народ мав
незалежність чи автономію, проте згодом втратив її.
Щоб невизнана держава почала своє існування самих причин замало, оскільки
дані причини потрібно реалізувати в той чи інший спосіб.
П’ять способів виникнення невизнаних держав, а саме
1) у результаті революцій. (невизнані держави після жовтневого перевороту
на території колишньої Російської імперії.)
2) у результаті національновизвольної боротьби. Сюди відносять невизнані
самопроголошені держави, які оголосили про свою незалежність в результаті
декларацій, законів або міждержавних договорів.
3) у результаті післявоєнного поділу. Наприклад, після Другої світової війни
на території Німеччини були утворені НДР і ФРН. В результаті громадянської
війни на Корейському півострові утворилися КНДР і Республіка Корея.
Особливістю в цьому випадку є те, що спочатку два або кілька створених
держав не визнають незалежність один одного.
4) у результаті здобуття незалежності колишніх колоніальних володінь
метрополій. Яскравим прикладом є колишні колонії Британської імперії.
5) в результаті геополітичних ігор визнаних держав. Це так звані буферні
зони або маріонеткові держави» - Далекосхідна республіка, Незалежна держава
Хорватія(1941- 1945) та ін
Роль держав – патронів
Держава – патрон невизнаної держави – міжнародно-визнана держава, яка
надає політичну, економічну, військову підтримку де-факто державі
Військова сфера
1. Допомога у розгортанні військ і сприяння місцевим бойовикам на початковому етапі
існування невизнаних держав. Наприклад, дії росії в Придністров’ї, Вірменія-Нагірний Карабах
 2. Військова присутність держави – патрона сприяє безпеці невизнаних держав. Пр.: У
Північному Кіпрі більше 40 тис. турецьких військ
3. Будь-яка матеріальна допомога. Забезпечує безпеку і підсилює військову складову.

Економічна сфера
1. Використання грошової одиниці держави-патрона. Пр.: Північний Кіпр -турецьку ліру
2. Тісні торгівельні відносини(Туреччина з Півн. Кіпром у сількогосп. Відносинах)
3. Фінансова допомога у формі позик і переказів із бюджету держави-патрона(Туреччина має
певну кількість щорічного надсилання коштів)

Політична сфера
1. Офіційне визнання (проте це необов’язково, росія не визнає придністров’я)
2. Надання громадянства. Південна Осетія, Придністров’я – рос. Громадянство

Зближення невизнаної держави і держави-патрона може, в кінцевому підсумку,

призвести до її номінального або фактичного поглинання останньою. Однак для
деяких невизнаних держав незалежність є лише проміжним етапом об’єднання
з державою-покровителем
Невизнані держави входять у сферу геополітичних інтересів низки країн,
розширюючи простір їх впливу. Тому держави-покровителі не шкодують ні
військових, ні економічних засобів для зміцнення свого авторитету в таких
політичних утвореннях, за можливості посилюючи там військову присутність.
Ставлення міжнародної спільноти.
Міжнародна спільнота визнає або не визнає нові держави, керуючись власними
доказами доцільності. Крім того, переважна більшість сучасних нових держав
виникла в результаті етноконфесійних конфліктів і сецесії, тому окремі країни
відмовляються їх визнавати, піклуючись про власну територіальну цілісність.
Визнання «спірної» держави, зазвичай, базується на політичних мотивах, а не
на моральних або правових засадах. Подальша доля такої держави залежить від
еволюції співвідношення сил, наявності ефективних, компетентних і зацікавле-
них у завершенні конфлікту, посередників, а також бажання сторін конфлікту
йти на компроміси.
Процес визнання або невизнання новостворених держав досить часто залежить
від перебування тієї чи іншої держави в певних сферах впливу найбільш впли-
вових світових держав
Невизнані держави реально стають суб’єктами нової геополітики, оскільки в
умовах глобалізації такі держави можуть існувати досить довгий час, і в багать-
ох випадках вони є самостійними і впливовими учасниками регіональної та
міжнародної політики
До того часу, поки в міжнародному праві буде існувати глобальна суперечність
між правом націй (народів, етносів) на самовизначення і правом на територіаль-
ну цілісність держави, доти виробити універсальні критерії визначення само-
проголошених держав буде неможливо. Однак ми живемо в реальному світі, де
виникають нові держави, які прагнуть незалежності й визнання міжнародним
співтовариством. Отже, маємо визначити, хоча б теоретично, критерії,
відповідно до яких, за умови їх дотримання новими державами, через певний
проміжок часу вони можуть розраховувати на визнання їх міжнародною
спільнотою.
31.Особливості виникнення та розвитку Республіки Китай
(Тайваню) як дефакто держави в сучасному світі.
Де-факто Республіка Китай (Тайвань) – демократична незалежна держава з 23-
мільйонним населенням, президентсько-парламентська республіка з
розвинутою ринковою економікою, що має стабільну політичну систему,
власну валюту і 300-тисячну армію. У 2019 році її ВВП на душу
населення становив 25,53 тис доларів, що є одним із найвищих показників в
Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, а в січні цього року
зовнішньоторговельний профіцит Тайваню сягнув 4,5 млрд доларів, експорт
збільшився на 2,6% у порівнянні з даними минулого року. Попри невизнання,
інші держави, особливо члени АСЕАН, Китай і США, з кожним роком
збільшують своє економічне співробітництво з Тайванем.
1 січня 1912 року в місті Нанкін було утворено перший китайський
національний уряд. Відтоді й розпочинається політична історія Республіки
Китай, що триває вже у ХХІ столітті. Провідною політичною силою
материкового Китаю був Гоміньдан, яким з 1925 року управляв відомий
китайський політик Чан Кайші. У 1921 році була заснована Комуністична
партія Китаю, яка тривалий час боролася з Гоміньданом за владу в країні. Під
час другої світової війни вони спільно боролися проти Японії, але завершення
війни та розгрому Японії, боротьба між політичними силами продовжилася.
Після другої світової війни Тайвань внаслідок поразки Японії знову перейшов
під владу Китайської Республіки. В цей час в самому Китаю була напружена
політична ситуація. Внаслідок цієї боротьби у 1949 році націоналісти під
керівництвом Чан Кайші були змушені залишити материковий Китай. Пекін
став столицею комуністичного Китаю, а новою столицею Республіки Китай
став Тайбей
у життєвому циклі Республіки Китай виокремлено дві епохи: 1) існування у
формі визнаної держави (1912–1971 рр.); 2) існування у формі невизнаної
держави (від 1971 р. й донині).
Уряд Республіки Китай (Тайвань) довгий час лишався єдиним міжнародно
визнаним представником материкового Китаю і входив у цьому статусі до
ООН, був одним із п’яти постійних членів Радбезу.
Проте після того як стався радянсько-китайський розкол, великі держави
зрозуміли, що настав час перетягнути КНР на свій бік у протистоянні з СРСР. У
1971 році США визнали уряд у Пекіні, а Тайвань поступився своїм місцем в
ООН на користь Китайської Народної Республіки. Сьогодні лише 13 держав-
членів ООН визнають незалежність Республіки Китай.
Отже, відтоді в політичній історії Республіки Китай розпочинається друга
епоха – існування у формі невизнаної держави. Вона складається з двох етапів,
для яких властиве посилення ролі зовнішньополітичної функції держави з-
поміж інших пріоритетних, зокрема, переосмислення засобів її реалізування з
огляду на зменшення кількості доступних дипломатичних напрямів
Етап політичної опіки позначає завершення динамічних суспільних процесів
кінця першої епохи. Насамперед було остаточно сформовано відкриту
самодостатню ринкову економіку індустріального типу, яка набула форми
змішаної макроекономічної системи, й утворився сталий повноцінний середній
клас, котрий став базовим елементом суспільства
Другому – демократичному – етапові неперервного життєвого циклу РК
притаманні системні засадничі інституційні трансформації, що відбувалися в
правовій, політичній, соціальній, економічній, культурній галузях суспільного
буття, а також у царині міжнародних відносин. Підсумком таких процесів став
перехід на якісно новий, вищий рівень цивілізаційного розвитку – од
індустріального до постіндустріального суспільства
Стратегічною метою державної політики в економічній царині стало
перетворення господарської системи з індустріального типу в інноваційний, що
є складовим елементом суспільства постіндустріальної цивілізації.
Позбавлення РК політико-правового статусу «визнаної держави» (через втрату
членства в складі ООН) призвело до того, що ця держава деюре опинилася поза
межами світового співтовариства. Це суттєво обмежило можливості її уряду
використовувати арсенал засобів державного регулювання дипломатичних
інструментів для реалізування власних інтересів на мегарівні сфери суспільного
буття. За цих обставин, а також беручи до уваги те, що в сучасних умовах саме
процес глобалізації визначає вектор розвитку суспільних процесів, зокрема й у
царині міжнародних відносин, та, крім того, опираючись на досягнуті
результати соціально-політичного й економічного зростання цієї країни,
зауважимо, що стратегічна мета зовнішньої політики РК – забезпечити
поглиблену широкомасштабну інтеграцію до глобального міжнародного
середовища. Зазначену ціль структуровано в низку основних завдань, а саме:
• долучити до складу й участі в роботі глобальні міжнародні організації,
передусім ООН;
• налагодити, суттєво розширити та поглибити суспільні зв’язки з країнами
світу в царині міжнародних відносин.
На території різних країн було створено економіко-культурні офіси, що
насправді відіграють роль дипломатичних представництв, наділених усіма
такими самими повноваженнями. Загалом у світі засновано 111 офісів для
контактування з урядом держави перебування, 32 з яких розташовано в країнах
Північно-Східної Азії та Океанії, 10 – Західної Азії, 5 – Африки, 29 – Європи,
16 – Північної Америки, 19 – Латинської Америки і Карибських островів.
Кожна з відповідних 73 країн має один свій офіс на території РК
Така система повністю інтегрує РК у світову спільноту, оскільки будь-які
економічні, політичні чи культурні дії супроводжує діалог між представниками
відповідних офісів, забезпечуючи безперешкодні туристичні й економіко-
політичні відносини.
Понад 167 країн і територій надають власникам паспортів РК пільги безвізового
в’їзду, отримання візи після прибуття чи оформлення електронної.
Тайвань є повноправним членом 39 міжнародних міжурядових організацій
(ММО) [19] та їхніх допоміжних органів. Це, зокрема, Світова організація
торгівлі, Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, Азійський банк
розвитку і Центральноамериканський банк економічної інтеграції.
Щодо повернення до складу ООН, то, на нашу думку, в Республіки Китай
немає такої перспективи. Основною причиною такого песимістичного прогнозу
є принципово непримиренна позиція КНР, що має статус визнаної держави і є
постійним членом Ради Безпеки ООН
Перспектива подальшого існування Республіки Китай як невизнаної держави
пов’язана з розв’язанням «тайванської проблеми» [6]. Нині обидві безпосередні
сторони (РК і КНР) цього регіонального конфлікту в царині міжнародних
відносин дійшли спільної принципової позиції, що дати раду цій проблемі
можна лише за допомогою діалогу
Процес переговорів, що дістав історичну назву «консенсус 1992 року» (за
датою початку), триває й досі. Його мета – відтворити територіальну цілісність
Китаю під юрисдикцією єдиної суверенної держави, що є повноцінним членом
світового співтовариства. Те, що врегулювання «тайванської проблеми» триває
так довго, зумовлено «політико-ідеологічними відмінностями» засад
функціонування суспільних систем цих держав
За таких обставин, а також зважаючи на те, що «невизнана держава» –
це тимчасова форма політико-територіального утворення, можна визначити
лише один реалістичний сценарій перспективи подальшого існування РК у
такій формі. У часі його доцільно поділити на два етапи: 1) збереження
загального статус-кво, у межах якого Республіка Китай залишатиметься
невизнаною державою, утім розширюватиме та поглиблюватиме подальшу
інтеграцію зі суспільною системою КНР у гуманітарній і господарській сферах;
2) формалізований процес політико-правового об’єднання РК і КНР в одну
державу в складі однієї країни. Другий етап розпочнеться лише за умови
досягнення необхідного рівня тотожності між РК і КНР на рівні інституційних
засад забезпечення їхнього суспільного буття. Варто також додати, що цей етап
є завершальним елементом у невідновному життєвому циклі РК
Аналізуючи засадничі трансформаційні зміни, яких зазнала РК упродовж своєї
політичної історії, можна констатувати, що нині вона перебуває на
демократичному етапі епохи існування у формі невизнаної держави. Поряд із
провідними країнами вона міцно інтегрована у світову систему, відіграючи
роль не тільки складового елемента глобального світу, а й одного із чинників
поширення процесу глобалізації на мегарівні сфери суспільного буття.
Для Республіки Китай формула «одна країна, дві системи», яку висунула КНР, є
неприйнятною. Натомість він відстоює свою: «одна країна, дві території»,
визнаючи можливість існування двох суб’єктів із назвою «Китай».
Можна зробити висновок, що для Пекіна питання належності острова є
важливим для легітимації влади КПК та зі стратегічних міркувань, тож його
суверенітет він не визнає ніколи. Зі сторони Тайваню, бажання зберегти свою
незалежність є сьогодні зовнішньополітичною ціллю номер один, і заклики
КНР до возз’єднання не будуть прийняті ні урядом Республіки Китай, ні її
населенням. Принаймні поки Демократична прогресивна партія перебуватиме
при владі.

32.Тайванське питання у відносинах США і КНР.

