1)

Історичні форми і види діалектики. У буденному житті людина має справу

переважно з речами стійкими, визначеними, несуперечливими. Відповідно,
звідси виникає підтверджена здоровим глуздом вимога до несуперечливості
нашого мислення. Невипадково у формальній логіці існують закони
«тотожності», «несуперечності», «виключеного третього» і «достатньої
підстави». Однак прагнення повніше пізнати світ рано чи пізно приводить до
того, що людина зіштовхується з суперечностями, з необхідністю їх
осмислення і виведення висновків, що стосуються перспектив зміни
досліджуваного об'єкта. Ще в більшій мірі формально-логічний підхід виявляє
свою обмеженість у сфері наукового знання, де явища і процеси розглядаються
в їх взаємозв'язку, взаємопереходу та розвитку. У науці цей формально-
логічний підхід породжує чимало розумових утруднень і колізій. Г.-В.-Ф.
Гегель навіть запропонував розмежовувати зони дії людського розсудку
буденним мисленням, а розуму – діалектичним.

Під діалектикою він розумів вчення про всезагальні зв’язки, про найбільш

загальні закони розвитку мислення і буття.

Однак таке розуміння прийшло не відразу. На самому початку діалектика

(грець. διαλέγομαι – веду бесіду, полеміку) трактувалося як мистецтво діалогу,
суперечки, однак, згодом в античній філософії визріло розуміння світу як
вічного процесу зміни, рушійною силою якої є боротьба протилежностей
(Геракліт, Емпедокл, Сократ, Платон). Антична діалектика носила стихійно-
інтуїтивний характер і спиралася на спостереження, була першою спробою
узагальнення фактуального зрізу реальності.

У німецькій класичній філософії діалектика постає вже у вигляді стрункої

системи знання. Вона еволюціонує від кантівської невирішуваності антиномій
розуму через системи Й.-Г.Фіхте і Ф.-В.-Й.Шеллінга до визнання Г.-В.-
Ф.Гегелем суперечності як джерела розвитку. «Суперечність є критерій істини,
відсутність суперечності – критерій омани». За Г.-В.-Ф.Гегелем, діалектика є
вчення про саморозгортання Абсолютного Духу, про саморух понять.
Сформульована ним теза про тотожність мислення і буття дозволила упритул
підійти до такого способу пізнання реальності, при якому світ пояснюється не з
нашої голови, а з нього самого.

Однак остаточно цю місію виконали мислителі діалектико-

матеріалістичного напрямку в європейській філософії (К.Маркс і Ф.Енгельс).
Вони підкреслювали, що діалектика характерна не тільки для людського
мислення, але й для об'єктивних процесів і явищ природи і суспільства.
Виходячи з логіки саморозгортання власного предмета для перетворення
класичної філософії у науку К.Маркс був також необхідний після Г.-В.-
Ф.Гегеля, як сам Г.-В.-Ф.Гегель необхідний після І.Канта. Подальший свій
розвиток діалектичний матеріалізм одержав у роботах В.І.Леніна,
Г.В.Плеханова, радянських (П.В.Копнін, Е.В.Іл'єнков, В.О.Босенко) і західних
філософів-марксистів (А.Грамші, П.Тольятті, Д.Лукач) та ін.

Усі три названі вище історичні форми діалектики мають свою онтологічну і
гносеологічну складові, що дозволило Ф.Енгельсу зробити висновок про
наявність двох видів діалектики: об'єктивної і суб'єктивної. «Так звана
об'єктивна діалектика, – писав він у «Діалектиці природи», – панує у всій
природі, а так звана суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення, є тільки
відображення пануючого у всій природі руху шляхом протилежностей, які й
обумовлюють життя природи своєю постійною боротьбою і своїм конечним
переходом одне в одного, або в більш високі форми».

Таким чином, можна резюмувати, що в найзагальнішому вигляді під

діалектикою розуміється сукупність об'єктивно обумовлених, суб'єктивно
усвідомлюваних і практично вивірених пізнавальних прийомів і навичок
суспільно-перетворюючої діяльності людини.

Поняття зв'язку і розвитку. Принципи і закони діалектики. Разом з тим, які

б історичні форми і види не набувала діалектика, у центрі її уваги завжди була
проблема розвитку. Для розуміння сутності процесу розвитку в діалектиці
використовуються такі фундаментальні категорії як «відношення», «зв'язок»,
«взаємодія».

Категорія «відношення» означає форму буття, форму співвіднесення об'єкта з

іншим об'єктом. Уявлення про відношення виникає як результат порівняння
будь-яких предметів за обраною основою порівняння. Зокрема, порівняння за
величиною породжує поняття про числові відношення; порівняння за часом
появи чи зникнення – поняття про часові відношення. Найчастіше у філософії
розглядаються два види відношень: 1) відношення зв'язку (вираження загальної
залежності) і 2) відношення ізольованості (відособленості).

Категорія «зв'язок» служить для позначення специфічного відношення, при

якому наявність чи зміна одних об'єктів виступає умовою наявності чи зміни
інших об'єктів. Можна сказати, що зв'язок – це розділена в просторі-часі
взаємозумовленість існування явищ і процесів. Відповідно, відношення
ізольованості визначаються як відношення об'єктів, при якому існування чи
зміна одного з них не породжує існування і зміни іншого.

