лекція Дослідження міжнародних систем та глобального розвитку як науковий напрям і

навчальна дисципліна
1. Багатодициплінарність дослідження глобального розвитку і міжнародних систем. Об’єкт і предмет курсу.
2.  Глобальний розвиток і міжнародні системи: функції дисципліни, її місце в системі політичних наук, значення, зв’язок з
іншими дисциплінами.
3. Джерельна база та історіографія. Етапи формування і розвиток дисципліни в Україні і за кордоном.
 
1. Багатодициплінарність дослідження глобального розвитку і міжнародних систем. Об’єкт і предмет курсу
 
Кожна наука являє собою логічно побудовану систему знань, має структурні елементи – об'єкт та предмет дослідження,
методи та категорії, функції, принципи та закономірності дослідження. Під теорією (від грец. розгляд, дослідження, наукове
пізнання) розуміємо систему головних ідей в тій чи іншій галузі знань, що узагальнює досвід та практику та відображає
об’єктивні закономірності розвитку.
Об'єктом дослідження виступає сама дійсність, що існує незалежно від суб'єкта, який її пізнає. Уява щодо певного об’єкта як
про систему вимагає виокремлення із множини елементів тільки тих, які, з одного боку, необхідні для виконання об’єктом
функціональних завдань підтримання його стабільності, а з іншого боку, відносини між якими характеризуються більш високим
ступенем повторюваності, сталістю, ніж між іншими елементами систем. Об'єкт існує до предмета, може вивчатись різними
науковими дисциплінами.
Специфіка об’єкта дослідження визначає його предмет та структуру, принципи та методологію, сукупність методів і
конкретні техніки їх застосування.
Предметом дослідження виступає та грань об’єкта, яку досліджує саме ця дисципліна. Вірне розуміння предмета
дослідження можливе лише за умови, коли досліджується вся сукупність його внутрішніх та зовнішніх сторін, зв’язків,
відносин.
Чіткість розуміння глобальних політичних процесів передбачає орієнтацію єдиного поля проблем за двома осями –
горизонтальною (проблеми геополітики, конфліктів, зокрема війн) та вертикальною (культурні та духовні аспекти, проблеми
антропополітики, тобто проблеми особистості, прав людини, взаємодій зокрема протистояння культур і конфесій).
Специфіка даного навчального предмета зумовлюється тим, що він має міждисциплінарний характер, є синтетичною
навчальною, але не науковою дисципліною. – Це поєднання різних наукових дисциплін. Через це вона поєднує об’єкт, предмет,
методологію і функції різних наукових дисциплін: як загальних – теорії систем, глобалістики, футурології і прогностики, так і
спеціальних – політичної науки, зокрема теорії і аналізу міжнародних систем, теорії міжнародних відносин. Ця аналітична
дисципліна розглядає те як різні наукові дисципліни і філософія, взаємодіючи між собою, кожна з позицій власного предмету і
методології, аналізують різні аспекти глобалізації і пропонують власні шляхи рішення глобальних проблем, розглядаючи їх як
окремо одну від одної, так і в якості цілісної системи. Тому існують складності у визначенні об’єкта та предмета цієї навчальної
дисципліни, розмивчастими контурами предмета дослідження, сфери її пізнання і дослідження. Можна навіть ставити питання
про їх відсутність. Що має під собою наступні підстави.
І. Валлерстайн та деякі інші дослідники виступили проти дисциплінарної організації наукового знання, посилаючись на те,
що поверхня Землі як цілісне економічне утворення (світ-система) в принципі неподільне на окремі сфери (політика, економіка,
культура та ін.). Тому формується міждисциплінарна форма знання, єдиною спільною рисою якої є увага до системного підходу
і системного аналізу при аналізі людства як цілісної системи. Наслідком такого підходу і є інтеграція сучасних наук і їх галузей,
виникнення нових наукових і навчальних дисциплін, зокрема і цієї.
Інтегральною основою дисципліни є теорія систем, методологією і понятійно-категоріальним апаратом якої користуються всі
інші наукові дисципліни, що сформують дану навчальну дисципліну.
Макроосновою даної дисципліни є глобалістика як сфера досліджень і пізнання, в якій різні наукові дисципліни і філософія у
взаємодії одна з одною, на стику суміжних дисциплін, кожна з позицій свого предмету та методології, аналізують різні аспекти
глобалізації, пропонуючи власне рішення глобальних проблем, розглядаючи їх не відокремлено одну від одної, а в  якості
цілісної системи. Вона не є окремою або спеціальною науковою дисципліною.
Глобалістика (від лат. globus – шар) – міждисциплінарна форма знання про планету та її проблеми, про збереження людської
цивілізації. Вона досліджує найбільш загальні закономірності розвитку людства і моделі керованого, науково та духовно
організованого cередовища людини в єдності та взаємодії трьох головних сфер людської діяльності – екологічної, соціальної та
економічної в реальних умовах Землі з кінцевими фізичними розмірами та обмеженими природними ресурсами в епоху
антропогенно перенавантаженої Землі. Отже це знання про “світ” людини який вийшов поза антропогенні межі закладені
природою. Вона, з точки зору В. Дергачова, прагне подолати кризу гуманітарних наук, розділених спеціалізацією, яку часто
неможливо подолати, і трансформацією предметів дослідження під впливом процесів, що відбуваються в сучасному світі.
Відштовхуючись від В. Бебика та Л. Дегтярьової можна стверджувати, що це системне, комплексне вивчення суспільної сфери
планети, яка розглядається як цілісний об’єкт дослідження з точки зору діалектичної єдності і суперечливості процесів
універсалізації і гетерогенності людства, що глобалізується. Предметом її дослідження стає перш за все походження, вияви,
шляхи, форми та засоби розв'язання глобальних проблем. Під глобалістикою перш за все розуміється система наукових знань
про ґенезу та сучасний стан глобальних проблем, класифікація цих проблем та визначення практичних шляхів їхнього
розв'язання.
Глобалістиці притаманні:
 планетарні масштаби об'єкту дослідження;
 метод системного аналізу процесів та явищ політичного, соціального, економічного, військового та технічного
характеру у поєднанні з морально-етичними, культурними та релігійними категоріями і концепціями.
Об’єктом глобалістики є глобалізація (О. Білорус).
Предметом дослідження глобалістики є макросоціоприродні системи та їх походження, динаміка, вияви, шляхи, форми та
засоби розв'язання глобальних проблем; виявлення законів і закономірностей формування нової системи планетарного порядку
– глобалізму (О. Білорус). Натомість твердження російського дослідника А. Федотова про те, що предметомдослідження
глобалістики є єдиний позамежний світ Некоректне в силу невизначеності поняття світ і його меж, які є ширші за Землю
(глобальність).
 В глобалістиці можна виокремити такі провідні напрями:
 політичну глобалістику;
 глобальну історію;
 глобальні проблеми міжнародної безпеки;
 глобальні проблеми демілітаризації та конверсії;
 економічну глобалістику;
 соціальну глобалістику;
 інформаційну глобалістику;
 екологічну глобалістику;
 цивілізаційну альтернатівістику.
У той же час якщо футурологія акцентує увагу на тому, що може відбутися в найближчій чи віддаленій
перспективі, глобалістика ставить питання про дослідження майбутнього як визначення можливих і вірогідних подій та
тенденцій загальносвітового розвитку, в ній відсутній елемент обов'язковості.
Оскільки людство досі не об’єднане в рамках єдиної держави – космополісу, а основу глобальної політичної системи, яка
вирішує проблеми людства складається з окремих держав, дослідження цієї політичної системи неможливе без звернення до
політичних наук, і, в першу чергу, до міжнародних відносин.
Політична глобалістика – один з наймолодших напрямів сучасної політичної науки.
Експерти ЮНЕСКО ще в 1948 р. визначили чотири головних напрями сучасної політології: Це політична теорія (політична
теорія; історія ідей); політичні інститути (конституції; центральний уряд; регіональне і місцеве управління; державна
адміністрація; партії, групи і суспільна точка зору; міжнародні відносини (міжнародна політика, міжнародні організації,
міжнародне право). Цілком зрозуміло, що на сучасному етапі цей перелік має бути розширений за рахунок включення до нього
такого нового напряму, який досліджує закономірності функціонування і розвитку політичної сфери та політичного життя
глобального суспільства у контексті виборювання, утримання контролю, реалізації та функціонування політичної влади на
глобальному, цивілізаційно-територіальному, державно-національному, регіональному і локальному рівнях управління.
Політична глобалістика є складовою частиною системи політичних наук. У процесі розвитку глобалістики значна увага
приділяється дослідженню та пошуку шляхів розв'язання проблем Зесмлі, які мають політичний характер. Це привело до
виникнення політичної глобалістики (від лат. globus – шар) спочатку перш за все як системи знань про політичні аспекти
глобальних проблем.
В її генезі слід виокремити чотири основних підходи до пізнання глобальних проблем під політичним кутом зору:
дослідження політичних аспектів загальнолюдських проблем у цілому;
політологічний аналіз окремих планетарних проблем та їх взаємозв'язків як із системою міжнародних відносин, так і з
конкретними напрямами глобальної політики;
дослідження вияву глобальних проблем у конкретних регіонах та їх впливу на розвиток у них політичної ситуації.
формування теоретико-методологічних засад політико-глобальних досліджень.
Політична глобалістика в широкому розумінні – це напрям в сучасній глобалістиці, що досліджує політичні аспекти процесу
глобалізації, визначає політичні шляхи вирішення глобальних проблем.
Методологією політичної глобалістики виступає цивілізаційний або соціокультурний підхід, що розглядає процес
глобалізації як можливий або бажаний результат політичного діалогу цивілізацій.
Предметом політичної глобалістики (в межах цивілізаційного підходу) є дослідження глобалізації в її історичній динаміці –
як становлення єдиного взаємозалежного людства шляхом творчого діалогу “цивілізацій”.
Завдання політичної глобалістики:
 порівняльний аналіз політичних стратегій міжцивілізаційних відносин; обґрунтування гуманітарної миротворчості як
гідної відповіді на рецидиви “нового варварства” та бездуховності;
 порівняльний аналіз основних соціокультурних цінностей цивілізацій, що визначають цінності виміри політичного
діалогу в глобальному масштабі, становлення “нового універсалізму” шляхом осягнення різноманіття планетарного буття;
 розробка ідей гуманітарного глобалізму як альтернативи уніформізму та гегемонізму в глобальному вимірі;
 обґрунтування нової концепції гуманітарного консенсусу як процесу узгодження цінностей різних цивілізацій;
 дослідження нових проблем формування глобального простору та часу;
 порівняльний аналіз можливих альтернативних шляхів глобалізації;
 дослідження можливих деформацій розвитку в процесі глобалізації (масова культура, антицінності, нееквівалентний
характер інформаційного обміну).
Об'єктом дослідження науки про міжнародні відносини є міжнародні відносини як складна суспільна система, елементами
якої є, з одного боку, різні політичні учасники, з іншого – відносини між ними. Дослідження системи міжнародних відносин дає
змогу зрозуміти особливості взаємодії між її елементами, особливості функціонування її складових частин, визначати тенденції
та закономірності їх розвитку.
Оскільки вся сукупність держав планети структурована в глобальну міжнародну систему і її регіональні підсистеми,
переструктурування яких впливає на глобальну політичну систему, їх дослідження потребує звернення до  теорії і прикладного
аналізу міжнародних систем, які розглядають системну природу і характер міжнародних відносин.
Предметом дослідження теорії міжнародних систем є закономірності становлення, функціонування, розвитку та зміни
міжнародних систем, дій та взаємодій міжнародних систем різних рівнів та структур у конкретних соціальних проявах та
історичних умовах. Зокрема, в існуючих умовах особлива увага звертається на кризовий стан держави як основного елемента
модерної міжнародної системи внаслідок розмивання її меж.
 
2. Глобальний розвиток і міжнародні системи: функції дисципліни, її місце в системі політичних наук, значення,
зв’язок з іншими дисциплінами
Функції дисципліни:
1)     пізнавальна (гносеологічна) – виявляє сутність, тенденції і причини глобалізації, глобальних проблем, які є її
наслідками, зокрема фундаментальні закономірності динаміки саморуйнування сучасного людства;
2)     описова (епістеміологічна)
 3)     пояснювальна
4)     інструментальна – пошук шляхів закріплення позитивних і подолання негативних для людини та біосфери наслідків
глобалізації;
5)     прогностична – пропонує негативний (саморуйнування людства і біосфери) і позитивний (Земна ноосферна цивілізація)
образи майбутнього спирваючись на основі світоглядної функції;
6)     світоглядна – закладає підвалини загальнонаукової картини світу і нового світогляду;
7)     ціннісна (нормативно-орієнтуюча) – пропонує модель керованої планети як інтегральної дисципліни про сучасну
планету;
8)     ідеологічна – доводить, що вихід земної цивілізації з критичного стану неможливий через стихійний рух і може бути
досягнутим виключно на основі науки.
Подібно до глобалістики дисципліна «Міжнародні системи і глобальний розвиток” повинна знайти своє місце в середовищі
інших соціально-гуманітарних дисциплін, розмежувати сфери компетенції із цими дисциплінами й визначити те, чому вона не
повинна займатися. Ця мета цілком не досягнута ні стовно цієї дисципліни ні стосовно глобалістики (судячи, зокрема, по тому,
що сфера глобалістики перекривається із сферою дослідження міжнародних відносин – Чешков). Закладений фундамент для
освоєння цієї проблематики за принципом «кожний обробляє своє поле», за Чешковим, здійснити дуже важко, але необхідно, і
можливо силами сучасної постнекласичної науки.
Оскільки глобальний розвиток і міжнародні системи є синтетичною дисципліною міждисциплінарного характеру, то вона не
просто взаємодіє з іншими дисциплінами, а включає їх до свого складу. Вона звертається до їх аналізу різних аспектів
глобалізації, бачення шляхів рішення глобальних проблем, розглядаючи їх як окремо одну від одної, так і в якості цілісної
системи з огляду на їх предмет та об’єкт. Ця дисципліна синтезує основи соціально-економічних і філософських вчень
попередників відносно закономірностей розвитку природи та суспільства.
Так, її складова – глобалістика – як система наукових знань про генезу та сучасний стан глобальних проблем, класифікацію
цих проблем та визначення практичних шляхів їхнього розв'язання включає в себе: соціологію, політичні науки, антропологію,
психологію, історію, економіку, екологію, психологію.
Вона бере на озброєння їх теоретичні підходи (політологічні, соціологічні, культурологічні та соціально-філософські,
зокрема зокрема глобально-цивілізаційний, який дає змогу виявити ґенезу, витоки і взаємозв’язок політичних, економічних і
культурних вимірів глобалізації, співвідношення процесів глобалізації, інтеграції і дезінтеграції, регіоналізації і фрагментації),
які формуються відповідно до глобалізму як принципу, як принципу та ідеології людства, що глобалізується[1]; практичну
діяльність представників цих наук як технократів з реалізації їх теорій в соціальній, політичній, економічній (та інших) сферах,
як на рівні окремих держав, так і в міжнародному масштабі; отримані ними результати теоретичних і
практичних досліджень різних аспектів глобалізації і глобальних проблем. Тому ця дисципліна, загалом, як і глобалістика – це
сукупність наукових, філософських, культурологічних та прикладних досліджень.
Міждисциплінарний характер дисципліни пояснює недостатню визначеність її концептуальних засад та категоріального
апарату. Але її загальноприйнятна та зрозуміла мови спілкування – категоріальний апарат поступово формується. До найбільш
вживаних у ній О. Коппель відносить такі: глобалізація, глобалізм, глобальний розвиток, глобальні проблеми та ін.
 
3. Джерельна база та історіографія. Етапи формування і розвиток дисципліни в Україні і за кордоном
 
Кожна наука проходить певні етапи формування. Критерії формування будь-якої науки загальні. Це визначення предмету
дослідження; вироблення понять, які відповідають цьому предметові; встановлення фундаментального закону, властивого
цьому предмету; відкриття принципу чи створення теорії, які дають змогу пояснювати факти.
Філософсько-методологічні засади глобальних досліджень мають глибокі історичні корені серед яких можна виділити можна
виокремити декілька теоретичних потоків: формування глобальної свідомості, глобальних ідей, формування на основі
останніх теоретичних засад дисципліни (встановлення діапазону антропогенної межі Землі, трансформації біосфери в
ноосферу, критичне осмислення зростання загроз людству з боку науково-технічного прогресу, цивілізаційні теорії, теорія
відносності, футурологічні прогнози, загальна теорія систем).
Так, окремі ідеї та фундаментальні принципи глобалістики висловлювались та обґрунтовувалися філософами, починаючи зі
Стародавнього Сходу та античних часів. Завдяки їм формувалася глобальна свідомість як здатність мислити категоріями
планетарного масштабу, відчувати власну співпричетність до планетарних процесів, світовідчуття та світорозуміння, у
відповідності з якими на передній план в оцінці принципово важливих, подій виступають загальнолюдські інтереси та цінності.
Особливістю глобальної свідомості та глобальних ідей як її змістовної сторони є те, що вони мають значення в масштабах
всієї планети. В цьому плані глобальні ідеї (пацифізму, морального протистояння війні та іншим формам насильства,
мондіалізму та неомондіалізму) мають давню історію, починаючи з виникнення світових релігій, зокрема буддизму та
християнству. Важливе значення також мали модерні ідеї Просвітництва, Великої Французької революції з її принципами
свободи, рівноправ’я та братерства і продовження цієї традиції у комуністичних ідеях, особливо на початковому етапі, з їх
гаслами побудови єдиного справедливого безкласового суспільства без рас та націй.
Мондіалізм (від фр. Monde – світ) – це рух за об'єднання світу та його окремих регіонів на федеральній основі із всесвітнім
урядом. Він постулює невідворотність планетарної інтеграції, перехід від множинності держав, народів, націй, цивілізацій та
культур до єдиного світу. Ідейною предтечею мондіалізму були деякі утопічні та містичні рухи, починаючи зі стародавніх  часів
та Середньовіччя. В їх основі було уявлення про те, що колись відбудеться об'єднання всіх народів в єдиному царстві, яке не
знатиме протиріч, конфліктів та війн.
Гуманісти всіх століть бачили майбутнє людства як світ, побудований на принципах єдності та спільного розв'язання
існуючих і потенційних проблем. До раціоналістичних його версій слід віднести ідеї відомого філософа, яким було
запроваджено термін "соціологія", одного із засновників позитивізма Огюста Конта (1798-1857) та німецького письменника і
критика Готхольда Лессінга (1729-1781). О. Конт, значний вплив на формування поглядів якого справив А. Сен-Сімон, в якого
він працював деякий час секретарем, у своєму вченні про третю еру стверджував, що "людство – це всесвітня батьківщина, яка
закликана об'єднати в майбутньому всіх жителів планети".
У "Маніфесті Комуністичної партії" К.Маркс та Ф.Енгельс теж закликали до єднання, хоча ї не всіх жителів планети, а тільки
"пролетарів усіх країн".
 Наприкінці ХІХ ст. англієць Сесіл Родс (1853-1902) створює групу "Круглий стіл", яка ставить за мету створення єдиного
світового уряду, перш за все для сприяння розвитку світової торгівлі.
На початку ХХ ст. розпочинається рух за створення Об'єднаних Штатів Європи. Цю ідею в її комуністичній інтерпретації
підтримав В. Ленін. Ідеї "перманентної революції" та гасла Комуністичного Інтернаціоналу теж були деякою мірою
мондіалістичними за своїм характером.
У преамбулі Радянської Конституції 1924 р. було записано, що СРСР – це "світові пролетарські Сполучені Штати", що
створення Радянської держави стане новим вирішальним кроком на шляху об'єднання трудящих всіх країн у світову
соціалістичну Радянську республіку.
Створення Ліги Націй стало практичним втіленням ідей мондіалізму. Її криза спонукала шукати вихід в реорганізації світу і
відносин між народами та державами в створенні нових централізованих світових структур. Сполучені Штати стають головним
центром мондіалізму.
Організаційне оформлення мондіалістського руху розпочалося після закінчення Першої світової війни. У 1921 р. було
створено "Раду з міжнародних відносин", головною метою якої проголошувались уніфікація планети та створення єдиного
уряду. У друкованому органі Ради журналі "Foreign Affairs" зазначалось, що "людство не дійде миру та процвітання, доки світ
залишатиметься розділеним на 50 чи 60 незалежних держав і доки не буде створена міжнародна система… Реальна проблема
сьогодення полягає у створенні світового уряду".
Після закінчення Другої світової війни продовжувався процес організаційного оформлення мондіалістського руху. Склад їх
учасників був різнобарвним – представники бізнесу та політики, наукових кіл, соціалісти, фабіанці, пацифісти, християнські
демократи.
У 1954 р. було створено ще одну впливову мондіалістську структуру – Більдерберський клуб (Більдерберська група),
представлену з американської сторони членами "Ради з міжнародних відносин". У 1973 р. її активісти створили "Тристоронню
комісію" ("Трилатераль" – назва пояснювалась тим, що вона мала на меті об'єднання під егідою атлантизму трьох великих
просторів – американського, європейського та тихоокеанського). Як головна мета проголошувалось об'єднання зусиль для
створення нового світового порядку та відмові від ідеї національного суверенітету, розвиток "системи світового закону та
світового порядку, базованому на транснаціональному федеральному правлінні". На чолі Більдельберга та Трилатераля стоїть
родинний клан Рокфеллерів. В їх роботі брали участь багато провідних політиків США, Європи та Японії, зокрема такі провідні
аналітики, як Дж. Болл, З. Бжезинський, Г. Кіссінджер. Тристороння комісія, зокрема такий її аналітик, як З. Бжезинський,
розробили кілька варіантів переходу до єдиної світової системи під керівництвом США.
В ХХІ столітті зростає кількість держав, які виступають за зміни в Статуті ООН та наданні цій міжнародній організації
функцій світового координаційного уряду. За такий варіант виступають не тільки багато науковців, але й представники
політики, бізнесу, фінансисти. На ювілейній сесії ООН-2000 розглядалися проблеми формування загальної концепції світового
порядку у ХХІ ст., зокрема поступове формування світового координаційного уряду.
Зрозуміло, що існує багато проблем на шляху до реалізації мондіалістських ідей. Шлях до стабільного розвитку людства
лежить через максимальне зближення системного характеру.
По-перше, це спроби встановлення діапазону антропогенної межі Землі, аларміська складова в світовій світоглядній думці.
Ці ідеї висловлювались ще в працях англійського економіста, священика, засновника концепції мальтузіанства Т. Р.
Мальтуса (1766 – 1834), зокрема “Досвіду про закон народонаселення” (1798-1803). Демографічна доктрина Мальтуса
побудована на необхідності обмеження кількості населення Землі. Головний закон Мальтуса – чисельність населення зростає в
геометричній прогресії, а засоби його існування – в арифметичній, в той же час можливості виробництва продовольства
обмежені. Тому голодомори, епідемії та війни він розглядав в якості природних регуляторів перевиробництва людей.
Ідеї Мальтуса здобули чимало прихильників і відіграли важливу роль у формуванні теорії природного добору Ч. Дарвіна, бо
за умов “надмірного тиску населення” виживають найпристосовніші.
По-друге це концепція трансформації біосфери в ноосферу, яка по суті являє собою схему ієрархії філософсько-
політичних,природознавчих та техніко-економічних аспектів глобальних проблем сучасності. Найповніше ці ідеї знайшли
відображення у працях В. Вернадського, П. Тейяра де Шардена та ін.
Наукова спадщина В. Вернадського - одна з найважливіших теорій ХХ ст. планетарного і космічного масштабу – вчення про
живу речовину і ноосферу, визнання ним величезної космічної, суспільної та економічної ролі науки.
Ідеї В. Вернадського можна узагальнити наступним чином:
 життя є космічним явищем;
 розвиток життя приводить до виникнення людини – живої істоти, що наділена розумом, розумне життя починає
активніше впливати на природу, людина вперше охоплює своєю діяльністю всю біосферу;
 концепція трансформації біосфери у ноосферу;
 людина в сучасному світі має діяти та мислити не тільки в аспекті певної особи, сім'ї, держави, а у планетарному
масштабі;
 хоча ідеї людської єдності виникли давно, але релігія не змогла об'єднати людей, тільки наука може стати основою
об'єднання. Це пояснюється такими її рисами, як обов'язковість та логічна довідність, охоплення нею всієї біосфери;
 визначено роль наукової думки в трансформації біосфери у ноосферу, що стає теоретичною платформою розвитку
планетарного мислення;
 унаслідок досягнень людства в ХХ ст. уперше в історії почав здійснюватись єдиний історичний процес.
На першому етапі наукової діяльності В. Вернадський здійснював дослідження в галузі мінералогії. Він вважав, що мінерали
– це сліди фізико-хімічних процесів, які відбувалися на Землі. Від дослідження хімії мінералів науковець переходить до
вивчення хімічних елементів гірських порід земної кори, з'ясовуючи їх роль і місце в геологічній історії землі. В. Вернадський
закладає підвалини нової науки – геохімії. Розвиваючись на фоні хімії, фізики, мінералогії, геохімія стає складовою  частиною
космічної хімії. Було сформульовано ідею про хімічну єдність світу. Вчений вважав, що вивчення земних атомів є ключем до
вивчення космосу, висунув думку про матеріальний обмін та енергетичну взаємодію між землею та космосом.
На наступному, другому етапі В. Вернадський досліджував роль живих організмів в історії землі, об'єднавши їх під
узагальнюючим найменуванням "жива речовина", яка є акумулятором космічної енергії, розподільником її в мінералогічних і
геохімічних процесах, носієм та джерелом вільної біогеохімічної енергії ("геохімічної енергії життя"), що охоплює всю біосферу
– земну оболонку, яка являє єдину сферу життя. Біосферу він розглядав як організовану, динамічну і стійку врівноважену
систему, яка незалежно розвивається. Уперше в світовій науці він розглядав еволюцію біосфери як єдиний космічний,
планетний, біогенний та антропогенний процес. Біосферу він уявляв як "систему систем", еволюційно зумовлену і
функціонально взаємопов'язану множинністю абіотичного і біотичного в екосистемному різноманітті й множинності.
В. Вернадський вважав, що "жива речовина" є носієм і творцем вільної енергії, яка охоплює всю біосферу і визначає в
основному її історію. Енергетичний біогеохімічний зв'язок між Сонцем і органічним життям на Землі виявляє космічну роль
живої речовини як планетарного явища. У роботі "Жива речовина в земній корі та її геохімічне значення" вперше в світовій
літературі з геохімічних позицій розкрито функціональну роль живої речовини як геологічної сили планетарного масштабу.
Особливо важливим є його висновок про те, що життя є космічним явищем, про вічність життя в космосі та інших
матеріально-енергетичних перетворень, про множинність світів у всесвіті. Він писав: "Не тільки з філософського, але і з
наукового погляду ясно, що такий різко протилежний всім іншим фізичним процесам Природи енергетичний характер життєвих
процесів не може бути пов'язаний тільки із Землею, він повинен мати світове значення. Життя – на таких умовах – має бути
космічним явищем. Воно не може бути справою випадку".
З появою життя почався якісно новий етап еволюції нашої планети. Став змінюватися хімічний склад газів повітряного
басейну як наслідок появи вільного кисню і молекулярного азоту, став зменшуватись зміст вуглекислоти в атмосфері та
гідросфері, що позитивно позначилося на темпах еволюції нових форм рослинного і тваринного світу. Подальші зміни
хімічного балансу планети, біогенні утворення її газової оболонки спричинили зміни клімату, унаслідок чого виникли
сприятливі температурні умови для бурхливого розвитку органічного життя. Досліджені В. Вернадським біогеохімічні функції
живої речовини, дія яких виявляється в глобальному масштабі протягом геологічних періодів, стали доведенням того, що жива
речовина є наймогутнішою геохімічною силою на нашій планеті. Біогенна міграція атомів, спричинена нею, являє своєрідну
форму організованості, що має першорядне значення в будові біосфери. Наукове обґрунтування біогеохімічних принципів,
концепція про взаємозв'язок у біогеохімічних процесах живої та неживої матерії, системний підхід до вивчення еволюції
біосфери та її організованості виявили зв'язок еволюції життя з організованістю біосфери, розширили масштаби планетарного
мислення цивілізації в системі "біосфера – жива речовина – планета".
На третьому етапі В. Вернадський створює вчення про еволюцію і організованість біосфери, формулює вчення про роль
наукової думки "соціального людства" у трансформації її в ноосферу, що стає теоретичною платформою розвитку планетарного
мислення. "Біосфера, – писав В. Вернадський, – володіє абсолютно певною будовою, що існує протягом мільярдів років. Ця
будова пов'язана з активною участю в ній життя, ним значною мірою зумовлена в своєму існуванні, передусім характеризується
динамічними, стійкими, геологічно тривалими врівноваженнями, які, на відміну від механічної структури, кількісно динамічні в
певних межах як щодо простору, так і щодо часу".
В. Вернадський підійшов до визначення суті цивілізації як природного феномену планетарного масштабу. "Цивілізація
"культурного людства", – писав вчений – оскільки вона є формою організації нової геологічної сили, що створилася в біосфері,
не може уриватися і знищуватися, оскільки це є велике природне явище". Він стверджував, що людина своїм трудом і розумом
впливає на біосферу, на течію геологічних процесів, особливо у ХХ ст.: "Уперше людина охопила своїм життям, своєю
культурою всю верхню оболонку планети, у загальному – всю біосферу, всю пов'язану з життям сферу планети". Ця планетарна
діяльність людини має також і космічний характер. Ноосфера, сфера розуму є якісно новою стадією в еволюції біосфери.
Тільки у ХХ ст. людство почало усвідомлювати свою діяльність як геологічну силу в еволюції біосфери. З цього часу стали
відчуватися як позитивні, так і негативні результати зростаючого техногенного впливу людини на довкілля. На погляд В.
Вернадського, взаємозв'язки суспільства з природою, що ускладнюються, – одна з найважливіших екологічних і соціальних
проблем сучасності. Різноманітні форми екологічної регресії є результатом суперечливої взаємодії систем із саморегулюванням:
біосфери загалом та її частини – людського суспільства. Екологічно необґрунтовані дії людини ведуть до підриву здібності
природних екосистем різного рівня до саморегуляції, що порушує екологічну стабільність як в регіональних, так і в глобальних
масштабах.
Колективна наукова думка не випадкова, як всяке природне явище, вона закономірна як закономірний у ході  часу процес, що
створив мозок. Як нова могутня геологічна сила вона має бути спрямована на регулювання впливу техногенезу на біогенез з
метою потенційної оптимізації біосфери. В. Вернадський вірив у колективний розум людства, яке не може використати наукову
думку для руйнування біосфери, оскільки є її складовою частиною.
Особливу актуальність набули ідеї В.Вернадського щодо приходу ноосферного суспільства, здатного до коеволюції з
Природою, яке він характеризував як фазу ноосферного усвідомлення.
По третє, це критичне осмислення зростання загроз людству з боку науково-технічного прогресу міститься в працях Б.
Рассела, А. Ейнштейна, Дж. Орруелла, О. Хакслі та ін.
Внесок А. Ейнштейна у розвиток планетарного мислення можна розглядати в двох аспектах: як вченого і як суспільного
діяча. Після того, як греки відмовилися від ідеї плоскої землі, відкинули ідею щодо існування ан типодів і
запровадили поняття верху та низу, з'ясувалось, що напрямки у просторі пов'язані з матеріальними тілами. Геліоцентрична
система Коперніка покінчила з прив'язаним до землі центром світобудови і релятивізувала картину світу небесних тіл, що
постає перед очима земного спостерігача. Згодом концепція нескінченного, позбавленого центру Всесвіту пов'язала траєкторії
тіл з тілами відліку і позбавила їх абсолютного характеру. Ці етапи звільнення науки від антропоцентризму були етапами
інваріантного уявлення про процеси природи.
Для А. Ейнштейна теорія відносності була етапом розвитку ідеї об'єктивної гармонії буття, яка відображалася в
універсальному причинному зв'язку процесів природи, який має об'єктивний характер. Думка про наближення до об'єктивної
істини пронизувала світогляд Галілея й Спінози, вона є характерною для раціоналізму ХVІІ ст. і лише потім змінюється
претензією розуму на абсолютне і повне пізнання істини в останній інстанції.
А. Ейнштейн вбачав у пізнанні складну проблему: світ невичерпний, відомості про нього обмежені, недостатні, приблизні,
некінчені. Разом з тим світ можна пізнати; картини світу, змінюючи одна одну, все більше наближають людину до об'єктивної
істини. З цього приводу А. Ейнштейн писав: "Найбільш незрозумілим у світі є те, що він зрозумілий".
Загальна теорія відносності знайшла широке застосування у космології. Відкриття гравітації та вивчення її законів внесли до
космології певну впорядкованість. Було знайдено матеріальний зв'язок між космічними тілами, що дозволило позбутися
багатьох фантастичних вимислів, на які були багаті космологічні та космогонні вчення стародавніх і середньовічних
натурфілософів. Визнання багатьма дослідниками матеріальної природи космічних об'єктів та матеріальних сил, що діють між
ними, передбачало вивчення таких проблем, як скінченність та нескінченність Всесвіту, густина його матерії.
 60-ті рр. ХХ ст. привнесли цілу низку нових імпульсів у розвиток загальної теорії відносності, одне за одним було зроблено
багато відкриттів, які ще раз підтвердили ідею, що зірки, як і Всесвіт у цілому, еволюціонують. Вивчення еволюції
видимої частини Всесвіту привело до своєрідної революції в астрономії.
Теорія відносності, як вважають деякі вчені, скоріше філософська теорія, ніж фізична, теорія нового сприйняття світу. Вона
справила величезний вплив на світогляд, глибше, ніж космічна фізика, розкрила закономірності світобудови. Ньютонівське
уявлення про світ було багато в чому змінене під впливом вчення Ейнштейна. Замість цього уявлення виникла картина світу, в
якій об'єднаними виявилися матерія, рух, час і простір, що раніше вважалися роз'єднаними. Теорія відносності зробила
величезний якісний крок уперед у тлумаченні структури Всесвіту. Теорія відносності підвищила інтерес дослідників до
філософської проблематики, вказавши на необхідність методологічного і гносеологічного аналізу положень фізичної науки.
Виникла необхідність у філософському аналізі понять.
Як суспільний діяч, аналізуючи ядерну загрозу, він зробив наступні висновки: "Відкриття ділення урану загрожує цивілізації
та людям не більше, ніж винайдення сірника… Наш захист не в зброї, не в науці… . Наш захист у законності й порядку".
Видатний вчений був переконаний пацифіст, стояв на позиціях мондіалізму, наголошуючи на необхідності створення механізму
запобігання ядерної війни. Аналізуючи проблеми війни і миру у психологічному аспекті, він навіть листувався з відомим
німецьким психоаналітиком З. Фрейдом. У 1948 р. від підписався під зверненням Комітету фізиків-ядерників, в якому для
зниження напруженості між Сходом та Заходом пропонувалося створення світового уряду, до складу якого мали ввійти
представники всіх бажаючих країн. Його головною функцією було розв'язання питань, пов'язаних зі збройними конфліктами.
Рішення мали прийматися більшістю голосів, тобто не визнавалося право вето. Функцією уряду мало стати також
спостереження за озброєннями у країнах – членах уряду. Інші питання залишалися внутрішньою справою держав.
У 1955 р. було опубліковано так званий "Маніфест Рассела-Ейнштейна", підписаний такими провідними вченими, як Н. Бор,
Ж. Кюрі та ін. У ньому, зокрема, зазначалося: "Ми виступаємо як люди, подальше існування яких знаходиться під загрозою". Ці
ідеї поділялись пагуошським рухом – міжнародним рухом вчених за мир, роззброєння та міжнародну безпеку. У 1957 р. в
Пагуоші (Канада) відбулася перша Пагуошська конференція. Участь у цьому русі провідних вчених змушує прислуховуватися
до їх думки як уряди, так і окремі організації. У деяких випадках заходи, які пропонувались пагуошським рухом у справі
підтримання миру, знаходили відображення в офіціальних міжнародних домовленостях.
Важливе значення мають і цивілізаційні теорії, в яких піддано науковому аналізу як причини зникнення окремих цивілізацій,
так і шляхи, знайдені людством для виходу з криз на точці біфуркації, тобто цивілізаційні революції (зокрема, антропічна,
неолітична, урбаністична, осьовий час, науково-технічна революції тощо).
По-четверте, в якості теоретичних підвалин глобалістики слід розглядати загальну теорію систем, методологічні підвалини
якої були закладені в працях Л. фон Берталанфі, а потім були використані в спеціальних дисциплінах, зокрема в міжнародно-
політичній науці. Була створена спеціальна теорія динаміки соціальних систем, в межах якої розробляються методологічні
засади глобального політичного прогнозування.
По-пяте, теоретичні засади глобалістики закладались ідеями пацифізму, морального протистояння війні та іншим формам
насильства, мондіалізму та неомондіалізму.
Нарешті, особливого значення набувають футурологічні прогнози. Активно розвивається футурологія як наука про
перспективи розвитку цивілізації в контексті всього комплексу глобальних проблем сучасності. Цей термін запроваджує
німецький вчений О. Флентхейм як назву науки про майбутнє, протиставляючи футурологію утопії.
Теоретичні засади глобалістики почали розроблятись з другої половини 1960-х рр.
У становленні глобалістики як науки можна виокремити кілька етапів, кожен з яких відображає специфіку еволюції світової
цивілізації.
Перший етап – 1960-ті рр. – початок 70-х рр., коли обсяги виробництва вперше в історії людства почали загрожувати
можливостям природи компенсувати антропогенний вплив. На цей етап припадає і розгортання таких стратегічних
наступальних засобів ведення війни, використання яких у конфлікті являло б загрозу існування людства. Головні проблеми, що
досліджувалися на цьому етапі – розповсюдження зброї масового знищення; забруднення довкілля; вичерпаність світових
ресурсів; зростання народонаселення та труднощі в забезпечення його продовольством; нерівномірність розвитку окремих
країн. На цьому етапі глобалістика розвивалася у формі методологічних та науково-теоретичних досліджень, не об'єднаних у
цілісну систему.
У 1960-х рр. теоретичні засади глобалістики закладались Г. Канном, Д. Беллом, Р. Ароном, Н. Віннером та ін.
Першими спробами міждисциплінарних та міжнародних по складу глобальних досліджень стали симпозіуми та робочі групи
по екології напередодні Стокгольмської конференції по охороні оточуючого середовища а також підготовчі матеріали
конференції та звіти після її закінчення.
Особливістю цього етапу стало створення в другій половині 60-х років спеціальних міжнародних, державних, неурядових,
приватних організацій, метою яких стало вивчення глобальних проблем та шляхів їх подолання. Це „Інститут проблем
майбутнього”, який було створено у Відні в 1965 році, міжнародний фонд „Людство в 2000 році”, заснований в Нідерландах в
1965 р. В 1966 р. В США було оформлене Товариство вивчення майбутнього світу.
Особливе значення мало заснування в 1968 р. з ініціативи італійського економіста, суспільного діяча та бізнесмена А. Печчеі
(1908-1984) неурядової міжнародної громадської організації – Римського клубу, з метою дослідження проблем глобального
розвитку та залучення уваги світового співтовариства до глобальних проблем. Подальша діяльність Римського клубу сприяла
становленню та інституалізації глобалістики, формування її категоріального апарату та методології.
У 1960 р. було опубліковано книгу німецького вченого Ф. Баада "Змагання до 2000 року". Він сформулював наступну
альтернативу: майбутнє людства – або рай на землі, або знищення. Головними факторами, що несуть загрозу для людства, він
вважав:
 ефективність сучасної зброї;
 духовну та моральну деградацію людей;
 неспроможність політиків розв'язувати найважливіші проблеми.
Другий етап розвитку глобалістики охоплює 1970-ті – першу пол. 80-х рр. На цей етап припадає піднесення глобалістики в
методологічному, функціональному та прикладному плані. Цією проблематикою займаються такі провідні вчені, як А. Тоффлер,
який закладає підвалини філософії технократичного суспільства, С. Мендловітц, який запропонував принципи нового світового
порядку, Е. Ласло, яким сформульовано головні цілі розвитку людства та ін.
 У середині 1970-х рр. провідні країни Заходу охопила серія структурних криз, які стали предметом дослідження
глобалістики.
Римським клубом, створеним у 1968 р., були проведені широкомасштабні дослідження і побудовані глобальні моделі
розвитку кризових тенденцій у взаємодії між суспільством і довкіллям. Вчені розробили цілу низку проектів та концепцій
політичних реформ міжнародних відносин з метою розв'язання глобальних проблем.
Саме в цей час, як зазначає В. Бебик та Л. Дегтерьова, формуються провідні концепції сучасної глобалістики, зокрема:
"меж зростання" (Дж. Форестер, Д. Медоуз, Е. Пестель, М. Месарович):
„гуманістичного соціалізму” (Я. Тинберген);
„нового гуманізму” (А. Печчеї);
„дороговкази в майбутнє” (Б. Гаврилишин);
„сталого розвитку” (Л. Браун);
школа універсального еволюціонізму (теорія глобальних рішень і компромісів) ((М. Мойсєєв);
школа мітозу біосфер (Д. Ален, М. Нельсон);
школа контрольованого глобального розвитку (Д. Гвішіані);
школа світ-системного аналізу (І. Валлерстайн);
геогенезісу (Е. Кочетов);
„глобальної спільноти” (М. Чешков).
Розвиток глобалістики був тісно пов’язаний з політикою та ідеологією. Тому можна говорити про два головних напрямки
розвитку глобалістики – особливо на перших трьох етапах її розвитку.
В західній глобалістиці сформувались наступні основні напрями:
Технократичний напрям, який представлений:
а) технооптимістами (Г. Кан, У. Браун, А. Вінер, Г. Скотт), які переконані, що тільки наука і техніка можуть вирішити всі
глобальні проблеми, котрі й виникають внаслідок розвитку науково-технічного прогресу;
б) технопесимісти (Д. Медоуз, К. Боулдінг, М. Робертс та ін.), які теж пов’язують виникнення глобальних проблем з
розвитком науково-технічного прогресу, але не вважають, що наука і техніка можуть бути єдиним засобом вирішення цих
проблем ;
Постіндустріальна глобалістика (О. Тоффлер, Б. Белл, Д. Несбіт) не досліджувала глобальні проблеми безпосередньо, але
формулювала висновки, пов’язані з постіндустріальним станом суспільства і перспективою вирішення проблем глобального
світу.
Еколого-популістський напрям (Л. Браун, Р. Теобальд) який зосереджується на проблемах взаємодії природи, суспільства і
людини.
Екзистенційально-культурна глобалістика (С. Мендловіц, Й. Галтунг), предметом якої є проблеми війни і миру, встановлення
нового економічного і соціально-політичного порядку.
Еволюційно-детерменістський напрям глобалістики (Дж. Ріфкін) який орієнтується на дослідження закономірностей
природної еволюції і незворотності науково-технічного прогресу.
В радянській та сучасній російській глобалістиці виокремлюються:
філософсько-методологічний напрям, який базується на системі знань філософської науки, що узагальнила і звела до купи
досягнення інших наук про суспільство і людину. В його межах досліджуються філософські засади, сутність, ґенеза глобальних
процесів, аналізуються найважливіші соціально-політичні та економічні перетворення, необхідні для успішного розв’язання,
проблем, що виникають (праці В. Вернадського, Н. Моїсєєва, І. Бестужева-Лади, Д. Гвішіані, А. Уткіна, А. Панаріна, В.
Загладіна);
транснаціональний напрям – дослідження кризових явищ і протиріч загальнопланетарного масштабу, яких не було в
минулому;
соціоприродничий напрям, який головну увагу приділяє екологічним проблемам та проблемам природних ресурсів;
культурологічний напрям, який приділяє головну увагу проблемам глобалізації, які виникають внаслідок науково-технічного
прогресу, народонаселення, охорони здоров’я, культури, права, суспільного життя.
Концепція "меж зростання". Одним із перших досвідів прогнозування глобального розвитку вважається доповідь Римського
клубу, яку було складено в 1971 р. під назвою "Світ-2" під керівництвом Дж. Форестера (І доповідь Римського клубу). Вчені
використали комп'ютерну модель, на підставі якої зробили спроби передбачення подальших етапів розвитку людства.
У 1972 р. у межах Римського клубу групою вчених під керівництвом американського вченого Д. Медоуз на основі
системного методу здійснено спробу прогнозування глобального розвитку, побудови комп”ютерної моделі системи „людина-
суспільство-природа” (доповідь "Межі зростання"). Доповідь була заснована на прогнозуванні таких змінних: населення,
капіталовкладення, природні ресурси, продовольство, динаміка забруднення довкілля у часовому інтервалі у 200 років – від
1900 до 2100 р. Автори моделі виходили з концепції, що межі світу мають фізичну природу, відображаються в його
скінченності, характеризуються як зовнішні. Головний висновок полягав у тому, що при збереженні нинішніх темпів розвитку
ресурси землі вичерпаються протягом одного століття. Для попередження цього вони запропонували концепцію "глобальної
рівноваги", тобто контрольованого балансу сил (ідея "нульового зростання").
У 1974 р. М. Месаровичем та Є. Пестелем було підготовлено доповідь Римського клубу”Людство у роздоріжжі. Стратегія
виживання” (ІІ доповідь Римського клубу). В ній була сформульована ідея"органічного зростання", згідно з якою кожен регіон
світу має виконувати свою особливу функцію. Світ досліджувався як система взаємопов'язаних регіонів. Головною ознакою
суспільства другої половини ХХ ст. вважався притаманний йому "кризовий синдром", який має стати стимулом переходу до
світової системи, що буде знаходитись у стані "органічного зростання". У цьому стані система розвиватиметься як єдиний
організм, де кожна частина відіграватиме свою виключну роль і користуватиметься тією часткою загальних благ, які
відповідають даній ролі та забезпечують подальший розвиток цієї частини на користь цілого. Було зроблено висновок, що світ з
простої сукупності незалежних частин перетворюється на всесвітню систему, тобто на зібрання функціонально
взаємозалежних частин. Виокремлено 10 регіонів, взаємодія між якими здійснюється через експорт-імпорт та міграцію
населення за економічними, географічними критеріями, але з урахуванням соціальних і культурних характеристик.
Концепція „гуманістичного соціалізму”. У 1976 р. Я. Тінберген та А. Долман підготували доповідь під назвою "Перегляд
міжнародного порядку" (ІІІ доповідь Римського клубу), в якій головною метою визнавалася необхідність забезпечення гідності
та добробуту людей. На погляд авторів доповіді, політичні зміни планетарного масштабу вимагають створення глобальних
власних структур – "світова державна скарбниця", "всесвітня адміністрація з продовольства". Мондіалістична за своїм
характером, ця концепція фактично висувала ідеї створення глобальних політичних інститутів. Нова ідеальна соціальна
організація людства отримала назву „гуманістичний соціалізм”, який мав забезпечити рівні можливості для всіх країн і людей
відповідно до універсальних гуманістичних цінностей.
Концепція „нового гуманізму”. У 1977 р. доповідь Е. Ласло "Цілі для людства" як головну мету проголошувала встановлення
загальносвітової солідарності. На відміну від "зовнішніх меж", вирішальними для визначення напрямів розвитку світової
цивілізації вважались "межі внутрішні", тобто політичні, культурні, психологічні межі в життєдіяльності людей та суспільства,
що знаходить відображення у поганому політичному керівництві, безвідповідальності у політичній діяльності (суб'єктивний
чинник). Необхідною передумовою виживання та прогресу людства мають стати спільні ідеали, цінності й цілі, яким треба
підкорити індивідуальні інтереси окремих країн та народів.
Доповідь вказувала на необхідність перебудови свідомості і запровадження норм поведінки людей і норм державної політики
відповідно до „нових стандартів гуманізму”.
Було сформульовано „цілі світового розвитку”, зокрема:
 припинення гонки озброєнь, відмова від конфліктів, війн та насильства, вирішення продовольчої проблеми в
глобальному масштабі,
 глобальний контроль за використанням енергетичних та сировинних ресурсів, технологіями і природокористуванням,
 глобальний розвиток, спрямований на підвищення якості життя, соціальну справедливість у розподілі матеріальних та
духовних благ.
Програма „нового гуманізму” передбачала „людську революцію”, інтеграцію людей світу і формування нової спільноти –
„глобального етносу.
У тому ж році відомий американський економіст В. Леонтьев та інші експерти ООН розробили сценарії демографічного,
економічного та екологічного розвитку на 1980, 1990 та 2000 рр. Головний висновок – необхідність скорочення розриву у
рівнях економічного розвитку промислових центрів світу та країн, що розвиваються.
Концепція „Дороговкази в майбутнє”. У Х доповіді Римського клубу "Дороговкази в майбутнє", підготовленій Б.
Гаврілішиним в 1980 р., зроблено висновок, що подальший розвиток світової цивілізації пов'язаний з конвергенцією суспільних
систем. Він запропонував модель майбутнього світового порядку, засновану на співіснуванні різних культур, релігій, способів
життя, колегіальному керівництві та демократії.
У 1980 р. О. Джіаріні у доповіді "Діалог про братерство і добробут" висловив думку, що досягнення нового стану багатства і
процвітання має бути заснований на еколого-економічних цінностях життя.
С. Мендловітц, Л. Гуртов та Й. Галтунг висловили думку про необхідність досягнення глобального гуманізму та
альтернативних засобів забезпечення миру та безпеки.
Окрім Римського клубу, глобальні проблеми досліджувались Гудзонівським інститутом (США). Сассекським інститутом
(Велика Британія), проектом моделей світового порядку (ЮНЕСКО).
Загалом, у період з 1970 по 1984 р. було розроблено 13 основних моделей глобальних систем.  Вони були побудовані в
різних частинах світу, з різними цілями і відрізнялися ступенем складності, методикою, головними вхідними та вихідними
даними, обсягом часу та результатами. Найменша з них уявляла світ як єдину агрегатну одиницю. Найбільша – розділювала світ
більш ніж на 100 країн. Автори моделей по-різному вирішували, якими даними мають оперувати моделі. Три з них включали
дані, які характеризували природні ресурси та довкілля. Тільки одна торкалась проблем війни і миру, аналізуючи альтернативні
заходи досягнення миру та безпеки. Деякі моделі були побудовані тільки заради спростування висновків попередніх. Одна
модель відтворювала кілька попередніх і містила протилежні їм погляди на світ.
У 1978 р. на конференції з глобального моделювання Д. Медоуз, Г. Брукман та Д. Річардсон представили сім головних
моделей розвитку і їх найважливіші наслідки. На їх погляд, усі моделі містили одні й ті самі якісні висновки щодо нинішнього
статусу світу та його перспектив. Автори моделей не в усьому були згодні один з одним, використовували різні цифрові дані,
але їх загальні висновки збігалися. Подальше глобальне моделювання підтвердило висновки, які Д. Медоуз, Г. Брукман та Д.
Річардсон узагальнили наступним чином:
 не існує такої фізичної або технічної причини, на підставі якої основні потреби людства не можуть бути незадоволені в
найближчому майбутньому. Причиною незадоволення цих потреб на сьогодення є певні соціальні та політичні структури,
визнані норми та погляди на світ, а не фізична обмеженість засобів та ресурсів;
 населення та фізичні (матеріальні) цінності не можуть зростати нескінченно на обмеженому просторі планети;
 людство не має повної та надійної інформації щодо фізичних можливостей Землі задовольняти потреби населення, яке
постійно зростає, та накопичення капітальних цінностей. Існує значна кількість обмеженої інформації, яку трактують як
песимістично, так і оптимістично;
 продовження нинішньої політики на протязі кількох десятиліть не приведе до бажаного майбутнього або навіть до
задоволення головних потреб людини. Наслідком стане посилення розбіжностей у рівні життя багатих та бідних, виснаження
ресурсів та руйнування довкілля, погіршення економічних умов для більшості населення;
 враховуючи ці обставини, подовження нинішнього курсу навряд чи буде можливим. У найближчі 30 років світова
економічна система опиниться у перехідному періоді до статусу, який різнитиметься від нинішнього не тільки якісно, але й
кількісно;
 неможливо зараз чітко визначити цей статус, він залежатиме від рішень та заходів, що зараз приймаються;
 вважається вірогіднішим, що політика, яка швидко пристосовує свій курс до фізичних та суспільних процесів
свого часу, дає найбільші результати і вимагає менше зусиль, ніж засоби, що вживаються несвоєчасно. Коли проблема стає
очевидною для усіх, розв'язати її часто вже неможливо;
 хоча технічних прогрес є необхідним, жодна техніка, за результатами глобального моделювання, сама по собі не може
привести до бажаного майбутнього. Перебудова соціальних та політичних систем є незрівнянно ефективнішою;
 люди та країни знаходяться у взаємозалежності одне від одного у просторі та часі. Процеси, що здійснюються в
якомусь визначеному місці на планеті, мають наслідки, які інтуїтивно неможливо передбачити та достатньою мірою визначити
навіть за допомогою комп'ютерних моделей;
 виходячи з цієї взаємозалежності, деякі прості заходи, спрямовані на досягнення якоїсь обмеженої мети, можуть
виявитися шкідливими. Рішення мають прийматися в якомога більш широкому контексті часу, простору та інформації;
  співпраця у досягненні особистих та національних цілей часто є більш вигідною у кінцевому випадку для всіх сторін,
ніж конкуренція;
 багато планів, програм, договорів та особливо складних міжнародних угод засновано на таких уявленнях про світ, що є
або взаємовиключними, або знаходяться у прямому протиріччі з дійсністю. Багато часу витрачається на визначення та
обговорення нереальної політики.
Після проведення ІХ конференції Інституту аналізу прикладних наук з моделювання глобальних систем Д.Медоуз
сформулювала додаткові висновки:
 стабільний баланс між населенням, виробництвом матеріальних благ та використанням ресурсів не є характерним для
структури нашої соціально-економічної системи. Ця структура може забезпечити або підйом, або занепад. Історія підтвердила
саме таку циклічність за схемою: спочатку підйом, потім занепад, потім застій на низькому рівні, потім знов підйом. Створення
стійкої системи з високим рівнем життя вимагає не тільки чіткого визначення соціальної стійкості як мети, а і свідомої
перебудови соціальної структури;
 допомога продуктами харчування або безпосереднє передавання будь-яких предметів вжитку від багатих бідним
виявляється непродуктивним, за виключенням екстрених випадків – воно встановлює структуру залежності, а не
самодостатності. Залежність, у свою чергу, послаблює ті сили власної самостійності, ініціативи та організації, які існують у
бідного населення;
 ліквідація урядового втручання в справи світової торгівлі не є ні панацеєю, як стверджують його апологети, ні
загрозою. Свобода торгівлі матиме складні та суперечливі наслідки, головний з яких – посилення спеціалізації;
 цілі економічного зростання країн третього світу, відомі як "Ліма" та "третє десятиліття розвитку" подані настільки
неточно, що визначити їх показники для моделювання є неможливим, тому і досягнення цих цілей є неможливим, а якщо і було
б можливим, то не привело б до покращання становища бідного населення в цілому, оскільки це є складовою частиною більш
загальних проблем;
 нові екзотичні технології, такі як виробництво синтетичної їжі або ядерної енергії не є обов'язковими для розв'язання
світових проблем і, можливо, є такими, що дорого коштують для широкого використання;
 зростання національного продукту не є достовірним показником добробуту людини або прогресу;
 у межах існуючої системи будь-який намір допомоги бідним перетворюється на допомогу багатих. Система наповнена
механізмами зворотного зв'язку, які повертають будь-які зміни в колишню колію розподілу;
 для того, щоб працювати над будь-якою глобальною проблемою, визначати вартості та політичні цілі як окремої
людини, так і суспільства в цілому, життєво важливо зрозуміти, чому люди є такими, якими вони є, чому вони приймають ті чи
інші рішення, і, найголовніше, як це все можна змінити.
Ці широкі якісні узагальнення щодо становища у світі нікого не можуть здивувати – всі знайомі з ними на тому чи іншому
рівні. У той же час ці узагальнення звучать революційно. Якщо б кожен глибоко їх усвідомив та діяв відповідно до них,
ситуація в світі вже зараз була б іншою.
Моделі глобальних систем показали, що ми живемо у взаємозалежному світі, що покращання становища не є неможливим,
але в той же час не є гарантованим.
У 1982 р. Д.Медоуз, Г.Брукман та Д.Річардсон видали книгу про перше десятиліття моделювання глобальних систем під
назвою "Навпомацки у темряві". Назву було взято з відомої байки Сафо, в якій йшлося про людину, яка шукала ключ від
будинку під вуличним ліхтарем не тому, що там його загубила, а тому, що там було світліше. Тобто цим вони хотіли сказати,
що автори глобальних моделей вважали б за краще говорити про щось світліше та приємніше, ніж глобальні проблеми, але
змушені спрямовувати свої зусилля туди, де більше проблем. За думкою авторів, найголовнішим наслідком глобального
моделювання стало фундаментальне перетворення власних поглядів на світ. У висновках автори висловили свої погляди щодо
досвіду перетворень та засобу мислення, до якого закликають глобальні моделі. Їх сутність полягає в наступному:
 ми не маємо руйнувати систему, від якої залежить наше існування;
 зубожіння не має бути, його можна попередити – експлуатація людини або народу іншими принижує як
експлуатованого, так і експлуататора;
 для окремих людей та цілих народів краще співпрацювати, ніж ворогувати;
 любов до людства та майбутніх поколінь людей має бути такою ж самою, як до своїх рідних;
 якщо ми не сприймемо ці принципи і не керуватиметься ними, наш світ не виживе;
 майбутнє в наших руках, і воно не буде ні гірше, ні краще того, що ми самі збудуємо.
Новий, третій етап розвитку глобалістики припадає на другу половину 80-х рр. ХХ ст. Специфіка цього етапу полягає в
динаміці предмету дослідження. Самі глобальні проблеми відійшли на другий план унаслідок історичних змін у політичній
карті світу. На першому та другому етапах фактично існували дві глобалістики – західна та східна, два методологічних підходи
– надкласовий та класовий. На третьому етапі домінує об'єктивний науковий підхід.
Міждисциплінарний характер глобалістики збагачується поглибленням прикладних методів дослідження найактуальніших
проблем розвитку. Для цього етапу притаманне деяке зниження уваги до загальнотеоретичних проблем глобалістики, її
зосередження на конкретних виявах глобальних проблем.
Концепція "сталого розвитку" була розроблена під керівництвом директора Інституту світового спостереження Л. Брауна. як
наслідок дискусії щодо нової формули глобальної політики розвитку з врахуванням нових принципів та потреб.
У 1983-87 рр. Міжнародна комісія з довкілля та розвитку технології на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем
Брундтланд у звіті-доповіді "Загальне майбутнє", сформулювала базові положення концепції "сталого розвитку" розширені у
“Порядку денному для ХХІ століття” в Ріо в 1992 р. Ця концепція була використана при ухваленні спеціальної резолюції
Генеральної Асамблеї ООН „Економічна перспектива до 2000 року і надалі” в 1987 р.
У 1980-ті рр. американський соціолог Е. Тоффлер запропонував модель хвилеподібного розвитку цивілізації. Ще у 70-х рр. у
працях "Футурошок" та "Екоспазм" він розробляв концепцію "шоку від зіткнення з майбутнім". Причину кризових явищ він
вбачає в прискоренні темпів розвитку та ускладненні системи. У 1980 р. він разом з Г. Олвін опублікував книгу "Третя хвиля".
У 1984 р. виходить друком його праця "Передумови та прогнози", у 1990 р. – "Зміщення влади, знання, багатство та примус на
порозі ХХІ століття". З його погляду, рушійна сила суспільного розвитку – вдосконалення нових технологій, тобто сукупності
знань, способи та засоби впровадження прогресивних виробничих процесів.
I хвиля почалася 8 тис. років тому і привела до утворення аграрного суспільства.
 II хвиля на межі ХVІІ та ХVІІІ ст. приводить до утворення індустріального суспільства.
III хвиля приносить новий засіб життя, заснований на нових методах виробництва та джерелах енергії. Виникає нова
цивілізація – "суперіндустріальна", або інформаційна. ЇЇ характерні риси:
 пріоритет знань. Суспільство базується на розумових здібностях, а не на фізичній силі;
 головна форма власності – інформаційна, отримана в результаті знань. Найефективніший інструмент влади наприкінці
ХХ ст. – знання. Розгортається боротьба за контроль над інформацією, знаннями – "інформаційні війни";
 зміни в політичному житті. Виходячи з концепції трьох якостей влади, перша, низька, розглядається як така, що
ґрунтується на силі, примусі. Це найменш дієвий інструмент влади, оскільки він використовується лише як форма примусу та
покарання; друга – середньої якості – на багатстві. Воно є більш гнучким, оскільки його можна використовувати як покарання і
як заохочування, а також трансформувати в багато інших засобів впливу.
Влада вищої якості – це сили знань, що підпорядковують силу і багатство. Принцип меншості змінюється на принцип
більшості, відбувається відмова від представницької демократії, децентралізація влади.
Головними гальмами на шляху розвитку вважаються війни, економічні катастрофи, надактивність протидіючих політичних
сил – профашистських політичних об'єднань, політизованих релігійних течій, патологічних форм екологічного руху та
націоналістичних сил.
IV етап розвитку глобалістики розпочинається на межі 1980-1990-х рр., коли радикально змінюється геополітична структура
світу. На цьому етапі особливого значення набувають проблеми забезпечення глобальної безпеки, що знаходить відображення в
потребі більш активного формування таких напрямів наукових досліджень, як політична глобалістика та екополітологія.
Серед найважливіших проблем національного та регіонального характеру перше місце посідає створення ринкової економіки
в державах колишнього СРСР та Китаї, а також раціональне вирішення регіональних конфліктів. На цьому етапі значна увага
зосереджена на якісному аналізі перспектив розвитку цивілізації. З'являється тенденція дослідження взаємозалежності між
довкіллям, світовим розвитком та питаннями війни і миру. Йде активний пошук політичної парадигми світового розвитку в
умовах загострення глобальних проблем. Поширення набуває прогнозування розвитку світового співтовариства в умовах
впливу на нього фундаментальних проблем сучасності, а також ретроспективний аналіз причин виникнення глобальних
протиріч на попередніх етапах еволюції світового співтовариства. Вважалося, що глобальні проблеми потрібно розв'язувати на
локальному рівні. Дослідження моделей національного розвитку здійснювалося із врахуванням глобальних змін та можливих
альтернатив поступального розвитку світової цивілізації.
Набули поширення концепції "інформаційного суспільства" похідні від теорії постіндустріального суспільства, згідно з якою
історія людства – це процес проходження певних стадій технологічного розвитку.
Провідний американський футуролог Д. Несбіт видає книгу "Мегатенденції", в якій визначались найбільш кардинальні
напрями розвитку суспільства. Він висловлює погляд, що найважливішим стратегічним ресурсом стає не капітал, як це було в
індустріальному суспільстві, а інформація, знання стають рушієм суспільного розвитку. У 1987 р. він видає в співавторстві з
американським футурологом П. Абурдін працю "Нове відкриття корпорації". Вчені вважають, що на зміну добі "синіх" та
"білих комірців" (виконавців ручної та рутинно-організаційної праці) прийшла доба "золотих комірців" – людей найвищого
рівня кваліфікації, великого обсягу сучасних знань.
Наступна книга Дж.Несбіта і П.Абурдін "Мегатенденції, рік 2000. Десять нових напрямів 90-х років" вийшла друком у 1990
р.
Школа універсального еволюціонізму (теорія глобальних рішень і компромісів). Особливого значення на сучасному етапі
набуває Концепція універсального еволюціонізму М. Мойсєєва. В Концепції універсального еволюціонізму М. Мойсєєва
сформована ідея щодо коеволюції природи і суспільства, біосфери та людини. В своїх працях, зокрема “Бути або не бути
людству” (1999 р.), “Доля цивілізації. Шлях розуму” (2000 р.) він вказував на необхідність розробки стратегії людства, тобто
сукупних дій людей, спроможних до початку екологічної катастрофи забезпечити коєволюцію (тобто спільну еволюцію)
людини та оточуючого середовища. Термін “коеволюція” використовується біологією для визначення взаємопристосування
біологічних видів в процесі їх еволюції. Під коеволюцією розуміється спільний розвиток взаємодіючих елементів єдиної
системи, який забезпечує збереження її цілісності. Елементи, які коеволюціонують в межах системи, самі являють собою
системи. Протилежним коєволюції є розвиток конфліктного типу.
Зміни, що відбулися на світовій арені, вимагали нових підходів до розробки можливих альтернатив поступового руху
людської цивілізації.
У статті американського політолога Ф.Фукуями "Кінець історії" сформульована теза щодо майбутньої безконфліктності. На
його погляд, історія та її розвиток раніше відбувалися за рахунок нераціональних факторів, на зміну яким зараз поступово
приходять закони розуму. Людство від темної епохи "закону сили" пересувається до найбільш логічного устрою, заснованого на
досягненнях західної цивілізації, ринкової економіки та ліберально-демократичної ідеології. Ф.Фукуяма вважає, що "виникає
досить помітний консенсус щодо ліберальної демократії як системи правління, оскільки вона взяла верх над протилежними
ідеологічними концепціями. Завершується процес формування нових цивілізацій. Починається новий етап розвитку єдиної
світової цивілізації, який об'єднає світ в єдину раціонально функціонуючу систему.
Всі більш активно в сучасній науці про міжнародні відносини вивчається зв'язок між глобалізацією та регіоналізацією, або,
інакше кажучи, між світовою системою та регіональними підсистемами міжнародних відносин. У книзі "Шляхи історії: від
стародавньої людини до наших днів" (1994) російський вчений І. Дьяконов виокремлює вісім фаз історичного розвитку
людства, які проходили з нерівномірним прискоренням:
 І фаза – від виникнення людини сучасного фізичного типу та формування первісного ладу, проходила на протязі 30-40
тис. років;
 наступні чотири фази, від ІІ до V (середньовічної) тривали близько 10 тис. років;
 VI (імперсько-феодальна, або стабільно-абсолютистська) продовжувалась 300 років;
 VII (імперсько-капіталістична) тривала на Заході 100 років;
 VIII, посткапіталістична фаза, починається з середини ХХ ст. Її головні ознаки:
– пошуки національної та етно-релігійної самобутності;
– поява зброї великої сили знищення;
– електронізація інформації та побуту;
– зрушення в соціальній структурі;
 – прискорення зростання народонаселення;
– незалежність колоній;
Якщо за нею наступить нова фаза історичного розвитку, можливі два можливих сценарії – оптимістичний та песимістичний.
За песимістичним сценарієм людство та більша частина біосфери вимруть не пізніше ХХІІ ст. Оптимістичний сценарій розвитку
історії супроводжується інтегральним сполученням не тільки цивілізацій, але й Людини з Природою, створенням ноосферного
суспільства, здатного на коеволюцію з Природою.
Сам термін “глобалістика” ввів в обіг польський письменник-фантаст С. Лем статтею “Планета Земля. Століття ХХІ” в газеті
“ Комсомольська правда” в 1992 р. Він вказував на необхідність створення глобалістики як методології наддержавного, тобто
планетарного та загальнолюдського підходу до світових проблем, тому що або людство врятується разом, або не врятується
ніхто.
Вперше в історії людства Земля та її біосфера ввійшли в принципово нову антропогенно перенасичену
епоху. Людство виходить поза антропогенні межі Землі – в позамежний світ і на самій планеті діяльність людства ставить під
сумнів єдність біосфери та людства, перевищує можливості Землі. Через це виникає загроза існуванню людської цивілізації.
Тому виникає необхідність розробки нової інтегральної науки, яка має на меті збереження та гармонійний розвиток людської
цивілізації, трансформацію різнорідного й різнотипного знання про глобальні феномени в особливу галузь наукового знання –
глобалістику. З огляду на це й виникає міждисциплінарна галузь наукових досліджень, спрямованих на виявлення сутності,
тенденцій і причин глобальних проблем, які є наслідками глобалізації та пошук шляхів закріплення позитивних і подолання
негативних для людини та біосфери наслідків цих процесів.
Виникнення глобалістики є наслідком інтеграційних процесів в сучасній науці. Відображенням того, що сучасний світ як
цілісне утворення є в принципі неподільним на окремі сфери (політика, економіка, культура та ін.). Міждисциплінарна форма
знання формується на основі дослідження міжнародних відносин, де політологія знаходиться в кризовому стані внаслідок
розмивання власного предмету дослідження – держави.
В той же час глобальним політичним дослідженням притаманні боротьба парадигм, шкіл та наукових напрямів, певна
категоріальна невизначеність. Майже поза увагою дослідників залишаються питання взаємозв’язку глобального розвитку з
станом та розвитком міжнародних відносин, еволюцією міжнародних систем.
Цілісне осмислення глобальних політичних процесів привело до широкого застосування терміну "глобалізація", яке
покликане відтворити те загальне, що складає специфіку процесів та явищ на глобальному рівні. Ці  поняття не є сталими, а їх
зміст загальновизнаним. Враховуючи певну термінологічну невизначеність, українські дослідники В. М.Бебик і С. О. Шергін
пропонують змістовно і методологічно визначитись з глобалізацією як процесом, глобалістикою як наукою, глобалізмом як
ідеологією.
В. Бебик пропонує розширити перелік чотирьох головних напрямів сучасної політичної науки, визначених експертами
ЮНЕСКО в 1948 р. (політична теорія (політична теорія; історія ідей); політичні інститути (конституції; центральний уряд;
регіональне і місцеве управління; державна адміністрація; партії, групи і суспільна точка зору; міжнародні відносини
(міжнародна політика, міжнародні організації, міжнародне право)) новою складовою – політологією глобального світу, яка би
досліджувала закономірності функціонування і розвитку політичної сфери та політичного життя глобального суспільства у
контексті виборювання, утримання контролю, реалізації та функціонування політичної влади на глобальному, цивілізаційно-
територіальному, державно-національному, регіональному і локальному рівнях управління.
В Україні дисципліна “Міжнародні системи і глобальний розвиток” є нормативною для магістрів спеціальності міжнародні
відносини і в якості такої викладається на факультетах (у інститутах) міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка, ЛНУ ім. І.
Франка, Дипломатичної академії при МЗСУ. Розроблена навчальна програма і випущені однойменні підручники, а також
підручник “Міжнародні системи. Світова політика” авторства Коппель О. А., Пархомчук О. С. та посібник “Системи
міжнародних відносин” за авторства Капітоненко М. Г., О.А. Коппель, В.В.Копійки, О.С.Пархомчук, Манжоли В.А., Суботіна
А. А. Окрім того окремі питання даної дисципліни зачіпають підручники Політологія міжнародних відносин Мадіссон В. В.,
Шахов В. А. Теорія міжнародних відносин Мальський М. З., Мацях М. М., Міжнародні системи і глобальний
розвиток (О. А. Коппель; за ред. Л. В. Губерського, В. А. Манжоли), Сучасна глобалістика: провідні концепції і модерна
практика (В. М. Бебик, С. О. Шергін, Л. О. Дегтерьова), Глобалізація і сучасний міжнародний процес (Б. Гуменюка і проф. С.
Шергіна).
            Підготовка фахівців з цього напряму ведеться у аспірантурі Інституту світової економіки і міжнародних відносин
НАНУ, КНУ ім. Т. Шевченка, ЛНУ ім. І. Франка із захистом дисертацій по спеціальності 23.00.04 „Політичні проблеми
міжнародних систем і глобального розвитку”.
Власне дослідження в цьому напрямі ведуться Капітоненком М. Г., О.А. Коппель, В.В.Копійкою, О.С.Пархомчук, Манжолою
В.А., Суботіним А. А., В. М. Бебиком, С. О. Шергін, Л. О. Дегтерьова, Б. Гуменюком і проф. С. Шергіною в рамках досліджень
міжнародних відносин, світової політики, глобалізації, проблем глобального розвитку. Зокрема у Інституту світової економіки і
міжнародних відносин НАНУ розроблені основні положення глобалістики як загальносистемної науки про світогосподарську
діяльність та розвиток. Останній досліджує глобальний розвиток на перетині ХХ-ХХІ століть, як тенденцію до глобалізації
(маючи передусім на увазі “планетарність” межі просто “круглого” та “великого”) усіх сфер людського життя, навіть побуту,
унікальність і імперативну невідворотність хвиль глобалізації у соціо-культурному і політико-економічному просторах.
Найактуальнішим питанням, зокрема для України, є теоретична розробка й реалізація національних глобально-орієнтованих
стратегій розвитку. Його успішне вирішення безпосередньо залежить від розв’язання проблем методології та формування
сучасних парадигм розвитку. В сучасній українській міжнародно-політичній науці з’явилося чимало досліджень, в яких
аналізуються проблеми глобального розвитку. Цими проблемами плідно займаються українські вчені В. Бебик, Ю. Павленко,
Ю. Пахомов, С. Шергін та інші. Значна кількість досліджень як в зарубіжній, так і в українській науці дає підстави
стверджувати про поступове формування базових принципів глобальних політичних досліджень.
Ю. Павленко, Ю. Пахомов та ін. аналізують проблеми внутрішньої динаміки розвитку цивілізацій, проблеми цивілізаційної
ідентифікації України.
Дослідження фіксують що термін глобальність набув модного статусу, без будь-якого конкретного визначенняі об’єктивно
існує потреба у більш досконалому пізнанні й термінологічному визначенні цього феномена з його “надвеликими”, правда,
здебільшого технологічними досягненнями, системними світовими й національними кризами.
об’єктивно невідворотного і загальносистемно впливового чинника в усіх сферах сучасного світового розвитку.
 Глобалізація базується саме на високотехнологічних досягненнях (високі інформаційні технології, що здебільшого
уособлюють комп’ютери як технічні пристрої та Інтернет як мережеві способи накопичування, обробки, зберігання,
розповсюдження та використання інформаційних знань) з огляду на базовий характер та ефективність саме технологічних
способів виробництва в процесах соціально-економічного поступу, знань як ідеального ресурсу соціально-економічного
розвитку.
Загальносистемними дослідженнями фіксована усталена синхронність процесів революційного підняття інформаційних
технологій та, відповідно, революційно прискореного розповсюдження інформатизаційно-глобалізаційних процесів, які
феноменально найочевидніше постали в географічному вимірі. сучасні глобалізаційні хвилі за своєю масштабністю нагадують
“всесвітній потоп” немає людей, які б не відчули специфічних “поштовхів транс-інформаційної глобалізації”.
Сучасний період цивілізаційної історії на перетині століть – це апогей науково-технологічної революції і безпосереднього
усвідомлення людьми зворотного планетарно-системного зв’язку, який, до речі, окрім технологічних успіхів чітко фіксує
планетарно впливові негативи розвитку, особливо в екосфері (економіки, екології, психо-інформаційного здоров’я людей
(правосвідомості та моральності)).
Таким чином, революційні досягнення в області інформаційних технологій та синхронність їх появи разом з невідворотним
підйомом глобалізаційних хвиль, а також ефект дещо відкладеного за часом, але вже чіткого усвідомлення наукою
взаємозв’язку цих феноменів, доз-воляє нам зробити висновок про фундаментальну роль та вирішальне значення ресурсу
інформаційних знань в процесах цивілізаційного поступу й соціально-економічного розвитку людства [6].
З загальносистемних позицій “корінний зміст” фундаментальна сутність глобальності полягає в її всезагальності, що
виявляється в непорушних законах природи, які треба лише відповідним чином пізнавати та неухильно дотримуватись.
Людські спільноти як у цивілізаційних так і в національних вимірах існують, розвиваються і удосконалюються насамперед на
основі інформаційного ресурсу як глобально ключових, об’єктивно орієн-туючих знань про закономірності перебігу природних
процесів.
Генетично-гносеологічно й методологічно інформаційні знання є єдиним представником єдиного, об’єктивно існуючого
світу, виступають в житті людей єдиним, ідеальним важелем активно-творчого цілепокладання в усіх системах праці,
пріоритетно-стратегічним г а р а н т о м особистнісного та суспільного поступу. Саме на цих підставах, в загальноісторичному
та загальноцивілізаційному планах, а також з урахуванням актуально існуючих реалій і тенденцій світового розвитку, можна
стверджувати, що людство взагалі та й кожне людське суспільство має чіткий фундаментальний вимір – воно за своєю сутністю
глобально-інформаційне.
Можна вважати цілком закономірною активізацію науково-практичних досліджень проблем глобального розвитку та
побудови так званого постіндустріального суспільства, власне як інформаційного.
Лекція 3. Глобальний (світовий) політичний процес як глобальний розвиток і політична
модернізація як його елемент
План:
1. Розвиток і глобальний розвиток: їх структура, складові, моделі, види. Динаміка і діалектика глобального розвитку.
1.1. Модернізація як різновид розвитку: етапи, типи, рівні, моделі, механізми, глобальні аспекти, вибір її шляхів. Політична і
економічна модернізація країн західного і незахідного типу. Значення цього досвіду для України.
2. Глобальний розвиток і глобалізація. Її класичне розуміння, аналіз в просторі і часі.
2.1. Глобальний соціум як форма співіснування людей. Мегатенденції та глобальні проблеми і загрози, які супроводжують
глобалізацію. Становлення глобального простору і співвідношення глобального та локального.
3. Політичне регулювання глобальних процесів. Вплив глобалізації на природу і розвиток глобальної політики і міжнародних
відносин, трансформації політичного простору.
3.1. Глобальний політичний процес: рушійні сили, тенденції, типи.
4. Глобальні взаємодії цивілізацій: акценти, стратегії, етапи.
1. Розвиток як процес. Поняття глобального розвитку, його структура, складові. Понятійний ряд «переміни-зміни-
трансформація-еволюція-розвиток», головні критерії їх розрізнення. Лінійність, циклічність, стадійність. Циклічні та лінійні
моделі глобального розвитку. Циклічність та періодичність. Цикли та хвилі. Діалектика циклічності, лінійності,
стадійності Динаміка глобального розвитку. Процеси лінійні, рівномірно-поступальні, хвильові або циклічні. Цикли та хвилі.
Процеси стадійної природи. Класичне розуміння глобалізації людського суспільства.
 
