1. Поняття «серця світу» або хартленду. Тези світового панування Г.

Маккіндера та їх
геополітичний сенс.
Основні засади своєї доктрини Г. Маккіндер виклав у доповіді «Географічна вісь історії» (1904)
Британське королівське географічне товариство. Насамперед саме Г. Маккіндер вперше наголосив
на переході людства в нову еру - еру глобальної територіально-політичної цілісності і взаємозалежності.
А осмислення нової якості територіально-політичного світоустрою потребує, на його думку,
широких синтетичних узагальнень.
Звідси - прагнення виділити універсальні регіони світу, що відрізняються своєю особливою долею та
значенням в історії людства. Така постановка питання поза конкретно-історичним та
етнокультурним контекстом і з урахуванням лише деяких чинників (військово-технічного,
транспортного (через зіставлення морського і наземного транспорту) була приречена стати
малопродуктивною спробою.
Методологічною підвалиною доктрини Г. Маккіндера є положення про протистояння т. зв.
цивілізацій суходолу (телурократія) та морських (таласократія) цивілізацій.
Згідно з поглядами Г. Маккіндера, особливо велика роль у долі світу належить серцевині суходолу
(«хартлендом»), в основі якої знаходяться внутрішні райони Євразії. «Хартленд» оточує внутрішній
пояс узбережжя (Німеччина, Австрія, Туреччина, Індія, Китай) та зовнішній півмісяць (Британія,
Канада, Сполучені Штати Америки, Південна Африка, Австралія і Японія). Схема поділу має досить
приблизний характер (зокрема, поза увагою автора залишилась уся Латинська Америка).
Конкретного розмежування окремих частин світу Г. Маккіндер не здійснював, а під впливом політичних
подій, особливо Першої і Другої світових воєн, вносив значні корективи й у саму модель поділу.
Штучним є, зокрема, і відокремлення від основного європейського масиву Великобританії, культурні
цінності й основні політичні інтереси якої, попри острівне положення, в усі часи були пов’язані
насамперед з Європою.
Узагальнюючи окремі історичні приклади, передусім хроніку безупинних вторгнень у Західну Європу
кочових народів з континентальної Азії, Г. Маккіндер наголошує на постійному антагонізмі
континентальних (телурократії) цивілізацій та (таласократія) цивілізацій, що сформувалися на
морській торгівлі, морській могутності. Закон глобального дуалізму – універсальний закон геополітики)
– цивілізації не лише відрізняються, але й перебувають у антагонізмі, протиборстві, у працях нім
геополітиків це проглядалося (Ратцель (засновник геополітики) вважав, що морські цивілізації
відіграють важливу роль в розвитку людства і перший крок людини до моря став початком світової
історії).
Конкретні висновки Г. Маккіндера щодо геополітичних взаємин ґрунтуються на тому, що ядром
розміщення людства є т. зв. Світовий острів, який включає два континенти – Євразію та Африку,
оточені Світовим океаном. А центром обертання історії Світового острова є саме хартленд. Світовий
острів охоплює основну частину суші, заселену більшістю популяції людства, тому він вважає, що тут
проходила вся світова історія людства та проходив розвиток найбільших цивілізації, а острови-сателліти
тільки почали недавно відігравати важливішу роль у світовій історії.
Звідси, виступаючи з європоцентричних позицій та інтересів морських держав, Г. Маккіндер і визначає
основні постулати у геополітиці сили (опублікував у книзі «Демократичні ідеали і дійсність» 1919
(основні постулати у геополітиці сил), які згодом набули особливої популярності в середовищі
політиків:
- хто керує Східною Європою, той керує хартлендом;
- хто керує хартлендом, той керує Світовим островом;
- хто керує Світовим островом, той керує світом.
Незважаючи на те, що теорія Хартленду не отримала відразу широкої популярності поза межами
географічних кіл, з часу своєї появи і до сьогодні вона має вплив на формування зовнішньої політики
найбільших світових держав, зокрема і путінської Росії.
Ідеї хартленду обговорювалися, з одного боку підтримувалися, з іншого - критикувалися. Казали, що
хартленд не може становити етнокультурної цілісності, більше підстав бути геополітичною віссю може
мати внутрішній півмісяць, звідки формувалися культурні імпульси, різні сторони світу, а не навпаки
Маккіндер вважав, що головною метою англосаксонської геополітики є недопущення утворення
стратегічного континентального союзу навколо "географічної осі". Отже, стратегія сил "зовнішнього
півмісяця" складається в тому, щоб відірвати максимальну кількість берегових просторів від
хартленда і поставити їх під вплив "острівної цивілізації".
Якщо континентальні імперіям вдасться вийти до океану, то така потуга отримає владу над світом, якщо
морські імперії не зможуть протистояти її силі
Бачив можливість створення континентальної світової потуги, застерігав морські держави перед
можливим об’єднанням Німеччини та Росії або Росії та Китаю. Тому, затверджував Маккіндер, для
запобігання наступній світовій війні необхідно створити блок незалежних країн, розташованих між
Німеччиною і Росією, для збереження балансу сил на Євразійському континенті. Держави між Чорним
морем, Адріатикою, Балтикою, Цн-Східна Європа – про важливість регіону наголошували практично
всі, Маккіндер переконував, що від цього залежить втримання світового миру.
