29.09.

2023 - Історія за вибором (Лекція)

Бронзова доба

Трипільські поселення являли собою мільйоно осіб які являли

собою власне усій трипільскій культурі. Трипільске селища
традиційно розташовувалися на високих, рівних берегах поблизу,
були прив'язані до річок; були родові, або культові посади, і в таких
поселеннях зазвичай було від 10-ти до 100-та будівель: будинки де
проживали трипільці, культові та господарські споруди. Всі ці
поселення, селища будувалися за чітким планом - житли
споруджували або кількома рядами які йшли парарельно одне
одному, або концентричними колами вписаними одне в одному, в
центрі традиційно знаходився майдан і на цьому майдані було
зведено святилище храму. Площа трипільскої будівлі коливалася
від 30-ти до 150-ти м2, підлога викладался на дерев'яній основі з
глиняних опалених валець, вони замазувались зверху глиною, стіни
споруджувалися на дерев'яному плетеному каркасі і теж
обмазувалися глиною ззовні і все останньє, як приклад є
глинобитний будинок. Трипільці традиційно розфарбовували свої
будинка вертикальними смугами чевроноватого, рожевуватого,
золотаво-жовтого, чорного і білого кольорів, традиційно трипільске
населення були дуже привабливими ззовні. Будівлі мали двох схил
дах які були вкриті солом'яними або покритями основи, житла мали
округлі невеликі віконця, на вході над дверима традиційно
поміщали зображення одвічного дерева трипільского всесвіту і
зображення яке слугувало оберігом для тих хто проживав в цьому
житлі. Всередині могли бути одна, дві чи три кімнати, у ціх
кімнатах обов'язково знаходилися пічь, глиняні лежанки, кам'яні
плити для розтирання зерна, полички з різноманітним розписним
посудом: горщики, міски, чаши, сковородки тощо. Обов'язковим
елементом інтер'єру трипільских будинків був сімейний вівтар
жертовник навколо якого здійснювалися родинні культові обряди,
мав вигляд хрестоподібного глиняного підвищення розписаного
фарбами, на ньому стояв культовий посуд і глиняні теракотові
жіночі фігурки. Крім домашніх вікторі за допомогаю яких
здійснювалися родінні обряди, трипільці також відвідували храми
які вважалися колективні на свята землеробство культу яку всі
члени роду вчили. Цей релігійний культ вклонінні великій матері як
втілення родючих сил природи що сезонно вмирають та
відроджуються, ці релігійна свята і були прив’язанні до сезоннів
осінньо-зимвоих та весняно-літних. Поблизу храму археологи
знаходили людьскі поховання, як вважаються пов’язані з
принесеням людей у жертву великій матері, мерців трипільці не
ховали, вони прагнули щоб людське тіло якомога швидше
розчинилося у природі, віруючі у відродження душі, вони вважали
що тіло повино повернутися до свого творця - великої матері.
Людські жертви які здійснювалися для збільшення родючості землі,
збереження достатку, захисту від злих слих - ці жертвоприношення
людські як елемент релігійного обряду обов’язково ховалися.
В 60-ти роки XX ст. на території Черкаської області були знайдені
гігантські трипільські поселення які іменуються протомістами,
найбільшими вважали поселення трипільців біля селищ:
Доброводи, Майданецьке та Тальянки. Площа цих послень сягала
400 гектарів, на територіях цих поселень були зведені більше 2000
тис. будівель, населення цих поселень коливалося від 25 тис. до 50
тис. осіб, мали 2-х поверхові будинки. Трипільске суспільство
величезне за кількістью тих хто належав до нього, являли собою
вони унікальну, небачену до того конструкцію яку іменують
"Конфедерацію племінних союзів" , вона складалися з 3 великих
племінних союзів до кожного з яких входило декілька десятків
племіннів, великі протоміста вважалися столицями 3-х племінниї
союзів. Така структура суспільства з одного боку давала повну
свободу в кожному з цих племінних союзів у питаннях
внутрішнього життя, але дозволяла координувати сумісність дій
усіх трипільців у питанні освоєння нових земель, тому що трипільці
не дивлячись на розвинуте землеробство не знали, не
використовували й не розуміли необхідності підтримання
родючості землі яка їми обробляли, вони обробляли свої поля до
тих пір поки вони приносили врожай, в якийсь момент врожайність
стрімко падала, трипільці пояснювали цим зловісним впливом злих
духів й їм пропонували шукати собі нові землі для обробки, тобто
покидати свої поселення і й перехидити на нове місце, отак
постійно трипільска конфедерація буде розширюватись освоюючи
все нові і нові землі. Цікавим був той факт що як вважали
