МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ

Кафедра психології

Конфліктологія

ЗАТВЕРДЖУЮ
начальник кафедри психології,
кандидат психологічних наук, доцент,
полковник внутрішньої служби
_________________ Мірошниченко О.М.
«____» ___________ 2022 року

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА
для проведення лекції

Тема №1 «Становлення і розвиток конфліктології як науки»

Підготував: старший викладач

кафедри психології
кандидат психологічних наук
полковник внутрішньої служби
Низовець О.М.

Обговорено та схвалено на
засіданні кафедри психології
29 серпня 2022 року, протокол № 10

Чернігів – 2022
 Тема №1 «Поняття та психологічні теорії конфлікту»
Мета лекції:
- з’ясувати основні теоретичні аспекти вивчаємої дисципліни;
- ознайомитись з основними положеннями науки «Конфліктологія»;
- засвоїти теоретичні аспекти науки «Конфліктологія».
Навчальні питання:
Перше питання. Історичні етапи становлення конфліктології як науки.
Друге питання. Предмет, об’єкт, завдання і функції конфліктології.

ВСТУП

Історія людства засвідчує нам, що соціальні конфлікти існували завжди, а наука

про конфлікт виникла зовсім недавно – у двадцятому столітті. Проблеми конфліктів і
конфліктних ситуацій завжди цікавили мислячих людей: з давнини до сьогодення, від
теоретиків до практиків. Будь-яка філософія, світові релігії оперують поняттями
конфлікту між силами добра і зла, порядку і хаосу. Історики та політологи прагнуть
виявити причини піднесення й занепаду держав, глибоких криз і тривалого розквіту в
житті окремих народів та їх правителів.
Перше питання. Історичні етапи становлення конфліктології як науки.
Ще не вживаючи слова «конфлікт» про нього вже писали філософи, які здійснили
перші спроби раціонального осмислення природи соціальних конфліктів. Одні з них
засуджували сварки й сутички між людьми та радили їх уникати, а інші, навпаки,
наголошували, що у спорах народжується істина, що зіткнення й протиріччя є рушійною
причиною всіляких змін і розвитку.
Давньокитайський філософ Конфуцій, який творив в VI-V ст. до н.е.,
розмірковуючи про природу соціальних конфліктів, відзначав, що вони породжуються в
першу чергу нерівністю в суспільстві, а також об'єктивно існуючою нерівністю людей.
Крім названої причини, в ряду передумов конфліктів Конфуцій виділяв користь,
улесливість, впертість тощо. У свою чергу, розмірковуючи про шляхи попередження та
вирішення соціальних конфліктів, Конфуцій вважав, що в якості основних з них можна
виділити відповідність людини наступним вимогам: вчиняти відносно інших людей таким
же чином, яким би ви хотіли, аби поступали відносно вас; однаково поводитися як з
простою людиною, так і з поважною особою; чесно ставитись до інших і з
відповідальністю підходити до будь-якої справи.
Античний філософ Геракліт (540-480 рр. до н.е.) прагнув поєднати свої роздуми
про війну і соціальні конфлікти із загальною системою поглядів на природу Всесвіту. Він
настоював, що не тільки люди, але й боги, та весь космос існують у протиріччях. Геракліт
вказав на боротьбу протилежних сил як на загальний закон, який діє у природі та
суспільстві. «Ворожнеча» і «війна», на його думку, є джерелом появи нового у світі.
«Треба знати, що війна загальноприйнята, що ворожнеча – звичний порядок речей і що
все виникає через ворожнечу…»
Арістотель (388-322 рр. до н.е.) головною причиною політичних конфліктів, які
проявляються у державних переворотах, вбачав у відсутності майнової і соціальної
рівності, намаганні до усунення існуючої нерівності або ж до її посилення. Порушення
балансу рівності й веде до конфлікту, який зароджується із протилежностей, що
утворюються й існують у суспільстві.
У наступні віки, після давніх греків, предметом роздумів філософів були
протиріччя у природі, суспільстві та мисленні, зіткнення протилежних бажань і мотивів у
людській душі, боротьба між людьми, суспільними класами, державами. Так, у середні
віки Фома Аквінський (1225-1274 рр.) розвивав думку, що війни допустимі у житті
суспільства та визначив ще одну умову справедливої війни: на її проведення повинна бути
дана санкція держави. Тобто суб’єктом соціального конфлікту визнається держава, а його
величина набуває розміру міжнародного масштабу.