Ці положення містилися в офіційному посланні Маккнідера в Версаль, де в 1919 р. перекроювалася
карта Європи. Вона була сприйнята як ідея створення смуги буферних держав в Східній Європі для
розмежування Німеччини і Росії. Ці держави були створені шляхом мирних переговорів, але виявилися,
як показало Мюнхенською угоду 1938 р., неефективним буфером. І світ не уник нової катастрофічної
війни.
У 1919 році Маккіндер був призначений британським Верховним комісаром на півдні Росії і посланий
через Східну Європу для того, щоб повідомляти про стан антибільшовицьких сил, очолюваних
генералом Денікіним. Ця місія дозволила Маккіндера давати свої рекомендації британському уряду з
геополітики у Східній Європі в дусі ідей які він опублікував у книзі «Демократичні ідеали і дійсність»
(основні постулати у геополітиці сил). Маккіндер був антикомуністом (займаючи пост
представника Британської дипломатичної місії в Росії, він намагався об'єднати білогвардійські сили),
проте його основна мета полягала у попередженні можливості нової великої війни.
Ідеї хартленду обговорювалися, з одного боку підтримувалися, з іншого - критикувалися. Казали, що
хартленд не може становити етнокультурної цілісності, більше підстав бути геополітичною віссю
може мати внутрішній півмісяць, звідки формувалися культурні імпульси, різні сторони світу, а не
навпаки
Зазначені засадничі положення доктрини Г. Маккіндера справили і продовжують справляти сильний
вплив на світове глобальне політичне мислення і навіть на політичну практику. Геополітичне
протиставлення «телурократії» (цивілізацій суходолу) і «таласократії» (цивілізацій, які сформувалися на
морській могутності) стало парадигмою багатьох досліджень, незважаючи навіть на те, що у значно
модифікованій моделі 1943 року сам Г. Маккіндер, урахувавши географічний розподіл політичних сил у
роки Другої світової війни, від ідей такого глобального протистояння відмовився.
Основні тези геополітичної концепції X. Маккіндера:
•Фізична географія має безпосередній вплив на політичні процеси.
•Політична міць кожної держави залежить від її географічного розташування.
•Розвиток технології змінює розміщення політичних сил, оскільки технологія змінює фізичне
середовище.
•Хартленд справляє стратегічний вплив на політичні процеси, що відбуваються.
•Світ у XX ст. перетворився на закриту систему у масштабах земної кулі.
2. Україна в концепціях Г. Маккіндера.
Маккіндер, на відміну від більшості своїх співвітчизників (Меген), надавав більше значення для
геополітичного становища держави земній масі суходолу, ніж морській могутності. Майже відразу
після Першої Світової війни Маккіндер пише працю "Демократичні ідеали та реальність" - одна з
ключових робіт в царині міжнародної політики, хоча і написана географом, що є розширеним викладом
нарису 1904 року.  
У книзі він знову підтвердив свої побоювання відносно Німеччини як держави, стратегічно
розташованої вигідніше, ніж будь-яка інша європейська держава в боротьбі за домінування в хартленде.
Оволодівши в ньому пануючим положенням, Німеччина, на його думку, могла б за допомогою
створеної нею морської сили зробити спробу завоювання панування над всім світом."Події війни
підтврдили мої уявлення" - казав Маккіндер.
Найефективнішим протективним засобом має бути державно-політичне перевлаштування Східної
Європи на зразок Західної таким чином, щоби підвалинами її існування стала система самостійних
національних держав, «широкий клин незалежності від Адріатичного та Чорного морів до
Балтійського» складений з Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Юґославії, Румунії, Болгарії та Греції.
Догляд у цій зоні, а також за усіма процесами навколо Осередньої землі має бути покладений на Ліґу
Націй. Х.Макіндер наполягав, що в Східній Європі має бути створена саме тричленна система держав:
Німеччина — слов’янські плюс південно-європейські держави — Росія, а не двочленна, як, скажімо,
пропонував Ф.Науманн та його прихильники згідно з планом «Середньої Європи»: Німеччина плюс
слов’яни плюс південноєвропейці — versus Росія: зіткнення Німеччини та Росії в цьому разі було б
неминучим.