Особливим типом відношень є «взаємодія». Взаємодія є загальна форма

відношення предметів або явищ, результатом якого є їх взаємна зміна. Два і
більш взаємодіючих предмети чи явища складають систему, у якій відбувається
процес перетворення руху, причини в дію і навпаки.

Філософія і наука фіксують багатоманіття зв'язків. Виділяються, наприклад,

просторові і часові; механічні, фізичні, хімічні, біологічні, соціальні зв'язки;
суттєві і несуттєві; випадкові і необхідні; можливі і дійсні; внутрішні і
зовнішні; повторювані й унікальні; об'єктивні і суб'єктивні; причинні і
наслідкові зв'язки і т.д.

Якщо зв'язок можна характеризувати як суттєвий, стійкий, повторюваний,

внутрішній, об'єктивний і необхідний, то йдеться про закон. Поняття «закон»
відбиває внутрішньо притаманну природі явищ реального світу тенденцію
зміни, руху, розвитку, що визначає загальні етапи і форми становлення і
самоорганізації конкретних систем явищ природи, суспільства і духовної
культури людства, які розвиваються. При цьому формою конкретного прояву
закону виступає закономірність. Пізнана закономірність, покладена в основу
того чи іншого виду діяльності, називається принципом (від лат. principium –
начало, основа). Принципами називають фундаментальні наукові положення, в
яких виражаються об'єктивні тенденції розвитку світу і конституюються
параметри теоретичної і практичної діяльності людини.

Діалектика являє собою систему принципів, законів і категорій, яка дозволяє

теоретично охопити світ, що розвивається, як цілісність у єдності і
багатоманітні його об'єктивних зв'язків і відношень.

Стосовно до діалектики можна вести мову про два основні принципи: 1)

принцип всезагального зв’язку і 2) принцип розвитку.

Слід підкреслити, що на відміну від конкретних наук, філософія акцентує увагу

на всезагальних зв'язках, що виявляються у всіх сферах буття – у природі,
соціумі, духовному житті, – хоча в кожній з них специфічно. Конкретні ж науки
мають справу зі зв'язками, що виявляються в окремих зрізах реальності.

Діалектичний принцип розвитку вказує на певний тип якісних змін об'єкта, що

розгортає з самого початку закладений у ньому потенціал. Розвиток є
виробництво, породження предметом своїх власних станів, або, за Г.-В.-
Ф.Гегелем, розвиток є самоздійснення предмета. Він є
безперервний процес розгортання, переходу від одного якісного стану до
іншого.

2)

Проблема педагогічних законів, закономірностей і принципів навчання є

однією з найбільш актуальних в науці. Вона багаторазово піддавалася
обговоренню, але і сьогодні немає чіткого розмежування цих понять, іноді
закономірності підміняються принципами, ототожнюються закони і
закономірності. Поняття "закон» і "закономірність" вживаються в педагогіці як
філософські категорії. Закон-це необхідне, істотне, стійке, повторюване
відношення між явищами. Закон виражає зв'язок між предметами, складовими
елементами даного предмета, між властивостями речей, а також між
властивостями всередині речі. Пізнання законів дає можливість розкрити не
будь-які зв'язки і відносини, а ті, які відображають явище в його цілісності.

Освіта як цілісне явище являє собою одну з найбільш значущих підсистем

суспільства. Тому його закони, як і закони суспільства, є продуктом його
внутрішньої самоорганізації, а не є результат прояву якоїсь зовнішньої сили.
Звідси педагогічний закон - це категорія, що позначає об'єктивні, істотні,
необхідні, загальні і стійко повторювані зв'язки між явищами освіти,
компонентами педагогічної системи, що відображають механізми її
самоорганізації, розвитку і функціонування. Отже, закон відображає об'єктивні,
істотні, повторювані, стійкі зв'язки всередині явища, які виражають порядок,
самоорганізацію, зміни і розвиток. Якщо ж такий характер зв'язку
спостерігається за певних умов (тобто не завжди), то ці зв'язки виражають
закономірності. У сучасній дидактиці більше сформульовано закономірностей,
так як в процесі навчання майже завжди потрібне створення певних умов для
реалізації закону в навчанні. У філософії закономірність - більш широке
поняття, ніж закон. Закономірність-результат сукупної дії безлічі законів. Тому
закономірність виражає багато зв'язків і відносини, тоді як закон відображає
певний зв'язок, певне ставлення. Закономірності навчання - це стійко
повторювані зв'язки між складовими частинами, компонентами процесу
навчання. Об'єктивні закони і закономірності, що відображають істотні і
необхідні зв'язки між явищами і факторами навчання, дозволяють зрозуміти
загальну картину розвитку дидактичних процесів. Однак вони не містять
безпосередніх вказівок для практичної діяльності, а є лише теоретичною
основою для розробки і вдосконалення її технології. Практичні рекомендації та
вимоги до здійснення навчання знаходять вираження і закріплення в принципах
і правилах навчання. Принципи навчання — дидактичні принципи) - це основні
(загальні, керівні) положення, що визначають зміст, організаційні форми і
методи навчального процесу відповідно до його цілей і закономірностей.
Принципи навчання характеризують способи використання законів і
закономірностей відповідно до намічених цілей. Принципи навчання за своїм
походженням є теоретичним узагальненням педагогічної практики. Вони
носять об'єктивний характер, виникають з досвіду практичної діяльності. Тому
принципи є керівними положеннями, які регулюють діяльність в процесі
навчання людей. Вони охоплюють всі сторони процесу навчання. У той же час
принципи носять суб'єктивний характер, так як відображаються в свідомості
педагога по-різному, з різним ступенем повноти і точності. Неправильне
розуміння принципів навчання або їх незнання, невміння слідувати їх вимогам
не скасовують їх існування, але роблять процес навчання ненауковим,
малоефективним, суперечливим. Дотримання принципів навчання-
найважливіша умова ефективності процесу навчання, показник педагогічної
культури викладача. Окремі сторони застосування того чи іншого принципу
навчання розкривають дидактичні правила. Правила випливають з принципів
навчання. Правила навчання-це конкретні вказівки вчителю, як треба чинити в
типовій педагогічній ситуації процесу навчання. Деякі теоретики-дидактики і
вчителі-практики виступають проти виділення і суворого дотримання правил
навчання, так як це, вважають вони, сковує творчу ініціативу навчального.
Головну увагу слід приділяти вивченню теорії навчання, засвоєнню навичок її
творчого застосування на практиці. Однак категоричне заперечення правил
навчання є неправомірним. Практичний досвід навчання найчастіше
закріплюється в правилах. Тому треба слідувати правилам, але підходити до
них творчо.

