Питання 1. Утворення і розвиток феодальної держави в Німеччині.

Особливості
цього процесу.

Уже перший похід Отгона І в Італію (951 р.) завершився приєднанням Ломбардії. Після
другого походу в 962 р. папа був вимушений коронувати Оттона І імператорською
короною, а сам папа став васалом імператора. Так, в 962 р. виникла Римська імперія на
чолі з німецьким королем, який отримав титул імператора (з кінця XIII ст. вона стала
іменуватися «Священною Римською імперією» германської нації). Ця держава
проіснувала до 1806 р. Імперія включала до свого складу, крім власне німецьких земель,
Північну та частину Середньої Італії, деякі слов'янські землі, а також частину Південної
та Південно-Східної Франції.
Починаючи з Отгона І імператори значну частину свого часу проводили в Італії,
залагоджуючи непрості відносини з папами та місцевими феодалами. Ця постійна
відсутність імператорів у власних німецьких землях дозволяла крупним феодалам
нарощувати свою силу, зміцнювати свою незалежність від центральної влади.
Зміцнення королівсько-імператорської влади означало поштовх до розвитку феодальних
відносин у суспільстві. Політика Генріха І стосовно створення важкоозброєної кінноти
стимулювала процеси феодалізації, оскільки рицарі-кіннотники поповнювали клас
феодалів. Оттонівська церковна політика сприяла закріпаченню колись вільних селян-
общинників. їх прошарок різко скорочується, вони зберігаються, головним чином, на
окраїнах імперії - у Фрісландії, в Тіролі. Феодальна експлуатація в Х-ХІ ст. здійснюється
переважно у формі панщини, до якої додаються численні оброчні платежі. Поширення
панщини означало встановлення найбільш тяжкої форми залежності селян - особистої.
Адміністративна і судова влада поступово зосереджується у феодальній вотчині, що
дозволяє її власникові здійснювати позаекономічний примус щодо селянства.
Перші королі нової франконської (Салічної) династії (1024-1125) -Конрад II та Генріх III
намагалися зберегти позиції центральної влади за нових соціальних умов. Так, Конрад II
пробував спертися на дрібне рицарство в своєму протистоянні з крупними феодалами.
Останнім було заборонено довільно конфісковувати лени своїх васалів. Генріх III
виступив у ролі покровителя «приватних» монастирів, що перебували у приватному
підпорядкуванні великих феодалів. Королівській владі протистояв союз феодальних
магнатів з римським папством.
Імператор Генріх IV (1056-1106) першим відчув на собі усю силу новоутвореного союзу.
В 1070 р. розпочався заколот верхівки саксонської знаті, невдоволеної спробами
імператора перетворити усю Саксонію на королівський домен. Після придушення цього
виступу (1071 р.) в 1073-1075 pp. прокотилося величезне повстання саксонських селян. У
1077 р. Генріх IV був змушений капітулювати. Він прибув до папського замку у Каноссу,
щоб покаятися і визнати власну неправоту. Йому нав'язали підписати акт, названий
«Диктат папи». У 27 статтях вказаного документа проголошувалося, що папі і нікому
іншому належить право призначення, зміщення і переводу єпископів, вирішення
найважливіших юридичних суперечок, суду і накладення на імператорів та князів
церковних покарань, звільнення підданих від присяги монархам тощо. Ніхто не має права
судити папу, а князі й імператори на знак покори намісникові Христа повинні цілувати
його пантофлю. Князі виступають безпосередніми васалами «апостольської» кафедри, з
рук якої вони отримують на ленних засадах князівське, королівське та імператорське
право, приносячи папі ленну присягу у васальній вірності.
Тривала боротьба між імператорсько-королівською та папською владами завершилася
тимчасовим компромісом - так званим Вормським конкордатом 1122 р., укладеним між
Генріхом V та папою Калікстом II. Встановлювався особливий порядок виборів
єпископів у Німеччині (за участю імператора) та в Італії і Бургундії (без такої участі).
Вормський конкордат фактично руйнував основи імперської церкви.

