МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

КРИВОРІЗЬКИЙ МЕДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

ЦМК Хіміко-біологічних дисциплін

КУРС ЛЕКЦІЙ
З ГЕОГРАФІЇ( І курс)

Для студентів (спеціальності)

«Лікувальна справа»,»Сестринська
справа»,»Медико-профілактична
справа»,»Фармація»,»Лабораторна
діагностика»

Обговорено та ухвалено на засіданні

ЦМК_______________________________
“___” _________________ 200_ року,
протокол № ____.

КривийРіг
2013
Лекція № 1
Тема: Політична карта світу та основні етапи її формування
План
1. Поняття політичної карти світу. Держава як елемент політичної карти і
основна форма геопросторової організації суспільства.
2. Основні підходи до періодизації процесу розвитку світового суспільства.
3. Політична карта світу від стародавніх часів до Великих географічних
відкриттів (до кінця ХV ст.).
4. Формування політичної карти світу в епоху розвитку і утвердження
капіталістичного господарства (новий час, ХVI – початок ХХ ст.).
5. Основні періоди становлення політичної карти світу під час новітньої
історії:
5.1. Перша світова війна і міжвоєнний період;
5.2. Друга світова війна і післявоєнний період;
5.3. Сучасний період.
1. Поняття політичної карти світу. Держава як елемент політичної карти
і основна форма геопросторової організації суспільства.
Термін „політична карта світу” у суспільній географії використовують у
вузькому і широкому розуміннях. У вузькому розумінні політична карта
світу – це географічна карта Земної кулі, на якій відображені всі країни і
держави світу, їх кордони і столиці, деякі інші географічні об’єкти, що мають
важливе політичне значення (поселення, шляхи сполучення тощо). У
широкому розумінні політичною картою називають сукупність
різноманітних даних політичного змісту про країни і регіони світу. Якщо у
першому випадку поняття політичної карти відображає статичну (на
конкретний момент часу) політико-територіальну модель світового простору,
то широке значення цього поняття передбачає також врахування динамічних
явищ і процесів, що мали місце чи відбуваються зараз в окремих країнах або
ж між ними.
Основними елементами політичної карти світу є країни і держави. У
суспільно-географічному сенсі країна означає певну (окрему) частину земної
поверхні з постійним населенням, природними й антропогенними ресурсами,
яка обмежена політичними межами (кордоном). З погляду міжнародного
права країна може мати державний суверенітет (незалежність) або бути
залежною. У першому випадку країна виступає державою. Таким чином,
держава – це суверенне політико-територіальне утворення, незалежна країна
з публічною політичною владою, що здійснюється через систему спеціальних
органів і установ. Кожна держава є країною, тоді як не кожна політико-
географічна країна є державою. Наприклад, Данія є країною і державою, тоді
як Гренландія – це країна, залежна від держави Данії. У наш час у світі
налічується понад . країн, 192 з яких є державами.
До ключових понять, що розкривають політико-географічну сутність держав,
належать поняття державного суверенітету, державної території і державного
кордону. Суверенітет держави полягає в її праві на власний розсуд
вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без втручання інших держав і
без порушення прав інших держав. Територія держави (державна територія)
– це певна частина земної поверхні, що перебуває під суверенітетом даної
держави і обмежена зі всіх сторін кордоном. Суверенітет держави над
територією показує повноту політичної влади над нею, верховенство тут
законів даної держави.
Державна територія – явище об’ємне, яке, окрім земної поверхні, включає
певну товщу літосфери, гідросфери й атмосфери в межах кордонів. У склад
державної території входять: а) суходіл (материковий і/чи острівний); б)
внутрішні води – ріки, озера, водосховища, канали в межах суходолу, а також
деякі морські води (акваторії портів, води бухт, заток, проток, морів, береги
яких повністю належать даній державі); в) територіальні води – смуга вод в
океанах, морях, затоках, протоках завширшки до 12 морських миль
(приблизно 22,2 км) від берегової лінії материка і островів, а також від лінії,
що є межею внутрішніх морських вод. (Конкретна ширина територіальних
вод визначається внутрішнім законодавством держави); г) надра суходолу і
шельфу під внутрішніми морськими і територіальними водами разом із
наявними в них мінеральними ресурсами; ґ) повітряний простір над
суходолом, внутрішніми і територіальними водами; д) т. зв. умовні території
– морські судна і літаки під прапором даної держави, що перебувають за її
межами і дотримуються законодавства країни перебування, а також
посольства даної держави в інших країнах.
Державний кордон – це лінія на поверхні Землі і проведена через неї уявна
вертикальна поверхня в літосфері, атмосфері і гідросфері, яка оконтурює
державну територію. Державний кордон відділяє територію держави від
територій сусідніх країн і від т. зв. відкритого моря, що знаходиться за
межами територіальних вод у напрямку моря чи океану. Відкрите море є
нейтральним для судноплавства і польотів над ним літаків різних держав.
Особливий статус у ньому має економічна зона держави – морський район,
що прилягає до її територіальних вод і поширюється на відстань 200
морських миль (370 км) від берегової лінії або ж до межі континентального
шельфу у тих місцях, де він (шельф) перевищує 200-мильну ширину. В
економічній зоні прибережна держава має виняткове право на розвідування,
експлуатацію і збереження природних ресурсів (мінеральних і біологічних),
що є на дні, в його надрах, у самій воді, а також на управління цими
ресурсами. У даний час майже всі країни світу встановили свої економічні
зони, які охоплюють загалом 40% Світового океану.
2. Основні підходи до періодизації процесу розвитку людського
суспільства.
За сучасними уявленнями вчених найдавніші люди з’явилися приблизно 2,5
млн. років тому, їх прабатьківщиною була Африка. Їм дали видову назву
„люди вмілі”. З плином часу ці люди трансформувалися у ”людей
прямоходячих” (архантропів), ареали розвитку яких знаходилися в межах
екваторіального і тропічного поясів Африки й Азії. Звідси розпочалося
розселення людини у Старому світі. 700 – 600 тис. років тому архантропи
почали змінюватись іншими давніми людьми – палеоантропами.
Проіснувавши декілька сотень тисяч років, палеоантропи стали
безпосередніми попередниками неоантропів, тобто „людей розумних”, до
роду яких належать і сучасні люди. Поява неоантропів відбулася приблизно
40 – 30 тис. років тому. Приблизно тоді перші люди переселились в
Австралію і Америку (за іншими даними в Америку люди вперше прийшли
12 – 15 тис. років тому), поступово заселивши їх території.
Періодизацію процесу розвитку людства здійснюють представники різних
наук. В основу археологічної періодизації покладено матеріали, з яких люди
виготовляли засоби праці. Виділяють три „віки”: кам’яний (найбільш
тривалий – від 2,5 млн. років тому до 3 тис. років до н. е.) бронзовий і
залізний, що триває досі. Два останніх періоди розпочиналися в різних
районах Землі не одночасно: бронзовий – у ІV – ІІ тисячоліттях до н. е.,
залізний – із середини ІІ – початку І тисячоліття до н. е. Кожен з названих
періодів має внутрішню періодизацію. Наприклад, кам’яний вік поділяють на
палеоліт (давній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік) і неоліт
(новий кам’яний вік).
Історична періодизація передбачає поділ процесу людського розвитку
насамперед на два періоди – первісний і період існування складно
організованих суспільств. Перший період людської історії співпадає з
археологічним кам’яним віком, тривав сотні тисяч років. Саме тоді людина
стала людиною у повному розумінні слова, виникла його культура. Первісні
общини людей були відносно невеликими і просто організованими, з
примітивними побутом і економікою, родинними зв’язками.
Період існування складно організованих суспільств триває відносно недовго.
Його початок характеризувався появою організованої виробничої діяльності
людей, наслідком якої стали зміни характеру взаємовідносин людей у
суспільстві, становлення державності, ускладнення соціальної структури,
прискорення процесу утворення етнічних спільнот тощо. З появою перших
державних утворень людства (у ІV тисячолітті до н. е.) розпочався процес
формування політичної карти світу.
Водночас традиційна історична періодизація передбачає виділення трьох
(чотирьох) історичних епох: давніх віків, середніх віків, нового часу, а в
ньому також новітнього часу. Давні віки (або стародавній світ) охоплюють
всю первісну історію людства і перші складно організовані суспільства на
етапі існування рабовласницьких держав. Початком епохи середніх віків
(середньовіччя) зазвичай вважають V ст., коли перестала існувати
рабовласницька Західна Римська імперія (падіння Риму в 476 р.). Щодо
початку нового часу існує декілька думок. Одні вчені називають рубіж ХV і
ХVІ століть, коли розпочалися Великі географічні відкриття і
започаткувалися у Європі Відродження та Реформація, інші – середину ХVІІ
ст., коли відбулася Англійська буржуазна революція (1640–1648 рр.).
Новітнім часом називають здебільшого період розвитку людства від початку
Першої світової війни.
Як приклад географічної періодизації всесвітньо-історичного процесу можна
назвати періодизацію Льва Мечникова, наведену у роботі „Цивілізація і
великі історичні ріки” (Женева, 1889). В її основу покладено масштаби
освоєння людством географічного середовища і використання водного
простору для міжнародних зносин. Л. Мечников виділив три періоди, а в
кожному з них – по дві епохи: 1) річковий період (давні віки), що включає а)
епоху ізольованих народів (до ХVІІ ст. до н. е.) і б) епоху початкових
міжнародних зносин і зближень народів (до 800 р. до н. е.); 2)
середземноморський період (середні віки), який поділяється на а) епоху
власне Середземного моря і б) морську епоху (дальшого освоєння
середземних чи внутрішніх морів – Балтійського, Чорного); 3) океанічний
період (новий час), який творять: а)атлантична епоха (від відкриття Америки
до „золотої лихоманки” в Каліфорнії і на Алясці) та б) всесвітня епоха.
Останнім часом широкого поширення набуває економічна періодизація
світової історії, згідно з якою виділяють три стадії розвитку людського
суспільства – доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну.
Доіндустріальна стадія – найтриваліша, охоплює господарський розвиток
людства до початку промислового перевороту. Спочатку базувалася на
привласнювальній економіці (мисливство, збиральництво, рибальство), а
після т. зв. неолітичної революції (оволодіння людиною культурами
тваринництва і землеробства, що відбулося 8–7 тис. років до н. е. у народів
Стародавнього Сходу і 6–3 тис. років у народів Європи) – на
постпривласнювальній чи аграрній економіці. Основою останньої було
сільське господарство, а провідним елементом господарського механізму –
земля. Індустріальна стадія розвитку започатковується промисловою
революцією (розпочалася у Західній Європі в останній третині ХVІІІ ст.),
характеризується економікою постаграрного (індустріального) типу.
Основою такої економіки стає спочатку легка, а пізніше важка
промисловість, а провідним елементом господарського механізму – капітал.
У ході науково-технічної революції (середина ХХ ст.) виникає
постіндустріальна економіка, центр тяжіння в якій переноситься на сферу
послуг, а головним чинником розвитку стає інформація, нагромадження
знань.
3. Політична карта світу від стародавніх часів до Великих географічних
відкриттів (до кінця ХV ст.).
Найдавніші держави утворилися в окремих землеробських осередках біля
великих рік (Східне Середземномор’я, Месопотамія, Індія, Китай).
Поступово простір державного життя народів розширюється. У
пізньорабовласницький час сформувалася вже суцільна смуга держав у
субтропіках Старого Світу (від Атлантичного до Тихого океанів), а в
середньовіччі активне державотворення перекинулося також у помірну
Європу.
Характерними рисами політичної карти світу середніх віків були: а)
роз’єднаність світового простору, яка проявлялась на різних рівнях, — між
Старим Світом і невідомими для його мешканців Америкою, Австралією та
Центральною і Південною Африкою; між окремими регіонами Старого
Світу; між окремими культурами в межах одного регіону; між окремими
осередками в межах однієї культури; б) крайня роздробленість у зв’язку з
повним пануванням натурального господарства і низьким рівнем поділу
праці, нестабільність внаслідок майже безперервних війн. У той же час
наприкінці даної епохи сформувалися централізовані держави в Європі —
Франція, Англія, Іспанія та ін., в Азії — Індія, Китай, Персія, Туреччина та
ін.
4. Формування політичної карти світу в епоху розвитку і утвердження
капіталістичного господарства (новий час, ХVI – початок ХХ ст.).
Уперше капіталістичні відносини зародилися в містах-державах Північної
Італії в XIV–XV ст. Класичний їх розвиток відбувся в країнах Середньо-
Західної Європи після здійснення буржуазних революцій (Голландія — 1597
р., Англія — 1642–1648 рр., Франція — 1789–1794 рр.), а також у США з
кінця XVIII ст. Особливу роль у розвитку капіталізму та його поширенні поза
Європою відіграли Великі географічні відкриття — морські подорожі
європейців з кінця XV до середини XVII ст., які увінчались відкриттям і
освоєнням Нового світу.
Політична карта світу в дану епоху формувалася під впливом двох
протилежних тенденцій: а) територіальної експансії європейських країн в
Азії, Африці, Америці, Австралії та Океанії, внаслідок чого утворилися
колоніальні імперії (спочатку Португалії, Іспанії та Голландії, а далі Англії,
Франції та інших держав); б) посилення національно-визвольного руху і
утворення незалежних держав у Європі (Швеція, Нідерланди — XVI ст.,
Греція, Сербія, Румунія — XIX ст.), Америці (США — 1776 р., країни
Центральної і Південної Америки — поч. XIX ст.). У результаті цього
напередодні Першої світової війни (1914 р.) у світі існувало 57 суверенних
країн, з яких більшість позаєвропейських (Китай, Персія, Сіам, Туреччина,
Єгипет, країни Латинської Америки) були економічно і політично залежними
від великих держав. Решта територій перебували у прямому колоніальному
підпорядкуванні 14-х держав-метрополій (найбільшими імперіями стали
Британська, Російська, Французька). Одночасно із закінченням
територіального та економічного поділу світу між найбільшими державами
відбулася «зміна лідерів»: у світовому промисловому виробництві
Великобританія поступилася панівним становищем США, а в Європі —
також Німеччині. Завершується формування світового капіталістичного
господарства, яке, за висловом І. Вітвера, з «європоцентричного»
перетворилося на «двоцентричне».
5. Основні періоди становлення політичної карти світу під час новітньої
історії.
У XX ст. найбільші зміни на політичній карті відбулися в результаті двох
світових війн, а також відносно мирної трансформації на початку 1990-х
років. Тому тут виділяють 3 етапи.
5.1. Перша світова війна і міжвоєнний період (1914–1939 рр.).
Основні риси політичної карти світу: а) розпад 4-х колоніальних імперій
(Австро-Угорської, Німецької, Османської і Російської). В результаті цього,
по-перше, утворилися нові незалежні держави в Європі (Чехо-Словаччина,
Угорщина, Югославія, Польща, Фінляндія, країни Балтії і ряд інших країн на
території колишньої Росії, які в 1922 р. були знову об’єднані в одну державу
СРСР); по-друге, африканські, азіатські і тихоокеанські колонії Німеччини і
Туреччини перейшли під мандат Великобританії, її домініонів, Франції та
США; б) розкол світу на дві антагоністичні суспільно-економічні формації в
результаті соціалістичного розвитку СРСР, що був найбільшою за площею
країною світу; в) початок мирної трансформації Британської колоніальної
імперії в Британську Співдружність націй (у 1931 р. повну незалежність було
надано колишнім домініонам Канаді, Південно-Африканському Союзу,
Австралії та Новій Зеландії). У 1939 р. на політичній карті світу існувала вже
71 суверенна держава.
5.2. Друга світова війна і післявоєнний період (1939 р. – кінець 1980-х
рр.).
Новий переділ світу, в якому були зацікавлені багато великих країн, а
найбільше Німеччина та СРСР, закінчився видимою перевагою останнього —
соціалізм став світовою системою (в 1980-х рр. соціалістичними були 14
країн Євразії і Куба; ще приблизно 25 країн Африки, Азії і Латинської
Америки в різний час мали «соціалістичну орієнтацію» або
«некапіталістичний шлях розвитку»). Весь післявоєнний етап пройшов у
політико-ідеологічному та економічному протистоянні капіталістичної та
соціалістичної систем; його символом в 1945–1990 рр. була «залізна завіса»,
яка, за висловом У. Черчілля, впала по кордонах соціалістичних країн Європи
від Балтики до Адріатики, перекроївши Німеччину і Берлін. Протистояння
посилилося із створенням військово-політичних блоків НАТО і Організації
Варшавського договору (ОВД).
Характерними рисами політичної карти світу на цьому етапі також були: а)
крах колоніальних імперій капіталістичних держав (у 1975 р. перестала
існувати остання велика імперія західного світу — Португальська). Усього за
цей час виникло понад 100 нових суверенних країн, які поповнили список
країн, що розвиваються; б) багатополюсний розвиток людства, який не
зводився лише до протистояння двох систем. Серед розвинених
капіталістичних країн з’явився третій центр сили — Японія, що вийшла на
друге місце у світовій економіці, у Західній Європі відновилась економічна
могутність ФРН, Великобританія ж поступилася місцем Франції та Італії. У
«соціалістичному таборі» після 1960-х рр. з’явилося два полюси — СРСР і
Китай, кожен із своєю сферою впливу серед соціалістичних країн і країн, що
розвиваються. Серед останніх намітилися свої «центри сили» — «ключові
країни» (Індія, Бразилія, Мексика), «нафтодоларові» країни Перської затоки,
«нові індустріальні країни» Далекого Сходу (насамперед, т. з. «чотири
дракони»). Наприкінці 1989 р. у світі існувало 170 незалежних держав.
5.3. Сучасний період.
У другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр. у Східній Європі відбулися
суспільно-політичні зміни, результатом яких стало: повне припинення
«холодної війни» між Сходом і Заходом, зняття «залізної завіси» (об’єднання
у жовтні 1990 р. Німеччини), самоліквідація соціалістичної системи та її
організаційних структур (ОВД, РЕВ), наростання відцентрових тенденцій у
СРСР і його розпуск наприкінці 1991 р. У 1991–1992 рр. розпалася також
Югославія (цей процес супроводжувався кривавими воєнними діями), а в
1993 р. мирно «розлучилися» Чехія і Словаччина. Отже, менш як за півтора
року на місці 3-х соціалістичних країн виникло 22 нові незалежні держави і
серед них, 176-ою за порядком у світі, — Україна. Майже всі
постсоціалістичні країни Східної Європи і колишнього СРСР задекларували
поступовий перехід від тоталітаризму до демократії в політичній сфері і від
централізовано планового господарства до ринкового — в економічній.
На сучасному етапі завершується демонтаж залишків колишньої
колоніальної системи, про що свідчить: а) здобуття незалежності колоніями
(Намібія, Мікронезія, Маршалові острови, Палау); б) відновлення
суверенітету Китаю над Сянганом (з 1 липня 1997 р.) і Аоминем (з 20 грудня
1999 р.); в) надання державами-метрополіями своїм «заморським
територіям» і володінням внутрішнього самоврядування і широкої автономії;
г) проведення референдумів у володіннях щодо їх подальшого політичного
статусу (так, населення о. Аруба, що в складі Антильських островів,
висловилось за незалежне від Нідерландів державне існування, тоді як
Пуерто-Ріко зберегло статус «держави, що вільно приєдналася до США»). У
світі залишилося приблизно 35 володінь і залежних територій. Незалежними
в даний час є 192 держави (включаючи Тайвань, що формально вважається
провінцією Китайської Народної Республіки, а фактично існує як окрема
держава під назвою «Китайська Республіка»). «Наймолодшими» із
незалежних держав є Ерітрея (з 1993 р.) і Палау (з 1994 р.).
У наш час у вирішенні міжнародних питань велике значення відіграють
міждержавні політичні організації глобального і регіонального рівнів: ООН
(189 держав-учасниць), Організація з питань безпеки і співробітництва в
Європі (ОБСЄ), Організація Американських Держав (ОАД), Організація
Африканської Єдності (ОАЄ), Організація Північноатлантичного договору
(НАТО) та ін..

Тема: Міжнародні організації: сутність і типологія

План
1. Міжнародні організації: сутність і типологія
2. Глобальні проблеми сучасної цивілізації та шляхи їх вирішення
3. Міжнародний тероризм

Як відомо, вчені-ідеалісти вважають, що найкращою гарантією встановлення

миру та налагодження співробітництва у міжнародних відносинах є
поширення спільних норм — правових, політичних та моральних.
Інститутами, в середовищі яких розробляються ці правила, є міжнародні
організації.
Міжнародні організації виникли в середині XIX століття і до його кінця ці
інститути набули статусу важливих центрів міжнародного життя. Першими
діючими міжнародними організаціями були організації неполітичного
характеру: Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий
союз (1874).
Першу політичну постійно діючу міжнародну організацію — Лігу Націй —
було створено у 1919 році. її статут, розроблений на Паризькій мирній
конференції, став компонентом Версальського мирного договору (1919), який
підбивав підсумки Першої світової війни. Основною метою Ліги Націй, що
офіційно діяла до 1946 року, було підтримання міжнародного миру та
безпеки.
Масове виникнення міжнародних організацій розпочалося після Другої
світової війни. Що пояснювалося прагненням націй встановити нову систему
колективної безпеки, спрямовувати розвиток світової економіки і, зокрема,
транснаціональних корпорацій, шукати шляхи міждержавної інтеграції.
Теоретики-міжнародники і багато політичних діячів вважали, що саме
міжнародні організації зможуть виконувати функції так званого
"всесвітнього уряду", ідея якого була розроблена Іммануїлом Кантом.
На кінець XX століття у світі існувало близько чотирьох тисяч міжнародних
організацій, з яких більшість були міждержавними чи міжурядовими
(створеними державами чи їх урядами).
Саме міждержавні (міжурядові) організації є суб'єктами міжнародного
публічного права, оскільки:
1) мають членство суверенних держав, які представлені урядами;
2) утворені на основі установчого міжнародного договору та інших
документів установчого характеру;
3) дотримуються рівності суверенітетів країн-учасниць. Як правило,
створення міждержавної (міжурядової) міжнародної організації відбувається
в декілька етапів:
1) ініціатива однієї чи більше держав;
2) підготовка та узгодження установчих документів; 8) проведення
установчої конференції;
4) скликання керівних органів організації;
5) формування постійно діючих органів;
6) фіксована дата початку діяльності.
Міжнародна організація припиняє діяльність як результат узгодженого
колективного волевиявлення членів організації.
Існує багато критеріїв класифікації міжнародних організацій. Зокрема, за
критерієм компетенції міжнародні організації поділяють на:
1) загальної компетенції, тобто такі, що охоплюють різні сфери
співробітництва;
2) спеціальної компетенції—спрямовані на співробітництво держав у певній
сфері.
За критерієм можливості приєднання нових членів, міжнародні організації
поділяються на:
1) відкриті — вступ до такої організації здійснюється одностороннім
рішенням держави про приєднання до відповідного міжнародного
установчого договору;
2) напіввідкриті — рішення про вступ приймається більшістю голосів інших
країн-учасниць;
3) закриті — прийняття нових держав-учасниць може бути здійсненим лише
шляхом згоди всіх держав—членів міжнародної організації.
За характером повноважень виділяємо міжнародні організації:
1) класичні міждержавні (міжурядові), в яких кожна дер-жава-член зберігає
всю повноту власного суверенітету;
2) наднаціональні, в яких держава добровільно делегує частину своїх
суверенних прав міжнародній організації.
Найбільш популярною є класифікація міжнародних організацій за
географічним колом учасників. За цим критерієм організації поділяють на:
1) глобальні, тобто відкриті для участі всіх держав світу;
2) регіональні — відкриті для участі держав певної частини світу;
3) субрегіональні, що охоплюють держави частини регіону.
До глобальних міжнародних організацій відносимо Світовий банк,
Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітню торговельну організацію
(ВТО) та інші.

Міжнародні організації світу

У сучасному світі, де жодні природні кордони не є перешкодою для

спілкування між народами і самоізоляція будь-якої країни вочевидь є для неї
шкідливою, важливе місце посідають різні форми міжнародного
співробітництва. Однією з таких форм є міжнародні організації - об'єднання
держав або національних громад, у тому числі неурядового характеру, для
досягнення загальних цілей у політиці, економіці, соціальній сфері, науці,
культурі тощо. Міжнародна організація створюється на підставі угоди її
учасників. При цьому діяльність кожної міжнародної організації
регламентується її статутом.
Існують загальнополітичні і спеціальні міжнародні організації.

Загальнополітичні міжнародні організації. Організація Об'єднаних Націй

(ООН) — це унікальна організація незалежних країн, які об'єдналися в ім'я
загального миру і соціального прогресу. Офіційною датою народження
Організації є 24 жовтня 1945 року, а її засновниками вважається 51 країна, у
тому числі й Україна. На кінець 2008 р. кількість країн-членів ООН досягла
192.
Організація Об'єднаних Націй не є світовим урядом і не встановлює закони.
Вона надає можливості для врегулювання міжнародних конфліктів і
вироблення стратегій з питань, які стосуються кожного з нас. ООН
переслідує чотири головні цілі: підтримка миру та безпеки на планеті;
розвиток дружніх стосунків між країнами; співпраця у вирішенні
міжнародних проблем і забезпеченні поваги прав людини; узгодження дій
різних країн. Заради досягнення цих цілей співробітничають десятки
родинних організацій, які разом утворюють систему ООН.
Головними органами ООН, про які ми ледь не щодня чуємо в передачах
інформаційних агентств і читаємо на сторінках газет і журналів, є Генеральна
Асамблея і Рада Безпеки. До інших провідних органів цієї міжнародної
організації належать Секретаріат, Міжнародний суд, Рада опіки, Економічна і
соціальна Рада.
Штаб-квартира ООН розташована в Нью-Йорку (США). У 1945 р. Україна,
перебуваючи у складі СРСР, стала однією з країн-засновниць ООН. Тепер
наша держава — член кількох спеціалізованих міжнародних організацій
ООН.
На засіданнях Генеральної Асамблеї, де присутні делегації від усіх країн —
членів ООН, постійно обговорюються найактуальніші проблеми світової
політики, відпрацьовуються й ухвалюються рекомендації щодо їх вирішення.
Кожна країна, незалежно від її площі, кількості населення, економічної та
військової могутності, має один голос.
Рада Безпеки несе відповідальність за підтримання міжнародного миру і
безпеки. її рішенням повинні підкорятися всі члени ООН. Рада Безпеки
складається з 15 країн-членів, третина з яких є постійними (США,
Великобританія, Франція, Китай і Росія). Інші десять країн-членів
обираються на певний термін у певній послідовності.
У різних країнах працюють 16 спеціалізованих установ ООН.
ООН допомагає біженцям і голодуючим. Установи ООН з надзвичайної
допомоги надають допомогу більш як 23 млн біженців і перемішених осіб,
забезпечуючи їхній захист. Всесвітня продовольча програма - провідна
організація ООН, що відповідає за продовольчу допомогу, відправляє понад
5 млн тонн продовольства на рік, забезпечуючи продуктами харчування
приблизно 113 млн осіб у 80 країнах світу.

Рада Європи (РЄ) - найдавніша в Європі міжнародна політична організація,

створена 1949 р.. Органи РЄ перебувають у французькому місті Страсбурзі,
на кордоні Франції і Німеччини, як символ примирення двох країн.
Основною метою РЄ є розбудова єдиної Європи, що ґрунтується на
принципах свободи, демократії, захисту прав людини і верховенства закону.
Діяльність її спрямована насамперед на забезпечення і захист прав людини,
чи то цивільних, політичних, економічних, соціальних або культурних прав.
Отже, діяльність РЄ охоплює всі сфери життя людини. Проте економічними і
військово-політичними питаннями ця організація не опікується. З 1995 р.
Україна також є членом Ради Європи, що нині об'єднує 46 держав.
Одним із найзначніших досягнень Ради Європи є розробка та прийняття
Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Конвенція встановлює невід'ємні права і свободи для кожного і зобов'язує
держави гарантувати ці права кожній людині. Головна відмінність Конвенції
від інших міжнародних договорів у галузі прав людини - існування
механізму захисту зазначених прав. Ним є Європейський суд з прав людини,
що розглядає індивідуальні скарги про порушення Конвенції.
Раду Європи не слід плутати з Європейською Радою: це абсолютно різні
організації. Європейська Рада є найвищим політичним органом
Європейського Союзу, що складається з глав держав та урядів країн-членів
ЄС і їхніх заступників - міністрів закордонних справ.

Європейський парламент, що є одним з органів Європейського Союзу,

обирають прямим загальним голосуванням терміном на п'ять років. Подібно
до законодавчого органу окремої держави депутати Європарламенту
утворюють окремі фракції. Щоправда, тут такі фракції є представниками
міжнародних партійних об'єднань. Місця в Європарламенті розподілені між
країнами-членами відповідно до чисельності населення.
Щомісячно сесії Європейського парламенту відбуваються в Страсбурзі,
надзвичайні засідання - у Брюсселі, де працюють комітети Європейського
парламенту, а секретаріат - у Люксембурзі.
Європейський парламент і Рада Європи мають рівні повноваження. Проте
Європейський парламент виконує здебільшого консультативні функції. Він
не має права вносити власні законопроекти. Водночас разом з Радою Європи
бере участь у законодавчому процесі через численні процедури: спільного
ухвалення рішень, співпраці, узгодження тощо. До того ж Європейський
парламент разом з Радою Європи ухвалює річний бюджет і контролює його
виконання. Повноваження Європейського парламенту постійно
розширюються, проте вони все ще менші, ніж у національних законодавчих
органів більшості держав.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) - міждержавне об'єднання

більшості колишніх республік Радянського Союзу. Офіційне місце
перебування органів СНД - Мінськ. Це об'єднання було утворене наприкінці
1991 р. Білоруссю, Росією та Україною, коли представники цих трьох
республік СРСР визнали неможливість подальшого існування через глибоку
політичну кризу єдиної держави - СРСР. Однак, зважаючи на історичну
спільність народів, заявили про прагнення розвивати співробітництво в
політичній, економічній, культурній та інших сферах на основі взаємного
визнання і поваги державного суверенітету.
Незабаром кількість членів СНД зросла до дванадцяти (колишніх республік
СРСР). Однак ідеї, закладені в основу діяльності цієї організації, не були
реалізовані повною мірою. Через суттєві розбіжності між окремими
державами-учасницями всередині СНД мали місце і нині тривають процеси
подальшого розходження. Керуючись правом будь-якої держави вийти з
організації у будь-який час і на власний розсуд, про такі наміри в 2008 р.
заявила Грузія. Україна входить до СНД на правах асоційованого члена.
Функціонує політичне й економічне об'єднання країн Південно-Східної Азії
(АСЕАН). Канада, США і Мексика підписали Північноамериканський
договір про вільну торгівлю (НАФТА). У Південній Америці виникло
об'єднання Південноамериканський спільний ринок (МБРКОСУР) у складі
Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю. Африка теж має власне
інтеграційне угруповання — Організацію Африканської Єдності (ОАЄ). До
неї офіційно входять усі 54 держави цього континенту.

Спеціальні міжнародні організації. Одна з найвідоміших і найвпливовіших

організацій такого характеру - це Європейський Союз (СС). Він був
утворений 1993 р. і нині налічує 27 країн.
ЄС є унікальним міжнародним утворенням, яке поєднує ознаки міжнародної
організації і держави. Союз має повноваження на участь у міжнародних
відносинах і відіграє в них велику роль. Країни ЄС зобов'язалися проводити
спільний курс у сфері зовнішньої політики і безпеки, основних напрямів
внутрішньої економічної політики, координувати політику в питаннях
охорони довкілля, боротьби зі злочинністю та ін.
Головною метою Європейського Союзу є створення "Європи без кордонів",
де було б усунено всі перешкоди на шляху вільного пересування людей,
капіталу, товарів і послуг. З 1999 р. (у готівкових розрахунках з 2002 р.)
введена єдина валюта - євро (за винятком Великої Британії і Данії). Отже, це
одночасно політичний, економічний і валютний союз.
1 березня 1998 р. набула чинності Угода про партнерство та співробітництво
між ЄС та Україною. ЗО грудня 2005 р. набуло чинності рішення ЄС надати
Україні статус країни з ринковою економікою. На сьогодні розширений ЄС є
найбільшим зовнішньоторговельним партнером України.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО). На сьогодні вона є

найкраще організованою та дієвою міжурядовою міжнародною організацією
у сфері оборони, безпеки та політики. Договір, що ознаменував утворення
НАТО, був укладений 1949 р. десятьма європейськими та двома
північноамериканськими незалежними країнами, які взяли на себе
зобов'язання щодо забезпечення взаємної оборони. Нині членами НАТО є 28
країн. Штаб-квартира НАТО перебуває в Брюсселі.
На початку XXI ст. перед НАТО постав цілий комплекс стратегічних цілей і
завдань, які докорінно відрізняються від колишніх, зокрема подолання
наслідків поділу Європи за часів "холодної війни", зміцнення демократії в
країнах Центральної та Східної Європи. Йдеться про боротьбу зі зброєю
масового знищення і тероризмом. Головною метою НАТО є захист свободи і
безпеки всіх її членів політичними й військовими засобами відповідно до
Статуту ООН.
Нині діяльність НАТО, яка здійснює політику "відкритих дверей", дедалі
розширюється. Вона охоплює співпрацю і з державами, які не входять до
складу цієї організації, у тому числі й з Україною.
Починаючи з 1994 р. наша держава бере активну участь у програмі
"Партнерство заради миру" (ПЗМ), в рамках якої українські військові були
залучені до кількох десятків спільних із країнами-членами і партнерами
НАТО миротворчих навчань як на території нашої країни, так і за
кордоном.У своїх взаємовідносинах з НАТО Україна подолала шлях від
Хартії про особливе партнерство (1997 р.) через План дій (2002 р.) до
Інтенсифікованого діалогу з НАТО щодо питань набуття членства і
відповідних реформ. Процес Інтенсифікованого діалогу пропонується
країнам, що висловили зацікавленість стати членами НАТО, і є першим
етапом офіційного процесу підготовки країн до членства в НАТО. У серпні
2009 р. Президент України затвердив першу Річну національну програму на
2009 р. з підготовки України до набуття членства в НАТО. Тоді ж було
підписано Декларацію про доповнення Хартії про особливе партнерство між
Україною та НАТО.

Зменшення голоду та жебрацтва було назване на спеціальній сесії

Генеральної Асамблеї ООН в 2000 р. однією з восьми цілей поточного
тисячоліття. З огляду на це, особливу роль посідає Продовольча і
сільськогосподарська організація Об'єднаних Націй (ФАО). Це є міжурядова
міжнародна організація, спеціалізована установа ООН. Вона була заснована
1945 р. із штаб-квартирою в Римі. Головними цілями ФАО є збір, вивчення і
поширення інформації з питань харчування, продовольства, сільського
господарства, сприяння поліпшенню виробництва і збуту продовольства та
ін. З метою запобігання загостренню проблеми голоду на планеті ФАО
намагається передбачити надзвичайні ситуації у сфері продовольства. За
допомогою знімків із супутників, польових досліджень та офіційних даних
про врожайність і запаси продовольства співробітники ФАО контролюють
попит і пропозицію щодо продовольчих продуктів на світовому ринку. У разі
настання надзвичайних ситуацій ФАО допомагає сільським мешканцям
відновити виробництво продуктів харчування.

Серед міжурядових міжнародних організацій досить відомою у світі є

Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).
Це спеціалізована установа ООН, яка нині об'єднує 192 країни. Вона виникла
1945 р., штаб-квартира перебуває в Парижі. ЮНЕСКО здійснює дослідження
в галузі освіти, науки і культури, сприяє просуванню, передачі та обміну
знаннями, здійснює обмін спеціалізованою інформацією тощо. Однак
завдання цієї організації не обмежуються публікацією наукових відкриттів.
Розвиваючи співпрацю між державами в галузі освіти, науки і культури,
ЮНЕСКО прагне до досягнення вищої мети - забезпечення миру і
міжнародної безпеки, дотримання прав людини, взаємної пошани людей і
народів.
До 2008 р. ООН включила до свого списку об'єктів світової спадщини понад
850 культурних, природних та природно-культурних об'єктів. З огляду на
велику цінність цих пам'яток для всіх людей, їх вважають загальним
надбанням людства. ЮНЕСКО допомогла захистити багато таких пам'яток у
понад 80 країнах світу.

Тема:Взаємодія суспільства та природи.

1.Географічне середовище як сфера взаємодії суспільства і природи.

2.Світові природні ресурси.
3.Ресурсозабезпеченість.
4.Природокористування: раціональне і нераціональне.
5. Географія світових мінеральних ресурсів .
.Відтворення населення.
6. Демографічні процеси і демографічна політика.
А)міграційні процеси і міграційна політика держав.
Б)причини та проблеми зовнішніх міграційних потоків.
В)мовний і етнічний склад населення.
Г)найпоширеніші мовні сім'ї і групи
Перша стадія взаємодії суспільства та природи тривала близько 2-3 млн.
років від появи на Землі перших людей примітивного виду Homo habilis до
виникнення близько 40 тис. років тому сучасного людського виду Homo
sapiens (людина розумна), тобто до початку пізньопалеолітичної доби. В цей
час взаємодія людини з природою обмежувалась біологічним обміном
речовин.

У людини, що є біосоціальною істотою, ще переважала її біологічна

сутність. Нечисленні первісні стада людей, озброєні недосконалими
кам'яними знаряддями, органічно "вписувались" як складові елементи у
природні екосистеми, не порушуючи своєю діяльністю їхньої динамічної
рівноваги. Через це можна вважати, що на цій стадії людське суспільство та
біосфера у сукупності являли собою функціонально незамкнену глобальну
соціоекосистему, в якій слабкі антропогенні впливи не могли викликати
помітних змін у навколишньому середовищі.

На другій стадії взаємодії суспільства та природи, що тривала близько 40

тис. років від початку пізнього палеоліту і до кінця другої світової війни,
тобто до середини XX ст., людство вже відчутно впливало на навколишнє
середовище, причому антропогенний тиск на природу неухильно зростав
разом із розвитком людського суспільства, з удосконаленням виробничих
відносин та знарядь праці.

Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин,

викликала деградацію природних екосистем на значних площах, але ще не
порушила природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на нашій
планеті, тобто динамічної рівноваги біосфери. Негативні дії людей почали
викликати зворотну реакцію природи (уповільнену і не завжди адекватну),
що створювало певні напруження у взаємовідносинах між людським
суспільством і навколишнім середовищем. Отже, можна вважати, що на
даній стадії глобальна соціоекосистема стала частково функціонально
замкненою.

С. М. Стойко виділяє у цій стадії три етапи:

 примітивний, протягом якого людина впливала на природне середовище

полюванням та рибальством;
 агрокультурний, коли основними засобами антропогенного впливу на
природу були скотарство та землеробство;
 машинно-індустріальний, в якому провідним фактором руйнування
навколишнього середовища стало промислове виробництво.
 У пізньому палеоліті, що тривав близько 30 тис. років, люди, що
належали до сучасного виду Homo sapiens, досягли вже значного
 суспільного розвитку, об'єднувались у великі племена, вільно
користувалися вогнем, виготовляли досконалі кам'яні знаряддя та
зброю. Мисливство для них було провідною галуззю господарства, а
такі великі тварини, як мамонти, волохаті носороги, велетенські олені,
первісні зубри та коні, основними продуктами харчування. Полювання
на цих великих тварин забезпечувало давніх людей м'ясом, жиром,
сухожиллями, кістковим мозком. Найбільші кістки використовувались
для побудови жител та святилищ, а шкури – для накривання жител і
виготовлення одягу.

Для полювання на стадних тварин широко застосовувався загінний спосіб,

коли великі стада оточували і заганяли на високі кручі, з яких тварини
падали і масово гинули, розбиваючись на смерть. Це поступово призвело до
різкого скорочення чисельності багатьох з названих тварин, а згодом - до
їхнього повного вимирання.

Знахідки з кісток мамонтів по всьому ареалу поширення їх, в тому числі й в

Україні, засвідчують величезні масштаби винищення цих тварин. На думку
українського палеонтолога К. А. Татари-нова, знищення стада мамонтів у 80
особин (стоянка Пушкарі) рівнозначне знищенню поголів'я 7-8 пар цих
тварин за ціле століття.

На палеолітичних стоянках Середнього Придністров'я (Вороновиця І,

Молодово V, Кормань IV, Бабин І) загальна чисельність знайдених решток
мамонтів перевищує 300, що рівнозначно винищенню поколінь 28-32 пар
цих тварин за століття. Якщо припустити, що на території України та
деяких інших регіонів європейського континенту на кожні 5 км існував у
середньому один мамонт, то при оптимальній насиченості цим видом
лісової та лісостепової зон їхня загальна чисельність могла коливатися в
межах півмільйона особин. Палеолітичні мисливці могли винищити це
поголів'я всього за одне тисячоліття.

Про великий вплив людей кам'яної доби на навколишнє середовище

свідчать, крім археологічних та палеонтологічних, також історичні дані.
Наприклад, аборигени Тасманії, які вимерли до кінця XIX ст. і яких
європейці застали ще на стадії пізнього палеоліту, систематично
випалювали рослинність на величезних просторах острова з метою
створення кращих умов для життя і мисливства.

Екологічний ефект цих пожеж, що нерідко перманентне тривали

тисячоліттями, був надзвичайно великим: змінювався характер
мікроклімату, рослинності та ґрунтового покриву, вологі ліси поступалися
чагарникам і саванам. Вогонь вивільнював з-під лісових хащ цілі регіони,
що створювало значну перевагу первісному мисливцю, разом з тим
порушуючи фауну і флору, посилюючи ерозійні процеси. Аналогічно
тасманійцям вели себе й аборигени Австралії, діяльність яких також
зумовила часткове зникнення лісів та інші негативні наслідки.

Зі зникненням великих травоїдних тварин і обмеженням масового

полювання на них первісним людям доводилося шукати нові джерела
існування, змінювати спосіб життя, що склався за доби пізнього палеоліту.
Люди змушені були знову повернутися переважно до збиральництва,
рибальства та полювання на дрібних тварин. Відповідно змінилися і кам'яні
знаряддя.

Давня кам'яна доба (палеоліт) близько 10-12 тис. років тому перейшла у
середню кам'яну добу - мезоліт, але їжі для людей, чисельність яких на цей
час значно зросла, вже не вистачало. Довелось шукати якісно нові шляхи
здобуття продуктів харчування. Люди змушені були зайнятися скотарством
та землеробством. Близько 8 тис. років до н. е. почалася нова кам'яна доба -
неоліт.

Розвиток скотарства і землеробства, виникнення давніх цивілізацій

спричинили нове загострення протиріч між суспільством та природою.
Масові вирубки і випалювання лісів, нерегульований випас худоби, а
особливо кіз у гірських місцевостях, розорювання земель зі слабким
ґрунтово-рослинним покривом у посушливих зонах - все це призвело до
опустелювання величезних територій у Північній Африці, Аравійському
півострові, Малій та Середній Азії, Європейському Середземномор'ї.
Наприклад, знамениті ліванські кедри, що колись були джерелом цінної
деревини для фінікійських кораблів, палаців Ахеменідів та храмів
Єрусалима, залишились тільки на прапорах Лівану.

Антропогенний вплив на природу значно посилився з початком широкого

використання людством металів. Як свідчать археологічні та історичні дані,
найдавнішими металами, відомими людям, були самородні мідь, золото та
срібло.

