6) Проблематика трагедії Фауст.

У центрі авторської уваги перебувають філософські проблеми: духовний стан світу,

людина і природа, роль культури в розвитку людства, місце людини на землі, сенс
буття особистості, її моральний вибір тощо. Образ Фауста відображає як
суперечливість процесу пізнання, так і неоднозначність поглядів самого Гете. Як
просвітитель, письменник визнає велике значення науки, але тільки науки, що
служить людству: в іншому разі вона перетворюється на «мертві»
знання. Фауст прагне не лише пізнати наукові істини, а й осягнути саму сутність
світу в його постійному русі й розвитку, в органічному взаємозв’язку усього сущого.
Водночас у творі постає і проблема пізнання та самопізнання людини.

Художній простір твору охоплює різні сфери — землю, небо, пекло; у ньому діють
персонажі, взяті не тільки з реальної дійсності, а й із міфів, фольклору, Біблії; час
дії в трагедії — минуле, теперішнє і майбутнє, тобто сама Вічність. Усе це дозволяє
авторові говорити про глобальні питання буття людини, природи, світу, космосу.

За словами німецького поета-романтика Г. Гейне, головним героєм твору є «дух,

який б’ється у спробі знайти моральну основу світу і самого себе». Гете зазирнув у
небачені глибини особистості, відкрив широчінь людської натури, її здатність
наблизитися до вищої таємниці Всесвіту. Водночас письменник показав і трагізм
шляху до істини. Трагедія Фауста — це трагедія усього людства в процесі пізнання
самого себе і світу. Утім, попри все Гете уславлює могутність людського духу,
котрий зумів піднестися над буденністю й замислитися над вічними проблемами
(добро, кохання, життя, праця, щастя тощо).

Коли сучасники запитували Гете про головну ідею «Фауста», він вважав такі

запитання безглуздими. Письменник говорив своєму секретареві Й. П. Еккерману,
що життя, відображене у «Фаусті», надто розмаїте й складне, щоб бути нанизаним
на «тонкий шнурок наскрізної ідеї». Справді, у творі йдеться про народження і
смерть, молодість і

старість, війну і мир, науку й мистецтво, чоловіка і жінку, суспільне життя і

природу, земне та ідеальне.

Гете то змушує своїх читачів піднестися до глобальних філософсько – поетичних

ідей, то повертає їх на землю, до конкретних людських стосунків, звичайного
життя. Художник прагнув знайти сенс повсякденного існування людства і
навернути його до вічних істин.
Подібно до класичних героїв романтизму, Фауст не здатний сприйняти щастя в
його земній іпостасі. Захопившись чаклунськими танцями, він втрачає свою кохану
і дочку. Щастя з Оленою йому більше до душі, але і тут героя чекає розчарування:
легендарна героїня – всього лише міф, тінь минулих часів. Вийшла з Аїда, вона
знову сходить в нього слідом за померлим сином, залишаючи Фауста його епосі.
При цьому герой Гете, при всіх сатанинських спокусах, не втрачає своїх «благих
душевних помислів». Помиляючись і грішачи, він не боїться визнавати і намагатися
виправити свої помилки, він не зупиняється в життєвому пошуку і тим самим
приємний Всевишньому, який заявив ще на початку трагедії: «Хто шукає,
змушений блукати». І рятується Фауст саме тому, що його життя «пройшло в
прагненнях», що дозволили йому наблизитися до істини, зміцнитися духовно,
зрозуміти, що головне – це дія, що несе добро і свободу людям.

7) Сюжетно композиційна своєрідність трагедії «Фауст».