У навчанні знаходять свій прояв загальні закони діалектики і специфічні закони

навчання.

До загальних законів діалектики відносяться: закон єдності і боротьби

протилежностей, закон переходу кількісних накопичень в якісні зміни, закон
заперечення заперечення.

У процесі навчання діє закон єдності і боротьби протилежностей. Протиріччя

виникають в силу того, що сучасні вимоги, які є наслідком нових соціальних
умов, що змінилися можливостей особистості, сформованої освітньої ситуації,
приходять в невідповідність з традиційними, усталеними уявленнями і
поглядами на процес навчання. Зміни в економічному, політичному і
культурному житті нашої країни призвели до різкої зміни суспільних цінностей
і установок, затребували раніше непопулярні якості особистості, такі як
підприємливість, діловитість, ризикованість. Це в свою чергу зажадало зміни
процесу навчання, його змісту, технології.

У процесі навчання проявляється також дія закону переходу кількісних

накопичень у якісні зміни. Всі інтегративні особистісні характеристики
(переконання, мотиви, установки, потреби, ціннісні орієнтації, індивідуальний
стиль діяльності, вміння і навички) являють собою результат накопичення
кількісних змін.

Перехід кількості в якість відбувається за механізмом закону заперечення

заперечення, тобто діалектичного зняття і збереження істотних властивостей і
ознак на наступних етапах розвитку. Особистісні та психічні новоутворення
вбирають в себе все раніше накопичене людиною. Інтегративні якості»
заперечують " раніше сформовані. Дія механізму заперечення проявляється в
процесі формування навчальних навичок, коли на основі багаторазових
повторень окремі дії перетворюються в складний навик (листи, рахунки,
читання). Крім загальних законів діалектики, в навчанні проявляються також
специфічні педагогічні закони. Хуторської А.В. виділяє наступні закони
навчання: соціальної обумовленості цілей, змісту, форм і методів навчання;
взаємозв'язку творчої самореалізації учня і освітнього середовища;
взаємозв'язку навчання, виховання і розвитку; обумовленості результатів
навчання характером освітньої діяльності учнів; цілісності і єдності освітнього
процесу. Хуторській А. В. дає таке трактування цим законам. Закон соціальної
обумовленості цілей, змісту, форм і методів навчання. Соціальний лад і
суспільно-економічні відносини надають визначальний вплив на основні
компоненти процесу навчання: його цілі, зміст, методи, форми організації.
Наприклад, демократичні перетворення кінця XX ст. зумовили появу в країні
недержавних освітніх організацій, авторських шкіл і навчальних систем. Закон
взаємозв'язку творчої самореалізації учня і освітнього середовища. За своєю
духовною і природною сутністю людина є творець. Ступінь реалізації творчого
потенціалу учня залежить від умов, засобів і технологій освітнього процесу.
Творчу самореалізацію учня підвищують такі умови: вибір ним цілей навчання,
відкритий Зміст освіти, природосоподібні технології навчання, можливість
індивідуальної траєкторії, темпу і форм навчання та ін. Закон взаємозв'язку
навчання, виховання і розвитку. Будь-яка діяльність, спрямована на навчання,
пов'язана з розвитком в учня його особистісних якостей, з його вихованням як
члена суспільства. Навіть якщо вчитель не ставить явних виховних або
розвиваючих цілей, він все одно своєю діяльністю не тільки навчає, а й
виховує, впливає на формування відповідних якостей учнів, на розвиток їх як
особистості. Закон обумовленості результатів навчання характером освітньої
діяльності учнів. Результати навчання залежать насамперед від активності
самої особистості, від того, наскільки продуктивна їх діяльність. На результати
навчання впливають також застосовувані технології, форми і методи навчання.
Закон цілісності та єдності освітнього процесу. Даний закон встановлює
необхідність внутрішнього узгодження між собою всіх компонентів освітнього
процесу (цілей, змісту, засобів, методів, форм, технологій і т.д.). Як зазначено
вище, закономірності навчання відображають об'єктивні, істотні, загальні,
стійкі взаємозв'язки, що повторюються за певних умов. Теоретиками і
практиками виділено велику кількість дидактичних закономірностей. Так, у
підручнику І.П. Підласого наводиться понад 70 різних закономірностей
навчання. З метою впорядкування різних закономірностей навчання їх
класифікують. Розрізняють загальні і приватні (конкретні) закономірності.

