Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Факультет геоінформаційних систем та управління територіями
Кафедра геоінформатики та фотограмметрії

Реферат
з дисципліни «Культурологія»
На тему:

«Бароко – художній стиль епохи Реформації»

Виконала:
студентка групи ТУР-21
Беліменко Вероніка
Перевірив:
к.п.н., доц. Єгоров В. В.

Київ – 2022

1
 План
1. Визначення бароко.
2. Загальна характеристика.
3. Походження терміну.
4. Історія.
5. Дух та стиль бароко.
6. Бароко в архітектурі.
7. Бароко в ювелірній справі.
8. Малюнки доби бароко.
9. Бароко в літературі.
10. Епоха Реформації.

Визначення бароко

Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — «перлина неправи
льної форми») — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі,
музиці, літературі) та архітектурі початку XVI століття — кінця XVIII
століття. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним іде Класицизм.
За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі
кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання
насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи.
Якщо ренесанс мав незначне поширення у країнах за межами Західної
Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення європейської
цивілізації на інші континенти.
Великого значення в цей час набули церемоніали, етикет, ушляхетнення
способу життя й зовнішнього вигляду людини. Ці постулати знайшли своє
відображення в мистецтві. Основні риси стилю бароко — парадність,
урочистість, пишність, динамічність. Особливо треба відзначити
прагнення до синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури,
скульптури, живопису й декоративного мистецтва. Архітектура бароко
вирізняється просторовим розмахом, плавністю й складним поєднанням
криволінійних форм, злиттям об'ємів у динамічну масу, багату на
скульптурний декор. Часто зустрічаються розгорнуті колонади, пілястри.
Куполи набувають складних форм, стають багатоярусними. Характерні
деталі бароко — теламон (атлант), каріатида й маскарон.
Батьківщиною бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі
центри, як Рим, Мантуя, меншою мірою — Венеція і Флоренція, де
зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі.
У художній культурі періоду Реформації сформувалися два стилі — бароко
і класицизм.
2
Епоха бароко (від італ. barocco — дивний, химерний) настала після
глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю
властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де
кожний виконує свою роль. Багатий порт Амстердама у 1638 р. відкрив
міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ —
сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі".
Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для
нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у
створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. Його стилістика
відзначається великим драматизмом, часто трагізмом світосприймання,
складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною ек-
спресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Динамізм
скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою,
викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі можливостей
людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь
нереальною, неземною привабливістю. Якщо у митців класичної Греції та
Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора
Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній
групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось
незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.
Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Відродження, однак у
ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це
особливо помітно у контрастах між елементами важких об'ємних
конструкцій, які
символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій —
втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського
палацу, одночасно вирішуючи завдання створення великих ансамблів.
Особливо вражають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі,
авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками
бароко у живописі були італієць М. Караваджо і голландець П. Рубенс. М.
Караваджо (1537—1610) розробив прийом так званого нічного освітлення,
завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П.
Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо
хоча б картини "Підняття хреста", "Вакханалія"). Загалом, стиль бароко
був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе"
бароко (аристократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке"
(міщанське і селянське).

Загальна характеристика

Культура та література бароко позначена прагненням вразити читача

пишним оздобленням твору, відтворенням постійного руху, пишності,
вихору часу, алегоризмом, різкими контрастами, тенденцією

3
життєствердного сприйняття дійсності, вираженням просвітницької
тематики.
Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонарроті (1475—
1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко
використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісняву
архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та
архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги,
нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже
неможливу красу.
Характерною є пишнота, парадність, яскравість кольорів,
контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій.
У бароковій архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена
пластика фасадів, ефекти світлотіні та
кольору. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними
композиціями, тонкою розробкою колориту й ефектів освітлення,
ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери, розвиток
вільного поліфонічного стилю (зокрема у творчості Йоганна Себастьяна
Баха).
Бароковий стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті. В
деяких країнах він також захопив кінець 16 і середину 18 століть (Італія,
Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього
стилю є Пітер Пауль Рубенс, Антон ван Дейк (Фландрія), в
живописі: Кортона, Караваджо, в
архітектурі Лоренцо Берніні (Італія), Бартоломей Растреллі (Росія),
в літературі: Педро
Кальдерон (Іспанія), Агріпа д'Обіньє (Франція), Михайло
Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750 рр.,
представниками якого є Клаудіо Монтеверді, Антоніо Вівальді, Йоганн
Себастьян Бах, Ґеорґ Фридерик Гендель.

