1. Об’єкт та предмет дисципліни «соціально-політичні процеси».

Об’єкт – сукупність соціальних потреб людини, які вона повинна реалізувати в різних сферах свого
життя і які повинні бути захищеними з боку держави та суспільства.
Предмет – досліджувані характеристики, властивості, закономірності формування і виникнення
соціальних потреб людини на різних рівнях їх прояву і складна система способів їх забезпечення в
соціально-політичному житті суспільства на певних стадіях його розвитку.

2. Категорії дисципліни «соціально-політичні процеси».

І. 1) Соц. організація – те, що об’єднує прихильників соціального розвитку;
2) Соц. сфера – сукупність організацій, пов’язаних між собою, що визначають рівень життя
людей;
3) Соц. система – сукупність соціальних процесів, які пов’язані між собою і мають в собі певний
соціальний об’єкт;
4) Соц. процес – послідовна зміна стану суспільства;
5) Суспільство – соц. організація країни, що забезпечує спільну життєдіяльність людей;
6) Соц. стратифікація – система соц. поділу на основі статусних ознак;
7) Соц. мобільність – зміна індивідом своєї соц. позиції в соц. просторі;
ІІ. 1) Політика – сукупність соц. практик, в яких реалізується управління суспільством;
2) Політ. процес – спосіб функціонування політичної системи суспільства; діяльність суб’єктів
політики;
3) Політ. влада – здатність соц. суб’єкта впливати на діяльність людей;
4) Політ. система – сукупність норм, інститутів, організацій та ідей, їх взаємодії, в ході яких
реалізується політична влада;
5) Політ. режим – спосіб організації політ. системи;

3. Основні сучасні напрямки дослідження соціально-політичних процесів:

лібералізм, консерватизм та соціал-демократизм.
Лібералізм (Дж. Локк, А. Сміт, Ш.-Л. де Монтеск’є). Основна роль держави в його рамках – захист
інтересів і прав громадян, їх соц. свобод. Заперечується право держави втручатися в особисте життя
громадян, в т. ч. їх підприємницьку діяльність.
Консерватизм (Е. Берк, К. Леонтьєв). Суспільство розглядається як цілісна організація, я якій
кожна людина має необхідні умови для свого існування і розвитку. Сучасний консерватизм
виступає за збереження існуючого суспільного ладу, традицій та інститутів, які склалися.
Соціал-демократизм виступає за збереження в суспільстві державної, кооперативної та приватної
власності.

4. Загальнонаукові та конкретно-предметні методи дослідження соціально-

політичних процесів.
Загальнонаукові:
Метод соціальної діалектики являє собою осмислення явищ суспільного життя за допомогою
основних понять і категорій діалектики. Основні його принципи полягають в тому, щоб розглядати
вказані явища і процеси в системі тих зв’язків і взаємодій, в яких вони реально існують, а також в
постійному розвитку. Це повністю відноситься до досліджень соціальної сфери життя суспільства, а
також до економічних і політичних явищ, з яких складаються економічні і політичні процеси.
Йдеться про внутрішні прямі і зворотні зв’язки між елементами цих процесів, а також про їх
зовнішні зв’язки з іншими суспільними процесами.
Постановка проблеми і її вирішення на основі наукових фактів. Від постановки тієї чи іншої
наукової проблеми багато в чому залежить напрям і зміст її дослідження. Вона являє собою по суті
пізнавальну задачу, обумовлену відповідними потребами суспільного життя – економічними,
політичними, духовними і т. д., в т. ч. потребами власне пізнавальної діяльності людей. Передумови
вирішення цієї задачі – знання, соціальний досвід, засоби і методи дослідження. В науковому
дослідженні розглядаються перш за все ті проблеми, які зараз необхідно і можна вирішити.
Аналіз і синтез. При дослідженні процесів суспільного життя вчені використовують такий метод.
Насамперед, вони піддають ці процеси науковому аналізу, розділяють їх на елементи. Але будь-
який елемент функціонує лише у взаємодії і взаємозв’язку з іншими елементами. Тому аналіз
передбачає водночас осмислення взаємодії і взаємозв’язків, в чому полягає зміст синтезу.
Індуктивний і дедуктивний метод пізнання характеризує шлях пізнання від фіксування емпіричних
даних і їх аналізу в їх систематизації, узагальнення і робить на їх основі висновок. Даний метод
полягає в переході від одних уявлень про певні явища і процеси до інших більш загальних і
глибоких. Основою цього методу є достовірні дані.
Аналогія – вид порівняння явищ і процесів, в т. ч. які проходять в суспільстві: встановивши
подібність одних властивостей певних явищ чи процесів, робиться висновок про подібність в них і
інших властивостей.
Моделювання – відтворення в спеціально створеному об’єкті (моделі) властивостей явища чи
процесу, що вивчається.
Метод сходження від абстрактного до конкретного передбачає встановлення логічного зв’язку між
абстрактним уявленням об’єктно-предметної області дослідження і її конкретним втіленням на
реальному об’єкті.
Конкретно-предметні:
Метод порівняльного аналізу. Суть полягає в співставленні окремих соціальних явищ і процесів з
ціллю виявлення їх подібностей і розбіжностей. На основі виявленої подібності робиться імовірний
або достатньо обґрунтований висновок.
Системний аналіз або системний підхід до вивчення того чи іншого явища, також відноситься до
загальнонаукових методів дослідження. Він передбачає розгляд будь-якого досліджуваного явища
як певної системи, її складових і взаємодіючих елементів.
Соціометрія – розповсюджена в США і других країнах методологія соціологічного дослідження
явищ.
Експертні методи використовуються у дослідженні явищ і процесів у тих випадках, коли не
вистачає достовірної інформації про це явище або невизначені уявлення про умови його
функціонування, а також при дефіциті часу для дослідження даного явища чи при його проведенні в
екстремальних ситуаціях. Вони зазвичай мають форму експертних опитувань.

5. Моделювання соціально-політичних процесів.

Моделювання – це відтворення в спеціально створеному об’єкті (моделі) властивостей явища чи
процесу, що вивчається. В якості моделі може бути будь-яка матеріальна система (модель літака,
електростанції і т. д.) або уявна конструкція (графік, математична формула, креслення), що
відтворює властивості явища чи процесу, які досліджуються, в т. ч. політичні, економічні і т. д.

6. Системний аналіз соціально-політичних процесів.

Системний аналіз, або системний підхід до вивчення певного явища, також відносять до
загальнонаукових методів дослідження. Він передбачає розгляд будь-якого явища як певної
системи, яку складають взаємодіючі між собою компоненти. Такий підхід проявляється як
підходящий спосіб наукового мислення, який полягає в тому, щоб зафіксувати основні елементи
явища чи процесу і дослідити їх взаємодію.

7. Метод порівняльного аналізу соціально-політичних процесів.

Метод порівняльного аналізу. Суть: співставлення окремих соціальних явищ і процесів з ціллю
виявлення їх подібностей і розбіжностей. На основі виявлених подібностей робиться імовірний або
достатньо обґрунтований висновок, наприклад, про їх соціальну однорідність, більш-менш
аналогічний сенс, загальний напрям їх розвитку тощо. В такому випадку відомі дані про одне з
порівнювальних явищ чи процесів можуть бути використані для вивчення інших. Виявлені в ході
порівняльного аналізу розбіжності досліджуваних явищ чи процесів вказують на їх специфіку,
унікальність деяких з них.

8. Структурно-функціональний аналіз соціально-політичних процесів.

Структурно-функціональний аналіз отримав широкого розповсюдження в західних країнах – по
суті, один із варіантів системного підходу. Суть: основоположним фактором зародження і
функціонування будь-якого суспільного явища і процесу є дії людей. Тому, щоб зрозуміти зміст і
соц. значення певного явища і процесу, необхідно вивчити спонукаючі мотиви діяльності людини, її
зміст і соц. направленість.
 9. Емпіричні методи дослідження соціально-політичних процесів.
До емпіричних методів належать методи вибіркового та польового досліджень, прихованого
спостереження, експерименту.
Суть методу вибіркового дослідження полягає в тому, що вчений вивчає не весь об'єкт дослідження
(генеральну сукупність), а лише його частину - вибіркову сукупність. Наприклад, при вивченні
певної соціальної групи для дослідження обирається тільки один відсоток від загальної кількості.
Метод польового дослідження ґрунтується на вивченні людей у реальних життєвих ситуаціях. Він
має перевагу над методом вибіркового дослідження, оскільки дає змогу спостерігати об'єкти дії.
Дослідження, при якому люди, поведінка яких вивчається, не знають про це,
називається прихованим спостереженням. Цей метод характеризується тим, що зводить нанівець
вплив дослідника на поведінку людей.
Істотна риса експерименту - створення контрольованої ситуації у процесі дослідження. В
експерименті часто використовують дві групи - експериментальну, котра залежить від впливу
стимулу, і контрольну, що не залежить від нього. Наприклад, вивчаються виступи політичного
лідера у двох групах: серед його прихильників і в нейтральній аудиторії. На основі зіставлення двох
виступів виводиться оцінка впливовості лідера.

10. Сутність політики: основні теоретичні підходи (субстанціональний,

інституціональний, соціологічний, телеологічний, конфліктний і консенсусний).
До числа традиційних і фундаментальних методів політ. науки належить субстанціональний, або
онтологічний, підхід. Він вимагає виявлення і дослідження першооснови, що складає специфічну
якісну визначеність політики. Такою першоосновою зазвичай вважають владу, відносини влади і
підпорядкування в їх багатообразних проявах чи поділ суспільства на «друзів» і «ворогів». Серед
великої кількості визначень політики відчутно домінує її характеристики через владу і
підпорядкування.
Інституціональний підхід орієнтує на вивчення інститутів, з допомогою яких здійснюється
політична діяльність: держави, партій, інших організацій і об’єднань, права, урядових програм та
інших регуляторів політ. діяльності.
Соціологічний підхід припускає вияснення залежності політики від суспільства, соціальної
обумовленості політ. явищ, в т. ч. впливу на політ. систему економічних відносин, соц. структури,
ідеології і культури. В своїх крайніх, жорстко детермінованих формах цей підхід широко
представлений в марксистських трактуваннях політики як надбудови над економічним базисом, як
відносин між класами, націями і державами.
Теологічний підхід характеризує владу як спосіб досягнення поставлених цілей, отримання бажаних
результатів.
Конфліктний підхід виходить з положення про те, що суспільний розвиток здійснюється через
боротьбу різних соц. груп.
Згідно з консенсусним підходом політика - це сфера об'єднання всіх членів суспільства, коли
суспільні проблеми вирішуються ненасильницькими методами через пошук компромісів, без
переможців і переможених. Політика буде розумітися як діяльність, спрямована на досягнення
громадянами згоди виключно мирними і ненасильницькими засобами.

11. Форми реалізації та напрями політики.