Загальні закономірності властиві будь-якому освітньому процесу, вони

охоплюють своєю дією всю систему навчання. До загальних закономірностей
відносяться:

1. закономірності мети навчання.

Мета навчання залежить від: а) рівня і темпів розвитку суспільства; б) потреб і

можливостей суспільства; в) рівня розвитку і можливостей педагогічної науки і
практики;

2. закономірності змісту навчання.

Зміст навчання залежить від: а) суспільних потреб і цілей навчання; б) темпів

соціального і науково-технічного прогресу; в) вікових можливостей учнів; г)
рівня розвитку теорії і практики навчання; д) матеріально-технічних і
економічних можливостей навчальних закладів;

3. закономірності якості навчання.

Ефективність кожного нового етапу навчання залежить від: а) продуктивності

попереднього етапу і досягнутих на ньому результатів; б) характеру і обсягу
досліджуваного матеріалу; в) організаційно-педагогічного впливу навчальних;
г) здатності до навчання учнів; д) часу навчання;

4. закономірності методів навчання.

Ефективність дидактичних методів залежить від: А) знань і навичок у

застосуванні методів; б) мети навчання; в) змісту навчання; г) віку учнів; д)
навчальних можливостей (здатності до навчання) учнів; е) матеріально-
технічного забезпечення; ж) організації навчального процесу;

5. закономірності управління навчанням.

Продуктивність навчання залежить від: а) інтенсивності зворотних зв'язків в

системі навчання; б) обґрунтованості коригувальних впливів;

6. закономірності стимулювання навчання.

Продуктивність навчання залежить від: а) внутрішніх стимулів (мотивів)

навчання; б) зовнішніх (суспільних, економічних, педагогічних) стимулів.
Дія приватних закономірностей поширюється на окремі сторони системи
навчання. Сучасній науці відома велика кількість приватних закономірностей
процесу навчання. До приватних закономірностей процесу навчання
відносяться закономірності:

 власне дидактичні (результати навчання залежать від застосовуваних

методів, засобів навчання, професіоналізму викладача і т. д.);
 гносеологічні (результати навчання залежать від пізнавальної активності
учнів, вміння і потреби вчитися і т. д.);
 психологічні (результати навчання залежать від навчальних можливостей
учнів, рівня і стійкості уваги, особливостей мислення і т. д.);
 соціологічні (розвиток індивіда залежить від розвитку всіх інших індивідів,
з якими він знаходиться в прямому або непрямому спілкуванні, від рівня
інтелектуального середовища, від стилю спілкування вчителя з учнями і т.
д.);
 організаційні (ефективність процесу навчання залежить від організації, від
того, наскільки він розвиває в учнів потребу вчитися, формує пізнавальні
інтереси, приносить задоволення, стимулює пізнавальну активність і т.д.).

Закономірності навчання знаходять своє конкретне вираження в принципах і

випливають з них правилах навчання.

3)Основні закони діалектики та їх роль у осмисленні процесу розвитку

І. Закон єдності і боротьби протилежностей або закон протиріччя, відповідно до

якого будь-який розвиток здійснюється в силу внутрішніх протиріч об'єкта.

Закон єдності і боротьби протилежностей – один із основних законів

діалектики, що визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі,
суспільстві та пізнанні.

Протилежність – філософська категорія, котра відображає сторони, властивості,

тенденції, процеси в предметах і явищах, що взаємно зумовлюють і взаємно
виключають одне одного.

Відношення між протилежностями, їхня єдність і боротьба, є суперечливістю, що

виявляє собою джерело будь-якого руху і розвитку. Кожний предмет, явище,
процес є суперечливою єдністю протилежностей, що взаємно проникають,
переходять одна в одну, перебувають у стані єдності і боротьби.

Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємно

зумовлюють, а й взаємно виключають одна одну, і, взаємодіючи, стикаються між
собою, вступають у взаємно боротьбу, що може набирати різних форм.
Єдність протилежностей являє перш за все їх взаємнопокладеність, тобто те, що
протилежно діючі сторони не тільки заперечують, але і взаємно обумовлюють
одна одну, складаючи не рідко єдність цілого.

Протилежності перебуваючи в єдності, неперервно взаємодіють між собою. Вони

не тільки взаємозумовлюють і покладають, але і заперечують одна одну,
протидіють у процесі розвитку. Ця взаємодія протилежностей і являє їх боротьбу.

Відношення, що характеризується єдністю протилежностей і водночас постійною

боротьбою між ними, називається суперечливістю.

Суперечливість – це єдність взаємовиключаючих сторін, моментів, тенденцій

речі, явища, процесу.