Композиція трагедії порушує класицистичний канон трьох єдностей. Гете
використав у ній свій улюблений принцип вільної композиції, коли твір нагадує
ланцюг самостійних, замкнених у собі елементів. Трагедія починається трьома
прологами. Перша її частина складається з 25 сцен, друга має чіткішу зовнішню
структуру — складається з п’яти дій. Час, протягом якого відбуваються події
трагедії,— 3000 років, від Троянської війни до XVI століття. До того ж перша
частина має багато рис сучасного авторові життя, а у другій події розгортаються на
великому просторі протягом кількох століть. Про життя головного героя
розповідається в двох часових планах — ретроспективно і в теперішньому часі.
Побутові сцени поєднуються з фантастичними та історичними, а епохи вільно
заступають одна одну.
Фабула трагедії теж не вичерпує змісту твору. Коротко її можна сформулювати так:
перша частина — це вічна історія кохання, друга — історія вічності. У першій
частині зображено «мікросвіт» людини, її індивідуальне, особисте життя, друга
частина, «макросвіт», відбиває суспільно-політичне життя людства.
Використовуючи відомий фабульний матеріал, Гете створив оригінальну трагедію,
де мав намір дати відповідь на найскладніші питання: у чому сенс людського життя
та яка природна сутність людини. Для втілення свого грандіозного задуму поет
поєднує в образах твору індивідуальне і символічне, використовує алегорії, тому
глибокий ідейний зміст трагедії не осягається на рівні зовнішніх подій.
Однією з проблем трагедії є співвідношення сил добра і зла, що завжди існували у
світі. У «Пролозі на небесах», зав’язці трагедії, стверджується фантастична
ситуація зустрічі Господа та його архангелів з Мефістофелем, яка набуває
символічного значення. Основний предмет розмови — людина, хто вона така, яке
її місце у світі.

Жанр «Фауста» важко піддається визначенню. Сам Гете назвав свій твір трагедією.

Трагедія як різновид драми присвячена важливим проблемам буття людини й
суспільства. Як правило, ці проблеми не можуть бути розв’язані протягом життя
героя і призводять до його загибелі. Невирішені конфлікти й суперечності
зумовлюють трагізм головного героя. Якщо брати до уваги саме ці ознаки трагедії,
то «Фауст», безумовно, належить до даного жанру. Але «Фауст» виходить далеко
за межі можливостей, які пропонує сцена.
За масштабами зображення дійсності, глибиною образів і силою
ліризму «Фауст» можна назвати ще й поемою. Глобальність порушених питань
дозволяє вважати великий твір Гете філософською поемою у формі драми.
Легенда про доктора Фауста, вченого-чорнокнижника, виникла десь у XVI ст. і
набула популярності у XVII—XVIII ст. Гете сміливо взяв цю легенду й перетворив її
на сповнений глибокого філософського змісту твір. Перша
частина «Фауста» поділяється на двадцять п’ять сцен, друга — на п’ять актів.
Автор легко переносить дію зі світу реального у фантастичний, з однієї частини
світу в іншу, використовує також античні, біблійні і середньовічні міфи та легенди.
Така рухливість дії примушує читача розмірковувати й робити узагальнення, за
простим фактом бачити величне. Над життям людства, у його величі та у
дріб’язковій життєвій метушні, замислюється автор і читач, і роздуми ці
викликають захват і прикрість, печаль і радість. Не доля окремої людини, а весь
світ, неосяжний і незбагненний, усе людство і його історичне призначення хвилює
автора.
Як зазначає дослідник творчості Гете Б. Шалагінов, композиційні та жанрові
особливості «Фауста» сягають корінням у «штюрмерську» естетику: «Це постійне
перенесення місця дії при великому охопленні часу (у т. ч. міфологічного),
чергування монологічних сцен з масовими, ліричних із гротескними, фантастичних
із натуральними. Символічне значення мають світло, кольори, звуки, музика.
Віршована мова поеми вирізняється віртуозною різноманітністю ритмів і розмірів і
нерідко збуджує музичні асоціації. Музично-сценічний світ «Фауста» Гете уявляв
собі подібним до світу «Чарівної флейти», його улюбленої опери. Він казав, що
тільки Моцарт, якби був живий, міг би написати музику до його твору. У «Фаусті»
чітко виявляються й риси «веймарського класицизму» Гете — увага до проблем
духовного буття і світобудови, прагнення осмислити через міф питання, що
хвилюють людство, пошук гармонії всупереч хаосу й дисгармонійності життя, культ
краси, універсалізм художнього мислення.

8) Образна система і композиція основних образів Фауста.