Походження терміну

Назва стилю має французьке походження. Етимологію слова достеменно

не встановлено: одні дослідники вказують на французьке слово
«baroco» — логічна формула беззмістовного, інші — на зв'язок із назвою
перлини мушлі, що має подовжену, неправильну форму.
Слово «barocco» зустрічається й в італійських джерелах стосовно
нечесного прийому в торгівлі. Французькі класицисти близько середини 18
століття перенесли цей термін в художню літературу: Ф. Міліція у 1797 р.
застосовує його в сучасному нам сенсі.

4
 Історія

Бароко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості та

ясні форми мистецтва Раннього і Високого Відродження. Пов'язане з
дворянською культурою часів розквіту абсолютизму, бароко було
покликане прославляти аристократію й церкву. Але в ньому відбилися і
прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою за національну єдність
у різних країнах Європи. Водночас бароко відкрило нові можливості для
мистецтва, що особливо яскраво виявилися в синтезі мистецтв, у створенні
грандіозних міських і паркових ансамблів тощо.
Найкращі представники італійського
бароко: архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітектори Франческо
Борроміні і Карло Фонтана, Ювара, живописці П'єтро да
Кортона, Джордано Лука, Маньяско, Дж. Б. Тьєполо. Здобуті в Італії
досягнення бароко лягли в основу подальшого розвитку
мистецтва Іспанії та її американських колоній, а також Німеччини,
частково Франції, Фландрії, Польщі та України в її складі, Австрії та
Чехословаччини в її складі тощо.
Демократичну гілку бароко в живописі уособлювали твори Караваджо та
його послідовників — серед них Валантен де Булонь, Хосе де
Рібера, Массімо Станціоне, Танціо да Варалло, Сальватор Роза, Жерар
Дюфе та ін.
Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Завдяки їхнім зусиллям
бароко поширилося тодішнім світом й іноді навіть називалося стилем
єзуїтів. Воно досягло Америки і Філіппін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти
оселилися і в Китаї. Будучи знавцями й майстрами бароко, вони
ознайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився
сам імператор Цянлун. Для нього і побудували барокову садибу за
європейським зразком із палацом, фонтанами в саду, бароковими
павільйонами і лабіринтом. Збереглися гравюри, що зафіксували барокову
садибу з садом у Китаї.

Дух та стиль бароко

Коли з'ясувалося, що ідучи напрямками, якими йшло

мистецтво Відродження, уже не можна було досягти нових результатів,
живопис бароко виступив на інший шлях. XVI століття було епохою
вічного спокою. Однак тепер люди потребували пристрасті та бурхливого
пафосу. Тому на картинах зовсім не зустрічаються спокійні лиця. Водночас
зображення мучеників давали можливість передавати усі можливі відтінки
страждань. Інші ж теми обиралися лише для того, щоб мати привід для
5
відтворення гримаси бурних веселощів, лиць що сміються та кричущих
ротів.
Пристрасним лицям відповідали схвильовані рухи тіл. Живопис бароко
вибирав певні теми заради можливості зображати дику несамовитість.
Тому особливо популярними були сцени війни та викрадення.
Що стосується форми, то пізній Ренесанс визнавав лише загальні
ідеалізовані форми. Все індивідуальне вважалось вульгарним, тому
портретний живопис став другорядним жанром. А от у XVII столітті не
лише виступає ціла фаланга першокласних портретистів
(Веласкес, Галс, Рембрандт), але й релігійний живопис знову стає
портретним. Сміливий натуралізм витісняє красу. Прообразами святих
обирають бідних старих з різкими рисами та втомленими обличчями.
Художники XVI століття обходили все гидке. Натомість бароко з любов'ю
зображає проказу, сліпоту та божевільність. Окрім цього, мистецтво
Ренесансу витіснило деталі заради монументальності. Однак тепер
захоплення деталями було дуже сильне.
Що стосується ліній, то кватроченто любило усе вугласте,
а чінквеченто все округле. Характерна риса живопису бароко полягає у
тому, що вона намагалась обривати і руйнувати правильні лінії.
Живопис бароко знаменує перемогу барвистості над пластикою. Не лише у
скульптуру вводяться принципи живопису (Берніні), але й сам живопис
звільняється від гіпнозу пластичного ідеалу і виступає на свій власний
шлях.
Світло грає велику роль у живописі бароко. Воно стало фактором, що
розбиває форму та визначає композицію. Спочатку перевага надавалась
різкому контрасту між темним та світлим. Темний — фон. Цим
пояснюється чому фігури в картинах епохи бароко дуже рідко бувають з
непокритою головою. Крізь темряву подекуди виблискують різкі світлові
плями. Художники тієї епохи часто використовували штучне освітлення.
Це не виблискуюче світло, а світло маслянисте, плоско падаюче.
У XVII столітті разом з тим відкрилася властива фарбам здатність
викликати настрій. Око вже не бачить ніяких ліній, а лише маси, що
розпливаються, не бачить рівномірну метрику побудови, а лише
живописну композицію, яка зв'язується лише зі світлом і вибудовується в
залежності від світла і тіні, від світлих та темних мас.

