Тема 1.

Розвиток конфліктології як науки

1. Об’єкт, предмет та визначення конфліктології.
2. Методи конфліктологічних досліджень. Функції конфліктології у
суспільстві.
3. Зв’язки конфліктології з іншими дисциплінами
4. Історія конфліктологічних вчень
5. Основні теорії конфлікту

1. Об’єкт, предмет та визначення конфліктології.

Історія людства з давніх часів продемонструвала неминучість
конфліктів, вони існували всюди і будуть існувати стільки, скільки існує
взаємодія між людьми. Конфлікт як повсякденний фактор життя сьогодні
захоплює всі без виключення сфери діяльності людей. Саме це визначає
особливу увагу до даної проблеми.
Зростання чисельності соціальних, військових кроскультурних,
міжнародних, внутрішньоособистісних та інших, у тому числі новітніх
конфліктів, які ще не піддаються класифікації, легкість їх виникнення та
складність замирення стали ще однією ознакою і проблемою сьогодення.
Кожна людина, група, організація, владні структури, держави на певному
етапі свого співіснування неодноразово стикаються з тим чи іншим видом
конфлікту.
Конфліктність обумовлена зростанням складності та різноманіття
соціальних процесів і явищ, недостатнім взаєморозумінням між людьми,
впливом зовнішнього середовища й т. д. Уникнути конфліктів і їх наслідків
у принципі неможливо, тому необхідно ознайомитися з досвідом їх
вирішення, навчитися дотримуватися певних існуючих правил,
спрямованих на врегулювання конфліктів.
Конфліктологія є однією з наймолодших галузей наукового знання,
вона розвивалася на стику багатьох наук і, перш за все, соціології та
психології. Конфліктологія спочатку виникла як самостійний напрям в
соціології в кінці 50-х рр. ХХ ст. і отримала назву «соціологія конфлікту».
Це було пов'язано з роботами Ральфа Дарендорфа (Німеччина)
«Соціальні класи і класові події в індустріальному суспільстві» (1957), а
також Льюїса Козера (США) «Функції соціальних конфліктів» (1956).
 Ці дві роботи започаткували проблематику вивчення конфліктів.
Незабаром конфлікт як соціальний феномен починають досліджуватися в
рамках багатьох наук: соціології, філософії, історії, праві, біології,
медицині, військових науках, психології та інших. Кожна з галузей
наукових знань розробляє свої підходи до проблеми конфліктів, оперує
своїми поняттями та термінами, зосереджується на певних сторонах
життя людини або суспільства.
Накопичена науковцями теоретична та емпірична інформація стала
основою для виникнення у другій половині XX століття вже окремої науки
– конфліктології. Отже, конфліктологія – це система знань про
закономірності і механізми виникнення і розвитку конфліктів, а також про
принципи і технології управління ними.
Метою викладання навчальної дисципліни “Конфліктологія та теорія
переговорів” є формування системи знань про природу конфлікту як
соціального феномену, вироблення вмінь діагностувати, прогнозувати і
контролювати конфліктну ситуацію, оволодіння практичними навичками
врегулювання конфліктів різних рівнів та подолання їх деструктивних
наслідків, ознайомлення з основними технологіями переговорного
процесу.
«Конфліктологія та теорія переговорів» – це дисципліна,
присвячена закономірностям, механізмам, факторам, причинам
виникнення та розвитку конфліктів, принципам та методам керування
ними, а також переговорному процесу як основному способу їх вирішення.
Як і будь-яка інша наука, конфліктологія має власний об'єкт та
предмет дослідження.
До об’єкта конфліктології ми відносимо всі прояви конфліктної
соціальної взаємодії у сучасному світі.
Предметом конфліктології є закономірності, механізми, причини
виникнення та динаміка конфліктів, принципи та методи управління ними,
а також переговорний процес як основний спосіб їх вирішення.
Конфліктологія як наука має декілька напрямів:
- соціально-філософський (охоплює загальні тенденції розвитку
конфліктів на макрорівні) ;
- організаційно-соціологічний (вивчає причини і динаміку конфліктів
в організаціях, групах, колективах) ;
 - індивідуально-психологічний (вивчає психофізичні особливості і
характеристики індивідів, їх поведінку в конфлікті).
