3МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ ІМЕНІ

ГЕРОЇВ КРУТ

КАФЕДРА № 3
(військово – гуманітарних дисциплін)

РЕФЕРАТ
з навчальної дисципліни
«Філософія (Філософія, релігієзнавство, логіка, етика і
естетика)»

Тема: «Категорії діалектики як універсальні

форми мислення»

Виконав: курсант 321 навчальної групи

Ст.солдат Парубець Віктор
Володимирович
Перевірив: викладач кафедри № 3
працівник ЗСУ

КИЇВ – 2023
 ЗМІСТ

Вступ ………………………………………………………………………... 3
.
Розділ 1. Сутність історичних типів діалектики……………………………... 5
Розділ 2. Діалектика як теорія розвитку……………………………………… 13
Розділ 3. Основні категорії діалектики……………………………………….. 20
Висновк ……………………………………………………………………… 24
и …
Список використаної 25
літератури………………………………………………….

2
 ВСТУП
Актуальність теми.
Діалектика - це філософський метод, який вивчає процеси
розвитку в їх взаємодії та протиріччях. Вона допомагає
розуміти, як розвиваються суспільство, природа, наука та
культура через взаємодію протилежних тенденцій і
суперечностей. Діалектика використовує поняття "теза-
антитеза-синтез", де теза представляє певний стан речей,
антитеза - його протилежність, а синтез - результат взаємодії
цих протиріч. Цей метод допомагає виявляти природу протиріч
та знаходити шляхи подолання цих протиріч для досягнення
нового розвитку. Діалектика є важливим інструментом для
аналізу та розуміння процесів змін у суспільстві, природі та
науці.
Мета роботи проаналізувати категорії діалектики, як універсальні форми
мислення.
Виходячи з мети даної роботи, можна поставити наступні завдання:
- дослідити сутність історичних типів діалектики;
- розглянути діалектику, як теорію розвитку;
- показати основні закони діалектики.
Об’єктом роботи є діалектика як наука, яка розкриває взаємозв'язок речей в
об'єктивній дійсності.
Предметом є діалектика, як теорія розвитку, її діалектичні концепції та
основні закони , всезагальні принципи зв'язку, як метод філософської рефлексії.

3
 РОЗДІЛ 1.
СУТНІСТЬ ІСТОРИЧНИХ ТИПІВ ДІАЛЕКТИКИ

Історичні типи діалектики відображають різні підходи та методи

використання діалектичного методу в різних епохах і культурах. Основні
історичні типи діалектики включають класичну діалектику, яка була
розвинена в давньогрецькій філософії, марксистську діалектику, яка
базується на принципах Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, і сучасну
діалектику, яка поєднує класичні та марксистські підходи з новими
концепціями та ідеями.

Класична діалектика, розвинена Платоном і Арістотелем, висвітлює

процеси розвитку через взаємодію протилежностей, але не звертає увагу на
соціальні аспекти цього процесу. Марксистська діалектика, з іншого боку,
акцентує увагу на соціальних протиріччях і класових боротьбах як основних
рушійних сил розвитку суспільства. Вона також враховує матеріальні умови
життя та виробничі відносини як ключові фактори впливу на суспільний
розвиток.

Сучасна діалектика поєднує ці два підходи і розширює їх, враховуючи

нові наукові відкриття та глобальні виклики. Вона також намагається
врахувати культурні та ідентичнісні аспекти розвитку, що стає все більш
важливим у сучасному світі.

Отже, історичні типи діалектики відображають розвиток філософського

методу та його адаптацію до змін у суспільстві, науці та культурі.
Альтернативи діалектики поняття «діалектика», якщо розглядати його в
історико-філософському аспекті, має декілька визначень:
1) в античній філософії поняття «діалектика» означало мистецтво суперечки,
суб'єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях
супротивника з метою спростування його аргументів;
4
 2) під поняттям «діалектика» розуміють стиль мислення, який
характеризується гнучкістю, компромісністю;
3) діалектика – це теорія розвитку «абсолютної ідеї», «абсолютного духу» (у
Гегеля) [2];
4) діалектика – це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі;
5) діалектика – це теорія розвитку не лише «абсолютної ідеї», «абсолютного
духу», як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує
різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо [2];
6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи,
суспільства і пізнання;
7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у
мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини.
8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує його складність і
суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного
і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і
принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти;
9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання,
творчості взагалі.
Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі
дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про три
найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як
логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи.
Почнемо з метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Що таке
метафізика?
Термін «метафізика» складається з двох частин, перша з яких означає:

"після" або "за", а друга - "фізика". Таким чином, метафізика в буквальному

розумінні означає "після фізики" або "за фізикою". Сам термін був введений
Андроніком з Родосу, першим збирачем та видавцем творів Аристотеля, для
позначення тих трактатів Аристотеля, які йшли після його фізичних трактатів у
збірці.У філософії метафізика визначається як галузь філософії, яка вивчає