Бароко в архітектурі

Інтер'єри стилю бароко використовували золото, срібло, мідь, кістку,

мармур, різні породи дерева, мозаїку, облицювання шпоном. Як
6
декоративні елементи застосовували дзеркала, скульптуру та малярство
(Рубенс і пізній Рембрандт), стіни затягували дорогими тканинами,
прикрашали ліпниною.
У цей період значного розвитку набули: порцеляна, дзеркало, перламутр,
слонова кістка, кам'яна мозаїка. Круги й овали замінені складними
спіралями, гладкі поверхні — увігнутими й опуклими. Різьба кучерявих
стебел, мушель, гірлянд. Уперше з'являються кімнати з обшивкою стін в
єдиному стилі з меблями. У барокових меблів з'являються складні
позолочені різьблені елементи, м'які сидіння, оббиті дорогими яскравими
тканинами і рясно прикрашені бахромою. Меблярі часто застосовували
такий вишуканий прийом, як інверсія — чергування елементів, замість
дуба використовували м'який горіх, більш придатний для різьблення і
полірування, також використовували бронзові позолочені накладки.

Церква Скальці в Венеції (босих кармелітів), арх. Бальдассаре

Лонгена,17 ст.

Бароко в ювелірній справі

Вельможі-голландці, данці, шведи, французи й італійці — шаленіли від

краси цих келихів. Створення подібних келихів відоме з
доби середньовіччя. Крім золота, якого було небагато, швидко почали
використовувати срібло чи коштовні камені, мінерали й екзотичні речі,
перш за все корали. Згодом додалися кокосові горіхи і яйця страусів — і
через їх незвичність для європейців, і через магічні властивості, якими їх
тоді наділяли. В добу Великих географічних відкриттів до екзотичних
речей, які завозили в Західну Європу, додалися великі за розмірами мушлі
з тропічних морів. Особливо виділялися ювелірні майстерні XVII століття
міст Німеччини — Гамбург, Нюрнберг, Аугсбург. Майстерні європейські
ювеліри, що вже мали значний досвід в обробці деревини, рогів, слонової
кістки, узялися обробляти й мушлі тропічних морів. Брудні і потьмянілі,
мушлі набували нетутешньої краси в яскравому освітленні після
7
технологічної обробки. Їх відмивали від бруду, декілька днів обробляли
слабкими розчинами кислоти, а потім лужними розчинами для
нейтралізації кислот знімали верхній шар. Боки очищеної мушлі, що грала
перламутром, або залишали недоторканими, або додатково обробляли
різьбленням чи гравіюванням. І різьба, і гравіювання мали свої варіанти.
Різьблений візерунок міг бути рельєфним на тому ж тлі. Гравіювання
нагадувало створення дошки-матриці на металі, тільки в цьому випадку
матеріалом слугувала поверхня мушлі, з якої не збирались робити
відбитків на папері. Малюнок міг бути рослинного характеру чи навіть
сценою з фантастичними чи міфологічними персонажами. Іноді
виготовляли невеличкі комплекти келихів із фантастичними істотами —
келих-нереїда, келих-морський кінь і келих-одноріг. Келих із
зібрань Музею історії мистецтв (Відень), виготовлений з яйця страуса.
Його ніжка — золоте коло з червоними коралами, що підтримують фігурку
самого страуса, який і несе келих-яйце з кришкою, теж прикрашеною
шматками коралів. Майстри-ювеліри з Амстердаму поєднували дві мушлі
наутилуса в одному золоченому глеку. Келих із подвійного наутилуса у
збірці Музею срібла (Флоренція) має різьблений рослинний рельєф,
пофарбований контрастно щодо тла. Міфологічні сцени на кришках
келихів — справжня енциклопедія популярних барокових персонажів.
Іноді робили дрібні клепки, що утримували маленькі коштовні камінці.
Мушлю кріпили на ніжку, зазвичай скульптурну. Сюжетна скульптура
могла бути і на верхівці келиха, перетворюючи келих на
справжній шедевр ювелірства. Келих на картині Віллема Калфа «Келих
Наутілус та китайська порцеляна» прикрашають фігурка бога
морів Нептуна та кит, що поглинає Іону.
Подібним келихом вже переставали користуватись і він переходив у статус
унікуму, парадного посуду, окраси пишного бенкету, часто був
дипломатичним подарунком особі-володарю іншої держави. Майстерні
Гамбурга виготовляли золочені і срібні тарелі, вази, келихи, підсвічники,
розноси, чарки, курильниці — ароматниці. Данський королівський
двір 1628 року був вимушений закласти подібні ювелірні вироби в
ломбарди, аби швидко отримати гроші в казну, спорожнілу через
Тридцятилітню війну. Невикуплені коштовні речі перейшли іншим
володарям. Частку коштовного посуду перевезли вітрильниками в порт
Московії Архангельськ, де його за золото придбали для царського двору.
Навіть у самому Гамбурзі залишилось не так багато подібних виробів доби
бароко. В 18 столітті в скрутну годину урядовий сенат Гамбурга наказав
переплавити срібні вироби заради карбування срібних монет. Збереглися
лише речі, що перейшли в інші країни як дипломатичні дарунки.
У 20 столітті — келихи стануть надбанням державних скарбниць і великих
музеїв в містах Флоренція (Музей срібла), Нью-Йорк (Музей мистецтва

