Семінарське заняття № 2.

Тема: Основні ідеї та представники класичної геополітики –

Фрідріх Ратцель та Рудольф Челлен.
1. Історичні та теоретичні передумови виникнення класичної геополітичної думки.
2. Вплив клімату та географічного середовища на життєдіяльність людей за
Ф. Ратцелем.
3. «Органічна школа» Ф. Ратцеля. Поняття життєвого простору та закон розширення
життєвого простору.
4. Геополітичні погляди Р. Челлена. Сила держави та її складові.
5. Р. Челлен про роль України у першій світовій війні.
6. Особливості перших геополітичних концепцій.

1. Історичні та теоретичні передумови виникнення класичної геополітичної думки

Розуміння детермінованості різних аспектів буття людини особливостями географічного

довкілля має об’єктивний харак тер, адже людське суспільство безпосередньо включене в
гео графічне середовище, є його складовою. Тому ці питання тією чи іншою мірою
відображені на усіх рівнях людської свідомості. Але процес наукового пізнання характеру
суспільного розвит ку, з огляду на геопросторові чинники, пройшовши довгий шлях,
залишається не менш актуальним і в сучасних умовах. Особливо це стосується політичної
сфери суспільства, виник нення й функціонування якої також відбувалось і відбувається в
геопросторових умовах і під дією географічного середовища. Зокрема, такі елементи
природи, як гірські хребти, ріки, смуги лісів, узбережжя морів прямо чи опосередковано
вплинули на формування і встановлення ліній державних кордонів, конфі гурацію державних
територій, розміщення політичних цент рів, виступаючи одним з чинників територіально-
політичної структуризації. А географічне положення та природоресурсний потенціал завжди
істотно впливали і впливають на політичну значущість держав у міжнародних взаєминах,
тому логічний характер мала поява двох груп ідей: 1) щодо впливу природ них та суспільно-
географічних передумов, географічного по ложення на структуру просторової сфери
держави, пояснення політичних відмінностей держав особливостями
географічногосередовища і 2) щодо використання географічних умов і гео графічного
положення у державно-політичній практиці. Роз виток і систематизація першої групи ідей
вели до формування політико-географічних знань, а другої - геополітичних.
Одним з перших використав географічні умови у воєн но-політичній практиці
американський військовий та історик А. Меген (1840-1914), оцінюючи роль таких
географічних чин ників, як положення, природні умови і ресурси, протяжність і конфігурація
державної території та ін. у формуванні «морської сили», під якою він розумів поєднання
військово-морського потенціалу, морського транспорту та торгівлі. Саме «морські сили», на
думку А. Мегена, становили (на той час) основу су купного силового потенціалу держави.
Водночас першу спробу узагальнити і впорядкувати знання щодо значення геопросто- рових
чинників у міждержавних і внутрішньодержавних взає минах зробив, використовуючи
політико-географічні підходи німецького вченого Ф. Ратцеля (1844-1904), шведський історик
і соціолог Р. Челлен (1864-1922), якому і належить сам термін «геополітика» (від гр. део -
земля і ро1Шсо8 - політика), вперше використаний у 1899 році в праці «Держава як форма
життя». Під геополітикою Р. Челлен розумів «...вчення про державу як географічний
організм чи явище в просторі: вона, отже, є вчен ням про державу як країну, територію чи
область». Геополітика, на думку Р. Челлена, є цілісною системою знань, яка включає
висновки щодо зовнішнього географічного оточення держа ви, оцінення політичного
значення розмірів, конфігурації та морфології державної території, а також результати
вивчення природних умов і ресурсів з позицій політики держави. У тако му досить
широкому контексті Р. Челлен розглядав геополітику як складову загальної науки про
державу.
Попри те, що підходи Р. Челлена до розуміння геополітики мали ознаки комплексної
аналітики, все ж на поч. XX ст. наукове осмислення геополітичної проблематики аж ніяк не
домінувалов геополітичній інформації. Її основу становили геополітичні доктрини -
особливі, часто сильно заідеологізовані й однобічні моделі розуміння структури
територіально-політичного світо- устрою та варіанти напрямів державно-політичної
діяльності, що по-різному спиралися на геопросторові особливості. Умовно їх можна
поділити на глобальні, які стосуються моделювання розподілу політичних сил та центрів у
межах усього світу чи великих культурно-цивілізаційних регіонів, та національно-де ржавні,
які виходять з географічних передумов та інтересів ок ремих держав і націй. Творцями
геополітичних доктрин могли виступати як фахівці-географи, так і широкі кола інтелектуалів
різного профілю та політиків. Оскільки кінець XIX- перша половина XX ст. - це епоха
гострого силового протистояння, то і тогочасні геополітичні доктрини переважно ставали