Тайвань – це острів у Східній Азії, що розташовується на південному сході від
Китаю у Південнокитайському морі. Він знаходиться під управлінням
Республіки Китай (Китайської Республіки).
Ймовірна незалежність Тайваню напряму залежить від допомоги інших держав.
Попри те, що населення Республіки Китай усвідомлює себе саме тайванцями, а
не китайцями, зважаючи на однозначну військову перевагу КНР, тільки
невелика кількість населення справді підтримує ідею здобуття офіційної
незалежності Тайваню. Більшість населення все ж бажає зберегти нинішній
стан справ, щоб не наражатися на небезпеку.
В контексті «холодної війни» й в умовах протистояння ідеологій, США й усі
ліберальні країни були схильні підтримати радше націоналістичний уряд
Республіки Китай, з яким вони мали відносини з часів Паризької мирної
конференції, аніж комуністичну владу Пекіна на чолі з Мао Цзедуном, який, до
того ж, був союзником СРСР.
Проте після того як стався радянсько-китайський розкол, великі держави
зрозуміли, що настав час перетягнути КНР на свій бік у протистоянні з СРСР. У
1971 році США визнали уряд у Пекіні, а Тайвань поступився своїм місцем в
ООН на користь Китайської Народної Республіки.
І хоча офіційно США не підтримують дипломатичні відносини з Китайською
Республікою, між Тайбеєм та Вашингтоном існують доволі тісні стосунки. 1
січня 1979 США встановили дипломатичні відносини з КНР та розірвали їх з
Тайванем. Відтоді офіційний американський уряд дотримується політики
«одного Китаю», тобто визнають тільки уряд Пекіну. Проте для того, щоб мати
змогу й надалі підтримувати відносини з урядом Республіки Китай, США
прийняли «Акт про взаємини з Тайванем», в якому, зокрема, міститься обіцянка
постачати оборонне озброєння.
Тайвань посідає важливе місце в індо-тихоокеанській стратегії США, адже ті
шукають союзників у регіоні, щоб «балансувати» проти материкового Китаю. У
доповіді держдепартаменту від 1 червня 2019 року щодо цієї політики Тайвань
ставлять за стратегічною важливістю в один ряд з Сінгапуром, Новою
Зеландією та Монголією.
З часів Другої світової війни компонентом стратегії в АТР Сполучених Штатів,
що прагнули й прагнуть забезпечити вільний трансфер американських товарів у
різні куточки світу, була свобода мореплавства в Південнокитайському морі, у
той час, як КНР зображала суперечку щодо його акваторії як питання виключно
своєї компетенції. Занепокоєння США викликає й те, що Китай продовжує
намивати штучні острови в морі. Тож Вашингтону потрібні союзники, а КНР не
наважиться відкрито виступити проти нього заради Тайваню.
Підтримка відносин із Тайванем відповідає інтересам США, оскільки не дає
КНР повністю взяти під контроль Південнокитайське море та збільшити свій
вплив у Тихоокеанському регіоні. Чудовим прикладом підтримки Китайської
Республіки з боку Сполучених Штатів стали навчання військових сил США в
Тайванській протоці в 1996 році. Це була відповідь Президента Біла Клінтона
на проведення китайських ракетних випробувань напередодні перших прямих
виборів на Тайвані. Ці навчання стали наймасштабнішими для США
навчаннями в Азії після завершення в’єтнамської війни
Прикладом того, наскільки ризикованою може стати політика уряду Тайваню,
став період президентства представника ДПП Чень Шуйбяня (2000–2008 рр.),
який запропонував провести референдум про незалежність острова [0; 0]. КНР і
США були змушені проводити паралельний курс, спрямований на стримування
цього лідера, щоб уникнути розгортання конфлікту в зоні Тайванської протоки
У відповідь на непоступливу позицію (2016) Тайбея Пекін збільшив кількість
повітряних і військово-морських навчань у районі Тайванської протоки, а
також зробив кроки по скороченню міжнародного простору Тайваню. До того
ж, з моменту приходу до влади адміністрації Цай Інвень 7 країн розірвали
дипломатичні відносини з островом [0]. На цьому тлі загострилися розбіжності
між КНР і США з приводу Тайваню. Адміністрація Д. Трампа взяла курс на
зміцнення відносин з островом і поглиблення співпраці в сфері безпеки.
Тайвань підключився до Індо-Тихоокеанської стратегії США
Офіційну позицію Вашингтону можна охарактеризувати як політику
«стратегічної невизначеності». Проте з приходом до влади адміністрації Джо
Байдена, підтримка Тайваню значно посилилася. Так, зокрема, 46-й президент
заявив, що США готові підтримувати Тайвань військово, якщо Китай вирішить
повернути його силою [2]. У відповідь на запитання щодо захисту Тайваню,
Президент Байден відповів, що США мають зобов’язання щодо цього
Китай дуже обурений такою позицією США, та звинувачує їх у зростанні
небезпеки в Тайванській протоці. Вони перекладають всі негативні наслідки,
які можуть трапитися надалі зі спробами розв’язання конфлікту, саме на
Сполучені Штати.
] Велике занепокоєння у світової громадськості викликав візит Ненсі Пелосі до
Тайваню 3 серпня 2022 року. Це був перший візит американського
високопосадовця до Тайваню з 1997 року. Після прибуття до Тайваню жінка
заявила, що візит американської делегації до Китайської Республіки свідчить
про непохитну відданість Америки підтримці тайванської демократії та
солідарність США з 23 мільйонами жителів Тайваню
КНР була дуже обурена візитом Ненсі Пелосі. Там візит американки назвали
серйозним порушення суверенітету та територіальної цілісності.
Зважаючи на серйозність конфлікту, не варто однозначно відкидати спробу
військового захоплення з боку Китаю. Проте варто пам’ятати, що захоплення
Тайваню буде доволі складним завданням, зважаючи на особливості його
розташування. У випадку захоплення острова, постане проблема збереження
контролю над цією територією, позаяк тайванці однозначно не підтримують
Комуністичну владу Китаю. Окрім того, варто пам’ятати про ймовірні
економічні наслідки для Китаю. Деякі науковці вважають, що ризики для
китайської економіки у випадку вторгнення на Тайвань будуть занадто
серйозними [2]. Зважаючи на особливості російсько-української війни та
ефективність американської розвідки, навряд чи Китай зможе здійснити цю
операцію раптово
Однозначно можна зробити висновок, що проблема Тайваню ще більше
загострила і без того складні відносини між США та Китаєм. І тут варто
зауважити, що жодна сторона не вживає політичних кроків, необхідних для
подолання кризи.
Таким чином, за останні три десятиріччя «тайванське питання» і його вплив на
американсько-китайські відносини без перебільшення потенційно є однією з
найгостріших проблем світової політики XXI ст. Подальша двостороння
взаємодія з «тайванського питання» буде залежати від того, наскільки обидві
держави зможуть визначити свої цілі в регіоні, засоби для їх реалізації та
можливі витрати з прийнятих рішень.
33.Північний Кіпр: виникнення, розвиток, проблема
міжнародного визнання.
34.Сомаліленд: виникнення, розвиток, проблема міжнародного
визнання.
35.Особливості виникнення та розвитку Республіки Косово в
сучасному
світі.
36.Особливості виникнення та розвитку Республіки Абхазія.
1.Режим нерозповсюдження ядерної зброї. (у цьому питанні:
поняття «ядерна зброя», ДНЯЗ, без’ядерні зони, Договір про
всеосяжну заборону ядерних випробувань (чи вступив вже в
силу?), МАГАТЕ тощо)
Зброя масового знищення – це зброя, призначена для масштабного знищення
противника і діє не вибірково лише на військові сили, але в тому числі і на
цивільне населення.
3 види: ядерна, біологічна, хімічна (АВС-зброя)
Ядерна зброя – зброя масового ураження вибухової дії.
Під час її застосування починається ланцюгова реакція, особливим вражаючим
фактором якої є іонізуюче опромінення. Таку зброю називають різними
термінами — атомні бомби, ядерні бомби, ядерні боєголовки.
Усю ядерну зброю можна поділити на дві категорії.
Це зброя, заснована на поділі важких ядер плутонію або урану-235(атомна), та
термоядерна зброя (водневі бомби) зі збільшеною потужністю вибуху та
руйнувань, які він спричиняє. Ядерна зброя створює величезну вибухову силу,
яка вимірюється в кілотоннах (1000 тонн тротилу) і мегатоннах (1 000 000 тонн
тротилу), а також викиди тепла та радіації.
Різняться й способи доправлення ядерної зброї.
Тактична зброя — це ядерні боєголовки на звичайних носіях: тактичних
ракетах, артилерійських снарядах, мінах, торпедах. Ядерних РСЗВ (реактивних
систем залпового вогню) поки не існує. Тактичні снаряди призначені для
знищення бойового складу і зброї противника на фронті та у найближчому
тилу, а також у космосі, повітрі та на морі.
Мета стратегічної ядерної зброї — знищення інфраструктури, центрів
ухвалення рішення у глибокому тилу противника. Така зброя доправляється на
крилатих та балістичних ракетах, а також на літаках. Єдині випадки
використання літаків для доправлення атомних бомб (включно із
випробуваннями) — американське бомбардування Хіросіми та Нагасакі.
Ядерна зброя складається з 3-ох елементів:
1) Ядерні заряди- бойові частини ракет і торпед
2) Засоби їх доставки до цілі(ракети, літаки)
3) Засоби керування

Класифікація балістичних ракет:

1)міжконтинентальні(понад 5500 км.)
2)середній радіус дії(від 1000 до 5500 км.)
3)ракети малої дальності(від 500 до 1000 км.)
Класифікація Китаю:
1) Мала дальність (до 1000 км.)
2) Середня дальність (1000-3000 км.)
3) Велика дальність (3000-8000 км.)
4) Міжконтинентальна дальність (понад 8000 км.)

