Практичне заняття №2. 23.09.21.

Т е м а : Структура, функції та етапи міжнародних конфліктів.

1. Політичний конфлікт як соціальний феномен.
Політика є надзвичайно конфліктогенною сферою суспільного життя, оскільки вона є полем
зіткнення різноманітних інтересів, потреб, спрямувань, очікувань. Наявність конфліктів є невід’ємною
складовою в системі суспільних відносин, точніше, виступає завершальною ланкою вирішення
суперечностей в соціумі. Відомий вчений Б. Гурней слушно зазначав: «У світі існує лише одне місце, де
немає конфліктів – це цвинтар». Там, де є зіткнення ідей, цінностей, планів різних політичних партій,
рухів, політичних лідерів, неминуче виникає конфлікт. Політичний конфлікт є різновидом соціального
конфлікту.
Дослідженням різного типу соціальних конфліктів займається спеціальний міждисциплінарний
науковий напрям – конфліктологія. Конфліктологія має внутрішню диференціацію: історію,
соціологію, психологію, філософію соціальних конфліктів. В межах сучасної конфліктології
визначається поняття конфлікту, аналізуються різні підходи щодо його тлумачення, подається типологія
конфліктів та шляхи їх розв’язання.
Конфлікт (від лат. conflictus – сутичка) – зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з
метою реалізації їх інтересів в умовах протидії, це серйозне непорозуміння, гострий спір, який несе із
собою ускладнення та боротьбу.
Проблема природи конфліктів, причин та умов їх виникнення, способів попередження та
розв’язання повсякчас цікавила вчених, філософів, державних та громадських діячів. Перші спроби
раціонального осмислення природи соціальних конфліктів належать давньогрецьким філософам.
Зокрема, Геракліт у своїх трактатах намагався обґрунтувати позитивну роль боротьби у процесі
суспільного розвитку. В Середньовіччі цю думку розвинув Фома Аквінський, зазначивши, що війни є
цілком припустимими у житті суспільства за умови, що їх санкціонує держава.
За часів Відродження великі гуманісти Т. Мор, Е. Роттердамський, Ф. Рабле, Ф. Бекон виступили з
різким засудженням соціальних зіткнень і соціальних конфліктів. Е. Роттердамський зазначав наявність
власної логіки у протіканні конфлікту, звертав увагу на складність примирення конфліктуючих сторін.
Англійський філософ Ф. Бекон вперше всебічно проаналізував причини соціальних конфліктів, а також
можливі способи їх подолання.
Засновником соціології конфлікту вважається німецький соціолог Г. Зіммель, саме він впровадив
термін «соціологія конфлікту» у науковий обіг. У ХVIII-ХІХ ст. з різкою критикою збройних конфліктів
починають виступати англійські демократи (Д. Прістлі), французькі просвітителі (Д. Дідро, Ж.-
Ж. Руссо, Вольтер).
А. Сміт (1723-1790) вперше у роботі «Дослідження про природу та причини багатства народів»
(1776) джерелом соціального конфлікту назвав економічне суперництво. За А. Смітом, причиною
конфліктів є розподіл суспільства на класи, чиє протистояння неминуче веде до зіткнення і водночас є
важливішою рушійною силою розвитку суспільства.
Філософські ідеї Г.-В.-Ф. Гегеля та сформульовані ним закони діалектики відкрили нові
можливості для вивчення соціальних конфліктів. Його вчення про діалектичне протиріччя та боротьбу
протилежностей було покладене в основу теорії К. Маркса про причини політичних конфліктів.
За теорією Маркса, політичний конфлікт обумовлений соціально-економічними структурами.
Суспільство розділене на нерівноправні класи. Ця нерівність породжує глибокий антагонізм
(неподолане протиріччя); своєю чергою, антагонізм є основою політичної боротьби. Політична
боротьба є боротьбою класовою. За часів Маркса його теорія була достатньо точним описом тенденцій
політичних конфліктів, однак він помилково вважав, що вони мають тимчасову природу і у
майбутньому, коли буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва як основу
антагоністичних суспільних відносин, розвиток суспільства носитиме безконфліктний характер.