Питання 2. Формування станово-представницької монархії в Німеччині, її

державний устрій та особливості. Золота Булла 1356 р.
Формування станово-представницької монархії в Німеччині
Початок становлення станово-представницької монархії у Німеччині припадає на XIV
століття. Але цей процес відрізнявся своєю специфікою, суть якої полягала в тім, що така
форма правління складалася ніби на двох рівнях. На першому, загальноімперському,
поряд із достатньо слабкою владою імператора існував своєрідний станово-
представницький орган — рейхстаг — загальноімперський з’їзд, що скликався
імператором досить регулярно, починаючи з XIII ст. Рейхстаг, який остаточно у
структурному відношенні оформився у наступному, XIV ст., коли була прийнята Золота
була Карла Великого (1356 р.). Він складався з трьох колегій:
· колегії курфюрстів — невеличкої групи світських і духовних феодалів, які
виокремилися з аристократичної знаті;
· колегії князів, графів (великих землевласників) і вільних панів (служивої знаті);
· колегії представників імперських міст — безпосередніх васалів короля.
Крім них існувало ще два види міст: вільні міста, що не сплачували податки і
користувалися повним самоврядуванням, і княжі міста. Статус останніх визначався
князем, у володіннях якого ці міста знаходилися. Населення міст було неоднаковим.
Верхні прошарки міського населення утворювали патриціат, що складався з купецтва,
яке зливалося із земельними власниками. На середньому щаблі стояли ремісники, а в
самому низу — плебейські маси: підмайстер’я, поденники.
Характер представництва цих імперських станів, або чинів, відрізнявся від
представництва трьох станів інших західноєвропейських держав. Насамперед у рейхстазі
були відсутні представники дрібного дворянства, а також бюргерства не імперських міст.
Духовенство не утворило окремої колегії і засідало в першій або в другій колегії,
оскільки найбільш знатні особи входили до складу княжого прошарку. Усі три колегії
засідали окремо. Разом збиралися іноді тільки палати курфюрстів і князів.
Рейхстаг, у даному випадку, виступав не стільки як орган станового представництва,
скільки як орган представництва окремих політичних одиниць: курфюрсти представляли
інтереси своїх держав, князі — князівств, а бургомістри — імперських міст за посадою.
Компетенція рейхстагу не була точно визначена, його акти, як правило, не мали
обов’язкової сили й носили скоріше характер імперських рекомендацій.
Більш чітко риси нової форми правління проявилися на другому, місцевому рівні. В XIV
ст. окремі князівства-держави трансформувалися в станово-представницькі монархії, що
відрізнялися різномаїттям форм. У більшості держав
сформувалося три замкнуті курії — духовенства, лицарів і городян. Збори цих земських
чинів безпосередньо в князівствах називалися ландтагами. Ландтаги дещо обмежували
владу місцевих князів і за структурою більше нагадували станово-представницькі
установи Франції, ніж рейхстаг. Проте, в більшості випадків, ландтаги не мали
вирішального голосу під час обговорення обласних і державних справ. Правда, їхня згода
була обов’язковою при вирішенні фінансових питань. Але, в цьому випадку, князь
завжди міг отримати потрібне рішення за допомогою двох станів, які були вільні від
сплати податків, але брали участь у витраті цих коштів — вищого духовенства і
лицарства.
Таким чином, якщо на рівні князівств-держав станово-представницька монархія в цілому
мала властиві їй ознаки, то про загальноімперський цього сказати не можна. Відсутність
сильної центральної влади (професійної бюрократії, постійного війська, достатніх
матеріальних коштів в імперській скарбниці) призводило до того, що центральні
установи не могли домогтися виконання своїх рішень. До кінця XVIII ст. політичний лад
імперії зберігав видимість станової монархії, що прикривала багатовладдя курфюрстів.
Золота Булла 1356 р.
Золотою буллою називають постанови, прийняті на імперських сеймах (рейстагах) у
Нюрнберзі (січень 1356 р.) і Меці (грудень 1356 р.), та затверджені імператором Карлом
IV (1347-1378) як основний конституційний акт "Священної Римської імперії" (так тоді
називалася Німеччина разом із завойованими нею територіями).
Основний зміст цього документа такий:
• узаконювався порядок обрання імператора курфюрстами (князями-виборцями, а саме:
архієпископами Тріра, Кельна, Майнца, світським князем Саксонії, Бранденбурга,
Пфальца та королем Чехії), а також час і місце виборчого з'їзду й детальний регламент
виборчої процедури (постійним місцем виборчого з'їзду курфюрстів було про голошено
м. Франкфурт-на-Майні, в якому курфюрстери повинні були збиратися за запрошенням
архієпископа Майнського не пізніше, ніж через три місяці після того, як імператорський
престол стане вакантним, і обирати імператора простою більшістю голосів);
• курфюрстери мали право зобов'язувати німецького імператора двічі підтверджувати
права та привілеї, котрі вони отримали від нього до дня виборів (підчас виборів і після
коронації).
• колегії курфюрстів мали право на своїх щорічних з'їздах приймати рішення з
найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, що були обов'язковими для
короля. Вона ж наділялася вищими судовими повноваженнями, зокрема й правом суду
над імператором та відстороненням його від влади;
• визначалися ранги й обов'язки курфюрстерів та закріплювалися за ними привілеї-
монетна, гірнича, соляна, лісна, судова, ринкова, мисливська, митна регалії (монопольне
право), а також юрисдикція над єврейським населенням;
• вміщував постанову про "земський мир" (спроба обмежити феодальний розбій і війни,
що руйнували країну, підривали торгівлю, завдавали значних збитків імператорам і
князям), але одночасно легалізовував міжусобні війни, встановлюючи для них певні
межі.
Золота булла відіграла реакційну роль у розвитку Німеччини, позаяк закріпивши її
політичну роздробленість, вона відкинула країну на багато років назад. Як
конституційний акт Золота булла Карла IV зберігала своє значення до 1806 р. - до
припинення існування "Священної Римської імперії".

Питання 3. Встановлення князівського абсолютизму: причини та наслідки.

