1.Криза раціоналістичного європейського світогляду в середині ХІХ ст..

Зміна парадигми
мислення. Специфіка та особливості некласичної філософії ХІХ- поч..ХХ сторіч.
Криза західної філософії з’явилась в першій половині XIX століття як обмеженість її пізнавальних,
прогностичних і практичних можливостей та безпосередньо пов’язана з панівним в ній
раціональним методом і наукоподібною формою філософствування. Західний раціоналізм
наділяли рисами однобічності і абстрагованості, які по суті і складають основні причини його
обмеженості. Кант, звівши мораль до повинності (взявши одну її сторону), сильно збіднив і
спотворив її дійсний зміст. Раціоналізм, таким чином, провокує односторонні підходи до дійсності.
Критикують цю західну філософію не за те, що вона високо ставить людський розум і розумність
взагалі, а за те, що в ній розум виявився відірваним (абстрактним) від своєї духовної основи.
Раціоналізм, підкріплений ідеалами Просвітництва, грунтується на вірі в розумність людини, в його
здатність, спираючись на наукові знання, доцільно і гармонійно влаштувати своє життя в
суспільстві та історії.
Однак ці сподівання були сильно похитнулися наслідками Великої французької революції 1789
року, гасло якої «Свобода, рівність, братерство» виявився утопічним. Буржуазні відносини, що
стали пануючими до середини XIX століття в Європі, породили масу протиріч у суспільстві. Ні про
яку гармонії не могло бути й мови. Поведінка людей, багато громадських та історичні процеси
неможливо було зрозуміти і пояснити, виходячи з тези про розумність людини і ходу історії.

Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що: 1) Буття є цілісне, глибинно
узасаднене, внутрішньо концентроване (навіть, якщо ми сумніваємося у можливостях його
адекватного пізнання); 2) Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки та найкращою
людською здібністю; 3) Розум здатний висвітлити глибини психіки й орозумнити їх; 4) За
допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з
буттям.
Некласична філософія протиставила цим тезам філософської класики принципово інші: 1)
Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо
судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про
буття залишається відкритим; 2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за
своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум;
3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати; 4) Розум не
лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.

Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється

від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася
зміна парадигми філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне:
йдеться про панівні тенденції.

Для класичної філософії вихідною можна вважати ідею єдності буття. Ця філософія уявляла світ
як цілісність. Типовим зразком моделювання світу є натурфілософія. Дедукція дозволяла одиничні
особливості зіставляти із загальними поняттями і нехтувала тим, що не вкладалося в раціональні
схеми. У некласичній філософії буття постає як внутрішньо релятивне. Його не можна в
принципі відобразити універсальними засобами пізнання. Адекватні моделі чогось загального і
цілісного неможливі.

Класична філософія наполягала на тому, що проблематика окремих галузей філософського

знання: онтології, гносеології, філософської антропології має свою предметну специфіку, отже має
розвиватись окремо і не змішуватись. У некласичній філософії ця різниця була пом'якшена,
дослідження здійснювалися у межових ділянках, на стиках традиційних галузей філософського
знання. Інколи предметні розмежування філософського пізнання взагалі ігнорувались
Для мислення класичної філософії характерне надання розуму провідної ролі в пізнанні та
людському житті. У некласичній філософії спостерігаємо критичний підхід до раціоналістичного
мислення. Представники некласичної філософії піддають сумніву здатність розуму адекватно
осмислювати світ і людське буття. У класичній філософії ідеалом поставала гармонія
світобудови, людини і світу, людських відносин у суспільстві. Для некласичної філософії основні
типи взаємозв'язків постають неузгодженими і навіть ворожими.
Основні ідеї філософії ХІХ ст.:
– на перший план у людській психіці нерозумні або поза розумні чинники які перевершують розум;
– розум не здатний опанувати нерозумні чинники, він тільки сприяє гармонізації людського життя.
– філософії ХХ ст не існує заборонених тем, їй властива велика різноманітність.

Настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми своєрідного

«ірраціоналістичного гуманізму», які апелюють до підсвідомості. Якщо до цього істину шукали в
розумі, то тепер її вбачають у протилежному — в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і
раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати
людину в житті та історії, тому що суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль
філософствування починає домінувати в західній філософії: «філософію мислення» замінює
філософія життя.

2.
Видатна роль у перетворенні «філософії життя» на академічну дисципліну належить німецькому
мислителю Вільгельму Дільтею. Він здійснив спробу обґрунтувати ідею життя як парадигму
нового світогляду Заходу і дослідницьку програму гуманітарного знання. Мислитель розглядає
життя як потік культурно-історично обумовлених переживань людини. Життя для нього -не
просто біологічний факт існування людини поряд з іншими живими істотами. Людське життя, котре
переживається нами в його різноманітності.
У структурі стану життя В. Дільтей виділяє три моменти:
- репрезентативний момент зовнішнього або внутрішнього світу. Він приводить до виникнення в
індивіда (і в суспільстві) об'єктивного образу світу;
- момент афективного стимулу обумовлює перевірку життєвих цінностей, пов'язаних з цією
картиною світу,
- вольовий момент «висвічує» принципи діяльності, завдяки яким керують життям.

Згідно з Д., існують різноманітні типи світоглядів, оскільки існує різноманітність "відтінків
ставлень людей до світу". У кінцевому рахунку різноманітність типів світоглядів зводиться до
різноманітних тлумачень природного та духовного буття, до множинності прагнень розгадати
"загадку життя", спираючись на різноманітні "життєві" погляди, уявлення, що претендують на
загально-значущість і вступають у боротьбу між собою за владу над душею. Д. вирізняє
релігійний, поетичний і метафізичний типи світоглядів.
Витоком релігійних світоглядів є початкова доля людини, що виявляється у протиставленнях
"добрих" і "злих" істот, "чуттєвого" існування і "вищого" світу. Сутність релігійних світоглядів
полягає в тому, що ставлення до таємного, невидимого визначає собою розуміння самої дійсності,
оцінки "життя" і практичні ідеали.
Значну увагу приділяє Д. вияву світоглядів у поезії. Річ у тім, що поезія, як жодний інший вид
мистецтва, має зображальні й виражальні можливості; засобом, яким користується поезія, є
мова, яка через ліричне вираження та епічне або драматичне зображення передає те, що може
бути пережитим, але доступним оку та слуху. Поезія розвіює таємну тугу людини, обмеженої
долею або власними рішеннями, тугу за тими життєвими можливостями, які виявились для неї
недосяжними.
Метафізика підготовлена розвитком релігії та поетичною творчістю. Метафізика виникає тоді,
коли світогляд підноситься до "зв'язного раціонального цілого", коли він "науково
виправдовується" і претендує на "загальнозначущість", "загальнообов'язковість" знання про
"життя" і світ.

Згідно з Д., "життя" не піддається осягненню думкою. "Життєвість" завжди більше, ніж Ratio.
"Життя" переживається, а "те, що ми переживаємо, ніколи не зможемо зробити ясним для
розсудку". Відмінність "наук про природу" і "наук про дух", — вважає Д. -полягає не за предметом
дослідження, а за методом.Методом природничих наук є пояснення, за яким дані зовнішніх
почуттів про різноманітність одиничних фактів піддаються логічному обробленню з метою
створення наукових гіпотез, згідно з якими пояснюються факти. Методом "наук про дух" є
розуміння, яке спирається на безпосереднє переживання історичних подій.