Образів, які структурують ідейну тканину всього твору, лише два — це Фауст і
Мефістофель; інші образи тільки доповнюють головні та символізують спокуси
на шляху Фауста до пізнання абсолютної істини.
Образ Фауста є центральним у трагедії. Він відображає як суперечливість процесу
пізнання, так і неоднозначність поглядів самого Ґете. В образі доктора Фауста
автор зображує людину, котра прагне усвідомлення глобальних проблем буття.
Фауст — символічна фігура, що втілює риси всього людства, але значно
підноситься над рівнем звичайної людини. Фауст — титанічна особистість, яскрава
і значна індивідуальність, завжди невдоволена собою та навколишнім світом.
Фауст — людина надзвичайної духовної сили. Мефістофель про нього говорить:

Та раб то раб, а служить по якому?

І їсть і п'є він щось не по-земному.
його думки, на безум хворі,
Ширяють десь в непевній далині.
То з неба б він зірвав найкращі зорі,
То пив би він всі радощі земні;
Та ні земля, ні далі неозорі
Не вдовольнять тієї маячні*.

Образ Фауста позбавлений цілісності: молодий Фауст — людина почуття, Фауст

похилого віку — людина розуму.
Ґете писав про свого героя: «Щоб правильно зрозуміти Фауста, треба знати його
характер — характер людини нетерплячої і незадоволеної земною дійсністю,
людини, яка прагне оволодіти вищим знанням, прагне насолоджуватися
прекрасним добром, і не може навіть незначною мірою задовольнити своє
прагнення, тому знов і знов повертається назад ще більш нещасною».
Фауст — справжній учений, бо його допитливий розум прагне усвідомити себе у
світі, осягнути загальну й абсолютну істину. Доля Фауста трагічна, адже відповіді,
які він знаходить, здаються йому неповними, а істина — частковою. Трагедія героя
починається у сфері свідомості: це трагедія духа, що зважився на осмислення
абсолютного і розуміє марність своїх поривань.

Природо безконечна!
Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,
І небо, й землю — все живиш?
Невже ж ти болю в серці не загоїш,
Жаги палкої в нім не заспокоїш?

Фауст завжди самотній: поруч із ним немає нікого, крім чорта. Мета його —
осягнути сенс буття в цілому, знайти форму життя, яка найбільше відповідала б
людській гідності. Розчарування у можливостях людського розуму змушує його
звернутися до потойбічних сил, щоб об'єднати два світи, дві душі, які живуть у
ньому.

У мене в грудях дві душі живуть,

Між себе вкрай несхожі — і ворожі.
Одна впилась жадливо в світ земний
І розкошує з ним в любовній млості,
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.

Отже, Бог і чорт, безсмертний дух і смертне тіло сперечаються між собою в натурі
Фауста. Два світи, дві душі — це смертна плоть і безсмертний творчий дух, що
становлять людську сутність. Своє перше життя Фауст віддав науці, другий термін,
відпущений йому, він хоче покласти на саме життя, протягом якого не раз знехтує
підступними спокусами Мефістофеля і жодного разу не буде слухняним знаряддям
у його руках. Навіть коли Фауст чимось поступався, це була поступка другій
частині душі, яка, власне, і містила мефістофельське начало.
Фауст — не ідеальний герой. Упродовж життя він припускався багатьох помилок,
але вперто шукав сенсу людського існування і безстрашно йшов до своєї мети.

Образ Мефістофеля надзвичайно складний. Він аж ніяк не схожий на чорта з

легенд. Мефістофель — це втілення нещадної критичної думки. Він добре знає всі
вади людей і дотепно глузує з них, бо не визнає жодної високої цінності в
людському житті.
Мефістофель — чорт-цинік, чорт-практик, якому все відомо. Він — дух-матеріаліст,
дух-аналітик, котрий зважає тільки на те, що дійсно існує.
Бог називає Мефістофеля «духом заперечення»; вони не ворогують між собою, а
складають одне неподільне ціле.
Я ж — часть од часті лиш, що перше всім була,
Частинка тої тьми, що світло привела,
Те світло гордеє, що хочеться йому
З одвічних володінь прогнати матір-тьму.
Та це йому не вдасться — шкода сил,
Воно навік приковане до тіл:
Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,
Тілами лиш спиняється в ході,
А згинуть ті тіла — тоді
й воно разом з тілами згасне.