Закони вивчення конфлікту, або ступінь його гостроти, залежать
від таких факторів:
- природи інтересів учасників конфлікту;
- пов’язаність учасників конфлікту в минулому спільною справою;
- рівень поєднаності груп, що ворогують;
- закритість чи відкритість суспільства, де відбуваються конфлікти
Структура конфліктології. Конфліктологія як спеціальна
дисципліна має теоретичний та емпіричний рівні. На теоретичному
рівні вона містить широкі узагальнення, виходячи з яких можна
формулювати загальні закони конфліктної поведінки (взаємодії)
незважаючи на особливості, притаманні окремим типам і формам
конфліктів.
Фундамент конфліктології утворюють емпіричні дослідження, що
включають емпіричний рівень узагальнень, робочі поняття, методи
діагностики, напруження, соціальні технології, спрямовані на розв’язання
конфліктів, їх свідоме регулювання, прогнозування та запобігання.

2. Методи конфліктологічних досліджень. Функції

конфліктології у суспільстві.
Як і будь-яка наука конфліктологія використовує сукупність прийомів
і засобів, за допомогою яких можна одержати об'єктивні відомості щодо
аналізу та вивчення конфліктів. Багато методів дослідження в
конфліктології залучені з інших дисциплін, але використовуються і
специфічні.
Методологія конфліктології – це цілісна система логічно
пов’язаних теоретичних, власне методологічних, методичних та
організаційно-технічних процедур з метою отримання достовірних знань
щодо природи, сутності, змісту конфліктів.
За рівнем узагальнення й задач, які вирішуються, розрізняють
декілька груп методів.
До першої групи методів відносять: загальнонаукові методи, які
застосовуються в різних науках на всіх стадіях вивчення. До них відносять
індукцію й дедукцію, аналіз і синтез, порівняльно-історичний метод,
логічний аналіз, моделювання, експеримент, математичні, кібернетичні,
прогностичні й подібні методи.
Друга група методів – це спеціальні методи, що використовуються
для пізнання конкретних конфліктів.
Розглянемо детальніше методи, які використовуються в
конфліктології найчастіше.
Системний метод розглядає конфлікт як цілісне, складне, органічне
поєднання всіх елементів (складових) конфлікту, зв’язки між елементами,
а також сукупність зв’язків конфлікту із зовнішніми умовами.
Статистичний метод. Цей метод дає можливість вивчити велике
число конфліктних ситуацій за допомогою одержаних статистичних даних
та встановити закономірності і взаємозалежності, а також дозволяє
робити обґрунтовані узагальнення, переходити від випадкового і
одиничного до стійкого, масового, закономірного.
Метод експертних оцінок. Цей метод достатньо широко
застосовується для прогнозування конфліктів, оцінки рівня латентних
(прихованих) конфліктів та ін. Суть даного методу полягає у тому, що
центром якісної та кількісної оцінки об'єктивних і суб'єктивних чинників, що
впливають на конфлікт, стає думка фахівців, що спирається на їх
професійний науковий і практичний досвід.
Експеримент. За допомогою моделей конфліктних ситуацій
вивчається процес вирішення конфліктів. Проте проведення
експерименту в конфліктологічній практиці має ряд особливостей:
дослідження міжособових конфліктів має організаційні труднощі; на основі
модельованих конфліктів не завжди можна робити висновки стосовно
життєвих ситуацій; немає упевненості у тому, що взаємозв'язки, виявлені
в результаті експерименту, виявляться в реальних конфліктах; у
експерименті важко змоделювати мотивацію, характерну для реальної
конфліктної ситуації, а саме мотивація сторін є такою, що визначає для
багатьох параметрів конфлікту.
Метод картографії конфлікту. Суть даного методу полягає в
послідовному заповненні «карти» конфлікту, розділеної на декілька
секторів з урахуванням кількості учасників аналізованого конфлікту. У
карту заноситься основна проблема й інформація про учасників.
Заповнення карти може відбуватися як самостійно, так і з участю
конфліктуючих сторін. Це дозволяє з'ясовувати думки і погляди
конфліктуючих, їх спірні питання, цілі, прагнення, передбачувані дії
опонентів, що сприяє моделюванню шляхів виходу з конфлікту і
вирішення проблеми з найбільшою вигодою і якнайменшими втратами
для всіх її учасників.
