Українці в

Латинській
Америці
Українці в Бразилії
Історія імміграції
В імміграції українців до
Бразилії виділяють три
хвилі:
Перша хвиля (1872—1914)
Друга хвиля (1917—1939)
Третя хвиля (1947—1951)
Перша хвиля
Одними з перших українських іммігрантів вважається сім'я М. Морозевича, що виїхала
з Золочівщини в 1872.
У 1876 році в штат Парана переселилася група з Буковини, а в 1881 році інша група
українців заснувала в цьому ж штаті поселення поблизу міст Палмейрас і Понта-Гроса.
У 1886 році зареєстровані окремі випадки імміграції з Галичини в район місто Уніао-да-
Віторія, біля якого були засновані поселення Інасіо і Томаз-Коїл
Масове переселення українців починається з 1895 року. Після ліквідації рабства в
Бразилії утворилася нестача робочої сили й уряд почав стимулювати мігрантів
фінансово. Поселенцям оплачувався проїзд і виділялося від 25 до 50 гектарів землі з
відстрочкою оплати на 10 років. Такі умови виглядали дуже привабливо для
безземельних і малоземельних українців, і в 1895—1899 у Бразилію переселилося
близько 15 000 осіб, в основному з Північно-Східної Галичини. Однак на практиці землі,
що виділяються переселенцям, перебували в непрохідних джунглях, а якщо українці
наймалися до плантаторів, то були змушені оплачувати їжу та одяг по настільки
високими цінами, що потрапляли в умови економічної залежності, близької до рабства.
У 1897—1907 рр. значне число українців (близько 1 000 сімей) за власні кошти
переселилися в район Прудентополіса, а також в південно-східних районах штату
Парана і в північних районах штату Санта-Катарина, заснувавши поселення Антоніо-
Олінто, Уніао-да-Віторія, Ірасема, Марешал-Маллет, Дорізона.
У 1908—1914 рр. близько 18 500 українців прибуло в рамках кампанії по залученню
робочої сили до будівництва залізниць між штатами Сан-Паулу і Ріу-Гранді-ду-Сул. Вони
заснували українські поселення в містах Гуарані, Кампінас, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі.
У 1892—1914 рр. в Бразилії прибуло близько 120 сімей з Наддніпрянщини, з яких 90
сімей оселилися в провінції Ріо-Гранде-до-Сул.
Голод, епідемії та вороже ставлення місцевих індіанців призвело в великої смертності
серед мігрантів, частина їх повернулася в Галичину, однак, за даними перепису
українських священників 1913—1914, на той момент в Бразилії проживало приблизно 45
000 осіб.
Друга хвиля-
Третя хвиля
Якщо перша хвиля мігрантів складалася майже виключно з селян, то
в другій хвилі був значний прошарок інтелігенції. У цей період з
Галичини, Волині, Полісся, Буковини та Закарпаття прибуло близько
9 000 осіб. Третя ж була викликана головним чином політичними
мотивами та розпочалася наприкінці Другої світової війни. Основу
мігрантів в ці роки склали колишні захоплені
Німеччиною остарбайтери, звільнені з німецького полону бійці
радянської армії, а також політичні біженці (люди з антирадянськими
поглядами, колишні члени допоміжної поліції, дивізії СС Галичина і
ін. Більшість з них селилися в штаті Парана, частина — в штаті Сан-
Пауло, як в столиці штату, так і в місті Сан-Каєтану-ду-Сул. Всього в
цей період іммігрувало 7 000 українців. Частина переселенців не
змогла пристосуватися до умов життя в Бразилії та переселилася в
США і Канаду, а частина осіла в Сан-Паулу, Порту-Алегрі, Каноасі
(штат Ріу-Гранді-ду-Сул), а також в штатах Гояс, Мінас-Жерайс і Ріо-
де-Жанейро. У 1950-х імміграція українців практично зупинилася, а
наступне встановлення політичної диктатури призвело до посилення
рееміграції в США, Канаду та СРСР.