Отже, вони — два протилежні джерела одного начала, які різняться лише знаком:
одному з них відповідає знак плюс, другому — мінус, один символізує світло,
другий — тьму.
Водночас сам Мефістофель є часткою людини, складаючи з нею одне ціле.
Мефістофель — це інша сторона безодні, яка називається людиною: та, що все
піддає сумніву.
Мефістофель — духовний двійник Фауста. Це Фауст у Фа-усті, чорт у людині, за
висловом Достоєвського. Чорт втілює в собі плоть і дух людини, ниці помисли
Фауста та його високий скепсис.
Вони однаково думають і говорять. Інколи їх навіть важко розрізнити. Розмова
Фауста з Мефістофелем за змістом і характером нагадує розмову з Богом.

І вічно скаржишся мені ти!

Невже ж тебе задовольнити
Земля ніколи не змогла б?
Ні, Господи.
Не радує мене тих знань скарбниця,
Що я збирав на протязі років...
Я ніби й ріс — а добре придивиться,
То духом я ні крихти не зміцнів;
Не став я ні на волос вищий,
До безконечного не ближчий.

Фауст та його двійник — не застиглі форми, не добро і зло, які фехтують на

відстані. Вони, мов рідина, набувають форми одне одного. Благородство чорта
поступається місцем жорстокості людини, і навпаки.
Мефістофель Ґете максимально наближений до людини. Він персоніфікований і
має характерні риси живої особистості, які не вичерпуються голим Ніщо. Він грає в
ігри, які сам вигадує, чекає, сподівається, хитрує. Але між чортом і людиною є
істотна різниця: людина ніколи не знатиме всього, тому в ній завжди залишиться
місце для віри. Мефістофелю відомі всі таємниці, у цьому корінь його зневіри й
аморальності. Знаючи все про все, він глузує з честі, совісті, добра. Він — це лише
знання, без співчуття, без кохання. Абсолютне знання звільняє його від моралі. Він
сам собі початок і кінець, йому нікуди розвиватись. Він безсмертний цинік, і в
цьому його приреченість.
Давній ворог людського роду, Мефістофель відвертає Фауста від високої мети,
граючись, переступає через життя й душі людей, але лиходійство не є його
«професійною» потребою. Вчинки Мефістофеля — зворотний бік задумів самого
Фауста. Проте цим не вичерпується його роль в житті Фауста. Він розкриває перед
ним зло світу і тим сприяє його розвитку, адже справжній рух — це суперечливий
процес, що відбувається через єдність та боротьбу протилежностей. Критична
думка Мефістофеля допомагає оновленню життя. У трагедії він ніколи не рівний
самому собі, завжди різний, суперечливий, водночас привабливий і потворний.

Чарівна, чиста, юна, Маргарита (Ґретхен) є символом молодості і краси. Проте

вона дитя свого часу, свого міста, парафіянка місцевої церкви, втілення
філістерського середовища. Її легко обдурює піп, який привласнює скриньку з
коштовностями, дарунок Фауста. Та навіть обман не може похитнути віри
Маргарити, вихованої за суворими релігійними законами. Бог для неї —
недосяжний моральний ідеал: він завжди вгорі, він карає й милує. Бог Маргарити,
милосердний і добрий, існує для всіх, хто сповідує правду й совість.
Маргарита уособлює цнотливість, простоту і природність. Вона наділена тонкою
проникливістю та інтуїцією, яка анітрохи не слугує їй для самозбереження. Ґретхен
безпомилково відчуває у Мефістофелеві ворога, бо він заперечує все, що вона
цінує. Совість не дозволила їй піти за Фаустом, який хотів звільнити її з в'язниці.
Без чистого сумління для неї немає свободи. Вона божеволіє, не здатна зрозуміти,
чому її щире кохання стало причиною загибелі всієї родини.
У характері Ґретхен немає нічого героїчного, вона легко підкоряється чужій волі,
керується почуттями, а не розумом. При всій психологічній витонченості в
зображенні порухів її душі, Маргарита у творі виступає узагальненим образом
жертовного кохання. Поза філософською стихією її трагедія близька до
аналогічних драм в українській літературі — «Сердешної Оксани» Квітки-
Основ'яненка, «Катерини» Шевченка.