дослідники, перед тим як пійти на нове місце, трипільці спалювали
свої поселення, раніше вважалося свідоцтвом того, що на
трипільскі землях нападали воювничи сусіди, тоді стало зрозуміло
що більшість тих поселень не несе слідів завоювання чи знищення,
тоді була запропонована нова гіпотеза що трипільці самі спалювали
свої поселення для того щоб злі духи які заважали їм на второму
місці, не пішли на нове, цей процес розселення і намагалися
коорденувати в межах цієї конфедерації племінних союзів щоб одні
трипільскі племінни не заважали іншим у пошуках нових робітніх
завдань. Наприкладі трипільского суспільства основою суспільного
устрою племен на початку їхної історії були матріахальні родові
відносини, згодон переходить до патріахального родвого устрою, в
результаті цього основною ламкою трипільского суспільства, у базі
якої сфомувалися роди, племена тощо, була вже патріахальна
родина - сім'ї об'єднувалися в роди, роди в племена, племена
складали з себе союз. Трипільсяка кульутура була провідною
археологічною культурою серед всех енеолітичних племен східної
Європи, провізною землеробства культури, це прискорило розвиток
більш відсталих племен що населяла північне та південну
оприлюдь. Зникла самобутня етнокультурна трипільска спільнота
на початку періоду дослідження трипільскої культури вважали що
вона зникла у результаті навали воювничих сусідів, чи то з
північного заходу, чи то з південного сходу. Тільки коли масштаби
досліджень трипільскої культури дозвовили більш глибоко
познайомитись з матерільними рештками, стало зрозуміло що
вірогідніше за все йдеться про цікавий процес: коли трипільці
вимушено переселялись у пошуках нових інших земель, відстань
між окремемими племенами постійно збільшувалось що
затруднювало комунікацію, на ці вільні покинуті трипільцями землі
починають проникати нові переселенці які не обов'язково
боргували з трипільцями, але почали жити разом з ними,
контактувати з ними. Знайомість з досягненям трипільскої
культури, вони почали передавати свої культурі особливості;
розпочався процес змішення декількох етносів і процесів змішення
трипільці почали розчинатися у середовищі своїх нових сусідів, а
саме: не забувати свою мову, приймати мову своїх сусідів,
переривати контакти з спорідненими племенами та й поступово
розчинятись серед нових жителів українських земель. Нових
етносів які в основному належали до індоєвропейскої мовної
спільноти які вважалися найранішими, найвіддаленішими прямими
предками українців, спочатку слов'янської спільноти, а на основі
східнослво'янсьих племінних союзів буде формуватися українські
землі. Це його безпосередній прямі предки які приходять на
українські землі наприкінці епохи енеоліту на початку епохи
бронзової. Трипільці не були нашими безпосередніми предками,
але значний культурний спадок переданий носіям індоєвропейских
мов яки прийшли на терени України вони передали.
Бронзовий вік (від 3-го до 1-го тисячоліття до н. е.) відображає
найбільше технічне вдосконалення цієї епохи, винахід першого
штучного сплаву металів людьми складу міді і олова в результаті
якого вони отрималу бронзу - перший штучний сплав виготовлений
людиною. Бронза має у порівнянні з міді більшу міцність, твердість
і нижчу температуру сплаву. Бронзу можна було виплавляти в
довольно примитивний час метало сплавління, але технологія
сплавління бронзи, виготовлення бронзовних знарядь потребувало
високо професіоналізму, праця була складною, тому й вимагала
спеціальних знань і досвіду. Технологія виплавки бронзи була
винадейна на Балканах, чи Кавказі - саме звідти на терени України
потрапляють перші бронзові вироби, потом приходить технологія
бронзоривального виробництва, перші бронзоривальні майстерні на
теренах України з'явилися на Закарпатті і Північному
Причорномор'ї, потім поширюється і на інші регіони України.
Поява бронзових виробів не була найважливішою ознакою того
часу для українських земель, бронза витіснила з ужитку мідні
вироби, але замінити кам'яні і крем'яні вироби не змогла. Бронза
залишалися рідкісним металом, тому що перші мідні поклади були
знайдені в теренах України, але олов завозили ззовні, тому все це
впливало на вартість і кількість бронзових виробів: прикраси з
бронзи, дрібні знаряддя накшталт голок та дорога церемоніальна
зброя, верхівки родової чи племінної, але все, те що
застосовувалося в господарстві, продовжувало вироблятися з
каменю. В епоху бронзи відбувається перший суспільний поділ
праці - це відокремлення землеробства від скотарства.