З різким засудженням соціальних зіткнень і конфліктів у суспільстві виступали
європейські гуманісти епохи Відродження:
Еразм Роттердамський (1469-1536 рр.) акцентував увагу на власній логічності
конфлікту, який розпочався та розростається подібно до ланцюгової реакції, втягуючи в
орбіту свого впливу все нові й нові сили, суспільні верстви та країни. Він писав, що «війна
солодка для тих, хто її не знає». Е.Роттердамський звертав увагу на складність
примирення сторін навіть у тих випадках, коли обидві знаходяться на однакових
ідеологічних позиціях.
Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) вперше у науці піддав ґрунтовному аналізу
сукупність причин соціальних конфліктів всередині країни, детально розглянув
матеріальні, політичні та психологічні умови соціального безладдя, а також можливі
способи їх подолання.
З різкою критикою військових конфліктів у ХVІІІ – ХІХ століттях виступали
англійські демократи (Д.Прістлі), французькі просвітителі (Д.Дідро, Ж.-Ж.Руссо,
Вольтер), німецькі філософи (І.Кант, Г.Гегель).
Так, Іммануїл Кант (1724-1804 рр.) у праці «До вічного миру» розглядав війну як
агресивний прояв міжнародних конфліктів, вважаючи, що війна не має виправдання,
оскільки суперечить визначенню ролі людини. Тому «жодної війни не повинно бути; ні
війни між мною й тобою в природному стані, ні війни між нами, як державами». На
переконання І.Канта, війна – результат недотримання етичних вимог, наслідок того, що
люди не йдуть за голосом «практичного розуму», а емоцій. Позбавити людство від
міжнародних конфліктів – це цілком досяжна мета, через віру в право та його здатність
благодійно впливати на відносини між державами, що «вічний мир» настане слідом за
мирними договорами між державами.
У ХІХ ст. набули популярності й розвитку ідеї англійського натураліста Чарльза
Дарвіна (1809-1902 рр.), який є автором теорію еволюції. Головна ідея у праці –
розвиток живої природи здійснюється в умовах постійної боротьби за виживання,
тобто в середовищі природно-біологічного перманентного конфлікту. Ч.Дарвін виявив і
обґрунтував механізм розвитку живої природи у вигляді природного добору найбільш
пристосованих, витривалих і стійких видів для продовження життя.
Ідеї Ч.Дарвіна отримали розвиток у різних галузях наукових досліджень, у тому
числі в деяких соціологічних, політичних і психологічних теоріях конфлікту. Опис
соціальних процесів у суспільстві під проекцією боротьби за існування мало відому
популярність у ранній соціології та стало підґрунтям виникнення школи соціал-
дарвінізму.
Людвіг Гумплович (1838-1909 рр.) висунув власне бачення соціальних
конфліктів. Вчений розглядав суспільство як сукупність груп людей, що борються між
собою за вплив, виживання та панування. Л.Гумплович вбачав основне джерело
конфліктів у боротьбі людей за задоволення своїх матеріальних потреб. Крім того, він
писав, що конфлікти слід шукати не тільки в природі людини, а також і в соціальних
феноменах різних за типом культур.
Вільям Самнер (1840-1910 рр.) вважав проблему «конфлікту інтересів» основою
соціального конфлікту в суспільстві. З огляду на переконання, що боротьба за існування є
безперечним чинником прогресу, він зробив висновок, що в цій боротьбі гинуть
найслабкіші, гірші представники роду людського. Саме природний відбір і боротьбу за
існування вчений вважав неминучими й універсальними умовами соціального життя.
Таким чином, питаннями конфлікту в суспільстві мислячі люди цікавились із
давнини. Однак, лише завдячуючи працям Л.Гумпловича, В.Самнера, Г.Ратценгофера та
інших вчених кінець ХІХ – початок ХХ ст. вважається початковим періодом у вивченні
конфліктів у соціології. Відповідно до уявлень представників цієї школи (соціал-
дарвінізму) конфлікт ототожнюється з боротьбою, яка у свою чергу, розглядається як
форма соціальної взаємодії. Конфлікт почав розглядатись як один із головних стимулів
соціального розвитку.
Проблеми конфліктів знайшли своє відображення як у соціологічній, так і в
політичній думці кінця ХІХ – першій половині ХХ ст. Усі вчені були єдині у тому, що
конфлікти мають важливе значення у житті суспільства й тому необхідні теоретичні
дослідження у цій галузі.
Карл Маркса (1818-1883 рр.) «конфліктна» модель суспільства, пов’язана з
постулюванням неминучості класової боротьби, яка виникає в суспільстві через причину
його поділу на ворогуючі класи (експлуататорів і експлуатованих), а класова боротьба між
ними стає головною рушійною силою історії. Конфлікти, що зв’язані з протилежними
інтересами соціальних груп беруть свій початок у відносинах власності та її розподілу. На
усіх рівнях пізнання суспільних процесів марксизм визнає соціальні конфлікти, колізії й
антагонізми як можливі, а в умовах гострої класової боротьби – і як неминучі явища
суспільного життя.