техно логіями розширення сфер просторового впливу одних держав та послаблення
потенціалу їхніх конкурентів. Тобто принципи більшості геополітичних підходів того часу
визначалися не стільки розумінням об’єктивних геополітичних співвідношень чи
прагненнями безконфліктного вирішення територіально- політичних суперечностей, як
значною мірою ідеологічними установками автора та тих політичних сил, інтереси яких він
відстоював. У методологічному аспекті геополітичні доктрини відзначалися абсолютизацією
одного чи кількох географічних чинників і недооціненням інших. Це стосується і праць
таких відомих авторів, як Г. Маккіндер, К. Гаусгофер, П. Савицький, Н. Спайкмен та ін., що
висунули низку популярних, але загалом науково необґрунтованих ідей (про ніби-то
неминучість фор мування континентальних держав, провідне, майже містичне, значення
окремих частин Землі, т. зв. Xартленда чи Рімленда, протистояння цивілізацій Моря і
Суходолу). З огляду на різні причини, насамперед через, з одного боку, правдоподібність де
яких посилань, виявлених зв’язків та тенденцій, та, з другого - зручність і вигідність таких
геополітичних ідей у виправданні агресивних дій на міжнародній арені, вони не лише
набулидуже популярного характеру, але їх враховували в реальній політиці. На
суб’єктивність та невідповідність геополітичних доктрин науковим критеріям відразу
звернули увагу науковці політико-географи. Зокрема, відомий американський географ Р.
Хартшорн зауважив, що «...ні Маккіндер, ні Мехен, так само як і Гаусгофер, не ставили
своєю метою сконструювати мето дологічні основи наукової дисципліни, а просто
застосовува ли свої знання і методи для одержання висновків, необхідних для розв’язання
практичних проблем розміщення політичних сил». Безпосередня участь К. Гаусгофера в
розробленні планів експансії нацистської Німеччини зіграла фатальну роль в роз витку самої
геополітики, яка (особливо німецька геополітика) у післявоєнний період була засуджена як
реакційний псевдона уковий напрям. Для цього були об’єктивні підстави через усе більший і
більший в ідхід геополітичних доктрин від критеріїв науковості та агресивну ідеологічну
заангажованість, однак суспільні запити на моделювання територіально-політичних
співвідношень і аналіз міждержавних взаємин через призму географічних чинників
залишались актуальними і так чи інак ше їх використовували в міжнародній практиці.
Наслідки геополітичних взаємин є різноманітними, про являючись, наприклад, у формуванні
нових суб’єктів (між- народно-визнаних чи самопроголошених держав, політичних
автономій та ін.), глобальних, міжрегіональних та регіональних центрів впливу, буферних
зон, смуг різного характеру контак тів (конфліктних, інтеграційних, потенційно-загрозливих
та ін.). Несприятливим наслідком взаємодії суб’єктів геополітики, їхнього протистояння є
поява геополітичних конфліктів, які можуть супроводжуватися воєнними чи іншими
насильни цькими діями, масовими безпорядками, а їхнім предметом є проблеми
приналежності, статусу і політичної структури те риторій. Геополітичні конфлікти
проявляються в різних фор мах, відрізняючись масштабністю, часом появи, тривалістю,
характером протікання та ін. Просторове відображення гео політичних суб’єктів, центрів
впливу та смуг геополітичної взаємодії, у т. ч. й геополітичних конфліктів, формує складну
геополітичну впорядкованість людського суспільства, яку про стіше можна означити як
геополітичну карту світу. Саме в дослідженні структури сучасної геополітичної карти світу,
її основних параметрів і відношень, а також вектора і тенденцій взаємин і проявляється
пізнавальна функція геополітики, що потребує формування ефективних методик зіставлення
ситу ацій як на глобальному рівні, так і на рівні окремих держав та міжнародних регіонів.
Своєю чергою, пізнання геополітичної структури світу та окремих держав є передумовою
необхідної наукової критики реальних геополітичних підходів та форму вання оптимальних
перспективних моделей геополітичного світоустрою на основі детально обґрунтованих
критеріїв.
Отже, основу сучасної геополітичної інформації становлять: 1) об’єктивні знання про
геополітичну світобудову та її динаміку; 2) критичний аналіз історичних й сучасних
геополітичних доктрин та практичної геополітики держав і територіально- політичних
об’єднань; 3) перспективні моделі геополітичного світоустрою та територіально-політичного
організування держав. Попри широкий спектр публікацій у галузі геополітики, на сьогодні
ще немає підстав для висновків про сформованість цілісної системи геополітичних знань.
Вирішити це завдання, повніше окреслити контури геополітики, можна лише тоді, коли
розглядати геополітику в політико-географічному й філо софському контекстах, а також
крізь призму політичної діяль ності та сучасних міжнародних відносин.