Як ядерна зброя впливає на людину

Вплив ядерної зброї на людину має комбінований характер. Він пов’язаний не
лише з радіацією, а й із вибуховими та тепловими ураженнями.
Останні виникають протягом перших секунд після ядерного вибуху.
Детонації запалу на великій висоті, які більш характерні для стратегічної зброї,
призводять до вибухових та теплових ефектів.
А при застосуванні тактичної ядерної зброї вплив має переважно радіаційний
фактор ураження.
Фахівців в сфері ядерної та радіаційної безпеки прогнозують, що у разі
застосування зброї біля 70% постраждалих отримають механічні поранення
внаслідок вибухової дії та опіки через термічний вплив.
Приблизно 30% матимуть наслідки для здоров'я через радіацію.
50% людей, які будуть знаходитися у 2,5 км від місця вибуху, отримають
комбіновані травми: механічні, теплові та спричинені радіацією.
Також постраждають 25% осіб, чиє місцезнаходження становитиме 2,5-5 км від
удару.
Найбільше людей загине протягом 2 днів внаслідок комбінованих травм.
ДНЯЗ
В Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) [1] не лише містяться
основні положення міжнародноправового режиму про нерозповсюдження
ядерної зброї, але ще це ключовий договір у сфері міжнародної безпеки, метою
якого є зміцнення миру і безпеки держав, ускладнення можливості розв’язання
ядерної війни, хоча й у ньому не прописана можливість ліквідування ядерної
зброї, що належала державам «ядерного клубу», та все ж по можливості
наближає вирішення цього завдання.
ДНЯЗ був укладений Генеральною Асамблеєю ООН на XXII сесії 12 червня
1968 р. і відкритий для підписання 1 липня 1968 р. у столицях трьох держав-
депозитаріїв: Москві, Вашингтоні й Лондоні, а вже з 5 березня 1970 р. Договір
набув чинності. Особливістю ДНЯЗ є те, що це наймасштабніша угода у цій
сфері. До неї приєдналося майже 200 держав, включаючи п’ять держав, що
офіційно володіють ядерною зброєю. Отже, за кількістю учасників ДНЯЗ від
1968 р. є багатостороннім договором.
Договір відкритий для підписання його всіма державами й будь-яка держава
може приєднатися до нього в будь-який час. ДНЯЗ є багатостороннім,
загальним, відкритим, універсальним міжнародно-правовим договором.
Не менш важливою є ст. IV ДНЯЗ, що не тільки констатує право всіх країн на
розвиток ядерної енергії в мирних цілях і на міжнародний обмін інформацією й
матеріалами, але й встановлює зобов’язання держав сприяти такому розвитку.
Однак складність проблеми саме й полягає в тому, що між ядерною енергією,
застосовуваною в мирних цілях, і енергією, використовуваною для немирної
ядерної діяльності, є тісний зв’язок [1].
Крім того, є небезпека, що неядерні держави зможуть створити ядерну зброю,
використовуючи відсутність у ДНЯЗ від 1968 р. чіткого визначення терміна
«мирне застосування ядерних технологій» [10, с. 127].
Ця неясність дає змогу, по-перше, деяким державам неоднозначно трактувати
цей термін, а по-друге, може спричинити виникнення несприятливих наслідків
від «не зовсім мирного використання ядерних технологій».
ОТЖЕ, ТРИ БАЗОВИХ НЕПОДІЛЬНИХ ЗАСАД ДНЯЗ: СКОРОЧЕННЯ
ЯДЕРНИХ АРСЕНАЛІВ, НЕРОЗПОВСЮДЖЕННЯ ТА МІЖНАРОДНЕ
СПІВРОБІТНИЦТВО У ВИКОРИСТАННІ «МИРНОГО» АТОМУ
БЕЗ’ЯДЕРНІ ЗОНИ
Встановлення без'ядерних зон має на меті зміцнення режиму
нерозповсюдження ядерної зброї. Без'ядерні зони створюються державами на
підставі міжнародного договору.
Договір про Антарктику 1959 р забороняє "будь-які ядерні вибухи в
Антарктиці і видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів" (ст. V).
Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання
космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, 1967
р закріплює зобов'язання учасників договору "не виводити на орбіту навколо
Землі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї
масового знищення, нс встановлювати таку зброю на небесних тілах і не
розміщувати таку зброю в космічному просторі будь-яким іншим чином ".
Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах
1979 містить обов'язок держав "не виводити на орбіту навколо Місяця або на
іншу траєкторію польоту до Місяця або навколо нього об'єкти з ядерною
зброєю або будь-якими іншими видами зброї масового знищення, а також не
встановлювати і не використовувати таку зброю на поверхні Місяця або в її
надрах ", заборона випробування будь-яких типів зброї (ст. 3).
Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і його надрах
ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р закріплює
обов'язок не встановлювати і не розміщувати на дні морів і океанів і в його
надрах за межами 12 миль від вихідних ліній будь -або ядерне зброю або будь-
які види зброї масового знищення, а також споруди, пускові установки і будь-
які інші пристрої, спеціально призначені для зберігання, випробування або
застосування такої зброї.
Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці 1967 р (договір
Тлателолко) встановлює зобов'язання держав регіону використовувати
виключно в мирних цілях ядерні матеріали і засоби, що знаходяться під їх
юрисдикцією, забороняти і запобігати на своїй території:
Договір про без'ядерну зону південній частині Тихого океану 1985 г.
(Договір Раротонга) встановлює більш конкретизовані зобов'язання.
Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Південно-Східній Азії 1995
р (Бангкокский договір) включає в без'ядерну зону нс тільки території
держав-учасників, по і знаходяться під їх юрисдикцією простору
(континентальні шельфи і виняткові економічні зони).
Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Африці 1996 г. (Договір
Пеліндаба) передбачає:
 - Відмова від ядерних вибухових пристроїв;
 - Запобігання розміщення ядерних вибухових пристроїв;
 - Заборона випробувань ядерних вибухових пристроїв;
 - Оголошення, демонтаж, знищення або конверсія ядерних вибухових
пристроїв і об'єктів для їх виробництва;
 - Заборона скидання радіоактивних відходів;
 - Мирну ядерну діяльність;
 - Контроль за мирними видами діяльності;
 - Фізичний захист ядерних матеріалів і установок;
 - Заборона збройного нападу на ядерні об'єкти.
Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Центральній Азії
уклали в Семипалатинську (Казахстан) 8 вересня 2006 р Узбекистан, Казахстан,
Киргизія, Таджикистан і Туркменістан. Він розроблений з урахуванням
наявного досвіду інших регіонів і відповідає керівним принципам створення
зон, вільних від ядерної зброї, узгодженим в Комісії ООН з роззброєння в 1999
р
ДОГОВІР ПРО ВСЕОСЯЖНУ ЗАБОРОНУ ЯДЕРНИХ ВИПРОБУВАНЬ
Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань був прийнятий 50-ю
сесією Генеральної Асамблеї ООН 10 вересня 1996 року і відкритий для
підписання 24 вересня 1996 року. Договір складається з преамбули, 17 статей,
двох Додатків і Протоколу. Відповідно до Статті I Договору:
Проблеми ратифікації
Дотепер Договір підписало 177 держав, зокрема 41 держава з 44, необхідних
для набрання чинності договору (не підписали тільки КНДР, Індія і Пакистан),
ратифікувало 138 держав, зокрема 34 держави з 44, необхідних для набрання
ним чинності (не ратифікували: Єгипет, Індія, Індонезія, Іран, Ізраїль, КНР,
КНДР, Колумбія, Пакистан і США).
6 грудня 2006 Генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію, що підкреслює
необхідність швидкого підписання і ратифікації Договору про всеосяжну
заборону ядерних випробувань. За ухвалення резолюції проголосували 172
країни, проти — дві: КНДР і США
ПРЕЗИДЕНТ РФ ПІДПИСАВ ЗАКОН ПРО СКАСУВАННЯ
РАТИФІКАЦІЇ ДОГОВОРУ ПРО ВСЕОСЯЖНУ ЗАБОРОНУ ЯДЕРНИХ
ВИПРОБУВАНЬ.
Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) є виконавчим органом з
ДНЯЗ, здійснює контроль за дотриманням договору та надає допомогу БЯД у
розробці цивільних технологій [16]. Хоча масштаби та мандат ДНЯЗ і МАГАТЕ
досить широкі, існує критична прогалина у контролі ними держав: 189 держав є
учасниками договору, але три з дев’яти ЯД світу – Індія, Ізраїль та Пакистан –
ніколи не приєднувалися до ДНЯЗ, а четверта – Північна Корея – вийшла з
Договору у 2003 р. Таким чином, навіть якщо виконання існуючих режимів не є
гострою проблемою, майже половина світових ЯД не підпадають під їхню дію.
Існують серйозні підстави вважати, що Китай вирішальним чином сприяв
набуттю Пакистаном ядерних озброєнь і ракет – носіїв ЯЗ.
МАГАТЕ у багатьох випадках вимушена обмежуватися висловлюванням
«занепокоєння» щодо невпевненості у тому, що ядерна програма деяких країн
передбачає використання її виключно в мирних цілях. Ще однією проблемою є
відсутність у МАГАТЕ адекватних механізмів контролю та забезпечення
дотримання режимів нерозповсюдження ЯЗ. Бюджет, спроможності розвідки та
технологічні ресурси цієї організації надто далекі для ефективного виявлення,
запобігання або покарання за порушення ДНЯЗ. У 2016 р. загальний бюджет
Агенції склав близько 362 млн. eврo [54]. Тож не дивно, що ядерні матеріали
потрапляли на «чорний ринок» навіть з установок під контролем МАГАТЕ
Зареєстровані МАГАТЕ інциденти свідчать, що продовжують відбуватися події
у сфері незаконного обороту, викрадення, втрат та інших несанкціонованих дій,
пов’язаних з ядерними та іншими радіоактивними матеріалами. У 1995 р. у
МАГАТЕ створена відповідна база даних, у який є свідчення про факти з 1993
р. Усього за період 1993-2017 рр. накопичилося понад 2890 підтверджених
випадків за повідомленнями держав-учасниць. Більше 15% з них стосуються
несанкціонованого володіння та злочинної діяльності, більше 25% –
повідомлення про викрадення або втрати радіоактивних матеріалів, решта –
інші події, які важко віднести до тієї чи іншої категорії через неповноту
інформації про інцидент
Багато з процесів, які використовуються у цивільній ядерній енергетиці, можна
переналаштувати у військових цілях. Як зазначалося, МАГАТЕ не здатне
адекватно контролювати кожен ядерний об’єкт. Іран використовував свою
цивільну ядерну програму в якості прикриття для вироблення зброї. Проблеми
моніторингу та перевірки гарантій ДНЯЗ тільки поглиблюватимуться, адже все
більше країн звертаються до розвитку Проблеми всесвітньої історії. – 2017. – №
1(3) 96 ядерної енергетики. Зокрема, низка країн Близького Сходу, в яких
відсутні цивільні ядерні програми, бажають диверсіфікувати власну енергетику
за рахунок розвитку ядерної енергетики. Такий розвиток подій може вплинути
на регіональну динаміку безпеки та підвищити в перспективі загрозу
розповсюдження ЯЗ на Близькому Сході.
2. Ядерна програма Північної Кореї як виклик ХХІ століття.
Північна Корея виявляла інтерес до розробки ядерної зброї з 1950-х років.
Розвиток та збільшення ядерного потенціалу стали головними для країни.
У 1963 р. Північна Корея звернулась за допомогою до Радянського Союзу в
розробці ядерної зброї, але держави дійшли згоди лише на розробку мирної
програми з ядерної енергетики, включаючи підготовку вчених-ядерників [14].
Пізніше Китай після ядерних випробувань аналогічно відхилив прохання
Північної Кореї про допомогу в розробці ядерної зброї. Тому радянські
інженери брали участь у будівництві Центру ядерних наукових досліджень в
Йонбені, де розпочали спорудження дослідницького реактора ІРТ-2000 в 1963
р., який почав працювати в 1965 р. і був модернізований в 1974 році [14]. У
1979 р. Північна Корея почала будувати другий науково-дослідний реактор, а
також завод для переробки руди та з виробництва паливних стрижнів.
У 1985 р. Північна Корея ратифікувала Договір про нерозповсюдження
ядерної зброї (далі ДНЯЗ), але не включила необхідну угоду про гарантії з
МАГАТЕ до 1992 року. Саме ці події варто вважати відправною точкою у
становленні ядерної програми КНДР. На початку 1990-х років Центральне
розвідувальне управління США зробило висновок, що Північна Корея
фактично приєдналася до інших ядерних держав, створивши декілька одиниць
зброї з плутонію, які були вироблені до 1992 року.
У 1994 р. США та Північна Корея оголосили про підписання договору
«Узгоджена Рамка», згідно з яким КНДР погодилася демонтувати свої ядерні
реактори та прийняти широкомасштабні інспекції в обмін на дипломатичні та
економічні поступки від Сполучених Штатів. Такий жест з боку КНДР
дозволив покращити відносини зі США лише на певний період та призупинив
процес збільшення ядерного потенціалу країни.
Варто зазначити, що спочатку створення ядерної зброї було лише заходом
безпеки, а тому на подальший розвиток впливала нестабільна ситуація в країні,
крах радянської допомоги та торгівлі після 1991 р., голод 1994-1998 рр., а також
низка посух і повеней на початку 1990-х років. Ці події розвалили систему
продовольчого забезпечення Північної Кореї.
Зіткнувшись з питанням, як забезпечити державу далі, новий лідер Кім Чен Ин
розробив «доктрину Сонгун». Її головною ідеєю стали військові як серце
північнокорейської держави [2]. Згідно з цією теорією жорстка бідність є
запорукою підтримання армії. Військовим потрібно все, що може
запропонувати суспільство для захисту Північної Кореї від сторонніх людей;
жертви цивільного населення необхідні для збереження держави, яка їх
захищає. Практичний ефект доктрини полягав у тому, що військові спочатку
отримували всі ресурси, включаючи пайки під час голоду, в той час як решта
Північної Кореї голодувала. Ця подія неабияк стимулювала подальший
розвиток ядерної програми. Режим Кім Чен Ина дійшов висновку, що навіть в
умовах економічної катастрофи повне фінансування військових було гарантом
подальшого виживання режиму. Головна мета – переконати населення, що
військові були їх порятунком, а не економічна чи соціальна реформа. Це
пояснює, чому КНДР у найближчі роки настільки прив’язалась до ідеї ядерної
зброї. Якщо легітимність нації залежала від життєздатності її військових, то
придбання найпотужнішої у світі військової зброї набуло важливого значення
хоча б з причин зовнішньої політики.
Надалі ядерна програма більшою мірою розвивалася в контексті відносин з
США. Протягом трьох десятиліть арсенал північної Кореї був основним
питанням зовнішньої політики США на Корейському півострові.