На початку XX ст. соціологічна думка обґрунтувала систему фундаментальних ідей, щодо
соціального конфлікту:
 конфлікт є нормальним соціальним явищем, оскільки природі самої людини притаманні
біологічні, психологічні, соціальні та інші фактори, які неминуче породжують чисельні й різноманітні
конфліктні ситуації;
 конфлікт виконує позитивні функції у процесі соціального розвитку, сприяє утвердженню у
суспільстві загальнозначущих норм та цінностей;
 протилежність між правлячою меншістю та керованою більшістю, яка є постійним джерелом
конфліктів, є неминучою і вічною;
  існує залежність між економічними, політичними, соціокультурними змінами та конфліктними
ситуаціями, що виникають внаслідок таких змін.
Розвинув ці думки М. Дюверже, який вибудував свою теорію на єдності конфлікту та інтеграції.
На його думку, в будь-якому суспільстві існують як конфлікт, так і інтеграція. Еволюція інтеграції
ніколи не зможе зняти всі суспільні конфлікти.
Своє подальше теоретичне обґрунтування соціальний конфлікт отримав у XX столітті. У 50-і pp.
ХХ ст. у країнах Західної Європи та США почали посилюватись кризові явища. Всебічний
соціологічний аналіз кризової ситуації, пошук шляхів запобігання її подальшого поглиблення,
розв’язання існуючих суспільних протиріч призвів до появи таких фундаментальних теорій,
як концепція позитивно-функціонального конфлікту Л. Козера, теорія конфліктної, моделі
суспільства Р. Дарендорфа та загальна теорія конфлікту К. Боулдінга.
Американський соціолог Льюїс Козер (1913-2003) у роботах «Функції соціальних конфліктів»
(1956) та «Продовження дослідження соціального конфлікту» (1967) обґрунтовує власну теорію
позитивно-функціонального конфлікту, в якій, на противагу домінуючій у той час концепції
структурного функціоналізму, що базувалась на ідеях гармонії, єдності та безконфліктного розвитку
суспільства, доводить, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають
позитивне значення для функціонування соціальних систем та їх зміни. У якості постійного джерела
соціальних конфліктів Л. Козер розглядає соціальну нерівність, що породжує напругу між індивідами і
соціальними групами.
Соціальний конфлікт – це боротьба навколо цінностей і претензій на певний статус, владу,
ресурси, у якій супротивники прагнуть нейтралізації протистояння, нанесення збитків або знищення
один одного.
Це визначення конфлікту є на сьогодні найбільш розповсюдженим у західній соціології, а теорія
Л. Козера фактично стала науковим обґрунтування моделі побудови суспільства «конфліктного
функціоналізму». Вихідним принципом цієї теорії є принцип ненасильницького розв’язання існуючих у
суспільстві конфліктів.
У середині 60-х pp. XX століття з’явилася конфліктна модель суспільства, автором якої
виступив німецький соціолог Ральф Дарендорф (1929-2009). Основні положення цієї теорії викладені у
його роботах «Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві» (1959), «Елементи теорії
соціального конфлікту» (1965), «Конфлікт і свобода» (1972) та ін. Вони зводяться до того, що будь-яке
суспільство постійно піддається соціальним змінам, які породжують соціальні конфлікти, а головна
причина конфліктів вбачається у нерівності соціальних позицій людей (наприклад, у розподілі власності
і влади), що зумовлює відмінність їх інтересів і виникнення соціальних протиріч. Нерівність соціальних
позицій визначається неоднаковим доступом до ресурсів розвитку індивідів, соціальних груп та
спільнот. Боротьба за володіння та розпорядження дефіцитними ресурсами, за лідерство, владу та
престиж і зумовлюють неминучість конфліктів, які виступають як спосіб розв'язання протиріч.
