СКЛАДНИКИ

ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО
УСПІХУ УКРАЇНСЬКОЇ
ДІАСПОРИ У США ТА
КАНАДІ
 Наприкінці XIX століття
почалась перша хвиля
еміграції ,яка була зумовлена
аграрною перенаселеністю
українських територій.
Еміграція була спричинена
переносністю українських
територій а також
економічними , соціальними
та політичними негараздами.
Сприяв цьому також гніт
російської та австро-угорської імперій .
Дата Країна
Відомо, що у 1891–1901 роках зі
США Східної Галичини емігрували до
1877 Канади і США 78 тисяч українців. У
1880 Бразилія 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч
чоловік. Таким чином, на початку XX
Канада
століття лише зі Східної Галичини
1891 емігрувало понад 302 тисячі українців.
1905-1907 Російський Сибір
Потім розпочалась наступна хвиля
еміграція-друга , яка припадала на
період між Першою та Другою
світовими війнами . Вона була викликана не тільки економічними, а й
соціально-політичними чинниками. Її основу становили переважно ті, хто
був не згодний з режимами, які встановились після війни, або ті, хто зі
зброєю боровся проти радянської влади. В еміграції опинилися керівники
та громадяни Української Народної Республіки, великі і середні
землевласники, власники промислових підприємств, торгівці, службовці,
священики, люди вільних професій. Частина з них виїздила до США, Канади
та Південної Америки. На відміну від першої друга хвиля еміграції мала
значний інтелектуальний потенціал, тим більше, що у її складі виявилися
відомі українські письменники, публіцисти, культурно-освітні та наукові
діячі.
Третя хвиля еміграції хронологічно охоплює період кінця другої світової
війни до 80-х років, отримавши назву «політичної». Основними її
представниками стали антирадянські елементи, військовополонені та
люди, вивезені до Німеччини на примусові роботи, які з різних причин не
змогли повернутися на батьківщину.
Типовою рисою сучасної епохи глобалізації є посилення впливу взаємодії
народів та культур між собою, яка стає головним чинником формування
розвитку міжнародних. Більшість держав мають міцні зв’язки зі своєю
діаспорою, тому що розуміють її економічний потенціал для власної
країни.
Українська діаспора може стати основним чинником поліпшення
української економіки. Багато хто не здогадується ,але деякі визначні
люди ,які відіграють велику роль у політиці мають українські корні .
Наприклад,
Ангела Меркель, сенаторка штату Індіана США Вікторія Спартц, міністр
закордонних справ Канади Христя
Фріланд, президент Австрії
Александр Ван дер Беллен, мають
українське походження та
фактично є членами української
діаспори . Якщо метою стане
розвиток зовнішньоекономічних
відносин , який буде спрямований
саме на розвиток відносин із
країнами, визначні політики яких є
етнічними українцями, і на цьому
буде акцентуватися увага, то через деякий час економіка нашої країни
також зможе вийти на новий рівень . Наприклад, сприяти налагодженню
міжнародних економічних відносин України з іншими державами, а також
зможуть застосувати свій досвід для підвищення конкурентоспроможної
економіки на етнічній батьківщині.
З розселенням української еміграції з Німеччини й Австрії по той бік океану
пожвавилося організоване життя української діаспори в Америці й у
Західній Європі. У 1948 р. постав Координаційний Осередок Українських
Громадських Організацій в Європі; паралельно діяла Панамериканська
Українська Конференція, що об'єднувала громад централі Північної і
Південної Америки. Після довшої підготовки у листопаді 1967 р. на з'їзді в
Нью-Йорку створено Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ), який
об'єднував всі крайові та міжкрайові українські централі. Хоч Секретаріат
СКВУ був лише координаційною установою і бракувало йому як і фінансової
бази, так і виконавчого апарату, проте його моральний авторитет як
представника української діаспори був незаперечний — і був визнаний
колами руху опору в Україні. Разом з цим постав ряд інших організацій:
молодіжних, жіночих, кооперативних, освітніх та інші. Вони оформили свої
централі в масштабі всієї української діаспори, що й сприяло координації
дій та спрямуванню громадського життя всіх українців поза комуністичною
сферою впливу. Проте політичні умови не сприяли налагодженню співпраці
з організованим життям українських меншин у Східній Європі. У західному
світі між окремими країнами української діаспори існували культурні
співпраця й обмін, не зважаючи на чималі віддалі й кошти. Такий обмін
відбувався головно між Західною Європою й Північною Америкою.

Наукові установи гуртували українських науковців: НТШ, УВАН, УВУ, УКУ,

Гарвардський і Канадський інститути українських студій. Бракувало
українській діаспорі лише відповідних педагогічних центрів, видавництв,
спільної пресової трибуни й пресового бюро. Найсильнішою ланкою в
українській діаспорі була Церква — і організоване релігійне життя. Заходи
щодо організації єдиного ієрархічного проводу мали лише частковий успіх:
українській православні церкви (і то не всі) перебували лише в
молитовному зв'язку; тільки Українська Православна Церква (УПЦ) в США і
Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) в Європі, Південній
Америці та Австралії дійшли до єдності на початку 1970-х років. А зусилля
Української Католицької Церкви оформити спільне синодальне управління і
патріархальний устрій натрапляли довгий час на труднощі: щойно 1980-го
року синоди української католицької ієрархії почали визнаватися
Ватиканом. Українські євангелісти-баптисти також оформили центральний
орган: Всеукраїнське Євангельсько-баптистське Об'єднання.

Поряд з інституційним оформленням в українській діаспорі відбулася

ідеологічна кристалізація, шукання концепцій взаємин між українською
діаспорою й Україною: як і щодо власного обличчя в цілій українській
спільноті за кордоном. Загально переважає погляд, що українська діаспора
повинна б бути в моральній, національній і культурній єдності з Україною.
Стало виразно, що головна мета політичної еміграції, — це антирадянське і
антиросійське (у антиімперіалістичному розумінні) ставлення до СРСР. Усі
спроби радянських органів нейтралізувати таке ставлення не увінчувалися
успіхом.
Покоління, народжене в нових країнах поселення, почало вважати ці
окремі країни за свою батьківщину: воно, зінтегроване у державне життя,
бажало зберегти етнічні спільноти — але як вислів окремої культурної
спадщини. Унаслідок природного процесу інтеграції в нове середовище та
поступового віддалення від України, — а подекуди й ізольованості, —
творяться окремі види спільнот і культурних станів: югославських,
канадських, бразильських, що й помітне навіть у їхніх українських
емігрантських говірках.
Ступінь етнічної свідомості та плекання культурної самобутності
виражається у різних варіантах: від свідомості свого походження і
готовності сприяти існуванню української діаспори — до намагань будувати
кращу Україну закордоном. З метою посилення української самосвідомості
та підбудування української субстанції, українські установи та українська
преса намагалися перевиховувати українську діаспору шкільництвом,
організаціями молоді, літературою тощо.

Джерела:
1)https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA
%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_
%D0%B4%D1%96%D0%B0%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%B0
2)http://ir.nusta.edu.ua/jspui/bitstream/doc/3951/1/2774_IR.pdf
3) http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?
&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21CO
M=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&
4)https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA
%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96_%D0%9A
%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D0%B8
5)https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA
%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96_%D0%A1%D0%BF
%D0%BE%D0%BB%D1%83%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%85_
%D0%A8%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%96%D0%B2_%D0%90%D0%BC
%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B8