. Північна Корея розглядає ядерну зброю як засіб здобуття рівного статусу зі
Сполученими Штатами. Пхеньян давно домагається формального визнання
державою ядерної зброї, щоб боротися з Вашингтоном з позиції
справедливості.
З 1994 р. по 2002 р. в результаті домовленостей зі США, північнокорейська
ядерна програма була фактично заморожена, оскільки її ядерний реактор був
закритий. А вже 9 жовтня 2006 р Корея оголосила, що успішно провела свої
перші ядерні випробування [8]. Підземний ядерний вибух був виявлений, його
вихід був оцінений як менш ніж кілотонни. 6 січня 2007 р. уряд Північної Кореї
додатково підтвердив, що має ядерну зброю.
У 2017 р. Корея випробувала запуск двох Міжконтинентальних балістичних
ракет (МБР), друга з яких мала достатній ареал, щоб досягти Сполучених
Штатів. Ці події неабияк турбували США, тому у серпні 2017 р., після двох
північнокорейських випробувань МБР Hwasong-14, Д. Трамп заявив ЗМІ, якщо
Північна Корея продовжуватиме загрожувати США, вона зустрінеться з
серйозними викликами [4]. Наступного місяця у своєму зверненні до
Генеральної Асамблеї ООН президент заявив, якщо США «змушені захищати
себе чи своїх союзників, у нас не буде іншого вибору, як повністю знищити
Північну Корею»
Після цієї події, Кім Чен Ин оголосив ядерну програму країни «завершеною» і в
своєму новорічному зверненні 2018 р. вказав на план переходу від тестування
та розвитку до масового виробництва ядерних боєголовок та балістичних ракет
[7]. Також лідер КНДР вказав на здатність країни стримувати та протидіяти
будь-які ядерні загрози з боку США.
Проте, незважаючи на гучні заяви, в лютому 2018 року Північна Корея
розпочала процес переговорів із США. Олімпійські ігри у Південній Кореї
послужили відправною точкою до стабілізування відносин із США [14]. Крім
того, під час міжкорейського саміту у квітні 2018 року дві країни спільно
оголосили денуклеаризацію Корейського півострова та припинення воєнного
стану. Переговори відбувались на саміті «Північна Корея – США» 12 червня в
Сінгапурі. Вони домовилися про гарантії безпеки США в обмін на
денуклеаризацію Північної Кореї.
Отже, Північна Корея тривалий час прагнула нормалізувати відносини зі США,
щоб гарантувати її безпеку та уникнути залежності від Китаю як мецената. У
свої перші роки ядерна програма Північної Кореї була в першу чергу корисною
ланкою для ведення переговорів для Пхеньяну, але пропущені можливості та
неправильні дії Вашингтона переконали Північну Корею в дотримуватися
більш міцного ядерного стримування [8]. Подальша політика США, заснована
на санкціях та проявах військової сили, була помилковою, адже викликала
лише готовність Північної Кореї повстати у відповідь на тиск. Можна
прослідкувати, що лідери Північної Кореї розглядають військову міць як єдину
змістовну гарантію безпеки, а ядерну зброю як вищу валюту влади. На ядерних
переговорах Пхеньян, можливо, пішов на тактичні поступки, щоб уникнути
тиску, отримати тимчасові вигоди та розділити своїх противників, однак
Північна Корея остаточно покладається на стратегічний обман, щоб поступово
нарощувати свої ядерні можливості
09 вересня 2022 Північна Корея проголосила себе ядерною державою
Верховні народні збори Північної Кореї ухвалили закон про ядерну зброю, що
дозволяє його превентивне використання для оборони від зовнішнього нападу.
При цьому в законі зазначається, що застосування ядерної зброї є крайнім
заходом.
Лідер КНДР Кім Чен Ин, виступаючи на сесії північнокорейського парламенту,
заявив, що ядерний статус країни тепер «незворотний» і дискусії про
денуклеарізацію країни більше не мають сенсу.
У 2018 році Північна Корея та США провели переговори, за підсумками яких
Пхеньян заявив про припинення ядерних випробувань, залишивши за собою право
зберегти зброю. Однак подальші переговори, зокрема й особиста зустріч Кім Чен
Ина з тодішнім президентом США Дональдом Трампом, результатів не дали, і
КНДР відновила свої ядерні випробування.
ЗАГРОЗА ДЛЯ КИТАЮ
Китайська політика щодо Північної Кореї досі продовжує будуватися на
стратегічних принципах “ні війні, ні нестабільності, ні ядерній зброї” (н ᡈ, нҡ,
ᰐ Ṩ, bu zhan, bu luan, wu he). Згідно з основними трактуваннями, пріоритетним є
підхід “ні війні”, інші два принципи можуть реалізовуватися чи не
реалізовуватися відповідно до обставин. Протягом довгого часу саме
економічна співпраця розглядалася як головний засіб уникнення протистояння
та схилення сторін до переговорів, однак посилення економічного тиску на
Північну Корею робить цей підхід малодієвим на сучасному етапі. При цьому,
на відміну від США, які прагнуть швидких результатів, Китай сприймає процес
49 ядерного роззброєння Північної Кореї як довготривалий процес [Duchatel
and Schell 2013, 44]. Одним з аргументів загострення проблеми на сучасному
етапі є ігнорування США ситуації в Північній Кореї і звернення до неї лише
тоді, коли проблеми стали очевидними [Duchatel and Schell 2013, 45]. Ці
чинники впливають на зростання можливості силового розв’язання ядерної
проблеми Корейського півострова. Згідно з договором про дружбу, співпрацю і
взаємодопомогу між КНР і Північною Кореєю 1961 р. Китай зобов’язаний
надати військову допомогу КНДР у разі агресії третьої сторони. Разом із тим на
сучасному етапі більшу вагу для КНР мають власні національні інтереси, які
полягають у стабільності політичного устрою, безпеці та економічному
розвитку, аніж союзницькі домовленості, які базуються на ідеологічних
принципах. Саме тому можна припустити, що КНР навряд чи надасть військову
підтримку КНДР [Beina and Jayshree 2014, 3]. Головною загрозою для КНР є
наявність ядерної зброї в КНДР та можливість її використання. Китайські
військові повідомили про наявність планів операцій із розміщення та
маневрування китайської армії в глиб Північної Кореї для встановлення
контролю над ядерною зброєю та відповідними матеріалами задля забезпечення
попередження їхнього використання. У 2016 р. Китай заявив про створення
спеціального підрозділу збройних сил, які діятимуть у разі ядерної загрози
[Skylar Mastro 2017, 2–3]. Як США, так і КНР виявили спільний інтерес у
боротьбі з нелегальною торгівлею ядерними технологіями і зброєю масового
знищення, а також щодо попередження потрапляння ЗМЗ в руки терористів чи
інших держав [Aum 2017, 3]. Актуальними питанням для КНР є наявність
кордону з КНДР довжиною 1416 км
Отже, вирішення проблеми ядерної програми Північної Кореї є нагальним
завданням для усього світу у зв’язку з існуючою загрозою відкритого воєнного
протистояння. Для КНР, як країни-партнера, сусіда КНДР, що намагається
відігравати вагому роль у регіональному масштабі, виважене вирішення
проблеми є ключовим завданням. На відміну від стратегії Дональда Трампа, з
використанням максимального тиску, КНР проводить більш стриману та
виважену політику, що пов’язано з наявністю низки потенційних негативних
наслідків у разі розгортання повномасштабного воєнного протистояння. Разом
із тим КНР керується власними національними інтересами, серед яких
пріоритетність мають стабільність у регіоні і непоширення впливу США.
Виділені під час дослідження фактори, які впливають на формування
зовнішньої політики КНР, можуть стати основою для подальшого аналізу та
розуміння стратегії і тактики КНР стосовно Північної Кореї.
Як висновок, можна вказати, що північнокорейський режим розглядає свій
ядерний арсенал як стримуючий фактор проти іноземної військової інтервенції.
Ядерна програма країни та відчуття зовнішньої загрози, яку вона спричинила,
служать джерелами легітимності режиму та національної згуртованості. Варто
вказати, що однією з головних причин розвитку ядерної програми все ще
залишається бажання досягнути рівня США за можливостями ядерного
арсеналу. Лідери Північної Кореї визнають, що економічна відкритість і
спокійні відносини з сусідами в кінцевому рахунку становлять серйозну загрозу
для їх виживання. Якщо поглянути з цієї точки зору, ядерні переговори з
Північною Кореєю можуть виступати як форма управління кризовими
ситуаціями, але не призведуть до роззброєння та відсутності фундаментальних
змін у соціально-політичних інституціях країни [15]. Дослідження цього
питання є досить перспективним, адже вирішення проблеми ядерної програми
Північної Кореї є нагальним завданням для усього світу. Проте визнання
Північної Кореї ядерною країною створить прецедент для інших і підірве
сучасну концепцію нерозповсюдження ядерної зброї. Тож стає зрозуміло, що
ситуація матиме розвиток ще довго.
3.Ядерна програма Ірану в американо-іранських відносинах.
Іранська ядерна угода: від кризи до нових перспектив
Аналітичний центр ADASTRA
Після виходу США в травні 2018 року з Іранської ядерної угоди, укладеної
завдяки дипломатії адміністрації Обами-Байдена, відновлення жорстких
санкцій проти Тегерана та вбивства в січні 2020-го генерала Касема
Сулеймані, здавалося, що американо-іранські відносини неухильно
наближаються до прірви.
Проте перемога демократа Джо Байдена на президентських виборах у
США пробудила надії на нормалізацію відносин з найбільшою державою
Близького Сходу, головним подразником у яких була і все ще залишається
ядерна програма Тегерана.
Утім, як виявилося, ложка дьогтю в американо-іранській бочці меду
з'явиться ще до того, як Дональд Трап покине стіни Білого дому. Від кризи
до нових перспектив – і назад до неї: про іранську ядерну угоду та
примарні шанси на її реінкарнацію розповідаємо далі.
Американо-іранські відносини, котрі упродовж ХХ і XXI ст. були сповнені як
гострих періодів кризи, так і моментів тісної співпраці, сьогодні викликають
все більше побоювань у зв'язку зі своєю невпинною ескалацією. Головною
проблемою тут виступає ядерна програма Ісламської Республіки, з причин
появи, еволюції та цілей якої ми і почнемо.
Ядерна програма Ірану до 2015 року
Ядерні технології в Ірані з’явилися ще за шаха Рези Пахлаві (1941-1979), коли в
середині 50-х рр. ХХ століття в межах програми Ейзенгауера «Атом заради
миру» Тегеранський університет отримав дослідницький атомний реактор від
американської сторони. У 1967 р. в країні з’явився навіть свій Центр ядерних
досліджень, утім, шахський режим не виявляв ніякого інтересу до створення
ядерного озброєння, і в 1968 р. підписав Договір про нерозповсюдження
ядерної зброї (детальніше про який ми згадували тут), поповнивши таким
чином лави неядерних держав. Іран зобов'язався тим самим, згідно зі ст. 2
ДНЯЗ, не лише не виробляти й не купувати ядерні боєголовки та вибухові
пристрої, а й не приймати будь-якої допомоги в їхньому виробництві. Це, зі
свого боку, дозволяло державі в повному обсязі займатися розвитком мирного
атома (ст. 4).
Тим не менш, радикальна зміна політики внаслідок революції 1979 року й
приходу до влади в країні шиїтського духовенства призвела також і до
переосмислення майбутнього ядерної програми Ірану. Після невеликої паузи,
спричиненої ірано-іракською війною 1980-1988 рр., вона була повномасштабно
активізована 1992 року – однак питань щодо її «винятково мирного» характеру
виникало дедалі більше. Необхідно підкреслити, що саме конфлікт з Іраком
став поштовхом для Тегерана, від якого остаточно відвернувся Захід, до
переведення цивільної «ядерки» на військові рейки. Розвиток військової
ядерної програми в розумінні Ірану мав став ключем до його політичного
домінування, важелем тиску й характерною рисою державної могутності.
Власне, до цього прагнув і досі прагне Тегеран на Близькому Сході: не
досягнувши гегемонії традиційними видами озброєнь, він перейшов до
ядерних.
Примітно, що доки стурбованість західних держав планами Ісламської
Республіки росла в геометричній прогресії, співпрацю в ядерних технологіях
(хоч і мирних) з нею налагодила Росія. У 1995 р. сторони підписали контракт
про завершення будівництва першого блоку АЕС недалеко від Бушера, що було
почате ще в 1970-х і перервалося Ісламською революцією. Утім, зважаючи на
специфіку як російського, так і іранського режимів, їхня співпраця не викликає
значного подиву.
Діаметрально протилежно відреагував на розвиток Тегераном ядерної
програми Ізраїль, якого підозрюють у низці кібератак на атомні об’єкти Ірану.
Найвідомішою з них, безсумнівно, був вірус Stuxnet 2010 року, завданням якого
було уповільнення процесу розробки ІРІ ядерної зброї. Стурбованість держав
Близького Сходу, підсилена, крім традиційного об’єкту суперечок – релігій –
ще однією проблемою, зростала упродовж п'ятнадцяти років нового століття.
Упродовж нульових Тегеран активно продовжував розробку ядерної зброї – у
квітні 2006 р. йому вперше вдалося збагатити уран. Реагуючи на цей сигнал, у
червні того ж року Німеччина, КНР, Великобританія, РФ, Франція і США
за підтримки Ради Безпеки ООН запропонували рамкову угоду, «що дозволяє
розвивати відносини й співпрацю з Іраном на основі взаємної поваги й
забезпечення упевненості міжнародного співтовариства у винятково мирному
характері ядерної програми Ірану». Іншими словами, великі гравці пропонували
Ісламській Республіці відмовитися від своїх намірів, «поки ще не пізно». Проте
згоди досягти не вдалося: протягом наступних 5 років на Іран була накладена
низка санкцій за порушення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї –
що, однак, не змусило його відмовитися від розробки ЯЗ.
У 2010 році Іран почав процес виробництва урану, збагаченого до 20% (нібито
для Тегеранського дослідницького реактора). Такий радіоактивний
матеріал називають високозбагаченим або ж збройовим, адже достатня його
кількість дозволяє перейти вже до безпосереднього виробництва атомної
боєголовки. Іншими словами, саме факт того, що Тегеран «перейшов межу»
викликав неабияке міжнародне занепокоєння, адже, згідно з Separative work unit
(SWU), отримання урану із вмістом 235U понад 20% – це 90% пройденого
шляху до отримання збройового матеріалу.
Сьогодні, відповідно до даних МАГАТЕ, основними ядерними об’єктами Ірану
є підземні заводи зі збагачення урану (FEP) у Натанзі і Фордо. Немалу роль
відіграє і завод з виробництва важкої води у м. Арак. Цікаво, що у Натанзі,