Діалектична суперечливість – це взаємодія протилежних сторін і тенденцій, що

взаємовиключають одна одну і разом з тим знаходяться у внутрішній єдності і
взаємопроникненні виступаючи джерелом саморуху і розвитку об’єктивного світу
і пізнання.

Отже, структуру суперечностей створює відношення протилежностей. Їх єдність і

боротьба. Зіткнення протилежностей, їх взаємоборотьба є внутрішнім джерелом,
будь-яких змін, будь-якого розвитку. Єдність відносна, боротьба абсолютна.

Суперечність – це не тільки відносини протилежностей, але й процес їх

розгортання, ступенями якого є тотожність, різниця, протилежність. Поняття
«тотожність» означає початковий ступінь розвитку суперечності, процесу, а
також момент переходу, перетворення протилежностей однієї в іншу.

Боротьба протилежностей, що є внутрішнім джерелом, імпульсом, поштовхом

розвитку, що не розв’язується своєчасно, може гальмувати розвиток і за певних
умов призводити до передкризових форм або кризи. Причиною цього може стати
несвоєчасне виявлення суперечностей, абсолютизація у розвитку ролі боротьби,
запізнення розв’язування суперечності.

Отже, витоком розвитку є роздвоєння єдиного на протилежності, їх боротьба і

розв’язання. Боротьба протилежностей веде зрештою до розв’язання
суперечності, яка є переходом до нового якісного стану

Залежно від місця у системі розрізняються внутрішні і зовнішні суперечності;

стосовно сутності – суттєві і несуттєві; залежно від ролі у розвитку – основні і
неосновні, а за типом у суспільстві – антагоністичні і неантагоністичні.

Закон єдності і боротьби протилежностей є суть, ядро діалектики, бо він по-перше

розкриває внутрішні імпульси, джерела саморуху і розвитку усіх різноманітних
процесів дійсності; по-друге, розкриває закономірності нескінченних кількісних і
якісних перетворень і причин поступового, прогресивного розвитку природи і
суспільства, тобто він виступає підґрунтям усієї історії розвитку.

Методологічне і світоглядне значення закону єдності і боротьби протилежностей

полягає у тому, що він дозволяє, по-перше, виявити суперечності об’єкта; по-
друге, оцінювати характер, ступінь зрілості суперечності, його місце і роль у
системі; по-третє керувати процесом розв’язання суперечностей.

Закон протиріччя має загальний характер тому що його дію можна

помітити у всіх сферах буття:
нежива природа

позитивний - негативний заряд

чорне - біле

живаючи природа

асиміляція - дисиміляція

людина

душа - тіло

раціональне (розум) - ірраціональне (емоції)

смерть - безсмертя

суспільство

матеріальна культура - духовна культура

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін - це закон,

відповідно до якого істотні якісні зміни об'єкта відбуваються тоді, коли
кількісні зміни переростають рамки міри; у розвитку відбувається якісний
стрибок - поява нової якості. Визначимо основні категорії у формулюванні
цього закону.

Якість - тотожна з буттям визначеність речі, так що щось перестає бути тим, що
воно є, коли воно втрачає свою якість. Не слід плутати поняття "якість" і
"властивість" (наприклад, якість стола - це стіл - предмет меблів, призначена для
певної діяльності, а властивості: високий, низький, дерев'яний, пластмасовий,
білий, коричневий і т.п.).
Кількість - зовнішня визначеність об'єкта відносно байдужа до його конкретного
змісту і якісної природи (наприклад, коли ми говоримо два, то в цю
характеристику можемо вкласти будь-який зміст: два камені, два світи, два
чоловіки і т.п.).

Міра - межі, рамки, у яких можуть змінюватися кількісні характеристики об'єкта

без зміни якості. Межі міри в більшості випадків рухливі і індивідуальні
(наприклад, певна доза ліків - для одного - цілюща, для іншого - отрута); тому
традиційно знання міри вважається високою мудрістю. На питання: "Яку якість я
волію в людях і намагаюся зростити в собі?" - я б відповіла: "Знання міри".

Стрибок - порушення міри, поява нової якості. Стрибок необов'язково

відбувається моментально, швидко, наприклад процес антропосоціогенезу (поява
людини) ішов від 3 до 5 мільйонів років (за різними даними).

Для прикладу взаємозв'язку кількості і якості приведемо наступне зауваження

Наполеона. Порівнюючи, французьку армію з мамлюками, він відзначав, що
мамлюки кращі воїни і перевершують французів у бойовому мистецтві і верховій
їзді, але уступають у дисципліні і тому: два мамлюки безумовно перевершують
трьох французів; сто мамлюків були рівні по силі 100 французам; 300 французів
брали гору над 300 мамлюками, а 1000 французів побивали 1500 мамлюків.

Отже, кількість і якість пов’язані через міру, адже саме міра відображає
закономірний взаємозв’язок якісної і кількісної визначеності предметів і явищ
об’єктивного світу. Вона вказує на межі кількісних змін предметів і явищ
матеріального світу. Порушення міри призводить до зміни якості, до
перетворення певного предмета на інший. Момент переходу від однієї міри до
іншої називається стрибками (або точками) переходу з одного якісно-кількісного
стану в інший, а ввесь шлях періодів від однієї міри до іншої в процесі розвитку –
вузловою лінією мір.