В контексті дослідження політичних проблем глобального розвитку, світових політичних процесів виникає необхідність
визначення змісту самого поняття „розвиток” і з’ясування відмінностей розвитку як явища від інших видів змін; визначення
критеріїв їх позитивного чи негативного характеру. Поняття «розвиток» розкриває діалектика – вчення про найбільш загальні
закономірності становлення, розвитку, внутрішнє джерело яких вбачається в єдності і боротьбі протилежностей. Це вчення
спирається на наукову традицію тлумачення і аналізу «розвитку», в рамках якої змінилося декілька парадигм (формул,
сукупностей правил, на основі яких створюються теорії розвитку): цивілізаційна і стадіальна, циклічна і стадіальна (лінійна), які
доповнюють одна-одну. Їх частиною в сучасний період стали теорія глобального розвитку і її складові – концепції глобалізації,
модернізації і глобального політичного процесу.
Розвиток – це насамперед зміна, рух, його вища форма. Це закономірна якісна зміна матерії й свідомості, матеріальних та
ідеальних об’єктів, яка має незворотний і спрямований характер. Внаслідок нього створюється нова якість. Це властиво
"розгортання" доти "згорнутого", виявлення речей, частин, станів, властивостей, відносин, які уже були колись підготовлені, але
не були доступні сприйняттю, особливо в змісті сходження від нижчого й малозначного до вищого й повноцінного. Розвиток
буває або екстенсивним, тобто проявом і збільшенням, того, що вже було, або інтенсивним (епігенез), тобто виникненням
якісно нових форм. З ін. сторони, розвиток буває або екзогенним, несправжнім, обумовленим тільки ззовні, навколишнім
світом, або ендогенним, тобто теперішнім розвитком, джерело якого перебуває усередині самого, що розбудовується. На
противагу "творенню", появі з нічого і спонтанному формуванню з хаосу, або Hyle, поняття "розвиток" вживається для
позначення поступального руху, переходу від одного стану до іншого. Відрізняють також індивідуальний розвиток, розвиток
якої-небудь окремої істоти, від загального розвитку (природи, Сонячної системи, Землі, життя, людства, раси, народу).
Розвиток за своєю природою та засобом реалізації є складним і суперечливим процесом, який може розвиватися як по
висхідній, ті по низхідній лінії (регрес теж є формою розвитку). Розвиток пов'язаний з категоріями простору та часу. Адже цей
процес є сукупністю змін у просторі та часі, отже він неможливий поза часом. Тому характеристики часу, простору та процесу
тісно взаємопов’язані і існують лише у єдності.
Під процесом (від латинського “processus” – рух вперед) розуміються як послідовні, закономірні зміни будь-чого, як
послідовна зміна явищ, так і сукупність дій, спрямованих на досягнення певного результату. Кількісна сторона змін пов’язана
перш за все з категорією простору, а якісна – з категорією часу. Ідея часу та його спрямованості передбачає і певну
послідовність стадій. Його елементами є: взаємозв’язок – взаємообумовленість, взаємодія – взаємовплив та
взаємопричинність, відношення – взаємозалежність елементів системи взаємодій, коеволюція – спільний розвиток взаємодіючих
елементів системи, в якій елементи, що коеволюціонують, теж являють собою системи і саме в такій якості розглядаються в
дослідженні їх спільного розвитку.
Розвиток є частиною єдиного понятійного ряду – „переміни-зміни-трансформація-еволюція-розвиток”. Головні критерії їх
розрізнення – це протяжність відповідного явища у часі (коротко, середньо, довгострокові); їх походження та характер
(випадкові або закономірні), тип спрямованості (зворотні або незворотні, зворотність як можливість змінювати напрям в
фізичному, соціальному, когнітивному просторі). Головним критерієм перемін є їх зворотність, зміни є більш довготривалими
за строками їх підготовки, мають, як правило, закономірний характер і більш стійкі до зворотності, хоча не є категорично
незворотними.
Трансформація (від лат. transformatio) – це перетворення, зміна виду, форми, істотних рис об’єкту. Ця категорія має
додатковий критерій – якісний характер змін, при збереженні спадковості, що хоча не виключає можливості зворотності цих
змін, але дуже ускладнює цей процес.
Еволюція (від лат. evolutio – розгортання) в широкому розумінні – це поступовий розвиток загалом. В більш вузькому
філософському розумінні – одна з форм руху матерії, послідовні і безперервні кількісні зміни в межах даної якості на відміну
від революції. Еволюція це послідовність множинності трансформацій, кожна з який закономірно витікає з попередньої, що
призводить до набуття об’єктом еволюції змін незворотного характеру. Так, з точки зору формаційної теорії, перехід від однієї
формації до іншої відбувається внаслідок революції, тобто стрибкоподібного переходу до нової якості, а цьому передують
еволюційні зміни в межах старої формації. Революція, в свою чергу, створює умови для еволюційних змін в межах нової
формації.
Прогрес – поступальний рух, progressus in infinitum - прогрес у нескінченність; розвиток людей і людства в напрямку до
кращого, вищому, більш досконалому стану, який, як видно, відбувається саме собою. Прогрес характеризується в еволюції
життя тим, що протягом історії Землі (геологічного розвитку) виникають усе більш високоорганізовані живі істоти, тобто живі
істоти, які стають більш сприйнятливими до визнваченості їх навколишніх об'єктів і, таким чином, досягають усе більш
адекватного пізнання. Згідно з діалектикою Гегеля, прогрес є не тільки принципом мислення, але й принципом світових подій
взагалі. У запозиченої марксизмом у Гегеля вірі у прогрес утримується переконання, що в людства немає ін. завдання, крім як
іти вперед по колишньому шляхові до все більшого оволодіння природою, раціоналізації й технізації землі. Віра в прогрес іноді
сильно коливається, і тоді починає поширюватися песимістичний світогляд.
Динаміка – потенція (можливість) дії в Арістотеля, укладена в силі (латентній), на відміну від енергії або ентелехії –
активної сили, що фактично діє. З нею пов'язаний динамізм – погляд на світ, згідно з яким уся дійсність виступає як гра сил або
рухів (або ж виникає з них).
Поєднання ідеї системності з концепціями еволюції та розвитку органічно ставить проблему самоорганізації, її природи та
причинності, рушійних сил, передумов початку та критичних точок (точок біфуркації), в яких зароджуються наступні кризи,
мутації та трансформації.
Суспільство є відкритий, динамічний, самокерований організм з асиметричними структурами, через що зв'язки між ними
можуть бути нестабільними, а функції кожної з них – нерегулярними. Воно перебуває в постійному динамічно
неврівноваженому стані; еволюціонує в результаті криз у різноманітних напрямах, різними темпами відповідно до існуючої
різноманітності умов. Розвитку суспільства властиві нелінійність, певна стрибкоподібність і навіть несподіваність, що втім не
заперечує можливість стабільності і сталості. Сталість виростає з неусталеності як її результат, тобто стадії усталеності та
неусталеності змінюють одна одну.
В контексті дослідження глобального розвитку необхідно розрізняти розвиток суспільства як соціально-історичного
феномену в єдності його внутрішніх якостей і всієї сукупності відносин і зв’язків в міжнародному житті, тобто т зв. соціально-
історичний розвиток, політичний розвиток, розвиток суб’єктів міжнародних відносин, системи міжнародних відносин, сталий
розвиток.
Політичний розвиток — багатовимірний процес, у ході якого в результаті взаємодії різноманітних політичних сил
здійснюються зміни у політичній поведінці, політичній культурі, в самій політичній системі суспільства.
"Сталий розвиток" – розвиток, який забезпечує потреби нашого часу, але в той же час не загрожує можливостям майбутніх
поколінь задовольняти власні потреби (доповідь "Загальне майбутнє"). Основні його ідеї сформульовано наступним чином: "У
нас спільна світова економіка, спільне світове довкілля, яке є основою теперішньої та майбутньої світової економіки, світового
розвитку та нормального засобу життя, на яке заслуговують люди. Ми маємо навчитися мислити глобально і на довгострокову
перспективу. Світ швидко скорочується у розмірах. Жоден район або країна не може жити в ізоляції від решти світу. У нас
спільна відповідальність за спільне майбутнє. Ми маємо глибоко розібратись у нашій спільній політичній свідомості й зробити
так, щоб довкілля та стабільний розвиток приносили свої плоди, а не невідшкодні збитки. Ми маємо змінити своє ставлення до
життя таким чином, щоб наш неухильний розвиток та збереження культурних цінностей планети вийшли на передній план. Ми
маємо визнати, що багато в нашому сьогоднішньому ставленні до життя сприяє пограбуванню майбутнього наших дітей, чого
дійсно цивілізований світ не може припустити". Згідно з спеціальною резолюцією ГА ООН „Економічна перспектива до 2000
року і надалі” (1987 р.) сталий розвиток рекомендується як один з засадничих принципів діяльності міжнародних інституцій,
урядів та неурядових організацій.
Розвиток суб’єктів міжнародних відносин може розглядатись в трьох головних якостях: як соціально-історичний розвиток
конкретного суб’єкта (країни, локальної цивілізації); як розвиток даного типу суб’єкта (демократичних або тоталітарних
держав, цивілізацій певного типу розвитку); як розвиток певного типу суб’єктності.
Розвиток системи міжнародних відносин передбачає зміну характеру та природи суб’єктності її учасників; послідовну зміну
історичних типів міжнародних систем; зміни в структурі міжнародних систем;еволюцію міжнародних порядків.
Розвиток комплексних стосунків, взаємодій між певною сукупністю суб’єктів – народів, держав, цивілізацій призвів до
формування підсистем та системи міжнародних відносин, яка поступово набуває глобального характеру.
 Філософське розуміння розвитку прийнятне в дослідженні глобального розвитку у його взаємозв’язку із розвитком
міжнародних відносин. Як свідчить історичний досвід, міжнародні відносини можуть як прискорювати, так і гальмувати
або глобальний розвиток. Тому сучасне розуміння глобального розвитку та розвитку міжнародних відносин передбачає
поєднання декількох метафізичних просторових моделей часу, які доповнюють одна одну. В понятійному апараті глобалістики
немає універсального визначення поняття «глобальний розвиток» яке використовується для визначення максимально можливої
сукупності зміну просторі та часі, які охоплюють людство в цілому, що в методологічному плані дає змогу виявити головні
тенденції його розвитку і побудувати абстраговані моделі історичного руху (розвитку) як людства загалом, так і окремих його
складових – суспільств та розвитку взаємовідносин між ними у просторі та часі, визначення головних закономірностей,
тенденцій та напрямів коеволюції внутрішнього розвитку окремих країн та народів і людського співтовариства в
цілому. Поняття „глобального розвитку” використовується для позначення розвитку людства як системи взаємодій у просторі
та часі, у їх взаємозв’язку, взаємодії і взаємосполученні.
Під „глобальним розвитком” можна розуміти: а) сукупність розвитку окремих країн, держав і цивілізацій; б) розвиток
планети в цілому; або глобальний розвиток утворюють певні складні взаємосполучення, взаємодоповнення та
взаємоузгодження внутрішнього розвитку країн та народів і еволюції, розвитку систем зв’язків та відносин між ними. Однак, як
в першому випадку співвідносяться розвиток країни, народу і цивілізації, політичний, соціально-економічний та інші види,
сфери, напрями їх розвитку і що в другому випадку слід розуміти під людством в цілому, враховуючи нерівномірність розвитку
окремих країн та регіонів, локальних цивілізацій?
Аби визначити певний порядок, ритм, виявити зміст у хаосі подій виділяють наступні типи розвитку
(історичного часу): нелінійні (циклічний і хвильовий) та лінійний. За своєю суттю історія лінійна (виокремлюється початок,
кульмінація, кінець) з певними стадіями, за формою може бути циклічною, коваріантною та постмодерністською.
Лінійний (лінеарний) – це прогрес, єдиний рівномірно-поступальний процес, в рамках якого протягом певного часу стабільно
відбувається збільшення, збереження або знищення певних його параметрів. Може бути полілінійним (багатоваріантним) та
монолінійним (одноваріантним). В його рамках людство розвивається від старого до нового, від нижчого до вищого з
послідовним збільшенням досконалості суспільства на основі прогресу. Західна цивілізація першою засвоїла цей шлях розвитку.
Лінійність політичного часу надала Заходу можливість швидко розвивати свій потенціал. Лінійність можлива завдяки
інструментальному ставленню до світу. Захід зміг набрати високі темпи розвитку в усіх сферах культури, які наближаються до
матеріального виробництва. Але в ціннісній сфері Захід спирається на примітивний ідеал "суспільства, яке споживає". Звідси
симптоми лінійного часу – моральна втомленість, екологічна криза, коли цивілізація не здатна витримати набрані темпи
розвитку. Приклади: стріла часу (від створення світу до Страшного Суду у релігіях та від Великого вибуху до теплової смерті
Всесвіту у атеїстів), нагромадження корисних досягнень та зростання комфортності життя (Демокріт). Вона зумовлюється
свідомою дією Божої волі, яка спрямовує рух людства до певної мети (зороастризм, індуїзм, юдаїзм, християнство, іслам) або
діяльністю окремих особистостей (атеїзм), європейські мислителі XVI-XVIII ст. історія людства – це проходження певних
стадій технологічного розвитку (концепції "інформаційного суспільства").
Монолінійний розвиток передбачає, що людство є (або) стає єдиною цивілізацією і для нього характерний спільний прогрес,
в якому виокремлюють визначені стадії.
Прихильником полілінійного шляху розвитку були Оріген (люди прийдуть до Бога принаймні двома шляхами оскільки Бог
по-різному вчить народи: Євреїв – через пророків та Закон, греків – через філософію); Н. Данілевський, К. Леонтьев, О.
Шпенглер, П. Савицький, Л. Гумільов, А. Тойнбі (регіональні, визначені у просторі та часі самодостатні і автономні системи –
культурно-релігійні спільноти (культурно-історичні типи) переживають подібні етапи історичного розвитку). Цей підхід
заперечує існування глобальної цивілізації, розглядає історію людства як історії окремих цивілізацій, які розвиваються за своїми
власними законами. В такому випадку ритми розвитку локальних цивілізацій синхронізуються з ритмами розвитку єдиної
цивілізації як етапами в розвитку історії людства (наддовгостроковими історичними циклами), а суміжні цивілізації
синхронізуються в своїй динаміці (середземноморсько-близькосхідна, азійська; західноєвропейська; східноєвропейська;
північноазійська; африканська групи синхронних цивілізацій).
В рамках першого типу розвитку виділяють наступні його моделі:
а) двочленна – до Христа, коли історія проходила певні цикли і після приходу Христа – на зміну "Ізраїлю во плоті" –
єврейському народу приходить "Ізраїль у дусі" – християнська церква (Оріген), історія і постісторія, на якій знайдено
оптимальні шляхи розвитку людства – ліберальна демократія та ринок (Ф. Фукуяма);
б) тричленна: Старий Завіт, де правлять страх та закон, царство Бога-отця; Новий Завіт, де правлять віра та любов, царство
Бога-сина; царство Вічного Євангелія, де правлять любов і розум, Царство Святого Духу (Іоахім Флорський, ідеологи гуситів,
реформації, монах Філофєй), епохи давнини, Середньовіччя та Нового часу (К. Келлер, остання чверть XVII ст., Німеччина);
епохи богів (дитинства), героїв (юності), людей (зрілості), які проходить кожен народ і які завершуються загальною кризою і
розпадом суспільства (Дж. Віко); супер цикли цивілізацій: І – становлення суспільства в епіцентрах – Єгипті, Месопотамії,
Греції, Римі, Індії та Китаї: неолітична (до V тис. до н. е.), ранньокласова (до другої половини II тис. до н. е.) і антична
цивілізації (до середини V ст. н. е.). ІІ – зрілості суспільства в епіцентрах – Західній Європі та Північній Америці: середньовічна
(до сер. ХIV ст.), передіндустріальна (до кінця ХVIII ст.) та індустріальна цивілізації (до ІІ пол. ХХ ст.). ІІІ – постіндустріальна
цивілізація, яка виникає з ІІ пол. ХХ ст. в епіцентрах – Японії, США, Китаї, нових індустріальних країнах (Ю. Яковець);
в) чотиричленна: доісторія (передісторія); “історичний час” з III тис. до н. е. – майже одночасне виникнення стародавніх
культур – шумеро-вавілонської, єгипетської, егейського світу, доарійської культури долини Інду, культури Китаю;
“осьовий час” з 800-200 р. до н. е., коли відбувається розділення на Схід та Захід, “світ” Передньої Азії та Європи починає
протистояти двом іншим “світам” – Індії та Китаю, формується сучасна людина з усією повнотою її духовного світу; технічний
вік; і чотири їх “зрізи”: виникнення мов, винайдення знарядь праці; виникнення високих культур Єгипту, Месопотамії, Індії,
Китаю (V-III тис. до н.е.); духовне основоположення людства, становлення історії людства; розпочата в Європі науково-
технічна ера, яка набула всеосяжного характеру. Подальший розвиток був пов'язаний з розвитком новоєвропейської науки і
техніки та загальною інтеграцією людства (К. Ясперс).
Різновидом лінійного розвитку є стадійний. Стадія – це послідовний процес, з певними, якісно відмінними історичними
етапами.
Нелінійні – процеси хвильового або циклічного характеру;
- стадійної природи (війни та конфлікти, життя цивілізацій);
- вибухові процеси, які значно прискорюють тривання процесу (системні війни, соціальні революції).
 Циклічний (періодичний, циклічна часова ритміка; від гр. "коло" – сукупність взаємопов'язаних процесів, явищ, які
утворюють завершене коло розвитку, струнку систему) – сукупність явищ та процесів, які здійснюють коловорот за визначений
відрізок часу, період і амплітуда коливань яких постійні або варіюються в незначних межах. Найбільш природний  часовий
ритм. Час обертається за колом, хоча й насичений певними подіями. Такий розвиток властивий будь якій просторовій динаміці і
характерний для багатьох процесів соціальних систем, особливо, для цивілізацій східного типу. Т. ч. поняття „циклу”
відображає перш за все часовий аспект соціальної динаміки, тобто представляє послідовність змін. Може бути поліциклічним та
моноциклічним. Приклади: утворення, кульмінація могутності й падіння Великих царств (уявлення Середновіччя), фази
гармонії людства і природи та його деградація, які складають єдиний цикл (Платон), циклічна зміна форм правління і стану
упорядкованості-безладу в окремих соціумах (Сима Цянь, Платон, Арістотель, Полібій, Плутарх, Н. Макіявеллі), історія як
зміна циклів історичного розвитку – провідну роль в історичному розвитку відіграють зміни в людині, її менталітеті, культурі,
науці. Локальні цивілізації (культурно-історичні типи) переживають подібні етапи історичного розвитку (наукова думка
Нового часу). Р. Гілпін, І. Валлерстайн, С. Кеннеді, Дж. Голдстейн, Дж. Моделскі, В. Томпсон. Так, на думку А. Тойнбі, історія
людства поділяється на цикли, зв’язані з періодами тривалих війн. Як правило, містить в собі еволюційну складову (розвиток за
спіраллю). Це не просто коловорот, внаслідок якого соціальна система повертається до попереднього стану, а коловорот з
деякими змінами у стані системи, тобто розвиток по спіралі. В межах синергетичної парадигми поняття „циклу” концептуалізує
розбудову порядку з хаосу та нового краху цього порядку. Історичні цикли характеризує повторюваність, ритмічність історії
розвитку людства, локальних цивілізацій, окремих країн та регіонів.
Поняття „хвилі” традиційно розуміють як коливання фізичного або соціального середовища, а також розповсюдження цих
рухів в просторі. Воно пов’язується перш за все із змінами у просторі. В це вкладається еволюційна складова.  Глобальний
розвиток має хвилеподібний, спіралеподібний характер. В історії кожного народу інерційні, передбачувані процеси змінюються
періодами криз та революцій.
Поліциклічний розвиток передбачає, що на кожну фазу більш тривалого циклу накладається кілька коротких циклів. Між
двома суміжними історичними циклами лежить перехідний період, який характеризується кризою системи, що відмирає;
невпорядкованістю історичного процесу. В цей період розпадаються імперії, йдуть війни, відбувається розклад моралі,
ідеологічна криза. Кожна цивілізація, кожен період її розвитку мають рівну тривалість, яка періодично повторюється. Локальні
цивілізації мають свій, відмінний від загальносвітового, ритм розвитку.
У розвитку різних країн та народів існують подібні етапи – загальноісторичні закономірності циклічної динаміки та генетики,
які регулюють спадкоємність, зміни та відбір в глобальному розвитку людства, окремих цивілізацій, країн та народів.
Вимірювання ритму світової історії та окремих цивілізацій вимагає критерію, за яким йде підрахунок історичного часу. Для
кожної світової цивілізації виокремлюють епіцентр (країну, або групу країн, за якою ведеться еталонний підрахунок тривалості
цивілізації, її фаз, перехідних періодів). Навколо епіцентру розташовані периферія та напівпериферія – перша та друг зони
впливу. Історичний час в них все більше відстає від історичного часу лідера.
Кожна локальна цивілізація має свій ритм розвитку. У той же час існує і інший підхід, згідно з яким цей ритм більш-менш
синхронізований з ритмом світових цивілізацій. Локальні цивілізації не є чимось нерухомим. Вони проходять кілька  стадій
розвитку – зародження, розквіт, розклад та загибель. Тривалість існування цивілізації різними вченими визначаються по-
різному, але приблизно в межах 1,0-1,5 тис. р.
Історичні цикли можна класифікувати в просторовому та в часовому аспектах.
У часовому аспекті відрізняють короткострокові, середньострокові цикли (пов'язані із зміною поколінь, приблизно 10-30
рр., ситуаціями, коли виробничі відносини перестають стимулювати прогрес продуктивних сил кожні 20-25 рр. (К. Маркс,
„Капітал”)), довгострокові цикли (кондратьєвські хвилі); історичний суперцикл.
В просторовому аспекті можна виокремити цикли регіону; групи взаємопов’язаних країн; континенту; глобальний.
Соціокультурна циклічність переважно розглядається як двофазна (просте чергування етапів злету і падінь, розквіту і
зів'янення, прискорення і гальмування). Однак нерідко зустрічається і розбивка циклу на більше число фаз – від трьох до шести.
Тривалість досліджуваних циклів варіюється в межах від декількох років (короткострокові – 3-4, 9, 10-12, 18, 27 і 30 рр.) до
декількох сторіч – середньострокові (довгі К-хвилі Кондратьєва”), геополітичні цикли Р. Коллінза, довгі цикли глобальної
політики Дж. Модельскі, К. Раслер і В. Томпсона (позначають піднесення і занепад держав, що докорінно міняє загальний стан
глобальної політики), великі суперцикли. Короткострокові промислові.
А. Бакланов приходить до висновку, що сучасна гонка озброєнь має свою логіку, закономірності. По-перше, в основі гонки
озброєнь лежить прагнення держав до зміцнення своєї могутності за рахунок модернізації, заміни застарілих видів зброї на нову
більш потужну. По-друге, циклічність цього процесу обумовлена фінансовими витратами. По-третє, великий вплив на гонку
озброєнь має загальна ситуація. Він вважає, що гонка озброєнь має свої стійки тенденції, відбувається витками, які
розвиваються по спіралі. I виток гонки озброєнь у сучасному розумінні – кінець 1890-х pp. – 1914 р. II – з ІІ половини 1930-х рр.
до 1939 р. III – з II половини 1960-х по I половину 1970-х pp. IV витка гонки озброєнь – з початку 1980-х до 1986 рр.; V – кінець
1990-х рр. і досі (в рамках сучасних глобалізації та демократизації). Під час демократичних зрушень в сучасному світі
відбуваються хвилі конверсії; зворотні хвилі співпадають з мілітаризацією. хвилі конверсії по відношенню до центру: І. 1919-
1922 рр. та 1945-1949 рр. (пов’язані із завершенням двох глобальних конфліктів). ІІ. Хвилі конверсії щодо напівпереферії
(конверсія після війн в Кореї, В’єтнамі, на Близькому Сході) були породженням і наслідком поразок зовнішніх сил, які брали
участь у таких конфліктах. ІІІ. Хвилі конверсії стосовно периферії (ІІ половина 1990-х рр.) переважно стали наслідком
можливості зовнішніх гарантій суверенітету і територіальної цілісності. В плані циклічності на зміну хвилі мілітаризму завжди
приходить хвиля демілітаризації та конверсії, рухаючись від центру системи до її напівпериферії та периферії.
Війну дослідження міжнародної політики визначають як важливі перехідні, поворотні, моменти в еволюції структури
міжнародної системи, в ході системних перетворень: війна за гегемонію (Р. Гілпіна) як механізм перерозподілу могутності;
глобальна війна (Дж. Модельскі) як продукт періодичних структурних криз глобальної політичної системи; світова війна (І.
Валлерстайна) яка реструктуризує міждержавну систему; системна війна (М. Мідларскі); загальна війна (Дж. Леві). Системні
війни виконують інтегральну функцію в довготерміновому розвитку системи держав і, як правило, мають циклічний характер.
Вони є продуктом періодичних структурних криз глобальної політичної системи, механізмом перебудови засобу управління
міжнародною системою, окремою категорією системного конфлікту, який на внутрішньодержавному рівні включає в себе також
революцію та громадянські війни. Наслідком системної війни, незалежно від її масштабів, є перехід від старої до нової системи
міжнародних відносин або радикальні зміни в межах існуючої системи. В часовому вимірі конверсія характерна для
формування і стабілізації міжнародної системи. На етапі розпаду системи, навпаки, відбувається мілітаризація. У ХХ ст. два
переходи між глобальними міжнародними системами набували форми системної війни глобального характеру (І та ІІ світові
війни) і втягували в себе мало не весь ресурс людської цивілізації. Особливістю формування сучасної системи міжнародних
відносин стало якраз те, що перехід до неї відбувся не внаслідок „гарячої” а після „холодної” війни. При розпаді Ялтинсько-
Потсдамської системи, із завершенням „холодної війни”, розпочалася масштабна конверсія. В сучасній світ-системі воєнні
методи розв’язання міжнародних і міждержавних суперечок активно заперечуються, але водночас доволі активно
застосовуються під новітніми гаслами і причинами (приміром, боротьба з міжнародними терористичними угрупованнями,
стримування регіональних конфліктів, захисту демократичних систем в певних державах тощо). Су часні регіональні війни (у
Косово) чи війни проти держав-парій (дві війни в Іраку) також змінюють міжнародні відносини і суттєво впливають на
міжнародну систему.
Конверсія є явищем системного характеру. За характеристиками вона поділяється на: глобальну, регіональну і державно-
національну – просторово; швидку – різке скорочення армій та згортання військово-економічної, науково-технічної та іншої
діяльності; повільнішу, тимчасову (конверсія після війни), постійну (конверсія застарілих видів зброї та модернізація зброї)
– часово; поетапну (динамічну) і розтягнуту (в’ялу) – за динамікою; вичерпною – охоплюює ВПК повністю і/або  частковою –
включає в себе певні елементи ВПК – за масштабами; добровільна та примусова – за методами та засобами; символічну
(демонстраційну); внутрішню і зовнішню – за спрямованістю; економічні, політичні та військові за мотивами; синхронною і
асинхронною; зумовлену міжнародною чи внутрішньополітичною ситуацією.
„К-хвилі” – великі цикли кон’єктури та середньо- й короткострокових циклів. Кожен з великих циклів кон’єктури (в
середньому 54-55 рр.) складається з підвищувальної та понижувальної хвилі. У ст. „Великі цикли кон’єктури” Кондратьєв
окреслював наступні межі великих циклів: 1) підвищувальна хвиля І циклу з кінця 80-х і початку 90-х рр. XVIII ст. до періоду
1810-17 рр. (майже повністю збігається з періодом наполеонівських війн); 2) Понижувальна хвиля I циклу – з періоду 1810-17
рр. до 1844-51 рр.; 3) Підвищувальна хвиля II циклу з 1844-51 рр. до 1870-75 рр. (період загострення протиріч у Віденській
системі, Кримської війни 1853-56 рр. та франко-прусської війни); 4) понижувальна хвиля II циклу – з 1870-75 рр. до 1890-96 рр.;
5) підвищувальна хвиля III циклу – з періоду 1890-1896 рр. до 1914-1920 рр. (тобто, І світова війна); 6) імовірна понижувальна
хвиля III циклу з періоду 1914-1920 рр. до середини 1940-х рр. (ІІ світова війна); 7) імовірна підвищувальна хвиля IV циклу з
середини 1940-х рр. до кінця 1960-х рр. – початку 1970-х рр.; 8) імовірна понижувальна хвиля четвертого циклу з початку 1970-
х рр. до початку 1990-х рр.; 9) імовірна підвищувальна хвиля V циклу з початку 1990-х рр.
В контексті даного дослідження заслуговує на спеціальну увагу теорія довгих хвиль Дж. Голдстейна (1987 р.). На підставі
аналізу військових циклів, цін, капіталовкладень, прибутків, „циклів гегемонії” цей американський політолог розробив
концепцію “довгих хвиль”, породжуваних війнами, їх наслідками і підготовкою до них. Проаналізувавши дані про війни
приблизно за 500 рр., Дж. Голдстейн знайшов періодичність, що пояснювана тим, що війни руйнують виробництво і
продуктивні сили. Це змушує держави зосереджуватися на внутрішніх проблемах. Коли з пам'яті поколінь стирається
психологічний ефект попередньої війни, а виробничий потенціал збільшується, створюються передумови для нової боротьби за
гегемонію. Дж. Голдстейн розглянув, у першу чергу, війни і їхні наслідки як основний фактор існування “довгих хвиль” в
економіці. Інтенсивність воєн він оцінював не за їхньою кількістю, а за спричиненими ними жертвами і руйнуваннями. Ще М.
Кондратьєв відзначав чітко виражену повторюваність широкомасштабних воєн у підвищених фазах “довгих хвиль”. Чітку
повторюваність воєн Дж. Голдстейн відстежив аж до 1500 р. “Довгі хвилі” можуть мати позаекономічну природу, а
“довгохвильові” цикли в економіці можуть бути наслідками деяких інших процесів.
Представники світ-системної теорії також пов’язують цикли гегемонії з довгими економічними хвилями та конфліктом
великих держав.
Існування циклів пояснюють теорії: соціологічні; марксистська; інноваційні (Й. Шумпетер, С. Коваль, Г. Менш);
перенагромадження в капітальному секторі; цінові; робочої сили і циклів класової боротьби; інтеграційний підхід і монетарні
концепції; військових циклів.
Прихильність до певного способу аналізу розвитку, зокрема глобального розвитку, зокрема, політичного процесу
зумовлюється приналежністю до певної національної чи релігійної традиції. Так, прихильниками лінійної парадигми є адепти
релігій, що прийшли до уявлення про свідому дію божої волі, яка спрямовує рух людства до певної мети (зороастризму, індуїзм
та ін.), представники сходу скотарських племен, а циклічної – представники землеробських племен, арабські й античні (греко-
римські) історики та філософи, філософи Сходу Нового часу, італійські гуманісти, сучасні представники цивілізаційного
підходу. Прихильниками поєднання були мислителі європейського Середньовіччя.
Поєднання аналізу циклів і хвиль (циклічно-хвильова парадигма – К. Маркс, М. Данілєвскій, В. Вернадський, А. Чижевський,
М. Туган-Барановський, М. Кондратьєв, П. Сорокін, М. Моісєєв, Л. Гумільов) дозволяє досліджувати у  часовому та
просторовому вимірах глобальну, регіональну та національну специфіку розвитку людства, зокрема хвилеподібну динаміку
світ-системи по осі „центр – напівпереферія – периферія”, взаємодію хвиль конверсії з хвилями демократизації, циклами
розвитку міжнародних систем, глобальної політики, промисловими, розвитку наукової думки та іншими процесами в природі і
суспільстві, зокрема, взаємозалежності сонячної активності і соціальних процесів. Ці процеси хвилеподібні, спіралеподібні і
змінюють один одного. Циклічно-хвильова динаміка не являє собою фатально детермінований фактор, залишає варіанти руху в
контексті фаз, припускаючи різні альтернативи розвитку з врахуванням свідомої творчої людської діяльності, хоча ступінь цієї
свободи не є однаковою на різних фазах. В їх синхронізації (часовій впорядкованості, узгодженості процесів і подій
локалізованих в різних місцях) відображається єдність притаманна розвитку в умовах посилення глобалізації, взаємозалежності.
Так, відзначаючи важливість врахування впливу воєн і соціальних потрясінь для історії, М. Кондратьєв не вважав їх основним
чинником розвитку: вони виникають на ґрунті реальних, і, насамперед, економічних умов; війни зумовлюються підвищенням
темпу і напруги господарського життя, загостренням економічної боротьби за ринки збуту і сировину. Таким чином, і війни, і
соціальні потрясіння включаються в ритмічний процес розвитку великих циклів і виявляються не вихідними силами цього
розвитку, а формою його прояву. Але раз виникнувши, вони, звичайно, у свою чергу здійснюють значний вплив на темп і
напрямок динаміки процесу конверсії.
Наслідком визнання циклічності як засобу функціонування глобальної політичної системи є її аналіз як форми вияву
структурних змін цієї системи. Цикл глобальної політичної системи включає до себе як негативні, так і позитивні зворотні
зв’язки. Розподіл часової структури дії системи може поділятись на фази, першою з яких традиційно була фаза інтенсивного
політичного конфлікту, такого, як війна. Динаміка глобальних політичних процесів залежить від певних циклів глобальної
політики.
 Внаслідок коеволюції природи і суспільства система соціальних циклів набуває синергетичного характеру. Складні нелінійні
системи мають якість синергетичної коеволюції кількох векторів сил в одному чи кількох аттракторах. Головні положення
синергетичного бачення світу полягають в підході до глобального розвитку як послідовної зміни станів стабільності та
нестабільності, стадій усталеності та неусталеності. Запроваджується така категорія, як біфуркація (якісна трансформація
системи як імпульсні зміни її якісного стану внаслідок внутрішнього та зовнішнього впливу в залежності від специфіки
реагування на нього системи).
Розвитку суспільства властиві нелінійність, певна стрибкоподібність і несподіваність, що не заперечує його стабільність.
Усталеність виростає з неусталеності як її результат, стадії усталеності та неусталеності змінюють одна одну. Неусталеність
соціального середовища є активізатором ролі окремої людини.
На протязі 500 рр. головною тенденцією глобального розвитку був прогрес, який в більшості країн проходив у формі
модернізації. Це був виклик Заходу решті людства, а відповідь їй – модернізація незахідних країн. Тому частиною розвитку,
зокрема глобального розвитку, різновидом його лінійних, стадіальних процесів є модернізація.
Модернізація є свідомою настановою держави на проведення якісних перетворень у суспільстві, перехід від традиційного до
сучасного суспільства внаслідок науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін, перетворень нормативних та
ціннісних систем. В основі багатьох теорій політичної модернізації лежить обґрунтування загальної моделі глобального
розвитку цивілізації. Сутність моделі полягає в описі характеру та напрямів переходу. Концепції модернізації розрізняють як за
хронологічною періодизацією, так і за змістовою специфікою. Так, зокрема, американський дослідник Е. Роджерс вважав,
що модернізація є зміною індивідуумами традиційного способу життя на складніший, технологічно розвиненіший. К. Блек
розглядав модернізацію як пристосування традиційних інституцій до нових функцій, поява яких обумовлюється
безпрецедентним зростанням людських знань, що дозволяє контролювати оточення й процеси наукової революції. Д. Лернер
вбачав у модернізації передусім секулярну революцію, тобто звільнення від релігійного впливу. Б. Леві вважав модернізацію за
соціальну революцію, яка заходить так далеко, як це можливо без руйнування самого суспільства. С. Ліпсет піддає науковому
аналізу передусім принципові зміни в культурі суспільства. У. Ростоу вважав, що модернізація базується на спільності стадій
економічного зростання, через які проходять усі країни.
У. Ростоу виділяв наступні етапи модернізації:
І, доіндустріальний – ХVІ-ХVІІ ст. (перехід від індустріально-аграрного й ремісничого до суспільного мануфактурного
виробництва у країнах Західної Європи). Реакція на кризу попереднього розвитку, яка відзначалася змінами у суспільній
свідомості, спрямованими на пошук шляхів виходу з кризи; зародженням соціальної сили, здатної зруйнувати стару систему та
втілити нові ідеї. Здійснився перехід від індивідуально-аграрного й ремісничого виробництва до суспільного з виникненням
різних форм відчуження (людей один від одного, від власності на засоби виробництва, від процесу праці тощо).
ІІ, ранньоіндустріальний – перехід від мануфактурного до машинного виробництва;
ІІІ, пізньоіндустріальний. США проходять цю стадію у 1914-29 рр., Західна Європа – у 1930-50-х рр., Японія – у 1950-60-х
рр.. Позначений принциповими змінами у процесі праці на основі наукової, інженерної організації, характеризувався
виникненням конвеєрного виробництва, орієнтованого на масовий випуск стандартизованої продукції; зростанням особистого
споживання; збільшеними масштабами людського спілкування; поглибленням міжнародного поділу праці завдяки новим
засобам зв'язку та сполучення; подоланням одних форм відчуження людини (від засобів існування, соціальних гарантій, освіти,
культури) й появою нових його форм (формалізація стосунків між людьми, стандартизація предметів споживання, способу
життя тощо).
IV, постіндустріальний (постмодернізація, за Д. Беллом). Відзначається провідною роллю теоретичного знання як стрижня,
навколо якого розбудовуються нові технології, економічне зростання й нова стратегія суспільства. У цьому аспекті виразніше
постають певні риси даного етапу модернізації:
– революція свідомості, спрямована на зміну системи цінностей європейської, західної цивілізації – від прагнення
матеріальних благ до праці як засобу реалізації своїх здібностей;
– виникнення двосекторної економіки, яка містить виробництво матеріальних благ, послуг при формуванні ринкових
відносин та "виробництво людини", що дедалі активніше впливає на динамізм економіки та конкурентоспроможність країни у
світі. В історичній перспективі це суспільство – постекономічне, оскільки в ньому долається панування економіки над людьми й
пріоритет здобуває нагромадження "людського капіталу", здатного до самореалізації;
– індивідуалізація процесу праці, формування нової якості робочої сили для "мікроелектронної революції";
– зрушення людського буття у бік культури, освіти, науки, що є не альтруїзмом, а звичайним прагматизмом, адже тільки
культурна й духовно багата людина здатна до високоякісної праці у нових умовах постіндустріальної цивілізації;
– зміна старих соціальних конфліктів іншими, зумовленими як зовнішніми проблемами (наприклад, конфлікт між різними
культурами, цивілізаціями), так і внутрішніми (наприклад, конфлікт між носіями цінностей постіндустріалізму та  частиною
суспільства, яка не встигає пристосуватись до цих цінностей);
– принципове коригування способу створення суспільного багатства, який в постіндустріальній цивілізації ґрунтується на
інформаційних технологіях, тобто на використанні розумових здібностей людини, а не її фізичної сили; виникнення нової,
символічної форми капіталу – знання; одиницею обміну стають не металеві або паперові гроші, а інформація (кредитні картки,
електронні гроші); трансформується саме розуміння праці;
– праця залишається економічним поняттям, але поступово зникає із соціальної сфери, більше не визначає соціальний статус.
Американський вчений Ф. Блок визначає постіндустріальне суспільство як історичний період, що починається тоді,
коли поняття індустріального суспільства перестає бути адекватним поясненням соціальних змін. Він базується:
- на ідентичності завдань, які мають бути розв'язані у конкретних сферах (наприклад, в економіці – розвиток і застосування
прогресивних технологій, які ґрунтуються на науковому знанні; поглиблення суспільного й технічного поділу праці; розвиток
ринків товарів, грошей і праці; поява й розширення вторинного (індустрія, торгівля) й третинного (послуги) секторів
господарства, скорочення частки аграрного виробництва за умови його вдосконалення; поєднання галузей, що випускають
засоби виробництва та предмети споживання тощо);
- на раціональності соціальної дії.
Універсалізм, що є істотною рисою як теорії, так і політики модернізації, водночас спричинив до розбіжностей серед цих
теорій. Розмежування відбувається у двох напрямах: критики модернізації та пошуку її нових моделей.
Розрізняють наступні типи модернізації:
 первинна (Західна Європа, США, Канада) охоплює епоху І промислової революції, руйнування традиційних спадкоємних
привілеїв та проголошення рівних громадянських прав, демократизацію суспільства;
вторинна, головним фактором якої виступають соціокультурні контакти країн, що відстають в своєму розвитку, із вже
наявними центрами індустріальної культури.
За характером модернізації розрізняють органічні та неорганічні модернізації.
Органічна модернізація відзначається спадковістю соціального розвитку, природністю, самостійною ініціативністю виходу з
надр старого суспільства з метою подолання існуючої там кризи, безперервністю реформаторського процесу (що не виключає
певних зворотних відступів) та його здійсненням як "знизу", так і "згори" за допомогою держави й права. Такий характер
модернізації притаманний, зокрема, країнам Західної Європи та Північної Америки.
Неорганічна модернізація також починається під впливом комплексу чинників, але вже іншого ґатунку. Це можуть бути
дедалі гостріша конкуренція на глобальних ринках, утрата старих ринків збуту, можливість військового втручання, загроза
цілковитої економічної залежності від інших країн, вплив позитивного прикладу країн, що модернізуються.
Неорганічним модернізаціям притаманні злиття модерніті й традицій (передусім таких, як патріотизм, віра у себе та власне
майбутнє); "колективна мобілізація" для осучаснення суспільства; невідповідність одне одному темпів змін у різних сферах
тощо.
Неорганічні модернізації поділяють на прискорені, спонтанні, такі, що наздоганяють, запізнюються, повторюються,
випереджають. Їх хід і результати залежать від поставлених цілей і суспільних сил, що їх здійснюють. Подолати проблеми
неорганічних модифікацій модернізації, використавши їхній позитивний соціальний потенціал, вдається суспільствам, які
тяжіють до випереджувальної моделі (наприклад, Японія, нові індустріальні країни – "азійські тигри"). Тут послідовно
реалізують і чітко відмежовують модернізаційні процеси від простого розвитку, властивого усім без винятку суспільствам.
Випереджувальна модель зорієнтована на один, найвищий тип модернізації – постіндустріальний.
Можна відокремити кілька моделей модернізації:
І модель (Велика Британія, континентальна Європа, США, Австралія, Канада) характеризується тривалістю, поступовістю,
синхронністю визрівання процесу перетворень усіх сфер суспільного життя.
ІІ модель (Японія, Туреччина, Греція, Південна Корея, Тайвань, деякі латиноамериканські держави) більше наближена до
європейського стандарту. Вона має такі визначальні риси, як тиск трансформаційного досвіду інших країн, опанування
прогресивних іноземних "зразків", наявність "модернізації, що запозичує" на національному ґрунті, проникнення модерніті в усі
сфери суспільного життя через канали освіти, нові стандарти споживання, впровадження західних технологій, техніки, нових
економічних відносин.
ІІІ модель (Колумбія, Венесуела, Перу, Індія, Пакистан), як правило, передбачає лише створення економічної
інфраструктури, зорієнтованої на первинну переробку сільськогосподарської продукції, видобуток корисних копалин, що, з
одного боку, змушує принципово ламати традиції й усталені суспільні структури, а з іншого – консервує відсталість, не сприяє
поширенню модерніті. Для цієї моделі притаманний розвиток західним шляхом частини населення, але збереження внутрішньої
традиційної структури для значної частини населення.
З моделями модернізації взаємопов'язані механізми її здійснення, які залежать від обраних способів виникнення модернізації,
серед яких розрізняють:
поступове нагромадження необхідних передумов у певних сферах суспільного життя, поєднання яких дає якісне
трансформаційне зрушення;
соціальні зусилля щодо опанування досвіду інших країн – "запозичена модернізація";
тиск, нав'язування традиційному суспільству досвіду модерніті ("імітаційна модернізація").
Французький вчений А. Турен для пояснення проблем модернізації вводить терміни – "антимодернізація" та
"контрмодернізація". Перший термін означає відкриту протидію модернізації. Антимодернізація, на думку вченого, – це
зведення процесу розвитку країни лише до відродження її цивілізаційної, культурної та історичної специфічності. Цього
прагнуть, як він вважає, певні правлячі групи й люмпен-інтелігенція, понад усе занепокоєні збереженням (здобуттям) своїх
привілеїв, влади, соціального статусу.
Контрмодернізація є альтернативним варіантом соціальних перетворень відповідно не до західного, апробованого зразку, а
іншого особистого шляху, який передбачає форсований суспільний розвиток виключно за ініціативою "згори", за колосальної
централізації влади, пріоритету соціальної системи, а не людини (приклад – країни Східної Європи у 50-ті рр. ХХ ст.).
Вибір шляхів модернізації та культурно-цивілізаційні блоки. Вибір шляхів розвитку залежить від культурно-цивілізаційних
традицій. Можна виділити кілька культурно-цивілізаційних блоків:
китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг);
індо-буддістсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-Східна Азія);
арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія).
Після набуття незалежності перед країнами постало питання вибору шляхів розвитку: контрмодернізація або
єврокапіталістичний шлях тієї чи іншої конкретної модифікації залежно від метрополії. Щодо країн ІІІ світу сталим було
використання дещо спрощеного, визначення модернізації. Модернізація розглядалась як відтворення змін в соціальній,
економічній та політичній системах, що відбулись у Західній Європі і Північній Америці у ХVI-ХІХ ст. і зрештою
розповсюдилися на інші європейські країни, а у ХІХ-ХХ ст. – на південноамериканський, азіатський та африканський
континенти.
Тільки Японія розпочала модернізацію наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. Але вона наздогнала Захід тільки після ІІ світової
війни.
Азії та Африці притаманний наздоганяючий тип модернізації.
Аналіз основних концепцій взаємодії західної та незахідних цивілізацій в процесі модернізації дозволяє звести їх до трьох
головних конструкцій:
симбіоз (мінімальна взаємодія, за якої підтримується відносно незалежне існування традицій та сучасності у взаємно
ізольованих сферах). Як приклад можна навести спроби поєднання західної технології та східної моралі: Захід – носій науково-
технічних засад, Схід – морально-гуманітарних;
конфліктна взаємодія, модернізація проти традиційності (критика західної цивілізації, зокрема М. Ганді, захист самобутності
незахідних суспільств);
 синтез (взаємопристосування) модернізації з Заходу та самобутності Сходу. За приклад можна навести концепції
національного соціалізму.
Політична модернізація — 1) комплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і
напрямів політичних змін на історичній, сучасній і постсучасній стадіях загальноциві-лізаційного розвитку з розкриттям на
рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності відносин: держава — міжнародна система, держава — громадянське суспільство,
держава — особистість, індивідум — індивідум та ін.; 2) практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної
бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності
політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими;
подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому;
постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства. Функція соціально-політичної модернізації. Суть її
зводиться до того, що політична система реформує усі сторони суспільного життя. Якщо політична е літа не наділена
відповідним реформістським потенціалом, то перехід від однієї системи до іншої супроводжується затяжними катаклізмами,
стагнаційними процесами, постійним відтворенням старих структур, способів мислення і поведінки. Вибір шляхів модернізації
суспільного життя, пошук особливих (саме для цієї нації) варіантів розвитку залежить від того, наскільки інститути політичної
системи виявляють здатність до самооновлення, рішуче поривають з віджилими традиціями.
 
1.1. Глобалізація і глобальний розвиток. Класичне розуміння глобалізації людського суспільства. Становлення глобального
простору як відповідь на виклики сучасності: економічні, політичні, моральні, культурні. Глобальні форми співіснування
людей. Співвідношення глобального та локального. Сучасні прояви глобалізації і фрагментації. Трансформації політичного
простору в умовах глобалізації. Аналіз глобалізації в просторі і часі. Етапи модернізації. Типи модернізації. Вибір шляхів
модернізації та культурно-цивілізаційні блоки. Моделі модернізації. Механізми здійснення модернізації. Політична і
економічна модернізація країн західного і незахідного типу.
 
Іншим тлумаченням людського розвитку, його матеріальним просторовим виявом є глобалізація (англ. globalization). В її
умовах: ускладнюється структура глобального розвитку,
- трансформуються цінності та норми життєдіяльності людей,
- видозмінюється система взаємодії між ними (глобальні відносини),
- встановлюються нові пріоритети у розв’язанні глобальних системних проблем.
І глобалізація і модернізація – це варіанти соціальні трансформації, при чому модернізація суспільства, зокрема незахідного –
це локальний соціальною трансформації, а глобалізація є новою соціальною трансформацією людства. Якщо розглядати
глобалізацію як явище, яке виникло нещодавно, то тоды модернізація передує глобалізації, виступає її спонукою.
Оскільки класична наздоганяюча модернізація в умовах глобального домінування західної капіталістичної світ-системи
нездійсненна, а Захід постійно трансформується, то суспільства незахідних країни здійснюють її власним шляхом. Як
наслідок модернізація перестає бути провідним процесом соціальної трансформації на глобальному рівні. Її місце
зайняла глобалізація. Глобалізація стала провідною соціальною трансформацією, а модернізація окремих суспільств – її
наслідком.
Глобалізація – це інтенсифікація взаємозв’язків між різними формами організації суспільного життя, що призводить до стану
взаємозалежності між компонентами системи взаємозв’язків. Він використовується також загалом для пояснення явищ, в основі
яких лежить феномен росту взаємозалежності. У ньому беруть участь як головні, так і другорядні актори. О. Уткін розглядає
глобалізацію як становлення єдиної взаємозалежної поверхні планети, до якого різні народи по різному підготовлені. У
широкому розумінні глобалізація охоплює весь історичний розвиток людства, закономірним результатом якого може стати
утворення єдиної соціальної спільноти планети. В такому розумінні глобалізація розуміється як прогресивний розвиток до
природних територіальних меж – поверхні планети Земля. У вузькому значенні під глобалізацією розуміється інтеграція
суспільств Землі, що протікає у певній формі в конкретних умовах. В той же час термін „глобалізація” інколи використовується
прагматично, для пояснення та виправдання проблем в економіках окремих країн, причинами яких є конкретні, а не в глобальні
ситуації. Отже, під глобалізацією розуміється своєрідний сучасний розвиток у просторі та часі який спричиняє сукупність
характерних змін, що є фундаментом для такого перетворення людської діяльності, коли вона стає єдиною і здійснюється в усіх
країнах та континентах, здійснює безпосередній вплив на міжнародні відносини.
Глобалізація – це «...збирання в ціле різних», вираження єдності двох різних процесів, що з'єднують і поділяють, уніфікують
розрізняють властивості окремих компонентів цілого (Мегасоціуму). Ці процеси розрізняються за параметрами обміну енергією
із середовищем, спрощення й ускладнення структури, однорідності й різнорідності, втрати частин і їх
приєднання. Глобалізація є функцією, що реалізує цілісність планетарного масштабу, внаслідок неї зникають історичні форми
цілісності, що склалися в менших просторових масштабах. Вона відмінна від функцій розвитку, зміни,
трансформації. Глобалізація у своєму вихідному, антропоприродному вигляді “поглинає” власні історичні форми, тому можна
виділяти різні історичні типи глобалізації. Г. має власну логіку розвитку й динаміку. За У. Беком “кістяк” глобалізації – це
процес, у ході якого складається мережа самопідтримуючих зв'язків і різних соціальних просторів. Г. по У. Беку виглядає як
процес, що творить щільну багатомірну тканину із взаємних переплетень і зобов'язань, утворену транснаціональними зв'язками.
Це узагальнення типу емпіричної генералізації яке не пояснює сутності (природи, змісту) даного процесу. Функції глобалізації
за У. Беком – заохочення або стимуляція, породження й відомості воєдино різних аспектів планетарних зв'язків. Багатозначність
і багатоаспектність глобалізації відображає множинність як її сутнісну рису і множинність її реалізацій (глобалізацію в тієї або
іншій «сфері»). За У. Беком, множинність виникає не тільки з «ефекту маятника», але й із наявності «своєї» логіки в кожній з
«сфер світових відносин». зв'язки в ході глобалізації створюють нову якість. Цей новий якісний стан характеризується їм через
категорію глобальність і, конкретніше, концепцію “світового” суспільства. Глобалізацію не можна ототожнювати із його
найважливішими процесами, будь то глобальний переділ багатства, влади, суверенітету та ін. або концентрацією й
централізацією капіталу, влади, інформації та ін.
Глобалізація багатоаспектна і багатостороння, в ній чітко простежуються і розрізняються економічні, фінансові,
технологічні, політичні, інформаційні, соціальні, культурологічні, інформаційно-технологічні, демографічні, екологічні та інші
її виміри, які мають різні механізми своєї реалізації і розвитку. Тому глобалізацію розглядають як сукупність цих процесів. Ці
процеси мають різну швидкість в різних регіонах і соціальних прошарках, породжуючи протиріччя.
 Ці зміни зводяться перш за все до взаємного зближення, скорочення відстаней, швидкої появи різного роду зв’язків,
контактів, обміну, до збільшення залежності суспільства майже в усіх сферах його життя. Характерною ознакою глобалізації є
прискорення науково-технічного прогресу – розвиток засобів масової інформації, зв’язку та транспорту. В 1994 р. Інтернет
користувалось 3 млн. чоловік, зараз більше 1 млн. Саме його називають головним символом глобалізації.
Головною її сценою є економічна глобалізація, головними наслідками якої є створення глобального ринку відповідно до
неоліберальной концепції глобалізації, ослаблення регулюючої ролі національних держав в економіці, посилення впливу
недержавних учасників міжнародних відносин (ТНК).
Така планетарна система розподілу сил передбачає постійне вдосконалення, науково-технічний прогрес. Головну участь у ній
беруть три головних актори – США, Японія, члени ЄС.
Існують наступні виміри глобалізації:
І – постійний історичний процес, зміст якого полягає у цивілізаційній трансформації людства, формуванні поверхні Землі як
єдиного простору. В історії людства постійно спостерігається тенденція до розширення простору, на якому відбувається
інтенсивна взаємодія та структурування міжнародних відносин.
ІІ – універсалізація (посилення рис загальності) і гомогенізація (рух до однорідної розбудови) людства, розуміння
глобалізації, яке датується приблизно 1960-70-ми рр., коли висловлювалися прогнози щодо глобального селища і всесвітнього
уряду.
ІІІ – відкритість національних кордонів. Глобалізація це процес, внаслідок якого кордони національних держав (економічні,
політичні, культурні, соціальні) стають прозорими – спочатку економічні, внаслідок дій транснаціональних корпорацій, як
головних провідників економічної глобалізації. Але глобалізацію невірно розуміти лише як власне взаємодію національних
економік – в ньому чітко простежуються, а в деяких відносинах домінують політичні та інші аспекти.
В політичному дискурсі під глобалізацією інколи розуміються нову систему міжнародних політичних і економічних
відносин, яка приходить на зміну Вестфальській моделі суверенітету і Ялтинсько-Потсдамській міжнародній системі і
відповідає новому балансу сил на глобальній арені. Політична глобалізація має просторові й часові виміри і
визначається: інтенсивністю і масштабами взаємодії. У сенсі інтенсивності політична глобалізація певною мірою співпадає з
спорідненими інтеграцією, взаємозалежністю. У сенсі міжнародної взаємодії глобалізація стосується географічного поширення
цих тенденцій і тотожна зближенню, універсалізіції та однорідності. Глобалізація змінює фундаментальні якості політичних
процесів в межах планети, які розвиваються за власними законами. В глобальній політиці відбувається  десуверенізація,
внаслідок якої національні держави виявляються безсилими захистити не тільки свою економічну, але і політичну безпеку.
В культурологічному дискурсі глобалізація розглядається в широкому цивілізаційному аспекті. Дослідники підкреслюють
процеси укрупнення цивілізаційних просторів, умовно поділяючи на Південь –Північ, або Схід Захід. В такій географічно
орієнтованій планетарній цивілізації виокремлюються цивілізаційні центри (Г. Кіссінджер називає їх “центри сили”) – США,
Росія, Європа, Китай, Японія, інколи Індія.
Економічний дискурс акцентує на злиття національних економік в єдину загальну систему.
Екологічний дискурс пов’язує глобалізацію з погіршенням екологічної ситуації.
Інформаційно-технологічний дискурс досліджує вплив нових технологій.
Наслідки глобалізації можна умовно поділити на позитивні та негативні.
До позитивних її наслідків відносять:
поглиблення спеціалізації та міжнародного розподілу праці за рахунок конкуренції та розширення ринку;
економію на масштабах виробництва;
виграш від торгівлі на взаємовигідних умовах в міжнародному масштабі;
підвищення продуктивності праці внаслідок раціоналізації виробництва на глобальному рівні та розповсюдженні передової
технології;
загальне підвищення добробуту в світі;
Негативні наслідки глобалізації – це:
нерівномірний розподіл переваг в процесі глобалізації світової економіки;
загроза конфліктів на глобальному, регіональному, національному рівнях;
загроза для деяких держав переходу контролю над їх економікою від національних урядів до більш потужних держав або
транснаціональних корпорацій.
Тому головне завдання, з яким зіткнулося людство – це забезпечення позитивного змісту глобалізації, перетворення
глобалізації на позитивний чинник для всіх народів світу. Вона повинна базуватись на принципах справедливості, рівності і
солідарності.
Історичні форми глобалізації, зокрема глобалізації міжнародних відносин, можна аналізувати з врахуванням наступних
головних чинників:
Просторово-часових: обсяг глобальних структур; інтенсивність глобальних взаємодій; швидкість глобальних потоків;
переважний вплив глобальних взаємозв’язків. Як зауважує А. Гідденс, глобалізація – це поширення, розтягування простору
і часу до масштабів усього світу, зв'язок між різними соціальними контекстами або регіонами.
Організаційних: інфраструктура глобалізації; інституалізація глобальних структур і використання сили; модель глобальної
стратифікації; домінуючі види глобальних взаємодій.
В сукупності вони дають уяву про глобалізацію на тому чи іншому етапі розвитку.
Тому в діахронному плані розрізняють стадії або етапи глобалізації, тобто її розвиток у просторі та часі. Існує значна
кількість підходів, які репрезентують певні часові орієнтири глобалізації. Узагальнення їх дозволяє виокремити наступні
основні концепції, що віддзеркалюють історичні кордони цього феномену:
- зміни форм історичного процесу (концепція «архаїчної глобалізації»);
- позачасової властивості, що іманентно притаманна історії людства і набуває на різних етапах розвитку техніки і соціуму
різних форм. (концепція Е. Азроянца);
- протоглобалістів;
- сучасного феномену.
Розподіляючи глобалізацію характерними формами, на етапи за часом, розрізняють її історичні типи: родову, племінну,
етнічну, давньоімперську, монархічну, колоніальну, національну та інтернаціональну глобалізацію. Г. Терборн виокремлює
декілька хвиль глобалізації, найранішою з яких вважає експансію глобальних релігій. Зокрема, один з підходів розглядає
глобалізацію як постійну і поступову інтенсифікацію взаємозв’язків між різними формами організації суспільного життя, що
призводить до взаємозалежності між компонентами системи взаємозв’язків. Так, англійські дослідники виокремлювали:
архаїчну, яка розвивалась у доіндустріальний період людської історії,
протоглобалізацію (з 1600 по 1800 рр.) яка характеризувалась розвитком мануфактурного виробництва, науковою,
промисловою і фінансовою революціями, зародженням глобального ринку,
модерну (1800-1950 рр.), що мала два головних виміри – піднесення національних держав та стрімке розширення
індустріалізації, внаслідок якої сформувався глобальний поділ праці,
постколоніальну, головними ознаками якої стало формування нової архітектури відносин між розвинутими країнами та
країнами, що розвиваються, у виникненні регіональних інтеграційних об’єднань, зростанні ролі транснаціональних корпорацій,
у трансформації ролі держави у економічному та політичному житті суспільства.
В межах цього підходу початком глобалізації вважається період від появи перших цивілізацій до формування системи
міжнародних відносин в Європі в сер. ХVII ст. Цей період поділяється на два етапи:
- від зародження цивілізацій та формування античного світу до 320 р. до н. е., тобто від виникнення міжнародної торгівлі і
становлення на міжцивілізаційній основі імперій – Перської, Олександра Македонського, Римської. Стародавні цивілізації,
перш за все єгипетська цивілізація і цивілізації Передньої Азії мали зв’язки, впливали на розвиток індійської, китайської, греко-
римської цивілізації. Торгівельні шляхи, зокрема Великий шовковий шлях з’єднували перську, арабську і європейську
цивілізації. Це період розвитку відносин між окремими цивілізаціями, глобалізація культурно-ціннісна, цивілізаційна.
- з 320 р. до н. е. по 395 р. н. е., тобто від Олександра Македонського до падіння Риму як перших спроб об’єднання, від
зародження ідеї імперського контролю до посилення тенденції до регіоналізації.
Ці імперії розпадалися, а міжнародна торгівля мала допоміжний характер, економіка була натуральною, ці процеси не
охоплювали весь простір планети. Однак, згідно з т. з. Ф. Броделя розмір “світового” простору залежить від історичного
сприйняття часу. Тому в кожну історичну епоху глобалізатори в міру своїх сил намагаються освоїти світ у відомих для них
межах, а отже, кожен часовий відрізок розвитку людства характеризується власним рівнем глобалізації. Історичний процес,
який можна розглядати як розвиток соціальної системи, є спрямованим на досягнення межової її цілісності. Саме таку цільову
функцію історичного процесу Е. Азроянц пропонує називати глобалізацією.
Розглядаючи історичні етапи глобалізації, Г. Померанц припускає, що про початок глобалізації можна говорити починаючи з
ІІ тис. до н. е., коли володарі-завойовники почали називати себе “царями чотирьох сторін світу”. У нього:
I ступінь глобалізації пов’язується із створенням перших імперій, формою духовної глобалізації стає монотеїзм.
Імперська влада знаходить опору в єдиній вірі.
II ступінь (стадія) глобалізації – імперсько-конфесійна. Виникає чотири культурних світи (Захід, ісламський світ, Індія та
Далекий Схід), ознаками яких стали єдине священне писання, єдина мова священного писання, єдиний шрифт, пов'язаний з
естетикою пластичних мистецтв. Кожна імперсько-конфесійна глобалізація одночасно була і проектом “світового” устрою. В
Середні віки найбільш активним виявився ісламський проект, але потім його випередив Захід, що призвело до формування
євроцентриського світу.
III ступінь (стадія) глобалізації датується ХVІІ ст., коли переваги поліцентризму почали брати вверх над його недоліками. В
цей час індустріальна глобалізація супроводжувалась «концертом національних держав»
IV ступінь глобалізації – електронно-фінансова. Стає зрозумілим, що глобальний порядок не може бути створений одним
культурним світом, однією цивілізацією.
Інша група дослідників висувала точку зору за якою І етап глобалізації розпочався в період Великих географічних відкритті і
здійснював безпосередній вплив на системну еволюцію міжнародних відносин.
З позиції "теорії хвиль глобальної інтеграції",
І  прокотилася у XVI ст. внаслідок Великих географічних відкриттів. У той час розпочався бурхливий розвиток торгових
зв'язків Європи з Америкою і став формуватися глобальний ринок, що зв’язав континенти безліччю торговельних, а потім і
політичних зв’язків. Активізувалася європейська експансія до країн Азії, Африки та Латинської Америки. Початок формування
капіталістичного укладу розглядався як генетична основа глобалізації.
ІІ спостерігалася з 1840-х або 70-х рр. до 1914 р. У той час залізниці і пароплави знизили транспортні витрати, відкрили
можливості для широкомасштабних поставок величезної маси товарів на далекі відстані. У результаті промислового перевороту
в європейських країнах збільшилася кількість і покращилася якість європейських промислових виробів. Значно розширювалася
світова торгівля. Розпочалася епоха "вільної торгівлі". Зароджувалася по-справжньому глобальна економіка. Світове
господарство ставало цілісною системою на основі міжнародного географічного поділу праці. Велике значення мала поява
телеграфу і радіо наприкінці XIX ст. На Землі встановилося домінування Великої Британії. Європейська експансія призвела до
виникнення глобальної колоніальної системи.
Ще одна точка зору пов’язує глобалізацію з межею ХІХ-ХХ ст., коли спостерігається величезне зростання продуктивних сил
і посилення міжнародних контактів, обумовлених вивозом капіталу (імперіалізмом). В ХХ ст. ще продовжувався процес
формування глобальної політичної системи. Але, як зауважує російський дослідник О. Богатуров, розуміння політичної єдності
ще не було, хоча вона, безперечно, знаходилась у стадії формування з останньої чверті ХІХ ст., коли вже не залишилось
незайманих територій і політичні прагнення окремих держав вже не тільки в «центрі», але й на «периферії» системи були тісно
пов’язані. Іспано-американська, англо-бурська, русько-японська і І світова війна стала важливими, але не завершальними
етапами формування глобальної світополітичної системи.
І етап глобалізації починають межею ХІХ-ХХ ст. – на основі відкриттів пароплава, телефона, конвеєра, і висловлюють
припущення, що його зупинила І світова війна. ІІ його етап – відродження наприкінці 1970-х рр., пов’язується з революцією в
інформатиці.
Навіть після закінчення І світової війни єдина глобальна система ще не була остаточно сформована. Світ продовжував
складатися з декількох підсистем, які раніше за все сформувались в Європі. Спочатку в XVII ст. була сформована Вестфальська
система, їй на зміну приходить система Віденська. Поряд з нею почала формуватись підсистема в Північній Америці. Навколо
Китаю продовжувала існувати архаїчна Східноазійська система. Поступово починають формуватись та еволюціонувати інші
підсистеми, зокрема близькосхідна та латиноамериканська. Всі ці підсистеми розвивались в тенденції як майбутні
складові частини глобальної системи. Між цими системами існувала ієрархія. Одна з них була центральною, інші
периферійними. Так, після закінчення І світової війни центральною була Версальська (європейська) підсистема, Вашингтонська
(азійсько-тихоокеанська) була периферійною. Європейська підсистема міжнародних відносин займала місце центральної
історично до закінчення ІІ світової війни.
Отже, в пошуках історичних джерел глобалізації міжнародних відносин вчені найчастіше звертаються до подій ХХ ст.
Особлива увага приділяється наслідкам І і ІІ світових воєн, які мали характер глобального конфлікту. Вони сприяли якісним
змінам у характері засобів ведення війни. Важливе значення мала поява нових держав внаслідок краху колоніальних імперій.
Хоча це можна розглядати як прояви фрагментації, але в наявності і тенденції глобалізації, які знайшли прояв в утворення та
протиборстві двох центрів сили, двох геополітичних блоків.
Інколи вважають доцільним говорити про початок глобалізації як конкретно-історичного явища з 1991 р., після розпаду СРСР
і ліквідації соціалістичного табору, мотивуючи це тим що сам факт досить успішного існування альтернативної системи
унеможливлював глобалізацію. Так, характеризуючи глобалізацію, Т. Фрідман пише про нову систему, що замінила систему
холодної війни.
Виходячи з вищесказаного, глобалізація розглядається у зв’язку з еволюцією: а) капіталізму як системи суспільних відносин.
Пов’язуючи глобалізацію з виходом європейського капіталізму на авансцену історії, експансією капіталістичної світ-системи,
набуттям нею глобального характеру, деякі дослідники, зокрема С. Амін, Л. Бентон, Р. Гілпін розглядають глобалізацію
передусім як вестернізацію, виходячи таким чином на сферу взаємин між цивілізаціями; б) глобальної економіки та політики,
який відрізняється від попередніх ступенів інтернаціоналізації господарського життя тим, що по-перше, економічне
співтовариство планети з розсипчастої сукупності більш або менш взаємопов'язаних економік країн перетворюється в цілісну
економічну систему, у якій національні соціуми стають складовими елементами єдиного господарського організму Землі, а їх
долі зростаючою мірою визначаються ходом розвитку цього організму як цілого.
При цьому головними причинами глобалізації визначають:
технологічний прогрес в галузях комунікації, обміну інформацією, транспорту;
лібералізацію економіки;
значне розширення сфери діяльності міжнародних та транснаціональних організацій, включаючи банки;
практично єдину система поглядів відносно ринкового господарства;
формування уніфікованих ЗМІ, масової культури, використання англійської мови як загального засобу спілкування.
М. Косолапов чітко розмежовує глобалізацію та інтернаціоналізацію як історичну тенденцію і явище сучасного
міжнародного життя. Визнаючи їх взаємопов’язаність, але відкидаючи їх тотожність, він в якості головної ознаки глобалізації
визначає вихід якої-небудь проблеми або діяльності на глобальний (планетарний) рівень. При цьому ця діяльність не
обов’язково має бути інтернаціональною за складом учасників, може здійснюватись однією країною, організацією, навіть
фірмою. Відповідно М. Косолапов розглядає глобалізацію як якісно нове явище міжнародного життя, суть якого полягає в
набутті окремими державами, іншими суб’єктами міжнародних відносин можливостей та потреб здійснювати деякі або загалом
всі функції своєї життєдіяльності в масштабах земної кулі (територіально), глобальних економіки та політики. В такому
розумінні одним з проявів та наслідків глобалізації може розглядатись явище наддержавності, яке несе в собі початки
централізації, підпорядкування, авторитаризму. Під інтернаціоналізацією ж він розуміє вихід чогось раніше внутрішнього за
початкові рамки або об’єднання дій деяких суб’єктів глобальної політики навколо спільних завдань, мети, виду діяльності,
тобто інтернаціоналізація не вважається глобальною за кількістю суб’єктів та просторовим межами, хоча в деяких випадках
вона може наближатись до таких масштабів. Тому найбільш ефективно вона відбувається на регіональному рівні та\або в
окремих сферах, видах, напрямах діяльності. Інтернаціоналізація як явище існує протягом всієї історії людства, але саме в ХХ
ст. цей процес набуває нових якісних характеристик. Глобалізація розглядається в якості мети історичного процесу, інтеграція
та дезінтеграція як тенденції, що визначають його динаміку, інтернаціоналізація – як сучасний етап глобалізації.
Тому термін „глобалізація” інколи використовується для характеристики не тільки інтеграції, але і дезінтеграції глобального
масштабу в галузях економіки, політики, культури, а також антропогенних змін оточуючого середовища, які по формі мають
загальний характер і по змісту охоплюють інтереси усього людства.
В класифікації концептуальних схем, в межах яких усвідомлюються глобальні тенденції сучасної політичної динаміки можна
виокремити два типи:
середовище, яке гомогенізується та універсалізується;
фундаментально-гетерогенна система, яка породжує розділення та протиставлення різного роду.
Ці схеми інколи протиставляють, але емпірично простежуються обидві тенденції – гомогенізації та гетерогенізації, що
свідчить про дуальність глобалізації. Вона характеризується як універсалізацією принципів міжнародних взаємодій (політична,
економічна, фінансова, культурна сфери) так і ускладненням внутрішньої структури і системи взаємодій єдиного
універсального світопорядку.
Нації та групи, що не отримують переваг від глобалізації, вбачають у регіоналізмі, націоналізмі та сепаратизмі єдиний засіб
захисту і збереження власної ідентичності. Тому виступи проти глобалізації – це перш за все виступи проти її диспропорції.
Наслідком глобального розвитку, глобалізації і модернізації є становлення глобального суспільства. До факторів його
становлення глобального суспільства є глобальні:
- економіка (з т. з. Дж. Гольдстайна, джерелом становлення та розвитку глобального суспільства є глобальний спосіб
виробництва, який призводить до незмінної сукупності незмінних елементів, пов’язаних між собою незмінними відносинами);
- політика, яка характеризує вплив наймогутнішого суб’єкта – співтовариства розвинених держав;
- тероризм, який вимагає об’єднання та консолідації;
- комунікації, які є засобом реалізації відповідних інтегративних форм, зокрема Інтернет, мобільний зв’язок, які стирають
міждержавні кордони (на думку директора ЮНЕСКО Каітіро Мацуурі, бурхливий розвиток інформаційно-комунікативних
технологій призводить до появи глобального суспільства знань, яке має забезпечити пошук нових шляхів використання на
практиці накопиченого потенціалу знань та нових технологій у руслі вирішення завдань глобального розвитку. Така модель
організації, як глобальне суспільство, з точки зору К. Мацуурі, має базуватись на чотирьох основних принципах: рівний доступ
до освіти для всіх, загальний доступ до інформації, включаючи могутній масив загальнодоступної інформації, збереження та
підтримка культурної самобутності народів, включаючи багатомовність, плюралізм та самобутність культур, свобода
самовираження;
- культуру, що об’єднує світові цінності планети;
- науку, яка є результатом відповідного академічного обміну, розвитку академічної інфраструктури Землі;
- уніфікацію стилю життя.
 Глобалізація характеризується об’єднанням між народами та початком зародження глобальних форм співіснування людства.
У результаті цього формується така нова форма соціальної організації як глобальне суспільство. Основним механізмом
становлення глобального суспільства є глобальна взаємодія, під якою Р. Кеохейн та Дж. Най розуміють такий тип руху
матеріальних та нематеріальних предметів через державні кордони, в якому щонайменше один з його акторів не є
представником держави або урядової організації однієї частини планети, а інший – іншої. Рівень розвитку глобального
суспільства в межах кожної національної держави є принципово різним, оскільки він визначається, в першу чергу, ментальними
традиціями та рівнем розвитку глобальної свідомості (І. Валлерстайн).
Глобальне суспільство (Дж. Модельські) – це нова форма соціальної організації, функціонально-специфічна сукупність
відносин, яка характеризується наявністю проблем певного рівня та пов’язаних з організованим здійсненням колективних дій на
глобальному рівні; це сукупність відносин, яка формується в результаті спільної діяльності людей, реалізації спільних інтересів
та виробництва спільних благ на глобальному рівні. Такими спільними інтересами виступають міжнародний мир, безпека,
вирішення глобальних проблем, регуляція економічних відносин. З точки зору Дж. Модельські баланс розвитку глобального
суспільства залежить від механізмів політики (підтримання стабільності, справедливості та безпеки), економіки (виробництва
благ та ринкового обміну), культури (відтворення стандартів, цінностей та знань). Відповідно до цього
вводяться поняття глобальної політики, економіки та культури, які забезпечують глобальний рівень розв’язання проблем у
межах всієї планети. Проблемою є визначення ролі людини у глобальному суспільстві, вироблення загальних норм та
моральних критеріїв поведінки, виробленні і дотриманні норм, які є необхідною умовою глобальної взаємодії. Воно встановлює
хронологічні рамки глобалізації до виникнення її історичних передумов (Осьовий час, XVI століття, епоха індустріальної
революції). У. Бек виділяє два глобальні суспільства: створене транснаціональними утвореннями з «їх» державою, і створене
національними державами й/або суспільствами. Г. с. фрагментоване, дезінтегроване, тому що позбавлене якоїсь загальної
державної інстанції. Світове суспільство системне з огляду на Бека на вже досягнутий ним нині рівень ступеня інтегрованості
цього соціуму.
В контексті з’ясування його сутності важливим методологічним аспектом є необхідність його чіткого розмежування з
«глобальністю”, «світовим суспільством», «глобальною системою», «міжнародною спільнотою», «світовим співтовариством»,
“глобальним співтовариством”, “світовою спільнотою” та ін.
Мегасоціум конкретизується в категорії організм, протиставлюваній системі, яке підкорюється окремим природним,
соціальним, суспільним та ін. законам – законам Природи. Це система. Мегасоціум як якесь ціле в процесі аналізу еволюції
бачиться через окремі одиниці (фрактали) – від найпростіших клітинних до соціального організму. Ці одиниці мають свою
власну природу й логіку і крім своєї логіки вони « повинні» підкорятися й логіці цілого.
Глобальність – це цілісність «продукт» або структура, що народжується внаслідок глобалізації. Глобальність як антиномія
включає механізми, що організують Мегасоціум подібно до спеціалізації, кооперації, комбінації, формуючи структуру
глобальності або глобальність як структуру. Глобальність не можна ототожнювати із глобальним суспільством.
“Глобальна система” (в глобалістиці) – це складова частина глобального розвитку, нова політична, соціокультурна,
інформаційно-технологічна, економіко-технічна спільнота з її специфічними структурами та процесами, які функціонують та
розвиваються в межах усього людства з його складними переплетіннями планетарного господарства та міжнародних відносин,
сукупність усіх досягнень людства в його розвитку.
Природна сталість глобальної системи передбачає таку структуризацію її внутрішніх елементів, в якій їх узгоджене
функціонування здійснюється на підставі внутрішньої здатності до самоорганізації. Це визначається її здатністю до управління
шляхом внутрішньому примусу всіх її елементів працювати в заданому режимі. Підтримання програми функціонування
глобальної системи, її внутрішніх характеристик в певних межах (гомеостаз) дозволяють їй досягати самозбереження та
безпеки.
“Світове співтовариство” – це глобальна система, що формується внаслідок глобалізації в ХХ ст. (1969 р., Р. Ніксон). В
широкому значенні воно використовується для визначення глобальної соціально-економічної і політичної системи, яка включає
як держави, так і нетрадиційних акторів.
“Глобальна система” відрізняється від “міжнародного суспільства” (international society) – сукупності країн, які є носіями
його свідомості і тому у відносинах між собою керувались не тільки практичними інтересами, але й певним загальновизнаним
кодексом поведінки, наявність якого визначалась спільними нормами моралі, коли група держав, усвідомлюючи наявність у них
спільних інтересів та спільних цінностей, формує суспільство, в межах якого у відносинах одного з одним вони вважають себе
пов’язаними загальним набором правил, а також підтримують діяльність спільних інститутів. Вона є протоядром
міжнародної системи (international system), яка охоплювала всі держави Землі на протязі всіх історичних
періодів. Історичні типи міжнародних суспільств – «християнське», «європейське» та ін. міжнародне суспільство грецьких
полісів було ядром міжнародної системи, до складу якої входили і негрецькі держави, зокрема Персія і Карфаген (Х. Булл
1970-х рр.). Міжнародна система відрізняється і від «світового міжнародного суспільства» (world international society) (Х. Булл).
“Міжнародне співтовариство” (в міжнародному праві) – це глобальна політична система, елементами якої є держави, тобто
система, що має міждержавний характер.
Біосфера (за В. Вернадським) – це оболонка Землі, склад та енергетика якої обумовлені минулою або су часною діяльністю
живих організмів. Ноосфера (сфера розуму) – це сфера діяльності живої ноосферної цивілізації, ядром якої є історична біосфера
Землі. Планета є єдністю двох елементів – біосфери та людини.
Глобальна свідомість як здатність мислити категоріями планетарного масштабу, відчувати власну співпричетність до
світових процесів, світовідчуття та світорозуміння, у відповідності з якими на передній план в оцінці принципіальних, особливо
важливих подій виступають загальнолюдські інтереси та цінності. Особливістю глобальної свідомості та глобальних ідей як її
змістовної сторони є те, що вони мають значення в масштабах всієї планети. Вона формувалася філософами, починаючи зі
Стародавнього Сходу та античних часів, згодом – творцями “світових” релігій (буддизму та християнства), просвітництва,
Великої Французької революції (принципів свободи, рівності, братерства) і комунізму (гасла єдиного справедливого
безкласового суспільства без рас та націй).
Враховуючи фактор нелінійності, ризиковий і складно передбачуваний характер розвитку людства, однією з головних
проблем глобального розвитку є необхідність політичного регулювання глобальних процесів – реалізації політики забезпечення
глобальної безпеки. В такому аспекті під глобальною безпекою розуміється політичне регулювання глобальних
процесів. Політика глобальної безпеки – це політика зменшення глобальних ризиків. Вона має забезпечувати безпеку глобальної
системи та її структур, що передбачає з’ясування джерел загроз, визначення особливості політичного процесу в умовах
посилення глобальних проблем, визначення політичних форм та засобів адаптації як окремих суспільств і цивілізацій, так і
світового співтовариства в цілому до імператив виживання, пошук механізмів, методів та напрямів регулювання
взаємозалежності.
Політика глобальної безпеки може бути структурована в залежності від рівня та сфери діяльності. В залежності від сфер
діяльності. на які вона спрямована, вона поділяється на політичну, економічну, екологічну, інформаційну, соціокультурну. Вона
може проявлятися на різних просторових рівнях: глобальному, регіональному, національному.
Для забезпечення глобальної безпеки засобами політики особливо важливим є розуміння механізмів функціонування
глобальної політики і світу політики в цілому. Інтернаціоналізація політичної сфери, її глобалізація призводить до формування
глобальної політичної культури як системи відносин та процесів виробництва (створення і відтворення) її складових елементів в
процесі зміни поколінь, важливим елементом якої є планетарне політичне мислення. Воно повинно мати гетерогенний характер,
тобто не визнавати якийсь один з варіантів планетарного політичного мислення в якості універсального чи спробами тієї чи
іншої країни, групи країн або цивілізації видавати свої цінності в якості універсальних і включати найбільш досконалі
структури всіх ідейних і політичних течій, в яких визначаються шляхи збереження людства.
Необхідність політичного регулювання глобальних політичних процесів, забезпечення глобальної безпеки призводить до
формування глобальної політичної культури, яка має визначати норми та принципи політичної поведінки, яка відповідає
вимогам збереження суспільного життя в умовах посилення глобальних ризиків, визначає умови його збереження, межі, вихід
за які можуть призвести до загибелі світової цивілізації.
Динаміка та масштаб сучасних трансформаційних процесів формують нові завдання для дослідників. Одне з них –
осмислення та теоретичне відтворення головних тенденцій глобального розвитку, створення для цього відповідної
методологічної бази. Істотна обмеженість можливостей існуючих макросоціологічних концепцій адекватно відобразити важливі
зміни в суспільстві і загальні закономірності глобального розвитку, розвитку сучасних міжнародних відносин, потребують
розробки нових наукових концепцій. Становлення єдиної взаємозалежної планети посилює значення цієї проблематики.
Проблеми глобального розвитку будуть значною мірою визначати зміст глобальної політики, в т. ч. міжнародних відносин в
ХХІ ст.
Дослідження глобального розвитку, модернізації і глобалізації, інтернаціоналізації передбачає їх аналіз їх перспектив. Так,
провідний американський футуролог Д. Несбіт у кн. "Мегатенденції", визначав кардинальні напрями розвитку суспільства. Він
припускав, що найважливішим, стратегічним, ресурсом і рушієм суспільного розвитку стає інформація, знання, а не капітал (як
в індустріальному суспільстві). У книзі "Нове відкриття корпорації" (1987 р.) спільно з  футурологом П. Абурдін він припустив,
що на зміну добі "синіх" та "білих комірців" (виконавців ручної та рутинно-організаційної праці) прийшла доба "золотих
комірців" – людей найвищого рівня кваліфікації, великого обсягу сучасних знань, а у книзі "Мегатенденції, рік 2000. Десять
нових напрямів 90-х рр." (1990 р.) вони відзначали наступні тенденції:
І –розвиток глобальної економіки, зміцнення міжнародних економічних зв'язків, посилення позицій вільної торгівлі,
зростання ролі телекомунікацій у прийнятті економічних рішень, появу нових джерел сировини і ресурсів, підвищення ціни
інтелектуальної власності;
ІІ – ренесанс мистецтв, пов'язаний із розширенням меж свободи вибору пріоритетів для людини, зокрема щодо способів
проведення дозвілля, її потяг до духовності;
ІІІ –експерименти з врятування соціалізму, унаслідок чого може з'явитися новий гібрид соціалізму з ринковими механізмами,
з приватизованими засобами виробництва й ринковим механізмом ціноутворення;
ІV – нове співвідношення глобального стилю життя й культурного націоналізму: створення загального міжнародного стилю
життя, космополізація у взаємозв'язку з відродженням національної культури, традицій. Проте націоналізм може породити і
відторгнення глобальних цінностей, особливо у країнах, що розвиваються;
V – приватизація державного сектора економіки;
VI – зміна геополітичної ситуації, передусім в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, який характеризується значним
економічним потенціалом, динамічністю розвитку;
VII – залучення жінок на провідні посади в політиці, економіці, бізнесі;
VIII –зростання значення біотехнології для сучасної цивілізації;
IX – інтенсифікація релігійних рухів;
X – тріумф людини, індивідуалізму як етичної відповідальності, спрямованої на створення нової реальності, девальвація
колективізму як цінності.
Висловлювалось припущення, що 1990-ті рр. стануть десятиліттям економічного розвитку, політичних реформ та
культурного відродження. Але життя пішло за більш песимістичним сценарієм, не вдалося врахувати негативні тенденції
перехідного періоду:
 глобальну економічну кризу початку 1990-х рр.;
 незадовільний хід перетворень у постсоціалістичних країнах;
 релігійне відродження в формі фундаменталізму та релігійного фанатизму;
 дифузію сили.
В сучасних міжнародно-політичних умовах можна виділити наступні головні тенденції, які актуалізують вивчення проблеми
глобалізації:
 розширення складу та збільшення різноманіття політичних акторів;
 розширення загроз мирному співіснуванню та змістовного наповнення поняття “безпека”;
 збільшення кількості учасників системи міжнародних відносин, що ускладнює передбачення варіантів, мотивів та
наслідків їх поведінки;
 криза інституту держави як традиційного рубежу розмежування внутрішніх, зовнішніх та міжнародних процесів;
 поява політичних та / або інших самоідентифікацій на рівні цивілізацій;
 трансформація міжнародних відносин у внутрішньо системні регіонального і глобального рівня;
 ерозія суверенітету національної держави внаслідок послаблення традиційних функцій держави, порушення межі
внутрішньою та зовнішньою політики через посилення їх взаємозалежності та взаємовпливу, розмивання меж між внутрішніми
та міжнародними політичними, економічними, інформаційними та іншими процесами;
  асиметричність відносин міжнародних акторів, яка виникає внаслідок різних щільності їх взаємовідносин та параметрів
стану їх взаємозалежності;
 інтеграцію в економічній та політичній сферах, становлення економічної системи, яка функціонує за єдиними
правилами в межах усієї планети;
 формування ідеології глобалізму як обґрунтування невідворотності цих змін;
 демократизації як міжнародних відносин, так і внутрішньополітичних процесів.
Можливі сценарії майбутнього:
І – американська гегемонія, яку буде складно утримати.
ІІ – перехід монополярності в біполярність через появу у США конкурентів глобального значення (Китаю, ЄС, формування
передбачених чи несподіваних коаліцій).
ІІІ – становлення багатополярності через складну взаємодія сил, поєднання мирних періодів та конфліктних ситуацій,
конкуренцію за зони впливу.
Паралельне існування кількох цивілізацій, які являтимуть собою самодостатні та самостійні центри глобального розвитку або
апокаліптичний сценарій – міжнародні катаклізми, силове вирішення геополітичних, економічних, культурно-цивілізаційних
протиріч.
Під глобальними проблемами слід розуміти сукупність життєво важливих проблем, від яких залежить соціальний прогрес
людства. Їх головні характеристики: планетарні масштаби вияву, комплексність та взаємозалежність гострота, динамізм.
Виокремлюють наступні головні критерії визначення глобальних проблем – якою мірою вони:
- торкаються життєвих інтересів людства, усіх держав та народів, кожної людини;
- виступають як об'єктивний фактор розвитку сучасної міжнародної системи, мають глобальний характер незважаючи на їх
специфічний вияв у межах окремих країн та регіонів;
- набувають гострого характеру і загрожують існуванню людства;
- вимагають для свого вирішення колективних зусиль усього людського співтовариства.
Глобальні проблеми як соціальне явище розглядаються як цілісна система, з врахуванням їх взаємопов’язаності та
взаємозалежності з точки зору їх діалектичної єдності. Їх класифікують за: джерелами виникнення; характером.
За джерелами виникнення глобальні проблеми характеризуються двоїстістю, яка свідчить про нерозривний зв'язок природних
і соціальних процесів. Їх можна класифікувати наступним чином: "людина-природа"; "людина-людина".
До першої групи належать:
 населення Землі та його життєзабезпечення (продовольча, енергетична, сировинна, задоволення матеріальних потреб,
демографічна);
 захисту довкілля (екологічні);
 освоєння космічного простору і Світового океану, їхнього використання в інтересах людини;
 запобігання стихійних лих і боротьби з їх наслідками.
До другої групи входять:
 ліквідації відсталості (економічної, культурної) країн, що розвиваються;
 захисту і розвитку "духовного середовища", примноження духовної культури;
 вдосконалення освіти, інформатики;
 боротьби із злочинністю, міжнародним тероризмом, наркоманією, іншими негативними соціальними явищами;
 боротьби з найнебезпечнішими захворюваннями;
 збереження миру. В умовах глобалізації та одновимірного глобалізму США набуває підвищеного значення висновок
про те, що без широкомасштабної конверсії неможливе розв’язання ані національних соціально-економічних, політичних та
інших проблем, ані глобальних проблем людства. Її здійснення може сприяти вирішенню інших глобальних проблем, зокрема,
екологічної, стабілізації економічної та політичної ситуації в різних країнах та регіонах (в тому числі за рахунок впровадження
новітніх оборонних технологій в економіку цих країн). Однак загроза міжцивілізаційних протистоянь і конфліктів разом з
демократизаційним характером низки американських і натовських воєн постбіполярної епохи не дозволяє спрощувати
можливості конверсії.
За характером глобальні проблеми можна класифікувати наступним чином:
 соціально-політичного характеру (запобігання ядерної війни, припинення гонки озброєнь, мирне розв'язання
конфліктів, зміцнення системи загальної безпеки);
 соціально-економічного характеру (відсталість та зубожіння);
 соціально-екологічні проблеми, зумовлені забрудненням довкілля, раціонального використання природного потенціалу
планети;
 Людини (забезпечення прав і свобод).
Існують варіанти їх поділу на три групи компонентів: політичний, економічний та соціально-економічний.
Кожний поділ дає можливість простежити взаємозв'язки як усередині їх груп, так і між ними.
Сукупність глобальних проблем саме через свою гостроту стала об'єктом запеклих суперечок і дискусій як у наукових, так і у
політичних колах. Саме переміщення глобальних проблем у центр політичного життя сприяє розробці конструктивних програм
щодо їх розв'язання на міжнародному рівні.
Група проблем сфери міжнародних відносин, яка виокремлюється, поряд з проблемами взаємовідносин суспільства і
особистості та суспільства і природи як основна з трьох основних груп глобальних проблем сучасності, знаходиться в центрі
уваги світового співтовариства.
Зростає гострота глобальних проблем. З'являються нові загрози. Їх розв'язання вимагає здійснення світовим співтовариством
цілеспрямованої, узгодженої, політичної стратегії політичних реформ. Нерівномірність розвитку Півдня і Півночі закладає
характер конфліктності у систему, загрожує втратою нею динамічної стабільності. Хоча загрози ядерної війни між
наддержавами загрози не існує, можливість ядерного конфлікту залишається як в умовах набуття багатьма державами Півдня
ядерного статусу так і через міжнародний тероризм. Тому запобігання ядерній війні було проблемою попередньої системи і
залишається головним і для системи майбутньої. Як реакція на терористичні атаки 11.09. 2001 р. цільовою настановою і засобом
забезпечення гарантованої безпеки світового співтовариства в цілому та окремих держав стає боротьба з міжнародним
тероризмом, який діє в глобальному масштабі із використанням зброї масового знищення (атомної, хімічної та
бактеріологічної). Його ознаками стають інтернаціональність та дифузність, глобальна мобільність терористів. організованої
злочинності та розмивання державної монополії на насилля, інших тіньових боків глобалізації. Терористична протидія
глобалізації почала нову еру глобалізації політики через необхідність міжнародної правової основи режиму
антитерору. Глобалізація охоплює широкий діапазон життя суспільств і набуває динаміки. Одна окрема нація чи навіть
цивілізація не може запропонувати універсальні шляхи розв'язання глобальних проблем сучасності. Лише на основі
співдружності націй можна в історичному та політичному контексті реально розв'язувати довгострокові постійно змінювані
проблеми.
 