У Німеччині абсолютизм склався як абсолютизм обласний, князівський, а не

загальнодержавний. Влада імператора була надто розхитана селянською війною 1524-
1525 pp. та антипапістським рухом, що вилився у Реформацію. Поразка селян у війні
виявилася вигідною лише для князів. На імперському Шпейєрському сеймі 1526 р. князі
здійснили тиск на імператора. В результаті з'явився імператорський указ, згідно з яким
встановлювалося, що у справах релігії та віросповідання кожний імперський чин
керується почуттям відповідальності перед Богом та імператором. Такий підхід означав
посилення абсолютизму в межах невеликих князівств, на які була розбита Німеччина.
Значна частина князів швидко прийняла лютеранство, після чого церковна земля і майно
католицької церкви конфісковувались на користь монархів. Це в свою чергу сприяло їх
дальшому посиленню та зміцненню незалежності від імператорського трону.
Спроби імператора Карла V насаджувати свій, загальноімперський, абсолютизм з
допомогою папського престолу зіткнулися з могутнім протестантським рухом. В 1555 р.
католики були вимушені укласти з протестантами Аугсбурзький релігійний мир, за яким
кожному імперському чину надавалося право сповідувати ту релігію, яку він вважає
істинною. В 1608 р. в Агаузені з ініціативи курфюрста пфальц-ського Фрідріха виникла
Ліга захисту протестантизму. У відповідь у 1609 р. у Мюнхені була створена католицька
Ліга.
Однак після ряду порушень прав гуситів (місцевих протестантів) уже в 1618 р. чеський
сейм обрав королем Чехії Фрідріха Пфальцського, протестанта-кальвініста. Розпочалася
Тридцятилітня війна 1618-1648 pp., у яку в тій чи іншій мірі були втягнуті усі
європейські країни і яка завершилася Вестфальським миром. Він означав поразку
Німецької імперії Габсбургів. Частина німецьких земель була втрачена на користь
сусідів, отримали незалежність Швейцарія та Нідерланди, кальвіністів урівняли в правах
з католиками і лютеранами. Німецькі князі отримали право на самостійну зовнішню
політику. Імператор був відсторонений від будь-якого втручання у внутрішні справи
князівств. Перед вступом на посаду він був змушений підписувати обмежувальну
грамоту, т. зв. виборчу капітуляцію. Отже, новообраний імператор, крім зобов'язання
дотримуватися Золотої булли 1356 р., повинен був давати обіцянку не передавати владу у
спадок, скликати представників знатних станів для вирішення загальноімперських
питань.
Представниками вищої влади, поряд з імператором, виступали 8 (з 1692 p.- 9)
курфюрстів. На з'їздах курфюрстів відбувалися вибори імператора та складалися виборчі
капітуляції. Питання загальноімперського значення належали до компетенції імперського
сейму - рейхстагу. На таких сеймах курфюрсти складали свою окрему курію. Вони
розпоряджалися роздачею чинів, монетною і митною регаліями, імперськими фінансами.
Друге місце посідала курія князів (62 світських і 36 церковних). Третю - міську - курію
становили представники імперських міст. Після імперського сейму 1653-1654 pp. на їх
думку перестали зважати. Тоді ж установився порядок, за яким курія міст голосувала
лише після досягнення повної згоди двох перших курій.
Імперія остаточно перетворилася на конгломерат з приблизно 300 держав, державок і
державочок, де були не тільки різні політичні режими , але й різні релігії, закони, мита та
тарифи.

Питання 4. Особливості партикуляризму німецького середньовічного права.

Головною відмінною рисою феодального права Німеччини був партикуляризм, тобто відсутність
цілісної національної системи загальнонімецького права і існування численних і різнорідних
правових укладів, які належали або до певної території (ленне, земське, міське право), або до
певного кола осіб (станам). Ця ситуація була наслідком політичної роздробленості Німеччини,
соціальної та етнічної різнорідності областей, що входять до її складу, звідси розподіл права на
земське - право земель і ленне право, поширювалося тільки на благородних, "вільних панів".
Повільне твердження феодальних відносин зумовило тривале збереження пережитків звичаєвого
права. Майже в кожному князівстві і в великих містах були свої збірники кримінального і цивільного
права. У XIII в. почалися спроби кодифікації права в Німеччині та процесу формування
загальнонімецького права на основі рецепції римського приватного права.

Іншою характерною особливістю правового розвитку Німеччини в XII-XIII ст. є

гостре протиборство світського і канонічного права, викликане політичним суперництвом
німецьких імператорів і римських пап. Незважаючи на це, основною тенденцією правового розвитку
середньовічної Німеччини був процес формування общегерманского права на основі поступової
уніфікації правових укладів і джерел права.

За характером джерел німецьке право також не було однорідним. Імперське

законодавство, узагальнюючи норми звичаєвого права германців, судову практику земель,
прагнуло виробити загальні правові принципи і інститути. Особливою формою королівського
законодавства стали так звані імперські "статуси світу", що містять норми, що стосуються
охорони власності та життя підданих і визначають санкції до їх порушників. Слідом за першим
статусом, який отримав назву "Могунтінскій світ", в період з 1103 по 1235 року було видано ще 20
імперських "статусів світу".
Розквіт імперського законодавства припадає на правління імператора Фрідріха I Барбаросси (1152-
1190) і його наступників, які мали на меті зміцнення центральної влади і досягнення політичної
стабільності в країні. Найбільш яскраво це проявилося в змісті Майнцского світу 1235 р який
правознавці визнають вершиною королівського законодавства. У ньому закріплені універсальні
принципи общегерманского права, зокрема принцип державної судової "захисту тіла і майна"
замість саморозправи. Імперські "статуси світу" не тільки закріплювали вже існуючу судову
практику, а й містили нові правові норми, які увійшли потім до земельного законодавства.