Документальний метод. Вивчення документів – один з
найважливіших методів отримання інформації в конфліктологічних
дослідженнях. Дослідник може дізнатися про конфліктуючі країни, групи і
окремих людей в численних джерелах: законодавчий матеріал, особисті,
архівні документи, статистичні дані, дані оперативного обліку, спеціальна
література, преса, Інтернет.
Комп'ютерний контент-аналіз (ККА) текстів засобів масової
комунікації - один із методів відстежування моделей соціальної
реальності, які транслюються масовими інформаційними та
пропагандистськими джерелами. Він дозволяє одержати
диференційовані оцінки соціальної напруженості, що виникає між
конкретними суб'єктами з приводу конкретних проблем. Своєчасно
одержаний прогноз дозволяє вжити заходи з профілактики, попередження
конфлікту.
Спостереження. В ході спостереження конфлікт сприймається
безпосередньо. Це може бути забезпечено участю в конфлікті
(спостерігач виступає одним з опонентів) і сприйняттям конфлікту із
сторони (свідок, другорядний учасник, медіатор). Спостереження
дозволяє оцінити дію багатьох чинників, їх “вагомість” і ефективність дії.
При спостереженні забезпечується природність умов, в яких протікає
конфлікт. Конфлікт спостерігається в динаміці.
Метод опитування. Мета його полягає в отриманні інформації про
об'єктивні і суб'єктивні (думки, настрої, інтереси і т. п.) факти зі слів
респондентів. Види опитування – анкетування, бесіди, інтерв'ювання,
масові й експертні опитування. Головне – формулювання питань і техніка
опитування. Характер питань визначається завданнями дослідження.
Примирливі й арбітражні процедури. Дані процедури дозволяють
мирно врегулювати складні трудові конфлікти, що зайшли в «безвихідь» і
не знайшли свого вирішення раніше. Суть даного методу полягає у тому,
що вивчення та аналіз конфлікту виробляє незалежна організація. Вона
має правовий статус і спирається на виконавчу владу, але не належить до
органів цієї влади. Такі незалежні організації є в багатьох країнах світу, у
тому числі і в Україні.
Моделювання. Моделювання, дослідження явищ, процесів або
систем об'єктів шляхом побудови і вивчення їх моделей. Наявність
моделей розвитку конфліктних ситуацій дозволяє систематизовано
представити варіанти майбутнього і визначити потенційні наслідки
альтернативних рішень, що істотно може підвищити якість схвалюваних
управлінських рішень.
Тести. Тест – стандартизовані завдання, за наслідками виконання
яких судять про психофізіологічні й особові характеристики, а також
знання і навики випробовуваного. Діагностична цінність тесту залежить
від того, як він оформлений, сконструйований, обґрунтований,
перевірений.
Соціометричні методи. Термін “соціометрія” походить до лат.
socius (суспільство) і metrum (вимірювання). За допомогою
соціометричного методу можна одержати «знімок» динаміки внутрішніх
взаємостосунків у групі, дати якісну і кількісну оцінку внутрішньогрупових і
міжгрупових процесів спілкування, виявити характер психологічних
взаємостосунків, наявність лідерства, неформальних груп, конфліктних
ситуацій тощо. В основі соціометрії лежить соціометричне опитування –
необхідний набір питань, які задаються опитуваним з метою виявлення
взаємостосунків з іншими членами групи. Результати опитування
обробляються в соціоматрицях (таблицях) і соціограмах (схемах).
Ситуативний метод. Цей метод використовується в розрізі
сучасного підходу менеджменту – ситуативного. Ситуативний метод
дослідження дозволяє виділити в об'єкті, що вивчається, таку структурну
одиницю, в якій представлені всі основні властивості об'єкта. Потім можна
зібрати банк реальних ситуацій. Його дослідження за допомогою
комп’ютерних програм дозволяє встановити закономірності в розвитку
об'єкта, що вивчається, які іншими методами виявити неможливо.
Застосування ситуативного методу при дослідженні конфліктів має
особливості, вони визначаються специфікою об'єкта дослідження.
Слід зазначити, що застосування перерахованих методів та ступінь
їх ефективності залежать від багатьох факторів, а саме від типу, виду та
характеру конфлікту, можливих наслідків, наявних ресурсів, мети та
завдань, які ставить перед собою менеджер під час аналізу конфліктних
ситуацій.