5
загальні принципи реальності та існування, які перебувають поза матеріальним
світом. Метафізика спрямована на вивчення сутності, природи та структури
реальності, а також на розуміння взаємозв'язків між різними аспектами
існування.У широкому розумінні метафізика охоплює будь-яку філософську
думку, яка виходить за межі емпіричного досвіду та матеріального світу. Вона
включає в себе питання про природу буття, духовне світове устрої,
трансцендентне, абсолютне та інші аспекти, які не можуть бути пояснені чисто
науковими методами.Метафізика має довгу історію в філософській думці,
починаючи з давньогрецьких філософів, таких як Платон і Аристотель, і до
сучасних філософських шкіл. Ця галузь філософії залишається предметом
активних дебатів і досліджень у філософському світі..

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох

концепцій розвитку і методів пізнання?

Альтернативність діалектики і метафізики полягає в їхньому підході до

пізнання реальності. Діалектика, яка була розвинута Гегелем, розглядає
реальність як постійно змінну та розвиваючуся, вона визнає важливість протиріч
у процесі розвитку. З іншого боку, метафізика спрямована на вивчення загальних
принципів реальності, які перебувають поза матеріальним світом, і не завжди
враховує динаміку та змінність реальності.Отже, альтернативність полягає у
підходах до вивчення реальності: діалектика акцентує на постійному розвитку та
змінності, тоді як метафізика зосереджена на загальних принципах та структурі
реальності.

1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому

належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось
його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в
«знятому» вигляді залишається в новому?
З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе
повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі
виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого.

6
Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток
включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового.
А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний
метафізиці, про що вже йшла мова вище.
2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його
серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про «першо-поштовх» як
джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є
недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку
вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці
суперечності.
3. У розумінні «механізму» розвитку, способу переходу від старої до нової
якості. З точки зору метафізики, таким «механізмом» є зміна, рух як процес
зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза
якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на
основі кількісних змін.
4. У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по
прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське
питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно.
Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за
прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори,
повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення
тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення
про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає
діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.
5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики
характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість,
негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно
охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба
розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини має увійти
в повне визначення цього предмета як критерій істини.

7
 6. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що
істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його
протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує
принципом «або-або», «або те, або інше», синтез протилежних визначень
виключається.
7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат,
діалектика – як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і
відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від
емпіричного до теоретичного рівнів.
8. І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється
в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу,
до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями,
перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в
цілому у спробі дати завершену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору
діалектики є недостатнім і тому неприйнятним.
Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак,
підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним,
безрезультатним. Метафізика – це історично неминуча філософська теорія
розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її
категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких
важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з'ясувала природу
загальних понять, істотно збагатила понятійний і термінологічний словник
філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність
і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення
дійсності.
Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції – метафізика і
діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а
саме: джерелом розвитку, руху та зміни;
розумінням зв'язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості
до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті
пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу.
8
 Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його
суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні
взаємодіючі позиції – позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).
Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак,
для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна
(стверджувальна, або «консервативна») позиція. З іншого боку, діалектика
виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, «ліквідації»
того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може
бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би
неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має
нігілістичний характер, друге, – діалектичний як «зняття», тобто не просто
знищення старого, а затримання того, що необхідне для дальшого розвитку
нового [6].
Свого часу в радянській філософії надавали перевагу саме стверджувальній,
консервативній стороні діалектики, абсолютизували все те, що було за соціалізму,
виправдовували існуючі порядки, займалися їх апологією. Тому і рідко згадували
в філософській літературі, у підручниках про «революційно-критичний» бік
діалектики, про яку Маркс писав, що вона (діалектика) «в позитивне розуміння
існуючого... включає в той же час розуміння його заперечення, його неминучої
загибелі, кожну здійснену форму вона розглядає в русі, а, значить, її минущого
боку, вона ні перед чим не схиляється і за самою суттю своєю критична і
революційна» [7].
Не згадували про це передусім тому, що під таку «критичну і революційну»
зміну повинна була підпадати і сама радянська система, «реальний соціалізм».
Радянська філософія в цілому, як правило, «теоретично» обґрунтовувала вже
здійснене, не зважаючи на його придатність, розумність і необхідність,
коментувала «історичні» рішення з'їздів і пленумів ЦК партії в плані їх
апологетики. В радянських умовах консервативний бік діалектики
перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався, догматизувався [7].

9
 На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний,
негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей
бік сутністю діалектики,
Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були
Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр.