При розкопках стародавнього міста Чатал-Гуюк у південній частині

Анатолії (Туреччина) в шарах, що датуються кінцем VII тисячоліття до н. е.,
знайдено багато мідних речей і навіть шматків шлаку, що свідчить про
виплавку міді. Наприкінці неоліту в Шумері, Єгипті, індії, Китаї розпочався
також видобуток золота і срібла. Найдавніші золоті прикраси, знайдені в
Єгипті, датуються 4,5 тисячоліттям до н. е. Спочатку срібло цінувалося
навіть більше за золото.

У першому тисячолітті до н. е. срібло видобували в Стародавній Греції на

південь від Афін на великих свинцево-срібних рудниках півострова
Лавріон, відтак на території сучасних Іспанії, Швеції, а в середні віки, коли
було відкрито багато родовищ срібла у Центральній Європі, його почали
навіть називати "німецьким металом". До XVI ст. Німеччина була головним
постачальником срібла в Європі. Наприклад, у Фрайбурзькому гірничому
окрузі Саксонії розроблялось більше тисячі промислових жил срібла, якого
тут за 700 років було видобуто 5,2 млн.

У третьому тисячолітті до нашої ери почався бронзовий вік, а у; другому

тис. до н. е. - залізний. Жоден з металів так потужно не стимулював
розвиток виробництва, як залізо. Основним металом на планеті залишилось
залізо й в середні віки.

У часи середньовіччя відбувався подальший розвиток різних ви-дір

сільськогосподарської діяльності, яка здійснювалась за рахунок
екстенсивних методів - підсічно-вогневої системи, розорювання нових
земель, що створювало основу локальних і регіональних соціоекологічних
протиріч на майбутнє.

Активна вирубка лісів, освоєння нових угідь без урахування наслідків мали
місце в даний період в ряді районів Європи та Азії. Лісова зона в Західній
Європі в цей час практично зникає, різко скорочується площа, зайнята
лісами, у Центральній та Східній Європі, змінюються ґрунти, дикі тварини
витісняються з місць їх постійного проживання. Вплив на природу
видобутку корисних копалин, ремесел, урбанізації був не таким значним,
але постійно зростав.

Починаючи з XVI ст., розвиток капіталістичних відносин у суспільстві,

винахід парової машини та інтенсивний розвиток промисловості зумовили
початок нового машинно-індустріального етапу другої стадії взаємодії
людського суспільства та природи на нашій планеті. Засноване на капіталі
виробництво долало обожнювання природи, традиційне, замкнуте у певних
межах феодальної формації задоволення існуючих суспільних потреб.
Молодий капіталізм розвивав потужну індустрію, підкорював природні
ресурси вузькому практицизму.

Ідеологія молодого капіталізму з притаманною йому ідеєю соціально-

економічної конкуренції поширилась і на взаємостосунки з природою. У
XVIII - XIX ст. людство закономірно вийшло на чергову промислову
революцію, що було, по суті, другим за значимістю явищем (після переходу
до відтворювального типу господарства) в історії взаємодії суспільства і
природи.

Основним фактором впливу на природу стає промислове виробництво як

якісно вища форма трудової діяльності, яке у великій мірі не лише
розширило можливості соціалізації природи, підняло на новий ступінь
виробничі можливості праці, а й зумовило панування товарно-грошових
відносин, для яких потрібні як нові джерела сировини, так і ринки
реалізації.
Більшість регіонів світу в другій половині XVIII - XIX ст. спочатку стають
сировинними колоніями промислове розвинутих країн, а відтак починається
спеціалізація на видобуванні, виробництві та вирощуванні саме того, що
потребує світовий ринок. Яскраві приклади грабіжницького використання
природи дає історія освоєння Північної Америки XVIII - XIX ст.
Американський дослідник Р. Парсон писав, що "рух колоністів на Захід
супроводжувався таким колосальним винищенням природних ресурсів,
яким колосальним був сам рух".

Після відкриття Рурського кам'яновугільного басейну і початку

виплавлення коксу в 1849 р. почався перехід на мінеральне паливо у
металургії, що значно прискорило видобуток та переробку залізної руди.
Цьому сприяло й те, що із залізних руд згодом почали виплавляти інші
кольорові метали - нікель, кобальт, мідь, марганець тощо. Різко почав
зростати видобуток залізної руди на планеті - від кількох тисяч тонн у 1800
р. до 7 млн. тонн у 1900 р. Особливо активізувався негативний
антропогенний вплив на природу після застосування парової машини на
морському та залізничному транспорті і винаходу двигунів внутрішнього
згоряння.

Господарська діяльність почала завдавати щораз більшої шкоди надрам,

рослинному й тваринному світу, ґрунтам, поверхневим та підземним водам,
повітрю, але все ще не порушила динамічної рівноваги всієї біосфери.

Третя стадія взаємодії суспільства та природи почалася в. середині XX ст.

після закінчення другої світової війни, яка стимулювала різкий стрибок у
розпитку науки і техніки, започаткувавши нову науково-технічну
революцію.

За визначенням В. і. Вернадського, людина стала найбільш могутньою

геологічною силою на нашій планеті, людська діяльність почала
перевищувати масштаби найпотужніших стихійних явищ. На жаль, ця
могутність людства майже не спрямовувалась на окультурення та
вдосконалення природи, створення на Землі ноосфери - сфери розуму, про
що мріяв В. І. Вернадський.

Навпаки, нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена

здобутками науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження і
вичерпання природних ресурсів, пошкодження регенераційних механізмів
біосфери, деформації складеного протягом багатьох мільйонів років
природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті,
порушення динамічної рівноваги глобальної земної соціоекосистеми.
Внаслідок цього почалося прогресуюче руйнування біосфери Землі, що
загрожує стати незворотним і призвести у найближчому майбутньому до
такого ступеня деградації навколишнього середовища, що воно стане
непридатним для подальшого існування людей.

У наш час речовинно-енергетичний обмін між суспільством та природою

досяг таких величезних масштабів, всі природні та соціально-економічні
компоненти глобальної соціоекосистеми виявились настільки
взаємопов'язаними, що будь-який, навіть порівняно незначний
антропогенний вплив на той чи інший природний компонент охоплює всю
соціоекосистему в цілому і викликає непередбачені, часто далекосяжні
негативні наслідки.

Отже, на третій сучасній стадії взаємодії суспільства та природи глобальна

земна соціоекосистєма стала функціонально замкненою. Вона втратила
здатність до природної саморегуляції. Головним її регулятором тепер
повинно стати людське суспільство, і від того, як воно буде виконувати ці
функції, залежить його власне майбутнє.

Сучасний стан навколишнього середовища і прогнози глобальної

соцюекологічної ситуації спонукали учасників 38-ї сесії Генеральної
Асамблеї ООН восени 1983 р. створити Міжнародну комісію по
навколишньому середовищу та розвитку, покликану аналізувати його в
контексті глобальних перспектив.

На основі оцінок авторитетних експертів у 1987 р. ця комісія підготувала

перше фундаментальне дослідження "Наше спільне майбутнє". На
сучасному рівні об'єктивних знань у ньому відображено розуміння світовим
співтовариством гостроти соціоекологічної проблематики, необхідність
глобальної переорієнтації суспільно-політичного, економічного, економіко-
технологічного та культурного розвитку, здійснення для цього відповідних
національних і загальнопланетарних проектів.

Головними факторами, що призвели до сучасної кризової соціоекологічної

ситуації, є демографічний вибух, урбанізація, індустріалізація та хімізація
народного господарства. Незважаючи на те, і що в багатьох розвинутих
країнах народжуваність в останні роки відчутно загальмувалась, кількість
народонаселення Земної кулі і за останні роки зросла більше ніж у 2 рази,
досягла 6 млрд. осіб і продовжує різко зростати. Більшість цього населення
зосереджується у великих містах.

Кількість людей, зайнятих у сільському господарстві, щороку зменшується.

Прогодувати величезні маси міських жителів стає щораз важче, що
викликає необхідність застосування хімічних методів спрямованих на
полегшення обробітку земель і підвищення родючості
сільськогосподарських культур.
Обсяг промислової продукції в усьому світі кожних 10 років збільшується
тепер приблизно вдвічі. Якщо за весь період цивілізації людство
використало 80-85 млрд. т палива, то половина цього обсягу припадає на
останні 25-30 років. Це пов'язано з тим, що у другій половині XX ст. значно
змінився паливно-енергетичний баланс на планеті. Питома вага нафти у
ньому становить 44%, природного газу - 18, вугілля - 35%.

За оцінкою експертів, запасів органічного палива - вугілля, нафти і газу на

рівні прогнозованого його споживання у 2000 р., - вистачить людству ще на
150 років. Максимальний видобуток нафти на планеті очікується у 90-х
роках XX ст., а до 2035 р. 90% всіх відомих світових запасів нафти і газу
буде повністю вичерпано.

Внаслідок індустріалізації Землі та розвитку транспортних засобів різко

погіршилась якість атмосферного повітря. Щорічно промислові
підприємства викидають приблизно 145 млн. т оксиду сірки (IV), 250 млн. т
пилу, близько 1 млн. т сполук свинцю, десятки тисяч тонн фтористих та
хлористих сполук, а було величезного поширення явище кислотних дощів.
Вихлопні гази автотранспорту та викиди промислових підприємств
утворили над багатьма містами постійні отруйні газові хмари, що дуже
шкідливо відбивається на здоров'ї людей.

Зараз спалюють щороку близько 2 млрд. т вугілля. Цей процес

супроводжується викиданням в атмосферу мільярдів тонн вуглекислого газу
та інших речовин. Наземні рослини та фітопланктон океанів вже не
встигають засвоювати таку кількість вуглекислоти. В атмосфері планети
швидко накопичуються вуглекислий газ (близько 0,4% на рік) та інші
шкідливі гази - метан, оксиди сірки, азоту, фтористо-хлористі вуглеводневі
сполуки (3% на рік). За період з 1860 р. по 1985 р., за підрахунками
дослідників, в результаті спалювання органічного палива в атмосферу
потрапило 165 млрд. т вуглекислого газу, його вміст у ній зріс на ЗО%,
причому лише за 1959 - 1985 рр. - на 9%.

При сучасних темпах спалювання органічного палива очікується, що в 2010

р. щорічні викиди вуглекислого газу досягнуть більше 10 млрд. т. Зараз
вміст вуглекислого газу в атмосфері Землі вже досягає 2300 млрд. т і
передбачають, що до 2000 р. він збільшиться майже вдвічі. Якщо цей
процес буде тривати, постане загроза виникнення на Землі "парникового
ефекту", при якому атмосфера буде безперервно нагріватися. Одночасно із
збільшенням вуглекислоти падає вміст у атмосфері кисню, відтворення
якого не встигає за споживанням.

Швидко зменшуються на Землі запаси питної води. Кількість води, що

забирається з річок для промисловості, зрошення та по-збутових потреб,
становить вже 20% поверхневого стоку. У промислово розвинутих країнах
практично весь стік води проходить через промпідприємства, зрошувальні
системи, водопровід та каналізацію. Забруднення охопило навіть акваторії
Світового океану. Порівняно недавно (у 1947 р.) Тур Хейєрдал під час своєї
першої подорожі на "Кон-Тіки" захоплювався чистотою Тихого океану.

Нині Світовий океан перетворився на гігантський відстійник багатьох видів

відходів сучасної цивілізації. Величезні площі океанічної поверхні вкриті
плаваючим сміттям та нафтопродуктами, які потрапляють сюди при
очищенні резервуарів, внаслідок аварій танкерів і витоків при розвідуванні
та експлуатації морських нафтопромислів. Нафтова плівка вже вкриває
п'яту частину поверхні Світового океану. Крім того, в нього щорічно
скидають 5 тис. т ртуті, 50 тис. т ДДТ та інші шкідливі сполуки. Все це
знищує біологічні ресурси океану, порушує водно-повітряний обмін
планети та глобальну кліматичну стабільність.

Особливо сильно позначився антропогенний вплив на лісах нашої планети.

За історію людської цивілізації територія лісових масивів на Земній кулі
скоротилася на 60-65%, що призвело до відчутного погіршення
гідрологічного та кліматичного режимів.

Щорічно від вирубок, пожеж та забруднень атмосфери гине 11 млн. га лісів.

За оцінками експертів, лісистість планети за період 50-х - кінця 70-х років
скоротилась у 2 рази - з 50 до 25 млн. км2. Найбільший обсяг втрат
припадає на "зелені легені" нашої планети, які постачають основні об'єми
кисню в атмосферу Землі, найбагатші у біологічному відношенні вологі
тропічні ліси Африки, Південної Америки та Південно-Східної Азії, а також
на сибірську тайгу.

Передбачають, що до 2000 р. в країнах, що розвиваються, у зв'язку із

зростанням попиту на деревину та паливо і потребою розширення площ
сільськогосподарських угідь буде знищено 40% сучасної площі лісів. При
цьому слід мати на увазі, що вологі тропічні ліси, які покривають загалом
менше 10% площі суші, концентрують 40% всього генофонду планети. А
зникнення рослин має особливо важкі екологічні наслідки, адже, як
стверджують спеціалісти, від кожного рослинного виду, як правило,
залежить існування 10-30 видів комах, а інколи й вищих тварин та інших
видів рослин.

Крім знищення місць проживання організмів та шкідливого, ' впливу на них

отруйних викидів промпідприємств і транспорту, (величезної шкоди
органічному світу нашої планети завдають розвиток хімічної промисловості
та хімізація сільського і лісового господарства, зокрема широке
застосування отрутохімікатів для боротьби з шкідниками
сільськогосподарських та лісогосподарських культур і зловживання
мінеральними добривами. Кожного року в ґрунти вноситься понад 500 млн.
т мінеральних добрив і 3 млн. т пестицидів.

С За період 50-х - середини 80-х років обсяги виробництва продукції

органічної хімії на планеті зросли з 7 до 250 млн. т, щорічно на світовий
ринок потрапляє від однієї до двох тисяч видів нової продукції. А всього
людство нині активно використовує близько 80 тис. неприродних хімічних
сполук. Внаслідок цього нині близько 1 млн. видів фауни і флори
знаходиться під загрозою зникнення, 14 тис. людей в різних країнах
щорічно гине від отруєння пестицидами, 700 тис. - захворює внаслідок
вживання забрудненої води і проживання в місцях інтенсивного
забруднення атмосфери.

Кількість населення. Загальна кількість населення світу — 6 млрд 251 млн

осіб (2001 р.). Сучасні політичні та соціально-економічні проблеми
залежать від зростання кількості та розміщення населення на Землі.
Вивченню населення земної кулі приділяється велика увага. Цим питанням
займаються державні органи та наукові установи країн світу. Прискорене
зростання народонаселення в останнє десятиріччя перетворилося на одну із
світових проблем, з якою пов'язано забезпечення населення продуктами
харчування, роботою, житлом, збереження і використаннянавколишнього
середовища. Якщо такі прискорені темпи приросту населення
зберігатимуться, то, за прогнозами спеціалістів, у 2030 р. кількість
населення Землі збільшиться до 10 млрд осіб. У наш час кількість населення
збільшується щороку приблизно на 80-90 млн осіб. Але в різних регіонах
світу цей процес відбувається неоднаково, що пояснюється різним рівнем
відтворення населення.

Типи відтворення населення. Природний рух (відтворення) населення —

процес збереження в часі та просторі конкретно-історичної міри даного
населення. Співвідношення між народжуваністю й смертністю в різних
регіонах світу і країнах неоднакові. На природний приріст населення
впливають багато чинників: соціально-економічний, матеріальний,
культурний, становище жінок у суспільстві, особливості статевої та вікової
структури населення, традиції, звичаї, політика в державі щодо
народонаселення тощо. Розрізняють два типи відтворення населення.

Перший тип відтворення поширюється на країни з розвинутою

економікою — країни Європи, Північної Америки, Австралію і Нову
Зеландію. Для цього типу характерні невисокі та низькі показники
народжуваності й смертності та уповільнені темпи природного приросту
населення, що зумовлено демографічними й соціально-економічними
причинами. Показник смертності — дуже низький, а природний приріст
становить 5-10 осіб на 1000 жйтелів. Частка людей похилого віку —
збільшується, а кількість народжених малюків зменшується. Є країни, в
яких не забезпечується розширене відтворення населення. Вони мають
«нульовий» або низький природний приріст (наприклад, Італія, Велика
Британія, Польща). Є країни з від'ємним природним приростом, де
смертність перевищує народжуваність (наприклад, Україна, Росія, Білорусь,
Угорщина, Німеччина, Болгарія). Як наслідок загальна кількість населення
зменшується, а кількість людей похилого віку збільшується, відбувається
процес «старіння» нації. Демографи називають явище глибокого порушення
відтворення населення, що загрожує самому його існуванню, депопуляцією,
або демографічною кризою.

Другий тип відтворення населення характерний для більшості країн

Африки, Азії, Південної Америки, що розвиваються, з низькими
показниками економічного і соціального розвитку. Там дуже високим є
рівень народжуваності (40-50 осіб на 1000 жителів) і відносно низьким —
рівень смертності. Високий рівень народжуваності в цих країнах
зумовлений соціально-економічними причинами: ранніми шлюбами,
недостатнім рівнем розвитку культури, неосвіченістю переважної частини
населення, релігійними та іншими причинами. Найбільший природний
приріст населення характерний для Малі, Чаду, Судану, Конго, Сирії,
Оману, Пакистану. Народжуваність уцих країнах становить понад 30 осіб
на 1000 жителів.

Демографічна політика. Останнім часом більшість держав зосереджує

свою увагу на управлінні приростом населення, тобто проводить визначену
урядом демографічну політику. Природно, що спрямованість демографічної
політики в різних країнах залежить від характеру проблем у державі в
цілому. В країнах з дуже високим показником приросту населення вона
спрямована на його зменшення. Так, мета влади Китаю — найчисленішої
країни планети — різке зменшення приросту населення. Для цього
вживають адміністративних, економічних та пропагандистських заходів
щодо планування сім'ї. У результаті річний приріст населення знизився з
28% (1968 р.) до 8—10% (1999 р.), тобто став нижчим за середньосвітовий.
Більшість країн Азії — Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка,
Пакистан та інші пішли шляхом Китаю. Але зусилля державних органів
цих країн щодо вимушеного зменшення рівня народжуваності та
планування сім'ї значних результатів покищо не дали. Демографічна
політика більшості європейських та північноамериканських держав
спрямована на заохочування тих, хто бажає мати дітей. Для цього
створюється система державної підтримки багатодітних сімей. Країни Азії,
що розвиваються, впливають на кількість і відтворення населення в світі і
визначають демографічну політику планети. Для стабілізації кількості
населення необхідно цілеспрямовано проводити демографічну політику. Це
сприятиме підвищенню життєвого, культурного рівнів, розвитку науково-
технічного прогресу, стабілізації соціально-економічних відносин між
країнами.

Статевий склад. Незважаючи на те, що на кожні 100 дівчаток

народжуються приблизно 104—107 хлопчиків, статевий склад населення у
країнах світу є різним. Так, у країнах Європи, СНД, Північної Америки
чисельно переважають жінки. У країнах Африки, Латинської
Америки, Австралії та Океанії кількість чоловіків та жінок приблизно є
однаковою. А в країнах Азії, особливо в Китаї та Індії, досить помітно
переважають чоловіки, що пов'язано з проблемним положенням жінки в
суспільстві та сім'ї (ранні шлюби, багатодітність в умовах злиденності й
хвороб).

Віковий склад. Кожному типу відтворення населення відповідає свій тип

вікового складу. Вікова структура населення країн визначається розподілом
населення за віковими групами. Вік є головним критерієм для визначення
економічно активного населення країни, що є складовою трудових ресурсів.
Про ступінь задіяності в суспільному виробництві свідчить показник
кількості економічно активного населення. Загальна кількість економічно
активного населення світу становить понад 2 млрд осіб (в Україні — майже
30 млн осіб). Деякі країни і регіони дуже різняться між собою за цим
показником. Це залежить від рівня соціально-економічного розвитку країни,
ступеня задіяності жінок у виробництві, вікового складу населення.

Розміщення населення. Населення країн світу розміщене досить

нерівномірно: 7% суходолу Землі заселено 70% населення, а 15% суходолу
зовсім не заселено. Середні показники густоти населення в регіонах світу є
різними: в Європі — близько 100 осіб на 1 км2, в Азії — 15, у Північній і
Південній Америці — 21, а в Австралії та Океанії — 3 особи на 1 км 2.
Більшість населення Землі проживає на рівнинах, у місцях, де є сприятливі
умови для розвитку сільського господарства, у великих промислових
містах. Цікаво, що половина людства заселяє 200-кілометрову зону вздовж
узбережжя морів та океанів. На сучасному етапі розвитку суспільства
розміщення населення все більшою мірою визначається географією міст.

Одним з найважливіших соціально-економічних у віковій структурі

населення - у країнах процесів, що відбуваються в країнах світу,
є урбанізація. Основні риси сучасної урбанізації: 1) значний темп росту
міського населення, особливо у країнах, що розвиваються; 2) концентрація
господарства і населення переважно у великих містах, серед яких
виділяються міста-мільйонери; 3) територіальне розширення міст, що веде
до утворення міських агломерацій. Найвищою ланкою урбанізації стали
мегаполіси (мегалополіси)—величезне скупчення агломерацій і міст, що
зливаються один з одним. Найбільший мегаполіс — Токайдо (Японія). Він
простягнувся від Токіо до Осаки—Кобе—Кіото і налічує 60 млн осіб. Для
багатьох країн, що розвиваються, характерна так звана несправжня
урбанізація (псевдоурбанізація), коли розширення міст відбувається за
рахунок селян, які збільшують кількість населення у великих містах,
утворюючи нетрі на їх окраїнах. Для розвинутих країн характерний процес
субурбанізації — переїзд частини забезпеченого населення у приміську
зону, в більш екологічно захищені регіони. Наприклад, у США 60%
населення проживають у приміській зоні. Близько половини населення світу
проживає в сільській місцевості. Сільські поселення поділяються на групові,
села, хутори та ін. Вони характерні для країн, що розвиваються, країн
Європи, Японії; та розсіяні: ферми, лісництва та ін. Вони характерні для
країн Північної Європи, Америки, Австралії, Нової Зеландії.

Механічний рух населення. Значний вплив на кількість, розміщення та

склад населення країн мають зовнішні (міжнародні) міграції. Вони можуть
бути: постійні або тимчасові, добровільні або вимушені, організовані або
стихійні. Міграції розрізняють і за факторами, що їх спричиняють:
економічна, політична, етнічна, релігійна, природна, побутова та ін.
Найпоширенішою є економічна міграція. Це пов'язано з пошуком нових
умов проживання та нових місць праці. Останнім часом до емігрантів з
Південної Європи, Північної Африки та Західної Азії «приєднались»
емігранти зі Східної Європи, СНД, у тому числі з України. У США тільки
легальна імміграція становить 1 млн осіб за рік. А у країнах Перської затоки
емігранти з Єгипту, Індії, Пакистану тощо набагато перевищують місцеве
населення за своєю чисельністю. У другій половині XX ст. стала досить
популярною зовнішня міграція інтелектуальної еліти націй. Так,
наприкінці XX ст. Україна втратила значний науковий потенціал, що
негативно відбилося на економічному розвитку держави. Особливий статус
мають біженці — вимушені мігранти, переселення яких було спричинене
загрозою втрати життя чи здоров'я, пригніченням і обмеженням прав
людини. Розрізняють такі типи вимушених міграцій: екологічні (внаслідок
техногенних і природних катастроф), воєнні (уразі воєнних конфліктів),
релігійні (внаслідок конфліктів на релігійному грунті), національно-етнічні
(внаслідок міжнаціональних конфліктів).

Існують і внутрішні міграції— переміщення населення з одного населеного

пункту до іншого в межах однієї держави. Внутрішні міграції поділяють на
міграційні потоки декількох типів: село —> місто, місто —> місто, село —>
село, місто —> село. Вони бувають організованими та стихійними. їх
головні причини полягають у соціально-економічних, політичних, воєнних,
екологічних проблемах.

Економічна і соціальна географія світу: Підручник для 10 кл. О.М. Топузов,

Л.В. Тименко

Надіслано читачами інтернет-сайту

Кількість населення. Природний і механічний рух. Статево-віковий

склад населення

Географічна розминка
Пригадайте, що є міграцією.

Поясніть, чим імміграція відрізняється від еміграції.

Кількість населення. Сукупність людей, які проживають на певній

території, становить її населення. Зрозуміло, що чисельність населення
світу не є постійною величиною і щороку змінюється (мал. 15). Головним
джерелом інформації про такі зміни є переписи, які здійснюють регулярно у
більшості країн через кожні 10 років. Завдяки їм відомо, що на
сьогоднішній день чисельність населення світу становить 6,8 млрд осіб.
Загалом чисельність населення світу постійно збільшується. Однак темпи
зростання не завжди були однаковими. Свого піку вони дося-гли в період
1965-1970 рр. Тоді після здобуття політичної незалежності більшість країн
Азії, Африки та Латинської Америки отримали доступ до медичного
забезпечення, завдяки чому рівень смертності у них зменшився вдвічі.
Завдяки передусім країнам, що розвиваються, темпи зростання населення у
світі у середині ХХ ст. сягали 2 % на рік. Як наслідок, менш ніж за 40 років,
з 1960 по 1999 р., чисельність населення планети зросла вдвічі, а восени
1999 р. перетнула позначку 6 млрд. Це явище стрімкого зростання
чисельності населення земної кулі дістало назву «демографічного вибуху».

Проте у 1990-ті роки почала простежуватися тенденція зростання

смертності, здебільшого у розвинутих країнах. Як наслідок, темпи
зростання населення світу почали неухильно скорочуватися. У нинішній
період (2005-2010 рр.) ці темпи становлять приблизно 1,2 % на рік і
чисельність населення світу щорічно збільшується приблизно на 79 млн осіб
(мал. 16). Це означає, що через кожні 12 місяців населення Землі зростає
більш як на одну «Францію», «Велику Британію» чи «Італію», або на один
«Єгипет» чи дві «Аргентини».

Практичне завдання
За малюнком 16 і Додатком визначте і подальші перспективи щодо темпів
зростання чисельності населення світу.

Прогноз
За прогнозами ООН, якщо показники народжуваності в країнах, що
розвиваються, і далі скорочуватимуться, то в 2012 р. чисельність населення
світу становитиме 7 млрд осіб, в 2025 р. - 8 млрд осіб, а в 2045 р. вона може
досягти 9 млрд осіб.

Природний рух. Чисельність населення світу зростає завдяки тому, що на

Землі постійно змінюються покоління людей унаслідок природного руху
населення, або його відтворення. Відтворення (природний рух) населення -
це зміна чисельності і складу населення внаслідок народжуваності і
смертності, без урахування механічного переміщення. Відтворення
населення визначає розміри природного приросту.

Природний приріст - це різниця між народжуваністю та смертністю

(обчислюється на 1000 жителів на рік). Він буває додатним у разі
перевищення народжуваності над смертністю і від'ємним, коли смертність
більша від народжуваності, або нульовим, коли ці показники мають
однакове значення (мал. 17).

Зазвичай у світі виділяють два типи відтворення населення.

Для першого типу характерні порівняно невисокі показники

народжуваності, смертності й природного приросту, що становить менш як
2 особи на 1000 жителів. Подекуди рівень народжуваності нижчий за той,
який необхідний для простого відтворення населення. Так, в Україні
та Росії природний приріст становить відповідно -6 і -5 осіб на 1000
жителів.

Перший тип відтворення населення характерний для більшості країн

Європи, Північної Америки і деяких інших регіонів світу. Тут відбувається
прискорене старіння населення, коли у віковій структурі переважає
населення старших вікових груп.

Прогноз
У період 2009-2050 рр. чисельність населення в 45 розвинутих країнах, за
прогнозами, зменшиться. Наприклад, у Росії чисельність населення
зменшиться на 33 млн осіб, в Японії - на 25 млн осіб, в Україні - на 15 млн
осіб, у Німеччині - на 8,4 млн осіб, а в Польщі - на 7,7 млн осіб.

Другий тип властивий країнам Азії, Африки й Латинської Америки, для

структури населення яких характерна висока частка молодших вікових
груп. Адже тут порівняно високі показники народжуваності, стабільні
(часто низькі) показники смертності та високий природний приріст, що
перевищує 12 осіб на 1000 жителів.

Найбільший у світі природний приріст населення спостерігається в

африканській Уганді та азійському Ємені, де він перевищує 35 осіб на 1000
жителів. У десятках країн, що розвиваються, і чимало з яких належать до
найменш розвинутих країн, на одну жінку припадає понад четверо дітей.

У глобальному масштабі однією з найважливіших демографічних змін, що

відбулися, є майже повсюдне скорочення народжуваності - з п'яти дітей на
жінку в період 1965-1970 рр. до менш ніж три дитини на жінку у 2005-2010
рр.

Механічний рух. На чисельність населення держав, його структуру та інші

характеристики впливає не лише природний, а й механічний рух населення.
Пригадайте, такий рух, тобто переміщення людей по території, зумовлений
зміною постійного місця проживання та пошуку роботи, ще називають
міграцією (від лат. мідгаііо - переходжу, переселяюсь). Основними
причинами міграцій є пошук роботи (мал. 18), політичні утиски людей у
своїй країні, релігійні та інші гуманітарні причини.

Міграції можуть різнитися за багатьма ознаками. Вам уже відомо з курсу

географії України, що всі міграційні переміщення поділяються на зовнішню
і внутрішню міграції. Так само ви маєте пам'ятати, що у зовнішній міграції
розрізняють еміграцію (від лат. етідго - виселяюсь) та імміграцію (від лат.
іттідгапз - той, що заселяється).
Внутрішня міграція позначається тільки на кількості жителів у різних
регіонах однієї країни. Тим часом зовнішня міграція може впливати на
загальну чисельність населення країни.

Кількість міжнародних мігрантів зростає. У 2005 р. їх було 192 млн, а в 2010

р., імовірно, збільшиться до 210 млн. Проте, як і раніше, міжнародні
мігранти становитимуть лише 3 % від загальної чисельності населення
світу.

Прогноз
За прогнозами ООН, близько 128 млн міжнародних мігрантів, або 61 %,
проживатимуть в розвинутих країнах, а 82 млн таких мігрантів, або 39 %, - у
країнах, що розвиваються. Найбільше міжнародних мігрантів буде в Європі
(33 %), далі за цим показником розташуються Азія (28 %), Північна
Америка (24 %), Африка (9 %), Латинська Америка і Карибський басейн
та Океанія (3 % в кожному з цих регіонів). На країни з високим рівнем
доходу припадатиме 62 % загальної кількості міжнародних мігрантів.
Лідерами щодо кількості міжнародних мігрантів будуть США, де
проживатимуть 20 % загальної кількості таких мігрантів. Далі
слідуватимуть Росія (6 %), Німеччина (5 %), Канада (3 %) і Саудівська
Аравія (3 %). Значну частку населення становитимуть мігранти в Австралії,
Ізраїлі, Йорданії, у Гонконзі й Макао, у деяких невеликих держах Європи
тощо.
Міграційна політика держав. У багатьох розвинутих країнах повільне
зростання чисельності працездатногонаселення разом із стійким
економічним зростанням є причиною браку робочих рук. Причому це
стосується тих сфер діяльності, куди приходить працювати все більша
кількість трудящих-мігрантів. Зважаючи на це, починаючи приблизно з
1995 р. розвинуті країни стали відкритішими з точки зору допуску мігрантів
до роботи там, де відчувається брак робочої сили. У 2005 р. майже половина
розвинутих держав заявила про своє бажання залучати більшу кількість
висококваліфікованих робочих-іммігрантів (мал. 18).

Статево-віковий склад населення. Віковий склад населення неоднаковий у

різних країнах світу. В країнах, що розвиваються, загалом проживає більше
літніх людей, ніж в економічно розвинутих країнах. Однак якщо порівняти
частку літніх людей у загальній чисельності населення країн, то
спостерігається протилежна ситуація. Так, у більш розвинутих країнах на
частку літніх людей припадає 21 % (мал. 19, 20). Водночас, у менш
розвинутих країнах частка літніх людей помітно менша і становить 9 %.

Серед окремих регіонів світу найбільше літніх людей у Європі - 22 %.

Приблизно удвічі менше людей цієї вікової категорії в Азії, Латинській
Америці та у Карибському басейні - 10 %. Ще менше літніх людей в
Африці, де їх частка становить тільки 5 %.

У більшості країн і регіонів світу тривалість життя збільшується. За

прогнозами, вона перевищуватиме 76 років у розвинутих державах і 65
років у країнах, що розвиваються. У найменш розвинутих країнах, дві
третини з яких зазнають серйозного негативного впливу епідемії ВІЛ/
СНІДу, середній показник очікуваної тривалості життя становить лише
близько 55 років.

Реалії сьогодення

Контрасти тривалості життя. Найбільша середня тривалість життя

населення в Андоррі - 83,5 року. Понад 80 років у середньому триває життя
населення також у Сан-Марино і в Сінгапурі (81,7 року), в Японії (81,3
року), в Австралії, Швейцарії та Швеції (80,5 року), в Ісландії (80,3 року),
Канаді (80,2 року). Найменша тривалість життя у таких африканських
країнах як Свазіленд (32,6 року) і Ботсвана (33,7 року). В Україні тривалість
життя населення становить 68 років.

У глобальному масштабі очікувана тривалість життя після настання 60-

річного віку збільшилася з 15 років у 1950-1955 рр. до 20 років у 2005-2010
рр., а в 2045-2050 рр. цей показник досягне 23 років. Отже, люди літнього
віку продовжують старіти, і очікується, що частка осіб у віці 80 років або
старше, яка нині становить 1,5 % загальної чисельності населення у світі, в
2050 р. дорівнюватиме 4,4 %.

Найбільше літніх людей, як і нині, буде в Європі - 35 % в 2050 р. В Азії,

Латинській Америці та Карибському басейні літні люди на той час
становитимуть 24 % загальної чисельності населення. Найменше літніх
людей буде в майбутньому в Африці - лише 10 % населення.

Статевий склад населення світу характеризується незначним переважанням

чоловіків над жінками. На 100 жінок припадає приблизно 102 чоловіки.
Однак у найбільш працездатному віці - від 15 до 49 років -жінок, навпаки,
дещо більше - 52 %. До того ж тривалість життя жінок вища, ніж тривалість
життя чоловіків - 70 проти 65 років. Оскільки очікувана тривалість життя
жінок, особливо у старшому віці, вища, ніж у чоловіків, більшість літніх
людей становлять жінки. Так, у віковій групі 60 років і старше на кожних
100 жінок припадає 82 чоловіки.

Демографічна політика держав. Демографічна політика - це система

адміністративних, економічних, пропагандистських та інших заходів, які
здійснюються державою з метою врегулювання передусім народжуваності.
В країнах з першим типом відтворення населення державні заходи
спрямовані на збільшення народжуваності та природного приросту, а в
країнах з другим типом, навпаки, на скорочення. Так, у багатьох
європейських країнах (ФРН, Нідерланди, Швеція тощо) запроваджують
грошові субсидії, певні міри соціального захисту та стимулювання, інші
заходи соціально-економічного характеру для підтримки сімей і жінок, які
мають дітей. А в Китаї, навпаки, державного значення набула політика
стримування народжуваності.

Проблема
Старіння населення породжує проблеми, пов'язані із забезпеченням
фінансової стабільності як пенсійних систем, заснованих на перерозподілі
доходів, унаслідок чого частина доходів молодих поколінь
використовується на користь як старших поколінь, так і системи охорони
здоров'я. Оскільки жінки становлять більшість літніх людей і протягом
свого життя меншою мірою задіяні на ринку праці, вони особливо
ризикують опинитися серед незаможних у літньому віці.Як, на вашу
думку, держава має реагувати на цю проблему?

Старіння населення може забезпечити додаткове і постійне збільшення

доходу на душу населення і економічне зростання, за тієї умови, що
внаслідок зменшення кількості дітей більше жінок поповнюватимуть ринок
робочої сили, що обсяг інвестицій у сектори охорони здоров'я і освіти
збільшуватиметься і що люди відкладатимуть більше коштів, необхідних
для життя протягом тривалішого періоду перебування на пенсії. Проте
відповідні результати залежатимуть від створення належних інститутів і
прийняття на озброєння стратегій, які сприяють накопиченню людського та
фізичного капіталу.

Узагальнення
- Чисельність населення світу становить 6,8 млрд осіб і темпи його
зростання сягають 1,2 % щорічно.
Убільшості країн Європи і Північної Америки, для яких характерний
перший тип відтворення населення, переважає населення старших вікових
груп. Українах Азії, Африки та Латинської Америки, для яких властивий
другий тип відтворення населення, висока частка молодших вікових груп.

- Кількість міжнародних мігрантів зростає, найбільше їх очікується в

Європі, а серед країн - у США.
Зменшення розміру сімей і зростання тривалості життя зумовлює процес
старіння населення в усьому світі.
Лекція №4

Тема:Світове господарство.Географія основних галузей промисловості

світу

План.

1. Міжнародний географічний поділ та інтеграція праці.

2. Етапи формування світового господарства.
3. Поняття "НТР" та її основні риси. Світове господарство в період
НТР, вплив на галузеву структуру та територіальну організацію
виробництва
4. Промисловість. Географія основних галузей промисловості світу.
5. Енергетика.
6. Металургія, машинобудування світу.
7. Хімічна промисловість, лісова і деревообробна промисловість, легка
промисловість, харчова промисловість світу

Поділ праці. Поділ праці виник у результаті розвитку людського

суспільства. Під час його формування між людьми виникали певні
трудові зобов'язання, стосунки. Люди, займаючись індивідуальною
трудовою діяльністю, розподіляли між собою обов'язки щодо
виконання тієї чи іншої роботи спочатку в землеробстві, потім у
скотарстві і, нарешті, у промисловості. В процесі розвитку
продуктивних сил та формування виробничих відносин розподіл
обов'язків трансформувався у суспільний поділ праці.

Географічний або територіальний поділ праці є формою

суспільного розподілу праці і виявляється: а) у формуванні
господарської спеціалізації територій — виробництві певної
продукції, призначеної для вивозу (при цьому за певними
територіями «закріплюються» ті галузі спеціалізації, для яких є
найкращі природні та соціально-економічні умови); б) у товарному
обміні результатами господарської діяльності — вивозі продукції
галузей спеціалізації і ввозі продукції інших галузей (завозять
продукцію, виробництво якої наданій території або взагалі є
неможливим у зв'язку з її природними особливостями, або
недостатнім для власних потреб, або ж недоцільним з погляду
вартості, ніж ввіз з інших територій). Господарську спеціалізацію
територій визначають як готова продукція (наприклад, автомобілі),
так і її частини (деталі, вузли, агрегати), а також сировина й
напівфабрикати (залізна руда, кокс, чавун, сталь тощо).
Міжнародний географічний поділ праці — це найвища форма
суспільного поділу праці. Чинниками міжнародного поділу праці
можуть бути: 1) географічне положення країн (наприклад,
приморські країни спеціалізуються на морському рибальстві,
обслуговуванні світової морської торгівлі (Сінгапур, Кіпр, Панама,
Греція) внутрішньоконтинентальні країни — на міжнародних
транзитних перевезеннях сухопутним транспортом); 2) природно-
ресурсна база, яка визначає спеціалізацію країн на галузях добувної
промисловості, сільського, лісового та лікувально-санаторного
господарства, відпочинку і туризму; 3) соціально-економічні умови
(коли різноманітні галузі спеціалізації форсуються під впливом
історичних особливостей розвитку країн, національних і релігійних
традицій населення, наявності значних або висококваліфікованих
трудових ресурсів, нагромадження капіталів, науково-технічного
прогресу, впровадження новітніх технологій тощо).

Особливістю географічного поділу праці є те, що він дає змогу

зменшити або й зовсім зняти деякі проблеми, пов'язані, наприклад,
з нестачею ресурсів у будь-якому районі країни. Чим більший вибір
взаємодіючих чинників і передумов має та чи інша територія або
країна, тим більші в неї можливості брати участь у міжнародному
географічному поділі праці. Щоб подібна спеціалізація могла
виникнути взагалі, необхідні певні умови: країна, яка виходить на
світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших
виробників продукції, що вона пропонує. Наприклад, мати дешеву
сировину або володіти секретами новітніх технологій. Водночас на
світовому ринку має бути попит на цю продукцію, і, нарешті,
затрати на транспортування мають бути обопільно вигідними і для
країни-виробника, і споживача.

Міжнародною спеціалізацією визначається господарська діяльність

багатьох країн. Японія, наприклад, стала крупним експортером
автомобілів, морських суден, продукції радіоелектроніки та
роботобудування. Болгарія спеціалізується на продукції
агропромислового комплексу. Замбія — експортер мідної руди та
рафінованої міді. Канада посідає одне з перших місць у світі зі
збирання і експорту зернових культур, тобто зернове господарство
— галузь її міжнародної спеціалізації. На ступінь участі країни в
міжнародному поділі праці впливає рівень розвитку продуктивних
сил. Кожна країна, яка має абсолютні переваги у виробництві будь-
яких товарів і послуг, має змогу експортувати їх в обмін на товари,
що вона не виробляє. Наприклад, країні, яка спеціалізується на
виробництві наукомісткої продукції, недоцільно виробляти просту
та дешеву продукцію. Інколи країна пропонує на світовий ринок
лише сировину, наприклад нафту, газ чи ліс. Проте і географічне
положення, і природні ресурси є тільки первинними чинниками
міжнародного поділу праці. Вирішальну роль тут відіграють
соціально-економічні умови: рівень розвитку продуктивних сил,
особливості структури господарства, організація
зовнішньоекономічної діяльності, рівень розвитку
зовнішньоекономічного менеджменту в країні, вибір стратегії і
тактики зовнішньоекономічного маркетингу. Історичні реалії
свідчать, що існує потреба в розвитку міжнародних економічних
відносин, сприянні укладанню зовнішньополітичних і
зовнішньоторговельних угод як між окремими підприємствами, так
і на урядовому рівні між країнами і блоками країн.

Світове господарство. Численні міжнародні зв'язки об'єднують

країни світу в тісну систему — світове співтовариство, а їх
національні економіки — у світове господарство. Світове
господарство охоплює всі країни, тому воно — неоднорідне та
суперечливе. У табл. 4 наведено головні етапи і стадії його
формування. Основою всесвітніх економічних відносин є світовий
ринок, що забезпечує обмін товарами. Виникнення світового
господарства має історичне значення. Зі встановленням регулярних
торгово-фінансових і виробничих зв'язків між різними країнами,
регіонами та цілими континентами зникла їх багаторічна
національно-господарська відокремленість, що гальмувала
соціально-економічний прогрес у світі.
Цей процес розпочався ще на мануфактурній стадії розвитку
капіталізму (XVI -XVIII ст.) і завершився на рубежі XIX- XX ст.
Умовою формування світового господарства був бурхливий
розвиток галузей промисловості в окремих країнах, транспорту,
широких міжконтинентальних зв'язків світового ринку. Економічні
зв'язки між країнами ставали дедалі різнобічними (торгівля,
будівництво спільних підприємств, нау-ково-технічні зв'язки тощо).