2.Вплив клімату та географічного середовища на життєдіяльність людей за

Ф. Ратцелем.

Ф. Ратцель також докладно аналізує значення клімату в житті народів.

-1) Особливо зупиняється на чинниках дії клімату на людину: вплив теплоти, тиску і
вологості повітря на тіло і психіку людини, вплив світла, клімату на зовнішній спосіб життя
людини. вологе повітря тропіків діє усипляючим чином тоді, як сухість австралійського
повітря збуджує нервову систему. Звідси відмінності характерів.

-2) клімат впливає на переселення народів.континентальний клімат у степах приводить до

кочового способу життя. Кочівники перходять кордони своїх держав у другі країни, де під
впливом сирого клімату стають землевласниками.

-3) від клімату залежить ріст рослин і розподілення тварин – а отже і життя людини.
Наприклад, в Ісландії неможливий розвиток землеробства через кліматичні умови, тому тут
основні способи життя – розводження вівців і риболовля

У 1882 р. в Штуттгарті вийшов фундаментальну працю Ратцеля "Антропогеография"

("Antropogeographie"), в якому він сформулював свої основні ідеї: зв'язок еволюції народів і
демографії з географічними даними, вплив рельєфу місцевості на культурну та політичну
становлення народів і т.д.
При розгляді формування геополітичного вчення значний інтерес представляє той факт, що
саме описова політична географія, так би мовити, наштовхнула геополітиків на питання про
географічну обумовленість розвитку держави. Це положення, висунуте А. Геттнером, було
розвинене Ратцелем в його основному геополітичному тезі про географічну обумовленість не
тільки становлення і розвитку держави, а й усіх політичних явищ. Відстоюючи свої погляди,
Ратцель писав з цього приводу в передмові до другого видання "антропогеографії": "Не
можна терпіти подальшого існування різниці між науковою трактуванням питань фізичної
географією та їх ненауковою трактуванням політичною географією".
Для розгорнутої в "антропогеографії" методології Ратцеля характерно твердження про
безпосередніх відносинах між людиною і географічним середовищем, державою і землею.
Політичне життя, по Ратцелю, обумовлена безпосереднім впливом географічного
середовища, а держава "так само старо, як сім'я і суспільство" і являє собою "єдність народу
з відомим грунтовим простором" і особливий біологічний організм.
У наступній своїй роботі "Народознавство" (1893) Ратцель поставив у центр дослідження
географічну обумовленість політичного життя і простежив ставлення зовнішньої політики
держави до географічного простору. Він розглядав державу як біологічний організм в
тісному і нерозривному зв'язку з властивостями населяє його етносу, частково - з
властивостями землі і природними умовами в цілому. Ратцель зазначав: "Географічне погляд
(розгляд зовнішніх умов) і історичне роз'яснення (дослідження факторів розвитку) повинні ...
йти рука об руку. Тільки із з'єднання того й іншого може вийти справжня оцінка нашого
предмета ". Далі він знову обгрунтовує обраний ним метод: "Як би людство ні тяглося у
високі емпіреї, ноги його стосуються землі ... Цим, насамперед, обумовлюється необхідність
розгляду географічних умов його існування. Що стосується історичного погляду, то ми
можемо вказати народи, які тисячоліття залишалися однаковими, не змінюючи ні місце
перебування, ні мови, ні фізичного вигляду, ні способу життя, і тільки поверхово змінили
свої вірування і знання ". Відсутність динаміки у розвитку таких етносів Ратцель пояснює
умовами їх географічного розташування на земній кулі, але аж ніяк не психічної або
ментальної їх відсталістю, що знімає з нього звинувачення в расизмі, яке висували багато хто
з його опонентів. Поряд з місцем розташування народу велике значення для подальшого
розвитку цивілізації має, по Ратцелю, щільність населення, також відноситься до
просторового фактору. Вчений відзначає, що "... у великій щільності населення полягає не
тільки міцність і порука енергійного розвитку народу, але й безпосередній стимул до
зростання культури".