Форма реалізації політики – це її організаційна структура, інститути (в т. ч. і система правових і
організаційних норм), що надає їй стійкість, стабільність і дозволяють їй регулювати політичну
поведінку людей.
1) За об’єктом
Види:
- Внутрішня (діяльність держави, спрямована на збереження/реформування існуючого соц.-політ.
ладу);
- Зовнішня (сукупність відносин держави з іншими державами і міжнародними організаціями;
загальний курс держави у міжнародних відносинах);
- Світова (сукупна діяльність суб’єктів міжнародних відносин, направлена на реалізацію їх
загального інтересу).

Напрями:
- Економічна (сукупність мір, які держава вживає для впливу на економічні процеси);
- Соціальна (система мір, направлених на здійснення соц. програм – підтримання доходів, рівня
життя населення – і управління соц. сферою суспільства);
- Молодіжна (система мір для підтримки статусу підростаючого покоління, яке в перспективі стане
економічно активним населенням);
- Демографічна (направлена діяльність державних органів та ін. соц. інститутів у сфері регулювання
процесів відтворення населення);
- Культурна (діяльність держави, направлена на сферу культури і мистецтва);
- Воєнна (діяльність держави, пов’язана зі створенням і розвитком воєнного потенціалу країни).
2) За суб’єктом впливу

Інституціональна:

- Державна (направлена діяльність органів державної влади для рішення суспільних проблем,
досягнення і реалізації суспільно значущих цілей розвитку суспільства чи його окремих сфер);
- Партійна (це діяльність однієї окремої соц. групи – партійних – направлена на
збереження/реформування існуючого соц.-політ. устрою).

Неінституціональна:

- Класова (діяльність держави і соц. інститутів, обґрунтована на розподіл суспільства на окремі

класи);
- Національна (діяльність держави по регулюванню взаємовідносин між націями і етносами,
закріплена у відповідних нормативно-правових актах).

12. Основні функції політики.

Основні функції політики характеризують найважливіші напрями впливу політики на суспільство.
До них належать:
- Підтримка і укріплення цілісності суспільства як складно диференційованої соціальної системи,
забезпечення суспільного порядку і організованості;
- Розробка цілей всього суспільства і складових його колективних суб’єктів, організація мас і
мобілізація ресурсів на їх здійснення;
- Авторитарне, обов’язкове для всіх розподілення дефіцитних цінностей і благ;
- Попередження і регулювання групових конфліктів;
- Конституювання складних соц. суб’єктів (комунікаційна функція);
- Підтримка класового чи соціального панування;
- Захист основоположних прав людини;
- Залучення громадян до управління державними і суспільними справами;
- Забезпечення соц. справедливості і загального блага.

13. Моделі соціального та політичного розвитку.

Політичний розвиток (політична модернізація) - це формування, розвиток і поширення сучасних
політичних інститутів, практик, політичної структури.
В рамках парадигми модернізації, було розроблено безліч теоретико-методологічних моделей, які
застосовуються в контексті модернізаційної перспективи. Розглянемо основні з цих моделей.
Моделі соціального розвитку по І. Пригожина:
Модель 1: реставрація. Хоча буквальних повторень в історії не буває, тенденція повернення до
колишнього соціального порядку існує, мабуть, до тих пір, поки чітко не визначився напрямок
майбутнього розвитку соціальної системи.
Модель 2: перманентна нестійкість. Це та крайність, яка так само шкідлива для соціальної системи,
як і гіперстійкість (наприклад, при тривалому тоталітарному режимі). Ситуація якісної
невизначеності виникає тоді, коли старі цінності не діють, а нові ще не визначилися. Дезорганізація
проявляється як початок, дає про себе знати через відхилення, опору, випадковості, збої, т. Е.
Невизначеність і некерованість соціальними процесами. Це недовговічна модель, що є, як правило,
прологом нового порядку організації суспільства.
Модель 3: порядок за будь-яку ціну. Процеси і зміни, враховуючи циклічний характер
соціокультурних явищ, здатні перетворюватися на свою протилежність. Наприклад, за періодом
революційних змін неминуче слідує період контрреволюційний і т. Д. Люди, втомлені від анархії,
перетворюються в інертну масу, спраглу порядку за всяку ціну. Це може статися, коли країна стає
на шлях затяжної громадянського конфлікту або коли з'являється вольовий лідер, який має проект
соціальної перебудови.
Модель 4: соціальний хаос. У цій моделі дезорганізація і хаос мають негативний знак - повне
руйнування соціального порядку і організаційних механізмів, здатних протистояти деградації
соціальної системи. Глобальне наростання економічних, політичних і соціокультурних проблем
сигналізує про можливість необоротних масштабних криз, які можуть прийняти характер
катастроф.
Модель 5: полісистемна модель.
Лінеарна модель (У.Ростоу, А.Органскій, М.Леві, Д.Лернер, Н. Смелзер, С. Блек, Ш.Ейзенштадт і
ін.) Заснована на постулатах незворотності і прогресивності процесу модернізації, розгляду його як
революційного, пов'язаного з радикальними і всеосяжними трансформаціями моделей людського
існування і діяльності при переході від традиційності до сучасності.
Основні положення моделі: визнання, що модернізація викликає зміни практично у всіх областях
людської думки і поведінки, породжує такі процеси: структурно функціональної диференціації,
індустріалізації, урбанізації, комерціалізації, соціальної мобілізації, секуляризації, національної
ідентифікації, поширення засобів масової інформації, грамотності і освіти, становлення сучасних
політичних інститутів, зростання політичної участі.
Модель парціальної (часткової) модернізації (М.Леві) заснована на структурно-системному підході і
поданні модернізації як тривалому переході від «щодо немодернізованих» до «щодо
модернізованим» товариствам.
Основні положення моделі: у багатьох суспільствах модернізовані і традиційні елементи
сплітаються в химерні структури, які представляють собою тимчасове явище, яке супроводжує
прискорені соціальні зміни, але нерідко вони закріплюються і зберігаються протягом поколінь.
Багатолінійна модель (Е.Тіріакьян, П.Штомпка, Р.Робертсон, У.Бек, К.Мюллер, В.Цапф, А.Турен,
С.Гантінгтона і ін.) Розроблена на базі класичних моделей, структуралістських світоцілісних і
діяльнісного підходів і орієнтована на аналіз макросоціальних явищ.
Основні положення моделі: відмова від односторонньої лінеарній трактування модернізації як руху
в бік західних інститутів і цінностей; визнання можливостей власних оригінальних шляхів розвитку,
поворотних точок, в яких в процесі розвитку може відбуватися зміна маршруту руху; визнання
конструктивної, позитивної ролі соціокультурної традиції в ході модернізаційного переходу,
надання їй статусу додаткового фактору розвитку; більше, ніж раніше, увагу зовнішнім,
міжнародним чинникам, глобальному контексту; коригування еволюціоністського телеологізму;
історичність підходу; відмова від трактування модернізації як єдиного процесу системної
трансформації, від жорсткого детермінізму будь-якого спрямування (економічного, культурного,
політичного, когнітивного і т.д.); усвідомлення некоректності інтерпретації модернізації як
безперервного процесу; акцент на комплементарний, взаємодоповнюючий характер взаємозв'язків
між різними соціальними факторами і системами.
Акторна модель модернізації (Т.Піірайнен) заснована на концепції про фундаментальне подібність
двох революцій: французької кінця XVIII в. і російської кінця XX в. (Що призвела до розпаду СРСР
і ліквідації радянського соціалізму), спільне використання модернізаційної перспективи і
діяльнісного (акторного) підходу в цілях пояснення переходу від планової до ринкової економіки в
пострадянській Росії.
Основні положення моделі: орієнтована на дослідження переважно мікросоціальних ситуацій і
діяльнісних практик; не враховує структурні конструкції, розглядаючи їх лише як деяких умов або
імплікацій соціальних дій.
Структураційна модель (Г.Терборн) заснована на структураційному підході, який являє собою
спробу синтезу структуралістської і діяльнісної перспектив.
Основні положення моделі: історична (соціальна) реальність розглядається як наслідок
структурування соціальних відносин в часі і просторі в процесі постійної інтеракції попередньої
структури та індивідуальної волі; людина має досить великими можливостями експлуатації
непослідовностей, незв'язних речей давили на нього структур, він може вибирати оточуючі його
контексти, і, таким чином, постійно формувати і перебудовувати своє оточення. Світовий досвід
показує, що політична модернізація здійснюється протягом тривалого періоду, в рамках якого
суспільство характеризується особливим якісним станом, що відрізняється нестабільністю і
кризами. Загальною причиною цих криз є характерне для перехідного стану суспільства протиріччя
між новими універсальними стандартами і старими традиційними цінностями, співіснування при
новій демократичній політичних інститутів з колишніми, зростання незадоволеності населення.

14. Політика як суспільне явище.

Політика як суспільне явище – це цивілізаційна форма спільності, що служить для досягнення
загального блага і щасливого життя. Зі всіх сфер життя суспільства (економічної, соціальної,
духовної, політичної), кожна з яких володіє своїми структурою, функціями, цінностями, нормами,
цілями. Політична сфера є не лише одним із найскладніших, але й в багато визначаючим виміром
людського досвіду. Саме в рамках політики виникають, розвиваються, приймаються і реалізуються
ключові для суспільства рішення. Поза впливом політики сьогодні не може находитись жодна
людина.

15. Політика як специфічна діяльність.

Політична діяльність являє собою сукупність організованих дій суб’єктів як всередині політичної
системи, так і поза нею, підпорядкованих реалізації загальних соц. інтересів і цілей. В своїй основі
політ. діяльність – це керівництво і управління суспільними відносинами за допомогою інститутів
влади. Її суть – управління людьми, людськими суспільствами. Політ. діяльність не зводиться до дій
автономного індивіда і не направлена безпосередньо на окрему людину. Політ. діяльність
відрізняється від інших видів соц. діяльності також тим, що для суб’єкта будь-якого рівня вона так
чи інакше пов’язана з протиріччями між загальними і приватними інтересами суспільних груп і
підпорядкована в підсумку вирішенню цих протиріч.

16. Структура, властивості та рівні організації політики.

Політика – організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в рамках якої здійснюється
діяльність, направлена головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади індивідами і
соц. групами для задоволення власних інтересів і потреб. Властивості:
- Універсальність (здатність впливати практичну на всі елементи суспільства);
- Інклюзивність (здатність проникати необмежено у всі сфери суспільства);
- Атрибутивність (можливість об’єднуватись з неполітичними явищами).
Структура:
- Політ. інтерес;
- Політ. відносини;
- Політ. свідомість;
- Політ. діяльність;
- Політ. організація.
Суб’єктом політики є її носій (індивід, соц. група, міжнародні організації).
Об’єкт політики – влада, інтереси, цінності. Об’єктом виступає населення.
Рівні здійснення політики:
- Мега-рівень (міжнародна і світова політика);
- Макро-рівень (вищі центральні політ. інститути);
- Мезо-рівень (органи управління регіонами);
- Мікро-рівень (політ. взаємодія людей в рамках малих соц. груп).