Першим, хто ввів у науковий обіг термін «соціологія конфлікту», був німецький
соціолог Георг Зіммель (1858-1918 рр.). Він вважав, що конфлікт у суспільстві
неминучий і вважав однією з його основних форм - конфлікт між індивідом і
суспільством. Конфлікт розуміється Г.Зіммелем не просто як зіткнення інтересів, але
більш психологізовано, як вираження певної притаманної тільки людям і їх відносинам
ворожості. Потяг до ворожості вчений розглядає як парну протилежність потребі в
симпатії.
Отже, на переломі ХІХ – ХХ століть існувала зацікавленість серед вчених до
проблем конфліктності в суспільстві, закладались теоретичні основи для подальшого
розвитку науки про конфлікт. Науковцями були вироблені ключові ідеї, які залишаються
актуальними й по нинішній час. Насамперед:
1) природі самої людини властиві біологічні, психологічні, соціальні й інші
фактори, котрі неминуче породжують численні та різноманітні конфліктні ситуації, тому
конфлікт є нормальним соціальним явищем;
2) конфлікт виконує позитивні функції у процесі суспільного розвитку,
забезпечуючи загальний прогресивний рух суспільного життя, сприяє утвердженню
соціальних норм і цінностей;
3) антагонізм між правлячою меншістю та керованою більшістю є неминучим і
вічним явищем, яке викликає всілякі суперечки, колізії, конфлікти;
4) існує залежність між змінами економічних, політичних, духовних сторін життя
суспільства та конфліктними ситуаціями, які виникають у результаті цих змін.
Зацікавленість до розробки й осмислення загальної концепції конфлікту виникла не
тільки у соціологів, але й у психологів. Психологічна традиція вивчення конфліктів є
найбільш об’ємною й розвинутою зі всіх наукових дисциплін, які цікавляться
конфліктами.
Зигмунд Фрейд (1856-1939 рр.) створив першу концепцію людської
конфліктності, заклавши основи психодинамічного підходу до вивчення конфлікту. Він
перший охарактеризував психіку як поле бою між непримиренними силами інстинкту,
розуму та свідомості. За З.Фрейдом, людина знаходиться у стані постійного внутрішнього
і зовнішнього конфлікту з оточуючими та світом загалом.
Керуючись принципом задоволення, людина, через силу зовнішніх обмежень
(моральних і соціальних норм) змушена часто відмовлятись від задоволення (зокрема,
миттєвих) власних бажань. Це й призводить до виникнення «психічного (внутрішнього)
конфлікту» (який є постійним елементом душевного життя людини, що характеризується
безперервним зіткненням потягів, бажань, психічних систем і сфер особистості), який, з
точки зору психоаналізу, може знаходити нормальне вирішення: існують способи
досягнути задоволення морально прийнятними шляхами. Типовими прикладами
сублімації є художня чи наукова творчість.
До різних форм психічних розладів у людини призводять так звані патогенні
конфлікти, які виникають тоді, коли до зовнішньої, вимушеної відмови від миттєвого
задоволення бажань, що несумісні з вимогами суспільства, приєднуються внутрішні
обмеження. Такими, за З.Фрейдом, є конфлікти між потягами «Я» і сексуальними
потягами (лібідо): «не сексуальні потяги як такі є причиною виникнення неврозів, а той
патогенний конфлікт, який розігрується між Я (свідомістю) або Над-Я (совістю) та
сексуальністю»
Згідно З.Фрейду, конфлікт, що породжується неусвідомленими, неприйнятними
імпульсами лібідо й агресивними імпульсами, складає внутрішній бік життя індивідуума.
На цю іманентно притаманну людині конфліктність нашаровується її досвід дитинства,
відносин із батьками. Конфлікти, котрі не знайшли вирішення в дитинстві, потенційно
багаті патологією поведінки в більш зрілому віці. Людина все життя вирішує та проживає
ті конфлікти, які утворились у перші роки життя. Тому поведінка людини детермінована
швидше її власними внутрішніми особливостями, а ніж зовнішньою ситуацією.
Карл-Густав Юнг (1875-1961 рр.) розробив положення про існування
колективного несвідомого, запропонував типологію характерів особистості, яка
здебільшого пояснювала поведінку особистості в конфлікті. На основі нової класифікації
характерів розділив людей на два основних психотипи: інтровертів - людей, заглиблених у
себе, що характеризуються замкнутістю та прагнуть дистанціюватися від інших і
зовнішнього світу загалом, та екстравертів, що, навпаки, повернуті назовні, в своєму
мисленні та поведінці відкриті для зовнішніх впливів. Цю типологію належить
враховувати в конфліктних ситуаціях.