3.Органічна школа "Ф. Ратцель.

Одним з перших спробував зробити це німецький вчений Фрідріх Ратцель, геолог,
палеонтолог і зоолог. Він закінчив політехнічний університет в Карлсруе, потім -
університет в Гейдельберзі. Його вчителем був професор Ернст Геккель (автор терміна
«екологія»). Ф. Ратцель поділяв ідеї еволюціонізму і дарвінізму, визнавав вплив
географічного середовища і надавав велику роль демографічного чинника у розвитку народів
і держав. Ці погляди знайшли відображення в таких його роботах, як «Земля і життя.
Порівняльне землезнавство »,« Народознавство »,« Політична географія »(1897). У них
земні оболонки: тверда, рідка і газоподібна - розглядаються як загальне середовище
проживання людей. На думку Ратцель, хлібороби і скотарі, кочівники і мисливці утворюють
одну групу етносів, а морські народи - іншу. Поширення останніх здійснюється
стрибкоподібно з острова на острів, з одного берегової смуги на іншу, їх житла і діяльність
абсолютно своєрідні.

Подібну міграцію Ратцель справедливо пов'язував з надлишком населення в невеликих

містах-полісах, розташованих в прибережних районах Середземномор'я. На противагу
повної несподіванок долі морських мандрівників, континентальна життя одноманітне, їй не
вистачає гостроти, і вона рано приходить в застій. Звідси вчений робив висновок, що в
замкнутому середовищі материкових земель розвиваються лише полукультури, а пастуші
народи живуть поза цивілізацією і навіть ворожі їй. Справжніми світовими державами, з
його точки зору, були ті, які володіли морем (Рим, Іспанія, Англія).

Ф. Ратцель також докладно проаналізував значення клімату в життя народів, зокрема, вплив
освітленості, теплоти, тиску і вологості повітря на тіло, психіку і спосіб життя людини. Він
відзначав, що сонце і волога тропічних широт діє на проживаючих там людей заколисливим
чином, тоді як сухість пустелі збуджує нервову систему. Звідси відмінності в характері
провансальця (Прованс - область у Франції) і австралійця. Крім того, кліматичні умови
визначають темпи переселення людей і їх заняття. Так, степові простори сприяють
кочівництво. Переходячи з місця на місце, скотарі вторгаються в інші країни, де поступово
звертаються в хліборобів. Дуже важливим для автора є зауваження, що при певному рівні
технічних досягнень негативні наслідки поганого клімату можна зменшити (В Фінляндії -
північній країні - сьогодні в кожній квартирі є сауна). В цілому ж, температурні коливання,
по Ратцелю, сприяють обміну речовин в організмі, здоров'ю, розвитку інтелекту та культури.
 У фундаментальній праці «Народознавство» Ф. Ратцель сформулював і розвинув тезу про
те, що відмінності рас, типів сім'ї і суспільства багато в чому детерміновані природно-
кліматичними умовами. Тим не менш, він вважав за можливе говорити про біологічної
цілісності людського існування, що випливає із самої його природи.

