Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр.

baroque — перлина неправильної форми) — стиль у

європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку XVI століття —
кінця XVIII століття. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним слідує Класицизм.
Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність.
Особливо необхідно відзначити прагнення до синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури,
скульптури, живопису й декоративного мистецтва.

Світобачення XVII ст. пройняте відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає
зовсім не провідне місце, а є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою середовищу,
суспільству, державі.

Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси характерні риси
барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання
поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують
прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше
за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених
марнославством, суєтою суєт.

Яскравою, хоча і своєрідною була українська барокова культура, час розквіту якої припав на кінець XVI —
першу половину XVIII ст. Як і європейське, українське бароко характеризувалося поєднанням світських
мотивів і релігійних образів, тяжіло до контрастів і гіпербол, складних метафор, алегоризму і
метафоричності, прагнуло вразити уяву глядача, читача, слухача, вдаючись до пишних барвистих форм.
Водночас у ньому проглядається світоглядний песимізм і метафізична тривога. Сум за втраченою
ренесансною ілюзією гармонії та внутрішньої досконалості — основа трагічного гуманізму культури
європейського бароко. В Україні ця внутрішня двоїстість барокового світовідчуття пов'язана також з
історичними чинниками — Визвольною війною 1648—1654 рр. за незалежність, пафосом цієї війни та
перемоги.

Українське бароко XVII ст. часто називають "козацьким", оскільки в культурі потужно виявилися
козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Крім того, чимало шедеврів архітектури і живопису
були створені на замовлення козацької старшини. Героями літературних і живописних творів ставали вже
не ченці, а політичні і культурні діячі —- гетьмани, козацькі вожді, братчики, герої походів, меценати.
Козацькими в той час були такі жанри мистецтва, як історичні пісні і думи, козацькі літописи (Самовидця,
гадяцького сотника Г. Граб'янки, кількатомний літопис учасника походів запорожців С. Величка), плачі й
панегірики (яких лише чеснот не приписували своїм героям поети-панегіристи С. Яворський, II. Орлик, І.
Орловський і Ф. Прокопович), лицарська поезія, козацький портрету козацький собор, козацький гопак.
Велику роль у культурі того часу відіграла пісня, яка, за словами Гоголя, "для Малоросії все: і поезія, й
історія, й батьківська могила. Вірний побут, стихії характеру, всі вигини і відтінки почуттів, хвилювань,
страждань.., дух минувшини".

Бароко поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний
вірш, поряд з яким існує також вірш народний.

Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і
всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні
вірші тощо. Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані "віршові іграшки":
акростих, мізостих, кабалістичні вірші, фігурні вірші та ін. Розвивається й українська барокова проза:
повісті й оповідання як релігійного характеру, так і світські. Поширюється в Україні демонологічна повість
і авантюрне оповідання.

Набув розквіту український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах
якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. У XVIII ст. з'являються світські
драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії (наприклад, "Володимир" Ф. Прокоповича).

Бароко в українській літературі XVII—XVIII ст. мало велике значення: воно взяло на себе важливі функції
гуманізації духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні (як, до речі, і в Росії) доби Відродження
не існувало. Письменники барокового напряму брали теми для своїх творів із сучасного їм життя. В основу
цих творів лягали трагічні події, страждання людей від урядових утисків, беззаконня чиновників,
невлаштованості побуту, різних невдач тощо. Особливостями композиції цих творів було те, що в них
поєднувалося непоєднанне — добро і зло, прекрасне й потворне, високе й низьке.
Серед визначних представників українського Бароко чільне місце займає постать Івана Вишенського —
видатного письменника-полеміста, автора низки трактатів і послань. Творчість Івана Вишенського тісно
пов'язана із церковним життям. У полеміці між католицькою і православною церквами він виступав як
послідовний прихильник збереження давніх традицій українського православ'я. Крім Івана Вишенського, в
історію літератури барокового напряму ввійшов полеміст Мелетій Смотрицький, а також представники
проповідницької прози Іоанникій Галятович, Лазар Баранович, Дмитро Туптало та інші. Слід
відзначити, що бароковий стиль був характерним для віршів Григорія Сковороди.
Серед найвизначніших набутків бароко вирізняється виражена в літературній формі заглибленість у
внутрішній світ людини, нетерпимість до зла в будь-яких його проявах і гуманізм, поширення можливостей
зображувально-виражальних засобів. Українське Бароко мало значний вплив на подальший розвиток
української літератури: урізноманітнення літературних жанрів, гуманізація духовної культури, розвиток
драматургії.

Провідним жанром у музиці став хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Творцями барокової
церковної музики були А. Ведель, М. Березовський, М. Ділецький, Д. Бортнянський — композитори,
слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їхніми іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики —
концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виковувалися в різних країнах, про нього говорили як
про найвідомішого на той час у Росії. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого
співвітчизника Веделя.