Українці в Аргентині
Історія імміграції
В імміграції українців до
Аргентини виділяють чотири
хвилі:
Перша хвиля (1897 — 1914)
Друга хвиля (1922 — 1939)
Третя хвиля (1946 — 1951)
Четверта хвиля (1993 — 2000)
Перша хвиля
Традиційно вважається, що еміграція першої хвилі українців в Аргентину почалася з кінця XIX ст. Точна
дата не відома, але деякі дослідники вважають, що перші українці прибули до цієї країни близько 1890
року, інші наводять 1881 рік. Поштовхом до їх виїзду стали безземелля, безробіття та діяльність
еміграційних бюро. Перша хвиля визначають як трудову, тому що економічний мотив від'їзду мав
першорядне значення. Більшість переселенців їхали з України, не маючи наміру і часто змоги
повернутися. Політика аргентинського уряду, в тому числі Закон від 19 жовтня 1876 р сприяла приїзду
іммігрантів саме до цієї країни.Вважається, що першим українським поселенням в Аргентині стало
місто Апостолес, куди вони прибули 27 серпня 1897 року. Цю дату часто вважають початком українською
міграції в Аргентину. Долею українців на новому місці особисто
опікувався губернатор провінції Місьйонес Хуан Хосе Лануссе, який мав намір заселити цю майже
безлюдну на той час територію хліборобами. Перші поселенці отримували земельні ділянки у 25 га або 50
га у кредит на 50 років, аргентинський уряд надавав їм допомогу у вигляді сільськогосподарського
приладдя, насіння, худоби для розведення тощо.Здебільшого переселенці першої хвилі походили з
західних і південних регіонів України, переважно зі Східної Галичини (Покуття,
Західне Поділля, Лемківщина). Крім того, 1904—1905 з Бразилії до Аргентини переселилося близько 5 тис.
вихідців з Чернігівщини.Українці, що прибули до Аргентини наприкінці ХІХ століття та до Першої світової
війни, за своїм соціальним складом були в основному селянами, що й обумовило їх подальшу виробничу
діяльність. Вони займалися вирощуванням цукрової тростини, рису, тютюну, але перш за все — мате.
Вважається, що першою людиною, яка стала вирощувати чай у провінції Місьйонес, також був українець
Володимир Гнатюк з міста Трес-Капонес. Українці в провінції Місьйонес також розвивали садівництво,
вирощуючи лимони, помаранчі, маслини, горіхи, а подекуди й банани. Майже кожен поселенець тримав
худобу і займався виробництвом молочних виробів.Крім селян, до Аргентини прибули українці, які
походили з міст і часто мали досвід заробітчанської праці в Європі. Вони здебільшого осіли в столиці і
м. Беріссо (передмістя Буенос-Айреса). Вони стали працювати на будівництві, залізниці, у портах, на
підприємствах харчової промисловості, як обслуга та сезонні робітники.Загалом під час першою хвилі
міграції до провінції Місьйонес прибуло близько 10 тис. українців, ще приблизно 4 тисячі оселилися в
м. Беріссо (передмістя Буенос-Айреса). Декілька сотень українських євреїв, які прибули до Аргентини 1891
року осіли у м. Карлос-Касарес та провінції Ентре-Ріос.