Теодор Адорно – Теодор Адорно був німецьким філософом, соціологом,

музикознавцем і музикантом. Він був одним з основоположників школи
критичної теорії, спільно з Максом Горкгаймером він написав "Діалектика
Просвітлення". Адорно розвинув ідеї Карла Маркса, Фрідріха Ніцше та Зігмунда
Фрейда, а також вніс значний внесок у філософію музики.В його роботах дуже
часто зустрічається діалектичний підхід до пізнання світу, він розглядав
суспільство як систему, що розвивається через протиріччя та конфлікти. Адорно
також акцентував на важливості культури та мистецтва як засобу опору
стандартизації та алієнації в сучасному суспільстві.загалом, Теодор Адорно був
видатним представником діалектичного підходу до філософського пізнання, його
праці мають велике значення для розуміння сучасної філософської думки.

Перейдемо до більш конкретного з'ясування основних положень і принципів

«негативної діалектики» Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути

зрозумілою тільки як «негативна» діалектика. Вона втілюється в різноманітних
формах заперечення – негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо.
Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є
догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятною.
Отже, «негативній» діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише
одного боку діалектики – як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.
2. «Негативна» діалектика властива суб'єкту, має відношення тільки до
свідомості; не має об'єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності
(негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-
волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як «неприязнь»,

10
«відсутність», «жаль», «стурбованість», «розгубленість», «жах», «тривога»,
«неуважність» і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять
відображення елементи заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак
заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб'єктивності,
до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає
осторонь іншу діалектику – об'єктивну, яка панує в усій природі.
3. Суб'єктом, здійснювачем, «реалізатором» заперечення може бути тільки Я,
свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. «Я» – єдине
джерело заперечення. Як стверджує Сартр, «людина є істота, завдяки якій у світ
приходить заперечливість». Ця здатність заперечення всього сутнісного становить
зміст людського існування, за висловом Сартра, «для-себе-буття». Таким чином,
суб'єктивність заперечення в «негативній» діалектиці стає її принципом,
висхідним поняттям.
«Негативна» діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Тут
необхідно підкреслити два моменти:
а) справді, у людському суспільстві суб'єктом заперечувальності є людина.
Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми
такого заперечення, темпи, умови, сторони і т.п.;
б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини,
суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього
того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не
знаходить розуміння в концепції «негативної» діалектики, що є недостатнім, а по
суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.
4. «Негативна» діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про
«заперечення», котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність
(Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи
заперечення до кінцевої риски, до абсолютної негації. Адорно навіть марксистів
звинувачував у недостатній «революційності», «консерватизмі», оскільки вони,
мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку.
Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації – ось
характерна риса «негативної» діалектики. Будь-яка діяльність, активність,
11
ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення.
В такому тлумаченні немає місця для з'ясування позитивної ролі заперечення як
ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент
ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що «ця річ
неякісна», то цим я одночасно підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-
друге, в неякісній речі не може бути все неякісне.
Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі
не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона,
згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов
розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається
закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм,
перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів,
що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує
її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики,
однак, тільки в певному її значенні – як теорії пізнання.
Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької –
релятивний, відносний) – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з
однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто
інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм виступає
як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє
відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива.
Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи
момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної
істини, відкидаючи момент її абсолютності.
Отже, діалектика – це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій
дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній
дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються гнучкістю,
взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить у якість, а якість переходить у
кількість; можливість стає дійсністю, дійсність же є основою для нових
можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для

12
іншого явища, пов'язаного з ним; зміст визначається формою, але форма може
бути змістом для іншого процесу і т.д.

13
 РОЗДІЛ 2.

Діалектика як теорія розвитку

Діалектика - це спосіб філософствування, оснований на всезагальних

принципах зв'язку та розвитку, теорія і метод філософської рефлексії, які дають
змогу суб'єкту філософії розглядати і пояснювати універсальні зв'язки світу,
людського мислення, суспільного існування та культури через взаємозв'язок,
взаємодію, боротьбу і єдність протилежних начал, аспектів, сторін буття, що
саморозвивається.
Діалектика, перш за все, є теорією, тобто формою наукової діяльності
суспільно-розвинутої людини, яка спрямована на отримання знань про природну
та соціальну дійсність і разом з практикою складає сукупну діяльність
суспільства.
3 точки зору діалектиків, все тече, все змінюється. Метафізики ж твердять,
що явища незмінні у своїй сутності.
Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розпиток тлумачиться
як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і
навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як результат.
божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як чисто
кількісній) процес та як рух по замкненому колу.
Діалектика і метафізика альтернативні способи філософського осягання
буття. Вони різняться у багатьох суттєвих моментах.
Якщо діалектика вважає рух абсолютним, а спокій відносним, то метафізика,
навпаки, сприймає рух як суму станів спокою, що є постійним.
Діалектика визнає взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ, а метафізика
розглядає їх у відриві, у відокремленості.
У фрагменті «До питання про діалектику» В.І. Ленін писав, що, за
концепцією метафізиків, «залишається у затінку саморух, його рушійна сила, його
джерело, його мотив, або це джерело переноситься зовні (Бог, суб'єкт) «.