Як міжнародні відносини, так і глобальна політика в цілому, так і будь-які конкретні форми їх прояву існують у трьох
вимірах – часовому, просторовому та матеріальному (змістовному). Під змістовним виміром в даному контексті розуміємо
єдність суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає тип міжнародної системи, характер міжнародно-політичного
процесу. Часовий вимір характеризує міжнародно-політичну реальність з погляду її змін, а просторові
координати характеризує співіснування подій. В міжнародних відносинах простір характеризується сполученням трьох його
головних аспектів: фізичних меж (території), соціальних масштабів та когнітивних масштабів.
Специфіка просторових якостей в соціальних процесах полягає в тому, що в соціальний простір входить також і ставлення
людини до просторової сфери своєї життєдіяльності. Соціальний аспект визначається тим, які соціальні сили приймають у часть
в політичних процесах, що відбуваються на відповідній території. Когнітивні масштаби визначаються політичними ідеями та
уявами, які домінують на даному просторі. Частину більш загальної системи аналогічних соціальних просторів – економічних,
ідеологічних, культурних, правових та ін. складає політичний простір. Політичний простір – це та сфера життєдіяльності, яка
зазвичай включена в реальні політичні процеси. Це сфера дії політики, влади, політичних організацій, ідей, теорій та процесів.
Політичний простір має два виміри – територіальний та функціональний. Просторова протяжність передбачає фізичний,
територіальний вимір. Геометрія політичного простору може співпадати з географічними кордонами країни, регіону, Землі.
Кордони функціонального виміру обмежують межі дії політики, за рівнем політичного впливу виокремлюється центр,
периферію, напівпериферію.
На політичному просторі розвиваються, накладаються і взаємовпливають процеси декількох типів.
Глобальна політична динаміка сучасності – тенденції:
І інтеграції – постійна гомогенізація та універсалізація планети як середовища, головним чином внаслідок глобалізації.
Укрупнення просторів взаємодії між державами, між системами держав, локальними цивілізаціями, цивілізаційними
просторами глобально орієнтованої цивілізації (Північ-Південь,Схід-Захід).
Інтеграція (за К. Дойчем) – це "взаємовідношення між одиницями, в якому вони взаємозалежні і спільно здійснюють системні
якості, якими окремо не мали б" т-то головним чином розвиток мережі соціальних зв'язків (комунікації), яка нагадує збірку на
конвеєрі. Він розглядає дії соціальних груп у у "мережі комунікацій", як найважливіший чинник інтеграції. У той
же час "політична інтеграція, - відзначає Дойч, - є інтеграція політичних дійових осіб чи політичних одиниць, таких, як
індивіди, групи, муніципалітети, регіони або країни, щодо їх політичної поведінки". Головними цілями інтеграції Дойч вважає:
збереження миру; досягнення великих можливостей; виконання якої-небудь специфічної задачі; досягнення нової ідентифікації
ролей (нового позначення ролей). Наслідком інтеграції є досягнення в межах якої-небудь території "почуття спільноти",
створення інститутів і звичаїв, досить сильних і достатньо широко поширених, щоб гарантувати на "довгий" час очікування
"мирних змін" серед її населення. І навпаки, реальним шляхом інтеграції є створення "спільнот безпеки". "Спільнота безпеки" -
це група людей, яка стала інтегрованою, спільнота, в якій існує реальна впевненість у тому, що її члени не будуть боротися одні
з одними фізично, але будуть вирішувати спори іншим шляхом. Дойч конструює два види "спільнот безпеки", "амальгованих", в
яких дві або більше незалежні раніше політичні одиниці утворюють нову, більшу одиницю з загальним урядом, і
"плюралістичні", в яких зберігаються окремі уряди з юридичною незалежністю.
ІІ фрагментації – сучасна Земля це фундаментальна гетерогенна система, яка постійно породжує розділення та
протиставлення різного роду, зокрема цивілізаційні розломи.
Інші прогнози суміщають попередні тенденції – інтеграцію і універсалізацію та відособлення його окремих частин –
„фрагмегративність” (fragmegrative) (початок 1990-х рр. Б. Барбер, Дж. Розенау).
 
У сучасних умовах важливого значення набуває проблема взаємодії цивілізацій та характеру її впливу на міжнародні
відносини, виявлення потенції та перспектив позитивного діалогу культур та цивілізацій, встановлення механізмів стійкої
взаємодії між цивілізаціями як основи для регуляції міжнародних відносин та плідного розвитку.
Відмінності культурно-цивілізаційних традицій доцільно розглядати за наступними параметрами:
Генеральна настанова (акцент) блоку:
Китайсько-конфуціанського – соціальна етика та адміністративно-регламентована поведінка, ідеї добробуту, рівноправ'я.
Індо-буддистсько-мусульманського – релігійно-детермінована індивідуальна поведінка людей; матеріальний добробут,
соціальна гармонія та рівноправ'я людей цінності не мають.
Арабо-мусульманський –релігійно-детермінована соціальна поведінка, турбота про добробут соціуму (умми), соціальне
страхування (закят).
Ставлення блоку до людини та суспільства, взаємовідносин людей:
Китайсько-конфуціанського – статус соціуму вищий за статус людини, але за кожним визнається право на
самовдосконалення.
Індо-буддистсько-мусульманського – взаємовідносини регламентується нормами громади (касти).
Арабо-мусульманського – соціум домінує над людиною, сфера взаємовідносин регламентована, тому простір для
самореалізації незначний.
Ставлення блоку до власності та влади:
Китайсько-конфуціанського – держава міцна, є умови для виявлення енергії та ініціативи, висока культура праці та
самовдосконалення.
Індо-буддистсько-мусульманського – держава не всесильна, приватна власність не має авторитету.
Арабо-мусульманського – держава всесильна, приватна власність визнається, але регламентується.
Західна – головне значення має успіх індивіда-власника (схожа на китайсько-конфуціанський блок).
Спільні риси східних цивілізацій:
 домінування цінностей духовно-релігійних;
абсолютний авторитет влади та її право контролювати власника.
Різноманітні процеси, пов'язані з дихотомією єдності та плюралізму цивілізацій і культур складають соціальне
(інтрасоціетальне) середовище, яке здійснює істотний, постійний вплив на еволюцію і характер міжнародних відносин.
Відмінності між окремими цивілізаціями, які знаходять відображення у відмінностях їх зовнішньополітичного курсу,
передбачають не тільки їх порівняння – компаративний аналіз, але і з'ясування причин та витоків цих відмінностей.
Для цивілізаційного підходу характерна наявність кількох парадигм взаємодії цивілізацій, які можна узагальнити так:
самобутність, неможливість конвергенції;
тимчасовий характер різниці між цивілізаціями;
Таким чином, можна виокремити наступні рівні взаємовідносин:
у межах єдиної цивілізації або суперсистеми між її окремими частинами;
між різними цивілізаціями або суперсистемами.
Етапи відносин між цивілізаціями:
На І етапі, на протязі 3000 р. після виникнення цивілізацій, контакти між ними, за деякими виключеннями, або не існували,
або мали обмежений характер. Основними виявами цих контактів були обмін/торгівля і війни та конфлікти. Цивілізації були
розподілені простором та часом.
На ІІ етапі почала формуватись особлива західна цивілізація. Вона активно засвоювала здобутки інших цивілізацій. Із ХVI
ст. технічні переваги Заходу стали його джерелом якого широкого, поступового та цілеспрямованого впливу на інші цивілізації.
Почалось формування євроцентриського світу.
На ІІІ, сучасному, етапі можливі майбутні конфлікти між цивілізаціями. Почалась завершальна фаза еволюції глобальних
конфліктів.
На протязі майже двох століть після Вестфальського миру в західному ареалі конфлікти відбувались головним чином  між
государями – королями, імператорами, абсолютними та конституційними монархами. Починаючи з Великої Французької
революції головні конфлікти відбуваються не стільки між правителями, скільки між націями.
Унаслідок І світової війни та російської революції на зміну конфліктам націй приходить конфлікт ідеологій. Міжнародна
система набуває більш гетерогенного характеру. Сторонами такого конфлікту були спочатку комунізм, нацизм та ліберальна
демократія, потім – комунізм та ліберальна демократія. Під час "холодної війни" цей конфлікт знайшов відображення в боротьбі
двох наддержав, жодна з яких не була державою-нацією в класичному розумінні цього терміну. Їх самоідентифікація
формувалась в ідеологічних категоріях.
На думку С. Гантінгтона закінчення "холодної війни" на перший план висунуло цивілізаційні розбіжності: "якщо говорити
про нову світову політику, що формується, то на локальному рівні – це політика етнічності, а на глобальному рівні –
це політика цивілізацій. І вперше за світову історію глобальна політика є насправді багатоцивілізаційною". В хамках цього
підходу одним напрямів глобальної політики будуть відносини між Заходом та рештою цивілізацій, оскільки Захід і надалі
намагатиметься нав'язувати свої цінності та культуру іншим країнам.
Зараз в Європі припускають групування суспільств за цивілізаційним критерієм. Мислення в національних термінах
змінюється на мислення в термінах цивілізаційних (як і в довестфальський період, коли цивілізації були головними суб'єктами
відносин між соціальними спільнотами). Не існує "залізної завіси", але лінія поділу залишилася – вона розділяє людей, які
дотримуються християнства в західному варіанті, та мусульман і православних християн. Такий поділ дуже чітко простежується
на Балканах. Під час війни в Югославії католицькі суспільства Європи та Латинської Америки надавали значну допомогу
Словенії та Хорватії; православні Росія та Греція – Сербії; ісламські суспільства, зокрема Іран, Саудівська Аравія, Туреччина та
Малайзія – боснійським мусульманам. Між Грецією і Туреччиною знову виникло протистояння.
Саме зараз в Європі формується нова структура безпеки впродовж ліній цивілізаційного поділу. Будучи раніше головною
православною державою, Росія вважає своїм обов'язком підтримання порядку і стабільності серед православних суспільств. З
іншого боку, колишні республіки СРСР, які за культурною ознакою належать до Західної Європи, активно шукали шляхи
інтеграції в НАТО та інші європейські структури.
Конфлікти та нестабільна політична ситуація в нових умовах будуть спричинені, головним чином, “відродженням” Китаю та
“поверненням” ісламу. Виклики мусульманського “світу” зумовлені зростанням чисельності його населення, зокрема віком 15-
25 рр., що, як свідчить досвід, спричиняє зростання нестабільності. Потенційно найбільш небезпечним для планети вважається
конфлікт між США та Китаєм. На даний момент існує багато проблем, які роз'єднують ці держави, найголовніше – яка з держав
наступні десятиріччя відіграватиме найважливішу роль у Східній Азії. Тому стосунки Заходу з Китаєм та мусульманськими
суспільствами будуть важкими. Можливість цих конфліктів значною мірою залежатиме від того, до якої сторони приєднаються
такі ключові суспільства "мінливих" цивілізацій, як Росія, Індія чи Японія.
Про що свідчать численні між- і внутрішньо етнічні конфлікти уздовж “кордону” ісламу (Балкани – Кавказ – Центральна Азія
– Південна Азія – Південно-Східна Азія – Близький Схід – Африка), в яких мусульмани стають у часниками конфліктів між
мусульманами і з немусульманами частіше, ніж представники будь-якої іншої цивілізації.
Цивілізації не були і не будуть єдиними, незважаючи на вплив глобалізації. Гострота проблем (в т. ч. взаємодії цивілізацій),
які постають перед людством, підкреслює необхідність їх раціонального рішення, сполучення різних систем та цивілізацій, їх
коеволюції. Шлях до стійкої прогресивної коеволюції, вирішення міжцивілізаційних конфліктів передбачає організацію
глобального діалогу цивілізацій у вигляді ноосферної концепції єдиної системно-цивілізаційної безпеки, по вертикалі –
військової, економічної, інформаційної тощо, по горизонталі – інтегруючу безпеку всіх цивілізацій. Це дозволить виявити
елементи спільності окремих локальних цивілізацій, спільно використовувати переваги окремих компонентів локальних
цивілізацій, з’ясувати витоки та попередити конфлікти між ними, налагодити діалог цивілізацій.
Ініціатива Ісламської Республіки Іран на Генеральній Асамблеї ООН про внесення до порядку денного ГА ООН  діалогу між
цивілізаціями (1998 р.) знайшла підтримку серед держав-членів ООН. 04.11.1998 р. ухвалено Резолюцію ГА ООН 53/22, згідно з
якою 2001 р. оголошено Роком діалогу між цивілізаціями під егідою ООН. Резолюція пропонувала всім урядам Об'єднаних
Націй, ЮНЕСКО та іншим відповідним міжнародним урядовим і неурядовим організаціям розробляти і здійснювати відповідні
культурні, освітні й соціальні програми з метою реалізації діалогу між цивілізаціями, у т. ч. через організацію конференцій та
семінарів, поширення інформації та навчальних матеріалів. Для виконання цієї резолюції 09.12.1998 р. під егідою Президента
Ірану був створений Міжнародний центр діалогу між цивілізаціями. Основною його метою є поглиблений аналіз діалогу між
цивілізаціями з погляду філософії, теології, науки, літератури та мистецтва, а також координація діяльності різних урядових
установ, спрямованих на виконання резолюції.
У листопаді 1998 р. в Греції проведено зустрічі представників Єгипту, Греції, Ірану та Італії (Афінської групи). Під  час її
зустрічей відбулася дискусія на тему "Спадщина давніх цивілізацій: наслідки для сучасного світу" за підсумками якої підписано
декларацію "Спадщина давніх цивілізацій: наслідки для сучасного світу" у якій підкреслювалося, що ця тема не обмежується
лише чотирма сторонами, які підписали Декларацію, а охоплює всі давні та сучасні цивілізації.
У квітні 1999 р. у Литві проведено Міжнародну конференцію з питань діалогу між цивілізаціями. Її метою було зібрати глав
держав, діячів мистецтв з різних континентів, видатних вчених у сфері цивілізаційної компаративістики для обговорення питань
контактів між цивілізаціями, обміну думками щодо стану відносин між ними, пошуку оптимальних шляхів для підвищення
взаєморозуміння цивілізацій. Під час конференції було звернено увагу на такі основні напрямки розвитку діалогу між
цивілізаціями:
 їх взаємна поінформованість та взаємодія (зміцнення довіри і продуктивного зв'язку різноманітних ланок цивілізацій,
роль взаємної поінформованості та взаємодії між людьми у XXI ст.);
 глобалізація і розмаїття культур (вивчення та оцінка впливу глобалізації на цивілізаційні процеси взаємодії між
людьми, самоусвідомлення і спілкування);
 ідентичність та спільні цінності (аналіз позитивних та негативних аспектів взаємопроникнення культур на прикладі
двох географічне близьких, але відмінних культур);
 торгівля, науковий і культурний обмін (роль торгівлі в контактах між народами, зокрема в науковому і культурному
обмінах);
 несхожість (вивчення причин і шляхів демонізації інших культур та цивілізацій; аналіз ксенофобії, расизму і
антисемітизму);
 концепції цивілізацій XXI ст. (вивчення існуючих концепцій цивілізацій, перспектив їх порівняльного аналізу).
На міжнародній конференції "Діалог між цивілізаціями" у Вільнюсі 22-24.04.2001 р., Президент України Л. Кучма зазначив,
що проголошення Міжнародного року діалогу між цивілізаціями стало важливим кроком на шляху перетворення поодиноких
дій на планомірний, безупинний процес, який став би результатом наших спільних зусиль у справі досягнення стабільного
розвитку та зміцнення миру і безпеки на Землі". Президент підкреслив важливу роль глобалізації, яка охоплює досить широкий
діапазон життя суспільств і набуває динамічного характеру і те, що одна окрема нація чи навіть цивілізація не може розв'язати
глобальні проблеми сучасності чи запропонувати універсальні шляхи їх розв'язання.
Ісламський симпозіум з питань діалогу між цивілізаціями (травень 1999 р., Тегеран) ухвалив Тегеранську декларацію про
діалог між цивілізаціями розглянуту 26.05.1999 р. на 54-й сесії ГА ООН.
На початку травня 1999 р. Постійне представництво Ірану при ООН спільно з державним управлінням Колумбійського
університету провело в Центральних установах ООН дискусію "Діалог між цивілізаціями: нова парадигма" і розглянуло
релігійний аспект діалогу цивілізацій, роль ООН та індивідуума в цьому процесі. Також у 1999 р. за ініціативою ЮНЕСКО та
делегації Ірану в Нью-Йорку напередодні Саміту Тисячоліття ООН було проведено нараду-"круглий стіл", присвячену діалогу
між цивілізаціями. Резолюція 55-ї сесії ГА ООН (55/23) зазначала, що скликання "круглого столу" сприяло діалогу між
цивілізаціями.
На пленарному засіданні 55-ї сесії ГА ООН Україна від імені ГУУАМ, привітала зусилля Ірану та підтримала пропозицію
стосовного того, щоб така нарада проходила в одній з країн ГУУАМ, нагадавши про відповідну ініціативу Президента Грузії Е.
Шеварднадзе. Делегація України впродовж останніх сесій ГА ООН підтримувала ініціативу з діалогу між цивілізаціями і
виступала співавтором відповідних резолюцій ГА.
Згідно з резолюцією 55-ї сесії ГА ООН "Рік діалогу між цивілізаціями" було вирішено присвятити цьому питанню два дні
пленарних засідань 56-ї сесії ГА ООН та рекомендовано, щоб країни-члени і спостерігачі взяли у них активну участь на якомога
вищому політичному рівні.
В резолюції 55/23 ГА ООН (2001) зазначалось, що "цивілізація" не зводиться до окремих національних держав, а скоріше за
все охоплює різноманітні культури в межах однієї цивілізації, і їх досягнення є колективною спадщиною людства – джерелом
його натхнення та прогресу. Декларація тисячоліття ООН від 8 вересня 2000 р. (резолюція 55/2) відмічала, що терпимість є
однією із фундаментальних цінностей суттєво важливого значення для міжнародних відносин XXI ст., включає сприяння ідеям
культури миру і діалогу між цивілізаціями, який має базуватися на різноманітті віросповідань, культур і
мов. Глобалізація характеризується закріпленням взаємозв'язку культур і цивілізацій і діалог між цивілізаціями під егідою ООН
на початку XXI ст. підкреслює, що глобалізація – не тільки економічний, фінансовий і технологічний процес, який може
принести користь, але й гуманітарна проблема, яка змушує визнати взаємозалежність людства і його велике культурне
різноманіття.
Заклик ГА ООН до діалогу цивілізацій викликав на початку нового тисячоліття низку семінарів, конференцій, на яких
обговорювалась зазначена тема. У різних країнах обговорювався перший варіант "Декларації глобальної цивілізації". У 2001 р. в
Австралії під керівництвом Організації просування глобальної цивілізації проведено І всесвітню конференцію з глобальної
цивілізації, на якій було прийнято "Декларацію глобальної цивілізації".
 
Циклічність є засобом функціонування глобальної політичної системи, нормальним рухом структурних змін цієї системи.
Цикл глобальної політичної системи включає до себе як негативні, так і позитивні зворотні зв’язки. Розподіл  часової структури
дії системи може поділятись на фази, першою з яких традиційно була фаза інтенсивного політичного конфлікту, такого, як
війна. В глобальних політичних процесах на кожну фазу більш тривалого циклу накладається декілька коротких, що знаходить
відображення в системній еволюції міжнародних відносин. Кожен з цих етапів послідовно проходив фази становлення,
консолідації, стійкого розвитку, кризи і розпаду. Ці етапи можна охарактеризувати як типи структурної організації системи, що
розвиваються за власним алгоритмом, характерним для даної історичної епохи.
Вестфальську епоху (або систему) міжнародних відносин поділяють на кілька етапів (або підсистем), об'єднаних спільними
закономірностями, але відмінних за особливостями, характерними для конкретного періоду відносин між державами.
Найчастіше виокремлюють кілька підсистем Вестфальської системи, які розглядаються як нібито самостійні:Вестфальську –
систему англо-французького суперництва і боротьби за колонії в ХVІІ-ХVІІІ ст.; Віденську систему або систему "європейського
концерту націй" в ХІХ ст.; більш глобальну за географічними ознаками Версальсько-Вашингтонську систему між двома
світовими війнами, Ялтинсько-Потсдамську систему.
 Кожен з цих етапів послідовно проходив фази становлення, консолідації, стійкого розвитку, кризи і розпаду . Ці етапи можна
охарактеризувати як типи структурної організації системи, що розвиваються за власним алгоритмом, характерним для даної
історичної епохи.
Постає питання відносно параметрів їх зіставлення. Загальний погляд тут відсутній, але найбільш вживаною є методика, яка
пропонує здійснювати порівняльний аналіз різних моделей організації світового співтовариства на основі таких критеріїв, як
характер взаємовідносин між державами;норми, що визначають поведінку держав на міжнародній арені; методи, за допомогою
яких вони здійснюють своє панування; тип соціальної структури і політичної системи, який є домінуючим; характер правлячих
еліт у провідних державах, мотивація їх поведінки, домінуюча система цінностей.
В політичному дискурсі термін „глобалізація” використовується для характеристики нових міжнародних політичних і
економічних відносин, які відповідають новому балансу сил на світовій ареніі новій міжнародній системі, яка приходить на
зміну Ялтинсько-Потсдамській. Це дозволяє говорити про ерозію Вестфальської (державоцентриської) політичної моделі як
аналітичної схема міжнародних відносин, в якій головним об’єктом розгляду є суверенна держава, її взаємодія з подібнимиїй
державами як головними акторами на міжнародній арені.
На користь цього свідчать наступні аргументи. Спочатку в світову політику почали все активніше втручатися міжурядові
організації – ООН, а потім організації, сформовані в різних сферах (ГАТТ) і в різних регіонах (НАТО, ОВД, ОБСЄ). Якщо
спочатку передбачалось, що вони будуть виступати провідниками політики держав, якими вони були створені, то поступово
вони починають відігравати самостійну роль і здійснювати вплив як на міжнародні відносини в цілому, так і на своїх
фундаторів.
Наприкінці ХХ ст. відбулися більш радикальні зміни в світовому політичному процесі. В нього включились в якості
самостійних акторів неурядові організації, зокрема транснаціональні корпорації, ЗМІ, екологічні організації на зразок
„Гринпіс”, організації, створені за професійною ознакою, феміністські рухи. Самостійні дії здійснюють внутрішньополітичні
регіони.
Все це свідчить, що міжнародний порядок, який базувався на взаємодії виключно таких акторів, як суверенні держави-нації і
на балансі сил між ними, підірвано з боку інших, нових суб’єктів міжнародних відносин.
В той же час деякі дослідники заперечують точку зору відносно ерозії Вестфальської політичної моделі. Їх аргументи
полягають в тому, що зростає кількість суверенних держав, більшість з яких виникла тільки в ХХ столітті, зростає кількість
національних утворень, які тільки прагнуть отримати статус держави. Збільшується можливість втручання держави в життя
громадян, зокрема за рахунок соціальної сфери, сфери соціального забезпечення, продовження існування кордонів між
державами.
Розпад державо-центриської моделі світу призводить до виникнення нових проблем, зокрема протиріччя між принципом
невтручання у внутрішні справи держав і сучасними вимогами відносно захисту прав людини, наприклад, відносно цивільного
населення, право якого порушуються з боку власної держави. Несумісність старих і нових принципів може призвести, і вже
призводить, до серйозних наслідків як для окремих держав, так і для всієї системи міжнародних відносин.
При підході до аналізу сучасної системи міжнародних відносин варто було б виходити з того, що закінчення холодної війни
завершило процес оформлення єдиного світового співтовариства. Шлях, пройдений людством від ізольованості континентів,
регіонів, цивілізацій і народів через колоніалізм, розширення географії торгівлі, через катаклізми двох світових воєн, масовий
вихід на світову арену держав, що звільнилися від колоніалізму, мобілізацію протилежними таборами ресурсів усіх куточків
світу в протистоянні холодної війни, підвищення компактності планети в результаті науково-технічної революції, завершився
нарешті катастрофою «залізної завіси» між Сходом і Заходом і перетворенням світу в єдиний організм із визначеним загальним
набором принципів і закономірностей розвитку його окремих частин. Світове співтовариство усе більше стає таким у
реальності. Тому останнім часом підвищена увага приділяється проблемам взаємозалежності і глобалізації світу. Аналіз цих
трансцендентних універсальних тенденцій допоможе більш вірогідно представити напрямок зміни світової політики і
міжнародних відносин.
Ерозія Вестфальської політичної моделі і розпад Ялтинсько-Потсдамської системи примушує політиків та вчених
будувати прогнози відносно майбутнього політичного світоустрою.
Лекція 4. Міжнародний і світовий порядок. Безпека як якість системи
1. Ієрархія акторів: теорії, критерії, моделі (Д. Лемке, М. Каплана, А. Органскі, М. Вайта). Конфігурація співвідношення сил.
Міжнародна стратифікація. Статус держав в міжнародно-політичній ієрархії: наддержави, великі, середні, малі та залежні
держави.
 
Поняття “анархічність” (з гр. «відсутність лідера») походить від поєднання грецького префіксу «an» – «без» та кореня «arkh»,
тобто «розпочинати» або «управляти»: відсутність управління, так і безладдя, яке пов’язане з відсутністю управління). вона є
центральним елементом міжнародної системи і вихідною точкою для її теоретизації (Х. Булл). Незважаючи на те, що війни та
конфлікти виступають важливою характеристикою міжнародних відносин, анархічність означає не безладдя, а те, що над
суверенними утвореннями не має верховної влади, тобто відсутність глобального уряду. К. Уолтц
вводить поняття «самодопомоги» для окреслення функціонування системи міжнародних відносин за умов анархічності.
Анархічність розглядається як дозволяюча основа для дій агресивних держав. Прагнення держав до забезпечення власної
безпеки породило дилему безпеки, відповідно до якої зростання безпеки одного актора збільшує небезпеку для інших і таким
чином збільшує їхні прагнення щодо збільшення ступеня безпеки.
Незважаючи на те, що постійною та невід’ємною характеристикою системи є її анархічність, сама системність передбачає і
певну ієрархію, тобто співпідлеглість, співвпорядкованість як систем різного рівня, так елементів системи. Ієрархія (від грец.
«священний» та «влада») властива будь-якій системі, позаяк без неї множина елементів перетворюється на аморфне утворення,
множину випадкових одиниць. Ієрархію розуміють як розташування частин або елементів цілого в певному порядку – від
вищого до нижчого, властиве будь-якій системі. Важливою особливістю ієрархії є субординація – підпорядкування нижчих
елементів системи вищим. Ієрархія проявляє себе як структурна та функціональна обумовленість існування окремих елементів
системи та її підсистем. Передусім ієрархічними структурами характеризуються соціальні системи. Владні відносини у них є
важливим індикатором конфігурації ієрархії.
В той же час, як зазначає І. Кларк, характеристика системи держав як ієрархічної не заперечує її анархічний характер:
ієрархія, і відповідно, колективний процес прийняття рішень в рамках рангу великих держав зберігають анархічну форму
політики як між цим рангом держав так і між іншими державами. Цю точку зору підтримує і Г. Сімпсон, який пише,
що термін ієрархія в міжнародних відносинах використовується для опису системи, в якій політичний, економічний та
соціальний статус акторів сильно відрізняється, не дивлячись на те, що актори володіють однаковим ступенем суверенної
рівності. Відтак, термін ієрархія стосується, з його точки зору, насамперед ранжування держав на основі їх відносних
потужностей. Тому є держави, спроможні здійснювати особливо значний вплив на міжнародну систему, інколи вплив
формуючого характеру.
Наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною ієрархією держав на міжнародній
арені. Ієрархія системи міжнародних відносин визначається неоднорідністю її елементів, яка є наслідком різного рівня
могутності акторів міжнародних відносин і передбачає наявність домінантної держави чи держав і країн, які займають значно
нижчий статус у анархічній системі міжнародних відносин.
Зв’язки, що виникають між різними рівнями соціальної ієрархії характеризуються різними за динамікою та формою прояву
системними процесами. Разом с тим, процеси на вищих рівнях ієрархії, відзначаються, як правило, довгостроковим характером і
демонструють тенденцію до циклічності. В основі цієї циклічності лежить глибинне протиріччя між кількісними
характеристиками системи та її рівнем організації. В певний момент часу зростання інтенсивності контактів, взаємин,
взаємодій, трансакцій, що є неминучими в умовах прискореної динаміки демографічним процесів в універсальному історичному
контексті, спричиняє руйнацію уніфікованої структури, що сформувалася попередньо.
Теорії ієрархії прагнуть раціонально представити розстановку політичних сил на міжнародній арені. У той же час вони
недостатньо відслідковують зрушення у системі міжнародних відносин останніх років. Тому перед науковцями постають
завдання внесення коректив в систему оцінювання потенціалу елементів міжнародної системи.
Ступень ієрархічності системи визначається, з одного боку, концентрацією трансакційних можливостей міжнародних акторів
відповідно до їх рангу, з іншого, залежністю обсягів та форм їх взаємодії від статусної симетрії акторів. Системи, що
характеризуються найвищими показниками цих змінних, належать до ієрархічних систем з чітко визначеним домінуванням
вертикальних зв’язків в рамках конкретної історичної конфігурації. Відносно невеликі значення цих параметрів притаманні
егалітарним системам.
Важливого значення набуває дослідження місця та ролі суб’єктів міжнародних відносин у рамках міжнародних систем, їх
ієрархії. Вона являє собою відображення структурних характеристик міжнародної системи в безпосередніх статусних
взаємовідносинах міжнародних акторів.
В цьому контексті необхідно розрізняти ієрархії:
 суб’єктів міжнародних відносин як елементів міжнародної системи;
 підсистем групи елементів у межах системи, які можна відрізнити від єдиної системи через
 певну природу або інтенсивність їхніх взаємодій або взаємозалежності;
 систем міжнародних відносин в єдності їх внутрішніх якостей і всієї сукупності відносин і зв’язків.
Структурні реквізити ієрархічно організованої міжнародної системи проявляють себе перед усім в функціональній та
статусній стратифікації міжнародних акторів. Всі учасники міжнародних відносин перебувають на певних щаблях в ієрархії
системи, що є однією з умов її існування. Такі щаблі можна назвати рівнями, які принципово відділяють групи учасників одна
від одної.
Ієрархія суб’єктів міжнародних відносин (місце і статус в системі міжнародної стратифікації) відображає їх фактичну
нерівність з точки зору військово-політичних, економічних, ресурсних, ідеологічних та інших можливостей впливу на систему.
Вона може аналізуватись в трьох головних аспектах – як:
 ієрархія конкретного суб’єкта, наприклад місце конкретної держави в визначеній системі міжнародних відносин або
місце конкретної держави в контексті еволюції міжнародних систем;
 ієрархія даного типу суб’єкта (держав, цивілізацій, міжнародних організацій, ТНК), наприклад, система міжнародної
стратифікації держав;
 ієрархія певного типу суб’єктності в межах міжнародних систем.
Ієрархія систем міжнародних відносин передбачає врахування як змін в характері та природі суб’єктності її елементів, так і
змін в структурі міжнародних систем, їх субординації (глобальна, регіональні, субрегіональні системи міжнародних відносин,
групові та двосторонні аспекти взаємодії держав як ієрархічні рівні міжнародної системи).
Критерії ієрархії. Особливість ієрархічних взаємовідносин визначається двома змінними: могутністю (силою) учасників
міжнародних відносин; активністю їх дій у міжнародному середовищі. Головним критерієм ієрархії, найважливішою змінною,
що визначає ієрархічні взаємозв'язки, оскільки власне її параметри визначально впливають на формування міжнародної системи
і за яким слід відділяти групи учасників одну від одної, розставляючи їх за різними рівнями ієрархії, в теорії міжнародних
відносин є сила\могутність (power – поняття англомовної літератури, де воно трактується як "міцність" і як "примус до чогось").
В той же час, як зауважує Р. Арон, мало понять застосовуються так часто і так хибно розуміються, як поняття сили\могутності
(puissance, power, Macht). Англійці говорять про power politics, німці про Macht Politik з акцентом критики або покори, жаху або
захвату. Дуже мало французьких авторів вихваляли політику могутності з таким запалом, як це робили декотрі німецькі
доктринери – прихильники Macht Politik. І мало хто з французьких авторів засуджував політику могутності з такою
переконливістю, з якою кілька американських моралістів засуджували power politics. Як критерій ієрархії сила/могутність
цілком застосовна до будь-яких типів учасників міжнародної системи, однак для кожного з них має бути модифікована за
змістом.
У випадку фізичних осіб на першому плані опиняється особиста значущість, що визначається фаховими, інтелектуальними,
діловими якостями особи, її авторитетом, фінансовими можливостями, власністю тощо. Для політичних партій, рухів та
організацій визначальним є рівень популярності, обсяг фінансових засобів, що можуть бути залучені до їхньої діяльності,
впливовість соціальних груп, що за ними стоять. Могутність ТНК залежить передусім від обсягу нагромадженого ними капіталу
(основних фондів, оборотних засобів і т.ін.).
Держава бере участь в системі міждержавних відносин в двох головних якостях:
 як індивідуальний носій своїх національних інтересів;
 як частина міжнародної структури, яка реалізує колективні інтереси та цілі. Це є свідченням поліструктурності системи.
Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, держава вступає в відносини з іншими державами і стає тим самим
«елементом» системи міждержавних відносин. Як «елемент», вона впливає на систему, й сама, в свою чергу, відчуває вплив з її
боку. Держави, знаходячись у стані взаємодії та взаємозв’язку одна з одною, утворюють, таким чином, особливу систему
відносин, яка має свою специфічну природу, якості та закономірності, які виходять за межі закономірностей життєдіяльності
держав, що до неї входять. Система складається з держав, але не являє собою просту суму їх складових. В той же  час кожна
держава у складі системи являє собою далеко не те, чим вона є як окремо взяте утворення. Держава проявляє ті свої якості,
якими вона завдячує саме фактові своєї належності до системи.
Значення внутрішньо-системних відносин для кожного окремого елемента системи тим більше, чим більша кількість
елементів (держав та інших) утворює цю систему. Адже матеріальні можливості елемента є неспівставними з можливостями
інших елементів, які підкріплені системними якостями утворення, до якого входять ці елементи.
Держава є елементом міжнародної системи, але одночасно і внутрішньо складною системою вищого порядку по відношенню
до сучасної міжнародної системи. Порівняно висока самостійність держави як елемента міжнародної системи пояснюється тим,
що вони виникли раніше і існують довше, ніж сучасна міжнародна система.
Сучасна міжнародна система досі переживає становлення і не може вважатися остаточно цілісною. В той же  час у сучасних
держав як систем рівень цілісності набагато вище. Вищий у порівнянні з міждержавними відносинами порядок організації
суспільства і держави накладає особливий відбиток на відносини між елементом-державою і всією системою міждержавних
відносин. Це знаходить відображення в істотному розширенні меж свободи та незалежності елемента – держави від системи,
високому ступені її активності в функціонуванні та розвитку системи. В основі системної взаємодії лежить насамперед
взаємозалежність держав. Ця взаємозалежність відображається у визначеній впорядкованості відносин, яка знаходить
відображення в ієрархії держав, в структурі їхніх зв’язків, у системі рівноваги сил та союзів держав, тобто в явищах, які мають
характерні ознаки системних відносин.
Найбільше дискусій визиває питання відносно визначення критеріїв сили (могутності) держав.
Р. Челлен вважав, що держава є організмом, концентрацією специфічної сили, що діє в міжнародному просторі (серед інших
сил). Власне з'ясування суті такої "специфічної" сили і породжує чи не найбільше дискусій у теорії міжнародних відносин. На
думку Р. Сетова, "могутність держави треба розуміти як загальну суму можливостей, що можуть бути використані для
оптимального виконання основних функцій, для реалізації ... державних інтересів у сфері міжнародних відносин". Вимір
могутності держав значно інтегральніший та складніший, про що наочно свідчать методологічні проблеми теорії міжнародних
відносин, пов'язані з труднощами у визначенні єдиного, універсального показника, за допомогою якого можна було б її
відобразити.
Існують два базові шляхи розуміння сили:
 як атрибуту, певних характеристик або якостей її носіїв;
 як здатності такі якості і характеристики використовувати.
Існує багато підходів до оцінки сили/могутності держав, які можна узагальнити наступним чином:
 географічні параметри (географічне положення, розмір території, геополітичні, орографічні та гідрографічні
характеристики, природні умови;
 демографічні параметри (чисельність і характер населення, його структурні особливості – вікові, етнічні, релігійні та
ін., рівень урбанізованості);
 політичні параметри, тобто політична та адміністративна організація суспільства і держави, стабільність політичної
системи, позиції національної політичної еліти, рівень розвитку державного апарату, політичний престиж країни у міжнародних
відносинах;
 економічні параметри, тобто ступінь розвитку економіки, економічна організація, забезпеченість природними
ресурсами, рівень розвитку технології, потенціал промислового та сільськогосподарського виробництва, фінансова системи
країни, валовий національний продукт (ВНП), рівень розвитку професійної освіти, які визначаються із врахуванням
геополiтичних чинників, забезпеченості сировинними ресурсами;
 військові параметри, тобто чисельність та оснащеність збройних сил держави, комплекс військових можливостей,
рівень боєздатності збройних сил і військової організації в цілому, ступінь розвитку військової традиції;
 науково-технічні параметри, науково-технічний потенціал; організаційний ресурс;
 рівень розвитку інфраструктури, перш за все транспорту та зв’язку, рівень розвитку і використання комунікаційних та
технологій;
 історичні параметри, зокрема історична репутація держави як діючої особи в міжнародних відносинах;
 психологічні параметри, тобто історично зумовлений менталітет населення, національну мораль;
 формальний або неформальний статус в міжнародно-політичній ієрархії (наддержава, велика держава, регіональний
центр сили тощо);
 якості організації дипломатичної служби та її традиції.
Таке означення "елементів сили" не вичерпне. Зокрема, географічне положення, за, А. Камінським – це не фактор сили, а
лише його передумова.
Інакше кажучи, йдеться про параметри, які можна виміряти кількісно, а також ті, щодо яких це, принаймні поки що,
неможливо. Тут варто розрізняти усі складові за приналежністю до надзвичайно близьких, але не тотожних понять могутність
та сила.
За іншими критеріями компоненти могутності держави поділяються на матеріальні та нематеріальні.
Шкали виміру нематеріальних компонентів могутності держави не існує. Спроби «математизації» оцінки могутності
держави, створення універсальної формули для порівняння могутності на підставі різних критеріїв здійснювали різні
дослідники. Так, прихильники простого розв'язання пропонують розглядати силу держави через прояв одного чи декількох
параметрів, що її характеризують. Зокрема, К. Кнор (сер. 1950-х рр.) запропонував порівняльний аналіз сили держав через
військовий потенціал, що може бути використаний ними у великій війні. В основу цієї ідеї лягло припущення про те, що
військові параметри держави є результуючими, позаяк вони опосередковано відображають стан усіх інших суспільних структур
(політичних, економічних, соцільних тощо). Р. Ґилпін визначав силу як поєднання воєнних, економічних і технологічних
можливостей держави, які вона може використати за певних умов. Зрозуміло, що аналіз могутності держави неможливий без
урахування військового аспекту. Його складовими є військовий потенціал держави, можливість розвитку та вдосконалення
збройних сил і забезпечення їх сучасною зброєю й технікою, що характеризується такими показниками, як чисельність
збройних сил, кількість і якість озброєнь та технічного спорядження, рівень військової підготовки особового складу, напрямки
розбудови військової сфери тощо. Але за умов, коли роль військової сили як засобу зміцнення впливовості держави
зменшується, а більшого значення набувають інші компоненти сили, залучаються до наукового обігу нові поняття, такі як
«тверда сила» (охоплює власне військовий потенціал, передусім збройні сили) та «м’яка сила» (включає комплекс інструментів
взаємозалежності, динамізм економіки, соціальну об’єднаність суспільства, його орієнтованість на сприйняття нової інформації,
поєднання із системою міжнародних комунікацій, універсальність і привабливість культурних та ідеологічних цінностей,
професіоналізм дипломатії, зокрема її готовність і спроможність до використання міжнародних інститутів тощо).
Ще в часи «холодної війни», коли її основу складали військові аспекти, це поняття містило й низку інших складових –
економічну, соціальну, екологічну та ін. У нинішній період поняття сили (могутності) стає багатоаспектним. В умовах
формування нового міжнародного порядку економічна життєздатність є найважливішим елементом національної могутності, як
раніше – військова сила. Віднині могутність базуватиметься на сукупності економічних, політичних та військових чинників.
Разом із тим це не означає, що військовий компонент втрачає своє значення.
Враховуючи ці зміни, німецький вчений В. Фукс в якості головного критерію могутності запропонував її промисловий
потенціал. К. Джерман запропонував враховувати такі показники, як наявність або відсутність ядерної зброї, розмір території,
кількість населення, промисловий та військовий потенціал.
Власні формули були запропоновані і такими дослідниками, як Д. Зінгер, Р. Клайн, М. Олфілд, А. Саброскі, Ч. Тейбер та ін.
Зрозуміло, що єдина точка зору відносно ефективності такого методологічного підходу до оцінки сили/ могутності держави, і
критеріїв такої оцінки навряд чи може досяжна. Однак, використання суто кількісних (статистичних) методів в дослідженні
міжнародних відносин поки що не дало відчутних результатів. Це пов’язано з відсутністю загальної теорії вимірюваних явищ та
процесів, складнощами, або навіть принциповою невимірюваністю багатьох найважливіших їх характеристик; складністю
врахування взаємозв’язків між зовнішніми проявами і сутнісними аспектами явищ і процесів міжнародного життя.
Структуралізм (Б. Браун, Й. Гельмут, П. Баран, А. Франк та ін.) додає такі критерії могутності, як: місце і роль держави у
системі міжнародних відносин, рівень їх претензій та здатність реалізації ресурсного потенціалу, що визначається в тому числі і
потенційними можливостями. В той же час претензії держави не завжди можуть бути збалансованими з її національною
могутністю. Як зазначає Г. Перепелиця, претензії до певної міри віддзеркалюють національні інтереси, але при цьому вони
суттєво відмінні від останніх. Національні інтереси – річ більш об’єктивна, ніж претензії, вони віддзеркалюють і репрезентують
об’єктивні потреби, які формуються умовами існування країни в міжнародному середовищі.
Концепції «національного інтересу» є фундаментальними, формують основні теорії та гіпотези, покликані виявити
закономірності поведінки міжнародних акторів. Поняття «національний інтерес» є одним з базових у теорії та практиці політики
держав. Для того, щоб з’ясувати роль національних інтересів у визначенні місця тієї чи іншої країни в системі міжнародної
стратифікації, необхідно зрозуміти природу національного інтересу та розглянути існуючі погляди й підходи до цього питання.
Проблеми, пов’язані з трактуванням поняття «інтерес» є надзвичайно важливими з врахуванням того, що вони являють
собою визначальну основу, на якій будується як логіка дій учасників міжнародних відносин, так і місце, яке вони посідають в
системі міжнародної стратифікації. Національний інтерес вважається спеціальним терміном теорії та практики зовнішньої
політики й міжнародних відносин, де у вигляді головних дійових осіб виступають національні держави. Тому національний
інтерес розглядається як інтерес здебільшого державний та міждержавний, і виступає мотивацією зовнішньополітичної
діяльності держав (якій у внутрішній політиці відповідає інтерес суспільний). Згаданий підхід підкріплюється також тим, що у
мовах романської та германської груп визначення «національний» позбавлене свого суто етнічного звучання та тлумачиться як
«державний», «народний», «загальнонародний».
Поява терміну «національний інтерес» припадає на XVI ст. Він набув поширення з XVII ст., тобто з часів утворення
національних держав в Європі. Зміст цього поняття зазнав еволюції від «династичного інтересу» та «волі монарха» до
нинішнього – «інтереси всієї держави та нації». Поняття національного інтересу спочатку виступало одним із засобів
планування зовнішньої політики, її виправдання чи засудження. У такому контексті воно використовувалося з кінця XVIII ст.
США для захисту своїх інтересів перед великими державами Старого Світу, а з середини XIX ст. – європейськими країнами у
зв’язку з тамтешніми змінами співвідношення сил.
Із 1930-х рр. термін «національний інтерес» активно використовується для аналізу зовнішньої політики, для наукового
вивчення зовнішньополітичної діяльності держав. У 1935 р. термін «національний інтерес» було включено до Оксфордської
міжнародної енциклопедії соціальних наук.
У повоєнний період чималий внесок у розробку концепції національного інтересу зробили американські дослідники. Так,
політолог У. Ліппман уперше запропонував визначення національної безпеки з погляду категорії національного інтересу. У
другий половині 40-х-50-х рр. ХХ ст. сформувалися два протилежних підходи до аналізу національного інтересу.
І, т. зв. об’єктивістський підхід був презентований школою «політичного реалізму» (або школою «національного iнтеpесу»),
його представники – С. Бpаун, У. Ліппман, М. Каплан, С. Хоффман та ін. Під національним інтересом представники
політичного реалізму розуміли сукупність прагматичних прагнень держави як основного суб’єкту міжнародних відносин.
ІІ, суб’єктивiстський підхід до трактування національного інтересу обстоювався полiтологами-бiхевiоpистами (А. Вольфеpс,
К. Hоpp, Ф. Тpегет, Д. Кауфман, А. Аpхаpія та ін.), які намагалися пояснювати міждержавні відносини через аналіз поведінки
державних діячів (так звана «теорія прийняття рішень»). Альтеpнативний напрям застосовує пояснення міждержавних відносин,
виходячи з аналізу механізму прийняття рішень державними діячами.
Для демократичної традиції притаманним є визнання інтересів окремої особи та суспільства.
Відсутні вичерпні визначення поняття «національний інтерес». Так, відомий французький дослідник Р. Арон вважав, що
це поняття є умовним та неоднозначним, не може бути раціонально пояснено, оскільки не випливає з індивідуальних та
групових інтересів й не зводиться до їх сукупності. Національний інтерес поєднує постійність і динамічність та виступає як
неоднозначне, багатомірне явище. Спільним у розумінні національного інтересу є те, що його розуміють перш за все як інтерес
держави.
Незважаючи на те, що серед вчених немає спільного погляду щодо найважливіших проблем концепції національного
інтересу, це поняття активно використовується як в міжнародно-політичній науці , так і в зовнішньополітичній практиці.
Неоднозначне та багатомірне явище національного інтересу формується під впливом низки чинників, пов’язаних зі
специфікою становлення конкретної нації. Він має два аспекти – внутрішній та зовнішній. Внутрішня та зовнішня  політика є
двома інструментами держави для реалізації відповідних (внутрішнього та зовнішнього) аспектів свого
державного/національного інтересу. Двома найзагальнішими видами політичної діяльності держави щодо реалізації її
національного інтересу є внутрiшньополiтична та зовнішньополітична діяльність. Тому деякі дослідники ставлять знак рівності
між поняттями «національні» й «державні» інтереси.
 Міжнародні інтереси держави являють складну структуру тісно пов’язаних елементів, які не завжди і не в усьому адекватно
виявляються назовні. Інтереси бувають державні, загальнонаціональні, національні та групові.
У кожній країні при формуванні державних або національних інтересів певну роль відіграють інтереси відповідних груп. Це
можуть бути партії, масові громадські рухи, різноманітні владні структури.
Державні інтереси включають інтереси:
 успадковані від минулого;
 пов’язані з нормами міжнародного права;
 що відповідають загальнолюдським цінностям та ідеалам.
Загальнолюдські інтереси полягають у забезпеченні нормального функціонування всієї системи цивілізації, захисті довкілля,
тобто збереженні екологічного балансу, запобіганні ядерної війни, раціональному використанні ресурсів, боротьбі проти голоду
та хвороб, тому стосуються всіх країн і народів, є пріоритетними й домінують над інтересами окремих держав.
Державні інтереси мають свої часові межі, просторовий вимір, шкалу пріоритетів. Вони коригуються та змінюються
відповідно до глибинних процесів внутрішнього та міжнародного розвитку, щопризводить до еволюції зовнішньополітичних
доктрин. Згідно зі своїм характером вони можуть бути тривалими й тимчасовими, докорінними і привнесеними, життєво
важливими та другорядними, стратегічними й тактичними, глобальними і регіональними.
Національні інтереси можуть бути стратегічними (довготривалими) й тактичними (тимчасовими, такими, що виникають у
певних історичних умовах). Вони можуть змінюватися або цілком зникати залежно від історичної ситуації.
Можна визначити інтереси головні й другорядні, загальні й специфічні, постійні й змінні тощо. Головні інтереси полягають у
захисті фізичної, політичної та культурної цілісності держав (тому головні інтереси всіх держав збігаються). До змінних
інтересів належать національні традиції, інтереси групові, особисті тощо.
Виходячи з реалій взаємозалежності, державі слід брати до уваги кілька груп взаємопов’язаних життєво важливих інтересів:
власні; інших держав, передусім союзників; системи в цілому.
В структурному відношенні національні інтереси включають наступні елементи:
 докорінні національні інтереси та цінності, які є загальними для усього суспільства: територіальні, геополітичні та
культурні;
 державні інтереси та цінності, що об’єднують пануючі верстви суспільства, його еліту;
 інтереси певного режиму у межах тієї чи іншої країни;
 інтереси конкретного лідера та його безпосереднього оточення.
Отже, національні інтереси становлять складну системну сукупність численних цілей та дій, спрямованих на формування
(політична функція), захист (ідеологічна функція) й забезпечення цих внутрішньо- та зовнішньополітичних цілей держави; до
того ж апеляція до національного інтересу дозволяє уряду у переконливій, доступній формі пояснювати населенню цілі
зовнішньої політики держави (комунікативна функція). Існує нерозривний взаємозв’язок між внутрішніми та
зовнішньополітичними інтересами країни, особливо у випадках реальної загрози небезпеки. 
Зовнішньополітичні інтереси держави визначаються трьома групами чинників:
 природою та характером зовнішнього середовища, в якому держава існує та реалізує свою політику – системи
міждержавних відносин зі складною структурою, закономірностями функціонування та розвитку;
 характером та природою політичної влади;
 економічними, соціальними, політичними та іншими потребами держави й інтересами, які на них ґрунтуються.
Забезпеченню національних інтересів держави відповідає концепція національної безпеки, призначена для здійснення
адекватного, своєчасного та реагування на існуючі загрози.
Таким чином, національні інтереси вважаються комплексом взаємопов’язаних стратегічних, політичних, економічних та
культурних інтересів, спрямованих на формування, захист і забезпечення зовнішньополітичних й внутрішніх цілей держави.
Вони охоплюють різноманітні сфери діяльності держави: політичну, економічну, військову, ідеологічну, культурну тощо.
Інтеракціонізм розглядає взаємодію держав як взаємодію автономних елементів стратифікованої системи міжнародних
відносин. Структуралізм вважає, що держави вже не автономні суб’єкти, а відіграють різні ролі в єдиній системі міжнародних
відносин, які (ролі) залежать від місця (центрального або периферійного) , яке посідає держава у цій системі. Отже, держава
повністю залежить від структури міжнародної системи, тому і не може вважатись одиницею типологічного аналізу.
 
Порівняльний аналіз різних моделей організації світового співтовариства здійснюється на основі таких критеріїв, як характер
взаємовідносин між державами; норми, що визначають поведінку держав на міжнародній арені; методи, за допомогою яких
вони здійснюють своє панування; тип соціальної структури і політичної системи, який є домінуючим; характер правлячих еліт у
провідних державах, мотивація їх поведінки, домінуюча система цінностей.
Існує декілька моделей ієрархії міжнародної системи. Найбільш відомі з них:
Модель М. Каплана, який запропонував розрізняти наддержави, великі держави, середні держави, малі держави і мікро
держави.
Модель А. Органскі на чолі з наддержавою, домінуючою у глобальній міжнародній системі, великими державами, середніми
державами, малими державами та несамостійними та залежними територіями. Його так звана «теорія перехідної сили» була
сформульована у 1958 році. А. Органскі ставить на чолі ієрархічної міжнародної системи домінантну державу і великі держави,
яким підпорядковуються середні та малі держави. Ієрархія відображає розподіл силових ресурсів і базується на політичних та
економічних ресурсах.
Складна ієрархічна модель Д. Лемке, в якій ієрархія системи міжнародних відносин складається з ряду паралельних ієрархій.
Кожна регіональна чи субрегіональна система має власну домінантну державу. Регіональна чи субрегіональна підсистема
підпорядкована глобальній ієрархії сили.
М. Вайт у своїй праці «Політика сили» проводить розмежування між домінантними державами, великими державами і
малими державами, окремо визначаючи регіональні великі держави та середні держави. Середні держави визначаються ним на
основі їх порівняння з великими державами, а сила, яка насамперед враховується – це військова сила.
Модель Е. Азроянца («наддержава», «світова держава», «регіональна держава», «розвинута країна», «центр зростання»,
«геостратегічна країна», «пасіонарна держава»;
 Модель М. Мальського та М. Мацяха (високо розвинуті наддержави, що домінують у міжнародній системі, високо розвинуті
регіональні наддержави, середні за розвитком суверенні та незалежні держави, відсталі та несамостійні держави, залежні
території).
Всі наукові концепції розглядають ієрархію як структурну характеристику, яка передбачає організацію як глобальної, так і
регіональної системи в єдину піраміду для усіх держав.
В теорії міжнародних відносин виокремлюються три моделі класифікації держав: функціональна, поведінкова та ієрархічна.
Ранжування держав у кожній моделі мають певні особливості. На основі функціональної моделі можна нормалізувати статус
держави, якщо її сила тимчасово гіперболізована. В поведінковій моделі ранг держави визначається на основі діяльності
держави у системі міжнародних відносин. Прихильники ієрархічної моделі аналізують ранжування держав відповідно до їх
міжнародного становища.
За критерієм здатності до ефективної діяльності у міжнародному середовищі найчастіше виокремлюються:
1. Наддержави, для яких притаманно:
 здатність до масових руйнувань планетарного масштабу;
 здатність впливати на умови існування усього людства;
 неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо туди не входить інша супердержава.
Термін наддержава починає активно використовуватися в міжнародно-політичній науці з 60-х рр. ХХ ст. у відношенні двох
ядерних наддержав світу – США та СРСР. Кожна з них розглядалась в якості військового та політичного полюсу, який
очолював певну групу країн (табір соціалізму та табір імперіалізму).
Розширюючи зміст категорії, під наддержавою починає розумітись країна, яка займає найвищій ранг в міжнародній ієрархії
держав за критеріями могутності та величини території, рівнем впливу як на глобальні, так і на регіональні чи локальні
суспільні процеси, на міжнародне середовище та домінує у міжнародній системі, маючи виняткові позиції у світовій чи
регіональній політиці.
Наддержави здатні діяти поза межами власної території, а географічний масштаб їхньої діяльності визначається їхньою
могутністю. На підставі цього розрізняються три типи наддержав – універсальні (здатні діяти у глобальному масштабі та у всіх
сферах міжнародних відносин); секторні (здатні до діяльності у глобальному масштабі, але лише у певній сфері міжнародних
відносин – військовій, економічній, культурній); регіональні, що здатні діяти у межах певного регіону.
За географічною сферою впливу наддержави ще поділяються на глобальні та регіональні (домінують серед групи держав
свого регіону). Ці ранги держав відповідають ієрархічним рівням, що структурують глобальну міжнародну систему на
підсистеми міжрегіонального, регіонального та субрегіонального рівня.
2. Великі держави, для яких притаманно:
 істотний вплив на світовий розвиток;
 вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону.
Велика держава – це держава, матеріальний та політичний потенціал якої дає змогу здійснювати формуючий вплив на всю
систему міждержавних відносин або на значну її частину на одному або декількох напрямах, на глобальному та регіональному
рівні, значно перевищуючий за обсягами аналогічний вплив з боку груп інших держав або інших суспільних одиниць – акторів
міжнародних відносин. Велика держава може розглядатись не тільки як елемент міжнародної системи, але і в якості її
самостійної підсистеми.
В міжнародно-політичній науці не існує чіткої дефініції великих держав. Немає і єдиної позиції відносно критеріїв “великої
держави”. Відсутнє формально-правове визначення терміну для міжнародної дипломатичної практики. Найчастіше для
визначення “великої держави” використовуються наступні базові критерії:
 сукупної могутності, під якою розуміється загальна сума її можливостей, які можуть бути використані для виконання
основних функцій, для реалізації державних інтересів в сфері міжнародних відносин;
 особливе місце і роль в системі міжнародних відносин;
масштаби довгострокових та середньострокових національних інтересів і ефективність їх реалізації.
Г. Кіссінджер у праці «Дипломатія» зазначає, що «Досвід історії вчить, що всі імперії гинуть». При дослідженні проблем
сучасних міжнародних відносин і структури пост біполярної системи міжнародних відносин особливе значення набуває
проблема імперій у світовій політиці.
Постають дві взаємопов’язані проблеми:
1. визначення імперії.
2. з’ясування їх ролі в світовій політиці.
Історично згадуємо такі імперії, як Імперія Олександра Македонського, Римська імперія, Імперія Карла Великого,
Візантійська імперія. Після становлення Вестфальської світополітичної моделі світу в межах існуючих систем існували такі
імперії, як Російська (1721), Османська, Наполеон створив імперію Французьку, Бісмарк Німецьку імперію, Англія
перетворилась в колоніальну імперію, існувала Австрійська (Австро-Угорська) імперія.
Після закінчення І світової війни імперії розпались. Але продовжували існували колоніальні імперії як їх різновид
(Британська, Французька, Бельгійська, Іспанська, Португальська).
Після створення СРСР фактично була відтворена Російська Імперія.
Після закінчення ІІ світової війни розпались колоніальні імперії.
Після розпаду Радянського Союзу і утворення СНД деякі дослідники робили спробу розглядати її як спробу відновлення
імперії.
Після формування постбіполярної системи США, особливо до 2001 року, претендували на імперський статус.
Особливе значення має визначення сутності імперії: Існує декілька підходів
Перший підхід:
- найбільш поширеним у визначенні імперії як специфічної форми правління держави є слово «імперія» у назві держави або
титул імператора як глави держави. Єдиною імперією можна вважати Японію.
Другий підхід:
- В межах другого підходу імперія розглядається як специфічний феномен, що можеіснувати в будь-який історичний період.
Для того, щоб визначити сутність цього поняття, ознаки та особливості, потрібно розглянути умови, за яких імперії
виникають, динаміку їх розвитку, закони функціонування, причини, що призводять до їх знищення.
 Головним законом існування імперії більшість дослідників вважають здійснення експансії, оскільки вона визначає
подальший розвиток держави, причому одночасно внутрішній та зовнішній виміри.
Експансія призводить до ієрархізації внутрішньої структури імперії та виокремлення центру та периферії (від часів Риму –
поділ на метрополії та колонії).
Деякі дослідники виокремлюють етапи у формуванні імперії:
- становлення ( держава утверджується як лідер у своєму оточенні). Наприклад, Росія з  часів Івана Грозного. Але винятком
може бути ситуація, коли одна імперія утворюється на місці іншої. Наприклад, замість частини Римської – Візантійська імперія,
замість Російської імперії – СРСР.
- перетворення лідера на гегемона. На відміну від лідера гегемон намагається, використовуючи лідируючі позиції і власний
переважаючий потенціал, здійснювати вплив на інші держави а потім встановлювати контроль над чужими ресурсами .
Не існує єдиної точки зору в визначенні різниці між контролем та гегемонією. Інколи гегемонія розглядається як панування
всередині формально рівних політичних гравців, а імперія відміняє цю рівноправність і зводить відносини до нерівноправних.
Тоді СРСР розглядають як імперію, а США в період холодної війни – як державу гегемон. Але після розпаду СРСР США
почали нав’язувати союзникам тип васально-сюзеренних відносин, перш за все за рахунок проведення більш агресивної
зовнішньої політики, спрямованої на встановлення власного світового порядку, нав’язування власних ідеалів та принципів.
- Але у сучасній імперії з’являються нові риси:
- зміна типу контролю та природи об’єкту експансії (раніше це була територія, зараз, наприклад, - це ресурси, торгівельні
потоки, потоки капіталу, інформаційний простір)
Більша частина дослідників вважає, що падіння імперії починається з того моменту, коли вона робить першу поступку, що не
відповідає експансіоністській політиці, коли стає неспроможною зреагувати на вияв супротиву своїй політиці.
3. Середні держави мають як сильні, так і слабкі сторони, можуть протистояти великим державам. До їх головних
характеристик можна віднести:
здатність впливати на прийняття рішень, які мають істотний вплив на своє оточення.
- здатність впливати на прийняття рішень, які мають глобальний характер. Позиція середньої держави може відрізнятись від
позиції великої держави, наприклад, позиція окремих середніх держав щодо до військової операції в Іраці в 2003 р.;
- активний прояв своєї позиції у питаннях, які пов’язані з їх зовнішньополітичними інтересами;
- здатність створювати певну опозицію великій державі.
Як пише М.Вайт, середня держава – це держава з такою військовою могутністю, ресурсами та стратегічними позиціями, що у
мирний час велика держава має її підтримку, а у воєнний час, коли середня держава не має надії виграти війну проти великої
держави, вона може сподіватися принести великій державі більші витрати, ніж на це сподівалася велика держава.
Представники функціональної моделі визначають наступні характеристики середньої держави:
- залучення до подій на міжнародній арені;
- інтерес до питань глобального та регіонального характеру;
- здатність приймати участь у вирішення міжнародних проблем.
Як вважає Л. Гелбер, сутність середньої держав, на відміну від великої держави, яка відрізняється своїми великими
потужностями від решти світу, полягає в тому, що вона відрізняється принаймні від однієї держави за одним і тим же критерієм.
Прийняття рішень узгоджується із сильною державою. Б. Вуд зазначає, що середня держава неформально бере на себе
відповідальність і здійснює вплив в тих функціональних областях, де найсильніше визначаються її інтереси.
Дослідники констатують наявність відмінностей між традиційними середніми державами (на зразок Канади, Австралії, Нової
Зеландії і скандинавськими країнами), які частково втратили свій вплив в сучасній системі міжнародних відносин, та новими
середніми державами (ПАР, Індія, Бразилія). Якщо раніше середні держави визначалися на основі їхньої ролі в міжнародній
політиці, то сучасні середні держави мають насамперед регіональну могутність, яка проявляється на глобальному рівні.
Отже, функціональна модель середньої держави полягає у ідентифікації держав як здатних здійснювати вплив на міжнародні
відносини у певних випадках. Велика держава – держава, яка здійснює вплив відповідно до обставин. Мала держава – держава,
яка не має реального впливу.
Представники поведінкової моделі зосереджуються на особливостях поведінки держав в системі міжнародних відносин і
ідентифікують середню державу як таку, яка має тенденцію до багатостороннього вирішення міжнародних проблем, обирати
компромісну позицію в міжнародних суперечках, яка для ведення своєї дипломатії обирає, за образним виразом Пейтона Лайна
та Бріана Томліна, «позицію доброго міжнародного громадянина». Отже, поведінкова модель ідентифікує середню державу як
таку, яка прагне отримати вагоміший статус в міжнародних відносинах.
Представники ієрархічної моделі розглядають держави з точки зору їх відношення щодо інших держав системи.
Інший підхід, який переважно використовується в економіці, пов'язаний з ранжуванням держав на основі числових
показників: розміру території, ВВП, кількості населення. Як випливає зі статистичних даних за 2007 р., у 23 країнах проживає
75% усього населення (Китай, Індія, США, Індонезія, Бразилія, Росія, Японія, Пакистан, Бангладеш, Нігерія, Мексика,
Німеччина, В’єтнам, Філліпіни, Іран, Туреччина, Таїланд, Велика Британія, Італія, Франція, Єгипет, Україна, Ефіопія), у 15
державах виробляється 75% усіх товарів та послуг (США, Японія, Китай, Індія, Німеччина, Росія, Франція, Велика Британія,
Італія, Бразилія, Мексика, Канада, Індонезія, Іспанія, Республіка Корея).
Підхід Г. Соренсена та Р. Джексона базується на поєднанні критеріїв могутності і розмірів території. Вони наголошують на
закономірності, що малі держави можуть бути сильними, але не могутніми у глобальному чи регіональному масштабі. До групи
великих держав найчастіше відносять Велику Британію, Китай, Російську Федерацію, США та Францію. Вся решта країн
становлять велику групу середніх та малих держав. З 209 держав, які є членами Світового Банку, 5 держав є великими, 72 –
середніми, решта 132 є малими державами. Консультативна група у справах Співдружності у своїх дослідженнях поставила
верхню межу для малих держав 1,5 млн. населення.
4. Малі держави мають незначний вплив в оточенні, але мають засоби для захисту незалежності. До їх головних
характеристик можна віднести:
- зосередженість на питаннях внутрішнього розвитку;
- відсутність відчутного впливу навіть у регіональному оточенні;
- зацікавленість у розширенні міжнародного співробітництва.
5. Залежні держави – тобто країни, які нездатні захистити свій суверенітет національними засобами.
 Однією в особливостей ієрархії міжнародних систем є постійна змінність параметрів могутності держав, що спричинює зміни
у їх розміщенні. Розвиток системи є процесом, що зумовлює глибокі якісні трансформації на всіх рівнях ієрархії і
відображається у зміні їх типу, що спричиняє задіянняінших механізмів підтримання в ній стабільності.
Розрізняють два визначення регіональних наддержав, або «центрів сили» – широке та вузьке. Широке визначення передбачає,
що держава, яка прагне проголосити себе центром сили, має певну низку центросилових параметрів в усіх найважливіших
сферах: військовій, політичній, економічній, культурній. Вузьке визначення припускає наявність хоча б однієї із зазначених
характеристик для кардинального впливу на сусідні держави.
Один з головних принципів функціонування міжнародної системи є прагнення держав отримати контроль над поведінкою
інших акторів міжнародної системи. Контроль над міжнародною системою базується на розподілі сил та ресурсів між її
акторами, незважаючи на те, чи будуть то окремі держави, чи коаліції держав. Особливого значення набуває нерівноправність
держав щодо здатності захищати свою безпеку та мати певний вплив на найближче оточення.
Кожна держава в принципі розвивається як рівноправний елемент міжнародної системи. Одним з визначальних принципів
міжнародного права є рівноправність держав світу, що зафіксовано у Статуті ООН та є нормою сучасних міжнародних
відносин. Але на практиці вони є неспівставимими за матеріальним потенціалом (економічним та військовим), людськими
ресурсами, по ступеню участі у регіональних та глобальних міжнародних відносинах. Невідповідність реальності декларованого
принципу дала підстави американським дослідникам Б. Рассету та Х. Старру згадати відому фразу Дж. Оруелла, що хоча усі
держави юридично рівні, але деякі рівніші за інших.
 