Попри те, що в книзі «Демократичні ідеали та реальність» Макіндер не відокремлював Україну в
самостійну державу — на вміщеній мапі її назва помічена тими ж літерами, що й назви переліченої
сімки, проте без окреслення лінії кордонів (він добре розумівся на реаліях і знав справжнє число ворогів
самостійної України, щоби зайвого разу їх дратувати, посипаючи сіллю рани — створення незалежної
України передбачалося його рекомендаціями урядові. Відвідавши за дорученням міністра закордонних
справ Д.Керзона Одесу та Новоросійськ з повноваженнями Британського Верховного комісара, він мав
зустрічі з провідними політиками та військовиками, зокрема з Денікіним, якого намагався переконати
(замарно) у визнанні de-faсto новопосталих держав та схилити до співпраці з поляками супроти
більшовиків. У рапорті урядові та доповіді на засіданні кабінету міністрів Макіндер пропонував
створити «альянс прикордонних (себто тих, що отримали незалежність по розпаді Російської імперії.
— Авт.) держав включно з Україною» та ліґи цих держав з країнами Східної Європи, а також доводив
доцільність створення широкої східноєвропейської антиросійської та антибільшовицької коаліції. План
Макіндера був відхилений урядом, не дістав він також особистої підтримки воєнного міністра
В.Черчілля.
Сучасний дослідник Б.Блаует зазначає в цьому зв’язку, що короткозорі політики, стурбовані радше
очікуванням найближчих виборів, були просто нездатні адекватно оцінити вартість пропозиції, що
спиралась на футурологічний аналіз з 25-річним випередженням. Він вважає також, що саме ця позиція
Анґлії була однією з причин, що призвели до руйнації молодої української держави: «Британія
усунулася, разом з нею відійшла й підтримка, на яку сподівалося багато потенційно самостійних
реґіонів, як, наприклад, Україна».
Якщо, визначаючи за позицією Німеччини вирішальну роль у балансі на терезах Осередня земля —
креси, Макіндер остаточно не заперечував можливості для неї іншого, поза комбінацією з Росією,
шляху, то стосовно Росії він, не вагаючись, проголошував: «З Росією я не можу бачити миру для світу.
Байдуже, чи буде майбутнім Росії анархія, чи тиранія, чи рабство німцю; жодна з цих умов не в змозі
співіснувати сьогодні з демократією в світі».
http://regionalstudies.uzhnu.uz.ua/archive/16/23.pdf
3. «Друга геополітична концепція» Г. Маккіндера.
У 1943 р., в розпал Другої світової війни, редактор журналу "Форін афферс" запросив Маккіндера
(йому було вже 82 роки), щоб поміркувати відносно його ідей в контексті стану речей в світі. У статті
"Земна куля (world) і досягнення миру (реасе)", написаної з цього приводу, Маккіндер затверджував, що
якщо Радянський Союз вийде з війни переможцем над Німеччиною, то він перетвориться в найбільшу
сухопутну державу на планеті. Разом з тим він піддав значній ревізії свою первинну концепцію. Тепер,
по його схемі, хартленд включав, крім громіздкого масиву суші Північної півкулі, Сахари, пустелі
Центральної Азії, Арктику і субарктичні землі Сибіру і Північної Америки. У цій схемі Північна
Атлантика стала "Середземним океаном". Цей простір він розглядав як опорну точку Землі, відділену
від іншого головного регіону - території Індії і Китаю. По мірі нарощування потужності цей регіон,
говорив Маккіндер, може стати противагою Північній півкулі. У своїй версії, названій "другою
географічною концепцією", Маккиндер відмовився від колишнього жорсткого зіставлення сухопутних і
морських держав. Це і не дивне, якщо врахувати, що в обох світових війнах континентальні і морські
держави знаходилися у взаємних союзах. Тим більше суперечила їй троїста вісь Берлін-Рим-Токіо.
У 1943 році виходить остання, третя праця Маккіндера - "Земна куля і досягнення миру", де
кардинально переглядається майбутнє світовий устрій після закінчення Другої світової війни. У своїй
роботі Маккіндер вводить нову геополітичну вісь - США, обгрунтовує ідею геополітичних блоків і
передбачає становлення двополярної світу, що обертається навколо двох протиборчих одна одній осей:
Сполучених Штатів і Радянського Союзу (Хартленда). Тому Маккіндера прийнято вважати
основоположником теорії атлантизму.
Зовнішній півмісяць (острови-сателіти розкидані по світовому океану, що також оточують хартленд): –
ВБ, Канада, Пд Африка, США, Австралія.
Участь США у 1 і 2 св війні, коли відбувалися страшні знищення (Україна постраждала найбільше,
тричі прокочувався фронт – на захід, на схід, на захід), а США після громадянської війни між Пд і П
(більше на території США військових конфліктів не було), поки європейці воювали, вони
збагачувалися, були далеко від фронтів, інвестували, постачали зброю, провіант, амуніцію, надавали
кредити, вони вийшли з 2 св війни переможцем (разом з СРСР).
У 1943 році світ для Маккіндера структурувався навколо двох центрів, освічених двома осями:
сибірською рікою Єнісей і американською рікою Міссурі, а центральна частина США розглядалася як
новий heartland.
Для Маккиндера, що написав свою роботу в 1943 році, коли вихід конфлікту ще був вельми
невизначеним, основна мета залишалася незмінною: яким чином після закінчення військових дій
морські держави (Великобританія, Сполучені Штати) могли б зрівноважити осьову державу, т. е.