Творець філософської концепції, яка стала одним із джерел філософії життя, А. Шопенгауер
Світ, на думку філософа, існує лише настільки, наскільки людина його уявляє. Уявлення
розпадається на суб'єкт і об'єкт.
Концепція А. Шопенгауера ґрунтувалася на двох основних положеннях: «світ — це воля в собі» і
«світ — це уявлення для нас». Не «Я мислю, отже, існую», а «Я хочу (волію), отже, існую»
Саме в бажанні суб'єкт виступає сам по собі, розкриває свою сутність, тобто волю. Вона
невгамовна, ніколи не може бути вдоволеною, а людина — щасливою. Волю А. Шопенгауер
розумів як космічне начало (світ постає як наслідок волі до життя), внутрішню сутність усіх сил.
За словами А. Шопенгауера, те, що в людині, набагато важливіше від того, що є у неї.
Недооцінюючи дружбу, обстоюючи переваги самотності, вважав, що людина уникає, терпить чи
любить самотність відповідно до того, яка цінність її «Я». Користь самотності вбачав і в тому, що
саме на самоті кожен бачить у собі те, чим він є насправді. Істинна дружба — примара. Реальна
дружба ґрунтується на взаємному благу, спільних інтересах, але як тільки інтереси зіштовхуються
— дружба руйнується. Навіть шлюбні узи філософ вважав неприйнятними («Одружитися —
означає наполовину зменшити свої права і вдвічі збільшити свої обов'язки»).
Етична концепція А. Шопенгауера песимістична, через що його називали філософом «світової
скорботи». Він вважав існуючий світ найгіршим із можливих.

Етичні погляди Ф.-В. Ніцше

Центральним поняттям ніцшеанства є «воля до влади» як найбільш значний критерій кожного
типу поведінки, кожного суспільного явища. «Життя, — стверджує Ніцше, — прагне до максимуму
почуття влади. «Воля до влади» - основа права сильного. Це вище за всі моральні, релігійні та
інші нормативні настанови. Для Ніцше дуже важливою є заповідь: «Не сотвори собі кумира» як
заклик більше вчитися у життя, ніж чекати, доки воно вчитиме; більше сумніватися, ніж бездумно
дотримуватися традиції. Для Ніцше не існує поняття вчителів і учнів. Він вважає, що кожен
повинен іти своєю дорогою, інакше він не створить свого єдиного життя. Перетворюючи на
реальність чиїсь настанови і пророцтва, ідеї і теорії, людина не може стати нічим іншим, як рабом
обставин, доктрин, ідеологій.
Саме життя тотожне інстинкту зростання, влади, нагромадження сил, впертого існування; якщо
воля до влади відсутня — істота деградує. Влада над собою суттєвіша, ніж влада над іншими.
Соціальні за своєю суттю відносини панування і підлеглості переносяться на весь світ, тоді як
власне соціальний світ розуміється як споконвічна війна воль, які сперечаються між собою.
Ніцше вважає, що іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини, і
тому необхідно провести переоцінку цінностей з метою відродження «моралі пануючих», яка має
грунтуватися на таких принципах:
• єдиною безумовною цінністю є «цінність життя»;
• існує природна нерівність людей, пов'язана з життєвими силами та «волею до влади»;
• сильна людина вільна від моральних обов'язків і не зв'язана ніякими моральними обіцянками.

Усім цим вимогам, згідно з Ніцше, відповідає суб'єкт моралі пануючих - «надлюдина».
З одного боку, ці люди у ставленні одні до одних стримані, горді, привабливі. З другого боку, у
ставленні до «чужих» вони не відрізняються від звірів, бо вільні від моральних обов'язків і
керуються у своїх діях інстинктами. Його «надлюдина» - це гармонійна людина, в якій органічно
поєднуються фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості. «Надлюдина» - це
«нова людина», «вільний дух», носій нової «інтелектуальної совісті», для якої немає
авторитетів, Бога, це «людина майбутнього», яка піднеслася над сучасною культурою з її
обманом.

Анрі Бергсон філософ,народився у Франції.