Державі не обов’язково мати весь комплекс центросилових чинників для атестування як «центр сили». Досить одного-двох
чинників зі значною «питомою вагою» кожного (так, у період «холодної війни» вирішальним був військовий чинник). Для
отримання статусу «центру сили» недостатньо лише володіти переконливим потенціалом – треба ще продемонструвати
здатність його оптимального використання, підтвердження свого домінування у регіоні без жодних агресій та анексій.
Спосіб виробництва та рівень соціально-економічного розвитку держави стають вирішальними чинниками при визначенні її
місця у системі міжнародних відносин. Вони (спосіб та рівень) зумовлюються структурою господарства, обсягами
промислового та сільськогосподарського виробництва, рівнем і ступенем ефективності використання науково-технічних
досягнень.
Важливу роль відіграє здатність держави створити систему екологічної безпеки. Останніми роками суттєвішим як показник
сили держави стає інформатика. Основою «сили держави» є економічна та соціальна стабільність у ній, яка базується на
оптимальному співвідношенні держави та громадянського суспільства. Також слід враховувати моральний чинник, роль якого
зростає.
Таким чином, «центром сили» слід вважати таку державу або союз держав, які мають переважний вплив на ту чи іншу
систему або підсистему міжнародних відносин.
Широко розповсюдженим в сучасній міжнародно-політичній науці є погляд про формування та еволюцію на сучасному етапі
складної ієрархічної системи, особливістю якої є співіснування різних типів "полярності".
Характеризуючи сучасну структуру міжнародної системи, С. Гантінгтон погоджується, що зараз існує єдина наддержава. У
той же час це, на його погляд, аж ніяк не означає, що світ став однополюсним. Сучасна міжнародна система являє собою
"дивний гібрид, одно-багатополюсна система з однією наддержавою та кількома великими державами", яка є
водночас однополярною і багатополярною. Зрозуміло, що для розв'язання міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як
однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо вплинути на події через інтереси
інших держав.
На першому рівні знаходяться Сполучені Штати – єдина наддержава, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу
(економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному).
На другому рівні знаходяться великі держави, що переважають своїх сусідів з регіону, але неспроможні посилити свій вплив у
глобальному масштабі – німецько-французький кондомініум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) у Східній
Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці.
На третьому рівні знаходяться другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто суперечать великим державам. До них
належать Велика Британія (щодо німецько-французької комбінації), Україна (щодо Росії), Японія (щодо Китаю), Південна
Корея (щодо Японії), Пакистан (щодо Індії), Саудівська Аравія (щодо Ірану) та Аргентина (щодо Бразилії).
Отже, Сполучені Штати, очевидно, діють так, нібито однополярна система вже існує, свідченням чого є війна в Іраку, яку
вони розпочали в березні 2003 р. Великі держави, з іншого боку, справді демонструють прагнення створити багатополюсну
систему, яка дозволила б їм обстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску
з боку могутнішої наддержави. Вони відчувають загрозу в тому, що розцінюють як американське прагнення до світової
гегемонії.
Зусилля США створити однополярну систему приводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль,
рухаючись у бік багатополярності, в тому числі завдяки подальшій мілітаризації.
Концепція монополярності базується на констатації американської політичної гегемонії в світі, а його майбутнє вбачається як
боротьба між США, що прагнуть зберегти свою гегемонію, та іншими центрами сили, які намагаються цю гегемонію порушити.
Додаткові аргументи прибічникам цієї концепції додала війна в Іраку.
На межі тисячоліть світова політика зазнала фундаментальних змін, уперше за світову історію стала дійсно
багатоцивілізаційною. З десяти найбільш населених країн світу на сьогоднішній день ( Китай, Індія, США, Індонезія, Бразилія,
Росія, Пакистан, Японія, Бангладеш, Нігерія) майже всі належать до різних цивілізацій. Якщо ж розглянути сім найбільш
економічно розвинутих країн (США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Бразилія), то вони належать до
чотирьох різних цивілізацій. У новому світі відносини між країнами – представниками різних цивілізацій часто будуть
складними, а в певні моменти – навіть антагоністичними.
На межі тисячоліть в міжнародних відносинах відбулися радикальні зміни, які мають безпосередній вплив на ієрархію
суб’єктів міжнародної системи і на проблему суб’єктності. Розширюється коло суб'єктів міжнародних відносин, змінюється їх
ієрархія. Якщо в період існування Вестфальської системи держави були домінуючими учасниками міжнародних відносин, а
світова політика в основному – політикою міждержавною, то в останні роки з'являються нові, багато в чому космополітичні
суб'єкти міжнародних відносин.
 В умовах формування нової системи міжнародних відносин значна частина наукових та політичних діячів продовжує
розглядати події, які відбуваються в категоріях політичного реалізму. В поглядах представників цього напряму глобальна
система виглядає як більш менш структурована сукупність держав та створених ними організацій.
Представники політичного реалізму виходять з традиційного для них підходу до оцінки міжнародних відносин як арени
протиборства держав, розглядаючи стан миру як стан рівноваги між державами і вбачаючи в забезпеченні балансу сил єдиний
реалістичний засіб збереження миру.
Так, зокрема, в своїй праці "Дипломатія", в розділі "Повернення до проблеми нового світового порядку"Г.Кіссінджер
зазначає, що "перемога у "холодній війні" помістила Америку у світ, який має багато чого спільного з системою європейських
держав ХVIII і ХIХ ст. і з практикою, яку американські державні діячі та мислителі постійно ставили під сумнів. Відсутність
загальної загрози, як ідеологічної, так і стратегічної, надає націям свободу у здійсненні зовнішньої політики, яка все в більшій
мірі базується на мінутних національних інтересах. В міжнародній системі, для якої притаманним є наявність, можливо, п'яти
або шості великих держав і декількох менших держав, порядок може виникнути в основному, як і в попередні століття, на базі
примирення і балансування національних інтересів".
Представники неореалізму (К. Уолтц, Р. Гілпін) висловлюють погляд, що вирішальний вплив на еволюцію міжнародних
відносин мають держави, а головним наслідком посилення взаємозалежності є формування глобальної міжнародної системи.
Для представників політичного ідеалізму притаманний нормативістський підхід, висока оцінка можливостей міжнародних
організацій в справі досягнення миру та безпеки шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин.
На сучасному етапі в багатьох вчених викликає сумнів теза відносно того, що головними міжнародними акторами є держави.
Поширюється точка зору, що проблема ієрархії в міжнародних системах повинна аналізуватися на всіх рівнях – міжнародному,
національному, транснаціональному та індивідуальному. Виходячи з точки зору транснаціоналістів (Дж.Най, Р.Кеохейн), якщо
в минулому аналіз починався з розгляду держави як актора, то на сучасному етапі рівень аналізу та одиниця аналізу повинні
визначатись питанням, джерелом або проблемою дослідження.
Глобалізація спричиняє зміни в ієрархії суб’єктів світової політики. Якщо раніше міжнародні відносини були лише справою
урядів держав, то починаючи з другої половини ХХ століття в них з’являються серйозні конкуренти – ТНК та міжнародні
інститути, вплив яких на міжнародну систему постійно збільшується, натомість монополія урядів на владу зменшується.
Процеси глобалізації впливають на систему міжнародної стратифікації, надаючи їй нові характеристики.
Дослідження сучасної міжнародної системи структурується, по-перше, за виокремленням одного чи кількох полюсів сили та
етапів розвитку сучасної міжнародної системи.
Дискусійним залишається питання відносно майбутньої структури міжнародної системи. Теоретична думка висуває декілька
основних концепцій нового світу – монополярності (на чолі з США як домінуючого й структуроутворюючого компонента
міжнародної системи), поліполярності (з провідними центрами сили в різних регіонах) та збереження в нових історичних
умовах деяких характеристик біполярної форми міжнародної системи як наслідок внутрішньої консолідації її ядра, що
складатиметься з небагатьох найбільш розвинених держав, якому протистоїть периферія, до якої належатимуть решта держав
світу.
Використовується і термін "постбіполярність", який характеризує певну невизначеність сучасної міжнародної структури.
Концепція "багатополярності" стверджує, що з розпадом СРСР зникла одна з основ біполярності, але паралельно з цим зріс
політичний вплив цілої низки альтернативних США "центрів сили".
Головна увага звертається на дослідження питання відносно того, яка конфігурація співвідношення сил є більш стабільною.
Так, російський дослідник О. Богатуров зауважує, що ідея відновлення контурів багатополярного світу емоційно приваблива,
тому що начебто відповідає уяві щодо демократизації міжнародних відносин. Але історичний досвід, зокрема досвід існування
Віденської системи свідчить, що багатополюсне балансування невідворотно реалізувалося у світові війни. Світове
співтовариство мало шанс зрозуміти це під час І світової війни.
Постбіполярну структуру міжнародних відносин можна аналізувати на двох рівнях: центр системи та її периферія. Така
дворівнева структура породжує два основних типи відносин – симетричні та асиметричні. З цього погляду однією з
найважливіших особливостей розвитку сучасних міжнародних відносин стало те, що відбувся зсув основних викликів та загроз,
перехід міжнародної конфліктності з глобального на регіональний та субрегіональний рівні.
Широко розповсюдженим в сучасній міжнародно-політичній науці є погляд про формування та еволюцію на сучасному етапі
складної ієрархічної системи, особливістю якої є співіснування різних типів "полярності".
Загалом автори не обмежують себе якоюсь теоретико-методологічною схемою щодо проектів майбутнього світового
порядку.
В той же час висловлюються припущення відносно можливого послаблення системотворчої ролі США на глобальному рівні і
посилення регіоналізації їх зовнішньої політики як внаслідок причин економічного характеру, так і у наслідку зміни ієрархії
пріоритетів американської зовнішньої політики, посилення елементів неоізоляціонізму як результату зміни соціально-
політичних і демографічних реалій усередині країни, посилення різноманіття соціокультурних і політичних ідентичностей.
Більшість дослідників, які аналізують майбутній світоустрій з використанням поняття полярізації, враховують перш за все
фактор держав або союзів держав як центрів сили, отже, недооцінюють реалії, пов’язані з активною діяльністю недержавних
акторів. На відміну від них, Дж. Розенау висловлює припущення, що політична структура світу ХХІ ст. буде нагадувати
особливим чином організовану мережу, на зразок Інтернету – з багатьма вузлами та переплетіннями. Світова політика, з його
точки зору, перебуває в точці біфуркації між анархічною системою національних держав і багатоцентричною системою
недержавних акторів.
Якщо для загальної характеристики міжнародних відносин Вестфальського архетипу використовують метафору більярдного
стола, на якому переміщуються, зіштовхуючись один з одним, абсолютно однакові більярдні кулі, у світлі сьогоднішніх
внутрішніх і зовнішніх викликів верховенству влади сучасної „суверенної” держави, більш доречною представляється аналогія з
багаторівневою мережею, що в своєму розвитку охоплює комплексом взаємодійширокого розмаїття міжнародних акторів.
Тобто якщо картина світу Вестфальської системи міжнародних відносин може бути символічно представлена у формі двомірної
площини, на якій територіальні одиниці розташовані в горизонтальній системі координат, то структуру міжнародних відносин у
постбіполярній системі можна зрівняти зтривимірним зображенням, на якому територіальні держави оточені нашаруванням
комплексів мереж взаємодій.
Формування сучасної міжнародної системи відбувається як діалектична взаємодія тенденцій збереження наступності з
попередньою історичною формою існування міжнародної системи і її радикального оновлення в найбільш істотних рисах. В
міжнародних відносинах відбулися радикальні зміни, які дають змогу стверджувати про формування нових системостворюючих
закономірностей. Нова система міжнародних відносин, яка формується, відмінна не лише від системи, яка існувала після ІІ
світової війни, але й від традиційної Вестфальської системи. В ній переплітаються та взаємодіють як традиційні сили, так і нові
фактори та тенденції. Розширюється коло суб'єктів міжнародних відносин, змінюється мотивація їхньої поведінки. Якщо в
період Вестфальської системи держави були домінуючими учасниками міжнародних відносин, а глобальна політика –
політикою міждержавною, то в останні роки з'являються нові, космополітичні суб'єкти міжнародних відносин відбувається
космополітизація, «приватизація» глобальної політики.
Дослідження проблеми організації міжнародних систем потребує визначення етимології самого терміну «організація» і
підходів до її дослідження. В найзагальнішому розумінні під організацією (від франц. оrganization) розуміється, по-перше
порядкування, налагоджування, розбудова, приведення в систему будь-чого; по-друге, будова, взаємозв’язок,
співвідношення частин єдиного цілого, по-третє, добровільне об’єднання, союз заради досягнення спільних цілей. Різні підходи
до розуміння явища організації та її типів містяться в працях М. Вебера, Н. Віннера, У. Росс-Ешбі, У. Тоффлера, О. Богданова, І.
Пригожина, Е. Юдіна, М. Амосова та ін. Не поглиблюючись в деталі численних теорій, погодимось з точкою зору М.
Косолапова, який пропонує розглядати організацію як явище в трьох аспектах:
- як певний порядок на відміну від хаосу – від, тип такого порядку, тобто організації;
- як рух до певного порядку, тобто, постійно зростаючий відхід від хаосу – стадія, етап, фаза, організація; Такий відхід може
бути стихійним, спрямованим або змішаним;
- як проміжний стан, досягнутий та утримуємий в ході цього процесу – рівень організації.
Порядок – це ясна й чітка організація якої-небудь сфери дійсності (відносно людського існування, напр., його позитивні
моральні властивості). Математичний порядок - угруповання всього різноманіття величин відповідно до математичних
закономірностей. Порядок як метафізичний принцип нваявний в найдавнішій космології ("космос" для греків означав
"порядок"). приклад порядку – природній порядок в організмі (доцільній єдності різноманіття). Категорії буття, "шари" буття і
закони природи, що осягаються як принципи порядку (константи). У сфері психічного правило прегнантності і закон гарної
форми означають первісну впорядкованість. Властивість іманентна соціуму, яка відображає певний рівень організації цієї
спільноти, її впорядкованість. Така властивість є набутою, а не наперед заданою. Його елементом є  Суспільний порядок – це
певна організація життя соціуму, його регулювання на основі певних норм і загальних цінностей. Політичний порядок -
установлення життєвих відносин залежно від характеру народу.
Оскільки зміст обумовлює розвиток форми, теорія міжнародного порядку досліджує форму як зовнішнє упорядкування цієї
єдності, її стійкий прояв, спосіб існування змісту.
Ідея впорядкування міжнародних відносин була актуальною з моменту їх виникнення. Виникаючи як явище, міжнародні
(праміжнародні) відносини являли собою, за образним порівнянням М. Косолапова, «дике поле», в якому не діяли жодні закони
і влада. Основними формами взаємодії були обмін (торгівля) та збройні зіткнення (війни). В результаті вступу людей в
економічні, політичні, торгові та інші відносини поступово формуються звичаї торгових обмінів, війн та миру, підтримання
«дипломатичних» контактів. Формуються перші «міжнародні порядки» - в стародавніх імперіях, система грецьких полісів тощо,
тобто стійкі стани найважливішої для даної епохи, періоду частини міжнародних відносин.
З часом такі періоди набувають характер деякого міжнародного, а із становленням капіталістичних відносин – світового
порядку. В такому розумінні міжнародний порядок можна визначити як чітко ідентифікований за часом, в фізичному та
міжнародно-політичному просторі період, на протязі якого залишаються незмінними склад системотворчих суб’єктів
міжнародних відносин; конфігурація зв’язків, відносин та взаємодій між ними; межі і можливості, які цей порядок об’єктивно
встановлює для всіх інших суб’єктів і учасників системи міжнародних відносин.
Світове співтовариство та його члени не можуть діяти інакше, ніж на основі традицій, звичаїв чи норм міжнародного права. В
цьому співтоваристві його учасники добровільно погоджуються визнавати придатність таких норм до кожного окремо і до
всього співтовариства в цілому на рівній основі. Подібна схема в ідеалі має базуватись на добрій волі держав підтримувати
такий порядок.
В той же час функціонування світового співтовариства пов’язане перш за все з інтересами держав і наслідками реалізації цих
інтересів для всього співтовариства. З’являється рівнодіюча інтересів, а в ряді випадків – баланс сил з конкретної проблеми чи у
світі в цілому. Міжнародний порядок в такому випадку виступає як стан динамічної рівноваги системи міжнародних відносин.
Але стан рівноваги постійно піддається впливу різних факторів, перш за все прагненню держав, великих соціально-
економічних, політичних, ідеологічних та релігійних систем порушити цю рівновагу на свою користь.
В політичну лексику вони увійшли в ХХ ст. До них зверталися В. Вільсон і Ф. Рузвельт, У. Черчілль і Й. Сталін. У звітах
конгресу США від 1940 р. була опублікована стаття Дж. С. Александера «Новий світовий порядок», у якій містився заклик до
створення «всесвітньої федерації» як форми подолання конфліктності на глобальному рівні. У 1947 р. Американська освітня
асоціація закликала до встановлення справжнього світового порядку, в якому національний суверенітет буде підпорядковано
світовій владі. У 1948 р. в журналі «Foreign Affairs» британець Г. Батлер надрукував статтю «Новий світовий порядок», у якій
закликав нації поступитись своїм суверенітетом задля ефективної діяльності ООН. В 1967 р. в журналі «Foreign Affairs» до
створення «нового світового порядку» закликав Р. Ніксон. Вживання терміну було пов’язано і з Рухом неприєднання, зокрема
діяльністю „Групи 77. Питання формування «нового світового порядку» активно обговорювалось в науковій літературі після
Кувейтської кризи 1990-1991 рр., розпаду СРСР, наприклад у ст. Дж. Ная «Який новий світовий порядок?» в журналі «Foreign
Affairs».
Поняття „міжнародного порядку” (International order) потрібно відрізняти від „світового порядку”(World order). Звернемось
до аналізу основних підходів, які визначають їх зміст і співвідношення.
Традиційно поняття „міжнародного порядку” пов’язують з міждержавними відносинами, що не передбачає втручання держав
у внутрішні справи інших держав, зокрема у контексті прав людини.
               Порядок міжнародний – ідентифікована за часом, в фізичному та міжнародно-політичному просторі структура
взаємозв’язків, заснованих на системі норм та правил, вироблених світовим співтовариством та регулюючих відносини держав
та інших суб’єктів міжнародної системи на певному історичному етапі розвитку, а також на різних ієрархічних рівнях цієї
системи, які відповідають потребам найвпливовіших суб’єктів міжнародної системи даної історичної епохи. Він утворюється
поміж складовими елементами міжнародної системи в процесі їх внутрішньої взаємодії та під впливом зовнішнього
середовища. Це така організація міжнародних і міждержавних відносин, яка протилежна анархії і передбачає наявність спільних
інститутів, норм і цінностей, що створюють умови існування, безпеки та розвитку держав, їх взаємодії на міжнародній
арені. поняття «світовий порядок», яке відображає зростаюче усвідомлення спільної відповідальності людей і народів за стан
нашої планети. На думку П. Циганкова, наша епоха є епохою переходу від міжнародного порядку, що заснований на
суверенітеті держав-націй та відображає їх потреби в існуванні, до світового порядку, що регулюється інституціями, на користь
яких добровільно відчужують постійно зростаючу частку суверенітету усі учасники міжнародних відносин для захисту
фундаментальних інтересів людства – виживання та добробут.
Світовий порядок найчастіше розглядають як прийнятий всіма устрій, що виник в результаті відмови кожного від
абсолютного суверенітету з метою врахування загальнолюдських інтересів і цінностей, як правовий устрій світу шляхом
політичної форми.
За такими умовами міжнародний” (міждержавний) порядок може існувати і без наявності світового порядку. Він перейде в
якісно новий стан „світового порядку” лише тоді, коли до процесу порядкоутворення будуть залучені абсолютно всі суб’єкти
міжнародної системи, а відносини поміж ними будуть регулюватися за допомогою єдиних для всіх норм, правил і механізмів
підтримки цього порядку на основі критеріїв, що відповідають потребам усі членів світового співтовариства. Як вважає К.
Ясперс, світовий порядок є загальноприйнятим устроєм, який виникає внаслідок відмови кожного від абсолютного
суверенітету.
В такому розумінні світовий порядок є вищим, глобальним рівнем структурної організації міжнародних відносин. Світовий
порядок неможливий без створення ефективних процедур міжнародної співпраці, які передбачають особливий міжнародний
порядок, що відповідає загальним основним цілям і цінностям усіх держав та їх громадян. Отже, йдеться про відмінності між
правами держав і правами людини, змістом світового порядку є базові потреби людства. Міжнародний порядок в такому
розумінні є ядром світового порядку.
Інші дослідники, зокрема Р. Ренгер, вважають, що світовий порядок втілює моделі людської діяльності, які забезпечують
елементарні або головні цілі суспільного життя людства в цілому. Міжнародний порядок втілює моделі поведінки, пов’язаної з
головними завданнями співтовариства держав або міжнародного співтовариства.
Таким бачиться зміст поняття світового порядку в його теоретичному вигляді. Однак на практиці сучасна міжнародна
система поки що існує в межах порядку більш низького організаційного рівня, який втілює всю різноманітність складових
елементів міжнародної системи, у тому числі існуючі поміж ними протиріччя як ідейно-культурної, цивілізаційної та
конфесійної природи, так і військового, геополітичного, економічного та теологічного походження. Світовий порядок поки що
знаходиться в зародковому стані переходу від теоретичної моделі до практичної організації.
Існує і інші підходи до визначення світового порядку. Так, Є. Камінський під порядком міжнародним розуміє організацію
міждержавних відносин, спрямовану на забезпечення потреб основних міжнародних акторів, а під світовим порядком –
організацію міжнародних відносин, спрямовану на забезпечення гегемонії одного з міжнародних акторів.
В матеріалах ЮНЕСКО термін „міжнародний порядок” використовується в трьох різних значеннях:
- як організований тип міжнародних відносин;
- як система цінностей;
- як юридична структура.
Різниця між міжнародним порядком і системою міжнародних відносин полягає в їх місці в процесі стихійної самоорганізації.
Порядок передбачає зрозумілість та чіткість структур, зв’язків залежності, правил. Одна система може пережити зміну
декількох порядків. Наприклад, в межах Вестфальської системи міжнародних відносин відбувались зміни міжнародного
порядку внаслідок війн за іспанську і австрійську спадщину, наполеонівських війн, в Віденській системі – внаслідок Кримської
війни, франко-прусської війни. Система міжнародних відносин на етапі її якісної трансформації змінюється не стільки за
складом суб’єктів, скільки за їх внутрішньою природою.
В науковій літературі висловлюються різні погляди щодо змісту поняття «міжнародний порядок». Американський дослідник
Л. Міллер вважає, що головною ознакою порядку є присутність у світовій системі деякого ґрунтовного принципу, яким свідомо
або стихійно керувалися б держави. В своїй праці «Глобальний порядок» він висловлює точку зору, що з середини ХVII ст. і до
І світової війни існував Вестфальський порядок, заснований на принципі дозволяємості ( laisser-faire)як невтручання. Цей
принцип, за Л. Міллером, передбачав відмову кожної держави від постійних зовнішньополітичних зобов’язань і одночасно від
спроб заважати іншій державі у здійсненні її завдань в тих випадках, коли це не загрожує життєво важливим інтересам першої
держави. Антиподом цьому принципу Л. Міллер вважав принцип міжнародного регулювання, запропонований В. Вільсоном в
1918 р., який знайшов своє подальше втілення в «інтервенціоніській» політиці Ліги Націй, ООН, США і НАТО.
На відміну від нього, більшість авторів схиляється до бачення порядку як втілення розумно-обмежувального початку у
зовнішній політиці держав та їхніх взаємовідносинах, пов'язуючи з функцією такого обмеження зміцнення стабільності світової
системи.
Британський дослідник Р. Купер запропонував кілька можливих інтерпретацій міжнародного порядку: по-перше, таким може
вважатися переважаючий тип зовнішньополітичної поведінки держав (pattern of action), незалежно від того, служить він
упорядкуванню або дезорганізації системи; по-друге, порядок може означати певну форму стабільності й цілісності системи;
по-третє, порядок можна розуміти як правила, які управляють системою й підтримують її у стані стабільності, їх моральний
зміст.
Г. Кіссінджер висловлював точку зору, що мир неможливо забезпечувати без рівноваги (структурне розуміння), а
справедливість без самообмеження (поведінкове розуміння).
За визначенням Г. Шахназарова, світопорядок – це сукупність домінуючих в міжнародних відносинах політичних принципів,
правових норм і умов економічного обміну, які формуються під впливом об’єктивних процесів суспільного розвитку і
співвідношення соціальних сил в кожній історичній епосі, і являє собою результат взаємодії держав та інших у часників
міжнародного життя (міжнародні рухи, світова суспільна точка зору, міжнародні організації). Світопорядок, в свою чергу,
здійснює вплив на хід на наслідки подій у світі, їх загальну тенденцію.
На підставі вище наведених точок зору, О. Богатуров запропонував «комплексне» визначення «порядку». Під порядком ним
розуміється система міждержавних відносин, які регулюються сукупністю принципів зовнішньополітичної поведінки (за Х.
Буллом); узгоджених на основі конкретних постанов (за Р. Купером); набору санкцій за їх порушення, які визнаються
моральними та припустимими ( за Н.Ренгером); потенціалу вповноважених країн чи інститутів виконувати ці санкції (за Г.
Кіссінджером); політичній волі країн використовувати цей потенціал.
Враховуючи відсутність єдиної точки зору у визначенні міжнародного порядку як серед науковців, так і серед громадських
діячів, узагальнимо основні підходи до тлумачення цього поняття:
 - сукупність юридичних норм;
- міжнародна стабільність;
- збереження статус-кво у відношеннях між державами;
- система міжнародних угод, яка узаконює баланси сил після найбільших політико-військових трансформацій (війни, розпад
держав, об’єднання держав): конфігурація кордонів, структура дво- та багатосторонніх відносин, права власності, сфери впливу,
зони інтересів, інструменти безпеки, правила підтримання миру, принципи взаємодії;
- організація міжнародних відносин, спрямована на забезпечення основних потреб міжнародних акторів, їх існування,
функціонування, гарантування безпеки.
Виходячи з певної невизначеності категорій «міжнародний» та «світовий порядок», наявності різних точок зору відносно їх
змісту вважаємо дискусійним припущення українських дослідників М. Мальського та М. Мацяха відносно існування у складі
загальної теорії міжнародних систем «теорії міжнародного порядку» як теорії норм і правил поведінки суб’єктів, що
випливають з особливостей взаємодії між ними в межах системи. В той же час дослідження існуючих концепцій надає змогу
узагальнити та розглянути в єдності всю сукупність факторів, які прямо чи опосередковано впливають на стан та розвиток
міжнародних відносин, можливість організувати весь багатий фактологічний матеріал, пов’язаний з дослідженням міжнародних
відносин, розглянути його системно.
Пропонуємо під „міжнародним порядком” розуміти ідентифіковану за часом, в фізичному та міжнародно-політичному
просторі структуру взаємозв’язків, заснованих на системі норм та правил, вироблених світовим співтовариством та регулюючих
відносини держав та інших суб’єктів міжнародної системи на певному історичному етапі розвитку, а також на різних
ієрархічних рівнях цієї системи, які відповідають потребам найвпливовіших суб’єктів міжнародної системи даної історичної
епохи. Він утворюється поміж складовими елементами міжнародної системи в процесі їх внутрішньої взаємодії та під впливом
зовнішнього середовища.
Зміст обумовлює розвиток форми, що передбачає дослідження форми як зовнішнього упорядкування цієї єдності, її стійкий
прояв, спосіб існування змісту. Визначення порядку як структури відносин передбачає, що він має спиратись на формальну
юридичну базу – договір або комплекс взаємопов’язаних угод, статут міжнародної організації, якщо звичайно не мається на
увазі порядок в умовах однополярного світу.
Існує декілька основних поглядів на засоби організації міжнародного порядку. З точки зору представників різних
теоретичних шкіл виокремлюються реалістичний, правовий, транснаціональний міжнародний порядок.
Реалістичний міжнародний порядок ґрунтується на розумінні того, що в основі міжнародних відносин лежить захист кожною
з держав своїх національних інтересів. На основі відсутності міжнародної влади та ієрархії та примату державного суверенітету
міжнародний порядок є продуктом співставлення національних інтересів держав та їхньої потуги (міждержавний порядок).
Анархічна природа міжнародного порядку пояснюється тим, що кожний з суб’єктів, що утворює цей порядок, переслідує
індивідуальні цілі і інтереси.
Правовий міжнародний порядок заснований на визнанні, що міжнародні відносини регулюються нормами, процедурами,
інститутами і структурами наднаціонального характеру.
При інституціональному підході „міжнародний порядок” визначається як такий устрій міжнародних, міждержавних відносин,
який має на меті забезпечити основні потреби країни, інших інститутів, створювати і підтримувати умови для їх існування,
безпеки і розвитку.
В сучасному світі міжнародні відносини регулюються нормами, процедурами, інститутами чи структурами
транснаціонального або навіть наднаціонального характеру. Транснаціональний міжнародний порядок характеризується
витісненням держав з арени міжнародних відносин іншими акторами (міжнародними, регіональними організаціями, ТНК).
Таким чином, схема прикладного політичного аналізу міжнародного порядку може включати до себе наступні елементи:
- наявність визнаної ієрархії між суб’єктами міжнародних відносин, включаючи як держави, так і нові суб’єкти світової
політики;
- сукупність принципів і правил зовнішньополітичної поведінки;
- система ухвалення рішень по ключовим міжнародним питанням, що включає в себе механізм представництва інтересів
нижчих учасників ієрархії при прийнятті рішень на вищих її рівнях;
- вибір санкцій за їх порушення та механізмів застосування санкцій;
- форми, методи і прийоми реалізації прийнятих рішень, тобто режим регулювання міжнародного порядку;
- вплив зовнішнього середовища на процеси самоорганізації міжнародної системи.
Системний підхід до аналізу структури поняття „ міжнародний порядок” дозволяє виокремити економічний, політичний,
інформаційний та інші види порядку. Цілісність світу передбачає, що політичний, економічний, інформаційний, гуманітарний
та правовий порядок являють собою взаємопов’язані елементи міжнародного порядку як системи, яка реалізує
суперечливістьсвіту на основі взаємозв’язку, взаємозалежності і цілісності людської цивілізації. Взаємодія внутрішніх процесів
в різних системах з зовнішніми умовами та можливостями також є вирішальним фактором міжнародного порядку.
Міжнародний порядок може бути організований як силовими, так і нормативними міжнародними засобами.
Розуміння сутності і значення проблеми міжнародного порядку можливе тільки при комплексному розгляді основ його
формування і функціонування. Виходячи з цього, відправним пунктом аналізу проблеми міжнародного порядку є визначення
його основних вимірів – характеристик, що відбивають емпіричні данні, які узагальнюють дослідження засобів створення і
підтримання міжнародного порядку.
С. Хофманн виокремлює горизонтальний, вертикальний та функціональний виміри міжнародного порядку. Горизонтальний
вимір міжнародного порядку – це відносини між головними акторами міжнародних відносин. Вертикальний вимір
міжнародного порядку представлений відносинами між сильними та слабкими акторами. Сила виступає гарантом ієрархічної і
жорсткої організації міжнародних відносин. Дослідження цього виміру міжнародного порядку дає змогу не тільки зрозуміти
політику головних акторів міжнародних відносин, але й окреслити перспективи середніх і малих держав. Основу
функціонального виміру міжнародного порядку складає та роль, яку грають в стабілізації міжнародного життя різноманітні
області міжнародних відносин – дипломатія і стратегія поведінки акторів, економічні обміни між ними, моральні цінності і
політичні амбіції лідерів, а також деполітизаційна сфера діяльності транснаціональних акторів міжнародних відносин. При
цьому будь-який з означених аспектів функціонального виміру може бути як чинником стабілізації міжнародного порядку, так і
дестабілізаційним чинником, джерелом дестабілізації та безладдя.
До вказаних вимірів вважаємо за необхідне додати територіальний (просторовий) та часовий виміри міжнародного порядку.
 Міжнародна система має три рівні організації і самоорганізації порядку: глобальний, регіональний та локальний. Глобальний
рівень передбачає формування та функціонування міжнародної системи в її відносинах з акторами регіонального і
національного рівнів. Регіональний припускає механізми, процеси і особливості взаємодії різноманітних суб’єктів
наднаціонального та субнаціонального характеру. Локальний пов’язаний з взаємодією поміж собою суб’єктів національного
масштабу.
Початок кожного нового міжнародного порядку як правило був пов'язаний з наслідками системних війн (наприклад,
Тридцятилітня війна, франко-прусська війна 1870-1871 рр., світові війни) або/та значними внутрішніми змінами в провідних
країнах (наприклад, Велика французька революція, об’єднання Німеччини та утворення Германської імперії) або їх розпадом
(розпад Російської,Германської, Австро-Угорської, Османської імперій після закінчення Першої світової війни, розпад СРСР), .
Як правило,відбувались зміни у типі та змісті відносин між провідними суб’єктами міжнародних відносин, хоча їх склад міг
залишатись незмінним.
Еволюція міжнародних порядків є безперервним процесом, в ході якого кожен з них проходить фази становлення, розквіту,
занепаду й руйнації. Значущість різного роду криз та революцій для еволюції міжнародного порядку полягає в тому, що в
процесі їх подолання міжнародна система позбавляється застарілих, безперспективних елементів та механізмів, які вже
вичерпали свій потенціал. На зміну ним приходять нові структури, що відповідають вимогам нових реалій.
Еволюція міжнародних порядків має наступні закономірності:
- міжнародний порядок являє собою втілення співвідношення силових потенціалів всередині міжнародної системи та
розподілу сили і впливу поміж державами як головними складовими елементами системи;
- постійний перерозподіл сил поміж головними суб’єктами міжнародної системи рано чи пізно призводить до розпаду
старого та формуванню нового порядку, який відображає змінене співвідношення і розклад сил всередині міжнародної системи;
- міжнародний порядок зазвичай трансформується в ході системних війн, функцією яких є руйнація старого міжнародного
порядку, що стає перепоною на шляху формування нового порядку, необхідного для підтримки існування та подальшого
розвитку міжнародної системи;
- міжнародний порядок формується не всіма елементами міжнародної системи, а декількома найпотужнішими за сукупним
потенціалом державами (або державою, яка досягла рівня гегемону), після перемоги в системній війні;
- строки існування кожного наступного міжнародного порядку по відношенню до попередніх постійно скорочуються.
Порядок є таксономічною категорією міжнародних відносин. Розуміння міжнародного порядку як системи міжнародних
угод, яка узаконює баланси сил після найбільших політико-військових трансформацій дозволяє виокремити його
історичні типи.
Вестфальським миром 1648 р., який поклав початок впорядкованим міжнародним відносинам були закладені основи нового
міжнародного порядку. Головний зміст Вестфальського миру полягав в тому, що європейські держави, зрозумівши подібність
своїх інтересів, вирішили об’єднатись у світове співтовариство для обговорення політичних намірів кожного з них і всіх разом.
Цясистема являла собою сукупність націй-держав, які проводять самостійну зовнішню політику. Були сформульовані основні
принципи нових міжнародних відносин – принципи зовнішнього і внутрішнього державного суверенітету, принцип дії
міжнародного права та застосування дипломатії у міжнародних відносинах. Відтоді за ґрунтовну форму політичної організації
суспільства править "держава-нація", а домінуючим принципом міжнародних відносин стають засади національного
суверенітету.
Найбільшими системами міжнародного порядку були системи в межах Утрехтського (1713) – Раштаттського (1714) миру –
системи договорів, що фактично завершили війну за іспанську спадщину 1701-1714 рр.; Версальсько-Вашингтонська система,
Ялтинсько-Потсдамська система. Першою практичною формою реалізації загального міжнародного порядку вважається Ліга
Націй – перша універсальна міжнародна організація.
Будь-які концепції світового порядку, що виробляються тим чи іншим соціумом, є породженням існуючої в ньому свідомості
і дають про нього цілком реальну інформацію, яка дозволяє краще зрозуміти це суспільство. Ці концепції використовуються
владою в якості основи для формування зовнішньополітичної стратегії своєї країни. З цієї точки зору ці концепції являють
собою цілком реальне відображення і втілення політичної свідомості, яка сформувалась у відповідному суспільстві.
Сучасна міжнародна система перебуває в стані турбулентності, коли порядок, що утворився поміж її головними суб’єктами
після закінчення Другої світової війни розпався, а новий, через ускладненість та інтенсивність трансформаційних процесів у
всіх сферах людської діяльності, знаходиться лише на початковій стадії свого формування.
Одночасно з руйнацією біполярного світового порядку відбувається прискорений процес трансформації більш глобального
Вестфальського порядку. Світова політика перебуває в точці біфуркації між анархічною системою національних держав і
багатоцентричною системою недержавних акторів.
Базові принципи підтримки стабільності міжнародного порядку сьогодні намагаються переглянути. Найголовнішим
принципом підтримки стабільності міжнародного порядку був принцип балансу сил. Але він працює лише в таких міжнародних
системах, які мають чітку ієрархічну структуру, відбудовану на основі силових потенціалів наймогутніших держав. В результаті
збільшення кількості складових елементів та їх взаємопов’язаності поміж собою трансформується сама структура системи і,
відповідно, порядок, що в ній утворюється. Сучасна міжнародна система еволюціонує і ускладнюється за рахунок створення
мереж і нових корелятивних взаємозв’язків між її елементами.
Відбувається еволюція механізмів регулювання міжнародного порядку. Таким чином, формування сучасного світового
порядку відбувається як діалектичний процес взаємодії тенденцій збереження наступальності з попередньою історичною
формою існування міжнародного порядку і його радикального оновлення в найбільш істотних рисах. Його суть
характеризується терміном «глобалізація», він формується як порядок глобальної спільноти, порядок на базі глобалізації, як
глобальний порядок.
Терміни „міжнародний порядок” (“international order”) та «світовий порядок» (“world order”) введено в науковий обіг на межі
ХІХ-ХХ ст. у звязку з назвою книги Х. Уєльса, члена Фабіанського товариства (1884 р. Лондон), в якому широке коло
інтелектуалів-соціалістів обговорювало соціальні і політичні питання. Фабіанський підхід до політичних дій базувався на
необхідності їх раціонального планування.
Отже, порядок є таксономічною категорією міжнародних відносин. Розуміння міжнародного порядку як системи
міжнародних угод, яка узаконює баланси сил після найбільших політико-військових трансформацій дозволяє виокремити його
історичні типи.
 
 Дослідження сучасної міжнародної системи структурується, по-перше, за виокремленням одного чи кількох полюсів сили та
етапів розвитку сучасної міжнародної системи.
Дискусійним залишається питання відносно майбутньої структури міжнародної системи. Теоретична думка висуває декілька
основних концепцій нового світу – монополярності (на чолі з США як домінуючого й структуроутворюючого компонента
міжнародної системи), поліполярності (з провідними центрами сили в різних регіонах) та збереження в нових історичних
умовах деяких характеристик біполярної форми міжнародної системи як наслідок внутрішньої консолідації її ядра, що
складатиметься з небагатьох найбільш розвинених держав, якому протистоїть периферія, до якої належатимуть решта держав
світу.
Використовується і термін "постбіполярність", який характеризує певну невизначеність сучасної міжнародної структури.
Концепція "багатополярності" стверджує, що з розпадом СРСР зникла одна з основ біполярності, але паралельно з цим зріс
політичний вплив цілої низки альтернативних США "центрів сили".
Головна увага звертається на дослідження питання відносно того, яка конфігурація співвідношення сил є більш стабільною.
Так, російський дослідник О. Богатуров зауважує, що ідея відновлення контурів багатополярного світу емоційно приваблива,
тому що начебто відповідає уяві щодо демократизації міжнародних відносин. Але історичний досвід, зокрема досвід існування
Віденської системи свідчить, що багатополюсне балансування невідворотно реалізувалося у світові війни. Світове
співтовариство мало шанс зрозуміти це під час І світової війни.
Постбіполярну структуру міжнародних відносин можна аналізувати на двох рівнях: центр системи та її периферія. Така
дворівнева структура породжує два основних типи відносин – симетричні та асиметричні. З цього погляду однією з
найважливіших особливостей розвитку сучасних міжнародних відносин стало те, що відбувся зсув основних викликів та загроз,
перехід міжнародної конфліктності з глобального на регіональний та субрегіональний рівні.
Широко розповсюдженим в сучасній міжнародно-політичній науці є погляд про формування та еволюцію на сучасному етапі
складної ієрархічної системи, особливістю якої є співіснування різних типів "полярності".
Загалом же автори не обмежують себе якоюсь єдиною теоретико-методологічною схемою, враховуючи, що в сучасній
міжнародно-політичній думці існує і кілька проектів майбутнього світового порядку.
В той же час висловлюються припущення відносно можливого послаблення системотворчої ролі США на глобальному рівні і
посилення регіоналізації їх зовнішньої політики як внаслідок причин економічного характеру, так і у наслідку зміни ієрархії
пріоритетів американської зовнішньої політики, посилення елементів неоізоляціонізму як результату зміни соціально-
політичних і демографічних реалій усередині країни, посилення різноманіття соціокультурних і політичних ідентичностей.
В той же час більшість дослідників, які аналізують майбутній світоустрій з використанням поняття поляризації, враховують
перш за все фактор держав або союзів держав як центрів сили, отже, недооцінюють реалії, пов’язані з активною діяльністю
недержавних акторів. На відміну від них, Дж. Розенау висловлює припущення, що політична структура світу ХХІ ст. буде
нагадувати особливим чином організовану мережу, на зразок Інтернету – з багатьма вузлами та переплетіннями.
Світова політика, з його точки зору, перебуває в точці біфуркації між анархічною системою національних держав і
багатоцентричною системою недержавних акторів.
Якщо для загальної характеристики міжнародних відносин Вестфальського архетипу використовують метафору більярдного
стола, на якому переміщуються, зіштовхуючись один з одним, абсолютно однакові більярдні кулі, у світлі сьогоднішніх
внутрішніх і зовнішніх викликів верховенству влади сучасної „суверенної” держави, більш доречною представляється аналогія з
багаторівневою мережею, що в своєму розвитку охоплює комплексом взаємодій широкого розмаїття міжнародних акторів.
Тобто якщо картина світу Вестфальської системи міжнародних відносин може бути символічно представлена у формі двомірної
площини, на якій територіальні одиниці розташовані в горизонтальній системі координат, то структуру міжнародних відносин у
постбіполярній системі можна зрівняти зтривимірним зображенням, на якому територіальні держави оточені нашаруванням
комплексів мереж взаємодій.
Формування сучасної міжнародної системи відбувається як діалектична взаємодія тенденцій збереження наступності з
попередньою історичною формою існування міжнародної системи і її радикального оновлення в найбільш істотних рисах. В
міжнародних відносинах відбулися радикальні зміни, які дають змогу стверджувати про формування нових системостворюючих
закономірностей. Нова система міжнародних відносин, яка формується, відмінна не лише від системи, яка існувала після ІІ
світової війни, але й від традиційної Вестфальської системи. В ній переплітаються та взаємодіють як традиційні сили, так і нові
фактори та тенденції. Розширюється коло суб'єктів міжнародних відносин, змінюється мотивація їхньої поведінки. Якщо в
період Вестфальської системи держави були домінуючими учасниками міжнародних відносин, а глобальна політика –
політикою міждержавною, то в останні роки з'являються нові, космополітичні суб'єкти міжнародних відносин відбувається
космополітизація, «приватизація» глобальної політики.
 
В політичному дискурсі термін „глобалізація” використовується для характеристики нових міжнародних політичних і
економічних відносин, які відповідають новому балансу сил на світовій арені і новій міжнародній системі, яка приходить на
зміну Ялтинсько-Потсдамській. Це дозволяє говорити про ерозію Вестфальської (державоцентриської) політичної моделі як
аналітичної схеми міжнародних відносин, в якій головним об’єктом розгляду є суверенна держава, її взаємодія з подібними їй
державами як головними акторами на міжнародній арені.
На користь цього свідчать наступні аргументи. В світову політику почали активніше втручатися міжурядові організації –
ООН, а потім організації, сформовані в різних сферах (ГАТТ) і в різних регіонах (НАТО, ОВД, ОБСЄ). Якщо спочатку
передбачалось, що вони будуть виступати провідниками політики держав, якими вони були створені, то поступово вони
починають відігравати самостійну роль і здійснювати вплив як на міжнародні відносини в цілому, так і на своїх фундаторів.
Наприкінці ХХ ст. відбулися більш радикальні зміни в світовому політичному процесі. В нього включились в якості
самостійних акторів неурядові організації, зокрема транснаціональні корпорації, ЗМІ, екологічні організації на зразок
„Гринпіс”, організації, створені за професійною ознакою, феміністські рухи. Самостійні дії здійснюють внутрішньополітичні
регіони.
Все це свідчить, що міжнародний порядок, який базувався на взаємодії виключно таких акторів, як суверенні держави-нації і
на балансі сил між ними, підірвано з боку інших, нових суб’єктів міжнародних відносин.
В той же час деякі дослідники заперечують точку зору відносно ерозії Вестфальської політичної моделі. Їх аргументи
полягають в тому, що зростає кількість суверенних держав, більшість з яких виникла тільки в ХХ ст., зростає кількість
національних утворень, які тільки прагнуть отримати статус держави. Збільшується можливість втручання держави в життя
громадян, зокрема за рахунок соціальної сфери, сфери соціального забезпечення, продовження існування кордонів між
державами.
Розпад державо-центриської моделі світу призводить до виникнення нових проблем, зокрема протиріччя між принципом
невтручання у внутрішні справи держав і сучасними вимогами відносно захисту прав людини, наприклад, відносно цивільного
населення, право якого порушуються з боку власної держави. Несумісність старих і нових принципів може призвести, і вже
призводить, до серйозних наслідків як для окремих держав, так і для всієї системи міжнародних відносин.
Лекція 5. Міжнародні системи: теорії, типи, структура, моделі
План:
1. Міжнародні системи: підходів до дослідження, теорії.
2. Міжнародні системи: типології, моделі.
3. Міжнародна система і система міжнародних відносин: атрибути, властивості, структура, рівні.
4. Еволюція міжнародних систем: організація, закони функціонування та трансформації.
1. Теорія міжнародних систем та її складові. Класифікація підходів до дослідження міжнародних систем. Підходи до
дослідження міжнародних систем (Р. Арон; А. Франк, І. Валлерстайн, Г. Сандерсон, В. Макнейл, К. Чейз-Дан).
 
Категорія “міжнародна система” загальноприйнята, досить широка та гнучка у використанні. Лише деякі дослідники, зокрема
Б. Рассет і Х. Старр, вживають категорію "світова система", в окремих працях також застосовується категорія "глобальна
система". Таке окреслення системи є неприйнятним для багатьох учених, які перебувають на позиціях реґіоналізму, і тому
принципово не погоджуються з твердженням про глобальний характер міжнародної системи. Усі дослідники, які в той чи інший
спосіб дефініювали міжнародну систему, визначали як її найістотнішу рису взаємодію та взаємозалежність між елементами
системи (які вони, зрештою, по-різному тлумачили).
К. Холсті визначив її як сукупність незалежних політичних спільностей — племен, полісів, націй чи імперій, які взаємодіють
між собою зі значною частотою і згідно з певним упорядкованим процесом. Дж. Розенау трактує це поняття як макроскопічне
явище дії та протидії національних суспільних структур, в основі яких конфлікти і рішення малих груп, великих організацій,
можливості та обмеженість суспільних інститутів. Обидва визначення досить складні, позаяк, крім відповіді на питання чим є
міжнародна система, намагаються одночасно окреслити її складові та з'ясувати природу системотворних зв'язків між ними.
Визначення К. Холсті пов'язує існування системи з частотою зв'язків та з упорядкованим процесом, тобто режимом відносин.
Дещо простіше міжнародну систему визначають Р. Арон та К. Волтц. Зокрема, Р. Арон вважає, що вона є сукупністю,
узаконеною політичними одиницями, які підтримують регулярні зв'язки одна з одною. К. Волтц окреслює міжнародну систему
як структуру, що формує політичні взаємовідносини між її учасниками. Крім цього, він зауважує, що одиниці формують
структуру системи, так само, як структурні особливості міжнародного середовища впливають на одиниці системи, тобто
держави.
Принциповим положенням цих дефініцій є констатація активної ролі "одиниць" у складі системи, які організовують її своїми
діями, визначаючи характер, структуру та особливості, але результатом їхніх інтеракцій стає виникнення системи, яка впливає
на них, визначаючи їх місце, роль, значення і потенційні можливості.
Загалом більшість дослідників погоджуються на тому, що міжнародна система характеризується такими особливостями:
— є сукупністю взаємозв'язаних елементів, що перебувають між собою у певних причинно-наслідкових зв'язках;
— є функціональною цілісністю;
— є сукупністю відносин, дій та учасників;
— є сукупністю, що становить органічну єдність із міжнародним середовищем.
До цьо  го важливо додати ще дві істотні особливості міжнародної системи:
— є ієрархічно-структурованою цілісністю, а не спонтанною чи анархічною множиною складових;
— не є статичною, а в процесі розвитку постійно видозмінюється.
З огляду на сказане вище, міжнародну систему можна окреслити як ієрархічно-структуровану, цілісну сукупність учасників
міжнародних відносин, що зв'язані між собою сталими взаємовідносинами. У найпростішому варіанті, міжнародну систему
можна зобразити у вигляді елементарної моделі. Така модель охоплює два рівні ієрархії (І, II) та трьох (у найпростішому
варіанті) учасників (А, В, Q, які є її елементами. Складовими системи є також взаємозв'язки (А-В; A-Q B-Q, що, власне, й
утворюють цілісність. Інакше кажучи, міжнародна система є реальністю не тому, що до неї як складові входить певна кількість
учасників, а через наявність між ними цілої низки взаємозв'язків і взаємозалежностей. Важливо зауважити, що учасники
міжнародних відносин, незалежно від їх типу, беруть участь у формуванні та функціонуванні міжнародної системи та є її
складовими.
С. Хоффман, М. Каплан і А. Раппорт внесли вирішальний вклад у розробку „теорії міжнародних систем”. Дж. Модельскі,
С. Амін, К. Кайзер розробили „теорію взаємодії” (the theory of interaction) в межах міжнародних систем. Дж. Розенау є автором
„теорії зчіплення”(the theory of coupling) і «теорії турбулентності» (the theory of turbulence).
Розгляду особливостей функціонування та еволюції міжнародних систем присвячені праці таких дослідників, як Б. Бузан,
М. Каплан, Р. Літтл, М. Мерль, А. Багатуров, П. Циганков, Е. Поздняков, в яких висвітлюються теоретико-методологічні основи
системного підходу та особливості функціонування та розвитку міжнародних систем.
Спроба узагальнення існуючих підходів до аналізу міжнародних систем була здійснена Дж. Вельтманом.
Рівні аналізу. Основні парадигми дослідження, як влучно зазначає Джеймс Н. Розенау, відрізняються тим, на якому рівні
аналізу вони роблять акцент. Наслідком дискусії, що розгорнулась в 1960-х рр. між прибічниками традиційного (класичного) та
наукового підходу (модернізму), стало поширення системного підходу до дослідження міжнародних відносин. Саме на основі
системного підходу був розроблений метод рівнів аналізу. Вперше це поняття використане в праці К. Уолца «Людина, держава
і війна» (1965 р.). На підставі дослідження причин конфліктів він прийшов до висновку, що їх слід шукати в трьох сферах
політичного, або на трьох рівнях – рівні осіб, що приймають рішення або рівні індивідів; рівні внутрішньополітичних факторів,
або рівні держав; на рівні міждержавної системи Головні причини потрібно шукати саме на останньому рівні, оскільки саме
від її конфігурації та структури (біполярної, однополярної, монополярної) залежить поведінка держав на міжнародній арені.
Значний внесок в розробку методу рівнів аналізу внесли такі дослідники, як М. Каплан, Д. Сінгер, Б. Бузан.
Дж. Розенау запропонував схему аналізу міжнародної системи, яка складається з шести рівнів:
І рівень – індивідів , фізичних осіб як творців політики і їх характеристики;
ІІ - посади, які вони обіймають та ролі, які вони виконують;
 ІІІ – структури уряду, в якому вони діють;
IV – суспільство, в якому живуть індивіди;
V – системи відносин між національними урядами та іншими учасниками міжнародних відносин;
VI – глобальна міжнародна система.
 
2. Критерії типології міжнародних систем. Типології міжнародних систем за природою елементів. Історично послідовні
міжнародні системи Р. Роузкранца та Е. Луарда.
 
Типологічний аналіз міжнародних систем дає змогу виявити їх найбільш загальні і істотні характеристики. Типологія є одним
з найважливіших засобів і прийомів теоретичного аналізу, являє собою вид наукової систематизації, класифікації предметів або
явищ за спільністю певних ознак. Поняття „тип” (від грец. „відбиток”, „форма”, „зразок”) означає форму, зразок, модель, вид,
що має найсуттєвіші якісні ознаки об’єкта дослідження, або містить у собі явища, зведені в певну групу за найбільш загальними
та істотними ознаками. Таким чином, тип – це систематична (таксономічна) одиниця теорії міжнародних систем. З точки зору В.
Хоніна, побудова достатньо високого рівня узагальнення моделі системи міжнародних відносин передбачає
виокремлення типологічних відмінностей компонентів цієї багатовимірної системи, визначення характеру ряду структур, які
об’єднують її в цілісність і розгляд притаманних їм механізмів взаємодії суб’єктів.
Типологічний аналіз міжнародних систем дає змогу виявити їх найбільш загальні і істотні характеристики. Типологія є одним
з найважливіших засобів і прийомів теоретичного аналізу, являє собою вид наукової систематизації, класифікації предметів або
явищ за спільністю певних ознак. Поняття „тип”(від грец. „відбиток”, „форма”, „зразок”) означає форму, зразок, модель, вид,
що має найсуттєвіші якісні ознаки об’єкта дослідження, або містить у собі явища, зведені в певну групу за найбільш загальними
та істотними ознаками. Таким чином, тип – це систематична (таксономічна) одиниця теорії міжнародних систем. З точки зору
українського дослідника В. Хоніна, побудова достатньо високого рівня узагальнення моделі системи міжнародних відносин
передбачає виокремлення типологічних відмінностей компонентів цієї багатовимірної системи, визначення характеру ряду
структур, які об’єднують її в цілісність і розгляд притаманних їм механізмів взаємодії суб’єктів.
Типології міжнародних систем, запропоновані у різні роки у працях Г. Кісінджера, Р. Арона, М. Каплана, Дж. Модельскі, Ф.
Ріґґса та багатьох інших. Більшість оригінальних типологій, неадекватно відображають відмінності, що принципово
характеризують міжнародні системи, позаяк ґрунтуються на суб'єктивному сприйнятті, а не на чітких критеріях відмінностей.
У науковій літературі можна знайти досить широкий спектр критеріїв щодо типології міжнародних систем. Існує і
багато типологій міжнародних систем (Г. Кіссінджер, Р. Арон, Дж. Модельскі, Ф. Ріггс, Дж. Розенау, М. Каплан, Р. Роузкранц та
ін.). Незважаючи на різноманітність точок зору відносно критеріїв типології міжнародних систем, значна частина науковців
віддає перевагу таким критеріям, як структура системи та природа її елементів.
Типологія елементів міжнародних систем. Як пише Р. Арон у праці «Мир та війна між націями», «структура міжнародної
системи завжди є олігополістичною. В кожну з епох головні учасники визначали систему більшою мірою, аніж вони
визначалися нею».
Типологія елементів міжнародних систем може здійснюватись в трьох головних якостях: як типологія конкретного
елемента: певної країни (її місце в системі міжнародної стратифікації), міжнародної організації (за характером членства,
географічним та функціональним вимірами) і т. д.; як типологія даного виду елемента: держав - демократичних або
тоталітарних, цивілізацій - західного або східного, лінійного або циклічного типу розвитку; як типологія певного виду
суб’єктності, зокрема зміну характеру та природи суб’єктності визначеної міжнародної системи. Так, якщо в Вестфальській
системі держава була її головним елементом, то в епоху постбіполярності природа елементів міжнародної системи змінюється
за рахунок посилення питомої ваги недержавних елементів.
Найбільш ґрунтовну типологію (хоч і не позбавлену певних недоліків) запропонував М. Каплан. Обраний ним критерій є
найбільш показовим і значущим, оскільки завжди держава І рангу (або декілька таких) визначають ієрархію системи, її
найважливіші риси, режим відносин між державами тощо. Наддержави, змінюючи одна-одну, завжди визначали своїми діями
стан політичних та будь-яких інших відносин. Із найдавніших часів наддержави: Перське царство, грецькі поліси і царства
(Афіни, Македонія), Рим, Франкська імперія, Іспанія, Велика Британія, США, — були вирішальним чинником створення
міжнародних систем, визначаючи їх особливості, структуру, зв'язки між ієрархічними рівнями тощо. Підкреслюючи історичне
значення наддержав, К. Гаджиєв стверджує, що "...досягнення цілей держави залежить від характеру міжнародної системи.
Останній визначається типом і могутністю панівних акторів". Водночас міжнародні системи постійно видозмінювались й
ускладнювались, що було об'єктивним чинником формування щораз складніших механізмів взаємодій між державами. Постійне
розширення їх кількості та географічного ареалу взаємодій призвело до початку політичної глобалізації у кінці XV — на
початку XVI ст. Характеризуючи глобальний характер сучасного політичного лідерства США, 3. Бжезінський пише: "Гегемонія
така сама стара, як світ. Однак американська світова домінація характеризується швидкістю становлення, глобальними
масштабами та способами здійснення".
Взявши за основу ідею глобальності міжнародної системи та спираючись на особливості ієрархічної структури, німецький
дослідник Е. Чемпель запропонував оригінальну типологію ймовірних систем імперіальної, гегемоністичної, ієрархічної та
егалітарної систем. Він вважав, що у реальних міжнародних відносинах існує чотири ймовірні типи систем, які різняться
особливістю вертикальних зв'язків глобальної наддержави з державами, що займають нижчі ієрархічні рівні.
Типологія Е. Чемпеля виділяє типи систем на основі вертикальної залежності держав від "полюсів". Однак будь-яка
міжнародна система є ієрархічною, без чого вона взагалі не може існувати, тому недоцільно виділяти ієрархічну систему як  тип.
Крім цього, ситуація, коли всі держави в міжнародній системі перебувають на одному рівні ієрархії, є радше ознакою хаосу, ніж
існування системи. Важливо також зауважити, що до цього часу в історії практично невідомі прецеденти такого типу. Іншу
точку зору з приводу егалітарності (принаймні формальної) в міжнародних системах висунув 3. Бжезінський, який припускає,
що в майбутньому "поетапний і контрольований розподіл влади міг би призвести до створення структури глобального
співтовариства, заснованого на спільних інтересах, що володіє своїми наднаціональними структурами, на які покладались би
щораз ширші спеціальні функції у сфері безпеки, які традиційно належать національним державам".
З огляду на ці два суттєві застереження, виділені Е. Чемпелем, ієрархічна та егалітарна системи можуть сприйматися як
гіпотетичні, реально не існують. Натомість гегемонічна та імперіальна системи значно ближчі до існуючих у міжнародних
відносинах, позаяк II і III ранги ієрархії міжнародної системи можуть бути не заповнені через значну різницю у могутності
держав. Традиційно гегемонічність у міжнародній системі розумілась як істотна перевага однієї з держав над іншими
"насамперед, у трьох основних сферах: економічній, військовій та політичній". Натомість імперіальність міжнародної системи
полягає у жорсткому контролі, підпорядкуванні та навіть адмініструванні, з боку керівництва наймогутнішої держави, усіма
країнами, що є елементами певної системи її полюса.
Як було зазначено вище, типи міжнародних систем доцільніше виділяти, беручи за основу їх "полюсність", тобто наявність
однієї чи кількох держав І рангу, який відповідає глобальним наддержавам. Їх кількість породжує значні якісні зміни в
міжнародній системі, оскільки вплив могутності "полюсів" пронизує всі ієрархічні рівні й так чи інакше зачіпає всі політичні
системи. Очевидно, що будь-які серйозні зміни на І рівні ієрархії призводять до трансформації всієї міжнародної системи,
зокрема й до зміни її типу. Водночас не варто повністю абстрагуватись від II-IV ієрархічних рівнів, на яких відбувається певне
розташування сил і певні горизонтальні взаємодії.
Із цих міркувань можна виділити три типи глобальних міжнародних систем: монополярну, біполярну та мультиполярну.
Монополярна система характеризується наявністю однієї наддержави, могутність і вплив якої на систему є визначальним,
формуючи взаємозв'язки та окреслюючи характер дій держав нижчих ієрархічних рівнів. Така система, зазвичай, жорстко
субординована згори донизу. Досить чітко можна виділити підтипи монополярних систем: просту, структуризовану та змішану.
Проста монополярна система характеризується відносинами "наддержава – залежні (слабкі) держави", тобто І-IV рівні
ієрархії. За наявності одного "полюса" різниця в могутності держав значна, що робить систему надзвичайно стабільною; у ній
можуть виникати окремі конфлікти, зазвичай, на найнижчих щаблях ієрархії, але загальносистемний конфлікт не можливий, що
пояснюється відсутністю хоча б порівняно більш-менш сильних суперників, що могли б створити загрозу для єдиної
наддержави.
Структуризована монополярна система, на відміну від попередньої, характеризується наявністю сильних регіональних
центрів II рангу (не обов'язково в усіх регіонах світу), які безпосередньо впливають на держави III та IV рангів у регіоні, але й
самі перебувають під доволі значним впливом світових наддержав, що окреслююють межі їх функціональної активності.
Ієрархічні відносини в таких системах визначаються зв'язком "наддержава — регіональний центр — держави — залежні
держави". Структуризована монополярна система досить стабільна, хоча у ній уже починають створюватися умови для
загальносистемної конфронтації.
Змішана монополярна система є своєрідним поєднанням попередніх підтипів. Тут існує два типи ієрархічних зв'язків:
"наддержава — залежні держави" та "наддержава — регіональний центр — держави — залежні держави". Такий тип найбільш
поширений у реальних міжнародних відносинах, порівняно з іншими типами монополярних систем, що пояснюється
неоднорідністю розвитку окремих регіонів. В розвинених регіонах більша ймовірність виникнення сильних регіональних
центрів, ніж у відсталих.
Біполярна система визначається наявністю двох наддержав, могутність і вплив яких ділить міжнародну систему на дві
відносно відмежовані підсистеми. Вони формуються у той самий спосіб, що й монополярна. Тобто у складі глобальної
міжнародної системи співіснують дві монополярні системи. Така ситуація виникає в тому випадку, якщо дві держави одно часно
досягають найвищого рівня могутності, або тоді, коли одна з держав II чи III рангу, швидко зростаючи, переходить у статус
наддержави, стикаючись з іншою, яка домінувала до цього часу.
Кожна з підсистем біполярної системи характеризується тими ж особливостями, що й монополярна, тому вона також може
бути проста (тобто поєднуються дві монополярні прості), структуризована чи змішана. Інакше кажучи, біполярна система
складніша, позаяк складається з двох паралельних систем.
Біполярній системі притаманна конфронтативність, яка зумовлюється як об'єктивними, так і суб'єктивними передумовами.
Об'єктивною передумовою конфронтації є наявність двох приблизно однаково могутніх наддержав, а суб'єктивною —
їх політика, яка переважно протилежно спрямована. Одна з наддержав спрямовує свої зусилля на трансформацію системи у
власних інтересах, а інша — на збереження status-quo, що, зрозуміло, також відповідає її інтересам. Через це біполярна система
характеризується як відвертими, так і прихованими формами конфронтації, що виявляється у майже постійній напруженості та
численних локальних конфліктах. У історії людства періоди біполярного протистояння виникали досить часто, починаючи зі
стародавнього світу. Але класична ситуація склалася в 1950-90-х рр., коли сторонами, що конфронтували між собою, були США
та СРСР.
Тривала боротьба за лідерство призводила до послаблення одного з центрів міжнародних відносин та до утвердження нової
наддержави. У деяких випадках конфронтуючі сторони послаблювались настільки, що роль "полюса" переходила до третьої
держави, а якщо такої не існувало, система набувала ознак мультиполярності або опинялася в стані хаосу з притаманними йому
випадковими орієнтаціями та практично повною руйнацією ієрархії.
Мультиполярна система характеризується наявністю декількох (інколи досить значної кількості) наддержав, могутність яких
порівняно однакова. У складі глобальної міжнародної системи формується декілька монополярних, причому зрозуміло, що
мультиполярна система виникає за наявності хоча б трьох наддержав. Кількість "полюсів" може бути довільна, але перехід
критичної межі 8-9 наддержав настільки послаблює ієрархічні взаємозв'язки, що це призводить до ліквідації глобальної системи
та перетворення міжнародного середовища на множину слабо пов'язаних між собою регіональних та субрегіональних систем.
У складі мультиполярної системи, як і в біполярній, підсистеми зберігають свою внутрішню організацію, залишаючись
простими, структуризованими та змішаними. Мультиполярні системи відзначаються перманентною конфронтаційністю,
нетривким балансом сил, позаяк наявність великої кількості "полюсів" призводить до боротьби між ними за розподіл та
перерозподіл сфер впливу. Кожен із "полюсів" намагається розширити і зміцнити власну сферу впливу та максимально
послабити конкуруючі. Унаслідок цього постійно виникають і розпадаються союзи та коаліції, що ведуть позиційну боротьбу
між собою. їх протистояння не тільки визначає зміст світової політики, але й служить фундаментальним механізмом розвитку
мультиполярної міжнародної системи.
Зрозуміти механізм взаємодій держав у мультиполярній системі допоможе її спрощення до гіпотетичної трилатеральної
системи. Модель такої системи представив Я. П'єтрась, послуговуючись генетичною теорією О. Морґенштерна та Й. фон
Ноймана. Ця теорія ґрунтується на припущенні про те, що у тристоронніх взаємодіях формується переможна коаліція, яка
прямує до тріумфу через позбавлення вигоди однієї з трьох сторін. У множині держав (чи їх блоків) визначаються три сторони:
А, В і С, причому закладається, що вони можуть утворити три потенційні коаліції: А + В; А + С; В 4- С, а сума виграшу сторін
(тобто отримана вигода) дорівнює одиниці.
У цій грі кожна зі сторін намагається виграти якнайбільше, але виграш її можливий лише в коаліції з іншою, за рахунок
третьої сторони, яка не зуміла створити вигідну для себе коаліцію. У тристоронній грі можливі коаліційні розв'язки
випливатимуть із намагання двох сторін виграти за рахунок третьої.
 Гра визначається нестабільністю, тому що кожна зі сторін намагається максималізувати свій кінцевий результат (0,75), але в
жодному разі не програти взагалі (0,00). Створення коаліції проти однієї зі сторін змушує останню діяти таким чином,
1 Вони традиційно вважаються засновниками теорії ігор. Щоб роз'єднати коаліцію, запропонувавши одній із ворожих сторін
змінити "табір", отримавши за це максимальний результат. Сторона, яка ініціює таку дію, з часом (тобто здійснюючи наступні
ходи) намагається збільшити власний виграш та створює ще одну коаліцію, спрямовану проти свого вчорашнього союзника.
Таке постійне балансування робить міжнародну систему нестабільною, а міжнародний порядок –динамічним та змінним. Усі
держави балансують на межі загальносистемного конфлікту, що може вибухнути настільки швидко, наскільки одному зі центрів
сили Землі вдасться створити більш-менш стійку коаліцію, яка може розраховувати на перемогу в ньому.
Зіставляючи бі- та мультиполярну системи, Р. Розекранц стверджував, що перша з них характеризується невеликою частотою
конфліктів, але значними їх масштабами, а друга, навпаки, відзначається великою частотою конфліктів і значно вищим
ступенем їх імовірності, тоді як масштаби боротьби є незначними.
Р. Розекранц представив свою гіпотезу у вигляді графіка залежності ймовірності та масштабів конфлікту від ступеня
полярності міжнародної системи. Найбільш стабільною він вважає змішану систему, в якій співіснує багато сильних держав, але
дві з них значно могутніші за інші (у нашій класифікації це структуризована біполярна система).
Такий підхід, незважаючи на його оригінальність, все ж є спрощеним, оскільки в реальній біполярній структуризованій
системі через наведені вище передумови рівень конфліктності не менший, ніж у простій чи змішаній системах. Якщо ж
порівнювати біполярну та мультиполярну системи, то масштабність конфліктів Р. Розекранц окреслив з точністю до навпаки,
позаяк у біполярній системі одна з наддержав, припускаючи можливість застосування сили до іншої, змушена зважати на
ймовірність адекватної відповіді з її боку. Внаслідок такого зіткнення шанси однієї зі сторін на перемогу дорівнюють шансам на
поразку. Це примушує політичні еліти наддержав утримуватись від прямої конфронтації між собою, віддаючи перевагу методам
латентної підтримки ворогів свого суперника, наприклад, у локальних воєнних конфліктах. У мультиполярній системі, навпаки,
існує значна ймовірність створення коаліцій, сумарна могутність яких переважає могутність коаліції супротивної сторони, що
значно підвищує шанси на перемогу в прямому конфлікті. Отже, конфлікт у мультиполярній системі, навіть якщо він
розпочинається як локальний, швидко охоплює всі рівні системи та набуває рис глобального. Р. Розекранц має рацію і в тому,
що загроза воєн у мультиполярній системі на порядок вища, ніж у біполярній.
 
Моделі міжнародних систем (М. Каплана, С. Хоффмана, Ч. Маклелланда).
 