17. Сутність та типологія політики.

Сутністю політики є не влада, а управління. Саме політика визначає стратегічні цілі і завдання
розвитку суспільства в межах кожної окремої країни, людської спільноти в цілому. Вона є
діяльністю керівництва та управління як суспільством в цілому, так і окремими його ланками.
Типологія політики:
Згідно сфери суспільного життя:
- Економічна;
- Правова;
- Соціальна;
- Військова;
- Демографічна;
- Культурна;
- Релігійна;
- Етнонаціональна;
- Гендерна.
За об’єктами впливу:
- Внутрішня;
- Зовнішня;
- Світова.
За суб’єктами впливу:
- Класова;
- Національна;
- Державна;
- Партійна;
- Профспілкова.
За масштабом:
- Регіональна;
- Локальна;
- Національна;
- Міжнародна.

18. Політична система: поняття та структура.

Політ. система – система соц. взаємодій, направлених на досягнення і адаптацію всередині
суспільства за допомогою застосування більш-менш легітимного примусу.
Структура:
1) За системним принципом:
- Інституційна підсистема (включає державу, політ. партії, соц.-економ. і суспільні організації і
відносини між ними, які в сукупності утворюють політ. організацію суспільства);
- Нормативна підсистема (включає правові, політ., моральні норми і цінності, звичаї, традиції. Через
них політ. система надає регулятивний вплив на діяльність інститутів, поведінку громадян);
- Функціональна підсистема (методи політ. діяльності, способи здійснення влади. Складає основу
політ. режиму, діяльність якого направлена на забезпечення функціонування, перетворення і захист
механізму здійснення влади в суспільстві);
- Комунікативна підсистема (включає в себе всі форми політ. взаємодії як всередині системи, так і з
політ. системами інших держав);
- Регулятивна підсистема (включає політ. норми, за допомогою яких здійснюється регулювання
політ. відносин);
- Духовно-ідеологічна підсистема (включає політ. свідомість і політ. культуру).

19. Загальна характеристика системного підходу до визначення сутності політичної

системи.
Системна модель була розроблена Істоном. Сутність політ. системи розкривається в її функціях –
авторитарному розподілі цінностей у суспільстві та легітимізації цього процесу.

*1 – розподіл цінностей і ресурсів.

*2 – забезпечення прийняття більшістю громадян розподільних рішень в якості обов’язкових.
Підтримка з боку населення в такій політ. системі є умовою для її легітимності.
 20. Загальна характеристика структурно-функціонального підходу до визначення
сутності політичної системи.

Структурно-функціональна модель була розроблена Алмондом. У структурному плані вона включає

в себе формальні і неформальні інститути, поведінкові аспекти цих інститутів, активність окремих
громадян.

21. Загальна характеристика інформаційно-кібернетичного підходу до визначення

сутності політичної системи.

22. Типологія політичних систем.

1) В зал. від характеру взаємовідносин політ. системи із зовнішнім середовищем
- Відкрита;
- Закрита.
2) За змістом і формам управління:
- Ліберальна демократія;
- Комуністичні;
- Популістські;
- Традиційні;
- Авторитарно-консервативні.
3) За Алмондом:
- Англо-американська;
- Європейсько-континентальна;
- Доіндустріальна або частково індустріальна;
- Тоталітарна.

23. Функції політичної системи.

Функції політичної системи – це будь-які дії, направлені на підтримку системи в стійкому стані.
Вони являють собою способи реагування на зміни її внутрішнього стану і зовнішнього середовища.
1) Функції за Алмондом:
- Функція входу (функція політ. соціалізації – процес освоєння політики особистістю – і
рекрутування – функція заповнення ролей політ. системи);
2) Артикулювання інтересів – процес, посередністю якого виражаються потреби;
3) Агрегування інтересів – функція перетворення потреб в альтернативи державної політики.
4) Функція політ. комунікації – забезпечує зв’язок між частинами політ. системи
- Функція виходу.
1) Функція нормотворчості;
2) Функція застосування правил і норм;
3) Функція контролю за дотриманням правил і норм.

24. Політичний режим: поняття та якісні характеристики.

Політ. режим – характерний тип влади в країні, сукупність засобів і методів здійснення політ. влади,
яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави.
Підходи до визначення політ. режиму:
- Правовий (пояснення зводяться до офіційних форм і легальних методів управління, які
опираються на формально-юридичні критерії функціонування влади);
- Соціологічний (особливий соц. механізм, спосіб управління суспільством, що поєднує базові
моделі виборів і прийняття політ. рішень з одного боку, а з іншого – це способи політ. участі).
Характеристики:
- Влада;
- Свобода.
Якісні характеристики політ. режимів:
- Об’єм прав і свобод людини;
- Методи втілення влади;
- Характер взаємовідносин між державою і суспільство;
- Наявність/відсутність можливостей суспільства впливати на прийняття політ. рішень;
- Способи формування політ. інститутів.
Типи:
1) Тоталітарний
2) Авторитарний;
3) Демократичний.

25. Тоталітарний політичний режим: сутність та особливості.

Тоталітаризм – повний контроль держави над усіма сферами людського життя, фактична ліквідація
прав і свобод громадян по відношенню до опозиції.
Причини виникнення:
- Революція;
- Воєнна поразка;
- Внутрішні протиріччя.
Види:
- Лівий (пов’язаний з ідеологією марксизму і ленінізму – СРСР, Північна Корея, Куба, Китай);
- Правий (характеризується ідеологією націонал-соціалізму);
 Фашизм (різновид політ. режиму, а також радикальна авторитарна імперіалістична політ.
ідеологія, характерні ознаки: сильний культ особи, мілітаризм, ідея єднання нації та держави проти
ворогів, ідея постійної війни і панування);
 Нацизм (політ. ідеологія, яка базується на тезі про цінність нації та її верховенстві в процесі
утворення держави).
 26. Роль ідеології у тоталітарному політичному режимі.
Ідеологія в тоталітарній державі становить офіційну теорію, що дає відповідь на всі питання життя
людини, включає тлумачення історії, економіки, майбутнього політ. і соц. розвитку суспільства.
Політ. лідери і активісти, що виступають прихильниками панівної ідеології, стають основною
керівною силою в процесі впровадження ідеологічних норм у повсякденне життя. Ідеологічний
монізм дозволяє одній партії монополізувати владу і здобувати підтримку населення. Переконати
громадян у доцільності монізму та в правильності тверджень цієї ідеології можна при замовчуванні
та заборонні альтернативних ідей. Політична цензура як прояв ідеологічної дискримінації є
атрибутом тоталітарної держави. Суттєву роль у формуванні необхідної свідомості відіграють:
засоби політ. соціалізації, політ. пропаганда, ідеологічна індоктринація.

27. Авторитаризм: визначення, суттєві риси.

Авторитаризм – політ. влада, що здійснюється конкретними особами (групою осіб) при мінімальній
участі громадян.
Ознаки:
- Централізація влади;
- Безапеляційний командний засіб керівництва;
- Безумовне підкорення.
Всі властивості авторитаризму зводяться до акценту на примушенні до возвеличення волі особи яка
управляє, придушенні волі та свободи підлеглих і суспільства в поєднанні з обвинуваченням
демократичних режимів.
Характерні риси:
- Носієм влади є особа або група осіб;
- Виникнення неконтрольованих владою сфер суспільного життя;
- Заохочення владою громадян до трудової активності.
Авторитарні режими не мають єдиної ідеології, вони засновані на розмитій концепції національного
інтересу.

28. Форми авторитаризму

- Військова диктатура (опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і
слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє
ресурсами для захоплення влади, як правило, шляхом державного перевороту);
- Теократичний (з опорою на духовенство і релігію);
- Олігархічний (влада належить певним корпоративним кланам);
- Вождистський (опирається на авторитет сильного лідера. Може мати підтримку народу. Основа
для виникнення – відчуття зовнішньої загрози для країни);
- Змішаний (поєднує в собі елементи різних форм).

29. Демократичний політичний режим: сутність та особливості.

Демократія – політ. режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її
народ.
Ознаки:
- Наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх
формування;
- Визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;
- Поділ влади на 3 гілки;
- Вільна діяльність політ. і громадських організацій;
- Обов’язкова виборність органів влади;
- Розмежування державної сфери і сфери громадянського суспільства;
- Економічний та політ., ідеологічний плюралізм (окрім антилюдських ідеологій).
Демократія покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соц.
справедливості, свободи підприємництва, соц. рівності тощо.

30. Держава як основний інститут політичної системи.

Держава – політ. спільність, що має визначену структуру, організацію політ. влади і управління соц.
процесами на певній території.
Причини, чому держава є основним інститутом політ. системи:
- Суспільство делегує державі (в особі її органів) основні владні функції і повноваження. В руках
держави зосереджені головні важелі впливу на суспільство.
- Державі належить виключне право видання законів та інших нормативно-правових актів,
обов’язкових для виконання всіма громадянами та іншими суб’єктами на її території, чого не може
собі дозволити жоден інший політ. інститут суспільства;
- Тільки державі дається право на легальне застосування сили, у т. ч право фізичного примусу.

31. Основні теорії походження держави.

- Теологічна (держава є наслідком божественної волі);
- Географічного детермінізму (держава виникла внаслідок природних причин – розвитку людини і
суспільства у певному географічному середовищі);
- Патріархальна (ототожнює сімейну і державну владу, вважаючи їх природними);
- Суспільного договору (створення держави випливало з потреб захисту природних прав людини);
- Насильства (пов’язує походження держави з із зовнішнім/внутрішнім насильством);
- Органічна (держава є наслідком еволюції природи);
- Класова (держава виникла внаслідок появи приватної власності і поділ суспільства на класи);
- Олігархічна (пов’язує походження держави з будь-якою нерівність у соц. спільноті).

32. Держава: визначення та основні причини виникнення.