Цілком логічним буде виділення базових функцій конфліктології, які
визначаються основними сферами її взаємозв'язку з навколишнім світом.
До функцій конфліктології належать:
• гносеологічна (пізнавальна);
• прогностична;
• просвітницько-виховна;
• практично-рекомендаційна.
1. Пізнавальна функція, у рамках якої реалізується пізнання однієї
з форм соціальної взаємодії, а саме сутності соціального конфлікту,
вибудовується своя понятійна система, розвиваються можливості
отримання інформації та її аналізу.
2. Прогностична функція, що дозволяє формувати на основі
існуючих уявлень науково обґрунтовані прогнози про тенденції розвитку
соціальних суперечностей та ймовірні зміни, пов'язані з управлінням
соціальними конфліктами.
3. Практично-рекомендаційна функція, яка забезпечує
застосування розроблених форм і методів управління конфліктною
взаємодією.
4. Просвітницько-виховна функція, яка розширює уявлення про
соціальний конфлікт, управління ним і можливостями соціальної взаємодії
у вирішенні виникаючих протиріч.

3. Зв’язки конфліктології з іншими дисциплінами На сьогоднішній

день питання конфліктології, окрім соціології та психології, розглядаються
в таких дисциплінах, як: менеджмент, правознавство, медицина, етика,
управління персоналом тощо.
Характер предмета конфліктології обумовлює її міждисциплінарний
характер і відповідно її численні зв’язки з багатьма науками, без яких
конфліктологія існувати не змогла би. Проаналізуємо зв’язки
конфліктологічної науки з різними циклами наук. Зв’язок конфліктології з
циклом юридично-правових наук полягає у тому, що ці науки
стверджують принципи і норми, права і обов’язки, у рамках яких повинна
знаходитися людина, малі та великі групи, бо порушення їх призведе до
конфліктних ситуацій, а вони, у свою чергу до конфліктів; з другого боку,
саме ці науки створюють межу, яку не дозволено переходити, або дають
обґрунтування певних меж у процесі вивчення та запобігання конфліктів в
усіх сферах життєдіяльності людей.
Зв’язок конфліктології з циклом математичних наук полягає в тому,
що математичне моделювання дає успішні прогнози для запобігання та
вирішення конфліктів; з іншої сторони – у період дослідження конфліктів
використовуються математичні методи прорахунків аналізу, що дає
можливість дослідникам виводити закономірності.
Зв’язок конфліктології з циклом історичних наук дає конфліктологу
матеріал для аналізу політичних, соціальних, військових та інших типів
конфліктів. Історичний досвід навчає не доходити до конфліктів, бо вони
завдають величезних утрат суспільству в цілому. З іншого боку, історія
своїм досвідом навчає політиків уміло враховувати негативні моменти
минулого, щоб запобігати їх на майбутнє. Історичний досвід свідчить про
те, що природний добір – це виживання сильних, мислячих людей і
конфліктів.
Особливе значення має зв’язок конфліктології з циклом
психологічних дисциплін. Він полягає перш за все в тому, що глибоке
психологічне осмислення проблемних ситуацій сприяє набуттю досвіду
вміло поводитися з опонентами, давати правильні поради, як запобігати
чи вийти з проблемної ситуації. Психологічні дисципліни, такі, як,
наприклад, вікова та педагогічна психологія, закладають основи в дитині
та підлітку правильно формувати свою поведінку, формувати особистість,
знати вікові відхилення, особливості індивіда, щоб не нашкодити
психологічному розвитку. Психодіагностика допомагає конфліктологу
проводити дослідження прогностичного плану; психокорекція,
психотерапія, психологічне консультування надають допомогу в процесі
налагодження стосунків у малих та великих групах, а також індивідуально.
Досить важливо враховувати досвід психологічної науки, його позитивну
роль у процесі вирішення внутрішньоособистісних конфліктів.
Практика життя вчить нас ураховувати взаємозв’язок конфліктології
з циклом педагогічних наук. Проявляється цей зв’язок, починаючи з
процесу виховання дитини, особистості та навчання майбутнього фахівця,
з одного боку, а з другого – важливість педагогічного такту в процесі
вирішення проблемних ситуацій.
Оскільки проблеми конфліктів соціального типу почали вивчати й
соціологи, тому доцільно прослідкувати взаємозв’язок конфліктології з
соціологією. Вивчаючи громадську думку з тієї чи іншої проблеми,
соціологи приходили висновку, де мають місце негативні моменти, до чого
вони можуть привести тощо.