Друга хвиля
Загалом у міжвоєнний період з України до Аргентини прибуло за різними підрахунками від
50 до 95 тис. осіб. Це зумовив сприятливий характер імміграційного законодавства
Аргентини, а також те, що там вже була українська громада, яка з одного боку, підтримувала
новоприбулих, допомагала їм уникнути деяких труднощів життя у чужій країні, а з іншого,
сама міцнішала за рахунок патріотів, які активізували організоване життя аргентинських
українців.Склад другої хвилі міграції був набагато більш різноманітний, ніж попередньою, тут
були вихідці з багатьох регіонів України (Галичини, Волині, Полісся, Буковини, Закарпаття),
представники різних віросповідань. Особливо великий потік емігрантів з Західної України був
у 1924—1932 роках. Цього разу Україну залишали не тільки селяни, але й робітники,
науковці, митці, які виїздили за кордон не лише з економічних як це було раніше, але й з
соціально-політичних причин. Частина емігрантів були учасниками національно-визвольного
руху в Україні.Значна частина мігрантів-селян влилися до українською громади
провінції Місьйонес, оселившись у містах Апостолес, Азара, Лас-Тунас, Трес-Капонес, а
також заснувавши нові поселення в Обері, Леандро-Н-Алемі, Посадасі та південній частині
провінції. В той же час постають нові українські поселення в інших сільськогосподарських
регіонах Аргентини: Чако, Мендосі, Формосі, Кордові, Ентре-Ріосі, Коррієнтес, Ріо-Негро,
сільській частині провінції Буенос-Айрес [8].Основним заняття українців у провінції Чако було
вирощування бавовнику, сорго та випасання худоби, в Місьйонес — тютюну і чаю. В
провінції Мендоса, де українці також поселялись компактною групою, вони
займалися виноградарством і виноробством, садівництвом, городництвом. Багато
українських сімей в степових провінціях Аргентини займалися хліборобством.Більше
половини мігрантів другої хвилі осіли у Буенос-Айресі та його близьких околицях, а також
великих аргентинських містах (Кордова, Росаріо). Це була
переважно інтелігенція та заробітчани, які планували в майбутньому повернутися до
України. Досить велика група українців почала працювати на промислових підприємствах,
часто виконуючи фізично важку низькооплачувану роботу, оскільки Аргентина
не визнавала на той час дипломів іноземних держав, окрім Іспанії, Італії та деяких
латиноамериканських країн.
Третя хвиля
Третя міграційна хвиля була нечисленною, але завдяки своєму складу мала значний вплив на життя
української діаспори в Аргентині.Близько 5-6 тис. українців прибули до Аргентини у 1946—1950 роках,
тікаючи від комуністичного режиму. Вони були здебільшого учасниками національно-визвольного руху в
Україні чи особами, які свого часу були вивезені з України до Німеччини на примусові роботи, тому
причини еміграції були політичними. Багато з представників цієї імміграційної хвилі були
університетськими професорами, офіцерами чи кваліфікованими працівниками, мали освіту та високий
рівень політичної свідомості, що значно активізувало суспільне життя української громади і сприяло
розвитку емігрантських організацій.Більшість новоприбулих осіла в Буенос-Айресі та околицях столиці,
оскільки вважала, що їх переїзд до Аргентини є тимчасовим і при нагоді вони повернуться в Україну. З
цієї хвилі, на відміну від попередніх, майже ніхто не займався сільським господарством. Починаючи
здебільшого як прості робітники, вони, завдяки кваліфікації, набутій ще в Україні чи Західній Європі,
швидко добивалися високих посад або створювали власні підприємства. Деякі з мігрантів цієї хвилі
отримали посади в аргентинських органах державної влади.Близько 3 тис. українців, здебільшого
переселенців третьої хвилі, у 1950-х роках перебралися з Аргентини до США і Канади. Причинами цього
стали неможливість знайти роботу за фахом, економічна криза в країні та прихід до влади Перона.У
повоєнні роки відбувалася також широко розрекламована у радянських засобах масової інформації
часткова репатріація міжвоєнної заробітчанської еміграції з Аргентини. Близько 3 тис. українців
повернулися до СРСР, оскільки радянська пропаганда їм обіцяла чудові перспективи. Доля цих
репатріантів в Радянському Союзі склалася по-різному. Незважаючи на те, що вони були відновлені в
правах громадянства, частина з них (приблизно третина) так і не змогла пристосуватися до умов життя в
радянській країні і повернулася назад в Аргентину. Деякі, особливо діти зі змішаних шлюбів, влилися в
колективи вузів та шкіл, ставши викладачами іспанської мови. Багато аргентинських українців, які хотіли
повернутися до Аргентини з СРСР, не змогли цього зробити, оскільки радянська влада не випускала їх, а
аргентинський уряд не бажав їх приймати, вважаючи комуністами.У повоєнний час до Аргентини з
сусідніх з нею країн почали перебиратися деякі українці. Причиною цього стала гостра господарська
криза в Парагваї та Уругваї, а також відсутність будь-якої опіки з боку уряду цих країн. Їх кількість
приблизно дорівнювала числу тих, хто виїхав з Аргентини до СРСР та Північної Америки.