Радянський Союз, в тому випадку, якби внаслідок війни він захопив Німеччину, перетворившись в саму
могутню континентальну державу? Щоб протистояти цій загрозі, потрібно було встановити ефективну і
довгострокову співпрацю між Америкою, Великобританією і Францією, причому перша повинна взяти
на себе забезпечення ешелонованої оборони, друга - створення острівної міцності на ближніх підступах
(Мальта), а третя - гарантувала б існування захищеного плацдарму на континенті. Слова Маккиндера
виявилися пророчими: в 1949 році heartland (Радянський Союз і комуністичні держави Східної Європи)
перетворився в замкнений ворожий блок, був створений Північно-Атлантічеський союз, очолюваний
Сполученими Штатами, що включає Великобританію і Францію, тоді як Мальта служить англійським
форпостом в середземному море і авианосцем, що непотопляється для західного військового блоку. Тоді
ж Атлантичний океан перетворився в «морі посеред Землі» (Середземне море), т. е. океан між
Америкою, Європою і Африкою (mid-ocean, частина Світового океану, great ocean).
Загалом ідеї Маккиндера не були прийняті науковим співтовариством, незважаючи на його високе
положення не тільки в політиці, але і в самої науковому середовищі. Навіть той факт, що майже полвека
він активно і успішно брав участь в створенні англійської стратегії в міжнародних питаннях на основі
своєї інтерпретації політичної і географічної історії світу, не міг примусити скептиків визнати цінність і
ефективність геополітики як дисципліни.
4. К. Гаусгофер про геополітичне положення Німеччини.
Карл Гаусгофер – німецький геополітик, професор Мюнхенського університету, голова «німецької
класичної геополітики». Розвивав погляди Ратцеля та Челлена. Він стверджував, що держава є живим
організмом і потребує розширення «життєвого простору». Звідси випливає необхідність
економічної самодостатності, культурної експансії і поглинання невеликих держав, що є
неспроможними проводити самостійну зовнішню політику, дестабілізують міжнародні відносини.
Праці та ідеї Хаусхофера мали істотний вплив на формування геополітики Німеччині після Першої
світової війни.
Ще в 1919 р він познайомився з Р. Гессом - майбутнім заступником Гітлера по партії. Завдяки Гессові
Хаусхофер кілька разів (більше 10) зустрічався і розмовляв з Гітлером у період між 1922 і 1938 року,
зокрема під час перебування Гітлера у в'язниці після мюнхенського путчу. У 1924 р заснував журнал
"Геополітика", який став головним органом геополітичної думки для фашистських режимів Європи.
Його праці (більш як 400) склали теоретичні підстави для експансіоністської зовнішньої політики ІІІ-го
Райху.
Гаусгофер неодноразово висловлював думку, що відродження Німеччини можна досягнути при умові,
якщо “люди з вулиці навчаться геополітично думати, а вожаки - геополітично діяти”.

Німеччина у своїй політиці має прагнути встановлення природної життєвої пропорції між кількістю
населення і темпами зростання з 1 боку та кількістю і якістю територій з іншого. Велика територія –
умова справді вільного існування народу. Народ не повинен задовольнятися, що територія забезпечує
достатнє харчування, а має дбати про захищеність території. Це залежить від загально політичної сили
Держави, що визначається воєнно-географічними чинниками.
Єдино правильний шлях Німеччини: континентальне зміцнення через оволодіння новими землями у
Європі. Краще воювати не за віддалені території, а за землі на тому ж континенті. Німеччина може
забезпечити майбутнє лише як велика Держава. На даний момент не така, оскільки
1) має несприятливу пропорцію між кількістю населення та якістю землі.
2) В той час як деякі держави охоплюють майже континенти, територія Німеччини, порівняно, невелика;
3) вона оточена кільцем гігантських держав, порівняно з якими значення її мізерне.
Вона повинна позбутися половинчатої зовнішньої політики, об’єднати народ і рушити по шляху, який
принесе нові землі. Територія має розглядатися не лише як продовольча база, а як фактор захисту
Державних кордонів.

Говорив, що німці не повинні підкорятися розподілу кордонів після 1914р, а мають розпочати боротьбу
за збільшення територій. Завдання не в здобутті нових колоній, а виключно у завоюванні нових земель,
які можна було б заселити німцями, в першу чергу тих, які безпосередньо прилягають до корінних
земель Німеччини. Лише тоді переселенці зможуть зберегти тісний зв'язок із корінним населенням. Таке
завоювання – право і обов’язок німців, бо „без розширення територій великий народ приречений на
загибель”.Німеччина має набути розмірів, які забезпечать належну роль у сучасних умовах і
гарантуватимуть всім жителям повноцінне життя.