Іншим ключовим моментом, що стимулює розвиток людства, на його думку, треба вважати
чисельність і щільність населення. Там, де маленькі землеробські громади відокремлені
один від одного великими безлюдними просторами, хід історії сповільнюється через
обмежене коло спілкування. Навпаки, в тих місцях, де маси людей близько стикаються між
собою, беручи участь в справах друг в друга, особливу цінність набувають культурні
досягнення, а змагання в прояві сили та інтелекту стає неодмінною умовою особистого
успіху. Серед вищих культур превалює тенденція до самоускоряющіхся розростання, серед
слабких і немічних - до вимирання, в результаті чого «єдність людського роду здійснюється
більш повно». Цивілізація, звичайно, не звільняє від стихійного впливу природних факторів,
але вона допомагає застрахуватися від негативних наслідків окремих випадків (проти посухи
зводяться іригаційні споруди, проти повеней - дамби і т.д.), внаслідок чого життя стає
безпечнішим і різноманітніше.

Ратцель ставив своїм завданням «дізнатися людство у всіх його частинах в тому вигляді, в
якому воно живе в даний час». Перевагу він віддавав «географічному положенню, клімату і
грунті» тієї території, на якій виникає Держава. При цьому вчений стверджував, що
суспільні інститути - це, перш за все, просторові явища і описувати, порівнювати і
вимірювати їх повинна політична географія. Саме ж Простір, уявлялося вченому в вигляді
геобіосреди, що дає народам енергію і дозволяє накопичувати продукти праці.

Ратцель одним з перших сформулював думку про те, що великим країнам властива
географічна експансія. Розширення і стиснення держави - природний процес, пов'язаний з
його життєвим циклом, який, як і у окремої людини, складається з народження, становлення
і вмирання. Мислитель відкрив закони, що описують цей цикл:

• підконтрольне державі простір збільшується разом зі зростанням його матеріальної і

духовної культури;

• експансія передбачає підвищену активність у всіх сферах суспільного буття;

• розширення території йде за рахунок поглинання (приєднання) малих (відсталих) країн і

народів;

• обриси кордонів - це індикатор здоров'я або хвороби, мощі або слабкості державного
організму;

• об'єктами захоплення є стратегічно важливі геофізичні рубежі: берегові лінії, заплави

річок, райони, багаті ресурсами;

• імпульс до політичного самовизначення і територіальному зростанню «дрімаючі

суспільства» отримують від більш розвинених (високих) цивілізацій;

• прагнення до поглинання сусідів характерно для набирають силу могутніх держав.

Поглиблення контактів між людьми, розширення обміну і торгівлі розумілися класиком

геополітики як прелюдія до підкорення нових територій, а торгівля і війна - як дві форми і
дві стадії територіального зростання передових країн. Таким чином, неважко помітити, що в
працях Ратцель містяться всі основні ідеї, на яких і понині базується теорія і практика
міжнародних відносин.

4. Геополітичні погляди Р. Челлена. Сила держави та її складові.