Світове господарство — це складна система, яка функціонує і

розвивається на основі конкуренції і співробітництва, міжнародних
погоджень, валютної системи і діяльності певних міжнародних
організацій — Міжнародного валютного фонду (МВФ),
Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР),
Міжнародної торговельної організації (МТО). Світове господарство
розвивається під впливом могутніх транснаціональних компаній чи
корпорацій (ТНК), які контролюють понад третину світового
виробництва і торгівлі, впливають на обсяг, структуру і
спрямованість міжнародних товарних потоків та послуг. ТНК
прискорюють розвиток світового господарства, сприяють його
прозорості, впровадженню новітніх технологій у багатьох країнах
завдяки концентрації капіталу і сучасній науково-технічній базі.
Створення регіональних міжнаціональних господарських
комплексів, зближення і взаємодія господарств країн сприяють
розвитку економічної інтеграції. Світове господарство — складна
система, в якій розрізняють галузеву та територіальну структуру.
Галузева структура — це сукупність споріднених груп галузей, які
виробляють однорідну продукцію, надають різноманітні послуги і
здійснюють суспільно корисну діяльність різних видів. Нині в усіх
країнах відбувається формування міжгалузевих комплексів і
систем, що зумовлено технологічними зв'язками, інвестиціями,
вимогами менеджменту і маркетингу. Так, утворилися світові
міжгалузеві системи енергетики, виробництва матеріалів,
машинобудування, агровиробництва, транспорту. А в економічно
розвинутих країнах — і військово-промисловий (США, Німеччина,
Франція, Росія), науково-виробничий (США, Японія, Німеччина,
Велика Британія), аерокосмічний (США, Росія, Японія, Франція,
Китай), індустріально-екологічний (ПАР, США) комплекси.
Особливості галузевої структури в країнах різних типів наведено в
табл.5. Із 6 млрд населення світу економічно активне населення
становить 2,7 млрд осіб, які зайняті у різних галузях господарства і
продукують ВВП.

Територіальна структура світового господарства — це розміщення і

розподіл галузей господарства по країнах, регіонах, континентах.
Важливою закономірністю розміщення сучасного світового
господарства є утворення територіальних груп країн, що мають
високі показники економічного розвитку. Розвинуті країни
утворюють «центр» світового господарства, володіють великими
капіталами, значними ресурсами, впроваджують новітні технології.
До «периферії» належать менш розвинуті країни Європи, Азії,
Африки і Латинської Америки. Вирізняють три економічно
розвинутих світових блоки: 1) Європейський, на чолі якого стоїть
економічно розвинута Німеччина (до нього входять і колишні
соціалістичні країни); 2) Американський, в якому провідна роль
належить США і Канаді (до нього відносять і нові індустріальні
країни Америки); 3) Азіатсько-Тихоокеанський, де керівну роль
відіграє Японія (до цього блоку належать країни Південно-Східної
та Східної Азії, Китай та нафтодобувні країни Азії). Усі блоки
пов'язані між собою різноманітними економічними відносинами,
які відіграють найважливішу роль у об'єднанні країн у світову
господарську систему. Ці відносини виражено в обміні товарами,
послугами, капіталами, робочою силою, інформацією між країнами
й регіонами світу. Національні господарства взаємодіють у системі
світового господарства за законами міжнародного географічного
поділу праці.
Науково-технічна революція. Постійний науковий і технічний
пошук завжди супроводжує розвиток людства. Поступальний рух у
розвитку науки та техніки називають науково-технічним прогресом
(НТП), а якісні стрибки - науково-технічною революцією (НТР), яка
докорінно змінює продуктивні сили суспільства. Продовженням
науково-технічної є інформаційно-технічна революція.
Визначальною особливістю НТР є бурхливий розвиток науки й
перетвореная в безпосередню продуктивну силу. Сучасна НТР
припадає на середину XX ст. Її досягнення позначилася на всіх
сферах і видах людської дяльності. Сучасна наука стала індустріеш
відкриттів, потужним стимулом до розвитку техніки. Виникли
системи наука — виробництво» та «освіта — наука —
виробництво». Виробництво стало більш наукомістким. Наука не
може існувати без сучасної системи освіти. Капіталовкладення в
освіту й науку «працюють» на майбутнє. Значні досягнення у цих
сферах мають Японія, Велика Британія, США, Німеччина, Франція.
Під впливом НТР відбулися докорінні зміни в технічній базі
виробництва? І широко використовуються електронно-
обчислювальна техніка та рoботи, нові хімічні матеріали, нові види
і джерела енергії. Відбулося ускладнення виробничих процесів, які
потребують висококваліфікованої робочої сили. НТР охопила й
сферу побуту і послуг: людина може за одну хвилину розрахуватись
в магазині без грошей електронною кредитною карткою, з'явилися
електроприлади, які допомагають господиням швидко приготувати
обід, випрати і випрасувати білизну.
Завдяки НТР відбулися прогресивні зрушення в галузевій структурі
господарства. З одного боку, завдяки електронізації і автоматизації
вивільнилася частина трудових ресурсів з галузей матеріального
виробництва, з іншого боку, збільшується кількість людей,
зайнятих у науці, освіті, банківсько-фінансовій і менеджерській
діяльності тощо. НТР має могутній вплив на територіальну
організацію виробництва. На географію промисловості, що склалася
на початку XX ст., вплинули такі чинники, як: 1) територіальний; 2)
економіко-географічного положення (як правило, чим більші
розміри території, тим багатші й різноманітніші її природні
ресурси, тим більше є можливостей для розміщення населення і
виробництва); 3) природно-ресурсний (головний для розміщення
галузей промисловості); 4) транспортний (сприяє збуту продукції
спеціалізованих підприємств, руху населення, наближенню
природних ресурсів, формуванню районів нового освоєння). Тепер
почали діяти й чинники тяжіння до центрів науки та освіти, де
готують кадри і проводять фундаментальні наукові дослідження
(що визначає географію наукомістких галузей) і тяжіння до
кваліфікованої робочої сили. В останні роки важливого значення
набуває екологічний чинник. Врахування його під час спорудження
господарських об'єктів у багатьох країнах світу стало обов'язковим.
НТР триває і прогресивно впливає на світове господарство,
заохочуючи людину до нових відкриттів, досягнень і прагнень.

Енергетика. Енергетика, або паливно-енергетичний комплекс

(ПЕК), — це складна міжгалузева система, яка видобуває паливо та
виробляє електроенергію, а також транспортує, розподіляє її.
Енергетика — основа сучасного господарства. Рівень споживання
електроенергії є важливим показником економічного потенціалу та
рівня розвитку країни. Світове виробництво та споживання
енергоресурсів (нафти, газу, вугілля, урану, рушійної сили води,
енергії Сонця, вітру) поступово зростають. Найбільші
енергоспоживачі: США — 26 % світового енергоспоживання, Китай
- 10%, Росія - 1%, Японія,ФРH - 4%, Україна, Велика Британія,
Італія, Франція — по 2%.За останні два століття світова енергетика
пройшла у своєму розвитку два головних етапні нині наблизилася
до третього. Перший, вугільний етап, тривав упродовж XIX і
першої половини XX ст., коли переважало вугільне паливо.

Другий, нафтогазовий етап, розпочався в другій половині XX ст. і

продовжується нині, що зумовлено багатьма перевагами нафти й
газу як ефективніших енергоносіїв порівняно з твердим паливом.

Третій етап — це поступовий перехід від використання переважно

вичерпних мінеральних ресурсів до енергетичного палива, що
грунтується на відновлюваних і невичерпних ресурсах, або до
альтернативних джерел енергії (енергії Сонця, геотермальної
енергії Землі, енергії морів і океанів, вітру, біоенергії, енергії
термоядерних реакцій). Це пояснюється погіршенням гірничо-
геологічних умов видобування палива і загостренням проблеми
енергозабезпеченнй людства на початку XXI ст.
Проте нині нафтова, газова та вугільна промисловість є основою
світової енергетики. Паливна промисловість розвивається в
регіонах, де зосереджено паливні ресурси.Нафтова промисловість
— провідна галузь енергетики. Нафту видобувають у 75 країнах
світу, але географію цієї галузі визначають країни, для яких вона є
галуззю міжнародної спеціалізації. Так, завдяки нафтогазовим
ресурсам Близький Схід перетворився на основну паливно-
енергетичну базу світу. Звідси надходить понад 30% всієї видобутої
нафти. Головними її експортерами є країни, що розвиваються,
насамперед члени Організації країн — експортерів нафти (ОПЕК).

Найбільше нафти видобувають у Саудівській Аравії, Ірані, Іраку,

ОАЕ, Кувейті. Майже 20% видобутку дають країни Північної
Америки: США, Канада, Мексика. Серед нафтовидобувних країн
Південної Америки чільне місце посідає Венесуела. У Європі в
Північному морі нафту видобувають Велика Британія та Норвегія,
нафтові родовища в морі розробляють Данія, Італія, Нідерланди,
Іспанія. Деякі країни СНД теж мають потужний нафтовидобуток
(Росія, Азербайджан, Казахстан). В Азії швидкими темпами
розвивається нафтова промисловість Китаю, Індонезії. В Африці
найбільші нафтодобувні країни — це Нігерія, Єгипет, Алжир, Лівія.
Родовища в морі має Австралія. Але в більшості країн Європи, в
Японії, ПАР практично немає власних ресурсів, і вони
використовують імпортну сировину. Нафта залишається «вантажем
номер один» світового морського транспорту. Головні
вантажопотоки починаються від великих нафтових портів у
Перській затоці і ведуть до Західної Європи, США та Японії.
Нафтові танкери йдуть від країн Латинської Америки до США і
Західної Європи, з Африки - в Європу. Зростає роль газової
промисл овості. Останнім часом видобуток природного газу, який є
важливою енергетичною і хімічною сировиною, швидко
збільшується. Основна частина видобутку припадає на Росію,
Туркменистан, Іран, ОАЕ, Саудівську Аравію, Катар, Індонезію,
США, Канаду, Нідерланди, Велику Британію, Норвегію, Алжир. Газ
транспортують газопроводами, а також у зрідженому стані
спеціальними танкерами. Розвиток зовнішньої торгівлі природним
газом, особливо з країнами Азії та Африки, стримується
недостатністю транс- або міжконтинентальних трубопроводів.
Найбільшими експортерами газу трубопроводами є Росія, Канада,
Нідерланди, крупними постачальниками зрідженого природного
газу — Індонезія, Алжир, Бруней, Малайзія, США, Лівія. Вугільна
промисловість — найрозвинутіша галузь ПЕК. Її розвиток у період,
коли ціни на нафту знизилися, сповільнився, але потім знову набув
швидких темпів. Основні країни, на які припадають понад 80%
світового видобутку цінної сировини, це Китай, США, Росія,
Австралія, ПАР, Індія, ФРН, Польща, Велика Британія. Основні
споживачі вугілля — країни, в яких його видобувають, а основна
галузь споживання — електроенергетика. Тому на зовнішній ринок
потрапляють лише близько 10% загального видобутку вугілля.
Важливу роль у конкурентоспроможності вугілля на світовому
ринку відіграє його собівартість, яка залежить від способу
видобутку (відкритого чи закритого), глибини залягання та
потужності пластів. Експортерами вугілля є країни в яких кращі
умови його видобутку: Австралія, США, ПАР.

Електроенергетика — галузь, яка визначає НТП. Основну частину

електроенергії виробляють великі електростанції: теплові — 65 %,
гідравлічні — 15 % атомні — 15%. У їх розміщенні простежуються
певні тенденції: зміщення в райони, що найбільш забезпечені
енергоресурсами; у країнах, які імпортують енергоносії, — тяжіння
до приморських районів з орієнтацією на нафтопереробні заводи
або вугільні термінали; зниження рівня територіальної концентрації
в економічних районах. Найбільші потужності АЕС зосереджено у
США, Франції, Японії, Росії, Німеччині, Канаді, Бельгії, Великій
Британії, Україні, Швеції.

Металургія. Ця галузь охоплює чорну та кольорову металургію, які

є основним виробником конструкційних матеріалів. Чорна
металургія виробляє чавун, сталь і прокат, використовуючи як
основну сировину залізну руду, а як паливо — високоякісне
вугілля. Найбільші запаси залізної руди сконцентровано в Росії,
Бразилії, Китаї, США, Канаді, Австралії. Чорні метали виробляють
в 67 країнах світу, 80 % загального обсягу випуску сталі дають
розвинуті країни. Швидкими темпами розвивається чорна
металургія в Бразилії, Індії, Південній Кореї, Туреччині.

Залежність підприємств чорної металургії від сировинної бази

поступово зменшується. Крім того, збільшується рівень
використання вторинних ресурсів — металобрухту, у розміщенні
підприємства чорної металургії тяжіють до місцевих сировини і
палива: до залізорудних (Франція, Швеція, Україна, Росія) або до
вугільних (Німеччина, Росія, Польща) басейнів. Проте останнім
часом їх нерідко споруджують поблизу довізної сировини в портах і
припортових районах (Японія, Франція, США) або, орієнтуючись
на споживача, будують невеликі переробні заводи (США, Італія,
Іспанія). Територіальна структура підприємств чорної металургії в
світі має свої особливості: це не окремі металургійні центри, а цілі
металургійні райони. Наприклад, у США — Клівленд—Детройт,
Чиказький район, у ФРН — Рейнсько-Вестфальський район, у
Великій Британії — Південний Уельс.

Кольорова металургія сформувалась у країнах, які мають значні

запаси руд різних кольорових металів: Росії, СІЛА, Китаї, Канаді,
Австралії, ШАР. Основну сировину для виробництва алюмінію —
боксити — видобувають в Австралії, Гвінеї, Бразилії, Ямайці,
Китаї, Індії. Провідними країнами зі світової виплавки алюмінію є
Китай (14%), Росія (13,5%), США (11 %), Канада(10,7%), Австралія
(7,4 %), Бразилія (5 %), Норвегія (4,4 %). Поклади свинцево-
цинкових руд ще є в багатьох країнах світу. На них багаті надра
США, Канади, Австралії, Іспанії, Німеччини, Мексики, Перу.
Видобування і виробництво олова сконцентровано переважно в
країнах Азії, Африки і Латинської Америки. Більшість промислово
розвинутих країн бідні на руди кольорових металів. Основними
чинниками розміщення підприємств кольорової металургії є:
сировинний, транспортний, енергетичний, орієнтація на споживача.
Машинобудування. Це провідна галузь промисловості за загальною
вартістю продукції, що виробляється, і за кількістю зайнятого у
виробництві населення. Машинобудівний комплекс охоплює
машинобудування та металообробку. Він ґрунтується на значних
між- і внутрішньогалузевих зв'язках і характеризується складністю
структури. На машинобудування припадають 37 % вартості
світового промислового виробництва. У світі сформувалися 4
великих ареали машинобудування : Північноамериканський, де
основну роль відіграють США, Західноєвропейський, де лідирують
Німеччина, Велика Британія, Італія, Франція,Східноазіатський та
Південно-Східноазіатський (Японія), Східноєвропейський
(машинобудівний комплекс Росії). Досить високого рівня досягло
машинобудування в таких країнах Європи, як Швеція, Нідерланди,
Бельгія, Швейцарія, Іспанія, Чехія, Польща, Азії — Південна Корея,
Сінгапур, Індія, Туреччина, Латинської Америки — Бразилія,
Аргентина, Мексика. Але у країнах Азії та Латинської Америки
багато створених машинобудівних підприємств залежать від
іноземного капіталу. Машинобудування складається з кількох
стадій технологічного процесу: заготівлі, механічної обробки та
складання. Серед машинобудівних підприємств є чимало заводів,
які одержують деталі машин з різних регіонів світу. У
територіальному розміщенні машинобудівні підприємства
орієнтуються на сировину (метал та інші конструкційні матеріали),
кваліфіковану робочу силу, споживача (ринки збуту). У багатьох
країнах світу продукція машинобудівного комплексу становить
значну частину загального експорту країни, наприклад у США та
Німеччині — 50%, а в Японії майже 70% .
Хімічна промисловість. Основною сировиною, що
використовується в хімічній промисловості, є коксівне вугілля, газ,
нафта, солі. Продукцію галузі — кислоти, мінеральні добрива,
фарби, лаки, отрутохімікати, штучні волокна, синтетичний каучук,
пластмаси — використовують у технологічних процесах багатьох
галузей господарства. Хімічна промисловість виробляє фототовари,
фармацевтичні вироби, побутові хімікати. Найбільшими
виробниками хімічної продукції у світі є США (близько 20%
світового виробництва), Японія, Росія, Німеччина (по 10%), Китай,
Велика Британія, Франція, Італія, Україна. Значного розвитку
галузь набула в Бразилії, Індії, Південній КореїОсновні принципи
розміщення підприємств хімічної промисловості такі: тяжіння до
місцевої сировини (США, Росія), довізної сировини (наприклад,
нафтохімічні підприємства Японії, Італії, Нідерландів, що
розташовані в портах), нафто- і газопроводів (США, Росія).
Лісова і деревообробна промисловість. Ця галузь охоплює
лісозаготівлю, лісопиляння та обробку деревини. Основними
виробниками пиломатеріалів у світі є США, Канада, Японія,
Швеція, Німеччина, Фінляндія; фанери — Південна Корея, Японія;
картону та паперу — США, Японія, Швеція, Норвегія, Фінляндія,
Канада. Понад 50 % світового виробництва целюлози припадають
на США і Канаду, а також Швецію, Японію, Росію, Фінляндію,
Китай, Бразилію. Підприємства цієї галузі тяжіють до сировини,
джерел водопостачання і споживача.
Легка промисловість. Провідною галуззю легкої промисловості є
текстильна. Основні райони виробництва тканин зосереджено в
Китаї, Росії, США, Індії (перше місце у світі за випуском
бавовняних тканин), Японії (світовий лідер за випуском шовкових
тканин), Німеччині. Підприємства легкої промисловості тяжіють до
споживача, сировини і трудових ресурсів. Нині у легкій
промисловості світу розрізняють виробництва, які випускають
дешеву продукцію, що виробляється низькокваліфікованою
робочою силою, і виробництва, які потребують застосування
складних технологій, дорогої сировини, висококваліфікованих
кадрів.

Харчова промисловість. До неї належать галузі, які виробляють

продукти харчування, тютюнові, лікеро-горілчані вироби,
мінеральні води, біологічні добавки та ін. Підприємства тяжіють до
джерел сировини (заводи мінеральних вод, рибоконсервні заводи,
виноробна галузь), споживача (підприємства з виробництва
продуктів харчування, молокозаводи, борошномельні комбінати,
хлібозаводи, кондитерські фабрики та ін.). Між країнами на
світовому ринку відбувається постійний товарообмін продукцією
харчової промисловості. Значний розвиток промисловості на
планеті призводить до загострення екологічних проблем. За умови
раціонального природокористування ці проблеми можна
розв'язувати, споруджуючи високотехнологічні очисні споруди,
впроваджуючи безвідходні технології виробництва, доцільно
розміщуючи підприємства.

Лекція №5

Тема:Світове сільське господарство

План.

1.Світове сільське господарство значення.

2. Внутрішньогалузева структура.

3.Міжгалузевізв'язки,аграрнівідносини

Земельний фонд та аграрні відносини. Сільське господарство - це

стародавня сфера діяльності людства. Нині в ній зайнята майже
половина працездатного населення Землі. Головне завдання
сільського господарства — забезпечення населення продуктами
харчування, а окремі галузі промисловості — сировиною. З давніх-
давен людина використовувала природу у власних цілях (збирання,
полювання, рибальство) і тільки з часом навчилася обробляти
землю та розводити тварин. Так поступово почали виникати аграрні
відносини між людьми.

Основою сільськогосподарського виробництва є земельні ресурси.

Вирішальну роль для країн відіграють кількість і якість
сільськогосподарських угідь. Найбільші їх площі зосереджено в
Азії та Північній Америці, а найбільш розораною є Європа. До
десятки країн, які мають найбільші площі орних земель, належать:
США, Індія, Китай, Росія, Бразилія, Австралія, Канада, Україна,
Нігерія, Казахстан.Форми і способи використання людством
сільськогосподарських земель дуже різноманітні і залежать від
характеру аграрних відносин, рівня розвитку продуктивних сил,
специфіки місцевих природних умов.

У розвинутих країнах значна частина земельного фонду є власністю

компаній і фермерів, які використовують найману працю. Частиною
землі володіє держава. Для країн, що розвиваються, властиві різні
форми землеволодіння: від дрібних общинних або сімейних
землеволодінь з дрібнотоварним виробництвом до великих
латифундій (у Латинській Америці) та феодальних володінь
племінних вождів, шейхів, султанів (у країнах Африки та Азії).
Проте феодальні відносини поступово змінюються на
капіталістичні, поширюються плантаційні та фермерські
господарства. Співвідношення рослинництва і тваринництва у
країнах різних регіонів світу залежить від багатьох чинників:
природних умов, земельних ресурсів, рівня економічного розвитку,
етнічних та релігійних особливостей. Так, у розвинутих країнах
Європи та Америки домінує високопродуктивне тваринництво, а в
країнах, що розвиваються, Африки та Азії — рослинництво.

Рослинництво. Рослинництво — головна галузь сільського

господарства. У світі культивуються близько 1,5 тис. видів рослин.
Основою рослинництва є вирощування зернових культур (крім
традиційних для нас пшениці, рису, кукурудзи, жита, проса, гречки,
у світі до них належать гаолян, сорго, чумиза та ін.). Зернові
займають майже 50 % земель, що обробляються. Основні зернові
культури світу — пшениця (580 млн тонн світового валового
збору), кукурудза (400 млн тонн), рис (490 млн тонн) (мал. 51). Під
ними зайнято 720 млн гектарів земель. Пшеницю, в основному,
вирощують у помірних і субтропічних широтах Євразії, Північної
та Південної Америки, Австралії. Це так званий пшеничний пояс
Землі. Головні її виробники — США, Китай, Індія, Франція, Канада,
Австралія, Казахстан, Росія, Україна. Кукурудзу як продовольчу і
кормову культуру вирощують здебільшого в Північній і Південній
Америці. Значні посіви цієї культури є у США, Бразилії, Мексиці,
Аргентині, Китаї, Індії, Австралії. Рис — основна культура
екваторіальних, тропічних і субтропічних широт. Його
вирощування зосереджено в Китаї (38 % світового збору), Індії
(близькі Щ 20%),Індонезії, Японії та на Філіппінах. Посіви рису є
також у Центральній Азії, я південних районах Європи, на півдні
Північної Америки. Значну роль у сільському господарстві
відіграють й зернобобові культури (квасоля, соя, горох, чечевиця).

Технічні культури використовують як сировину для різних галузей

промисловості. їх поділяють на декілька груп: волокнисті
(бавовник, льон-довгунець, коноплі, джут, сизаль), цукроносні
(цукровий буряк, цукрова тростина), олійні (соняшник, олива,
олійна пальма, соя, арахіс, рапс), каучуконосні (гевея),
крохмаленосні (картопля, батат, маніок), лікарські; культури, з яких
виробляють тонізуючі речовини (чай, кава, какаo, кола), прянощі
(гвоздичне дерево, перець чорний і червоний, коріандр, кориця
тощо.)
Льон — основна волокниста культура помірного поясу. Його
вирощують переважно в Китаї, Франції, Росії, Білорусі, Україні.
Джут (волокно якого йде на виготовлення мішковини, килимів,
шпагату) вирощують Індія, Бангладеш, Китай. Каучуконоси
культивують у Малайзії, Таїланді, Індонезії, Шрі-Ланці, В'єтнамі.
Цукрову тростину вирощують у США, Індії, Бразилії, Австралії,
Мексиці, Китаї, Філіппінах, ПАР, на Кубі; цукровий буряк — у
Франції, Німеччині, Україні, Росії, США, Китаї, країнах Південної
Америки. Виробництво цукру в світі становить близько 110 млн
тонн на рік. Серед країн, що вирощують олійні культури, лідерами є
США, Індія, Китай, Італія, Бразилія. Серед крохмаленосних культур
найбільш розповсюджена картопля. Вона займає майже 19 млн
гектарів орних земель світу. Основні її виробники — Польща, Росія,
Україна, Китай, США, Білорусь, Франція.Тропічні фрукти
вирощують та експортують до інших країн Туреччина, Сирія,
Греція, Португалія, Іспанія, Ізраїль, США, Куба. Деякі країни
спеціалізуються на вирощуванні одного-двох видів фруктів
(наприклад, Грузія — мандаринів, Ізраїль — лимонів, Панама,
Гондурас, Коста-Рика — бананів).

Тваринництво. Ця галузь сільського господарства розвинута в усіх

регіонах земної кулі, проте у різних країнах воно має неоднаковий
рівень розвитку. В економічно розвинутих країнах і країнах з
перехідною економікою воно є високоінтенсивним і
високомеханізованим, а тому — високотоварним. У країнах, що
розвиваються, тваринництво має екстенсивний характер, і є менш
продуктивним. Продукція, яку виробляє тваринництво, є
різноманітною — м'ясо, молоко, яйця, риба, вовна, шкіра, перли та
ін. Перші місця у світі за поголів'ям великої рогатої худоби
посідають країни Азії (Індія, Китай), Африки (Єгипет, Ефіопія,
Лівія), Америки (США, Канада, Бразилія, Аргентина, Мексика).
Розвиток вівчарства останнім часом набув світового значення, що
пов'язано з постачанням на світовий ринок вовни. Лідером у цій
галузі є Австралія. Близько половини світового поголів'я овець
припадає на країни, що розвиваються, — Туреччину, Іран,
Пакистан, Індію, Афганістан, Ефіопію, Судан та ін.
Свинарство розвинуте в Європі, Азії і Північній Америці. Проте в
районах проживання мусульман свиней практично не розводять
через релігійні традиції. На першому місці в світі за поголів'ям
свиней — Китай.

Птахівництво має найбільший розвиток у США, Китаї, Італії,

Франції, Росії, Україні, Іспанії, Японії, Канаді.

Набуває розвитку рибництво — штучне розведення риби, а також

збільшеніння кількості й поліпшення якості риби у природних та
штучних водоймах.
 Рибальство один з найдавніших промислів людства. Воно поширене
всюди, де є вихід до моря або річки. Половина всіх світових виловів
риби припадає на такі країни, як Японія, Росія, Китай, США, Чилі,
Перу. Останнім часом значно розвинувся морський промисел, який
передбачає не тільки виловлення риби, а й добування
морепродуктів - морської капусти, інших водоростей, різних
тварин, що використовуються як продукти харчування і як
сировина для легкої промисловості. Підвищується значення аква- та
марикультури, що має давні корені існування. Тому на спеціально
створених фермах та плантаціях у морях і лагунах штучно
вирощують молюсків, рибу, ракоподібних тощо. Плантації
молюсків існували в Японії та Китаї ще до нашої ери. Нині підводні
ферми з розмноження молюсків (мідій-перлинниць, морських
гребінців) поширені в Японії, китаї, США, Франції, Великій
Британії, Нідерландах, Іспанії, Росії та ін.

Лекція №6

Тема лекції:Загальна характеристика країн Європи.Великобританія

План

1.ЕГП Європи.Природно-ресурсний потенціал

2.Населення

3.Промисловість і сільське господарство країн Європи.

4.Особливості ЕГП, вплив його на розвиток Великобританії.

5. Природні умови і природні ресурси.

6.Населення, міста.

7.Характерні риси розвитку економіки Великої Британії, як

постіндустріальної держави. Значення економічних зв'язків.

З географічної точки зору Європа повністю лежить у Північній

півкулі та омивається водами двох океанів: Північного Льодовитого
й Атлантичного та їх морів. Вона не настільки велика (10 млн км2),
як Азія, не така компактна, як Австралія, менш екзотична, ніж
Африка, довжина її з півночі на південь набагато менша, ніж у
 Америки, але її рельєф, клімат, рослинний і тваринний світ доволі
різноманітні та цікаві, а народи, що населяють Європу, мають
давню та цікаву історію.

Назва частини світу походить з грецької міфології. Європа– дочка

царя Фінікії Агенора була викрадена Зевсом, який обернувся биком.
Вона перепливла море на спині цього бика та потрапила на острів
Крит.

У сиву давнину Європа була колискою багатьох високорозвинених

цивілізацій: егейської, еллінської, кельтської, римської тощо. Вона
стала найбільшим в світі регіоном поширення християнства. З
ходом історії до складу європейських народів долучилися вихідці з
Африки, Азії, які принесли з собою свої релігії, звичаї, традиції. В
минулому більшість країн Європи були або метрополіями великих
колоніальних імперій (Іспанія, Португалія, Голландія, Англія,
Франція тощо) або самі входили до складу великих імперій
(Україна, Білорусь, Болгарія, Молдова тощо). Лише протягом ХХ
ст. політична карта Європи кардинально «перекроювалася» тричі.

Більша частина території має помірний клімат, на заході –

океанічний, на сході – континентальний, зі сніжною й морозною
зимою. На півночі клімат арктичний і субарктичний, на півдні –
середземноморський. Тут може бути дуже спекотно, як в Іспанії, а
може бути сніжно та холодно, як у Фінляндії. Найбільші річки
Європи: Волга, Дунай, Дніпро, Дон, Печора, Рейн, Вісла, Ельба,
Одра, Рона, Луара, Тахо, найбільші озера: Ладозьке, Онезьке,
Чудське, Балатон, Женевське.

Рельєф представлений різними формами. Більшість території має

середню висоту 300 метрів над рівнем моря. Разом з тим гори
Альпи, Піренеї, Карпати, Апенніни, Уральські піднімаються до
середніх висот.

Природні зони змінюються з арктичних пустель, тундри,

лісотундри, тайги, мішаних і широколистяних лісів до лісостепів,
степів, субтропічних середземноморських лісів і чагарників і навіть
напівпустель.

Традиційно в Європі географи виділяють такі регіони: Західну,

Центральну та Східну Європу:

 Західна Європа (Франція, Велика Британія, Ірландія, Бельгія,

Німеччина та інші);
 Східна Європа (до кінця 80-х років ХХ ст. до її складу включали
соціалістичні країни та європейську частину СРСР);
 Центральна Європа (Чехія, Угорщина, Польща, Румунія та інші).

Сучасна Європа прагне не до розподілу на окремі частини, а до

об’єднання. Найбільш яскрава ілюстрація прагнення до цього –
встановлення Шенгенської зони для більш зручного безкоштовного
руху осіб і гармонізації контролю кордонів між країнами Європи.

Загальна характеристика населення. Міста Європи. Сучасні

дослідження свідчать, що вже 8 тис. років тому на території Європи
мешкали пращури народів, які заселяють її сьогодні. Окремі народи
(баски) живуть там і досі. Європою за цей довгий час прокотилося
безліч хвиль міграції, що вплинули на мовний, етнічний, релігійний
та расовий склад її населення.

Сьогодні в Європі переважають народи індоєвропейської мовної

сім’ї: романські, що говорять на іспанській, італійській,
португальській, румунській, французькій та інших мовах – на півдні
та заході; німецькі (англійська, німецька з діалектами,
скандинавські мови) – на півночі, північному заході та в центрі
Європи; на сході й південному сході – слов’янські (білоруська,
польська, російська, сербсько-хорватська, словацька, українська,
чеська), сюди ж входять албанська й грецька мови. На кельтських
мовах говорять ірландці, валлійці та шотландці у Великій Британії,
бретонці у Франції. На мовах уральської мовної сім’ї говорять
угорці, фіни, естонці. На тюркських мовах говорять турки, гагаузи й
македонці, мальтійці говорять на семітських мовах.

Більш однорідним є населення Європи з точки зору його релігійної

приналежності. До ХІІІ ст. християнство поширилося практично
всім регіоном. Пізніше воно розкололося на католицизм і
православ’я, в ході Реформації XIV ст. від католицизму
відокремилося протестантство. Сьогодні католиків більше всього в
Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Ірландії, Бельгії, Австрії,
Польщі, Литві.

Православ’я – основна релігія в Греції, Болгарії, Росії, на Україні, в

Білорусі. Протестантську релігію сповідує велика частина
населення країн північної Європи, Великої Британії, Естонії, Латвії,
Нідерландів. Іслам, який прийшов сюди разом із османською
навалою, сповідають сьогодні турки, більшість албанців, частина
болгар, емігранти з арабських країн. Серед євреїв, які живуть в
Європі, поширений іудаїзм, а вихідці з країн Африки часто
дотримуються традиційних для їхніх народів релігій і вірувань.

Середня тривалість життя населення порівняно до попередніх 80-

90-х років минулого століття зросла майже на 3 – 4 роки і складає
сьогодні: для чоловіків – 77,3, для жінок – 80,8 роки. За умови
зниження темпів приросту населення через низькі показники
народжуваності у переважній більшості країн регіону
спостерігаються загальні процесі старіння нації. В багатьох країнах
світу йде мова про збільшення обов’язкового пенсійного віку.

Розміщення населення територією Європи досить нерівномірне.

Західна й Центральна Європа – найбільш густо заселені регіони
світу, тоді як на півдні в Італії, Іспанії, країнах Балканського
півострова щільність населення подекуди зменшується до 2 – 3
чоловік на км2.

За останні 20-30 років змінилася і структура зайнятості населення.

Частка зайнятих збільшується насамперед у галузях невиробничої
сфери, здебільшого у сфері обслуговування, і зменшується в
галузях матеріального виробництва, особливо у сільському
господарстві. Це також впливає на розміщення населення. Зростає
кількість мешканців великих міст, створюються приміські зони,
зменшується кількість населення у сільській місцевості.

Регіон має один з найвищих у світі рівень урбанізації. Сьогодні він

сягає в окремих країнах 90 %. Характерною рисою урбанізації в
Європі є те, що більша частка населення мешкає у великих містах
та міських агломераціях, дедалі більшою тут стає концентрація
населення. Найбільшими в Європі та одними з найбільших у світі є
Рурска (5 млн осіб), Лондонська (13 млн осіб), Паризька (11 млн
осіб) міські агломерації.

В регіоні утворилися великі мегалополіси: Англійський або Лон-

Лів, до складу якого входять 30 міських агломерацій, найбільші з
яких – Лондон, Бірмінгем, Лідс, Манчестер, Ліверпуль із загальною
чисельністю населення 40 млн осіб. Довжина осі мегалополіса
складає 400 км, а середня густота населення – 500 осіб на км2.
Рейнській мегалополіс Рейн-Рур-Рандстадт простягнувся на 500 км
від Роттердама до Майна. Його загальна площа 60 тис. км2,
чисельність населення понад 40 млн осіб. Мегалополіс охоплює
території Німеччини, Бельгії, Нідерландів і Франції. До його складу
входять Рандстадт, що сформувався на території країн Бенілюкс, в
його межах розташовані міста Амстердам, Роттердам, Гаага,
Бюссель, Антверпен, Гент, Брюгге та французьке місто Лілль.
Рурштадт як складова частина мегалополісу сформувався в межах
території Німеччини, найбільші його міста: Дуйсбург, Ессен,
Бохум, Дортмунд, Дюссельдорф, Кельн, Франкфурт-на-Майні,
Мангейм, Карлсруе.
В європейських містах все більшої ваги набувають екологічно чисті
види транспорту

Барселона, місто й порт на північному сході Іспанії, в межиріччі

Бесос і Льобрегат, на березі Середземного моря, адміністративний
центр автономної області Каталонія та провінції Барселона.
Барселона була заснована карфагенянами у 3 ст. до н.е.
Засновником поселення біля гори Монтжуйк вважається Гамількар
Барка (Карфагенський полководець, батько Ганібала).

Сьогодні це друге після Мадрида місто Іспанії, а морський порт

Барселони – один з найбільших на Середземному морі. В місті
зосереджені найбільші банки, судно-, авто- та верстатобудівні
підприємства. Працюють підприємства електротехнічної,
текстильної, хімічної, целюлозно-паперової, поліграфічної,
деревообробної, шкіряної, харчової та інших галузей
промисловості.

У 1886 р. в місті встановлено пам’ятник Колумбу, саме звідси у

1492 р. після аудієнції у королеви Ізабелли він відправився у першу
подорож до берегів Америки.

Барселона – значний науковий і культурний центр Іспанії та

Європи. Старий університет міста засновано у ХV ст., працює
астрономічна обсерваторія, є театр опери та балету, консерваторія,
палац каталонської музики, оперний театр «Лісео», зоопарк,
акваріум і океанаріум з більше ніж трьома тисячами видів морської
фауни. У Барселоні добре збереглися і дійшли до наших днів
пам’ятки архітектури всіх історичних епох, з якими пов’язано
існування міста.

Лісабон, столиця Португалії, головний порт країни в гирлі річки

Тахо. Заснований купцями Фінікії близько 1200 р. до н.е. Є легенда
про те, що сам Одіссей заснував місто під час мандрів, пізніше
місто було головним поселенням лузитан, завойовувалося аланами,
свевами, вестготами, що володіли ним аж до арабського завоювання
у 714 р.

Лісабон розташований на семи пагорбах, тому в місті багато сходів

і фунікулерів, що додають йому особливу своєрідність.
Архітектурні пам’ятники сильно постраждали від руйнівного
землетрусу 1755 р. Найстаровинніші в місті: Патріарша церква,
романський собор (1160-86) і готичний монастир кармелітів (1389-
1423)
Сьогодні Лісабон – головний промисловий центр, в якому
зосереджено більше третини промислового потенціалу країни. Тут
працюють підприємства суднобудівельної, електротехнічної,
хімічної, металургійної, легкої, текстильної, швейної, пробкової,
скляно-керамічної, харчової промисловості. Сформувалися ряд
промислових передмість:, курортні райони. У місті є міжнародний
аеропорт і метрополітен.

Як культурний і науковий центр Лісабон відомий своїми музеями

старовинного, сучасного, релігійного та народного мистецтва,
карет, кахлів, декоративного мистецтва, є в місті драматичний
театр, академія наук і університет, заснований в 1290 р.

Відень, столиця Австрії. Археологічні дані показують сліди

проживання людей на місці нинішнього Відня з часів палеоліту. У 1
тис. до н.е. тут були кельтське та іллірійське поселення. З 90 р. н.е.
тут був римський військовий табір Віндобона (від кельтського «Білі
поля»). Вперше під назвою Wenia згадується в літописах 881 р.
Відень відомий як резиденція герцогів Бабенбергів, столиця
держави Габсбургов, центр Священної Римської імперії, був
захоплений угорським королем Матвієм Корвіном, двічі витримував
осаду турецькими військами, був окупований військами Наполеона.

Сьогодні Відень – великий річковий порт і промисловий центр, що

дає третину загальноавстрійської промислової продукції; центр
машинобудування, суднобудування, хімічної, швейної, взуттєвої
промисловості, туристичний центр і місцеперебування
міжнародних організацій: ЮНІДО, МАГАТЕ, ОПЕК.

Основна частина міста розташована на правому березі Дунаю біля

підніжжя Альп, невисокого і лісистого Центр міста є
зосередженням тісних вузьких вуличок, оточеним підковоподібним
бульваром Рінгштрассе, від якого променями розходяться вулиці,
що ведуть до околиць.

Відень славиться своїми парками та палацово-парковими

ансамблями: Нижній Бельведер, Верхній Бельведер, Шенбрунн.
Одна з давніх будівель Відня – знаменитий готичний собор Св.
Стефана (освячений у 1147 р.).

Софія, столиця Болгарії, розташована на висоті 550 м над рівнем

моря на південній околиці Софійської улоговини. Заснована у I ст
н.е. під назвою Сердіка (Serdica, від фракійського племені сердь) як
римське військове поселення. У VI ст. імператор Юстініан
спорудив тут храм Святої Софії, за яким пізніше названо місто.
Софія належить до найбільш багатих на зелені насадження столиць
Європи. Основні промислові підприємства (Кремиківський
комбінат чорної металургії та комбінат проката кольорових металів)
розташовані в північних і східних районах міста. Більше 17 %
промислового виробництва країни зосереджено в столиці:
машинобудування, верстатобудування, приладобудування,
металургія, електротехнічна, хімічна, гумова, целюлозно-паперова,
харчова, текстильна, легка промисловість.

До архітектурних пам’яток Софії належать церква Св. Георгія (IV

ст.), Римська стіна (III-VI ст.), церква Святої Софії (VI ст.),
Боянськая церква (1259), Буюк-мечеть (1474), Баня-баши-мечеть
(1576), Чорна мечеть (1528) та інші.

Копенгаген, столиця Данії, розташована на островах Зеландія й

Амагер біля протоки Ересунн. Адміністративний центр амта (амт –
округ – адміністративно-територіальна одиниця в Данії).
Копенгаген – великий промисловий центр, морський порт,
міжнародний аеропорт (Каструп), що дає 40 % промислової
продукції країни у вартісному вираженні: суднобудування,
дизелебудування, приладобудування, електротехнічна, хімічна,
легка, харчова промисловість, знамените виробництво виробів зі
срібла та фарфору (Королівська фарфорова фабрика). У 2000 р.
через протоку Ересунн збудовано цілий комплекс інженерно-
технічних споруд довжиною 16 км, що пов’язав Копенгаген зі
шведським містом Мальме переправою.

Вперше Копенгаген («купецька гавань») згадується у 1043 р. як

село Хавн («гавань»), в 1167 р. єпископом Абсалоном побудовано
замок і зміцнення, а з 1170 р. місто носить сучасну назву.

Великий культурний і науковий центр країни і Європи має три

університети, найстаріший з них, Копенгагенський, засновано у
1479 р. Архітектурні пам’ятки міста: палаци Росенборг в стилі
данського Ренесансу (музей королівської сім’ї), барочний
Шарлоттенборг (Королівська академія витончених мистецтв; 1672-
77). Недалеко від ратуші розташовано найстаріший в світі парк
атракціонів «Тіволі» (1843) і недавно побудовано «Бела-центр»,
найбільший у Північній Європі павільйон для виставок, ярмарків і
з’їздів. Символом Копенгагена стала знаменита бронзова
Русалонька на каменях біля берега Ересунна.
Гельсінкі, столиця Фінляндії, адміністративний центр ляни Усума
(ляни – губернія – адміністративно-територіальна одиниця у
Фінляндії).

Місто засноване шведським королем Густавом І Вазою у 1550 р.,

планомірна забудова міста за регулярним планом почалася після
пожежі 1808 р. У 2-ій половині XX ст. стали забудовуватися міста-
супутники: Еспо, Ванта, Тапіола і Отаніємі.

В місті є порт на березі Фінської затоки, міжнародний аеропорт

(Мальмі), метрополітен. Гельсінкі – основний промисловий центр
країни, тут працюють підприємства машинобудування,
суднобудування, електротехнічної, хімічної, текстильної, харчової
промисловості.

У систему ансамблів історичного центру входять Торговельна й

Сенатська площі. У 1640 р. засновано університет. Відомі музей-
фортеця Свеаборг, Національний музей, музей «Атенеум»,
етнографія, просто неба в парку Сеурасарі, архітектурний музей,
національний театр. Найбільші архітектурні пам’ятки міста: будівля
колишнього Сенату (1818), кафедральний собор св. Миколи (1830-
52), університет з обсерваторією та бібліотекою (1828).

Салоніки, адміністративний центр нома (ном – адміністративно-

територіальна одиниця в Греції). Місто-порт Егейського моря на
березі затоки Термаїкос, транзитний порт для держав Балканського
півострова. Друге місто Греції. Великий економічний центр країни
(нафтопереробна і нафтохімічна, металообробна, машинобудівна,
текстильна, харчовосмакова та інші галузі промисловості). Щорік в
місті проводяться міжнародні ярмарки.

Салоніки – батьківщина слов’янських просвітителів Кирила і

Мефодія. Найбільш древніми архітектурними спорудами є Римська
тріумфальна арка Галерея (300 р. н.э.), багаточисельні візантійські
церкви, у тому числі ротонда Св. Георгія (500 р.), базиліка Св.
Димитрія (V ст.), базиліка Св. Софії (V-VIII ст.).