Модель – спеціально синтезований для зручності дослідника об'єкт, адекватний цілям дослідження. Міжнародні відносини
стали об'єктом моделювання С. Хоффмана (США). В залежності від характеру поставлених цілей та методів їх досягнення, С.
Хоффман розділив всі міжнародні системи на дві великі категорії: «помірні» та «революційні», зазначаючи, що це ідеальні  типи
систем, які в чистому вигляді ніколи не зустрічались.
Помірні системи ґрунтуються на принципі «балансу сил», що діють за умов функціонування двох факторів:
мультиполярності, тобто наявності в системі більш, ніж двох великих держав, та «кодексу міжнародної законності», що являє
собою певні узгоджені правила суперництва. Міжнародні системи, які відносяться до цієї категорії переслідують помірні цілі з
використанням помірних методів.
До революційних систем Хоффман відносить союзи, які широко реалізують національні цілі, застосовуючи при цьому
жорсткі засоби. До таких систем належать біполярні системи, які проводять політику ворожнечі один до одного.
С. Хоффман будує сучасну модель міжнародної системи на трьох рівнях: фундаментальна основа – біполярність, за нею
випливає поліцентризм та мультиполярність. Хоча дана модель більш зосереджена на міжнародній політиці, наслідки її
реалізації безпосередньо позначаються на міжнародній економіці.
10 моделей міжнародних систем М. Каплана (6 основних і 4 додаткові (змішані):
І. Рівноваги сил – відсутність загальної конфронтації, допускає маргінальні конфлікти. Існує певна кількість "полюсів"
(оптимально – 5), які не допускають домінування одного з них. "Індивідуальні дії національних акторів доповнюють одна одну,
і так реалізуються найважливіші правила системи, що описують поведінку акторів. За своїм характером вони універсальні" (М.
Каплан). Її правилами є правила "полюсів" які:
- прагнуть розширення власних можливостей, надаючи перевагу дипломатичним засобам над силовими;
- швидше схильні застосувати силу, ніж утратити змогу до розширення своїх можливостей;
- швидше схильні припинити війну, ніж повністю знищити одну з провідних держав;
- діють проти будь-якої коаліції (держави), яка намагається домінувати в системі;
- діють проти держав, які підтримують наднаціональні принципи організації у системі;
- дають змогу провідним державам переможеним та обмеженим у своїх можливостях відновити статус.
ІІ. Вільна біполярна – виникають два конфронтуючі блоки, між якими є група нейтральних учасників міжнародних відносин.
Посередником між блоками є універсальний учасник (напр., ООН). Визначальну роль у цій системі відіграють блоки
національних держав, очолювані однією з глобальних наддержав ("полюсів"). Правила відносин між блоками є правилами
системи:
- блоки намагаються збільшити свої релятивні можливості;
- не наважуться на пряме зіткнення між собою через надто великий ризик;
- схильні воювати, щоб не допустити домінації протилежного блоку;
- один блок намагається підпорядкувати собі універсального учасника міжнародних відносин і через нього – інший блок;
- прагнуть збільшити кількість своїх учасників (держав-сателітів), але (за певних обставин) толерантно сприймають
позаблоковість.
Нейтральні та універсальні учасники міжнародних відносин у цій системі, мають подібні прагнення, а у своєму курсі
намагаються:
- дотримуватись нейтралітету щодо обох блоків;
-  підтримувати один-одного, виразно демонструючи критичну позицію щодо обох блоків;
- сприяти зменшенню небезпеки глобальної війни та напруженості у стосунках між блоками.
ІІІ. Гнучка біполярна – блоки-противники, порівняно з нейтральними учасниками, досить слабкі і не прагннуть поглинути
останніх.
 IV. Біполярна розрядки – "полюси" та очолювані ними блоки відмовляються від конфронтації на користь співпраці та
мирного співіснування.
V. Біполярна нестабільних блоків – "полюси" недостатньо сильні, щоб постійно утримувати у своїй сфері впливу інших
учасників. Чергуванням конфронтації та мирного співіснування.
VI. Жорстка біполярна – надмогутні "полюси" постійно конфронтують. У блоках існує жорстка ієрархія. Нейтральні
учасники слабкі або відсутні. Гранично напружена з вірогідністю вибуху війни.
VII. Універсальна – не має яскраво виражених "полюсів", об'єднує всіх учасників міжнародних відносин навколо глобальної,
міжнародної інституції з універсальними цілями діяльності (напр., ООН).
VIII. Ієрархічна –найсильніший учасник ("полюс")міжнародних відносин домінує над іншими учасниками, підпорядковуючи
їх своїй меті.
IX. Повної проліферації (одностороннього вето) – проявом співвідношення сил державами, при якому одна з них, володіючи
атомною зброєю, "шантажує" всіх учасників, що веде до загального хаосу та втрати всіма учасниками почуття безпеки.
X. Неповної проліферації – атомною зброєю володіє 15-20 держав. Володіння атомною зброєю залякує потенційного агресора
і означає незалежність у рамках системи, але спричиняє недовіру учасників.
Дослідник визнає, що в історії реально існували лише дві перші системи.
Р. Арон виокремлює дві найтиповіші моделі систем, залежно від конфігурації співвідношення сил – багатополярну та
біполярну для аналізу конкретних правил політики рівноваги.
І модель – багатополярна. Під багатополярністю розуміється структура міжнародних відносин, в якій існує декілька
провідних держав, які є співставимими за сукупністю своїх силових, економічних, політичних можливостей та потенціалу
ідейно-політичного впливу. М. Каплан сформулював шість правил, необхідних і достатніх для функціонування даної системи:
кожна дійова особа повинна прагнути побільшити свої спроможності (можливості), але вона повинна віддавати перевагу
методам переговорів перед методами війни;
вона повинна здатися до зброї, радше ніж відмовитися від нагоди побільшити свої спроможності;
вона повинна радше припинити бойові дії, аніж вивести з гри одну з "головних дійових осіб системи";
вона повинна протистояти будь-якій коаліції чи індивідуальній дійовій особі, що прагне посісти панівне становище щодо
інших держав системи;
вона повинна стримувати тих учасників системи, які обстоюють принцип наднаціональної організації;
вона повинна дозволяти державам, раніше переможеним чи відкритим, повернутися в систему в ролі прийнятних акторів, а
також вона повинна допускати дійову особу, яка була раніше другорядною, в категорію головних дійових осіб.
Модель багатополярної рівноваги допомагає зрозуміти системи, які реалізувалися в процесі історичного розвитку, і правила
М. Каплана описують обставини, сприятливі для тривалого виживання такої системи.
Для багатополярної системи характерна наявність декількох наддержав, могутність яких порівняно одна. Їй притаманна
перманентна конфронтаційність, існує нетривкий баланс сил, відбувається постійна боротьба за владу. У цій системі існує
значна ймовірність створення коаліцій, сумарна могутність яких переважає могутність коаліцій супротивної сторони, що значно
перевищує шанси на перемогу в прямому конфлікті. Отже, якщо конфлікт розпочинається як локальний, він швидко охоплює
всі рівні системи та набуває рис глобального.
ІІ модель – біполярна. Під біполярністю розуміється структура міжнародних відносин, в якій існує значний відрив тільки
двох держав від решти членів міжнародного співтовариства за сукупністю силових, економічних, політичних можливостей та
потенціалу ідейно-політичного впливу. Біполярною є така конфігурація співвідношення сил, коли більшість політичних
утворень групується навколо двох із них, чиї сили переважають сили інших. Малі держави, навіть об'єднавшись, неспроможні
врівноважити одну з великих. Принцип рівноваги тут застосовується до відносин між двома коаліціями, кожна з яких
утворюється навколо одного з двох головних гравців.
У такій системі відрізняються три види дійових осіб – двоє тих, що стоять на чолі коаліцій, і нарешті, держави, які можуть і
прагнуть залишитися поза конфліктом. Ці три види дійових осіб діють за різними правилами.
Монополярна система характеризується наявністю однієї наддержави, могутність і вплив якої на систему є вирішальним.
Підтипами монополярної системи є:
проста монополярна система, яка характеризується відносинами «наддержава – залежні держави», і відсутні суперники
єдиної наддержави;
структуризована монополярна система, яка характеризується наявністю сильних регіональних центрів сили (великих держав),
які впливають на середні і малі держави. Ієрархічні відносини: наддержава – регіональний центр – держави – залежні держави;
змішану монополярну систему характеризує поєднання попередніх підтипів. Існують два типи ієрархічних зв’язків –
наддержава – залежні держави і наддержава – регіональний центр – держави – залежні держави. Така система найбільш
поширена в реальних міжнародних відносинах.
Три типи міжнародних систем Дж. Модельскі-Ф. Ріґґса – за рисами аграрних та індустріальних цивілізацій (на основі
структурно-функціонального аналізу і):
1) монохроматична – суспільства, в яких різноманітні суспільні функції виконує одна структура, що загалом відповідає
аграрії;
2) рефракційна – кожній суспільній функції відповідає окрема структура, що співвідноситься з Індустрією;
3) призматична – середнє між попередніми, ґрунтується на розподілі функцій, який передбачає їх ранжування та паралельну
співдію двох принципів функціонування систем.
Існують рівні, на яких окремі суспільні функції виконують різні структури, але поряд із ними на інших рівнях суспільні
функції монополізовані певною структурою. Така конструкція суспільної системи характерна для більшості суспільств Землі.
Два типи міжнародних систем Й. Ґальтунґа (емпіричні – за рівнем розвитку країн і їх рангом у ієрархії, розміщенням щодо
центрів глобальних процесів у сферах: політики, економіки, культури та інформації):
1) центральні – об'єднують високорозвинені, найбагатші, найсильніші, держави які відіграють провідну роль у міжнародних
відносинах. Пов'язані між собою розгалуженими зв'язками, формалізованими у структурах міжнародних організацій. Ці
держави та їх угруповання ініціюють і контролюють глобальні процеси, й власне тому їх варто визначати як центри глобального
домінування;
2) периферійні – включають слабо розвинені держави, пасивні у політичній сфері. Повністю чи частково залежні від центрів
глобального домінування, як об'єкти глобальних процесів, які не в змозі контролювати.
 Ознака сучасних міжнародних відносин – домінування центральних систем над периферійними у формі прямого, або
прихованого імперіалізму.
1) між центральними та периферійними системами існує очевидний конфлікт інтересів, оскільки І прагнуть зберегти
домінування, а ІІ — унезалежнитись від їхнього впливу;
2)можливість створення коаліцій периферійних держав та війни між двома системами залежить від єдності держав
центральної системи;
3) імовірність конфлікту інтересів значно вища у центральних системах, ніж у периферійних.
Експлуатація державами центральних систем периферійних країн нерівномірна та несолідарна. Еліти розвинених суспільств
керуються егоїстичними міркуваннями задля власної користі, що може призвести до диференціації держав центральної системи
та стану дисбалансу між ними. Якщо знайдуться наддержави, зацікавлені у трансформації міжнародного порядку, це
дестабілізує як центральні, так і периферійні системи. Конфлікт інтересів між наймогутнішими державами призводить до поділу
на ворожі блоки, навколо яких групуватимуться держави периферії.
Типи цивілізаційних міжнародних систем (за соціологічними критеріями: можливістю швидкої мобілізації ресурсів держави,
особливістю функціонування влади та джерела її солідарності, спосіб функціонування економіки, характер суспільної культури)
Дж. Модельскі:
Аграрія – менш розвинені країни, у яких можливість мобілізації ресурсів досить обмежена, влада спирається на панування
однієї особи або певної еліти, солідарність влади олігархічна, спосіб функціонування економіки екстенсивний, а культура має
елітарний характер.
Індустрія – розвинені країни, які легко й швидко мобілізовують ресурси, влада в них ґрунтується на пануванні багатьох еліт,
очолюваних великими власниками та бізнесменами, основою суспільної системи і влади є освіта і здібності, економіка
розвивається інтенсивно, культура має загальнодоступний масовий характер.
Цивілізаційні системи об’єднують держави у груп за подібністю їх внутрішніх систем і є найважливішими складовими
елементами глобальної міжнародної системи. Вони визначають поведінку учасників у міжнародному середовищі. Так, Аграрія
схильна до агресії, насамперед, через екстенсивний тип господарства і постійно порушує стабільність у системі, а Індустрія
прагне стабільності, через те, що в основі її суспільної системи лежить принцип інтенсивності й вона не відчуває потреби
постійно залучати нові фізичні обсяги ресурсів для підвищення власного добробуту та могутності. Вона уникає конфронтації й
домагається підтримання status-quo.
П'ять принципових міркувань О. Янґа щодо "моделі розривів" глобальної міжнародної системи:
1) у ній існують окремі держави, що характеризуються глобальним впливом та проблеми планетарного значення, які
стосуються всієї системи;
2) існують автономні підсистеми, провідні держави в яких та баланс сил (у кожній з них) істотно відрізняються;
3) автономні підсистеми мають регіональний характер;
4) регіональні підсистеми не повністю ізольовані, оскільки вони – складова частина глобальної системи;
5) глобальна міжнародна система – складне поєднання глобальних та регіональних підсистем, що характеризується
мінливістю та різноманіттям структурних форм.
Глобальна система міжнародних відносин внутрішньо неоднорідна, а її підсистеми типологічно різнорідні. Її Складовими
глобальної системи є специфічні регіональні підсистеми, між якими існує подібність, але немає тотожності. Ця внутрішня
різнорідність системи міжнародних відносин зберігається, незважаючи на прискорення нівелюювання. На думку Г. Кіссінджера
(«Чи потрібна Америці зовнішня політика?»), сьогодні паралельно існують щонайменше чотири системи міжнародних
відносин: США й Західна Європа, Азія й Росія, Близький Схід, Африка.
 
2.1. Атрибути міжнародних систем. Середовище системи міжнародних відносин: внутрішнє та зовнішнє; соціальне,
географічне, міжнародне.
 
Найважливіші властивості системи: структурність, взаємозалежність із середовищем, ієрархічність, множинність описів.
Більшість дослідників визначають атрибутами міжнародної системи її межі, входи та виходи. Межа (кордон) розглядається
як те що відділяє систему від її оточення та середовища, аналітична межа її поширення. Чим більше система виділена,
відмежована від середовища, тим у більшій мірі вона внутрішньо цілісна, індивідуальна, оригінальна. “Вхід” у міжнародну
систему розуміють як канал, через який середовище впливає на систему у вигляді натиску, що з точки зору Я. П'єтрася, є
"функціональним, коли посилює його стабільність, або дисфункціональним, якщо стабільність порушується". “Вихід” системи
розуміють як канал, через який вона діє на середовище, що її оточує, з певною силою натиску пристосовуючи його до своїх
потреб. М. Каплан розглядає взаємозв'язки системи з міжнародним середовищем як систему дій, що полягає у ставленні
комплексу індивідуальних змінних (власне системи) до комбінацій зовнішніх змінних середовища.
М. Каплан визначає п'ять змінних системи:
1. Фундаментальні принципи – правила її існування, що визначають функції учасників міжнародних відносин. Їх варто
сприймати як узагальнення їхньої характеристичної поведінки, визначеної структурними можливостями та обмеженнями, що
склалися у ній.
2. Принципи трансформації є правилами її динаміки. сталими особливостями змін, завдяки яким вона видозмінюється.
3. Змінні класифікації учасників – їх внутрішні особливості, які впливають на їх діяльність у межах міжнародної системи
міжнародних відносин, пов'язані зі структурними рисами, які модифікують їх поведінку.
4. Змінні можливостей учасників визначають фізичні параметри, які дають змогу певному учаснику виконувати певні функції
– параметри могутності держави (площа її території, чисельність населення, рівень розвитку промисловості, боєздатність
збройних сил, справність транспорту та системи комунікації, схильність до застосування сили, здатність отримувати допомогу
від інших учасників тощо).
5. Змінні інформації – знання учасника про засоби, якими він може послуговуватись при досягненні визначених цілей, та
можливу реакцію на них інших учасників і їх засоби.
“Середовище” системи – це те, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє. є частиною оточення, яке підтримує з нею
істотні зв'язки. Так, середовище системи міжнародних відносин – це сукупність чинників, які впливають на виникнення та
функціонування міжнародних систем. Розрізняють два види середовища – зовнішнє (оточення системи) та внутрішнє
(контекст). Системи та процеси, які складають зовнішнє середовище системи, мають власну ієрархію та конкретне
співвідношення з цією системою, знаходячись одночасно у взаємодії між собою та з цією системою.
Проблема зовнішнього середовища системи є проблемою виокремлення найістотніших зв'язків системи з навколишнім
світом. Ці процеси можна узагальнити наступним чином: природні (географічні, кліматичні, ресурсні);соціальні; світові;
внутрішньосуспільні. Система в натуралістичному вживанні терміна відображає сукупність об'єктів природи (наприклад,
Сонячна система), пов'язане з автономністю, деякою завершеністю об'єктів природи, їхньою єдністю й цілісністю і відбиває
складає зовнішнє природне середовище людства як цілості, глобальної і міжнародної систем. Система в соціальному
вживанні терміна — це деяке явище суспільства обумовлене несхожістю й розмаїтістю людських суспільств, формуванням їхніх
складових: правової, економічної та інших підсистем. Це зовнішнє і внутрішнє соціальне середовище людства, зокрема
глобального суспільства і міжнародної системи. Система як сукупність сталих норм життя, правил поведінки (наприклад,
законодавча, моральна) є нормативною системою, яка властиві різним сферам життя людей і суспільства, що виконують
регулятивну функцію в суспільстві, зокрема в глобальному суспільстві.
Визначені таким чином атрибути, характеризують деякі міжнародні системи, починаючи з регіональних і завершуючи
міжрегіональними, але зовсім не стосуються рівня глобальної міжнародної системи, яка ототожнюється зі глобальним
міжнародним середовищем і є проявом його структурної організації. Можна вважати, що глобальна система завжди є
середовищем яке істотно впливає на будь-які міжнародні системи нижчого ієрархічного рівня. В теорії міжнародних
відносин поняття середовище також вживається для означення сукупності природних та соціальних явищ і процесів, на тлі яких
відбуваються міжнародні відносини.
Рух системи – зміни її стану, які викликані як внутрішніми, так і зовнішніми причинами;
керування системою – вплив на неї, який забезпечує надання їй відповідних якостей або станів;
безпека як головна якість системи.
Функцією системи є її реакція на вплив середовища, спрямована на збереження визначеного типу відносин між елементами
системи.
 
4. Структура і рівні системи міжнародних відносин: глобальний (глобальна міжнародна система та регіональні підсистеми-
компоненти, взаємодія глобального рівня із підструктурами, підсистема учасників і підсистема відносин), міжнародно-
політичної ситуації, групових відносин, двосторонніх відносин, транснаціональний.
 
Структура – сукупність функціональних елементів системи, об'єднаних визначеними зв'язками.
Міжнародна система – це найзагальніша система, в межах якої діють національні і наднаціональні міжнародні актори як її
елементи, а параметрами міжнародної системи є внутрішні системи цих акторів.
Зміст поняття структури міжнародної системи має декілька аспектів:
співвідношення елементів системи;
засіб організації елементів у систему;
сукупність примусів і обмежень, що випливають з існування системи для її елементів.
Міжнародна система може бути уявлена як глобальна мережа взаємодій, що відбуваються з певною частотою та відповідно
до впорядкованого процесу, та забезпечують людству його історичну цивілізаційну цілісність. Система міжнародних відносин,
що виникає завдяки взаємодії та взаємозалежності її складових, існує як певна цілісність саме як результат цієї
взаємозалежності. Цілісність системи, а відтак її автономне відокремлене існування, підтримується функціональною
спрямованістю процесів, яки притаманні міжнародній системі. Міжнародна система являє собою соціальну систему, що
належить до складних динамічних систем, характеризується всіма ознаками таких систем, зокрема, нелінійністю процесів,
чутливістю до початкових умов, органічну залежність майбутніх станів від попереднього розвитку тощо.
Міжнародна система обумовлена наявністю функціональної взаємозалежності та постійних зв’язків елементів, які
взаємодіють упорядковано і на певному рівні інтенсивності. Міжнародна система складається з підсистем, що структурно та
функціонально залежать від структури і процесів на глобальному рівні. На основі геополітичного критерію виокремлюються
глобальна (макрорівень), регіональні та субрегіональні системи. Із набуттям системою міжнародних відносин глобального
характеру (макрорівень) та інтеграцією регіональних комплексів міжнародних відносин у глобальну систему регіональні
комплекси перетворюються на підсистеми світової системи міжнародних відносин, специфічний рівень глобальної міжнародної
системи – мезорівень. Субрегіональні підсистеми пов’язані з якісними змінами у структурі міжнародних відносин на мезорівні.
Виокремлюються не тільки регіональні та субрегіональні, але й групові та двосторонні аспекти взаємодії як структурні рівні
міжнародної системи (мікрорівень).
Система може складатися з елементів що взаємодіють не лише між собою, а й з самою системою як певною цілісністю, яка, в
свою чергу, визначним чином впливає на свої складові. Таким чином, цей комплекс взаємодій призводить до відтворення
системної якості, що не може бути зведена до якостей окремих компонентів системи. Тому елементи системи розглядаються як
такі, що є вторинними. Вони являють собою первині елементи міжнародної системи, яки підтримають систему в її існуванні,
проте створюють лише необхідні, але недостатні передумови для неї. З цієї причини, в рамках системного аналізу міжнародних
відносин, елементи системи, – міжнародні актори, – мають лише кількості характеристики і позбавлені якісних. Наслідки дій
міжнародних акторів в їх сукупності відтворюють нову реальність, яка переважає реальність окремого актора. Ця реальність є
втіленою в структуру міжнародної системи. Співвідношення актор – структура, тому, характеризується приматом останньої.
Структура детермінує існування міжнародного актора тим, що визначає рамкові умови для його дій. Таке діалектичне
відчуження в рамках внутрішньо системного дуалізму структури і актора є суттєвою ознакою складних систем, до яких й
належить міжнародна система.
Система міжнародних відносин розглядається як організована сукупність елементів, головною ознакою якої є цілісність і
наявність системної якості. Це означає, по-перше, що система, оскільки є цілісною, то протиставляється (навіть в рамках
наукового дослідження) середовищу, а, по-друге, що вивчення складових системи – елементів – має відображати їхню
взаємодію і місце кожного в цілому. Елемент системи є її найменшою (неподільною) частиною і одночасно межею
розчленування системи в рамках конкретного наукового дослідження. Цілісність системи конкретизується
через поняття зв'язку. Для системи обов'язковою є наявність двох і більше типів зв'язків (наприклад, просторові, функціональні
та генетичні зв'язки в біологічному організмі), що призводить до проблеми класифікації зв'язків в системі – проблеми, що не є
остаточно вирішеною в сучасній науці. Можна зауважити, що в системі є наявними особливі типи зв'язку, які можна назвати
системостворюючими (наприклад, зв'язки управління). Сукупність зв'язків і відносин наближає нас до поняття структури. Під
структурою, як правило, мають на увазі внутрішню організацію системи. Важливою властивістю структури є її вплив на
елементи системи: структура визначає їхню поведінку, накладаючи обмеження на ті чи інші індивідуальні, елементарні, прояви.
Значення внутрішньосистемних відносин для кожного окремого елемента системи тим більше, чим більша кількість
елементів (держав та інших) утворює цю систему. Адже матеріальні можливості одного елемента є неспівставними з
можливостями багатьох елементів, підкріпленими системними якостями утворення, до якого вони входять. Особливого
значення набуває діалектика цілого та частини, системи та її елементів. Хоча ці елементи інтегровані в систему, вони є
різноякісними та різнорідними. Але в той же час вони є носіями її якості, що робить їх сумісними в цій системі. Виникає
внутрішня організація системи, народжується її структура, ієрархія, оформлена з різними рівнями. Існує тісний зв'язок системи
та її елементів. Взаємозалежність сприяє самозбереженню системи, відштовхуючи від себе "несистемні" дії держав, які
порушують закономірності функціонування системи.
Ключовим поняттям для системи є взаємодія й саме категорія структури, як певного порядку, устрою, організації, розкриває
сутнісні аспекти міжнародної системи. Структура виникає як наслідок того, що кожний окремий елемент залежить від інших
елементів завдяки взаємодії з ними. На найвищому рівні абстракції теоретичної конвенції „структура” вона розуміється як
просторова темпоральна морфологія, що створюється значними прогалинами в непереривності та відображається в синтаксисі,
який описує яким чином ці кластери формують цілісну систему.
Міжнародні відносини, як відносини між окремими соціальними організмами, практично реалізуються в відносинах
соціальних організацій, їх акторів, персон-учасників і окремих індивідів. Наявність двох рівнів міжнародних відносин – рівня
індивідів і рівня соціальних організацій, з точки зору В. Хоніна, ще не створює особливих систем міжнародних відносин, а лише
формує їх сукупність. Але вже на рівні міжнародних відносин соціальних організацій формуються особливі комплекси
міжнародних відносин.
Основним компонентом міжнародних відносин є відносини міждержавні. Розглядаючи міжнародні відносини як багатомірну
та складну систему, слід відзначити, що її особливі структурні якості (динамічність, гомеостатичність та синархічність)
знаходять прояв в зовнішньополітичній діяльності держав та інших суб’єктів міжнародних відносин.
Особливе значення має діалектика цілого та частини, системи та її елементів. У цілісних системах зв'язки між її складовими
елементами стійкіші, ніж їх зв'язки із середовищем, а у суммативних зв'язки між елементами і їх зв'язки із середовищем – одно
порядкові. Хоча елементи інтегровані в систему, вони є різноякісними та різнорідними. Але в той же час вони є носіями якості
цієї системи, що робить їх сумісними в цій системі. Виникає внутрішня організація системи, народжується її структура,
ієрархія, оформлена за різними рівнями. Існує тісний зв'язок між системою та її елементами. Тому система – це не
просто сукупність елементів, але й особливого роду відносини – зв’язки між ними. І чим більше елементів і інтенсивніше
зв’язки між ними, тим складнішою є система.
Підсистема відносин. Складовими учасниками підсистеми відносин є стосунки усіх видів і типів та ієрархічні взаємозв’язки,
що виникають між учасниками міжнародних відносин.
В якості самостійної функціональної системи розглядаються види міжнародних відносин. Типологія міжнародних систем на
основі видової структури міжнародних відносин охоплює низку специфічних взаємодій між її учасниками: економічні,
політичні, культурні, екологічні, інформаційні. Політичні відносини утворюють найважливішу підсистему в системі відносин із
власною структурою, функціями, процесом розвитку.
Під міждержавною системою, зазначає М. Каплан в Передньому слові до VIII-го вид. праці «Мир і війна між націями» (1983
р.) розуміється система, в яку інтегровані держави і яка стежить за націями, щоб убезпечити себе. Явища, які не входять в
міждержавну систему, однак на неї впливають і самі зазнають впливу, поділяються ним на транснаціональні (ті, що проникають
через кордони, оминаючи певною мірою владу і контроль держав), міжнаціональні та наднаціональні.
Підсистема учасників. Учасники міжнародних відносин розглядаються як елементи міжнародної системи. Елементами
системи є всі учасники міжнародних відносин, до якого б типу вони не належали. Дослідження загальних особливостей і
закономірностей функціонування та розвитку міжнародних систем не потребує, як вважає значна частина дослідників,
заглиблення на ієрархічні рівні нижче державного.
Елемент (від лат. стихія, першооснова) – це:
складова частина єдиного складного цілого;
найпростіша складова системи (її компонент), межа припустимого членування в обсягах даної якості системи, мінімальний
носій цієї якості в системі, який виконує в ній визначену роль;
у випадку, коли елемент має власну структуру, тобто являти собою сукупність більш простих, ніж сам він, частин, він може
виступати як підсистема по відношенню до системи більш високого рівня, яка має власну сукупність елементів.
Відповідно до системного підходу кожна система може виступати як підсистема, тобто елемент системи більш високого
рівня.
Принцип системності при дослідженні міжнародних відносин може дати позитивні результати лише в тому випадку, коли він
буде застосовуваний разом з принципом синархії – ефекту системної цілісності об’єкту, який полягає у виникненні додаткових
якостей, які перевищують суму ефекту діяльності окремих елементів системи до включення їх у системне ціле. Це є проявом
універсального закону діалектики – закону взаємного переходу кількісних змін у якісні. Даний закон розкриває і внутрішній
механізм переходу до нової якості, відповідаючи на питання, яким чином відбувається еволюція міжнародних систем.
Структура системи. Дослідження міжнародних систем потребує врахування її структури (конфігурації зв’язків) та функцій
(природи і змісту цих зв’язків). В праці «Теорія міжнародної політики» К. Волтц зазначає, що вирішальну роль в поведінці
держав має структура міжнародної системи – сукупність зовнішніх примусів і обмежень, які впливають на міжнародну
поведінку держав. Отже, структура (від лат. будова) – це найважливіша якість системи, оскільки вказує на засіб організації і
функціональне співвідношення її елементів. Це сукупність функціональних елементів системи, об'єднаних визначеними
зв'язками.
Зміст поняття структури міжнародної системи має декілька аспектів: взаєморасташування і співвідношення елементів
системи; засіб організації елементів у систему; низка впорядкованих та стійких зв’язків між елементами, обумовлена
різноманіттям функцій елементів, особливо їх роллю в підтриманні стабільності системи; сукупність примусів і обмежень, що
випливають з існування системи для її елементів.
Структура міжнародної системи охоплює три рівні організації:
І міжнародна система розглядається як цілісність.
 ІІ – поєднання підсистем учасників і відносин між ними.
ІІІ – поєднання елементарних складових – учасників міжнародних відносин.
Виокремлюються наступні структурні виміри міжнародних систем:
1. Конфігурація співвідношення сил. Це поняття, як зазначає М. Каплан, включає наступні аспекти: межі системи; поділ сил
між різними дійовими особами; вони розташовані на мапі. Конфігурація співвідношення сил відображає існування центрів сили.
Вона залежить від кількості головних акторів та характеру відносин між ними (два типа – біполярність та монополярність).
"структура міжнародної системи завжди є олігополістичною. В кожну з епох головні учасники визначали систему більшою
мірою, аніж вони визначалися нею" (Р. Арон, "Мир та війна між націями).
2. Ієрархія акторів – відображає їх фактичну нерівність з т. з. можливостей впливу на систему (військово-політичних,
економічних, ресурсних, ідеологічних та ін.). Місце та роль суб’єктів міжнародних відносин у міжнародних системах, критерії
їх ранжування, субординації та міжнародного порядку досліджується теоріями ієрархії.
3. Гомогеність або гетерогенність – відображає ступінь згоди акторів щодо певних принципів або цінностей. На підставі
чого критерію виокремлюють гомогенні та гетерогенні міжнародні системи (Р. Арон). Гомогенними є такі системи, в яких
держави належать до одного типу, сповідують одну й ту ж саму концепцію політики, а гетерогенними – в яких держави
організовані за різними принципами і поділяють суперечливі цінності.
Гомогенність і гетерогенність включають в себе різні модальності, нюанси. Система є гомогенною в одній зоні, гетерогенною
в іншій; гомогенною в часи миру, гетерогенною в часи війни; гетерогенною з частковим дотриманням дипломатичного правила
невтручання, гетерогенною із застосуванням дипломатичної техніки підривної революційної діяльності. Гетерогенність може
бути гетерогенністю соціальних структур або гетерогенністю політичних режимів, гетерогенністю більше ідей, аніж
реальностей, або навпаки, гетерогенністю більше реальностей, аніж ідей.
У контексті гомогенного або гетерогенного характеру міжнародної системи можна говорити про його безпосередній вплив на
її стан. Адже гомогенність системи сприяє стабільності системи, гетерогенність системи призводить до протилежних наслідків,
посилює її нестабільність.
4. Внутрішній режим, тобто сукупність формальних та неформальних принципів та норм, угод та процедур прийняття
рішень, до якого приводить конфігурація співвідношення сил.
Кожна міжнародна система має свій тип контролю. На протязі існування всіх міжнародних систем були характерні три типи
контролю:
 імперський (імперіалістичний) – єдина держава контролює решту;
 біполярний (дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини у межах своїх сфер впливу);
 система балансу сил (три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни
союзів та відкритих конфліктів).
Поняття рівноваги застосовується до всіх міжнародних систем. На найвищому рівні абстракції політика рівноваги зводиться
до маневрів, спрямованих на те, аби перешкодити одній державі зібрати сили, які б перевищували сили їхніх супротивників,
об'єднаних у коаліцію. Кожна держава, якщо вона прагне зберегти рівновагу, виступить проти держави або коаліції, які
видаються спроможними забезпечити собі таку перевагу. Це загальне правило відноситься для всіх міжнародних систем.
Більшість дослідників на підставі вказаних критеріїв виокремлюють наступні типи міжнародних систем – монополярну,
біполярну, поліполярну (багатополярну).
В 1980-х рр. американськими дослідниками Р. Кеохейном, Дж. Найєм, Р. Гілпіном сформульована концепція
«гегемоністичної стабільності» (автором цього терміну вважається Р. Кеохейн), яка, спочатку була пов’язана перш за все із
сферою світогосподарських зв’язків, але пізніше, перш за все завдяки внеску Дж. Ная, набуває ознаки цільної політико-військо-
економічної теорії.  В її основі було припущення відносно того, що для стабільного розвитку світової економіки (Р. Кеохейн,
Р. Гілпін) та світу в цілому (Дж. Най) потрібне явне переважання в міжнародних справах однієї держави. За визначенням
Р. Кеохейна та Дж. Найя, під гегемонією розуміється міжнародна ситуація, коли одна держава є достатньо могутньою, щоб
затверджувати власні правила, що регулюють міжнародні відносини.
Структура характеризує перед усім внутрішній устрій міжнародної системи та є зосередженням її системних якостей і тому в
своєї макроконфігурації вона залишається незміною на протязі всього періоду свого існування.
Параметри міжнародної системи визначаються її структурою. Структура містить в собі визначальні якості всієї системи, а не
лише її складових компонентів. Зміни, що стосуються одного елемента, породжують ланцюгові процеси результати яких
відбиваються на всьому комплексу взаємодій системи, створюючи таким чином нову реальність поза горизонтом взаємодії
окремого елемента системи або її підсистеми.
Важливою характеристикою (параметром) структури міжнародної системи є експозиція актора, що відображає обумовленість
існування елемента загальносистемними чинниками та процесами. Цей параметр показує в якій мірі і з якої швидкістю
трансформації, що відбуваються на рівні всієї системи, починають детермінувати поведінку окремого актора. Структура
міжнародної системи детермінує принцип встановлення та впорядкування комунікації між елементами системи. Локалізація
комунікацій в безпосередньому оточені елемента дуалістично протиставляється сукупності трансцендентних по відношенню до
всієї системі комунікацій. До структурних реквізитів міжнародної системи відноситься і ступень взаємопроникнення мереж
взаємодій окремих підсистем та їх співвідношення зі глобальним рівнем системи в цілому. Глобальна надбудова міжнародної
системи може знаходитися або в відносної залежності від підсистем, або майже повністю детермінувати їх структури та
функціонування.
З точки зору топології структури, міжнародна система може змінювати внутрішню симетричність. ЇЇ підсистеми можуть в
різної мірі зберігати структурну еквівалентність своїх мікроструктур по відношенню до макроструктури. Саме в цьому
розумінні припустимо говорити про фрактальні розмири міжнародної системи, збільшення яких означає збільшення ступеню
внутрішньої диференціації, а відтак й неминуче зменшення впорядкованості системи, тобто зменшення спільних рис
конфігурації структури на всіх її рівнях.
Структура міжнародної системи охоплює три рівні організації: на І міжнародна система розглядається як цілісність, на ІІ – як
поєднання підсистем учасників і відносин між ними, на третьому вона є поєднанням елементарних складових – учасників
міжнародних відносин. X. Алгер доводив, що єдиної глобальної системи не існує. Функціонує значна кількість регіональних, не
пов'язаних між собою, які мають географічний масштаб, певний рівень проблем та виразну специфіку. Для одних характерні
процеси централізації та інтеграції, тоді як для інших — децентралізації та дезінтеграції. Підсистеми складаються з елементів
системи й самі є елементами системи (надсистеми). Рівень підсистем об'єднує складові, які є також системами на нижчому
ієрархічному рівні. Дж. Бартон визначив, що підсистема – це система в собі, що може бути ізольована (хоча в ізоляції її
функціональна доречність не завжди очевидна). Простіше та чіткіше, підсистеми окреслює Я. П'єтрась: "Міжнародні підсистеми
складаються з елементів і самі є елементами системи (надсистеми)".
Із такою структурою міжнародних систем згідні більшість дослідників, хоча окрему позицію займають польські вчені Ю.
Кукулка та В. Щепанський. Їх точка зору полягає в тому, що доречніше називати такі структурні цілісності "групами
міжнародних систем", а замість категорії "міжнародна система" слід вживати поняття "система держав" або "система
міжнародних відносин". Така модель структури міжнародної системи не може бути визнана особливо продуктивною, бо
зведення її до стосунків між державами, або лише до відносин занадто вузьке. У спеціальній літературі визначається велика
кількість підсистем, окреслених за критеріями: учасники, міжнародні відносини, організаційний, процеси тощо. Здебільшого
виділені таким чином підсистеми стосуються типів чи станів міжнародної системи, але не її структурних частин. З точки зору
внутрішньої структури системи міжнародних відносин можна чітко виокремити дві підсистеми, стосовно яких немає серйозних
суперечок: учасники та відносини між ними.
Підсистема учасників. Учасники міжнародних відносин розглядаються як елементи міжнародної системи. Елементами
системи є всі учасники міжнародних відносин, до якого б типу вони не належали, але основним елементом завжди є держава.
Дослідження загальних особливостей і закономірностей функціонування та розвитку міжнародних систем не потребує
заглиблення на ієрархічні рівні нижче державного, що аж ніяк не означає вилучення суспільних груп і фізичних осіб із
учасників міжнародних відносин. Міжнародні організації є функцією інтересів та дій їх членів, і через це практично
повторюють у міжнародній системі поведінку держав, що в них домінують.
Підсистема відносин — це система нижчого ієрархічного рівня, складовими якої є стосунки усіх видів і типів та ієрархічні
взаємозв'язки, що виникають між учасниками міжнародних відносин.
Ієрархічні взаємозв'язки між ними визначаються впливом, який один учасник міжнародних відносин чинить на іншого.
Природа таких взаємозв’язків майже не досліджена, що суттєво впливає на дієздатність теорії міжнародних відносин.
Особливість ієрархічних взаємовідносин визначається двома змінними: могутністю (силою) учасників міжнародних відносин і
активністю їх дій у міжнародному середовищі.
Рівень елементарних складових об'єднує учасників та відносини між ними без пов'язання їх у розглянуті вище структури. На
цьому рівні кожний учасник міжнародних відносин чи кожний їх вид розглядається як окрема "мікро-система", що володіє
власними інтересами, мотивацією, специфікою тощо. Усі рівні структурної організації міжнародної системи пронизані як
вертикальною, так і горизонтальною взаємозалежністю і взаємозв'язком, що, своєю чергою, посилює цілісність системи.
У міжнародній системі ієрархія виявляється в тому, що кожен учасник міжнародних відносин посідає певне місце, залежно
від системних параметрів, що його характеризують. Учасники неоднорідні щодо свого місця в системі навіть тоді, коли
належать до одного типу. Якщо припустити зворотне, то доводиться констатувати, що будь-які стосунки втратили б сенс, тому
що однакові можливості, ресурси та потреби унеможливлювали б взаємозв'язки взагалі.
До міжнародної системи, очевидно, правильніше застосовувати поняття "могутність", яке має статичний характер, що
аналогізується з поняттям "маса" у фізиці. Могутність, як критерій, цілком застосовна до будь-яких типів учасників
міжнародної системи, однак для кожного з них її слід модифікувати за змістом.
Стан системи – це сукупність параметрів, які характеризують її функціонування. Міжнародні системи можуть існувати у
таких станах: статичному, трансформаційному, турбулентному.
Статичний стан, безумовно, розуміють таким відносно. Параметри системи змінюються постійно, але зміни відбуваються
повільно, впродовж тривалих історичних періодів. Система не виявляє помітних змін, зберігається її внутрішня ієрархія та
субординація держав. Зв'язки та орієнтації мають сталий системотворний характер.
Трансформаційний стан характерний для періоду перетворення системи з одного типу на інший. У системі відбуваються
якісні зміни, що супроводжуються порушенням усталених взаємозв'язків та орієнтацій, порядку субординації держав. Система
розпадається на дві або більше підсистем, між якими розпочинається боротьба у найрізноманітніших формах. Усе це, як було
показано вище, призводить до виникнення нової ієрархії та створення якісно іншої міжнародної системи.
Турбулентний стан настає лише у випадку одночасного занепаду всіх (або одного наявного) центрів. Зокрема, падіння
Римської імперії призвело до періоду тривалого "броунівського руху" у світовій політиці. Стан турбуленції характеризується
повною ліквідацією ієрархії та субординації, втратою налагоджених орієнтацій, хаосом у стосунках між державами, які
намагаються на зміну втраченим відшукати нові орієнтації та сфери впливу.
 
5. Розвиток і організація міжнародних систем. Закони функціонування та трансформації міжнародних систем. Формування
регіональних підсистем міжнародних відносин.
 
Функція системи є проявом якостей системи у взаємодії з іншими об'єктами системного та несистемного порядку, визначеної
відносно стійкої реакції системи на внутрішнє та зовнішнє середовище, реакцією на внутрішні та зовнішня зміни, засобом
вирішення протиріч між системою та оточуючим середовищем.
Процеси в рамках міжнародної системи, характеризуються діалектичним поєднанням функціонування та розвитку системи.
Функціонування системи позначено незмінністю основних її характеристик в межах певних параметрів. Розвиток системи
проявляє себе як зміни, що супроводжуються виходом системних характеристик за параметричні межи історично обумовленої
конфігурації структури. Для міжнародної системи характерні в певних проявах процеси еволюційної самоорганізації, коли
виникнення нових більш складних топологій структур відбувається як результат автомодельного розвитку. Автомодельних
характер трансформації міжнародної системи означає, що основні тренди визначаються виключно внутрішньою природою
системи та не залежать від квантитативних якостей, таких як географічні розміри або інтенсивність взаємодії міжнародних
акторів.
Таким чином, процес самоорганізації міжнародної системи циклічно повторюється проте вже на іншому рівні, в інших
формах, просторових та темпоральних характеристиках. Зазвичай, циклічна закономірність розвитку міжнародних систем
полягає в переході з однополярної структури в багатополярну, остання в свою чергу породжує біполярну, яка знову переходить
в однополярність і т. д.
Фундаментальним процесом, який визначає сам факт існування міжнародної системи, є демографічні процеси в їх найбільш
загальному цивілізаційному аспекті. Виникнення сучасної людської цивілізації, що відбулося приблизно 300 тис. років тому,
водночас, супроводжувалось початком існування системи міжнародних відносин, яка саме цього моменту виникла як глобальна
система, що відтворює в собі цивілізаційну цілісність людства.
І етап розвитку міжнародної системи вже був позначений вибуховими за своєю динамікою демографічними процесами і
поступовим розселення сучасних людей зі їх історичної батьківщини, – Південної Африки, – по всіх континентах. Наступною
макроподією в розвитку міжнародної системи була поява перших стародавніх політичних систем приблизно 6 тис. років тому.
Починаючи з цього моменти в системі з’явився новий рівень її структурної організації, а саме рівень політичних інститутів. Це
було завершення І циклу ітерації політичної уніфікації міжнародної системи, що відтепер незмінно повторювався на протязі
всієї знаної історії людства. Впродовж наступного періоду розвитку міжнародної системи спостерігалось еволюційне зростання
інтенсивності міжнародного спілкування, що завершилося приблизно в І ст. до н. е. утворенням на тренах Євразії низки великих
імперій, розвиток яких був позначений високим ступенем синхронності соціально-економічних та політичних процесів.
Важливим етапом еволюції глобальної міжнародної системи стала реалізація першого в історії людства соціального проекту
політичної уніфікації в рамках євразійської держави монголів в ХІ-ХІV ст. Фрагментація монгольської конфедерації не означала
припинення глобалізації й вже в XVIII ст. постала міжнародна система, що відтоді мала дійсно планетарний характер. Сучасний
етап розвитку міжнародної системи розпочався в ХХ ст., на протязі якого поряд з появою перших універсальних міжнародних
інституцій, водночас концентрація владних можливостей призвела до виникнення феномену „наддержави”, міжнародного
актора, що своїми діями здатен знищити міжнародну системи в цілому.
Виникнення міжнародного господарства та становлення міжнародних економічних відносин мають досить давні корені.
Деякі дослідники відносять цю подію до часів Римської імперії, інші – до Великих географічних відкриттів XV-XVI століття.
Власне, міжнародні економічні відносини існували ще до виникнення господарства планети, в процесі розвитку якого вони
поглиблювались, розширювались, отримуючи глобальний характер.
Міжнародні економічні відносини, базуючись на міжнародному поділі праці та принципі примноження багатства суспільства,
досліджуються з використанням спрощених теорій, які мають назву моделей. Вони розкривають у логічному або
математичному вигляді співвідношення між різними економічними параметрами. Розглянемо основні теорії або моделі
міжнародних економічних відносин.
У системі економічних зв'язків Землі капіталістичне господарство зайняло домінуючі позиції: 9/10 всієї міжнародної торгівлі
на початок 1990-х років припадало на товарообіг у межах капіталістичного господарства Землі; крізь канали міжнародного
економічного обміну наприкінці 1980-х років реалізовувалось 1/5 всього сукупного валового продукту капіталістичних країн. В
той час, як у колишніх соціалістичних країнах вироблялось ⅓ національного доходу Землі.
З 1960-х років система господарства планети почала розширюватись, до неї приєднались нові індустріальні країни Південно-
Східної Азії та країни Латинської Америки. Поступово господарство Землі набуло рис цілісного єдиного утворення, формуючи
глобальну економічну систему. Глобалізація почала прискорено розвиватись після холодної війни та занепаду біполярного
світу.
Виходячи зі сучасного розуміння загальної моделі динаміки демографічних процесів в їх загально цивілізаційному аспекті
допустимим є припущення, що верхньою межею існування міжнародної системи є момент часу, коли чисельність людства
стабілізується та завершиться великий історичний період демографічного зростання, відомий нам з самого початку людської
цивілізації. За існуючими прогнозами, це може відбутися вже на протязі найближчих 100 років. Саме тоді міжнародна система
припинить своє існування та на її місці виникне нова соціальна система, в рамках якої й продовжиться решта історії людства.
Еволюція міжнародних систем є послідовною зміною кількісних параметрів учасників міжнародних відносин (наприклад,
силового, ресурсного, демографічного потенціалу), яка на певному етапі призводить до значних якісних трансформацій, що
стосуються, насамперед, структури систем і можуть мати стрибкоподібний характер. Змінюючись, міжнародна система
постійно переходить зі стану в стан, від одного типу до іншого. Руйнування однієї міжнародної системи неминуче призводить
до виникнення іншої, яка, своєю чергою, з часом руйнується і дає початок формуванню нової. Ситуацію, при якій міжнародна
система не існувала б, можна уявити лише в тому випадку, якщо всі держави існують в умовах автаркії, що не можливо навіть
теоретично.
Еволюція міжнародних систем є конкретним різновидом еволюції людства, його економічної, політичної та культурної
організації. Міжнародні системи формуються в процесі тривалого історичного розвитку, вони ніколи не виникають і не
зникають одномоментно.
З цієї позиції еволюцію міжнародних систем можна описати за допомогою історичної логіки Д. Віко. Він порівняв розвиток
суспільства з віковими стадіями розвитку людини (як біологічної істоти): молодістю, зрілістю, старістю. Його триступенева
модель суспільного розвитку має три стадії: виникнення, розвиток, занепад.
Згідно з концепцією Д. Віко, стадії, послідовно змінюючи одна одну, прямують від виникнення до занепаду і знову до
виникнення, здійснюючи повний цикл суспільного розвитку. Тобто, як і в природі, у суспільстві відбувається постійний
кругообіг подій. Зауважимо, однак, що кругообіг подій має спіралеподібний характер: жодна з відомих історії міжнародних
систем не була точною копією попередньої, а відзначалась, зазвичай, більшою складністю, іншою специфікою відносин між
державами та іншими учасниками міжнародних відносин, розстановкою їх сил. Підхід Д. Віко модифікований
чотириступеневий, тобто звели процес розвитку міжнародної системи до таких фаз: виникнення, зміцнення, розквіт і занепад.
Виникнення міжнародної системи пов'язане з посиленням могутності однієї з держав до рівня, що перевищує могутність
інших. Причому таке перевищення має бути досить значним, хоча б дорівнювати сумарній могутності інших держав. Тобто
умовою існування елементарної системи є:
Fa = Fb + Fc + Fi.
Завдяки цьому, формується ієрархія системи, створюються сталі орієнтації та взаємозв'язки між учасниками міжнародних
відносин.
Зміцнення є наслідком розвитку міжнародної системи, при якому могутність "полюса" має тенденцію до зростання, причому:
F -» max; Fa > Fb + Fc + Fi.
У такій ситуації вплив "полюса" на нижчі за ієрархією держави зростає, що робить їх орієнтованими на державу А (йдеться
про держави В і Є, а також будь-які інші, позначені в нерівностях як і). У цій фазі впорядковуються ієрархічні рівні, тобто
держави диференціюються на них відповідно до своєї могутності, створюються зв'язки взаємозалежності, субординації тощо.
Розквіт міжнародної системи, тобто досягнення нею найвищих із можливих параметрів могутності полюсів, тісноти зв'язку
тощо, настає як результат її зміцнення тоді, коли вона набуває логічної довершеності. Могутність "полюса" стає максимально
можливою за певних історичних умов:
 Fa > Fb + Fc + Fi,
тобто могутність центра системи є безапеляційною, а його вплив поширюється з однаковою силою на всі ієрархічні рівні
системи. У цій фазі орієнтації перетворюються на сталі, а міцність взаємозв'язків стає ще більшою, що робить систему
остаточно довершеною.
Руйнація і занепад міжнародних систем — процес досить тривалий і складний. Він пов'язаний з диференціацією сил, яка
поступово "сповзає" від вищих ієрархічних рівнів системи до нижчих. Генерально його можна поділити на три етапи:
На І етапі поряд зі зниженням або сповільненням темпів зростання рівня могутності "полюса" відбувається зростання сили
однієї з держав до рівня, порівняльного зі старим центром системи. Тобто сумарна могутність держав досягає вищого рівня, ніж
його має найсильніша держава:
F < Fb + Fc + Ft
У межах міжнародної системи виникає сильний підцентр, який поступово розширює вплив на слабші держави, тим самим
створюючи автономну підсистему, яка характеризується тим, що вплив підцентра на держави, що входять до неї, більший за
вплив на них старого центра.
На ІІ етапі зростання могутності нового центра відбувається швидше, тоді як могутність старого "полюса" має тенденцію до
зменшення або залишається сталою. Формується класична білополярна система:
Fa = Fb; Fa < Fb + Fc + Fi.
ІІІ етап характеризується послабленням старого центру, який опускається в ієрархії до рівня другорядності або інколи навіть
третьорядності. Занепад старого центра та його міжнародної системи супроводжується становленням нової системи, тобто її
еволюція замикається у тій самій точці, з якої вона почалась. Нова міжнародна система, однак, не є копією старої. Вона
характеризується іншою розстановкою сил, системою зв'язків та орієнтацій і, зрештою, зовсім іншими параметрами могутності
центрів та їх впливу на слабші держави.
Еволюція міжнародної системи у фазі занепаду може відбуватися іншим шляхом, за умови, що поряд із центром В однакових
або наближених силових параметрів набуває центр С (або й ще два-три центри). Тоді на другому етапі занепаду:
Fa = Fb; Fa = Fc.
Це свідчить про перехід до мультиполярної системи, в якій розпочинається боротьба між А, В і С за домінування. При
різкому послабленні А міжнародна система знову стає біполярною і характеризується жорсткою конфронтацією між В і С, яка
все ж не набуває крайніх форм. Якщо ж цього не станеться, то з'являються всі підстави для загальносистемного конфлікту.
Власне через ці міркування не цілком можна погодитись із думкою, що "зміна лідера" супроводжується глобальною війною.
Глобальна (світова) війна виникає радше за наявності декількох центрів, аніж двох. У Першій світовій війні у боротьбу за
світове панування вступили: Німеччина, Велика Британія, Франція, Росія, США. У Другій світовій війні основна боротьба
велась між: Німеччиною, Великою Британією, США та СРСР. На той час більшість відомих періодів біполярної конфронтації
розряджалися низкою локальних та регіональних конфліктів, але не світовою війною.
Розвиток системи від її виникнення до занепаду та виникнення нової системи можна вважати циклом еволюції міжнародної
системи. Дослідження циклів розвитку міжнародних систем завжди пов'язувалось із процесами становлення та руйнації
наддержав, що визначало кардинальні зміни у міжнародних відносинах.
Аналізуючи зміни домінування наддержав у міжнародній системі, П. Кеннеді, Дж. Ґаддіс, Дж. Кулґер, Дж. Васкез, Р. Осґуд,
Р. Ґилпін, Р. Мансбах Дж. Моделскі та К. Томпсон намагались встановити певну регулярність (циклічність) та закономірність в
еволюції міжнародних систем. Наслідком цих досліджень стало формування т. зв. теорії довгих циклів, кожен із яких становить
значний відрізок історичного часу, впродовж якого відбувалась зміна домінування глобальної наддержави.
За цією теорією, у кожному циклі еволюції міжнародної системи можна виділити такі фази:
— виокремлення претендента на статус гегемона системи, що, як правило, стає наслідком великої війни;
— становлення гегемона як глобальної наддержави та структури політичних орієнтацій і сфер впливу в системі;
— делегітимізація статусу гегемона, що полягає у порушенні субординації в системі;
— декомпозиція міжнародної (регіональної) системи (залежить від типу системи).
Дж. Модельскі та П. Морган виділяють п'ять циклів міжнародної системи з кінця XV ст., визначаючи довжину кожного з них,
— 107 років. Упродовж кожного із цих циклів послідовно змінювали один одного такі глобальні наддержави: Португалія,
Нідерланди, Велика Британія (два цикли) та США (починаючи з 1914 р). Цикли і фази еволюції глобальної міжнародної системи
в XV—XX ст.
Теорія довгих циклів міжнародних систем має багато спільних рис з теорією, сформульованою на поч. XX ст. Н.
Кондратьєвим. Ця теорія характеризувалась значною контроверсійністю і від самого виникнення отримала як гарячих
прихильників, так і запеклих критиків. Суть його концепції полягає у припущенні про циклічний розвиток планети і
взаємозв'язок між хвилями економічного розвитку та періодами великих воєн. На його думку, в історії події відбуваються по
колу, середня довжина якого становить 50-60 рр., що й утворює цикл. Кожний цикл складається із "хвиль" економічного
підйому і спаду, причому великі війни розпочинаються і здійснюються в періоди завершення хвилі підйому. За 200 років, за
підрахунками Н. Кондратьєва, відбулося три великі цикли:
І охоплював хвилі підйому (з 80-70-х рр. XVIII ст. по 1810—1817 pp.) та спаду (з 1810-1817 pp. по 1844-1851 pp.) і
відзначився епохою наполеонівських воєн.
ІІ складався із хвиль підйому (з 1844-1851 по 1870-1875 pp.) та спаду (з 1870-1875 pp. по 1890-1896 pp.). До піку цього циклу
приурочена ціла низка збройних конфліктів, найважливішим серед яких стала франко-прусська війна.
ІІІ поєднував хвилі підйому (з 1890-1896 pp. по 1914-1920 pp.) та спаду, передбаченого на наступне тридцятиріччя, і
відзначився І світовою війною.
Інтерпретуючи цю теорію, її сучасні прихильники вважають, що IV цикл розпочався економічним підйомом 1941-1945 pp.,
який тривав до 1966-1974 pp.
Вибух ІІ світової війни у цій схемі виглядає певним дисонансом, оскільки припадає на кінець хвилі спаду, що прихильники
теорії Н. Кондратьєва намагаються пояснити державним регулюванням економіки та невирішеністю після І світової війни
основного протиріччя епохи.
На думку А. Тойнбі, історія людства поділяється на цикли, пов'язані з періодами тривалих воєн. Фазами циклів є "прелюдія",
"велика війна", "пауза", "епілог", "всезагальний тривалий мир". Цикл завдовжки 115-120 р. охоплює життя 4-х поколінь. Цього
цілком достатньо, щоб у свідомості людей стерся досвід "великої війни". Тобто визначальним чинником тривалості циклів та
змін у міжнародних відносинах є людська свідомість, пов'язана з поведінкою держав.
 Дж. Голдстейн, досліджуючи період XVII-XX ст., виділяє в ньому "ери", які визначає від завершення однієї "великої війни"
до кінця наступної. Він вважає, що саме "великі війни" породжують підйом в економіці та призводять до зміни гегемонії у
міжнародній системі.
Навряд чи доречно визначати якусь певну довжину циклу, хоча б з огляду на відомі історичні факти. Древній Єгипет
досягнув могутності близько 1500 р. до Р. X., а через тисячу років перестав існувати як самостійна держава. Рим досягнув піка
могутності після ІІ-ї Пунічної війни (утвердився як наймогутніша держава), а через 677 р. упав під ударами варварів. Понад два
з половиною століття тривав "британський цикл". Якщо ж спробувати проаналізувати всі відомі в історії цикли, то навряд чи
повторюється хоча б якась їх довжина. Існування міжнародної системи ґрунтується, як було показано вище, на динамічній
рівновазі та дисбалансі могутності її центрів, яка навряд чи піддається чіткій часовій розмірності.
Темпи зміни співвідношення могутності "полюсів" системи не прив'язані тісно до тих чи інших рівномірних часових
періодів. Будь-яка держава світу перманентно акумулює силу, але через різну швидкість цього процесу рівень могутності
найсиль-ніших із них неоднаковий. Держави, які швидше від інших зосереджують значно вищий рівень могутності,
висуваються на вищі рівні ієрархії та прагнуть домінувати над іншими. Причиною великих воєн є поляризація міжнародної
системи, при якій протиставляються держава-гегемон та держава-претендент на гегемонію в системі. Якщо перша (чи перші)
намагається проводити політику status-quo, то друга (чи другі) прагне змінити невигідні для неї структуру міжнародної системи
та правила поведінки будь-якими засобами. Зіткнення між поляризованими державами чи групами держав стає неминучим тоді,
коли порушується баланс сил потенційних противників чи принаймні спостерігається виразна тенденція до цього. Це
призводить до делегітимізації міжнародного порядку (тобто підкресленого небажання держав-претендентів йому
підпорядковуватись) та війни, яку Р. Ґилпін влучно назвав "power transition war", тобто війною за перерозподіл могутності.
Отже, для виникнення ситуації, що загрожує вибухом великої війни (загальносистем-ного конфлікту), потрібні дві важливі
передумови, комбінація яких робить її фактично неминучою:
1) порушення рівноваги сил потенційних противників, яке дає змогу одному з них сподіватись на воєнний тріумф;
2) делегітимізація міжнародного порядку, що є початком його руйнування.
Власне тому не кожне суперництво за гегемонію у міжнародній системі призводить до "великої війни" та насильницької
зміни міжнародного порядку. Спосіб його трансформації залежить від конфігурації сил у системі та швидкості акумуляції
могутності (чи її втрати) державами-гегемонами або потенційними претендентами на домінування.
Еволюціонуючи міжнародна система послідовно переходить зі стану в стан, тобто на кожному відтинку  часу вона
характеризується тим чи іншим порядком взаємовідносин між державами, визначеними чи невизначеними орієнтаціями та
сферами впливу тощо.
Еволюція міжнародних систем є неперервною зміною їх кількісних та якісних характеристик. Жодна з міжнародних систем
не є незмінною, сталою, вічною, а постійно змінюється.
Міжнародні системи, розвиваючись, ніколи не були копіями своїх попередниць, оскільки поступово розширювали
просторову сферу свого впливу, втягуючи у міжнародні відносини щораз більше країн і народів. Системи стародавні мали
субрегіональний характер, середніх віків — переважно регіональний, нових часів — міжрегіональний. Лише у XX ст.
міжнародна система набуває ознак глобальної, що, виявляється також через глобалізацію політичних проблем (зокрема, безпеки
та екології), зростаючу взаємозалежність сучасних держав світу у сферах економіки, культури, інформації тощо. На кожному
новому циклі еволюції міжнародних систем зростала взаємозалежність держав та міцніли зв'язки між ними, зростала сила
впливу світових центрів, значущість структурних можливостей та обмежень, визначались якісно інші параметри
функціонування системи.
 
О. Д. Богатуров в межах трансистемного підходу виокремлює в якості типологічної одиниці аналізу суспільства і поділяє їх
на традиційні, сучасні та конгломеративні.
 
Система – це сукупність елементів і відносин як між ними, так і між їх окремими сторонами, які складаються в цілісне єдине
утворення і знаходяться у взаємодії один з одним. Різні сторони цілісних явищ і процесів, різні  типи всезагальних зв’язків в
філософському пізнанні об’єднуються в групу парних категорій, що відображають організацію, або побудову буття, зокрема
«одиничне-загальне». Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер, оскільки пізнання передбачає вміння
порівнювати предмети, явища, виявляти їх подібність і різницю, класифікувати їх. Діалектика функціонування та розвитку
міжнародних систем розкривається у взаємодії її структури та елементів. Тому в межах цілісної структури теорії основні
концепції органічно взаємопов’язані і взаємно детермінують одна одну.
Лекція 6. Історія еволюції міжнародних систем
1. Головні ознаки довестфальського політичного устрою. Давні “міжнародні” системи (близькосхідна, антична,
середньовічна).
2. Виникнення інституту держави і явища міжнародних відносин. Формування міжнародного життя та міжнародної політики.
3. Вестфальська система міжнародних відносин.
3.1. Віденська система міжнародних відносин.
3.2. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин.
3. 3. Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин.
1. Головні ознаки довестфальського політичного устрою. Давні міжнародні системи (близькосхідна, антична, середньовічна).
 
Системи, як і закономірності, існують там, де їх може побачити дослідник. Тому вибір точки відліку системності в
міжнародних відносинах – справа методологічна, а не історична. Виникнення міжнародної системи неможливо датувати
конкретним роком або століттям. Якщо розглядати її як впорядкованість або принцип організації міжнародних відносин, то
виникнення систем міжнародних відносин відбулося набагато раніше 1648 р. З урахуванням цього можна вести мову про
системну організованість до-Вестфальського світу. Особливістю такої організації було автономне та відносно відокремлене
співіснування декількох систем міжнародних відносин: на Близькому Сході та Середземномор’ї, у Східній Азії та на
Індійському півострові, в Північній Америці та в Австралії тощо. Час від часу ці регіональні системи міжнародних відносин
взаємодіяли, зливались та відокремлювались. Деякі з них загинули, інші – істотно вплинули на подальший розвиток глобальної
політики.
 Одна з перших, типових для до-Вестфальского світу, регіональних міжнародних систем, заснована на взаємній недовірі,
підступності та «рівновазі страху» сформувалася на Близькому Сході. Вона охоплювала примітивні політичні системи – Єгипту,
Месопотамії, східного узбережжя Середземного моря, Ассирії та хеттів.
Близькосхідна, система міжнародних відносин сформувалася, близько XVIII ст. до н. е., коли послідовні спроби об’єднати
Месопотамію в надзвичайно складних географічних та політичних умовах завершилися створенням перших імперій –
Ассирійської та Вавилонської. Коли вавилонський цар Хаммурапі спромігся поширити свою владу на всю Месопотамію, на
Близькому Сході сформувалися політичні умови для розвитку поліцентричних міжнародних структур. Після цього Вавилон,
проводячи активну зовнішню політику поза межами Месопотамії перетворився на джерело постійної загрози, стимулюючи
створення найрізноманітніших коаліції та союзів проти себе, та, врешті, впав під ударами хетів у XVI ст. до н. е. Приблизно в
цей же час в Єгипті розпочинається період Нового царства – епоха найбільш активної зовнішньої політики Єгипту,
драматичним наслідком якої стала боротьба за регіональну гегемонію із Хетським царством. Як і Вавилон, Єгипет в цей період
виходить за межі «внутрішньої» дипломатії, розширюючи сферу власних економічних та політичних інтересів та
зіштовхуючись із іншими регіональними державами. Царство хетів (Хатті) майже одразу після свого утворення в XVII ст. до н.
е. перетворилася на впливовий фактор регіональної політики, об’єднавши під своєю владою майже всю Малу Азію.  Час від часу
центрами сили ставали Елам, Урарту, Ізраїльське царство та міста Фінікії.
Становлення цієї регіональної системи тривало до інституалізації єгипетсько-хетського конфлікту в першій половині XIII ст.
до н. е. З огляду на відносне зниження могутності Вавилону після 1595 р. до н. е. (коли місто було захоплено хетами), ця
система міжнародних відносин набула ознак біполярності. Єгипет та Хатті, змагаючись за контроль над Палестиною,
втягнулися у тривалий та виснажливий конфлікт, який після грандіозної нічийної битви при місті Кадеші (Сирія) завершився
підписанням першого відомого в історії мирного договору.
Один з перших в історії прикладів взаємного виснаження внаслідок біполярного протистояння, спричинив те, що
послаблений Єгипет вразив натиск «народів моря», а царство хеттів зазнало серії невдач у боротьбі із варварами та ахейцями
(які у 1224 р. до н. е. знищили Трою), і близько 1200 р. до н. е. остаточно розпалося.
Послаблення могутніх суперників створило на Близькому Сході «вакуум сили», який заповнило піднесення у IX-VII ст. до н.
е. Ассирії. Після знищення царем Синнахерибом Вавилону у 689 р. до н. е. вона встановила гегемонію в регіональній системі.
Регіональні потуги по-різному відреагували на її зростаючу могутність: одна їх частина (Елам, Дамаск, Ізраїль) ініціювала
антиассирійські коаліції; інша – підкорялися найсильнішій армії того часу. Дилема дрібних сусідів Ассирії стала першим
«вічним питанням» для всіх малих держав в майбутньому. Найбільш яскраво її описано в «Історії Пелопоннеської війни»
Фукідіда.
Ассирія періоду Нового царства (Тіглатпаласара ІІІ та Салмансара IV) стала першою імперією на Землі. Її царі захоплювали
численні міста-держави Месопотамії і утворювали для них спільний політичний й економічний простір, дбаючи про розвиток
торгівлі, збирання податків та функціонування ефективної бюрократії. Її агресивна зовнішня політика принесла значні здобутки
(вона охоплювала території від Ірану до Середземного моря та від Єгипту до Закавказзя), але водночас підсилила дилему
безпеки, змусивши сусідні держави будь-що шукати можливості знищити грізного ворога. Навіть найбільш поступливі з них
підкорялися лише через страх знищення. Зрештою, перша ж невдача ассирійської армії у Вавилоні призвела до ряду повстань,
внаслідок яких державу, було повністю знищено у 609 р. до н. е. Історія Ассирії переконливо демонструє тимчасовість і
обмеженість успіхів, що ґрунтуються лише на військовій силі.
Із загибеллю Ассирії близькосхідна регіональна система міжнародних відносин вступає у період хаосу. Дрібні держави
регіону (Лідія, Мідія) час від часу досягають більшої могутності, але ці успіхи тимчасові і несистемні. Врешті, більшість
дрібних держав опиняється під владою нового регіонального гегемона – Персії. Її політика виходить за рамки Близького Сходу.
Її інтереси зіштовхуються із інтересами грецьких полісів, формуючи зовсім іншу регіональну систему міжнародних відносин.
Найбільш характерною особливістю близькосхідної міжнародної системи були мінливість та динамічність державних
кордонів. Основними її «полюсами» були Єгипет, Вавилон, Хатті та Ассирія. Однак вплив, географічні розміри та навіть
суверенітет цих держав постійно змінювалися. Договори та союзи, що укладалися між ними і скріплювалися релігійними
клятвами, обміном заручниками та дипломатичними шлюбами, постійно порушувалися; джерела загроз для безпеки кожної
держави були різноманітними, включаючи сусідів, власне населення, кочові племена або природні лиха, - тому їх дипломатія і
зовнішня політика в цілому мали кон’юнктурний характер. Пізніше подібні риси спостерігатимуться в середньовічній Західній
Європі.
Визначальним механізмом стабілізації цієї системи була війна. Часто вона була єдиним механізмом, що не додавало безпеки
регіону в цілому. Загрози системі (гегемоністичні прагнення великих держав), значно перевищували за своїм потенціалом
засоби її стабілізації. Тому на Близькому Сході постійно утворювалися та занепадали великі імперії. Врешті, домінуючим  типом
міжнародних конфліктів були регіональні асиметричні війни.
Приблизно одночасно із близькосхідними розвивалися цивілізації Стародавньої Індії та Китаю. Для Індії характерним було
співіснування численних князівств, частина з яких лише на дуже короткий термін об’єднувалися під проводом, скажімо,
династії Маур’їв; Китай вів постійні війни із варварами, вважаючи всіх без виключення сусідів власними васалами. Такі умови
не сприяли формуванню та розвитку міжнародних систем: зв’язки між державами були вкрай епізодичними та нестійкими.
Виключенням може бути хіба що активна торгівля. Результатом їх внутрішніх суперечок та боротьби із варварами ствали
присвячені проблемам дипломатії та військової стратегії трактати Сунь Цзи, У Цзи та Каутільї.
Натомість греко-перські війни поклали початок формуванню міжнародної системи у Середземномор’ї, що існувала майже
тисячу років – до падіння Західної Римської імперії у 476 р. Основними, кризовими, етапами її розвитку були війни: грецьких
полісів проти імперії персів, Пелопоннеська, Македонії проти персів, Пунічні, експансія Риму та криза його зовнішньої
політики.
Проходячи крізь ці масштабні події, елементи цієї регіональної системи міжнародних відносин створювали різноманітні
механізми реагування на виклики безпеці. Основним із них був виклик анархічності зовнішнього середовища, який мав єдину
відповідь – завоювати всю відому територію. Найбільших успіхів тут досягли Македонія та Рим. Йому вдалося створити
унікальну систему гегемонії, встановивши контроль над майже усією територією в межах досяжності. І хоча пізніше подібні
системи регіональної гегемонії виникали (наприклад, гегемонія США у Західній півкулі), вони ніколи не досягали такої глибини
підпорядкування, тривалості та системності, як у Римській імперії. Досягнення Риму у сфері зовнішньої політики створили таку
гегемонію в міжнародній системі, що безпека цієї держави стала тотожною безпеці регіональній і всієї системи. Побічним
доказом чого є масштабний і тривалий занепад всієї Західної Європи після падіння Риму.
 В основі античної Середземноморської міжнародної системи лежала взаємодія політичних систем (суверенних і з обмеженим
суверенітетом), що є основою сучасних версій міжнародних систем. Суверенітет обмежувався військовим захопленням або
встановленням протекторату; часто також створювалися нерівноправні союзи. Зовнішня політика того часу була
сконцентрована на «high politics» – військово-політичних проблемах. Тому основою для різноманітних підрахунків була
військова міць потенційних союзників та противників, що виражалася у кількості фаланг, легіонів, кораблів, населення та
грошей. Щось подібне можна спостерігати й у Вестфальскій міжнародній системі в Європі.
Структурна організація цієї міжнародної системи видозмінювалася, внаслідок чого можна виокремити декілька етапів її
розвитку. Крім того, її підсистеми були по-різному пов’язані між собою: іноді слабко, як-от до війн Александра Македонського;
пізніше – сильніше (максимальний ступінь взаємозалежності припадає на час максимальної територіальної експансії Риму за
Марка Ульпія Траяна). Система міжнародних відносин у Середземномор’ї часів греко-перських війн була мультиполярною, а її
центрами сили були Карфаген, Персія, Греція (в періоди об’єднання зусиль провідних полісів). Поступово, встановлюючи
власний контроль в Італії, підносився Рим, однак вплив його до Пунічних війн залишався обмеженим.  Час від часу
утворювалися й розпадалися окремі підсистеми. Наприклад, експансія Персії та піднесення грецьких полісів утворили в V-IV ст.
до н.е. систему біполярного протистояння між перським (азійським) та елліністичним світами. Розв’язання цього конфлікту
мало драматичні наслідки, серед яких підкорення Греції Македонією, утворення імперії Александра, її розпад та формування
ряду нових держав.
Пелопоннеська війна стала класичним прикладом біполярного протистояння суперників «з нульовою сумою», яких розділяли
політичні та економічні інтереси, ідеологія та геополітична орієнтація; які шукали союзників. Завершення Пелопоннеської війни
призвело, фактично, до розпаду субрегіональної підсистеми, і включення її елементів до інших систем.
Три Пунічні війни (ІІІ-ІІ ст. до н. е.) Риму та Карфагену забезпечили перехід регіональної системи міжнародних відносин від
конкурентної мультиполярної структури до монополярної гегемонії. Вирішальне значення в цьому, мала Друга пунічна війна:
захопивши Сіракузи, римляни підірвали могутність Карфагену. Дипломатичні ігри в її ході створили передумови для
остаточного підкорення Греції. Притаманні Середземномор’ю мультиполярність та різноманітність по завершенні Третьої
пунічної війни, змінилися гегемонією Риму аж до падіння міста у 476 р. Перемогу Риму у Пунічних війнах іноді тлумачать як
зверхність теллурократії із притаманними їй авторитаризмом, військово-політичною гегемонією, орієнтацію на сухопутні
комунікації над талассократичною міццю Карфагену, заснованій на морській торгівлі, підприємницькій ініціативі та відносній
свободі.
Римська гегемонія спиралася на декілька специфічних груп ресурсів: 1) військово-технічні та транспортні можливості.
Здатність мобілізувати високоякісні війська та порівняно швидко доставити їх у потрібне місце була необхідною для підтримки
політичної єдності імперії. При цьому економічне значення метрополії було порівняно незначним – Рим насамперед був
адміністративним, політичним та стратегічним пунктом, а не центром торгівлі. Тому із занепадом імперії місто швидко
втратило свій статус та мешканців, на відміну від міст, розташованих на перетинах важливих торгівельних шляхів, скажімо,
Константинополя; 2) Рим створив і ефективно використовував систему права для поширення та підтримки свого політичного
впливу «м’яку силу». Завдяки римському праву вдавалося розповсюджувати цивільний устрій Риму на нові провінції. У
Середньовічній Європі схожу роль відігравало християнство, під час експансії Арабського халіфату – іслам, а сьогодні –
«експорт цінностей».
Антична Середземноморська регіональна система міжнародних відносин характеризувалась високим рівнем організованості.
На відміну від Близькосхідної системи, вона характеризується постійними контактами між державами, підтримкою їх зв’язків
як під час війн, так і в мирний час. Держави Середземномор’я були пов’язані спільними торгівельними, культурними,
релігійними, а час від часу – і політичними зв’язками. Це збільшувало ступінь взаємозалежності в системі, що, в свою чергу,
допомагало вирішувати конфлікти мирним шляхом, в той же час підвищуючи ціну війни для всіх учасників. Тут не виникло
своєї Ассирії – держави, що існувала б за рахунок виключно пограбування сусідів. Регіональні гегемони намагалися створити та
підтримати тривалі форми імперського управління.
Зрештою той факт, що Римові вдалося організувати лише частину геополітичного простору, став однією з причин його
падіння. Інша група причин мала внутрішній характер і діє до сьогодні: імперії та інші форми однополярної організації
втримати важко. Із падінням Західної Римської імперії руйнується система міжнародних відносин в Середземномор’ї, а з
початком Середньовіччя виникають три різні її наступниці: система міжнародних відносин в Західній Європі, система відносин
Візантійської імперії із її сусідами та дещо пізніше – політична гегемонія Арабського халіфату в Північній Африці та на
Близькому Сході. Ці системи взаємодіяли між собою, надто під час «цивілізаційних» конфліктів на кшталт Хрестових походів,
активно торгували, але залишалися автономними.
Найбільш своєрідною стала гегемонія теократичного халіфату на просторі від Атлантичного океану до Середньої Азії. В
основі швидкої експансії арабів лежало розповсюдження релігії. В його результаті утворилася «наддержава», всередині якої
співіснували різні підкорені національності, поєднані спільною релігією. Схожу картину, але далеку від політичної єдності,
можна було спостерігати в цей час в Західній Європі. Систему відносин, що сформувалася в халіфаті не можна в повному
розуміння назвати «міжнародною». Однак їй були притаманні внутрішня боротьба, періоди анархії та розколів. Об’єднуючим
елементом виступав іслам, але межі його об’єднавчого впливу визначалися військовими можливостями халіфів. Зіткнувшись із
своїми могутніми сусідами – Візантійською імперією, державою франків (Карл Мартелл зупинив просування арабів вглиб
Європи в битві при Пуат’є у 732 р.), китайцями та, пізніше, імперією монголів – Арабський халіфат втрачав свою основну
перевагу – ідеологічну. Західна Європа та Візантія мали власні, стійкі, системи цінностей, на відміну від швидко ісламізованих
та підкорених Персії або Єгипту. Експансія монголів поклала край історії халіфату. Відтоді на Сході підтвердився європейський
досвід: спільна релігія не долає анархічність міжнародної системи.
Регіональні системи міжнародних відносин, що склалися навколо Візантійської імперії та у Західній Європі більш «типові».
У першому випадку сформувалася система гегемоністичного типу, в якій гегемон поступово занепадав. Візантійська імперія
підтримувала гегемонію через розповсюдження християнства – офіційної релігії імперії на варварське оточення, високоякісну
дипломатію, що використовувала взаємну ворожнечу варварських племен та королівств, а також збройні сили. Найбільші
успіхи зовнішньої політики Візантії, а отже і періоди найефективнішого здійснення гегемонії в міжнародній системи
співпадають із розповсюдженням православного християнства та «ромеїзацією» сусідніх варварських держав. Однак це не
завжди приносило успіх і втриматися довго така гегемонія не могла. Виклик гегемонії Візантії кинули Персія, Болгарія,
Арабський халіфат та, зрештою, Османська імперія. Окрім того, ромеям довелося відбивати напади словян та хрестоносців, які
тимчасово захоплювали Константинополь. Навіть піднесення візантійської держави, як за часів Юстиніана, мали тимчасовий
характер – великі території, що захоплювалися, не ставали єдиним простором імперії, контроль над ними був нестабільним.
Майже із самого початку – тобто від перенесення столиці Римської імперії до Константинополя – Візантія була у важкому
становищі гегемона, що занепадає. Постійні війни, що велися талановитими візантійськими полководцями та базилевсами
(імператорами) були тим, що пізніше Роберт Гілпін назве hegemonic wars (війни за гегемонію). В таких умовах регіональні
системи приречені на нестабільність та постійний структурний конфлікт.
В Західній Європі гегемоністична міжнародна система не склалася, не дивлячись на численні спроби її створити.
Найактивніше намагалися наблизитися до статусу колишнього Риму нові «імператори Заходу» – варварські королі та римські
папи. Досвід колишньої гегемонії Риму настільки захоплював їхню уяву, що імперії, далекі від цього міста, все одно
проголошувалися «Римськими». Унікальність Західної Європи полягає в тому, що, на відміну від територій халіфату або
оточення Візантії, тут так і не вдалося створити монополярний політичний організм. Це стимулювало постійну боротьбу й
конкуренцію, наслідками якої, з одного боку, стали тривалі жорстокі війни та спустошення; але, з іншого, - розвиток нових
механізмів регулювання міжнародних відносин «до-Вестфальского порядку в Європі».
Під узагальненою назвою «до-Вестфальського порядку в Європі» об’єднані принаймні три етапи історичного розвитку: 1)
період становлення феодальних держав та їхня боротьба із варварами; 2) виникнення перших централізованих монархій та
династична боротьба між ними; 3) розповсюдження абсолютизму в Європі та остаточна перемога королів над папською владою.
Найбільше хаосу в Європі можна було спостерігати в «темні віки» – період V-XI ст. Територіально нестабільні варварські
королівства на уламках Західної Римської імперії, вели постійну внутрішньополітичну боротьбу, а система васальної залежності
робила королівську владу порівняно слабкою, унеможливлюючи масштабні зовнішньополітичні операції. Утворення та
піднесення на цьому тлі імперії Карла Великого відбулося не всупереч, а завдяки династичній та геополітичній невизначеності,
що панувала в Західній Європі. У Східній Європі ситуація була іншою, і політична доля Київської Русі формувалася в інших
умовах.
І етап розвитку Західноєвропейської середньовічної системи міжнародних відносин характеризується високим рівнем
вразливості до зовнішніх акторів, сильною дією «дилеми безпеки» та високим рівнем гомогенності. Дія першого та останнього
факторів зумовили утворення «християнського світу», який домінуватиме у глобальній Вестфільській системі міжнародних
відносин.
Велике переселення народів значно послабило Західну Європу в цілому. Протягом декількох століть на відносно невеликій
території тривала постійна міграція великих племен, змінювались кордони їхніх територій, тривали суперечки і війни.
Формування перших королівств – таких як держава франків, королівство остготів в Італії та вестготів в Іспанії –
характеризувалося продовженням внутрішньої боротьби в племенах, розповсюдженням християнства та поступовим
усвідомленням новими монархами основних загроз своїй владі. Джерелами цих основних загроз ставали могутні сусіди
та, час від часу, власні васали. В цілому система раннього феодалізму, яка склалася в Західній Європі, сприяла зростанню
ворожнечі. Торгівля майже не розвивалася, постійні набіги та спустошення перешкоджали економічному розвитку, внаслідок
чого слабкою була не лише взаємозалежність між державами, але й слабкість (а то й відсутність) централізованих держав
взагалі. Ось чому основними елементами до-Вестфальської міжнародної системи були не тільки і не стільки централізовані
національні держави, як окремі династії, історичні території, імперії із мінливими кордонами тощо.
Така своєрідна аморфність міжнародної системи відкрила її для різного роду зовнішніх впливів. Візантійський імператор
Юстиніан в VI ст. на короткий час відвоював великі території в Італії; арабам вдалося захопити Іспанію та дійти майже до
Парижу; натиск мадярів та норманів у IX ст. став системною загрозою європейській безпеці. З одного боку, це, звичайно,
послаблювало позиції західноєвропейських монархій у конкурентній боротьбі із іншими великими державами того часу –
Візантією, Арабським халіфатом та Київською Руссю. Але, з іншого боку, врешті решт обєднало європейські народи перед
спільними загрозами. Імперія Карла Великого виникла на грунті перемоги Карла Мартелла при Пуатє; а імперія Оттона І –
внаслідок нейтралізації останньої системної загрози позаєвропейського походження – вторгнення мадярів.
Такому відносному обєднанню сприяла гомогенність Західноєвропейської середньовічної системи міжнародних відносин. В
основі спільної системи цінностей лежали особливості династичної політики, католицизм та феодальний лад. Таке становище
існувало аж до епохи Реформації та перших революцій. В той же час сильні позиції католицької церкви не перетворились на
політичну гегемонію папи, а Західна Європа не стала теократичною наддержавою, на відміну від Арабського халіфату.
Конкурентне політичне середовище тут зберігалося. Таким чином, визначальними рисами цього етапу розвитку стала
нестабільна мультиполярність, відкритість зовнішнім впливам та ціннісна гомогенність.
Наймасштабнішим зовнішньополітичним досягненням цього періоду є створення Карлом Великим імперії, що охоплювала
землі сучасних Франції, Німеччини та північної Італії. Гегемонія, якої досяг Карл у Західній Європі, була нетривкою та
недовговічною. У 800 р. папа Лев ІІІ оголосив Карла «імператором Заходу», а вже у 843 р. його онуки у Вердені розділили
імперію між собою. У 962 р. титулом імператора Священної римської імперії германців коронований в Римі Оттон І.
Європейська гегемонія в ранньому Середньовіччі не могла бути тривалою: землі імперій не були економічно повязаними між
собою в умовах ведення натурального господарства. Брак торгівлі в Західній Європі в цей час означав велику кількість
конфліктів та нестабільність наддержавних утворень, а також слабкість національних держав.
Трансформація структури європейського регіонального порядку розпочалась із виникненням перших централізованих держав
із міцною королівською владою. Приблизно на цей час припадає остаточний розкол між католицькою та православною
церквами, а також реформа католицької церкви. Внаслідок цих двох процесів в Європі виник новий специфічний полюс влади:
папський престол. Його могутність спиралася на духовний вплив та посередицтво при укладанні васальних клятв та
домовленостей, на яких грунтувалася вся система феодалізму, а не на армію. Деякий час папи не могли трансформувати ці
можливості у політичну гегемонію на континенті, але в ХІ ст. здійснили перші спроби. Відтоді розпочинається довга боротьба
між папами та імператорами, між церковною та світською владою – в Західній Європі формується специфічний біполярний
рівень політичного протистояння.
Зростання могутності папства повязують із іменем кардинала Гільдебранда, майбутнього папи Григорія VII. Його церковні
реформи дозволили підсилити контроль Риму над духовництвом по всій Західній Європі, часто за рахунок імператорів та
королів. Рішуча політика Григорія VII спровокувала конфлікт між ним та імператором Генріхом IV, однією з кульмінаційних
моментів якого стало відоме покаяння останнього в Каноссі. Цей конфлікт засвідчив можливості пап та імператорів шкодити
один одному, але також продемонстрував наявність «двовладдя» в Західній Європі. Це двовладдя могло на довгі рр.
інституалізувати політичний конфлікт, але, на щастя для пап та імператорів, знайшовся спільний ворог.
 Символом зростання могутності папства стали Хрестові походи. Їхня роль полягає, по-перше, у включенні
західноєвропейської регіональної міжнродної системи до більш широкого контексту, а по-друге, у обєднанні зусиль різних
європейських монархів задля спільної мети. Клермонський собор 1095 р., на якому папа Урбан ІІ закликав європейців звільнити
християнські святині Єрусалиму, поклав початок активній експансії європейців за межі континенту та спробам створити
європоцентричний світ. Крім цього, наслідком Хрестових походів стало утворення специфічних міжнародних субєктів:
лицарських орденів.
Варварське минуле середньовічних європейських королівств далося взнаки в тому що Хрестові походи стали своєрідним
продовженням традицій набігів на високорозвинених сусідів з метою грабунку. Держави, що тимчасово створювалися на
Близькому Сході хрестоносяцями, були нестабільними та здебільшого виконували функцію політичного прикриття грабунків та
насильства. Із системної точки зору Хрестові походи сприяли розширенню регіональних систем міжнародних відносин,
створюючи передумови для формування системи глобальної. Цьому ж сприяло й піднесення приблизно в цей період Київської
Русі, прийняття нею християнства та включення цієї словянської держави до різноманітних міжнародних зносин.
Інституалізація папської влади призвела до утворення одного із полюсів західноєвропейської регіональної системи. Іншим
полюсом була влада імператора, який контролював простір в центрі Європи. Поряд із цим на периферії континенту виникали
майбутні потужні гравці: національні держави, централізовані, під владою абсолютних монархів: Англія і Франція.
 