Землеробство продовжує розвиватися у лісостеповій зоні на
українських землях, параллельно землеробські племена займалися і
стаціонарним скотарством: розводили худобу яку тримали поблизі
своїх садів, це було допоміжним засобом господарстві землеробів,
заняття скотарства. Степова зона стає територією проживання
племен яких перейшли до кочового скотарства, вважалося що
степова зона була на ризикованого землеробства: нестача
природної вологи не давало гарантій того що врожай вдалося би
виростити, ідеально степова зона підходила для розведення худоби,
не тільки в стаціонарному підході, а й в кочовому - це коли стадо
худоби яке належать племеню самостійно рухається степами в
пошуках їжі, за ними постійно рухалися чоловіки та жінкі племенні
якому ця худоба належала, худоба випасалась самостійно, чоловіки
охороняли свою худобу, жінки та діти пересувалися у візках - такий
рук за стадами худоби племен кочовиків. Продовжувалося це
майже цілий рік, за виключенням місяца або двох, коли в степах
важко пересуватися в зимку, в такі часи племена свій рух
припиняли, зупиняються у зимівниках, з настанням весни де в
степах вона рання, продовжувалися ходьби. В такій формі кочового
скотарства степи на південь українських земель приходить
відтворююче господарство. На півночі продовжувалося проживати
племена мисливців й збирачів.
В епоху бронзового віку намітилися другі суспільні поділи праці,
відокремлення ремесла самостійну галузь господарства, малось на
увазі про те, що професійні навички тих хто задіян в виготовленні
ремісничих виробів, в першу чергу бронзоривальне ремесло де
потребували високого професіаналізму й спеціалізації, займатися
одночасно землеробством, бронзоривальством або скотраством не
виходило, тому почали з'являтися перші колективи людей які
спеціалізуються на певному виду ремесла, обмінення своїх виробів
на продукцію землеробів та скотарів, ці процеси товарного обмину
в епоху бронзового віку стають все масштабнішими і глибокими,
але у бронзовому віці тількі розпочався. У цю добу на зміну
родовій первісній громаді проходить поступово сусідьска, або
територіальна громада - це коли людськи колективи формувуються
не тільки за ознакою кровного століття, а й проживанні на спільній
території, справа в тому що в бронзовому віці розпочинається
процес розподілу спільного родового майна між окремими
родинами, з'являється приватна власність окремих розумінь: земля,
худоба, знаряддя праці та насіння яке ділиться між окремими
патріахальними родинами, те що раніше належало одному
колективу тепер стає приватною власністю. Приватною власністю
тоді можна було розпоряджати вільно свою ділянку землі, майно
можна: заповісти, подарувати і обміняти тощо, в результаті
відтепер необов'язковим був факт що поруч з ними жили й
займалися господарством їхні родичи, це було вже необов'язково
родичи. Голови окремих родин такі як чоловіки, вже достатньо
здатні наготувати свою окрему власну родину: жінку та дітей,
залежність від спільної родової господарської діяльності постійно
зменшувалося, окрема родина на ваду менше залежить від роду чим
це було раніше, а отже ділити все вирощине порівну між всіма
членами роду не мало сенсу, в результаті цього відбувся розподіл
раніше колективного майна яке стає приватним. В результаті цього
розподілу стала проявлятися майнова вигідність - окремі родини
ставали багатшими, інші ставали біднішими і розорювалися.
Колективне майно роду чи племенні було поділено владою:
старійшими, племінними вождями, при чому поділено не
справедливо бо в першу чергу ця верхівка родоплемінного
колективу перерозподілювало майно на користь власних робіт,
користуючись своїм владним авторитетом, що в результаті цього
був початок явища. Формуються суспільно економічна нерівність
між людьми, нерівність яка відкриває шлях до формування нового
типу суспільних відносин які іменуть державними, на зміну
родоплемінним колективам прийде нові форму людської взаємодії -
держава.