Загальні риси господарства. Запронований вище історико-

географічний поділ Європи втрачає свій сенс у зв’язку з
інтеграційними процесами у світовому господарстві. На території
Європи ці процеси проявились в утворенні Європейського Союзу –
якісно нового економічного, політичного й соціокультурного
об’єднання країн. Для країн Євросоюзу ВВП на душу населення за
даними на 2008 р. складає $33,800. За складом секторів економіки
загальний ВВП формується з вартості продукції сільського
господарства, яке дає 2 %, промисловості – 26,8 %, сфери послуг –
71,2 %. Зайнятість населення поділяється майже таким же чином: в
сільському господарстві зайнято 4,3 %, промисловості – 26,4 %,
сфері послуг: 70,3 %.

Прапор Європейського Союзу

Після Другої світової війни, коли економіка Європи являла собою

майже суцільні руїни, в США було розроблено план Маршалла.
Головною метою плану, висунутого держсекретарем Дж.
Маршаллом 5 червня 1947 р., було поліпшення важкого
економічного стану післявоєнної Європи та недопущення переходу
європейських країн в соціалістичний табір. Згоду на участь в плані
Маршалла дали 16 західноєвропейських держав: Велика Британія,
Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція,
Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія,
Греція, Туреччина. Допомога надавалася з федерального бюджету
США у вигляді безвідплатних субсидій і позик. З 1948 р. по 1951 р.
США витратили за планом Маршалла близько 17 млрд доларів.
Основну долю (близько 60 %) отримали Велика Британія, Франція,
Італія та Західна Німеччина. 30 грудня 1951 р. план Маршалла
офіційно припинив свою дію.

Країни-учасники були зобов’язані сприяти розвитку «вільного

підприємництва», заохочувати приватні американські інвестиції,
співробітничати в зниженні митних тарифів, поставляти в США
деякі дефіцитні товари, забезпечити фінансову стабільність,
створити спеціальні фонди в національній валюті, що вивільняється
в результаті здобуття американської допомоги, витрачання яких
контролювалося б США, регулярно звітувати про використання
отримуваних коштів Адміністрації економічного співробітництва,
яку очолили американські фінансисти та політичні діячі.

Сьогодні економіка в регіоні розвивається найбільш динамічно та

високотехнологічно. Її основу складають чорна й кольорова
металургія, машинобудування та металообробка, нафто-, вугле- і
газохімія, нафтопереробка, цементна, хімічна, фармацевтична
галузі, космічна промисловість, виробництво приладів і
устаткування, пасажирського та комерційного транспортних
засобів, індустріального устаткування, суднобудування, енергетика,
електроапаратура, інструменти й автоматичні виробничі системи,
електроніка й телекомунікаційне устаткування, рибна, продовольча
та переробна промисловість, виробництво меблів, паперу, тканин,
туризм тощо.
Економіка регіону представлена трьома основними секторами:
приватним і державним, а також іноземним, частка якого зросла в
останні роки з 25 до 30 %. В міжнародному географічному поділі
праці економіка Європи представлена високоякісною продукцією
машинобудування, на долю якого приходиться майже 2/3
експортної продукції. Наукова база, міські агломерації, розгалужена
транспортна система, наявність висококваліфікованих освічених
кадрів – все це стало основними факторами розвитку галузі.

За обсягами кінцевої вартості продукції другою галуззю економіки

країн

Європи є хімічна промисловість. Підприємства орієнтуються як на

власну, так і на імпортну сировинну базу. Країни Східної Європи
орієнтуються на власні буровугільні (Белхатув – Польща,
Північночеський – Чехія, Нижньолаузицький та Галле-Лейпцизький
– Німеччина) та кам’яновугільні (Верхньосилезький – Польща)
басейни. Країни Західної Європи (Велика Британія, Норвегія)
орієнтуються на власні нафтові та газові родовища Північного
моря, а також на нафту, що приходить в порти Європи. Хімічна
промисловість тяжіє до трас нафто- та газогонів (в Італії, Франції,
Іспанії, Польщі, Чехії та ін.).

Енергетика орієнтується на використання енергії атома та

гідроресурсів. Найбільші гідроелектростанції споруджено на річках
Дунай («Залізні Ворота»), Тахо, Дору (Португалія та Іспанія),
Дордонь (Франція). Найбільші атомні електростанції працюють у
Франції, Великій Британії, Німеччині, Бельгії, Чехії, Угорщині,
Болгарії. Теплові електростанції орієнтуються на родовища бурого
(Німеччина в районі Кельну та Котбуса, Чехія в районі Хомутова та
Тепліце) та кам’яного вугілля (Польща – Верхня Сілезія).

Чорна металургія отримала достатньо високий рівень в країнах, які

мають власну сировинну базу – Німеччина, Велика Британія,
Франція, Бельгія, Люксембург, Іспанія, Польща, Чехія. Портові
металургійні комбінати, що споруджені після Другої світової війни,
орієнтуються на імпортну більш дешеву та якісну залізну руду (з
Бразилії, Ліберії, Південної Африки, Канади, Австралії) або
металобрухт. Останнім часом поширення набуло будівництво
металургійних міні-заводів (Франція - Фос).

Підприємства кольорової металургії орієнтуються на імпортну

сировину з країн, що розвиваються (Гвінея, Ямайка, Гана,
Венесуела, Сурінам – боксити, Мексика, Чилі, Намібія, Замбія, Заїр
– мідні руди). Територіально вони або орієнтуються на джерела
енергії за умови відсутності рудної сировини (ФРН, Австрія,
Норвегія, Швейцарія) або на власні рудні родовища (Франція,
Італія, Угорщина, Румунія, Греція – боксити). Спеціалізується
Європа на виплавлянні алюмінію та міді.

Легка промисловість, яка донедавна була галуззю спеціалізації

багатьох країн Західної Європи, перемістилася в країни Східної
Європи: країни Балтії, Білорусь, Польщу та на південь Європи – де
ще є вільні трудові ресурси.

На півночі Європи у Фінляндії, Швеції та інших яскраво виражених

лісонадмірних районах отримав розвиток лісоенергохімічний
комплекс. Він включає в себе заготівлю деревини, виробництво
пиломатеріалів, будівельних деталей, деревно-волокнуватих та
деревно-стружкових плит, виробництво целюлози, картону, паперу;
хіміко-механічну переробку деревини – отримання спирту,
фурфуролу, кормових дріжджів; гідролізу деревної сировини –
виробництво скіпідару, каніфолі, оцтової кислоти. Разом з цим
розвивається машинобудівний комплекс, який забезпечує всі ці
виробництва необхідним обладнанням і механізмами.

Найбільшим у світі портово-промисловим комплексом є ППК, що

сформувався на базі Європорту в Роттердамі. Він має вантажообіг
близько 300 млн т. на рік і обслуговує понад 300 тис. морських та
250 тис. річкових суден. Його гінтерланд поширюється не тільки на
Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та
Австрію.

Після будівництва каналу Рейн – Майн – Дунай зона економічного

впливу ППК поширилася і на придунайські країни Dін має свою
спеціалізацію: припортова чорна металургія, прийом та переробка
значних обсягів нафти, судноремонт та суднобудування.

Останнім часом, з подальшим розвитком науки в Країнах Західної

та Центральної Європи набуває все більшого поширення створення
науково-технологічних парків (технопарків). Так, у Франції їх вже
налічують понад 40, в Німеччині – понад 20. Вони сприяють
розробці нових технологій, подальшому економічному підйому
країн.

Більшість країн Європи практично повністю задовольняють власні

потреби з виробництва продукції сільського господарства, окремі з
них зацікавлені в експорті продукції рослинництва (Іспанія, Італія,
Румунія, Болгарія, Україна) та тваринництва (Велика Британія,
Норвегія, Фінляндія) в інші країни. Значні зміни в розвитку
сільського господарства відбулися в країнах Європи після Другої
світової війни. Від дрібного селянського господарства в більшості
країн Західної Європи (окрім країн півдня Європи, де ще
залишилися дрібні фермерські господарства та орендарі) перейшли
до високопродуктивного товарного фермерського господарства з
високим рівнем механізації, автоматизації та хімізації.

Історичні та природно-кліматичні умови зумовили формування

такої спеціалізації у сільському господарстві Європи:
північноєвропейська, середньоєвропейська та південно-
європейська.

Північноєвропейський тип сільського господарства (Велика

Британія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Ісландія) спеціалізується на
високотоварному молочному тваринництві, птахівництві,
свинарстві й вівчарстві та галузях рослинництва, що забезпечують
їх кормову базу. Серед основних рослинних культур слід виділити
незначні посіви технічних культур (льон, цукрові буряки), із
зернових – овес та пшениця, здебільшого кормова.

Середньоєвропейський тип характеризується переважанням

молочно-м’ясного скотарства, свинарства, птахівництва, вівчарства
та достатньо високорозвиненого рослинництва: зернові культури –
пшениця, ячмінь, жито; технічні культури – цукрові буряки,
картопля, кукурудза; овочівництво, садівництво.

Південно-європейський тип відрізняє переважання галузі

рослинництва над виробництвом продукції тваринництва. Це
пов’язано передусім з середземноморським типом клімату (Іспанія,
Італія, Греція), який дозволяє вирощувати субтропічні та тропічні
культури: цитрусові, маслини, тютюн, мигдаль, горіхи, виноград,
ефіроолійні культури, що використовуються у парфумерній,
фармакологічній та харчовій промисловості.

В гірських районах (Австрії, Швейцарії, Іспанії, Франції, Румунії,

Греції) розвинено пасовищне тваринництво, в районах великих міст
– сільське господарство приміського типу, що забезпечує міських
мешканців м’ясо-молочною продукцією, овочами, фруктами.
Найбільш потужно воно працює в Німеччині, Нідерландах, Франції,
Великій Британії, Бельгії, Польщі

Основні експортні продукти регіону: машини, засоби пересування,

авіація, пластмаси, широкий перелік хімічної продукції, в тому
числі фармація, паливо, залізо та сталь, кольорові метали, лісова,
паперова й поліграфічна продукція, тканини, м’ясо, молочна
продукція, рибопродукти, алкогольні напої, одяг, меблі, взуття,
парфуми тощо.

Імпортують країни здебільшого машини, обладнання аеро- та

морських портів та транспортні засоби, пластмасу, сиру нафту,
хімікалії, тканини, метали, харчові продукти, одяг, а також
сировину та напівфабрикати.

Принципових міжнародний суперечок щодо кордонів із сусідніми

країнами в Європі немає, але Естонія не має жодних сухопутних
прикордонних угод з Росією, Словенія обговорює свої сухопутні та
морські кордони з Хорватією, Іспанія має територіальні й морські
суперечки з Марокко через Гібралтар.

Велика Британія. Велика Британія належить до «Великої сімки»

високорозвинутих країн світу. Вона є членом ООН, ЄС, НАТО,
ОЕСР, очолює Британську Співдружність націй. Англійська
королева є формальним главою таких держав, як Канада, Австралія
та ін.

Форма правління і державний устрій. Велика Британія —

конституційна монархія. Глава держави — монарх (королева),
законодавчий орган — парламент (палата громад і палата лордів) .
До складу країни входять 4 історичні області: власне Англія,
Шотландія, Уельс (Валія), Північна Ірландія (Ольстер).

Географічне положення. Країна розташована на Британських

островах біля північно-західних берегів Європи і омивається
водами Атлантичного океану. Велика Британія володіє низкою
островів у Індійському, Атлантичному і Тихому океанах. Острівне
розташування сприяє розвитку міжнародних торговельно-
економічних зв'язків, оскільки тут перетинаються міжнародні
морські та повітряні шляхи.

Природні умови і ресурси. На півночі країни переважають гірські

краєвиди, у центральній частині — пагорби та рівнини, які
поступово переходять у невисокі старі гори. На островах переважає
помірний морський клімат з вологим і помірно теплим літом та
м'якою зимою. Велика Британія багата на водні ресурси (найбільші
річки: Темза, Трент, Вай, Северн та ін.). У центральній і південній
частинах країни грунти здебільшого родючі, що сприяє розвитку
землеробства. Основними мінеральними ресурсами є нафта і
природний газ Північного моря. Видобуток кам'яного вугілля та
залізної руди нині не має великого промислового значення.
Поклади руд кольорових металів майже вичерпано за вийнятком
родовищ олова та міді на півострові Корнуолл. Країна має значні
запаси різних будівельних матеріалів, кам'яної та калійної солей.

Населення. Велика Британія належить до першого типу відтворення

населення. Середня його густота становить 240 осіб/км2. Найбільша
кількість осіб проживають в Англії. Населення належить до
германської (англійці — 82% населення) і кельтської (шотландці —
10%, ірландці — 2%, уельсці —2%) груп індоєвропейської мовної
сім'ї. Майже 90% населення проживають у містах і великих
агломераціях — Великому Лондоні, Манчестері, Бірмінгемі,
Ліверпулі, Глазго та ін. Показник урбанізації у країні — найвищий
у світі. Дія сільського населення характерними є ізольовані
фермерські садиби. Більшість населення сповідує християнство
(англійці, шотландці, уельсці — протестантство, а ірландці —
католицизм). Ольстер — Північна Ірландія — одна з «гарячих»
точок планети, район гострих релігійних і національних суперечок.

Господарство. Велика Британія—високорозвинута індустріальна

держава, промисловість якої дає майже 90% експорту. За обсягом
промислової продукції вона посідає 5-те місце в світі (після США,
Японії, Німеччини, Франції). Компанії великої Британії є світовими
лідерами за обсягом виробництва в деяких галузях промисловості:
«Роллс-Ройс» — з виробництва авіаційних двигунів, «Брітіш-Стіл»
— з виплавки сталі, «Шелл», «Брітіш петролеум» — з
нафтопереробки. Як і інші країни, що мають незначні запаси
мінеральних ресурсів, Велика Британія орієнтується на імпорт
сировини. Підприємства, що її переробляють, розташовані в
портових містах. Промисловість спрямована на розвиток трудо- та
науко-містких галузей, особливо машинобудування. Основними
галузями спеціалізації економіки є машинобудування, хімічна
промисловість та рибальство.

Електроенергетика країни базується на ТЕС (особливо в

центральній та південно-східній частинах). ГЕС зосереджені в
Шотландії, АЕС діють в Англії. Дві третини усього палива, що
використовується в енергетиці, припадають на нафту, газ та уран.

Чорна металургія — одна з найдавніших галузей промисловості.

Основні її центри зосереджено в прибережних районах (Кардіфф,
Ньюпорт, Мідлсбро).

Кольорова металургія розвивається в основному в портах, оскільки

орієнтується на імпортну сировину (Ліверпуль, Суонсi).
Машинобудування - провідна галузь промисловості країни.
Важливу роль відіграють ті галузі, які орієнтуються на експорт
продукції. Тому в розміщенні вони тяжіють до портів і найбільших
агломерацій. Серед них виділяються авіа-, судно- та
автомобілебудування. Основні їх центри: Бірмінгем, Великий
Лондон, Ковентрі, Брістоль, Дербі. Важке машинобудування
найбільшою мірою розвинуте в Ньюкаслі, Шеффілді, Глазго.
Обладнання для текстильної галузі виробляють у текстильних
районах Ланкаширі та Йоркширі. Високого рівня розвитку досягла
електротехнічна галузь, що зосереджена переважно у Великому
Лондоні, Бірмінгемі, Ковентрі, Манчестері та інших містах.

Хімічна промисловість спеціалізується на виробництві

нафтопродуктів, каучуку, синтетичних волокон, фарб, кислот, соди,
фармацевтичних виробів. Важливими центрами галузі є: Ліверпуль,
Великий Лондон, Манчестер, Ньюкасл.

Легка, особливо текстильна промисловість — найдавніша галузь не

тільки у країні, а й в усій Європі. Історичними її районами є
Ланкашир, Йоркшир, Північна Ірландія.

Харчова промисловість, що ґрунтується на досягненнях науки і

техніки, посідає одне з перших місць в економіці країни. Вона
повністю забезпечує населення продуктами харчування і розвинута
практично в кожному місті.

Сільське господарство є добре розвинутим. Завдяки м'якому

морському клімату пасовища залишаються зеленими майже
впродовж усього року, тому основна галузь — тваринництво.
Розводять переважно велику рогату худобу молочного напряму.
Розвинуто також свинарство, птахівництво та вівчарство. У
рослинництві вирощують здебільшого кормові культури (2/з
посівних площ) і картоплю. Із зернових культивують ячмінь,
пшеницю, овес, з технічних—цукровий буряк. Навколо великих
міст розвинуто садівництво, овочівництво, птахівництво,
свинарство для забезпечення населення основними продуктами
харчування. Рибальський флот Великої Британії має значний рівень
розвитку (11 тис. суден). Він виловлює рибу (тріску, оселедці,
камбалу тощо) в Атлантичному океані, забезпечує країну рибною
продукцією, а також експортує її.

Транспорт здійснює вантажні та пасажирські перевезення.

Морський флот Великої Британії є одним з найбільших у світі. Він
здійснює основні зовнішні перевезення (майже 90%). Найбільші
порти країни — Лондон, Саутгемптон, Ліверпуль, Глазго, Бристоль.
Перевезення на внутрішньому ринку здійснюються здебільшого
автомобільним транспортом (75%). Найбільша автомагістраль
країни - Лондон -Манчестер - Глазго. На 2-му місці за
вантажообігом—залізничний транспорт (20 %). Сучасна залізниця
під Ла-Маншем, протяжність якої становить 49,7 км, діє з 1994 р. і
з'єднує Велику Британію з материковою Європою. Розвивається
трубопровідний транспорт, який доставляє нафту, нафтопродукти,
ґаз до промислових центрів країни. У країні налічується 50
аеропортів, що обслуговують повітряний транспорт. Аеропорт
«Хітроу» посідає 3-тє місце в світі за кількістю пасажирських
перевезень.

Зовнішньоекономічні зв'язки. В експорті (82%) переважає готова

промислова продукція: аерокосмічне обладнання, хімікати,
фармацевтичні вироби, автомобілі, медичні інструменти, зброя, в
імпорті — промислові вироби, продовольство, сировина.
Основними торговими партнерами Великої Британії є країни ЄС
(Франція, Німеччина, Нідерланди), США. Країна посідає 5-те місце
в світі за кількістю туристів (19 млн осіб щороку), які її відвідують.
Найбільшими центрами туризму стали Лондон, Віндзор, Единбург,
Кардіфф. У 1992 р. було встановлено дипломатичні відносини між
Україною і Великою Британією. Обсяг товарообороту з Україною і
досі не перевищує 1 % загального зовнішньоторговельного обороту
країни. Велика Британія більше експортує товарів до України, ніж
імпортує з неї. Вона експортер капіталу, послуг банків, страхових
компаній, телекомунікаційних, науково-інформаційних та
культурних послуг, реклами тощо. Дружні стосунки склалися між
Києвом і його містом-побратимом — Единбургом.

Державний устрій: федеративна республіка

Законодавчій орган: Бундестаг (однопалатний парламент депутатів)

та Бундесрат (палата земель)

Глава держави: президент, що обирається Федеральними зборами

терміном на 5 років

Адміністративний устрій: 16 федеральних земель (мають свій уряд,

парламент і конституцію)
Поширені релігії: християнство (протестанти, католики)

Член ООН (з 1973), ЄС (з 1957), НАТО (з 1955), Ради Європи (з

1951)

Державне свято: День німецької єдності – 3 жовтня

Адміністративно-територіальний поділ

ЕГП та природно-ресурсний потенціал. Німеччина – багата,

економічно розвинена держава Центральної Європи. Омивається
Балтійським і Північним морями, межує на сході з Польщею, на
півдні – з Данією, на заході – з Бельгією, Нідерландами,
Люксембургом, на півдні – з Францією, Швейцарією, Австрією,
Чехією. Протока Північного моря відділяє її від Швеції.
За характером поверхні країну можна поділити на
Пвінічнонімецьку низовину, Середньонімецькі гори та Південну
Німеччину. На півдні країни знаходяться відроги Альп з вершиною
Цугшпітце (2968 м). На північ тягнуться середньовисотні Рейнські
Сланцеві гори, масиви Тюрінгенський Ліс, Гарц із легендарною
горою Броккен (1142 м), Тевтобургський Ліс, Рудні гори. На півночі
розташована Північнонімецька низовина з пагорбами й озерами. На
півдні знаходиться Боденське озеро. Найбільші річки Рейн із
притоками Майн, Мозель; Емс, Везер, Ельба, Одер, Дунай. Канали
зв’язують окремі річкові системи, найважливіші з них – Дортмунд-
Емс, канал Рейн-Ельба і канал Рейн-Майн-Дунай. Клімат
перехідний від морського до континентального, помірний,
прохолодний та хмарний з вологою зимою та літом.

Майже вся територія Німеччини розташована в зоні

широколистяних лісів, але сьогодні тільки третина території країни
зайнята лісами, що складаються з берези, дуба, бука, ялини, сосни.
Основні корисні копалини: вугілля, лігніт, невеликі запаси нафти,
природний газ, залізні, мідні, нікелеві, уранові руди, поташ, сіль.
Має достатню кількість лісоматеріалів та обробленої землі. В
цілому фізико-географічні умови країни можна вважати цілком
задовільними для розвитку на них сільського господарства та
економіки.

Населення. Понад 95 % населення країни складають німці, але

також проживають італійці, поляки, греки, чехи, хорвати, словаки,
турки. Середня щільність населення в країні достатньо велика –
230,8 чол. на км2. Більшість із них є католиками (мешкає переважно
у південних землях), близько 40 % – лютерани (на півночі країни).
Крім того, є мусульмани, баптисти, іудеї. Культурну автономію має
єдина невелика слов’янська меншина – лужицькі серби. Майже 90
% населення проживає в містах і прилеглих до них урбанізованих
районах, які відрізняються високим рівнем благоустрою. Середня
тривалість життя чоловіків – 76, жінок – 79 років.

Як і інші країни Європи, Німеччина мала великі втрати населення

під час другої світової війни, але вдало проведений процес
«репатріації» етнічних німців, а також імміграція економічно
активного населення з Туреччини, Італії, Греції дозволили швидко
відновити кількість населення.

Уряд ініціював заходи економічної реформи, серед яких –

поступове збільшення обов’язкового пенсійного віку з 65 до 67
років. Уряд країни був змушений вдатися до цього кроку через
загальні процеси старіння населення. За сферами економіки
занятість трудових ресурсів у країні така: сільське господарство –
2,4 %, промисловість – 29,7 %, сфера послуг – 67,8 %.

Міста західної Німеччини мають давню (понад 2000 років) історію,

адже вони були засновані ще за часів Римської імперії (Кельн – 37
р. до н.е., Ахен – І ст. н.е.). Звичайне німецьке містечко – маленьке
й тихе, з гарненькими «пряниковими» будиночками й чистими
вуличками. В кожному з них зберігається своя культура, крім
загальнонаціональних, святкуються місцеві земельні свята,
проводяться фестивалі, карнавали. Попри те, що Німеччина –
високорозвинена промислова й ділова країна, тут небагато міст із
хмарочосами та шумними проспектами.

В країні немає чітко вираженого економіко-політичного центру.

Район Рейн-Рур з його найбільшими містами Дюссельдорф, Кельн,
Дортмунд, Ессен, Дуйсбург є головним промисловим ядром країни.
Основним фінансовим центром і одним з найбільших в Європі
банківських центрів є Франкфурт-на-Майні. Тут знаходиться понад
420 німецьких і міжнародних кредитно-фінансових компаній і
банків, а з 1998 р. розташовується Європейський центральний банк.

Німеччина завжди славилася високим рівнем освіти населення та її

якістю. У 1348 р. було засновано перший німецький університет в
Празі, потім – університети в Гейдельберзі (1386) та Кельні (1388).
Сьогодні відомі у світі університети Мюнхена, Берліна, Бонна,
Гамбурга, Мюнстера. Німеччина дала світові цілу плеяду видатних
вчених, діячів мистецтва, письменників: Мартіна Бехайма,
Олександра Гумбольдта, Вільгельма Рентгена, Георга Ома, Макса
Планка, братів Гримм, Генріха Гейне, Томаса Манна, Людвіга
Фейхтвангера, Бертольда Брехта, Іоганна Себастьяна Баха, Георга
Генделя та інших.

Берлін, столиця ФРН на правах землі. Місто розташоване в східній

частині Німеччини в оточенні річок і озер при впадінні річки Шпреє
в річку Хафель. Великий транспортний вузол: мережа каналів
сполучає місто з річками Ельбою й Одером, працюють три
міжнародні аеропорти, метрополітен, міська електрифікована
залізнична мережа. Крупний промисловий центр, головні галузі
якого – електротехніка, електроніка, приладобудування, загальне й
транспортне машинобудування, хімічна, фармацевтична,
поліграфічна, легка і харчова промисловість.

У 1700 р. в місті було засновано Прусську академію наук за участю

Лейбніца, а в 1810 – університет імені Гумбольдта.
Після утворення Німецької Демократичної Республіки Східний
Берлін був проголошений її столицею (1949). Економічні проблеми
та політична нестабільність після смерті Сталіна привели в середині
червня 1953 р. до різкого загострення політичної кризи, стався
остаточний розкол міста. Вперше у 1952 р. владою НДР були
зроблені жорсткі заходи: перекриті вулиці зі Східного Берліна у
Західний, відключені телефонні лінії, встановлена заборона для
жителів Західного Берліна на в’їзд на територію НДР. Після
закриття кордонів Берлін залишався єдиним містом, звідки можна
було практично безперешкодно перейти на захід. Сталося те, що не
мало прецеденту в історії – радикальне розділення величезного
міста з населенням понад 3 млн чоловік і повна ізоляція одної його
частини від іншої. 13 серпня 1961 р. уздовж кордонів між секторами
було зведено Берлінську стіну. Вона була остаточно демонтована у
січні 1990, і Берлін повернув статус офіційної столиці Німеччини.

Гамбург, друге місто в Німеччині, утворює самостійну

адміністративну одиницю – федеральну землю Гамбург. Головний
морський і річковий порт країни. Значний вузол залізниць,
автомобільних і повітряних повідомлень з міжнародним
аеропортом, метрополітеном. Крупний промисловий, торговельний,
фінансовий і культурний центр: розвинено суднобудування,
судноремонт, авіабудування, загальне машинобудування,
електротехнічна, поліграфічна, нафтопереробна, хімічна, харчова,
меблева, текстильна промисловість, міделиварне виробництво,
виробництво металоконструкцій, газетно-видавнича справа,
кінопромисловість.

Тут знаходяться товарні біржі кави, цукру, каучуку. В 1558 р.

засновано одну із старіших в Європі Гамбурзьку фондову біржу. Є
університет, Вища школа музичного і образотворчого мистецтва.
Гамбург – місто багатих культурних традицій. Тут діє безліч музеїв,
театрів, художніх студій, концертних залів. В першому постійному
оперному театрі, заснованому в 1678 р., свою першу оперу
«Альміра» поставив Р. Ф. Гендель. У 1833 р. в Гамбурзі народився
І. Брамс. З 1767 р. діє заснований Г. Е. Лессінгом Німецький
національний театр.

У Гамбурзі близько 120 парків, у тому числі найбільший в світі

парк-кладовище Ольсдорферфрідхоф. На північ від старого міста
знаходиться штучне озеро Альстер, довкола якого прокладена
семикілометрова «стежка здоров’я».

Економіка. Німеччина є високорозвиненою країною, що за

обсягами товарного виробництва поступається лише Японії та
США. ВВП за секторами економіки поділяється наступним чином:
сільське господарство дає 0,9 %, промисловість – 30,1 %, сфера
послуг – 69 %. На душу населення у 2008 р. він складав 34 800$.

Після об’єднання у 1990 р. ФРН і НДР Німеччина стала країною з

найбільшим економічним потенціалом у Європі. Об’єднання
Німеччини дало нові можливості для розвитку економіки.

Висока роль держави в економіці була характерна для Німеччини у

всі часи. Модель соціального ринкового господарства є
компромісом між економічним зростанням і рівномірним
розподілом багатства. «Рейнський капіталізм» – особливість
економічного розвитку країни. Він характеризується значною
роллю банків у економіці країни. Високий рівень соціальних
гарантій привів до того, що 40 % чистого прибутку німецьких
компаній іде на оплату праці, відрахування до соціальних фондів. Із
100 євро чистої заробітної плати в середньому на відрахування до
соціальних фондів іде 81 євро.

З 2003 р. Німеччина стала провідним експортером світу,

потіснивши навіть США. Явище «надіндустріалізації» характерно
для сучасної потужної економіки Німеччини. Це означає, що частка
промисловості у виробництві ВВП достатньо велика у порівнянні з
багатьма іншими розвиненими країнами світу. Тільки Японія,
Ірландія й Португалія є більшою мірою індустріальними, ніж
Німеччина. Це невипадково, оскільки спеціалізацією Німеччини в
світовій економіці є виробництво промислової продукції, головним
чином продукції машинобудування.
Економічна карта

Промисловість. Німеччина має в своєму розпорядженні широко

розгалужену й добре збалансовану промисловість. Її основу
складають великі світові концерни та середні промислові
підприємства. Гігантські монополії: «Крупп», «Тіссен», «Байєр»,
«Маннесман» тощо займають пануючі позиції.

Енергетика країни працює як на власних, так і на імпортних

енергоносіях. Нафту до нафтопереробних заводів доставляють
нафтопроводами з Роттердама, Марселя, Генуї, через власні морські
порти Росток, Вільгельмсгафен, Бремергафен, Гамбург. Найбільші
центри переробки нафти – Карлсруе, Інгольдштадт, Емден,
Гамбург, Бремен. Газ країна отримує транзитом із Росії та
газопроводами через Нідерланди з морських родовищ Норвегії.

В Рурському, Аахенському та Саарському басейнах видобувають

кам’яне вугілля, буре – в районі Кельна, Лейпціга, Галле і Котбуса.
85 % добутого бурого вугілля Німеччини використовується в
електроенергетиці. Теплові електростанції сконцентровано в
районах видобутку бурого вугілля. На експорт воно надходить
виключно у вигляді брикетів.
Електроенергетика країни представлена усіма основними видами
електростанцій, серед яких переважають за потужністю атомні, що
дають понад третину електроенергії.

В промисловості провідну роль відіграє машинобудування. Його

підприємства розташовано майже у всіх містах ФРН, серед яких
найбільшими центрами є Берлін, Мюнхен, Нюрнберг, Франкфурт,
Кельн, Гамбург, Кіль, Лейпциг, Дрезден, Штутгарт, Вольфсбург.
Третину промислової продукції складає автомобілебудування:
концерни «Даймлер», БМВ, «Фольксваген», МАН.

Важке машинобудування зосереджене в Дуйсбурзі, Ессені, Хемніці,

Аугсбурзі, Франкфурті-на-Одері. Обладнання для поліграфічної
промисловості виробляється в Гейдельберзі, Плауені, Хемніці.
Німеччина посідає одне з провідних місць у світі з будівництва
морських суден (1-е – в Європі та 3-є – у світі). У всьому світі
широкою популярністю користується німецька електротехнічна
промисловість («Сіменс», «Бош»).

Хімічна й фармацевтична промисловість випускає продукцію

світового рівня (концерни «Велла», «Хенкель» тощо). Все більшого
значення набуває випуск синтетичних і штучних матеріалів і
волокон. У Саксонії сформувався гірничо-хімічний цикл. Тут є
поклади мінеральної сировини для хімічної промисловості, з яких
виробляють кальциновану соду, хлор, магній тощо. За обсягами
хімічного виробництва Німеччина поступається лише США.

Розвинені легка, текстильна й харчова промисловість. На весь світ

відомі марки спортивного одягу та взуття «Адідас» (8 підприємств і
25 дочірніх фірм у Німеччині, Франції, Великій Британії, США,
Канаді, Північній Африці) та «Пума» (дочірні фірми в США,
Франції, Швейцарії, Іспанії).

Десятки сортів пива експортуються в інші країни Європи. За

обсягами пивоварного виробництва, експортом та споживанням
його продукції Німеччина посідає перше місце в Європі, а в світі
поступається лише США.

У 80-ті роки минулого століття у ФРН з’явилися технопарки, зараз

їх понад 20. Найбільший з них, до якого входить понад 200 фірм,
що спеціалізуються на мікроелектроніці – «Ізар Веллі» – створено
на базі Мюнхенського університету.

Останнім часом все більше галузей промисловості ФРН залежать

від імпорту первинної сировини, напівфабрикатів та палива, але їх
відрізняє висока продуктивність праці, що є однією з найбільших у
світі. За рівнем життєвих стандартів Німеччина посідає одне з
перших місць у світі.

Доля Німеччини у світовому ВВП складає близько 8 %, а в

Європейському – близько третини.Сільське господарство. Після
об’єднання двох Німеччин країна стала найбільшим
сільськогосподарським виробником Європи, але високоінтенсивне
сільське господарство покриває потреби населення та
промисловості країни не більше, ніж на 80 %.

Як і Японія, вона є найбільшим у світі імпортером

сільгосппродукції – м’яса, продовольчого та кормового зерна, олії,
овочів і фруктів. Більше 3/4 сільсьгосппродукції у ціновому
обчисленні дає тваринництво: розведення молочної худоби й
свинарство (виробництво твердих сирів, масла та м’ясопродуктів).
Розводять також овець та кіз, великі території займають пасовиська.

Продукцією рослинництва є зернові: пшениця, жито, овес, ріпак;

технічні культури: цукровий буряк, тютюн, картопля. Німеччину
відрізняє висока врожайність пшениці – до 70 ц/га. Вирощують
овочі та фрукти, особливо яблука, ячмінь та хміль для виготовлення
пива. Країна відома своїм виноградарством і виноробством, яке
найбільшого розвитку набуло у долинах річок Рейн та Мозель
(знамениті рейнські та мозельські вина). Транспорт. Густа й добре
організована транспортна мережа забезпечує високий розвиток
економіки країни. Важливу роль як судноплавні шляхи відіграють
річки та система каналів

Найбільші порти й термінали побудовано та експлуатуються в

Бремені, Дуйсбурзі, Бремергафені, Гамбургу, Карлсруе, Любеку,
Ростоку, Вільгельмсгафені. Комерційний морський флот
складається з пасажирських і вантажних суден, контейнеровозів,
хімічних і нафтових танкерів.

Працює 550 аеропортів із вимощеними злітно-посадочними

смугами, найбільші з них – у Берліні, Франкфурті-на-Майні,
Ганновері, Гамбурзі, Кельні, Мюнхені, Бремені, Штутгарті.

Трубопровідний транспорт загальною довжиною 48 тис. км

транспортує країною конденсат, газ, нафту, очищену продукцію.
Вимощені шосейні дороги країни складають 644 480 км. Німеччина
посідає одне з перших місць за щільністю високоякісних
автомобільних доріг, якими пересувається понад 42 млн
автомобілів.
Широкого розвитку здобув міський транспорт. Саме в Німеччині у
1881 р. відкрили першу в світі трамвайну лінію, а в 1931 р.
здійснили першу телевізійну трансляцію. Користувачами Internet є
42,5 млн жителів країни.

Важливе місце в економіці займає міжнародний туризм. Найбільшої

популярності дістали такі курортні міста як Баден-Баден (основний
центр туризму в горах Шварцвальд), Висбаден, Байрот, Ахен.
Чисельна кількість музеїв, пам’яток природи, історії та архітектури
старовинних німецьких міст залучає до Німеччини туристів з усього
світу та й самі німці дуже люблять подорожувати.

Зовнішньоекономічні зв’язки. Серед експортних товарів

переважають машини, транспортні засоби, хімікалії, метали та
вироби з них, харчові продукти, тканини. Високим попитом
користуються в Європі поліграфічна продукція, фарфор, зброя,
мереживо, хутряні вироби, музичні інструменти, побутова техніка,
оптичні прилади фірми «Карл Цейс Йєна», спортивний одяг та
інвентар, пиво. Основними торговельними партнерами країни є
Франція, США, Велика Британія, Італія, Нідерланди, Австрія,
Бельгія, Іспанія. Імпортується продукція з Нідерландів, Франції,
Бельгії, Китаю, Італії, Великої Британії, США, Австрії. Німеччина
була і залишається одним з головних зовнішньоторговельних
партнерів України, що експортує в Україну продукцію
машинобудування, автомобілі, побутову техніку, електроніку,
продукти харчування та народного споживання.

Франція

Візитна картка

Площа: 543 965 км2

Населення: 64 420 000 (2010)

Столиця: Париж

Офіційна назва: Французька республіка

Державний устрій: республіка

Законодавчій орган: Двопалатний парламент – Національні збори та
Сенат

Глава держави: президент (обирається терміном на 5 років)

Адміністративний устрій: 96 департаментів

Поширені релігії: християнство (католики, протестанти),

мусульманство

Член ООН, ЄС, НАТО

Державне свято: 14 липня – День узяття Бастілії (1789)

Адміністративно-територіальний поділ

ЕГП та природно-ресурсний потенціал. Франція – типова

приморська країна, омивається із заходу і півночі Атлантичним
океаном, з півдня – Середземним морем. Має кордони з Бельгією,
Люксембургом, Німеччиною, Швейцарією, Італією, Іспанією і
Андоррою. Протоками Ла-Манш і Па-де-Кале межує з Великою
Британією. На півдні країни розташовано князівство Монако.
Морські кордони Франції значно більші за сухопутні. Морські
узбережжя Бретані мають мальовничі скелясті береги, південне
узбережжя Середземного моря – довгі піщані пляжі та бухти

Природні умови на території країни досить різноманітні. Є високі

гори, плоскогір’я й рівнини. Кордони з Іспанією проходять гірським
масивом Піренеїв, через гірські системи Альп та Юра ідуть кордони
з Італією та Швейцарією, вздовж кордонів з Німеччиною,
Люксембургом та Бельгією простягнулися середньовисотні Вогези
та низькі Арденни.

Значних рудних родовищ альпійська система Франції немає. Проте

значні висоти та велика кількість опадів зробили їх важливими
джерелами води та енергії, які використано при спорудженні
гідроелектростанцій. Схили долин добре заліснені, і лісове
господарство грає велику роль в економіці цих районів. Основою
для розвитку молочного тваринництва служать гірські луги, в
долинах створилися прекрасні умови для розвитку виноградарства.

Клімат Франції визначається впливом прохолодного Атлантичного

океану в північних областях і теплого Середземного моря на півдні.
Севенни, невисокі гори, природно розділяють дві кліматичні зони.
На півночі країни переважає м’який і вологий морський клімат з
незначними коливаннями температур влітку і взимку, на півдні –
клімат середземноморський з вищими середньорічними
температурами й меншою кількістю опадів.

Найбільші річки Франції: Сена, Луара (найдовша), Гаронна і Рона.

Система каналів сполучає між собою основні річки країни та Рейн.

Родючі ґрунти має Гароннська низовина біля підніжжя Піренєєв та

ділянка на північний захід від нижньої течії Гаронни.

Лісові масиви Франції (хвойні, дубові, букові і каштанові) сильно

зведені під впливом діяльності людини та займають лише чверть
території країни. Серед розораних полів є лісопосадки, особливо
типові для ландшафтів Нормандії та Бретані. Найхарактерніші
дерева Середземноморського узбережжя: маслина та корковий дуб.

Серед несприятливих природних процесів та явищ Франції слід

назвати повені, снігові лавини та бурі середини зими; засухи та
лісові пожежі на півдні біля Середземного моря влітку. Проте вся
територія Франції є комфортною для життя, туристсько-
рекреаційної та господарської діяльності людей.

Порівняно з іншими країнами Європи Франція має достатньо багаті

мінеральні ресурси, значні запаси бокситів, урану, калійних солей,
залізних руд. Нестачу нафти, газу і руд кольорових металів Франція
покриває за рахунок імпорту.

Населення. Франція – мононаціональна держава, кожен уродженець

країни вважається французом. Французька є офіційною мовою,
однак говорять в країні на баскській, каталонській, німецькій,
бретонській, фламандській і корсиканській мовах та діалектах.
Переважна більшість віруючих католики – 88 %, є протестанти,
мусульмани, православні.

Середня щільність населення складає 110 чол. на км2. Станом на

2007 р. міське населення складає 77 % від загальної чисельності, але
практично відсутні міські агломерації (характерні для більшості
країн Західної Європи), окрім района Лілля, що включає промислові
центри Рубе, Туркуен, Бетюн, Ланс, Дуе і Валансьєн.

Найвища концентрація населення – в Парижі та його передмістях.

Тут зосереджено понад 1/6 населення. Сільське населення
розподіляється рівномірно. Високий рівень щільності сільського
населення характерний для родючих районів Північної Франції,
морського узбережжя Бретані, рівнин Ельзасу, долин Рони та Сони.
Крім сільського господарства, останнім часом в сільській місцевості
значний розвиток отримав зелений туризм. Тривалість життя за
даними на 2009 р.: чоловіків – 77,8 років, жінок – 84 роки.
Природний приріст населення дуже низький, через це нестача
трудових ресурсів покривається за рахунок трудової міграції, в
тому числі й сезонної, пов’язаної із сільськогосподарськими
роботами, особливо на півдні країни. Відбуваєтьсяі процес старіння
нації.

У Франції переважають малі та середні міста, найбільшими містами

є Ліон, Марсель та Лілль.

Париж, головне місто історичної області Іль-де-Франс, разом з

передмістями (Версаль, Сен-Дені, Іврі, Аржантей, Булонь-Бійанкур,
Дрансі) утворює міську агломерацію Великий Париж з населенням
11,4 млн чоловік.

Париж – найбільший промисловий і транспортний центр країни, тут

працюють підприємства авто- і авіабудування, електротехнічного
машинобудування, хімічної, харчової, поліграфічної промисловості
тощо, виготовляють товари широкого вжитку: модні швейні та
галантерейні вироби. З усіма районами й найбільшими портами
Франції столицю сполучають 11 залізничних магістралей, діють
міжнародні аеропорти: Шарль де Голль, Бурже, Орлі. 16 основних
ліній має метрополітен міста, аванпортом Парижа є Гавр. Столиця
опоясана швидкісною автомобільною кільцевою дорогою –
бульваром Періферік, яка сполучена з радіальними автострадами та
всією мережею автомобільних доріг Франції, ядром якої вона є.

Це один з найбільших в світі центрів туризму, тут розміщені

ЮНЕСКО і більше 200 міжнародних організацій.
Паризький університет – Сорбонну – засновано у 1215 р., Коллеж
де Франс – у 1530 р., Національну бібліотеку – у 1480 р. Париж –
відомий науковий, культурний та історичній центр світу.
Національний центр мистецтва і культури ім. Жоржа Помпіду з
Національним музеєм сучасного мистецтва, безліч музеїв:
мистецтва і культури XIX ст., Лувр, імпресіонізму, пішохідний міст
Мистецтв, Національний музей природної історії, людини; театри
«Гранд-опера», «Комеді Франсез», «Одеон», Національний театр
Шелло, театр-кабаре «Мулен-руж» приваблюють до Парижа безліч
туристів з усього світу.

Париж – туристична Мекка світу

Марсель, найбільший порт Франції на Середземному морі, біля

гирла Рони, вантажообіг якого – понад 90 млн т на рік. В портовому
комплексі розвинено нафтопереробку, нафтохімію, судно- й
авіабудування. Місто є початковим пунктом транс’європейського
нафтопроводу на Страсбур і Карлсруе (ФРН).

Засновано близько 600 р. до н.е. як грецька колонія Массалія

вихідцями з аристократичної республіки Фокеї. Знайдений ними
природний порт розташовувався трохи далі, ніж нинішній Старий
порт.

Неподалік від міста знаходиться архіпелаг Фріуль і замок Іф –

зміцнення XVI ст. з оборонним поясом на скелі, описаний в романі
Олександра Дюма «Граф Монте-Крісто».

