БАРОКО В УКРАЇНІ

Уже в 16 ст. у європейських культурах на зміну Ренесансові приходить

бароко — один з реалістичних стилів. Бароко (від італ. barocco — вибагливий,
химерний) склалося в Європі в умовах перехідної доби від феодального до
капіталістичного ладу (16-17 ст.).
У творах мистецтва цієї епохи світ відображається у протиставленні
матеріального і духовного, емоційного і раціонального, природного і
божественного.
Художня система бароко надзвичайно складна, їй властиві мінливість,
поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко характеризується
поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних
контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності,
прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним
оздобленням твору. У різних культурах, літературах бароко склалося
неодночасно.
В українській літературі його розквіт припадає на кінець 16 – 18
століття і простежується у різних жанрах, зокрема в поезії Лазаря Барановича,
Івана Величковського, Г. Сковороди та ін. Взірцем барокових віршів є збірка
«курйозної» поезії «Млеко от овци, пастирю належнеє» Івана Величковського.
Виразні барокові риси має і шкільна драматургія. Серед прозових творів
бароко найбільше проявляється в ораторській прозі (збірники проповідей
«Меч духовний», «Труби словес проповідних» Лазаря Барановича; «Ключ
розуміння» Іоаникія Галятовського; «Огородок Марії Богородиці», «Вінець
Христов» Антонія Радивиловського) та козацьких літописах Самовидця,
Григорія Грабянки, Самійла Величка.
Українські митці у творах намагалися дати відповіді на питання: у чому
полягає справжня свобода людини – у її гідності, громадських правах чи
матеріальній незалежності.
Теми для своїх творів письменники брали із сучасного їм життя і в
основному правдиво відображали його. Для художнього відтворення вони
добирали з навколишньої дійсності відповідний матеріал: трагічні події, вияви
страждання людей від урядових утисків, чиновницького беззаконня,
невлаштованості побуту, різних невдач тощо.
Герої цих творів — вихідці з усіх станів суспільства, але, як правило,
позначені психічною неврівноваженістю, хворобливими або низькими
пристрастями, пройняті настроями приреченості.
Для композиції творів бароко характерні динамічність, напруженість
розвитку подій, ускладненість сюжету і разом з тим слабкість зв’язку між його
частинами, несподівані повороти дії, раптові переходи від однієї думки до
іншої, часом протилежної за змістом, прагнення поєднувати непоєднуване:
реальне й фантастичне, високе й низьке, прекрасне й потворне, добро і зло.
В літературі на теренах України бароко наслідувало риси напряму як в
загальноєвропейському контексті, так мало й свої унікальні, спричинені
історичними та культурними обставинами (відсутність власної держави,
зокрема монархії, численні громадянські конфлікти, розколи християнської
церкви на православ’я та уніатство тощо) в краї цього періоду. Всі ці риси
можна звести до таких:
- Центральне місце відводиться Богові.
- Релігійне забарвлення всієї культури.
- Посилення ролі церкви й держави.
- Спроба поєднати античність із християнством.
- Культ «сильної та вищої людини» для служіння Богу.
- Рухливість, динамізм, потреба в русі, зміні, трагічному напруженні та
катастрофі.
- Пристрасть до сміливих комбінацій, до авантюри, чудернацького,
незвичайного.
- Стійкість перед найрішучішим натуралізмом, зображення природи в її
суворих, часто неестетичних рисах.
- Зображенням повноти життя в поєднанні із захопленістю темою смерті.
- Стилістичні риси: прагнення перебільшення, гіперболи, антитези,
метафоричність мови, переобтяженість формальними елементами.
Суспільно-культурна ситуація сприяла й виникненню таких зразкових рис у
літературі:
- Полемічна література (творчість Івана Вишенського).
- Комедійно-гумористичні жанри (шкільна драма, «різдвяні» й «великодні»
вірші-травестії).
- Риторична проза (Клірик Острозький, Мелентій Смотрицький, Кирило
Транквіліон-Старовецький).
- Епіграмна поезія (Лазар Баранович, циклізований збірник Климентія
Зіновіїва, епіграми Івана Величковського).
- Ораторська проза (проповіді Іонакія Галятовського, Дмитра Туптала,
Стефана Дворського).
- Світоглядно-філософська література (Г. Сковорода в прозових діалогах,
віршах унаочнював абстрактні поняття та ідеї).
- Історико-мемуарна проза («Історія Русів», козацькі літописи Самовидця,
Самійла Величка та Григорія Грабянки).
- Пісенно-інтимна барокова лірика («етикетна» панегірична поезія на честь
титулованих осіб, світська лірика, елегія, пісня).
Отже, враховуючи все сказане вище, можна дійти висновку, що бароко на
українських землях через суспільно-політичні негаразди отримало сприятливі
умови для свого розвитку і набуло неабиякого розквіту, про що свідчить
вироблення свої барокових традицій, тривалість епохи та кількість зразків.

Використані джерела

1. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І.

Коваліва, В. І. Теремка. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 752 с.
2. Соболь В. З глибини віків. – Кам'янець-Подільський: Зодіак-Еко: 2002. –
198 с.