Найчисленніший правовий масив складали норми звичаєвого права германських племен. Разом
з указами і розпорядженнями правителів князівств старе звичаєве право германських племен,
колись жили в межах області, утворили "земське" право - Ландрехт. У Ландрехт входили
як постанови про земському світі і привілеї, так і норми, загальні для всього населення даної
землі, за якими воно судилося в судах графств і сотень. Особлива роль у формуванні
общегерманского права належала приватним кодифікація звичаєвого права, дія яких виходило за
рамки окремих земель.

Найбільшою популярністю користувалося "Саксонське зерцало" (близько 1230) - збірник норм

звичаєвого права і судової практики Північно-Східної Німеччини. Її автором був саксонський лицар,
дворянин і знавець права Ейке фон Репгау (1180-1233).

"Саксонське зерцало" складається з двох частин. Перша частина присвячена земському

праву, друга - ленному праву. Під земським правом розумілося право вільного, але НЕ
благородного (шеф- Фенске) стану, куди ставилися дрібні лицарі і заможні селяни. У цій частині
містяться норми шлюбно-сімейного, речового, зобов'язального, спадкового, а також кримінального
права і процесу. По об'єкту регульованих правовідносин земське право було ширше ленного, його
джерелом були норми звичаєвого права, укази короля, акти князів. Ленне право поширювалося
тільки на благородних, "вільних панів", вищу знать. Воно визначало порядок спадщини земельних
наділів, організацію судочинства, дозволяло суперечки між сюзереном і васалом. Кримінальні
покарання за судебнику були досить суворі. Закон суворо охороняв інтереси великих феодалів,
знаті.

