Відро́дження, або Ренеса́нс (фр.

Renaissance — «Відродження») — культурно-

філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався
на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.
Найповніша і найпослідовніша еволюція Відродження проходила в Італії.
Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в
ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви. Виникла
нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя,
а також нова система національних літератур, нова філософія і наука.
Небувалого розквіту досягло у ту пору образотворче мистецтво.
Кватроченто (італ. quattrocento, тобто «чотириста», «чотирьохсоті роки») —
мистецький термін для позначення мистецтва Італії в XV столітті. Охоплює
часовий термін приблизно у 100 років (1400—1499), але у творчості деяких
майстрів протримався довше за 1499 рік і співіснував з добою так званого
Високого Відродження.
Гуманізм (лат. humanitas — «людяність», humanus — «людяний», homo —
«людина») — це філософська та етична позиція, яка надає особливого значення
цінності людей та сприянні людям (як індивідуумам, так і групам), і в
загальному віддає перевагу критичному мисленню та доказам (раціональним та
емпіричним) над прийняттям догмату або забобонів. Поняття гуманізму, як
суспільного явища, вперше з'явилось в епоху Відродження. На той час людство
накопичило досить вагомі надбання в культурі, мистецтві, природничих та
суспільних науках. Це була епоха заперечення норм життя середньовіччя з його
жорстокістю людей один до одного, до природи, міждержавними війнами,
переходу до нових стосунків.
Олійний живопис — різновид художньої техніки з використанням фарб на
органічній олії, яка здатна добре сохнути і утворювати тривалі плівки на
поверхні.
Титані́зм (лат. Titanism) — філософська концепція, екстремальна форма
гуманізму, що заперечує існування для людини обмежень у можливостях та
розвитку. Назва пов′язана з ренесансним інтересом до античності та відсилає до
повстання міфічних титанів проти влади свого батька Урана.
Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — «перлина неправильної
форми») — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці,
літературі) та архітектурі початку XVI століття — кінця XVIII століття.
Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним іде Класицизм. За
естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму
і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками
життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення у країнах
за межами Західної Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення
європейської цивілізації на інші континенти.
Великого значення в цей час набули церемоніали, етикет, ушляхетнення
способу життя й зовнішнього вигляду людини. Ці постулати знайшли своє
відображення в мистецтві. Основні риси стилю бароко — парадність,
урочистість, пишність, динамічність. Особливо треба відзначити прагнення до
синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури, скульптури, живопису й
декоративного мистецтва. Архітектура бароко вирізняється просторовим
розмахом, плавністю й складним поєднанням криволінійних форм, злиттям
об'ємів у динамічну масу, багату на скульптурний декор. Часто зустрічаються
розгорнуті колонади, пілястри. Куполи набувають складних форм, стають
багатоярусними. Характерні деталі бароко — теламон (атлант), каріатида й
маскарон.
Козацьки портрети - прижиттєве зображення Хмельницького лише одне – це
малюнок 1651 року Абрахама ван Вестерфельда, придворного художника
Януша Радзивілла. Вже з того малюнка Вільгельм Гондіус зробив відому
гравюру. Через кілька років після смерті Хмельницького, саме опираючись на
цю гравюру, починають робити інші варіації та повторення. Станом на XVII-
XVIII століття нараховують 21 портрет Богдана Хмельницького, 19 з них
орієнтовані на гондіуський тип.
Існують ще два іконографічні типи, на які менше орієнтувалися, але їх теж
використовували. Це зображення з літопису Самійла Величка. Зараз завдяки
появі повного тексту літопису ми дізналися, що ці портрети були створені не на
початку XVIII століття, а, цілком ймовірно, наприкінці XVII століття. Тобто
довіряти їм як джерелам у нас є значно більше підстав.
І ще третій варіант. Він мало поширений в Україні, тому що походив з
Підгорецького замку, а сьогодні зберігається в Окружному музеї Тарнова. В
Україну його привозили один раз, здається, у 2006 році, хоча це відоме
зображення, його публікували в кількох каталогах.
Рококо́ — галантний, реверсований стиль щодо бароко, що в другій половині
XVIII століття дійшов (з Франції і Австрії) до України — до Києва, Львова у
1760 — 1770-тих pp. Творчим рушієм доби рококо у всіх ділянках культури
було еспрі («esprit») на противагу чуттєвості («sensibilité») чи рації («raison»)
класицизму.
Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У
мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами
(«грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації
інтер'єру (палаців, церков, костьолів). В добу рококо скульптура (переважно
поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент
(зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). У добу рококо широко
розвинулося мистецьке ремесло — ткацтво, ювелірство, порцеляна, меблі,
гобелени.
Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в
європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в культурі XVI ст.
Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний
мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті
XIX ст. Для класицизму важливим був принцип свободи вибору —
необмеженість власного, суб'єктивного трактування історичних форм.
Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка
проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним
підґрунтям класицизму була антична теорія поетики й насамперед «Поетика»
Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.).
У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і
стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму.