Чому індіанці Хіваро продовжують включатись в жорстоку

поведінку, попри всі зусилля, спрямовані на пацифікацію та припинення

цих практик?

Історично територію Еквадора і Перу на схід від р.Укаялі, що примикає

до рівнин Амазонії з кінця тридцятих років двадцятого століття, відому як
Транскутуку, заселяли споріднені за культурою племена «хіваро».
Хіваро — група індіанських народів, що включає: унтсурі шуара, ачуара,
уамбіса, агуаруна.[2] До другої половини двадцятого століття шуар, поряд з
ачуар залишалися надзвичайно войовничим народом.[1]Шуар менше
п’ятдесят років тому називали «мисливцями за головами» це найчисленніша
народність східних лісів і передгір’їв від Бобонаси і Піндояку.[4] Причиною
такої назви для шуар став звичай зменшувати голови переможених
супротивників, що отримав назву «тсантса», тому довгий час колоністи
зневажливо називали їх «хіваро», тобто дикунами.[1] Сьогодні за шуар
закріпилася їх власна назва, що означає «люди, людина, мисливець, воїн» в
залежності від контексту, в якому вживається слово. Групи з багатою
етнічною культурою та історією, яка збереглася аж до наших днів.
Незважаючи на вражаючу дикість і безмежність амазонських джунглів
майже всі вони поділені між сусідніми індіанськими народами, чиї землі
впритул примикають один до одного. Серед еквадорців існує традиція ділити
шуар на західних - так званих «шуар прикордоння», що безпосередньо і
щодня стикаються з колоністами, і східних «шуар внутрішніх земель», що
живуть на схід від Кордильєри-де-Кутуку. Починаючи з першої половини
двадцятого століття, вони більше за інших випробували на собі вплив
культури, привнесеної колоністами-метисами, кічуа і місіонерами. Інки, що
розсунули кордони своєї імперії до південних районів сучасної Колумбії, так
і не змогли взяти шуар під свій контроль. Старі іспанські хроніки
повідомляють, що армії інків зіткнулися із запеклим опором і були змушені
відступити. А багато пізніше, вже в 1549 році, шуар розбили військову
експедицію Ернандо де Бенавенте, яка виступила на схід з Куенки у складі
півтори сотні чоловік. Згодом, іспанці все ж зуміли зробити те, чого не
змогли інки: вони закріпилися на східних схилах гір в долині річки Упано.
Після 1575 року, коли було засновано поселення Севілья-де-Оро, частина
«оцивілізованих» шуар дізналася на власному досвіді, що являє собою
рабська праця на золотоносних річках на славу короля і церкви що були для
них менш привабливі, ніж те «неправедне» життя, якою вони вели до
хрещення. У 1599 році почалися хвилювання, і понад двадцять тисяч воїнів
шуар взяли в облогу, штурмом і зруйнували дощенту іспанське поселення
Логроньо, попутно стративши главу губернаторства Макас. Слідом впала
Севілья-де-Оро. Після знищення іспанських форпостів, починаючи з кінця
шістнадцятого століття і до останніх років дев’ятнадцятого століття, всі
спроби спочатку колоніальної, а потім і республіканської влади втихомирити
або хоча б підвести шуар під свій контроль з крахом провалювалися.
Контакти з білими і метисами підтримувалися регулярно, але обмежувалися,
як правило, обміном товарів біля зовнішнього кордону шуарскіх земель,
вглиб яких індіанці нікого не пропускали. Багато в чому завдяки
войовничості, а також чуткам і жахливим історіям, що оточували шуар, вони
зберегли свою численність, ідентичність і мову, чого не зуміли багато
сусідніх племен, які протягом всієї іспанської колонізації піддавалися або
винищенню, або посиленої «кічуанізаціі». Лише в кінці дев’ятнадцятого
століття на землі шуар стали проникати перші місіонери, а разом з ними
потягнулися колоністи, сповненні бажанням відшукати багаті родовища
золота, слава про які не замовкала останні двісті років. Золота лихоманка
тривала до тридцятих років минулого століття. Оскільки мандрівників
приваблювало бажання відвідати їх в перші десятиліття цього століття,
Хіваро також стали відомі не просто як войовнича група, а як
індивідуалістичний народ, що сильно ревнує до своєї свободи і не бажає
підкорятися владі навіть між собою. Адже за часів великих подорожей і
колонізацій серед членів експедицій вважалося звичним поводитися з
корінними народами за допомогою сили. Колонізатори вбивали або звертали
в рабство племена, змушуючи цілі народи боятися незнайомців і ховатися,
йдучи важкодоступні території.[5] Тому причиною такої агресивної
поведінки може бути ізоляція заради захисту. Як висловився Кін Хіл «Немає
такої групи людей, яка буде сидіти окремо від решти лише тому що це
круто.» Жорстоку поведінку провокують регулярні напади людей, які хочуть
забрати собі їх території. У цьому числі нелегальні лісоруби, промислові
робітники, наркоторговці, скотарі. Лісоруби вирубують дерева, які необхідні
для виживання племені, а промислові роботи руйнують екосистему, на яких
племена полюють. Підкреслючи негативний досвід спілкування з
цивілізованим світом, слід не оминути увагою й релігійні уявлення народу.
Адже основою віри для Хіваро був і залишається шаманізм. Релігія має
великий вплив на погляди людини. Тому сучасні технології та так звану
«цивілізацію» такі народи вбачають як вплив містичних сил.
Оскільки з кінця п’ятдесятих років «шуар прикордоння» встановили
постійні контакти з колоністами шуар стали поступово переймати їх спосіб
життя. Розповіді про їх лютість стали частиною фольклору Латинської
Америки, а їх войовнича репутація поширилася в кінці дев’ятнадцятого і
початку двадцятого століть, зараз трофеї Хіваро є на ринках екзотики в
західному світі.
Список використаних джерел:

1. The Jívaro: People of the Sacred Waterfalls. By Harner, Michael J.. Garden
City, New York, 1972.
2. Стерлінг, Метью. 1938 «Історико-етнографічні матеріали індіанців
Дживаро Смітсонівське інститутське бюро американського
етнологічного вісника»
3. Майкл, Харнер (1962). Живаро Соулс. Американський антрополог. С.
258–272.
4. Джеймс Стюарт (1991). Індіанці Центральної та Південної Америки:
етноісторичний словник. Видавнича група Грінвуд.
5. Карстен, Рафаель. 1935 рік Мисливці Західних Амазонок. Життя та
культура індіанців Джибаро Східного Еквадору та Перу, Гельсінкі:
Societas Scientiarum Fennica, Commentationes Humanarum Littararum.