Варінт 2 цієї відповіді

Партикуляризм (із франц. — окремий, частковий) виявлявся у тому, що тривалий час як джерело права
використовувалися правові звичаї, які, незважаючи на подібності самих найпростіших форм регуляції феодальних
відносин і багатьох своїх інститутів, дуже відрізнялися в окремих положеннях і деталях.
Німеччині. У XI—XV ст. німецьке право характеризувалося утворенням багаточисельних і різнорідних правових
укладів окремих територій або визначеного кола осіб. Відсутність єдиної судової системи призводила до того, що
в різних судах застосовувалися різні правові норми.
Суперечки з приводу відносин між сюзереном і його васалами і суперечки васалів між собою вирішувалися в
ленному суді феодала за нормами звичаєвого «ленного права». Над кріпосними суд чинили при дворі пана за
місцевим «дворським» правом (над слугами — «служивим»). У тих німецьких землях, де була сформована
центральна влада, укази і розпорядження правителів доповнювали старе звичаєве право німецьких племен, що
колись жили в межах області і утворювали так зване «земське» право — «ландрехт». У ландрехт входили як
постанови про земський мир і привілеї, так і загальні для всього населення даної землі норми, за якими воно
позивалося в судах графств і сотень.
У Німеччині також проводився запис партикулярного права. Це так звані «Правові книги». Найбільшою
популярністю користувалося «Саксонське дзерцало» (дзерцало як взірець вченої книги — Л. Б., С. Б.) Воно було
складено (записано) у 1221—1235 рр. вченим-суддею лицарського походження Ейке фон Репкофим. Час, коли
записувалося «Саксонське Дзерцало», був епохою культурного і політичного піднесення Саксонії. Це відбилося у
прагненні представляти правові традиції «Дзерцала» як зразкові. Але у віршованому вступі упорядник не забув
відзначити традиційний характер запропонованих ним правил до норм минулого: «И право те, що отут дано, Не
вигадане мною воно, А віддавна від предків перейшло». Основну частину «Саксонського Дзерцала» склав звід
3емського права (у З-х книгах, кожна з яких нараховує від 70 до 90 статей.). Другою частиною став невеличкий (3
глави і біля 208 статей) звід ленного права, спочатку написаний латинською мовою. Розподіл цей був
принциповим і пов’язувався із соціальним спрямуванням записаних правил. Вільні люди різних станів
об’єднувалися тоді за правовим становищем в два великих класи: панів і просто вільних землевласників. Земське
право адресувалося основній масі вільних, підсудних общинному (шеффенському) суду. Ленне право регулювало
відносини усередині класу панів відповідно з їх феодально-службовими зв’язками й ієрархією. «Саксонське
Дзерцало» не було, проте, простим записом місцевих звичаїв і традицій феодального права. Багато правил і
інститутів були запозичені з римського права, а також, незважаючи на в цілому негативне ставлення упорядника
до верховенства церкви і папи, із церковного права. Зміст «Саксонського дзерцала» охоплює цивільне, карне,
процесуальне і частково, державне право. У результаті переробки і поширення Саксонського дзерцала в другій
половині XIII ст. з’явилося «Дзерцало німецьких людей», що претендувало на виклад усього німецького права,
але фактично лише трохи вийшло за рамки саксонського права. У XVII ст. ця збірка отримала назву «Швабське
дзерцало». У XIV ст. в деяких землях з’явилися переробки Саксонського дзерцала, які враховували місцеві звичаї і
були пристосовані до місцевих потреб.
Партикуляризм феодального права проявлявся також у наявності сукупності норм, що регулювали певне коло
суспільних відносин, наприклад, у міському житті — т. зв. міське право, або в церковному житті — т. зв. церковне
(канонічне) право. Міське право. З розвитком міст тут з’явилися власне міські суди, що спочатку розглядали
ринкові суперечки, але поступово починали охоплювати своєю юрисдикцією.
Любекське право почало формуватись з часів відокремлення Любека (на узбережжі Балтійського моря) як
вільного імперського міста (1226 р.), коли для потреб міської юстиції вищий орган міського управління почав
реєструвати правові постанови, а потім і систематизувати їх. Перша така систематизація (у 90 статей) приходиться
на період до 1263 року. Протягом наступних століть звід любекського права значно збільшився: зібрання 1586 р.
включало вже 418 статей (у тому числі запозичення з права Гамбургу). Невід’ємною частиною любекського права
став Ганзейський статут, присвячений морському праву і торгівлі. Видане друком зібрання (1608 р.)
систематизувало міське право за шістьма розділами: загальні правила, спадкове, договірне і зобов’язальне,
карне, судове право, регулювання корабельних справ. Любекське право мало велике розповсюдження в
Північній Європі. Понад 100 міст балтійського узбережжя прийняли від м. Любек привілей на використання його
норм і правил. Серед них була більшість членів торгово-політичного Ганзейського союзу: Росток, Висмар,
Кьонігзберг, Ревель, Рига й ін. З цим прийняттям визнавалася і вища юрисдикція любекського суду для цих міст.
Тільки наприкінці XV ст. голштинський герцог (у землях якого був Любек) передав апеляційну юрисдикцію іншим
земським судам. Магдебурзьке право набуло більшого поширення у Центральній і Східній Німеччині, Чехії,
Австрії, Польщі, в Україні. Свій початок воно вело від єпископської «конституції» 1188 р., що визнала самостійність
м. Магдебург. Походження його відрізнялося від любекського. Магдебурзьке право було пристосуванням до
потреб міського суду земського німецького права — головним чином «Саксонського Дзерцала». Формувалося
воно не шляхом статутів або систематизації, а записом рішень міського шеффенського суду. Приватні кодификації
цих записів з’явилися в XIII столітті. До XIV ст. магдебурзьке право набуло майже завершеного вигляду, охопивши
типовими рішеннями основні галузі карного і цивільного (речового, зобов’язального, торгового, спадкового і
сімейного) права. Тоді ж почалася масова рецепція магдебурзького права іншими містами Центральної Європи.
Власне міської систематизації права не збереглося (на початку XVII ст. магістратський і судовий архіви Магдебурга
були знищені пожежею). Основним зводом його залишився зроблений в одному із дочірніх міст Герлицький
кодекс 1304 року. Міське право було найбільш документованою і розробленою галуззю німецького
середньовічного права. Канонічне право займало особливе місце у процесі формування загальноєвропейської
правової культури в середньовіччя. Воно виникло спочатку як право християнської церкви в цілому. Потім, після
розколу церкви склалися дві самостійні гілки канонічного права. У Західній і Центральній Європі канонічне право
поширювалося під егідою католицької церкви. Східна гілка канонічного права, що оформилася в рамках
грекоправославної церкви, як уже відомо, діяла у Візантії й у низці країн Південно-Східної і Східної Європи, але не
мала тут такого авторитету як канонічне право на Заході. Велика значимість норм канонічного права у
західноєвропейському суспільстві визначалася наступними чинниками: • воно розроблялося і підтримувалося
могутньою римсько-католицькою церквою і папством; • відрізнялося універсальністю й екстериторіальністю,
оскільки його норми діяли у всіх країнах, що прийняли католицизм. Партикуляризм канонічного права виявлявся
в тому, що воно переважно стосувалося регулювання сімейно-шлюбних відносин. В той же час, завдяки саме
канонічному праву, світське право стало розривати узи партикуляризму й уніфікуватися в рамках тих або інших
держав і навіть групи держав.