Першим вченим, що ввів поняття «геополітика», був шведський державознавець і

географ Рудольф Челлен. Основна теза Челлена: держава - живий організм. Цю тезу він
розвиває у своїй головній роботі "Держава як форма життя" (1916).
Зокрема, він пише, що держава - не випадковий або штучний конгломерат (поєднання чого-
небудь різнорідного) різних сторін людського життя, утримуваний разом лише формулами
законників; вона глибоко вкорінена в історичні та конкретні реальності, їй властиве
органічне зростання, вона є вираз того ж фундаментального типу, яким є людина. Одним
словом, держава являє собою біологічне формування, або живу істоту. Як така, вона слідує
закону зростання, бо "сильні, життєздатні держави, що мають обмежений простір,
підкоряються категоричному імперативу розширення свого простору шляхом колонізації,
злиття або завоювання".
Держава як організм має не тільки «тіло» у вигляді простору, а й «душу», представлену
нацією. Держава як біологічний організм, що стоїть над індивідуумами і одночасно включає
їх, володіє особливим видом «розуму» і наділена волею до влади. Їй як одиничній сутності
доводиться нести боротьбу за існування.
Силу держави Челлен визначав як функцію від п'яти її
властивостей: території, господарства, народу, суспільства, влади. Відповідно до цього
наука про державу повинна складатися з п'яти
дисциплін: геополітика, екополітика, демополітика, соціополітика і кратополітика.
Геополітика є найбільш важливою з цих дисциплін, в яких вона служить базисним
елементом. Це пояснюється тим, що держава являє собою просторовий організм і за
поведінкою визначається цією сутністю.
Геополітика, за його визначенням, - це вчення про державу як географічний організм в
просторі.
Держави, як їх спостерігають в історії, є, подібно людям, відчуваючими і мислячими
істотами. Звідси він робить висновок про те, що призначення всякого організму полягає "в
боротьбі за існування", а держави як "найбільш імпозантні форми життя" також повинні
розвиватися відповідно до правил "боротьби за існування".
Челлен йде вже до "боротьби за існування", вводить теорію природного відбору, тобто стоїть
на позиціях соціального дарвінізму. Але "боротьба за існування" у нього є боротьбою за
простір. І великі держави розширюють свій простір за рахунок малих країн. Життєздатність
держави підпорядкована категоричному політичному імперативу: розширити свою
територію шляхом колонізації, об'єднання або різного роду завоювань. На думку Челлена, в
такому положенні була Англія, а в даний час знаходяться Японія і Німеччина. Тут має місце
не стихійний інстинкт завоювання, а природне і необхідне зростання в цілях
самозбереження.
Війни ведуться для того, щоб давати "зайвим" народним масам роботу і хліб.
Міць держави = (природно-географічні властивості + Господарство + народ + форма
державного правління).
Сила держави - більш важливий фактор для підтримки її існування, ніж закон.

5. Р.Челлен: Україна у Першій світовій війні

   Аналiзуючи 1915 р. у працi “Полiтичнi проблеми свiтової вiйни” причини, що призвели до