14
Діалектика ж «головну увагу зосереджує саме на пізнанні джерела самого руху...
тільки діалектика дає ключ до саморуху всього сущого, тільки вона ще ключ до
«стрибків», «до перериву поступовості», до «перетворення у протилежність», до
«знищення старого і виникнення нового». Отже, діалектична концепція розвитку
характеризує діалектику як всебічне, багате на зміст, глибоке вчення про
розвиток.
Важливим принципом матеріалістичної діалектики є принцип розвитку,
тобто розуміння розвитку як вічною і нескінченною процесу зміни старо/о новим,
одних явиш, і процесів − іншими. Дійсний світ дає нам картину різноманітних
рухів і змін, переходів з одного стану в інший, неперервного виникнення нового і
знищення старого у всіх явищах природи і суспільства. Безперервний рух і
розпиток, взаємоперетворення і перебудова предметів і явищ − це одна із значних
рис і форм буття матеріального світу, бо рух і розвиток являє собою необхідну і
суттєву, невід'ємну властивість матерії, без якої вона не може існувати.
Під рухом розуміють будь-яку зміну, тобто він охоплює всі процеси, що
відбуваються у світі, незалежно від їх змісту.
Розвиток, же розглядається як рух у певному напрямку, переважно як рух
поступовий, прогресивний, висхідний. Це значить, що будь-який предмет, явище,
система, як і весь світ взагалі, не просто змінюються, а завжди переходять у нові
стани, що раніше не існували, ніколи не повторюють з абсолютною точністю
стани, котрі вже існували.
Існують дві різні тенденції розвитку:
1) висхідна, прогресивна, перехід від простого до складного;
2) низхідна, спадна, регресивна, перехід від складного до простого. З цього
визначення категорії розвитку виходить, що розвиток багатший за своїм
конкретним змістом, ніж рух, хоч рух за своїм обсягом значно ширший від
розвитку. Будь-який розвиток є рух, тобто зміни взагалі, але не всякий рух є
розвиток, оскільки у природі має місце і такий рух, який не є ні прогресивним, ні
регресивним, як це характерно для механічного руху, простого пересування,
переміщення тіл.

15
 Тому матеріалістична діалектика всебічно і глибоко розкриває зміст поняття
«розвиток». Діалектичному розвиткові притаманні такі ознаки, що відрізняють
його від руху взагалі.
По-перше, діалектичний розвиток являє собою не просто зміну одних станів
матеріальної системи на інші, не просто зміни їх кількісних характеристик, а
якісні зміни, структурну перебудову системи, що розвивається.
По-друге, діалектичний розвиток є спрямованим процесом, змін, що
передбачає певну послідовність проходження системою специфічних для неї
ступенів.
По-третє, діалектичний розвиток є не тільки спрямованим, але й незворотним
процесом, тобто реальні предмети, явища, що змінюються у просторі і часі,
виявляються неповторними у своїх індивідуальних рисах.
По-четверте, важливим моментом розвитку є й те, що він являє собою
внутрішню за своїм джерелом зміну матеріальних об'єктів, тобто діалектика
тлумачить розвиток як саморозвиток, що здійснюється з причин, закладених у
самих матеріальних об'єктах.
Таким чином, розвиток являє собою певну форму зміни взагалі, особливий
вид руху, якому притаманні закономірні, спрямовані, незворотні, якісні зміни
матеріальних об'єктів.
Причому розвиток є складна діалектична взаємодія прогресу і регресу.
Розвиток світу в цілому не може бути охарактеризований як розвиток у якомусь
одному напрямку − висхідному, прогресивному або низхідному, регресивному.
Про спрямованість змін як розвитку припустимо говорити лише стосовно
окремих локальних систем і процесів, бо всякий діалектичний розвиток − це
процес зміни просторово-часових якісних систем, які завжди мають початок і
кінець. У зв'язку з цим період існування матеріальних систем і їх розвиток
включає в себе: виникнення системи, висхідну у розвитку, низхідну, завершальну
стадію та загибель системи у зв'язку з переходом її у якісно нову матеріальну
систему.
Суттєвою характеристикою процесів розвитку є час:
− по-перше, всякий розвиток здійснюється у реальному часі;
16
 − по-друге, тільки час виявляє спрямованість розвитку.
Стародавня філософія і наука не знали ідеї розвитку у точному розумінні
цього слова, оскільки час тоді сприймався як те, що циклічно протікає і всі
процеси сприймались як виконання заданої «відвіку» програми. Для античного
світогляду не існувало проблеми незворотних змін, а питання про походження
світу в цілому зводилося головним чином до питання про те, з чого походить
дещо. Ідея замкненого, досконалого космосу включала навіть постановку питання
про спрямовані зміни, що породжують принципово нові структури і зв'язки.
Християнство висунуло ідею лінійного напряму часу, однак тільки у сфері
духу. У Новий час сформувались уявлення про природну історію, про спрямовані
і незворотні зміни у природі і суспільстві. Важливу роль тут відіграло створення
наукової космології і теорії еволюції у біології і геології. Глибоку розробку ідеї
розвитку* хоча і в ідеалістичній формі, дає німецька класична філософія,
особливо Гегель. Він показав універсальність принципу розвитку, розкрив його
загальний механізм і джерело виникнення, боротьбу і подолання протилежностей.
Загальною теорією розвитку виступає матеріалістична діалектика, що
виявляє головні особливості процесів розвитку, зміст їх основних законів -
єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні,
заперечення заперечення. Основні ідеї діалектико-матеріалістичної концепції
розвитку сформулював В.І. Ленін: «Розвиток, що ніби повторює пройдені вже
ступені, але повторює їх інакше, на більш високій основі («заперечення
заперечення»), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій лінії; розвиток
стрибкоподібний, катастрофічний, революційний; розриви поступовості;
перетворення кількості в якість; внутрішні імпульси до розвитку, що надаються
суперечностями, зіштовхуванням різних сил і тенденцій, що діють на ціле тіло
або в межах даного явища або всередині даного суспільства; взаємозалежність і
щільніший, нерозривний зв'язок усіх сторін кожного явища (при цьому історія
відкриває все нові і нові сторони), зв'язок, що надає єдиний, закономірний
світовий процес руху − такі деякі риси діалектики, як найбільш змістовного (ніж
звичайно) вчення про розвиток».