Рання залізна доба
Відрізок часу від 1000 тис. рр. до н. е. до V ст. н. е. - саме в цей час
на теренах України розпочинається процес поширення технології
виплавки заліза, в результаті застосування міцніше й гостріше
залізних знарядь спричинило швидкий прогрес у всіх видах
громадства. Найдавніші сліди виробництва заліза на теренах
України були знайдені на північному сході майстерня та поселеня
на рубіжі XV-XIV ст. до н. е., повністю залізо витісняє з ужитку
бронзу та камінь на рубіжі VIII-VII ст. до н. е. На відміну від
рідкісних окладів мідною руди, на відміну від відсутніх джерел
видобутку олова, залізна руда займала місце цих руд, йдеться про
так звані болтні залізні руди, руди які являли собою шарі мулу на
дні болот та озер, часточки заліза які містяться скрізь (у повтрі,
грунті та в людях) довгого часу вимивалися дощовою водою яка
потрапляли до стоячих водоймищ і несла собою часточки заліза,
накопичувалася на дні у мулі; фахівці металурги цей мул діставали,
висушували, піддавали температурній обробці і отримували залізо з
якого виготовляли знаряддя праці. За українських земель період
раньої залізної руди був насичений багатьма історично важливими
подіями: у степовій зоні відбувся перехід до кочового скотарства,
південа Україна стала центром життя кочових народів які хвилями
змінювали один одного, йдеться мова про кочові степові народи як:
кіммерійці (планували 9-7 ст. до н.е. ), скіфи (7-3 ст. до н.е. ) та
сармати (3 ст. до н.е.-3 ст. н.е.). Ці три хвилі кочовиків які в різний
час сконтактували з землеробами лісостепової зони, контакти були
доволі конфліктними між ними. Малося на увазі що степовики
здійснювали грабіжницькі напади на землеробські племена
лісостепу у вході яких: грабували, вбивали та навертали у рабство -
сусідство вважалося небезпечним, в умовах постійної загрози та
нападу с боків, землероби мусили об'нуватися, створювати
племінні союзи, краще организовувати війскову справу,
окріплювати свої оселеня. Появав у землеробів праслов'ян союзів
племен цей процес створював передумови для виникнення у
землеробів державних об'єднань, але найранішими державними
об'єднанями на теренах України були держави створені степовими
народами на півдні України. Найпершим державним об'днанням
вважалося держава кіммерійців, сходження них вірогідніше за все
давньоіранське, цей народ потрапив до українських степів з
Передкавказзя, до того кімерійци проживали в степах нижнього
ополчення. Прийшли кіммерійці на українські землі на прикінці X
ст., на початку IX ст. до н.е., зайняли територію між річною Дон та
річкою Дунай. Кочевники переважно розводили коней, народ
кіммерійців складався з племен об'днаних у союзи на чолі з
вождями які греки іменують царями, у них відбувався процес
переходу від родоплемінного буття до державного, він тільки
намітився, розготався у часі якоїсь єдиної держави Кімерія не
являла собою, було об'єднання союзів племен де кожен союз
племен мав свого очільника. Окрім того що вони були кочевниками
які розводили коней, вони використовували цих коней для
здійснення війскових походів або рейдів на терени сусідніх племен
чи держав: війско кочовників яке складалося з рухливих загонів
вершників озброєних залізними мечами, кинжалами, луками і
стрілами - це наводило жах на сусідів; праслов'яни землероби
оборонялися, намагаючись втримати кіммерійску небезпеку,
намагаючись захистити свої південі кордони, вони для цього
починають зводити фортеці і створювати власні бойові загони на
зразок кіммерійців.
Залишилося від слідів кіммерійців в основному: підкурганні
поховання воїнів зі зброєю кінсьих споряджень, кам'яні
надмогильні обеліски які зображили постать воїна у переданого
бойовим мечем з підвішеною зброєю, і оці обеліски
встановлювались на кургани насипані над похованнями цих воїнів -
вважається що це єдине джерело інформації про матеріальну
культуру кіммерійців. Постійних поселень кіммерійці не мали,
жили тимчасово в таборах, відповідно власних ремесл в першу
чергу металугірного у кіммерійців не було, і для виготовлення своєї
зброї вони користувалися залізом яке було здобуте лісостиповими
або кавказькими племіннами, це залізо вони обмінювали, купували
або захоплювали в своїх купах. На початку VII ст. до н.е. в
українських степах з'явилися племена скіфів, які як переважали
кіммерійці кількістю та і рівнем війсково-політичної організації.