Питання 5.
А) саксонське зеркало
Саксонське зерцало є збіркою правових норм, якими користувались у XIII ст. у Східній
Саксонії (північно-східна Німеччина). Воно складене суддею та вченим Еріхом фон
Репков у 1221-1235 рр., тобто за своєю юридичною природою є приватною
кодифікацією. Ці обставини зумовили специфіку джерел Саксонського зерцала. Його
основою є звичаєве право, законодавство Священної Римської імперії (див., наприклад,
Земське право, кн.2, ст.68), римське право.
Більшість норм Саксонського зерцала були викладені в казуїстичній формі, е повтори
(наприклад, щодо статусу міністеріалів), не завжди логічною є послідовність у
розташуванні норм.
Основну частину Саксонського зерцала склав звід Земського права у 3 книгах, які
нараховують відповідно 71, 72, 91 статтю. Другу частину - звід Ленного права утрьох
главах, які включають відповідно 133, 70, 23 статті. Такий розподіл, підкреслений ще й
різними мовами (Земське право написане німецькою мовою, а Ленне - латиною), був
викликаний становим характером саксонського суспільства. Земське право було
адресоване усім вільним особам, підсудним суду шефенів (присяжних). Ленне право
регулювало відносини виключно у привілейованому стані феодалів.
основна частина Саксонського зерцала є зводом Земського права. Загалом все вільне
неблагородне населення мало назву шефени. Різниця у статусі інших вільних людей
залежала від того, на яких умовах вони користувалися землею (знайдіть у тексті
Земського права норми, які стосуються чиншовиків, ландзасів, біргельдів), а також,
чиїми васалами вони були. Ієрархічні сходи вільного населення особливо виразно
демонструють різні види та обсяг композиції та вергельду за тілесні ушкодження.
Знайдіть відповідні норми у Земському праві і складіть табличку даних.
Саксонське зерцало містить перелік осіб, позбавлених земських прав: актори,
незаконнонароджені, наймані бійці, злодії-рецидивісти, дезертири, особи, які потрапили
у королівську немилість. З'ясуйте, яких саме обмежень зазнавали ці особи.
Правосуб'єктність учасників правових відносин залежала від походження та від віку.
Значна частина норм Земського права була присвячена шлюбу та сім'ї. Зверніть увагу на
те, що порядок укладання шлюбу не регламентується, оскільки - це область регулювання
канонічного права. Разом з тим Саксонське зерцало дещо суперечить постановам
римського папи щодо шлюбу. Левова частка норм сімейного права регулює майнові
відносини подружжя, батьків та дітей. Протягом шлюбу встановлювався режим
спільного володіння майном, хоча розпоряджався ним чоловік. Без дозволу чоловіка
жінка не могла управляти будь-яким майном. Разом з тим, право охороняло майнові
права жінки.
Зверніть увагу на те, що Саксонське зерцало стояло на сторожі майнових прав, зокрема
права власності вільного населення. Ніхто не міг бути позбавлений майна безпідставно і
не інакше, як за судовим рішенням. Саксонське зерцало містить порівняно небагато норм
зобов'язального права, що зумовлене слабкістю товарно-грошових відносин у тогочасній
Німеччині.
Значне коло постанов стосується спадкування. Зверніть увагу на відсутність інституту
заповіту, нерівноправність спадкоємців. Норми спадкового права були спрямовані на
збереження землі в руках чоловіків.
Нарешті, Саксонське зерцало детально регламентувало підстави для притягнення до
кримінальної відповідальності. Як позитивні, прогресивні для свого часу моменти слід
відзначити наявність обставин, що виключають або пом'якшують кримінальну
відповідальність, появу понять рецидиву, різних форм вини, заборону відповідальності за
родичів (знайдіть відповідні норми). Певне коло осіб перебуває під особливою охороною
кримінального права (духовенство, жінки, євреї). Разом з тим покарання за більшість
видів злочинів вражають своєю жорстокістю (злочини проти привілеїв короля; злочини
проти власності; злочини проти особи.)
Ленне право:
Після падіння Римської імперії державні інститути захисту населення, підтримання
правопорядку та, найголовніше, - стягнення податків були зруйновані. Правителі
варварських королівств не мали можливості оплачувати адміністративно-судову
діяльність своїх підлеглих. Ось чому вони надавали своїм воїнам, замість оплати, право
збирати податки та мита в межах певної території. Це право в Німеччині мало назву
"лен". Здебільшого леном була земля з селянами, що на ній жили. Вони мали утримувати
свого властителя. Але як лен могло використовуватися місто, суд, переправа через річку.

Розквіт ленного права припадає на ХП ст., а вже у XIII ст. королівська влада потроху
повертає собі прерогативи. Наприклад, право вищого суду, право на розробку корисних
копалин уже належали правителю держави. Разом з тим ленне право зберігалось.

Правове становище ленника залежало від його місця на ієрархічних сходах.