Держава – політ. форма організації правління, що характеризується суверенною владою, політ. і
публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через систему спеціально
створених органів та організацій, за допомогою яких здійснюється управління.
Причини виникнення:
- Загальні (основні закономірності виникнення держави);
 Економічні (умови розвитку матеріальних відносин у суспільстві. Серед них: розподіл праці,
поява надлишкового продукту, поява приватної власності);
 Політичні (умови ускладнення суспільних відносин, що визначали необхідність їх єдиного
регламентування. Серед них: поділ суспільства на соц. групи, поява соц. інтересів, необхідність їх
врівноваження);
 Соціальні (неможливість існування родоплемінної організації суспільства. Серед них: ускладнення
взаємовідносин між людьми, неефективність управління в рамках сім’ї, необхідність закріплення
прав і свобод, що належать окремому індивіду);
 Психологічні (умови, що визначили особливості розвитку психології людини. Серед них: поява
відчуття провини, поділ свідомості на права і обов’язки, необхідність їх гарантування);
 Культурні (відобразили рівень духовного розвитку суспільства. Серед них: поява письма, релігії,
необхідності спілкування).
- Особливі (відображають своєрідність процесу виникнення держави);
 Афінська (полягає у визначенні процесу виникнення держави як боротьби інтересів соціальних
груп, що утворюють основні класи);
 Римська (характеризує процес виникнення держави як боротьбу соц. інтересів різноманітних груп,
що не становлять основних класів суспільства);
 Германська (Відповідно до неї, виникнення держави пов’язується з процесом загарбання інших
територій та необхідністю ними управляти).

33. Ознаки та основні функції держави.

Ознаки держави:
- Державний апарат (особлива система органів і установ, котрі здійснюють функції державної влади
– управління, регулювання і контролю);
 Представницькі органи;
 Виконавчо-розпорядчі органи;
 Судові органи;
 Прокуратура;
 Органи державного контролю.
- Право (закріплює систему санкціонованих державою нормативних регуляторів суспільного життя,
якій повинні підкорятися всі суб’єкти та об’єкти політики);
- Територія (держава існує на певній території, на яку поширюється її юрисдикція, а влада і закони
мають характер обов’язкових для виконання всіма громадянами та інституціями);
- Населення (жодна особистість не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, оскільки
приналежність до держави є суспільною необхідністю й регулюється державним правом);
- Суверенітет (найвищу та необмежену владу стосовно внутрішніх суб’єктів має держава, який є
формально-правовою конструкцією, яку обмежують міжнародні, економічні, політичні та інші види
залежності).
Функції держави:
- Зал. від принципу розподілу влади:
 Законодавча;
 Виконавчо-розпорядча;
 Судова;
 Контрольно-наглядова.
- Зал. від тривалості дії:
 Постійні;
 Тимчасові.
- Зал. від значення:
 Головні;
 Другорядні.
- Зал від сфери прикладання:
 Зовнішні;
 Забезпечення безпеки держави;
 Міжнародна співпраця та інтеграція до світової спільноти;
 Внутрішні.
 Економічна (формування та виконання бюджету, складання та виконання програм
економічного розвитку, фінансування ряжу галузей, забезпечення свободи конкуренції, протидія
монополізму тощо);
 Правозахисна (захист прав і свобод людини та громадянина);
 Соціальна (забезпечення гідного рівня життя людини, допомога громадянам держави);
 Фіскальна (стягування податків і мита, виявлення та облік доходів виробників
матеріальних та духовних благ, контроль за правильністю стягування податків);
 Правоохоронна (забезпечення точного і повного здійснення правових розпоряджень всіма
учасниками правових відносин усередині держави);
 Природоохоронна (регулювання процесу використання природних ресурсів, збереження та
відновлення довкілля);
 Культурна (організація науки і освіти, забезпечення збереження культурної спадщини);
 Інформаційна (організація і забезпечення системи отримання, використання,
розповсюдження і зберігання інформації).

34. Форми правління.

Форма правління – спосіб організації державної влади, порядок утворення та діяльності державних
органів, компетенція і взаємозв’язок між собою.
Форми правління:
- Монархія (верховна влада в державі належить повністю або частково одній особі, влада є
спадковою або з по життєвим обранням);
 Абсолютна (державна влада зосереджена в руках одноособового глави держави);
 Обмежена (законодавча влада належить парламенту, виконавча монарху або кабінету міністрів,
судова – судам);
 Дуалістична (влада поділяється між монархом і парламентом, парламент приймає закони, монарх
має право абсолютного вето. Уряд призначається монархом і підпорядковується йому);
 Парламентська (монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні державою фактично
не бере).
- Республіка;
 Аристократична (формальне право обирати і бути обраним належить лише вищим верствам);
 Демократична (право брати участь у виборах належить всьому населенню країни);
 Парламентська (президент обирається парламентом, уряд формується з представників
партій, що мають більшість у парламенті, уряд підзвітний парламенту);
 Президентська (президент обирається всенародно або колегією виборців, він є главою
уряду і держави, уряд несе відповідальність перед ним, володіє правом відкладного вето);
 Президентсько-парламентська (президент обирається народом, назначає уряд за згодою
парламенту, але не очолює його, уряд підзвітний і підконтрольний президенту);
 Парламентсько-президентська республіка (компетенційна перевага належить парламенту,
який формує уряд, уряд підзвітний парламенту).

35. Форми адміністративно-територіального устрою держави.

Форма адміністративно-територіального устрою держави – порядок взаємин між державою та її
окремими частинами.
Форми адміністративно-територіального устрою:
- Унітарна складається з адміністративно-територіальних одиниць – областей, провінцій, губерній,
автономій (відносно самостійні у здійсненні державної влади територіальне утворення в межах
держави.
Ознаки:
 Наявність єдиного центру та єдиної системи органів влади і управління;
 Наявність єдиної системи права.
Різновиди:
 Централізована (регіональні органи держави формуються шляхом призначення зверху);
 Децентралізована (регіональні органи утворюються незалежно від центру, як правило, за
допомогою виборів).
- Федеративна – союзна держава, що складається з держав-членів або державоподібних утворень.
Ознаки:
 Наявність кількох правових систем;
 Наявність двох рівнів державної влади;
Різновиди:
 Територіальна;
 Національна;
 Змішана.
- Конфедеративна – тимчасовий союз держав, створений для досягнення конкретної мети.
Конфедерація при досягненні мети або розпадається, або еволюціонує у федерацію.
- Регіональна – вся територія держави складається з автономних утворень, які не приймають
власних конституцій, але мають власні збори і адміністрацію.
- Імперія – складається з нерівноправних частин: метрополії – центру держави, колонії –
підпорядковані території.

36. Принципи правової держави:

- Принцип розподілу влади (створює гарантії проти узурпації влади);
- Принцип панування права, його пріоритет над державою (верховенство закону припускає
вираження соціальних інтересів і волі народу);
- Принцип забезпечення гарантій і прав громадян, високого рівня захищеності особи (права людини
забезпечуються з боку держави конституцією, яка ставить всі державні органи в залежність від
народу);
- Правова рівність (кожен рівний перед законом);
- Непорушність прав і свобод людини (права людини не повинні порушуватися за жодних
обставин);
- Єдність права і закону (закон і право не суперечать один одному, а доповнюють один одного);

37. Сутність та ознаки соціальної держави.

Соціальна держава – соціально орієнтована держава, що визнає людину найвищою соц. цінністю,
надає соц. допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, у суспільстві.
Ознаки:
- Проголошення людини найвищою цінністю;
- Специфічна спрямованість на забезпечення соц. прав;
- Ґрунтується на принципах солідарності, соц. відповідальності, соц. справедливості та
субсидіарності;
- Забезпечення перерозподілу суспільних благ;
- Існування соц. обов’язків держави щодо своїх громадян.

38. Громадянське суспільство: сутність і структурні компоненти.

Громадянське суспільство – сукупність міжособистісних стосунків у сім’ї, суспільстві, економіці,
культурі, релігії та ін. структурах, які розвиваються поза рамками і без втручання держави.
Структура:
- Перший ступінь (виробничі відносини, пов’язані з задоволенням базових потреб індивідів. Соц.
інститути: приватні підприємства, акціонерні товариства, проф. об’єднання та ін.);
- Другий ступінь (соціокультурні відносини, пов’язані із задоволенням потреб індивідів у здоров’ї,
творчості, спілкування тощо. Соц, інститути: сім’я, ЗМІ, церква, творчі спілки тощо);
- Третій ступінь (політико-культурні відносини, пов’язані із задоволенням потреб індивідів у політ.
участі, громадянської активності. Соц. інститути: партії, рухи, лобістські групи).

39. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства за різних політичних

режимів.
За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Зародки цього
суспільства існують хіба що в сім’ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавлені
довільного втручання держави чи одержавленої партії.
За авторитарного режиму зберігається автономія особи й суспільства в неполітичних сферах,
держава не здійснює тотального контролю над суспільством. Вибори до представницьких органів
влади мають формальний характер. Це означає, що наявне громадянське суспільство не контролює
владу.
Партнером громадянського суспільства виступає держава з демократичним режимом.
Громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Його зв’язок з державою
ґрунтується на принципах демократії. Громадянське суспільство створює державу для задоволення
власних потреб, адже держава покликана слугувати йому.

40. Основні теорії влади (реляціонистські, системні, біхевіористські).

Влада – дуже складне явище, тому в поясненні її природи, причин її виникнення в політ. науці існує
кілька концепцій.
- Реляціоністська (розглядає владу як відносини між двома партнерами, агентами, при яких один з
них за допомогою певних засобів впливає на іншого, контролюючи його діяльність);
- Системна (існування і продукування влади зал. від соц. системи) Підходи:
 Макропідхід (влада є способом і посередником організації політ. системи, умовою виживання і
засобом прийняття рішень і розподілу цінностей);
 Мезопідхід (влада аналізується у співвідношенні з підсистемами суспільства, з його
організаційними структурами, влада як засіб соц. спілкування, що дозволяє регулювати групові
конфлікти і забезпечує інтеграцію суспільства);
 Мікропідхід (влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соц. системи);
- Біхевіористська (влада як особливий тип поведінки, коли одні люди підкорюють інших); Моделі:
 Силова модель – воля до влади;
 Ринкова модель – влада продається і купляється;
 Ігрова модель – політика є театром і полем гри.

41. Природа влади. Влада і вплив, влада та панування, влада та авторитет.

Підходи до визначення природи влади:
- Перший. Характеризує владу як особливу сутність, носієм якої є окрема особистість. В рамках
цього підходу склались концепції:
 Теологічна вважає, що влада походить від бога, а правителі – виконавці божої волі.
 Біологічна розглядає людину як владолюбну тварину, для якої характерне прагнення до влади. У
боротьбі за владу перемагає найсильніший.
 Психоаналітична розглядає владу як здатність однієї людини правити свідомістю іншої.
- Другий. Влада трактується як право одного суб’єкта проводити колективну волю у відношенні до
другого. Склалися такі концепції:
 Класова розглядає владу як відносини держави і підпорядкування одного класу іншим, що
зумовлено економічною нерівністю людей;
 Структурно-функціональна розглядає владу як відносини між керівником та підлеглими.
Влада і вплив. Влада – це можливість впливати на поведінку інших людей. Тактики впливу:
- Консультування;
- Аргументація;
- Заклик до кращих якостей;
- Тиск товаришів;
- Торг;
- Використання влади посади;
- Посилання на вищу ланку керівництва.
Баланс влади – ситуація, коли рівень впливу керівника дорівнює ступеню залежності підлеглого від
нього.
Влада і панування. Панування – політ. порядок, при якому одні командують, а інші підкоряються,
хоча перші можуть бути під демократичним контролем других. Політ. панування означає
структурування в суспільстві відносин командування і підпорядкування. Воно виникає тоді, коли
влада інституціалізується, перетворюється в стійкі відносини, коли в організації виникають позиції,
зайняття яких дозволяє приймати рішення, наказувати, дозволяти чи забороняти.
Влада і авторитет. Авторитет – позитивна оцінка достоїнств керівника у упевненість підлеглих в
правильності і точності рішень, які він приймає. Джерела авторитету:
- Віра в особисті особливості людини, її престиж;
- Віра в здібності людини, її ділові якості.