Четверта хвиля
Після розпаду СРСР розпочалася четверта хвиля еміграції з України, основними причинами якої були
економічні чинники — люди шукали роботу і кращі умови життя. Аргентинський уряд почав дивитись
на Східну Європу як на джерело дешевої і, насамперед, кваліфікованої робочої сили. Характерною рисою
нових емігрантів було те, що абсолютна більшість з них була представниками інтелігенції, з вищою освітою і
знанням іноземних мов. У червні 1994 р. в Аргентині було прийнято Декрет 1023/94, який спрощував
порядок імміграції громадян з країн Центральної та Східної Європи. Він діяв до січня 2004 року. У
відповідності до цього декрету будь-який українець віком не старше 65 років за умови подання відповідних
документів і проходження співбесід зі співробітниками консульського відділу Посольства Аргентини в
Україні, міг отримати візу з правом працевлаштування строком на один рік, яка за наявності
офіційного контракту на роботу, продовжувалася кожен рік безкоштовно. Через три роки перебування в
Аргентині особа, маючи офіційний контракт на роботу, могла подати клопотання про залишення на постійне
місце проживання, а згодом отримати громадянство, що також відкривало шлях до легального переїзду
до Канади, США і країн Західної Європи. З цього моменту до Аргентини почали прибувати нові іммігранти з
України, які становили 71,5 % з усіх новоприбулих завдяки Декрету. 29 квітня 1999 року була підписана
Угода між Україною та Аргентинською Республікою з питань міграції. Необхідність підписання цього
документу була викликана значною кількістю іммігрантів з України, що прибували до Аргентини у той час.
Ця угода регулювала міграційні процеси між обома країнами та суттєво спрощувала можливість в'їзду для
українців. Спрощена процедура отримання візи, право легального працевлаштування,
розвинута нормативно-правова база та ціла система закладів, що регулюють проблеми імміграції, зробили
Аргентину країною привабливою для багатьох українських емігрантів. Окрім цього, велику надію вони
покладали на допомогу існуючої тут української громади.Еміграція останньою хвилі була зосереджена в
районі Великого Буенос-Айреса. Згідно з даними Національного управління міграції Аргентини, протягом
1994—2000 рр. до Аргентини прибуло близько 7 тис. українців. На перших порах виникало багато проблем й
непорозумінь між представниками «нової хвилі» і старою імміграцією. Легше було вихідцям із західних
областей України, які володіли українською мовою, зберегли народні звичаї, культурні традиції. Вони
викликали більшу симпатію представників старої української діаспори, які допомагали новоприбулим
пристосуватися до нових умов життя, знайти роботу, налагодити контакти з іншими вихідцями з України.
Починаючи з 2002 року, відбулося помітне скорочення потоку українських емігрантів до Аргентини.
Натомість кількість громадян України, які щороку залишали територію Аргентини (поверталися до України
або емігрували до США, Канади або країн Західної Європи), зростала щороку. Це обумовлено, передусім,
найбільшою в історії країни фінансово-економічною кризою 2001 року, внаслідок якої багато українських
громадян втратили роботу і будь-яку можливість забезпечувати себе фінансово, а також
складністю адаптації українців до місцевих реалій. Згідно з оцінками УКТ «Просвіта» близько половини
мігрантів четвертої хвилі після початку кризи 2001 року виїхали до Північної Америки, Європи або