Марсель – батьківщина комічного актора Фернанделя, тут знімали

знаменитий фільм Люка Бессона «Таксі».Лілль, місто сукнарів
Фландрії, захоплене Людовиком XIV у 1667 р., потім у 1708 р.
відвойоване голландцями та повернене до складу Франції за
Утрехтським миром у 1713 р.

Місто засновано як військове укріплення французьким військовим

інженером Себастьяном Вобаном у XVII ст. Свого часу укріплення
називали «царицею цитаделей».

Місто є значним центром текстильної промисловості, важкого

машинобудування, хімічної, харчової промисловості Франції.
Метрополітен Лілля (ле Валь) – перше міське метро без машиніста.

У місті багато музеїв, найбільш знаменитим з яких є музей

образотворчих мистецтв, що славиться робітами фламандських і
голландських майстрів (Рубенса, Ван Дейка), іспанських (Гойя),
французьких (Давид, Делакруа, Моне, Ренуар), має багаті зібрання
кераміки та скульптури.

Лілль – батьківщина Шарля де Голля, тут знаходиться його

будинок-музей.

Економіка. Франція – економічно розвинена країна світу,

високорозвинена ядерна та космічна держава. За загальним обсягом
економіки країна посідає провідні місця в Євросоюзі, по ВВП на
душу населення входить в першу світову двадцятку ($27 600).
Традиційна особливість французької економічної політики –
наявність державної форми власності або великої її частки у складі
великих компаній, банків, страхового бізнесу, у сфері авіації,
телезв’язку, у машинобудуванні, нафтогазовій промисловості
(«Тоталь»). Існує планування, що носить не нормативний, а
індикативний характер. Протягом 2007-2008 рр. уряд держави
здійснював декілька важливих реформ у сфері трудового
законодавства, зокрема з питань робочого тижня. Міра соціального
захисту населення одна з найвищих у світі. Приблизно 30 % ВВП
витрачається на соціальні потреби.

Велику частку в економіці Франції має іноземний капітал. Його

доля у промисловості складає майже 40 %, у сфері нерухомості –
близько 27 %, торгівлі – 20 %, сфері послуг – 9 %. На
підприємствах з іноземним капіталом зайнято понад 20 % трудових
ресурсів країни. Особливо велика частка іноземного капіталу, понад
50 %, у сфері інформатики та інших галузях передових технологій.

За секторами господарства ВВП Франції має такий склад: сільське

господарство – 2,2 %, промисловість – 20,3 %, сфера послуг – 77,4
%.
Економічна карта

Промисловість. Промислове виробництво забезпечує понад 30 %

робочих місць, 40 % інвестицій, 80 % експорту. Значні запаси
власної мінеральної сировини створюють базу для роботи
гірничодобувної та розвитку важкої промисловості.

За рівнем розвитку кольорової металургії країна посідає лідируючі

місця в світових рейтингах, за виплавкою сталі знаходиться на 3-у
місці в Західній Європі. Франція входить до складу
Середземноморської бокситової провінції (разом з Грецією, Італією
та Угорщиною). Чорна металургія Франції все більше тяжіє до
припортових зон, наприклад, у Дюнкерку металургійний завод
працює на американському вугіллі та залізній руді з Африки та
Венесуели.

Машинобудуванню Франції притаманні велика різноманітність.

Основними галузями машинобудування (2,6 % світового
виробництва) є авіакосмічна, автомобільна, верстатобудівна,
суднобудівна, радіоелектронна, електротехнічна, електронна.
Франція грає провідну роль в Європейській космічній агенції,
експортує космічні (Париж, Тулуза, Бурже, Бордо) й атомні
технології (Париж, Гренобль), посідає 3-е місце в світі за випуском
автомобілів (Париж, Леон, Сошо, Ле-Ман, Рен, Дуе). Їх спектр
включає легкові, вантажні машини, автобуси, мотоцикли (державна
компанія «Рено», приватна компанія «Пежо») тощо. За
виробництвом верстатів Франція входить до складу світових
лідерів. В суднобудуванні (Дюнкерк, Нант) спеціалізується на
виробництві суден для перевезення зріджених газів і хімікатів. За
обсягами виробництва телевізорів та холодильного обладнання
входить в десятку світових лідерів.

За обсягами виробництва хімічної продукції входить до складу

світових лідерів (посідає 4-е місце в світовому експорті), основні
райони розвитку хімічної промисловості: Паризький, Рейнсько-
Альпійський та Північний. Тут зосереджено виробництво
синтетичних смол, пластмас, каучука, фармацевтичних виробів. Газ,
що видобувається в надрах країни, є сировиною для отримання
сірки.

Франція є чималим виробником целюлози та паперу, поліграфічна

продукція країни відома за її межами. Високо розвинена в країні
харчова (на 2-у місці в світі за об’ємом експорту після США)
промисловість. Відносно незначну роль в загальному обсязі
економіки, але престижу для країни грає виробництво та продаж
предметів розкоші, світовим лідером є концерн «Луї Вюїттон-Мое-
Хеннессі».

Франція – одна з найбільш передових країн в області розвитку

атомної енергетики: понад 75 % енергії виробляють на АЕС.
Франція продовжує будувати нові АЕС та посідає друге після США
місце в світі за видобутком електроенергії на станціях цього типу.
Крім того, розвиваються нетрадиційні типи енергетики, зокрема
вітрові та припливні станції (перша у світі побудована в Бретані).
Потужності ГЕС зосереджено в Альпах.

Останнім часом все більше уваги приділяється поєднанню науки й

безпосереднього виробництва. Технополіс міста Тулуза є центром
наукомістких галузей виробництва, зокрема авіакосмічних. У
Франції налічується понад 40 технопарків. Найбільший з них – Іль-
де-Франс під Парижем. Він спеціалізується на впровадженні
новітніх технологій в електроніці, фармакології тощо.

На базі портів Марсель і Фос сформувалися найбільші у Франції

ППК. Разом вони мають вантажообіг 100 млн т на рік, а
спеціалізуються на припортовій чорній металургії та
нафтопереробці.

Франція була і залишається важливим виробником тканин в Європі

(Лілль, Кабре, Арментьєр).

Сільське господарство є найбільш опікуваною державою галуззю,

хоча основа його – приватне землеволодіння. Вирішальну долю
продукції дають великі господарства з наділами понад 100 га, але
чисельно переважають дрібні та середні. За обсягом виробленої
сільськогосподарської продукції Франція посідає 1-е місце в
Західній Європі та 3-є в світі після США й Канади. Це найбільший
європейський виробник пшениці, вершкового масла, яловичини,
сирів (більше 400 сортів), ковбас, кондитерських виробів, вин,
шампанського, коньяків.

Виноградна ферма у Франції

Більше половини продукції дає тваринництво. Французькі фермери

є головними противниками процесів упровадження генетично
зміненої продукції в Європі, оскільки французька продукція
традиційно високо цінується через свою високу якість.
Тваринництво займається розведенням великої рогатої худоби
молочного та м’ясного напрямів, свиней, овець, свійської птиці.

Природні ресурси риби і морепродуктів виснажені, але в багатьох

водоймищах риб розводять штучно. У Біскайській затоці ведеться
промисел сардин, камбали і оселедців, омарів, креветок і молюсків
(устриць та мідій).

Продукція рослинництва дає третину від загальної вартості

продукції сільського господарства. Вирощують зернові культури,
майже половина яких щорічно йде на експорт: пшениця (басейни
Луари та Сени), кукурудза (басейн Гаронни), рис (район
Середземномор’я), цукрові буряки (Франція є крупним виробником
та експортером бурякового цукру), картопля, овочі, винний
виноград, фрукти (переважають яблука), цитрусові.

Транспорт Франція має найрозвиненішу в Європі мережу залізниць

(загальною довжиною 29 370 км) та автомобільних доріг. Більшість
міст зв’язані мережею високошвидкісних магістралей, гілку
швидкісної магістралі прокладено в тунелі під протокою Ла-Манш.
Практично в кожному місті та містечку є аеропорт. У перевезенні
внутрішніх вантажів і пасажирів вирішальну роль відіграє
автомобільний транспорт, який має найбільш розгалужену систему
загальною довжиною понад 950 тис. км. Трубопроводи перевозять
нафту та очищену продукцію, їх довжина сягає майже 8 тис. км

Франція – велика морська держава. ЇЇ флот складається з нафто- та

хімічних танкерів, контейнеровозів, пасажирських суден тощо.
Найбільші морські порти: Марсель, Гавр, Дюнкерк, Кале, Булонь.
Річковий транспорт забезпечує близько 6 % перевезень вантажів.
 Зовнішньоекономічні зв’язки. Франція є одною з найбільш
відвідуваних країн світу та обслуговує до 75 млн зарубіжних
туристів за рік.

В долі експорту Франції збільшується частка послуг, у тому числі

банківсько-фінансових. Переважають економічні зв’язки з
розвинутими країнами та країнами ЄС. Основними статтями
експорту країни є машини й транспортне устаткування, авіаційне
обладнання та транспортні засоби, пластмаси, хімікалії,
фармацевтична продукція, залізо і сталь, напої, продукція харчової
промисловості, нові технології тощо. Основними торговельними
партнерами є Німеччина, Іспанія, Італія, Велика Британія, Бельгія,
США, Нідерланди.

Імпортує Франція машини й устаткування, транспортні засоби, сиру

нафту, пластмаси, хімікати, сировину й напівфабрикати,
продовольство (чай, кава, какао, тропічні фрукти) основним чином з
Німеччини, Бельгії, Італії, Іспанії, Нідерландів, Великої Британії,
США, Китаю.

Лекція №8

Тема:Італія.Польща

План.

1.Особливості ЕГП Італії, вплив його на розвиток господарства.

2. Природно-сировинна база.

3.Населення, міста. Галузева структура господарства Італії, її

територіальні відмінності.

4. Значення зовнішнього ринку для розвитку країни

5..Особливості ЕГП Польщі.Формування території держави.

6.Особливості природних умов. Характеристика мінерально-

сировинної бази.

7. Господарство Польщі.

8.. Особливості економічних реформ. Зовнішні економічні зв’язки

Країни
Історія Італії сягає за 2500 років. На її теренах виникли католицизм
і папство. Але як держава сучасного світу вона утворилася в 1870
р., коли було об'єднано розрізнені до цього території. Нині Італія
посідає 6-те місце серед країн «Великої сімки». Італія — член ЄС (з
1957 р.), НАТО.

Географічне положення. Італія розташована в південній частині

Європи на Апеннінському півострові та островах Сицилія і
Сардинія. Її територію омивають води Середземного моря, що
сприяє розвитку торговельно-економічних відносин з країнами
Південної Європи, Близького Сходу та Північної Африки. Туніська
протока завширшки 148 км відокремлює Італію від Північної
Африки.

Форма правління і державний устрій. Італія — парламентська

республіка. Глава держави — президент. Законодавчий орган —
двопалатний парламент (сенат і палата депутатів). За
адміністративно-територіальним поділом до складу країни входять
20 областей, які поділяються на 103 провінції. На території Італії
розташовані дві карликові держави Європи: Сан-Марино та
Ватикан.

Природні умови та ресурси. Майже 80% території країни займають

гори: на півночі — Альпи, увздовж усього півострова —
Апеннінські гори. На Сицилії височить вулкан Етна — один із
найактивніших вулканів світу. На півночі Італії значну площу
займає Паданська рівнина. На більшій частині території країни
переважає м'який клімат, але в горах бувають суворі й досить
снігові зими. Для півдня Італії характерний субтропічний
середземноморський клімат. Італійська Рив'єра славиться відомими
на весь світ курортами. Лісові ресурси зосереджені в гірській
місцевості (29% площі), 8% з них перебувають під охороною
держави. У країні створено 5 національних парків. Водні ресурси
забезпечують річки По, Тибр, Арно та озера, найбільші з яких —
альпійські. Родючі ґрунти Паданської рівнини на узбережжі
Адріатичного моря та на сході інтенсивно використовуються в
сільському господарстві. Країна небагата на корисні копалини.
Запаси палива є незначними: кам'яне (о. Сардинія), буре
(центральна частина Апеннін, Паданська рівнина) вугілля, нафта і
газ (о. Сицилія, узбережжя Адріатичного моря). Невеликими є і
запаси залізних руд, руд, що містять кольорові метали: бокситів,
свинцево-цинкових, молібденових, ртутних. Є досить значні запаси
самородної сірки, калійної та кам'яної солей. B Італії добувають
всесвітньо відомий білий та рожевий мармур. У промисловому
виробництві Італії використовують здебільшого імпортну сировину.

Населення. Середня густота населення Італії — 190 осіб на 1 км2.

Населення розміщене досить нерівномірно. Найбільшою мірою
заселені Паданська рівнина та західне узбережжя (500 — 1000 осіб
на 1 км2). Більшість людей проживають y міських агломераціях
(70 %), серед яких найбільшими є Римська, Міланська,
Неапольська, Туринська. Багато міст Італії існують понад 2000
років і мають славну історію, що надає великі можливості для
розвитку міжнародного туризму. Серед жителів країни 98 % —
італійці, а національні меншини (албанці, греки, французи та ін.)
проживають переважно на прикордонних територіяx. Річний
приріст населення низький — 0,2 %. Пануюча релігія —
християнство (католицизм). У Римі з 1929 р. існує незалежна
держава Ватикан — штаб-квартира римсько-католицької церкви.

Господарство. Італія — одна із семи високорозвинутих країн світу.

Основними галузями спеціалізації економіки є машинобудування,
кольорова металургія, -хімічна, харчова та легка промисловість.
Значно розвинуті також енергетика, чорна металургія, рибальство
та землеробство. Як видно з діаграми, важливу частину італійської
економіки становлять не галузі матеріального виробництва, а сфера
обслуговування (освіта, охорона здоров'я, юридична, фінансова
справа, органи управління, туризм). Для господарства характерною
є диспропорція у розвитку між промисловою північною та
аграрною південною частинами країни. Електроенергетика
забезпечує потреби держави в електроенергії. ТЕС, які дають
найбільшу частину від усієї електроенергії, що виробляють в країні,
використовують продукцію нафтопереробних заводів, розміщених
переважна в центрі Італії та на узбережжях Лігурійського,
Тірренського, Адріатичного морів. Більшість ГЕС розташована на
півночі країни, в Альпах. АЕС розміщено поблизу великих
промислових центрів, таких як Рим, Мілан, Турин. Найбільшими
центрами чорної металургії є Неаполь, Таранто, Генуя та ін. Вони
працюють переважно на привізній сировині. З галузей кольорової
металургії розвинуте виробництво алюмінію та магнію. Основні
підприємства розміщені на півночі, біля ГЕС. Виробництво свинцю
зосереджено на о. Сардинія та в Тоскані, цинку й міді — на півночі
Італії, ртуті — у Тоскані.

Машинобудування - основна галузь промисловості країни. В його

структурі провідними є автомобілебудування (Турин, Мілан,
Неаполь, Модена), суднобудування (Неаполь, Генуя, Трієст),
верстатобудування (Флоренція, Мілан, Турин), електротехнічне
виробництво (Мілан, Турин, Рим, Неаполь), авіабудування
(Неаполь, Палермо, Турин).

Хімічна промисловість — одна з найрозвинутіших та

монополізованих галузей країни. Вона використовує переважно
власну сировину і виробляє мінеральні добрива, кислоти,
синтетичні волокна, фарби, пластмаси тощо.

Легку можна віднести до найстаріших галузей. У текстильні

промисловості використовують імпортну сировину (вовна і
бавовна). Розвинута шкіряно-взуттєва галузь. Мілан вважається
міжнародним центром моди. Італійський одяг, шкіряні вироби
високо цінують у світі.
З галузей харчової промисловості розвинуті борошномельна,
маслобійна, виноробна, цукрова, олійна. їх продукція повністю
задовольняє потреби населення, крім того, вона експортується.

У сільському господарстві основною галуззю є рослинництво. Із

зернових на півдні країни вирощують тверді сорти пшениці,
кукурудзу, ячмінь, просо, гречку. З технічних культур найбільші
площі займають цукрові буряки і тютюн. Чималу роль відіграють
садівництво та виноградарство. З вирощування оливок та
апельсинів країна посідає 1-ше місце у світі. Італійські лимони
становлять 80 % річного європейського врожаю, їх експортують
майже в усі країни Європи. У садах Італії ростуть мигдаль, горіхи,
яблука. З виробництва вина Італія посідає одне з перших місць у
світі. Тваринництво спеціалізується на розведенні великої рогатої
худоби молочно-м'ясного напряму, свиней, овець та кіз. Італія має
великий риболовецький флот, який займається здебільшого
виловом тунця, сардин у Середземному морі.

Транспорт є добре розвинутим. Основне навантаження у зовнішніх

перевезеннях припадає на морський транспорт (90%). Значну роль
відіграють порти: Генуя, Неаполь, Рим, Трієст, Венеція. Внутрішні
перевезення, в основному, забезпечує автотранспорт. Відома своєю
потужністю автострада «Сонце»: Мілан — Рим — Неаполь.
Залізниці, що пролягли вздовж західного і східного узбережжів
країни, здійснюють також внутрішні перевезення. Але становище
на залізницях Італії нині вважають критичним, оскільки немає
сучасних, модернізованих залізничних колій, а рухомий склад —
застарілий. У країні налічується понад ЗО діючих аеропортів,
найбільші — в Римі та Мілані. Поромні переправи підтримують
зв'язки з островами та Грецією. Через країну проходять нафто- і
газопроводи.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Майже 90% усього експорту країни

припадають на товари промислового виробництва (прокат,
автомобілі, верстати, трактори, електротехніка, хімікати, меблі,
текстиль, взуття, одяг, харчові продукти, оливки, вино, макаронні
вироби). В імпорті переважають паливо та сировина. Основними
торговими партнерами Італії є країни ЄС, СШA. Розвиток туризму
зумовлений географічним положенням, субтропічним кліматом,
наявністю великої кількості пам'яток культури і багатою історією.
Італія посідає 3-тє місце в світі за кількістю туристів, які її
відвідують (150 млн осіб), і одержує від міжнародного туризму
значні прибутки (близько 22 млн доларів США). Популярними
туристичними об'єктами є Альпи та Лігурійське узбережжя, а також
стародавній Рим, культурні центри Мілан, Флоренція, Венеція,
Неаполь, Генуя. Частка товарообміну Італії з Україною становить
2,1 %.

Польща. Географічне положення. Польща розташована на сході

Європи й має вихід до Балтійського моря. Вигідність економіко-
географічного положення визначається тим, що країна розташована
на перехресті сухопутних і морських шляхів між Західною та
Східною Європою. Через її територію проходять важливі торгово-
транспортні магістралі.
Форма правління і державний устрій. За формою правління Польща
— республіка. Глава держави — президент. Законодавчий орган —
двопалатні Національні збори (сейм і сенат). За адміністративно-
територіальним поділом до її складу входять 16 воєводств. Польща
є членом ООН, ОЕСР.

Природні умови і ресурси. У Польщі переважає рівнинний рельєф -

Балтійська низовина. Лише на півдні та південному сході є
височини і невисокі гори — Карпати (Бескиди, Татри) і Судети.
Клімат — помірно континентальний, на узбережжі — морський.
Територією Польщі тече велика кількість річок, найбільші серед
них - Вісла з Бугом та Одра з Вартою. У країні є багато озер і боліт.
Лісами покрито майже ЗО % території. Серед грунтів переважають
дерново-підзолисті. Мінеральні ресурси в країні досить
різноманітні: кам'яне (Верхньосілезький басейн) та буре вугілля
(Белхатув), незначні запаси нафти і газу (південний схід країни),
мідні (Болеславец) та поліметалічні руди (Малопольська височина),
сіль (Іновролав) і сірка.

Населення. Польща — однонаціональна країна (поляки становлять

98 %), серед національних меншин переважають німці та українці.
Польська мова належить до західнослов'янської групи
індоєвропейської мовної сім'ї. Природний приріст населення —
0,1 % за рік. Середня густота населення — 123 особи на 1 км2. У
країні — високий рівень урбанізації (65%). Найбільші міста:
Варшава, Лодзь, Краків, Ґданськ, Катовіце, Познань. Виділяються
Верхньосілезька, Варшавська, Лодзинська, Краківська міські
агломерації. Панівна релігія — католицизм.

Господарство. Паливно-енергетичний комплекс забезпечений

власним вугіллям, а нафта і газ імпортуються з Близького Сходу,
Росії, Норвегії. Добре розвинута мережа ТЕС.

Чорна металургія базується на власній та імпортній руді. Центри

чорної металургії розташовані здебільшого у Верхньосілезькій
агломерації. Найбільші центри з виплавки сталі - Катовіце,
Стальова-Воля. 3 галузей к ольорової металургії розвиваються
виплавка міді (Ґлоґув, Леґниця), цинку, свинцю та алюмінію
(Конін).

Машинобудування спеціалізується на автомобіле-, судно-,

локомотиво-, вагоно-, тракторобудуванні, точному
машинобудуванні, виробництві верстатів і щ обладнання. Основні
центри — Варшава, Люблін, Ґданськ, Вроцлав, Лодзь, Познань,
Зелена-Ґура, Бельсько-Бяла.

З галузей хімічної промисловості розвивається виробництво

мінеральних добрив, кислот, соди, продукції побутової хімії,
фармацевтична, косметична та парфумерна (широковідомою є
торгова марка «Пані Валевcька»). Основні центри — Варшава,
Лодзь, Іновроцлав. Підприємства органічної хімії тяжіють до
нафто- і газопроводів, морських портів (Щецин, Ґданськ).
Легка промисловість охоплює підприємства текстильної, вовняної,
шкіряно-взуттєвої галузей (Лодзь, Люблін, Білосток). Добре
розвинута харчова промисловість за рахунок розгалуженої
структури АПК.

У сільському господарстві угіддя займають 60 % території Польщі.

Вирощують зернові (пшеницю, жито, ячмінь), зернобобові (сою,
кукурудзу), технічні культури (соняшник, цукровий буряк),
різноманітні овочі і фрукти; 15% посівної площі зайнято під
картоплею. У тваринництві переважає свинарство. Розводять
велику рогату худобу, овець, коней. Важливого значення набуло
птахівництво. Вихід до моря створює умови для розвитку
рибальства. Продукція АПК становить значну частину експорту
Польщі. Експортуються м'ясо-молочні вироби, консерви, яйця,
птиця, овочі, картопля.

Транспорт має розгалужену мережу шляхів. На залізничний і

автомобільний припадає основна частина перевезень вантажів і
пасажирів. У Польщі діють 12 аеропортів. Авіатранспорт набуває
значущості в перевезеннях на великі відстані. Частка перевезень
морським транспортом є досить вагомою. Великі морські порти:
Ґданськ, Ґдиня, Щецин. Розвинуто річковий і трубопровідний
транспорт.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Польща експортує кам'яне вугілля,

кокс, мідь, цинк, сірку, продукцію машинобудування, хімічної,
легкої промисловості, АПК, імпортує нафту, залізну руду,
промислові товари. Її основними торговими партнерами є країни
Східної і Західної Європи. Товарооборот між Польщею і Україною
 становить близько 1 млрд доларів США. Польща більше експортує
товарів до України, ніж імпортує з неї. Польща відома як центр
міжнародного туризму. Світовими курортами і центрами
культурної спадщини є Сопот, Зелена-Ґура, Бельсько-Бяла, Краків,
Варшава, Ґданськ.

Лекція №9

Тема: Російська Федерація.Білорусь

План.

1.ЕГП Росії

2.Природно-ресурсний потенціал

3.Населення

4.Промисловість

5.Сільське господарство

6.Зовнішньо економічні зв язки ЕГП Білорусь

7.Природно-ресурсний потенціал

8.Населення

9.Промисловість

Візитна картка Росії

Площа::17 075,4 тис км2

Населення:140 041 000 (2010)

Столиця:Москва

Офіційна назва:Російська Федерація

Державний устрій:федеративна республіка

Законодавчій орган:двопалатні Федеральні збори (парламент:
Державна дума і Рада Федерації)

Глава держави:президент (обирається на 4 роки)

Адміністративний устрій:83 суб’єкта федерації: 21 республіка, 9

країв, 46 областей, 2 міста федерального значення – Москва і
Санкт-Петербург, одна автономна область і 4 автономних округа.
Вся територія розділена на 7 федеральних округів

Поширені релігії:християнство (православ’я), іслам, юдаїзм

Член: ООН, СНД (1991)

Державне свято:День прийняття Декларації про незалежність Росії

(12 червня)

Федеративний устрій

ЕГП та природно-ресурсний потенціал. Росія – держава Східної

Європи і Північної Азії. Межує з Північною Кореєю, Китаєм,
Монголією, Казахстаном, Азербайджаном, Грузією, Україною,
Білоруссю, Польщею, Литвою, Латвією, Естонією, Фінляндією,
Норвегією. Має вихід до морів басейну трьох океанів
Атлантичного, Тихого та Північного Льодовитого, на них припадає
2/3 усіх кордонів країни. За площею посідає перше місце в світі.

Поверхня країни має складну будову. В цілому поверхня території

переважно рівнинна – до 70 % представляють собою рівнини та
плоскогір’я. Велика частина європейської території Росії
розташована в межах Східно-Європейської рівнини. На півдні –
північні схили Кавказу, на північному заході – гори Хибіни. На схід
від Уралу – Західно-Сибірська рівнина, оточена на півдні горами
Південного Сибіру (Алтай, Саяни, гори Прибайкалля, Забайкалля).
Між Єнісеєм і Леною розташоване Средньосибірське плоскогір’я,
між Леною і Тихим океаном – хребти й нагір’я Північно-східної
Азії. Схід країни належить до сейсмічно небезпечних. На півострові
Камчатка знаходиться 120 вулканів, 23 з них є діючими.
Територіально та географічно країну можна поділити на три
великих природних регіони: європейська частина, Сибір, Далекий
Схід.
Більша територія країни лежить в помірному кліматичному поясі.
Клімат змінюється від морського на крайньому північному заході
до різко континентального в Сибіру і мусонного на Далекому
Сході. Середні температури січня від 0 до -500С, липня від +1 до
+250С. Опадів випадає від 150 до 2000 мм на рік. У багатьох
районах Сибіру й Далекого Сходу – багатолітня мерзлота. В межах
Росії зафіксовано найнижчу температуру Північної півкулі: –720С в
районі м. Оймякон (влітку тут зафіксовано +330С, амплітуда
складає 1050).

Країна має значні запаси водних ресурсів. На її території

налічується понад 120 великих та малих річок, найбільші з них
Лена, Іртиш, Єнісей, Об, Волга, Амур, Північна Двина, Печора,
Колима, Дон; найбільші озера – Каспійське, Байкал, Ладозьке,
Онезьке, Ханка. Більшість річок є судноплавними, їх загальна
судноплавна частина складає понад 400 тис. км.

З півночі на південь на території Росії розташовуються природні

зони: арктичних пустель, тундри, лісотундри, лісів (тайга, мішані та
широколистяні), лісостепова, степова, напівпустель. Значна
територія Росії зайнята хвойними лісами, які поділяються за
видовим складом на світлохвойну (сосна звичайна, модрина
сибірська й даурська) і темнохвойну тайгу (ялина, ялиця, кедрова
сосна). 2/5 території країни покрито лісами, це – найбільші запаси
лісових ресурсів у світі. В багатьох районах Сибіру та Далекого
Сходу – вічна мерзлота.

Мінеральна сировина має найбагатший перелік: нафта, природний

газ, кам’яне та буре вугілля, торф, руди: залізні, марганцеві,
кольорові метали: боксити, хроміти, ванадій, мідь, свинець, олово,
нікель, цинк, кобальт, вольфрам, молібден, сурма, ртуть, уран,
золото, платина, платиноїди, хімічна сировина: апатити, фосфорити,
сірка, магнезит, азбест, слюда, графіт, калійна і кухонна, глауберова
солі, алмази, напівдорогоцінне каміння (аметист, гранат, топаз),
малахіт, нефрит, мармур тощо.

Населення. Росія – багатонаціональна держава із строкатим

національним і релігійним складом населення, 80 % якого
складають росіяни; крім них в країні проживає 156 народів,
найбільш чисельні з яких – татари, українці, башкири, чуваші,
чеченці, німці, білоруси, казахи, євреї, комі, буряти.

Основна релігія – християнство, більшість віруючих – православні

(понад 90 %), є мусульмани, буддисти та інші. Значна кількість
населення – невіруючі та скептики (це наслідки понад семи
десятиліть атеїстичної діяльності радянської влади). Державною
мовою є російська, народи країни розмовляють більш ніж на 100
мовах та діалектах, які в більшості належать до індоєвропейської,
алтайської та уральської мовних сімей.

Середня густота населення – 8,5 чол. км2; понад 80 % всього

населення проживає в європейській частині країни, що становить
близько 30 % її території; міське населення складає 73 % від
загальної кількості. Середня густота населення в європейській
частині країни перевищує 100 чол. на км2. Ці цифри свідчать про
нерівномірність розміщення населення територією держави та
високий рівень урбанізації. Найбільші міста і разом з ними більша
чисельність населення зосереджено у так званій «головній полосі
розселення населення», що представляє собою уявний великий
трикутник, вершинами якого є на півночі – Санкт-Петербург, на
півдні – Новоросійськ, на сході – Красноярськ. В межах цього
трикутника розташовано міста-мільйонери, в яких проживає п’ята
частина всього населення країни. Міст-мільйонерів в Росії 10,
більшість з них знаходиться в європейській частині країни: Москва,
Санкт-Петербург, Нижній Новгород, Новосибірськ, Єкатеринбург,
Самара, Омськ, Челябінськ, Казань, Уфа.

«Аврора» – корабель-музей. Росія

Найбільшими міськими агломераціями Росії є Московська, Санкт-
Петербурзька, Єкатеринбурзька, Нижньоновгородська. Три з
них (крім Єкатеринбурзької) розташовано в європейській частині
країни. Агломерації концентрують в собі основний науковий,
культурний і промисловий потенціал країни.

Сільське населення розміщено територією країни також

нерівномірно. Найбільша кількість сільського населення – у
степовій та лісостеповій зонах з кращими умовами для розвитку
сільського господарства. На півдні європейської частини майже
половина населення живе в селах.

Майже 70 % території країни складають малопридатні для життя

райони Крайньої Півночі та прирівняні до них, де проживають не
більше 8 % населення.

Демографічна проблема Росії полягає в низьких темпах

народжуваності та низькій середній тривалості життя (чоловіків –
62 роки, жінок – 73).

Єкатеринбург, (з 1924 по 1991 рр. – Свердловськ), місто на

східному схилі Середнього Уралу, берегах річки Ісеть, притоці
річки Тобол. Крупний вузол залізних і автомобільних доріг, має 2
аеропорти та метрополітен. Місто засноване 1723 сподвижником
російського царя Петра I, істориком і державним діячем Василем
Татіщевим як гірничозаводський, культурний і торговельний центр
на Уралі.

Основною галуззю промисловості є важке машинобудування

(виробничі об’єднання «Уралмаш», «Уралхіммаш»,
«Уралелектротяжмаш», «Турбомоторний завод», заводи бурового й
металургійного устаткування, транспортного машинобудування,
підшипниковий, компресорний, інструментальний та інші);
приладобудування, електротехнічна промисловість, заводи точної
механіки, оптико-механічний, холодильників, Верхньо-Ісетський
металургійний завод, гумотехнічних виробів, шинний, хіміко-
фармацевтичні (медичних препаратів, антибіотиків, косметичний
концерн «Калина»); виробництво будматеріалів, деревообробна,
легка, хутряна фабрика), харчосмакова промисловість. Завод
«Уральські самоцвіти» – відоме каменерізне виробництво.

В місті працює Уральське відділення Російської Академії Наук,

близько 140 науково-дослідних, конструкторських і проектних
інститутів і організацій. В культурному плані цікавими є будинки-
музеї: Павла Бажова, Дмитра Маминого-Сибіряка.
Новосибірськ (з 1903 по 1925 рр. – Новоніколаєвськ), місто на
південному сході Західно-Сибірської рівнини, на берегах річки Об.
Вузол залізничних ліній і автодоріг, є річковий та аеропорт,
метрополітен.

Новосибірськ – великий промисловий центр Західного Сибіру,

основними галузями промисловості якого є електроенергетика
(Новосибірська ГЕС); паливна і нафтовидобувна
(«Новосибірськнафтогаз», «Новосибірськвугілля»); металургія
(металургійний завод, олов’яний комбінат); машинобудування:
енергетичне та електротехнічне («Сибелектротяжмаш»,
електровозоремонтний), верстатобудування (ВАТ «Сибірський
завод комплексного електроприводу», заводи важких верстатів і
гідропресів), приладобудування, точне машинобудування,
авіабудування, радіоелектронна промисловість, лісова й
деревообробна, виробництво будматеріалів, текстильне
машинобудування, хіміко-фармацевтична («Новосибірський завод
медичних препаратів», «Новосибірськхімфарм»); легка, харчова.

В місті працює Сибірське відділення Російської Академії Наук,

Новосибірський державний університет, аграрний і технічний
університети, медична академія, консерваторія тощо. У селищі
Краснообськ знаходиться Сибірське відділення Російської Академії
сільськогосподарських наук; у селищі Кольцово – науково-
виробниче об’єднання «Вектор», яке займається розробкою
фундаментальних і прикладних питань біотехнології. У 28 км. на
південь від центру Новосибірська розташовано Академічне
містечко-комплекс науково-дослідних інститутів, житлових
будинків, комунальних установ.

Самара (з 1935 по 1991 рр. – Куйбишев), місто на лівому березі

річки Волга. Фортеця Самара була зведена у 1586 для охорони
волзького торговельного шляху, у 1600 р. тут було влаштовано
митницю й пристань. Сьогодні Самара – значний транспортний
вузол із густою сіткою залізниць та автомобільних доріг, є річковий
порт, аеропорт, метрополітен.

Основні галузі промисловості: авіакосмічне машинобудування

(виробництво космічної техніки, літаків Ту-154, авіаційних
двигунів), машинобудування та металообробка (завод «Автокран»,
«Волгабурмаш»), вантажопідйомна техніка, «Средньоволзький
верстатобудівний завод», завод вимірювальних трансформаторів,
підшипникові заводи, виробництво телевізорів «Каскад»; чорна й
кольорова металургія, нафтопереробна, електротехнічна,
виробництво будматеріалів, легка, харчова.
В місті – широка мережа наукових і освітніх установ: науково-
дослідні та проектні інститути, університети.

Економіка. Росія – індустріально-аграрна країна, територія якої

умовно розділена на 12 економічних районів (Північний, Північно-
Західний, Центральний, Волго-В’ятський, Центрально-
Чорноземний, Поволзький, Північнокавказький, Уральський,
Західносибірський, Східносибірський, Далекосхідний,
Калінінградська область).

До складу ВВП країни сільське господарство дає 4,1 %,

промисловість – 41,1 %, сфера послуг – 54,8 % від загальної
вартості.

Росія успадкувала майже 60 % потужного економічного потенціалу

Радянського Союзу. Для господарства країни характерна складна
багатогалузева структура з переважанням промислового
виробництва, розгалуженим сільським господарством, потужною
власною мінерально-сировинною базою, розвинутим науковим
потенціалом, забезпеченістю кадрами високої кваліфікації (в Росії
працюють понад 450 державних вузів, в тому числі близько 40
університетів).

Промисловість. Ринкова економіка країни базується на потужній

гірничо-видобувній промисловості та паливно-енергетичному
комплексі.

За показниками видобутку нафти країна посідає третє місце у світі.

Західно-Сибірський і Волго-Уральский нафтогазоносні райони
дають країні понад 350 млн тонн нафти на рік та понад 600 м3 газу
(друге місце у світі). Кузнецький, Південно-Якутський, Печорський,
Кансько-Ачинський, Нерюнгрінський басейни дають понад 300 млн
тонн вугілля.

Гідроелектростанції, побудовані за часів радянської влади,

негативно впливають на навколишнє середовище. Більшість з них
утворили великі водосховища, забравши значні площі родючих
земель із розміщеними на них поселеннями, пам’ятками історії та
архітектури. Понад трильйон кВт годин електроенергії виробляють
каскади потужних гідроелектростанцій на річках Волга, Кама,
Ангара, Єнісей. Близько 70 % енергії дають потужні теплові
електростанції в районах видобутку кам’яного та бурого вугілля,
переробки нафти (Урал, Кузбас, європейська частина Росії). У
країні працюють Курська, Воронезька, Ленінградська,
Комсомольська та інші АЕС. Єдина енергетична система країни
об’єднує енергетичні системи Центру, північного Заходу, Поволжя,
 Північного Кавказу, Уралу, Сибіру і Далекого Сходу. Крім
традиційних, в Росії використовуються вітрова, припливна,
геотермальна енергія. Крім Курило-Камчатської зони, теплова
енергія використовується для теплопостачання на Північному
Кавказі, Бурятії, Туві тощо.

Чорна металургія базується на власних значних запасах залізних

(Курська магнітна аномалія, родовища Уралу, Західного Сибіру –
понад 80 млн тонн) та марганцевих руд і коксівного вугілля.
Виплавка сталі складає близько 60 млн тонн, чавуну 40 млн тонн.
Найбільші заводи працюють у Магнітогорську, Челябінську,
Нижньому Тагілі, Новокузнецьку, Череповці, Липецьку,
Красноярську, Єкатеринбурзі, Старому Осколі та інших. В цілому
на території Росії сформувалося три металургійні бази, що стали
основою розвитку потужного широко розгалуженого
машинобудування:

 Центральна, з найбільшим комбінатом у Липецьку та Череповці, де

поряд з традиційним доменним виробництвом широко
використовують нові технології (порошкова та електрометалургія).
База забезпечує роботу машинобудування промислово-розвиненої
європейської частини країни.
 Уральська, використовує довізне паливо з Казахстану та Кузбасу й
переважно власну залізну руду, забезпечує сировиною потужне
машинобудування Уралу. Металургійні комбінати повного циклу
мають Магнітогорськ, Новотроїцьк, Нижній Тагіл, Челябінськ.
 Сибірська, розвивається на власній сировині, дає чавун, сталь,
прокат (Новокузнецьк, Красноярськ) численним машинобудівним
заводам Сибіру.

Кольорова металургія базується на запасах власних кольорових

руд та дешевій електроенергії:

 мідна та алюмінієва промисловість – на Уралі (Челябінськ,

Єкатеринбург, Орськ);
 свинцево-цинкова – на Північному Кавказі (Владікавказ);
 нікелево-кобальтова, алюмінієва, мідна – на Кольському Півострові
(Мончегорськ, Нікель);
 олов’яна, титано-магнієва, свинцево-цинкова, алюмінієва, нікелево-
кобальтова – на Далекому Сході та у Східному Сибіру
(Красноярськ, Норільськ, Красноярськ, Саяногорськ, Братськ,
Дальнєгорськ).

Машинобудування, що базується на такій потужній металургійній

базі, є достатньо багатогалузевим. Його підприємства орієнтуються
на виробництво металу, на наявність кваліфікованих трудових
ресурсів та науковий потенціал або на споживача готової продукції.

Машинобудування, що отримало значний розвиток ще за часів

царської Росії, традиційно є найбільш потужним у європейській
частині країни, на Уралі та Кузбасі.

В Росії отримали розвиток галузі важкого, різноманітного

транспортного машино-, електротехнічного,
сільськогосподарського, приладобудування, електронна
промисловість, виробництво космічної техніки. Росія разом із США
є лідером у освоєнні космічного простору. Будівництво космодрому
у Плесецьку почалося ще у 1957 р., а у Капустіному Яру – в 1946 р.,
саме звідси було запущено серію геофізичних ракет «Вертикаль»,
штучні супутники Землі серії «Космос» та індійські штучні
супутники «Аріабхата» та «Бхаскара» тощо.Важке
машинобудування орієнтується на металургійні бази й найбільшого
розвитку отримало на Уралі (Орськ, Єкатеринбург), в Центральній
Росії (Бєлгород), у Сибіру (Красноярськ, Іркутськ, Чита). Найбільш
розвиненою галуззю машинобудування є виробництво
різноманітних транспортних засобів: легкові автомобілі – Москва,
Тольятті, Нижній Новгород, Калінінград, вантажівки – Набережні
Човни, Ульяновськ, літаки – Самара, Улан-Уде, Комсомольськ-на-
Амурі, Ульяновськ (ОАО «Туполєв», завод «Авіастар»), Москва
(КБ Ільюшина), Воронеж, Омськ; обладнання для залізничного
транспорту – Коломна (тепловози), Брянськ (дизельні машини),
Твер, Нижній Тагіл (вагони), Новочеркаськ (електровози), морські
та річкові судна – Сєверодвінськ (підводне атомне
суднобудування), Астрахань (суднобудування та судноремонт),
Мурманськ (завод «Нерпа»), Владивосток, Нижній Новгород,
Волгоград, Тобольськ.

Підприємство з виробництва літаків "Ил". Росія

Військово-промисловий комплекс належить до середнього

машинобудування і базується на Уралі та в Середній Росії.

На наявність висококваліфікованих кадрів та наукової бази

орієнтується електротехнічна, радіотехнічна, електронна
промисловість, виробництво обчислювальної техніки,
робототехніки, біотехнології. Ці виробництва розташовані у
Центральній Росії – Москва, Санкт-Петербург, на Уралі –
Єкатеринбург, у Сибіру – Новосибірськ.
Найважливіші райони хімічної та нафтохімічної промисловості
(виробництво пластмас, мінеральних добрив, хімічних волокон,
автопокришок та ін.): Центральний, північний Захід, Поволжя та
Урал. Зміна технологій у хімічній промисловості сприяла зсувам у
розміщенні виробництва, наприклад, якщо перші підприємства з
виробництва натурального каучуку були «прив’язані» до районів
вирощування картоплі (Ярослав, Єфремов, Воронеж), то згодом
вони стали орієнтуватися на більш дешеву сировину – нафту
(Тольятті, Стерлітамак, Омськ).

Близько 65 % території країни розташовано у зоні лісів. Лісова

промисловість розвинена в північних і східних районах країни.
Працюють всі ланки лісопромислового комплексу: заготівля,
механічна та хімічна обробка деревини, целюлозно-паперова
промисловість, лісохімія (виробництво каніфолі, скіпідару,
дубильних речовин тощо). Виробництво концентрується переважно
в лісозбиткових районах країни. Найбільшими центрами галузі є
Іркутськ, Красноярськ, Братськ, Архангельськ, Котлас, Сиктивкар.

Розвинено виробництво будматеріалів, легка (головним чином

текстильна) і харчова промисловість. Крім льону, підприємства
текстильної промисловості використовують довізну сировину та
синтетичні волокна потужної хімії полімерів. Налагоджено
виробництво взуття, трикотажних виробів, швейне виробництво
(Іваново, Москва, Ярославль, Вологда, Орєхово-Зуєво, Твер,
Барнаул, Бійськ, Красноярськ, Іркутськ) та інші. В Якутії
розробляються родовища алмазів

Сільське господарство Росії має чітко виражену зональну

спеціалізацію. Понад 60 % валової продукції сільського
господарства дає тваринництво, землеробство дає близько 40 %. У
структурі тваринництва переважає молочне та м’ясо-молочне
скотарство (степова зона) та м’ясошерсне вівчарство (південні
степові, гірські райони), розводять коней (табунне утримання в
Бурятії, на півдні Якутії та на базі племінних конезаводів), свиней,
свійську птицю тощо. В тундрі розводять оленів, на Алтаї – кіз та
маралів, у горах Туви та Бурятії – яків.

Сільськогосподарські угіддя складаються з ріллі, сінокосів і

пасовищ. Більше 4/5 ріллі припадає на Центральний і Центрально-
Чорноземний райони, Поволжя, Північний Кавказ, Урал і Західний
Сибір.