Найбільш принципово відмінною від позиції З.Фрейда стосовно конфліктів є
концепція Е.Еріксона. Е.Еріксон протиставляє ідею, що кожна особиста й соціальна криза
являє собою свого роду виклик, який приводить індивідуума до особистісного зростання
та подолання життєвих перепон, а знання того, як людина справляється зі значущими
життєвими проблемами, складає єдиний ключ до розуміння його життя. Вчений виділяє в
загальному життєвому циклі людини вісім психосоціальних стадій: 1) орально-сенсорна
стадія (від народження – 1 рік життя; психологічна криза характеризується довірою –
недовірою; сильна сторона – надія); 2) м’язово-анальна (1 – 3 роки; психологічна криза –
автономія – сором і сумнів; сильна сторона – сила волі); 3) локомоторногенітальна (3 – 6
років; психологічна криза – ініціативність – вина; сильна сторона – мета); 4) латентна (6 –
12 років; психологічна криза – працелюбство – неповноцінність; сильна сторона –
компетентність); 5) підліткова (12 – 19 років; психологічна криза – Его-ідентичність –
ролеве змішування; сильна сторона – вірність); 6) рання зрілість (20 – 25 років;
психологічна криза – інтимність – ізоляція; сильна сторона – любов); 7) середня зрілість
(26 – 64 роки; психологічна криза – продуктивність – застій; сильна сторона – турбота); 8)
пізня зрілість (65 років – смерть; психологічна криза – Его-інтеграція – відчай; сильна
сторона – мудрість). Кожна з цих стадій розвитку супроводжується кризою, котру
Е.Еріксон розглядає як поворотний момент, який виникає внаслідок досягнення певного
рівня психологічної зрілості та висунутих до індивіда соціальних вимог. Це означає, що
на кожному віковому етапі виникає своя специфічна проблема, що потребує
вирішення. Успішне вирішення кризи є умовою подальшого розвитку здорової
особистості та необхідним фактором проживання наступних стадій. Конфлікти відіграють
важливу роль у теорії Е.Еріксона, однак вони означають не загрозу катастрофи, а
поворотний пункт і тим самим онтогенетичне джерело як сили, так і недостатньої
адаптації. Криза у вченого вміщує і позитивний, і негативний компонент, і питання
полягає не в уникненні конфліктів, а в адекватному, конструктивному вирішенні криз, що
цілком відповідає сучасному загальногуманітарному відношенню до конфліктів.
 Американський психолог Ерік Бьорн (1902-1970) розробив концепцію
трансактного аналізу конфліктності людей. Згідно з нею всі люди були поділені на три
групи. Ті, що відносяться до першої групи, схильні до емоційної, спонтанної поведінки;
представники другої групи люблять повчати, відрізняються стереотипним мисленням;
третьої - прагматичні та розсудливі. Конфліктні ситуації виникають тоді, коли починають
взаємодіяти люди однотипної групи.
Отже, тема конфлікту набуває нового значення, конфлікти починають привносити
позитивний заряд і стають важливими аспектами розвитку. Таким чином, конфлікт – це
важливий теоретичний конструкт у психоаналітичних концепціях. Розуміння
внутрішніх протирічь і конфліктів особистості – це ключ до пояснення того, що
відбувається з людиною. Соціальна поведінка взагалі детермінована не стільки
зовнішньою ситуацією, скільки особистісними особливостями людини, і ті чи інші
проблеми її інтерперсонального існування мають внутрішньоособистісне походження.
Найбільш інтенсивний період розвитку досліджень у галузі конфліктів припав на
другу половину 50-их – початок 60-их років ХХ ст. Актуальність і соціальна значущість
вивчення конфліктів привернула до цієї проблеми увагу ЮНЕСКО. Їй було присвячено
Паризьке засідання Соціологічної асоціації при ЮНЕСКО в 1957 р. За результатами
паризької конференції було видано науковий збірник «Про природу конфліктів». Це
стало певним організаційним поштовхом до проведення конференцій із теми конфліктів,
створенню низки організацій і центрів, а також виданню спеціальних журналів з проблем
конфліктів. Так, у США в другій половині 60-х рр. ХХ ст. створено Центр із дослідження
конфліктних ситуацій, почали видавати щоквартальний журнал «Проблеми вирішення
конфліктних ситуацій».
Первинно конфліктологія оформляється швидше як галузь пошуку засобів
усунення конфліктів і їх послаблення, що було стимульовано жорстоким досвідом
Другої світової війни. Розвиток конфліктології характеризується поступовим переходом
від теоретичних описів до практики управління конфліктами. Аналіз сучасного стану
конфліктології дозволяє зробити висновок, що починаючи з 1970-их років посилюється
та починає домінувати практичний напрям із врегулювання конфліктів на рівні
організацій.