Р. Дарендорф стверджує, що конфлікти – це не благо, а реальність як вона є, неминучий наслідок
існуючих соціальних протиріч. Тому важливо контролювати конфлікт: він повинен бути легалізованим,
інституціолізованим, розвиватися і розв’язуватися за існуючими у суспільстві правилами.
Кеннет Боулдінг (1910-1993) стояв у витоків формування загальної теорії конфлікту. В своїй
роботі «Конфлікт і захист: загальна теорія» (1963) він виходить із того, що більшість конфліктів
мають спільні елементи і спільні риси у моделях свого розвитку, вивчення яких дозволяє зрозуміти
феномен конфлікту у будь-якому конкретному вияві. Таке розуміння дає можливість суспільству
ефективно контролювати і управляти розвитком конфліктів, передбачити їх можливі наслідки.
На відміну від класичних теорій соціального конфлікту, теорії політичного конфлікту ще не
набули загальновизнаного характеру. Проте ті конфлікти, які виникають у політичній сфері суспільства
викликають великий інтерес. Також привертають увагу конфлікти, що зачіпають підвалини політичної
системи – держави та характеризуються як політичні кризи.
Політичний конфлікт – різновид соціального конфлікту, що характеризується зіткненням
протилежних суспільних сил, та обумовлений певними політичними інтересами і цілями, котрі взаємно
виключають одне одного.
Політична криза – це стан політичної системи суспільства, що визначається в поглибленні та
загостренні наявних конфліктів, в різкому підсиленні політичної напруги.
Іншими словами, політичні конфлікти сьогодні здебільшого розглядаються як засіб
саморегулювання стабільності суспільства, бо, з одного боку, вони є дестабілізуючим явищем, а з
іншого, – сприяють чіткому усвідомленню та формуванню групових інтересів, гасел тощо. А політична
криза може бути схарактеризована як перерва у функціонуванні будь-якої системи з позитивними або
негативним виходом для неї.
Нині політологи виокремлюють три напрями дослідження політичних конфліктів:
 теорія політичних структур (груп);
 теорія політичної стабільності;
 етнополітичні теорії.
Теорії політичних груп (В.  Парето, Г. Моска, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер,
А.  Бентлі) акцентують увагу на таких провідних ідеях, як: необхідність постійної зміни еліт, існування
сил, спроможних заступити правлячу групу, а також теза про те, що саме завдяки діяльності політичних
груп з різними інтересами реалізується політичне життя суспільства.
Теорія політичної стабільності  (Дж. Блондел, Д. Істон, С. Ліпсет, Д. Сандерс) спрямована на
дослідження чинників, які сприяють запобіганню конфліктогенності суспільства. В цій теорії
аналізуються об’єкти підтримки політичної системи та чинники категорії «нормальності», відхилення
від яких призводить до конфліктів, і які пов'язані з рівнем масової свідомості. На думку прихильників
даної теорії, стабільними є тільки ті системи, які мають досвід перманентного стану політичної
демократії та не мають значних опозиційних рухів.
Етнополітичні теорії  з'явилися в останній чверті XX ст. – так звана концепція внутрішнього
колоніалізму М. Гектера, концепція «нерівномірного розвитку»  Т. Нейрна та теорія Дж. Ротшильда, за
якою в ході модернізації відбувається політизація лідерів етнічних меншин, що призводить до
політизації усієї спільноти.
Таким чином, можна констатувати, що проблема соціально-політичного конфлікту завжди була і
лишається сьогодні актуальною для будь-якого суспільства. Вивчення політичних конфліктів
неможливе без виявлення передумови, причин, типів, суб’єктів, шляхів попередження, способів та
стратегій урегулювання.
У політично організованому суспільстві завжди є об’єктивні та суб’єктивні передумови для
політичних конфліктів. До об’єктивних належать: дефіцит цінностей та благ різних груп,
закріплення державою нерівного становища людей. Суб’єктивні – це усвідомлення суб’єктами
несумісності своїх цілей.