42. Поняття, сутність та структура політичної влади.

Політична влада – реальна можливість даного класу, групи, індивіда проводити свою волю в
політиці і правових нормах. Вважають, що політична влада – це боротьба за владу, володіння нею
та її утримання. Політична влада є різновидом влади. Вона включає всі види владних відносин у
сфері політики. Вона може виступати в різних формах, здійснюватися як сила, примус,
переконання, легальний авторитет тощо.
Структура:
- Суб’єкт (втілює активний початок);
- Об’єкт (сфери суспільного життя – економічна, культурна, духовна, соціальна);
- Засоби (ресурси, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади. Бувають утилітарні –
матеріальні та ін. соц. блага, примусові – міра адміністративного покарання, нормативні –
впливають на людину, норми поведінки, економічні, соціальні, культурно-інформаційні, політико-
силові, людина також може бути ресурсом);
- Джерело влади суб’єкта (сила, краса, авторитет, знання);
- Процес, що приводить в рух всі її елементи і характеризується механізмом і способами взаємодії
між партнерами.

43. Суб’єкти та ресурси політичної влади.

До суб’єктів політичної влади належить кожен, хто так чи інакше, прямо чи опосередковано бере
участь у політичному житті. Ними можуть бути громадянин чи організація, суспільний клас, партія,
етнос і держава. Класифікація типів суб’єктів за Алмондом:
- Паройкіальний (живе безпосередньо інтересами найближчого оточення, у його представників
украй обмежене або відсутнє усвідомлення політ. системи як чіткого та спеціалізованого
утворення);
- Підданий (характерно свідоме виконання наказу, обов’язку, представники можуть усвідомлювати
значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони
впливають на політ. систему);
- Учасник (найактивніші та найсвідоміші суб’єкти політики, що формують низку спеціальних станів
до політ. інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати).

44. Легальність та легітимність політичної влади.

Легітимність – морально-психологічне сприйняття влади громадянами, визнання її права
здійснювати управління соц. процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому
розумінні легітимною визнається законна влада, утворена згідно із процедурою, передбаченою
законами. Легітимність може бути частково та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві,
оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами. Легітимність
означає згоду народу з владою, колі він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні
виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності – тим частіше влада спирається на силовий примус.
Легальність – відповідність влади діючим законам. Легальність відповідає поняттю законності.
Між легальністю та легітимністю бувають протиріччя. Не всі закони можуть бути визнані
населенням. Нелегальна за походженням влада може бути визнана населенням.

45. Джерела та типи легітимності політичної влади.

Джерела легітимності:
- Населення;
- Уряд;
- Зовнішньополітичні структури.
- Економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається у високому рівні життя населення.
Типи легітимності (за Вебером):
- Традиційна (спирається на традицію, на колись встановлений порядок);
- Харизматична (заснована на вірі в особисті якості лідера);
- Легальна (раціональна) (має за джерело раціонально встановлені правила, норми);
Типи легітимності (за Істоном):
- Ідеологічна (опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які
проголошені владою);
- Структурна (випливає з довір’я населення до структур і норм режиму);
- Персональна (випливає з віри громадян у компетентність лідера).

46. Криза легітимності політичної влади: визначення та шляхи її подолання.

Криза легітимності – стан політ. системи суспільства, що виражається в загостренні наявних соц.-
політ. конфліктів і в різкому посиленні політ. напруги, що приводить до дестабілізації суспільства.
Засоби подолання кризи легітимності:
- Підтримка постійних контактів з населенням;
- Проведення роз’яснювальної роботи відносно своїх цілей;
- Посилення ролі правових методів досягнення цілей і постійного оновлення законодавства;
- Врівноваженість гілок влади;
- Дотримання правил політ. гри без обмеження інтересів сил, що беруть участь в ній;
- Організація контролю з боку організованого суспільства за різними рівнями державної влади;
- Подолання правового нігілізму населення.

47. Соціальне управління як особлива сфера людської діяльності і людських

відносин.
Соціальне управління:
- З боку політології – вплив на суспільство з боку держави політ. методами;
- З боку соціології – владна форма закріплення соц. відносин людей, що відрізняються
позицією в системі організації праці і місцем в системі розподілу праці.
Об’єкт – взаємодія управляючих і керованих суб’єктів.
Предмет – вивчення діяльності суб’єктів управління.
Задачі:
- Пізнання соц. законів і закономірностей управління, основних принципів;
- Організація управління на основі виявлених законів з ціллю її оптимізації.

48. Поняття «еліта», «правляча еліта», «політична еліта»: сутність та відмінності.

Поняття “еліта” застосовують для найменування людей, що є вибраними, перш за все найвищої
знаті, привілейованої частини населення. В Англії терміном “еліта” називали вищі соціальні
верстви суспільства. Політичну еліту традиційно трактують як найвищу за соціально-політичним
статусом, відносно привілейовану, автономну групу, що складає меншість суспільства, якій
притаманні ті чи інші видатні політичні, соціально-економічні і психологічні властивості та яка
безпосередню бере участь в прийнятті та здійсненні рішень щодо реалізації державної та іншої
політичної влади. Правляча еліта – вищі соц. прошарки, що володіють атрибутами впливу,
реально приймають важливі рішення.
Ознайомившись із деякими сучасними теоріями, не можна не дійти висновку щодо необхідності
розрізняти політичну й правлячу еліту. Перша існує в усіх суб’єктних станах, а друга репрезентує
інтереси правлячої спільноти, яку називають ще елітою влади.

49. Теорії еліт (Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельса).

Моска стверджував, що в суспільстві існує 2 класи:
- Клас керуючих (еліта);
- Клас керованих.
Правлячий клас є малочисельним, він монополізує владу і здійснює управлінські
функції. Панування меншості зумовлено тим, що це панування організованої меншості
над інертною, неорганізованою більшістю.
Парето, так як і Моска, поділяв суспільство на 2 класи. Але він поділяв еліту на 2 типи,
які змінюють один одного:
- Еліта левів;
- Еліта лисів.
Для левів характерне використання силових методів управління, консерватизм. Лиси
надають перевагу підтримувати свою владу пропагандою, вони майстри політико-
фінансових комбінацій, обману, хитрості тощо.
Міхельс сформував залізний закон олігархії, згідно якого пряме правління мас технічно
неможливе. Тому будь-яка соц. організація неминуче перетворюється на олігархію.

50. Способи рекрутування в еліту: антрепренерська система та система гільдій.

Політичне рекрутування — процес відбору й залучення людей до влади.
Політична практика виокремила дві основні системи рекрутування еліт — систему
гільдій та антрепренерську систему. Систему гільдій характеризують: закритість, відбір
претендентів на більш високі пости з нижчих верств самої еліти (шлях вгору —
повільний та еволюційний); наявність високих вимог для заняття посад (партійність,
стаж, вік, освіта, персональна характеристика керівництва тощо); закрите коло
селекторату (люди, що здійснюють відбір), до якого входять лише члени керівного
органу влади (бюро, ради), або питання вирішує один керівник (президент, голова уряду,
фірми тощо); тенденція відтворення вже існуючого типу еліти: тоталітарного,
авторитарного, демократичного. Гільдійна система може панувати лише в політизованих
суспільствах, де утвердився номенклатурний спосіб посідання керівних постів лише за
ознакою належності до правлячої партії.
Система гільдій схильна до бюрократизації, консерватизму, кадрового застою, але вона
має і свої переваги. До них можна віднести урівноваженість кадрових рішень,
передбачуваність можливого політичного курсу внаслідок стабільності кадрів, меншу
вірогідність внутрішніх конфліктів. Деякою мірою така система виправдовує себе в
країнах, що перебувають на ранніх стадіях утвердження демократії. Для
антрепренерської системи характерні: відкритість, широкі можливості обіймання
керівних посад для представників усіх соціальних груп; невелика кількість формальних
вимог (фільтрів) щодо претендентів; широке коле селекторату, який включає всіх
виборців країни, конкурентність відбору, який ґрунтується на професійних якостях
претендентів на посаду; першочергова значущість особистих якостей претендента:
індивідуальної активності, здатності до комунікації з електоратом, вміння захопити
ідеями і програмами; можливість досягнення пропорційності представництва в еліті
різних соціальних груп населення, політичних партій і рухів. Даний механізм
рекрутування еліти більшою мірою відповідає динаміці сучасного життя та
застосовується у ліберально-демократичних режимах. Систему ж гільдій можна зустріти
за сучасних умов у традиційних суспільствах і в консервативних режимах.
51. Типологія та функції політичних еліт.
До найпоширеніших типологій політичних еліт належать наступні:
 - за ставленням до влади і місцем у системі владних відносин:
 правляча, яка бере участь в управлінні суспільством;
 вища (вищі еталони влади, які приймають рішення
загальнодержавного рівня);
 . середня, яка бере участь у підготовці і обговоренні
політичних рішень;
 Адміністративна (бюрократію) функціями якої є виконання
політичних рішень;
 неправляча(або контреліту), яка з різних причин не має доступу до
управління і веде боротьбу за владу.
- за основою їх формування:
 еліта крові, на основі крові формується еліта доіндустріального
суспільства;
 еліта багатства, на основі багатства – еліта індустріального
суспільства;
 еліта знань, на основі знань – еліта постіндустріального суспільства.
- за способом формування еліти:
 відкриті відтворюються з залученням до свого складу представників
нижчих верств населення, наділених елітарними рисами. Ці еліти
оновлюються інтенсивніше, ніж закриті, вміло використовують у
своїх цілях свіжі сили, швидко пристосовуються до політичних змін;
 Закриті відтворюються на власній основі. Вони максимально
ускладнюють проникнення до своїх лав нових членів, застосовуючи
жорсткі критерії відбору.
- за масштабами діяльності еліти:
 загальнонаціональна;
 регіональна.
- за сферами діяльності:
 політична;
 економічна;
 культурна;
 наукова;
 військова.
Функції еліти:

- Функція політичного цілепокладання, яку іноді називають стратегічною,

полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні
політичної програми дій;
- Інтегративної функція політичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і
єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем,
уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних
варіантів їх розв'язання в разі виникнення;
- Регулятивна функція – Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття
політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин,
розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і
перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів;
- Мобілізаційна полягає в необхідності мобілізації мас для виконання
прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення
визначеного політичного курсу;
- Вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних
інтересів;
- Комунікативна функція еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує
горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію
між владою і масами.
 52. Поняття пануючої еліти. Структура пануючої еліти.