У практичній площині означає припинення німецького прагнення на Південь і Захід Європи і
орієнтацію експансії у бік східної території. Німеччина пориває з колоніальною і торгівельною
політикою довоєнного часу і свідомо переходить до політики завоювання нових земель у Європі, у
першу чергу Росію та ті окраїнні Держави, що їй підпорядковані. Кредо зовнішньої політики
Німеччини:„ніколи не миріться з існуванням двох континентальних Держав у Європі”
5. Теорія континентального блоку К. Гаусгофера.
Карл Хаусхофер професор Мюнхенського університету, засновник Інституту геополітики в Мюнхені і
Журналу геополіти¬ки. Праці: Геополітика Тихого океану, Про кордони, Геополітика панідей, Теорія
континентального блоку.
Гаусгофер розробив теорію “континентального блоку”, яка стала офіційною доктриною Третього Райху.
Геополітична доктрина Гаусгофера базувалася на протистоянні морських і континентальних держав.
Майбутнє Німеччини як великої держави бачилось у створенні “континентального блоку” або осі
Берлін-Москва-Токіо.
Період панування морських держав закінчується і майбутнє за сухопутними державами. Цим
пояснюється, що є перспектива створення могутнього континентального блоку, який об’єднав би
Європу з північчю і сходом Азії. Такий блок простягався б від Балтійського і Чорного морів до Тихого
океану по осі Берлін-Москва-Токіо. Створення такого блоку диктується необхідністю протиставити
політиці морських держав дієву політику сухопутних країн.
Вказуючи на геополітичний характер і значення хартленду, Маккіндер пропонує розв’язки, щоб
загальмувати тенденції до створення континентальної держави, а Гаусгофер навпаки вважав, що Райх
має зав’язати між собою близьку співпрацю між державами хартленду, а потім узалежнити собі
хартленд, щоб здобути світову могутність.
Під час підготовки і після укладення Акту Молотова-Ріббентропа Хаусхофер проводив у своїх роботах
лінію континентального блоку, тобто орієнтацію Німеччини на Схід.. Це була по суті ідея великого
континентального євро-азійського союзу. Теоретично доводилося, що культура Німеччині - це західне
продовження азіатської традиції. За всією цією риторикою, очевидно, стояв розрахунок на ресурси Росії
та інші необжиті райони Євразії. У рамках Акту Молотова-Ріббентропа Хаусхофер бачив подолання
вкрай несприятливого затиснутого положення Німеччини між морськими державами і Хартлендом.
Для цього, згідно з ідеєю континентального блоку, потрібно було використовувати світове геополітичне
положення Росії. Союз Німеччини з Росією, відповідно до концепції Хаусхофера, забезпечив би
Німеччині вільні від англосаксонського впливу трансконтинентальні комунікації від Рейну до Амура і
Янцзи,. Німеччина отримала б вихід до відкритого океану і стала б володіти потужністю як
континентальної, так і океанічної держави.
Ця політична лінія отримала назву «Орієнтація на Схід». Орієнтація на Схід припускала об'єднання
зусиль трьох держав: Росії, Німеччини та Японії, які мали встановити «Новий Євразійський порядок»,
змінити континентальний простір всього Світового острову і вивести його з-під впливу «морської
сили».
Однак у своїй орієнтації на Схід Хаусхофер не був послідовним. Справа в тому, що в його геополітичній
стратегії грав роль не тільки географічний фактор, а й етнічний. Етнічно ж німці були більш близькі до
англосаксонського світу, ніж до російського або японського. Німецький расизм приходив в протиріччя з
континенталізмом, поділяв народи Євразії. Звідси непослідовність і суперечливість побудов
Хаусхофера.
Однак основній ідеї континентального блоку Хаусхофера не судилося здійснитися, оскільки Німеччина
в 1941 р. напала на СРСР.Крім того, навіть якщо б відбулося утворення такого блоку, то навряд чи б він
виявився життєздатним і довготривалим з ряду причин, одна з яких полягала в тому, що СРСР
відводилася роль другорядної держави.
І тому згодом поміняв свою концепцію, змінивши напрямок на Берлін – Рим – Токіо , спрямованого
проти англосаксонського світу.
Берлін, маючи довгий час Японію союзником, але через зміну орієнтації нацистського керівництва у
пізніші часи ця інтеграція мала здійснюватися вже по осі Берлін-Рим-Токіо
Ще з св війни Німеччина, Італії мали хороші відносини. В ті часи в Італії існував фашистський режим
Муссоліні, тому цю вісь пропонував гаусгофер гітлеру, як визначальну вісь у ЗП райху
Частковим відображенням ідеї Гаусгофера знаменував союз Німеччини та Японії, а потім до цього
антикомінтернівського пакту приєдналися і інші держави – Берлінський пакт – 1940 (Німеччина,
Італія, Японія) – 1940 р – «Сталевий пакт»
6. Концепція “великого простору” К. Гаусгофера.
Карл Хаусхофер – професор Мюнхенського університету, засновник Інституту геополітики в Мюнхені і
журналу „Геополітика. Праці: „Геополітика Тихого океану, „Про кордони, „Геополітика панідей,
„Теорія континентального блоку».