Стиль бароко в Європі був переважно дворянським, а в Україні він мав демократичну орієнтацію, що
виявилася у властивих українському бароко любові до прикрас, декоративності, потягу до святковості,
поетичності В усіх сферах життя. Це відобразилося на оформленні української книжки XVII—XVIII ст.,
декоративна пишність якої не має аналогів ні в Європі, ні в Росії. Кожна сторінка лаврського стародруку є
ніби вишуканим мереживом з друкарського шрифту, орнаменту і гравюр. Наприклад, титул київського
"Псалтиря" 1728 р., виконаного А. Козачковським, і титул почаївського "Служебника" 1744 р., зробленого
Ф. Гочемським. Осередком граверства став Київ, де працювали видатні гравери Л. Тарасевич, І.
Щирський, І. Мигура, І. Стрельбицький.

Український живопис епохи бароко поки що недостатньо вивчений, про його професійних творців відомо
небагато, зазначимо лише деякі імена: один із перших майстрів нового стилю у Львові М. Петрахнович,
представники львівської школи — І. Руткович та Й. Кодзелевич. Вони розписували церковні іконостаси.
У живописі віддається перевага мальовничості, світлотіньовим контрастам, за допомогою яких і ліпиться
форма. Бароко порушує принципи розподілу простору на плани, принцип прямої лінійної перспективи —
для посилення глибинності, ілюзії безмежності. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес,
мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. У східній
Україні окреме місце належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях
Полтавської області: в ньому більше сотні ікон, а розписи вражають експресією руху, енергійними
ракурсами, внутрішньою напруженістю. Різьблені пишні іконостаси на декілька поверхів — Софійського і
Миколаївського монастирів — теж перлини образотворчого мистецтва. Це був також період розвитку
репрезентативного портрета ("парсуни") різних типів: шляхетського (магнатського), ктиторсько-
епітафіального (посмертне зображення козацької старшини), портрета церковних ієрархів, міщанського.
Останній зображає представників різних верств населення і є ближчим до голландської школи.

Архітектура бароко відрізняється просторовим розмахом, плавністю й складним поєднанням криволінійних

форм, злиттям об'ємів у динамічну масу, багату на скульптурний декор. В ній втілено найвищі мистецькі
досягнення доби. Часто зустрічаються розгорнуті колонади, пілястри. Куполи набувають складних форм,
стають багатоярусними. Відбувається тяжіння до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци,
сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані па синтезі архітектури й
скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.

Згадаємо передусім дерев'яні церкви, представлені різними школами — волинською, галицькою,

буковинською, закарпатською, придніпровською та ін. Пам'ятками козацького бароко стали кам'яні церкви
— архітекторів вабили декоративні можливості стилю, єдність споруди з довкіллям. Саме про хрещаті
п'ятибанні храми Києва, Чернігова, Ніжина, Ізюма, Новгорода-Сіверського можна сказати так: "Зречення
зрозумілого... Потреба в тому, що викликає захоплення... Об'єкт ніби зникає з поля зору глядача...". Так
передавалося враження і від барокового твору в Європі. Бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Його
переваги у Придніпров'ї та східних областях України потужно виявилися саме в унікальних архітектурно-
ландшафтних ансамблях. Але були створені і нові ансамблі, центрами яких стали відновлені у ХVII ст. на
кошти козацької старшини давньоруські святині: Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий
монастир, Кирилівська церква — у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря — у Чернігові й
особливо Успенський собор, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі. Всі вони вбралися у
"бароковий одяг".

Певні стильові зміни пов'язані з ім'ям російського архітектора І. Шеделя. На замовлення Києво-Печерської
лаври він збудував велику лаврську дзвіницю — найвищу в межах Росії (96,5 м), крім того, використав
принципи ордерної архітектури. Інші барокові споруди І. Шеделя — дзвіниці Софійського собору та
Михайлівського монастиря. Справжніми перлинами мистецтва є Андріївська церква (архітектор В.
Растреллі), Покровська церква в Києві (архітектор І. Григорович-Барський), собор Святого Юра у Львові
(архітектор В. Меретин).

Значним досягненням козацької доби стало створення першої вищої школи й визначного культурно-
освітнього центру в Україні — Києво-Могилянської академії. Створена у 1632 р. унаслідок об'єднання
школи Києво-Печерської лаври з Київською братською школою, вона спершу називалася Києво-
Могилянською колегією (Могилянською на честь свого протектора II. Могили). У 1701 р. вона отримала
титул і права академії. В ній навчалися діти козацької старшини, шляхти, духівництва і заможних міщан.
Дві третини з них здобували світську освіту. В академії викладали (згідно з тогочасними європейськими
стандартами щодо вищих навчальних закладів) три стародавні мови: давньогрецьку, латинську і
староєврейську, а також слов'яно-руську (тодішня літературна українська мова), церковнослов'янську,
польську, німецьку та французьку, історію, географію, математику, астрономію, катехізис, піїтику,
риторику і діалектику (мистецтво виголошування промови і ведення диспуту), філософію і богослов'я (для
майбутнього духівництва). Пізніше викладали також природознавство і медицину.

Києво-Могилянська академія підготувала багато освічених фахівців для України, Білорусі, Росії, а також
для Болгарії, Сербії, Волощини, Молдавії, Греції. Тут навчалися такі видатні діячі української культури, як
С. Славинецький, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович, II. Сковорода, М. Бантиш-
Каменський та ін. Києво-Могилянська академія значною мірою сприяла створенню у 1687 р. Слов'яно-
греко-латинської академії в Москві. Важливим центром книгодрукування в Україні XVII—XVIII ст. була
Печерська друкарня у Києві.