спалаху вiйни та її можливi наслiдки, Р.Челлен зазначає, що одним з першочергових завдань
вiйни має бути вирiшення проблем Схiдної Європи — вiд того, який баланс сил та
конфiгурацiю кордонiв вона по собi залишить, залежатиме впродовж тривалого часу доля
всiєї Європи. Характерною ознакою цiєї вiйни є вихiд на кiн свiтової iсторiї нової сили —
расизму, адже Росiя вступила у вiйну пiд прапором вiдверто расистського гасла забезпечення
панслов’янської расово-полiтичної єдностi. Перебiг подiй довiв, проте, що джерелом
конфронтацiї в Схiднiй Європi є не расова ворожнеча мiж ґерманством та слов’янством, а
зiткнення “азiйської безмежностi волi до влади”  вкупi зi сповiдуваним Росiєю примiтивним,
“низьким” з етично-аксiологiчного погляду принципом раси та значно вищого принципу
культури, розвитку, цивiлiзацiї. Расова приналежнiсть та солiдарнiсть не вiдiграють у цьому
конфлiктi жодної ролi, адже нiмцi, слов’яни та фiнно-угорськi народи Європи, захищаючи
високi європейськi вартостi, виступили спiльним фронтом супроти росiйської аґресiї,
довiвши, що “єднiсть раси є химера”. Вiдчуття слов’янами приналежностi до європейської
культури та намагання Росiї “перетворити панславiзм на панрусизм” спонукали їх узяти
участь у спiльноєвропейськiй протиросiйськiй боротьбi, чим було продемонстровано
“збанкрутiлiсть панславiзму як полiтичного чинника”. Шведський учений викриває, що саме
замасковане панславiстською пропаґандистською демагогiєю бажання приєднати
захiдноукраїнськi землi було причиною вступу Росiї у вiйну, тодi як “українське питання”
загалом — однiєю з головних суперечностей, що призвела до вiйни: “Ми маємо... всi
пiдстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивiв свiтової вiйни”.
   Унаочнюючи на мапi розташування втягнутих у конфлiкт сил, хвилястою лiнiєю від гірла
Вісли на Балтиці до Трієсту на Адриатиці, Р.Челлен маркує терени, на якi “в iм’я раси”
зазiхає Росiя. Іншою лінією, що відокремлює Росію від Прибалтійських країн, білоруських та
українських теренів (практично до Дону), він окреслив конфiгурацiю захiдного кордону
Росiї, — межу, належну — “в iм’я культури” та Європи.
   Остання лiнiя є “культурний кордон” Європи: “що лежить на захiд вiд неї, належить в
цiлому до Європи, як це доводить, попри расу, культура”. Р.Челлен енерґiйно пiдтримує
проект полiтичних перевлаштувань в Європi нiмецького фiлософа Едварда фон Гартмана i не
без задоволення констатує, що завдяки усвiдомленню європейцями своєї культурної
спiльностi домаганням Росiї в Європi зреалiзуватися не призначено.
   Р.Челлен певний того, що слов’яни на власному досвiдi вже збагнули справжню сутнiсть
“слов’янської” полiтики Росiї, для якої “iдеальний етнополiтичний мотив служить...
досягненню реальної геополiтичної мети” “не зможуть вони залишатися слiпими щодо
кричущої суперечностi мiж вустами Росiї, що спiвають пiсень про свободу усiх слов’ян, та її
рукою, що вимахує батогом... — полiтика Росiї вдома ще не зазнала жодних змiн, поляки
коцюрбляться пiд новими ударами, а над степами України й досi не побачити сходу ранкової
зорi”.
   У повоєннiй працi “Великi держави та свiтова криза” (1920) Р.Челлен деталiзує свою вiзiю
проблем Схiдної Європи. Росiя радянська, що вийшла з колиски “монгольськи
пофарбованого московитського царизму”, є прямою спадкоємницею старої Росiї —
“зворотного боку Європи, ушнурованого в єдину державу зi зворотним боком Азiї”; як i
євразiйцi по ньому, Р.Челлен наголошує на специфiчнiй функцiї Росiї як посередницькiй
ланцi мiж культурними свiтами Європи та Азiї.
   Вiдкидаючи аналогiї мiж полiетнiчними США та “Росiєю ста народiв”, Челлен звертає
увагу на два моменти: контури теренового розташування народiв та їхню культурну
рiзнорозвинутiсть. Перша особливiсть полягає у виразно середовому посiданнi великоросiв,
оточених з усiх бокiв поясом чужинецьких народiв, до числа яких на заходi належать “шведи
i фiнни, естонцi i нiмцi, латишi i литовцi, поляки, рутенцi i румуни. ... До числа чужих нацiй
залучили ми також... рутенцiв, або “малорусiв”. У культурному вiдношеннi, проте, росiйське
панування над цими народами “було, по сутi, зловживанням нижчої культури над вищою”;
це панування забезпечувалося “полiтикою планомiрного гноблення вищих народiв на
європейському кордонi та штучним i насильницьким змiшуванням (на вiдмiну вiд
природного в Америцi), — що мало на метi зруйнувати буферний пояс супроти Європи i
дати Росiї змогу навалитися всiєю її масою на Захiд. Саме це i є росiйська iдея”.
   Вiтаючи нацiонально-визвольну боротьбу неросiйських народiв та їхнє виокремлення в
самостiйнi держави, Челлен проголошує: “результат (створення нових держав. — Авт.)
вiдповiдає явно правильному напрямку: визволена нарештi вiд “козацької загрози” приймає
Європа назад за свiй справжнiй культурний кордон свою власну Iрреденту”.

6. Особливості перших геополітичних концепцій.