Для протистояння морським державам, які прагнуть задушити континентальні країни, як душить
анаконда свої жертви, Хаусхофера та його школа розробили концепцію "великого простору»
Цей термін виник у античні часи і уособлював тенденції розвитку держав, які були орієнтовані вздовж
паралелей або на вісь схід-захід. Це стосувалося помірних, тропічних та субтропічних поясів. Лінія
північ-південь цим терміном не охоплювалася, тому держави, що були розміщені вздовж великих річок,
які текли по цій лінії північ-південь, не входили до Великого Простору. Першим Великим Простором,
який розвинувся по лінії Північ-Південь і тим самим прагнув меридіонального розвитку, було
Китайське царство. Східно-Азійська геополітична структура має у своїй основі меридіональну
експансію. Натомість Євразійська і Європейська геополітичні структури орієнтовані на широтну
експансію (вздовж паралелей). Першим широтним царством, була іспанська колоніальна система. Але у
40-х рр. ХХ ст. у геополітичне поле широтної динаміки вторгаються два геополітичні макроутворення,
які орієнтовані по лінії меридіанів (Східно-Азійський блок і Панамериканський блок).
Новий геополітичний поділ світу докорінно відрізнялося від моделі Маккіндера і отримав назву
панрегіоналізм. Мотиви цього підходу він пояснював американською широтною експансією з
можливим використанням методів «анаконди».
Хаусхофер робив висновок про необхідність поділити світ уздовж меридіанів. Панрегіони
Хаусхофера були не просто економічні блоки. Вони мали на увазі об'єднання держав, виходячи із
спільності соціально-політичних та економічних проблем, хоча на практиці здійснювалося панування
одних країн над іншими.
У своїй першій панрегіоналістській моделі Хаусхофер поділив світ на три з півночі на південь
орієнтованих панрегіона, кожен з яких складався з ядра (core) і периферії (periphery): Пан-Америка
з ядром у США, Євро-Африка з ядром в Німеччині і Пан -Азія з ядром в Японії, в периферію
включалася і Австралія . Кожен панрегіон потенційно володів економічної самодостатністю. Ця
географічна структура була цікава тим, що вона включала величезні функціональні регіони навколо
кожного центрального держави, хрест-навхрест перетинаючи регіони, багаті природними ресурсами,
широко охоплюють земну кулю. Кожен панрегіон включав частину арктичного простору, зони з
помірним і тропічним кліматом. З моделі зовсім було незрозуміло, яку роль у ній відіграє СРСР.
Пізніше Хаусхофер пропонував як один з варіантів розвитку геополітичних подій чотирьохчленний
поділ світу. Четвертим панрегіоном стала Пан-Росія з її сферою впливу в Ірані, Афганістані та на
Індостані. Значна східна частина СРСР у цій схемі входила до складу Східно-Азіатської сфери.
Зростання впливу у світовій економіці та геополітиці США і СРСР зробив поняття папрегіонов
тимчасово неспроможним. Однак із закінченням різкого домінування США у світовій економіці, а потім
розпадом світової соціалістичної системи спочатку економічні блоки, а згодом навіть панрегіони
повернулися у світову практику.
Він вперше чітко розмежував поняття політичної географії та геополітики. Згідно з визначенням
Хаусхофера, політична географія вивчає питання розподілу державної влади в просторі і її здійснення в
цьому просторі, тоді як предметом геополітики є "політична діяльність у природному просторі".
Політична географія досліджує "форми державного буття", в той час як "геополітика зосереджує свою
увагу на політичних процесах минулого і сьогодення". Геополітика, але думку К.Хаусхофера, являє
собою "постійний запас політичних знань, які можна викладати і засвоювати. Цей запас інформації
можна порівняти з мостом, що відкриває шлях до політичної діяльності, з географічним свідомістю,
провідним до стрибка зі світу знань у світ влади, а не зі світу незнання в світ влади, оскільки другий
стрибок буває більш довгим і більш небезпечним ".
Визначення німецького вченого Гаусгофера (К. Haushofer) ще на початку XX в. вказувало на те, що
“Політична географія розглядає державу з точки зору простору, а геополітика - простір з точки зору
держави". 
1. Хелфорд Маккіндер (1861-1947) у 1893 р. заснував географічну асоціацію, а через два роки став її
президентом. У період з 1903 по 1908 р. X. Маккіндер очолював Лондонську школу економічних та
політичних наук, у 1900-1926 рр. був професором географії Лондонського університету. Під час
громадянської війни у Росії він був призначений на посаду британського верховного комісара на півдні
Росії, яку обіймав у 1919-1920 рр. Інтерес до взаємозв’язку географії та політики виник у нього
фактично від самого початку наукової діяльності. У статті «Фізичні основи політичної географії» (1890)
він обґрунтовує зв’язок між просторовими відносинами та історичною причинністю, а у 1904 р. у статті
«Географічна вісь історії» наведено вже цілісну концепцію.