***

Ґете так і не зміг поставити крапку в трагедії. Мабуть, у цьому виявилась мудрість
поета, обережність думки, яка вагається, непевна, що знайшла абсолютну істину.
Адже істина не однозначна і не обмежується цариною науки, чи «діла», чи
кохання. Вона в синтезі усіх начал, в людині, в її невпинних пошуках і боротьбі.
Фабула твору не розкриває повністю його сенсу. За зовнішніми подіями криється
глибокий внутрішній смисл трагедії. Він осягається, зокрема, через поетичну мову
персонажів, яка передає найтонші відтінки їхніх роздумів і почуттів. Мова Фауста
пронизана думкою, пристрастю, енергією, захопленням; мова Мефістофеля
відбиває його бездуховність, сповнена сарказму та іронії. Глибоким ліризмом
пройнята мова Ґретхен, її почуття виливаються в пісні.
Проблеми, яких торкнувся Ґете в своєму «Фаусті», належать до вічних проблем
людства, бо вічно триватиме боротьба «неба» і «землі», «духу» і «потреби».
Суперечка між дияволом і людиною в душі самої людини є складною морально-
філософською проблемою, що здавна хвилювала людей.
9)Фауст і проблема сутності людини.
Тема трагедії «Фауст» Гете: духовні пошуки головного героя, доктора, вільнодумця
і чорнокнижника Фауста. Йому стало мало пізнання звичайної людини, і він уклав
договір з дияволом Мефістофелем про те, щоб продовжити своє життя на час
існування людства. Це час Фауст хоче використовувати для цінних відкриттів. Він
хоче піднятися над дійсністю не тільки духом, але й своїми справами.
У центрі твору – проблема добра і зла та їх протиборства в людині. Осіб, тобто сам
Фауст, знаходиться між цими силами. Помисли доктора Фауста благородні і високі,
він прагне допомогти людям. Але він весь час стикається зі злом, силою
руйнування, силою заперечення. Фауст виявляється в ситуаціях вибору між
добром і злом, вірою і цинізмом. Часто він сам заподіює іншим зло, не бажаючи
цього. Так він губить життя Маргарити, штовхає її на гріх. Все ж Фауст так і не
втрачає чистоти своєї душі.
Саме в боротьбі зла і добра проходить життєвий шлях героя, розвивається і міцніє
невидимий духовний світ його особистості. Мефістофель говорить про це: «Будете,
як Бог, знати добро і зло». Ця боротьба направляє Фауста на пошуки, саме вона
відкриває йому істини. У фіналі трагедії в душі героя перемагає розум, світло,
добро.
Ідея «Фауста» Гете в тому, що без існування зла, темряви, сумнівів і порожнечі
поряд з добром, творчістю, вірою, не було б і руху героя вперед, не було б цінності
пізнання. Фауст – не просто персонаж, він уособлення всього людства, всіх його
прагнень в одній особі. Тому боротьба добра і зла для Гете – це те, що рухає світ
людства вперед, до нових знань.
Друга головна ідея «Фауста» Гете – в утвердженні величі людини. У трагедії Фауст
проходить через випробування, сумніви, гріхи, розчарування, спокуси, горе,
порожнечу і почуття провини. Через нього гине Маргарита, він втрачає Олену
прекрасну. Однак у фіналі Фауст виявляється людиною, в якій перемагають саме
високі помисли: людяність, любов, невтомний розум, віра в прекрасне. Гете
стверджує можливості розвитку людини, силу і красу людського розуму.
Сенс «Фауста» Гете, точніше, його написання – втілити в образі доктора вищі
духовні пориви людини.
Тема кохання у «Фаусті» також присутній. Вона розкривається з різних сторін. Це
одночасно велике щастя, велике почуття, а разом з тим і фатальне. Любов Фауста
і Маргарити пристрасна і велика, але в нашому світі таку любов краще
приховувати, їй немає місця. Історія ж наших героїв закінчується трагічно. Любов і
пристрасть призводять героїню до загибелі.
10)Жанрова стилістика та природа «Фауст».