У практиці вирішення реальних конфліктів і в навчанні мистецтву справлятися з
конфліктами поступово все більше почали використовуватися результати психологічних
досліджень поведінки людей у конфліктах. Так, вчені Горовіц і Бордман створили
спеціальну програму психологічного тренінгу, спрямованого на вивчення
конструктивної поведінки в умовах конфліктної ситуації. Американці першими зуміли
перейти від науково-прикладних досліджень і розробок до впровадження їх у повсякденну
практику. Медіаторство стало професійною справою спеціально підготовлених до нього
осіб. У Сполучених Штатах з’явились навчальні заклади, де випускають спеціалістів-
медіаторів. Почали створюватись медіаторські фірми, що надавали посередницьку
допомогу людям у вирішенні найрізноманітніших конфліктів – службових, сусідських,
сімейних, між окремими людьми, між групами, між організаціями.
У 1970 році при Лондонському університеті був створений Центр вивчення
конфліктів. В 80-х рр. ХХ ст. Стелла Корнеліус (засновник програми) та Олена Корнеліус
(директор програми) створили міжнародну організацію з оригінальною програмою для
вивчення конфліктів на різних рівнях суспільства. Ця програма викликає цікавість
фахівців в галузі конфліктології з усього світу. За ініціативою Організації Об’єднаних
Націй в Австралії, в 1986 році був створений Міжнародний центр вирішення конфліктів.
Перші публікації з проблеми конфліктології в Україні з’явилися у 80-х роках ХХ
ст. (Ф. Бородкін, Г. Коряк, Л. Нечипоренко та ін.). Вивчення конфліктів у вітчизняній
науці спочатку проводилося в рамках окремих спеціальних дисциплін – соціології
конфлікту, юриспруденції, психології конфлікту, математичного аналізу конфлікту та ін.
 На початку 90-х років ХХ ст. в Україні було розпочато українське
конфліктологічне дослідження, центром якого став Інститут соціології НАН України.
Серед українських учених, які одними з перших зробили вагомий внесок у розвиток
конфліктології, є Марія Пірен (1937 р.н.) – доктор соціології, професор Української
академії державного управління. Під її керівництвом було проведено ряд міжнародних
наукових конференцій з вивчення конфліктів, видано 14 томів матеріалів конференції,
Словник конфліктних термінів (1995).
В сучасній Україні конфліктологія як наука продовжує формуватися, а також
починає практикуватися як предмет в університетах. Українські вчені активізували роботу
над проблемами діагностики, запобігання та вирішення конфліктів. Конфліктними
питаннями на різних рівнях займаються багато організацій: Київський центр політичних
досліджень та конфліктології, Київський міжнародний інститут соціології та
конфліктології, кафедри соціології та конфліктології в університетах, школи
конфліктологів, центри громадської думки та інші. Проводяться конференції,
моніторингові дослідження, словники та підручники з конфліктних питань. Перераховані
розробки не можуть замінити відсутність загальних концептуальних засад, які б
дозволили зрозуміти механізм соціального конфлікту в Україні.
Проблема в тому, що сучасна західна конфліктологія відображає конфлікти
стабільного громадянського суспільства, якого в Україні ще немає, тому й необхідно
розглядати конфліктні ситуації в українському суспільстві з притаманними йому
специфікою та особливостями його історичного розвитку.

Друге питання. Предмет, об’єкт, завдання і функції конфліктології.

Конфліктологія – це система знань про закономірності, механізми
виникнення та розвитку конфліктів, а також принципи і технології їх управління.
Об’єкт конфліктології - всі прояви конфліктної соціальної взаємодії в сучасному
світі.
Предметом конфліктології як науки є: закономірності, механізми виникнення та
розвитку конфліктів, а також принципи й технології їх управління.
Завдання конфліктології можна сформулювати наступним чином:
- аналіз конфлікту як об'єкта науки, розвиток конфліктологічної теорії;
- створення системи конфліктологічної освіти в Україні та за кордоном, активна
інтеграція зарубіжних знань у вітчизняну науку;
- практична робота в сфері прогнозування, попередження і врегулювання
конфліктів;
- подолання роз'єднаності конфліктологічних науки і теорій;
- вивчення міждисциплінарних досліджень конфліктів, оскільки конфлікти
знаходяться на стику різних наук;
- створення емпіричної бази даних, яка включала б різні відомості про конфлікти,
що виникають між людьми;
- створення в Україні інституту конфліктологічних дослідних центрів, які б
займалися вивченням тільки означеної проблематики.