окрім FEP, розміщується також і наземний дослідницький завод зі збагачення
урану (PFEP). Так, у лютому 2009 р. приблизно 1950 кг низько збагаченого
урану з FEP було направлено до PFEP, що у черговий раз схвилювало світову
громадськість – не дивно, що саме цих об’єктів торкнуться умови майбутньої
ядерної угоди.
Рівень напруги вдалося знизити тільки у 2013 році, коли на посаді президента
Ірану консервативного Ахмадінежада змінив Гасан Рухані – прихильник
внутрішніх реформ та примирення із Заходом.
Спільний всеосяжний план дій і короткочасна ейфорія
Рухані розпочав переговори із групою п’яти (Франція, Німеччина, Сполучене
Королівство, КНР, Російська Федерація і Сполучені Штати) про зняття санкцій
в обмін на припинення розробки ядерної зброї, які завершились підписанням у
Відні в червні 2015 року Спільного всеосяжного плану дій (далі – СВПД).
Відповідно до нього, Іран зобов'язувався перебудувати реактор в м. Арака й не
виробляти плутоній для зброї, забезпечуючи винятково мирний характер
ядерних досліджень із застосуванням їхніх результатів у промислових і
медичних цілях. Згідно зі ст.6, Тегеран повинен був перетворити об'єкт у м.
Фордо «в ядерний, фізичний і технологічний центр». Для ІРІ надзвичайно
важливим було питання зняття санкцій і відновлення економічного потенціалу
– насамперед завдяки продажу нафти, у якій не менш були зацікавлені й самі
європейці. Зазначимо, що саме це за декілька років стане проблемним питанням
у відносинах Старого світу з Вашингтоном. Тим не менш, із приходом до влади
президента-реформатора, іранські консервативні кола дещо послабили свій
вплив на політику країни.
Ейфорія від досягнутого прогресу тривала, однак недовго: після перемоги
Дональда Трампа на президентських виборах 2016 р., дипломатичні зусилля
адміністрації Обами-Байдена були зведені нанівець. У 2018 р. США оголосили
про вихід із СВДП та відновили санкції проти Тегерана.
Ще в жовтні 2017 р. Дональд Трамп досить різко окреслив позицію США щодо
Ірану, який «знаходиться під контролем фанатичного режиму» – такого, що не
лише розпалює міжконфесійний розбрат і криваві громадянські війни в сусідніх
державах, а й застосовує жорстокі репресії до власних громадян. Виступивши з
різкою критикою «одного з найгірших договорів, коли-небудь підписаних
США», президент Сполучених Штатів заявив про те, що План став
«політичним та економічним рятівним колом для іранської диктатури». Також
Трамп зазначив, що не може засвідчити факт «прозорого, достовірного й
повного виконання Іраном угоди» (відповідно до прийнятого Конгресом у 2015
р. «Акту про перегляд ядерної угоди з Іраном», президент США повинен не
менше, ніж через кожних 90 календарних днів, встановлювати, чи дотримується
Іран своїх зобов’язань, зазначених у договорі).
Заступниця Генсека ООН з політичних питань Розмарі Дікарло у восьмій
доповіді Генерального секретаря «Здійснення резолюції 2231 (2015) Ради
Безпеки» підкреслила, що, відповідно до інформації, яка регулярно надається
Раді Безпеки Міжнародним агентством з атомної енергетики (надалі –
МАГАТЕ), з першого дня реалізації СВПД (16 січня 2016 р.) і до 14 червня
2019 р. ІРІ в повному обсязі виконувала свої обов’язки, взяті за Ядерною
угодою.
Однак у відповідь на односторонній вихід США із СВПД наприкінці червня
2019 р. ІРІ оголосила про свій намір не дотримуватися встановлених Планом
обмежень щодо запасів збагаченого урану, що становили в липні 2019 р., згідно
з даними голови МАГАТЕ Юкія Амано, 300 кілограмів (резерв урану,
збагаченого до 3,67%). До того ж, це суперечить ст. 56 Додатку I до СВПД,
відповідно до якого впродовж 15 років запаси Ірану мали «не перевищувати в
цілому 300 кг гексафториду урану, збагаченого не більше, ніж до 3,67 % (чи
його еквіваленту в різних хімічних формах)».
Зазначимо, що дії США не мали підтримки ні з боку Європи, ні з боку Росії:
остання взагалі виступила з відкритою критикою щодо прийнятого
Вашингтоном рішення. Так, постійний представник РФ при ООН Василь
Небензя порівняв дії США з «придушенням», метою якого є якщо не зміна
режиму, то створення безвихідної ситуації – такої, «коли Іран у буквальному
розумінні почне задихатися», щоб спровокувати його на радикальні дії у
відповідь. Своєю чергою вони можуть стати зеленим світлом для введення
нових санкцій.
Вихід США із СВПД сприйняв з ентузіазмом хіба що Ізраїль: ще у 2015 р. там
заявили, що укладання угоди було «історичною помилкою». Європейський
Союз зі свого боку підкреслив, що угода з Іраном – основний елемент ядерного
нерозповсюдження, що відіграє ключову роль у гарантуванні безпеки на
Близькому Сході. Крім того, поновлення санкцій Сполученими Штатами
означало й те, що європейські держави втрачали право на придбання іранської
нафти, – цю проблему не розв'язали навіть декілька візитів Ангели Меркель та
Емманюеля Макрона до Вашингтона.
Вибори 2020 і вітер змін
Перемога демократа Джо Байдена на президентських виборах у листопаді 2020
р. стала новою надією на налагодження відносин з найбільшою державою
Близького Сходу. В опублікованій навесні 2020 р. статті авторитетного
видання Foreign Affairs Байден не раз робив акцент на тому, що під час свого
президентського терміну Трамп «збанкротував слово США» і своїми діями
збільшив імовірність нових перегонів ядерних озброєнь «від Ірану до Північної
Кореї, від Росії до Саудівської Аравії». Варто сказати, що він не заперечує гріхи
й провини іранського режиму, який неодноразово порушував права людини та
активно сприяв дестабілізації ситуації на Близькому Сході. Тим не менш,
Байден усе ж підкреслює необхідність для Вашингтона повернути ІРІ до
суворого дотримання положень СВПД, що він називає передумовою для
подальших переговорів, у яких США, працюючи разом зі своїми союзниками,
мали б зміцнювати й розширювати положення ядерної угоди.
8 листопада 2020 року, через декілька днів після американських виборів,
міністр закордонних справ Ірану Джавад Заріф наголосив, що тепер весь світ
стежить за тим, чи відмовиться нова влада від «катастрофічного беззаконня
режиму, що минає», обравши як свій зовнішньополітичний вектор співпрацю.
Проте, здається, той самий «режим» приготував декілька сюрпризів
наостанок, активно виставляючи тим самим граблі своєму наступникові.
Провокаційне вбивство «іранського Оппенгеймера» Мохсена Фахрізаде, у
якому офіційний Тегеран звинуватив Ізраїль і США, ставить під сумнів
можливість Ірану повернутися до переговорів із США.
Міністр оборони ІРІ Амір Гатамі, коментуючи вбивство «батька ядерної
програми Ірану», зазначив, що «в злочинних американців тисячі одиниць
ядерної зброї, а в злочинного сіоністського режиму – сотні», але «ні терор, ні
безглуздий вчинок не залишаться без відповіді іранського народу».
Здавалося, що точка неповернення була досягнена зі схваленням Радою
вартових конституції ІРІ запропонованого Меджлісом «Стратегічного плану дій
зі скасування санкцій», дев'ять статей якого пропонують збагачення урану до
20% (в еквіваленті як мінімум 120 кг щорічно) й депортацію за межі країни
інспекторів МАГАТЕ. Ухвалення цього законопроєкту фактично унеможливить
відновлення ядерної угоди. Зі свого боку Гасан Рухані назвав план «руйнівним
для дипломатії» – однак, згідно зі ст.123 конституції ІРІ, як глава держави
«зобов'язаний після проходження законом певних процедур підписувати
постанови Меджлісу...», що фактично через відсутність реального права вето
робить його незгоду чистою формальністю. Зважаючи на це, у президента ІРІ є
тепер усього два місяці для того, щоб досягти зняття санкцій, накладених
Вашингтоном на іранські банки й експорт нафти.
Тут виникає ще одна складність, оскільки в майбутньої адміністрації Байдена-
Гарріс час обмежений: рішення необхідно прийняти відразу ж після в'їзду до
Білого дому. Усе це нагадує утопічний симбіоз революції 1979 р. з убивством
Сулеймані на початку 2020 р., коли головними гаслами Тегерана знову стають
«смерть великому дияволові» і «смерть маленькому дияволові» відповідно.
Нинішній ситуації в Ісламській Республіці досить чітко дав характеристику
експерт із зовнішньої політики Фонду Карнегі за міжнародний мир Карім
Саджадпур. За його словами, дилема Ірану полягає в тому, що «для
відновлення своєї економіки він потребує повного або часткового
повернення до ядерної угоди, проте для відновлення престижу він захоче
помститися за смерть Фахрізаде. Зробити останнє, не саботуючи перше,
найскладніше».
Очевидно, що свого роду прощальний подарунок «режимові» Трампа (з усіма
можливими наслідками) залишив би темний слід в американо-іранських
відносинах, для врегулювання яких Джо Байдену доведеться докласти чимало
зусиль. Імовірно, майбутньому лідерові США доведеться відмовитися від
своєї принципової позиції не йти на поступки Тегерану для того, щоб хоч
якось притягнути останнього до діалогу. Усвідомлюючи, що створення
ядерної бомби ІРІ підштовхне до розробки ядерної програми її сусідами,
Байден заявив, що «останнє, що нам, у біса, треба в цій частині світу [на
Близькому Сході], – це нарощування ядерного потенціалу». Проте чи готовий
новообраний президент одразу піти на зняття санкцій з Ірану?
Американо-іранським відносинам у терміновому порядку потрібна «розрядка»
– і все так чи інакше буде залежати від обраного курсу нової
адміністрації. Точка критичного мінімуму вже досягнута, але, зважаючи на
багатий політичний досвід Джо Байдена та його активну участь в укладанні
ядерної угоди 2015 р., віддавати першість песимістам занадто рано. Якщо
навіть повністю повернутися до «дотрампівських» відносин не вийде, то
зробити перші кроки у встановленні діалогу все ще можна. Головне
питання сьогодні, безумовно, полягає в тому, на яких умовах Тегеран
погодиться повернутися до ядерної угоди.
Тут варто дивитися крізь призму кількох аспектів. По-перше, прессекретар
уряду Ірану Алі Рабей сказав, що Тегеран очікує від нового американського
уряду «повернення до колишніх зобов'язань без жодних
умов», першочерговим кроком на шляху до якого повинно стати скасування
санкцій. Крім того, Іран може зажадати від США повної компенсації
економічного збитку, завданого санкціями адміністрації Трампа. Дії останнього
в останні тижні на посаді мають на меті якщо й не знищити іранські ядерні
об’єкти за допомогою ракетного удару або кібератаки (таку можливість
відкинули радники президента), то щонайменше ускладнити для Джо
Байдена будь-які дипломатичні шляхи врегулювання відносин з
Тегераном.
По-друге, велике значення має й те, як пройдуть президентські вибори в ІРІ у
червні 2021р. та хто здобуде на них перемогу. Сьогодні
відбувається падіння підтримки курсу Рухані та його прихильників –
реформаторів і помірних консерваторів, що отримали більшість на
парламентських виборах 2016 року. Це, імовірно, пояснюється неспроможністю
уряду вжити дієвих заходів щодо розповсюдження COVID-19, санкцій
Вашингтона й проблем внутрішньополітичного характеру, серед яких провідне
місце займають катастрофічне падіння ріала й корупція (досить згадати про те,
що брат президента Рухані був звинувачений у хабарництві й відправлений до
в'язниці).
Найбільш імовірно, що в традиційному для ІРІ протистоянні між
реформаторами й консерваторами у 2021 перемога буде за останніми, адже
прості жителі Ірану, які в червні робитимуть свій вибір, найбільше постраждали
від дворічних «з'ясувань стосунків» із Вашингтоном. Так, згідно з даними,
опублікованими Financial Times, після виходу США з угоди й відновлення
санкцій проти Ірану ВВП останнього скоротився на 4%, і, враховуючи прогнози
Міжнародного валютного фонду, можемо сказати, що ця тенденція тільки
продовжиться, тоді як ціни на продовольство виросли на 85%. Розуміючи
це, Байдену було б украй важливо укласти нову угоду саме з реформатором
Рухані, адже консерватори Меджлісу ще 5 років тому були проти
СВДП, традиційно виступаючи за економічну самодостатність і
протистояння західному імперіалізму. Малоймовірно, що президент-
консерватор відступиться від цього курсу.
По-третє, надзвичайно важливо враховувати позиції держав-союзниць США
на Близькому Сході – в іншому випадку перед Байденом з’явиться ще одна
загроза на шляху до укладання нової ядерної угоди або ж повернення до старої.
Так, Томас Фрідман підкреслює, що ізраїльські військові вартують ночами
зовсім не через ядерну зброю Тегерана: її використати можуть тільки
«самовбивці», до яких віднести шиїтських духовних лідерів у жодному разі не
можна. Проблема полягає у тому, що після зняття санкцій у 2015 році й
поступового відновлення іранської економіки в Тегерана з’явилося достатньо
грошей для того, щоб підтримувати прошиїтські групи й терористичні
організації в сусідніх країнах.
Попри те, що подальші дії Тегерана, що суперечать «ядерній угоді» 2015
року, викликатимуть зближення Єрусалима з Ер-Ріядом, кожна зі сторін,
незважаючи на певні розбіжності з Байденом, найімовірніше, намагатиметься
впевнити Вашингтон у необхідності розширення ядерної угоди шляхом
включення умов, які обмежили б вплив Тегерана на хиткі режими сусідніх
Іраку, Сирії, Ємену та Лівану. Питання лише в наступному: чи в такому стані
нині знаходиться Вашингтон, щоб диктувати правила, на які Іран не піде навіть
у найгіршому сценарії?
Висновки
Загалом з приходом до влади адміністрації Джо Байдена очікується поступова
нормалізація відносин США з Іраном, що має посприяти відновленню,
зміцненню – а також, цілком можливо, розширенню – ядерної угоди. Однак
поки що усі обставини як всередині Ісламської Республіки (збільшення впливу
консерваторів та просування закону, що заблокує угоду), так і по той бік
барикад (нова порція санкцій, схвалена адміністрацією Трампа; діяльність
ізраїльських спецслужб) створюють серйозну загрозу для переговорів. Дуже
ймовірно, що задля повернення Тегерана на шлях дипломатії обраний
американський президент буде вимушений піти на поступки, у тому числі
скасувавши санкції свого попередника без додаткових вимог, – для чого в
Байдена буде зовсім небагато часу.