Ленно-васальні відносини випливали зі своєрідного договору, який укладався між
сеньйором та васалом з дотриманням визначеної процедури. Зверніть увагу на певне
обмеження прав сеньйора в розпорядженні денним майном: він був зобов'язаний
передати лен, що звільнився через смерть феодала іншому феодалу, не мав права дробити
лени . Лен міг бути втрачений за виняткових обставин і тільки за рішенням суду.
Недоторканість ленних прав, які фактично наближались до режиму права власності,
значною мірою сприяла формуванню у німецького народу сучасної правосвідомості,
одним з компонентів якої є визнання непорушності приватної власності. Але в широких
правах ленників була й тіньова сторона. Вони перешкоджали скупченню землі в руках
правителя держави і, врешті-решт, законсервували феодальну роздробленість Німеччини
аж до XIX ст.
С) канонічне право
Канонічне право займало особливе місце у процесі формування загальноєвропейської
правової культури в середньовіччя. Воно виникло спочатку як право християнської
церкви в цілому. Потім, після розколу церкви склалися дві самостійні гілки канонічного
права. У Західній і Центральній Європі канонічне право поширювалося під егідою
католицької церкви. Східна гілка канонічного права, що оформилася в рамках
грекоправославної церкви, як уже відомо, діяла у Візантії й у низці країн Південно-
Східної і Східної Європи, але не мала тут такого авторитету як канонічне право на
Заході. Велика значимість норм канонічного права у західноєвропейському суспільстві
визначалася наступними чинниками:
• воно розроблялося і підтримувалося могутньою римсько-католицькою церквою і
папством;
• відрізнялося універсальністю й екстериторіальністю, оскільки його норми діяли у всіх
країнах, що прийняли католицизм. Партикуляризм канонічного права виявлявся в тому,
що воно переважно стосувалося регулювання сімейно-шлюбних відносин. В той же час,
завдяки саме канонічному праву, світське право стало розривати узи партикуляризму й
уніфікуватися в рамках тих або інших держав і навіть групи держав. 213 Це пояснюється
тим, що канонічне право уходило своїми коренями в античність, у грецьку філософію й у
римську правову культуру. Воно увібрало в себе і передало наступним поколінням багато
норм римського права, його мову, що знайшло відображення у формулі: «церква живе за
римськими законами». Свій початок джерела канонічного права («старого права») беруть
з ранньохристиянської літератури (Священне писання та ін.). Вони отримали подальший
розвиток в імператорських законах, постановах регіональних і всесвітніх церковних
соборів, на яких були установлені основні догмати християнства і правила церковного
життя. У XI—XII ст., у період «папської революції», склалося «нове право». Саме в цей
час завершився процес оформлення канонічного права як самостійної правової системи
західноєвропейського суспільства. Більш чітким став його юридичний зміст.
Затвердилося само поняття «канонічне право» (jus canonicum). Важливим джерелом
нового канонічного права стали папські конституції (булли, енцикліки, рескрипти тощо).
З папи Григорія VII почалося викладання канонічного права в університетах. Вирішальну
роль у переході до нового канонічного права видіграв складений у 1140—1141 рр. декрет
Граціана, в якому були зведені воєдино біля 3800 канонічних текстів. У подальшому
значний внесок у викладання і розвиток канонічного права зробили професори
канонічного права (каноністи), які тлумачили і коментували декрет Граціана. Процес
систематизації канонічного права в епоху середньовіччя мав своїм кінцевим результатом
упорядкування в 1500 році великого зводу, який із 1580 р. було визнано офіційним
джерелом права римсько-католицької церкви. За аналогією з Кодифікацією Юстиніана
його було названо Звід канонічного права (Corpus juris canonici). Середньовічне
канонічне право охоплювало широке коло питань і відігравало важливу роль у правовому
житті західноєвропейських країн. Воно регламентувало організацію церковної влади
(право папи римського призначати на церковні посади, процедуру розгляду суперечок
між священиками і т. п.), а також відносини церкви зі світською владою, статус
церковної власності і режим володіння і користування церковними землями, джерела
прибутків церкви та інші. У канонічному праві містилися норми, що відносились до
карного права, зокрема, передбачався список покут — епітімій, що накладалися за
вбивство, неправдиву клятву і деякі інші злочини. У ньому закріплювалися також норми,
які відносилися до договірного права, до заповітів, спадкування й особливо до шлюбно-
сімейних відносин. У XVI ст. Реформація підірвала позиції католицької церкви і
послабила вплив канонічного права. На Тридентському соборі (1545—1563 рр.), було
здійснено корінний перегляд норм канонічного права, звужена сфера церковної
юрисдикції. Але, не дивлячись на це, воно залишалося в західноєвропейському
суспільстві важливим духовним чинником, що продовжував безпосередньо впливати на
правову культуру католицьких країн. Це, зокрема, проявилося в підтримці церквою
рецепції римського права.