Конфліктологія в соціальному житті виконує кілька важливих функцій, серед яких
особливо виділяються:
пізнавальна – полягає у вивченні конфліктів, їх класифікації, способів вирішення,
попередження, розробці конфліктологічної теорії, виявленні сутності основних категорій
конфліктології (конфлікт, соціальна напруженість, конфліктна ситуація та ін.), а також у
визначенні предмета конфліктології, її методології, місця серед інших суспільствознавчих
наук. Ця функція виражається в прирості знань про соціальні конфлікти, їхніх предметах,
суб'єктах і характер впливу на соціальні процеси;
діагностична – полягає в аналізі конфліктної ситуації, соціальної напруженості,
суб'єктах конфлікту, їх причин і стадії розвитку, визначенні способів і планів щодо їх
врегулювання. Діагностична функція конфліктології дозволяє проаналізувати причини
виникнення конфліктів в різних суспільствах або соціальних групах, зрозуміти причини
конфліктних ситуацій, їх основні типи, психологічні, ідеологічні, економічні та інші
параметри, співвідношення типів конфліктів і засобів їх врегулювання. Вона передбачає
постійний конфліктологічний моніторинг основних суспільних процесів, відстеження
того, як зароджуються і розгортаються конфліктні ситуації, соціальна напруженість і
соціальні конфлікти, пропонуючи на цій основі адекватні управлінські рішення;
освітня – дозволяє кожній людині використовувати конфліктологічні знання для
попередження та вирішення різноманітних конфліктів, усунення та вирішення питань що
можуть стати причинами їх виникнення (антагонізм інтересів, невихованість, злість
тощо), руйнування установки на конфліктність, навчання толерантності (терпимості до
протилежних думок, вчинків, класів, націй, етносів тощо);
прогностична – полягає в розробці обґрунтованих прогнозів розвитку соціальних
протиріч і конфліктних процесів в майбутньому і включає в себе аналіз тенденцій
розвитку основних соціальних суб'єктів, можливих предметів конфлікту, динаміки
інтересів тощо. Передбачає знання основних тенденцій розвитку соціуму на тому чи
іншому етапі розвитку, а також його ключових соціальних суб'єктів. Ця функція дозволяє
будувати конфліктологічний прогноз, в якому викладаються можливі сценарії розвитку
того чи іншого конфлікту;
ідеологічна – полягає в використанні даних конфліктології в інтересах правлячої
еліти; викладені у вигідному для неї світлі причин соціального конфлікту перед
населенням; визначенні перспектив розвитку суспільства, а також в маніпулюванні
поведінкою людей, розпалюванні конфлікту «на рівному місці»; ігноруванні назрілих
конфліктів або знаходженні винуватців цих конфліктів в інших силах;
прагматична – полягає в розробці практично значущих програм, алгоритмів дії
соціальних суб'єктів, розширює розуміння циклу конфліктологічного пізнання, яке не
повинне завершуватися отриманням якихось наукових результатів, вимагає від нього
перетворення описуваних знань в знання розпорядчі, за допомогою яких можна керувати
та регулювати соціальну діяльність.
Таким чином, мета багатофункціональної науки конфліктології полягає в
створенні моделі вирішення конфлікту, стратегій, методів управління конфліктом, у
вивченні меж конфлікту, в знаходженні ґрунту для порозуміння, у виявленні
способів вирішення конфліктів за рахунок трансформації об'єктивних чинників, що
породили конфлікт, або перетворення суб'єктивної, психологічної сторони на
ідеальну (за принципом: не можеш змінити ситуацію – зміни ставлення до неї).
Принципи і методи конфліктології
Як і будь-яка наука конфліктологія має свій набір спеціальних методів, принципів і
загальнонаукових дослідницьких підходів. Загальнонаукові підходи містять у собі
філософський, загальносоціологічний, історичний, логічний, загальнопсихологічний.
До методологічних принципів належать:
принцип діалектичного розвитку, який несе в собі розуміння безперервності
розвитку і зміни будь-якого явища і процесу. Цей принцип вимагає при вивченні
конфлікту виявляти тенденції його еволюції. Розвиток конфлікту може бути поступовим,
безперервним, тривалим, нерівним, стрибкоподібним при переході від одних форм до
інших, частіше від простих до більш складних;
принцип всезагального зв'язку передбачає пошук зв'язків конфлікту з іншими
явищами, процесами і власними підсистемами; не слід обмежуватися розглядом його
окремих елементів чи аспектів. Методологічне втілення цього принципу залежить від
відновлення дії основних законів діалектики та взаємодії її парних категорій. Так, закон є
здатністю та боротьбою з протистояннями, які відображають внутрішні джерела розвитку
конфліктів. Закон переходу кількісних змін в ті, які розкривають наявний спосіб еволюції
та динаміки конфліктів, орієнтуються на пошук закономірностей. Парні категорії
діалектики – матерія і рух, час і простір, кількість та якість, одиничне та загальне, сутність
та прояв, зміст та форма – дозволяють визначити комплексний перехід до конфліктів;
принцип діалектичної єдності теорії, експерименту і практики допомагає
будувати дослідницькі стратегії в конфліктології, зіставляючи емпіричну базу і теоретичні
конструкції;
принцип системності вимагає розгляду конфлікту як складно організованого
об’єкта з ієрархічною системою, яка, у свою чергу, може бути підсистемою вищого рівня.