41.Заборона хімічної та біологічної зброї в сучасному світі.

Територіальні спори
Територіальний спір – спір між державами щодо приналежності
певної території. Недержавні учасники не мають брати участь у ТС.
Понад 1.5% населення світу проживають на спірних територіях.
Причини виникнення територіального спору
1. Стратегічне розташування території
2. Економічна значущість території
3. Етнічний або етнорелігійний склад населення
1. Територіальні спори в Південно-Китайському морі:
причини, історія виникнення, зацікавлені держави та їх
позиція.
Південно-Китайське море (ПКМ) є детермінантою безпекового середовища та
стабільності у регіоні Південно-Східної Азії. Воно стає сферою зіткнення
національних інтересів, насамперед, Китаю та держав регіону, які утворюють
Асоціацію держав ПівденноСхідної Азії (АСЕАН). Варто зауважити, що
держави регіону мають власні позиції щодо врегулювання проблеми, які є
несумісними з Китаєм. Незважаючи на територіальні та економічні протиріччя
держав регіону з Китаєм, вони намагаються співпрацювати, беручи до уваги
вплив КНР на регіональне середовище. Підтримку державам АСЕАН надають
США, які хоч не беруть безпосередньої участі у територіальних протиріччях,
але відстоюють позицію вільного судноплавства та навігації.
Найбільш конфліктогенними та суперечливими є відносини у форматі
КНРВ’єтнам, КНР-Філіппіни. Хоча інші держави-претенденти на острови
також мають претензії один до одного, але, у переважній більшості, вони,
навіть, готові об’єднатися заради протидії Китаю. Це є досить виправданим,
адже Пекін претендує і вважає своєю територією 80% ПКМ.
Перша заява, яку Китай зробив щодо Південно-Китайського моря, датується
1951 р. у відповідь на підписання Сан-Франциського договору. Однак у 1947 р.
націоналістичний уряд Китайської Республіки (Гоміньдань) опублікував карту
«одинадцяти ліній», яка згодом стала основою для китайських претензій у
форматі «дев’яти ліній
У 1958 році уряд Китайської Народної Республіки оприлюднив Декларацію
щодо територіального моря Китаю, яка містить нібито законне обґрунтування
претензій Китаю на ряд островів у межах так званої історичної «Лінії дев’яти
пунктирів». Разом із двома основними архіпелагами – Парасельським і Спратлі
– та поодинокими островами Пекін мав би отримати й 11 млрд
барелів нафти та 5,4 трлн метрів кубічних природнього газу.
Починаючи з 2012 року, Китай створював форпости на спірних територіях, а саме 20 баз на
Парасельських островах і 7 баз на островах Спратлі, а також здійснював регулярні рейди так
званої Берегової охорони поблизу атола Скарборо-Шол, які з того часу не припиняються.
А втім, справжня цінність цієї території полягає не в ресурсах, а в стратегічному положенні,
яке вона займає. Тут можна перефразувати знаменитий вислів Г. Маккіндера й цілком
справедливо сказати, що той, хто володіє Південнокитайським морем, володіє стратегічним
морським торговим шляхом, через який щоденно проходить величезна кількість
товарів вартістю у $3,37 млрд. А це, до речі, третина всіх морських перевезень у світі. Більше
того, Китай отримав можливість покращити свій оборонний (а можливо й наступальний)
потенціал, за допомогою мілітаризації окупованих островів. Наразі вони грають роль
китайських форпостів, що знаходяться в безпосередній близькості до держав Південно-
Східної Азії, серед яких основні союзники США поза НАТО. Отже, в ситуації, що склалася,
Китай сьогодні має декілька важелів впливу, які за потреби можуть бути використані ним
проти сусідніх країн.
Теоретично, з огляду на значний силовий потенціал та наявність власної
глобальної безпекової парасольки, Сполучені Штати є чи не єдиною державою,
яка могла б стримувати китайську експансію в Південнокитайському морі.
Однак реальна ситуація є протилежною через низку причин.
Важливість ПівденноКитайського моря обумовлена наступними факторами:
1. В ньому сконцентровано до 10% світових рибних запасів;
2. Воно має потенційно великі поклади нафти та газу на шельфі;
3. Через нього проходять важливі лінії морських комунікацій.
Проблема періодично то загострюється, то послаблюється. Впродовж 2011-
2012 рр. відбулося суттєве загострення суперечностей, пов’язане з усе більш
наполегливими спробами країн-учасниць закріпити та розширити свої позиції.
Так, в 2011-2012 рр. сталося кілька інцидентів за участі суден КНР, В’єтнаму та
Філіппін (біля рифу Мід у 2011 р. та мілини Скарборо у 2012 р.).
Цікаво дослідити, як зростання економічної та військово-політичної потужності
КНР позначається на підході Пекіну до вирішення проблеми Південно-
Китайського моря. Основні особливості підходу КНР:
1. КНР намагається не допускати об’єднання позицій держав-суперників та
прагне розколоти АСЕАН стосовно ставлення до цієї проблеми, користуючись
своїм економічним та політичним впливом. Так, на саміті АСЕАН у Пномпені в
2012 р. питання про ПівденноКитайське море не було внесене на порядок
денний, оскільки Камбоджа під тиском КНР виступила проти цього. Також
вперше за всю понад 40-річну історію проведення зустрічей міністрів
закордонних справ АСЕАН в липні 2012 р. не було підписане підсумкове
комюніке зустрічі (заблоковане Камбоджею під впливом КНР)[i].
2. КНР віддає перевагу двостороннім переговорам, небезпідставно вважаючи,
що у відносинах сам-на-сам зможе отримати більше зі своєї економічної
переваги.
3. КНР намагається не допускати винесення проблеми на міжнародний рівень,
однак тут зусилля КНР не надто вдалі. В’єтнам та Філіппіни за останній час
суттєво поглибили свою військово-політичну співпрацю із США. Також
всупереч зусиллям КНР держави регіону прагнуть залучити інші держави
(Японію, Південну Корею, Індію, Росію) у вирішення суперечки. Принцип
«свободи мореплавства» Китай вважає лише приводом для втручання США у
справи регіону[ii].
4. КНР не погоджується на застосування міжнародних механізмів вирішення
суперечок, передбачених Конвенцією ООН з морського права, небезпідставно
побоюючись, що претензії КНР не будуть підтримані.
5. Намагається діяти економічними методами – як батогом, так і пряником,
зважаючи на сильну залежність економік країн АСЕАН від КНР. У 2012 р.
після суперечки навколо мілини Скарборо КНР заблокувала імпорт фруктів з
Філіппін та обмежила виїзд туристів до цієї країни.
6. Попри проголошену політику «мирного зростання» КНР продовжує набувати
засоби проеціювання сили (спуск на воду першого китайського авіаносця), що
має сприяти більшій зговірливості держав регіону.
Проте попри значну перевагу над іншими державами, що претендують на
острови в Південно-Китайському морі, позиція КНР послаблюється через
кілька обставин.
1. Невизначеність претензій КНР: досі не визначено, чи КНР претендує на всі
води в межах U-подібної лінії, чи тільки на острови, рифи та інші утворення з
належними їм територіальними водами та виключною економічною зоною в
межах цієї лінії. Невизначеність посилюється й тому, що КНР використовує
поняття, що не мають відповідників у міжнародному морському праві:
«історичні води», «відповідні води» тощо.
2. Непослідовність у підходах до розмежування вод: КНР використовує різні
підходи до вирішення аналогічних проблем залежно від поточної ситуації. 2
3. Розпорошення зусиль та відсутність чіткої координації між різними
установами та агенціями: питання Південно-Китайського моря відносяться до
компетенції 9 установ, що послаблює координацію дій та створює зайві ризики.
КНР стоїть перед дилемою. З одного боку, силове розв’язання суперечки
неможливе (з огляду на неминуче втручання США та Японії) і небажане, бо
суперечить стратегії «мирного розвитку». З іншого боку, мирні ініціативи такі,
як пропозиції про спільне освоєння надр, явно зайшли в глухий кут. Тому
китайське керівництво обирає шлях збереження status quo і передачі цієї
проблеми наступним поколінням. Це має певну логіку, оскільки економічна
могутність КНР відносно решти країн регіону швидко зростає, а з нею зростає і
військово-політична перевага над країнами регіону. Але чим довше
зберігатиметься існуюче status quo, тим важче буде КНР вирішити питання на
свою користь.
У ХХ ст. держави субрегіону ПКМ почали активно захоплювати острівні
території. Після заснування Китайської Народної Республіки у жовтні 1949 р.
та подальшого затвердження її територіальних претензій у ПКМ, Тайвань у
1956 р. окупував найбільший атол Тайпін (Іту Аба) на островах Спратлі та
розташував постійні війська на острові.
У 1970 р. Філіппіни затвердили за собою західну частину групи островів
Спратлі, зайнявши п’ять з них. Натомість, Південний В’єтнам зайняв шість
островів Спратлі і взагалі заявив у 1974 р., що архіпелаг Спратлі є
в’єтнамською провінцією.
У тому ж році Китай взяв під контроль Північну групу Парасельських островів,
забравши їх у В’єтнаму. В 1983 р. Малайзія окупувала 3 острови на архіпелазі
Спратлі, а в 1986 р. – ще 2.
У 1980-х рр. Китай військовими діями почав відбирати «спірні» острови. Китай
напав на в’єтнамські війська на Південному рифі Джонсона, захопив риф, що
належав Філіппінам і побудував там декілька структур.
У 1994 р. Китай і Філіппіни також вели військові дії за володіння Скарборо
Шол, розмістивши прапори та встановивши маркери у 1997 р.
У 2012 р. Китай фактично анексував Скарборо Шол, розмістивши там суд з
питань морських правоохоронних органів на постійній основі
Переломним моментом у ситуації навколо ПКМ став 2009 р. як з точки зору
економічних, так і військових причин, а також поступовим залучення до
проблеми США.
Можна стверджувати, що хоча претензії на володіння островами архіпелагів у
ПКМ висуває низка держав, основна взаємодія та вплив на безпеку у субрегіоні
мають китайськов’єтнамські та китайсько-філіппінські відносини.
У 2009 р. Китай затримав понад 400 в’єтнамських рибалок, які рибалили у
водах навколо Парасельських островів, звинувативши їх у незаконному
втручанні у води КНР
У травні 2014 р. відбулося розгортання китайської нафтової установки Haiyang
Shiyou 981 у в’єтнамській винятковій економічній зоні (ВЕЗ) із направленням
китайського військово-морського флоту з 6 бойових кораблів і 40 судноплавних
берегових охоронних кораблів. Це призвело до інцидентів і спричинило
серйозну кризу у китайськов’єтнамських відносинах, які підняли напруженість
у регіоні до найвищого рівня після закінчення «холодної війни»
Відродження претензії Китаю до більш ніж 60% ПКМ та його дії щодо
«освоєння» рифів, перетворюючи їх на острови за допомогою меліоративних
дій, перевели ситуацію у ПКМ на новий рівень конфліктогенності.
Китай також був залучений до інцидентів з Філіппінами. У 1996 р. відбулося
зіткнення човнів поблизу острова Капонес14. У 1999 р. китайський
риболовецький корабель зіштовхнувся з військово-морським кораблем Філіппін
і затонув під Скарборо Шол, а в 2000 р. філіппінські солдати вбили одного
китайського рибалку, який був поблизу о. Палаван. У першій половині 2011 р.,
після довгої перерви, у ПКМ відновилися зіткнення протиборчих сторін.
Ініціаторами виступили китайські військово-морські сили, які стали одночасно
діяти у двох напрямках – проти зон контролю Філіппін і В’єтнаму. Кораблі
ВМС Китаю вторгалися в ці зони, щоб змусити своїх супротивників обмежити,
а то й припинити тут свою господарську діяльність, у першу чергу буріння
розвідувальних нафтових і газових свердловин
Тиск китайського флоту на акваторії, що прилягають до філіппінського
архіпелагу був настільки великим, що філіппінці змушені були провести
екстрену зустріч з керівництвом США. Під час зустрічі міністр закордонних
справ Філіппін Альберт дель Росаріо заявив, що «сили КНР починаючи з 25
лютого 2011 р. 9 разів вторгалися в філіппінські територіальні води, і такі дії
стають все більш агресивними і частішими»16. США підтримали позицію
Філіппін, а Маніла почала модернізацію своїх військово-морських сил.
Після цього, філіппінські представники оголосили, що тепер вони будуть вести
активну оборону своїх володінь. Прикладом такої оборони став інцидент, коли
у відповідь на підхід до берегів острова Палаван китайського патрульного
судна, Філіппіни направили проти нього флагман свого флоту, однак
своєчасний відхід китайського корабля запобіг збройному зіткненню.
Більш впевнена позиція держав АСЕАН щодо протидії КНР у
ПівденноКитайському морі у 2020 р. пов’язана із активізацією на цьому
напрямі політичних дій США. Зокрема, 1 червня 2020 р. Сполучені Штати
надіслали в ООН лист, в якому відхилили вимоги Китаю щодо морських
перевезень у Південно-Китайському морі як такі, що не відповідають
ЮНКЛОС. Зазначимо, що США не претендують на ресурсний потенціал моря,
проте, мають наступні точки зіткнення інтересів з Китаєм у ПКМ відповідно до
таких чинників:
1) проблема Тайваню;
2) військова й оборонна сфери (існування союзників США у регіоні – договір
про взаємну оборону між США та Філіппінами);
3) проблема вільного судноплавства. Ці чинники є досить взаємопов’язаними,
адже Китай не визнає незалежність Ки тайської Республіки (Тайваню),
претендує на 80% акваторії ПКМ і постійно модернізує військово-морський
флот, а питання судноплавства та польотів літаків у просторі ПКМ
перманентно дестабілізує відносини Пекіну та Вашингтону.
2. Територіальний спір щодо островів Сенкаку в японо-
китайських відносинах.
ВСТУП
Японія і Китай – це два провідних гравці Азіатсько-тихоокеанському регіоні, і
саме від них залежить стабільність в Східній Азії. Саме ці держави сьогодні
головним чином визначають характер розвитку політичних процесів в регіоні
АТР. Відносини між Японією та КНР завжди були не простими. У
двохсторонніх відносинах між Токіо та Пекіном є ряд проблем, до яких
відносять: непросте історичне минуле двох країн, проблема Тайваню, боротьба
за лідерство в регіоні. Проте сьогодні основною проблемою у двохсторонніх
стосунках є питання приналежності о-вів Сенкаку.
ГЕОГРАФІЯ
Острови Сенкаку (в китайській картографії – Дяоюйдао) включають п’ять
безлюдних островів і три рифи загальною площею близько 6,32 кв. км,
розташовані в південній частині Східно-Китайського моря в 175 км на північ
від о. Ісігакі (архіпелаг Рюкю, Японія), в 190 км на північний схід від острова
Тайвань і в 420 км на схід від материкового Китаю
ІСТОРІЯ
У 1951 році було підписано Сан-Франциський мирний договір за яким Окінава
була передана під юрисдикцію США. Під цю юрисдикцію потрапляли о-ви
Сенкаку, але через свою малозначність не були згадані у тексті договору. Лише
17 червня 1971 року США і Японія підписали “Угоду про повернення Окінави”,
яка включила острови Сенкаку і ряд інших в “зони, які підлягають передачі”.
Даним актом Вашингтон фактично визнав японський суверенітет над цим
районом.
Спір між Японією і Китаєм, щодо приналежності островів Сенкаку (Дяоюйдао)
виник у 1971 р., коли КНР офіційно заявив про приналежність островів до
своєї території. Про свої претензії на володіння островами роком раніше
оголосила й Республіка Китай (Тайвань).
Це сталося не за довго після того як у 1968 р. Економічна і соціальна комісія
ООН для Азії і Тихого океану опублікувала доповідь, в якій повідомлялося про
значні поклади нафти довкола архіпелагу Сенкаку (Дяоюйдао)
Самі ж острови на момент до 1972 року знаходилися під адміністративним
управлінням Сполучених Штатів як частина окупованої території Японії, що
надавалася їм за результатами Другої світової війни. Відповідні положення
зафіксовані в тексті Сан-Франциського мирного договору підписаного у вересні
1951 року.
Однак через те що, жодна із соціалістичних країн не була долучена до розробки
умов договору і не підписала його, КНР офіційно не визнає положень Сан-
Франциської угоди
ЯК ЗЕМЛІ УВІЙШЛИ ДО СКЛАДУ ЯПОНІЇ
Японія запевняє, що острови Сенкаку історично належать саме їй. Впродовж
1887-1892 років японськими дослідниками було проведено ряд досліджень, за
результатами яких острови Сенкаку були визнані безлюдними, і на них не було
знайдено доказів приналежності до Китаю. Таким чином, у 1895 р. острови
офіційно були включені до складу Японії на підставі міжнародного принципу
terra nullius – землі, що не належала іншій державі, і яка могла стати частиною
території будь-якої країни, що заявила про свої права на неї, якщо до того ця
територія нікому не належала і ніким не контролювалась
ВЕРСІЯ КИТАЮ
Китай зі своєї сторони не погоджується з тим, що саме Японія відкрила острови
в кінці ХІХ ст.. Пекін посилається на те, що острови Дяоюйдао вперше
згадуються в китайських документах датованих XIV-XVII ст. і вже тоді
використовувалися китайськими моряками як навігаційний пункт на шляху до
архіпелагу Рюкю. Таким чином, Китай першим відкрив і описав спірні острови,
а в 1893 р., незадовго до їх «анексії» японським урядом, імператриця Цисі
видала указ, в якому острови Дяоюйдао були надані у користування
китайському алхіміку, що збирав на них рідкісні лікарські трави [5, с. 4]. Таким
чином, ще до приєднання до Японії, спірні острови вже належали Китаю та
відносилися до частини Тайваню
Китай запевняє, що острови Сенкаку (Дяоюйдао) були передані Японії у 1895 р.
в складі Тайваню згідно з Сімоносекським мирним договором, що поклав край
японо-китайській війні 1894-1895 років. Японія офіційно спростовує це
твердження, посилаючись на те, що між сторонами не було чіткої домовленості
про передачу островів Сенкаку
Згідно з китайською версією, острови Сенкаку (Дяоюйдао) були насильно
відібрані у Китаю під час імперіалістичних воєн та підлягають поверненню
КНР по закінченню Другої світової війни, відповідно до Каїрської і
Потсдамської декларацій 1943 і 1945 років. В них зазначалося, що Китаю має
бути повернений Тайвань з прилягаючими до нього територіями, однак острови
Сенкаку (Дяоюйдао) не згадувалися в тексті декларацій
Однак Японія заперечує, стверджуючи, що Каїрська і Потсдамська декларації є
політичними документами, які визначають загальні напрямки післявоєнного
врегулювання. Токіо посилається на Сан-Франциський міжнародний договір, як
єдиний правомірний документ, що регулює кордони та суверенітет
післявоєнної Японії.
Наявність серйозного територіального спору між КНР та Японією не завадило
їм встановити дипломатичні відносини у 1972 р. та підписати договір про мир і
дружбу 1978 року. Питання про спірні острови не обговорювалося під час
переговорів, однак Китай запевняє, що це питання було спільно вирішено
розглянути пізніше, аби не завадити підписанню важливих для обох сторін
договорів. Японія офіційно спростовує це твердження. Токіо стверджує, що
факт наявності територіального спору ніколи не визнавався японською
стороною, ні під час підписання комюніке про дипломатичні відносини, ні під
час розробки договору про мир і дружбу.
У 1980-ті і 1990-ті роки територіальне питання в тій чи іншій мірі було
присутнє в двосторонніх відносинах, викликаючи часом запеклі суперечки.
Проте, керуючись прагматичними міркуваннями, Японія і Китай не допускали
загострення цієї проблеми до рівня, який би негативно вплинув на загальну
атмосферу двосторонніх зв’язків.
Ситуація кардинально змінилася в 1992 році, коли Китай прийняв “Закон про
територіальні води та прилеглу зону”, в якому зазначено, що в територію КНР
включається Тайвань з усіма прилеглими до нього островами, а також
Дяоюйдао (Сенкаку). У свою чергу Японія, ухваливши Конвенцію ООН з
морського права, ввела в 1996 році 200-мильну виключну економічну зону, в
якій враховувалася територіальна приналежність островів Сенкаку Японії. Ця
подія викликала масові акції протесту в Китаї, тут навіть почали створювати
організації для захисту островів. Також в Китаї було оголошено про створення
“оперативного угруповання військ”, спеціально призначеного для можливого
використання в районі спірних островів.
Протягом 1999, 2000, 2003, 2004 рр.. і відбувалися різні інциденти, пов’язані з
початком геологорозвідувальних робіт КНР на шельфі Східно-Китайського
моря. У відповідь на це у квітні 2005 р. уряд Японії прийняв рішення
приступити до розгляду заявок японських фірм про видачу їм ліцензій на
видобуток газу на шельфіархіпелагу. МЗС КНР охарактеризував це рішення
“однобічним і провокаційним” вказавши, що японські фірми не можуть
проводити роботи на території, яку КНР вважає своєю. Внаслідок цього в ряді
китайських міст пройшли масові антияпонські акції протесту та погроми.
НАМАГАННЯ ВИРІШИТИ ПРОБЛЕМУ
У 2005 році розпочалися японсько-китайські консультації щодо проблеми
розробки родовищ біля о-вів Сенкаку. Ці консультації звершилися у 2008 р.
прийняттям пропозиції про спільну розробку родовища Асунаро (Лунцзін), а
також про те, що японські компанії візьмуть інвестиційну участь у розробці
родовища Сірікаба (Чуньсяо), що вже освоюється китайцями.
НОВЕ ЗАГОСТРЕННЯ
Здавалось, що конфлікт вдалося вирішити. Проте у 2010 році він спалахнув з
новою силою. Спочатку Китай провів у Східно-Китайському морі, поблизу
південних територіальних вод Японії, навчання ВМС. Через кілька днів у
районі Окінави відбулися навчання ВМС США, Японії та Австралії. До того ж
у вересні 2010 р. в японських територіальних водах було затримано китайський
риболовецький траулер, при цьому він чинив опір силам берегової охорони
Японії. Китай пригрозив “жорсткими заходами”, зажадав повернути судно і
звільнити капітана, якого Японія збиралася притягнути до відповідальності. У
той же час японські літаки зафіксували в районі родовищ на шельфі островів
китайські судна з бурильним обладнанням.
Новий виток суперечки за острови розпочався на початку вересня 2012
року коли, Токіо оголосив про купівлю островів у приватних власників. До
недавнього часу чотири з п’яти островів Дяоюйдао належали приватним
власникам, японським громадянам. У вересні Токіо викупив три з них. У
зв’язку з цими подіями в Китаї пройшли масові акції протесту і погроми
японських магазинів, ресторанів та машин японських марок.
За перший місяць протестів японські компанії зазнали збитків у розмірі 120
млн. дол. Через бойкот японських товарів в Китаї японський експорт у
Піднебесну за станом на кінець 2012 року скоротився на 14,5% (а по ряду
товарних позицій – до 30%) і в терміновому порядку переорієнтується на США
і країни АСЕАН. Падіння промвиробництва в Японії через територіальну
суперечку з Китаєм в останні місяці 2012 року вже порівнюють з тим, яке
країна зазнала після руйнівного землетрусу 2011 року. Значних збитків зазнали
дві країни оскільки їхні економіки є сильно взаємопов’язані, проте для
китайська економіка може витримати 30%- ве скорочення торгівлі з Японією, в
той час як цей показник для японської економіки становить 20%.
Важливо зазначити, що у 2012 році як в Японії, так і в Китаї пройшла зміна
політичного керівництва. У Японії до влади прийшов новий прем’єр-міністр
Сіндзо Абе, а в Китаї обраний новий глава КНР Сі Цзіньпін. Лідери обох країн
зайняли досить жорсткі позиції щодо територіального конфлікту. Так, уряд
Японії прийняв рішення сформувати спеціальний загін сил самооборони країни
для захисту островів Сенкаку (Дяоюйдао). Витрати на створення загону
закладені в проект бюджету на 2013 фінансовий рік.
Ситуація ще більше погіршилася восени 2013 року. 22 листопада Китай створив
зону протиповітряної оборони, до якої включили простір над островами
Сенкаку (Дяоюйдао)
Японія та США заявили, про невизнання протиповітряної зони Китаю та
направили до островів Сенкаку (Дяоюйдао) власні бойові літаки та
бомбардувальники. Вашингтон і Токіо розкритикували дії Пекіну, назвавши їх
спробою порушити status quo в регіоні. У відповідь на це Пекін відрядив
військові винищувачі патрулювати зону ППО
ЗБЕРЕЖЕННЯ ЛИЦЯ КИТАЄМ
Китай позиціює себе як велика світова держава з потужним військовим
потенціалом і промисловістю, а тому не може дозволити собі впасти лицем на
дипломатичній арені. Поступки та зовнішньополітичні промахи КНР боляче
б’ють по національній гідності китайців, які бажають мати лідируючі позиції в
регіоні. Тоді як світова спільнота критикує Пекін за жорсткість та
експансіоністські настрої, населення Китаю схильне вважати, що дії влади є
занадто обережними. Так, конфлікт довкола островів Сенкаку (Дяоюйдао)
супроводжувався масовими протестами в китайських містах. Справа навіть
доходила до погромів японських підприємств.
ІНША ДУМКА
масові протести в Китаї навмисне підтримувалися і висвітлювалися властями,
щоб прозондувати на міжнародній арені майбутні зміни зовнішньополітичної
парадигми. Складається враження, що керівництво Китаю вирішило
використати націоналістичні настрої населення аби виправдати агресивну
експансіоністську поведінку
Тим часом, Китай продовжує використовувати концепцію «втрачених
територій» аби заручитися підтримкою населення для здійснення наступальної
зовнішньої політики. Потреба у «життєвому просторі» слугує виправданням
експансіонізму на міжнародному рівні, аби продемонструвати важливість
задоволення потреб зростаючого Китаю задля забезпечення регіональної
стабільності. Вдаючись до тиску на регіональну систему міжнародних
відносин, Пекін відволікає увагу від внутрішніх негараздів танейтралізує їх
негативний вплив на внутрішньополітичну обстановку. Однак, чи варта
стабільність Китаю зовнішніми проявами агресії і чим обернеться подальше
посилення КНР залишається питанням часу.
Навряд чи слід очікувати значного загострення політичної ситуації в Північно-
Східній Азії. США та їх система рівноваги сил допоки приносить свої
результати, завдяки чому вдається уникнути ескалації багатьох конфліктів.
Однак дефекти системи безпеки АТР так і залишаються не вирішеними. Їх
існування створює прецедент для перегляду регіонального становища.
Зважаючи на реакційність та експансіоністські настрої Китаю, який вочевидь
прагне переглянути деякі положення світоустрою, неодмінно слід очікувати
подальшої дестабілізації ситуації в ПСА
Ігнорування проблем і затягування з їх вирішенням може дорого коштувати.
Слід обов’язково шукати альтернативні способи залагодження вибоїн в
регіональній системі безпеки. Першими в порядку важливості стоять численні
територіальні конфлікти, врегулювання яких є необхідністю задля збереження
стабільності. Не виключений також сценарій перебудови самої системи
регіональної безпеки, але його здійснення має відбуватися мирним шляхом.
ГАЗОВІ РОДОВИЩА
Уздовж краю континентального шельфу було відкрито кілька газових
родовищ, і ці родовища були спірним питанням між Японією та
Китаєм. Китай встановив газові вишки поблизу (але за межами) середньої
лінії, на яку претендує Японія. З точки зору Пекіна, бурові установки
знаходяться глибоко всередині його розширеного континентального
шельфу. У 2004 році Японія і Китай провели свої перші двосторонні
переговори щодо суперечок ECS. Побоюючись, що Китай буде відкачувати
газ у випадку, якщо родовища поширяться через серединну лінію, Японія
попросила Китай поділитися своїми даними геологічних досліджень. Китай
відмовився, а натомість у 2005 році відправив у цей район ракетні крейсери.
Це призвело до напруженої зустрічі з японським патрульним літаком,
оснащеним протикорабельними ракетами (Sato 2017).