17
 У наш час поширились уявлення про розвиток як у природничих, так і у
суспільних науках. Предметом вивчення стають насамперед внутрішні механізми
розвитку. Така переорієнтація суттєво збагатила загальні уявлення про розвиток.
По-перше, біологія, а також історія культури довели, що процес розвитку
неоднорідний, у ньому є і прогресивні, і регресивні, і нелінійні, і стрибкоподібні
зміни.
По-друге, аналіз механізмів розвитку потребує більш глибокого вивчення
внутрішньої будови об'єктів, особливо їх організації і функціонування.
У середині XX ст. виникли дискусії про пріоритет структурного або
історичного підходів у історичній науці, етнографії, мовознавстві, біології. На
певному етапі пізнання виникає потреба у синтезі еволюційних і організаційних
уявлень про об'єкт (як це відбувається, наприклад, у сучасній теоретичній
біології). Для реалізації такого синтезу важливе значення має поглиблення
уявлень про час: саме по собі розрізняння еволюційного і структурного аспектів
передбачає і відповідне розрізняння масштабів часу, причому на передній план
виступає не фізичний час, не проста хронологія, а внутрішній час об'єкта −
ритміка його функціонування і розвитку.
Діалектична концепція розуміння природи та сутності світу − як
діалектичний ідеалізм (Гегель), так і діалектичний матеріалізм (Маркс, Енгельс,
Ленін) − виходить з того, що рушійними силами розвитку світу виступають
діалектичні протиріччя, які є реальними протиріччями реального життя, на
відміну від формально-логічних протиріч софістичного забарвлення.
Протиріччя притаманні всім сферам світового розвитку: природі,
суспільству, пізнанню. Діалектичні протиріччя за своєю сутністю полягають в
єдності та боротьбі взаємопокладаючих і взаємовиключних протилежностей.
Протилежності − це поляризовані сторони об'єктів, які створюють динамічну
цілісність їх існування і мають різноспрямовані тенденції розвитку.
Протилежності − це найбільш відмінні одна від одної характеристики
об'єктів і процесів; вони мають бути певним чином класифіковані.
Догматизований, схоластизований, схематизований стиль філософствування
іноді може довести оперування термінами діалектики до ідіотизму. Таке сталося
18
за часи панування ідеолого-догматичних схем епохи сталінізму, пізніше
китаїзованого марксизму-маоїзму (ідеологічних схем Мао-Цзедуна). Прикладом
такого безглуздя і глупоти є численні дисертації часів сталінізму на теми:
«Діалектика плюса і мінуса в «Математичних рукописах К. Маркса» та ін.
Вищого ступеню начотництва і обскурантизму досягли «діалектичні вправи»
маоїстів. Так, за часи панування в Китаї Мао-Цзедуна, в головній партійній газеті
«Женьмінь-жибао» можна було прочитати статті типу: «Діалектика перукарської
майстерності», де визначалися такі протилежності, як «тонке жало ножиць і
товсте коріння волосся». Дійсно, деякі протиставлення повсякденної свідомості
мають вигляд протилежностей, наприклад: ліве-праве, верх-низ, тупе-гостре,
своє-чуже, солодке-гірке. Але це не означає, що подібні протилежності пов'язані
внутрішньою єдністю. Це − зовнішні протилежності і вони не є протилежностями
розвитку, вони не створюють зміни за якістю.
Діалектичне протиріччя утворюється з протилежностей, які складають
діалектичну єдність. Це такі протилежності: кінцеве і нескінченне; симетрія і
асиметрія, ентропія і негентропія, життя і смерть, виробництво і споживання,
асиміляція і дисиміляція.
Таким чином, дослідили,що діалектика - це спосіб філософствування,
оснований на всезагальних принципах зв'язку та розвитку, теорія і метод
філософської рефлексії, які дають змогу суб'єкту філософії розглядати і
пояснювати універсальні зв'язки світу, людського мислення, суспільного
існування та культури через взаємозв'язок, взаємодію, боротьбу і єдність
протилежних начал, аспектів, сторін буття, що саморозвивається.
Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розпиток тлумачиться
як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і
навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як результат.
божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як чисто
кількісній) процес та як рух по замкненому колу.
Існують дві різні тенденції розвитку:
1) висхідна, прогресивна, перехід від простого до складного;