8
 Метрополітен), Санкт-Петербург, Париж, Амстердам, Лос-Анджелес,
Москва, Делфт, Дрезден, Гамбург, Аугсбург, Нюрнберг тощо.

Глек, золото і дві мушлі наутілуса,

майстерні Амстердама. Музей срібла
(Флоренція)

Ганс Келлнер, Нюрнберг, бл. 1600 р.

Келих «Виноградне гроно і Вакх»,
Волтерс арт музей, Балтимор

Малюнки доби бароко

Основною темою для пейзажного малярства були: міські пейзажі, море,
французькі жанрові сцени з інтер'єрами барокових палаців.

9
Автопортрет Берніні, Джузеппе Марія Креспі, Кристофано Аллорі,
малюнок 1625, Оксфорд, «Апостол Павло», Музей малюнок «Мінлива
Ашмолеан музей Гетті, Сполучені Штати Фортуна», до 1620

Фламініо Торре. «Аполлон Матеус Гюнтер, ескіз Худ. Ґербранд ван ден

карає Марсія за перемогу в плафона «Еней», 1757, Екгоут (1621–1674).
музичному змаганні» Новий замок, Штутгарт «Ботанічний гурток за
роботою», середина 17 ст.

10
 Бароко в літературі

Письменники та поети в епоху бароко сприймали реальний світ як ілюзію

та сон. Реалістичні описи часто поєднувалися з їх алегоричним
зображенням. Широко використовувалися в цю добу символи, метафори,
театральні прийоми, графічні зображення (рядки віршів утворюють
малюнок), насиченість риторичними
фігурами, антитезами, паралелізмами, градаціями, оксиморонами.
Існує бурлескно-сатиричне відношення до дійсності. Для літератури
бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовування знань про
світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертається
хаотичністю та колекціюванням сміховин, намаганням дослідити буття в
його контрастах (дух та плоть, морок та світло, тимчасове та вічне). Етика
бароко тяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну (Ф. де
Кеведо-і-Вільєгас, П. Кальдерон). Відома п'єса Кальдерона так і зветься:
«Життя це сон». Утворилися жанри — галантно-героїчний роман (Ж. де
Скюдері, М. де Скюдері), реально-побутовий та сатиричний роман
(Фюретьєр, Ш. Сорель, П. Скаррон). Бароко як стиль дав декілька
різновидів, течій: маринізм, гонгоризм (культеранізм), консептизм (Італія,
Іспанія), метафізична школа та евфуїзм (Англія) (див. Преціозна
література).
Дії романів часто переносяться у вигаданий світ античності, у Давню
Грецію, палацові кавалери та дами постають у вигляді пастухів, виникла й
окрема назва пасторалі (Оноре д'Юрфе, «Астрея»). В поезії розквітли
примхливість або вигадливість, складні метафори. Розповсюдились такі
форми, як сонет, рондо, кончетті (невеличкий вірш з обов'язковою
дотепною думкою), мадригали.
Бароко Заходу породило в сфері роману видатних представників —
Г. Гріммельсгаузен (роман «Сімпліціссимус»), у сфері
драми — П. Кальдерон (Іспанія). В поезії
уславились В. Вуатюр (Франція), Д. Маріно (Італія), дон Луіс де Гонгора-і-
Арготе (Іспанія). Носіями бароко Росії в літературі
були С. Полоцький, Ф. Прокопович, ранішній М. Ломоносов. В Іспанії
барокова течія в літературі одержала назву «гонгоризм» на честь
помітного представника дон Луіс де Гонгора-і-Арготе.