ПІСЛЯ 2019

Японія побоюється, що кораблі берегової охорони Китаю можуть спробувати

зупинити та взяти на борт японські рибальські судна в територіальних водах
навколо островів, ймовірно, щоб зареєструвати запис правоохоронних
органів, але, можливо, також щоб викликати надмірну реакцію з боку Японії,
щоб відкрити шлях до подальшої ескалації. Інциденти з кораблями берегової
охорони Китаю, які переслідували японські рибальські човни у 2020 і 2021
роках, були зустрінуті патрульним катером берегової охорони Японії, який
став між китайськими кораблями та рибальським човном, щоб стримати
будь-які примусові дії з боку агентів китайського уряду (Japan Times 2020)
. У цьому контексті новий закон про берегову охорону Китаю від 2021 року,
який дозволяє патрульним катерам країни вести вогонь по іноземним
патрульним катерам і рибальським суднам, підвищив ризик ескалації та
випадкових зіткнень (Tan 2021).

Скасування щорічної літньої заборони на вилов риби китайським флотом у

Східно-Китайському морі КНР у серпні 2020 року підвищило напруженість
щодо її наслідків для японо-китайської суперечки щодо островів
Сенкаку/Дяоюйдао, після чого відбулися спільні військово-морські навчання
ВМС США та Японії. сили в Східно-Китайському морі

У лютому 2021 року КНР прийняла Закон про берегову охорону Китаю, який
дозволяє використання зброї, що не відповідає міжнародному праву,
включаючи географічні зони, де застосовуються правила берегової охорони
(Міністерство оборони 2021). Біла книга оборони Японії підтвердила
присутність кораблів берегової охорони Китаю навколо островів Сенкаку в
період з квітня по серпень 2020 року протягом 111 днів поспіль, що
становить 333 дні в 2020 році, протягом яких загалом 1161 судно
берегової охорони Китаю здійснювали дії в Східно-Китайському морі навколо
Сенкаку.

чотири причини наступу Китаю на острови Сенкаку: перша причина –

попит Китаю на природні ресурси, друга причина – історичні суперечки з
Японією, яка має певний відношення до спогадів китайців про воєнний
час, третя причина – суперечка про острови Сенкаку як інструмент
внутрішньої боротьби КПК за владу, і четверта причина; суперечка про
острови Сенкаку як інструмент КПК для національної інтеграції Китаю.

По-перше, попит на природні ресурси Китаю, особливо попит на

енергоносії, є величезним, як згадувалося в частині 3.1, і це є джерелом
суперечки щодо островів Сенкаку між Японією та Китаєм наприкінці 1960-х
років.

По-друге, два історичні питання Китаю щодо претензій на острови Сенкаку

не є ефективними, оскільки твердження Китаю не мають юридичного
значення. Острови Сенкаку не є частиною Тайваню, і Китай не має чітких
доказів територіальних претензій на острови Сенкаку, як зазначено в
частинах 4.1 і 4.2. Китай може використовувати свою логіку як підтримку
попиту на природні ресурси та антияпонську пропаганду, хоча вони не
мають наміру подавати позови проти японського уряду для врегулювання
в Міжнародному трибуналі з морського права. Якщо так, то це
пропагандистська війна, хоча антияпонські настрої китайців, викликані
історичною пам’яттю, нелегко стерти.

По-третє, суперечка щодо островів Сенкаку може стати інструментом

внутрішньої боротьби КПК за владу в будь-який момент, оскільки
внутрішня боротьба за владу КПК є повсякденним явищем. Антияпонські
настрої членів КПК і суперечка щодо островів Сенкаку, ймовірно, пов’язані
між собою, і вони можуть бути використані як інструмент для внутрішньої
боротьби за владу так само, як у випадку з інцидентом із озброєними
рибальськими човнами в 1978 році.

По-четверте, суперечка щодо островів Сенкаку є інструментом КПК для

національної інтеграції Китаю. Як пояснив автор у частині 6, національна
інтеграція Китаю ще не завершена. КПК, ймовірно, використає
антияпонські настрої нації для національної інтеграції та авторизації
КПК. Диспут щодо островів Сенкаку є зручним інструментом для
цього. Якщо це так, це може стати інструментом КПК для національної
інтеграції Китаю знову і багато разів у майбутньому, і можливо, що
суперечка щодо островів Сенкаку стане великою та непередбачуваною
проблемою.