19
 2) низхідна, спадна, регресивна, перехід від складного до простого. З цього
визначення категорії розвитку виходить, що розвиток багатший за своїм
конкретним змістом, ніж рух, хоч рух за своїм обсягом значно ширший від
розвитку. Будь-який розвиток є рух, тобто зміни взагалі, але не всякий
Під рухом розуміють будь-яку зміну, тобто він охоплює всі процеси, що
відбуваються у світі, незалежно від їх змісту.
Розвиток, же розглядається як рух у певному напрямку, переважно як рух
поступовий, прогресивний, висхідний. Це значить, що будь-який предмет, явище,
система, як і весь світ.
Суттєвою характеристикою процесів розвитку є час:
− по-перше, всякий розвиток здійснюється у реальному часі;
− по-друге, тільки час виявляє спрямованість розвитку.
Таким чином, діалектика, перш за все, є теорією, тобто формою наукової
діяльності суспільно-розвинутої людини, яка спрямована на отримання знань про
природну та соціальну дійсність і разом з практикою складає сукупну діяльність
суспільства. Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розпиток
тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у
якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як
результат. божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто
як чисто кількісній) процес та як рух по замкненому колу.
Діалектика - це філософський метод, який розглядає процеси розвитку в їхній
взаємодії та протиріччях. За допомогою діалектики аналізуються різні аспекти
розвитку суспільства, природи, науки та культури.

Згідно з діалектичним підходом, розвиток відбувається завдяки взаємодії

протилежних тенденцій і суперечностей. Наприклад, в діалектиці важливу роль
відіграє поняття "теза-антитеза-синтез", де теза представляє певний стан речей,
антитеза - його протилежність, а синтез - результат взаємодії цих протиріч.

20
 Діалектика як теорія розвитку дозволяє розуміти процеси змін і
трансформацій у світі навколо нас. Вона допомагає виявляти природу протиріч та
знаходити шляхи подолання цих протиріч для досягнення нового розвитку.

Таким чином, діалектика як теорія розвитку є важливим інструментом для

аналізу та розуміння процесів змін у суспільстві, природі та науці.

21
 РОЗДІЛ 3.
ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ ДІАЛЕКТИКИ

Буття характеризується живою рухливістю, переходами, суперечливістю.