Важливо виявити все різноманіття елементів у структурі конфлікту, зв’язки між ними, а
також взаємозв’язок та залежність конфлікту від зовнішніх явищ та факторів;
принцип історизму вимагає врахування конкретних умов протікання конфлікту:
місця, часу, країни, культури, етноменталітету, інституційних форм, певних обставин;
принцип об'єктивності – один із найважливіших принципів наукової оцінки –
вимагає від конфліктолога мінімізації впливу особистих та групових інтересів, орієнтирів,
упереджень та інших проявів суб’єктивності у процесі вивчення конфліктів та висновків;
 принцип суб'єктивного підходу – вимагає врахування точку зору протилежних сторін
конфлікту.
Сучасні умови суспільного життя вимагають від наукової діяльності інтенсивної
взаємодії багатьох галузей знань. Розмаїття методів неминуче спричиняє проблему вибору
найбільш адекватних і перспективних методів для розв'язання спеціальних дослідницьких
завдань.
Спеціальні методи:
Спостереження - метод збору первинної соціологічної інформації, заснований на
візуальному і слуховому сприйнятті інформації, що вивчається, та подальшої її фіксації. В
соціологічній літературі можна зустріти різну класифікацію спостереження. Зокрема,
спостереження може бути представлене в таких його різновидах:
• включене (формалізоване) спостереження (спостереження зсередини), коли
спостерігач стає повноправним учасником групи, яку він спостерігає.
• невключене (неформалізоване) спостереження – це спостереження ззовні, коли
дослідник не стає рівноправним учасником спостережної групи.
Розрізняють також відкрите спостереження, яке характеризується тим, що членам
досліджуваної групи факт спостереження за ними відомий, від групи він не приховується,
і спостереження інкогніто, коли члени спостережної групи не підозрюють, що за ними
ведеться спостереження.
Опитування – метод збору первинної соціологічної інформації шляхом усного
(безпосереднього) або опосередкованого через анкету (письмового) спілкування з однією
особою чи групою осіб. Опитування, які проводяться в усній формі,
називаються інтерв’юванням, де той, хто проводить інтерв’ю, виступає як інтерв’юер, а
той, кого питають, у кого беруть інтерв’ю, – респондент. Опитування, які проводяться
письмово, з використанням спеціального бланка-анкети, називаються анкетуванням, а
той, хто проводить опитування, називається анкетером. Кожен із видів опитування, в
свою чергу, має велику кількість різновидів.
Тестування (англ. Test – проба, випробовування, дослідження) – дослідження
певних психологічних якостей і властивостей особи шляхом використання психологічних
тестів. Психологічне тестування викорис-товується при відборі на роботу, в психотерапії і
психологічному консультуванні тощо.
Соціометричний метод – метод експериментальної прикладної соціології, за
допомогою якого вивчають психологічну взаємодію людей в малих групах, колективах і
організаціях. Автором даної теорії є австрійсько-американський психолог та
соціолог Якоб Морено . Методи соціометрії стали робочими інструментами, які дають
інформацію для профілактики і пом’якшення конфліктів, визначення неформальних
лідерів, оптимізації соціально-психологічного клімату в колективі.
 Аналіз результатів діяльності – комплексне органічно пов’язане дослідження
діяльності організації, установи або їх підрозділів з використанням статистичних,
економіко-математичних, облікових та інших способів обробки інформації.
Особливостями методу аналізу результатів діяльності є: використання системи
показників, які характеризують діяльність організації, установи або їх підрозділів;
вивчення факторів та причин їх зміни; виявлення і вимірювання взаємозв’язку між ними.
Метод експертного інтерв’ю – особливий різновид опитування, яке передбачає
опитування експертів як спеціалістів, які мають глибокі спеціальні знання в галузі
предмета дослідження.
Структурні методи.  До таких методів відносять: роз’яснення вимог до роботи,
використання координаційних механізмів, розробку чи уточнення загальноорганізаційних
цілей, створення обґрунтованих систем винагороди. Структурні методи впливають,
переважно, на учасників організаційних конфліктів, що виникають через неправильний
розподіл функцій, прав і відповідальності, погану організацію праці, несправедливість
системи мотивації і стимулювання працівників та ін.