Причини політичних конфліктів, в залежності від вектору за яким вони були інспіровані,
визначають як зовнішньополітичні, або внутрішньополітичні.
Серед зовнішньополітичних причин конфліктів виділяють:
глобальні причини:
 суперечливість, несумісність і зіткнення національних та державних інтересів і цілей інших
держав;
 екологічна криза;
 скорочення дефіцитних природних ресурсів тощо;
 економічні причини:
 нерівномірність економічного розвитку країн, соціальних груп, осіб;
 різний рівень їх доступу до матеріальних цінностей і благ;
 історичні причини:
 колишні війни, загарбання;
 тривале поневолення однієї країни іншою в минулому;
 акти етноциду тощо;
До внутрішньополітичних причин конфліктів  належать:
 міжкласові протиріччя;
 міжетнічні зіткнення;
 міжконфесійні розходження;
 проблеми міжпартійного характеру;
 різноріччя між гілками влади та їх лідерами.
Ключовою проблемою для розуміння специфіки політичного конфлікту є його суб’єкт (за
П. Бурдьє, «агент політичного поля»). Суттєво те, що суб’єкт конфлікту не існує в так званому готовому
вигляді і не є соціальним суб’єктом. На це звертав увагу ще К. Маркс, який досліджував процес
перетворення «класу-в-собі» на «клас-для-себе». Під політичним суб’єктом розуміють визначену
групу, що мобілізована в політичному полі шляхом специфічних політичних технологій лідерів.
Будь-яку мобілізовану в політичному полі конфліктну групу слід розглядати в рамках
дворівневого аналізу – лідерів і послідовників. При цьому треба пам’ятати, що лідери можуть
переслідувати певні матеріальні інтереси, тоді як послідовники, звичайно, мобілізуються на ціннісній
основі. Це особливо важливо для правильної ідентифікації конфлікту.
Щодо суб’єктів політичних конфліктів, то ними можуть бути як окремі особи, так і суспільні
організації, політичні партії, держава (держави) та її органи, представники всіх гілок влади.
У політології прийнято додержуватися певної типології, розрізняти учасників
конфліктів: підбурювачів, організаторів, посібників, посередників.
Підбурювач – це рух, організація, спільнота, група або держава, які підштовхують сторони до
конфлікту, навмисно докладають зусилля до його загострення. При цьому сам підбурювач може і не
брати безпосередньої участі у конфлікті.
Організатор  – розробляє тактику і стратегію розвитку конфлікту.
Посібник – сприяє розвиткові конфлікту своєю моральною або матеріальною підтримкою.
Безпосередньої участі у самому конфлікті посібник, як правило, не бере.
Посередник – учасник конфлікту, який не бере участі у конфлікті, залишаючись нейтральним
Проте він допомагає конфліктуючим сторонам пом’якшити, локалізувати та врегулювати конфлікт.
2. Структура, головні етапи конфлікту.
Існують різні підходи до класифікації політичних конфліктів. Кожний конфлікт можна визначити за
допомогою низки базових параметрів, до яких належать:
 рівень;
 масштаб;
 гострота;
 сфера виникнення;
 динаміка розвитку;
 технологія врегулювання;
 соціальні наслідки тощо.
Приміром, класифікують конфлікти:
 за суб’єктами: міждержавний; міжнаціональний (етнічний); міжкласовий; між соціальними
групами і громадськими організаціями; між расами (расовий) та ін.;
 за сферами відносин між сторонами, що конфліктують (військовий, фінансовий, митний,
правовий та ін.);
 за масштабністю: світовий; регіональний; локальний;
 за рівнем формування: на міжособистісному рівні; на груповому рівні; на рівні підсистем
суспільства або держави; на регіональному та глобальному рівні.
Політолог В.А. Коляденко звертає увагу на такий підхід, що часто застосовують в політичній
конфліктології, коли вирізняють конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.
Конфлікт цінностей постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві-праві, ліберали-
консерватори, інтервенціоністи-ізоляціоністи та ін.).