3.Проблема приналежності Фолклендських островів у англо-

аргентинських відносинах.
Конфлікт щодо прав суверенітету на Фолклендські острови триває
століттями. У сучасну епоху ця суперечка була між Сполученим Королівством і
Аргентиною, яка переросла у війну 40 років тому, коли Аргентина вторглася на
острови. У цій статті розглядаються конкуруючі претензії на суверенітет над
Фолклендськими островами. Фолклендські острови — архіпелаг у Південній
Атлантиці, що складається з двох головних островів, Східного та Західного
Фолкленду, і приблизно 778 менших островів і острівців. Населення
Фолклендських островів становить близько 3200 осіб. Вони розташовані за 300
миль від південного краю Аргентини та за 8000 миль від Сполученого
Королівства . Фолклендські острови є заморською територією Сполученого
Королівства, але на них також претендує Аргентина, яка називає їх
Мальвінськими островами . Суперечка між двома державами щодо
суверенітету островів переросла в конфлікт, коли Аргентина вторглася на
Фолклендські острови в квітні 1982 року.
1. Фолклендська війна: квітень–червень 1982 р
2 квітня 1982 року аргентинська військова хунта, яка тоді була при владі і
очолювана генералом Леопольдо Галтьєрі, вторглася на Фолклендські острови
та взяла під контроль столицю Порт-Стенлі .
У відповідь на вторгнення британський прем'єр-міністр Маргарет Тетчер дала
вказівку штабу оборони та начальникам служб зібрати морську оперативну
групу з військових кораблів і швидко переобладнаних торгових
суден. Оперативна група відпливла з Портсмута 5 і 6 квітня під керівництвом
HMS Hermes. Оперативна група досягла Фолклендів на початку травня. 2
травня 1982 року британський підводний човен HMS Conqueror потопив
аргентинський крейсер General Belgrano, який втратив понад 300 членів
екіпажу. Після цього інциденту аргентинські кораблі залишилися в порту.
Однак, за даними Імперського військового музею (IWM), ВПС Аргентини все
ще становили загрозу . Через два дні після затоплення General Belgrano
аргентинська крилата ракета, випущена з винищувача, потопила британський
есмінець HMS Sheffield, убивши 20 членів його екіпажу. До кінця конфлікту
британці втратили кілька кораблів під ударом аргентинської авіації, озброєної
ракетами. IWM описує атаки на десантні логістичні кораблі RFA Sir Galahad і
RFA Sir Tristram і торговий контейнеровоз SS Atlantic Conveyor як «особливо
руйнівні».
12 травня 1982 року реквізований лайнер Cunard Queen Elizabeth 2 відплив із
Саутгемптона, перевозячи ще 3000 солдатів. 21 травня відбулася перша
британська висадка амфібій на Фолклендські острови. Після серії боїв проти
призовної аргентинської армії британські війська відбили Порт-Стенлі 14
червня 1982 року. Наступного дня понад 11 000 аргентинських солдатів
здалися. Під час конфлікту загинули 649 аргентинських солдатів, 255
британських військовослужбовців і троє жителів Фолклендських островів .
2. Питання суверенітету: історичні претензії
Претензії Британії на суверенітет над Фолклендськими островами базуються на
аргументі, що, за «винятком двох місяців незаконної окупації в 1982 році»,
Великобританія «безперервно, мирно та ефективно заселяла та управляла»
островами з 1833 року . Він також базує свою позицію на принципі
самовизначення , згідно з яким люди таких територій, як Фолклендські острови,
мають право обирати своє власне майбутнє та статус. Претензії аргентинського
уряду базуються на праві володіння Іспанією та концепції територіальної
цілісності. Однак Британія стверджує, що право власності не визнається
загальним принципом міжнародного права.
Першу зафіксовану висадку на Фолклендські острови здійснив у 1690 році
капітан англійського флоту Джон Стронг . Однак англійці не створили в той час
постійного поселення. У 1764 році французькі колоністи заснували поселення
Порт-Луї на Східному Фолкленді. Наступного 1765 року британська експедиція
досягла Західного Фолкленду й офіційно заволоділа ним і всіма сусідніми
островами від імені британської корони. У 1766 році на Західному Фолкленді
було засновано британське поселення. Того ж року французька колонія була
продана іспанцям, які назвали її Пуерто-де-ла-Соледад.
У 1774 році британське врегулювання було скасовано, але британський
суверенітет не був залишений. У 1816 році Аргентина проголосила свою
незалежність від Іспанії та заявила про свою владу над Фолклендськими
островами як держава-спадкоємиця Іспанії. У 1820 році полковник Джеветт
отримав офіційне володіння островами від імені Буенос-
Айреса . Справедливість цього володіння з тих пір була оскаржена, наприклад,
дослідженнями, цитованими Асоціацією Фолклендських островів . Однак
Британія ніколи не відмовлялася від своїх претензій на суверенітет над
островами, і в 1833 році відправила військовий корабель до Соледад і вигнала
аргентинських військових, що залишилися. Це стало продовженням
спроби аргентинського військового гарнізону встановити суверенітет над
Фолклендськими островами 6 жовтня 1832 року .
За словами біографа Тетчер Девіда Каннадіна, у 1970-х роках британський уряд
віддав перевагу дипломатичному виходу. Лорд Каррінгтон, міністр
закордонних справ у 1979–1982 роках, підтримував «схему зворотної
оренди». Ідея полягала в тому, щоб поступитися суверенітетом Аргентині, в
обмін на що британський уряд продовжував би керувати островами від імені
поселенців. У 1980 році Керрінгтон послав молодшого міністра закордонних
справ Ніколаса Рідлі представити пропозицію жителям Фолклендських
островів. Однак вони відмовилися від цих планів. За словами Каннадіна, низка
урядових прихильників також виступили проти цієї політики, і «схему
зворотної оренди було тихо скасовано». Коли Аргентина вторглася на
Фолклендські острови в 1982 році, прем’єр-міністр Маргарет Тетчер заявила в
Палаті громад, що Фолклендські острови та їх залежні території «залишаються
британською територією» і що «ніяка агресія та ніяке вторгнення не можуть
змінити цей простий факт».
Незважаючи на те, що в останні роки між Аргентиною та Сполученим
Королівством було досягнуто певної згоди щодо таких питань, як місія
Червоного Хреста з ідентифікації аргентинських солдатів, які загинули під час
конфлікту 1982 року та поховані на Островах, переговори щодо відновлення не
відбулися. питання суверенітету. Обидві сторони зберігають свою позицію з
цього питання.
3. Тривають дебати щодо суверенітету
Фолклендські острови перебувають у списку несамоврядних територій ООН з
1946 року , а її Спеціальний комітет з деколонізації (C-24) розглядає
Фолклендські острови з 1964 року. За рекомендацією комітету
Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 2065 (XX) у 1965 році , в
якому зазначалося про існування суперечки про суверенітет між
Великобританією та Аргентиною над Фолклендськими островами. Резолюція
«запрошує сторони знайти мирне рішення».
В останні роки С-24 щорічно ухвалював резолюцію, присвячену
Фолклендським островам. У резолюції 2021 року зазначено, що комітет
«засмучений» тим, що суперечку не було врегульовано, і закликав уряди
відновити переговори для пошуку «мирного рішення».
Цим питанням займаються інші міжнародні організації, такі як Співтовариство
держав Латинської Америки та Карибського басейну (CELAC), Організація
американських держав (OAD), МЕРКОСУР (або Південний спільний ринок) і
Група 77 і Китай. У 2020 році CELAC і Mercosur підтвердили свою підтримку
законних прав Аргентини в суперечці про суверенітет . Група 77, Китай і ОАД
підтвердили свою думку про те, що Аргентина і Великобританія відновлять
переговори з цього питання. Великобританія не є членом цих організацій, за
винятком ОАД, де вона має статус спостерігача.
Уряд Великобританії стверджує, що заяви, зроблені цими організаціями, не
повністю відображають право жителів Фолклендських островів на
самовизначення . Великобританія стверджує, що це право закріплено в Статуті
Організації Об’єднаних Націй і в статті 1 двох міжнародних пактів про права
людини. Тому Сполучене Королівство стверджує, що «жоден діалог щодо
суверенітету [неможливий], якщо цього не захочуть жителі
острова». Великобританія заявляє, що її відносини з її заморськими
територіями є «сучасними, заснованими на партнерстві». Території є
«внутрішнім самоврядуванням», за умови, що Великобританія зберігає лише
повноваження, щоб «дозволити їй виконувати свої зобов’язання згідно з
міжнародним правом».
Аргентина стверджує, що з моменту здобуття незалежності від Іспанії, від якої
вона успадкувала Фолклендські острови, Аргентина «безперервно здійснювала
свої права [на суверенітет]» над цією територією . У 2020 році Конгрес
Аргентини одноголосно прийняв два закони, які підтвердили її суверенні
права. У 2021 році Аргентина повідомила C-24, що принцип самовизначення не
поширюється на жителів островів, які не «зазнали чужоземного підкорення,
панування або експлуатації колоніальною державою». Уряд Аргентини
підкреслює, що Генеральна Асамблея ООН двічі в 1985 році «категорично
відхилила» пропозиції Великої Британії щодо включення принципу
самовизначення в резолюцію з цього питання. Уряд Аргентини звернувся до
генерального секретаря з проханням відновити свої зусилля, щоб допомогти
сторонам домовитися про мирне врегулювання.
У 2020 році Генеральна Асамблея ООН підтвердила, що питання про
Фолклендські острови залишиться на порядку денному для розгляду .
Фолклендські острови здійснюють значну частину внутрішнього
самоврядування, хоча верховна влада належить британській
короні. Чинна конституція набула чинності 1 січня 2009 року . Це було
погоджено між урядом Великобританії та урядом Фолклендських
островів. Право на самовизначення закріплено в конституції. На референдумі,
проведеному урядом Фолклендських островів у 2013 році, 99,8% виборців
висловилися за те, щоб залишитися заморською територією Великобританії . У
2021 році двоє членів законодавчої асамблеї Фолклендських островів сказали
C-24, що більшість жителів території хочуть залишитися британською
заморською територією .
Фолклендські (Мальвінські) острови -- архіпелаг, який знаходиться поблизу
південно-східних берегів Південної Америки в південній частині Атлантичного
океану. Архіпелаг має важливе стратегічне значення. Фолклендські
(Мальвінські) острови -- необхідний блок-пост для колонізації Антарктики, в
чому зацікавлена і Аргентина, і Велика Британія. Острова надають можливість
для розташування на територіях військових сил та науково-дослідних груп [11].
Антарктика -- полярний регіон Землі у Південній півкулі. Багато країн (серед
яких Австралія, Нова Зеландія, Франція, Норвегія, Велика Британія, Чилі,
Аргентина) висувають претензії щодо цих територій. Однією з головних
причин є не тільки зацікавленість дослідженням біоресурсів та клімату, але і
пошук нових родовищ корисних копалин [34]. Антарктика -- це міжнародна
територія, на яку не поширюється суверенітет жодної держави. Правовий
статус і режим Антарктики закріплюється Договором про Антарктику від 1
грудня 1959 р. Він закріплює принцип мирного використання континенту.
Заборона ядерних вибухів та видалення радіоактивних матеріалів у південному
полярному регіоні визначає без`ядерний статус регіону. Заборонений видобуток
корисних копалин та мілітаризація регіону. Важливим є принцип свободи
наукових досліджень та співробітництва. Перешкод для наукових досліджень
немає [35, с. 4]. Вчені зазначають, що в антарктичній зоні розміщені значні
поклади мідної руди, кам`яного вугілля, слюди, графіту, цинку, нікелю.
Геологічна служба США підтверджує наявність величезних запасів нафти (7
млрд т) і природного газу (понад 4 трлн кубометрів) [6]. Аргентинська
Антарктида -- частина Антарктиди, на яку претендує Аргентина. Територія є
департаментом провінції Вогняна Земля, Антарктида та острови Південної
Атлантики. Аргентинські претензії ґрунтуються на історичних фактах постійної
присутності аргентинців на територіях та близькості до континентальної
Аргентини. Початок присутності аргентинців в Антарктиді датується другою
половиною ХІХ ст., коли аргентинські кораблі з порту Буенос-Айресу дісталися
Південних Шетладнських островів для полювання на тюленів. 22 лютого 1904
р. аргентинський прапор вперше був піднятий в Антарктиді. Шотландською
національною антарктичною експедицією у 1903 р. була заснована перша
постійна науково-дослідна полярна станція Аргентини -- Оркадас, найстаріша з
тих, що зараз функціонують, та перша постійна заселена база. Станція
розташована на острові Лорі. Станція була передана під управління Аргентини
у 1904 р. У 1927 р. на станції з`явився перший на континенті телеграф.
Протягом 40 років Оркадас була єдиною науково-дослідною станцією на
островах. У 1946 р. британці заснували літню базу Кейп-Ґеддес на острові Лорі.
У 1965 р. відбулася перша наземна аргентинська експедиція до Південного
полюсу під командуванням полковника Хорхе Е. Леаля з метою вдосконалення
методів полярної розвідки та демонстративному заявленні аргентинських прав
на поширення своїх сухопутних земель, оголошених папою Олександром VI в
Тордесільському договорі 1494 р. Декрет № 149 виданий 8 квітня 1970 р.
губернатором провінції Вогняна земля поділив провінцію на 4 департаменти.
Аргентинський антарктичний сектор почав
іменуватися Аргентинською Антарктидою [13]. Таким чином, Фолклендські
(Мальвінські) острови є важливим блок-постом для контролю аргентинських
територій в антарктичному регіоні.
Британська Антарктична Територія включає Південні Шетландські острови,
Антарктичний півострів, Південні Оркнейські острови, узбережжя моря
Вадделла. Велика Британія претендує на територію з 1908 р. Південні
Шетланські острови були відкриті в лютому 1819 р. британським мореплавцем
Вільямом Смітом на кораблі «Вільямс». У грудні 1821 р. були відкриті Південні
Оркнейські острови Джорджем Пауеллом. Офіційна британська претензія на
території датується 1908 р. як на частину коронної колонії Британської імперії
-- Залежні території Фолклендських (Мальвінських) островів 1843-1985 рр., що
об'єднувала кілька груп субантарктичних островів Південної Атлантики і
суміжні території Антарктиди. Британська Антарктична Територія була
створена 3 березня 1962 р. До цього вона була залежною від Фолклендських
(Мальвінських) островів. Управління територією з Фолклендських
(Мальвінських) островів продовжувалося до 1898 р. Після 1898 р.
відповідальність за управління територіями належить Комісару Британської
Антарктичної Території [5]. Таким чином, Фолклендські (Мальвінські) острови
та антарктичні території складали одну коронну британську колонію протягом
1843_1985 рр. через намагання Великої Британії ефективно контролювати
території. Їх взаємна залежність була необхідною. Володіння територіями
Фолклендських (Мальвінських) островів є стратегічно необхідним як для
Аргентини, так і для Великої Британії як блок-посту для
контролю над антарктичними територіями. Природні ресурси мають
геополітичну цінність. Сейсмічні дані про величезні поклади нафти на
Фолклендських (Мальвінських) островах з`явились у 1950-х роках. Доповідь
комісії лорда Шеклтона у 1976 р. про можливість знаходження значних
покладів нафти посилила зацікавленість британців Фолклендськими
(Мальвінськими) островами.
Зазначалося, що багатомільярдна нафтова промисловість в майбутньому
зробить Фолклендські (Мальвінські) острови одним з найбільш прибуткових
регіонів. Нафтовий потенціал території оцінювався в межах від 180 000 до 200
000 млн барелів. За оцінками американських спеціалістів, запаси нафти на
Фолклендських (Мальвінських) островах можна порівняти з нафтовими
запасами Кувейту. В регіоні можна налагодити видобуток до 2 млн барелів
нафти в день.
Уряд Аргентини зазначав, що британський уряд не має права односторонньо
використовувати ресурси у спірних територіях без отримання дозволу від уряду
Аргентини, хоча аргентинська військова хунта мала схожу мету у 1982 р., коли
генерал-лейтенант Леопольдо Гальтьєрі спровокував протистояння з Великою
Британією. Леопольдо Гальтьєрі піддавали критиці через неефективне
економічне управління та порушення прав людини. Захоплення Фолклендських
(Мальвінських) островів було здатне покращити економічну ситуацію в
Аргентині [31].
У 2010 р. британські компанії почали пошуки родовищ нафти на
фолклендському шельфі. Зараз існує вже 5 британських компаній (Rockhopper,
Desire, Argos, Border& South, FalklandOil& Gas), які отримали дозвіл уряду
островів на дослідження та видобуток нафти з шельфу, що оточує острови [16].
Таким чином, володіння Фолклендськими (Мальвінськими) островами
надавало б можливість дослідження покладів нафти та їх видобутку, що є
вагомим внеском в економіку держави.
Вирощування худоби, особливо вівчарство, та рибний промисел -- основа
економічної діяльності островів. Економіка Фолклендських (Мальвінських)
островів підтримувалася китобійним промислом та стала сильно залежною від
вівчарства протягом з 1870-х років. Протягом 150 років експорт вовни був
основою економіки Фолклендських (Мальвінських) островів. 700 000 овець
виробляли 2,7 млн кілограмів вовни на рік. Налічувалося близько 35 значних
землевласників. У 1898 р. кількість овець досягла 807 тис., в той час, коли
кількість жителів архіпелагу складала 2 000 жителів. Виникало занепокоєння
тим, що економіка островів фактично є монокультурною. Виникала нестача
земель і багато землевласників були змушені емігрувати до Патагонії
наприкінці ХІХ ст.
З 1980-х років важливими складовими економіки островів стали туризм,
комерційне рибальство та землеробство.
Рибний промисел є найбільшою частиною економіки Фолклендських
(Мальвінських) островів. Встановлення ліміту риболовлі у 200 миль (370 км)
було рекомендовано звітом лорда Ернеста Шекелтона у 1982 р. спричинило
розвиток рибного промислу. В результаті звіту була створена Корпорація
розвитку Фолклендських (Мальвінських) островів, яка надавала можливість
розвитку та використання морського середовища для рибальства. Це
стабілізувало економіку островів та підвищило економічну незалежність від
Великої Британії [8, с.394-403]
Таким чином, важливе стратегічне положення та значний економічний
потенціал робив Фолклендські (Мальвінські) острови предметом бурхливих
суперечок між урядами Великої Британії та Аргентини.

45.Визначення та класифікації міграцій.

Міграція – просторове переміщення населення з одних регіонів або
країн в інші з метою зміни тимчасового або постійного місця
проживання, роботи тощо
Притаманні періодичні коливання
Достатньо непередбачуване явище
Доповідь світового банку 2023 р.
284 млн. мігрантів, 2.5% населення планети( саме міжнародні
мігранти, внутрішні не беруться до уваги).
Мігранти складають абсолютну меншість. Проте чинять великий
вплив на світову спільноту.
Види міграцій
1)За критерієм відстані
1.внутрішня міграція
2.міжнародна міграція
2)За критерієм тривалості
1- ша класифікація
1.постійна
2.тимчасова
2-га класифікація
1.короткотермінова(до 2р.)
2.середньотермінова(2-10рр)
3.довготермінова(більше 10 р)
4.постійна (більше 20 р.)
3)Причини
1. економічні
2. освітні
3.політичні
4.трудові
4)Добровільність
1.власне-добровільна міграція (рішення про міграцію
приймає сам мігрант)
2.примусова(конспект)
3.вимушена
Біженці – особи, які зазнають переслідування влади за різними
ознаками
46.Проблеми, пов’язані з міграційними процесами та їх
врегулювання.

47.Проблема біженців у Європі на сучасному етапі (з 2015 р. – до

цього
часу).
48.Сутність поняття «діаспора». Сучасні діаспори: причини
появи, види та
роль у сучасних міжнародних відносинах та світовій політиці.
49.Організація Північноатлантичного договору (НАТО) як
глобальний
актор міжнародних відносин.
50.Миротворча діяльність Організації Об’єднаних Націй.