Мислення відображає всезагальні риси, відносини, зв'язки розвитку буття. Це
відображення проявляється в основних законах діалектики. Але складність
універсальних зв'язків, відносин не вичерпується трьома основними законами
діалектики. Крім них діалектика поєднує в собі і неосновні закони, зміст яких
полягає у співвідношенні певних категорій.
Категорії – це універсальні форми людського мислення. Для діалектики
характерним є формування парних категорій, які відображають «полярні» сторони
цілісних явищ, процесів. Серед розмаїття зв'язків реального світу філософське
пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'язків. Поняття про такі зв'язки
можуть бути об'єднані в дві групи категорій.
Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До неї належать категорії:
«сутність – явище», «причина – наслідок», «необхідність – випадковість»,
«можливість – дійсність». Другу групу становлять категорії, що відображають
«організацію», «побудову» буття. Це такі категорії, як «одиничне – загальне»,
«форма – зміст», «частина – ціле» тощо.
Дамо коротку характеристику цих категорій.
Сутність – явище. Будь-якому розвиткові властива взаємодія сутності і
явища. Категорія сутності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні
зв'язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу.
Категорія явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані
характеристики предметів. У сутності переважає необхідне і загальне, в явищі –
випадкове й одиничне. Явище і сутність – діалектично пов'язані між собою
протилежності. Вони не збігаються одне з одним. Інколи це проявляється досить
чітко: зовнішні, поверхові риси предмета, явища чи процесу можуть маскувати,
перекручувати їх сутність. Так, міраж – це явище, що виникає внаслідок
викривлення променів світла атмосферою.
22
 Разом із тим явище і сутність передбачають одне одного. Сутність проявляє
себе в явищах, а явище є проявом сутності. Пізнання сутності досягається шляхом
пізнання явищ. Відношення сутності і явища є закон: якщо явище існує, то воно
обумовлене певною сутністю і, навпаки, якщо є певна сутність, вона обов'язково
має «явитися». Хоча будь-який прояв може бути специфічним залежно від
специфіки предмета чи явища. Так, веселка – явище, сутність якого полягає в
переломленні світла у краплях води; хвороба проявляється в її симптомах;
розташування ошурок на картоні, під яким знаходиться магніт, свідчить про одне
з явищ, в якому проявляється сутність магнетизму. Сутність може проявлятися в
різних формах. Так, сутність будь-якої держави полягає в насильстві, яке
проявляється в багатьох формах: від штрафу за неправильний перехід дороги до
смертної кари за певні злочини.
Слід підкреслити, що поняття сутності не передбачає якогось певного
жорсткого, фіксованого рівня реальності чи межі пізнання. Людське пізнання
рухається від явищ до сутності, заглиблюючись далі від сутності першого
порядку до сутності другого порядку і так далі. Цим самим розкриваються
причинні зв'язки, закономірності, тенденції розвитку певних сфер буття. Сутність
і явище – це категорії, що вказують напрямок, шлях постійного, безкінечного
поглиблення людського пізнання.
Причина – наслідок. Основну роль у філософському пізнанні відіграє
принцип детермінізму. Цей принцип відображає той факт, що всі процеси в світі
детерміновані, тобто виникають, розвиваються і зникають закономірно, внаслідок
певних причин, обумовлені ними. Причина – це таке явище, яке породжує інше
або зумовлює в ньому певні зміни.
Явище (або зміни в ньому), породжене причиною, називається наслідком.
Причина і наслідок взаємообумовлюють одне одного. Про це свідчать такі
риси:
– вони пов'язані генетично;
– асинхронні в часі (причина, потім наслідок);
– виникнення наслідку впливає на причину, зумовлюючи в ній зміни, в тому
числі шляхом опосередкованих взаємозв'язків, які і є причиною;
23
 – реалізація причинно-наслідкового зв'язку залежить від умов, тому
взаємозв'язок причини і наслідку містить в собі елемент невизначеності,
неоднозначності. Так, вплив людини на природу такий, що може зруйнувати
рівновагу природних процесів на планеті, а ця загроза екологічної кризи виступає
причиною суттєвої зміни стратегії діяльності людства.
Необхідність – випадковість. Всі явища в світі взаємопов'язані,
взаємообумовлені. Категорії необхідності і випадковості відображають певні
аспекти цього взаємозв'язку. Необхідність – це обумовлений зв'язок явищ, за
якого поява «події – причини» неминуче викликає певне «явище – наслідок».
Випадковість – це такий зв'язок причини і наслідку, за якого причинність
допускає реалізацію будь-якого наслідку із багатьох можливих альтернатив. При
цьому, який саме конкретний варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу
обставин, від умов, яких не можна точно передбачити і вирахувати.
Можливість – дійсність. Можливість і дійсність – це два послідовних ступені,
етапи становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі,
суспільстві та мисленні. Категорія можливість відображає об'єктивні, необхідні
умови і тенденції виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності
виражає ступінь і форму реалізації можливого. Дійсність є конкретною існуючою
формою предмета. Направленість об'єктивного розвитку в світі виключає будь-
який варіант крім руху від можливого до дійсного. Сьогодення диктує людству
два варіанти можливої майбутньої дійсності: або воно сформує таку технологію
свого розвитку, за якої буде успішно функціонувати в гармонії з природою, або
загине внаслідок глобальної екологічної катастрофи.
Одиничне – загальне. Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий
характер. Він властивий всім явищам, предметам, процесам, а також людському
мисленню. Пізнання світу передбачає вміння порівнювати предмети, явища,
виявляти їх подібність і різницю» усвідомлювати одиничний характер реальних
предметів, класифікувати їх. Під загальним розуміють властивості і відношення
предмета, явища чи процесу, тотожні властивостям інших явищ, процесів,
предметів. Категорія одиничне характеризує окремий предмет, явище, процес, що
відрізняється за своїми просторовими, часовими та іншими властивостями від
24
подібних йому предметів, явищ, процесії. Одиничне має специфічні
характеристики, які становлять його унікальну визначеність.
Одиничне і загальне перебувають у діалектичному зв'язку. Загальне не існує
само по собі, в «чистому» вигляді. Воно завжди реалізується в одиничному і через
одиничне. Одиничне, в свою чергу, входить у ту чи іншу групу предметів і має в
собі певні загальні риси. Так, загальним для всіх цивілізованих народів є
наявність демократичної держави, але кожний з них реалізує державу в особливій
формі, яка може мати унікальні, неповторні аспекти.
Форма – зміст. Під змістом розуміють єдність суттєвих, необхідних
елементів, їх взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного
предмета, явища, процесу. Форма – зовнішнє упорядкування цієї єдності, її
стійкий прояв, спосіб існування певного змісту.
Форма і зміст відображають різні, але нерозривно пов'язані між собою
сторони одного і того самого предмета чи процесу: зміст оформлений, а форма
змістовна. У співвідношенні форми і змісту більш рухливим, мобільним є зміст,
він обумовлює розвиток форми. Особливо це помітно в соціальних процесах.
Застарілі форми і методи можуть гальмувати розвиток того чи іншого процесу.
Але нові форми, ефективні методи впорядкованості процесу здатні здійснювати
могутній стимулюючий вплив на його подальший розвиток.
Отже, категорії – це універсальні форми людського мислення. Для
діалектики характерним є формування парних категорій, які відображають
«полярні» сторони цілісних явищ, процесів. Серед розмаїття зв'язків реального
світу філософське пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'язків. Поняття про
такі зв'язки можуть бути об'єднані в дві групи категорій. Буття характеризується
живою рухливістю, переходами, суперечливістю. Мислення відображає
всезагальні риси, відносини, зв'язки розвитку буття. Це відображення
проявляється в основних законах діалектики. Але складність універсальних
зв'язків, відносин не вичерпується трьома основними законами діалектики. Крім
них діалектика поєднує в собі і неосновні закони, зміст яких полягає у
співвідношенні певних категорій.