Друга особливість кількісних змін полягає у тому, що ці зміни носять відносно

повільний, прихований, рухливий, безперервний характер. Зовсім інший характер
носять якісні зміни. Вони відбуваються різко, відкрито, стрибкоподібно, у вигляді
вирішального переходу від старої якості до нової. Мають рухливий характер.

Згідно з особливостями розвиток виступає, як єдність форм руху, що різняться

між собою, але взаємопов’язані: перервності і неперервності. Неперервність у
розвитку – це стадія повільних, непомітних, кількісних змін, коли у процесі
розвитку не відбувається суттєвих змін якості, а вносяться у нього лише кількісні
зміни. Перервність і стрибкоподібність у розвитку – це стадія корінних якісних
змін предметів і явищ.

Часто поступові кількісні зміни називаються еволюцією, а докорінні кількісні

зміни – революцією.
Перехід з одного якісно-кількісного стану в інший, тобто зміна мір, завжди
зумовлюється розв’язанням суперечностей і становлять стрибок.

Стрибок – це сам процес переходу від одного кількісного складу до іншого, зміну
старої якості новою.

Стрибком є виникнення життя на Землі, виділення людини зі світу тварин, зміна

одного суспільного ладу іншим, видатні наукові і технічні відкриття.

Форми стрибків різноманітна і залежить від природи явища, що розвивається, а

також від конкретних умов, в яких здійснюється його якісне перетворення..

Стрибки розрізняються за тривалістю перетворення (швидкі, повільні), за формою

перетворення («з вибухом» і «без вибуху»), за характером перетворення зміни
елементів системи або структури в цілому). За швидкістю протікання у часі
розрізняються стрибки, що тривають мільйонні частки секунди, наприклад, у
ядерних реакціях, і ті, що тривають кілька тисяч чи навіть мільйонів років, у
процесі виникнення.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні має велике світоглядне і

методологічне значення. Воно полягає у тому, що по-перше, цей закон дозволяє
виявити кількісну і якісну визначеність, міру об’єкта; по-друге, він дає
можливість оцінювати нове, що народжується, форму стрибка з урахуванням
конкретних умов; а по-третє, дозволяє керувати якістю, кількістю, мірою
практично необхідного стану явища.

Закон заперечення заперечення - це закон прогресивного розвитку,

відповідно до якого в процесі заперечення старої якості новим зберігається (у
потенційному виді) все позитивне і проявляється в другому запереченні.

Закон заперечення заперечення, по-перше, виявляє напрям розвитку, показує, у

якому напрямку він іде, яка загальна тенденція розвитку, а по-друге, він розкриває
спадкоємний зв’язок між різними стадіями розвитку, між старим і новим, між тим
що вмирає і народжується. Цей закон показує у якій формі і як здійснюється
взаємозв’язок процесу розвитку між старим і новим. По-третє, він розкриває
форми поступального розвитку і демонструє, що розвиток іде не по замкненому
колу, не по прямій лінії, а по складеній спіралеподібній формі.

Закон заперечення заперечення – один з основних законів діалектики, який

відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну
форму розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності. Закон показує, що
розвиток відбувається не по колу, а від простого до складного, від нижчого до
вищого.

Діалектичне заперечення виступає насамперед, як зумовлена суперечливістю

предмета внутрішня неминучість його якісного перетворення.
Процес розвитку суперечностей має свої етапи: перший – висхідний стан
об’єкта; другий – роздвоєння єдиного, розгортання протилежностей,
перетворення об’єкта на свою протилежність; третій – розв’язання
суперечливості, перетворення цієї протилежності на свою протилежність, що
виявляє собою ніби повернення висхідного. У цьому процесі кожний з етапів
виступає запереченням попереднього, а ввесь процес запереченням запереченням.

Таким чином, діалектичне заперечення означає не просте, механічне відкриття

старої якості, а її подолання, що включає процес внутрішнього зв’язку зі старим,
утримання на збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить
умови дальшого розвитку, можливість нового заперечення. Сутністю закону є
відображення напряму і форми процесу розвитку і внутрішніх етапів окремого
розвитку явища.

Закон відображає спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо на

кожному новому ступені розвитку зберігається позитивне, що було на попередніх
стадіях розвитку – у вихідному пункті та його запереченні.

Закон відображає висхідний характер розвитку, поступальність руху, розвиток,

який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій базі
(заперечення заперечення), розвиток по спіралі, а не по прямій лінії.

Отже, сутність закону заперечення заперечення – саморозв’язуюча

суперечливість, ця сутність детермінує зміст закону – єдність поступовості та
повторюваності, виникнення нового і спадкоємності. Такий зміст визначає форму
розвитку – спіралеподібність.

Світоглядне і методологічне значення закону заперечення заперечення полягає у

тому, що він по-перше дозволяє виявляти внутрішнє необхідне заперечення, що
дозріває, по-друге, дає змогу оцінювати характер зв’язку і боротьби того, що
заперечує, і того, що заперечується, а також, по-третє, дає можливість впливати на
перехід до більш високого ступеня розвитку.

Таким чином:

1.Закон єдності і боротьби протилежностей вказує на джерело розвитку.

2.Закон взаємного переходу кількості у якість вказує механізм розвитку.

3.Закон заперечення заперечення вказує напрям розвитку.