Конфлікт інтересів пов’язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних,
інтересів.
Конфлікт ідентифікації виявляється як суперечність щодо свобідного визначається вільним
громадянином своєї етнічної та громадянської належності.
Деякі політологи дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні (примиренні)
та антагоністичні (непримиренні).
За наслідками, до яких призводять ті чи інші конфлікти, виділяють конфлікти з позитивним
(продуктивним) та негативним (деструктивним) потенціалом.
Оскільки в історії відомі імітації конфлікту для вирішення певних суспільних проблем або з метою
ідеологічного, політичного, морального тиску, розрізняють реальні та уявні конфлікти.
У свою чергу реальні конфлікти за перебігом протікання поділяють на:
 відкриті, коли протистояння, зіткнення, боротьба не приховуються;
 закриті, або латентні, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима на перший
погляд боротьба.
Найбільш широкий типологічний розподіл конфліктів передбачає виділення
насамперед внутрішньополітичних та зовнішньополітичних конфліктів.
Щодо внутрішньополітичних конфліктів враховують той факт, що тип суспільства і тип конфлікту
взаємозумовлені. Політичні конфлікти пов’язані з нормованими інтересами учасників соціальній
взаємодії, маніфестованими, наприклад, у програмних документах політичних організацій, партій і
рухів. Особливість внутріполітичного конфлікту полягає у боротьбі за політичний вплив у суспільстві.
Зміст політичного життя держави, суспільства є особливою формою реалізації політичних інтересів
особи, класів, соціальних груп, партій тощо. Політичне життя, знаходячи своє вираження у владних
відносинах, спрямоване на захист досягнутих завоювань. Особливостями внутрішньополітичного
конфлікту є:
 по-перше, боротьба певних прошарків суспільства за політичні інтереси;
 по-друге, боротьба за політичне панування, що може виражатися в різних формах від
парламентської боротьби до громадянської війни.
Оскільки політичні конфлікти пов’язані з нормованими інтересами їх учасників, більшість сучасних
дослідників характеризують саме владу як джерело конфлікту через її здатність реалізувати свої наміри
всупереч небажанню підлеглих. Це означає, що влада є конфліктогенною за своєю природою. Проте
такий аспект влади, як насильство, конфліктогенний лише за відсутності легітимності ролі володаря,
норм його поведінки чи припустимих санкцій. Отже, законність санкцій – проблема більш правова, ніж
політична, бо політика є системою соціальної мотивації, тоді як право – система соціального контролю.
До основних типів внутрішньополітичних конфліктів належать:
 класові конфлікти,  що виникають між суспільними класами і мають, як правило,
антагоністичний характер. Такого типу конфлікти можуть набувати й загальногромадянського
характеру;
 міжпартійні конфлікти, які відбуваються у рамках конституційних або уставних норм, хоча
іноді теж можуть мати драматичний характер;
 конфлікти між різними групами за лідерство в країні чи партії. Незважаючи на те, що ці
конфлікти офіційно не оформлені, інтереси, що представлені в них, завжди пов’язані з
боротьбою за владу;
 міжетнічні конфлікти, що мають чітко визначену політичну спрямованість.
 конфесіональні конфлікти, котрі пов’язані з тим, що різні соціальні групи сповідують різні
релігії та претендують на монополію в духовній сфері суспільства, або вимагають для себе
більших прав.
 владний конфлікт, що виникає на підставі протиріч між гілками влади та їх лідерами.
Заслуговують на увагу зовнішньополітичні, або міжнародні конфлікти. Особливість їх полягає в
тому, що основними суб’єктами в них здебільшого є держави та їх союзи (блоки, коаліції тощо).
Виокремлюють три типи міжнародних конфліктів:
 міждержавні конфлікти, коли обидві протидіючі сторони – держави, або їх коаліції;
 національно-визвольні війни, у цьому випадку одна із конфліктуючих сторін представлена
державою. Війни можуть мати антиколоніальний чи антирасистський характер, а також бути
спрямовані проти урядів, які діють всупереч принципам демократії;
 внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти, під час яких держава підтримує одну з
конфліктуючих сторін на теренах іншої держави.