Упродовж всього життя Бергсон намагався пізнати людину, її механізм діяльності.
“Творча еволюція” - основний і найвизначніший твір А. Берґсона, створений під впливом
неоплатонізму. У творі повною мірою розкривається берґсонівська філософія життя, у центрі якої
стоїть ключове поняття "життєвий порив"
За Берґсоном, мета еволюції лежить не попереду (у майбутньому), а позаду, у первинному
імпульсі (у минулому) - виступає у формі "вибуху", що призвів до розгортання життєвого процесу.
Рослини і тварини. Перші мають на меті відкладання енергії. Тварини — щоб користуватися цією
енергією для пересування. Вже пізніше у тварин виникає новий напрям, який починає ділитися на
інстинкт та інтелект. Вони ніколи не можуть існувати один без другого, але в цілому інтелект є
більшим нещастям для людини, а інстинкт більш притаманний комахам, мурахам. Інстинкт також
ще можна назвати інтуїцією. Інтелект має більший зв’язок з простором, а інстинкт (інтуїція)
пов’язаний з часом.

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії
як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль
філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало закономірності суспільного розвитку, але
з часом теоретичні положення та установки психоаналізу почали застосовуватись у філософії
для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів.
Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психіатр Зігмунд Фрейд.
Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини:
розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; аналізу впливу
середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій.
Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та
тлумачення. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме.
Карл Юнг - послідовник З.Фрейда, основоположник аналітичної психології. Головна заслуга Юнга
полягає у відкритті “колективного несвідомого” - відображення досвіду попередніх поколінь.
Його змістом є архетипи, завдяки яким здійснюється смисловий зв’язок епох, підтримується
духовна цілісність культур. Реальний прояв архетипів у житті – це існування міфів, казок, видінь.
За Юнгом, структура людської психіки складається із чотирьох основних елементів:
особистої свідомості; колективної свідомості; особистого несвідомого; колективного несвідомого.

Неофрейдизмом називається один із напрямків в філософії, утворене з допомогою ідей Фройда,

котрими були прийняті основи теорії з переробленими ключовими поняттями психоаналізу,
взятого з основу постулату про соціальну детерміновану психіку людини.
Еріх Фромм – основоположник неофрейдизму, своє вчення назвав “гуманістичним
психоаналізом”, розробляє проблеми соціопсихоаналізу, однією з центральних проблем якого є
проблема відчуження.
Е. Фромм звертав увагу на проблему добра і зла. Люди, за Фроммом, наділені патологічною
агресивністю. Ставши на шлях прояву тваринних інстинктів, людина зазнає саморуйнування.
Основні ідеї Фромма:
● сучасне суспільство хворе. Хвороба виявляється у деструктивізмі – прагненні руйнувати все і
вся, у погоні за владою, престижем, у алкоголізмі, наркоманії тощо;
● багатство не робить людину щасливою;
● вводить поняття “соціальний характер”, яке пов’язує психіку людини та соціальну структуру
суспільства;
● розробляє “гуманістично орієнтований психоаналіз”, мета якого – саморозвиток людини, її
моральне відродження, відновлення гармонії між індивідом і природою;
● дійсною цінністю людини є здатність до любові

3.
Марксизм як економічна, соціально-політична, філософська теорія, ідеологія пролетаріату виник в
40-і роки XIX століття в Німеччині, у відповідь на суспільну потребу в теоретичному
обгрунтуванні нового суспільно-політичного руху -робітничого руху. Основоположники
марксизму Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.
Основні положення цієї філософської системи висувають ідею того, що матеріальний світ є
більш фундаментальним, ніж духовний світ, і що соціальні явища (такі як економіка, політика,
культура тощо) є результатом матеріальних умов, в яких живуть люди.
Марксизм вважає, що історія людства пройшла кілька етапів, причому кожен наступний етап є
вищим за попередній. Найбільш розвиненим етапом є соціалізм, який має на меті створення
справедливого суспільства, де кожен зможе вільно розвиватись та задовольняти свої потреби.
Цього можна досягти шляхом виключення приватної власності на засоби виробництва та
створення колективної власності на них.
К.Маркс представив всесвітню історію як природничо-історичний, закономірний процес зміни
суспільно-економічних формацій. Використовуючи як основний критерій прогресу - економічний -
тип виробничих відносин. К.Маркс в історії виділяє п'ять основних економічних формацій:
первісно-общину, рабовласницьку, феодальну, буржуазну і комуністичну.
Буржуазні виробничі відносини, - писав К.Маркс, - є останньою антагоністичною формою
суспільного процесу виробництва... Буржуазною суспільною формацією завершується
передісторія людського суспільства. На зміну їй повинна закономірно прийти, як передбачали
К.Маркс і Ф.Енгельс, комуністична формація, яка відкриває справді людську історію.