Обмірковуючи взаємозв’язок конфліктології з іншими науками,
вважає вчений, приходимо до певних тверджень.
З філософської точки зору, конфліктологія – галузь наукових
знань про шляхи та способи передбачення, попередження, подолання
протиріч у житті суспільства, держави.
З соціально-психологічної точки зору, конфліктологія – галузь
наукових знань про шляхи й способи передбачення, попередження,
подолання протиріч та гармонізації відносин між окремими людьми,
групами та об’єднаннями, знайдення дороги до злагоди.
З педагогічної точки зору, конфліктологія – галузь наукових
психолого-педагогічних знань про шляхи, способи та засоби
передбачення, попередження та подолання протиріч, що виникають в
навчально-виховному процесі.
З психофізіологічної точки зору, конфліктологія – галузь наукових
знань, що осмислює відносини між людьми на психогігієнічному рівні
тощо‖.

4. Історія конфліктологічних вчень

Конфлікти існували завжди, саме тому протягом багатьох століть
філософи розвивали конфліктологічні ідеї в рамках концепцій про
протиріччя, боротьбу протилежностей, війну і мир.
Перші спроби осмислення сутності та типів конфліктів ми можемо
побачити вже в античну епоху. В цей період конфлікт розглядався, з
одного боку, в онтологічному аспекті (протилежність і єдність явищ, речей
та їх сутностей), а з іншого, - в практичному (соціальному), зокрема в
контексті дослідження збройних зіткнень, війн.
Філософські погляди мілетцев базуються на вченні про
протилежності і їхню роль у виникненні і розвитку речей. Так,
Анаксимандр стверджував, що речі виникають не через гру стихій, а
через те, що у вічному русі виявляються протилежності. Саме цей
філософ чи не першим звернув увагу на роль протилежностей,
суперечностей у розвитку.
Розгляд конфлікту як війни і збройного зіткнення також має своє
підтвердження в античних джерелах. Філософ-діалектик Геракліт
представляв рух речей і явищ як необхідний та закономірний процес, що
породжується боротьбою протилежностей. Він вважав, що все в світі
піддається вічному круговороту і взаємоперетворенню, в тому числі і
відносини між людьми; в світі все народжується через боротьбу і чвари.
Філософ називав війну «батьком і царем усього сущого». Конфлікт тут
постає як важлива і неодмінна умова розвитку людства і обґрунтовується
його позитивна роль у процесі цього розвитку.
Ідеї Геракліта стосовно конфлікту і боротьби як основи всіх речей
поділяв інший філософ - Епікур. Однак він мріяв про безконфліктний стан
суспільства і вважав, що негативні наслідки постійних зіткнень змусять
людство відмовитися від них і жити в постійному мирі. Таким чином, ідеї
про мирне існування суспільства мали перше теоретичне обґрунтування.
(Пізніше конфлікт став розглядатися грецькими мислителями в рамках
громадської системи, зокрема, фігурував в питаннях війни і миру,
соціального життя і світської етики).
Перші узагальнення щодо ролі соціального конфлікту з'являються в
роботах давньогрецького філософа Платона. Ідеальна держава Платона
постає як справедливе суспільство для взаємного задоволення потреб.
За Платоном, мудрі думають, мужні захищають, помірні виробляють. За
умови, що різні люди виконують різні суспільні функції, вони доповнюють
один одного, що, в свою чергу, виключає міжособистісні конфлікти.
Факторами стабільності суспільства, гармонійності міжособистісних
відносин і відносин людини та соціуму є, за Платоном, рівномірний
розподіл багатства, незначна диференціація між багатими і бідними,
оскільки саме багатство породжує заздрість і конфлікти. (Заборона
приватної власності та скасування інституту сім'ї - найефективніші
способи упокорення егоїстичних інтересів, стабілізації суспільства і
запобігання конфліктам).
 Особливу цінність представляють в філософії конфлікту ідеї
Аристотеля, який розглядав питання системи чеснот, що є гарантом
сталого розвитку суспільства і запобігання конфліктам (трактат
"Політика"). (Наприклад, дружба є однією з головних людських чеснот, її
джерелом є взаємне визнання і взаємне пізнання, що в кінцевому рахунку,
є соціально-корисним досвідом, засвоєнням правильних норм і позицій.