Кіммерійці не змогли стримати навалу споріднених з ними
скіфських племен кочовників, тому вони або частково покинули
територію України, або були приєднанні до скіфського суспільства
що сформувало основу скіфського об'єднання "Скіфи-кочовики", у
результаті народ кіммерійців припинив своє існування на Україні.
Остаточно опанувати територію між Доном та Дунаєм скіфи змогли
на прикінці VII ст. до н. е., від того моменту цей іраномовний
войовничий кочовий народ запанував в українських степах до III ст.
до н. е. Зайнявши всі степи, скіфи завершили на українських землях
політичних формувань власної держави яка отримала назву Велика
Скіфія, вона вважалася по справді держава з цікавим внутрішнім
устроєм. Велика Скіфія ділилися на три царства: царство царських
скіфів (тобто власних справжніх етнічтостей), царство скіфів
кочовників (всіх споріднених зі скіфіми але підкоренних їми
кочових народів), царство скіфів землеробів (підкоренних скіфами
землеробів лісостепової зони сучасної України). Єднання всіх трьох
царств давало велику скіфію, одне з цих трьох царств було
головним - царство царських скіфів, але кожна з інших двох царств
теж мало свою правлючу верхівку. Цар царських скіфів вважався
головою всієї Великої Скіфії, він мав великі владні повноваження,
головував на раді царів, був верховним головнокомандуючим,
верховним суддею для всіх тих хто жив у Великій Скіфії. Царів
Великої Скіфії обирали на народних племінних зборах в яких право
голосу мали всі вільні скіфи воїни, але царя обирали з
представників тільки одного царського роду, за потреби цього царя
можна було усунути від влади обравши нового. Царство царських
скіфів поділялися на номи округлі які очолювались царськими
родичами, на чолі з родичами царя. Більшість царських скіфів до
рубежа IV-III ст. до н. е. були вільними воїнами, але з часом серед
скіфів зростала майнова нерівність; грабіжнецькі походи скіфів на
теренах сусідніх племен збагачували здобиччю головним чином
владною кількості, накопичені богатства скіфські царі
перетворювали на коштовності у грецьких містах північного
Причономор'я багато ювілірних майстерень виконували замовлення
багатих скіфів, згодом золоті речі, ювелірні вироби, дрогоцінні
вироби потрапляли до усипальних знать, як прикладом були вироби
у славнозвісному скіфському звериному стилі. Скіфська біднота й
перетворення на рабів полонених якраз обслуговували потреби
багатіїв (скіфських царів і вельмож), вони вимушені були
найматися працювати в їхні господарства. Провідною
господарською галуззю скіфів було скотарство, як раз
забезпечувало усім необхідним для життя: м'ясом, молоком,
шкірою тощо. Вели традиційний для кочовиків спосіб життя,
постійно пересувалися по степам у пошуках оселення, окрім
грабіжницьких походів на теренах сусідніх племен і держав, окрім
власного господарства скіфи також збагачувалися за рахунок
торгівлі яку вони ввели з давніми греками, зайнявши дуже
стратегічну важливу територію степів північного Причорномор'я,
скіфи стали посередниками у торгівлі товарами виробленими
землеробами й давніми греками. Давня Греція потребувала великої
кількості зерна в першу чергу, це зерно скіфи отримували від своїх
підкоренних землеробів й продавали греками, греки тоді заводили
свої товари які користувалися попитом серед скіфів: це вино,
олівкова олія й дорогоцінна тканина, розплачувалися вони скіфам
золотом сосіду яке було джерелом збагаченням для них. В
результаті процес пов'язаних з майновим розширенням у
суспільстві кількості воїнів вільних чоловіків було постійне
зменшення, саме цим починаючи з початком III ст. до н. е.
скориталась сармати, ці кочові іраномовні племена які проживали у
степах, почали витісняти скіфів з їхної території починаючи з III ст.
до н. е. Вже на рубежі II-I ст. до н. е. вони повністю зайняли
терииторію між Доном й Дніпром, а далі почали витісняти скіфів на
захід до Дунай, в результаті від скіфів залишається дві малі скіфії -
одна в Крму зі столицею в Неаполі в скіфському, інша на нижньому
по Дунаї, ця живча територія степів перейшла під контроль
сармантів, назва народу походить від двох давньоіранських слів
"Соро" та "Мант" що перекладається як "оперезаний мечем".
Сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками (безстрашними
жінками воїнами) - вказує воно на цікаву особливість суспільства
сармантів як яскраві риси матріахальних відносин. Сарматські
чоловіки й жінки користувались абсолютною рідністю прав,
сармантські жінки ходили в походи бо були жінками воїнами, не по
одинокому випадку що сарматські союзи племен очолювали жінки.
Оці риси суспільного життя сарматів вказують на їхню соціальну
відсталість у порівнянні зі скіфами, повноцінної держави сармати
так і не створили, вони продовжували жити в умовах співіснування
рівних сарматьских союзів племен, займалися кочовим
скотарством, розводили коней, корів і дрібну рогату худобу,
займалися організацією грабіжницьких походів на терени сусідів як
землеробів лісостепу, ходили в походи і в Закавказзя й особливо
страждали від сармантів території Римської імперії, римляни були
вимушені тричи вступати з ними в повномасштабні війни в
результаті яких вдається зупинити сармантів від просування
великої території Римської імперії на Дунаї. Панували сармати в
степах до III ст. н. е. коли на південь сучасної України починає
проникати нова хвиля німецькомовних переселенців, а саме народів
під назвою "Готи", які проживали у Прибалтиці, у цей час вони
починають пересилятися й шукати нові землі для проживання, тому
мандрують на південь де вступили у протистояні з сарматами і
змогли їх підкорити. Виникнення нової держави як "Сарматоготія",
але говорячи про ранні державні утворення на теренах північного
Причономор'я було згадано про грецькі міста, держави, поліси.
Грецькі оселення які були засновані греками-переселенцами з
Великої Греції, які від VIII ст. будують міста на Олимпі,
українському узбережжі Чорного моря такі як: Березань, Ольвія,
Тіра, Херсонес Таврійський, Пантікапей, Ніконій, Алфиоса,
Керкінітида, Фанагорія тощо - кожна з цих міст являла собою
одночасно і незалежну від інших державу, за формою правління ці
міста держави були республіками, за виключенням союзу східно-
кримських міст які утворили монархію, але абсолютну більшість
грецьких полісів були республіки. Всі органи влади в цих містах,
державах обиралися вільними громадянами. Республіки у давніх
греків були демократичними, коли вирішальну роль у політичному
житті відвгравав народ, тобто демос всі вільні громядани міста, або
аристократичне, де влада належала рабовласницькій аристократії -
найбагатшим й найзнатнішім громадянам. Традиційно у давніх
греків йде на зміну аристократичній республіці могла приходити
демократична і навпаки, тобто стабільності в цьому питанні не
було, а послідовно демократичними полісами на теренах
українських земель були Ольвія та Херсонес. Східно-Кримські
міста держави поліс були засновані у небезпечному сусідстві з
місцевими племенами: з меотами, таврами й для організації
спільного захисту від нападів цих суспільних племен у східному
криму постає війсковий союз, який об'днувано більше як 20 міст у
цьому регіоні. На основі цього союзу створеного навколо
найбільшого міста держави Пантікапей виникає Боспорське
царство якою була з монархічною владою, з владою царя яка
передавалась у спадок. Боспорське царство стане одним з
найсильніших державних утворень греків на теренах сучасної
України, яке постало у V ст. до н. е. й буде намагатися підкорити
сусідні грецькі міста для того щоб монополізувати торгівельні
операції давної Греції, всі грецькі поліси буди рабовласницькими
містами, не виключення і Боспорське панство яке буде намагится
підкоривши сусідні народи й племена, збільшити кількість рабів
для потреб власного господарства, цей намір став однією з
найголовніших причин падіння Боспорського царства тому що в
якийсь момент ближче до I ст. до н. е. кількість рабів у цьому
царстві досягла такої кількості, що контролювати їх стає вже
неможливо. Починається низка повстань рабів у вході яких загинув
останній представник правлячої династії царя Перкад V,
Боспорське царство слабкішає й стає жертвою спочатку сусіднього
Понтійского царства, а на далі і Римської держави. Від моменту
Римської єкспансії на території північного Причономор'я давні
грецькі міста та держави починають втрачати свою незалежність,
стаючи частиною Римскої держави, міста зберіглися, але свою
політична незалежність втратили. Остаточне припинення існування
цих міст (за виключенням Херсонесу) відноситься до ситуації V ст.
н. е., коли всі античні міста та держави припинили існування через
навалу нового кочового народу гунів, з якого розпочинається доба
великого переселення народів в єдно євразійському континенті
доба переходила від рабовласництва до феодалізму, яка фіналізує
ранню залізну добу.