Головна ідея марксизму - ідея революційного практичного перетворення людиною світу.

Одним із центральних понять марксизму є поняття "класу", яке використовується для опису
соціальної структури суспільства. Маркс вважав, що в кожному суспільстві існують два основні
класи - робітничий та капіталістичний. Капіталістичний клас володіє засобами виробництва та
експлуатує робітничий клас, що призводить до соціальної нерівності та експлуатації.
Марксизм також використовує поняття "діалектики", що відображає процес розвитку та зміни в
суспільстві. Він вважав, що розвиток суспільства не є лінійним, а є процесом, що складається з
протиріч та боротьби між класами.
Аналізуючи практику, Карл Маркс і Фрідріх Енгельс логічно прямують до нового розуміння суті
людини як сукупності суспільних відносин. Це - найважливіший момент нового вчення про людину.
Матеріально-виробнича діяльність завжди здійснюється у суспільстві і за допомогою суспільства.
В процесі трудової діяльності людина, вступає у суспільні відносини з іншими людьми.
В суспільних відносинах людина формує свою суть, що стає не природною, а соціальною суттю.
Суспільні відносини мають історичний характер: змінюються під впливом об'єктивних законів
життєдіяльності людей, насамперед, їх матеріально-практичної, трудової діяльності. Виробничі
відносини людей - основа суспільства і людини, а людина як їх суб'єкт і носій стає і творцем
суспільства, і його продуктом. Людина - суспільно-виробнича істота.
Марксистське трактування права базується на ідеї того, що право є рефлексом соціальних
відносин та економічних структур в суспільстві. Згідно з марксистською теорією, право є
інструментом контролю та регулювання соціальних відносин відповідно до інтересів тих, хто
володіє економічною та політичною владою.
У марксистському трактуванні права розрізняють дві форми права: буржуазне право та
соціалістичне право. Буржуазне право є інструментом підтримки та захисту інтересів буржуазії,
тобто власників капіталу та засобів виробництва. Соціалістичне право, натомість, спрямоване на
захист інтересів пролетаріату, тобто робітничого класу та інших верств населення, які позбавлені
власності на засоби виробництва.
Марксистська теорія права також стверджує, що право може бути використане владою для
забезпечення домінування однієї соціальної групи над іншою. Так, наприклад, марксисти
стверджують, що правова система в капіталістичному суспільстві служить для забезпечення
буржуазного контролю над робочою силою та її експлуатації.

4.
Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово
"позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як
результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива
наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль,
Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан.Теоретичним джерелом позитивізму
було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму.

Неопозитивізм - це філософський напрям, що розвинувся в середині ХХ століття і є

продовженням позитивізму. Головною ідеєю неопозитивізму є використання логіки та математики
для розв'язання філософських питань. Неопозитивісти вважають, що філософія повинна бути
базована на наукових фактах та доказах, а не на думках та інтуїції.
Неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний.
Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови,
логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку
семантики.
Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Карл Поппер, Казімеж Айдукевич,
Ян Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм,
Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм
(Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, Курт
Гедель та ін.);

Постпозитивізм - це філософський напрям, що розвинувся в кінці ХХ століття. Постпозитивісти

вважають, що наука не є єдиним джерелом знань, і що дійсність складніша, ніж може бути
відображена через науковий метод. Основна ідея постпозитивізму полягає в тому, що неможливо
досягнути об'єктивної істиності, і що філософія повинна бути відкритою для різних інтерпретацій
та поглядів. Важливим елементом постпозитивізму є критичний підхід до науки та відкрите
обговорення її обмежень та недоліків.