2. Виникнення інституту держави і явища міжнародних відносин. Формування міжнародного життя та міжнародної політики.
 
Обєднання Англії під владою короля, який приборкав дрібних феодалів, відбулося 1066 р. – після норманського завоювання.
Норманський герцог Гільом, ставши королем Вільгельмом І Завойовником, створив централізовану державу із сильною владою
монарха. Це дозволило англійцям вже наприкінці ХІІ ст. брати активну участь у ІІІ хрестовому поході під проводом Річарда І
Левиного Серця. Посилення Англії мало далекосяжні наслідки тому, що кидало виклик традиційним формам політичної
організації, що втілювалися в інститутах папства та імперської влади.
Обєднання Франції просувалося повільніше, її міста – осередки економічної та політичної централізації – були слабкими,
а влада в державі була розпорошена серед численних герцогів: Бургундії, Аквітанії, Прованса, Бретані та ін. Лише на початку
XIV ст. французьким королям вдалося через тривалу «внутрішню дипломатію» централізувати державу.
Централізовані Англія та Франція втягнулися у Столітню війну (1337-1453 рр.). Характерною особливістю цього конфлікту
був його династичний характер: війна розпочалася як боротьба за французький престол між різними династіями, до одної з яких
належав король Англії; а завершилася як протистояння «національних інтересів». Вийшовши із Столітньої війни, Західна
Європа знайшла себе в умовах нових структурних особливостей міжнародних відносин.
Основною такою особливістю стало розповсюдження всією Європою абсолютизму, виникнення та консолідація монархій.
Причини такого розвитку подій полягали у зростанні та зміцненні міст, які руйнували традиційний феодальний лад,
втручаючись у врегульовані відносини феодалів між собою та із кріпосними. Саме на підтримку вільних міст розраховували
королі, намагаючись приборкати власних феодалів, і отримували таку підтримку, оскільки централізація держав сприяла
розвитку торгівлі, відходу від натурального господарства та економічному розвитку.
Внаслідок цих процесів до початку XVI ст. коло елементів міжнародної системи звузилося. Занепали лицарські ордени,
зменшилося значення династій. Також було в цілому завершено боротьбу між релігійною та світською  владами на користь
останньої. Крім цього, внаслідок нашестя монголо-татар у XIII ст. центр тяжіння європейських політичних процесів змістився
на захід. В Європі скалалася система міжнародних відносин, яка була близькою до мультиполярної.
Приблизно двохсотлітній період XV-XVI ст. був завершальним в історії до-Вестфальського порядку. В Західній Європі, яка
вже тоді перетворювалася на центр міжнародної системи, він відзначений процесом Реформації, наслідками Великих
географічних відкриттів та останньою спробою встановлення гегемонії Священної римської імперії під проводом Карла V
Габсбурга.
Низка системних трансформацій політичних процесів в Європі бере свій початок за її межами. Хрестові походи європейців
мимоволі сприяли піднесенню в Малій Азії Османської імперії, експансія якої поклала край могутності Візантії, сприявши, так
само як і нашестя монголо-татар, занепаду Східної Європи. На початку XV ст. володіння Османської імперії вже охоплювали
території на південному сході Європи. Константинополь, наймогутніша фортеця та колишній символ величі Східної римської
імперії, був оточений землями османів. 1453 р. місто було захоплено. Системність міжнародних відносин, що зросла, далася
взнаки: падіння Константинополя зачепило інтереси всіх європейських держав, аж до найвіддаленіших. З цього часу торгівля з
Індією була ускладнена. Європейці потребували нових торгівельних шляхів.
Їхній пошук призвів до масштабних змін в політичній карті Землі. Відкриття Америки не лише сприяло швидкому, хоча й
нетривкому зростанню могутності Іспанії та Португалії, але мало набагато більш далекосяжні наслідки. Розпочиналася епоха
колоніалізму, а разом із нею – боротьба за океанські комунікації. Перемога в цій боротьбі стане підгрунтям швидкого
економічного розвитку Англії та Нідерландів. Економічний фактор відіграє дедалі більшу роль у політичному житті Європи та
світу.
Реформація не менш радикально змінила європейську міжнародну систему. Позиції римо-католицької церкви не були
домінуючими: змагання із імператорами завершилося в цілому не на користь папи, до того ж централізація європейських
монархій дедалі звузила можливості Риму розповсюджувати свою владу. Одже, біполярність політичної організації в Європі
зникла вже у ХІІІ ст. Всередині ряду держав, насамперед – Священної римської імперії склалися біполярні політичні структури.
Значення Реформації полягає в тому, що релігійні імперативи зовнішньої політики були зруйновані. Міф про «християнський
світ» в Західній Європі розвяіно. На зміну спільними релігійним настановам поступово прийшла концепція «державного
інтересу». Реформація розпочалася із публікації Мартином Лютером „95 тез” у 1517 р., але державні інтереси як основний
імператив зовнішньої політики утвердилися наприкінці Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. Між цими датами в Європі тривала
боротьба. Її мінливі результати фіксувалися у релігійних компромісах: Швейцарському релігійному мирі 1531 р.,
Нюрнберзькому релігійному мирі 1532 р. та найбільш відомому Аусбурзькому релігійному мирі 1555 р. Однак, незважаючи на
ці домовленості та поділ «сфер релігійного впливу», авторитет церкви в цілому занепадав. Деякий час здавалося, що
імперська влада зможе скористатися цією слабкістю. Після тривалого занепаду, за Карла V Габсбурга (1519-1556) Священна
римська імперія Статус, якого на короткий час набула Імперія, продемонстрував унікальну суміш династичних, релігійних та
національних мотивів, що все ще існувала в європейській системі міжнародних відносин. Карла V обєднав під своєю владою
великі території самої імперії в Центральній Європі, додавши до них Іспанію (як король Іспанії Карл І) разом із її володіннями в
Америці.
Це якщо скидалося на гегемонію лише ззовні. В Європі вже були створені всі підстави для нетривалості будь-якої
монополярності. Політична влада, колись була зосереджена в руках Римських імператорів, поступово розсіялась серед
численних монархів, дворян, духовенства та міст. Навязувати власну волю було дедалі складніше. Разом з тим, саме в
цей час Західна Європа вступає в період «чергування гегемонів»: Іспанія, Франція, Англія боролися між собою за статус
провідного актора, який, тим не менш, не давав абсолютної влади. В Європі завершувався період формування
мультиполярності.
Між правлінням Карла V та Тридцятилітньою війною боротьба між найбільшими європейськими державами тривала. Вже
тоді в коло цих основних міжнародних субєктів ніхто не втручався. Лицарські ордени зникли, вплив церкви було підірвано, а
династичні звязки поступилися місцем стабільності економічних та соціальних систем. Карл V зрікся престолу майже одразу
після Аусбурзького релігійного миру, і могутність Священної римської імперії закінчилась майже одночасно із початком нового
етапу релігійної боротьби, ключовими ознаками якої стали Варфоломіївська ніч у Франції і поява першого «Індексу
заборонених книг» папи римського.
Боротьба великих європейських держав була боротьбою за глобальну гегемонію. Можливо, вона була приречена на невдачу,
але європейські монархи та їхні міністри, маючи за взірець політичну гегемонію Стародавього Риму, не хотіли здаватися. Ця
боротьба знала як детерміновані періоди, коли європейську політику визначали довгосторокові тенденції розвитку міжнародної
системи, так і складні історичні моменти, «точки біфуркації», коли долю майбутнього вирішували випадок або окремі
особистості. Наприклад, буря, що 1588 р. розвіяла іспанську «Непереможну армаду»; пірат Френсіс Дрейк, який максимально
скористався наслідками таких природніх «подарунків». В результаті, морська гегемонія, а з нею і контроль над комунікаціями,
перейшли від Іспанії до Англії.
Боротьба за колонії, територіальні володіння та геополітичний статус, подібна до іспано-англійської, триватиме і в
майбутньому. Західній Європі належало пройти через серію війн за гегемонію, як в окремих регіонах (скажімо, в Італії) та в
Європі в цілому. Кульмінацією цих спроб стала Тридцятилітня війна, завершення якою зруйновало основні підвалини
попереднього глобального порядку і стало початком нової, Вестфальської, системи міжнародних відносин. Вона не лише
розвязала численні протиріччя, що століттями накопичувались в Європі, але й інституціоналізувала численні хаотичні процеси,
створила механізми боротьби із гегемонами, сформувала основоположні принципи майбутнього світоустрою.
Тридцятилітня війна 1618-1648 рр. – міжнародний конфлікт європейського масштабу, боротьба протестантських монархів
Німеччини проти влади Священної Римської імперії, наслідком чого стало тривале закріплення політичної роздробленості
Німеччини. У війні на боці Габсбургів (австрійських та іспанських) взяли участь католицькі князі Німеччини, папа римський та
Річ Посполита; в антигабсбурської коаліції – Франція, Швеція, Голландія, Данія, Англія, Московське царство та протестантські
князі Німеччини, а також антигабсбурські рухи в Чехії, Трансільванії та Італії.
З кінця XVI ст. зближення іспанської та австрійської гілок дому Габсбургів створило можливість відновлення імперії Карла
V. цьому заважала незалежність німецьких протестантських князів, закріплена Аусбурзьким релігійним миром 1555 р. У
відповідь на спроби імператора Рудольфа ІІ їх підкорити, протестантські князі у 1608 р.об'єдналися в Протестантську унію, яку
підтримали Франція та Англія. З іншого боку, католицькими князями було утворено Католицьку лігу у 1609 р., яку підтримали
Іспанія та папа римський.
У 1617-1618 рр. Габсбурги підсилили тиск на Чехію, порушивши “Грамоту Величності” імператора Рудольфа ІІ, за якою
чеським протестантам дозволялося будувати протестантські церкви. У відповідь на це спалахнуло Чеське повстання 1618-20 рр.,
першими кроками якого було звернення до Протестантської унії та обрання її голови Фрідріха Пфальцського королем Чехії.
З цього починається І, чеський (чесько-пфальцький), період (1618-23 рр.) Т. в. Окрім Чехії, повстання проти Габсбургів
виникли і в Трансільванії. Спираючись на союз із Католицькою лігою (1619 р.), імператор Фердінанд ІІ розбив чеських
протестантів біля Білої Гори 08.11.1620 р. і почав відновлення католицтва в Чехії. 1621 р., після закінчення т. зв.
Дванадцятилітнього перемир'я (1609 р.) основні сили Голландії було спрямовано проти Іспанії. В 1621-23 рр. – після перемог
імперського полководця Тіллі під Вімпфеном та Хьохстом війська Католицької ліги та Іспанії зайняли Пфальц. Землі Фрідріха
Пфальцського конфісковано імператором. Верхній Пфальц відійшов до союзника імператора – Баварії.
ІІ період Т. в. – данський (1625-29 рр.) – характеризується початком втручанням сусідніх держав у хід війни. За умовами
Гаагської конвенції про субсидії 1625 р. Данія, підтримана субсидіями Франції, Англії та Голландії, втрутилася у війну. Вона
розраховувала захопити південне узбережжя Балтійського моря. Французький уряд Ришельє намагався залучити до війни проти
імперії Швецію, втягнуту на той час у війну із союзником Габсбургів – Річчю Посполитою.
Війська імперії та Католицької ліги нанесли ряд відчутних поразок силам антигабсбурської коаліції (перемога імперського
полководця Валленштейна над генералом коаліції Мансфелдом при Дессау 25.04.1626 р.; перемога Тіллі над королем Данії
Крістіаном IV біля Луттера 27.08.1626 р.) та в 1627-28 рр. вигнали війська Данії з території Німеччини. Північну Німеччину
було окуповано військами Валленштейна, який планував вторгнення в Данію і розпочав будувати для цього флот. Данія була
змушена укласти Любекський мир 1629 р. на умовах відновлення довоєнного стану і виходу з війни. Реституційний едикт,
виданий Фердінандом ІІ 1629 р., було направлено на підрив положень Аусбурського релігійного миру 1555 р. – протестантські
титули оголошувались недійсними. Норми едикту підсилили спротив протестантів владі Габсбурга. В 1628-31 рр. розгорнулися
бойові дії між Імперією та Францією в Північній Італії – т. зв. війна за Мантуанський спадок, яка іноді виокремлюється як
самостійний період Т. в. При цьому метою зовнішньої політики Франції залишалося залучення Швеції до війни. За
посередництва Франції, Англії та Голландії між Швецією та Річчю Посполитою було укладено Альтмаркське перемир'я 1629 р.,
що дозволило Швеції згодом вступити у віну проти Габсбургів.
ІІІ (шведський) період Т. в. (1630-35 рр.) розпочався вторгненням шведського короля Густафа ІІ Адольфа в Північну
Німеччину. Валленштейн був відсторонений від керівництва армією. Швецію підтримали Франція (субсидіями, за умовами
франко-шведської угоди в Бервальді 1631 р.) та Московська держава (через продаж збіжжя Швеції на пільгових умовах). Цілі
Швеції у війні полягали в завоюванні панування в басейні Балтійського моря. Перемігши при Брейтенфельді армію Тіллі
17.09.1631 р., Густав ІІ Адольф згодом зайняв Мюнхен, столицю Баварії. Армія Саксонії – союзника Швеції за угодою від
вересня 1631 р., вступила до Чехії і зайняла Прагу.
В 1632 р. Валленштейн повернувся на свою посаду. Битва при Лютцені (Саксонія) 6.11.1632 р. завершилася перемогою
шведів, але короля Швеції Густава ІІ Адольфа було вбито. В 1632 р. Московська держава розпочала війну проти Речі
Посполитої (т. зв. Смоленська війна), але після поразки під Смоленськом уклала з нею Поляновський мир 1634 р.
 В 1634 р. було вбито Валленштейна, після чого об'єднані імперські та іспанські сили здобули перемогу під Нордлінгеном в
Південній Німеччині 06.09.1634 р. Курфюрст Саксонський уклав із імператором Празький мир 1635 р., до якого пізніше
приєдналися ряд інших протестантських князів. За цією угодою було переглянуто норми Реституційного едикту, в результаті
чого вдалося досягти примирення між католиками та протестантами. Празький мир було прийнято майже всіма німецькими
князями та вільними містами. Об'єднана імперська армія готувалася до боротьби із рештками шведських сил на території
Німеччини.
Франція, невдоволена таким розвитком подій, вирішила вступити у війну у 1635 р. Останній, франко-шведський, період
(1635-48 рр.) Т. в. розпочався після укладання шведсько-польського Штумсдорфського договору 1635 р. та шведсько-
французького Сен-Жерменського договору 1635 р. Бойові дії тривали в Нідерландах, де голландці та французи протидіяли
іспанцям; в Італії, за панування над якою боролися іспанці та французи; в Німеччині; у Франції; на Іберійському півострові, де
повстання португальців було підтримане французами; на півночі Європи, де Данія боролася із Швецією.
Після перемог при Віттстоці 1636 р., при Брейтенфелді 02.11.1642 р., при Рокруа 19.05.1643 р., при Янкові 06.03.1645 р.
перевага Франції і Швеції стала очевидною, але вплив англійської буржуазної революції і французької Фронди змусив уряд
Франції шукати миру.
Мирні переговори розпочинались і до 1640 р., але просувалися повільно і часто переривалися. Нарешті, після декількох
програних імперією кампаній, мирними конгресасми було розроблено умови і згодом підписано Вестфальський мир, який
завершив Т. в.
Наслідками війни стало суттєве зменшення населення Німеччини; руйнація сільського господарства держави, її
промисловості та торгівлі. Священна Римська імперія фактично припинила існування як політична одиниця. Т. в. в цілому
завершила епоху релігійних конфліктів, а Вестфальський мир став кроком на шляху до віротерпимості.
Підписуючи мирні договори та спілкуючись між собою під час мирних конгресів, майбутні автори Вестфальського миру
навряд чи усвідомлювали, що не лише перерозподіляють території за наслідками тривалої та виснажливої війни, але закладають
основи нового глобального порядку, елементи якого зберігалися більше 300 р. З їхнього погляду, все, мабуть, здавалося
знайомим та очевидним: інтереси Франції або Швеції важко було відрізнити від інтересів правлячих династій; проблематика
співвідношення прав імператора та монархів дрібних німецьких князівств існувала на порядку денному Європи вже більше
п’яти століть; а формальне невтручання держав у справи одна одної було не більше ніж декларацією.
Справжнє історичне значення та політичний вплив Вестфальського миру проявилися пізніше. Кожна із зазначених
«банальностей» набула цілковито завершеного і нового значення, як тільки провідні європейські держави «дозріли» до такого
розуміння норм договору. Таким чином, сформулювалися основні принципи нових міжнародних відносин:
- внутрішнього державного суверенітету. Інтереси й воля держави були вищим джерелом влади в суспільстві. Пізніше
«держава» перетворилася у «державу-націю». Для зовнішньої політики це означало остаточне утвердження панування raison
d’etat.
- зовнішнього державного суверенітету. Він не дозволяв державам втручатися у справи одна одної, створюючи ілюзію
політичної рівності. Звичайно, спроб втручатися у справи сусідів не поменшало, але, починаючи із 1648 р., кожна така спроба
привертала увагу всього «світового співтовариства», сигналізувала про порушення силової рівноваги та спонукала інших до
активних дій.
- дії міжнародного права та застосування дипломатії у міжнародних відносинах. Європейські монархи усвідомили практичну
можливість ідей Гоббса, Гроція та інших філософів, які наголошували на важливості обмеження анархії міжнародної системи.
Дотримання договорів стало найважливішим елементом такої практики, а міжнародне право та регулярна дипломатична
практика – невід’ємним атрибутом відносин між державами.
Історію міжнародних систем, як правило, починають із 1648 р. – підписання Вестфальського миру, який завершив
Тридцятилітню війну та заклав основи міжнародної системи, визначивши коло її елементів та загальні принципи їхньої
взаємодії. Відкриваючи хронологію міжнародних систем 1648 р., як правило, хочуть підкреслити, що саме завершення
Тридцятилітньої війни узагальнило декілька важливих процесів – Реформацію, оформлення держави як провідного суб’єкта
міжнародних відносин, фактичну дезінтеграцію Священної Римської імперії та запровадження нових принципів балансування в
Європі, а також глобалізацію міжнародних процесів внаслідок колонізації – які надалі визначатимуть напрями розвитку та
проблеми глобальної політики, впливаючи не лише на конкретно-історичні співвідношення сил між державами, але й на
правила їхньої взаємодії в цілому.
Теоретики дещо розходяться в оцінках системного значення Вестфальського миру. Одними, насамперед політичними
реалістами, визнається його значення як такого, що поклав початок «впорядкованим» міжнародним відносинам, при чому
впорядкованим саме на реалістичних засадах державного егоїзму та національних інтересів. Опоненти, однак, вказують на те,
що сам договір мало що змінив у повсякденній практиці європейської ворожнечі. З точки зору останніх, Вестфальський договір
став просто масштабним перерозподілом територій та сфер впливу в Європі.
Вестфальський мир, 1648 р. завершив Тридцятилітню війну 1618-1648 рр.; підписано 24.10. в Мюнстері (Вестфалія) в формі
2-х мирних договорів, підготовлених на Оснабрюкському конгресі 1645-48 рр. між імператором Священної Римської імперії та
його союзниками, з одного боку, та королем Швеції та союзниками, з іншого; а також на Мюнстерському конгресі 1645-48 рр.
між імператором Священної Римської імперії та союзниками, з одного боку, та королем Франції і союзниками – з іншого.
Швеція отримала всю Західну і частину Східної Померанії з містами Штеттин, Дамм, Гольнау, о-ви Рюген та Волін, м.
Вісмар із гаванню, а також єпископства Бременське та Верденське (гирло Везера), які перетворювалися на світські князівства;
було домовлено, що старі ганзейські міста – Вісмар, Бремен, Щтральзунд, Верден та ін. – зберігають свої привілеї. Як суверен
цих володінь Швеція вступила в імперію і отримала право направляти своїх депутатів на імперські сейми. Швеції також було
виплачено 5 млн. талерів на покриття військових витрат.
Оскільки територіальні поступки на користь Швеції було зроблено за рахунок Бранденбурга та Мекленбурга, останні
компенсували за рахунок секуляризованих єпископств та монастирів. Бранденбург отримав єпископства Гальберштадт, Камін,
Мінден та право на приєднання архієпископства Магдебург після смерті архієпископа. Мекленбург отримав єпископство
Шверин і Ратцебург, а також інші церковні території.
Франція приєднала 3 лотаринзьких єпископства – Мец, Туль та Верден – і отримала весь Ельзас, крім Страсбурга. Баварія
зберегла Верхній Пфальц та пов'язане із ним курфюрство. Були визнані самостійними та вийшли із складу імперії Швейцарія та
Республіка Об'єднаних Провінцій (Нідерланди). Головними гарантами виконання В. м. було проголошено Францію і Швецію –
держави-переможниці.
 В релігійній своїй частині Вестфальский мир зрівняв в правах кальвіністів, католиків та лютеран Німеччини; узаконив
секуляризацію церковних земель, проведену до 1624 р. За німецькими князями залишилося право визначати релігійну
приналежність підданих, але останнім дозволялося молитися таким чином, як вони це робили до 1624 р.
Вестфальський мир визнав за князями право укладати договори між собою та з іншими державами, закріпивши в цілому
політичну роздробленість Німеччини.
 
2.1. Вестфальська система міжнародних відносин.
 
Ступінь системного впливу Вестфальського миру дозволяє оцінити еволюція міжнародних відносин із 1648 до 1789 р. Як і
кожний масштабний мирний договір, Вестфальський мир зафіксував нове співвідношення сил в рамках регіональної
міжнародної системи. Це було співвідношення сил держав, які виходили із виснажливої війни, активна фаза якої тривала
близько 30 р. Ця обставина повинна була зробити умови миру та принципи, на яких його було досягнуто, нетривалими, а самі
відносини між державами – динамічними та непередбачуваними. Натомість, закладене у договорі співвідношення прав та
обов’язків виявилося достатньо гнучким, внаслідок чого Вестфальська система міжнародних відносин зберігалася близько 150
р. Періодично, однак, відбувалося пристосування окремих її підсистем до змін status quo.
Найбільшими державами-бенефіціантами Вестфальського миру стали Франція та Швеція – формально проголошені держави-
переможниці та гаранти нового миру. Численні здобутки цих держав стали наслідком вдалого використання послабленого в
ході війни центру Європи. Зміцніле геополітичне становище надало можливість Франції фактично контролювати західні
німецькі держави та втручатися у справи Імперії, а Швеції – здобути гегемонію на Балтійському морі. Окрім цих двох
«офіційних» переможців були й інші. Так, Вестфальський мир, послабивши Іспанію та Імперію, створив можливості для
швидкого й відносно безпечного економічного розвитку Нідерландів, який згодом перетворив цю державу на колоніальну
потугу. Послаблення Іспанії мало наслідком і поступове зростання могутності Англії, тим більше, що Португалія, яка здобула
незалежність від Іспанії, стала «природнім» її союзником. У трикутнику Франція-Англія-Нідерланди точитиметься боротьба за
та проти гегемонії першого періоду існування Вестфальської системи міжнародних відносин.
Умовна періодизація розвитку Вестфальської міжнародної системи включає три основні етапи:
- 1648-1714 рр.;
- 1714-1763 рр.;
- 1763-1789 рр.
Змістом першого етапу була переважно боротьба між Францією, Англією та Нідерландами на Заході та консолідація
Московського царства на Сході. Підсумком цих процесів стали, відповідно, війна за іспанську спадщину та Утрехтський мир
1713 р. із Раштаттським миром 1714 р., й Північна війна та Ніштадтський мир 1721 р.
Як вже було зазначено, західноєвропейську підсистему Вестфальського порядку можна охарактеризувати як мультиполярну.
Ця структурна особливість не дала можливості жодній з держав встановити регіональну гегемонію, хоча Франція за Людовика
XIV була найближчою до такого статусу. Можна сказати, що історія Вестфальського світу почалася і закінчилася боротьбою
Франції за всеєвропейську гегемонію.
Незважаючи на це, першим серйозним конфліктом, в якому судилося випробувати принцип силової рівноваги, стали війни
без прямої участі Франції – англо-нідерландські війни. Із перервами вони тривали з 1652 до 1674 р. Перша з трьох війн була
локальною, незважаючи на те, що театр військових дій охоплював Середземне море та Індійський океан, стосувалася
торгівельних привілеїв та швидко закінчилася, продемонструвавши наявні переваги англійського флоту. Друга війна визначала
права територіальних володінь в Америці, а отже стосувалася колоніального суперництва Франції та Англії. Нідерланди були
підтримані в цій війні Францією та Данією, перемогли та повернули собі колонію Сурінам. У третій англо-нідерландській війні,
згідно із теоретичними розрахунками прихильників балансу сил, противники помінялися місцями: англо-французька коаліція за
підтримки Швеції та німецьких держав воювала із Нідерландами, який підтримали Іспанія, Данія, Імперія та деякі німецькі
князівства. Зрештою, в ході війни коаліція Англії та Франції розкололася, а Нідерландам за її підсумками вдалося зберегти
статус великої морської та колоніальної держави. Із системної точки зору, англо-нідерландські війни показали, як можуть і
мають співіснувати декілька сильних держав, з яких жодна не здатна накинути власне панування іншим.
На сході Європи в цей час відбувалися дещо інші процеси. Московсько-польська боротьба за території Удержави була
біполярним протистоянням, при чому співвідношення сил сторін поступово ставало нерівним. Ці зміни було зафіксовано,
зокрема, у т. зв. «Вічному мирі».
Вічний мир, 1686 р. – укладений 6 травня в Москві між Московською державою та Річчю Посполитою. В переговорах, які
тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли Гжимултовський і Огінський, з московської – Голіцин. Текст
договору складався з преамбули та 133 статей.
В. м. підтвердив територіальні зміни, визначені Андрусівським договором 1667 р. Договір було укладено на основі
Андрусівського перемир'я 1667 р. За В. м. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Удержаву, Київ,
Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Польща відмовлялася від претензій на Київ, за що
отримувала 146 тис. крб. компенсації. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між
Польщею і Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою
Туреччини (в 1699 р. приєднане до Польщі).
Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької
“Священної Ліги” (Польща, Священна Римська імперія, Венеція) зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського
ханства (Кримські походи 1687 і 1689 р.).
В. м. гарантував свободу віросповідання для православних в Речі Посполитій, визнавав за Московською державою право
представлень щодо їх захисту. В. м. набирав чинності одразу, але був ратифікований польським сеймом лише в 1710 р.
В цих умовах настає криза регіональних систем, в результаті якої від встановлення регіональної гегемонії може врятувати
лише втручання зовнішніх акторів. Кримські татари вочевидь не могли системно впливати на хід подій в цьому регіоні,
підтверджуючи те, що Вестфальський світ належав сильним централізованим державам. Однак, розширюючи сфери свого
впливу, Московське царство неодмінно зіштовхувалось із новими геополітичними противниками. Таким чином, до
вирішального конфлікту із Швецією, який ще міг змінити структуру регіональної міжнародної системи, на Сході Європи виник
потенційний гегемон, в той час як на Заході встановилася рівновага між декількома центрами сили.
 Тим не менше, ця рівновага постійно випробовувалась експансіоністською та агресивною зовнішньою політикою Франції.
Використання військової та кількісної переваги французької армії, нескінченні територіальні претензії та постійне втручання у
справи сусідів – все це характеризує зовнішню політику Людовіка XIV, правління якого (1643-1715 рр.) майже повністю
збігається із першим періодом існування Вестфальскої міжнародної системи і віддзеркалює зовнішньополітичні цілі Франції на
той час.
Боротьба проти французької гегемонії спочатку була безсистемною, включала опір Нідерландів у вже згаданій війні,
боротьбу окремих німецьких князівств та ворожість Іспанії та Імперії. Зрештою, система організувала себе таким чином, щоб
якомога ефективніше протидіяти гегемоністським прагненням Франції. Було застосовано традиційний механізм підтримки
силової рівноваги – коаліції проти спільного ворога.
Найбільш послідовною спробою такого роду було утворення «Великого альянсу» 1688 р. Діяльність цієї коаліції мала на меті
зупинити поширення французького впливу та здійснювалась в Європі, Ірландії та Північній Америці. Провідну роль у коаліції
відігравали Нідерланди та Англія – держави, для яких французька гегемонія мала прямі загрозливі наслідки. Розширене
трактування Великого альянсу включає також і війну за іспанську спадщину 1701-1714 рр.
Початкові дії Великого альянсу були продовженням тієї боротьби, що точилася між Францією та Нідерландами в ході ІІ
англо-нідерландської війни. Відмінність полягала в тому, що Англія, під проводом Вільгельма ІІІ Оранського, активно
виступила на боці Нідерландів, усвідомлюючи небезпеку утвердження французької гегемонії в Європі, зокрема встановлення
контролю над територією сучасної Бельгії. Це прямим чином загрожувало б безпеці Англії. Керуючись цими міркуваннями,
Англія виступила проти Франції, і у 1688-1697 рр. боротьба між Людовиком XIV та Вільгельмом ІІІ тривала по всій Європі, а
також в Ірландії, де Яків ІІ намагався використати французів для повернення на престол.
Розширення кола союзників було обумовлено загальноєвропейським страхом французької гегемонії. Геополітична
особливість ситуації полягала у тому, що Франція могла у XVII ст. чинити значний вплив на центр континенту, безпосередньо
погрожувала Іспанії, німецьким землям та Англії, займаючи, таким чином, панівне становище на континенті. Це розширювало
можливості, але також множило кількість противників.
Згодом до Нідерландів та Англії приєдналися континентальні суперники французів, утворивши «Аусбурзьку лігу», яка
включала також Імперію, Савойю, Іспанію та Швецію як активних учасників. Війни Аусбурзбкої ліги були взаємно
виснажливими та зрештою призвели до бажаного результату – нічиєї, що закріпила існуючий status quo та заперечила
французькі гегемоністичні прагнення. Ріксвікський мир 1697 р. зафіксував відновлення рівноваги.
Однак майже одразу цю рівновагу було порушено внаслідок спроби Людовіка XIV встановити контроль над Іспанією. Вона
спровокувала війну за іспанську спадщину, приводом до якої стала смерть бездітного іспанського короля Карла ІІ Габсбурга. На
його «спадщину», що включала території самої Іспанії, землі в Італії, Південних Нідерландах, Північній та Південній Америці,
Африці та ряд острівних територій, претендували король Франції та імператор Священної Римської імперії, Леопольд І
Габсбург. Під впливом небезпечного для Англії франко-іспанського зближення, Вільгельм ІІІ Оранський ініціював утворення
Великого Гаазького альянсу, в якому об’єдналися Англія, Нідерланди, Імперія та ряд дрібних європейських держав. Протягом
1701-1714 рр. тривала війна за іспанську спадщину, в результаті якої європейські володіння Іспанії були розподілені між
різними державами, її королем став Філіп V, герцог Анжуйський, який відмовився від прав у майбутньому зазіхати на
французький престол. Французькі ж Бурбони, в свою чергу, відмовилися від спроб додати Іспанію до своїх династичних
володінь.
Ця війна, як і вся діяльність Великого Альянсу продемонструвала рішучість європейських монархів протидіяти будь-яким
спробам нав’язати гегемонію на континенті та підтримувати силову рівновагу – запоруку виживання кожної із держав.
Застосування цього принципу було вже не спонтанним, але системним. Європейські політичні діячі усвідомлювали, що діють
саме в ім’я підтримання такого співвідношення сил, яке б не загрожувало європейській стабільності. Робота англійського
економіста Чарльза Давенанта «Есе про силову рівновагу» стала бестселером під час підготовки мирних договорів та їхнього
втілення у життя. Спроби перевірити міцність балансу сил були змістом першого етапу розвитку Вестфальського порядку і в
цілому завершилися до 1714 р.
Ймовірно, невипадково розвиток подій у Західній Європі збігся у часі із встановленням нового співвідношення сил на Сході.
Вирішальна для цього процесу Північна війна виникла в результаті тривалої дипломатичної підготовки, розрахунків сил та
орієнтації на перипетії загальноєвропейських процесів. В її ході як Швеція, так і Московське царство розраховували утвердити
статус провідної держави на Балтійському морі. В результаті війни, яку Швеція програла, цей статус отримала Москва, разом з
ним змінивши і назву – на Російську імперію. Цим підкреслювалася та роль, що її в майбутньому розраховували грати у
європейських справах російські монархи. Піднесення Росії на Сході Європи відкриває другий етап еволюції Вестфальської
міжнародної системи.
Між 1714 та 1763 рр. Вестфальський світовий порядок консолідується та проходить ряд серйозних випробувань. Вони
пов’язані як із традиційною мінливістю співвідношення сил між великими державами, так і з виникненням нового центру сили –
королівства Пруссії. Можливо, якщо б Пруссія виникла в якійсь іншій частині континенту, вплив цієї події на політичні процеси
був би мінімальним. Але Пруссія розташована в центрі Європи, в зв’язку із чим перед нею відкрилися можливості консолідації
німецьких територій. Така консолідація підривала ту геополітичну реальність – послаблену Німеччину – на якій будувалася вся
стабільність Вестфальського світу. З цієї причини посилення Пруссії створило тривалий кризовий етап в його еволюції.
Протягом неповних п’ятнадцяти рр. політика Пруссії спровокувала дві масштабні війни на континенті: війну за австрійську
спадщину 1740-1748 рр. та Семилітню війну 1756-1763 рр. Обидві війни підірвали засади мирного врегулювання після
Тридцятилітньої війни, але масштаби потрясінь були різними. Війна за австрійську спадщину ще могла розглядатися як
відгомін старих династичних проблем. Смерть Карла VI Габсбурга, у якого не було синів-спадкоємців, ввела в дію т. зв.
«Прагматичну санкцію» 1713 р. – документ, що надавав права на австрійський престол доньці померлого імператора Марії
Терезії. Але на той час в Європі, і насамперед в Німеччині, існували монархи, які бажали б скористатися цим приводом для
подальшого послаблення імперії на власну користь. Пруссія, Баварія, Саксонія, Іспанія та Франція зайняли найбільш агресивну
позицію, мобілізували війська й вторглися у володіння Марії Терезії. Блискавично захопивши Сілезію, Пруссія незабаром
вийшла з війни, підписавши сепаратний Бреславльський мир із Австрією у 1742 р. Після цього Австрії вдалося поодинці
розбити армії свої противників, після чого Фрідріх ІІ, прусський король, застосував принцип силової рівноваги в локальному
масштабі, знову вступивши до війни. Цікаво, що підтримали Австрію ті ж самі традиційні противники французької могутності –
Англія та Нідерланди. Бойові дії поширилися за межі Європи, охопивши морські комунікації та заморські території. Пізніше, у
1747 р., на бік Австрії стала і Росія, надавши війні характер всеєвропейської.
 Серія битв, домовленостей та їх порушення продемонструвала дію принципу силової рівноваги на практиці. Гнучкість
позицій сторін, відсутність явного гегемона робили військові цілі обмеженими, а самі війни – відносно толерантними.
Мобілізовані армії були невеликими, втрати сторін – незначними. Війни слабо позначалися на соціальному та економічному
житті держав-учасниць. Всі розуміли, що тотальної гегемонії досягти не вдасться, тому мобілізація ресурсів для війни була
незначною.
Війна за австрійську спадщину завершилася у 1748 р. підписанням Аахенського мирного договору. За ним відновлювалися
довоєнні територіальні володіння сторін, за виключенням більшою частини Сілезії, яка відійшла до Пруссії, та ряду територій в
Італії, контроль над якими перебрала Іспанія. Прагматичну санкцію було підтверджено й гарантовано. Чергове масштабне за
географічним охопленням протистояння в Європі завершилося внічию.
Окрім піднесення Пруссії в Європі тривало зміцнення позицій Росії. У 1741-1743 рр. йшла російсько-шведська війна, в якій
Швеція намагалася взяти реванш за поразку у Північній війні, але натомість була змушена поступитися ще й Фінляндією за
умовами Абоського миру 1743 р., а разом із Фінляндією – і статусом великої європейської держави. Після цього увага Росії до
європейський справ зростає, а її участь у війні за австрійську спадщину сигналізує про необхідність враховувати інтереси й
можливості ще одного центру сили.
Семилітня війна – своєрідна кульмінація Вестфальського світоустрою – стала в цьому відношенні інтегруючою. В ній взяли
участь всі претенденти на звання й статус центру сили в Європі та світі. Війна вийшла за рамки континенту, охопивши
колоніальні володіння та створивши передумови для боротьби північноСШАнських колоній за незалежність. Одним словом,
значення цього конфлікту важко переоцінити.
Із системної точки зору війна стала можливо єдиним засобом вирішити суперечки, що накопичувалися в європейських
міжнародних відносинах із часів підписання Вестфальського миру. Єдиний інструмент, який був у розпорядженні європейських
лідерів для вирішення поточних проблем – принцип силової рівноваги – був занадто абстрактним,
створюючи час від час спокусу перевірити на практиці ступінь готовності партнерів до різного роду авантюр. Ризик йшов у
Вестфальській системі поруч із точним розрахунком співвідношення сил.
Поєднання ризику і розрахунків із певного моменту стало прикметою зовнішньої політики німецьких держав. Стратегія
Пруссії в цьому відношенні передувала плану Шліффена або бліцкригу – всі вони намагалися максимально використати
переваги географічного розташування, й звести до мінімуму негативний вплив стратегічного дефіциту ресурсів.
Зовнішня політика Пруссії була небезпечним викликом всьому Вестфальському порядку, оскільки в її основі лежало забагато
ризику.
Семилітня війна розпочалася, так би мовити, без прямої участі Пруссії. У 1756 р. Велика Британія, чиє колоніальне
суперництво із Францією не піддавалося врегулюванню традиційними засобами, оголосила останній війну. Дуже швидко
відбулася ескалація цього конфлікту, яка зробила його безпосередніми учасниками більшість великих європейських держав.
Театр військових дій охопив Європу, Північну Америку, Африку, Індію, Філіппіни. Уінстон Черчілль назвав Семилітню війну
«першою світовою».
Самій війні пережувала «дипломатична революція» – несподівана зміна альянсів найбільших європейських держав, що
сформувалися в ході війни за австрійську спадщину, та розглядалися багатьма як запорука європейської стабільності та миру.
Коаліція Австрії, Англії та Росії, яка протистояла франко-прусському альянсу, розпалася. Англія підтримала Пруссію, нібито
виходячи із своєї турботи за долю володінь у Ганновері, а Франція, Австрія та Росія сформували противагу.
«Дипломатична революція» продемонструвала особливість Вестфальської міжнародної системи. В основі її стабільності
лежав принцип вільного формування коаліцій, які засновувались на міркуваннях тактичної користі або короткострокових
інтересів. Гнучкість та мінливість альянсів збережуться і у Віденській системі міжнародних відносин, гарантувавши їх тривалі
періоди мирного розвитку.
Запобігти Семилітній війні «дипломатична революція» не змогла. Навряд чи її учасники чогось подібного очікували.
Масштабний конфлікт у Європі назрівав давно, його причини були комплексними та різноманітними. Результат війни міг як
зберегти стабільність Вестфальської системи, сформувавши та зафіксувавши нове співвідношення сил, так і стати початком її
кінця.
Війна була достатньо тривалою й масштабною. Середня оцінка втрат коливається близько 600000 військових та 700000
мирного населення. Масштабності конфлікту відповідала й масштабність політичних наслідків. За результатами війни Франція
втратила території у Північній Америці на користь Англії та Іспанії, а Пруссія зберегла контроль над більшою частиною Сілезії.
Семилітня війна поклала край другому етапу розвитку Вестфальської міжнародної система та перевела її у фазу поступового
занепаду. Із 1763 до 1789 р. співвідношення сил та сфери політичних інтересів основних гравців кардинально змінюються, в
системі виникають нові елементи, хоча принципи силової рівноваги зберігаються. В той же час, підтримувати таку рівновагу
стає складно. В системі явно проявляється криза її геополітичних основ – центр Європи дедалі більше підпадає під контроль
сильних держав та консолідується. Посилення Пруссії доповнюється драматичним занепадом Речі Посполитої та розподілами
Польщі у ІІ пол. XVIII ст. В результаті цього «буферних зон» між Росією, Пруссією та Австрією не залишилося.
Двома подіями, що обумовили крах Вестфальської міжнародної системи, стали Війна за незалежність в Америці та Велика
французька революція. Зв’язок між ними був настільки ж прагматичним, наскільки й символічним.
Отримання північноамериканськими колоніями незалежності та утворення США означало початок кінця євроцентричного
світу. Починаючи із Великих географічних відкриттів, глобальна політика творилася в Європі, і лише в Європі співіснували
силові полюси. В той же час, колоніальні володіння виступали периферійним театром конфліктів, війн та з’ясування
співвідношення сил. Наприкінці XVIII ст. такий стан речей назавжди змінився, а європейські держави були приречені перенести
більшість своїх побоювань, прагнень та суперечок на відносно невелику територію Європи.
Велика французька революція зруйнувала «тверезий та неупереджений» розрахунок співвідношення сил між основними
міжнародними акторами. Її наслідком стала інкорпорація ідеологічного та національного елементів в структуру світового
порядку, після чого на шляху вільного силового балансування з’явилися принципові перешкоди. Разом із ними прийшли
тотальна мобілізація та підпорядкування суспільного життя військовим потребам. Дві тотальні війни ХХ ст. продемонстрували
європейцям логічний підсумок такого розвитку.
Міжнародні системи є найважливішим явищем міжнародних відносин, а їх еволюція – визначальним процесом, формою
реалізації міжнародних відносин. Кожна міжнародна система є не чим іншим, як неформальною інституалізацією
співвідношення сил між державами у відповідному просторово-часовому контексті.
 
 2.2. Віденська система міжнародних відносин.
 
Віденська система міжнародних відносин (Європейський концерт) – структура міждержавних відносин в Європі, яка склалась
після війн Наполеона І (1799-1814, 1815 рр.) і проіснувала (з модифікаціями) до І світової війни. Її принципи закладені
рішеннями Віденського конгресу (1814-1815 рр.) – першого загальноєвропейського, за виключенням Туреччини, мирного
врегулювання. Ця система базувалась на спільній згоді наймогутніших європейських монархій відносно територіального і
політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість
колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з
територіальних та інших проблем.
Віденська система мала певні основні характеристики та особливості. До них можна віднести:
1. Зміцнення системи національних держав – держав-націй (після Французької Революції 1789-1794 рр.). через теорію
"політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони держав збігаються з
межами етносу (національний суверенітет). Держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян і розвивала націоналізм
як чинник ствердження необхідності збігання національної і політичної єдності.
2. Закріплюється система політичної рівноваги – компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу. На відміну
від Вестфальської системи міжнародних відносин елементами Віденської системи виступали не тільки держави, а й коаліції
держав, які змушували кожного з її учасників обмежувати свій експансіонізм і тосму були одним із головних засобів підтримки
рівноваги коаліції.
3. Баланс сил держав Європи базований на "європейському концерті" – спільній згоді пентархії великих держав: Росії,
Австрії, Прусії, Франції, Великої Британії. Будь-яке загострення відносин між ними могло привести до руйнування цієї
міжнародної системи. Цей баланс сил відображав формування стійкої парадигми відносин провідних держав Європи на основі
рішень Віденського конгресу.
4. Однією з основ європейського концерту став принцип підтримання балансу сил. Відповідальність за це покладалась на
великі держави. Ця відповідальність реалізувалась через проведення великої кількості міжнародних конференцій для
врегулювання проблем, що загрожували миру. Серед таких конференцій важливе значення мали Паризька конференція 1856 р.,
Лондонська конференція 1871 р., Берлінська конференція 1878 р.
5. В межах балансу сил держави могли змінювати склад союзників для забезпечення власних інтересів, не порушуючи при
цьому загальної структури союзів і характеру міжнародних відносин.
6. „Європейський концерт”, залишаючись формою гегемонії великих держав, вперше ефективно обмежив свободу дій цих
держав на міжнародній арені, „природний стан війни всіх проти всіх”.
7. Аннексії та контрибуції залишалися в міжнародній практиці, але великі держави не розглядали в якості реальної мети
розчленування чи ліквідацію іншої великої держави.
8. За часів існування Віденської системи поняття політичної рівноваги набуває ширшого тлумачення. Завдяки встановленому
Віденською системою балансу сил війни і збройні конфлікти в Європі тимчасово майже припиняються за винятком незначних.
9. Віденська міжнародна система мала на меті затвердження встановленого внаслідок наполеонівських війн співвідношення
сил, закріплення кордонів національних держав. Росія остаточно закріпила за собою Фінляндію, Бессарабію і розширила свої
західні кордони за рахунок Польщі, поділивши її між собою, Австрією і Пруссією.
10. Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове співвідношення геополітичних сил. В основу цієї
системи було покладено імперський принцип контролю географічного простору в межах колоніальних імперій.
Під час Віденської системи остаточно сформувалися імперії: Британська (1876), Німецька (1871), Французька (сер. ХІХ ст.). У
1877 р. турецький султан узяв собі титул "Імператор османів". Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721 р.
11. Незважаючи на кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур, Віденська система, як і попередня Вестфальська,
мала євроцентристський характер. Вестфальська система спочатку не мала глобального характеру, охоплювала Західну та
Центральну Європу. Пізніше вона інтегрувала до сфери своєї дії Східну Європу, Росію, Середземномор'я, Північну Америку.
Віденська система міжнародних відносин охоплювала, фактично, лише європейський простір, і деякою мірою, ті території, за
які провідні держави європейського концерту вели колоніальну боротьбу чи управляли як колоніями. Поза межами Віденської
системи лишився Китай, що внаслідок опіумних війн та нав’язаних провідними європейськими державами нерівноправних
договорів, був поставлений у напівколоніальне положення. Японія, що в другій половині ХІХ століття почала “відкриватися”
для світу також не була долучена до Віденської системи. В той же час в період Віденської системи європейська історія почала
поступово перетворюватися на світову.
12. На Віденському конгресі не були офіційно закріплені колонії. Однією з головних причин І світової війни стане саме
боротьба за перерозподіл колоніальних володінь.
13. Модернізаційні процеси, розвиток капіталістичних відносин, буржуазні революції.
14. Особливості Віденської системи полягали не тільки у спільній зацікавленості збереження статус-кво, але й у різниці
цивілізаційного й модернізаційного рівня його учасників. Велика Британія і Франція вже вступили у науково-технічний
прогрес; Австрія і Пруссія у цій сфері значно відставали. Особливістю геополітичної реальності того часу стало те, що Росію,
провідну державу Віденського конгресу, гаранта миру і стабільності в Європі, технічний прогрес взагалі не торкнувся.
15. Оскільки на всіх етапах розвитку провідними акторами виступали монархії, для Віденської системи, особливо
під час під час фаз становлення, консолідації та стійкого розвитку була характерною гомогенність, ідентичність сутності її
акторів. А чим більш гомогенною є система, у свою чергу, тим більше в ній поміркованості та стабільності. У гомогенній
системі держави можуть бути противниками, але не ворогами. Саме такими й були відносини між державами європейського
концерту.
Проте взаємні протиріччя, зростання національно – визвольних рухів призвели до руйнації Священного союзу, яка, фактично,
відбулася після революцій 1848 р. в Європі.
З появою цілісних Італії й Німеччини та формуванням згодом ворожих блоків і, кризою системи, гомогенність перестала бути
характеристикою Віденської системи. Ця система характеризувалася радше гетерогенним характером інтересів її акторів.
16. Для більш повного розуміння Віденської системи міжнародних відносин доречно виокремити та розглянути основні етапи
її розвитку, зосереджуючи увагу на притаманних для того чи іншого етапу особливостях, конфігурації співвідношення сил.
В процесі розвитку будь-якої системи міжнародних відносин виокремлюється кілька етапів, відмінних за змістом,
структурою, характером взаємовідносин між її складовими компонентами. Віденська система послідовно проходила фази
становлення, консолідації, стійкого розвитку, кризи і розпаду. Ці етапи можна розглядати як типи структурної організації
системи, що розвиваються за власним алгоритмом, характерним для даної історичної епохи.
Віденська система пройшла 5 етапів розвитку: 1) становлення (1814-1815 рр.); 2) консолідації (1815-1822 рр.); 3) стійкого
розвитку (1822-1848 рр.); 4) Період кризи (1848-1871 рр.); 5) занепаду та ліквідації (1871-1914 рр.).
становлення Віденської міжнародної системи
Становлення цієї системи співпало у часі з проведенням Віденського конгресу, який вперше розробив систему договорів, що
регулювали міжнародні відносини і закріплювали кордони у масштабах всієї Європи, а також зафіксували нове співвідношення
сил на континенті. Віденським Конгресом закінчено війни коаліцій європейських держав з Наполеоном І та встановлено
однойменну систему міжнародних відносин. Після розгрому наполеонівської імперії, 30 травня 1814 р. підписано Паризький
мир між Францією і державами – учасницями шостої антифранцузької коаліції. Він передбачав скликання у Відні конгресу всіх
європейських держав. Офіційні його засідання почалися 1 листопада 1814 р. й закінчилися 9 червня 1815 р. У Відні збиралося
216 представників європейських держав (за винятком Туреччини) на чолі з переможцями Наполеона – Росією, Великою
Британією, Пруссією й Австрією. Для участі у конгресі прибули два імператори (російський та австрійський), чотири королі
(Пруссії, Данії, Вюртембергу й Баварії), два спадкових принци, три герцоги, 215 князів, не враховуючи міністрів, канцлерів,
інших політичних діячів. Провідну роль у конгресі відіграли імператор Росії Олександр I, австрійський канцлер К. Меттерніх та
Ш. Ф. Талейран, що представляв переможену Францію.
Відень був обраний місцем засідань конгресу через центральне положення Австрії в Європі. Окрім того, позиція К.
Меттерніха, що виступив у ролі посередника, балансувала між Францією і Росією, тому він і отримав можливість впливати на
хід переговорів. Попередні домовленості передбачали вирішення основних питань у вузькому колі ініціаторів з подальшими
консультаціями з Францією й Іспанією. Однак завдяки дипломатичним зусиллям французької дипломатії, яка вдало грала на
суперечностях між союзниками, Франції дозволили фактично нарівні з державами-переможницями брати участь у переговорах.
Усі питання обговорювалися на раді п'яти держав, на неофіційних прийомах, а також у спеціальних комітетах і комісіях. Були
утворені комітет з італійських проблем, німецький комітет, комітет у швейцарських справах, комісії зі свободи навігації, з
відміну работоргівлі, статистична та ін.
З найважливіших питань були засновані спеціальні комітети/комісії. Переговори велися в обстановці свят та розваг, князю де
Лин "танцюючим конгресом".
Унаслідок роботи конгресу укладено низку договорів про державні кордони, прийнято численні декларації й постанови,
значна частина яких увійшла до заключного генерального акту Віденського конгресу.
Головними завданнями Віденського конгресу були:
- відновлення засад державного устрою, що існував в Європі до Великої французької революції;
- відновлення феодальних порядків із реставрацією правлячих династій у монархіях, що були підкорені Наполеоном;
- затвердження військової поразки Франції, її дипломатичне послаблення, унеможливлення відновлення наполеонівської
імперії та інших спроб завоювання Європи, надання і підтримання відповідних взаємних гарантій;
- переділ деяких територій Європи і колоній в інтересах держав-переможниць.
У більшості цих питань представники всіх держав дійшли згоди, але у питанні задоволення територіальних вимог думки
розійшлися.
Росія. Росію на конгресі представляв імператор Олександр І, дипломати А. К. Разумовський, К. В. Нєссєльроде, Г. О.
Штакєльберг. Російська делегація поставила питання про створення такої політичної рівноваги в Європі, яка б надала Росії
можливість впливати на європейські справи і унеможливила створення проти неї ворожої коаліції європейських держав. Росіяни
хотіли зберегти суперництво Австрії і Пруссії, що послабляло політичні вагу і вплив кожної з них, у той самий час воліли не
допустити надмірного послаблення Франції, завдяки чому могли занадто посилитися німецькі держави.
Олександр I був зацікавлений у подальшій долі Польщі щодо її приєднання до своєї імперії зі статусом автономного Царства
Польського з власною конституцією і збереженням мікрополітичного устрою (владної структури на місцях). Надати ж полякам
державну самостійність в їхніх етнографічних межах не збирались ні Австрія, ні Пруссія, ні Росія. Олександр I знав, що його
проект приєднання Польщі має зустріти опір Великої Британії, Австрії та Франції; а Пруссію цар розраховував винагородити
Саксонією.
Велика Британія. Представником Великої Британії на Віденському конгресі був статс-секретар Р. Г. Стюарт, віконт лорд
Кестльрі, пізніше його замінив герцог А. У. Веллінгтон. Британська політика ґрунтувалася на закріпленні власної торгово-
промислової гегемонії та збереженні захоплених французьких і голландських колоній, що лежали на шляху до англійської Індії.
Головним завданням англійці вважали посилення й Австрії, й Пруссії на противагу Франції з Росією – така рівновага
європейських держав надала би Британії змогу зіграти між ними роль арбітра. На Віденському конгресі Кестльрі надав
підтримку Пруссії у проблемі Рейнських провінцій та намагався перешкодити Росії у польському питанні.
Австрія. Господарка Віденського конгресу – Австрія була представлена імператором Францем I та канцлером князем К.
Меттерніхом. Мета Австрії полягала у недопущенні серйозного посилення своїх старих суперниць – Пруссії та Росії. Базуючись
на принципах абсолютизму і легітимізму, Меттерніх відстоював недоторканість прав Саксонської династії задля
перешкоджання передачі Прусії Саксонського королівства, яке становило буферну територію між Австрією і Пруссією.
Меттерніх прагнув забезпечити гегемонію Австрії в Німеччині й не допустити приєднання Польщі до Росії. Він був
зацікавлений у відновленні австрійського панування над Ломбардією, Венецією і дрібними італійськими герцогствами –
територіями, які австрійці втратили за часів Наполеона. У намаганнях зберегти і закріпити багатонаціональний склад
Австрійської імперії, зокрема, панування австрійців над італійцями, угорцями і слов'янами, Меттерніх виступав проти всіх
ліберальних і національно-визвольних рухів.
Пруссія. На Віденському конгресі Пруссію представляв король Фрідріх Вільгельм III, канцлер Гарденберг та прусський
посол в Австрії, вчений В. фон Гумбольт. В основі прусської політики лежало бажання отримати Саксонію і нові стратегічно
важливі та багаті володіння на Рейні. Прусська делегація вимагала найсуворіших рішень щодо переможеної Франції (але проти
такої жорсткості виступала Росія, тому мир з Францією був м'якішим за прусські вимоги).
Франція. Представником Франції був Талейран. Йому вдалося скористатися розбіжностями між державами-переможницями,
залучити на свій бік малі держави, які побоювалися поглинання своїх територій великими державами, що об'єдналися проти
останніх. Фактично він отримав право брати участь у переговорах на одному рівні з чотирма союзниками.
Франція, вбачаючи за свого головного ворога Пруссію, не хотіла допустити її посилення, тому Талейран рішуче виступив
проти позбавлення саксонського короля престолу і володінь. Талейран і король Людовик XVIII прекрасно розуміли, що Франція
не може розраховувати на жодні територіальні збільшення і для неї буде великим успіхом збереження того, що їй було
залишено за Паризькою мирною угодою 1814 р. З метою збереження за саксонським королем його престолу і допомоги малим
державам Талейран розпочав таємні сепаратні переговори з Австрією.
3 січня 1815 р. підписано таємний договір Франції, Великої Британії й Австрії, спрямований проти Пруссії та Росії. Союзники
змусили Росію і Пруссію піти на поступки у польському й саксонському питаннях. Пруссія отримала лише північну половину
Саксонії, а південна частина залишилася самостійною. Росії не вдалося приєднати всю Польщу: Познань лишилася за Пруссією.
Краків, щодо якого домовленості так і не було досягнуто, залишався "вільним містом".
Віденський конгрес наближався до кінця, коли прийшла звістка про залишення Наполеоном острова Ельба, його висадку у
Франції та марш до Парижу. Що цікаво, спроба Наполеона повернутись до влади в ході "ста днів" зблизила у часників конгресу.
З метою внесення розколу в лави своїх противників Наполеон надіслав російському імператору текст таємної угоди від
03.01.1815 р. Незважаючи на це, Росія взяла участь у 7-й антифранцузькій коаліції, яка була утворена у Відні 13 березня 1815 р.
Шомонську угоду було відновлено.
9 червня 1815 р. затверджено заключний акт Віденського конгресу. Його підписали представники Росії, Франції, Пруссії,
Австрії, Великої Британії, Іспанії, Швеції й Португалії. На протязі п'яти рр. до акту приєднались 53 європейські держави,
останньою була Баварія (травень 1820 р.). Акт містив 121 статтю, якими передбачалося створення у кордонів Франції міцних
держав-бар'єрів, зокрема, Бельгію й Голландію об'єднано у Нідерландське королівство, що мало виступити противагою Франції
й усунути можливість панування французів у Бельгії; найзначніший бар'єр проти Франції склали Рейнські провінції Пруссії.
Швейцарія посилилась за рахунок розширення кордонів. Вона отримала територію Норвегії. Італія залишилася поділеною на
окремі держави: на північному заході Апеннінського півострова завдяки поверненню Савойї й Ніцци посилено Сардинське
королівство, на території якого знаходилися важливі перевали через Альпи і проходи вздовж берега Середземного моря.
Східніше Сардинського королівства знаходилися австрійські Ломбардія і Венеція, що являли собою плацдарми проти Франції.
Заключний акт Віденського конгресу закріпив результати переділу Європи і колоній між державами-переможницями.
Російська імперія отримала Царство Польське, поступившись на користь Австрії областю Тарнополя.
Велика Британія розширила свою гегемонію в Європі, зберегла торгову і морську перевагу і затвердила за собою  частину
колоній Голландії і Франції. Найважливішими з них були о. Мальта, Капська колонія на півдні Африки та о. Цейлон.
Австія закріпила свій вплив над північно-східною Італією (Ломбардією, Венецією) і малими італійськими герцогствами, а
також отримала перевагу в Німеччині.
Пруссія збільшилася на північну Саксонію і Познань, придбала також Рюген і шведську Померанію, одержала найважливіші
за економічним розвитком і стратегічним положенням області Німеччини – Рейнську провінцію і Вестфалію, що значно
посилило її потенціал. З німецьких держав був створений Німецький союз на чолі з Пруссією.
До генерального акту Віденського конгресу укладено ще 17 додатків, у тому числі угода про поділ Польщі, декларація про
заборону торгівлі неграми, міжнародні правила збору мита, правила судноплавства прикордонними і міжнародними річками,
положення про дипломатичних агентів, акт про конституцію Німецького союзу та ін.
Незважаючи на всі зусилля, Віденський конгрес виявився неспроможним цілком викорінити результати революційних і
наполеонівських воєн. Він змушений був відмовитися від послідовного проведення в життя принципу легітимізму щодо
німецьких князівств і узаконив здійснене Наполеоном повалення правлячих династій у більшості з них. Замість 360 дрібних
німецьких князівств Німецький союз був складений лише з 38 держав і трьох вільних міст.
Віденський конгрес уперше розробив систему договорів, які регулювали міжнародні відносини і закріплювали кордони у
масштабах усієї Європи.
Основою Віденської системи стала співпраця Великої Британії, Росії, Австрії та Пруссії. Будь-яке загострення протиріч між
ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у
подальшому було утворено Священний Союз і Четверний союз Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії.
Після поразки Наполеона під Ватерлоо у листопаді 1815 р. укладено нову угоду Росії з Францією, Великою Британією,
Австрією і Пруссією, так званий Другий Паризький мир (перший, що зводив Францію до кордонів 1792 р., було укладено у
травні 1814 р.), який був ще більш несприятливий для Франції. Її територія зменшилася приблизно до кордонів 1790 р. Ії
зобов'язували протягом п'яти рр. виплатити контрибуцію у 700 млн. золотих франків. Крім того, Франція мала також до виплати
контрибуції утримувати окупаційні союзні війська.
Етап консолідації 1815-1822 рр.
26 вересня 1815 р. Росія, Австрія і Прусія підписали у Парижі так званий "Акт Священного Союзу". Від імені трьох монархів
акт був розісланий іншим європейським державам з метою приєднання. Цей союз був утворений з метою підтримки Віденської
системи міжнародних відносин, забезпечення гарантій взаємодопомоги. Мета Союзу полягала у збереженні статус-кво,
встановленого в Європі, затвердження Віденської системи міжнародних відносин і підтримання миру між європейськими
народами. В одному з головних пунктів цього акту була зазначена необхідність підтримувати європейські кордони, закріплені
Віденським конгресом. 19 листопада 1815 р. до Священного Союзу приєдналася Франція; а згодом більшість монархій
європейського континенту, за винятком Великої Британії, Туреччини (турецький султан-мусульманин не міг брати участь у
Священному Союзі християнських монархів) і Папи Римського. Хоча Британія офіційно не ввійшла до Союзу, вона фактично
координувала свою політику відповідно до його політичної лінії.
Зовнішня політика держав – членів Священного Союзу засновувалася на засадах легітимізму і дотриманні
загальнохристиянських канонів; адже це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Прусії.
Священний Союз на той час являв собою наднаціональну організацію, яка передбачала втручання у внутрішні справи третіх
держав у разі внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій державі альянсу. У Священному Союзі, особливо у перші рр. його
існування, велику роль відігравав австрійський канцлер Меттерніх та російський імператор Олександр I. Усього відбулося
чотири конгреси Священного Союзу. Крім керівників трьох держав-засновниць, у них брали участь представники Великої
Британії та Франції.
Перший конгрес Священного Союзу відбувся в Аахені у 1818 р. На ньому були присутні представники всіх п'яти держав. На
конгресі було вирішене питання про приєднання Франції як рівного члена Союзу і дострокове виведення з Франції окупаційних
військ, а також ухвалено декларацію, що постулювала основною метою Священного Союзу підтримку "міжнародного права,
спокою, віри і моральності…".
За пропозицією британців установлено, що втручання у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки на їхнє
прохання і за їхньої участі в переговорах. Незабаром цей пункт було скасовано на конгресі Священного союзу у жовтні 1820 р. у
Троппау (Сілезія), скликаному за ініціативою Меттерніха у зв'язку з революцією в Неаполітанському королівстві. Особливо
занепокоєним був уряд Австрії, що побоювався втратити своє панування у Венеції й Ломбардії. Уряди Росії, Австрії та Пруссії
хотіли припинити розвиток національно-визвольного руху в Польщі. 19 листопада Росія, Австрія і Пруссія підписали протокол
про право збройного втручання у справи інших держав для придушення сепаратистських рухів без жодних прохань урядів цих
держав. Франція і Британія не підписали цього протоколу, але й не перешкодили його прийняттю.
Для зручності переговорів з італійськими урядами конгрес у січні 1821 р. переїхав у Лайбах (Любляну).
На останньому, Веронському конгресі Священного союзу (20 жовтня-14 грудня 1822 р.) погляди збіглися лише з питання про
грецьке повстання. Воно дістало засудження всіх учасників конгресу. З інших питань точилася гостра боротьба. Священний
Союз розколювали протиріччя між державами, особливо між економічно розвиненішою Великою Британією, зовнішню
політику якої диктувала буржуазія, і промислово нерозвиненими державами, де сильними ще були напівфеодальні відносини.
Британська ліберальна буржуазія, що дедалі ставала вагомішою (те саме чинилося і в інших державах, але меншою мірою) різко
критикувала Священний Союз, ідеї та рішення його були вкрай непопулярними в усіх прогресивних верствах європейського
суспільства, а це мали зважати уряди. Значно ускладнила становище Священного Союзу спроба втручання у національно-
визвольний рух народів Латинської США.
Етап стійкого розвитку (1822-1848 рр.)
Статична Віденська система фактично весь період свого існування неодноразово зазнавала спроб цілеспрямованої зміни. У
своєму першопочатковому вигляді вона протрималася не більше 7 рр., якщо за символічну дату взяти останній Веронський
конгрес Священного союзу 1822 р. В період консолідації Віденської системи спостерігався консенсус провідних держав Європи
по відношенню до питань загальноєвропейського значення. Проявом цього слугувало створення Священного союзу та
функціонування в його рамках системи конгресів.
Метою Священного союзу було збереження статус-кво, встановленого в Європі. Утворення Священного союзу заклало
фундамент нової політики безпеки, заснованої на постійних взаємних контактах. В результаті двостороння дипломатія отримала
нові виміри, ставши дипломатією конференційною. По суті, Священний союз представляв собою систему колективної безпеки,
що функціонувала на основі єдності консервативних цінностей, тобто на основі так званого принципу легітимізму, який в
інтересах стабільності гарантував збереження коронованим особам їх тронів та передбачав придушення будь-яких національно-
визвольних і революційних рухів на європейському континенті. Держави-переможниці бачили сутність своєї міжнародної
діяльності в створенні бар'єрів розповсюдженню революцій. Іншими словами, принцип легітимізму передбачав можливість
колективного втручання у внутрішні справи тих держав, яким загрожували революції. В такому дусі були придушені революції
в Неаполі та Іспанії. Крім того, принцип легітимізму перетворився на засіб стримування і обмеження російського та прусського
експансіонізму протягом декількох десятиліть. Вся ця система отримала назву "системи Меттерніха" за прізвищем головного її
творця та ідеолога – австрійського прем'єр-міністра.
Росія, Австрія і Пруссія уповноважили Францію військовою силою задушити іспанську революцію і надати допомогу уряду
Іспанії у боротьбі проти національно-визвольного руху латиноСШАнських колоній; уряд реставрованої династії Бурбонів охоче
взяв на себе роль жандарма. Але для Великої Британії поява французів у Латинській Америці була вкрай невигідною, тому
британський уряд звернувся до США США по допомогу. У 1823 р. президент США Дж.Монро виступив на захист усього
СШАнського материка від європейців. Одночасно це була перша публічна претензія буржуазії США на всю західну півкулю. Як
наслідок, Священному Союзу довелося відмовитися від інтервенції в Латинську Америку; натомість 7 червня 1823 р. 100-
тисячний французький корпус увірвався до Іспанії й придушив революцію там.
Веронський конгрес та інтервенція до Іспанії були останніми спільними акціями членів Священного Союзу. Визнання
британцями незалежності колишніх латиноамериканських іспанських колоній (31 грудня 1824 р.), остаточно підірвало єдність
Священного Союзу. У 1825-1826 рр. Росія змінила своє ставлення до грецького питання, надавши грекам підтримку, тоді як
позиція Австрії з цього питання залишалася різко негативною. Весь ліберальний рух, що поширювався в європейських
державах, розвиток революційного і національно-визвольного руху в усіх державах розхитував Священний союз. У 1830 р.
відбулася революція у Франції й Бельгії та повстання у Польщі проти російського ярма; 1832 р. британському уряду
консерваторів довелося провести виборчу реформу; у німецьких державах поширювався буржуазно-конституційний рух. Усі ці
події показали даремність спроб Священного Союзу покінчити з революційним і національно-визвольним рухом. У 1833 р. у
Мюнхенгреці Росія, Пруссія й Австрія спробували підтвердити й оновити принципи Священного союзу, але відновити його
значення виявилося неможливим.
Намагання створити всеохоплюючу систему колективної безпеки в Європі не мали успіху, головним чином через особливу
позицію Великої Британії.
Спочатку робилися спроби залучити її до Священного союзу, однак після 1822 р. англійський уряд остаточно відмовляється
від участі на його конгресах та вперше після Віденського конгресу виступив проти спільної позиції інших чотирьох великих
держав з приводу колишніх іспанських колоній в Латинський Америці. Виходячи з власних національних інтересів, Велика
Британія в ультимативній формі виступила проти інтервенції членів Священного союзу в Південну Америку.
Не дивлячись на певні проблемні питання, які існували у відносинах великих держав, до середини XIX ст. Віденська система
характеризувалася високою стабільністю, її гарантам вдавалося уникати лобових зіткнень і знаходити шляхи розв'язання
основних спірних питань. Найбільш вибухонебезпечним було "східне" питання, але до Кримської війни великі держави
утримували конфліктний потенціал в легітимних рамках.
Відносини між великими державами також були позбавлені конфронтаційного відтінку. Зокрема, англо-французькі відносини
характеризувалися правлячими колами обох держав як "сердечна згода", а Австрія підтримувала міцні, навіть дружні стосунки з
Росією, намагаючись використати російську могутність і вплив для збереження статус-кво у Європі і таким чином зменшити
власне російські амбіції. Меттерніху в цей період вдалося залучити на свій бік Пруссію та на довгі роки перетворити її на
"молодшого партнера" габсбурзької імперії. Таким чином, він отримав вирішальний вплив на дрібні та середні держави
Південної і Центральної Німеччини.
Крім того, Велика Британія, остаточно дистанціювалася від європейських справ, вважаючи, що від участі в союзах вона
більше втратить, ніж отримає. Великобританія дотримувалася стратегії "блискучої ізоляції", що передбачала відмову від
входження в союзні відносини в мирний час на тривалий період. Британська зовнішня політика надавала перевагу утворенню
ситуативних коаліцій для захисту власних інтересів, не беручи на себе довгострокових зобов'язань. Таким чином, Велика
Британія відігравала роль арбітра та держави-балансира у міжнародних справах, підтримуючи то одну, то іншу державу або
групу держав.
 Межею, що відокремлювала фазу стабільного розвитку Віденської системи від її кризи став 1848 р., коли по європейському
континенту прокотилася хвиля революцій, в результаті чого змінився характер державних інтересів провідних держав.
Національно-демократичні революції мали два негативних наслідки для подальшого розвитку Віденської системи міжнародних
відносин:
а) усунення Меттерніха від політичної діяльності знаменувало собою завершення дипломатичних маневрів Австрії та набуття
її зовнішньою політикою в подальшому хаотичного характеру, що справляло дестабілізуючий вплив на систему, функціонуючу
на основі згаданого вище принципу легітимізму;
б) ліквідація монархічного ладу у Франції та прихід до влади Наполеона III, основною метою зовнішньої політики якого було
змінити віденську систему договорів на користь Франції, також створювало негативні наслідки для існуючого балансу сил.
Все це призвело до звуження можливостей для пошуку компромісів в міждержавних конфліктах. Внаслідок цього без
серйозної модифікації Віденська система вже не могла ефективно виконувати свої функції.У середині ХІХ ст. Віденська
система, для якою була притаманною стабільність, зазнала чуттєвих змін.
Період кризи (1848-1871)
Перші тріщини у відносинах великих держав виникли з приводу "східного питання", - проблеми територіальної спадщини
Османської імперії яку більшість держав характеризували як "хвору людину Європи", і яка перебувала на межі розпаду. Отже,
перші серйозні зміни у Віденську систему міжнародних відносин, а отже в існуючий баланс сил, внесли результати Кримської
війни 1853-1856 рр., котру Росія програла. Цього разу проти виступила майже вся Європа, занепокоєна зростаючою російською
могутністю: об'єднані збройні сили Франції, Великобританії, Туреччини, Сардинського королівства вели безпосередні воєнні
дії, Австрія погрожувала ударом з тилу, вимагаючи виводу російських військ з Молдови та Валахії, Пруссія також зайняла
недружню до Росії позицію. У Російської імперії не було жодного союзника.
Така єдність антиросійської коаліції можна пояснити геополітичними причинами. Просуваючись вздовж морського
узбережжя Чорного і Балтійського морів, Росія фактично перетворювала їх на "російські озера", що гарантовано забезпечували
їй вихід до Атлантики і Середземного моря — двох ключових геополітичних регіонів, контроль над якими дозволяв океанській
державі Великій Британії врівноважувати зростаючу континентальну могутність Російської імперії. Тому блокада морських
напрямів розвитку російської держави залишалася для решти Європи “останньою надією” врятуватися від її сталевих обіймів.
Після Кримської війни епоха домінування Росії в Європі закінчилася. Після чого головним завданням Росії стає збереження
європейського балансу сил. Вона починає відігравати роль геополітичного “балансиру”. Коли з'явилася реальна загроза
французького домінування, Росія підтримала зусилля Пруссії по об'єднанню німецьких держав як противаги Франції. Після
розгрому Франції у франко-пруській війні, коли чітко проявилася тенденція домінування Німеччини в Європі, а її союз з
Австрією почав загрожувати життєвим інтересам Росії, вона пішла на зближення з Францією для протидії посиленню
Німеччини.
Внаслідок Кримської війни домінування в Європі перейшло від Петербурга до Парижа. Кримська війна також символізувала
розпад Священного союзу. Справа в тому, що Меттерніх міг регулювати "східне питання" без загострення відносин з
Російською імперією, посилаючись на той же принцип легітимізму як моральне самообмеження для агресивної зовнішньої
політики. Однак його наступники спробували спрямувати австрійську дипломатію в русло силової політики. Зокрема,
під час Кримської війни Австрія спочатку оголосила нейтралітет, однак пізніше, побоюючись французької загрози власним
володінням в Італії, висунула Росії ультиматум з вимогою очищення окупованих нею раніше Молдови і Валахії. Це зіпсувало
австро-російські відносини і стало вирішальним фактором розпаду Священного союзу та остаточного демонтажу
меттерніховської системи.
Державами, політика яких найбільшою мірою призвела до кризи Віденської системи, порушення існуючого балансу сил були
Франція часів Наполеона III та Пруссія бісмарковського періоду. Наполеон III не зміг повною мірою використати той
лідерський потенціал, який отримала Франція внаслідок Кримської війни. Прагнення Франції вступати в союз з такими
державами, які визнавали її лідерство, стало незмінним фактором французької зовнішньої політики. Не здатна бути провідною
державою в союзі з Великою Британією, Німеччиною чи Росією, Франція шукала лідерство в пактах з менш сильними
державами. Головними цілями зовнішньополітичної стратегії Наполеона III були створення системи держав-сателітів Франції
на європейському континенті та територіальні придбання на користь Франції. Це зрештою зіпсувало її відносини з іншими
великими державами.
В 1859 р. Франція виступила на боці Сардинського королівства проти Австрії, маючи на меті зміцнити положення Франції в
Італії і створити там французького сателіта середнього розміру. В 1863 р. Наполеон ПІ виступив на підтримку польського
повстання, маючи на меті створення незалежної Польщі і перетворення її на французького сателіта. Наслідком такої авантюри
стало зіпсуття на довгі роки відносин з Росією. Проблемні відносини Франція мала також з Великою Британією з приводу
колоніальних питань. Таким чином, напередодні франко-пруської війни, ще одного конфлікту системного характеру, Франція
фактично опинилася наодинці перед прусською загрозою.
Після Кримської війни Пруссія почала проводити більш прагматичну зовнішню політику. Ця політика засновувалася на
реальній оцінці співвідношення сил та концепції національних інтересів. В 50-60-і рр. XIX ст. Бісмарк впровадив
континентальний еквівалент британської політики "блискучої ізоляції". Він наполягав на необхідності ухилення від будь-яких
союзних зобов'язань та втручанні лише тоді і лише на боці тієї сторони, що в даний момент найбільшою мірою відповідали
національним інтересам Пруссії. Такий підхід виключав можливість альянсів, що обмежували свободу дій, і, крім того, давав
Пруссії більше можливостей, ніж будь-якому з її потенційних суперників.
З самого початку свого правління Бісмарк своєю головною метою вважав об'єднання Німеччини під егідою Пруссії.
Початковою стратегією Бісмарка стало послаблення Австрії за будь-якої можливості, витіснення її з Німеччини та зміцнення
прусської гегемонії в ній. Намагаючись заручитися зовнішньої підтримкою, Бісмарк пішов на ситуативне зближення з
Францією.
Заручившись нейтралітетом Франції в обмін на певні територіальні компенсації, Пруссія отримала в 1866 р. остаточну
перемогу над Австрією та створила Північно-німецький союз, члени якого підпорядковувалися прусському уряду в усіх сферах,
включно з зовнішньою політикою. Решта німецьких держав були пов'язані з Пруссією військовими конвенціями. Для
остаточного об'єднання Німеччини не вистачало лише однієї міжнародної кризи, якою стала франко-прусська війна, що
закінчилася поразкою Франції і проголошенням Німецької імперії у 1871 р. В тому ж р. завершилося об'єднання Італії.
Об'єднання Німеччини та Італії мало неабиякі наслідки для модифікації Віденської системи і балансу сил: на місці
роздрібнених Італії та Німеччини виникли два потужних суб'єкти міжнародних відносин. Причому Німеччина перетворилася на
найпотужнішу континентальну державу, що почала претендувати на домінуючу роль у глобальній політиці, революціонізуючи
європейську дипломатію.
1850-60-ті рр. – період глибокої кризи Віденської системи. На порядку денному постала альтернатива: формування
принципово нової системи міжнародних відносин або серйозна модернізація існуючої моделі міждержавних відносин.
Історія зробила вибір на користь другого варіанту розвитку подій. На європейському континенті поступово оновилася
Віденська система, що завершилося об'єднанням Німеччини та Італії. Ніхто де-юре і де-факто не відміняв базових рішень
Віденського конгресу. Баланс сил, який дозволяв утримувати систему у стані рівноваги, після низки потрясінь був відновлений.
В його початковій конфігурації не відбулося кардинальних змін. Всі великі держави зберегли традиційну для Віденської
системи прихильність до пошуку компромісів.
У 1815-55 рр. Росія мала значний вплив серед провідних держав Європи. Вона знаходилась у дружніх стосунках з Пруссією й
Австрією. Проте, після спроби здійснення експансіоністських планів щодо Туреччини, яка занепадала, стосунки з Британією і
Францією різко погіршилися. Кримська війна 1853-1856 рр. стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Проти
Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії у Кримській війні Віденська система видозмінилась. Розпався
Священний союз монархів. З його розвалом закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Поразка у Кримській війні відсунула
Росію на другий план, продемонстрував державам Заходу ступінь технічної й соціальної відсталості Росії.
У ІІ пол. XIX ст. Росія балансувала у геополітичному європейському просторі, підтримуючи то Пруссію проти Франції, то
Францію в її протистоянні з Німеччиною. Така політика виправдала себе, дозволила досягти максимальних результатів за
мінімальних витрат сил. Це дало змогу отримати відносно швидку перемогу у російсько-турецькій війні 1877-78 рр., коли
російські війська звільнили Болгарію, і дійшли майже до Стамбулу. Згідно із Сан-Стефанським мирним договором від 19
лютого 1878 р. визнавалася незалежність королівств Сербії, Чорногорії, Румунії та автономія князівства Болгарії. Туреччина
поступалася Росії територіями Карс, Батум, Баязет. Проте умови Сан-Стефанського миру викликали протести західних держав.
загальноєвропейський конгрес, скликаний влітку 1878 р. у Берліні змінив умови попереднього миру. Територія Болгарської
автономії значно скорочувалася; Австро-Угорщина отримала право окупувати Боснію і Герцеговину; британці заволоділи
Кіпром. Поступки російської дипломатії на Берлінському конгресі послабили авторитет Росії.
У ІІ пол. ХІХ ст. зростає міжнародний авторитет Прусії як потужної, у військово-економічному плані, держави. Результати
цього посилення яскраво продемонструвала франко-прусська війна 1870-71 рр., унаслідок якої 1871 р. проголошено Німецьку
імперію. Результати цієї війни завдали ще одного удару Віденській системі. Проблема Ельзасу й Лотарингії надовго стала
каменем спотикання на європейському континенті, що мало негативні наслідки для системи балансу сил.
Етап занепаду та ліквідації (1871-1914)
На даному етапі можна виділити два періоди: 1871-1890 рр. – відносна стабілізація Віденської системи та намагання зберегти
загальний баланс сил на європейському континенті за умов прогресуючого антагонізму у відносинах між окремими великими
державами; 1890-1914 рр. – невідворотний занепад та руйнування даної системи міжнародних відносин.
Після франко-пруської війни система міжнародних відносин повертається до рівноваги, на певний час відновлюється
"європейський концерт" з дисонансом: збільшення антагонізму між Францією та Німеччиною, а також зростання ворожості між
Австро-Угорщиною і Росією. Поразка у війні 1870-71 рр. викликала у Франції постійне бажання реваншу, підкріплене
міркуваннями безпеки. З часів Ришельє слабка і роздроблена Німеччина була ключовим чинником для безпеки Франції.
Об'єднання Німеччини призвело до того, що Франція сама по собі більше не могла її стримувати, а отже, постійна німецька
загроза, штовхала її на союз з будь-яким потенційним супротивником Німеччини, тим самим обмежуючи гнучкість німецькою
дипломатії.
Другий європейський розкол – між Австро-Угорщиною та Росією також можна вважати наслідком об'єднання Німеччини.
Зазнавши поразки у боротьбі за домінування в Німеччині та втративши італійські володіння, Австрія змушена перенести центр
своєї зовнішньополітичної активності на Балканський півострів. Посилення австрійської експансії на Балканах містило в собі
зародок конфлікту з Росією.
Після об'єднання головною метою зовнішньої політики Німеччини стало намагання не дати приводу жодній з великих держав
вступити в союз, спрямований проти неї. Так, Бісмарк заспокоював Росію, що у Німеччини немає національних інтересів на
Балканах, а Велику Британію – відсутністю колоніальних амбіцій. Німеччині потрібен був союз з Росією і Австрією одночасно.
Бісмарку вдалося створити такого типу альянс в 1873 р.
Однак перша міжнародна криза, пов'язана з черговим загостренням "східного" питання у 1876 р., несла в собі загрозу такому
союзу. Втручання Росії у внутрішні справи Османської імперії могло викликати збройну відповідь Англії та Австрії у випадку
просування Росії на Балканський півострів. А якщо б Німеччина змушена була б вибирати між Австрією та Росією,
зовнішня політика Бісмарка зазнала б краху. Незалежно від розвитку подій Бісмарк ризикував зіпсувати відносини або з Росією,
або з Австрією, або з обома державами у випадку німецького нейтралітету. Розуміючи це, він підтримував Росію у питаннях, що
стосувалися східної частини Балкан, а Австрію – у питаннях, що мали відношення до західної їх частини. Таким чином, Бісмарк
намагався розмежувати австрійську та російську сфери впливу на Балканах для уникнення в майбутньому кризових ситуацій з
цього приводу.
У 1880-х рр. політика Німеччини у питанні підтримання балансу сил зазнає суттєвих змін. Аби запобігти утворенню
антинімецької коаліції Бісмарк вирішив встановити союзні відносини з більшою кількістю держав, ніж будь-хто з можливих
опонентів Німеччини. Це давало змогу німецькому уряду вибирати з-поміж багатьох союзників в залежності від обставин. З
цією метою Німеччина виступила ініціатором створення системи альянсів, спрямовану, з одного боку, на те, щоб німецькі
потенційні супротивники не укладали союзи між собою, а з іншої – щоб тримати під контролем дії своїх союзників і
послаблювати напруженість з усіх боків. При цьому Німеччина завжди володіла правом вето щодо спільних дій, а також
можливістю діяти самостійно.
Бісмарк розпочав нову політику в 1879 р. укладенням таємного союзу з Австрією. Наступним кроком стало реанімація ідеї
Союзу трьох імператорів. Цей союз передбачав для всіх учасників сприятливий нейтралітет у випадку війни одного з членів з
іншою державою. У конкретній міжнародній ситуації того часу мова йшла про нейтралітет Росії у випадку франко-німецької
війни і Німеччини у випадку британо-російського військового зіткнення. Таким чином, Німеччина була захищена від
можливості війни на два фронти, а Росія убезпечена від можливості реставрації Кримської коаліції, що відповідало на
той час інтересам обох держав.
В 1882 р. формується ще один альянс – Троїстий союз – Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. До союзу Німеччиною Італію
підштовхнуло захоплення Францією Тунісу, що безпосередньо загрожувало її національним інтересам у Північній Африці. Зі
свого боку Австрія додатково страхувалася на випадок, якщо Союз трьох імператорів виявиться нездатним стримувати Росію.
Німеччина та Італія зобов'язувалися надати один одному допомогу на випадок французької агресії. Одночасно Італія обіцяла
дотримуватися нейтралітету по відношенню до Австро-Угорщини на випадок її війни з Росією, що виключало для Австрії
перспективу війни на два фронти.
Нарешті, в 1887 р. Німеччина, Австрія та Італія укладають так звані Середземноморські угоди з Великою Британією, за якими
вони домовлялися спільно зберігати статус-кво в районі Середземного моря. Результатом бісмарковської політики була поява на
світ системи альянсів, що страхувала Австрію від російського нападу, Росію – від австрійського авантюризму, Німеччину – від
оточення. Щоб звести до мінімуму виклики в цій складній системі, Бісмарк робив все, аби задовольнити французькі амбіції.
Спонукаючи французьку колоніальну експансію, він намагався відвести французьку активність від Центральної Європи та
зіштовхнути Францію з Великобританією у колоніальних володіннях.
В 1887 р. Росія відмовилася поновлювати термін дії Союзу трьох імператорів через загострення відносин з Австро-
Угорщиною. Проте Німеччина ще не готова була відмовитися від російського варіанту, а тому Бісмарк запропонував укласти
двосторонню німецько-російську угоду, що згодом отримала назву Договір "перестрахування". "Застрахувавшись" проти Росії
та Франції за допомогою Троїстого союзу, Німеччина таким чином "перестраховувалася", щоб перешкодити зближенню Росії з
Францією та усунути небезпеку війни на два фронти. Договір передбачав, що кожна з двох сторін зберігатиме сприятливий
суверенітет у випадку війни однієї з них з будь-якою третьою державою. Однак це положення не стосувалося випадків нападу
Німеччини на Францію або Росії на Австро-Угорщину. Договір діяв до 1890 р.
Незважаючи на зусилля Бісмарка, до 1890 р. концепція рівноваги сил вичерпала свій потенціал. В останній третині XIX ст. в
сфері міжнародних відносин накопичилися суттєві якісні зміни: зросла кількість держав, що претендували на роль великих,
наприкінці століття в цьому списку вперше з'явилися неєвропейські держави, зокрема США, що послаблювало
євроцентристську основу існуючої системи міжнародних відносин і помітно ускладнювало баланс сил. Трансформуються і
ускладнюються державні інтереси провідних держав. Положення ускладнювалося тим, що колоніальний поділ планети в рамках
Віденської системи міжнародних відносин вже завершився. Але старі сфери впливу до того часу вже не відповідали новим
геополітичним та економічним реаліям.
Велика Британія спочатку намагалася відігравати роль посередника між двома військово-політичними блоками, маючи
конфліктний потенціал як з Німеччиною з приводу провідної ролі у глобальній політиці, так і з Росією з приводу зіткнення
інтересів на Середньому Сході.
З утворенням двох антагоністичних військово-політичних блоків – Троїстого союзу та Антанти – почався розпад
"європейського концерту", була остаточно порушена система балансу сил в Європі, супротивники поставили перед собою
завдання переділу сфер впливу на свою користь.
Європейські держави розгорнули пошуки засобів посилення своєї військової, економічної та політичної могутності. Таким
засобом наприкінці ХІХ ст. стала колоніальна експансія. Вона перетворилася на один з чільних засобів вирішення конфліктів і
протиріч між великими державами.
Наприкінці XIX ст. завдяки досягненням науково-технічної й промислової революцій особливо посилилися США і
Німеччина. США активно освоювали заокеанські ринки. Яскравим прикладом стала іспано-американська війна 1898 р., одна з
перших воєн за переділ Землі напередодні І світової війни. Наслідком цих подій стало вигнання іспанців з Куби, а потім і з
Філіппін.
Тоді ж Німеччина під керівництвом Отто фон Бісмарка перетворилася на сильну континентальну державу і стала відігравати
провідну роль у європейській політиці. За ініціативою Німеччини був створений Троїстий Союз. Спочатку у 1879 р. було
укладено союз Німеччини й Австро-Угорщини, а у 1882 р. поступово сформувався союз цих двох держав з Італією. Інший
могутній військовий блок – Антанта – був створений Францією, Великою Британією і Росією. Франція вбачала утворення
Троїстого Союзу за пряму загрозу для себе й прагнула його нейтралізувати. У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росією, а у
1893 р. – таємну військову конвенцію, які остаточно завершили формування франко-російського союзу. На початку ХХ ст. в
Європі існували два блоки держав – Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією – з іншого.
Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було
неможливим. 8 квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція уклали договір Антанти (від фр. Entente – угода), секретні
статті якого передбачали розподіл сфер впливу в колоніях. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої Британії та
Франції визначили умови їхньої військової співпраці. Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-
французький союзи угодою Великої Британії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-
германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика
Британія в результаті переговорів 31 серпня 1907 р. підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в
Ірані, Афганістані, Тибеті. Британсько-російська угода 1907 р. закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої
Британії.
Отже, метою блоків був переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих агресивних європейських
держав. Всі ці події завдали нищівного удару і фактично звели нанівець існування Віденської системи міжнародних відносин і
наблизили людство до І світової війни. Із утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в
Європі. Супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська система, фактично,
припинила своє існування.
Таким чином, утворившись після системних наполеонівських війн, Віденська система проіснувала майже сто років й
розпалася з системною І світовою війною. Європейська політична арена, що її охоплювала ця система, являла собою концерт
гомогенних імперій – монархій, що тримався на принципі балансу сил. Проте поразка Росії у Кримській війні, поява об’єднаних
Італії й Німеччини и формування ворожих блоків звели нанівець баланс сил та існуючі у системі традиції. Все це призвело до І
світової війни, з якою розпалася Віденська система.
 