Поняття «пануюча еліта» істотно ширше, ніж поняття «політичної еліти». Основною ознакою
приналежності до пануючої еліти є знання вищих, державних позицій в суспільстві, у політичних
структурах, економіці, військовому комплексі, в культури і т.д.

Крім політичної еліти, в пануючу еліту входять також економічна, культурна, ідеологічна,
наукова, інформаційна, військова еліта.

Економічна еліта – соціальна верства, до складу якого представників великого капіталу, великих
власників.

Культурна еліта включає найбільш авторитетних і вельми впливових діячів мистецтва, освіти,
літератури, представників творчої інтелігенції.

Наукова еліта включає найбільш обдаровану частина інтелектуальної еліти. Її роль визначається
ступенем впливу на такі процеси, як розвиток науки й техніки, науковий і технічний прогресс.

Військова еліта – найважливіший шар пануючої еліти. Вона відіграє важливу роль у політичних
процесах. Хоча військова еліта й сприймається як самостійна група, все-таки часто її
представники належать до політичної еліти. Рівень впливу військової еліти на громадське життя
визначається найвищим рівнем життя мілітаризації країни, характером політичного режима.

53. Поняття політичного лідерства. Теорії лідерства.

Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної
спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому
цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність,
згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою. снує низка концепцій, які
обґрунтовують природу політичного лідерства:
- Теорія рис — пояснює феномен політичного лідерства наявністю видатних рис у людини,
а саме: розуму, компетентності, організаційних здібностей тощо (Е. Богардус).
- Ситуативна теорія — трактує лідера як продукт ситуації. Причина лідерства полягає не в
індивідові та притаманних йому рисах, а в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної
ситуації (Ф. Фідлер).
- Концепція послідовників — розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та
його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.
- Психологічна концепція — в основі лідерства — прагнення людини перебороти певні
комплекси і табу, досягти більшого, ніж вона має або може. Ця риса є в творчості,
мистецтві та політиці.
У політологічному аспекті політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна,
а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної
групи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства загалом.
54. Функції політичного лідера.
Лідери всіх типів, виходячи із об'єктивних завдань, які перед ними ставить суспільство, мають
виконувати такі функції:
- виявлення та формування політичних інтересів своїх прихильників, їх репрезентація.
Варто зауважити, що видатні політичні лідери здатні не лише виявити дійсні інтереси
груп, які вони репрезентують, позбавити їх ілюзій, уявних інтересів, а й суттєво змінювати
систему політичних інтересів своїх прихильників, подаючи їм нові ідеї, знаходячи
нетрадиційні шляхи їх реалізації. Проте захоплення харизматичних лідерів власними
 ідеями, їх прагнення впливати на формування системи інтересів первинних суб'єктів
політики може мати й трагічні наслідки для суспільства;
- організація та мобілізація своїх прихильників на політичну боротьбу. Політичний лідер
має ставити реалістичні цілі, володіти наукою та мистецтвом прийняття стратегічних і
тактичних рішень. Для лідерів загальнонаціонального масштабу важливою є здатність до
узгодження інтересів супротивних груп, пошуків компромісу та шляхів утвердження
загальнонаціональної згоди, тобто інтеграції всього суспільства, його орієнтації на
досягнення спільних цілей;
- соціального арбітражу та патронажу, яка виявляється у захисті мас від посягання на їхні
природні права, підтриманні порядку та законності, недопущенні неконвенційних форм
політичної активності;
- забезпечення зв'язку між владою та масами, і, натомість, упередження відчуження
громадян від владних структур, орієнтації громадян на активні форми політичної
поведінки, що забезпечує розумну відкритість у прийнятті політичних рішень, дотримання
суверенітету особистості, чим сприяє легітимації та стабілізації політичної системи
суспільства загалом.
55. Політична партія: сутність, ознаки та структура.
Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян -
прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою
сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших
політичних заходах.
Основні ознаки політичної партії:

- основна мета діяльності - завоювання і здійснення політичної влади в суспільстві;

- наявність детально розробленої політичної програми і статуту партії;
- наявність організованої структури на всіх рівнях;
- активна участь у виборчих кампаніях.

Структура партії:

- вищий лідер і штаб , які виконують керівну роль: приймають важливі рішення;
концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють
свідомістю і поведінкою партійних мас;
- бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними
структурами і виконує накази керівництва.
- активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми,
пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії;
- пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті
організації, не сприяють реалізації партійної програми;
- соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть
підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки
підтримує її програму, але й постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом
даної партії.

56. Типологія політичних партій.

З огляду на соціальну базу виділяють партії:

 буржуазні;
 дрібнобуржуазні;
 селянські;
 пролетарські тощо.

За ідеологічними особливостями розрізняють партії:

  консервативні;
 ліберальні;
 соціалістичні;
 соціал-демократичні;
 комуністичні;
 клерикальні.

За ставленням до суспільних перетворень виділяють:

 реформаторські;
 радикалістські;
 консервативні.

57. Партійна система: поняття та типологія.

Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, а також місце і вплив у
державному механізмі. Політична наука (згідно Дж.Сарторі) виокремлює такі типи партійних
систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:
- Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається;
партійний апарат зрощується з державним. Така система існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у
фашистській Італії, у 30-40-х роках – у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у
Радянському Союзі. Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки:
Кенії, Малі, Лівії та ін.);
- Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається
при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою партією);
- Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно
внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори);
- Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою
(характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може
сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від
них, але яка постійно представлена в парламенті);
- Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій,
що змагаються між собою за владу);
- Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії
двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних
кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);
- Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність
антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного
конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);
- Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа
партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення;
уряд формується на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції).

58. Політичний процес: зміст поняття, суб'єкти політичного процесу.

Політичний процес - сукупна діяльність суб’єктів політики, завдяки чому забезпечується

функціонування та розвиток політичної системи.

Політичний процес можна було б коротко визначити як сукупність інституалізованих і

неінституалізованих дій суб'єктів політики, що здійснюють формування і реалізацію міжгруповою
(і в цьому розумінні - загальноколективною) владою волі суспільства.

Зміст політичного процесу буде залежати від рівня централізації (децентралізації) влади;

співвідношення прав і прерогатив центральних і місцевих органів державної системи; взаємодії
партійних і державних структур, прямо чи побічно впливаючих на процес прийняття політичних
рішень; ступеня розподілу гілок влади.. Демократичній системі відповідає тип політичного
процесу, відмінний широтою участі громадян в управлінні державою, забезпеченні прав і свобод
особи. Тоталітарна система припускає інший тип політичного процесу, що виключає реальне
політичній участь і свободу соціального і політичного вибору. По своїй структурі політичний
процес складається з суб'єктів, носіїв політичної дії і об'єкту - мети, яка повинна бути досягнута.
Політичний процес включає також засоби, методи, ресурси, виконавців.

В ході реалізації своїх ролевих функцій і позицій суб'єкти і учасники політичного процесу
демонструють свою функціональну значущість, здатність відтворювати, розвивати, змінювати або
руйнувати елементи політичної системи. Таким чином, політичний процес розкриває як
поверхневі, так і глибинні зміни, що відбуваються в політичній системі, характеризує її перехід від
одного стану до іншого.

Суб'єктами політичного процесу є окремі особи і соціальні групи. Особа виступає як учасник
політичного процесу, представник якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою
суб'єктністю. Виділяють кілька рівнів політичної суб'єктності особи: громадянин, що бере участь у
політиці через виконання громадських обов'язків або через громадську організацію; член
політичної партії; громадсько-політичний діяч; депутат; політичний лідер. Груповим суб'єктом
політики може бути будь-який елемент соціальної структури який усвідомлює власні групові
інтереси і намагається їх реалізувати на рівні політичної влади, а також групи тиску, громадські
організації, політичні партії та владні структури різного рівня. Залежно від сили впливу суб'єктів
на процес прийняття політичних рішень суб'єкти політики поділяються на первинні (базові)
(соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні й релігійні об'єднання,
які, по-перше, виникли природно-історичним шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої
дії; по-друге, виражають власні інтереси  не прямо, а опосередковано, через політичні організації;
по-третє, створюють різноманітні політичні організації, надають їм усіляку підтримку; по-
четверте, через власні соціальні інтереси визначають зміст і вектори сучасної політики,
забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму.) , вторинні (створюються як
специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб'єктів,
реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб'єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і
здійснення державної влади. До вторинних суб'єктів політики належать групи тиску і партії.)
і безпосередні (належать керівники органів політичної влади, партій і громадських організацій, які
беруть безпосередню участь у прийнятті й виконанні політичних рішень.).

59. Різновиди політичної участі у сучасній політиці.

Політична участь — дії, що вживаються соціальною спільністю, окремими громадянами і які
мають за мету вплинути на державну політику, управління державними справами або на вибір
політичних лідерів на будь-якому рівні політичної влади, місцевому чи загальнонаціональному.

Розрізняють пасивну (участь у голосуванні на виборах і референдумах; право бути обраним у

суспільні виборні органи) та активну політичну участь. Активна політична участь полягає у
формулюванні урядової політики та її здійснення, а також участь в управлінні державою,
займання різноманітних посад на різних рівнях керування, участь в діяльності неурядових
організацій і асоціацій, пов'язаних із суспільним і політичним життям країни.
Сучасний політичний процес характеризується великим різноманіттям видів та форм політичної
участі; зокрема, в демократичних суспільствах домінують автономна, конвенційна, ортодоксальна
участь, але окремі елементи інших видів тут також присутні й виявляються у відповідних
обставинах. Засоби політичної участі, їх інтенсивність та наслідки виявляють перш за все
процесуально-функціональні властивості політичної системи даного суспільства, особливості його
політичної культури.
Політичну участь можна також поділити на такі різновиди:
- автономна участь – це добровільна політична діяльність людей, які переслідують особисті
чи групові інтереси;
- мобілізована участь – має примусовий характер, її стимулами є адміністративний примус,
страх, сила традиції тощо. Як правило, мобілізована участь спрямована на підтримку
 політичної системи; її метою є демонстрація відданості правлячій еліті, “всенародної
єдності” і схвалення чинної політичної лінії. Такий тип участі домінує в автократіях
(тоталітарних і авторитарних режимах);
- “ангажована” участь – характеризує цілеспрямовану на реалізацію групових інтересів
(партій, руху, лобі, політичної “команди”) політичну поведінку, яка є цілком
усвідомленою, спланованою та, здебільше, професійною. Ангажовану позицію посідають
природно всі партійні лідери та помітні партійні діячі, практично всі відомі публічні
політики є безпосередньо чи приховано “ангажованими” впливовими політичними силами;
абсолютна більшість засобів масової інформації також “ангажована” певними політичними
групами, організаціями чи державою.