Проблеми позитивізму:
● Відповідь на питання про "що можна знати" обмежується тим, що може бути спостережено
та виміряно. Це означає, що позитивізм не може відповісти на більшість філософських та етичних
питань.
● Недоліком позитивізму є те, що він розглядає науку як об'єктивну та безсторонню, але
насправді наука може бути підвладною впливу політики, економіки та соціальних чинників.
Проблеми неопозитивізму:
● Неопозитивізм може перебільшувати роль логіки та математики в розв'язанні філософських
питань, ігноруючи роль інтуїції та досвіду.
● Неопозитивізм зосереджується на точності та формальних структурах, але не завжди може
знайти рішення для складних проблем людства.
Проблеми постпозитивізму:
● Постпозитивізм може призводити до "проінтерпретованої" дійсності, де кожен має свої власні
інтерпретації наукових даних. Це може призводити до втрати об'єктивності та стандартів в науці.
● Постпозитивізм може створювати відчуття відсутності об'єктивної істиності та стандартів, що
може призводити до цинізму, релятивізму та відмови від наукового підходу до розв'язання
проблем.

Аналітична філософія почала формуватися як інтелектуальна культура ХХ століття.

Загальною характерною рисою філософського стилю є детальне дослідження мови, в тому числі із
врахуванням новітніх наукових досягнень у площині логіки та лінгвістики, мета яких – вирішення
філософських проблем. Філософський аналіз полягає у виявленні структури думки, досягненні
прозорості, співвідношенні мови та дійсності і т.п. Прийнято виділяти два напрями аналітичної
філософії – логічний та лінгвістичний аналіз.
Серед основних рис сучасної аналітичної філософії можна виділити наступні:
1. Акцент на мову та логіку: Сучасна аналітична філософія активно вивчає мову та логіку з
метою аналізу філософських проблем. Вона вважає, що відповідь на філософські питання може
бути досягнута шляхом розуміння мови, в якій ці питання формулюються.
2. Аналіз понять та аргументів: Аналітики фокусуються на аналізі понять та аргументів, що
використовуються для формулювання філософських проблем. Вони вивчають значення та
використання понять у філософських дискусіях, а також досліджують аргументацію, що
використовується для підтримки філософських теорій.
3. Аналітичний метод: Сучасна аналітична філософія використовує аналітичний метод для
розв'язання філософських проблем. Цей метод полягає в розборі складних проблем на окремі
компоненти та їх аналізі.

5.
Філософська антропологія - це галузь філософії, яка вивчає людину як суб'єкта діяльності та
об'єкта знання. Три представники філософської антропології, Шелер, Плеснер і Гелен,
зосередилися на дослідженні ролі людини у світі та її відносин з іншими істотами.
Основні положення філософської антропології такі: людина принципово відрізняється від
тварини, по-перше, різким ослабленням функцій інстинктів, що одночасно означає різке
розширення сфери його волі; по-друге, на відміну від тварини, людина "відкритий світу", він -
істота духовна.
Так, але думку Шелера, основна якість людини полягає в тому, що він, на відміну від тварин,
здатний зрозуміти абсолютно існуюче буття. У порівнянні з твариною, яка завжди говорить "так"
дійсному буттю, навіть якщо лякається і біжить, людина - це "той, хто може сказати" ні "," аскет
життя ", вічний протестант проти всякої тільки дійсності. Людина - це" вічний Фауст ", ніколи не
заспокоювавсь на навколишньої дійсності, що завжди прагне прорвати межі свого тут-і-тепер-так-
буття і" навколишнього світу ", у тому числі й особисте дійсність власного Я"
Тільки людині властивий специфічний духовний акт - ідеація, за допомогою якого він і осягає
сутнісні форми світу. Ідеація - це знання апріорі; це зокрема, знання про біль взагалі, про бідність
взагалі, про смерть взагалі. Здатність до поділу випадкового (так-буття), яке дається в чуттєвому
сприйнятті, і сутнісного існування (тут-буття) і складає основну ознаку людського духу, знову і
знову підкреслює Шелер. Але як досягти сутнісного буття? Любов'ю, вважає філософ.
Макс Шелер розвивав свою філософію антропології на основі дослідження душі. Він вважав, що
душа є центральною особливістю людини і визнавав її як найважливіший феномен в антропології.
Шелер стверджував, що душа не може бути повністю відображена у фізичних проявах людини, і
відповідно, вона не може бути повністю зрозумілою через науку.