Основні сільськогосподарські культури: зернові (жито, овес,

ячмінь, пшениця), цукровий буряк, соняшник, картопля, соя,
гірчиця, тютюн, махорка. Нечерноземна зона Центральної Росії є
найбільшим у світі масивом вирощування льону-довгунця. Основні
райони обробки: пшениці – Поволжя, Північний Кавказ, Західний
Сибір, Урал і Центрально-Чорноземний район; соняшнику –
Північний Кавказ, Поволжя й Центрально-Чорноземний район;
цукрового буряка – Центрально-Чорноземний район і Північний
Кавказ. Майже повсюдно вирощують картоплю. Овочівництво
переважає у приміських зонах та на Північному Кавказі. Окрім
того, Північний Кавказ, пониззя Дону, Нижнє Поволжя,
Краснодарський край спеціалізуються на садівництві,
виноградарстві, баштанних культурах. Далекий Схід є традиційною
зоною вирощування сої.

Доля зрошуваних земель – 4 %, головним чином Північний Кавказ і

Поволжя. Спеціалізація сільського господарства зумовила розвиток
харчової промисловості: м’ясної, маслоробної та олійножирової,
молочноконсервної та молочної, кондитерської та хлібопекарської,
цукрової, спиртової та пивоварної.

Транспорт. Значний розвиток отримали усі види сухопутного,

водного та повітряного транспорту.

Провідна роль у перевезенні вантажів та пасажирів належить

залізничному транспорту. Експлуатаційна довжина залізниць 152,
автодоріг – 949 (з твердим покриттям – 725), магістральних
трубопроводів – 206, внутрішніх водних доріг – 101 тис. км.
Європейська частина країни має радіальний малюнок мережі
залізниць та автошляхів, в азіатській частині цей малюнок має чітко
широтний лінійний напрям. Найважливіші вузли автосполучень:
Москва, Санкт-Петербург, Новосибірськ, Хабаровськ, Адлер,
Мінеральні Води. Потужні потоки транспортних сполучень
спрямовано з Центру на Урал, Кавказ та Сибір. Автомобільна
мережа майже повністю відсутня в північній азійській частині
країни.

Річкова система об’єднана потужною мережею каналів у

європейській частині Росії. Найбільшою водною магістраллю тут є
Волга. Внутрішніми водними шляхами транспортують ліс, руду,
вугілля, зерно, будівельні матеріали тощо. Найбільші водні
системи: Біломорсько-Балтійський канал, канал ім. Москви, Волго-
Донський канал, Волго-Балтійська водна дорога. Тоннаж морського
торговельного флоту складає близько 10 млн тонн. Найважливіші
морські порти: Санкт-Петербург, Ваніно, Новоросійськ,
Мурманськ, Калінінград, Находка.
Трубопроводи використовуються для транспортування конденсату,
газу, рідкого нафтового газу, нафти, очищеної продукції, води.

Зовнішньоекономічні зв’язки

Основу експорту Росії складає нафта й нафтова продукція,

природний газ, деревина й лісова продукція, метали, продукція
хімічної промисловості. Основними торговельними партнерами є
Нідерланди, Італія, Німеччина, Туреччина, Білорусь, Україна,
Китай.

Росія імпортує транспортні засоби, машини й устаткування,

пластмаси, медичне обладнання та фармацевтичну продукцію,
залізо і сталь, товари широкого вжитку, м’ясо, плоди й горіхи тощо.
Ці товари імпортують з Німеччини, Китаю, України, Японії, США,
Білорусі, Південної Кореї, Італії.

У Росії понад 100 курортів. Загальноросійське значення мають

курорти на Чорноморському узбережжі Кавказу (Сочі, Геленджик,
Туапсе та ін.), група курортів Кавказьких Мінеральних Вод
(Єссентукі, Желєзноводськ, П’ятигорськ, Кисловодськ, де існують
понад 130 джерел, а також запаси лікувальної грязі).

Республіка Білорусь.

Візитна картка

Площа:207,6 тис км2

Населення:9 649 000 (2010)

Столиця:Мінськ

Офіційна назва:Республіка Білорусь

Державний устрій:республіка

Законодавчій орган:двопалатний парламент

Глава держави:президент

Адміністративний устрій:6 областей, 117 районів

Поширені релігії:християнство (православні, католики)

Член ООН, СНД, Ради Європи

Державне свято:День Республіки – 3 липня (День звільнення

Білорусі від фашистів)

ЕГП та природно-ресурсний потенціал. Білорусь розташована на

сході Європи та межує з Росією, Польщею, Україною, Литвою й
Латвією. Розвинута транспортна система, що забезпечує вигоди
транзитного положення між Центральною та Східною Європою,
компенсує відсутність виходу до моря.

Клімат помірний, помірно континентальний перехідний від

морського до континентального з холодними зимами, прохолодним
і вологим літом. Середня кількість опадів від 500 до 700 мм. на рік
перевищує випаровуваність і сприяє заболочуванню значних
ділянок. Більше третини території займають болота, головним
чином поширені в Поліссі. Сільськогосподарські угіддя розширено
за рахунок меліоративних робіт.

Велика частина території – рівнинна із багаточисельними слідами

льодовикової діяльності. На північному заході розташовані
моренних пасма, що є частиною Балтійського моренного пасма, а
між ними – заболочені низини. Основні річки: Дніпро (з притоками
Березіна, Пріп’ять), Західна Двіна, Німан (з притокою Вілія),
Західний Буг, понад 10 тис. озер. Мішані ліси займають близько
третини території, значна частина них є природно-заповідним
фондом республіки. Сосна, ялина та інші хвойні породи складають
майже третину вкритої лісом площі, на півдні розповсюджені дуб,
граб, клен, ясен.

Серед корисних копалин незначна кількість нафтового і природного

газу, граніт, доломітизований вапняк, мергель, крейда, пісок, гравій,
глина.

Майже чверть території Білорусі розташовано в зоні радіоактивного

зараження внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 р.

Населення країни розміщено рівномірно. 78 % населення складають

білоруси, 13 % – росіяни, 4 % – поляки, 3 % – українці. В містах
живе 71 % населення, чверть його припадає на столицю. Офіційні
мови – білоруська та російська. 70 % віруючих – православні
християни, близько 20 % - католики, інші – уніати та юдеї.
Мінськ, столиця республіки, місто в центральній частині країни, на
річці Свіслочь (басейн Дніпра). Перше письмове повідомлення про
Мінськ зустрічається в «Повести временных лет» (1067) у зв’язку з
міжусобними війнами російських князів.

Це – найбільший промисловий центр з розвиненим

машинобудуванням і металообробкою (автомобільний, моторний,
підшипниковий заводи, завод колісних тягачів, «Мотовело»,
виробниче об’єднання «Белавтомаз», Мінський тракторний завод);
виробництвом верстатів і автоматичних ліній, годинників,
телевізорів, радіоприймачів, побутових холодильників (завод
холодильників «Атлант», завод телевізорів «Горизонт»,
електротехнічний завод, науково-виробниче об’єднання «Агат»);
легкою («Мілавіца», «Елема»), харчовосмаковою, хіміко-
фармацевтичною та хімічною, поліграфічною промисловістю,
виробництвом будматеріалів («Керамін»).

Гомель, місто на південному сході країни, порт на річці Сож. Одне з

давніх міст Білорусі, виник в кінці 1-го тисячоліття н.е. Вперше
згаданий в Іпатіївському літописі як володіння чернігівського
князя. Великий індустріальний центр, де працюють підприємства
сільськогосподарського машинобудування, станко- і
приладобудування, лісової, деревообробної, легкої, харчової
промисловості. Найбільші з них: «Гомсільмаш» (зерно- і
кормозбиральна сільськогосподарська техніка), «Гомельскло»
(вироби із скла), «Гомельдрев» (корпусні та м’які меблі),
підприємство з обробки алмазів «Кристал», «Білорусьнафта»
(розвідка й видобуток нафти).

Вітебськ, місто в північно-східній частині Білорусі, пристань на

Західній Двині. Отримав свою назву від річки Вітьба, на березі якої
виник. Вперше в староруських літописах згадується у 1021 р.
Основні галузі: машинобудування та металообробка (заводи
верстатобудівний, верстатів, мотороремонтний); приладобудування
(завод годинникових деталей, телевізійний); легка промисловість
(панчішно-трикотажний, текстильний, взуттєвий комбінати);
деревообробка (меблева фабрика, деревообробний комбінат);
харчова промисловість (м’ясокомбінат, комбінат молочних і
хлібопродуктів, рибозавод).

Економіка. Білорусь – індустріально-аграрна країна. ВВП на душу

населення складає близько 6100 $. Урядова статистика вказує, що
приріст ВВП останніми роками досягав більше 8 %. До складу ВВП
сільське господарство дає 8,4 %, промисловість – 41,5 %, сфера
послуг – 50,1 %.
Промисловість. Білорусь зберігає потужний комплекс
оброблювальних галузей промисловості, що орієнтуються на
використання кваліфікованих кадрів: авто- і тракторобудування
(Мінськ, Жодіно, Могильов), приладобудування, радіоелектроніка,
виробництво побутової техніки (холодильники «Атлант») (Мінськ,
Вітебськ, Гомель, Мозир, Брест, Ліда), верстатобудування (Мінськ,
Вітебськ, Гомель, Пінськ, Орша, Молодечно). Розвинено легку, в
тому числі трикотажну, лляну, шкіряно-взуттєву, харчову (м’ясна,
молочна, маслосироробна, консервна та ін.), лісову та
деревообробну промисловість. Майже половина випуску продукції
названих галузей припадає на підприємства столиці.

Територію Білорусі перетинають потужні нафто- та газопроводи з

Росії до Європи. На їхній базі працюють нафтохімічні заводи
Мозиря та Новополоцька. Крім того. гірничо-хімічна промисловість
використовує частково власні солі та сировину для виробництва
мінеральних добрив (калійні – Солігорськ, фосфатні – Гомель,
азотні – Гродно).

Підприємства легкої промисловоісті працюють на власній і на

довізній сировині. У Мінську, Вітебську, Гродно, Могильові,
Бобруйську розташовано текстильні, швейні, трикотажні, взуттєві
та інші виробництва легкої промисловості.

Сільське господарство. У багатогалузевому сільському

господарстві використовується понад 30 % території країни, луки й
пасовища займають близько 14 %. Вирощують картоплю (перше
місце серед країн СНД з виробництва на душу населення), зернові
культури (жито, ячмінь, пшениця, овес, гречка). Білорусь посідає 2-
е місце в СНД після Казахстану з виробництва пшениці на душу
населення. Значні площі зайняті під льон-довгунець, цукровий
буряк тощо. Розвинено молочно-м’ясне скотарство, свинарство,
птахівництво. 80 % вартості сільськогосподарської продукції дає
тваринництво.

Транспорт. В країні є всі види транспорту, крім морського.

Основні види: автомобільний, залізничний і трубопровідний.
Міжнародний аеропорт працює в Мінську,. Трубопроводами
транспортують газ, нафту та очищену продукцію.

Залізниці складають понад 5,5 тис. км. Шосейних доріг – 94,7 км.

Зовнішньоекономічні зв’язки. Білорусь експортує машини та

устаткування, продукцію хімічної промисловості, метали, тканини,
харчові продукти, ліс, будівельні матеріали, лляний трикотаж,
мінеральні добрива. Основними експортними партнерами є Росія,
 Нідерланди, Велика Британія, Україна, Польща,
Латвія.Імпортується мінеральна продукція, машини й устаткування,
хімікати, харчові продукти, нафтопродукти, метали з Росії,
Німеччини, України.

Лекція№10

Тема: Загальна характеристика країн Азії.Японія

План

1.Географічне положення континенту Азія

2.Природно-ресурсний потенціал

3.Економіка.Транспорт

4.Релігія

5.ЕГП Японії.Природно-ресурсний потенціал

6.Населення

7.Промисловість.Сільське господарство.Зовнішньо економічні зв язки

Азія, найбільший за площею та чисельністю населення регіон світу

(близько 43,4 млн км2 разом з азійською територією Росії). Кордон між
Азією та Європою зазвичай проводиться Уралом (його гребенем або
східним підніжжям, річкам Емба, Кума, Манич, осьовим вододілом
Великого Кавказу, Каспійському, Азовському, Чорному та
Мармуровому морям, протоками. Босфор і Дарданелли). З Африкою
Азія сполучена Суецьким перешийком, від Північної Америки
відокремлена Беринговою протокою. Омивається Північним
Льодовитим, Тихим та Індійським океанами, їхніми морями, а також
внутрішньоматериковими морями Атлантичного океану. До складу
регіону належать також острови: Японські, Тайвань, Шрі-Ланка,
Філіппінські, Великі та Малі Зондські – площею понад 2 млн км2.

В географічній літературі регіон зазвичай розділяють на: Південно-

Західну, Центральну, Південну, Південно-Східну та Східну Азію.
Різняться регіони між собою комплексом релігійних, етнічних,
лінгвістичних, природно-історичних факторів. За кількістю невеликих за
чисельністю населення та величиною території країн лідером є
Південно-Західна Азія. За рівнем економічного розвитку, площею
території та чисельністю населення безперечним лідером є Східно-
Азійський регіон, адже саме до його складу належать Китай, який
розвивається швидкими темпами, та Японія з потужною економікою й
науковим потенціалом. Друге місце за чисельністю населення та
показниками ВВП (за рахунок Індії) посідає Південна Азія.

Першими державами регіону були Межиріччя, Індія та Китай. З

цього часу політична карта регіону терпіла постійних змін. З XVI
ст. тут почали складатися колоніальні імперії європейських країн,
метрополіями яких були Велика Британія, Франція, Росія. Більша
частина сучасних незалежних країн Азії утворилася після Другої
світової війни, країни Центральної Азії отримали незалежність в
результаті розпаду СРСР у 1991 р. На початку ХХІ ст. колоній в
регіоні вже не було і нараховувалася 51 незалежна держава.

З 11 держав світу з чисельністю населення понад 100 млн чол. шість

(Китай, Індія, Індонезія, Пакистан, Бангладеш, Японія) знаходяться
в Азії, поряд з цими країнами-гігантами розташовано мікродержави
(Сінгапур, Бахрейн, Мальдівські Острови). До розвинених належать
п’ять країн регіону: Японія, Ізраїль, Сінгапур, Тайвань, Південна
Корея.

Саудівська Аравія, Катар, Кувейт, ОАЕ, Бруней, Оман – країни-

експортери нафти й газу, посідають особливе місце в економіці
регіону та відрізняються високим рівнем життя. Значну роль в
економіці регіону відіграють так звані «азійські тигри» першої
хвилі: Корея Південна, Тайвань, Сінгапур та нові індустріальні
країни другої хвилі: Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни,
В’єтнам.

В регіоні лише п’ять федерацій – ОАЕ, Пакистан, Індія, М’янма,

Малайзія, 14 країн є монархіями: імперія (Японія), три султанати
(Бруней, Малайзія, Оман), чотири емірати (Бахрейн, Катар, Кувейт,
ОАЕ), шість королівств (Бутан, Йорданія, Камбоджа, Саудівська
Аравія, Непал, Таїланд). В Азії представлено увесь спектр варіантів
державного ладу від республік з демократичними традиціями (Індія,
Ізраїль) до абсолютних теократичних монархій (Оман, Саудівська
Аравія).

Природно-ресурсний потенціал регіону значний і потужний, але

розподілений нерівномірно. Безводні жаркі піски Аравії та джунглі
Індокитаю, безлюдні вкриті снігом вершини Гімалаїв та
багатолюдні родючі рівнини Яви та Індостану, безкраї степові
простори Монголії та такі ж безкраї гірські простори Тибету – все
це Азія.

Середня висота території близько 900 м, найбільша – 8848 м (г.

Джомолунгма). Основні гірські системи: Гімалаї, Каракорум, Памір,
Тянь-Шань, Гіндукуш, Куньлунь, Великий Кавказ, Алтай, Саяни,
хребти Верхоянський і Черського, нагір’я: Тибет, Іранське,
Вірменське, Малоазіатське, Станове, Коряцьке, плоскогір’я:
Средньосибірське, Аравійське, Декан, найбільші рівнини:
Західносибірська, Туранська, Велика Китайська, Месопотамська,
Індо-Гангська. На Камчатці, островах Східної Азії та Малайського
архіпелагу багато діючих вулканів.

Клімат від арктичного на півночі й різко континентального

помірного у Східному Сибіру до екваторіального на островах
Індонезії, від мусонного у Східній і Південній Азії до пустельного й
напівпустельного на рівнинах Центральної, Середньої та Західної
Азії. В Сибіру – багатолітня мерзлота. Кількість опадів коливається
від 100 мм в межах пустель Аравії до 12 000 в долині Черапунджі.
Але кліматичні умови дозволяють займатися сільським
господарством практично на всій території Азії. Основною
проблемою рослинництва регіону є нестача вологи. Площі земель,
що обробляються, складають лише близько 17 % земельного фонду
регіону, через що душові показники тут найменші у світі – 0,15 га.
Найбільші масиви ріллі мають Індія та Китай (друге та четверте
місце в світі після США – перше та Росії – третє). Понад 22 %
регіону складають пасовища, більшість з яких належать Китаю.
Лише п’яту частину угідь займають ліси. За душовим показником
лісистості Азія на останньому місці в світі.

Водні ресурси річок та озер мають особливе значення через значну

посушливість клімату регіону. Найбільші річки: Об, Іртиш, Єнісей,
Лена, Амур, Хуанхе, Янцзи (найдовша в Азії, 5800 км.), Сіцзян,
Меконг, Інд, Ганг, Брахмапутра, Іраваді, Салуїн, Шатт-ель-Араб.
Річки належать до басейну всіх океанів Землі. Крім того, що річки
Азії мають велике значення для зрошувального землеробства,
світовими лідерами якого є Індія та Китай, вони використовуються
також і як значні транспортні артерії. Є великі озера: Байкал,
Балхаш, Іссик-Куль, Ван, Урмія, Ханка, Кукунор, Поянху,
Дунтінху, Тайху, Тонлесап.

Понад 60 % населення світу мешкає в Азії. Сучасні темпи приросту

населення свідчать про те, що епоха демографічного вибуху в
регіоні залишилась позаду. Китай, Японія, Індія проводять активну
політику, спрямовану на зниження темпів природного приросту
населення. Найбільші темпи приросту (у два рази більші за світові)
спостерігаються сьогодні в країнах Південно-Західної Азії (Оман,
Ємен та ін.). Проблеми безробіття, бідності, неписемності також
пов’язані із значною чисельністю населення та темпами його
приросту, що більший за приріст ВВП. Найбільш несприятливі в
цьому плані країни Південної та Південно-Західної Азії. Густота
населення в регіоні також висока – втричі більша за світові
показники. Найбільша – в Індо-Гангській низовині (Бангладеш –
країна з найбільшою в світі середньою густотою населення),
приморських районах Японії та Китаю, на о.Ява. Існують також і
практично незаселені внутрішні райони Китаю та Монголії.

В цілому в країнах Південної та Південно-Західної Азії переважає

молодь, діти до 16 років складають понад 40 % населення. І в той
же час Японія має суспільство найбільш «похилого віку». Статева
структура населення в країнах Азії характеризується переважанням
чоловіків: на 1000 жінок припадає 1049 чоловіків. Азія – найменш
урбанізована частина світу, лише третина населення якої живе в
містах, але завдяки великій загальній чисельності населення в Китаї
та Індії саме в Азії мешкає майже половина усіх городян Землі.

Дуже складним та різноманітним є національний, мовний та

релігійний склад населення регіону. Тут мешкають найбільш
численні народи світу: китайці, хіндустанці, бенгальці, японці,
біхарці, пенджабці, яванці та інші, які розмовляють на понад 800
мовах дев’яти мовних сімей. Окрім того, Азія є батьківщиною
багатьох основних найбільш поширених релігій світу:
християнства, ісламу, індуїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму,
синтоїзму, юдаїзму. Через таке етнічне та конфесійне різноманіття в
умовах значної перенаселеності окремих частин регіону виникають
етно-конфесійні конфлікти (кашмірський, палестинський,
тибетський).

Надра Азії багаті різноманітними мінеральними ресурсами: на

регіон припадає майже 70 % розвіданих запасів нафти (Саудівська
Аравія – 25 %, по 9 – 10 % – Ірак, Іран, Кувейт, ОАЕ), 39 % світових
запасів газу (Іран, Катар, Кувейт, ОАЕ посідають з другого по п’яте
місця в світі за його запасами після Росії), третина світових запасів
вугілля (лідерами є Китай – І місце в світі, Індія, Росія), значні
запаси торієвих та уранових руд (Китай, Індія, Казахстан,
Узбекистан). В Азії знаходиться понад 2/3 світових запасів олова та
вольфраму (Китай, Малайзія, Індонезія), третина – нікелю (Китай,
Індонезія), хром (Туреччина, Індія, Філіппіни, Казахстан),
марганець (Індія, Китай, Казахстан, Грузія), залізна руда (Китай,
Індія), боксити (Китай, Індія, Індонезія), мідні руди (Китай,
Індонезія, Казахстан, Монголія), золото (Китай, Узбекистан,
Казахстан). Серед нерудної мінеральної сировини слід відзначити
значні поклади слюди (Індія) та графіту (Індія, Шрі-Ланка,
Південна Корея), калійні солі (Ізраїль, Йорданія), фосфорити
(Китай, Казахстан, Йорданія, Ізраїль, Ірак).

За виробництвом ВВП Азія є світовим лідером, а за темпами

економічного зростання порівнятися з нею не може жоден регіон
світу. Лідерами є Японія, Китай, Індія. За виробництвом ВВП (за
курсом національної валюти) вони посідають відповідно друге,
шосте та одинадцяте місця в світі. На стадії постіндустріального
розвитку серед країн Азії знаходяться Японія, Південна Корея,
Тайвань, Сінгапур, Кіпр, Ізраїль та Бахрейн. Індустріального
розвитку досягли Індія, Китай, нові індустріальні країни «другої
хвилі», Туреччина, Іран, Ірак, країни – експортери нафти та газу.
Найменш розвинені країни регіону (Афганістан, Монголія, Бірма,
М’янма та інші) мають аграрну економіку.

Доля Азії складає майже третину світового промислового

виробництва. Японія, Китай та Індія виділяються серед країн
регіону за масштабами розвитку промисловості та спектром галузей
господарства. Найбільш розгалуженою є економіка Японія та нових
індустріальних країн «першої хвилі». Країни Перської затоки мають
особливу структуру господарства з переважанням галузей паливно-
енергетичного комплексу. Країни регіону забезпечують світове
лідерство за обсягами видобутку нафти, вугілля, залізної руди,
хромітів, олов’яних та вольфрамових руд. Серед галузей обробної
промисловості виділяються сталеплавильна, суднобудівна,
машинобудування (виробництво побутової техніки, робототехніки,
комп’ютерів та комплектуючих), виробництво бавовняних тканин,
одягу, взуття.

Швидкі темпи приросту промислового виробництва значно не

вплинули на сільське господарство, в якому зайнята майже
половина трудових ресурсів регіону. Перше десятиліття XXI ст.
характеризується виробництвом майже половини
сільськогосподарської продукції світу в країнах Азії. Більша
частина цієї продукції споживається в самому регіоні. Країни Азії є
лідерами не тільки за обсягом виробництва основних продовольчих
культур, а й за поголів’ям тварин. Лише Китай виробляє чверть
сільськогосподарської продукції світу.
Транспортна мережа Азії своєрідна, хоча й розвинені усі види
транспорту. Довжина транспортних шляхів найбільша, але їхня
густота значно нижча загальносвітової, за виключенням розвинених
країн регіону. Зовнішню торгівлю регіону забезпечує морський
транспорт. Найбільшими портами є Сінгапур (перше місце в світі),
Тіба та Нагоя (Японія), Шанхай та Сянган (Китай), Ульсан та
Кванджу (Південна Корея).

До складу світової десятки країн-лідерів за величиною морського

флоту належать Кіпр, Сінгапур, Китай та Японія. Всередині держав
лідерство належить залізничному транспорту, перш за все – в Китаї,
Японії та Індії. Своєрідну структуру має транспортна система країн-
експортерів нафти та газу. Значну роль у вантажообігу тут має
трубопровідний транспорт, а у пасажирообігу – автомобільний.
Швидкими темпами розвивається авіаційний транспорт (20 %
світових авіаперевезень, що вдвічі більше, ніж 10 років тому).

Доля сфери послуг у ВВП розвинених країн Азії коливається від 60

до 80 %. Японія поступається за виробництвом різних видів послуг
лише США. Токіо – третій у світі після Нью-Йорка та Лондона
фінансовий центр світу. Великими регіональними фінансовими
центрами є Сінгапур, Сянган та Манама (Бахрейн) На Кіпрі, в
Сінгапурі, Бахрейні, ОАЕ, Малайзії створено офшорні зони. Понад
20 % міжнародних туристичних подорожей припадає на країни Азії,
найбільш популярними є країни Східної та Південно-Східної Азії.

Доля регіону у світовому товарообігу складає приблизно 1/3. Серед

20 світових країн-лідерів 7 – країни Азії, а Японія посідає третє
місце. Найбільш високі показники є характерними для країн –
експортерів нафти та газу, нових індустріальних країн «другої
хвилі», Сінгапуру, Китаю, Південної Кореї. У товарній структурі
експорту країн Південно-Західної Азії переважають енергоносії,
промислові товари та рудна сировина – в структурі країн Східної,
Південної та Південно-Східної Азії.

ЯПОНІЯ

Візитна картка

Площа:372 тис км2

Населення:127 079 000 (2010)

Столиця:Токіо

Офіційна назва:Японія
Державний устрій:конституційна монархія з парламентським
урядом

Законодавчій орган:двопалатний парламент (Палата радників і

Палата представників)

Глава держави:імператор

Адміністративний устрій:унітарна держава (9 областей, які

об’єднують 46 префектур; столичний округ і 2 міських префектури;
адміністративна область Хоккайдо)

Поширені релігії:синтоїзм і буддизм

Член ООН

Державне свято:День народження Імператора Aкіхіто, 23 грудня

(1933)
Адміністративно-територіальний поділ

ЕГП та природно-ресурсний потенціал. Японія, держава Східної

Азії, що займає ланцюг островів (Хоккайдо, Хонсю, Кюсю, Сикоку,
архіпелаг Рюкю та ін., всього близько 4 тис.), які омиваються Тихим
океаном, Японським, Охотським і Східно-Китайським морями.
Найближчими сусідами країни є Китай, Південна Корея та Росія. До
останньої країна має найбільші територіальні претензії щодо так
званих «північних територій», котрі Японія вважає своїми
(Кунашир, Ітуруп, Шикотан та острівна гряда Хабомаї).
Рельєф країни переважно гірський з наявністю численних діючих
(60) і згаслих вулканів. Вища точка – вулкан Фудзіяма на о. Хонсю
(3776 м). Процеси горотворення продовжуються і сьогодні, тому
землетруси бувають тут від півтори до восьми тисяч разів на рік.
Усі сучасні будівлі будуються на протисейсмічній основі.
Тихоокеанське узбережжя потерпає від цунамі висотою від 30 до 50
м. Клімат від помірного на півночі до мусонного тропічного на
півдні. Середні температури січня – від -50С на о. Хоккайдо до
+160С – на архіпелазі Рюкю, липня – відповідно від +22 до +280С.
Опадів на більшій частині країни – від 1700 – 2000 до 4000 мм на
рік, восени звичайно бувають тайфуни. В районах вулканічної
діяльності є термальні джерела. Японія належить до країн світу, що
майже повністю засвоїли свої земельні ресурси.

Річки короткі, але багатоводні, непридатні для судноплавства. Їх

використовують для спорудження ГЕС та водопостачання. Понад
2/3 території вкрито лісами (від хвойних до вічнозелених
субтропічних) і чагарниками, але потребу в деревині вони
покривають лише на 50 %.

Надра країни бідні. Наприклад, нафти за рік видобувають менше,

ніж в США за день, потреби у залізній руді, свинці, цинку власні
ресурси забезпечують лише на 1 – 2 % від необхідних потреб, через
це країна повністю залежить від імпортної мінеральної сировини.

Населення. За чисельністю населення Японія посідає 10 місце в

світі. Японія – типова однонаціональна країна, 99,9 % населення
країни складають японці, крім них є корейці, китайці, айни –
нащадки древнього населення островів. В країні має місце
поліконфесійність – більшість населення країни сповідує дві релігії:
синтоїзм і буддизм, крім того є християнська меншина.

Низька народжуваність, висока середня тривалість життя (чоловіки

– 79 років, жінки – 86) призводять до старіння нації – пенсіонери
складають 20, а діти – 16 % населення, це в найближчі роки
загрожує дефіцитом трудових ресурсів.

Густота населення – одна з найбільших в світі: 321 чол. на км2, на

прибережних рівнинах вона сягає 10 000, а у великих місцях – ще
більше. 70 % населення країни мешкає на тихоокеанській
прибережній смузі. Міське населення складає 80 %, 40 % з них
живе в трьох найбільших міських а агломераціях, які утворюють
мегалополіс Токайдо. За зайнятістю у сферах виробництва
населення країни поділяється наступним чином: у сільському
господарстві зайнято 4,4 %, у промисловості – 27,9 %, у сфері
послуг – 66,4 %.

Найбільші міста країни – Токіо, Йокогама, Осака, Нагоя, Саппоро,

Кіото, Кобе, Фукуока, Сендай, Хітаті, Тіба, Кітакюсю, Кагосіма,
Хіросіма, Кумамото.

Токіо, столиця Японії, розташована на південному сході о.

Хонсю, на рівнині Канто, в місці впадання річок Едогава,
Аракава, Суміда, Тама у Токійську затоку, одне з найбільших і
швидко зростаючих міст світу, середня густота населення в
якому складає 800 – 1000 чол. на 1 км2.

У центрі Токіо

Токіо – головний фінансовий і промисловий центр Японії, один з

найбільших фінансових центрів світу. За об’ємом фінансових
операцій Токійську фондову біржу можна порівняти лише з
фондовими біржами Нью-Йорка і Лондона. Тут концентрується
діяльність найбільших фінансово-промислових монополістичних
груп (Міцубіси, Сумітомо, Міцуї та ін.), найбільших банків (Банк
Японії, Банк розвитку та ін.), представництв іноземних корпорацій.

Це основний транспортний вузол Японії з міжнародними

аеропортами Ханеда і Наріта, морським портом (вантажообіг
близько 70 млн т на рік), швидкісними автотрасами, залізними і
монорельсовими дорогами, метрополітеном. Багато великих
підприємств винесено за міську смугу. Працюють наукоємні та
високотехнологічні виробництва машинобудування, приладо-,
авто-, авіа-, суднобудування, електротехнічне, електронне, оптико-
механічне виробництво, нафтопереробна, нафтохімічна, хімічна,
поліграфічна, текстильна, шкіряна, керамічна, меблева, харчова
промисловість, виробництво будматеріалів, ювелірних виробів,
сувенірів тощо.

Токіо – найбільший науковий і культурний центр Японії з понад

100 державними, муніципальними та приватними вищими
навчальними закладами, є Національна аерокосмічна лабораторія,
онкологічний центр, дослідницький центр захисту від стихійних
лих тощо. В місті близько 400 картинних галерей, декілька десятків
музеїв, зоопарк (з 1882), акваріуми.

сучасний Токіо має традиційне прямокутне планування міських

кварталів, прийняте в Японії спрадавна. Проте місце розташування
окремих міських кварталів відносно один одного не підкоряється
точній прямокутній проекції. Кожна конкретна адреса виходить із
черговості споруди, але не із знаходження відносно інших будівель
у вуличному ряду. Вулиці Токіо не мають назв, окрім головної
торговельної вулиці Токіо – Гінза («Срібна»), для інших є назва
міського кварталу плюс цифрове позначення будівлі.

У діловому центрі – сейсмостійкі хмарочоси заввишки в 50

поверхів і вище. У спорткомплексі Кокугікане проводяться турніри
з боротьби сумо.

У Токіо налічується близько 1750 синтоїстських і 2900 буддійських

храмів, православний собор Воскресіння Христа. У 12 км від Токіо
створено токійський Діснейленд (1983, близько 48 га).

Осака, місто й порт в Японії, на о. Хонсю, на узбережжі Осакської

затоки, друге за величиною та економічним значенням місто країни.
Значний торговельно-пасажирський порт, важливий транспортний
вузол з міжнародним аеропортом Ітамі (1992). Великий
торговельно-фінансовий центр Японії: акціонерні товариства,
бавовняна й рисова фондові біржі, банки, підприємства чорної та
кольорової металургії, машинобудування, легкої, хімічної,
керамічної, деревообробної, рибоконсервної, борошномельної,
цукрової промисловості. Працює метрополітен і друга за
величиною та значенням в країні фондова біржа.

Північну промислову й південну історичну частини міста з півночі

на південь пересікає бульвар Мідосудзі – центральна магістраль
міста. Акваріум у місті Осака – один з найбільших у світі. Місто
називають «японською Венецією» через чисельні канали. Осакак –
значний науковий і культурний центр країни: є два університети та
інші вузи, музеї: художній, замку Осака, японських художніх
ремесел, планетарій, чисельні парки.

Нагоя, місто та порт в Японії, в центральній частині о. Хонсю,

третій після Токіо й Осаки фінансово-промисловий, транспортний і
торговельний центр країни, один з основних портів Японії
(вантажообіг порту 110 млн т на рік). Тут виробляється близько 10
% промислової продукції країни. В містах-супутниках працюють
підприємства машинобудування (особливо транспортне, у тому
числі автобудування, суднобудування та судноремонт, а також
текстильне й точне машинобудування), електротехнічної
промисловості, чорної та кольорової металургії.

Значний культурний центр, заснований у XVI ст. як феодальний

замок. Сьогодні тут працюють університети, художній музей
Токугава, художня галерея музей скарбів замку Нагоя, ботанічний
сад, зоопарк, численні архітектурні пам’ятки.

Економіка. До складу ВВП крани сільське господарство дає 1,4 %

вартості, промисловість – 26.4 %, сфера послуг – 72,2 % вартості.

Японія є азійським лідером за рівнем ВВП на душу населення – 38

000 $, посідає перше місце в світі за обсягами золотовалютних
резервів (521 млрд $), третє місце (після США та Китаю) – за
виробництвом промислової і п’яте – за виробництвом
сільськогосподарської продукції. Протягом останнього десятиліття
країна має стійке позитивне сальдо зовнішньої торгівлі. Японія
вступила в постіндустріальну стадію розвитку, значну частку ВВП
складають доходи від сфери послуг, охорони здоров’я, науки,
фінансово-торговельної діяльності та зв’язку.

Японія має дві гострі проблеми: величезний урядовий борг, який в

сумі складає 170 % ВВП країни, і старіння населення (демографічні
прогнози для країні конче несприятливі, якщо ситуація в країні не
зміниться, то до початку наступного століття чисельність японців
скоротиться вдвічі), повільно змінюється менталітет японців:
стереотип «трудоголіка» поступово змінюється на стереотип
«людини, яка працює заради грошей, що забезпечують йому
комфортне життя». Крім того в країні продовжуються дебати щодо
змісту реформ в реструктуризації економіки країни та менеджменті.
Останні світові тенденції щодо подорожчання мінеральної
сировини, від якої залежить економіка країни, призвели до
скорочення обсягів виробництва в алюмінієвій промисловості більш
ніж у 20 разів, у нафтовій промисловості – на 40 %, чорній
металургії – на 25 %. Поступово зростають екологічні проблеми.

В Японії ухвалено програму «Технополіс», вона передбачає

спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для
рівномірного поділу наукових кадрів по країні. Адже сьогодні 80 %
наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та великих
містах.

Промисловість. Японія – високорозвинена постіндустріальна

країна. Поряд із гігантськими підприємствами тут діють численні
дрібні, особливо в легкій і харчовій промисловості. Економіка
Японії залежить від імпорту сировини та пального, видобувна
промисловість дає 0,2 % ВВП країни.

Енергетика країни більш ніж на 80 % залежить від імпорту

енергоносіїв, проте Японія посідає третє місце у світі за
виробництвом електроенергії. Майже 60 % її дають теплові
електростанції, що працюють на імпортному паливі (вугілля,
природний газ, мазут), видобуток кам’яного вугілля Японії
зменшується (через високу собівартість) та збільшується обсяг його
імпорту зокрема з Австралії. Цьому сприяє введення до
експлуатації нових ТЕС.

30 % припадає на АЕС. 60% палива для АЕС імпортується з

Австралії та Канади. В країні працює найбільша в світі АЕС
«Фукусіма», 53 ядерних реактори, 3 будуються і 13 проектуються.

В середині 90-х років XX ст. Японія поступилася першим місцем з

виробництва сталі Китаю, але і сьогодні чорна металургія країни –
одна з найбільш досконалих у світі. Найбільший у світі
металургійний комбінат працює у Фукуямі. Дві третини сталі
виплавляється в конвертерах, інша – в електропічах.

Через високу енергоємність виробництво кольорових металів в

Японії майже повністю звернуто (особливо алюмінію), значно
помітна тенденція до заміни кольорових металів іншими
матеріалами (мідні електродроти замінено на оптоволоконні
кабелі). За виробництвом основних видів хімічної продукції Японія
посідає друге місце в світі (гума, пластмаса, синтетичні смоли).

На світовому ринку Японія – основний постачальник продукції

сучасних конструкційних матеріалів, складних наукоємних галузей
промисловості. До середини 90-х років XX ст. країна була світовим
лідером у автомобілебудуванні, але поступилася США. Сьогодні
країна залишається головним експортером автомобілів, тут
працюють найбільші компанії галузі «Тойота Мотор», «Ніссан
Мотор», «Мицубісі Мотор», «Хонда Мотор», «Мазда Мотор»,
«Судзукі Мотор». Ринки збуту готової продукції галузі – Америка,
Європа, Австралія. Автомобільною столицею Японії є Нагоя, а
найбільший автомобільний завод працює в місті Тойота.
Автомобільний гігант «Ніссан Мотор» продав великий пакет акцій
французькій компанії «Рено», а німецько-американський концерн
«Даймлер-Крайслер» купив пакет акцій компаній «Мицубісі
Мотор» і «Хонда Мотор». Ці дії дають позитивний результат для
подальшого розвитку галузі, адже відкривають можливості доступу
до нових ринків збуту та сучасних технологій.

«Соні», «Тошіба», «Хітачі», «Фудзі», «Шарп» є лідерами

електронної промисловості. Основними центрами галузі є Токіо,
Йокогама, Фудзісава, Кавасакі, Ітіхара (промислова зона
Кейхін).Японія залишається світовим лідером із виробництва
відеокамер, відеомагнітофонів, фотоапаратів. Країна контролює
також п’яту частину виробництва світової електроніки, а за
випуском інтегральних схем, оптичного волокна, напівпровідників,
комп’ютерів та комплектуючих поступається лише США.

Японський ППК сформовано на базі чотирьох великих портів та їх

гінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба. Їхній вантажообіг –
понад 400 млн т на рік, а спеціалізація – прийом сирої нафти та
нафтопереробка, припортова чорна та кольорова металургія,
припортова теплоенергетика (на австралійському вугіллі) відправка
генеральних вантажів.

За випуском шовкових тканин країна посідає перше місце в світі,

синтетичних – третє, за обсягом виробництва целюлозно-паперової
продукції – четверте.

Невиробнича сфера країни є однією з найбільш розвинених у світі,

крім того країна також один з найбільших фінансових центрів світу:
з п’яти найбільших банків світу два – японські.

Територіально країна поділена на вісім компактно розташованих

економічних районів, найпотужнішими з яких є Канто (Токіо, Тіда,
Кавасакі, Йокогама; спеціалізація – електроніка, суднобудування,
сфера послуг), Кінкі (Осака, Кобе, Кіото; електроніка, чорна та
кольорова металургія, хімічна промисловість) і Тюбу (Нагоя,
Тойота, Хамамацу; спеціалізація – автомобілебудування, район дає
третину автомобілів країни), які належать до промислової
Тихоокеанської смуги, що сконцентрувала майже 80 % населення і
господарського потенціалу країни. 40 % ВВП країни дає Канто –
основний індустріальний район країни. О. Кюсю називають
«Силіконовим» через високий рівень розвитку тут електронної
промисловості. Район Тогоюку з економічним центром в Хіросимі
спеціалізується на важкому, в тому числі й суднобудуванні. Ура-
Ниппон – аграрна «тильна» сторона Японії простягнулася вздовж
узбережжя Японського моря

Сільське господарство в країні ведеться на інтенсивній основі.

Але за показниками забезпечення населення країни власною
сільськогосподарською продукцію порівняно до інших розвинених
країн Японія значно відстає. Повністю покриває свої потреби країна
лише в рисі, овочах та яйцях, попит на фрукти задовольняється на
75 %, на молоко та молокопродукти – на 80 %, на телятину – 64 %
тощо. У сільському господарстві використовуються території
найбільших рівнини – Канто, або Токійська, на о. Хонсю, Ісікарі на
о. Хоккайдо тощо. Вони майже суцільно оброблені, але земель,
придатних для землеробства, в Японії мало. Переважає дрібне
землеволодіння (ділянки переважно до 1,5 га.). Основну частину
продукції дає рослинництво, провідною культурою якого є рис.
Розвинуто також овочівництво та садівництво. Традиційно
розвинено квітникарство.

Японія посідає одне з перших місць у світі з вилову риби та

видобутку морепродуктів. Розводять велику рогату худобу, свиней,
птахів, шовкопряда.

Склалися яскраво виділені зони приміської сільськогосподарської

спеціалізації, основною з яких є смуга від долини Канто до долини
Кінкі в межах мегаполісу Токайдо.

Транспорт. Японія має одну з найбільш розвинених транспортних

мереж світу, особливістю якої є майже повна відсутність
трубопровідного та річкового транспорту. 55 % вантажообігу та 67
% пасажирообігу виконує автомобільний транспорт. Автопарк
Японії поступається лише США. Загальна довжина шосейних доріг
близько 1,2 млн км, за густотою та довжиною автодоріг країна
посідає відповідно перше й п’яте міста у світі. Морський транспорт
переважає у зовнішній торгівлі країни та посідає друге місце за
вантажообігом і третє за пасажирообігом. Основні порти: Кобе,
Тіба, Йокогама, Нагоя, Осака, Кавасакі, Токіо, Хакодате, Кітакюсю.

Довжина залізниць – понад 20,1 тис. км, але роль залізничного

транспорту в останні часи знижується, він посідає друге місце за
пасажирообігом і грає незначну роль у вантажообігу. В країні діють
швидкісні залізничні магістралі, перша з них «Токайдо-Синкансен»
функціонує між Осакою й Токіо з 1964 р. Максимальна швидкість
складає 300 км на год., довжина шляху 515 км. За день вона
перевозить понад 375 тис. пасажирів. Один потяг складається з 16
вагонів.

Основна повітряна брама країни – міжнародний аеропорт Ханеда в

Токіо, його площа понад 500 га, а довжина злітно-посадочної смуги
складає 3 500 м. До числа найбільших аеропортів світу входить
також аеропорт в місті Осака. Крім того, міжнародні аеропорти
працюють в містах Фукуока, Кагосіма, Кансай, Нагоя. У 2003 р. в
країни прийнято програму подальшого розвитку авіації зі створення
першого національного реактивного пасажирського авіалайнеру.