Значний вплив на зовнішню політикудержав і розвиток міжнародних відносин у першій

половині XX ст. справили їхні геополітичні концепції. Термін «геополітика» (від грецьк. ge
— земля + політика) до наукового й політичного вжитку ввів шведський соціолог і
політичний діяч Рудольф Челлен (1864—1922). Головна ідея різних геополітичних концепцій
— зв'язок політики держав, особливо зовнішньої, з особливостями їх територіально-
просторового розташування.

Історично становлення геополітики пов'язано з дослідженням ролі географічного чинника в

житті суспільства в започаткованих іще Ш.-Л. Монтеск'є концепціях географічного
детермінізму, що базувалися на ідеї обумовленості людської діяльності станом та характером
навколишнього природного середовища. У цих концепціях розглядались особливості впливу
просторового розташування країни, розміру її території, клімату, рельєфу земної поверхні,
корисних копалин, флори, фауни та інших природних чинників на диференціацію
господарської діяльності.

Спираючись на концепції географічного детермінізму, німецько-американський вчений-

географ Хелфорд Маккіндер у статті з характерною назвою «Географічна вісь історії» (1904)
висунув ідею про фіксований поділ світу на окремі зони, кожна з яких відіграє в історії певну
роль. Стрижневою тезою його концепції було твердження про існування так званого
хартленду (від англ. heart — серце і land — земля) — «серединної землі», яка має особливе
значення в історії.

X. Маккіндер дійшов висновку, що глибинна суть міжнародних відносин протягом усієї

світової історії полягає у протистоянні хартленду й навколишніх земель. Неперервний тиск
«серединної землі» на зовнішні кордони призводить до залежності долі Європи і світу від
процесів, що відбуваються в Євразії. Цей тиск породжує загрозу світовій демократії і свободі
країн, представлених прикордонними землями, насамперед англосаксонського світу, у разі
поєднання безмежних ресурсів Євразії з інтелектуальними та організаційними ресурсами
країн оточення. Найбільш вірогідним і катастрофічним, за X. Маккіндером, міг би бути союз
Росії та Німеччини.

Дещо пізніше, у 1919 p., X. Маккіндер дійшов висновку, шо майбутня доля світу
вирішуватиметься у Східній Європі, яка і є «хартлендом» Євразії. Той, хто володітиме
Східною Європою як «серединною землею» Євразії, керуватиме і «світовим островом»
Європи, Азії та Африки. А той, хто управлятиме «світовим островом», керуватиме усім
світом. X. Маккіндер стверджував, що зіткнення Росії й Німеччини в цьому регіоні планети у
боротьбі за світову гегемонію є неминучим і матиме катастрофічні наслідки для людства.

Концепція X. Маккіндера у своєрідній формі відображала реальні процеси розвитку

світового політичного процесу, міжнародних відносин у перші десятиліття XX ст. У період
між двома світовими війнами геополітика переживає пік своєї популярності. Оперуючи
такими чинниками, як територія, народ, господарство, суспільство, держава, геополітика у
цей час намагається знайти таку оптимальну формулу, яка могла б орієнтувати держави й
народи в багатоманітності світової політики. Дослідження з проблем геополітики особливо
активізувались у Німеччині, де група вчених під керівництвом К. Хаусхофера висунула ідею
«життєвого простору», яка була використана німецьким фашизмом для виправдання агресії в
30-ті роки і розв'язання Другої світової війни.
Після Другої світової війни теорія геополітики поширюється в США, Японії, скандинавських
країнах, а в 50-ті роки знову стає популярною в Німеччині. Геополітику стали розуміти у
двох значеннях: як територіально-просторово обумовлену стратегію у вирішенні конкретних
зовнішньополітичних та військово-стратегічних завдань і як політичну географію, що
досліджує районування політичних процесів регіонального і глобального рівнів.

Геополітичні концепції сприяють науковому пізнанню світового політичного процесу,

міжнародних відносин. Однак вони абсолютизують роль цього чинника. Більшість сучасних
політологів визнають значну роль географічного чинника в політиці держав, хоча не
вважають його вирішальним і пов'язують з дією інших чинників, таких, як рівень розвитку
суспільства, характер державно-політичного устрою, національні інтереси, політичні та
економічні пріоритети тощо.