У своїй основній праці Плеснер, описуючи людину, виходить із того, що людина є завершенням
еволюції органічного світу.
Тварина живе "із центру", тобто постійно перебуває сама в собі, обмежена інстинктивними
формами поведінки свого виду. Людина здатна "виходити із себе", залишати центр типових
реакцій поведінки, тому вона ексцентрична.
Ексцентричність людського буття для Плеснера – сутнісна характеристика людини. У кожний
момент свого життя людина "інша щодо себе". Її буття лежить за межами інстинктивно-
раціональної поведінки тварин.

За Геленом, людина є твариною, яка має унікальні можливості і здатності порівняно з іншими
тваринами. Однак, він розглядає людину не лише як біологічну істоту, але й як суспільне істоту,
здатну до культурного та соціального розвитку.
Гелен підкреслює, що людина відрізняється від інших тварин не лише своїми фізичними
можливостями, а й своєю здатністю до рефлексії та самопізнання. За Геленом, людина постійно
розуміє себе як об'єкт, і її самопізнання завжди знаходиться в стані розвитку і змінюється з часом.
Гелен підкреслює також соціальну природу людини і те, що її існування завжди пов'язане з
іншими людьми та соціальними структурами. Він розглядає людину як творця культури, що
дозволяє їй перетворювати природні об'єкти та процеси за допомогою свого розуму та техніки.
Його підхід наголошує на тому, що людина не може бути розглянута окремо від соціальної та
культурної спадщини, яку вона спільно створює з іншими людьми.

Прагматизм - це філософська течія, яка з'явилася в США і отримала своє ім'я від англійського
слова "pragmatism", що означає практичний підхід.
Прагматизм підкреслює важливість практичних результатів та корисності знань для людей.
За прагматиками, значення розумових понять повинно визначатися через їх практичне
застосування. Вони стверджують, що поняття, які не можна застосувати на практиці, не мають
ніякого значення.
Прагматизм також підкреслює значення експерименту та відкритого мислення у науковій
діяльності. Прагматики вважають, що знання має бути спрямоване на вирішення практичних
проблем, а для цього необхідно використовувати емпіричний метод та експериментальний підхід.
Його прихильники стверджували, що філософія повинна бути не роздумом про першооснови буття
і пізнання, а загальним методом вирішення тих проблем, які постають перед людьми в різних
життєвих ситуаціях.

Філософське вчення про істину. Істина є правильне відображення суб'єктом об’єктивної

дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. сновна проблема
теорії істини – як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об'єктам, які постійно
розвиваються. Основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність,
конкретність і перевірка практикою.
Кожна істина, оскільки вона досягається суб'єктом, є суб'єктивною за формою і об'єктивною за
своїм змістом. Абсолютизація моменту суб'єктивного в наших знаннях веде до суб'єктивізму,
агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття
об'єктивної істини.
Об'єктивна істина – це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства
в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини.
Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей
людини.
Визнання об'єктивної істини зумовлює необхідність визнання в тій чи іншій формі абсолютної
істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. До абсолютних істин можна
віднести достовірно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини
не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами. Абсолютна істина
складається із суми відносних істин. Відносна істина вказує на обмеженість правильного знання
про щось.
Проблема істини нерозривно пов’язана з пошуками її критерію – способу, за допомогою якого
встановлюється істинність знання, відмінність істини від помилки.Філософи-емпірики вважали
таким критерієм дані відчуттів і сприйнять, відповідність знань чуттєвому досвіду. Філософи
раціоналістичного напряму (Декарт) бачили критерій істини в ясності і виразності розуму, у
виведенні знань із загальних очевидних положень