Мова тут йде про набуття морального почуття.) Передумовою
справедливого, безконфліктного суспільства є забезпечення в державі умов
для максимальної реалізації людських здібностей. Створюючи свою
концепцію держави, яка існує від природи, Аристотель одним з перших
європейських філософів стверджує ідею людини як істоти суспільної,
політичної (як частини цілого - держави), від природи схильної до співпраці.
Дані положення Платона і Аристотеля стали основою філософського
теоретизування в розділі філософії конфлікту в наступні епохи.
В епоху Середньовіччя підґрунтям конфліктів вважалося
протиріччя між тілесним та духовним у людині; конфлікти в основному
носили релігійний характер. Зокрема, Аврелій Августин вважав, що
людська і божественна історія протікає в протилежних, але нероздільних
сферах. Таке протікання викликає вічну битву двох царств - Божого і
Земного. Фома Аквінський у своїх трактатах, присвячених проблемам
права, філософії держави та суспільства як найвищу цінність підносив
справедливість. Однак, він розвинув думку про те, що війни допустимі в
житті суспільства, тобто конфлікти є об’єктивною реальністю, але на них
необхідна санкція зі сторони суспільства і церкви.
Суттєвою особливістю поглядів філософів епохи Відродження на
проблему конфліктів були думки про велич людського розуму. Микола
Копернік, Джордано Бруно, Нікколо Макіавеллі вірили в силу людини, її
розум і гармонію, здатність подолати соціальні конфлікти. Так, Ніколо
Макіавеллі одним із перших спробував проаналізувати соціальні
конфлікти. Заслуга його полягає у відході від релігійних поглядів на
джерела суспільного розвитку. Н. Макіавеллі розуміє конфлікт як
універсальний і перманентний стан суспільства, що детермінується
ганебною природою самої людини, її прагненням до необмеженого
збагачення. Макіавеллі приписував людям більше негативних якостей,
аніж позитивних: "Люди завжди погані, доки їх не змусить до добра
необхідність". З метою зменшення негативного впливу масштабних
соціальних конфліктів потрібно навчитися ними правильно керувати. Він
обґрунтовує необхідність існування держави як інституту легітимного
насилля для приборкання егоїстичної природи людини.
В епоху Відродження виникали складні і суперечливі оцінки
конфліктів. З різким засудженням соціальних зіткнень і збройних
конфліктів виступали такі відомі гуманісти як Т. Мор, Еразм
Роттердамській.
У період Нового часу та епохи Просвітництва відбувався
бурхливий економічний і культурний підйом європейських країн, що
створювало передумови для системного пізнання оточуючого світу та
нових підходів до проблем конфліктології. Дослідження конфліктів почало
здійснюватися на засадах логіко-раціональної методології. Головною
причиною виникнення конфлікту визнавалася соціальна нерівність.
Цікаві погляди на конфлікт висловив Френсіс Бекон. Він вперше
піддав ґрунтовному теоретичному аналізу причини соціальних конфліктів
усередині країни, розглянувши матеріальні, політичні та психологічні
умови соціальних заворушень, а також можливі способи їх подолання.
Головну причину виникнення таких конфліктів Ф. Бекон бачив у важкому
матеріальному становищі народу.
Нові погляди на філософію конфлікту вносить теорія Т. Гоббса,
вирішуючи питання про співвідношення особистості і суспільства на
користь людини як окремої самоцінної істоти. Т. Гоббс оголошує, що
природний стан суспільства - це «війна всіх проти всіх» (ці думки він
викладає у праці «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави
церковного і цивільного»). Вважаючи, що люди від природи рівні по
відношенню до фізичних і розумових здібностей, вони в тій же мірі рівні і
в своїх домаганнях на досягнення цілей. Однак дефіцит ресурсів
породжує суперництво, недовіру і марнославство, що призводить до
конфліктів і, в кінцевому рахунку, може призвести до знищення самого
суспільства. Коли стан відносин для людей стає нестерпним, вони
укладають договір про створення держави, яка, спираючись на власну
силу, здатне позбавити людей безмежної ворожості.
У період розквіту новоєвропейської філософії і гуманістичних теорій
французьких просвітителів проблема конфлікту була вплетена в
контекст роздумів про соціальні протиріччя, зіткнення інтересів і цінностей
людини. З відкритою критикою збройних конфліктів і насильства в VIII ст.