2.3.Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин.
 
Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин – це глобальний політичний устрій, основи якого були закладені
Версальським мирним договором 1919 р. з Німеччиною, договорами з союзниками Німеччини, а також договорами,
підписаними на Вашингтонській конференції (1921-1922 рр.).
 Європейська частина цієї системи (інакше Версальська) в значній мірі була створена під впливом політичних та військово-
стратегічних міркувань держав-переможниць. Ігнорувались інтересів як держав, що зазнали поразку, так і новоутворених
держав (9 тільки в Європі). Це робило цю структуру вразливою внаслідок вимог її учасників щодо перетворення і
вдосконалення системи і не сприяло довготерміновій стабільності. Відмова США від участі в функціонуванні Версальської
системи, ізоляція Росії і антигерманська спрямованість перетворювали її в незбалансовану та не універсальну, що збільшувало
потенціал майбутнього глобального конфлікту.
Вашингтонська система, яка розповсюджувалась на АТР, спочатку відрізнялась дещо більшою зрівноваженістю. Але її
нестабільність обумовлювали невизначеність політичного розвитку Китаю, мілітариський зовнішньополітичний курс Японії та
ізоляціонізм США.
Завершення І світової війни призвело до трансформації змісту системи міжнародних відносин і зумовило післявоєнний
перегляд основ її функціонування, в результаті чого і виникла Версальсько-Вашингтонська система. Вона мала певні основні
характеристики та особливості. До цих фундаментальних характеристик можна віднести:
1. "Дискриміноване" становище переможених держав та Радянської Росії, які на певний час були перетворені виключно на
об'єкти впливу Версальської підсистеми і "виключені" з ряду її системотворчих елементів, склавши "блок ображених" держав,
що найбільше прагнули перегляду статус-кво системи. Так, Німеччина втратила права на свої колонії, сильно обмежувалась
праві на володіння збройними силами та економічно пригнічувалась через механізм репарацій. Подібні умови були передбачені
і для Туреччини та Болгарії, а Австро-Угорщина загалом припинила існування (на її теренах були утворені суверенні Австрія та
Угорщина). До того ж, всі переможені держави понесли значні територіальні втрати. Радянська Росія, формально не будучи
переможеною, виявилася, на початковому етапі, також виключеною з процесу системотворення. Формальним визнанням цього
факту з боку Росії був Рапалльський договір 1922 р., після якого розпочалася широка кооперація між Німеччиною та
Радянською Росією (пізніше СРСР).
2. Закріплення лідерства США, Британії та Франції у новій системі. Значні територіальні, політичні та економічні (в різному
ступені для цих держав) надбання держав-переможниць дали їм фактичне право колегіальної зміни характеристик міжнародної
системи та формування її засад. Інші переможці (на кшталт Італії) залишились на другому плані.
3. Політична самоізоляція США від європейських справ. США після провалу "14-ти пунктів" В. Вільсона взяли курс на
ізоляцію від політики в Європі, в той же час у якості пріоритетного засобу зовнішньої політики в цьому регіоні обравши
економічний чинник. План Дауеса (1920 р.), а також певною мірою план Юнга (1929 р.), продемонстрували ступінь економічної
залежності держав Європи від США, що стали станом на 1918 р. переважним кредитором, будучи ще до початку війни
боржником європейських держав. Такий стан речей жодним чином не заважав США послідовно проводити гегемоністичну
політику в рамках системи (з перемінним успіхом).
4. Утворення ряду нових суверенних суб'єктів міжнародних відносин у Європі, зовнішня політика яких на більш пізніх етапах
розвитку системи значно впливала на хід системних кризових процесів.
5. Створення гегемоністичного інструменту збереження статус-кво у системі міжнародних відносин – Ліги Націй. Цей
інструмент, фактично підконтрольний Франції та Великій Британії, виявився неефективним у виконанні своїх стабілізаційних
функцій. Це стало свідченням відсутності міцної договірно-правової бази системи.
6. Земля поступово перестала бути євроцентриською, міжнародна система почала перетворюватись в глобальну.
7. Вкрай високим рівнем гетерогенності Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, як внаслідок
протистояння в політико-ідеологічній (демократія і тоталітаризм), політичній, військовій, економічній сферах, так і в силу
наявності декількох, більш-менш незмінних груп акторів, що знаходились у стані перманентного системного протистояння,
протягом всього періоду її існування. Наявність широкого кола сильних "революційно" налаштованих щодо системи акторів –
єдина історично підтверджена причина колапсу будь-якої системи міжнародних відносин. В таких умовах достатньо високою є
імовірність виникнення системної війни, на відміну від ситуації класичного біполярного протистояння, в якому обидві сторони
більше зацікавлені у збереженні статус-кво, аніж у повному його перегляді.
8. Певна асинхроність трансформацій двох основних підсистем (європейської та далекосхідної) Версальсько-Вашингтонської
системи, що дестабілізувало систему за принципом каталізації – системні зміни у одній з підсистем з часом викликали новий
сплеск трансформацій у іншій. Переважна євроцентричність Версальсько-Вашингтонської системи, а відтак менша (проте
каталізуюча) роль далекосхідного регіону у системних процесах деструктивного характеру, і практичну відсутність
конструктивних для системи явищ у цій підсистемі. Вплив інших підсистем на розглянуті вище кризові процеси виявився
незначним.
9. Специфічний тип контролю в системі – егалітарно-ієрархічний. В її рамках існувала ієрархія засобів та суб'єктів
системного контролю, основні елементи якого на практиці були оформлені у егалітарний спосіб (колективна безпека, Ліга
Націй, міжнародно-правові угоди універсального характеру тощо). Подібна гібридність контрольних механізмів поміж іншого
зумовила подальший крах системи.
Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, є одною з найскладніших для системного аналізу. Це пов'язано з
високим ступенем "розмитості" меж її етапів розвитку, трансформаційною динамікою системи, невизначеністю статусу ряду
акторів в системі взагалі та у окремі періоди її розвитку зокрема.
Версальсько-Вашингтонська система, як і будь-яка система, пройшла кілька етапів існування, серед яких умовно можна
виділити:
- становлення системи – 1919-1922 рр.;
- відносна стабілізація – 1922-1929 рр.;
- криза Вашингтонського порядку – 1929-1933 рр.;
- криза Версальського порядку – 1933-1937рр.;
- ліквідація Версальського порядку і встановлення германської гегемонії в Європі – 1938-1939 рр.
1. Фаза становлення (1919-1922 рр.)
Унаслідок І світової війни відбулося перегрупування сил на глобальній арені. США, підпорядкувавши собі американський
континент, узялися за встановлення свого панування за межами західної півкулі. З географічно обмеженої континентальної
імперії США почали перетворюватися на глобальну імперію, яка характеризувалася економічним контролем, політичною
гегемонією і перевагою сили на планеті. Перемога в іспано-американській війні 1898 р. стала початком її експансіоністської
політики, спрямованої на завоювання планети. Імперська геополітична експансія перетворилася на основу американського
державного існування.
 Ідеологічним обґрунтуванням імперіалізму США на цьому етапі стали:
- "доктрина Монро";
- вільсонівський універсалізм;
- доктрина "відкритих дверей".
Експансіонізм був найкращим методом завоювання нових ринків, джерел сировини і необмеженої влади для будь-якої
імперської системи. Доктрина гегемонії США служила ідеологічним обґрунтуванням цього експансіонізму. Це обґрунтування
мало теологічний, міжнародно-правовий та економічний аспекти. Доктрина "приреченої долі", яка ототожнює її імперіалізм з
волею Бога і Провидіння, була теологічним компонентом, "доктрина Монро" – міжнародно-правовим, доктрина "відкритих
дверей" – економічним компонентом.
Після І світової війни президент США В. Вільсон проголосив "доктрину Монро" глобальною; у ній поєдналися комерційний і
територіальний експансіонізм. Доктрина "відкритих дверей" фактично стала принципом організації економіки планети,
маскувала сутність "доктрини Монро" законами світового ринку. Політика "відкритих дверей" стала ґрунтовним чинником
організації глобального економічного простору. Починається процес гомогенізації планети і його перетворення на єдиний
геополітичний простір під гегемонією США.
Історія імперії США після І світової війни, а особливо по закінченні ІІ-ї, була глобалізацією цієї імперії за допомогою
стратегії "відкритих дверей", що призводила до завоювання глобальних ринків та встановлення політичної гегемонії.
В. Вільсон прийняв рішення про вступ США у І світову війну для захисту і закріплення зазначеної політики і створення
міжнародної організації – Ліги Націй для інституціоналізації та легітимації цієї політики. Послідовно застосовуючи політику
"відкритих дверей", США збиралися розповсюдити принципи "доктрини Монро" на всю Землю. Ця силова практика
імперативно визначала всю зовнішню політику США у ХХ ст. Президент В. Вільсон був переконаний, говорячи про
встановлення по закінченні І світової війни "нового світового порядку", що повна свобода дій є природним правом США. А ще
легітимнішими були б дії під прикриттям міжнародної організації, яка має знаходитися під повним контролем США. Після І
світової війни США за рівнем економічного розвитку вийшли на перше місце на Землі. З держави-боржника вони
перетворилися на державу-кредитора.
США виявляли неабиякий інтерес до європейських справ. Вони побоювалися морської могутності Великої Британії та її
союзу з Японією. США були проти значного послаблення Німеччини на противагу Британії та Росії. В. Вільсон намагався
здобути керівні позиції у Лізі Націй.
Велика Британія внаслідок І світової війни домоглася своєї головної мети – її основну суперницю Німеччину – було розбито.
Британці отримали колонії на Близькому Сході та в Африці. Ставши боржником США (3,7 млрд. дол.) Велика Британія
водночас була кредитором інших європейських держав (4,3 млрд. дол.). Як і США, вона також була проти надмірного
послаблення Німеччини, вбачаючи у ній противагу Франції та Радянській Росії. На конференції британська делегація прагнула
юридично закріпити колоніальні здобутки.
Франція під час І світової війни зазнала значних втрат, оскільки її територія була ареною бойових дій. Із 40-мільйонного її
населення загинуло 1,389 млн. чол., поранено 2,8 млн. чол. Проте Франція мала наймогутнішу армію в Європі, її війська
окупували лівий берег Рейну. Вона прагнула максимального послаблення Німеччини, населення якої навіть у кордонах до 1871
р. становило 70 млн. чол. проти 40-мільйонного населення Франції. Як відзначив прем'єр-міністр Франції Ж.Клемансо, "20
мільйонів німців є зайвими". Франція також прагнула створити на східних кордонах Німеччини блок союзних держав (Польща,
Чехословаччина, Румунія, Югославія та ін.).
Під час І світової війни помітно зросла економічна та військова могутність Японії. Її участь у війні була обмежена
далекосхідним регіоном. Вона спромоглася захопити німецькі колонії в Океанії, мала намір утримати загарбану частину
китайської території – Шаньдунь. До того ж вона прагнула зберегти військовий союз з Великою Британією на противагу США.
Італія вступила у І світову війну в 1915 р. Після поразки від австро-угорської армії під Капоретто на неї мало хто зважав.
Хоча після війни вона ще вважалась великою державою, але її домагання перевищували її можливості. Вона жадала
максимальних територіальних надбань, використовуючи для цього суперечності між великими державами.
Німеччина зазнала поразки у війні, втративши 14% своєї території (на якій мешкало 10% її населення), всі колонії в Африці
та на Близькому Сході. Німеччина намагалась використати суперечності між державами-переможницями для пом'якшення умов
миру.
Росія вийшла з війни у 1918 р., підписавши 3 березня Берестейський мирний договір з Німеччиною та її союзниками. Хоча
Царська Росія воювала на стороні держав Антанти, Радянська Росія фактично опинилась у таборі держав, що програли війну. Це
було пов'язано, по-перше, зі зміною політичного режиму в державі, а по-друге, з підписанням сепаратного договору з
Німеччиною. Берестейській мир був грабіжницьким і ганебним, позаяк дозволяв німцям та австрійцям окупувати Україну,
Білорусь, Прибалтику, Кавказ, унаслідок чого Росія втрачала 34% населення, 54% промисловості, зокрема 90% видобутку
вугілля тощо. З. Бжезинський порівнює Берестейський мир з Версальським мирним договором, укладеним з переможеною
Німеччиною.
Г. Кіссінджер зазначав, що кожного століття з'являється держава, яка має могутність, волю, моральний та матеріальний
потенціал для приведення всієї системи міжнародних відносин у відповідність до власних ідеалів і цінностей. У ХVII ст. це була
Франція, яка за часів кардинала Ришельє висунула ідею держави-нації; у ХVIII ст. Велика Британія пропагувала концепцію
рівноваги сил, яка стала домінантною в європейській дипломатії протягом 200 рр.; у ХІХ ст. Австрія влаштувала "європейський
концерт" націй, який демонтувала згодом Німеччина Бісмарка. У ХХ ст. наддержавою стали США США. Вступ США у І
світову війну і підготовка реального плану мирного врегулювання стали свідченням модифікації ролі цієї держави у світі. На
протязі ХХ ст. США неодноразово виступали як ідеолог нового етапу розвитку міжнародних відносин.
Велика Британія не була спроможна очолити цей процес. Могутня Британська імперія вже не могла обійтися без своєї
колишньої колонії (США), яку ще рр. десять тому вважала за свою політичну провінцію. До того ж британці не могли
запропонувати жодного курсу, спрямованого на будівництво безпечнішого миру. Британський уряд не раз запевняв, що
достатньо повалити Німеччину, й усе стане на свої місця. Британці були впевнені, що їхній вплив в Європі та домінування на
морях є гарантією загального миру.
В. Вільсон дотримувався іншої думки. Він вважав, що модифікація ситуації у бік зміцнення безпеки і стабільності може бути
досягнута тільки шляхом кардинальної перебудови всієї системи міжнародних відносин, а очолити цей процес мають США як
економічно потужна держава, не пов'язана путами таємної дипломатії, і як держава, що не має серйозних супротивників на
міжнародній арені. Відтак США, на думку В. Вільсона, мали взяти на себе роль арбітра, світового судді.
 У січні 1918 р. президент США В. Вільсон виступив зі своїм планом повоєнного врегулювання, який отримав неофіційну
назву "14 пунктів". Це була зовнішньополітична програма США, яка передбачала:
- відкриту дипломатію;
- свободу торгового судноплавства;
- свободу торгівлі;
- скорочення озброєнь;
- урегулювання колоніальних питань;
- евакуацію німецьких військ з території Росії, надання їй можливості самостійно визначати політику, вступити до
співтовариства вільних націй;
- звільнення й відбудову Бельгії;
- повернення Франції Ельзасу та Лотарингії;
- виправлення кордонів Італії відповідно до національних ознак;
- автономію народів Австро-Угорщини;
- звільнення й відбудову Румунії, Сербії та Чорногорії;
- самостійність турецьких частин Османської імперії, автономію для її національних частин;
- утворення незалежної Польської держави з виходом до моря;
- створення загальної асоціації націй з метою надання взаємних та однакових гарантій політичної незалежності,
територіальної цілісності як великих, так і малих держав.
Усі "14 пунктів" В. Вільсон поділяв на дві частини: вісім обов'язкових пунктів (відкрита дипломатія, свобода судноплавства,
загальне роззброєння, ліквідація митних бар'єрів, вирішення колоніальних спорів, відбудова Бельгії, виведення німецько-
австрійських військ з російських територій, утворення Ліги Націй) і шість необов'язкових пунктів (повернення Франції Ельзасу
та Лотарингії, автономія національних меншин Австро-Угорської та Османської імперій, перегляд кордонів Італії, утворення
незалежної Польщі, інтернаціоналізація Дарданелл).
У цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноблення, таємна дипломатія, проголошувався принцип
самовизначення націй. В останньому пункті своєї програми В. Вільсон запропонував створити міжнародну організацію, яка
могла б забезпечити повоєнний мир. Виступаючи з цією програмою, В. Вільсон, по-перше, прагнув розірвати рамки "доктрини
Монро" (1823 р.), що заважала подальшому розвитку й процвітанню держави. Він розумів, що ситуація на Землі за століття
докорінно змінилася. США стали найпотужнішою державою планети. По-друге, президент не бажав значного послаблення
Німеччини. Він хотів припинити розповсюдження радикального соціалізму в Німеччині, що уможливлювалося у випадку її
надмірного ослаблення й приниження. По-третє, В. Вільсон залишався вірним своїм довоєнним прагненням збереження балансу
сил в Європі, хоча й критикував цю систему, пропагуючи замість дипломатії коаліцій – колективну безпеку, яка б охоплювала
всі держави, які у свою чергу підтримували б і захищали систему. По-четверте, він бажав послаблення своїх союзників після
війни. Це підтверджують явно антибританські пункт про свободу морів і зняття всіх митних бар'єрів; пропозиція про значне
скорочення збройних сил, що сильно б ударила по військовому потенціалу Франції. Цією програмою В.Вільсон також відкривав
перед Росією можливість посісти гідне місце у міжнародному співтоваристві (щоправда, коли 1918 р. Росію охопила
громадянська війна, позиція В. Вільсона у коментарях до "14 пунктів" виразно пожорсткішала).
Програма В. Вільсона стала першим політичним документом, яким регламентувалися офіційні підходи США до національно-
визвольних рухів і нових держав. Перемир'я з Німеччиною було підписано саме на основі "14 пунктів" В. Вільсона, що стало
великим успіхом дипломатії США. Основою для Паризької мирної конференції був принцип націй, що базувався на праві
народів на самовизначення і сформульований згідно з "14 пунктами" В. Вільсона. Позитивний наслідок "14 пунктів" В. Вільсона
полягає у прийнятті цілої низки міжнародних домовленостей, згідно з якими повністю або частково вийшли з-під колоніальної
опіки численні народи і держави.
Таким чином, якщо у 1890-1914 рр. відмова США від ізоляціоністської традиції була досить суперечливою з огляду на її
стриманість у засобах і географічну обмеженість інтервенціонізму, то з приходом до влади В. Вільсона й особливо зі вступом
США у І світову війну ситуація радикально змінилася. З'явився спеціальний термін – вільсонізм – який відзначив відмову США
від ізоляціонізму.
Вільсонізм був першою ідеологією, розробленою керівництвом великої держави не для внутрішнього, а для зовнішнього
використання. Його практичним втіленням стали пакт Бріана-Келлога, вступ США у ІІ світову війну, "план Маршалла",
"доктрина стримування" тощо.
Для підбиття підсумків І світової війни 18 січня 1919 р. – в річницю проголошення у Версалі 1871 р. Німецької імперії
розпочалась Паризька мирна конференція. На неї прибули представники 27 держав-учасниць Антанти, серед них 9 – активно
воювали, 15 – оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, і три новозасновані держави – Польща,
Чехословаччина і Королівство сербів, хорватів та словенців (з 1929 р. – Югославія). Вперше в історії США її президент залишив
свою державу й прибув до Європи, де його зустріли як національного героя. Д. Ллойд-Джордж згодом писав: "Я вважав, що
президент, який мав ідеалістичні переконання, справді дивився на себе як на місіонера, покликаного врятувати бідних
європейських поганців". Оскільки В. Вільсон був вороже налаштований щодо Радянської Росії і її участі у роботі конференції
("Більшовицька Росія не може бути прийнята до союзу демократичних і вільних народів"), Росія не була запрошена на
конференцію.
Представництво на Паризькій конференції було на рівні голів урядів, що негативно вплинуло на роботу конференції (через їх
несхильність до компромісів) й призвело до їх тривалого відлучення від державних справ. Враховуючи це після ІІ світової війни
мирне врегулювання проходило на рівні міністрів закордонних справ. Серед учасників Паризької конференції провідну роль
відігравали прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо (обраний головою конференції), прем'єр-міністр Великої Британії Д. Ллойд-
Джордж та президент США В. Вільсон (так звана "Велика трійка"). Італію на конференції представляв прем'єр-міністр В. Е.
Орландо, а Японію – прем'єр-міністр барон Макіно.
Було утворено головні органи конференції – "Рада десяти" (голови урядів і міністри закордонних справ США, Франції,
Великої Британії, Італії та Японії); "рада п'яти" – міністри закордонних справ цих держав; і пізніше – "Рада чотирьох" – глави
урядів держав без Японії.
Одним з провідних принципів Паризької мирної конференції стало право народів на самовизначення, сформульоване згідно з
"14 пунктами" В. Вільсона. До її порядку денного входили: підписання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками (до
розробки умов Німеччина із союзниками та Радянською Росією не були допущені); створення Ліги Націй; розподіл колишніх
колоній Німеччини та Туреччини між державами-переможницями. Мирне врегулювання подібного масштабу можна зіставити з
Віденським конгресом або мирним врегулюванням після ІІ світової війни.
З початку роботи конференції виявилися розбіжності серед членів "великої четвірки". В. Вільсон заявив про намір зробити
центральним питанням порядку денного свій проект статуту нової міжнародної організації. Він наполягав на включенні статуту
Ліги Націй до тексту мирного договору для того, щоб сенат США розглядав один, а не два документи. В. Вільсон досяг свого:
вже 22 січня 1919 р. його пропозиції були ухвалені; він же очолив комісію з вироблення статуту. За десять засідань було
врегульовано всі спірні питання і підготований проект статуту. Конференція остаточно схвалила текст статуту.
25 березня 1919 р. Д. Ллойд-Джордж надіслав Ж. Клемансо і В. Вільсону "Меморандум з Фонтенбло" (повна назва "Деякі
зауваження для мирної конференції до складання остаточного проекту мирних умов"). У цьому документі було викладено
англійську програму й дано критику французьких вимог. Д. Ллойд-Джордж виступав проти:
- розчленування Німеччини;
- вимог польської комісії передати під владу Польщі 2,1 млн німців;
- передачі іншим державам територій, заселених угорцями;
і за:
- повернення демілітаризованої Рейнської області Німеччині;
- повернення Ельзасу й Лотарингії до складу Франції;
- передачу Саарського вугільного басейну Франції на 10 років;
- передачу Мальмеді та Морене до складу Бельгії;
- передачу деяких територій Шлезвігу до складу Данії;
- відмову Німеччини від усіх колоніальних зазіхань, зокрема на область Кяо-Чао;
- отримання Гданського коридору Польщею з умовою такого проведення його кордонів, які б мінімально зачіпляли території,
населені німцями.
Репарації передбачалося розділити так: 50% – Франції; 30% – Великій Британії; 20% – іншим державам;
Питання про роззброєння. 5 держав-переможниць мали зберігати свої збройні сили мобілізованими, доти доки Німеччина і
Росія не доведуть своєї миролюбності. Для цього Франції надавалися гарантії з боку Великої Британії та США у разі повторної
німецької агресії. Це врегулювання переслідувало три мети: по-перше, віддати належне союзникам; по-друге, підготувати такий
мирний договір, який німецький уряд зміг би підписати із впевненістю, що виконає всі свої зобов'язання; по-третє,
врегулювання не мало містити жодних приводів до виникнення майбутніх воєн і мало стати альтернативою більшовизму.
В. Вільсон і Д. Ллойд Джордж усвідомлювали необхідність докорінної перебудови міжнародних відносин на основі їхньої
демократизації.
Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеччиною. Його було підписано 28 червня 1919 р. у
Версальському Великому палаці (Версальський мир).
За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв'язанні І світової війни, втрачала свої колонії; деякі її території
передавалися сусіднім державам; на неї накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані державам Антанти;
Ельзас та Лотарингія поверталися Франції; управління Саарською областю передавалося на 15 рр. Лізі Націй; Гданськ
оголошувався незалежним містом-державою; Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі
райони Прусії й Померанії); Данії передавався Північний Шлезвіг; До Бельгії відходили округи Ейпен, Мальнеді, Морене.
Порівняно з 1914 р. німецька територія зменшилася на 12,5%.
Загальна військова повинність у Німеччині скасовувалася. Її сухопутна армія не мала перевищувати 100 тис. особового
складу і призначалася для підтримки порядку всередині держави. Німеччині заборонялося мати підводний флот, великі надводні
кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький Генштаб розпускався.
Німецька територія по лівому берегу Рейну та смуга завширшки 50 км по правому – оголошувалася Рейнською
демілітаризованою зоною.
Загальна сума репарацій була встановлена на Лондонській конференції у 1921 р. й становила 132 млрд. марок. Франція мала
одержати 52% цієї суми, Велика Британія – 22%, Італія – 10%, Бельгія – 8%.
З метою гарантії виконання Версальського миру держави Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 рр.
Мирні договори із союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського мирного договору. Сен-Жерменський
договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919 р., Нейський з Болгарією – 27 листопада 1919 р., Тріанонський з Угорщиною
– 4 червня 1920 р. та Севрський з Туреччиною – 10 серпня 1920 р.
Відповідно до Сен-Жерменського договору з Австрією Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного
Тіролю переходила до Італії; Чехія, Моравія, Словаччина та Закарпатська Україна ставали Чехословаччиною. Угодою
визнавалася незалежність Австрії і заборонялося її об'єднання з Німеччиною.
За Тріанонським мирним договором Угорщина визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія
скорочувалась утроє, а населення – у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачувала репарації переможцям.
Згідно з Нейським миром з Болгарією частина її території відходила до Югославії та Румунії.
За Севрським мирним договором з Туреччиною вона втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці,
позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.
Версальська система мирних угод закріплювала територіальні зміни, які відбулися внаслідок І світової війни й розпаду
Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Британія
закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Великої
Британії та Франції.
Результати конференції не могли задовольнити всіх її учасників. Так, Конгрес США під тиском "ізоляціоністів" відмовився
схвалити Версальський мирний договір й вступ до Ліги Націй, обмежившись статусом "спостерігача". Таким чином, США на
Паризькій мирній конференції практично нічого не отримали.
У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками сепаратні договори без статей щодо Ліги Націй. Але,
враховуючи внесок президента США В.Вільсона у створення Ліги Націй, його було відзначено Нобелівською премією миру.
Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціативи президента США В. Вільсона. Створення Ліги Націй
було першою спробою утворення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру
на земній кулі шляхом погодження дій її членів. Її завдання – боротьба за мир, співпрацю й безпеку народів. Найважливіша мета
– підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру. Її статут передбачав гарантії
членам організації у збереженні їхньої політичної незалежності й територіальної цілісності проти зовнішньої агресії.
Передбачалися колективні дії всіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів. Порушення миру
мало спричиняти як економічну та політичну ізоляцію порушника, так і воєнні санкції, включаючи створення об'єднаних
збройних сил з контингентів держав – членів Ліги. Проте її слабкість як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим
статутом. Рішення ухвалювалися за принципом одностайності, за винятком питань процедурних і таких, що стосувалися
прийняття нових членів. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністративних питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть
санкції фактично були добровільними.
Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги у складі 5 постійних членів
(США, Велика Британія, Франція, Італія та Японія) й 4 тимчасових.
Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальського мирного договору. Його підписали 44 держави. СРСР було
прийнято до Ліги Націй у 1934 р. та виключено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939-1940 рр. Німеччина вступила до
Ліги Націй у 1926 р. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 р., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 р.
Відсутність низки великих держав серед членів Ліги Націй негативно позначилася на її ефективності. Ліга виявилася
нездатною підтримати статус-кво, що склався внаслідок І світової війни і зберегти Версальсько-Вашингтонську систему. Вкрай
жорсткі умови мирного договору з Німеччиною, породили в німецькому суспільстві найсприятливіші умови для поширення
ідей реваншизму, а згодом і ревізіонізму. ІІ світова війна остаточно поховала Лігу Націй 31 липня 1946 р.
За пропозицією президента США В.Вільсона до статуту Ліги Націй (ст. 22) було введено поняття мандату, тобто
повноважень на управління тією чи іншою територією від імені Ліги Націй. Згідно з мандатною системою всі території були
поділені на три групи мандатів: "A", "B", "C". До групи "А" входили колишні володіння Османської імперії, статус яких
наближався до статусу протекторату. Група "В" охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці, які передавалися
під безпосереднє управління держави-мандаторія зі збереженням певного ступеня самоврядування. Мандати групи "С"
стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого океану й фактично означали цілковиту анексію цих територій
носіями мандату.
Розподіл німецьких колоній було затверджено на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 р., а колонії колишньої
Османської імперії – на конференції в Сан-Ремо у 1920 р.
Згідно з розподілом колоній, Велика Британія отримала мандати групи "А" на Ірак, Палестину й Трансйорданію та мандати
групи "В" – на Танганьїку, частину Того й Камеруну. Франція одержала мандати "А" на Сирію й Ліван, мандати "В" –
на частину Того й Камеруну, Бельгія – мандат "В" на Руанду-Урунді. Японія дістала мандати групи "С" на Маршаллові,
Каролінські та Маріанські острови у Тихому океані. Решту мандатів на території групи "С" одержали ПАР та Австралія. Таким
чином, Ліга Націй затвердила перемогу союзників у війні, надаючи законності розподілу Землі між державами-переможницями.
Угоди Паризької мирної конференції докорінно змінили політичну карту Європи. Це майже відразу створило численні
прикордонні суперечки по всьому Старому Світу. Ця проблема внесла вагомий внесок в розпад Версальско-Вашингтонської
моделі міжнародних відносин. Надзвичайно вибухонебезпечним виявився і закладений у Статут Ліги Націй принцип
самовизначення націй здатний підірвати будь-яку державу і дати приводи для втручання у внутрішні справи більшості держав.
Версальський договір став основою, на якій була побудована нова міжнародна система. Створена система міжнародних
договорів встановила Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати І
світової війни, визначила нове співвідношення сил на арені Землі. Вона стала спробою розв'язати проблеми, об'єднати й
гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав. Однак ця фіксація містила вади, тому що сформована система
міждержавних відносин не охоплювала своїм впливом вибухонебезпечні проблеми:
- наслідки розпаду Османської імперії;
- Далекосхідного регіону;
- ситуацію в Росії, де йшла громадянська війна.
Результати Паризької конференції засвідчили, що у глобальній політиці домінуючими залишаються європейські держави.
Однак принцип євроцентризму підважували зростаючий могутності США та Японії. США були розчаровані підсумками
Паризької мирної конференції. Відмова Конгресу ратифікувати Версальський мирний договір призвела до того, що США
опинились осторонь від магістральних напрямків глобальної політики, і це не змогло не позначитися на ефективності нової
міжнародної системи.
Завершення Паризької мирної конференції не принесло стабілізації. Багато держав потрясали гострі соціальні конфлікти,
зокрема громадянські війни. Перед новими державами, що виникли після війни, постало питання полагодження своїх
внутрішніх проблем, вироблення основи для міжнародного співробітництва, нарешті, необхідно було втілити в життя
положення Версальського миру: розподілити мандати на колишні німецькі колонії, виробити реальну схему вирішення
репараційного питання. У 1920-1921 рр. велися інтенсивні але не вдалі переговори великих держав для розв'язання частини цих
проблем, які не дали можливості для виникнення нових конфліктів з неврегульованих питань.
Вашингтонська конференція 1921-1922 рр.
Версальський договір та договори з союзниками Німеччини в Європі в основному торкались європейських держав, тому
аналіз Версальсько-Вашингтонської системи неповний без характеристики засад її далекосхідної підсистеми. Послаблення
євроцентризму призвело до ускладнення загальної картини світу. На тому етапі це проявилось в тому, що, протиріччя на
Далекому Сході призвели до зіткнення трьох великих держав: Японії, США й Англії. Ситуація настільки загострилася, що стали
говорити про можливість нової війни. Однак, дипломатія США запропонувала провести міжнародну конференцію для
обговорення спірних проблем на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. США було надано зручну можливість взяти
реванш за невдачі під час Паризької конференції.
Вашингтонська конференція тривала з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. і в основному вирішувала проблеми
післявоєнного врегулювання на Далекому Сході. У ній брали участь 9 держав – США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія,
Бельгія, Португалія, Голландія, Китай. Радянська Росія, хоч і визнавалася великою тихоокеанською державою, не була
запрошена. На конференції розглядалася низка вагомих питань: розв'язання тихоокеанських й далекосхідних проблем,
обмеження морських та сухопутних озброєнь, правила застосування нових засобів війни. На роботу Вашингтонської
конференції найбільший вплив справляли США та Японія – регіональні лідери того часу, але також враховувались інтереси
Британії та Франції. Ряд договорів, підписаних в рамках конференції, не тільки визначив засади Далекосхідної підсистеми, але і
побічно зумовив шлях її подальшого розпаду. Втім, в цьому вони нічим не відрізнялися від Версальського мирного договору.
 США вимагаючи "відкритих дверей" і рівних можливостей в Китаї боролися проти домінування там Японії.  Міжнародне
співтовариство не могло не зважати на позицію США як могутнього кредитора, якому понад 20 держав заборгували 12 млрд.
дол. Разом з іншими видами капіталовкладень економічна підтримка США європейським державам становила 20 млрд. дол. У
1920 р., населення США становило 6% земного. Вони сконцентрували 20% видобутку золота, 50% – вугілля, 66% – нафти, 85%
– виробництва автомобілів. Зростаюча економічна могутність США вимагала поширення їхнього міжнародного політичного
впливу. Проте на їх шляху виникла низка перешкод, зокрема позиція Британії.
Маючи Велику Британію за найсильнішого суперника, США у той же час мали з нею й спільні інтереси, які полягали в тому,
щоб запобігти посиленню гегемонії Франції в Європі й не дати Японії затвердити своє панування на Далекому Сході.
Протиріччя США та Японії загострювалися й стали головними на Далекому Сході. На конференції США вдалося натиснути на
Британію й домогтися ліквідації її союзу з Японією, чинного з 1902 р., який підлягав подовженню у 1921 р. (до І світової війни
він був спрямований проти Росії й Німеччини, тепер – проти США).
Унаслідок роботи конференції було укладено низку договорів:
"Чотирьох держав" (Велика Британія, США, Франція та Японія) від 13 грудня 1921 р., який стосувавася взаємних гарантій
недоторканості острівних володінь його учасників у басейні Тихого океану (закріплення статус-кво);
"П'яти держав" (Велика Британія, США, Японія, Франція й Італія) від 6 лютого 1922 р., який забороняв будівництво
військових кораблів, тоннажність більше 35 тис. т., встановлював співвідношення між флотами цих держав за класом лінкорів у
пропорції 10:10:6:3.5:3.5., закріпивши лідерство перших двох. Підписання цього договору стало великою перемогою дипломатії
США.
Японія теж здобула велику стратегічну перевагу. На Тихому океані заборонялося спорудження нових військово-морських баз
на схід від меридіану 1100 сх. д. за винятком островів, що безпосередньо прилягали до узбережжя США, Канади, Аляски, зони
Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії, Гавайських островів. Таким чином, США мали відмовитися від укріплення
островів у центральній та західній частинах Тихого океану. США і Великій Британії заборонялося мати бази на відстані менше
як 5 тис. км. від Японії.
"Дев'яти держав" (США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія й Китай) від 6 лютого 1922
р., який проголошував принцип поваги до суверенітету, територіальної й адміністративної недоторканості Китаю. Він
зобов'язував усіх його учасників дотримуватися принципів "відкритих дверей" та "рівних можливостей" у торгівлі й розвитку
промисловості на всій території Китаю. Формально держави відмовлялися від політики розподілу Китаю на "сфери впливу".
Проте, він не скасовував системи нерівноправних угод цих держав з Китаєм.
Договори, укладені на Вашингтонській конференції, доповнювали систему договорів, підписаних у 1919-1920 рр. між
державами-переможницями та державами, які програли світову війну.
Завершення Вашингтонської конференції закінчило фазу становлення нової міжнародної системи. Виникли центри сили,
яким вдалося виробити порівняно стійку систему взаємин між собою. В основному були вирішені найбільш спірні питання,
пов'язані з повоєнним врегулюванням, знята напруженість у відносинах між великими державами. Таким чином до 1922 р., було
закріплено основні засади Версальсько-Вашингтонської системи. Разом з тим не можна не відзначити того, що ця система
міжнародних відносин була внутрішньо нестійкою конструкцією через її суперечливості – ряд положень, що стали основою для
прагнення ряду держав до перегляду принципів системи у майбутньому.
 
2. Відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи (1922-1929 рр.)
Протягом всього періоду відносної стабілізації практично незмінним зберігалося співвідношення сил акторів, сформоване до
1922 р., а саме: лідерство: США, Британії, Франції; значний вплив: Італії, Японії, Польщі, Чехословаччини, Китаю та ін.; штучне
позбавлення значного впливу на систему: Німеччини, СРСР, Австрії тощо; маловпливовість держав Латинської США,
більшої частини азійських держав тощо.
Для держав-лідерів цього періоду пріоритетною задачею стало збереження статус-кво шляхом прийняття дієвих заходів для
запобігання абстрактному військовому конфлікту у майбутньому, а також для попередження переростання деструктивної по
відношенню до статус-кво активності деяких держав (в першу чергу – СРСР, Німеччини, Італії, Японії) у війну, в яку виявились
би втягнутими США, Британія, Франція, або їхні безпосередні союзники.
Перша мета реалізовувалась в основному через механізми міжнародно-правового характеру, а саме Лігу Націй та окремі
міжнародні домовленості. До таких домовленостей, зокрема, можна віднести пакт Бріана-Келлога та інші проекти ініціатив у
справі миру або роззброєння, які, втім, не досягали своєї мети. На відміну від них, друга група заходів, спрямована на
направлення політики держав, зацікавлених у перегляді засад системи, у помірковане русло, носила більш предметний характер.
Так, вирішення Францією та Великою Британією частини проблем у відносинах з Німеччиною (репарації, пізніше – питання
Саару) свідчило про намагання конструктивізувати власні стабілізаційні заходи у межах системи, для яких одверто недостатньо
було діяльності Ліги Націй. На підтвердження цього факту можна згадати і "закриття" очей на порушення Японією "договору
дев'яти" у Китаї: інтервенцію 1931 р., утворення Манчжоу-Го.
Втім було б помилковим вважати такі заходи частиною політики умиротворення, адже на той момент не спостерігалось
безпосередньої військової загрози для США, Франції чи Британії від таких акцій з боку деструктивних по відношенню до
системи акторів. Це є свідченням суттєвої відмінності між процесами у системі до і після 1929 р., що частково і стало причиною
виділення цієї хронологічної межі фази відносної стабілізації Версальсько-Вашингтонської системи. Кінцем фази відносної
стабілізації системи деякі автори вважають дії Німеччини спрямовані на силовий перегляд засад системи, який припадає на
ремілітаризацію Рейнської зони (березень 1936). При цьому однією з важливих для розвитку міжнародної системи подій у цей
період можна вважати Велику депресію 1929-1933 рр. Вона, як глобальне явище, суттєво, але переважно опосередковано,
вплинула на трансформації системи (наприклад, зумовивши прихід Гітлера до влади).
 
3. Криза Вашингтонського порядку (1929-1933 рр.)
У роки економічної кризи, коли увагу великих держав було зосереджено на розв’язанні внутрішніх проблем, Японія
розгорнула агресивні дії на Далекому Сході. Ще у 1927 р. прем’єр-міністр Японії Танка у секретному меморандумі накреслив
етапи японської агресії, яка передбачала загарбання усього Китаю, Монголії, Індокитаю, Бірми, Південно-східної Азії, Індії і
окремих територій СРСР. Японія прагнула створити „Велику Азію”, де прагнула до монопольного панування. Здійснення цього
плану почалося з окупації Японією восени 1931 р. південно-східних районів Китаю (Маньчжурії), яку було завершено у 1932 р.
за три місяці. 18 лютого 1932 р. цю територію проголошено незалежною від Китаю маріонетковою державою Маньчжоу-Го на
чолі з імператором Пу І. Японія уклала з ним військовий союз, що передбачав утримання там збройних сил. Лігою Націй було
направлено на місце подій комісію на чолі з лордом Літтоном, яка засудила японську агресію і рекомендувала міжнародному
співтовариству утриматися від визнання Маньчжоу-Го. У березні 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй. На Далекому Сході
виникає вогнище війни.Тому криза Вашингтонської підсистеми (агресія Японії проти Китаю) проявилась значно раніше, аніж
Версальської (початок 1930-х), але не мала руйнівного для системи характеру, як локалізована у регіоні, який у межах системи
залишався другорядним.
 
4. Криза Версальського порядку (1933-37 рр.)
Криза Версальсько-Вашингтонської системи безпосередньо пов'язана з подіями в Європі, що випереджали кризові явища в
інших регіонах планети як за інтенсивністю, так і за рівнем впливу на стан системи в цілому. Цей факт підтверджує тезу про
переважну євроцентричність Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин.
У 1922 р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до керма Німеччини стала очолювана Гітлером націонал-
соціалістична робітнича партія. Встановленню цих режимів сприяло те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним
амбіціям політичних кіл, які не погоджувалися з післявоєнними реаліями. У 1935 р. до складу Німеччини внаслідок плебісциту
увійшла Саарська область. У березні 1936 р. німецькі війська вступили в Рейнську область. Події засвідчили, що протягом 1933-
1935 рр. Німеччина переозброїлась і була готова до агресивних дій у будь-який час.
З середини 1930-х рр. Італія стала висувати вимоги щодо колоніальних володінь у Африці. У жовтні 1935 р. вона напала на
Ефіопію і навесні 1936 р. Ефіопія стала італійською колонією. Так виникло вогнище війни у Африці.
Громадянська війна в Іспанії, італо-німецька інтервенція у ній й політика невтручання західних держав стали тими
довготривалими чинниками, які перетворили події в Іспанії на затяжний регіональний конфлікт на європейському континенті.
На даному етапі спостерігалася суттєва перестановка сил у системі, в результаті чого дестабілізувалася (і стала абсолютно
неефективною) система колективної безпеки, створена навколо Ліги Націй. В період кризи за рівнем впливу на трансформації у
системі актори розподілись на наступні групи: впливові: США, Британія, Франція, СРСР, Німеччина, Італія, Японія;
маловпливові: Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина, Югославія, Китай та інші подібні актори; третьорядні: держави
Латинської США, більшість азійських держав тощо.
Очевидним був той факт, що зростання впливовості держав з "деструктивним" потенціалом по відношенню до системи, був
зумовлений об'єктивними (в першу чергу – економічними та внутрішньополітичними) причинами, що, якраз, і стало причиною
кризи системи міжнародних відносин, оскільки дозволило цим акторам більш повно реалізовувати національні інтереси, що в
цілому диктували силовий (політичний та/або військовий) сценарій радикальної трансформації системи.
З табору акторів, безумовно зацікавлених у збереженні статус-кво, в цей період вийшли США, що прагнули посилити свій
вплив у системі, в той же час зберігши деякі з її характеристик. Чи не єдиними акторами, що активно захищали наявні засади
системи міжнародних відносин були Франція, Велика Британія та ряд держав Центрально-Східної та Північної Європи (як-то
Польща, Югославія, Чехословаччина, Фінляндія тощо). Цей факт, в свою чергу, призвів до ряду "зривів" у політиці
консервативно налаштованих акторів через брак підтримки ззовні. В цьому феномені можна шукати причини проведення
даними державами політики умиротворення, але брак потенціалу впливу на систему зумовлював надзвичайну складність
проведення іншої політики.
Конкретними проявами кризи системи стали (силові у широкому розумінні сили) акції: японська інтервенція в Китаї (1937
р.), аншлюс Австрії (березень 1938 р.), Мюнхенська змова (вересень 1938 р.). Остання стала кінцем кризової фази і початком
фази розпаду системи, оскільки позначила перехід Німеччини від спроб "легалізації" силових надбань до безумовної експансії
безвідносно до міжнародних домовленостей, а отже зробила системну війну неминучою.
 
5. Ліквідація Версальського порядку і встановлення германської гегемонії в Європі (1938-39 рр.).
Фактично, з моменту приєднання Німеччиною Судетської області Чехословаччини, розпочалась ланцюгова реакція колапсу
системи, що завершилась ІІ Світовою війною. Навесні 1939 р. ситуація в Європі різко загострилася:  політика „умиротворення”
провалилась. 15 березня Німеччина, порушивши Мюнхенську угоду, захопила усю Чехословаччину, 21 березня зажадала від
Польщі Гданськ, окупувала Клайпедську область Литви. У квітні Італія захопила Албанію. Хід розвитку міжнародних відносин
наближав людство до початку ІІ світової війни. Англо-франко-радянські переговори закінчились невдало. Розстановка сил,
залишаючись з системної точки зору майже ідентичною до тої, що спостерігалась протягом попередньої фази, визначала в цей
період лише стан початку системної війни та конфігурації коаліцій, що братимуть в ній участь.
Цей період позначався достатньо запізнілим відходом від політики умиротворення, який фактично відбувся 1 вересня 1939 р.
– після подолання Німеччиною "межі міцності" системи (на відміну від "межі пружності", що її було подолано після Мюнхену).
Фазу розпаду, як і у випадку ряду інших систем, можна вважати такою, яка справляє найбільший вплив на подальший перебіг
подій і, зокрема, на майбутнє формування нової системи, адже саме у 1939 р. відбулися два важливі системотворчі акти (не
враховуючи власне початок ІІ світової війни): радянсько-фінська війна і пакт Ріббентропа-Молотова (23 серпня 1939 р.), обидва
з яких зумовили не тільки і не стільки факт участі СРСР у системній війні (це було відомо наперед), скільки його участь на
більш пізньому її етапі, а відтак менш глибокий вплив СРСР на майбутній глобальний устрій.
Будучи однією з найбільш нестабільних систем, за всю історію системності у міжнародних відносинах, Версальсько-
Вашингтонська система дає широке поле для аналізу в контексті стабільності та системних трансформацій.
Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою планети мала низку суттєвих недоліків:
- не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки;
- не ліквідувала протиріччя між великими й малими державами;
- не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дієвого контролю за виконанням
укладених угод;
- викликала значні територіальні зміни в Європі, друге "велике переселення народів", започаткувала основи національних
конфліктів.
Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий повоєнний розклад сил, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою
й тривалою.
 
2.4.Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин.
 Із завершенням ІІ світової війни зміст глобальної системи міжнародних відносин кардинально трансформувався. Ліквідовано
багатополярну організацію структури міжнародних відносин, що виникла 1648 р. та, з певними модифікаціями, зберігалася в
рамках Вестфальської, Віденської та Версальсько-Вашингтонської систем міжнародних відносин на протязі майже трьох
століть. Повоєнне домінування СРСР та США призвело до формування біполярної структури міжнародних відносин, що стало
вирішальною ознакою Ялтинсько-Потсдамської системи. Її політичною, стратегічною та міжнародно-правовою основою стали
результати міжнародних конференцій в Ялті 4-11 лютого та Потсдамі 17 липня – 2 серпня 1945 р., під час яких керівництво
лідерів антигітлерівської коаліції (СРСР, США та Великої Британії) намагалися узгодити базові принципи післявоєнного
глобального устрою.
Такими принципами мали стати проголошені ідеї повоєнного співробітництва держав, що перемогли у ІІ світовій війні та
підтримання їх згоди та єдності в інтересах такого співробітництва. Реалізація ідей та принципів діяльності антигітлерівської
коаліції в повоєнний час могла б призвести до кооперативної біполярності на основі співробітництва двох наддержав. Проте
фактично співробітництво та згода поступово були витіснені конфронтацією та непримиренними протиріччями.
Повоєнна Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин (1945-1991) мала такі основні характеристики та
особливості:
1. Біполярну структуру міжнародних відносин, в яких провідну роль відігравали дві наддержави – СРСР та США. Значний
розрив у військово-силових, політичних, економічних та культурно-ідеологічних спроможностей цих двох держав та інших
держав Землі призвів до формування двох основних, домінуючих „центрів сили", що здійснювали системоформуючий вплив на
структуру і характер всієї міжнародної системи.
2. Конфронтаційний характер повоєнної системи. Системне, комплексне протистояння в економічній, політичній, військовій
ідеологічній та інших сферах, протистояння, яке час від часу набувало характеру гострої конфліктної, кризової взаємодії. Такий
вид протистояння у форматі взаємних погроз використання сили, балансування на грані реальної, „гарячої" війни – „Холодна
війна" (1948-1953, 1958-1962, 1981-1984 рр.). Періоди конфронтації малої інтенсивності, конфронтаційної стабільності та спроб
подолати „холодну війну" на шляхах посилення елементів співробітництва, кооперативності та мирного врегулювання існуючих
суперечностей отримали назву „розрядки" міжнародної напруги (середина 1950-их, друга половина 60-их-перша половина 70-
их, друга половина 80-их рр.).
3. Епоху ядерної зброї, що революціонізувало військові та політичні стратегії. Ця революція сприяла поступовій
трансформації стратегій та доктрин ядерного залякування, ядерного шантажу та ультиматумів (середина 1950-их – початок 60-
их рр.) в особливий механізм попередження глобальної ядерної війни (модель конфронтаційної стабільності) на основі
доктрини взаємного ядерного стримування на базі ядерного паритету та „рівновазі страху" (кінець 1960-их – 70-ті рр.), а потім й
виключення ядерної війни як засобу здійснення політики та концепцій однакової безпеки, розумної достатності та стриманості в
ядерній сфері (друга половина 1980-их – початок 90-их рр.).
4. Глобалізація та поглиблена геополітична структуризація системного протистояння та конфронтації спричинена поділом
сфер впливу двох наддержав як в Європі, так і на периферії, виникнення „поділених" держав (Німеччина, Корея, В'єтнам,
Китай) та становлення військово-політичних блоків під проводом СРСР та США. Водночас беззаперечна гегемонія СРСР та
США дозволяли через механізми „блокової дисципліни" домагатися достатньо високого ступеню „керованості" міжнародних
процесів, зокрема у військово-політичній сфері, переговорах з контролю над озброєннями, врегулювання конфліктних ситуацій
тощо.
5. Політико-ідеологічного протистояння, ідеологічної конфронтації між „вільним світом" держав західної демократії на чолі
із США та „соціалістичним світом" на чолі з СРСР. З одного боку ідеологічний антагонізм віддзеркалював месіанський характер
зовнішньополітичних настанов Заходу та Сходу: США прагнули встановлення в гегемонії під гаслом „Рах Амерікана", СРСР –
твердив про невідворотність перемоги соціалізму у масштабі планети. Ідеологічна конфронтація, „боротьба ідей" призводила до
взаємної демонізації протилежної сторони і залишалась важливою рисою повоєнної системи міжнародних відносин. США-
СРСР протистояння виглядало насамперед як суперництво системи політичних та етичних ідеалів, соціальних та моральних
принципів. З іншого боку ідеологічний антагонізм здебільшого маскував глибинні геополітичні наміри протилежних сторін:
досягнення глобального лідерства та гегемонії з боку Вашингтона (глобалізація „доктрини Монро") та Москви (панування на
євразійському континенті).
6. Перетворення міжнародної системи в глобальну з євроцентристської. Руйнація колоніальних систем, становлення
регіональних та субрегіональних систем здійснювалася під домінуючим впливом горизонтального розповсюдження системного
біполярного протистояння та тенденцій економічної й політичної глобалізації. Конфронтаційна стабільність на глобальному
рівні сприяла децентралізації насильства та посиленню конфліктогенності на регіональному та субрегіональному рівнях,
множенню регіональних конфліктів.
7. Відсутність міцної договірно-правової бази. Первісні домовленості, що лягли в основу повоєнного порядку були або
усними, офіційно не зафіксованими, або були закріплені переважно в декларативній формі, або ж їх повноцінна реалізація була
заблокована внаслідок гостроти протиріч та конфронтацією між основними суб'єктами повоєнних міжнародних відносин.
Так, ООН, один із центральних елементів Ялтинсько-Потсдамської системи, мала стати головним механізмом координації
зусиль з метою виключення з міжнародного життя війн і конфліктів шляхом гармонізації відносин між державами та створення
глобальної системи колективної безпеки. Однак повоєнні реалії, непримиримість конфронтації між СРСР та США значно
обмежили спроможність ООН реалізовувати свої уставні функції та цілі. Головне завдання ООН переважно зосереджувалося на
попередженні збройного зіткнення між СРСР та США як на глобальному, так і, переважно, на регіональному рівнях, тобто на
підтриманні стабільності відносин супердержав в якості основної передумови міжнародної безпеки та миру у повоєнний час.
 
4. Формування ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин: 1945-46 рр.
Коріння повоєнного глобального порядку сягає співробітництва держав антигітлерівської коаліції в період ІІ світової війни.
Принципи такого співробітництва були сформульовані в Атлантичній хартії (14 серпня 1941 р.), Декларації Об'єднаних націй (1
січня 1942 р.), Московській декларації (1943 р.), на Тегеранській конференції (1943 р.), Конференції в Думбартон-Оксі (1944 р.),
Ялтинській конференції (1945 р.), Конференції в Сан-Франциско (1945 р.), а також в радянсько-американській Угоді “Про
принципи, застосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії” (11 червня 1942 р.), англо-радянському Договорі
“Про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі й про співробітництво та взаємну допомогу після
війни” терміном на 20 років (26 травня 1942 р.), франко-радянському Договорі “Про союз і взаємну допомогу” терміном на 20
рр. (10 грудня 1944 р.).
 Формування ялтинсько-потсдамської системи проходило в чотири етапи:
I етап: конференція в Бреттон-Вудсі (США, 1-23 липня 1944 р.), на якій були закладені основи міжнародного співробітництва
з регулювання повоєнної економіки планети. Ключовими інструментами економічної стабілізації стали три інституції – МВФ,
МБРР, а також ГАТТ (підписана в Женеві у жовтні 1947 р.). Ці інституції сформували комплекс світоекономічних регулюючих
механізмів, відомих під назвою Бреттон-Вудської системи.
II етап: Ялтинська конференція (4-11 лютого 1945 р.), на якій були погоджені загальні підходи СРСР, США і Великої Британії
щодо майбутнього політичного устрою в Європі та на планеті. В „Декларації про звільнену Європу" та Заяві „Єдність в
організації миру, як і у веденні війни" були окреслені спільні принципи політики трьох держав щодо вирішення економічних та
політичних проблем визволених європейських держав, формування в них демократичних виборів шляхом проведення вільних
виборів. Фактично закладалися підвалини нової, повоєнної системи міжнародних відносин.
III етап: конференція в Сан-Франциско (25 квітня – 26 червня 1945 р.), на якій було погоджено та прийнято Статут
Організації Об'єднаних націй. ООН мала стати головним та універсальним інструментом регулювання міжнародних відносин,
підтримання міжнародного миру та безпеки, трибуною багатостороннього діалогу з проблем повоєнного устрою.
IV етап: Потсдамська (Берлінська) конференція (17 липня – 2 серпня 1945 р.), на якій були конкретизовані шляхи розбудови
нового європейського порядку. Рішення Потсдамської конференції продемонстрували можливість досягнення єдності держав
антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни, та стали програмою післявоєнного устрою Європи.
Таким чином наприкінці ІІ світової війни й після її завершення було закладено фундамент нової, Ялтинсько-Потсдамської
системи міжнародних відносин, яка базувалася на новому співвідношенні сил і інтересів держав, що перемогли у війні,
насамперед США та СРСР. Була створена система регуляторних та кооперативних механізмів, які були покликані вирішувати
завдання повоєнного устрою на основі єдності та співпраці держав антигітлерівської коаліції.
Проте ефективність та результативність механізмів співробітництва суттєво знижувались, а врешті-решт сходили на нівець
внаслідок зростання взаємної недовіри, протиріч, суперництва та конфронтації між двома новими наддержавами – США та
СРСР в ідеологічній, політичній, економічній, стратегічній та геополітичній сферах.
 
II Розгортання „холодної війни" та становлення біполярної структури міжнародних відносин: 1947-55 рр.
Перші ідеологічні „залпи" „холодної війни" відносяться до 1946 р. З боку Заходу – „доктрина стримування комунізму" в
„довгій телеграмі" Дж. Кеннана (лютий) та Фултонська промова В. Черчілля (березень), з боку СРСР – промова Й. Сталіна
перед виборцями (лютий) та „довга телеграма" радянського посла в США М. Новікова (вересень), в якій
зовнішня політика США характеризувалась як прагнення до глобального панування. Але перехід до перманентної, системної та
кризової конфронтації у відносинах між Сходом та Заходом відбувся лише в 1947-48 рр. На політико-ідеологічному рівні такий
перехід був закріплений проголошенням доктрини Трумена (лютий 1947 р.), в якій концепція „стримування" комунізму" була
офіційно прийнята в якості основи зовнішньої політики США, а також в „доктрині Жданова" (вересень 1947 р.), основаній на
тезі формування на планеті двох непримиренних, антагоністичних „таборів" – імперіалістичного та соціалістичного.
В економічній сфері „план Маршала" окреслив глибину розбіжностей між СРСР та західними союзниками. Москва
відмовилася від ідеї економічної співпраці з Заходом на умовах Вашингтону, що призвело до розділу міжнародної економічної
системи, до формування в Європі двох протилежних економічних угрупувань: Організації європейського економічного
співробітництва (ОЄЕС, 1948 р.) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ, 1949 р.).
В стратегічному плані нарощування протиріч відносно німецького питання призвело до першої берлінської кризи (червень-
серпень 1948 р.), до конфронтації СРСР та США на межі реальної війни. „Холодна війна" розпочалась де-факто.
В геополітичному плані, Москва і Вашингтон встановили повний контроль у своїх сферах впливу на Заході та Сході Європи.
Основними інструментами домінування США в Західній Європі стали „план Маршала" і створення НАТО, а СРСР провів
„сталінізацію" держав Східної Європи, створив Комінформбюро, РЕВ та сформував під своїм контролем потужну систему
перехресних договорів східноєвропейських держав. Вінцем розколу Європи стало завершення розколу Німеччини та створення
двох німецьких держав – ФРН й НДР.
В 1949-1955 рр. завершилось структурне оформлення біполярності – на Землі виникли два центри впливу, два військово-
політичних блоки – НАТО і Варшавський договір – на чолі з США та СРСР. Водночас біполярне протистояння розповсюдилось
на периферію міжнародних відносин, (насамперед в зону Східної Азії), завершилась глобалізація конфронтації, посилилась
конфліктність на регіональних рівнях. Корейська війна відіграла ключову роль в „експорті" біполярності, її розповсюдження з
Європи в інші частини планети. По периферії Азійського континенту множились військово-політичні блоки та союзи:
Манільський пакт (СЕАТО, 1954), Багдадський пакт (1955), АНЗЮС (1951), військово-політичні союзи США з Японією (1951),
Республікою Корея (1953), Тайванем (1954). Блокова біполярність стала реальністю.
 
III Балансування на грані війни: 1956-62 рр.
Нарощування ядерних озброєнь, поява міжконтинентальних бомбардувальників та балістичних ракет, наступальний характер
військово-політичних доктрин, ядерних стратегій „залякування" та „масованого покарання" сприяли закріпленню кризового
характеру міжнародних відносин: протидіючі сторони досить легко вдавалися до відвертих погроз, шантажу на ультиматумів. Р.
Арон охарактеризував ядерну епоху в умовах „холодної війни" так: „Мир неможливий, війна неймовірна".
„Ракетна нота" СРСР під час Суецької кризи, розміщення США ядерної зброї в Європі, їх готовність застосувати тактичну
ядерну зброю під час Тайванської кризи, „ультиматум Хрущова" щодо Берліну 1958 р., інцидент з розвідувальним літаком США
„11-2", „друга Берлінська криза" 1961 р. та Карибська криза 1962 р. свідчили про те, що правила поведінки в „ядерному світі" на
той період ще не склались, а політики не мала чіткої уяви про допустимі межі конфронтації.
Карибська криза стала піком військово-стратегічної конфронтації в повоєнну епоху. Людство опинилося на грані загальної
ядерної війни. Біполярна структура міжнародної системи в умовах балансування США та СРСР на межі війни виявилася
нестабільним та небезпечним типом організації міжнародного порядку.
Блокова дисципліна біполярного протистояння Заходу та Сходу сприяла виникненню нового феномену глобальної політики –
Руху неприєднання (Белградська конференція 1961 р.). Сенсом політики неприєднання було підтримання рівновіддаленості від
наддержав і їх військово-політичних блоків, намагання відсторонитися від конфронтації Заходу та Сходу при використанні
всього потенціалу співробітництва з усіма державами Землі. Рух неприєднання став однією із форм співробітництва по лінії
„південь-південь", що дозволило державам „ІІІ світу" вийти з тіні великих держав та зайняти своє власне місце на міжнародній
арені.
  
IV Становлення розрядки міжнародної напруженості: 1963-69 рр.
Врегулювання Карибської кризи продемонструвало можливість відходу від ризиків „холодної війни" та пошук інших
підходів до розв'язання існуючих суперечностей. Ворожість та конфліктність почали витіснятися із сфери військово-силового
протистояння у сферу переговорних процесів та пошуку компромісів. Почалася ера „довгого миру" – стабільності в намаганні
уникнути глобального зіткнення, ядерного конфлікту, обмежити конфронтаційність і протистояння політичними та
переговорними механізмами.
У військово-стратегічній сфері розрядка матеріалізувалася у створенні механізмів контролю над озброєннями — були
підписані три „великих" договори: “Про обмеження випробувань ядерної зброї” (1963), “Про нерозміщення ядерної зброї в
космосі” (1967) та “Про нерозповсюдження ядерної зброї” (1968). Становлення стратегічної стабільності, доктрини „гнучкого
реагування", „взаємного гарантованого знищення" та „рівноваги страху" стали основою переговорного процесу щодо
обмеження стратегічних озброєнь.
В Європі психологічний поворот до розрядки міжнародної напруженості був стимульований французькою концепцією
„розширеної" розрядки (розрядки – згоди – співробітництва від „Атлантики до Уралу"), виходом Франції із військової
організації НАТО, франко-радянським зближенням та „новою східною" політикою ФРН. „Доповідь Армеля" відкрила шлях до
пошуків розрядки на європейському континенті, розділеному на два протилежних військово-політичних блоки. Стримана
реакція Заходу на події в Чехословаччині означала прийняття ідеї підтримання статус-кво в Європі.
Конфронтаційна стабільність на глобальному рівні сприяла витісненню конфліктності із сфери СШАно-радянського
протистояння на регіональні рівні міжнародних відносин. В той же час США та СРСР віднайшли MODUS VIVENDI, проявляли
стриманість та уникали прямого зіткнення на периферії світової системи.
 
