Семінар 1.

Предмет та завдання курсу «Культурологія»

Питання 3
Структура культурології та методи дисципліни.
Структура

Надзвичайно важливим є підхід до визначення структури культурології як науки та

навчальної дисципліни.

Ієрархічно в культурології можна виділити два основних профілі пізнання:

 власне культурологічний (у вузькому значенні) – інтегративне знання про цілісний

феномен культури в реальному історичному часі й соціальному просторі її
існування;
 культурознавство – сукупність окремих наукових дисциплін, які вивчають
підсистеми культури за спеціалізованими галузями діяльності (економічні,
політичні, релігійні та інші культури).

За рівнем пізнання й узагальнення в межах культурології виділяють:

фундаментальну культурологію – вивчає культуру з метою теоретичного й

історичного пізнання цього феномена та розробляє категорійний апарат і методи
дослідження. При цьому в межах фундаментальної культурологи можна назвати вже
приблизно сформовані напрямки:

соціальна та культурна антропологія, – досліджує культуру як соціальний

феномен, а також культурно-історичну типологію співтовариств;

психологічна антропологія – розглядає особистість як «продукт», «споживача» та

«виробника» культури, а також психологію соціокультурних мотивацій і взаємодії
людей;

культурна семантика – досліджує знаково-комунікативні риси й функції

культурних явищ, використовує методи філології для «дешифрування» та
реконструкції культурних об’єктів.

2) прикладну культурологію – орієнтовану на використання фундаментальних знань

про культуру з метою прогнозування, проектування й регулювання актуальних
культурних процесів; на розробку спеціальних технологій трансляції культурного
досвіду та механізмів досягнення відповідного культурним нормативам рівня
розвитку тих чи інших форм соціальної практики. У прикладній культурології
формуються такі напрямки дослідження:

• управління культурою;
• соціокультурне проектування;

• культуроохоронна діяльність;

• соціокультурна реабілітація;

• культурно-просвітницька та досудова робота;

• музеєзнавство, інформаційно-бібліоїечна й архівна справа.

Під час вивчення культурології як навчальної дисципліни її можна умовно поділити

на два взаємопов’язаних блоки:

• історичний – генеза й історичні етапи розвитку культури. Він може охоплювати

історію світової культури та історію культури України;

• теоретичний – це основи теорії культури (предмет, основні поняття, структура,

функції культурологіїтощо), а також основні школи й концепції в культурології.

+Отже, можна стверджувати, що культурологія зазнає деяких труднощів,

пов’язаних із визначенням кордонів свого предметного поля, а також власного
внутрішнього дисциплінарного структурування.

Методи дисципліни

Методологію культурологічного дослідження

включає загальнонаукові та спеціальні методи, які в реальній практиці
застосовуються одночасно. Найпоширенішими загальнонауковими методами, які
рівною мірою використовуються як в культурології, так і в інших науках, є
системний, історичний, порівняльний і типологічний. Прикладом спеціально-
наукових методів, які розробляються і використовуються переважним чином у
культурологічних студіях (хоча можуть запозичуватися іншими науковими
дисциплінами) є власне культурологічний метод (метод соціокультурної
детермінації).

Системний метод уважається невід'ємним загальнонауковим методом у

дослідженні будь якого великого і складно структурованого об'єкта. Він полягає у
вивченні його як єдиного цілого з узгодженням функціонування всіх його частин.

Історичний метод – метод дослідження, заснований на вивченні виникнення,

формування та розвитку об'єктів у хронологічній послідовності. Історичний метод
Грунтується на виявленні та аналізі внутрішніх та зовнішніх суперечностей у
розвитку об'єктів, законів і закономірностей. Завдяки використанню історичного
методу досягається поглиблене розуміння суті проблеми. Застосовуваний у
культурології , цей метод часто набуває форми історико- культурного метода
 Як культурологічний різновид порівняльного метода, який широко застосовується
в історичних науках, соціології, етнографії, можна вважати крос-культурний
метод. Він спрямований на зіставлення культур, а не країн (cross-natonal) або
соціальних груп (cross-sociental). Крос-культурний метод дозволяє шляхом
порівняння виявляти загальне і особливе в у досліджуваних об 'єктах (в нашому
випадку – явищ культури) і надалі визначити причини цих подібностей та
відмінностей.

Правильність та прикінцева ефективність крос-культурного методу забезпечується

розробленим і неодноразово апробованим алгоритмом його застосування. Останній
передбачає наступні дослідницькі процедури:

 1. Знаходження сфер або явищ для порівняння.

 2. Визначення еквівалентності обраних одиниць порівняння з різних культур.
 3. Систематизація крос-культурного матеріалу для порівняння.
 4. Зіставлення компонентів культури етносу з типологічно їм подібними
компонентами в інших споріднених культурах, як правило – аж до їх найдавніших
вихідних прототипів (архетипів).
 5. Виявлення подібних і відмінних ознак в зіставлених культурних явищах.
 6. Встановлення соціокультурних причин виявлених відмінностей.