Д)рецепція римського права

Рецепіювання (від лат. receptio — переймання, засвоєння) римського права — ще одна
характерна риса західноєвропейського континентального права. Запозичення багатьма
європейськими країнами права, яке діяло ще у Стародавньому Римі було обумовлено, по-
перше, розкладом феодальних виробничих відносин і зростаючою міццю міської
буржуазії, яка надавала особливого значення регулюванню зобов’язальних, договірних
відносин. Закріплене в збірниках кутюмів феодальне право, засноване, у першу чергу, на
земельних відносинах, не містило передумов для регулювання договірного права, яке
постійно ускладнювалося. У той же час ці передумови містили в собі римське право.
Воно давало готові формули для юридичного виразу виробничих відносин товарного
господарства, яке розвивалося. 214 Друга причина впливу римського права, що
посилювався, полягала в тому, що королі, знаходили в ньому державно-правові
положення, які обгрунтовували їхні претензії на абсолютну та необмежену владу і
використовували їх у своїй боротьбі з церквою і з феодальними сеньйорами. Третьою
причиною було підвищення теоретичного інтересу до римського права внаслідок
широкого звернення епохи Відродження до спадщини античного світу, яке було
викликано критичним ставленням буржуазії до феодалізму і переоцінкою цінностей.
У Німеччині, з посиленням княжої влади, шляхом рецепції римського права здійснювався
процес створення загально-національного права. Старе звичаєве право німецьких племен
відбивало дуже низький рівень розвитку продуктивних сил і загальної культури в цілому,
тому і побудувати з нього загальне право було неможливо. Єдиною відомою німецьким
юристам закінченою правовою системою було римське право. В німецьких університетах
з’явилися кафедри римського права. У XV—XVI ст. видавалися підручники, довідники,
юридичні словники, що сприяли поширенню римського права. Німецькі імператори
заохочували поширення римського права, тому що вони наполягали на своїй
спадкоємності з римськими імператорами й охоче застосовували до себе всі положення
про владу останніх. На початок XV ст. римське право вже значно проникло в Німеччину і
пустило там достатньо глибокі корені. Воно зробилося основним джерелом норм права,
особливо У Німеччині, з посиленням княжої влади, шляхом рецепції римського права
 здійснювався процес створення загально-національного права. Старе звичаєве право
німецьких племен відбивало дуже низький рівень розвитку продуктивних сил і загальної
культури в цілому, тому і побудувати з нього загальне право було неможливо. Єдиною
відомою німецьким юристам закінченою правовою системою було римське право. В
німецьких університетах з’явилися кафедри римського права. У XV—XVI ст. видавалися
підручники, довідники, юридичні словники, що сприяли поширенню римського права.
Німецькі імператори заохочували поширення римського права, тому що вони наполягали
на своїй спадкоємності з римськими імператорами й охоче застосовували до себе всі
положення про владу останніх. На початок XV ст. римське право вже значно проникло в
Німеччину і пустило там достатньо глибокі корені. Воно зробилося основним джерелом
норм права, особливо
Але на початок XVI ст. старі засоби і методи шкіл глоссаторів втратили громадські
симпатії. Вони своїми працями заступили справжнє класичне право. Глосси
перетворилися в догму і не могли регулювати нові відносини, що формувалися. У
результаті з’явився т. зв. гуманістичний напрямок, представники якого ставилися до
римського права як до історичного явища. Старі тексти стали звільнятися від
«перекручувань», пристосовуватися до нових умов. Француз Готофред у XVII ст. видав
друком по знайденим ним рукописам повний текст Кодексу Юстиніана, і з цього часу
римське право стало складовою частиною нової юридичної науки.
Рецепійоване римське право дало імпульс розвитку правотворчої діяльності,
результатами якої стала поява різноманітних писаних джерел права. Вони регулювали
певні групи суспільних відносин і, по суті, закладали основу для формування майбутніх
галузей права. Це ще одна характерна риса права феодальної (правда, більш пізньої)
епохи

Е) Щодо кримінально-процесуального і кримінального матеріального права, то найбільше

значення мала кодифікація 1532р., проведена за Карла V і на його честь названа Кароліною.
Праця над нею тривала довго, внаслідок чого створено три редакції: у 1521р., 1524р. і 1529р.,
але тільки четверту , завершену 1530 р. , схвалив сейм і у 1532 р. увів у дію, причому як
загально-німецький збірник законів.
Кароліна налічує 219 статей, з яких 103 присвячено нормам кримінально-процесуального права
і 76 – нормам кримінального права, тобто подано перелік злочинів і система покарань ( ст.104-
180).
Злочинами Кароліна вважає: бунт, повстання, вбивство, згвалтування, фальшиву присягу,
зраду, підпал, самосуд, отруєння, аборт, самогубство, крадіжку, втеча в’язня тощо.
Найпоширенішим видом покарань була смертна кара – у простій і кваліфікованій
формах( колесування, четвертування, спалення та ін). До тілесних відносились відрізання вух
чи носа, виколювання очей, обрубування пальців рук і ніг, кастрація, биття батогами чи киями.
Існували ще ганьблячі покарання ( виставлення біля “ганебного” стовпа, безчестя, позбавлення
прав) та вигнання із землі чи країни взагалі. До майнових покарань належали штрафи,
конфіскація майна.
Злочини антидержавні та релігійні карались особливо жорстоко. За державну зраду, бунт,
повстання, зречення віри, зраду свого сеньйора чи пана, одного з подружжя або близьких
родичів винного могли тягнути до місця страти кіньми, перед стратою рвати розпеченими
кліщами тощо.
Карались і сприяння злочинцеві, співучасть. Розрізнялись три види сприяння: 1) допомога,
подана злочинцеві до скоєння злочину; 2) допомога у момент скоєння злочину(рівне зі
злочинцем покарання); 3) допомога після скоєння злочину ( зі співчуття, користолюбства чи
родинних почуттів). Покарання були різними: жорстокішими або м’якшими.
Судочинство мало інквізиційний характер. Розгляд справи був негласним, переважно
письмовим. Встановлювалась формальна теорія доказів: свідчення одного свідка вважалося
неповним доказом, повним – не менше двох свідків. Іншими доказами були присяга,
документи, підозріла поведінка. Якщо не було прямих доказів вини, то брались до уваги
непрямі: громадська думка або зовнішні ознаки поведінки у суді.
Обвинувачення могло пред’являтися з приватної ініціативи та з ініціативи державної влади.
Процес поділявся на попереднє слідство та судовий розгляд. Іноді, за дозволом судді,
допускався захист обвинуваченого.
Вироки були трьох видів: обвинувальні, виправдовувальні та зі залишенням під підозрінням .
Судова процедура супроводжувалась різними символічними актами та обрядами.