60. Критерії загального виборчого права. Голосування. Цензи.

Вибори — це передбачена Конституцією та законами форма прямого народовладдя, яка є

безпосереднім волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування
конституційного, якісного та кількісного складу органів держав ної влади та органів місцевого
самоврядування чи обрання та наділення повноваженнями посадової особи

Основні принципи проведення виборів:

Вільні вибори. Це означає, що ніхто не може бути примушений до здійснення волевиявлення.

Загальне виборче право. Принцип загальності виборчого права дозволяє всім громадянам держави
брати участь у виборах, окрім тих, яким це не дозволяється законом. Виборче право може бути
активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним). В більшості країн для участі у
голосуванні (активне виборче право) встановлюється вік — 18 років, але може бути і менше (16
років, Бразилія), або більше (20 років, Марокко). Для пасивного виборчого права вік має бути
дещо вищим; 21 рік, 26 років, 35 років. Існують і такі обмеження пасивного виборчого права, як
невиборність (певні посадові особи не мають права брати участь у виборах) та несумісність
(заборона обіймати виборчу та державну посаду).

Крім вікового цензу існує і ряд інших виборчих цензів: осілості, статі, майновий, моральний. Ценз
осілості — це вимога, за якої виборче право надається тільки тим громадянам, які проживають у
виборчому окрузі: США — 1 міс, Німеччини — 3 міс, Франції — 6 міс, Канади — 12 міс. і т.д.
Ценз статі забороняв брати участь у виборах жінкам. Спочатку ценз статі було скасовано у Новій
Зеландії (1893), Австралії (1902), Фінляндії (1906). У країнах-піонерах загального виборчого права
жінки дістали право голосу лише після Другої світової війни (Франція — 1944 p., Швейцарія —
1971 p., а в деяких країнах іще пізніше: Іспанія — 1977 p., Португалія — 1975 р.).

Рівність виборчих прав. Це означає, що: а) кожний виборець має рівне число голосів; б) в країні
існує єдиний виборчий корпус, тобто виборці не розділені на соціальні чи якісь інші групи; в)
закон встановлює однакові вимоги для висунення кандидатів і проведення агітації.

Принцип рівності може бути порушений внаслідок куріальних виборів, коли певна соціальна
група має у парламенті фіксоване представництво (наприклад, національні меншини). Але, з
іншого боку, куріальні вибори дозволяють репрезентувати інтереси малих соціальних спільнот у
парламенті. Інколи принцип рівності порушується внаслідок утворення виборчих округів —
виборча географія чи геометрія. В США її називають "джерімендерінг" — від власного імені
одного американського губернатора, котрий використав нарізку виборчих округів в інтересах своєї
партії (округ, який він штучно створив, на карті нагадував саламандру), та англійського слова, що
перекладається як "майструвати".

Пряме виборче право. Воно означає, що громадянин голосує безпосередньо за партію чи

кандидата. Але інколи вибори бувають і непрямими. Непрямі вибори бувають 2 видів:
а) виборці обирають виборчу колегію, яка потім робить вибір (наприклад" президента США);

б) багатоступеневі вибори. В даному разі низові представницькі органи обираються громадянами,

а потім вони обирають депутатів вищих рівнів (СРСР, Куба, Ангола).

Таємне голосування полягає у неможливості контролю за волевиявленням виборця.

Обов'язковість і періодичність виборів означає, що у країні вибори відбуваються через певний

термін, визначений Конституцією і законами про вибори.

Головні процедури виборчої кампанії:

Політичні вибори не обмежуються самим тільки голосуванням. Це масова кампанія, широкий

комплекс заходів та процедур для формування керівних органів у державі.

До загальних принципів виборчого права належать насамперед принципи вільного, загального,

рівного, прямого виборчого права, а також таємного голосування під час здійснення виборчого
права. Ці принципи є фундаментальними як для виборів, так і для більшості інших форм
безпосередньої демократії, наприклад референдумів. Принципи вільного, загального, рівного і
прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами
виборчого права.

Принцип вільності виборчого права гарантує громадянам України, які мають право голосу,
свободу волевиявлення. Кожен громадянин має право брати або не брати участь у виборах,
реалізуючи своє активне чи пасивне виборче право. Це право громадянина захищається
Конституцією та законами України. Ніхто не може бути примушений голосувати на виборах.

Принцип загальності виборчого права означає, що суб'єктивне активне виборче право, тобто право
обирати, відповідно до ст. 70 Конституції України мають усі громадяни України, які на день
голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними.

Суб'єктивне пасивне виборче право, тобто право бути обраним, як і раніше, має свої особливості
залежно від виду виборів.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах
на рівних засадах. Усі виборці мають однакову кількість голосів І кожний голос має однакове з
іншими значення. Здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежить
від їхньої раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.
Обмеження виборчих прав громадян України, не передбачених Конституцією, забороняються (ст.
64 Конституції України).

Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів та організації
політичних партій і їх блоки на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі
вибори народних депутатів України, Президента, депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та
сільських, селищних, міських голів.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не

допускається, гарантується повна свобода волевиявлення. Це право забезпечується можливістю
кожного виборця голосувати особисто. Голосування за інших осіб не допускається. Виборчий
бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування, без
присутності сторонніх осіб.

До спеціальних принципів виборчого права відносяться принципи альтернативності,

багатопартійності виборів, публічності та відкритості виборчого процесу, гласності виборів,
політичного плюралізму та багатопартійності, організації виборів спеціальними незалежними
органами, територіальної організації виборів, спеціального фінансування виборів, рівних
можливостей для всіх кандидатів і організацій політичних партій і їх блоків у проведенні
передвиборної агітації, рівного доступу всіх кандидатів і політичних партій (блоків) - суб'єктів
виборчого процесу до ЗМІ, незалежно від форми їх власності, неупередженості органів виконавчої
влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ. їх керівників,
інших посадових і службових осіб до партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу, юридичної
відповідальності за порушення виборчого законодавства України тощо.

61. Сутність виборчої системи і типологія виборів

Виборча система — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади,

участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових і
виконавчих органів.

Головною ознакою, що відрізняє одну виборчу систему від іншої є порядок визначення
результатів виборів. Якщо взяти дану ознаку за критерій класифікації виборчих систем, то можна
виділити такі основні типи: мажоритарну, пропорційну та змішану.

Мажоритарна виборча система

В основі цієї виборчої системи лежить принцип більшості, який означає те, що перемагає той
кандидат, який набрав найбільше голосів.
Мажоритарна виборча система існує в трьох різновидах, це залежить від того, якої більшості
для обрання депутатів вимагає закон:
1) мажоритарна система абсолютної більшості – для обрання кандидата вимагає зібрати
більше половини голосів виборців, тобто діє формула 50 % + 1 голос. У разі якщо жоден кандидат
не одержав більше ніж половину голосів, проводиться другий тур виборів, на якому
представляється лише двоє кандидатів. Для перемоги необхідно набрати просту більшість голосів.
2) мажоритарна система відносної більшості – є найпростішою різновидністю мажоритарної
системи. У разі її запровадження обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість
голосів виборців. За умов однакової кількості набраних голосів двома або більше кандидатами,
використовується процедура жеребкування. При цій системі голосування відбувається в один тур.
3) мажоритарна система кваліфікованої більшості – обраним вважається кандидат або список
кандидатів, який отримав певну, кваліфіковану більшість голосів виборців. Кваліфікована
більшість встановлюється законодавством і, як правило, перевищує абсолютну більшість. На
практиці виборів дана система застосовується дуже рідко. Основна причина цього полягає в її не
результативності
Пропорційна виборча система
Другим видом виборчих систем є пропорційна система.
Ця система ґрунтується на пропорційній відповідності між кількістю завойованих голосів та
кількістю отриманих мандатів.
При пропорційній системі депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно
кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні
цієї системи округи завжди багатомандатні.
Розрізняють наступні види пропорційної системи:
1) з жорсткими списками. При застосуванні жорстких списків виборець безпосередньо
голосує за список партії, що він обирає. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви, емблеми
партій, іноді певна кількість перших кандидатів у партійних списках.
 2) з преференціями. При застосуванні системи преференцій виборець не просто голосує за
списки партії, що обирає, а й робить помітку навпроти номеру того кандидата в кандидатському
списку від партії, якому він віддає свій голос. Таким чином, обирається той, хто отримав
найбільше число преференцій, в разі рівності кількості преференцій у кількох кандидатів від партії
перевагу віддають тому, хто займає вище місце у партійному списку.
3) з напівжорсткими списками. Напівжорсткі списки — коли мандат обов’язково одержує
кандидат, який очолює партійний список, а розподіл інших мандатів, що їх одержала партія,
здійснюється залежно від кількості голосів, які одержав кандидат
Змішана виборча система
Змішана виборча система передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та
пропорційної систем.
Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає
обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. У цій системі
виборець одержує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий — за один із партійних
списків.

62. Політична модернізація: поняття та теорії.

Політичну модернізацію можна охарактеризувати як процес, який передбачає створення певних

політичних інститутів, які повинні сприяти реальній участі населення в діяльності владних
структур і впливу кожного члена суспільства на прийняття владними структурами конкретних
рішень.

Можна виділити два самостійних напрямки дослідження в рамках теорії політичної модернізації,
які формуються також в 1950-1960-і рр .: урбаністичне напрямок, яке розглядає в якості головних
центрів інновацій ієрархічну систему міст, що включає в себе розвинені центри - генератори
нововведень і залежні від них центри більш низького рангу (С. Ліпсет, С. Роккан); районне
напрямок вивчає систему країн і районів різного рівня ієрархії, серед яких завжди є центр у
вигляді більш розвиненого ядра і перебуває в безпосередньому зв'язку з ним периферія (Т.
Хаггерстранд).

Норвезька соціолог С. Роккан пропонує "теорію периферій", відповідно до якої "пояс міст"

оточується "буферними зонами", населення яких відрізнялося як від громадян "пояса міст", так і
підданих імперії в етнічному, релігійному і культурному відношенні. Будучи розташованими
далеко від потужних центрів, території були слабо пов'язані з націями-державами і успішно
зберігали свою ідентичність і територіальну автономію.

С. Роккан і С. Ліпсет розробляють концепцію "полюсів зростання". В її основі лежить положення,

згідно з яким діяльність великих монополій спрямована в першу чергу на "колонізацію"
периферійного простору з метою вирівнювання рівня політичного і соціально економічного
розвитку між містами і регіонами. Для реалізації заявленої мети в межах міського середовища
створюються так звані полюси зростання (наприклад, центри зростання виробництва, науки,
культури тощо), які стимулюють розвиток всієї території.