Часто застосовуваним є метод типологізації, розподілу досліджуваних об'єктів по

декільком групам із особливими ознаками кожна.

Класичними зразками типологічного метода в гуманітарних дисциплінах є праці

знаменитого німецького дослідника М. Вебера із встановлення т. зв. ідеальних типів
в різних сферах культурного життя ("Типи господарства та їх відношення до
економіки" тощо). Безпосередньо в культурології типологічне осмислення можливе
щодо рівні культурних форм (міф, ритуал, магія, тотем, символ тощо), культурних
систем (релігія, наука, мистецтво), культурно- історичної динаміки (первісна
культура, культура Стародавнього світу, Середніх віків, Відродження, Нового часу,
сучасності).

Залежно від характеру методологічних підстав процедури типологізації

здійснюється на таких рівнях: глобальний (традиційні/інноваційні культури),
історичний ("доосьові"/ "осьові" культури), соціально-історичний.

Витоки власне культурологічного методу правомірно, на нашу думку, слід шукати

в творчості німецького філософа-неокантіанця В. Віндельбанда XIX ст., який
пов'язував стан філософської думки із суспільними потребами і суспільними ж
можливостями, а також відомого англійського філософа-неопозитивіста Б. Рассела,
який у знаменитій "Історії західної філософії" репрезентував її як невід'ємну частину
суспільного й політичного життя-. У пострадянських країнах культурологічний
підхід, переважний чином, використовується в історичних дослідженнях (Л.
Ястребицька), коли факти чи події не ранжуються у певному порядку, а
розглядаються під кутом зору їхнього впливу на соціокультурне й ментальне
середовище. Він також уважається дотичним до успіхів російського
літературознавства в особі таких його метрів як М. Бахтін, В. Іванов, В. Топоров, Ю.
Лотман. Здійснено спроби використання культурологічного підходу у педагогічній
культурології як новітньому відгалуженні педагогіки.

Завдяки методу соціокультурної детермінації культура (або якась з її сторін) постає

переплетенням конкретних проявів, унікальних у просторі та часі.

Усі означені методи частіше за все використовуються у фундаментальних

теоретичних культурологічних дослідженнях. Для прикладних культурологічних
досліджень існують особливі методи дослідження – такі як спостереження,
експеримент, опитування тощо.

Спостереження – цілеспрямоване, організоване сприйняття предметів і явищ, у

процесі якого ми одержуємо знання про зовнішні сторони, властивості і відносини
об'єктів, що вивчаються. Спостереження використовується, як правило, там, де
втручання в досліджуваний процес небажано або неможливо. Наукові
спостереження здійснюються для збору фактів, що підтверджують або
спростовують ту або іншу гіпотезу і є основою для певних теоретичних узагальнень.

Експеримент – спосіб дослідження, відмінний від спостереження активним

характером. Це спостереження в спеціальних контрольованих умовах. Експеримент
дозволяє, по-перше, ізолювати досліджуваний об'єкт від впливу побічних неістотних
для нього явищ. По-друге, в ході експерименту багато разів відтворюється хід
процесу. По-третє, експеримент дозволяє планомірно змінювати саме протікання
процесу і стану об'єкту, що вивчається.

Отже, на відміну від звичайного спостереження в експерименті дослідник активно

втручається в протікання процесу, що вивчається, з метою отримати про нього певні
знання. Творча здатність експериментатора проявляється лише в створенні нових
комбінацій природних об'єктів, в результаті яких виявляються приховані, але
об'єктивні властивості самої природи. Експеримент, як правило, здійснюється на
основі теорії або гіпотези, що визначає постановку задачі і інтерпретацію
результатів. У сучасній науці враховується принцип відносності властивостей
об'єкту до засобів спостереження, експерименту і вимірювання.

У сучасній культурології дедалі більшої уваги приділяється методам, проміжним

між методами фундаментальної та прикладної культурології. Прикладом такого
метода є феноменологічний метод, успішно втілюваний з часів одного з
найвідоміших релігієзнавців XX ст. М. Еліаде в дослідницькі практики цієї наукової
дисципліни (часто виокремлювані у "феноменологію релігії"). Цей метод
зосереджує свою увагу на збиранні та наступній систематизації споріднених
релігійних феноменів (наприклад, уявлень про "святість"), втім, залишаючи
відкритим питання про їх сутність чи універсальну типологію. Таким методом
можна не тільки виконувати прикладні культурологічні завдання, але й почасти
заміщувати функції більш фундаментального порівняльно-компаративного аналізу
щодо акумульованого матеріалу.