Між островами функціонують пороми, мости, підводні тунелі,

найбільший з них між Хонсю та Хоккайдо має довжину 53 км.
Понад 40 % домашніх господарств і 90 % підприємств країни
користуються Internet.
 Зовнішньоекономічні зв’язки. За загальними обсягами зовнішньої
торгівлі Японія поступається лише США та Німеччині. Експорт:
машини та устаткування, в тому числі транспортне (понад 68 %
вартості), напівпровідники, сталь, морські судна, хімічні продукти,
текстиль. Основні партнери: США, Китай, Південна Корея,
Тайвань, Гонконг.

Японія – найбільший всесвітній імпортер зрідженого природного

газу й другий найбільший імпортер нафти. Імпортують також
машини та устаткування, паливо, харчові продукти, продукцію
хімічної галузі, тканини, сирі матеріали, головним чином з Китаю,
США, Саудівської Аравії, ОАЕ, Австралії, Південної Кореї,
Індонезії.

Значні надходження ВВП Японії має від світового туризму. Серед

визначних туристичних об’єктів країни – численні національні та
природні парки, архітектурні комплекси, музеї, синтоїстські та
буддійські храми

Лекція №11.

Тема: Китай.Індія.

План.

1.ЕГП Китаю.Природно-ресурсний потенціал

3.Населення Китаю.

4.Промисловість.Сільське господарство Китаю.Зовнішньо економічні зв

язки Китаю

5.ЕГП.Природно-ресурсний потенціал Індії

6..Населення Індіі

7..Промисловість.Сільське господарство.Зовнішньо економічні зв язки

Візитна картка Китаю

Площа:9,6 млн. км2

Населення:1 338 613 000 (2010)

Столиця:Пекін
Офіційна назва:Китайська Народна Республіка

Державний устрій:народна республіка

Законодавчій орган:Всекитайські збори народних представників

Глава держави:голова (обирається Всекитайськими зборами народних

представників на 5-річний термін)

Адміністративний устрій: 23 провінції, 5 автономних районів (в т.ч. Гонконг

– Сянган і Макао – Аоминь) і чотири міста центрального підпорядкування –
Пекін, Шанхай, Тяньцзінь і Чунцин

Поширені релігії:конфуціанство, буддизм, даосизм

Член ООН

Державне свято:Національне свято – 1 жовтня (День проголошення КНР)

Адміністративно-територіальний поділ
ЕГП та природно-ресурсний потенціал. Китай – держава в Центральній і
Східній Азії, що межує з Монголією, Росією, Північною Кореєю, В’єтнамом,
Лаосом, Мьянмою, Індією, Бутаном, Непалом, Казахстаном, Киргизією,
Узбекистаном, Афганістаном.

Рельєф країни достатньо різноманітний. Західна частина розташована в

межах Центральної Азії. На південному заході – найвище на земній кулі
нагір’я Тибету (є поєднанням піднятих до 4000 – 4500 м рівнин і хребтів
заввишки 5000 – 6000 м). Нагір’я обрамляється високими гірськими
системами: на півдні й заході – Гімалаї та Каракорум, на півночі та сході –
Куньлунь, Наньшань і Сіто-Тибетскі гори. На півночі та північному заході
країни розташовані великі пустельні рівнини: Таримська, Джунгарська,
Алашань, Гобі, Такла-Макан. Східна частина Китаю розміщена в межах
Східної Азії, де гори не перевищують 3000 м. На північному сході – підняття
Великого та Малого Хінгану і північна частина Маньчжуро-Корейских гір,
які розділені низовинами Саньцзян і Сунляо. Південніше – сильно еродоване
Лесове плато і плато Ордос, гори Циньлін, Сичуаньськая улоговина,
Юньнань-Гуйчжоуське нагір’я та гори Наньлін. Уздовж Жовтого та
Східнокитайського морів тягнеться Велика Китайська рівнина.

У західній частині Китаю клімат різко континентальний, помірний, на нагір’ї

Тибету – холодний, у східній частині Китаю – мусонний, на північ від гір
Циньлін – помірний, між горами Циньлін і Наньлін – субтропічний, в
південних провінціях країни – тропічний. Кількість опадів коливається від 50
мм (пустеля Гобі) до 2500 мм (східне узбережжя країни) на рік, сніговий
покрив не повсюдний, що допускає цілорічний випас худоби. Восени
бувають тайфуни. На півдні країни кліматичні умови допускають
вирощування двох урожаїв на рік. Західні райони лежать в області
внутрішнього стоку, на сході існує розгалужена мережа річок: Янцзи,
Хуанхе, Сицзян з притоками, що мають мусонний режим з літніми
паводками та використовуються для іригації й судноплавства.

Рівнини східної частини Китаю в основному оброблені. Лише 10 % території

країни розорано, при цьому Китай посідає четверте місце у світі за площею
ріллі, але на душу населення цей показник найгірший у світі – 0,07 га. У
горах є змішані та хвойні ліси помірного поясу на півночі, широколистяні
субтропічні та багатоярусні тропічні – на півдні.

Надра країни мають значні запаси мінерально-сировинних ресурсів: кам’яне

вугілля (третина світових запасів), залізняк, нафта, природний газ, ртуть,
олово, вольфрам (половина світових запасів), сурма (перше місце в світі за
запасами), марганець, молібден, ванадій, рідкоземельні метали (перше місце
в світі за запасами), магнетит, алюміній, цинк, уран, алмази, дорогоцінне та
напівдорогоцінне каміння. Значний потенціал термальних і мінеральних вод.
Населення – основний економічний ресурс країни. Китай – найбільш
багатонаселена країна світу, займає перше місце за чисельністю трудових
ресурсів. Темпи приросту населення знизилися в порівнянні з кінцем 60-тих
років ХХ ст., коли спостерігався його пік. Зараз показники нижче за
середньосвітові, такої ситуації вдалося досягти через активну демографічну
політику, направлену на зниження народжуваності. Зниження чисельності
населення в країні демографи передбачають починаючи з 30-х років нашого
століття.

Більше 80 % населення зосереджено в східних регіонах, тут же

сконцентровані основні виробничі потужності. Для Китаю завжди була
характерна зовнішня міграція, чисельність китайської діаспори («хуацяо») за
різними підрахунками коливається від 30 до 50 млн чол.

Доля міського населення складає лише 43 %. Основна релігія Китаю –

конфуціанство, крім того розповсюджені також даосизм, буддизм, іслам і
християнство.

93 % населення – китайці (хань), що населяють основним чином східну

частину країни; інші – чжуани, уйгури, тибетці, маньчжури, монголи, хуей,
мяо та ін. (близько 50 народів, які належать до різних мовних сімей та груп).
Офіційна мова країни – китайська (7 основних діалектних груп). Внаслідок
політики обмеження народжуваності переважає чоловіче населення.

Середня тривалість життя чоловіків – 73, жінок – 72 роки.

Найбільші міста: Шанхай, Пекін, Тяньцзінь, Шеньян, Чунцин, Ухань,

Гуанчжоу, Харбін, Ченду, Цзибо, Сиань, Нанкин, Тайюань, Чанчунь, Далянь.
Порти: Далянь, Фучжоу, Гуанчжоу, Хайкоу, Ляньюньган, Нанкин, Наньтун,
Нінбо, Циндао, Циньхуандоа, Шанхай, Тяньцзінь, Гонконг (Сянган), Ханьгу,
Яньтай, Шаньтоу, Сяминь.

Пекін, столиця Китаю, великий транспортний вузол з міжнародним

аеропортом Шоуду. Пекін – одне з прадавніх китайських міст, внутрішня
частина якого включає комплекс Імператорського міста, ядро якого –
Заборонене місто з комплексом Імператорського палацу (І половина XV ст.,
нині Музей Гугун).

У Пекіні та передмістях розвинена металургія, нафтохімія,

машинобудування, текстильна, хімічна, військова, радіоелектронна,
поліграфічна, харчова промисловість, виробництво будматеріалів, художні
ремесла. В місті працює метрополітен, академія наук, університет, театри,
музеї історії Китаю, художня галерея, меморіальні музеї. Столицею КНР
місто стало 1 жовтня 1949 р.
Тяньцзінь, місто на північному сході Китаю, порт на річці Хайхе, біля
Жовтого моря, один з головних економічних центрів Китаю. Транспортний
вузол з міжнародним аеропортом і метрополітеном, розвиненою
металургійною, машинобудівною (радіоелектроніка, приладобудування),
текстильною, харчовою, легкою, гумовою, паперовою, хімічною
промисловістю. Тут виробляють велосипеди, годинники, швейні машини,
килими.

Місто було засноване за наказом імператора Юнле в 1404 р. як велика

фортифікаційна споруда. Серед пам’яток будинок-музей Пу І – останнього
імператора династії Цин (1644-1911) та ін.

Гуанчжоу, місто-порт (вантажообіг понад 15 млн т на рік) в дельті р.

Чжуцзян, в 110 км від узбережжя Південно-Китайського моря,
найважливіший економічний центр Південного Китаю, один з найбільших
транспортних вузлів і промислових центрів з міжнародним аеропортом.

В місті є підприємства текстильної (джутова, бавовняна, шовкова), харчової

(цукрова, плодоконсервна), хімічної, гумової, шкіряно-взуттєвої, целюлозно-
паперової, поліграфічної, будівельної (цементна, цегляна, черепична)
промисловості, широко представлене машинобудування (важке
верстатобудування, суднобудування, устаткування для текстильної та
харчової промисловості), металургія. Збереглися традиційні художні ремесла
(розписна емаль, лакові вироби, різьблення на слоновій кістці, віяла,
парасольки). В околицях Гуанчжоу поширено тропічне землеробство
(садівництво й городництво), рибальство та штучне розведення риби.

Гуанчжоу виник близько III ст. до н.е. В середні віки – великий торговельний
порт, тут починалася морська Шовкова дорога. Туристів приваблюють
численні архітектурні пам’ятки,Є серед яких найбільший християнський
храм Китаю, багато парків.

Економіка. Китай є одночасно і космічною, і ядерною державою. За

виробництвом ВВП Китай поділяє перше-друге місце в світі (разом із США).
Економіка зберігає свою багатоукладність. Ринкова економіка в Китаї
будується під керівництвом Комуністичної партії (КПК) на основі
п’ятирічних планів. Економічні реформи почалися з аграрного сектору, де
селянам було надано можливість довгостроково орендувати землю та
обладнання. За умов високих темпів економічного зростання економіка має
екстенсивний характер. ВВП на душу населення у 2004 р. досяг 1280 $. Доля
іноземних інвестицій в економіку країни дуже висока, майже 80 % всіх
іноземних інвесторів в етнічні китайці («хуацяо»), що проживають за
кордоном. Китай упевнено посідає друге місце після США за обсягами
залучених іноземних інвестицій. Однією з характерних рис економічних
реформ Китаю є їхній еволюційний характер та відсутність елементів
«шокової терапії».

За планами КПУ до 2010 р. країна повинна наздогнати США по сукупному

ВВП, але ряд експертів вважає цю цифру завищеною, адже в даний час за
деякими оцінками економіка КНР складає 45 % потенціалу економіки США.

Аби сприяти структурним змінам Китай розвиває власну систему освіти,

сприяє навчанню студентів за кордоном.ю особливо в США і Японії,
заохочує імпорт тих технологій, які дозволяють розвивати прогресивні
сектори економіки (виробництво програмного забезпечення, нових
матеріалів, телекомунікаційну індустрію, біотехнології, охорона здоров’я). У
районі Хайдіан (на північ від Пекіна) створено китайську Силіконову долину.
Інтенсифікація виробництва приносить і побічні результати: рівень
безробіття досягає 20 %. У країні негласно заохочується еміграція.

В структурі ВВП сільське господарство складає – 10,6 % вартості,

промисловість – 49,2 %, сфера послуг – 40,2 %. Зайнятість населення
характеризується такими показниками: в сільському господарстві зайнято 43
%, в промисловості – 25 %, у сфері послуг – 32 % трудових ресурсів.

Показники динаміки змін структури ВВП свідчать про те, що значення

сільського господарства в країні поступово зменшується, промисловість та
сфера послуг зростають все більшими темпами.

Промисловість. Країна посідає перше місце в світі за обсягом видобутку

вугілля: провінція Шансі (родовище Датун), Хейбей (Кайлуань), Ляонін
(Фушунь, Фусинь), п'яте за обсягами видобутку нафти: провінція Хейлунцзян
(родовище Дацин дає третину китайської нафти), перспективними є також
шельф Бохайваньської та Ляодунської заток Жовтого моря. Підприємства
нафтопереробки тяжіють до центрів вжитку готової продукції або великих
морських і річкових портів (Шанхай, Тяньцзінь, Нанкін). На базі родовищ
кам’яного вугілля Китаю (Шаньсі, Фусінь, Фушунь), як і інших
вуглевидобувних районів світу (Росія, США, Казахстан) поширення та
достатньо високий рівень розвитку отримав вуглеенергохімічний цикл. Він
включає в себе видобуток, збагачення та коксування вугілля, виробництво
аміаку та азотних добрив, одержання бензолу, нафталіну та інших продуктів
органічного синтезу.

Найбільший в країні залізорудний басейн (Аньшань) знаходиться у провінції

Ляолін. Китай – найбільший експортер вольфрамових руд.

За виробництвом електроенергії Китай поступається лише США. Велика

частина енергії виробляється на ТЕС, 3/4 яких працюють на вугіллі.
Збільшується значення в енергетичному балансі ГЕС. Планується введення в
експлуатацію найбільшої в світі ГЕС «Гечжоуба» потужністю 17 700 Мвт.
Розвивається атомна електроенергетика.

Країна займає перше місце в світі з виплавки чавуну і стал, заводи з їхнього
виробництва тяжіють до районів видобутку коксівного вугілля і залізняку
(Аньшань, Фушунь, Баотоу, Ухань, Шеньян). Застаріле устаткування та
ручна праця призводять до того, що значна частка сталі має низьку якість,
тому Китай імпортує готовий прокат і сталь. Гігантський комбінат, який
виробляє високоякісну сталь, споруджено в Баошані. Комбінат орієнтується
на імпортну сировину.

Центри виробництва кольорових металів зосереджено на півдні та

південному сході країни (у провінції Юньнань – мідь і олово, у провінції
Хунань – олово, алюміній, свинець, цинк).

Важке машинобудування Шеньяна й Харбіну є старішими галузями

машинобудування, що базуються на потужній сировинній базі. В результаті
економічних реформ, які проводяться в країні, провідними галузями
поступово стали електроніка, станко- і суднобудування.

Сучасний Китай входить до першої п'ятірки країн-виробників

радіоприймачів, годинників, фотоапаратів, кольорових телевізорів,
побутових холодильників, швейних машин, велосипедів, морських суден.

Перше місце посідає Китай і з виробництва мінеральних добрив (Чунцин,

Шанхай), але більшість їх має низьку якість, тому сільське господарство
країни залежить від імпортної продукції. Хімічні підприємства країни
тяжіють до центрів нафтопереробки та великих портів.

Найбільш конкурентоздатною продукцією є взуття та одяг. Текстильна

індустрія КНР – перша в світі, тому експортна продукція галузі представлена
в більшості країн світу. Текстильні підприємства спеціалізуються на
виготовленні одягу із синтетичних тканин. Підприємства цієї галузі розсіяні
по всій країні, але найбільш великі знаходяться в Шанхаї, Гуанчжоу та
Харбіні. Китайська експортна продукція, що поставляється до Північної
Америки, Японії, країн Західної Європи, має високі стандарти якості.
Виробничі потужності розташовані в приморських провінціях країни, де
зосереджено чисельні філії зарубіжних корпорацій. У північних і внутрішніх
районах базуються численні кустарні підприємства, що випускають
контрафактну продукцію провідних брендів світу низької якості та ціни,
призначену для ринків Росії, країн СНД і Східної Європи.

Легка промисловість країни орієнтується на дешеві трудові ресурси, тому

розміщена у великих містах Шанхай, Тяньцзінь, Циндао та Пекін. Місто Усі
є найбільшім центром шовкової промисловості.
Сільське господарство. В сільському господарстві країни переважає
рослинництво. Половина ріллі – зрошувальні землі. Основна продукція
сільського господарства: рис, пшениця, картопля, чай (батьківшина –
провінція Юньнань, друге місце в світі за виробництвом після Індії), просо,
ячмінь, яблука, батат, олійні культури (соя, арахіс), бавовна, тютюн, джут,
цукрова тростина, цукрові буряки тощо. Розвинено овочівництво
(вирощують понад сто видів овочів), плодівництво, виноградарство.
Провінцію Сичуань називають Садом Азії. Країну можна умовно поділити на
«Жовтий Китай» – північно-східна територія країни, де переважають посіви
пшениці, кукурудзи та сорго і «Зелений Китай» – південні та південно-східні
провінції, в яких домінує рис. Тут збирають по два, три врожаї на рік.

В Китаї зосереджено 40% світового поголів’я свиней, розводять велику

рогату худобу (130 млн голів), країна посідає перше місце за виробництвом
та експортом натурального шовку.

На заході країни розводять овець та кіз. П’ята частина світового вилову риби
приходиться на Китай (третину її складає річкова риба, в тому числі короп,
якого розводять в рисових чеках).

Китай посідає перше місце в світі за валовим збором рису, пшениці, картоплі,
овочів, бавовни, тютюну, поголів’ю свиней, овець та виробництву м’яса.

Територіально виділяють чотири сільськогосподарські зони: північного

богарного землеробства й тваринництва; південна рисово-субтропічна зона;
північно-західна зона пасовищного скотарства й оазисного землеробства та
високогірна зона Тибету і Цінхаю.

З середини 1980-х років було досягнуто забезпечення населення

продовольством. Сьогодні фрукти, риба, морепродукти експортуються
(основний ринок збуту продовольства – країни СНД, особливо Далекий Схід
Росії, забезпечений китайським продовольством на 44 %). Крім того,
провідним сільськогосподарським продуктом експорту є бавовна.

Транспорт. В країні розвинені всі види транспорту, але домінуючим є

залізничний (третє місце в світі за довжиною транспортної мережі).
Найгустіша транспортна мережа склалася на Великій Китайській рівнині.
Морський транспорт має найбільше значення у зовнішньоторговельних
операціях. Головні морські порти: Шанхай, Циньхуандао, Далянь, Циндао,
Сянган, Тяньцзінь, Хуанпу. За вантажообігом річкового транспорту країна
поступається лише США. Бурного розвитку набуває авіаційний транспорт. За
обсягами авіаперевезень країна посідає п’яте місце в світі (головні аеропорти
– Сянган і Пекін). Трубопроводи транспортують газ, нафту, очищену
продукцію. Гірше за все забезпечені транспортними шляхами центральні та
гірські райони.Сьогодні в країні налічується близько 253 млн користувачів
Internet.

Зовнішньоекономічні зв’язки. Країна перетворюється на важливий

фінансовий центр Азії та посідає друге після Японії місце за обсягами
золотовалютних резервів (290 млрд $, з урахуванням Тайваню – 450 млрд $).
Найбільші фондові біржі працюють в Шанхаї та Сянгані.

Для зовнішньої торгівлі Китаю є характерним стійкий профіцит. В

експортній продукції переважає машинобудування, у тому числі
устаткування для обробки даних і побутова техніка та продукція легкої
промисловості: одяг, тканини, а також залізо і сталь, оптичне та медичне
устаткування, хімічна продукція. Основними партнерами Китаю є США,
Гонконг, Японія, Південна Корея, Німеччина.

Імпортуються нафта й мінеральні палива, оптичне та медичне устаткування,

металеві руди, пластмаси, продукція органічної хімії, машини та обладнання
з Японії, Південної Кореї, Тайваню, США, Німеччини.

Характерна риса сучасної китайської економіки – її залежність від

зовнішнього ринку. За темпами зростання експорту – імпорту Китай є одним
з лідерів в міжнародній торгівлі. Для країни характерні значні територіальні
відмінності. Найбільшим рівнем розвитку відрізняються приморські східні
провінції, що створюють так званий «Зовнішній Китай»

Індія

Візитна картка

Площа:3,3 млн км2

Населення:1 156 898 000 (2010)

Столиця:Нью-Делі

Офіційна назва:Республіка Індія

Державний устрій:парламентська федеративна республіка

Законодавчій орган:двопалатний парламент (складається з ради штатів і

Народної асамблеї)

Глава держави:президент (обирається на 5 років)

Адміністративний устрій:федерація, що складається з 28 штатів і 7 союзних

територій
Поширені релігії: індуїзм, мусульманство

Член ООН, Британської Співдружності

Державне свято:День незалежності (15 серпня 1947), День республіки (26

січня 1950 – День прийняття конституції)

Адміністративно-територіальний поділ

ЕГП та природно-ресурсний потенціал. Індія – держава Південної Азії,

розташована головним чином в межах півострова Індостан та Індо-Гангської
рівнини, включає частину Гімалаїв і Каракоруму, яка межує з Китаєм (в
Гімалаях кордон не маркований), Пакистаном, Афганістаном, Непалом,
Бутаном і Шрі-Ланкою та омивається водами Індійського океану.
Більшість території країни – рівнини та плоскогір’я. Плоскогір’я Декан (від
900 м до 300 м) на заході та сході переходить в гори Західні й Східні Гати,
зовнішні схили яких круто обриваються до океану.

На півночі в передгірному прогині розташована алювіальна Індо-Гангська

рівнина. Найвища гірська система Землі Гімалаї (г. Канченджанга, 8598, на
кордоні Індії та Непалу в штаті Сіккім) і гори Каракорум з альпійським
рельєфом і льодовиками обрамляють Індію на півночі.

Клімат Індії тропічний, на півночі мусонний. Велику роль для землеробства

грає вологий літній мусон («харіф», 70 – 90 % опадів), зима – суха й трохи
прохолодніша, а з березня по травень триває сухий і жаркий сезон («рабі»).
Кількість опадів в рік варіюються від 100 на заході Індо-Гангськой рівнини
до 12 000 мм в районі Черапунджі. Повітря прогрівається влітку до +26 –
320С , а взимку – до +18 – 240С. Широко використовуються для зрошування
повноводні влітку річки Ганг з притоками, Інд (верхів’я), Брахмапутра
(нижня течія), Нармада, Годаварі, Крішна та інші.

П’ята частина території Індії покрита лісами. Природну рослинність змінено,

переважають савани, ксерофітні рідколісся, місцями – листопадні ліси, на
північному заході – чагарникові напівпустелі і пустелі. На навітряних схилах
Західних Гат, в дельті Гангу і Брахмапутри, в передгір’ях Східних Гімалаїв –
вічнозелені тропічні ліси, тераї, вище – мусонні ліси, гірські змішані та
хвойні ліси, гірські луги й степи. Ґрунти країни є одними з найбільш
родючих у світі.

Надра Індії багаті на мінеральну сировину: вугілля (штати Джаркханд та

Західна Бенгалія), залізні (чверть світових запасів), титанові, марганцеві
руди, слюда, боксити, природний газ, алмази, нафта, вапняк, хроміти,
дорогоцінне та напівдорогоцінне каміння, уранові руди й торієві піски є
надійною базою для розвитку атомної енергетики.

Серед природних ризиків слід зазначити ерозію 60 % сільськогосподарських

угідь, засухи, повені, руйнівні мусонні дощі, землетруси в горах.

Населення. Індія – найбільш багатонаціональна країна світу. Найчисельніші

народи країни – хіндустанці, телугу, маратхі, бенгальці, таміли, гуджаратці,
каннара, пенджабці та ін. Індуїсти складають 80 % населення, мусульмани –
близько 14 %, є християни, сикхи, буддисти. Мусульманське населення
сконцентроване в штатах Джамму та Кашмір, Західній Бенгалії, західній
частині Уттар-Прадеш. Християни зосереджені на північному сході країни, в
Бомбеї й на Півдні; сикхи – у Пенджабі та суміжних районах, буддисти – у
Джамму й Кашмірі та в районах Гімалаїв.

Загальнодержавними є мови гінді та англійська, основна мова індійських

мусульман на півночі та Півдні Індії – урду.
Індія є однією з найбільш густонаселених країн світу. Середня густота
населення, що складала на початку ХХ ст. близько 70 чол. на км2, на початок
ХІ ст. склала 341 чол. на 1 км2. За останнє століття чисельність населення та
його густота зросли майже в 4 рази. Темпи приросту населення все ще
випереджають загальносвітові незважаючи на активну демографічна
політику в країні. В середньому на кожну індійську жінку припадає чотири
дитини. Третину населення країни складають діти. Статева структура
характеризується різким переважання чоловічого населення. За чисельністю
економічно активного населення країна поступається лише Китаю.

Індія має чисельну діаспору (Філіппіни, Малайзія, М’янма, Сінгапур, ПАР,

Суринам, Тринідад і Тобаго, Фіджі та ін.).

Тривалість життя населення зросла з 32 до 70 років для чоловіків та 72 років

для жінок.Ще в ІІ ст. до н.е. столиця Імперії Маурїв місто Паталіпутра
(сучасна Патна) було містом-мільйонером. Сьогодні це найменш
урбанізована країна світу. 71 % населення Індії живе в селах і лише 29 % –
жителі міст. Не дивлячись на це в Індії 23 міста-мільйонера, найбільші з них:
Мумбаї (Бомбей), Колката (Калькутта), Делі, Ченнаї (Мадрас), Бангалор,
Гайдарабад Ахмадабад, Пуна, Канпур, Нагпур, Джайпур, Лакхнау, Бхілаї.

Делі, столиця Індії (офіційною столицею вважається Нью-Делі) великий

транспортний вузол, один з провідних промислових центрів Індії.

Приблизно у XIII-XII ст. до н.е. місто було відоме під назвою Індрапрастха.
Сьогодні тут налічується понад тисяча історичних і архітектурних пам’яток.
Біломармуровий павільйон Діван-і-Кхаса (Зал приватних аудієнцій)
підтримується 32 колонами, прикрашеними найтоншим різьбленням та
інкрустованими самоцвітами. Тут стояв вивезений в 1739 персидським
Надір-Шахом трон, прикрашений діамантом «Кохінор».

В місті працюють підприємства легкої, хіміко-фармацевтичної, скляної,

керамічної, харчової, будівельної, поліграфічної, машинобудівної,
металургійної промисловості, розвинуто традиційне художнє ремісниче
виробництво.

Крім чотирьох університетів тут є Академія музики й танцю, Академія

витончених мистецтв, Бібліотека та планетарій ім. Дж. Неру, бібліотека ім.
Ганді меморіальні музеї Махатми Ганді, Дж. Неру, Індіри Ганді тощо.

Мумбаї, місто, найбільший порт Індії на Аравійському узбережжі

(вантажообіг близько 30 млн т). Найважливіший торговельний, промисловий
і фінансовий центр Індії, значний вузол міжнародних шляхів сполучення. В
місті понад 800 машинобудівних, металообробних, нафтохімічних, хімічних
підприємств, АЕС «Тарапур», штаб-квартири провідних національних
монополій («Тата», «Бірла» тощо), резервний банк Індії, головні установи
більшості індійських банків і кредитно-фінансових організацій.

Був заснований як торговельна факторія та англійський військовий форт у

1672 р. Інтенсивному розвитку і зростанню міста сприяло вигідне економіко-
географічне розташування.Провідний навчальний і науковий центр: є
університет, Технологічний інститут, Центр ядерних досліджень, Інститут
фундаментальних досліджень ім. Тата й ін. Тут розташовано найбільший
центр індійської кіноіндустрії «Болівуд».

Колката, місто в Індії, в дельті Гангу, ядро агломерації Велика Калькутта, що

складається з декількох десятків міст, які злилися один з одним (Хаура,
Бехала, Бхатпара, Гарден-Річ, Камархаті, Баранагар).Один з найбільших
економічних центрів країни, транспортний вузол. Найбільший після Мумбая
морський порт (вантажообіг понад 10 млн т на рік), є міжнародний аеропорт.
Розвинено машинобудування, електротехнічну, хімічну, поліграфічну,
джутову, бавовняну, харчову промисловість, працює метрополітен.

Найважливіший культурний центр Індії. У XIX ст. – центр так званого

«бенгальського ренесансу», видатну роль в розквіті якого зіграв Рабіндранат
Тагор. Тут засновано найбільшу в Індії Національну бібліотеку (1836),
найбільший в Індії Індійський музей (1814), старіший в Індії університет
(1857), Ботанічний сад (1786, на березі р. Хуглі, близько 40 тис. видів
рослин).

Сучасна Індія має три головні соціальні проблеми:Перша – проблема

бідності: За ВВП на душу населення країна посідає місце, яке відповідає
місцю відсталих країн Тропічної Африки, частина населення, що живе на 1 $
в день (офіційно прийнята в світі межа бідності) складає 50 % населення,
понад 7 % населення – волоцюги, тільки 30 % населення мають сучасні
санітарні умови життя, 35 % мають можливість купувати ліки. Низький
рівень санітарних умов призвів до того, що країна посідає перше місце в світі
за кількістю ВІЛ інфікованих. Але разом з тим понад 200 млн чол. живуть на
рівні середнього американця, невипадково Індію називають «другим
споживчім ринком світу».

Друга проблема – безробіття. Особливо великі показники безробітних в

сільському господарстві – до 30 %.

Третя проблема – неписьменність. Близько третини населення країни не

вміють читати та писати, серед жінок цей показник досягає 50 %. Поряд з
цим науковий потенціал країни перевищує більшість розвинутиих
європейських країн. У ВНЗ навчається понад 5,5 млн чол. 2/3 бідняків
планети проживає в Індії, хоча рівень життя населення поступово
підвищується, а доля бідняків убуває. Терпимість, відсутність класової
ненависті та пошана до багатства, властива індуїзму і буддизму, оберігають
Індію від соціальних конфліктів і потрясінь.

Економіка. Індія – один з економічних гігантів світу, що розвивається. ВВП

на душу населення складає близько 450 $. Але якщо цей показник
розрахувати за паритетом купівельної спроможності (ПКС), то він
збільшується аж до 3 000$. В структурі ВВП сільське господарство складає
17,2 %, промисловість – 29,1 %, сфера послуг – 53,7 %.

75 промислових груп, що належать до найбільших монополій країни,

створено і працюють за сімейним принципом. Найбільшими є «Тата» (важка,
хімічна, радіоелектронна, харчова промисловість), «Бірла» (понад 50 галузей,
серед яких основними є електротехнічна та легка промисловість, кольорова
металургія, автомобілебудування, торгівля), «Далмія», «Моді», «Кірлоскар»,
«Бангур», «Нагертул». Окрім великого приватного капіталу дуже значною є
частка дрібного кустарного виробництва, що працює здебільшого за
середньовічними технологіями, широко використовуючи ручну працю.

До державного сектора економіки Індії належать підприємства військово-

промислового, паливно-енергетичного, металургійного комплексу, атомної
енергетики, залізничного та морського транспорту, авіації, зв’язку.
Приватний сектор переважає у машинобудуванні, сільському господарстві,
легкій, харчовій і медичній промисловості, будівництві, торгівлі,
автомобільному транспорті.

У 60-х роках XX ст. Індія пережила «зелену революцію»: завдяки

поширенню гібридних сортів пшениці, рису та інших культур були вирішені
не лише проблеми забезпечення продовольством свого населення, але і
питання експорту продовольчого зерна. Пізніше, у 70 – 80-х роках відбулася
так звана «біла революція», в результаті якої було вирішено питання
самозабезпеченості молочними продуктами. За результатами революцій
країна позбавилася проблеми голоду.

Промисловість. Індія володіє значними мінеральними та енергетичними

ресурсами, тому видобувна промисловість відіграє традиційно велику роль в
загальній структурі промисловості країни і дає понад 16 % її експорту. На
долю галузі припадає 9 % світового видобутку залізної руди, майже третина
якої іде на експорт, близько 15 % – марганцевих руд, 60 % видобутку слюди.

Більшість підприємств важкої промисловості Індії після отримання

незалежності були націоналізовані або створювалося вже самою державою.
Вони сконцентровані на сході країни, де родовища коксівного вугілля
поєднуються з родовищами залізняку. У раніше відсталих глибинних
районах створено нові промислові центри Бхілаї, Бокаро (в яких у 50-х роках
минулого століття за сприяння СРСР побудовано металургійні гіганти),
Роуркела (сталеплавильний комбінат, побудований за сприяння Німеччини),
Дургапур (металургійний комбінат, побудований за сприяння Великої
Британії, важке машинобудування). За виробництвом готової продукції
галузі країна входить до десятки світових лідерів.

Кольорова металургія (виробництво алюмінію) країни тяжіє до джерел

сировини (Корба), електроенергії (Кота), імпортного глинозему (Ратнагірі).
Розвиток галузі гальмує недостатня енергетична база країни.

Металургійна база Індії лежить в основі розвитку потужного

машинобудування: друге місце після США за виробництвом продукції
електроніки, інформаційних технологій, програмного забезпечення та їх
експортом, «Силіконові долини» Індії знаходяться в штаті Махараштра та
Карнатака; важке та енергетичне машинобудування (Західна Бенгалія,
Джаркханд, Уттар-Придеш) забезпечують власні потреби і дають експортну
продукцію; здійснюється власна програма космічних досліджень (космічний
центр в Бангалорі, космодром на о. Шріхарікота в Бенгальській затоці).

В структурі ПЕБ Індії значну роль відіграє так звана «дерев’яна енергетика»,
яка дає майже п’яту частину енергії, що виробляється в країні, майже 90 %
деревини, що тут заготовлюється, це за умов незначної загальної лісистості
країни. Зведення лісів має катастрофічні масштаби, але уряд не може
відмовитися від використання дров, адже вони – єдине джерело енергії
мешканців сіл та міської бідноти. Вугілля –основа енергетики Індії (країні
належить понад 7 % світового видобутку вугілля). Потреба в нафті
покривається власним видобутком лише наполовину, дещо краща ситуація з
газом та ураном. На півночі, північному заході розвинена гідроенергетика.
Пріоритетний розвиток має атомна енергетика, найбільший центр розвитку
якої знаходиться поблизу Мумбаї, але значна частка досліджень цієї галузі
носить військовий характер. Розвиток галузі значно відстає від сучасних
потреб економіки: входячи в десятку країн-лідерів галузі за середніми
душовими показниками, країна відстає від середньосвітових показників
майже в п’ять разів.

Серед галузей переробної промисловості історично розвинена текстильна,

яка забезпечує третину експорту країни. Індія посідає перше місце в світі за
розвитком джутової промисловості та друге (після Китаю) – бавовняної.
Штати Махараштра, Гуджарат, Тамілнад є основними у виробництві
бавовняних тканин (Мумбаї, Ахмадабад, Ченнаї). Карнатака – найбільший
постачальник шовку. Джутова промисловість зосереджена в Західній
Бенгалії, Уттар-Прадеш. Джамму і Кашмір всесвітньо відомі за виробами з
вовни (кашеміру).
Індія посідає перше місце у світі за виробництвом ювелірних виробів із
золота та срібла, а також з ограновування алмазів, прикраси та дорогоцінне
каміння складають майже 15 % експорту країни.

Із галузей хімічної промисловості найбільшого розвитку дістало виробництво

пестицидів, мінеральних добрив та медичних препаратів. Індія є значним
виробником конкурентоздатних в порівнянні із західною продукцією, але
значно дешевших лікарських і фармацевтичних препаратів. Галузь має
виражену експортну спрямованість, виробництво лікарських препаратів
засноване на принципах традиційної медицини. Стримуючим фактором для
галузі є недостатня сировинна база.

Усесвітньо відомі індійські натуральні шовки, кашмірські шалі, різьблення

по дереву, вироби з пап’є-маше, шафран, хутра, ювелірні вироби, які
створюються кустарними та сучасними підприємствами.

Кожен індійський штат, багато міст і окремі місцевості славляться своїми

ремісничими виробами. Наприклад, в найбільшому штаті Уттар-Прадеш
місто Варанасі (Бенарес) відоме виробами шовкоткацтва, виробами з бронзи,
Мірзапур – килимами, Мурадабад – металевими виробами, Алігарх –
виробництвом замків і залізних скринь; Фірозабад – скляних браслетів,
дешевих прикрас, Майсур – виробами їз слонової кістки та сандалового
дерева тощо. Значна частина підприємств з переробки джуту зосереджена в
районі Хуглісайд, на півночі від Калкати. Підприємства з переробки
сільськогосподарської продукції (очищення бавовни, переробка арахісу,
цукрової тростини, заморожування та в’ялення продуктів) і виробництва
мінеральних добрив розташовуються поблизу від місць виробництва та
видобутку сировини. Виробництво споживчих товарів зосереджено у
великих містах Індії. Уряди штатів сприяють розвитку галузей
промисловості, для цього створюються промислові парки, що
характеризуються зниженими податками та низькими цінами на землю.

Формування висококваліфікованих кадрів є основним завданням країни,

тому значна увага приділяється розвитку науки та вищих навчальних
закладів. В країні налічується понад 170 університетів і 7000 коледжів. За
кількістю фахівців з вищою освітою Індія посідає одне з провідних місць у
світі, друге за кількістю професійних програмістів і третє – за чисельністю
кваліфікованого науково-технічного персоналу.Розвиток сфери послуг –
головне джерело економічного зростання країни, яка може стати головним
експортером послуг програмного забезпечення та працівників цієї галузі.

Сільське господарство. Обробляється 145 млн га (понад 2/5 території), під

посівами – близько 180 млн га (з них понад 35 млн га засівається двічі на рік).
3/5 сільгоспугідь зрошується. Основні продовольчі культури Індії –
зернові:рис та пшениця (за їхнім збором Індія посідає друге місце після
Китаю), а також просяні: джовар і баджра (перше місце в світі). Пенджаб та
Хар’яна – основні пшеничні штати, Західна Бенгалія, Орісса, Тамілнад,
Джаркханд та Біхар – основні рисові штати країни.

Велике значення мають технічні культури. За валовим збором арахісу, джуту

(Західна Бенгалія) та сезаму країна посідає перше, цукрової тростини (долина
Гангу та штат Тамілнад) – друге, тютюну (Гуджарат, Махараштра) та
бавовнику – третє місце в світі. В країні вирощується кілька сортів
нюхального, курильного, цигаркового тютюну, за збором яких лідером є
південні та західні райони країни (Андхра-Прадеш, Гуджарат). Серед
тонізуючих значне місце належить чаю (перше місце в світі, Ассам, Західна
Бенгалія, передгір’я Східних Гімалаїв) та каві (Керала). У південній частині
Індії вирощують рицину, каучуконоси, кокосову пальму, прянощі (перець,
імбир, кардамон, гвоздику та ін.). Індія є лідером у вирощуванні окремих
тропічних плодів: манго, бананів тощо. Окрім того країна є найбільшим
всесвітнім виробником законного опіуму для фармацевтичної торгівлі.

Численне поголів’я великої рогатої худоби (п’ята частина світового

поголів’я), в тому числі й поголів’я буйволів, які використовуються головним
чином як тяглова сила. Розводять також кіз, овець, свиней, верблюдів,
свійську птицю. Країна не тільки посідає перше місце за поголів’ям великої
рогатої худоби, а й за виробництвом молока та тваринного масла.
«Молочними» штатами є Пенджаб та Хар’яна. За останні роки в країні
відбувся підйом у рибній галузі (восьме місце в світі). Сільське господарство
зазнає великої шкоди через посухи та повені.

Транспорт. В країні отримали розвиток усі види транспорту. Довжина

залізниць складає понад 60 тис., автошляхів – понад 2 млн км (друге місце в
світі). Залізничний транспорт є лідером за вантажообігом (четверте місце в
світі). Ускладнює його роботу те, що в країні різна ширина залізничних
колій. Понад 50 % автошляхів не мають твердого покриття, рівень
автомобілізації в країні вкрай низький (1 автомобіль на 250 мешканців). Крім
того існує немеханізований транспорт: велорікші, вю’чний транспорт.

Морський транспорт забезпечує 90 % зовнішніх перевезень, але 11

міжнародних морських портів країни загалом мають вантажообіг менший за
один європейський Роттердам. Флот Індії входить до 20 найбільших у світі.

Аеропорти розташовані в Делі, Мумбаї, Колкаті, Ченнаї та інших великих

містах. Трубопроводи транспортують зріджений газ, нафту, очищену
продукцію. Користувачів Internet в країні лише понад 5 млн.

Зовнішньоекономічні зв’язки. Експорт країни є надзвичайно

різноманітним. Індія – значний постачальник на світовий ринок шкір і
шкіряних виробів, взуття, за експортом марганцевої руди та слюди Індія
посідає одне з перших місць в світі, експортує продукти нафтопереробки,
хімікати, шкіряні вироби, рис, пшеницю, насіння олійних культур, вату,
джут, чай, каву, прянощі, цукрову тростину й цукор, молочну продукцію,
тканини, продукти харчування, сталь, транспортне устаткування, цемент,
гірничохімічну сировину, машини, програмне забезпечення. Високу частку в
експорті зберігає і така традиційна галузь як ограновування діамантів та
інших коштовних каменів. Найбільші партнери – США, Китай, ОАЕ, Велика
Британія.

Імпортує енергоносії, сиру нафту й нафтопродукти, машини, обладнання,

добрива, хімічні продукти, золото, срібло, необроблене каміння (особливо
алмази). Основні постачальники: Китай, США, Німеччина, Сінгапур. Значну
частину сировини для текстильної промисловості країна завозить з Єгипту та
Судану (бавовну), Бангладеш (джут), Австралії (вовна).

Лекія №12

Тема:США.Канада.

План.

1.Населення США, найбільші міські агломерації та урбанізовані райони.

2.Галузева та територіальна структура господарства, галузі міжнародної

спеціалізації.

3.Найбільші промислові та сільськогосподарські райони. Специфіка

зовнішніх економічних зв'язків США

4.Канада. ЕГП. Формування території.

5. Природні умови. Багатство сировинної бази.

6.Особливості розміщення населення. Українці в Канаді. Найбільші міські

агломерації. 7.Господарство Канади. Роль країни в міжнародному
географічному поділі праці

Населення. США належать до країн переселенського типу. Сучасні

американці — переважно нащадки іммігрантів з Європи, Азії та
переселенців з країн Африки, яких примусово привозили для
роботи на плантаціях. Частка корінних жителів є незначною, це —
індіанці. I ескімоси, алеути, гавайці. За кількістю населення США
посідають 3-тє місце у світі. Через з великі розміри території
середній приріст населення в різних регіонах істотно різниться. В
середньому він становить 1 %. На приріст населення впливає
зовнішня міграція, яка розглядається державою позитивно.
Щорічно в країну в'їжджають до 800 тис. осіб. Серед них виділяють
такі групи: спеціалісти вищої кваліфікації, некваліфікована робоча
сила, політичні іммігранти і нелегальні (небажані).

Для США характерною є й міграція по країні населення, яке

працює. Середня густота населення — 30 осіб на км2. Найгустіше
заселено штати: Каліфорнія, Нью-Йорк, Техас, Флорида. У США
значним є рівень урбанізації: 75% населення — жителі міст.
Найбільші міські агломерації: Нью-Йорк (20 млн осіб), Лос-
Анджелес(16 млн), Чикаго (9 млн), Сан-Франциско (6 млн). Крім
того, у країні є близько 50 міст з населенням понад 1 млн осіб.
Великі міські агломерації, об'єднуючись, утворюють мегаполіси —
Приатлантичний (45 млн), Приозерний (35 млн), Каліфорнійський
(25 млн осіб). За віросповіданням більшість населення — це
християни: протестанти - 47%, римсько-католики — 21%,
православні — 2,6%, решта — представники різних релігійних
конфесій і напрямів, яких у США налічують близько 30.

Господарство. США — високорозвинута постіндустріальна країна.