V Політика розрядки — стабілізація міжнародної системи: 1970-75 рр.
Перша половина 1970-х рр. в цілому характеризувалися переможною ходою політики розрядки та стабілізацією міжнародної
системи на глобальному й європейському напрямах глобальної політики. Вперше в повоєнний період принцип статус-кво
прийняв універсальне значення попри ідеологічні розбіжності між Заходом та Сходом.
На основі визнання існування „стратегічного паритету" між США та СРСР відбулося стрімке двостороннє зближення.
Безпрецедентна серія зустрічей лідерів двох держав, договори ПРО та ОСВ-І, вироблення узгодженого кодексу правил
поведінки в умовах розрядки та мирного співіснування створило принципово нову атмосферу не тільки двосторонніх відносин,
але й глобальної політики в цілому.
Не менш вражаючим був і стрімкий прорив політики розрядки на європейському континенті. „Нова східна  політика" ФРН
забезпечила міжнародно-правове закріплення повоєнних кордонів в Європі. Підписання договорів ФРН з СРСР, Польщею, НДР,
Чехословаччиною, а також Чотирьохсторонньої угоди “Про Західний Берлін” повністю нормалізували німецьку проблеми
(окрім проблеми об'єднання Німеччини). Було ліквідовано найнебезпечніше вогнище напруги в Європі. Розпочався
загальноєвропейський процес багатостороннього діалогу та співробітництва, за участі 33 держав Європи, США та Канади.
Кульмінацією цього безпрецедентного для європейської історії процесу стало підписання Заключного акту в Гельсінкі (серпень
1975 р.). Десять гельсінських принципів стали визнаним кодексом правил міжнародної поведінки держав на просторах від
Ванкувера до Владивостока. По суті в Гельсінкі були підписана загальноєвропейська конвенція про ненапад, мирне
співробітництво і мирне врегулювання суперечностей між державами. Якщо в 1970-их роках гельсінський документ свідчив про
успіх закріплення статус-кво в Європі, то в другій половині 80-их рр. цей же документ сприяв об'єднанню Німеччини,
завершенню „холодної війни" та подоланню блокового протистояння, появі нових незалежних держав та мирному демонтажу
Ялтинсько-Потсдамського порядку.
Загальноєвропейський процес супроводжувався формуванням системи консультативних пактів СРСР з іншими державами
Заходу – Францією, Великою Британією, ФРН, Італією, Данією, Канадою, Туреччиною. Все це створювало розвинуту мережу
економічного і політичного співробітництва на європейському континенті, сприяло більшій відкритості радянської системи і
поступовим еволюційним змінам як в СРСР, так і в державах Східної Свропи.
Тріумфальний розрядки стабілізував міжнародну систему, сприяв виробленню правил міжнародної поведінки, які дозволили
уникнути як ядерної війни між СРСР та США, так і озброєної конфронтації на європейському континенті.
 
VI Криза політики розрядки. 1976-80 рр.
Політика розрядки як глобального співробітництва в 1960-70-их рр. була заснована насамперед на геополітичних і
прагматичних основах – попередженні глобальної конфронтації, зокрема ядерної. Її обмежений характер полягав у відсутності
спільних ідейно-політичного компоненту, політичних та моральних принципів зовнішньополітичної поведінки протилежних
сторін.
Радянський Союз розглядав розрядку як інструмент постійної „зміни співвідношення сил на користь миру і соціалізму", який
включав в себе принципи „соціалістичного інтернаціоналізму", доктрину „солідарності з боротьбою народів за соціальне і
національне визволення" та допомоги державам „соціалістичної орієнтації", як засіб подолання „холодної війни", який не
скасовував і не замінював закони класової боротьби на міжнародній арені. Такий варіант радянської політики адекватно
сприймався Заходом – як „маневр", маскування експансії та стратегія постійної модифікації сил на свою користь без прямого
застосування сили. Натомість західні концепції розрядки були наповнені “доктринами розрядки” – „гуманітарної" (її
розповсюдження на сфери прав людини, еміграції, свободи слова тощо), “глобальної” (її розповсюдження поза межі Європи –
на периферію глобальної політики), та „ідеологічної " (припинення ідеологічної війни та конфронтації). Різновекторність
радянської та західної політик розрядки поступово трансформували воєнно-політичне протистояння „за узгодженими
правилами" в систему „мирної" конфронтації „без правил" в геополітичній, економічній, гуманітарній і військово-технологічній
сферах.
Криза розрядки була детермінована наступними групами факторів:
1. Різновекторністю філософій та політик розрядки з боку СРСР та Заходу, що маскували суперництво Москви і Вашингтону
за глобальне лідерство.
2. Відходом СРСР від принципу збереження глобального статус-кво через активне створення геополітичних плацдармів в
периферійних зонах через підтримку прорадянських і антизахідних режимів (Сомалі, Ефіопія, Ангола, Мозамбік, Народна
Республіка Конго, Бенін, Гвінея, Буркіна-Фасо, Мадагаскар, НДРЙ, Нікарагуа тощо) та зміцнення військової присутності в
чутливих для Заходу зонах.
3. Зростанням міжнародної напруги через міжнародну ізоляцію СРСР спричинену його вручанням в Афганістані (грудень
1979 р.) – першим випадком прямого використання Москвою збройних сил за межами „традиційної" зони впливу СРСР в
Східній Європі. Введення радянських військ в Афганістан викликало осуд та супротив США і Західної Європи, Китаю,
більшості мусульманських держав та держав, що не приєдналися, а також керівників багатьох комуністичних партій Західної
Європи.
4. Непримиримістю позицій СРСР та Заходу в гуманітарній сфері, в питаннях забезпечення прав людини, свободи слова та
демократизації. США та держави Західної Європи перетворили проблему захисту прав людини в центральний елемент своєї
зовнішньополітичної стратегії СРСР сприймав це як втручання у внутрішні справи. Посилювалася атмосфера взаємної недовіри,
поновлювалася „ідеологічна війна", в якій Москва, на відмінність від 1950-60-их рр. втратила наступальні позиції та була
вимушена зайняти „кругову оборону".
5. Зростання напруженості на периферії міжнародної системи та поновлення „війни ідеологій" негативним чином впливали
на ситуацію в Європі. Поява в Радянському Союзі ракет „СС-20" була сприйнята в західноєвропейських державах як намагання
Москви „відірвати" Західну Європу від США шляхом залякування, досягти військово-стратегічної переваги та, врешті-решт
порушити політичний статус-кво на європейському континенті. Реакція Заходу, т.зв. „подвійне рішення" НАТО надало цьому
процесу характер зустрічної ескалації протистояння.
В кінці 1970-х рр. з „духом розрядки" було покінчено. Почався новий виток „холодної війни".
Лекція 7. Сучасна система міжнародних відносин
1. Криза євроцентричного світу. Завершення формування глобальної системи політичних відносин.
2. Формування нової системи міжнародних відносин. Специфіка переходу від біполярної до сучасної міжнародної системи.
3. Структурно-функціональні атрибути сучасної міжнародної системи.
4. Україна в сучасних міжнародних відносинах.
1. Криза євроцентричного світу. Завершення формування глобальної системи політичних відносин.
 
Зміна світового порядку відбувається унікальним шляхом. Вона супроводжується суттєвими змінами в природі елементів
міжнародної системи, які сьогодні включають як держави, що трансформуються під впливом процесів глобалізації,
регіоналізації та демократизації, так і недержавні елементи, такі як регіональні інтеграційні утворення, міжнародні організації,
транснаціональні корпорації, терористичні мережі та ін.
Зміни в складних системах – в напрямку збільшення або зменшення їхньої складності, створюють своєрідну траєкторію
історичного розвитку з обмеженими варіантами майбутнього і, таким чином, перетворюють систему на таку, що залежить від
свого минулого. Внаслідок цього, складна система демонструє здатність до самоорганізації, тобто до відтворення на
глобальному и локальному рівнях єдиних за принципами внутрішнього устрою ієрархій. Таким чином, спосіб яким сформовано
взаємодія окремих частин системи виявляється визначальним для динаміки її структури. Ця структура є наслідком необхідності
вирішення проблеми зростання складності прийняття рішень шляхом екстерналізації частині цього процесу. Водночас, разом з
зростанням складності системи, що проявляється передусім в розширенні її поля можливостей, зростає й вірогідність
загальносистемної кризи. Загальносистемна криза завершується вибором із множини можливих варіантів найбільш адаптованих
в інституційному та політичному аспектах, водночас поле можливостей остаточно перетворюється на «закриту множину», а
структура системи стає надзвичайно однорідною.
Прояви особливостей сучасної епохи свідчать про поступовий, але неминучий занепад Вестфальської моделі міжнародних
відносин і більшості вторинних атрибутів її біполярної варіації.
За логікою глобального устрою, притаманного Вестфальській моделі міжнародних відносин, майже всі традиційні концепції
структури міжнародної системи ґрунтувалися на розумінні держав як дискретних, автономних утворень, що постійно
суперничають одне з одним, протидіють втручанню в їх внутрішні справи й прагнуть до домінування над своїми слабшими
сусідами. Створена в подібний спосіб соціальна реальність, з її акцентом на стабільність і відсутність мінливості, мала на увазі,
що, насамперед, значення має співвідношення військових можливостей великих держав, що суперничають, і тенденції змін в
цьому співвідношенні. Процеси, що відбуваються поза контекстом цього виміру, вважалися вторинними як фактори військових
конфліктів або сталого світового устрою. Ступінь поляризації системи, - розподіл силових можливостей між цими великими
державами, - уявлявся винятково в концептуальних рамках «реальної політики» і зводився до рангу фундаментальної змінної,
що визначає стабільність міжнародної системи. Таке бачення міжнародних відносин віддзеркалювало реальності XVII-XVIII ст.,
коли з появою територіально окремих національних держав водночас встановилася і їх монополія на участь у міжнародних
відносинах. Дуже часто для загальної характеристики міжнародних відносин Вестфальського архетипу використають метафору
більярдного стола, на якому переміщаються, зіштовхуючись один з одним, абсолютно однакові більярдні кулі.
У цьому аспекті системної трансформації на її сучасному етапі зміни є найбільш значними. Структура, що підтримувалася
певною множиною відокремлених, автономних, суверенних держав, поступається місцем сукупності взаємозалежних,
різнорідних елементів, серед яких присутні держави, парадержавні утворення, міжнародні корпорації, неурядові міжнародні
організації, віртуальні співтовариства, транснаціональні спільноти інтересів і політичні організації і т.д. Множинність
міжнародних акторів передвіщає досить швидку еволюцію монополярності в напрямку до більш розосередженої конфігурації
владних можливостей і складнішої рольової стратифікації в міжнародних відносинах найближчого майбутнього.
Важливою надісторичною закономірністю глобальної системи міжнародних відносин є феномен «напівпериферійного
розвитку». Він полягає в тому, що «напівпереферійні» регіони надзвичайно динамічно інноваційно розвиваються, що спричиняє
їх потенційно високу статусну мобільність, причина якої полягає в тому, що вони швидше та ефективніше впроваджують
технологічні та соціальні інновації. Одна з причин цього може полягати в тому, що розташування в такій зоні дозволяє
використовувати технологічними надбаннями, культурою, соціальним досвідом як центральної зони, так і власне периферії. До
того ж в порівнянні з суспільствами центральної зони міжнародної системи, вони роблять відносно малий внесок в створення та
підтримку існуючих інституцій глобального соціального, політичного та економічного устрою. Таким чином, вони можуть
користуватися більшою свободою експериментування з новими моделями соціального устрою та інвестиціями в нові технології,
до того ж вони, як правило, налаштовані приймати більший рівень ризику ніж це характерно для суспільств центральної зони
міжнародної системи. Інноваційний процес в центральній зоні відбувається за еволюційним сценарієм, тоді як периферії більш
притаманні екстремальні та революційні соціально-політичні, ідеологічні та економічні зміни.
 У цьому аспекті постбіполярна система міжнародних відносин проявить свою новизну. Як результат значного географічного
розширення напівпериферійної зони зросте чисельність, а з нею и відносна роль цієї категорії державних міжнародних акторів
принаймні на протязі початкового періоду існування постбіполярної системи. В свою чергу кількості зміни призведуть до
майже ланцюгової реакції активізації розвитку напівпериферійних держав, найбільш успішні з яких можуть скласти реальну
конкуренцію США в боротьбі за глобальне лідерство та гегемонію в міжнародних відносинах. Інституалізація в формі
міжнародних режимів стратегій, що забезпечили державі, що здійснювала гегемонію в рамках попередньої структури
міжнародних відносин, успіх в просуванні нагору міжнародної ієрархії, посилює стимул бути інерційно послідовним у
абсолютизації минулого досвіду.
З високою долею вірогідності необхідно дві послідовні К-хвилі, щоб концентрація матеріальних ресурсів була достатньою
аби держава перетворилася на світового лідера. Як правило лідери перетворюються на гегемонів під час фази експансії ІІ хвилі
довгого циклу. По аналогії з явищем інерції, міжнародна система в присутності гегемона продовжує залишатися під його
владою, тоді як за відсутності гегемонії в системі вона зберігає себе в стані динамічної рівноваги. Якщо цей стан змінюється то
рух системи в новому напрямку продовжується доки не буде зупинений протидіючою тенденцією.
Т. ч. статус провідного міжнародного актора є необхідною проте недостатньою передумовою появи гегемона в міжнародної
системі. В боротьбі лідерів за панування в міжнародної системі важливий кінцевий результат воєнного протистояння та
інституційні основи миру, що наступає після завершення конфлікту. Масштабні воєнні конфлікти частіше за все виникають
тоді, коли накопичені достатні ресурси для таких тривалих і економічно обтяжливих конфронтацій. Через це світові війни, які
власне й завершуються затвердженням гегемонії, певною мірою є синхронними з відповідними макроекономічними циклами,
проте ця обумовленість не може бути абсолютно детермінованою. Тривалість світового устрою залежить від того наскільки він
суперечить інтересам окремих держав, що належать до центру міжнародної системи, у порівнянні з тим, в якої мірі цей устрій
відповідає їх спільним інтересам. Завдання збереження світового устрою також вимагає від держави гегемону бути здатною
застосовувати військову силу в глобальних масштабах. Між тим інші держави також користуються перевагами встановленого
режиму без того, що б нести в повної мірі тягар воєнних витрат. Таким чином гегемон потрапляє в паску надмірної імперської
експансії. Його занепад починається коли економічне зростання переміщується до нових секторів економіки, в той час як
економіка гегемона залишається сконцентрованою в старих секторах, що занепадають.
Таким чином, зміна лідера під час перехідного періоду в гегемонії позначена феноменом «переваги відсталості».
Водночас може спостерігатися перехід від домінування внутрішніх мереж структури системи до зовнішніх мереж, або, навпаки,
в протилежному напрямку.
Успіхи минулого часто містять в собі передумови занепаду в майбутньому. Хоча інновації продовжуються всередині
світового лідера, адаптація до нових умов міжнародного середовища, викликаних появою нових технологічних секторів в інших
регіонах, виявляється важкою для консервативно налаштованого суспільства, яке зберігає віру в економічні та політичні
рішення, що доводили свою ефективність в минулому. Національна політико-економічна система, найбільш життєздатна та
ефективна в рамках однієї технологічної ери и стану ринків, з високою вірогідністю не буде життєздатною в наступну епоху за
нових технологій та нових вимог ринку.
 
2. Формування нової системи міжнародних відносин. Специфіка переходу від біполярної до сучасної міжнародної системи.
 
Кожен період історії відзначений певною динамікою перетворень та змін. Однак, у сьогоднішньому світі швидкість змін і
масштаби їхніх наслідків безпрецедентні. Сучасні міжнародні відносини формуються під впливом суперечливої єдності
різноспрямованих (доцентрових і відцентрових) сил і тенденцій. Проявом цієї діалектичної єдності протилежностей
є глобалізація й фрагментація. Майже аксіоматичною є думка про несумісність старого устрою з подальшим ростом
взаємозалежності у ХХІ ст. – в умовах глобалізації. Тому особливістю сучасного етапу розвитку міжнародних відносин є
досягнення ним точки біфуркації, в якій здійснюється вибір між анархічною системою національних держав і
багатоцентричною системою недержавних акторів. Однак значимість кожної з цих систем в глобальному і регіональному
масштабах буде мінятися залежно від конкретного комплексу проблем, географічного регіону тощо.
Історичний розвиток знову нелінійний, швидко наближається до історичного рубежу, що відокремлює міжнародну систему
від поки ще численних варіантів її майбутнього внутрішнього устрою, що є рівною мірою можливими. Разом з тим, основні
параметри цього устрою наразі будуть визначатися не тільки державами, а також й амальгамою різних за зовнішньою формою
міжнародних акторів, які в своїх діях розглядатимуть територіальні кордони скоріше як перешкоду на шляху досягнення їх
глобальних за визначенням цілей. Держави будуть продовжувати існувати, але все більше як інституційний контекст соціальних
процесів та технологій, які вже зараз частково вийшли з-під їхнього контролю.
Це системний перехід від “двомірної” площини, на якій територіальні одиниці Вестфальської системи міжнародних відносин
розташовані в горизонтальній сітці координат, до структури тривимірного зображення в якому у постбіполярній системі
міжнародних відносин територіальні держави оточені нашаруваннями комплексів мереж взаємодій. Міжнародна політика усе
більше формується під впливом координованих дій мереж, у рамках яких представники офіційних і неофіційних інститутів,
об'єднані спільними цінностями і розумінням проблем, вирішують конкретні питання поза будь-якими формальними
організаційними інститутів із статутом, постійним членством або численною бюрократією. Це торкається найбільш
фундаментальних рис й механізмів функціонування міжнародної системи, які виникли в епоху великих європейських революцій
і протягом декількох сторіч являли собою спадщину Вестфальського миру, що завершив Тридцятирічну війну й відкрив епоху
перетворення Європи в центр глобального політичного, економічного й соціокультурного розвитку. Вестфальська модель
міжнародної системи ґрунтувалася на наступності, коли протягом попередніх трьох з половиною сторіч основи міжнародних
відносин у їхніх загальносистемних проявах залишалися спадщиною Вестфальського миру. В сучасних умовах наступність
виявляється в невизначеності міжнародно-правовий суб’єктності і ролевого статусу багатьох держав, абсолютизації
ефективності однобічних дій, а також новими нескінченними дебатами про етичні засади зовнішньої політики. По закінченню
«холодної війни» як і в попередні часи безпека продовжує розглядатися як головна проблема міжнародної політики, як
передумова успішного вирішення всіх інших проблем, включаючи глобальні. Однак контексти проблеми істотно різняться й,
насамперед, її виходом за межі концепції «національної безпеки», що раніше розглядалася переважно у своєму військово-
технічному вимірі.
Присутність кількох спільних рис сучасної фази, у якій перебуває міжнародна система, з попередніми її історичними
формами дає привід для припущення, що в найближчому майбутньому найбільш імовірним буде збереження високого ступеня
наступності в системній архітектурі, а не радикальні її зміни. Однак є багато свідчень на користь того, що траекторія
історичного розвитку наближається до наступної точки біфуркації.
Системні відмінності обох історичних ситуацій істотні й численні. Так, початок сучасного етапу не пов'язаний із
завершенням “гарячого” військового конфлікту глобальних масштабів, а лише із завершенням ідеологічного й економічного
протистояння і гонки озброєнь. Відрізняються темпи впровадження інновацій у військових технологіях, політико-економічна
значимість простору і його ресурсів зокрема. Нарешті, вони відрізняються тенденціями в демографічній динаміці –
фундаментальній первісній соціальної історії в її універсальній перспективі.
У постбіполярному світі конфігурація структури міжнародних відносин не зможе прийняти форму глобальної імперії,
заснованої на прямому насильстві однієї домінуючої держави гегемона. У ще більшій мірі, чим це було характерно для
попереднього історичного періоду, світовий порядок буде похідним від здатності претендентів на лідерство формувати
політичне й економічне середовище існування своїх основних конкурентів і тим самим, видозмінювати зміст, форму й
пріоритетність їх зовнішньополітичних цілей і засобів їх реалізації.
З великою часткою ймовірності політика, що абсолютизує власні інтереси та дії, буде вкрай неефективною в нових умовах.
Жодна із провідних держав не в змозі фінансово витримати тягаря повністю самостійних дій, не може дозволити собі
самоізолюватися в умовах глобальної економіки. Більшість проблем, що доводиться вирішувати людству в су часних умовах
вимагають колективної взаємодії, що само по собі неодмінно перетворює будь-яку політику, яка заснована лише на самостійних
діях й абсолютизації виключно власних інтересів, в таки, що обмежена за своєю ефективністю.
Альтернативою орієнтації політики на самостійні дії може бути політика виборчих альянсів у рамках обмеженого кола
партнерів. Однак у світі, у якому відсутня чітка простота біполярності, розмежування на ймовірних або бажаних союзників і
противників виявляється не простим завданням, тим більше що найчастіше союзники в питаннях безпеки виявляються
конкурентами в сфері міжнародної торгівлі, фінансів або технологічного розвитку. Замість більшої керованості або хоча б
передбачуваності ходу розвитку світової політики, безліч блоків і ситуативних коаліцій призведе до виникнення як побоювань
бути маргіналізованими у тих, хто залишається поза коаліцією, так і непевності в міцності досягнутих компромісів у самих
учасників таких альянсів.
Крім формування ситуативних альянсів, у великих держав є альтернатива створення широких за колом учасників об'єднань,
які, в такому разі, виступатимуть як міжнародне співтовариство, що є здатним до єдиних колективних дій. За своєю формою
вони можуть приймати вид концерту держав або організації колективної безпеки. Перша може зводитися до механізму
регулярних консультацій провідних міжнародних акторів, друга являти собою формальний інститут з універсальним по своєму
охопленню членством. Концерт держав як регуляторний механізм міжнародної системи дозволяє обмежувати і стримувати
конкуренцію провідних міжнародних акторів, запобігаючи поляризації на конфронтуючі блоки, однак, ціною, виключення
інтересів інших держав із процесу прийняття узгоджених рішень. З іншого боку, універсальний характер системи колективної
безпеки дозволяє реалізовувати інтереси всіх її учасників, але він також пов'язаний із проблемою оперативного реагування на
появу загроз загальній безпеці. Проблема неефективності прийняття рішень в організаціях з універсальною компетенцією і
членством може бути частково переборена створенням інститутів і процедур, які б ґрунтувалися на комбінації елементів як
концерту держав, так і системи колективної безпеки.
Одним зі способів подібного синтезу стало б створення багаторівневої, модульної структури, заснованої на поділюваних
усіма зобов'язаннях мінімуму погодженості в діях і стандартах безпеки для всіх учасників. У цьому випадку залежно від
конкретних проблем буде мінятися й конфігурація країн, що активно беруть участь у процедурі узгодження політик. Система
буде проявляти тенденції до пошуку консенсусу; одні держави будуть відігравати роль лідерів з одних проблем, інші – з інших.
І водночас цей динамічний концерт великих держав функціонував би в контексті більш універсальної за своїм складом системі
домовленостей про забезпечення колективної безпеки, у рамках якої малі й середні держави мали б право голосу, коли їхні
інтереси виявлялися б порушені, або коли б вони виявлялися здатними запропонувати свої послуги в рішенні конкретної
проблеми.
Як ідеальна модель така гібридна конфігурація, на перший погляд, цілком життєздатна. Разом з тим у світі, у якому суверенні
територіальні держави будуть співіснувати з міжнародними акторами без територіальної локалізації і суверенного статусу, така
форма забезпечення примата кооперативних дій з великою часткою ймовірності виявиться обмеженою за своєю практичною
дієвістю. Будучи універсальної по відношенню до участі держав, воно залишає за рамками недержавних міжнародних акторів.
Інтеграція останніх буде вимагати не тільки створення формальних основ для більше рівноправних відносин між ними та
традиційними акторами, але й урегулювання відносин із соціальними спільнотами, насамперед, в аспектах відкритості й
соціальної відповідальності. Приватні корпорації, міжнародні організації, як міждержавні, так і недержавні, так само як й
індивідуалізовані міжнародні актори не можуть більше ігнорувати проблему легітимізації своєї політичної діяльності,
претендуючи на підвищення свого статусу в рамках транснаціональних і глобальних політичних проектів майбутнього. Однак
останнє представляється в найближчій перспективі ще більш проблематичним, ніж згода держав на втрату своєї владної
монополії в публічній політиці. Тому, ентропія міжнародної системи крім просторової фрагментації, що буде підсилюватися й у
вимірі суб'єктів політичної і соціальної дії.
Принциповою, однак, є та обставина, що саме в цьому недержавному співтоваристві міжнародних акторів буде
концентрувати критична маса процесів, які визначатимуть макроконфігурацію системи міжнародних відносин і майбутнє
міжнародної політики. Ця нова спільнота може стати як рушійною силою фундаментальних змін, так і фактором, що стримує
радикальну трансформацію світового порядку й забезпечує продовження існування основних рис Вестфальської системи в їх
видозміненій формі. Плавна еволюція міжнародної системи зі збереженням пануючого положення Сполучених Штатів багато в
чому залежить від здатності останніх забезпечити собі широку коаліцію підтримки в цьому динамічному вимірі су часних
міжнародних відносин. Дотепер політика США в цій області концентрувалася переважно на економічних аспектах створення
основних структур глобального устрою, привабливого для економічних агентів незалежно від їхньої національної юрисдикції.
Програми сприяння соціально-економічним трансформаціям та стабілізаційні програми, що впроваджують такі інститути, як
МВФ і Світовий Банк з ініціативи США, передбачають широкомасштабну приватизацію, лібералізацію фінансових трансакцій,
посилення ролі фінансового сектора, що створює сприятливі умови для накопичення капіталу.
З не меншим успіхом США прагнули експортувати власну модель соціально-економічного устою у рамках центральної зони
найбільш розвинених країн світової економіки. Європейські і японські компанії на шляху до лідируючих позицій у своїй галузі
повинні забезпечувати собі постійну й суттєву присутність на американському ринку, що пов'язане з необхідністю
пристосування їхнього бізнесу й корпоративної стратегії до вимог законодавства США й пануючої в цій країні ліберальної
економічної ідеології.
Після закінчення «холодної війни» зовнішня політика США була спрямована на запобігання змін у геостратегічній автономії
своїх основних партнерів у Європі й на Далекому Сході. Тісний стратегічний союз Європи з Росією або Японії й КНР не був би
спрямований безпосередньо проти США, однак створення подібних співтовариств безпеки ліквідувало б однобічну
геостратегічну залежність союзників від Сполучених Штатів, усуваючи одну з найважливіших гарантій збереження
американського глобального політичного лідерства. Розширення НАТО сприяло збереженню біполярних структур
протистояння в Європі, так само як і формування в геополітичному просторі між Росією й Німеччиною блоку держав з більш-
менш яскраво вираженою проамериканською орієнтацією в зовнішній політиці. Навіть без активного втручання США ситуація
в регіоні Далекого Сходу не дозволяє в даний момент і в найближчій історичній перспективі говорити про можливості японо-
китайського зближення, яке поставило б під сумнів однобічну залежність Японії від американських гарантій безпеки.
Найважливішою характеристикою американського політичного домінування в Європі протягом всієї «холодної війни» й
існування біполярної системи було та залишається політична фрагменталізація Західної Європи. Створення єдиної європейської
валюти, збереження конструктивного характеру франко-німецьких відносин, проект європейської конституції та повільне
просування до формування військово-політичного компонента Європейського Союзу виявилися недостатніми для масштабних
змін у конфігурації структури трансатлантичних зв'язків.
Розділена за часів “холодної війни” Європа під впливом темпів цих змін прагне швидко трансформуватись з об’єкта
глобальної політики на одного з її провідних суб’єктів. Швидкі політичні процеси визначають зміст та форму унікальних
структурних перетворень – випробовування на континенті нових інститутів та механізмів політичних процесів, що перетинають
державні кордони; їх здатності підтримувати мир на континенті. Позбавившись надмірного і, в деяких випадках, визначального
впливу наддержав, європейські держави швидко адаптувались до реалій постбіполярного світу. Перетворення на активних
акторів глобальної політики відбулося швидко, іноді завдяки, політичній кон’юнктурі, і, в цілому, високоефективно. Це є рисою
європейської підсистеми міжнародних відносин, її „постмодерністської епохи” або „пост-вестфальської системи”.
Завершення „холодної війни” змінило європейський континент радикально. Замість тотальної недовіри та протистояння двох
полюсів, в якому дилема безпеки була основним визначальним фактором, сьогоднішня, постбіполярна Європа характеризується
розвитком різноманітних форм співпраці, виникненням та зміцненням спільної ідеології, усвідомленням єдності та
неподільності спільної безпеки. Становлення незалежних держав Центрально-Східної Європи змінило політичну гру з нульовою
сумою на таку, в якій у виграші можуть опинитися всі.
Регіональні зміни знаходять вираження в розширенні ЄС та НАТО, змінах принципів функціонування міжнародних
організацій, утвердженні цінностей демократії, ринкової економіки та захисту прав людини. Європа прагне до побудови такого
суспільства, про яке не можна було й мріяти за часів „холодної війни” – суспільства інтегрованого, взаємозалежного та
побудованого на довірі. Таке суспільство потребує нових форм зовнішньої політики.
Динаміка політичних процесів в Європі звужує коло можливих сценаріїв до двох основних: назвемо їх „кооперативна” та
„конкурентна” біполярність. В першому випадку в Європі провідну роль відіграватимуть два актори – ЄС та Росія, при цьому
їхні стратегічні інтереси співпадатимуть. В останньому – інтереси цих двох гравців співпадатимуть лише  частково, натомість
існуватиме окреслене об’єктне поле для конфліктів в різних формах, цінність якого часом переважатиме цінність спільних
стратегічних інтересів. В обох випадках логіка постбіполярних структурних перетворень, описаних вище, вирішальним чином
впливатиме на конкретні форми відносин, позбавляючи їх антагоністичності та сприяючи розвитку взаємозалежності. З цієї
причини ймовірність відновлення масштабного геополітичного протистояння в Європі – своєрідної континентальної „холодної
війни” – зводиться до мінімуму.
Вакуум сили, що виник в Європі внаслідок завершення „холодної війни” з одного боку збільшив можливості для
експериментального створення міжнародних інститутів та випробовування нових форм співробітництва та інтеграції; але з
іншого – загострив проблеми безпеки як окремих держав та субрегіонів, так і континенту в цілому. В результаті цього розвиток
економічних взаємозв’язків в Європі випереджатиме становлення системи політичного співробітництва та безпеки – не лише в
рамках ЄС, але й в європейській міжнародній системі в цілому. З точки зору довгострокової перспективи, розвиток
співробітництва в Європі відкриватиме можливості виникнення в майбутньому „великої Європи” – реалізації давнього
геополітичного проекту, який довго вважався утопією.
Гарантією збереження трансцендентності основних рис біполярної структури міжнародних відносин у міжнародній системі,
що формується, є здатність США протидіяти створенню на Далекому Сході регіонального інтеграційного співтовариства за
участю Японії, КНР і країн АСЕАН у формі «зони вільної торгівлі» з механізмами преференцій для товарних й інвестиційних
потоків, або з елементами валютно-економічного союзу. Незважаючи на незначне пряме економічне проникнення США в цей
регіон, вони не без успіху стримували небажані для себе тенденції розвитку. Фінансова криза 1997-98 рр. й
американська політика, що здійснювалась як безпосередньо, так і через контрольовані США міжнародні фінансові інститути,
призупинили реалізацію Японією проекту створення на регіональному рівні зони валютно-фінансової стабільності і підсилили в
цілому американську економічну присутність у регіоні. Разом з високим ступенем залежності регіональних економік від
американського ринку, імовірність кардинальної зміни в динаміці регіональних інтеграційних процесів залишається на
середньострокову перспективу досить низкою. На відміну від Європи, яка все більше перетворюється в закрите фінансово-
економічне угруповання, уряд Японії є власником значних обсягів боргових зобов'язань деномінованих у доларах США, маючи
таким чином у своєму розпорядженні певні засоби впливу на політику уряду США у валютно-фінансовій сфері. Разом з тим ця
обставина говорить про політичний вибір Японії не на користь регіоналізації далекосхідного центра сили сучасних
міжнародних відносин.
Необхідною передумовою продовження системного домінування США є не лише їх здатність використовувати дію
механізмів ринку для утвердження своєї глобальної переваги у виробництві продуктів і послуг, але також і розширення
структурного проникнення й домінування на ринках центральної зони світової економіки й збереження контролю за
міжнародним розподілом праці. Разом з тим, саме в цих аспектах спостерігається найбільш активна протидія з боку і Японії й
Західної Європи. Симптоматичним у цьому зв'язку є періодичні труднощі і конфлікти, що виникають із самого початку
функціонування Всесвітньої організації торгівлі. Іншим прикладом може служити боротьба навколо біотехнологій. Ще одним
важливим напрямком конфліктних відносин стали питання стандартів корпоративного керування і можливості для іноземного
капіталу силовими методами здобувати національні компанії. Нарешті, четвертим проявом американської експансії з'явилося
постійне прагнення США поширити дію національної юрисдикції на діяльність іноземних економічних агентів за межами
американської території.
Загальний вектор американської політики щодо перебудови внутрішніх структур країн центральної зони сучасної
міжнародної системи спрямований таким чином, або завдяки своїм величезним фінансовим можливостям США могли б
безперешкодно концентрувати капітал у галузях, ключових для забезпечення американської переваги. Однак парцелізація ядра
міжнародної системи на автономні юрисдикції й збереження різноманіття социокультурних і політичних ідентичностей значно
знижують ефективність політики США.
Роль США як структуроутворюючого компонента системи міжнародних відносин буде залежати від факторів ендогенних за
своєю природою. Таких як тривалість хвилі макроекономічної експансії, що була характерна для розвитку цієї країни в останнє
десятиліття ХХ ст.
Досить розповсюдженою є точка зору, що економічний бум у США був викликаний факторами, позитивна дія яких не
довготривала і які мають потенційно небезпечну для стабільності економіки природу: спекулятивний характер росту на ринку
цінних паперів, який перетворився в центральний механізм американської економіки, колосальний ріст споживчого боргу,
більша частина якого саме й забезпечена спекулятивною вартістю корпоративних цінних паперів, і величезні розміри
міжнародної заборгованості й дефіциту торговельного балансу США. Навіть незначне потрясіння може викликати важку
фінансову кризу й глибоку рецесію з руйнівними наслідками для інших економік.
Зростання у нових галузях американської економіки, таких як інформаційний сектор і телекомунікації, може виявитися
недостатнім у довгостроковому плані для збільшення продуктивності в тій мері, в який це необхідно для початку а-фази нової
хвилі К-циклу. Існують, також, сумніви щодо здатності пануючої в США неоліберальній економічній ідеології й корпоративній
культурі з їхнім акцентом на максимізацію короткострокової прибутковості активів для акціонерів компаній забезпечувати на
достатньому рівні довгострокові інвестиції у виробничий капітал, покликаний зберегти американську перевагу в нових
технологіях і продуктивності праці. За умови збереження в Німеччині і Японії економічних систем, спрямованих на
перерозподіл фінансових потоків на користь виробничого капіталу, ці конкуренти США зможуть за певних обставин досить
швидко ліквідувати технологічне відставання від американських корпорацій, як це вже мало місце в 1970-і рр. із традиційними
секторами промисловості.
Нарешті у довгостроковій перспективі існує імовірність послаблення глобальної ролі США унаслідок зміни ієрархії
пріоритетів американській зовнішній політиці й посилення її регіональної спрямованості з елементами неоізоляціонізму як
результат зміни соціально-політичних і демографічних реалій усередині країни. Збільшення частки неєвропейського за своїм
історичним походженням населення, зокрема вихідців із країн Латинської Америки, може стати додатковим фактором
регіоналізації американської зовнішньої політики й послаблення її системоутворюючої ролі на глобальному рівні.
Таким чином, формування структури постбіполярної системи міжнародних відносин відбувається як діалектична взаємодія
тенденцій збереження наступності з попередньою історичною формою існування міжнародної системи, з одного боку, і
радикального оновленням в її найбільш істотних рисах, з іншого. На даний момент головним регуляторним механізмом, що
визначає співвідношення цих двох тенденцій, є зовнішня політика США, для якої в цілому характерна спрямованість на
збереження й навіть посилення в постбіполярній структурі міжнародної системи загальних принципів організації її історичного
попередника. Насамперед це стосується центрального місця США як домінуючого й структуроутворюючого компонента
міжнародної системи. Якщо динаміка глобалізації міжнародних відносин залишиться на сьогоднішньому високому рівні,
така політика США може призвести до збереження в нових історичних умовах деяких характеристик біполярної форми
міжнародної системи як наслідок внутрішньої консолідації її ядра, що складатиметься з небагатьох найбільш розвинених
держав, якому протистоїть також більш уніфікована й однорідна в базових соціально-економічних структурах периферія, до
якої належатимуть решта держав.
 
3. Структурно-функціональні атрибути сучасної міжнародної системи.
 
Пост-Вестфальська система буде ґрунтуватися на варіативності. Глобальні механізми керування складатимуться із складного,
взаємозалежного конгломерату наднаціональних, національних і частково субнаціональних і транснаціональних акторів та
взаємодій. Суверенітет не буде локалізований у рамках автономних моністичних політичних систем, проте концентрично
розподілений, він буде формувати поліцентричний владний устрій глобальної політики. З посиленням ролі таких міжнародних
владних режимів, традиційне використання військового компонента потенціалу акторів більше не гарантуватиме досягнення
оптимальних результатів тими, хто переслідує суто власні зовнішньополітичні цілі.
На відміну від багатополярної системи балансу сил ХVІІ ст., ієрархічна структура сучасної міжнародної системи може бути
названа «монополярністю за відсутності гегемона». Після розпаду Радянського Союзу США вийшли з «холодної війни» як
єдина супердержава-переможець. У військовому, економічному, культурному, технологічному відношенні Сполучені Штати
здатні здійснити і здійснюють найбільш значимий вплив на сучасну систему міжнародних відносин. Збереглася невразливість
США до прямої загрози їхньої національної території й відносна самодостатність у стратегічних ресурсах. Серед усіх держав
саме США мають в своєму розпорядженні найбільш диверсифікований “портфель” силових ресурсів. Незважаючи на це будь-
який політичний проект планети найближчого майбутнього не буде ерою американської гегемонії. Ця точка зору є досить
розповсюдженою серед послідовних прихильників концепції багатополярного устрою планети, які визнають, що подібна
концентрація можливостей і влади не може тривати вічно, а тому встановлення багатополярності – справа часу.
Однак, майбутня багатополярність не буде означати повернення до початкового етапу існування Вестфальської моделі. У
світлі сьогоднішніх внутрішніх і зовнішніх викликів верховенству влади сучасної «суверенної» держави, більше доречної
представляється аналогія з багаторівневою мережею, що в своєму розвитку охоплює комплексом взаємодій широке розмаїття
міжнародних акторів. У термінах діалектики така концептуалізація міжнародних відносин означає повернення міжнародних
відносин до стану ієрархічного міжнародного співтовариства епохи Середньовіччя з переважною концентричною
конфігурацією структури міжнародної системи.
Наслідком повернення до «неосередньовіччя» і наочним проявом нової геометрії структури стане зменшення її фрактальної
розмірності в результаті збільшення варіативності на різних системних рівнях.
Міжнародна система, що склалася по завершенні біполярного протистояння – багато в чому унікальна, невідома досі
конструкція. Справа тут не лише в мирному характері структурних змін, нестабільній полярності та нових типах конфліктів, що
все це супроводжують. Постбіполярний світ є першим в історії прикладом виходу глобальної політики за межі міждержавних
відносин, переростання у світ, який часто називають пост-модерністським, пост-вестфальським та таким, що не має історичних
аналогів. Його розвиток важко передбачити і пояснити. Звичні та традиційні пояснення різних міжнародних процесів, такі,
наприклад, як конфлікти „великих держав” за сфери впливу, більше не діють, а якщо й діють, то вимагають численних
додаткових гіпотез. Змінилися не лише „великі держави” та співвідношення сил між ними – а саме це було основними
індикаторами зміни міжнародних систем в минулому; змінилися фундаментальні принципи світової політики. Принципових
відмінностей між, скажімо, міжнародними відносинами часів Наполеонівських війн та періоду І світової війни було небагато, і
Наполеон І, опинившись в 1914 р., швидко зрозумів би мотиви поведінки тодішніх провідних держав. Натомість, потрапивши в
сьогоднішній світ, він, напевно, зіткнувся б із значними концептуальними труднощами. Форми міжнародної допомоги, типи
військових конфліктів, інформаційні війни та діяльність численних міжнародних організацій – все це нове та незвичне, чому не
було місця в системі класичної європейської дипломатії великих держав.
Деякі пояснюють це технологічними змінами, що відбулися ще в період „холодної війни”, такими як винахід ядерної зброї та
якісне вдосконалення засобів зв’язку. Важко заперечувати ці зміни, як і те, що вони супроводжувалися своєрідними формами
пристосування держав до нових умов, такими, наприклад, як розвиток міжнародних організацій або перші форми економічної
інтеграції. Але що певного часу ці зміни не ставали політичними й не впливали на співвідношення сил в глобальному масштабі.
Дорогу для цього було відкрито лише із закінченням „холодної війни”, після чого системні зміни стали відчутними в повному
обсязі.
Насамперед йдеться про встановлення „пост-вестфальського” світового порядку, основними рисами якого є зростання
ступеню взаємопов’язаності Землі, зменшення ролі держав у світовій політиці та диверсифікація політичних ризиків, загроз, а
отже й якісні зміни в наборі заходів щодо їх попередження та нейтралізації. У сукупності ці тенденції ставлять під сумнів деякі
з ключових положень, що формулювалися політичними реалістами стосовно закономірностей глобальної політики. Стосується
це, головним чином, положення про необмежений егоїзм держав в переслідуванні власних цілей; про їхню центральну роль в
міжнародних відносинах; та про домінування розрахунків відносних переваг над абсолютними в їхніх зовнішньополітичних
стратегіях. Детально розглядати ці теоретичні проблеми ми не будемо, однак зауважимо, що світу необхідно було суттєвим
чином змінитися для того, щоб такі перевірені багаторічним досвідом істини стали під сумнів.
Якщо припустити хоча б часткову справедливість наведених тез, вимальовується картина нового світу, такого, який
відрізняється від Вестфальської міжнародної системи не лише кількістю та складом великих держав, як бувало раніше; але й
фундаментальними принципами міжнародної взаємодії.
Термін “постбіполярність” характеризує собою певну невизначеність сучасної міжнародної структури. В ній, на відміну від
біполярності чи мультиполярності, що відповідали конкретним періодам історії, не закладено однозначної оцінки структури.
Більше того, навіть за наявності такої однозначної оцінки було б доволі проблематично застосувати аналогію із попередніми
системами, чи-то біполярними, чи-то мультиполярними. “Постбіполярність”, таким чином, означає не лише констатацію
завершення біполярності, але й сумнів щодо “полярності” загалом, принаймні, в її традиційному розумінні.
Теоретична думка висуває дві основні концепції нового світу – концепцію мультиполярності та концепцію монополярності
(мононаддержавності). Перша з них стверджує, що з розпадом СРСР зникла одна з основ біполярності, паралельно з цим зріс
відносний політичний вплив цілого ряду альтернативних США центрів сили. Зникнення глобального військового протистояння
виводить змагання в економічній сфері на перше місце, і саме в цій сфері США не гегемон. Майбутнє планети вбачається
прихильниками цієї концепції в співробітництві та конкуренції основних інтеграційних утворень, що сформують новий
“концерт держав” з метою захисту спільних для них інтересів на всій планеті. Концепції, що прогнозують формування
поліцентричної структури міжнародної системи, так чи інакше, вказують на зміни традиційних груп протиріч, так само як і
основних засобів їх врегулювання. Вони виходять із збільшення питомої ваги “нетрадиційних” конфліктів (як-то
цивілізаційного, релігійного, етнічного характеру), а також зменшення ролі військового фактора у міжнародних відносинах. Ці
зміни не сприяють утвердженню будь-якого типу гегемонії в світі. Навпаки, вплив таких процесів, як,
наприклад, глобалізація збільшує можливості системного впливу для широкого кола держав.
Альтернативна теорія мононаддержавності будується на констатації американської тотальної гегемонії. Основна група її
прихильників належить до реалістичної традиції – із її акцентуванням ролі військового фактору у міждержавних відносинах.
Розпад СРСР привів до зникнення єдиного полюсу, здатного кинути виклик США в основному аспекті – військовій могутності.
Внаслідок цього американське геополітичне домінування, підкріплене монополією на військову надмогутність, стає унікальною
формою політичної гегемонії, якої раніше не знали. США мають інтереси в усіх регіонах, більше того, вони мають ресурси для
їх захисту, для подальшого зміцнення свого домінуючого становища. Майбутнє в цьому випадку виглядає здебільшого як
принципова боротьба між США, що прагнуть зберегти свою гегемонію, з одного боку, та коаліцією інших центрів сили, що
прагнуть цю гегемонію порушити, з іншого.
Суттєвим недоліком обох підходів, на наш погляд, є їх надмірне прагнення звести складність структури міжнародної системи
до певної кількості елементів, що тим чи іншим чином здійснюють більший вплив на її розвиток. Існує третій підхід, згідно з
яким постбіполярна система наділяється рисами “півтораполярності” – маючи на увазі значний відрив що існує між одним
повноцінним полюсом і будь-яким з його альтернатив в усіх сферах. В цьому відношенні можна зауважити, що цей і
подібні терміни, можливо і дають змогу оцінювати конкретне співвідношення сил між великими державами, але позбавлені
теоретичного змісту, оскільки не дають змоги зрозуміти, чи існує структурна протидія гегемоністичним прагненням. Інша річ,
що подібний термін міг би підкреслити слабку ступінь організованості такої протидії.
В постбіполярному світі формується та еволюціонує складна ієрархічна структура, особливістю якої є співіснування
різних типів “полярності”. Складність полягає не у визначенні структури як “моно-” чи “мультиполярної”, але у демонстрації
співіснування таких структур.
Полеміку навколо конфігурації структури постбіполярних міжнародних відносин націлено на виявлення якогось
універсального детермінуючого принципу, який витікав би зі структурних характеристик та регулював би всі відносини в
системі, подібно до того, як під час “холодної війни” наявність двох полюсів і логіка біполярної гри з нульовою сумою
дозволяла пояснити кожен міжнародний конфлікт. При цьому вчені неминуче стикаються із принциповою неможливістю як
емпірично підтвердити, так і спростувати гегемонію США. Наслідком є тривала дискусія щодо можливих меж такої гегемонії,
метою якої є пошук універсального принципу, який дозволив би знайти “ключ” до будь-якої міжнародної події сучасності, адже
історія продемонструвала, що недвозначне знання конфігурації структури може стати таким “ключем”.
Сучасна структура не припускає такого спрощення, яке було б бажаним. В ній не існує єдиного принципу, який регулював би
відносини між всіма суб'єктами. Натомість, система складається із принаймні двох принципово різних структур, кожна з яких
керується власними принципами розвитку. В запропонованій моделі постбіполярна система в першому приближенні виглядає
як монополярна система, в якій функцію “колективного гегемона” виконує група держав, об'єднана ліберальною ідеологією і
принципами вільної торгівлі. При подальшому аналізі можна охарактеризувати структуру відносин всередині цього
“колективного гегемона” як мультиполярну. В той самий час відносини серед інших держав визначаються сформованими
регіональним та локальними структурами, частина з яких залишилася від попереднього періоду, частина виникла у відповідь на
нові диверсифіковані загрози. Таким чином, в постбіполярній міжнародній системі діють різні закони структурної організації. В
загальному плані постбіполярну структуру можна представити на двох рівнях: 1) центр міжнародної системи; 2) периферія
міжнародної системи. Незважаючи на неомарксистську термінологію, мається на увазі те, що відносини центру, до якого можна
віднести держави, що володіють значною кількістю військових та/або економічних та/або організаційних ресурсів із периферією
(відповідно, держави, що не володіють жодною із зазначених груп ресурсів в достатній мірі) є побудованими на принципах
монополярності; в той же час відносини всередині як центру, так і периферії є мультиполярними за своєю структурою.
Окрім такого роду структурних трансформацій, постбіполярна система міжнародних відносин характеризується рядом інших
особливостей. Серед них можна згадати головним чином широко відомі глобалізації та регіоналізації; демократизації в окремих
регіонах, зокрема в Центральній та Східній Європі; а також „вимивання” державного суверенітету, внаслідок чого держави
стають „не схожими” на себе. Все це додає нових рис „пост-вестфальській” системі, яка генерує нові загрози та виклики,
зокрема в області безпеки та економічного суперництва.
Система ця характеризується надзвичайно високим рівнем взаємозалежності. В ній одразу помітні закономірності, що
виходять за рамки реалістичних уявлень про природу світової політики: внутрішня політика тут невід’ємно пов’язана із
зовнішньою, військове домінування не означає політичної першості, а поряд із державами існують й активно діють інші
міжнародні актори. В таких умовах як прагматизм, так й ідеалізм в зовнішній політиці набувають нового змісту. Прагматизм
більше не зводиться до вміння якнайдорожче обміняти власну політичну підтримку, а ідеалізм не означає твердої впевненості в
мирному та безконфліктному розвитку міжнародних відносин. Натомість прагматизм характеризується вмінням створювати та
управляти ситуаціями взаємозалежності, перетворюючи конкурентні переваги в одних сферах у прибутки в інших; а ідеалізм
витікає із розуміння органічного зв’язку між внутрішньою та зовнішньою політикою – зв’язку, що стає все очевиднішим під
впливом зменшення ролі державного суверенітету. Постбіполярна система міжнародних відносин не лише змінює традиційні та
звичні значення слів. Вона насамперед визначає нові „правила гри” для всіх держав, деякі з яких ми проаналізуємо на основі
українського досвіду.
Серед таких нових „правил” найбільш важливими є створені новою системою загрози національній безпеці. Традиційний їх
список включає несприятливе співвідношення сил, що робить вразливими політичні позиції; відставання в економічному
розвитку, що тягне за собою технологічне відставання та звуження політичних можливостей; соціальні та демографічні
проблеми різного роду, що зменщують кількість і якість основного силового ресурсу держави – її народу. Можна помітити, що
традиційні загрози національній безпеці пов’язані із реалістичним трактуванням поняття „сили” та, відповідно, спираються на
визначені в тих самих рамках основні її атрибути.
Недооцінювати такі загрози неможна. Все, що призводить до зменшення сили держави – до її послаблення – є стратегічно
небезпечним. Керуючись таким положенням, держави в постбіполярному світі укладають альянси, розпочинають війни,
встановлюють контроль, особливо в стратегічно важливих регіонах. Загрозою в цьому розумінні може стати як нездатність
своєчасно поширити свій вплив, так і можливість встановлення впливу інших на власній території. Звичайно, на відміну
від часів „холодної війни”, мова не йде про повний й беззастережний контроль зовнішньої політики. Сучасний світ є більш
толерантним до проявів незалежного мислення. Однак ступінь реальної самостійності держави у прийнятті
зовнішньополітичних рішень може суттєво змінюватися, і загроза її зменшення залишається однією з найбільш небезпечних.
Окрім втрати політичної незалежності, список традиційних загроз включає гальмування або недостатньо високі темпи
економічного розвитку. До певного часу економічні параметри вважалися вторинними, такими, що поступаються за значенням
політичним та військовим. Однак реалії світової політики в ІІ пол. ХХ ст. із її економічною інтеграцією, активізацією торгівлі та
збільшенні політичної ефективності економічних інструментів, змінили це уявлення. Сьогодні втрати темпів економічного
розвитку є небажаною не лише тому, що тягне негативні політичні наслідки, але й тому, що проявляються набагато ширше,
зачіпаючи як, власне, економічну сферу, так і соціальну в цілому.
Традиційні військово-політичні та відносно нові економічні загрози далеко не вичерпують проблем, які покликана
розв’язувати зовнішня політика держави. Сучасний глобалізований світ змушує вирішувати і більш екзотичні завдання. До них,
наприклад, належить забезпечення участі держави в технологічному розвитку, доступ суспільства до нових технологій та
інформації. Інформаційна забезпеченість набуває стратегічного значення, оскільки значення її не обмежується більше знанням
про ймовірні дії інших держав, але й поширюється на багато інших суттєвих елементів захисту безпеки та національних
інтересів. Володіння, доступ та вміння створювати та обробляти інформацію дедалі більшого значення набуває в здатності
держави проводити ефективну зовнішню політику.
Ефективність зовнішньої політики великою мірою визначається здатністю діагностувати потенційно небезпечні міжнародні
конфлікти та розробляти кроки з їх попередження або врегулювання. В цьому відношенні відмінності пост-біполярного світу
проявляються у розповсюдженні та активізації нових форм міжнародних конфліктів, а отже і нових загроз. На зміну глобальним
конфліктам великих держав, якими характеризувалася недавня історія, в сучасному світі приходить різноманіття менш
масштабних конфліктів численних типів і форм. Таке різноманіття вимагає від держави гнучкої зовнішньої політики, в арсеналі
якої є місце як традиційним засобам на кшталт участі в альянсах, так і новим динамічним методам.
Місце традиційних міждержавних конфліктів поступово займають внутрішні та локальні міжнародні конфлікти, причому
серед перших переважають „конфлікти ідентичності” – національні, етнічні, релігійні. Небезпека таких конфліктів
обумовлюється вразливістю сучасних суспільств та нерозвиненістю методів протидії таким загрозам. Найбільшою мірою це
стосується поліетнічних країн, „слабких держав”, в яких рівень недовіри суспільних груп одна до одної є високим. Якщо
біполярна міжнародна система стримувала такі конфлікти шляхом навязування глобального конфлікту – „холодної війни”; то
система постбіполярна сприяє виникненню та поширенню численних нових форм конфліктів, що несуть в собі основні загрози
небезпеці держави.
До них, зокрема, належать транснаціональні конфлікти – такі як конфлікти з приводу природних ресурсів, екологічних
проблем та інших об’єктів, що переходять межі державних кордонів та виходять з-під суверенітету окремих держав. Вирішення
таких конфліктів вимагає нових, часом нерозвинених або незвичних, процедур співпраці між державами. Їх неможливо
вирішити традиційними методами. Наявність таких загроз змінює систему координат, в якій держава здійснює свою зовнішню
політику, що також змінює зовнішньополітичні форми й методи.
Одним впливових факторів є розвиток міжнародного тероризму та спроби держав протидіяти йому. Події 11.09.2001 р. стали
яскравим проявом змін в міжнародній системі – змін, викликаних зростаючими дисбалансами в міжнародній системі. Зміни ці
активізували „асиметричні” загрози, до яких багато держав виявилися неготовими. Біполярна система міжнародних відносин,
завдяки власним регуляторним можливостям і високому ступеню гомогенності стимулювала виникнення асиметрії на
стратегічному рівні. При цьому асиметричні конфлікти хоча й виникали періодично, мали периферійне значення. На противагу
цьому, в постбіполярній системі створюються структурні передумови як для поширення асиметричних конфліктів, так і для
розвитку конфліктів симетричних. При цьому жодна з цих форм не позбавляється регуляторних функцій, так само як і
можливості руйнівного впливу зберігаються як за симетричними, так і за асиметричними міжнародними конфліктами. Оскільки
“зсув” конфліктогенності із глобального на регіональний та локальний рівні є визначною рисою постбіполярної системи
міжнародних відносин, можна сказати, що існуюча структура стимулює активізацію проявів асиметрії.
 
4. Україна в сучасних міжнародних відносинах.
 
Як твердять теоретики-неореалісти, успішний курс зовнішньої політики, що максимізує прибутки та мінімізує витрати,
можливий лише за здатності держави врахувати ряд факторів – “почути” “сигнали” (системні закономірності сучасного
людства), що їх створює постбіполярна міжнародна система та перетворити їх на стратегічні імперативи. Прислухатися” чи
ігнорувати ці сигнали залишається справою держав.
Окремі дослідники (Манжола В. А., Капітоненко М. Г.,) при цьому обирають методологічні рамки системного підходу та
теоретичне поле неореалізму для аналізу місця України в сучасній міжнародній системі. Згадані науковці відзначають, що
зачіпаючи проблему місця й ролі України в постбіполярній системі міжнародних відносин, аналітики стикаються з складною
загальнонауковою теоретичною дилемою „структури-агента”, зміст якої полягає у виборі між визначальним впливом
структурних параметрів на поведінку елементів та зворотнім впливом елементів на динаміку структури.
Політичний статус та силові можливості України роблять її чутливою до структурних імперативів, врахування яких
необхідне для проведення раціональної зовнішньої політики; в той час як власний вплив на формування та трансформацію
системних характеристик є обмеженим – як у просторі, так і в силі. Тому перед нами стоять два завдання: визначення
структурних імперативів та окреслення можливостей конвертації українських зовнішньополітичних цілей у системні зміни
глобальної політики.
Зовнішньополітичні стратегії попередніх українських держав, визначали традиційні елементи „high politics” і готовність до
тотальної війни будь-якої миті, що була головним індикатором успіху чи провалу зовнішньої політики. Подекуди й досі увагу
громадськості прикуто до пошуку засобів військово-політичного захисту незалежності, в чому, безумовно, роль історичного
досвіду важко переоцінити. Наприклад, широка суспільна дискусія щодо володіння ядерною зброєю, що виникла на тлі
безпрецедентної відмови України від цього найвагомішого в деяких ситуаціях аргументу глобальної політики, якраз і
продемонструвала те, наскільки історична пам’ять про втрачену незалежність і бажання захистити її шляхом, який ефективно
спрацював би в минулому, співвідноситься із розумінням параметрів сучасних міжнародних відносин. Під приблизно таким
самими кутом можна розглянути й інші резонансні дилеми української зовнішньої політики: ставлення до європейської
інтеграції, розширення НАТО та побудови нової континентальної системи безпеки, трансформації ООН та ОБСЄ, розвитку
двосторонніх відносин з Росією та участі в СНД, діяльності антитерористичної коаліції та врегулюванню локальних
міжнародних конфліктів. Ці приклади свідчать про те, що легких питань в області зовнішньої стратегії, відповідь на які очікує в
підручниках історії, майже не залишилося; натомість існує необхідність зрозуміти й оцінити цілковито нову ситуацію, в якій
Україна змушена будувати власну зовнішню політику.
Роки існування незалежної України, в динамічному та взаємопов’язаному світі стають історично важливим та сповненим
подій відрізком часу, протягом якого перед нею стояло складне завдання стати актором глобальної політики. Геополітичні
умови вимагали від неї політичної активності, здатності впливати на структуру нового світового порядку. Фундаментальна
проблема зовнішньої політики України полягає в тому, що вона втрачає можливості набуття статусу активного суб’єкту
європейської і глобальної політики, перетворюючись на об’єкта впливу загальноструктурних імперативів, глобальних та
регіональних тенденцій розвитку. Джерелом всіх або майже більшості її негараздів є концептуальна невизначеність із
основними постулатами зовнішньополітичної доктрини України, зокрема неузгодженість та неефективність стратегії
„багатовекторності” що довгий час існує де-юре і де-факто. На думку окремих дослідників вона залишається єдиним практично
випробуваним інструментом захисту національних інтересів.
Випробування України структурною силою: вона піддається потужному впливу структурних імперативів: розвиток
регіональних мереж відносин диктує власні закони, створюючи тиск, що часом є сильнішим за пряме насильство великих
держав минулих епох. Цьому виклику необхідно навитися протидіяти, а ще краще – брати участь у виробленні структурних
імперативів та реалізації власних силових можливостей в рамках нових інститутів та режимів. В цих самих рамках, і з
урахуванням дії глобальних тенденцій, необхідно перетворювати державний силовий потенціал на структурний вплив,
принаймні в рамках тих систем, в яких Україна здатна його здійснювати.
Погляд на проблеми зовнішньої політики сучасної Української держави свідчить про те, що в списку її пріоритетів повинно
бути те, що стоїть сьогодні на порядку денному планети, яка глобалізується та відчуває зростаючу взаємозалежність: питання
оптимізації зовнішньоекономічних зв’язків, участі в міжнародних організаціях та режимах, налагодження взаємовигідного
партнерства в різних регіонах, здатність швидко й ефективно нейтралізувати нові нетрадиційні загрози, знайти тонку межу між
співробітництвом, конкуренцією та конфронтацією та забезпечити таку участь держави в глобальних політичних процесах, яка
б якомога ефективніше сприяла захисту інтересів її громадян.
Новизна цієї ситуації має численні прояви, різноманіття яких вражає. В геополітичному вимірі послаблення європейських
континентальних акторів, результатом чого стала незалежність регіону ЦСЄ, є явищем із непередбачуваними наслідками;
регіональні його прояви вже сьогодні включають активізацію субрегіонального співробітництва, побудову численних систем
колективної безпеки, трансформацію існуючих режимів та інститутів; в глобальному контексті події в регіоні є
складовою частиною переформулювання принципів організації глобальної політики.
            Серед різноманіття тенденцій глобалізації, розповсюдження зброї масового знищення, підсилення поляризації та
нерівності в світі, поширення тероризму та активізації конкуруючих ідеологій – вони виокремимо такі принципові зміни: 1)
еволюцію параметрів міжнародної системи після розпаду біполярного протистояння часів „холодної війни”; 2) виникнення
нових та трансформація традиційних загроз в глобальній політиці; 3) адаптація зовнішньої політики держави до нових умов, що
диктуються системними змінами глобальної політики. Оцінка цих процесів дасть можливість уявити, яким є місце України в
постбіполярному світі, й чим таке місце може бути корисним або небезпечним.
Зовнішньополітичні орієнтири передбачають поняття „національного інтересу”, їх багатогранність та різноманітність
проявів. Звужене та конкретне розуміння системи національних інтересів випливає із поєднання традиційних цінностей, що їх
прагне держава у відносинах з іншими міжнародними акторами, та тих „миттєвих” умов, в яких ця держава знаходиться.
Першим у випадку із Україною приділяється традиційно багато уваги, що виражається у консенсусі щодо списку нагальних
зовнішньополітичних завдань: необхідності збільшувати авторитет держави, її вплив, захищати незалежність та підвищувати
життєвий рівень громадян. З останніми ситуація ускладнюється значною теоретичною невизначеністю, відсутністю єдності та
наявністю протилежних оцінок та рекомендацій. Оскільки оцінити зовнішню політику можливо лише за допомогою синтезу
такого роду знань, на шляху формулювання відповідей на ключові питання щодо місця України на планеті виникають значні
складнощі.
Перша і, можливо, основна з них полягає у встановленні параметрів перехідної постбіполярної міжнародної системи, в якій
існує Україна.
Ця міжнародна система створює складне та сповнене протиріч середовище, у якому Україні довелося вибудовувати власну
зовнішню політику, з одночасною метою максимально зміцнити здобуту незалежність (з частковою політичною ізоляцією та
відсутність доступу до світових ринків товарів, послуг, технологій та капіталу) та стати органічною частиною сучасної планети.
Це змушувало Україну до балансування, спроб розрахувати „правильне” співвідношення засобів захисту політичної
самостійності та забезпечення участі в глобальному розподілі праці, політичної відповідальності та гарантій безпеки.
Практичного втілення така практика набула у „багатовекторному” курсі зовнішньої політики. Суттєвим її елементом була не
лише географічна різноспрямованість – намагання підтримувати однакові, конструктивні зв’язки із різними регіональним
центрами сили, але й концептуальна „різнонаправленість” (зміни теоретичного підґрунтя зовнішньої політики України
в категоріях „ідеалізм-прагматизм”).
Під знаком й впливом цих двох понять зовнішня політика України формулюється досі. З одного боку, держава, що стала
незалежною на хвилі розпаду тоталітарної політичної системи та демократизації держав в одному з найменш демократичних
зараз регіонів планети, нерозривно пов’язувала майбутнє із продовженням та підсиленням ефектів від цього процесу. Перші
роки незалежності були позначені вірою в найкраще майбутнє без перепон. З іншого боку, політична реальність Центральної та
Східної Європи 1990-х рр. була не менш складною, ніж традиційні історичні ситуації, що виникали в цьому регіоні із
послабленням впливу сусідніх великих держав. Захистити власну незалежність та державність можна було лише за допомогою
прагматичної та ефективної зовнішньої політики, яка не завжди могла керуватися ідеалістичними принципами
посткомуністичної доби. Планета, що швидко змінювалася, потребувала миттєвої адаптації, вміння існувати в нових
координатах, де часто замість державного інтересу був корпоративний, традиційний альянс було замінено міжнародною
організацією, а регіональні „баланси сил” поступилися місцем міжнародним режимам.
В таких умовах зовнішня політика України припустилася традиційної помилки: в моменти, коли потрібно було діяти
прагматично брав гору ідеалізм; коли ж доцільніше було бути ідеалістами – перемагав принцип прагматизму. Так, у перші роки
незалежності, що потребували прагматичних рішень, гарантій незалежності та рішучих кроків в напряму забезпечення власної
політичної та економічної безпеки новими засобами, невиправдано багато ресурсів було витрачено на ідеалістичні проекти, що
нагадує помилку керівників української зовнішньої політики 1917-19 рр. Натомість друга половина 1990-х рр., коли ряд таких
можливостей було втрачено і єдиною надійною основою для ефективної зовнішньої політики могла бути демократизація життя
всередині країни, до певної міри політичний ідеалізм, - в зовнішній політиці запанував принцип прагматизму, ефективність
якого була заздалегідь обмеженою.
Для України новизна таких викликів особливо відчутною завдяки історичним та географічним факторам. Історично набуття
державності є більш ймовірним в умовах системної нестабільності, як такі, що характеризували людство по завершенні
„холодної війни”, а також ряду інших великих війн. Однак зворотнім боком цієї „медалі” є той факт, що й втратити
незалежність можна так само в моменти системної нестабільності. Наслідком цього є підвищена небезпека нових викликів для
української державності. Будь-який із численних складних міжнародних процесів, що тривають, може нести в собі потенційні
загрози – від міжнародного тероризму до регіонального економічного співробітництва.
З іншого боку, місцезнаходження України в Центральній та Східної Європі підсилює зазначені ефекти. Саме ця територія
була ареною розгортання „холодної війни”, й саме вона стає регіоном найбільш динамічних змін по її завершенні. Це означає,
що часу на важливі рішення іноді замало, ціна багатьох питань висока, а ризики – значні. Географічне розташування в такому
динамічному регіоні несе цілком відчутні зобов’язання. Саме Європа, останнім часом є „полігоном” випробування міжнародних
відносин нових форм. В ній створюються нові форми політичних союзів, економічних угруповань та систем безпеки. Й окрім
загальносистемних впливів, що їх відчуває на собі Україна, існують ще й впливи регіональної міжнародної системи, що
сформувалася в т. зв. євроатлантичному просторі.
Разючі регіональні зміни, так само як і розглянуті нами зміни глобального масштабу, диктують нові вимоги і до зовнішньої
політики України. Стара дилема „прагматизм-ідеалізм” потребує зміни; традиційне мислення в категоріях ворогисоюзники
втрачає частину сенсу. Завдання захисту незалежності не є виключно військово-політичним – натомість вимагає комплексу
заходів, що охоплюють ширше коло завдань. В постбіполярному світі необхідно одночасно захищати суверенітет та приносити
його в жертву більш важливим цілям; уникати односторонньої залежності та прагнути до залежності взаємної. В цьому полягає
переоцінка традиційних цінностей й основна складність на шляху пристосування звичних систем національних інтересів до
нових умов.
Практичні зовнішньополітичні кроки України мають враховувати описані системні зміни. Історичні дилеми вибору
союзників втрачають актуальність. Натомість важливими стають завдання, що стоять на порядку денному держав, „що
розвиваються”, тобто знаходяться в перехідному стані між двома підсистемами постбіполярного світу. Для того щоб опинитися
в світі ринкової економіки, ліберальних ідеологій, вільної торгівлі – недостатньо правильно обрати союзника. Натомість
Україна потребує якомога повнішого використання сучасних зовнішньополітичних засобів: участі в міжнародних організаціях
та режимах, які дозволяють зменшувати асиметрію у відносинах із сильнішими партнерами та розповсюджувати на них дії
спільних норм та інститутів; розвитку та застосування „м’якої” сили, яка сприяє зміцненню іміджу та репутації держави,
дозволяючи встановлювати та підтримувати відносини довіри й співпраці; адекватного розвитку внутрішньої політики, що є
індикатором пріоритетів та цінностей суспільства. В арсеналі зовнішньополітичних засобів, безперечно, залишаються
традиційні альянси, коаліції та спільні дії, однак їхнє значення вже не є вирішальним, як і світ вже не є місцем беззаперечного
втілення принципів політичного реалізму.
Окресливши основні структурні параметри постбіполярного світу та їхній вплив на зовнішню політику України, спробуємо
знайти шляхи, якими Україна може взяти участь у формуванні структури міжнародної системи, отримати вплив на динаміку
світових політичних процесів або, принаймні, отримати доступ до прийняття перспективно важливих для себе рішень.
Окрім змін в середовищі глобальної політики, завдяки яким виникли і продовжують змінюватися унікальні умови
зовнішньополітичної діяльності держав, суттєвий вплив на інтереси України справляють й регіональні зміни в
євроатлантичному просторі. Внаслідок реалізації „кооперативної” та „конкурентної” біполярності в Європі Україна опиняється
перед проблемою асиметричної залежності, вирішенню якої має бути підпорядкована значна частина її зовнішньополітичних
зусиль. Особливості геополітичного становища України обумовлять її найбільш вразливу до діалогу між європейськими
полюсами позицію. Тут ми можемо виокремити І принципово важливе завдання для зовнішньої політики України:
використання власного силового потенціалу таким чином, щоб максимально сприяти встановленню в Європі саме
„кооперативної” біполярності. Для України це матиме максимально можливі позитивні наслідки, оскільки позбавлятиме її
історично складної дилеми зовнішньополітичного вибору, створюючи ефективну систему колективної безпеки за участі
України та інтегруючи її економіку до спільного європейського ринку.
Але навіть вже у середньостроковій та короткостроковій перспективі реалізація сценарію „кооперативної біполярності”
матиме відчутні переваги. З політичної точки зору наголос на співпраці в Європі зніматиме численні гострі проблеми
зовнішньополітичної орієнтації України або робитиме їх менш актуальними. Позиція України в питаннях підтримання
стабільності, миротворчої діяльності, забезпечення ефективного сполучення та транзиту, спільного захисту від
транснаціональних загроз на кшталт незаконної міграції, торгівлі зброєю та наркотиками стане важливою та, в окремих
випадках, визначальною. Без активної участі України неможливо буде ефективно вирішувати проблеми екологічної безпеки,
енергетичного співробітництва, розв’язувати численні регіональні завдання. Одним словом, за умов формування та підтримання
„кооперативної біполярності” в Європі, Україна отримає найкращі позиції для захисту власних національних інтересів.
Загальноєвропейське співробітництво без незалежної України неможливе, в той час як загальноєвропейське протистояння –
цілком ймовірне.
Наскільки необхідно сприяти формуванню „кооперативної біполярності”, настільки ж бажано уникати структурного
закріплення біполярності „конкурентної”. В умовах такої системи в Європі для України відкривається лише одна
зовнішньополітична стратегія – намагатися відігравати роль „балансиру” між двома конкуруючими полюсами. Історичний
досвід та деякі теоретичні міркування свідчать про те, що реалізувати таку стратегію буде надзвичайно важко. Основна
проблема полягає у відносній слабкості України для аналогу британської „блискучої ізоляції”. До того ж, Україна залежна від
обох своїх сусідів, а залежність на сприяє проведенню такої політики. Єдиним суттєвим козирем залишається транзитна роль
України, але його явно недостатньо для компенсації власної залежності. Особливості ж „історичного моменту” надалі знижують
ймовірність успіху такої стратегії: в короткостроковій перспективі розширений ЄС не в змозі стати надійним та передбачуваним
партнером України, в той час як така надійність є ключовою передумовою проведення будь-якої політики „багатовекторності”.
Якщо Україна не змогла використати більш сприятливі для такої стратегії умови 1990-х рр., з’являються сумніви стосовно її
повторення в 2000-х.
Ресурси, якими володіє Україна, забезпечують більш-менш сприятливі умови для впливу на динаміку структури європейської
міжнародної системи в потрібному напрямі. Головну роль відіграють й відіграватимуть внутрішні перетворення в Україні, без
яких вона не усвідомлюватиметься партнером ЄС і об’єктивно відставатиме від діючих глобальних тенденцій. Для реалізації
економічного потенціалу країни важливо стати інтегрованою частиною сучасного світового господарства, взявши участь в
світовому поділі праці. Вступ до СОТ, участь у різного роду регіональних зонах вільної торгівлі та економічних інтеграційних
утвореннях цінні не лише із економічної точки зору – вони допомагають перетворювати економічні ресурси на політичні
виграші. В цьому контексті перетворення української економіки на ринкову – необхідна умова для майбутнього політичного
партнерства із Європою.
Ще одним важливе завдання зовнішньополітичної стратегії України – створення сприятливого середовища для компенсації
асиметричних слабостей. Зазначена вище недостатність силових ресурсів України має безпосереднім результатом
асиметричність її відносин із основними європейськими акторами – і з часом питома вага асиметричних відносин в системі
двосторонніх відносин України зростатиме. Вже сьогодні основні стратегічні партнери України є значно сильнішими за неї. В
середньостроковій перспективі виникне ситуація, за якої Україна знаходитиметься у відносинах асиметричної залежності із
своїми сусідами.
В теорії існують шляхи покращення позицій слабких партнерів в асиметричних відносинах. Головним чином вони полягають
у використанні режимів багатостороннього співробітництва, створенні взаємної залежності, залученні третіх сторін (наприклад,
третейські суди) та інституціоналізації двосторонніх відносин. Деякі з можливостей, щоправда, вже втрачено. В середині 1990-х
рр., коли утворювалися та активно розвивалися організації регіонального співробітництва в Центральній та Східній Європі,
Україна використовувала ці інструменти вельми обережно. Сьогодні, із завершенням чергового етапу розширення ЄС,
можливості для інституціоналізації відносин навіть із найближчими сусідами суттєво звужуються. Але в той же  час розширення
європейських інститутів створює додаткові можливості для їх використання. В цьому відношенні Україна має скористатися
власними перевагами, описаними вище, для встановлення таких „правил гри”, які не дозволяли б сильнішим партнерам
нав’язувати власні інтереси. Використання інститутів та норм самого ЄС, побудованого таким чином, щоб силові розходження
не ставали перепонами для економічної співпраці, може стати одним із основних засобів подолання стратегічної асиметрії.
Дещо відмінною, ймовірно, має бути стратегія асиметричних відносин із Росією. Дія історичних, цивілізаційних та
культурних факторів змінює форми прояву асиметрії, актуалізуючи інші завдання. Насамперед, таким завданням для України
має стати відділення військово-стратегічних проблем від економічної співпраці. Можливість „переливання” власних переваг
надає сильній стороні асиметричних відносин некомпенсовані односторонні прибутки; з огляду на це Україна має прагнути до
побудови у Східній Європі таких міжнародних інститутів за участю Росії, які всіляким чином блокували б такі механізми
„переливання”. При цьому необхідність активної співпраці із Росією не означатиме обмеженості її лише двостороннім
форматом.
Структурної сили України недостатньо для впливу на еволюцію постбіполярної міжнародної системи в цілому. Але вона
може бути використана для впливу на трансформацію регіональної та субрегіональної міжнародних систем. Для протидії
численним новим загрозам зовнішня політика України повинна бути прагматичною та ідеалістичною одночасно. Вирішення
стратегічного завдання – інтеграції до розвиненого взаємопов’язаного пост-модерністського світу – неможливе без дотримання
демократичних цінностей; але конкретні умови такої інтеграції визначатимуться здатністю прагматично захищати національні
інтереси. Пам’ятаючи, що сучасність надає більше можливостей для співпраці та менше стимулів для конфронтації, можна по-
новому подивитися на традиційні зовнішньополітичні дилеми на кшталт „Схід-Захід”. Унікальну роль може зіграти Україна в
справі об’єднання Європи в широкому розумінні цього слова. Реалії ХХІ ст. відрізняються від умов, що перетворювали
Центрально-Східно Європу на один із найбільш конфліктогенних регіонів. Тому механізми співпраці приносять більше переваг,
і багатофункціональна дипломатія, яка не лише обирає з двох альтернатив, але використовує все різноманіття універсальних,
глобальних та регіональних інструментів одночасно, більш ефективна.
Народження України саме в такому світі, що змінюється, створює додаткові ризики і надає нові можливості.
Багатовимірність та багатогранність української зовнішньої політики зумовлюється структурними особливостями
постбіполярної міжнародної системи, особливо їх виявом в Європі. Тут триває оформлення нової підсистеми міжнародних
відносин; створення Митного союзу або розширення ЄС можуть не лише започаткувати новий розкол континенту, що
найменшим чином відповідає інтересам України; але також можуть стати частинами єдиного процесу, що відповідатиме
інтересам якомога ширшого кола суб’єктів. Сьогодні все ще багато що залежить від позиції України – від її здатності
прислухатись до нових імпульсів світового порядку й змінювати старе бачення нових стратегічних дилем.