виступили Д. Дідро, Ш. Монтеск'є, Ж.Ж. Руссо, Вольтер. Вони говорили
про можливість прийти до вічного миру і людської гармонії за допомогою
ліквідації феодальних устоїв. У своєму трактаті "Про суспільний договір"
Жан-Жак Руссо висловив свою думку про те, що від природи люди не с
ворогами один одному, від природи вони вільні і рівні.
Німецький філософ Іммануїл Кант вважав, що стан миру між людьми,
що живуть по сусідству, не є природним станом, природнішим є стан війни
або загрози. Отже, стан миру має бути встановлено.
На думку німецького філософа Георга Гегеля, головна причина
конфлікту криється в соціальній поляризації між «накопиченням багатства», з
одного боку, і змушеним працювати народом, - з іншого. Будучи
прихильником сильної державної влади, Гегель виступав проти смут і
заворушень всередині країни, які розхитують державну єдність. Він вважав,
що держава представляє інтереси всього суспільства і зобов'язана
регулювати конфлікти.
Подальший розвиток суспільних наук сприяв тому, що конфлікт став
вивчатися в окремих сферах наукового знання, де вже мав власні
ситуативні атрибути і властивості. Ідеї, які стали витоками
конфліктологічного знання, висувалися головним чином соціологами та
економістами: А. Смітом, О. Контом, К. Марксом, В. Парето, Р. Парком,
Е.У. Берджесом, A.B. Смолом, Г. Москою, Ж. Сорелем, А. Бентлі, Т.
Парсонсом, Е. Мейо та багатьма іншими.

5. Напрямки сучасної конфліктології

До того як сформувалася сучасна теорія конфліктології, конфлікти
розглядалися з багатьох точок зору.
Початок сучасним теоріям конфлікту поклали дослідження низки
вчених на початку ХХ ст.: німецьких соціологів М. Вебера та Г. Зіммеля,
австрійського соціолога Л. Гумпловича й американських – Л. Смолла та У.
Самнера [34; 39].
Зокрема, М. Вебер (1864 – 1920) та Г. Зіммель (1858 – 1918) довели,
що конфлікти є невід’ємною частиною соціального життя. Вони зазначали,
що для соціологічного підходу характерним є дослідження конфлікту на
основі таких специфічних методів, як анкетування, статистичний аналіз
масових даних, інтерв’ювання та ін.
Зокрема, австрійський вчений Л. Гумплович (1838 – 1910)
підтримував гіпотезу про походження людини від багатьох незалежних
один від одного приматів. Він вважав, що спорідненість та різниця по крові
знаходять відповідні прояви у психіці – почуттях взаємного тяжіння та
прив’язаності до своїх та почуттях нетерпимості та ненависті до чужаків.
Позитивні емоції та почуття обумовлюють, на думку цього вченого,
групову солідарність, а негативні – міжгруповий антагонізм, що призводе
до конфліктів.
Американський дослідник У. Самнер (1840 – 1910) намагався із
практики людських конфліктів – боротьби людей за існування - вивести
звички, звичаї, суспільно корисні моральні та правові норми поведінки.
Істинною причиною всієї людської діяльності він вважав прагнення до
задоволення потреб та позбавлення від страхів.
Соціолог А. Смолл (1854 – 1926) розглядав конфлікт як основний та
універсальний суспільний процес. Він намагався довести, що з розвитком
суспільства інтереси людей все більше переплутуються, в результаті чого
конфлікт переростає в соціальну згоду. На його думку, асоціальні
проблеми в суспільстві, які призводять до конфліктів, повинні
згладжуватися, долатися шляхом соціалізації.
Німецькі соціологи М. Вебер (1864 – 1920) та Г. Зіммель (1858 –
1918) довели, що конфлікти є невід’ємною частиною соціального життя.
Г. Зіммель вперше використав термін «соціальний конфлікт». Він
стверджував, що існує низка таких відносно стійких форм взаємодії, які
лежать в основі всього різноманіття соціальних явищ. Такими формами
були, на його думку, конкуренція, конфлікт, договір, авторитет тощо.