4) Категорії діалектики (загальне і одиничне, сутність і явище, зміст і форма,

необхідність і випадковість, можливість і дійсність, причина і наслідок).

Категорії – це універсальні форми людського мислення. Для діалектики

характерним є формування парних категорій, які відображають "полярні" сторони
цілісних явищ, процесів. Серед розмаїття зв'язків реального світу філософське
пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'язків. Поняття про такі зв'язки
можуть бути об'єднані в дві групи категорій.

Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До неї належать категорії: "сутність

– явище", "причина – наслідок", "необхідність – випадковість", "можливість –
дійсність".

Другу групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудову"

буття. Це такі категорії, як "одиничне – загальне", "форма – зміст", "частина –
ціле" тощо.

Дамо коротку характеристику цих категорій.

Сутність – явище. Будь-якому розвиткові властива взаємодія сутності і явища.

Категорія сутності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні зв'язки й
відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія
явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики
предметів. У сутності переважає необхідне і загальне, в явищі – випадкове й
одиничне. Явище і сутність – діалектично пов'язані між собою протилежності.

Причина – наслідок. Основну роль у філософському пізнанні відіграє принцип

детермінізму. Цей принцип відображає той факт, що всі процеси в світі
детерміновані, тобто виникають, розвиваються і зникають закономірно, внаслідок
певних причин, обумовлені ними. Причина – це таке явище, яке породжує інше
або зумовлює в ньому певні зміни.

Необхідність – випадковість. Всі явища в світі взаємопов'язані, взаємообумовлені.

Категорії необхідності і випадковості відображають певні аспекти цього
взаємозв'язку. Необхідність – це обумовлений зв'язок явищ, за якого поява "події
– причини" неминуче викликає певне "явище – наслідок". Випадковість – це такий
зв'язок причини і наслідку, за якого причинність допускає реалізацію будь-якого
наслідку із багатьох можливих альтернатив. При цьому, який саме конкретний
варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не можна
точно передбачити і вирахувати.

Можливість – дійсність. Можливість і дійсність – це два послідовних ступені,

етапи становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі,
суспільстві та мисленні. Категорія можливість відображає об'єктивні, необхідні
умови і тенденції виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності
виражає ступінь і форму реалізації можливого. Дійсність є конкретною існуючою
формою предмета.

Одиничне – загальне. Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий

характер. Він властивий всім явищам, предметам, процесам, а також людському
мисленню. Пізнання світу передбачає вміння порівнювати предмети, явища,
виявляти їх подібність і різницю" усвідомлювати одиничний характер реальних
предметів, класифікувати їх. Під загальним розуміють властивості і відношення
предмета, явища чи процесу, тотожні властивостям інших явищ, процесів,
предметів. Категорія одиничне характеризує окремий предмет, явище, процес, що
відрізняється за своїми просторовими, часовими та іншими властивостями від
подібних йому предметів, явищ, процесії. Одиничне має специфічні
характеристики, які становлять його унікальну визначеність.

Одиничне і загальне перебувають у діалектичному зв'язку. Загальне не існує само

по собі, в "чистому" вигляді. Воно завжди реалізується в одиничному і через
одиничне. Одиничне, в свою чергу, входить у ту чи іншу групу предметів і має в
собі певні загальні риси. Так, загальним для всіх цивілізованих народів є
наявність демократичної держави, але кожний з них реалізує державу в особливій
формі, яка може мати унікальні, неповторні аспекти.

Форма – зміст. Під змістом розуміють єдність суттєвих, необхідних елементів, їх

взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного предмета, явища,
процесу. Форма – зовнішнє упорядкування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб
існування певного змісту. Форма і зміст відображають різні, але нерозривно
пов'язані між собою сторони одного і того самого предмета чи процесу: зміст
оформлений, а форма змістовна.

Категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і

співвідносні. Субстанційні категорії вживаються окремо, безвідносно до інших.
До таких категорій належать категорії “буття”, “матерія”, “рух”, “розвиток”,
”простір”, “час”, “суперечність” і т. д. Вони фіксують певні загальні властивості
об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення зв’язку цих
категорій з іншими. Співвідносні категорії, на відміну від субстанційних,
органічно пов’язані одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну;
з’ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять:
одиничне і загальне; явища і сутність; форма і зміст; частина і ціле; причина і
наслідок; випадковість і необхідність; можливість і дійсність.

 Розглянемо ці категорії більш конкретно.

 Одиничне і загальне. Це філософські категорії, що відображають діалектичну

єдність і відмінність між речами та явищами дійсності. Так, категорія “одиничне”
відображає в предметі, явищі те, що притаманне тільки даному предмету, явищу.
“Загальне” – це тотожність, що об’єктивно існує між предметами, речами,
явищами у рамках конкретної якісної визначеності. Ні одиничне, ні загальне не
можуть існувати самостійно. Самостійно існують окремі предмети, явища,
процеси.

 Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”.

Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у
відношенні до загального. Наведемо приклад: водень – одиничне; газ – особливе;
хімічний елемент - загальне. Поняття “газ” є загальним щодо поняття “водень”. У
свою чергу поняття “газ” є одиничним стосовно поняття “хімічний елемент”.

Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль

його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання.