Головна теза X. Маккіндера зводиться до того, що для держави найвигіднішим є серединне, центральне
положення. Він дійшов висновку, що існує «вічна географічна вісь історії», яка проходить крізь
материкову серцевину «Світового острова».
«Світовий острів »- це частина суші, штучно розділена на Азію, Африку та Європу. Її серцевиною, яка
визначає і спрямовує розвиток історії, є територія власне Росії, Центральної Азії, частково Ірану та
Пакистану - це хартленд. Пізніше він включив до складу хартленду Тибет і Монголію на Сході та
Центрально- Східну Європу на Заході. З ним межує внутрішній півмісяць прибережних територій -
римленд, куди входять території Євразійського континенту, що не належать до хартленду. Решта
території планети утворює зовнішній півмісяць, території Австралії та Американського континенту
розглядались ним як острівні території. Вся територія землі тяжіє до Світового острова, а отже, і до
хартленду. Звідси гуни, алани, монголи поширили свій вплив на народи Європи й Азії та їх культуру,
причому саме завдяки тиску варварів було створено європейську цивілізацію.
Спочатку як осьова сфера історії виділилась Центральна Азія, а в епоху великих географічних
відкриттів баланс сил змінився на користь океанічних країн, насамперед Великої Британії. Однак поява
нових засобів транспортних комунікацій, насамперед залізниць, знову змінила баланс сил на користь
сухопутних держав.
За X. Маккіндером, історія географічно обертається навколо континентальної осі. Історичні зрушення,
хід історії найбільш наочно виявляються в просторах римленду, тоді як у хартленді панує «застиглий»
архаїзм, а у «зовнішньому півмісяці» - ци- вілізаційнцй хаос. Кордони хартленду визначаються зоною,
неприступною для морських держав. Він доводить непереможність хартленду на прикладах Карла XII та
Наполеона.
+Монографія X. Маккіндера «Британія та британські моря» (1901), в якій він подає аналіз британської
географії та історії, містить висновок про обмеженість ресурсів прибережної чи острівної держави, а
також про те, що імпульсом до формування британської держави стали зовнішні сили, які прийшли з
глибин континенту.
Засади своєї доктрини він виклав у доповіді «Географічна вісь історії», 1904, Британське королівське
географічне товариство, опублікував і розвинув у подальших працях. У творі, в якому Маккіндер
вводить поняття Хартленда, він наголошував про перехід людства у нову еру, еру глобальної
залежності і цілісності. Таке осмислення територіально-політичної організації світу вимагало
нових синтетичних узагальнень.
Методологічним підгрунтям цієї доктрини стало протистояння між телурократичними
(континентальними) та таласократичними (морськими) цивілізаціями, між якими не лише існує
відмінність, але й антагонізм.
Картину землі вважав Світовим островом, який об’єднав Євразію, Африку та Світовий океан (світовий
острів, де лежать континенти Євразії та Африки і омивають світовим океаном), по якому розкинені
острови-сателіти. Світовий острів охоплює основну частину суші, заселену більшістю популяції
людства, тому він вважає, що тут проходила вся світова історія людства, а острови-сателіти тільки
почали недавно відігравати важливішу роль у світовій історії.
Наголошував на тому, що особливо велика роль належить центральної сфери Світового острова –
геополітичний стрижень, серцевина суходолу – heartland.
Хартлендом ("серцевинна земля") Маккіндер назвав центральну частину Євразії, навколо якої
розташовані внутрішня дуга, місяць (Європа (Німеччина, Австрія) – Аравія (Туреччина) – Індокитай
(Індія, Китай)) і периферійна дуга або зовнішній півмісяць (острови-сателіти розкидані по світовому
океану, що також оточують хартленд) (ВБ, США, Канада - Африка – Океанія (Австралія) - Японія).
Виділяв хартленд як геополітичний стрижень – підкреслював, що історія людства та розвиток
найбільших цивілізації відбувався саме тут. Усі найбільші світові експансії зароджувалися і виходили
саме звідти, бо він був занадто малий (серединна земля – центр Євразії), щоб там могли вижити
демографічні маси. Ці експансії спрямовували з Європи у різні кінці світу (на Бл Схід, Індія, Китай)
Особливо варто відзначити, що до периферії Маккіндер відніс і Сполучені Штати Америки, хоча після 1
та 2 світової війни США збагачувалися, були далеко від фронтів, інвестували, постачали зброю,
провіант, амуніцію, надавали кредити, вони вийшли з 2 св війни переможцем (разом з СРСР).
Маккіндер, на відміну від більшості своїх співвітчизників (Меген), надавав більше значення для
геополітичного становища держави земній масі суходолу, ніж морській могутності. Майже відразу після
Першої Світової війни Маккіндер пише працю "Демократичні ідеали та реальність" - одна з
ключових робіт в царині міжнародної політики, хоча і написана географом, що є розширеним викладом
нарису 1904 року.  
У книзі він знову підтвердив свої побоювання відносно Німеччини як держави, стратегічно
розташованої вигідніше, ніж будь-яка інша європейська держава в боротьбі за домінування в хартленде.