На думку М. Вебера, суспільство є сукупністю груп, які відрізняються
за своїм статусом. Тому їх інтереси різняться, що і породжує соціальні
конфлікти. Він зазначав, що конфлікти не можна усунути з життя
суспільства, їх потрібно визнати як неминуче явище. Однак він зазначав,
що інтереси людей також багато в чому співпадають, що створює основу
для балансу сил, досягнення соціального консенсусу. Тому, хоча
конфлікти не можуть бути повністю усунені з соціального життя, вони
деякою мірою урівноважують його.
 Зазначені положення послугували розвитку всередині ХХ ст.
самостійної частини соціології – теорії конфлікту. Особливих успіхів у
цьому напрямку здобули Л. Козер та Р. Дарендорф, які вважаються
сучасними класиками конфліктології. Ці вчені запропонували конфліктну
модель суспільства, розвили поняття конфлікту, сформулювали більше
10 позитивних функцій конфлікту, включили до сфери розгляду теорії
конфлікту організаційні взаємодії (взаємо-відносини всередині
організацій). Їх ідеї стали концептуальною основою сучасної парадигми
конфліктології.
Класичним твором сучасної конфліктології стала праця Л. Козера
«Функції соціального конфлікту» (1956). У ній він розвивав ідеї М. Вебера
та Г. Зіммеля про універсальність конфлікту та обґрунтував позитивну
роль конфліктної взаємодії в житті суспільства. Він сформулював низку
положень, які стали теоретичним фундаментом сучасної науки про
конфлікт:
1) постійним джерелом соціальних конфліктів є дефіцит ресурсів,
влади цінностей престижу, які постійно існують у суспільстві. Отже, існує
суспільство – існує певна напруженість, яка час від часу стає конфліктом;
2) конфлікти відрізняються залежно від типу суспільства: у
демократичному («відкритому») суспільстві виникає безліч конфліктів, але
вони вирішуються конструктивно; у недемократичному («закритому»)
суспільстві конфлікти мають революційно-насильницький, руйнівний
характер;
3) конструктивні та руйнівні результати конфлікту сильно
відрізняються між собою. Головним завданням конфліктології є розробка
рекомендацій щодо обмеження негативних та використання позитивних
функцій конфлікту.
Р. Дарендорф у своїх працях «Класи та класові конфлікти в
індустріальному суспільстві» (1957) та «Сучасний соціальний конфлікт»
(1988) розглядає конфлікт в якості головної категорії соціології. Для нього
існування конфліктів – природний стан суспільства. Він зауважив, що
конфлікти не завжди є загрозою для суспільної системи, а навпаки, часто
можуть слугувати одним із джерел її зміни та збереження на основі
позитивних змін, які зумовлюються конфліктами. Р. Дарендорф вважає,
що головним джерелом конфліктів є політичні протиріччя між соціальними
групами, які пов’язані з концентрацією влади в одних та її відсутністю в
інших. Основними положеннями його теорії є:
1) атрибутом будь-якого суспільства є конфлікт, оскільки завжди
існують відносини панування та підлеглості;
2) основою соціального життя та її конфліктності є владні відносини;
3) суспільство є системою конфліктуючих груп. Існує безліч
різновидів, тому треба говорити не про вирішення конфліктів, а про їх
регулювання, оскільки конфлікти повністю не зникають;
4) схожість інтересів людей однієї групи та різниця інтересів різних
груп призводять до створення різних організаційних структур, профспілок,
партій тощо. Саме ці структури сприяють загостренню конфліктів.

Рекомендована література
1. Тихомирова Є. Б. Конфліктологія та теорія переговорів: Підручник
/ Є. Б.Тихомирова, С.Р. Постоловський. – Рівне: Перспектива, 2007. – 389
с.
2. Цюрупа М.В. Основи конфліктології та теорії переговорів:
Навчальний посібник / М.В. Цюрупа. – К.: Кондор, 2004. – 172 с.
3. Яхно Т. П. Конфліктологія та теорія переговорів. Навч. посіб. / Т.
П. Яхно, І. О. Куревіна. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 168 с.
4. Пірен М. І. Конфліктологія: Підручник / М. Пірен. – К. : МАУП, 2003.
– 360 с.
5. Ващенко І. В. Загальна конфліктологія: Навч. посібн. / Заг. ред. I.
B. Ващенко, С. П. Пренка. – [2-ге вид.] – X. : Оригінал, 2001. – 384 с.