Однією з ключових теорій в рамках районного напрямки з вивчення процесів політичної

модернізації виступає модель "просторової дифузії політичних інновацій". Дослідники
підкреслюють, що рушійною силою політичної модернізації є неодночасне і неповсемісне
зародження різних технологічних, соціальних та інших нововведень. При цьому поняттям "центр"
фіксується місце їх генерування, тоді як периферія служить середовищем їх розповсюдження, хід
якого залежить від контактів з центром. Такий поділ функцій зазвичай пов'язане з відмінностями в
управлінській ієрархії територій і в рівні їх розвитку в цілому.
Американський політолог Дж. Фрідман розробляє модель "центр-периферія", в якій формулює
ідею про постійну якісної трансформації ядра за рахунок генерування, впровадження та дифузії
нововведень, з одного боку, а також викачування ресурсів з периферії і витіснення туди застарілих
типів виробництв.

У свою чергу, німецький соціолог Андре Гундер Франк також виходить з ряду аналогічних
положень, сформульованих ним в моделі "зміщення світових центрів", згідно з якими:

1) периферійні території розглядаються як джерело матеріально-фінансових ресурсів для

модернізації економіки центрів;

2) уряди розвинених країн визнають найбільш ефективним способом розвитку перенесення

застарілих галузей виробництва зі своїх країн в регіони з надлишковою і дешевою
робочою силою;

3) подібна ситуація призводить до нерівномірного економічному зростанню і процесу

просторової поляризації на транскордонному рівні і тим самим стає причиною
диспропорцій між країнами центру і периферії.

У свою чергу, автор концепції "внутрішнього колоніалізму" американський аналітик М. Хечтер

прагне до пояснення політичної взаємодії між центром і периферією шляхом вивчення
різноманіття регіональних відмінностей. Дослідник дійшов висновку, що специфічного розвитку
території сприяють просторово нерівномірні хвилі індустріалізації, які, в кінцевому підсумку,
призводять до регіональної стратифікації і просторово-територіальної иерархизации суспільства.

Концепція "світ-система" американського соціолога-неомарксиста І. Валлерстайна розкриває

динаміку постійного зміщення географічних центрів соціально-економічного і політичного
розвитку. В рамках моделі "світ-система" значний інтерес представляє триланцюгова ієрархічна
структура світу: ядро - напівпериферія – периферія.

63. Проблема демократизації, її основні типи, шляхи та закономірності.

Демократиза́ція — політична реформація, система заходів та законів, направлених на
впровадження елементів демократії (народовладдя) в країні, суспільстві.
Зокрема, розвиток демократії в Україні гальмують такі основні проблеми:
– посилення протистояння владних інститутів і конфліктність у політичній системі держави;
 – відособленість органів державної влади та їх посадових осіб від виборців, наслідком чого є
суттєва відірваність від нагальних потреб державного та суспільного розвитку;
– руйнування традиційного типу комунікації між виборцями та обраними до Верховної Ради
України і місцевих рад депутатами;
– відхід політичних партій, представники яких посіли місця в органах державної влади, від
положень передвиборчих програм;
– непрозорість процесів підготовки та ухвалення рішень виборними органами державної
влади;
– ухвалення законів, підзаконних, а також локальних нормативно-правових актів, які прямо
чи опосередковано ускладнюють чи скасовують процедури, спрямовані на максимальне залучення
громадян до процесів прийняття рішень;
– фактична відсутність механізмів політичної відповідальності депутатів рад різного рівня
перед своїми виборцями;
– стрімке зниження довіри до органів представницької влади та суспільна апатія.

Дослідники розрізняють два основних типи переходу до демократії:

 — розрив з минулим, коли відбувається заміна політичних еліт контрелітами;

 — перехід компромісами і взаємними уступками, коли досягається порозуміння між елітою та
контрелітою.

Перший тип переходу притаманний країнам, у яких стара еліта повністю втратила легітимність.
За таких умов події можуть розгортатися двома шляхами:

 — стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передання опозиції, і тоді
перехід відбувається через абдикацію (відречення);
 — вона вперто намагається зберегти позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни — маси
"змітають" стару еліту революційним способом.

Другий тип переходу з допомогою компромісів і взаємних уступок (про характеристику його
стадій уже йшлося) відбувається також двома шляхами:

 — через перемогу на виборах нових еліт та їх подальші переговори зі старою елітою, яка ще
зберігає значні позиції;
 — через "вростання" старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і
формування "нових" еліт зі значною домішкою старих кадрів. Останній шлях найтриваліший і
найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, гальмує процес трансформації.
 64. Зв’язок демократизації з модернізацією.

Демократизація — політична реформація, система заходів та законів, направлених на

впровадження елементів демократії (народовладдя) в країні, суспільстві.

Модернізація — перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського

й індустріального. Переважною більшістю теоретиків розглядається як соціальний та
цивілізаційний процес спрямованої трансформації суспільства.

Політична модернізація розпочалася з появи в Європі перших національних централізованих

держав, поглиблення політичної модернізації у Європі та Америці призвело до збільшення
кількості централізованих держав, встановлення конституційного ладу, парламентської форми
правління, впровадження принципу розділення влади, інституювання політичних партій та рухів,
загального виборчого права, становлення правової держави, розвитку демократії та
впровадження паритетної демократії.

65. Реформа, революція, переворот, трансформація: сенс понять, їх

взаємовідношення.
Загальноприйнятим визначенням поняття «реформа» є тлумачення політолога О. Є.
Бовіна. Під реформою він розумів перетворення, зміни, перебудови будь-якої сторони суспільного
життя (порядків, інститутів, установ), які не знищують основ існуючої соціальної структури. З
формальної точки зору, під реформою розуміється нововведення будь-якого змісту.
Революція – це докорінне, повне перетворення структури влади в суспільстві, радикальна
зміна його політичної системи, що відкриває можливість значних соціально-економічних
перетворень. Ще революцію трактують як захоплення, часто насильницьке, політичної влади
керівниками масового руху.
(Державний) переворот – насильницька та неконституційна зміна влади в державі або
збройний виступ армії проти державної влади внаслідок таємної змови. Державний переворот
може здійснюватися під керівництвом однієї або кількох політичних партій, нездатних завоювати
владу іншим, демократичним шляхом (тобто через вибори).
 Політична трансформація означає перехід від одного типу сучасної політичної системи
до іншого, як правило, від автократії (тоталітаризму, авторитаризму) до демократії. Її мета –
приведення політичної системи в сучасний стан, що відповідає стандартам і всім ознакам
соціального прогресу.
Співвідношення понять:
1) усі поняття є видами соціальних змін;
2) при реформації влада залишається в руках колишнього правлячого класу, а при революції влада
переходить в руки нового класу. Революція приводить до здійснення реформ, бо ті, хто захоплює
владу, мають бути спроможними перевершити своїх переможених попередників, лідери революції
мусять бути здатними досягти принаймні деяких своїх цілей;
3) революція, на відміну від реформи, змінює всю систему, а не окрему її частину;
4) на відміну від революції, переворот здійснюється невеликою групою людей.

66. Сучасний правий радикалізм. Прояви, витоки, перспективи розвитку.

Радикалізм (від лат. radikalis - докорінний) - політична течія, яка обстоює розрив з визнаною
традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії і політичної практики,
не змінюючи соціально-економічних основ суспільного ладу.

Як політична теч і я радикалізм виник у XIX ст* Його представники вимагали проведення
демократичних реформ при збереженні соціально-економічних основ самого ладу. Радикалізм як
політичну течію характеризують: стійке надання переваги рішучим методам перетворень,
динамічні зміни поглядів і дій;

Радикалізм як політичну течію характеризують: стійке надання переваги рішучим методам

перетворень, динамічні зміни поглядів і дій; звернення до простих форм вирішення складаних
проблем, прагнення до форсування подій; забезпечення диктаторських методів; обстоювання
демократичних перетворень без врахування меж підтримки їх масами; прагнення поліпшити
соціальне законодавство; розширення інтеграції, насамперед західноєвропейської; розвиток
міждержавних відносин без дискримінації тощо.

У політичній ділянці радикалізм це, вцілому, кожний напрям, який змагається за ґрунтовні зміни
тих чи тих державних або суспільних стосунків, як правило, вважаючи рішучі й крайні засоби за
кінцеві. Звичайно радикальними вважаються крайні «ліві» течії, але радикалізм існує також
серед «правих» течій, так що є Радикалізм комуністичний, але також націоналістичний,
клерикальний тощо.

67. Політичний конфлікт: поняття, сутність та ознаки.

Політичний конфлікт – це протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх
прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її
перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого
розвитку суспільства.

Будь-які конфлікти зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, а саме:

– нерівністю людей, соціальних і національних спільнот;
– несумісністю суспільних та індивідуальних цінностей;
– невідповідністю між сподіваннями та дійсністю
– відмінністю у політичній культурі, типах лідерства;
– відсутністю достовірної інформації;
– прагненням завоювати та утримати владу.

Політичний конфлікт складається з таких компонентів:

1) учасники, сторони;
2) характер конфлікту;
3) просторово-часові параметри;
4) етапи та інтенсивність;
5) наслідки та результати.

1. Причини виникнення та стадії розвитку політичних конфліктів.

 68. Причини виникнення та стадії розвитку політичних конфліктів.
Політичний конфлікт розвивається у часі і просторі. Як і у будь-якого конфлікту, в його динаміці
можна виділити універсальні стадії.
Перша стадія – передконфліктна ситуація, яка є процесом виникнення суспільних протиріч,
появою взаємозаперечуючих інтересів і тенденцій у яких-небудь явищах.
Друга стадія – безпосередня конфліктна взаємодія. Їй, як правило, передує привід (інцидент) –
будь-яка ситуація, яка легалізує перехід до дій. Конфлікт, що відбувся, має свою логіку розвитку.
Інтенсивність конфлікту визначається і кінцевою метою його учасників:
• «перемога за будь-яку ціну» – повністю ліквідувати або поставити під свій контроль іншу
сторону;
• «переважання» – прагнення однієї з сторін забезпечити для себе домінуючу позицію;
• «мир» – маневрування, що дозволяє надіятися на досягнення компромісу.
Третя стадія – завершення конфлікту.

70. Методи вирішення політичних конфліктів.

Методи вирішення конфліктів:
1. Боротьба ведеться до повної поразки однієї зі сторін.
2. Сторона, яка виграла диктує слабшому противнику свої умови припинення конфлікту.
3. Боротьба приймає затяжний, млявий характер, що призводить до самозгасання конфлікту.
4. Противники йдуть на взаємні поступки в конфлікті, вичерпавши ресурси, і не виявивши явного
або потенційного переможця.
5. Конфлікт припиняє «третя сила».