Оволодівши в ньому пануючим положенням, Німеччина, на його думку, могла б за допомогою
створеної нею морської сили зробити спробу завоювання панування над всім світом."Події війни
підтврдили мої уявлення" - казав Маккіндер.
Для Маккіндера існує "світовий острів", розділений на 6 регіонів: Берегова Європа (Західна і
Центральна Європа), Берегова Азія (Індія, Китай, Південно-східна Азія, Корея та Східний Сибір),
Арабський світ (Аравійський півострів), Сахарський регіон (Північ Африки), Центр-Південь світу
(Південна африка) і найбільш важливий Центр (Серце) світу або "Хартленд" (Євразія). Маккіндер
сформулював тут свою максиму наступним чином: "Хто контролює Східну Європу, той командує
Хартлендом; Хто контролює Хартленд, той командує Світовим островом (тобто Євразією і
Африкою); Хто контролює світовий острів, той командує світом". Незважаючи на те, що теорія
Хартленду не отримала відразу широкої популярності поза межами географічних кіл, з часу своєї появи
і до сьогодні вона має вплив на формування зовнішньої політики найбільших світових держав, зокрема і
путінської Росії.
Маккіндер вважав, що головною метою англосаксонської геополітики є недопущення утворення
стратегічного континентального союзу навколо "географічної осі". Отже, стратегія сил "зовнішнього
півмісяця" складається в тому, щоб відірвати максимальну кількість берегових просторів від хартленда і
поставити їх під вплив "острівної цивілізації".
Тому, затверджував Маккіндер, для запобігання наступній світовій війні необхідно створити блок
незалежних країн, розташованих між Німеччиною і Росією, для збереження балансу сил на
Євразійському континенті.
Ці положення містилися в офіційному посланні Маккнідера в Версаль, де в 1919 р. перекроювалася
карта Європи. Вона була сприйнята як ідея створення смуги буферних держав в Східній Європі для
розмежування Німеччини і Росії. Ці держави були створені шляхом мирних переговорів, але виявилися,
як показало Мюнхенською угоду 1938 р., неефективним буфером. І світ не уник нової катастрофічної
війни.
У 1919 році Маккіндер був призначений британським Верховним комісаром на півдні Росії і посланий
через Східну Європу для того, щоб повідомляти про стан антибільшовицьких сил, очолюваних
генералом Денікіним. Ця місія дозволила Маккіндера давати свої рекомендації британському уряду з
геополітики у Східній Європі в дусі ідей які він опублікував у книзі «Демократичні ідеали і дійсність».
Маккіндер був антикомуністом (займаючи пост представника Британської дипломатичної місії в Росії,
він намагався об'єднати білогвардійські сили), проте його основна мета полягала у попередженні
можливості нової великої війни.
Основні тези геополітичної концепції X. Маккіндера:
•Фізична географія має безпосередній вплив на політичні процеси.
•Політична міць кожної держави залежить від її географічного розташування.
•Розвиток технології змінює розміщення політичних сил, оскільки технологія змінює фізичне
середовище.
•Хартленд справляє стратегічний вплив на політичні процеси, що відбуваються.
•Світ у XX ст. перетворився на закриту систему у масштабах земної кулі.
Великою популярністю серед британських та американських політиків користувалася книга X.
Маккіндера «Демократичні ідеали та реальність» (1919), де він розвиває основні положення своєї
концепції. В ній розглядається як аксіома теза про нерівний розподіл земних ресурсів, результатом чого
є неоднакові можливості різних держав. Саме в цій праці була сформульована його головна
геостратегічна формула: «Хто управляє Східною Європою, той управляє хартлендом. Хто управляє
хартлендом, той командує Світовим островом. Хто командує Світовим островом, той панує над усім
світом» [21, 12].
На прикладі історичного розвитку Європи X. Маккіндер дійшов висновку, що розвиток держав та
культур римленду можливий лише як наслідок потужного руху людських потоків з глибин хартленду,
постійного тиску так званих «розбійників Суші» (скіфи, гуни, алани, монголи тощо). Росія замінила
Монгольську імперію, а її тиск на країни «внутрішнього півмісяця» замінив набіги кочівників. Зміни
внутрішнього контролю Росії не можуть применшити значущості її осьової позиції.
Ототожнюючи свої інтереси з інтересами англосаксонського світу, X. Маккіндер вважав за необхідне
всіляко перешкоджати створенню євразійського континентального блоку Німеччини і Росії, сприяти
максимальному ослабленню хартленду та посиленню впливу «зовнішнього півмісяця» на «внутрішній»
(римленд). У своєму посланні учасникам Версальської конференції 1919 р. він обстоював ідею
створення смуги буферних держав у Східній Європі для розмежування Німеччини та Росії. Подібна
система виявилась неефективною, що й призвело до другої світової війни, однак ідея геополітичної
регулятивної зони і досі не втратила свого значення (її вплив відчувається, наприклад, у концепціях
Чорноморсько-Балтійського союзу).