Власну специфіку мають міждержавні конфлікти:
 по-перше, їх підґрунтя складає зіткнення національно-державних інтересів сторін, що
конфліктують;
 по-друге, сучасні міждержавні конфлікти впливають на міжнародні відносини як локально, так і
глобально;
 по-третє, міждержавні конфлікти можуть спричиняти масову загибель людей як в країнах-
учасницях конфлікту, так і в усьому світі.
Сьогодні не існує загальновизнаної класифікації зовнішньополітичних конфліктів. Але в залежності від
критеріїв виділяють різні варіанти їх типології.
Зважаючи на інтереси, які обстоюються у конфлікті, прийнято розрізняти:
 конфлікт ідеологій між державами з різними суспільно-політичними системами (нині їхня
гострота зменшилася);
 конфлікти між державами за політичне панування в світі або у регіоні;
 конфлікти, де сторони відстоюють власні економічні інтереси;
 територіальні конфлікти;
 релігійні конфлікти.
Взявши за критерій територіальний чинник, вирізняють:
 глобальні конфлікти;
 регіональні конфлікти;
 локальні конфлікти.
За формою протікання зовнішньополітичних конфліктів виділяють:
 дипломатичні;
  непрямі, що протікають у формі ідеологічної конкуренції чи соціально-економічного змагання
(приміром, «холодна війна» середини ХХ ст.);
 військові.
3. Шляхи подолання конфліктів.
Політичний конфлікт як соціальний феномен має складну структуру. ЇЇ утворюють дві групи
елементів, а саме:
по горизонталі:
 суб’єкти конфлікту;
 предмет і об’єкти конфлікту (інтерес, потреби, позиції);
 причини конфлікту;
 конфліктна ситуація;
 конфліктна установка;
 конфліктна поведінка;
по вертикалі:
 накопичення протиріч і формування відносин сторін;
 нарощення і ескалація підготовки конфлікту;
 власне конфлікт;
 вирішення конфлікту;
Отже, перша група елементів характеризує внутрішню структуру конфлікту, а друга динаміку його
розгортання. В зарубіжній та вітчизняній конфліктології так визначають складові елементи
внутрішньої структури політичного конфлікту:
 суб'єкти конфлікту – це окремі індивіди, різні соціальні групи, класи, нації, держави тощо;
 предмет конфлікту – це об'єктивно існуюча або уявна проблема, яка виступає причиною
суперечки між суб'єктами; власне кажучи, це і є протиріччя, заради вирішення якого і
починається боротьба;
 об'єкт конфлікту – це певний дефіцитний ресурс (конкретні посади; статус, влада, території
тощо.
 причини конфлікту (можуть бути як об'єктивними, так і суб'єктивними) – це глибинні
протиріччя, зіткнення протилежностей через наявність соціальної нерівності, різноспрямованості
ідеологічних засад, соціально-психологічних та морально-етичних особливостей;
 конфліктна ситуація – це ситуація, в якій стикаються дві або більше сили, тобто суб’єкти
конфлікту, що переслідують несумісну мету; при її аналізі зазвичай визначають, чи націлені
сторони на боротьбу до остаточної перемоги, котра передбачає знищення або повне підкорення
супротивника, або їх мета – отримати певні матеріальні ресурси, досягти якогось статусу;
 конфліктна установка – психологічний аспект конфлікту, під яким розуміється орієнтація його
учасників, їх очікування і взаємне сприйняття;
 конфліктна поведінка – конкретні дії, що здійснюються сторонами конфлікту один проти
одного. Ці дії можуть мати насильницький і ненасильницький характер. Виділяють пряму та
непряму конфліктну поведінку.