25
 ВИСНОВКИ

Виходячи з мети та завдань моєї роботи можна зробити наступні висновки:

по-перше, діалектика – це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх
категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в
об'єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються
гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить у якість, а якість
переходить у кількість; можливість стає дійсністю, дійсність же є основою для
нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути
причиною для іншого явища, пов'язаного з ним; зміст визначається формою, але
форма може бути змістом для іншого процесу і т.д.
По-друге, діалектика, перш за все, є теорією, тобто формою наукової
діяльності суспільно-розвинутої людини, яка спрямована на отримання знань про
природну та соціальну дійсність і разом з практикою складає сукупну діяльність
суспільства. Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розпиток
тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у
якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як
результат. божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто
як чисто кількісній) процес та як рух по замкненому колу.
По-третє, категорії – це універсальні форми людського мислення. Для
діалектики характерним є формування парних категорій, які відображають
«полярні» сторони цілісних явищ, процесів. Серед розмаїття зв'язків реального
світу філософське пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'язків. Поняття про
такі зв'язки можуть бути об'єднані в дві групи категорій. Буття характеризується
живою рухливістю, переходами, суперечливістю. Мислення відображає
всезагальні риси, відносини, зв'язки розвитку буття. Це відображення
проявляється в основних законах діалектики. Але складність універсальних
зв'язків, відносин не вичерпується трьома основними законами діалектики. Крім
них діалектика поєднує в собі і неосновні закони, зміст яких полягає у
співвідношенні певних категорій.
26
 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антипенко В.Ф. Современная философия: исследование / Антипенко В.Ф.

– К.: Грамота, 1998. – 425 с.
2. Максимов О.Н. О методах философии / Максимов О.Н. – М.: Власть,
2000. – 542с.
3. Сетябрев А.В.. Проблема философии: учебное пособие / Сетябрев А.В. –
М.: Обозреватель, 2000. – 203 с.
4. Веселецкий А.А. Сократ / Веселецкий А.А. — М.,1984 – 184с.
5. Хлобустов О.М. О философии Сократа / Хлобустов О.М. – М.: Власть,
2000 – 112 с.
6. Моджорян Л.А. Философия / Моджорян Л.А. – М.: Обозреватель, 1986 –
230 с.
7. Залысин И.Г. Философия / Залысин И.Г. – М., 1999 – 189 с.
8. Новикова Г.В. Философия / Новикова Г.В. – М.: Власть, 1999 – 320 с.
9. Де Лутис Д. История античной философии / Де Лутис Д. – М., 1989 –
201 с.
10. Платонов І. В. Філософські погляди Сократа / Платонов І. В. – К.:
Грамота, 2004. – 268 с.

27