Метод картографії – метод аналізу конфлікту, суть якого полягає у послідовному
заповненні „карти” конфлікту, розділеної на декілька секторів (в залежності від кількості
учасників конфлікту). У центр її заноситься основна проблема, а в розділи – інформація
про учасників конфлікту та їхню мету в ньому. Дану методику було розроблено
австралійськими вченими X. Корнеліусом і Ш. Фейром у 1992 році. Процес
картографування полягає у відповіді на три запитання:
1. В чому проблема? (Проблема має бути сформульована однією фразою).
2. Хто є головними учасниками конфлікту?
3. В чому полягають інтереси та побоювання кожного учасника?
Карту можна заповнювати індивідуально чи колективно. Такі карти особливо
корисні під час підготовки до ділових переговорів; переговорів, що зайшли в тупик; у
розподілі майна; при проблемах у колективі, пов'язаних із міжособистісними та
виробничими відносинами; майбутніх нововведеннях; сімейних ускладненнях.
Згідно з методикою можна графічно відобразити складові конфлікту, послідовно
проаналізувати поведінку його учасників, сформулювати основні проблеми, інтереси й
побоювання учасників, способи усунення причин, що призвели до конфлікту. Ця робота
складається з декількох етапів.
На першому етапі описується проблема взагалі, визначається предмет конфлікту.
Якщо, наприклад, мова йде про непогодженість у роботі, про те, що хтось не “тягне
лямку” разом з усіма, то проблему можна відобразити як розподіл навантаження. Якщо
конфлікт виник через відсутність довіри між особою та групою, то проблему можна
виразити як погані взаємини. На даному етапі важливо визначити саму природу конфлікту
і поки що неважливо, що це не цілком відбиває суть проблеми. Не слід визначати
проблему як питання вибору між протилежностями (“так чи ні”), доцільно залишити
можливість приймання нових і оригінальних рішень.
На другому етапі виявляються головні учасники (суб'єкти) конфлікту. До їх
переліку можна включити окремих осіб чи цілі команди, відділи, групи, організації. У тій
мірі, у якій залучені в конфлікт люди мають загальні потреби стосовно даного конфлікту,
їх можна об'єднати разом. Допускається також об'єднання групових і особистих категорій.
Наприклад, якщо складається карта конфлікту між двома співробітниками в
організації, то в карту можна включити цих працівників, а фахівців, що залишилися,
об'єднати в одну групу або виділити окремо ще й начальника даного підрозділу.
Третій етап передбачає перерахування основних інтересів і побоювань, пов'язаних
із цими інтересами, а також усіх основних учасників конфліктної взаємодії. Необхідно
з'ясувати мотиви поведінки, що стоять за позиціями учасників у даному питанні. Вчинки
людей визначаються їхніми бажаннями, потребами, мотивами, які необхідно визначити.
 Графічне відображення інтересів і побоювань розширює можливості та створює
умови для більшої кількості рішень, можливих після закінчення всього процесу
картографії.
Переваги методики картографії полягають у тому, що:
• складання карти дозволяє переборювати зайві емоції;
• визначаються найбільш важкі ділянки, що вимагають невідкладної уваги;
• карта сприяє створенню нових напрямів у виборі рішень;
• під час групового процесу складання карти люди, які вважають, що їх не
зрозуміли, мають можливість висловитися, що сприяє створенню атмосфери довіри.
Сукупність зазначених основних методів конфліктології складає її методологічну
стратегію, реалізація якої передбачає використання цілого арсеналу конкретних методик і
процедур, які утворюють тактику конфліктологічного дослідження. Правильність вибору
прямо впливає на ефективність, практичну значущість теоретичних висновків.
Отже, соціально-психологічна природа більшості конфліктів потребувала
використання інструментарію, що застосовує соціологія і психологія. Незважаючи на всю
позитивну цінність наукової методології, варто знати, що її не слід переоцінювати.
Неприпустимість абсолютизації певних методів пізнання пов’язана з причинами та
обмеженнями людського пізнання, а також специфікою самого конфліктного процесу, що
може розвиватися не на основі раціональності та логіки, а на основі ірраціональних
пристрастей. Розпалювання пристрастей дуже часто призводить до некерованості
конфліктного процесу, що, у свою чергу, створює труднощі для застосування будь-яких
раціональних методів. Водночас, не можна впадати і в іншу крайність, тому що,
незважаючи на наявні труднощі, ефективне керування конфліктом, звуження можливості
його руйнівних наслідків можливе тільки на раціональній основі, шляхом застосування
наукової методології.