Жанр твору. Непростим є й питання щодо жанрової належності «Фауста». Згідно з

визначенням Ґете, цей твір є трагедією (філософською трагедією). Проте він мало
зорієнтований саме на сценічне втілення. Крім суто драматургійних, у ньому наявні
численні ліричні та епічні елементи, а окремі частини схожі на поему. Образ
Фауста як персонажа саме трагедії дослідники творчості Ґете також сприймають
неоднозначно: «Про цього пройдисвіта можна написати хіба що фарс». З іншого
боку, можливо саме тому Ґете наполягав на жанровому визначенні «Фауста» як
трагедії, прагнувши по-новому витлумачити образ відомого авантюриста, шахрая.
Адже щира, безмежна й невситима жага Фауста до пізнання, його служіння ідеї
пошуку щастя для всього людства не лише підносить цей образ, перетворюючи
його на персонажа «високої трагедії», а й робить символом допитливості людини,
призначення якої полягає у пізнанні всесвіту. Ця магістральна лінія пронизує всю
світову літературу починаючи від доби Античності. Видатний грецький трагік
Софокл (V ст. до н. е.) у трагедії «Антігона» оспівав людину, яку визнають восьмим
дивом світу: «Дивних багато в світі див, найдивніше із них – людина...». З цього
погляду авторське жанрове визначення «Фауста» як трагедії постає цілком
умотивованим і логічним. Проблематика твору. Ключовими у трагедії є «вічні»
питання: що таке людина? В чому сенс її земного буття? Куди прямує людство і в
чому його щастя? На прикладі долі Фауста в першій частині твору Ґете показав
здійснення усіх можливих бажань людини, а в другій частині – безмежні
можливості всього людства. Проте абсолютне здійснення людських бажань може
обернутися на трагедію: гонитва Фауста за насолодою у першій частині
спричинила загибель Маргарити, а в другій частині на трагедію перетворилося
його прагнення вдосконалити природу, внести власні прагматичні корективи у
світобудову. Фінал другої частини позначений певним скепсисом: через Фауста
загинули Філемон і Бавкіда, осліплий Фауст звуки заступів сприймав як роботу
задля майбутнього людського щастя, а насправді це злі лемури копали йому
могилу (тут один крок до світової антиутопії).

Додаткова інформація.
Стилістичні особливості «Фауста» У першій частині трагедії переважає реалістичне
зображення: змальовано конкретні типи жителів німецького міста (сцена «За
воротами міста»); описано історію взаємин Фауста з Маргаритою-Гретхен.
Мефістофель намагався спокусити Фауста насолодами життя: тут і вино (склеп
Авербаха у Лейпцигу), і чуттєве кохання (стосунки з Гретхен). Проте Фауст так і не
впав, «вспокоєний, на ліні ложе» і не гукнув: «Спинися, мить! Прекрасна ти!». Ба
більше, саме трагічна загибель Маргарити остаточно переконала його відмовитися
від індивідуалістичного пошуку сенсу буття і щастя, а звернути увагу на інших
людей, подумати про долю людства. Рядки, присвячені стосункам Фауста і
Маргарити, є одними з найліричніших і водночас найтрагічніших у світовій
літературі. Зіткнення дівочої чистоти з диявольською спокусою, щирі порухи душі
героїв на тлі сатанинського задуму Мефістофеля – усе це тримає читачів в
постійній напрузі. Друга частина трагедії значно складніша, алегоричніша і
символічніша (недаремно Генріх Гайне схарактеризував її як «алегорично
заплутані нетрі»). Наприклад, сцени при імператорському дворі часто тлумачили
як алегорію приреченості феодалізму. Проте Ґете був занадто скептичним для
того, аби насправді вважати буржуазний устрій, який прийшов на зміну
феодалізму, ідеальним суспільним ладом. Це засвідчують слова Мефістофеля:
«Грабіж, торгівля (тобто бізнес, новий, капіталістичний устрій. – Авт.) і війна – це
все одно, в них ціль одна».