Епоха Реформації

11
У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни,
країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти
католицької церкви — Реформація.
Його представники заперечували верховну владу папи римського,
чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про
"спасіння" віруючих "добрими ділами" (тобто пожертвуваннями і
молитвами, що не відповідало новому буржуазному розумінню справді
гідних людини діянь), культ святих, ікони, обов'язкову безшлюбність
духівництва, більшу частину католицької символіки тощо.
На противагу цьому висувалася вимога до національних церков, не
підпорядкованих римській курії, богослужіння рідною мовою; джерелом
віровчення почали вважати "священне писання" (Біблію) і відкидати
"священну легенду" (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).
Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було
утворення нових, протестантських церков (в Англії, Шотландії,
Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Але
цей рух в його бюргерсько-буржуазному напрямі (ідеологи М. Лютер, Ж.
Кальвін, У. Цвінглі) мав і антифеодальний характер, тому вже саме через
це відповідав новим прогресивним тенденціям розвитку.
Католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла
організувати могутній опір. Головним її знаряддям стали орден єзуїтів та
реорганізована інквізиція. Контрреформація, перемігши в Південній
Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти
будь-якого прояву вільнодумства — у 1559 р. було вперше опубліковано
"Індекс заборонених книг".
Світогляд Ренесансу був пройнятий безмежною вірою в гармонію світу, в
силу і волю людини-героя, в те, що людина — міра всіх речей.
Відродження дало взірці об'єднання науки і мистецтва в одній творчій
індивідуальності. Світогляд XVII ст. пройнятий відчуттям трагічної
суперечності людини і світу, в якому людина посідає зовсім не головне
місце, розчинена в його багатоманітності, підпорядкована середовищу,
суспільству, державі.
Наука і мистецтво, поглибившись, вже ніколи не йдуть пліч-о-пліч» ніколи
не об'єднуються в одній особі. У цей історичний період — між Ренесансом
і Просвітництвом — відбуваються серйозні зрушення у світогляді, у
системі цінностей, що проявилося в соціальній психології, педагогіці,
моралі і, звичайно, в художній культурі.
Великі географічні відкриття, розвиток нових форм виробництва, прогрес
наукового знання підривають традиційні устої. Розширення виробництва,
все нові й нові можливості для прикладення сил, відкриття нових земель,

12
 пограбування і поневолення Ост-Індії та Африки, торгова війна
європейських націй — усе це робить XVII ст. епохою підприємливості,
успіху та ініціативи.
   
Такий комплекс соціальних умов сприяє формуванню нового типу
особистості — самостійнішої, діяльнішої, промітної, не зв'язаної
становими і корпоративними путами, яка вміє приймати рішення на свій
страх і ризик. Новий емоційний і духовний склад цієї доби гостро реагує
на соціальні й політичні проблеми часу, на напружену, сповнену глибоких
конфліктів духовну ситуацію. Формується інший, відмінний від
попередніх, погляд на світ, інший "образ" реальності, нове бачення стану
справ. Мав рацію поет XIX ст. Генріх Гейне, вважаючи, що "кожне
століття, набуваючи нових ідей, набуває і нових очей".
У цю епоху парадигмою свідомості стає "годинник" як образ ідеального
механізму, котрий забезпечує "регулярність поведінки", точність
передбачення. Цей образ зустрічаємо у Рене Декарта: кожна людина —
спарений годинник, внутрішній і зовнішній; у Ісаака Ньютона: Бог —
світовий годинникар; у лорда Шефтсбері (Антоні Ешлі Купера), який
зв'язав ідею світової гармонії з найбільш досконалим технічно приладом,
відомим цьому освіченому віку, — годинником: годинник, на думку
англійського просвітителя, з його ідеальним ходом, — це велика машина,
одушевлена божественним духом. Божество, за Шефтсбері, — це також
"найвищий смисл", відповідність ідеальній єдності краси, добра, істини.

Використані джерела:
 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE
 http://www.refine.org.ua/pageid-2529-1.html
 https://ru.osvita.ua/vnz/reports/culture/10263/
 https://www.postposmo.com/uk/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA
%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0-
%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE/
 https://naurok.com.ua/perehidniy-stil-doba-vidrodzhennya-reformaciya-osoblivosti-yogo-
rozvitku-v-ukra-nskiy-literaturi-baroko-ta-yogo-harakterni-risi-osoblivosti-ukra-nskogo-
baroko-kozacke-baro-34409.html

13