Її господарство характеризується комплексним розвитком усіх
сучасних виробництв, новітніми технологіями та оптимальною
організацією праці. Нині економіці США притаманні висока
концентрація виробництва і капіталу утворення транснаціональних
монополій.
Чорна металургія представлена підприємствами повного циклу.
Центри зосереджено на Атлантичному узбережжі, в районі Великих
озер, у штаті Алабама. Великим металургійним центром є
Піттсбург.

Центри кольорової металургії розміщено в районах видобутку руди

або великих портах, куди доставляють імпортну сировину. Основні
центри: Нью-Йорк, Сент-Луїс, Ноксвілл та ін. За обсягом
виробництва алюмінію США посідають 1-ше місце в світі. Його
центри розміщено на північному заході країни.

Машинобудування одна з провідних галузей промисловості США.

Воно характеризується високою наукомісткістю виробництв. Галузі
машинобудівного комплексу поділено на чотири великі групи.
Перша — авіакосмічна галузь. Її центри розташовано в штатах
Техас, Флорида, Каліфорнія, Вашингтон. Частка цієї галузі
становить 12% вартості продукції машинобудівного комплексу.
Друга група галузей — транспортне машинобудування, переважно
це автомобілебудування. У США виробляють близько 10 млн
автомобілів на рік: легкові та вантажні автомобілі, автобуси.
Центри зосереджено в районі Великих озер, у Камфорнії, північно-
східних і південних штатах. Підприємства суднобудування
розташовані у великих портових містах США. Третя група —
загальне і важке машинобудування. До неї входить виробництво
двигунів, турбін, сільськогосподарської техніки, устаткування для
галузей промисловості тощо. Підприємства розміщено майже по
всій країні. Четверта — електронне і точне машинобудування, в
тому числі виробництво електронно-обчислювальної техніки,
електротехніки, засобів електрозв'язку. Основні райони
розміщення: Північний Схід і район Великих озер, штати
Каліфорнія, Флорида, Техас та ін.

США - світовий лідер за обсягом виробництва i різноманітністю

продукції хімічної промисловості. Підприємства, що працюють на
власній часткoво довізній сировині, тяжіють до великих міст і
мегаполісів. Вони розташовані переважно в трьох регіонах:
узбережжя Мексиканської затоки (нафтохімія), північно-східні
штати, Нью-Йорк, Філадельфія (хімія органічного синтезу, основна
хімія), захід США (нафтохімія, хімія органічного синтезу, основна
хімія).

Легка промисловість охоплює підприємства текстильної, швейної,

шкіряно-взутгєвої та інших галузей. Підприємства текстильної
промисловості працюють на власній сировині, тяжіють до
споживача.

США мають високий рівень розвитку всіх галузей обробної

промисловості. На державному рівні заохочується розвиток
новітніх наукомістких галузей, фінансуються перспективні наукові
дослідження, особливо у військово-промисловому комплексі.
Головні промислові райони США: Північно-Східний, Приозер'я,
Каліфорнія, Аппалацький Підмонт. Великий промисловий район
тягнеться по лінії міст Бостон — Балтимор — Сент-Луїс —
Мілуокі. Найбільшими центрами є міста: Міннеаполіс, Сент-Пол,
Сент-Луїс, Даллас, Сієтл, Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес,
Бостон, Філадельфія, Клівленд, Детройт, Х'юстон. Названі центри і
райони утворюють так звані промислові пояси США.

Сільське господарство країни добре розвинуте. Для США

характерними є фермерські господарства з нормованими ділянками
землі. Ферми мають багато напрямів сільськогосподарської
діяльності, що забезпечує їх стовідсоткову ефективність,
безвідходність виробництва і надзвичайно високу товарність.
Цікаво, що родини фермерів не використовують своєї продукції, а
купують її у магазинах після спеціальної обробки. Країна повністю
забезпечує власні потреби в сільськогосподарській продукції і є
найбільшим у світі її експортером. Розвиток сільського
господарства характеризується сучасною інфраструктурою
виробництва, що включає достатнє паливно-енергетичне і
комунікаційне забезпечення, сучасні види техніки і транспорту.
Галузь активно використовує послуги дослідних установ,
консультативних спеціалізованих пунктів, агрометеостанцій. У
державі працює мережа наукових закладів, які готують спеціалістів
із сільського господарства. У землеробстві перше місце посідають
кормові культури: ячмінь, кукурудза, сорго. Навіть виділяють
«кукурудзяні штати»: Айова, Іллінойс.

На другому місці вирощування пшениці. «Пшеничними штатами» є

Техас, Канзас, Дакота, Каліфорнія. Загальний збір зерна досягає
майже 400 млн тонн за рік. Серед олійних культур переважають
соя, соняшник, арахіс. США культивують цукрові буряки і цукрову
тростину, картоплю, рис, овочі, фрукти. З непродовольчих рослин
вирощують тютюн, бавовник, льон та ін. США один зі світових
лідерів з виробництва тютюну. У тваринництві переважає
скотарство. Розводять велику рогату худобу молочного та м'ясного
напрямів, на другому місці — свинарство. Вівчарство розвинуто в
Кордильєрах. Останнім часом набуває популярності так зване біле
м'ясо птахів, тому активно розвивається птахівництво.
Птахофабрики і птахоферми є біля всіх міст. Крім традиційних
птахів (курей, гусей, індиків, качок), розводять екзотичних:
страусів, павичів, голубів, лебедів. Традиційним для країни є
конярство (колекційне, м'ясне, спортивне), Основний його район —
Техас. Розвинуто рибальство; щорічний вилов риби становить
приблизно 7 млн тонн.

США мають розгалужену транспортну систему. У країні

сформовано трансконтинентальні «коридори» — мережу
залізничних та автомобільних шляхів, які з'єднують штати. США -
лідер світових авіаперевезень (внутрішніх і зовнішніх). Навіть
невеликі міста мають власні аеропорти. У США — найбільший у
світі приватний авіапарк.

Зовнішньоекономічні зв'язки. США є центром системи

міжнародних економічних зв'язків, що сформувалися в сучасному
світі. Зовнішньоекономічна діяльність США полягає в експорті-
імпорті капіталу, товарів і послуг, участі у роботі міжнародних
економічних організацій, благодійності на державному рівні,
виконанні ролі миротворців у міжнародних конфліктах, наданні
економічної та науково-технічної допомоги менш розвинутим
країнам, у боротьбі з міжнародним тероризмом. В експорті товарів
переважають готові вироби — автомобілі, літаки комп'ютерні
ракети, продукція точного машинобудування, продукти сільського
господарства, мінеральна сировина, зброя. Імпортують США
споживчі товари, паливо, сировину, електронне обладнання,
екзотичні й тропічні продукти харчування. Дипломатичні відносини
між США і Україною було встановлено в 1992 р.
Зовнішньоекономічний товарооборот між двома країнами становить
майже 1 млрд доларів США. Експорт в Україну переважає над
імпортом.

Канада належить до високорозвинутих країн. Вона посідає 7-ме

місце в світі за обсягом промислового виробництва. Це колишня
колонія Великої Британії та Франції, а нині — член НАТО, ООН,
ОАД, ОЕСР, член Британської Співдружності націй.

Форма правління і державний устрій. Канада — федеративна

держава, що складається з 10 провінцій і 3 територій. Генерал-
губернатор, якого призначає англійська королева, є формальним
главою держави. Найвищим органом влади є двопалатний
парламент (сенат і палата громад). Повну незалежність Канада
здобула лише в 1931 р., а її перша самостійна конституція створена
в 1963 р.

Географічне положення. Канада — країна Північної Америки. Її

територія омивається водами трьох океанів: Тихого, Північного
Льодовитого, Атлантичного. Берегова лінія країни становить більш
як 200 тис. кілометрів, суходільний кордон - близько 8890 км.
Велике значення для економіки Канади має її сусідство на півдні та
заході із США.

Природні умови і ресурси. Канада надзвичайно багата на

мінеральні, гідроенергетичні та лісові ресурси. Велика частина її
території розташована на Канадському Арктичному архіпелазі,
непридатному для господарського використання через екстремальні
кліматичні умови. На заході країни простягаються Кордильєри,
багаті на рудні корисні копалини, а на південному сході — відроги
Аппалачів. Решта території — рівнинна. Канада лежить в
арктичному, субарктичному та помірному кліматичних поясах, де
надто несприятливі умови для розвитку сільського господарства.
Винятком є Великі рівнини. Багатством країни є чималі площі
родючих земель, розташованих у басейнах великих річок. Канада
має достатні ресурси питної води. Приблизно половина території
країни покрита лісами, за за пасами яких вона посідає 3-тє місце в
світі. Серед корисних копалин є значні запаси цинку, нікелю,
залізної руди, міді, свинцю, урану. Канада повністю забезпечує
власні потреби в мінеральній сировині, значна її частина йде на
експорт.

Населення. Канада належить до країн переселенського типу. Річний

приріст населення становить 1,3%. Канада — одна з найменш
заселених країн світу. Середня густота населення — лише 3 особи
на 1 км2. У країні зафіксований високий рівень урбанізації: майже
80% населення - міські жителі. Найбільші міста - Торонто,
Монреаль, Ванкувер, Оттава. Водночас у країні є велика кількість
невеликих містечок, де населення зайняте в промисловості та сфері
послуг. Більшість населення належить до християн (46 % —
католики, 36 % - протестанти, 1,5% — православні), решта
сповідують інші релігії.

Господарство. Становлення і розвиток економіки Канади залежать

від впливу США. Понад 50 % національної економіки
контролюються іноземними компаніями, 80% з яких розташовані в
США. Майже 90 % усього населення Канади проживають у межах
160 км від кордонів із США. Сучасна Канада входить до «Великої
сімки» високорозвинутих країн світу. Особливістю її економіки є
те, що ЗО % усіх капіталовкладень належать державному сектору.
Створенню ефективної ринкової економіки за надзвичайно короткі
строки сприяли такі чинники: багаті природні ресурси, невелика
кількість населення, заохочувальна імміграційна політика,
ефективне використання іноземних інвестицій, демократизація
суспільства, підтримка державою малого і середнього бізнесу, НТР
і розвиток сучасних виробництв, розвиток видобувної
промисловості та первинної обробки. Канада посідає одне з перших
місць у світі з виробництва та експорту мінеральної сировини.

Паливно-енергетичний комплекс базується на власних ресурсах

нафти, газу і кам'яного вугілля. За виробництвом електроенергії на
душу населення країна посідає 2-ге місце в світі. ГЕС виробляють
65 % електроенергії, вони розташовані в основному каскадами на
великих річках, за енергопотен-ціалом яких Канада посідає 1-ше
місце в світі. ТЕС побудовано біля великих міст, вони виробляють
близько 20 % електроенергії. Частка АЕС у виробленні
електроенергії останнім часом збільшилася і становить 15 %.
Чорна металургія представлена підприємствами повного циклу, що
працюють на власній сировині. Продукція цієї галузі повністю
забезпечує власні потреби господарства. Основними її центрами є
Гамільтон, Су-Сент-Марі, Сідні.

З галузей кольорової металургії, що використовують переважно

власну сировину і власну дешеву енергію, розвинуто виробництво
міді, свинцю, нікелю, титану, кобальту, платини, золота, срібла.
Основні її центри - Садбері, Трейл, Томпсон, Монреаль, Норанда.
Підприємства з виробництва алюмінію працюють на довізних
бокситах.

Хімічна промисловість, що використовує власну сировину (азбест,

сірку, калійні солі), охоплює виробництво пластмас, мінеральних
добрив, хімічних волокон, за виробництвом яких Канада посідає 5-
те місце в світі. Є також нафтопереробні підприємства. Центри
галузі — Монреаль, Торонто, Вінніпег, Едмонтон.

Деревообробна та целюлозно-паперова галузі за обсягом експорту

своєї продукції виводять Канаду на 1-ше місце в світі. Щодо запасів
промислової деревини, то Канада поступається лише Росії і
Бразилії, а за виробництвом пиломатеріалів і паперової маси —
лише США. Центри галузі зосереджено в провінціях Онтаріо,
Квебек, Британська Колумбія.

З галузей машинобудування переважають автомобіле-, судно-,

літако-, локомотивобудування, виробництво сільськогосподарських
машин тощо. Галузі тяжіють до машинобудівних центрів США.
Розвинуто також виробництво промислового устаткування, точного
електромашинобудування. Найбільші центри машинобудування —
Монреаль, Торонто, Гамільтон, Вінніпег, Ванкувер.

Легка промисловість є добре розвинутою. Галузь представлена в

основному текстильними і взуттєво-шкіряними - підприємствами. У
своєму розміщенні підприємства орієнтуються на споживача.
Харчова промисловість також орієнтується на споживача, її
підприємства розташовано в усіх регіонах проживання населення.

У сільському господарстві переважають великі фермерські

господарства. Вони займають 70% усіх сільськогосподарських
угідь, мають високий технологічний рівень забезпечення, що
передбачає впровадження новітніх розробок науки і техніки та
застосування висококваліфікованої праці. Усе це сприяє
виробництву якісної конкурентоспроможної сільськогосподарської
продукції, 50% якої Канада експортує до різних країн світу. Зернова
галузь займає провідне місце в сільському господарстві. Основні
райони вирощування зернових — канадські прерії (провінції
Манітоба, Саскачевак, Соскачеван, Альберта) — так званий
пшеничний пояс Канади. За експортом пшениці та ячменю Канада
посідає одне з перших місць у світі. Вирощують також овес, льон,
рапс, тютюн. Природні пасовища та значні обсади виробництва
зернової продукції сприяють розвитку тваринництва: розведенню
великої рогатої худоби, свиней, птахів. Добре розвинуто
рибальство. Канада відома як світовий постачальник мороженої
риби. Традиційним для країни є хутровий промисел.

У Канаді розвинуто всі види транспорту. Найгустіша транспортна

мережа - поблизу кордону із США. У перевезеннях пасажирів
головну роль відіграє автотранспорт. Через усю країну побудовано
швидкісні автостради. Дві трансканадські залізниці утворюють
розгалужену мережу по всій країні. Розвинутий і трубопровідний
транспорт. Нафто- і газопроводи простягаються до США. У
перевезенні пасажирів і вантажів істотну роль відіграє водний
транспорт: використовуються річки та озера Північної Америки. У
міжнародній перевезеннях велике значення має морський
транспорт. Авіаційний транспорт допомагає досягати необжитих
районів країни. У зимовий період використовується такий
специфічний аеросанний транспорт, як снігоходи.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Канада експортує майже 30% ВНП.

Серед товарів експорту — сировина (свинець, цинк, нікель), прокат
кольорових металів, автомобілі, інша продукція машинобудівної,
деревообробної промисловосй та сільського господарства. Велика
частка електроенергії експортується в мережу США. Серед статтей
імпорту — алюмінієва, хімічна сировина, продукт ція точного та
 електронного машинобудування, овочі та фрукти. У 1992 р. було
встановлено дипломатичні відносини між Канадою та Україною.
Зовнішньоторговельні зв'язки Канади з Україною доки що не є
сталими. Спочатку вони досить швидко розвивалися, а потім обсяги
товарообміну поступово скоротилися.

Лекція №13

Тема:Країни Латинської Америки. Центральна та Південна Америка.

ЕГП та склад території. Різноманітність країн Латинської Америки

План.

1. Центральна та Південна Америка. ЕГП та склад території.

2. Різноманітність країн (за територією, кількістю населення,

адміністративно-територіальним устроєм, формами правління, рівнем
економічного розвитку тощо). 3.Особливості населення
латиноамериканських держав.

4.Темпи економічного розвитку, структура економіки, участь регіону в

міжнародному географічному поділі праці

Загальні відомості. До Латинської Америки належать країни, що розташовані

в Америці на обох материках на південь від США. Цей регіон, відокремлений
від Старого Світу, має величезну доколумбову історію розвитку людських
цивілізацій. Його населяли різні племена індіанців. У XV — XVI ст. він був
колоніальною територією Португалії та Іспанії. Поступово його території
відійшли до Великої Британії, Франції, Нідерландів. Місцеве населення
знищували, пригнічували і витісняли на несприятливі для життя землі. Перші
визвольні рухи зародилися в XIX ст., а повне визволення завершилося лише в
50-х роках XX ст. Нині в регіоні — 33 незалежні держави і 13 територій, що
залишаються володіннями США, Великої Британії, Франції і Нідерландів.
Країни цього регіону відносять до країн, що розвиваються, хоча рівень їх
економічного розвитку значно вищий, ніж у країнах Африки та Азії. Це
зумовлено сусідством із США, що позитивно впливає на стан економіки
регіону. Найбільша країна за площею і кількістю населення — Бразилія (8,5
млн квадратних кілометрів; 176 млн осіб), найменша — Суринам (163,8 тис.
квадратних кілометрів; 436 тис. осіб).

Географічне положення. Країни Латинської Америки займають південь

Північної Америки і всю Південну Америку з прилеглими до неї островами.
На заході їх омивають води Тихого океану, на сході — Атлантичного.
Океани з'єднані штучним Панамським каналом. Майже всі країни регіону
мають вихід до моря.
Природні умови і ресурси. У рельєфі Латинської Америки переважають гори
(Кордильєри, Анди, Мексиканське нагір'я) та плоскогір'я (Бразильське і
Гвіанське). Є великі рівнини — Амазонська, Ла-Платська, Орінокська.
Територія Латинської Америки лежить у межах різних кліматичних поясів —
екваторіального, субекваторіального, тропічного, субтропічного, помірного.
Велика кількість тепла і вологи на значних територіях створює сприятливі
умови для цілорічної вегетації рослин. На низовинах поширені родючі
чорноземні ґрунти, у Бразилії— фералітні та ін. Країни Латинської Америки
мають значні лісові, гідренергетичні (могутні водні системи і Амазонки,
Оріноко, Парани та інших річок) ресурси, але на території регіону воньї
розташовані нерівномірно.

У регіоні надзвичайно різноманітними є флора і фауна, велика кількість

ендемічних видів. Основні промислові запаси нафти зосереджено у
Венесуелі, Мексиці, Перу, газу — у Болівії, Венесуелі, вугілля - у Бразилії,
Венесуелі, Чилі. Регіон багатий на рудні копалини. Найбільші запаси'
кольорових металів є в Суринамі, Гайані, Чилі, Венесуелі, Мексиці, Перу, на
Ямайці. Родовища залізної руди залягають у надрах Бразилії, Венесуели,
Чилі, Перу, Мексики, марганцевої — у Бразилії, мідної — у надрах Чилі,
Перу, Мексики, олова-у Болівії, дорогоцінних металів — у Колумбії,
Бразилії, Перу. Запаси бокситів є у Суринамі, Бразилії, на Ямайці. Світові
запаси селітри зосереджено в Чилі.

Населення. Етнічний склад населення Латинської Америки є надзвичайвД

строкатим. Сучасні нації формувалися головним чином під впливом
імміграції з Європи. До першої етнічної групи належать європейці
Латинської Америки іспанського та португальського походження, мова яких
має стародавні латинські корені, що й зумовило виникнення назви регіону.
Другу групу утворюють метиси — нащадки змішаних шлюбів корінного
населення індіанців і з європейцями. Третя група — мулати — нащадки
змішаних шлюбів європейців з представниками негроїдної раси, предки яких
були завезені на континент як раби. Четверта велика етнічна група — самбо
— нащадки змішаних шлюбів між негроїдами і корінним населенням -
індіанцями. Нащадків корінних індіанців залишилося дуже мало.

Багато проживає європейців, негроїдів, азіатів, яким вдалося зберегти

чистоту етносу. У Латинській Америці, в основному в Бразилії, Аргентині,
мешкає українська діаспора — понад 600 тис. осіб. Латинська Америка
належить до регіонів зі швидким зростанням кількості населення. Для неї є
характерним явище демографічного вибуху. Це зумовлено переважанням у
більшості країн регіону частки молодого населення. Розміщується населення
нерівномірно. Значні скупчення населення спостерігаються на узбережжі, у
міжгірських долинах, низовинах. У країнах Латинської Америки — високий
рівень урбанізації. У середньому він становить близько 70 %. Найбільший її
рівень — в Аргентині, Уругваї і Чилі (82%). У Латинській Америці
налічується близько 40 міст-мільйонерів, найбільші з них: Сан-Паулу,
Мехіко, Ріо-де-Жанейро, Богота, Ліма, Буенос-Айрес, Сантьяго. Для цього
регіону характерним є явище псевдоурбанізації. Панівною релігією в
Латинській Америці є християнство (католицизм), у племен корінного
населення — свої вірування.

Господарство. Держави Латинської Америки мають відносно низькі

показники економічного рівня розвитку, але серед них спостерігається
велика контрастність. Найвищого піднесення економіки досягли Мексика,
Бразилія, Аргентина.

Гірничодобувна промисловість набула особливої значущості для зовнішнього

ринку. Нафту експортують Мексика, Венесуела, Тринідад і Тобаго, залізні та
мідні руди — Бразилія, Венесуела, Чилі, боксити — Ямайка, Суринам,
Гайана. Продукція галузі забезпечує власні сировинні потреби та йде на
експорт.
Паливно-енергетичний комплекс розвивається на власних, але різних за
кількістю в окремих країнах ресурсах. Електроенергію виробляють потужні
ГЕС та ТЕС.

Чорна металургія, незважаючи на достатню кількість сировини, розвинута

лише у великих країнах регіону (Бразилії, Аргентині, Венесуелі). Кольорова
металургія розвивається в Чилі, Болівії, Аргентині, Колумбії, Бразилії.
Металургійні комплекси цих країн базуються на власній сировині і власній
дешевій енергії. Дедалі більшого значення набуває виробництво швейних,
пральних машин, холодильників тощо.

Хімічна промисловість працює на власній сировині (продуктах переробки

нафти і газу), тому нафтохімічні підприємства є в Бразилії, Аргентині,
Мексиці. У країнах регіону поширеним є виробництво мінеральних добрив,
селітри, фосфатів.

Набуває розвитку легка промисловість, для якої властиве тяжіння до

споживача.

Підприємства харчової галузі працюють в усіх країнах регіону. Для

слаборозвинутих країн Карибського басейну, Центральної Америки, Болівії,
Парагваювона традиційно залишається провідною галуззю господарства.

Сільське господарство характеризується багатоукладністю. Більша частина

земель належить латифундистам. Латифундії — це великі земельні
володіння, притаманні слаборозвинутому сільському господарству країн
Латинської Америки. Аграрний сектор має яскраво виражену експортну
спрямованість. У структурі сільського господарства переважає
рослинництво. Найбільш поширеною зерновою культурою є кукурудза.
Культивують також пшеницю (Аргентина), рис (Бразилія), сою (Мексика,
Аргентина, Чилі), цукрову тростину (Куба, Бразилія). Серед олійних
найбільше значення мають соя, соняшник, бавовник. Вирощують картоплю,
різноманітні овочі та фрукти: томати, квасолю, банани, кокоси, ананаси,
апельсини. Центральну Америку і Вест-Індію називають «продовольчим
ринком світу». Цьому сприяють природне середовище, зручність
транспортних під'їздів, наявність дешевої робочої сили і ринків збуту. На
світові ринки постачають різноманітні сорти кави і какао Бразилія, Колумбія,
Еквадор. «Банановими республіками» називають Коста-Рику, Гондурас,
Гватемалу, Панаму, Еквадор, а Куба здобула назву «цукорниці світу».
Тваринництво в основному має м'ясне спрямування. Розводять робочу і
продуктивну худобу: коней, мулів, віслюків, корів, биків, овець, кіз, свиней; в
Андах — лам і альпака, які забезпечують вовняною сировиною текстильну
галузь (Чилі, Перу). Майже в усіх країнах Латинської Америки на високому
рівні розвинуто рибальство. Переробні галузі виготовляють риб'яче борошно
і риб'ячий жир (Чилі, Перу). Мексика — відомий експортер креветок.
Місцеве населення традиційно вживає в їжу переважно продукти рослинного
походження та рибу.

У зовнішніх перевезеннях переважає морський, у внутрішніх —

автомобільний транспорт. Практично немає внутрішнього водного та
трубопровідного видів транспорту. Залізничний — відносно молодий. Перші
залізниці почали будувати в першій половині XX ст. Трансконтинентальні
залізниці з'єднують країни: Мексику, Гватемалу, Коста-Рику, Панаму,
Бразилію, Болівію, Чилі та Аргентину. Великі країни регіону мають власні
авіакомпанії та морські порти, але основні пасажиро- та вантажоперевезення
здійснюють іноземні компанії. Особливе місце посідає морський флот
Панами — він подібний до морського флоту Ліберії, де застосовують
принцип «зручного (дешевого) прапора». Розвиток транспортної мережі
регіону є незадовільним.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Країни Латинської Америки експортують

переважно мінеральну сировину — залізну руду, мідь, боксити. Традиційною
статтею експорту є продукція сільського господарства: кава, какао,
кукурудза, цукор, фрукти, овочі, м'ясо, вовна. Країни регіону імпортують
паливо, споживчі товари, машини, устаткування для галузей промисловості.
Основними торговими партнерами є США, країни Західної Європи, Японія.

Лекція № 14

Тема:Африка.

План.

1Африка. Загальний огляд. Склад території.

2.Історія формування політичної карти.

3. Природні умови і природно-сировинна база країн регіону.

4. Характерні риси населення країн Африки, форми розселення і

урбанізація в країнах Африки.

5. Особливості територіальної та галузевої структури господарства

країн Африки

Загальні відомості. Загальна кількість країн, розташованих в

Африці, — 53 (площею 30 251 тис. км2, з населенням 812 млн осіб).
Найбільша за площею країна — Судан (2,5 млн км2), найбільша за
кількістю населення країна — Нігерія (130 млн осіб), найменша за
площею та кількістю населення країна — Сейшельські Острови
(455 км2; 80 тис. осіб). Країни Африки належать до типу країн, що
розвиваються. Практично всі вони в минулому були європейськими
колоніями і постачали рабів, золото, діаманти, іншу мінеральну
сировину, слонову кістку. На початку XX ст. почався визвольний
рух.

До Другої світової війни на політичній карті Африки було тільки 4

незалежні держави — Ефіопія, Ліберія, Єгипет та номінально
Південно-Африканський Союз (сучасна Південноафриканська
Республіка). І лише Ц1992 р. остання колоніальна держава Африки
— Намібія здобула незалежність. Тривала колоніальна залежність
призвела до крайньої економічної відсталості країн. Політична
нестабільність характерна для багатьох з них і сьогодні.
Слаборозвинуті африканські держави перебувають під економічним
і політичним впливом розвинутих країн. Деякі африканські острови
є володіннями неафриканських держав: острови Мадейра -
автономія Португалії, острів Св. Єлени — володіння Великої
Британії, острів Реюньйон — департамент Франції. У 1963 р. було
створено Організацію африканської єдності, до якої входить 51
країна Африки; 45 країн Африки є асоційованими членами ЄС.
Рівень життя африканського населення, 75 % якого проживають у
селах, надзвичайно низький. У багатьох країнах залишаються
нерозв'язаними міжетнічні питання, а це призводить до військових
конфліктів, що набули виглядуі довготривалих громадянських воєн
(Ангола, Мозамбік, Сомалі, Бурунді, Судащ Руанда, Ліберія).
Форми правління і державний устрій. Країни Африки мають різні
форми правління. Більшість з них — республіки (Алжир, Єгипет,
Туніс, Судан та ін.), деякі — монархії (Марокко, Лесото,
Свазіленд). За формою державного устрою є унітарні країни, яких
більшість (Намібія, Мозамбік, Маврикій, Мадагаскар, Габон та ін.),
і федерації (Нігерія, Коморські Острови і ПАР).

Географічне положення. Материк Африка майже посередині

перетинається екватором і простягається по обидва боки від нього
до субтропічних широт обох півкуль. На заході його омивають води
Атлантичного океану, на півдні та сході — Індійського, на сході —
Червоного моря, на півночі — Середземного. На континенті
розрізняють такі регіони: Північна, Західна, Центральна, Східна та
Південна Африка.

Природні умови і ресурси. Африка має достатній природно-

економічний потенціал. Більшу частину її території (90 %)
займають плато і плоскогір'я, незначну (10%) — гори (Атлас,
Капські, Драконові) і Ефіопське нагір 'я, що сприяє господарській
діяльності. Пустелі (Сахара, Наміб, Калахарі) займають 28 % площі,
савани 40 %, екваторіальні ліси — 12%. Ліси мають значні запаси
деревини, які становлять 18% загальносвітових запасів. Материк
лежить у субтропічних, тропічних, субекваторіальних та
екваторіальщя му кліматичних поясах. Африка багата на корисні
копалини,хоча зосереджені вони по країнах регіонів дуже
нерівномірно. Промислове значення мають запаси нафти і
природного газу (Лівія, Алжир, Нігерія), залізної руди (Мавританія,
Ліберія, Єгипет, ПАР), уранових і марганцевих руд (Нігер, Габон,
ПАР), бокситів (Гвінея, Камерун), мідних руд (Республіка Конго,
Замбія).

Населення. Африка належить до другого типу відтворення

населення. Приріст населення дуже високий — у середньому 2,7 %
за рік. Більшість країн не проводять демографічної політики, що
призвело до демографічного вибуху. Із середини 50-х років до кінця
XX ст. кількість населення зросла на 500 млн осіб, незважаючи на
найбільший у світі показник смертності. Оскільки частина
територій материка, яку займають пустелі, сухі савани та
екваторіальні ліси, є непридатною для проживання, населення
розміщується дуже нерівномірно. Скупчення спостерігаються там,
де є сприятливі умови для розвитку сільського господарства і
промисловості. Середня густота населення — приблизно 30 осіб на
1 км2. Населення Африки складається з представників різних рас,
серед яких переважає негроїдна. Характерною особливістю цього
регіону є велика кількість різноманітних етносів і народностей.
Наприкінці XX ст. прискорився процес урбанізації. Понад 20 міст
Африки мають населення понад 1 млн (це переважно столиці
держав). Для Африки властива псевдоурбанізація. У містах є багато
бідних кварталів і нетрів. їх мешканці колишні селяни, які в
пошуках роботи штучно збільшують кількість міського населення.
Африканці сповідують різні релігії: є мусульмани, християни,
буддисти, іудеї, а також прихильники специфічних, язичницьких
племінних вірувань.

Господарство. Країни Африки — слаборозвинуті в економічному

відношенні. Їх частка в загальному світовому товаровиробництві
становить лише 1,5%; 32 країни мають надзвичайно низький рівень
економічного розвитку (наприклад, Cьєрра-Леоне, Еритрея). Проте
окремі країни на півночі й крайньому півдні Африки мають досить
високі економічні показники. Це Єгипет, Туніс, Алжир, Лівія,
Марокко, ПАР. Більшість країн Африки за структурою
господарства належать до аграрних і частково — до аграрно-
індустріальних країн. їх економічний розвиток характеризується
нестабільністю та кризовими явищами.

Видобувна промисловість має високі показники розвитку завдяки

іноземним інвестиціям. У цій галузі переважають розробки
родовищ золота, дорогоцінного каміння, кобальту, хромітів,
ванадію, урану (Республіка Конго, Ботсвана, Нігерія, Лівія).
Унікальною коморою сировинних ресурсів є надра ПАР. Ця
держава посідає пріоритетні місця на світовому ринку з видобутку
золота, платини, марганцю, хромітів, алмазів, уранової руди.

Паливно-енергетичний комплекс базується на власній і довізній

сировині. Розвідані родовища нафти задовольняють власні потреби
континенту, і майже 20% сировини експортується. Родовища газу
розташовані нерівномірно. Значні їх запаси зосереджені в Алжирі,
Лівії, Нігерії та Марокко. Вугілля в основному видобувають у ПАР.
Країни Африки мають значні гідроенергоресурси, але розміщені
вони дуже нерівномірно. ГЕС працюють на великих річках (Ніл,
Конго, Нігер, Замбезі). Основна частина електроенергії
виробляється на ТЕС. У Африці традиційно як паливну сировину
використовують деревину рослин (баобабів, евкаліптів, пальм,
ліан). Показники загальної кількості споживання електроенергії в
країнах Африки є найнижчими у світі.

Чорна металургія зосереджена в країнах Північної Африки та

Нігерії і представлена поодинокими підприємствами з виробництва
сталі низької якості.

Кольорова металургія, що розвивається на власних ресурсах,

досягла світового рівня, особливо виробництво міді та алюмінію.
Країни спеціалізуються на видобутку і збагаченні інших руд
кольорових металів, які становлять значну частину експорту.
Хімічна промисловість тяжіє до джерел сировини. Вона
представлена нафтопереробними підприємствами та виробництвом
мінеральних добрив.

Сучасне машинобудування практично не розвивається.

Провідними галузями в господарстві багатьох країн є харчова (в

основному виробництво різних рослинних олій) та легка. Достатньо
розвинута текстильна галузь. Її продукція становить майже 22 %
загальної вартості промислової продукції. Текстильні підприємства
є в кожній державі.

В Африці розвинуті деревообробна та целюлозно-паперова галузі.

Сільське господарство країн Африки постачає на світовий ринок

багато видів рослинної сировини: олії, какао, арахісу, прянощів,
тропічних фруктів тощо. Аграрний сектор характеризується
низьким рівнем розвитку, хоча за структурою господарства
більшість країн Африки належить до аграрних, і 50 % експорту в
них припадають на частку сільськогосподарської продукції.
Незважаючи на те, що 12% усіх оброблюваних земель світу
припадають на Африку, континент неспроможний задовольнити
свої потреби в продуктах харчування. Темпи зростання
виробництва сільськогосподарської продукції не встигають за
темпами зростання кількості населення, тому недоїдання і навіть
голод — звичайні явища для багатьох країн континенту. Для
Африки властивим є так зване ризиковане землеробство, коли
сільськогосподарські роботи проводять без упевненості в одержанні
бажаних результатів. Причиною цього є природні екстремальні
умови.

Продуктивність сільського господарства є надзвичайно низькою, це

зумовлюється невисоким рівнем технічної забезпеченості (на
більшості території використовується лише ручна праця), потребою
в меліоративних заходах (ґрунти недостатньо зволоча жені або
навпаки пересичені вологою), відсутністю кваліфікованих
спеціалістів (агрономів, селекціонерів, ветеринарів). Рослинництво
спеціалізується на вирощуванні какао, сизалю, бавовни, чаю, кави,
бобових культур, олійних пальм, арахісу. Серед зернових
переважають кукурудза, просо, сорго.

Для Африки притаманна монокультурність: на певній території

упродовж багатьох десятків, навіть сотень років вирощують одну й
ту саму культуру. Наприклад, у Гані вирощують какао, в Ефіопії —
каву, у Сенегалі — арахіс. Це призводить до негативних наслідків, а
саме: до згубного впливу на навколішнє середовище, повної
залежності від природи, а збуту пройдукції — від світового ринку,
до погіршення економічного стану країни. У пустелях,
напівпустелях і частково у саванах тваринництво розвинуто краще,
ніж рослинництво. Переважає розведення кіз, овець, великої рогатої
худоби, верблюдів. Значна частина тваринників — кочівники.
Продуктивність тваринництва також є дуже низькою, оскільки
умови утримання тварий — незадовільні, кормова база —
недостатня, селекційна робота не проводиться, рівень
ветеринарного обслуговування низький, залежність від погодно-
кліматичних умов — велика. Тому країни Африки, які посідають
провідне місце у світі за кількістю поголів'я худоби, неспроможні
задовольнити власні потреби в м'ясо-молочній продукції.
Рибальство розвинуто добре в країнах, які мають вихід до моря, але
продукція майже не експортується, за винятком продукції
рибоконсервних заводів.

Країни Африки мають малорозвинутий транспорт. Густота

транспортної мережі — найнижча у світі. Сучасне транспортне
будівництво на континенті гальмується як з природних, так і з
економіко-політичних причин. Регіони мають дуже мало шляхів із
твердим покриттям, з них 90 % припадають на країни крайньої
півночі і крайнього півдня. Надзвичайно низькою є забезпеченість
автомобільним парком. Міждержавну роль відіграють лише
залізниці Південної Африки. Річковий транспорт слаборозвинутий
через пороги та водоспади на річках, проте найбільші річки —
Конго, Ніл, Нігер — мають допоміжні системи в обхід порогів.
Морський транспорт забезпечує зовнішньоекономічні зв'язки країн
регіонів. Морський флот Африки є дуже великим, а Ліберія посідає
2-ге місце в світі, після Панами, за кількістю суден. Та весь
ліберійський флот належить західним судовласникам, які
фрахтують його кораблі. Столиці майже всіх держав мають
 аеропорти. Трубопровідний транспорт найбільш розвинутий у
Північній Африці. Традиційно велику роль відіграє гужовий
транспорт.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Африка експортує нафту, алмази,

іншу мінеральну сировину. В експорті продуктів сільського
господарства переважають какао, кава, банани, кукурудза, рибні
консерви. Головні зовнішньоторігівельні партнери — розвинуті
держави Європи, США, Японія. Імпортують країни Африки
обладнання, машини, паливо, промислову сировину, продукти
харчування. Більшість країн континенту підтримують з нашою
державою постійні торговельно-економічні та науково-технічні
зв'язки. У цілому торговельне сальдо України з країнами Африки —
позитивне. Основними торговими партнерами України є Єгипет,
Ліберія, Гвінея, Марокко, Кот-д'Івуар.

Лекція №15
Тема : Австралія
ПЛАН
1. Австралія.
2. Особливості економіко-географічного положення.
3. Формування території. Природно-ресурсний потенціал.
4. Особливості розміщення населення Австралії, найбільші міські
агломерації.
5.Роль країни в МГПП, значення зовнішніх економічних зв'язків

У країні — значний рівень урбанізації, близько 80 % австралійців

проживають переважно в містах. Великими містами країни є порти
Сідней, Мельбурн, Аделаїда, Брісбен. Канберра — місто,
спеціально побудоване для виконання функцій столиці. За
релігійним складом австралійці — християни. Незначна частина
аборигенів зберігає релігійні звичаї свого народу.

Господарство. Австралія — високорозвинута індустріально-

аграрна держава, яка входить до десятки найбільш розвинутих країн
світу. Найбільше місто Австралії - Сідней. Там проживають близько
4 млн осіб. Перша колонія переселенців-каторжан була заснована в
1778 р. Нині це велике індустріальне місто, поблизу якого виросла
широка приміська промислова зона із центрами металургійної,
машинобудівної, хімічної, харчової, легкої промисловості. Це також
історичний і культурний центр Австралії з відомою на весь світі
Сіднейською оперою. Прискореному розвитку її економіки сприяли
такі чинники: поступове об'єднання розрізнених територій в єдину
державу, широкий приплив іноземного капіталу, наявність значних
мінеральних і земельних ресурсів, розташування країни поза
регіонами воєнних конфліктів. Крім нафти, континент повністю
забезпечений сировиною для потреб власної промисловості.

Паливно-енергетичний комплекс працює на власному вугіллі,

довізних нафті та газі. Електроенергію виробляють переважно ТЕС.
ГЕС є лише в гірській частині, де річки не пересихають, та на
острові Тасманія.

Гірничодобувна промисловість добре розвинута і має світове

значення. Її продукція становить значну частину експорту
країни. Австралія посідає 1-ше місце в світі за видобутком бокситів,
свинцю, опалів. Тут також видобувають залізну та уранову Н
золото, алмази. Родовища залягають уздовж узбережжя або поблизу
сприяє вивозу сировини.

На відміну від видобувної продукцію обробної промисловості

використовуй ють для внутрішніх потреб.
Чорна металургія представлена комбінанатами повного циклу.
Найбільші центри - Ньюкасл, Вуллонгонг, Порт-Кембла.

Кольорова металургія має достатню сировинну базу. Розвинуто

виробництво алюмінію, що орієнтується на власні
боксити, родовища яких є найбагатшими у світі. Найбільші центри
виробництва алюмінію - Бем-Вей, Гладстон, міді - Порт-Кембла,
поліметалів — Порт-Пірі, золота, платини - Мельбурн, Порт-
Кембла.

Хімічна промисловість Австралії останнім часом набуває стрімкого

розвитку. Виробляють хімікати, кислоти, вибухівки, мінеральні
добрива. Нафтохімія та хімія органічного синтезу розвиваються в
портах (Сідней, Мельбурн, Перт). Тут зосереджено й виробництво
пластмас і синтетичних смол.

Машинобудування сформувалося на достатній металургійній базі.

Воно охоплює підприємства з виробництва автомобілів,
сільськогосподарських машин, залізничного устаткування, суден,
електротехнічного машинобудування.

Целюлозно-паперова промисловість працює як на власній, так і на

довізній сировині. Центри промисловості — Сідней, Мельбурн,
Гобарм.

Легка промисловість представлена шкіряно-взуттєвими,

трикотажними і вовняними виробництвами, які тяжіють
до споживача.
Харчова промисловість забезпечується місцевою
сільськогосподарською сировиною. Її продукція повністю
задовольняє власні потреби і становить значну частину експорту
держави, тому найбільші підприємства розташовано в портах. У
харчовій промисловості розвиваються такі галузі: м'ясна, молочна,
борошномельна, цукрова, консервна.

Сільське господарство Австралії характеризується наявністю

великої кількості фермерських господарств. Для посушливих і
північних районів країни характерним є застосування екстенсивних
методів господарювання. Інтенсивні методи переважають у
південно-східній та південно-західній частинах країни. У
сільському господарстві переважає твaринництво, його продукція
становить 70%. Велику рогату худобу розводять у тропічних і
субтропічних регіонах країни. Вівчарство традиційно розвивається
в посушливій частині країни-Австралія посідає 1-ше місце в світі за
поголів'ям овець і за обсягом експорту вовни. Птахівництво
зосереджено поблизу великих міст. На птахофабриках розводять
курей, качок, індиків, страусів. Розвинуто бджільництво,
свинарство, конярство. Промислом крокодилів, перлин, черепах
займаються в районіВеликого Бар 'єрного рифу. Із зернових
перевагу віддають пшениці, яка займає 55 % посівної площі.
Головний ареал її вирощування — південний схід. Це "пшеничний
пояс» Австралії, довжина якого — близько 300 км. Вирощують
також ячмінь, сорго, овес, рис, кукурудзу. Культивують картоплю,
капусту, цукрову тростину, ананаси, банани, манто, цитрусові,
абрикоси, персики, сливи, яблука.
Оскільки Австралія віддалена від інших регіонів світу, то для неї
важливе значення має міжконтинентальний транспорт. У
вантажообігу близько 50 % припадають на морський транспорт.
Але власний флот Австралії незначний. Великі порти розташовані
на південно-східному узбережжі (Брісбен, Ньюкасл, Сідней,
Мельбурн, Перш). Добре розвинутий авіаційний транспорт. Країна
має близько 400 аеропортів, де передбачено постійні рейси майже в
усі куточки світу. Протяжність залізниць — понад 40 тис.
кілометрів, але вони нерівномірно розподілені по окремих регіонах
країни, тому їх частка у вантажо- і пасажироперевезеннях
поступово зменшується. Набуває значущості автомобільний
транспорт. З року в рік збільшується кількість шляхів з твердим
покриттям. Автопарк Австралії становить близько 10 млн легкових
і З млн вантажних автомобілів. Добре розвинутий трубопровідний
транспорт.

Зовнішньо-економічні зв'язки. Експорт Австралійського Союзу

становлять рідкісні метали, продукція машинобудування, продукти
сільського господарства (пшениця, м'ясо, цукор, фрукти, вовна,
бавовна, шкіра). Основні зовнішньоторговельні партнери — Японія,
США, Велика Британія. Країна імпортує устаткування, транспортні
засоби, хімічну продукцію, товари легкої промисловості, продукти
харчування (чай, каву, какао) тощо. З Україною встановлено
дипломатичні відносини.