Явище і сутність. Це категорії, які визначають різні ступені пізнання, кожна з

яких відображає реальний рівень глибини осягнення об’єкту. Сутність – це
філософська категорія для позначення внутрішньої, відносно прихованої й стійкої
сторони об’єктивної дійсності, яка визначає природу предмета, процесу і властиві
їм закономірності розвитку. Явище – це категорія для позначення в предметі,
процесі того, що знаходить свій вияв безпосередньо, з’являється перед нами.

Діалектичний взаємозв’язок між сутністю і явищем виявляється в тому, що:

 а) сутність і явище нерозривно пов’язані між собою. Явище не може існувати

без того, що в ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не
виявлялося б так чи інакше;
 б) єдність сутності і явища не означає їх співпадання, тотожності. Сутність
завжди прихована за явищем. Якби форма виявлення і сутності речей
безпосередньо співпадали, то наука була б непотрібна;
 в) явище більш динамічне, мінливе, ніж сутність, а сутність стійка, менш
мінлива. Вона зберігає себе у всіх змінах. Але, будучи стійкою щодо явища,
сутність не залишається абсолютно непохитною;
 г) явище більш багате, ніж сутність. Воно має в собі не тільки виявлення
внутрішнього змісту, суттєвих зв’язків об’єкта, але й будь-які випадкові
відношення, особливі риси останнього.

Зміст і його форма. Ці категорії є подальшою конкретизацією сутності і явища.

Зміст – це сукупність елементів, сторін, властивостей, зв’язків і тенденцій, що
складають даний предмет, процес, явище.

Діалектична взаємодія між змістом і формою виявляється в тому, що:

1. Зміст і форма перебувають у тісному взаємозв’язку. Ні за яких реальних умов,

ніде і ніколи не існує неоформленого змісту і беззмістовної форми. Спроба
відокремити форму від змісту, приписати формі самостійне значення веде до
формалізму (від лат. – стосується форми);

2. В єдності змісту і форми головним є зміст. Форма завжди змінюється внаслідок

трансформації змісту. Не якась зовнішня сила, а саме зміст формує себе. Так,
розвиток науки, відкриття нових законів, об’єктивних істин вимагає й нових
відповідних уявлень, формул, теорій, які оформлюють зміст цих нових законів;

3. Єдність форми і змісту передбачає відносну самостійність, активну роль форми

щодо змісту. 
 Частина і ціле; елемент, структура, система. Частина і ціле – категорії, які
відображають відношення між сукупністю предметів чи їх сторін, елементів і
зв’язків, що їх об’єднує і приводить до появи в цій сукупності нових властивостей
та закономірностей, не притаманних предметам, сторонам, елементам у їх
розчленованості

“Ціле” і “частина” – це категорії, які схожі і взаємопов’язані з поняттями

“система”, “структура”, “елемент”. Елемент (лат. – первинна речовина) – відносно
неподільна частина цілого. Поняття частини ширше за своїм обсягом ніж поняття
“елемент”, що є не будь-якою частиною, а тільки відносно неподільною. Причому
поняття “частина” співвідноситься з поняттям “ціле”, тоді як поняття “елемент”
співвідноситься з поняттям “структура”. 

Причина і наслідок. Практика показує, що виникнення будь-якого явища

зумовлено чимось іншим, фактором чи факторами, які породжують його. Явище,
дія якого призводить до виникнення нового явища, називається причиною. Те
саме явище, що виникає під впливом причини, називається наслідком.

 Усі явища у світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають внаслідок дії певних
причин. У світі немає і не може бути безпричинних явищ. Положення, що всі
явища у світі причинно зумовлені, визначає закон причинності. Філософів, які
визнають цей закон, поширюють його дію на всі явища, називають
детерміністами, філософів, які заперечують закон причинності, –
індетерміністами.

Між причиною і наслідком існує складний діалектичний взаємозв’язок

Необхідність і випадковість. Ці філософські категорії відображають різні типи

зв’язків речей і явищ одне з одним. Необхідність – це внутрішні, стійкі, суттєві
зв’язки явищ, які визначають їх закономірні зміни і розвиток. Необхідність
витікає з сутності явища, процесу і неминуче відбувається в даних умовах. Так,
смерть будь-якого живого організму неминуча, оскільки вона обумовлена його
природою і внутрішніми процесами, які в ньому відбуваються.

На проблему необхідності або випадковості існування речей склалися дві точки

зору. Одна з них абсолютизує необхідність: ніякої випадковості у світі немає, все
здійснюється з невідворотною неминучістю. Скасовуючи випадковість, ця точка
зору відкриває дорогу фаталізму. Це віра в долю, в приречення. Інша точка
зоругіпертрофує випадковість. Тут, навпаки, із дійсності виключаються будь-які
внутрішні залежності, об’єктивна зумовленість явищ – усе зводиться до
випадковості.

Можливість і дійсність. Ці категорії підкреслюють процесуальність, тобто

виражають становлення буття. Як відомо, з нічого не виникає щось нове, воно
може виникнути тільки за певних передумов, закладених у лоні старого. Буття
нового в його потенціальному стані і є можливістю. Можливість – це філософське
поняття, яке відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан
предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософська
категорія, яка характеризує реалізоване, актуалізоване буття: дійсність є
реалізованою можливістю.