В динаміці політичних конфліктів виділяють певну стадіальну послідовність:
 накопичення протиріч і формування відносин сторін характеризується нагромадженням
суперечностей, з’ясуванням позицій сторін, зондуванням потенційних союзників, прихованим
накопиченням сил. На цій стадії – у випадку виявлення – найбільш вірогідним є недопущення
конфлікту;
 нарощення і ескалація підготовки  є етапом диференціації й поступової популяризації сторін. Усе
більш загострюються протиріччя. Сторони припиняють адекватно сприймати аргументи один
одного. Йде активна ескалація сили, пошук і притягнення на свою сторону союзників,
нейтралізація можливих союзників суперників;
 власне конфлікт – самий гострий, самий драматичний етап – протікання конфлікту. Це суто етап
політичної «розв’язки». На цьому етапі можливе переростання політичного конфлікту у
військовий;
 вирішення конфлікту – етап завершення конфлікту.
Особливе значення в політичній конфліктології відводиться дослідженню розв’язанню
конфліктів. Протягом свого розвитку людство накопичило чималий досвід ненасильницького
політичного вирішення конфліктів. Успіх досліджень з урегулювання конфліктів пояснюється
застосуванням нового підходу до аналізу політичного конфлікту. Насамперед вчені почали
орієнтуватися на проведення порівняльного аналізу конфліктів і засобів їх регулювання в різних
регіонах, країнах, в різні часи, в різних соціально-політичних умовах. У всій різноманітності політичних
конфліктів дослідники почали виявляти не унікальні особливості тієї чи іншої конкретної ситуації, а
навпаки, – найбільш загальні моменти, що дають можливість розв'язувати конфлікти мирними
засобами.
Умови і чинники успішного розв'язання конфліктів залежать від особливостей поведінки і взаємодії
опонентів.
Сучасна політична конфліктологія виробила правила розв'язання політичних конфліктів, серед яких:
 взаємна зацікавленість у вирішенні конфліктної ситуації та готовність до пошуків способів її
досягнення;
 відмовлення від застосування силових засобів примусу;
 консультативний, договірно-компромісний характер узгоджувальних процедур;
 правові підґрунтя домовленостей, опора на нормативно-законодавчі акти;
 визначення кількісного складу представників зацікавлених сторін;
 дотримання принципу «фрагментації конфлікту», розмежування предметів діалогу;
 врахування взаємних інтересів;
 наукова доведеність та чітка аргументованість позицій.
Для вдалого розв’язання політичного конфлікту необхідно дотримуватися вироблених сучасною
наукою стадій узгоджувальних процедур:
 констатація існування конкретної суперечності;
 виділення істотних та неістотних суперечностей;
 обмін думками, консультаціями;
 виділення спірних моментів;
 зведення суперечностей у сферу права;
 розгляд спірних позицій шляхом взаємних поступок і компромісів;
 досягнення консенсусу;
 механізм двостороннього контролю за виконанням досягнутих домовленостей.
Принципове значення для того, яким чином завершиться конфлікт, має стратегія виходу з нього, тобто
певна лінія поведінки опонентів на завершальному етапі.
Виокремлюють кілька основних стратегій поведінки суб’єктів конфлікту:
 суперництво;
 компроміс;
 співробітництво;
 пристосування;
 уникнення або ухилення від вирішення проблеми.
Вибір стратегії, як правило, пов'язаний із особистісними особливостями опонентів, їх статусами,
наявністю ресурсів, можливими наслідками конфлікту тощо. Коротко розглянемо означені вище
стратегії.
Суперництво – це підхід, за якого вчиняється нав'язування іншій стороні рішення, яке більш
задовольняє протилежну сторону. За певних умов ця стратегія може бути виправдана, а саме:
 у випадках явної конструктивності очікуваного рішення;
 корисності результатів для всіх;
 важливості оперативного виходу із конфлікту.
Щоправда, суперництво не дає змоги опонентові реалізувати повною мірою власні інтереси. Проте,
незважаючи на певну обмеженість ресурсів, часто саме ця стратегія виявляється доволі ефективною.
Компроміс – це завершення конфлікту на основі окремих поступків з боку опонентів, що готові
крокувати на зустріч один одному задля розв’язання протиріччя. Він передбачає відмову від частини
раніше висунутих вимог, визнання претензій іншої сторони частково виправданими. Сьогодні стратегія
компромісу використовується найчастіше. Досягнення компромісу стає можливим, якщо суб’єкти
конфлікту розуміють необхідність задоволення тимчасовими рішеннями, щоб не загострювати
конфліктну ситуацію ще більше, та визнають наявність рівних можливостей для поступок і збереження
принципових позицій. Деякі політологи вважають, що компроміс – гарна парасоля, але поганий дах. На
певний час він є доцільним, часто необхідним у політичній боротьбі, але майже ніколи не вичерпує
конфлікту повністю, а лише відтерміновує його.
Пристосування – це позиція, що припускає вимушені значні поступки, добровільну відмову від
боротьби та втрату власних позицій. Прийняття цієї стратегії можливе за умов розуміння власної
неправоти, необхідності будь-що зберегти добрі стосунки з опонентом, сильної залежності від нього або
загрози ще більших збитків від конфлікту.
Ухилення від вирішення проблеми – це пасивна позиція в конфлікті, спроба відійти від конфлікту при
мінімумі втрат. Зазвичай опонент переходить до цієї стратегії після низки невдалих спроб реалізувати
власні інтереси за допомогою активних стратегій. Відхід може бути доволі конструктивною реакцією на
конфлікт, що затягнувся і не вирішується іншими методами.
Співробітництво – найбільш ефективна стратегія поведінки у конфлікті, яка спрямована на
конструктивне обговорення проблеми, на задоволення потреб всіх сторін, ставлення опонентів один до
одного не як до супротивника, а як до союзника у пошуках належного рішення. Ця стратегія
застосовується при сильній взаємозалежності опонентів.
Важливим показником протікання конфлікту на етапі його розв’язання є його ефективність.
Урегульованим політичний конфлікт може вважатися за певних умов.
Конфлікт вважають урегульованим, якщо:
 проблема більш не ставиться на політичний порядок денний;
 остаточне рішення визнається та приймається учасниками конфлікту;
 угода є самодостатньою, тобто не потребує її підтримки з боку третьої сторони;
 всі учасники з позицій їх системи оцінок визначають домовленості як чесні та справедливі;
 угода створює підстави для виникнення нових, позитивних відносин між учасниками конфлікту;
 учасники приймають умови угоди без будь-якого тиску, добровільно.
Місце і значення політичного конфлікту в житті суспільства уточнюється на основі виявлення його
соціальних функцій.
Соціальні функції політичного конфлікту – це визначення тих чи інших наслідків або спрямованості
його впливу на суспільство в цілому та на його окремі сфери.
Починаючи від Л. Козера, розрізняють негативні та позитивні функції політичного конфлікту.
Негативні функції політичного конфлікту:
 дестабілізуюча (порушення політичної рівноваги),
 дезорганізуюча (зниження рівня керованості суспільством);
 надлишково-витратна (ускладнення прийняття рішень).
Позитивні функції політичного конфлікту:
 когнітивна (пізнання сторонами одна одної);
 діагностична (сигналізує про недоліки системи);
 комунікативна (конфлікт є формою діалогу, в якому сторони можуть зближуватися на певній
платформі);
 інтегративна (сприяє консолідації людей, які захищають інтереси);
 інноваційна  (новації, «переоцінка цінностей» часто відбуваються саме внаслідок конфліктів);
 стимулююча (конфлікти та їх вирішення сприяють подальшому розвитку суспільства).
Якщо йдеться про аналіз соціальних функцій певного політичного конфлікту, то, як правило,
неможливо їх охарактеризувати однозначно – як виключно позитивні або негативні. Більшість
політичних конфліктів поліфункціональні, вони одночасно можуть здійснювати як негативний, так і
позитивний вплив на суспільство.