1) Трагедія «Фауст» – найбільша пам'ятка німецької літератури кінця XVIII – початку XIX

століття, своєрідний художній та філософський підсумок німецького Просвітництва. Сам Гете

надавав виняткового значення цьому твору, вважаючи його справою всього свого життя. В
проміжок часу, коли накидувалися перші сцени трагедії (1773 р.), і липнем 1831 року, коли
було закінчено «Фауста», протікало майже все свідоме життя Гете, цілих шістдесят років,
протягом яких поет знову і знову звертався до сюжету, що глибоко захопив його з часів
юності.

В першій частині твору Гете стверджує, що життя не є чимось простим і легким. Люди, які
думають, що здатні зрозуміти і пояснити все на світі, легко можуть впасти в оману. Життя не
стане зрозумілішим тому, хто стоїть осторонь і спостерігає за ним. Воно більше відкривається
тому, хто бере в ньому активну участь, шукає, прагне благородної мети, віддає сили боротьбі
за нагальні потреби та інтереси людства. Але все одно для вдумливих людей життя
залишається дещо загадковим, однак, активна діяльність наближує людину до розуміння
його сенсу.

В образах, створених Гете, це особливо помітно. Здавалося б, що може бути прекраснішим

за таку чисту дівчину, як Гретхен. Тим часом обставини роблять її провинницею. Фауст –
людина безумовно шляхетна характером і прагненнями, але вина за загибель його коханої
лежить на ньому. А Мефістофель при всьому тому, що втілює повне заперечення моральних
цінностей, має риси, що, подекуди, роблять його участь у людському житті корисною. Іншими
словами, Гете показує те, що філософи називають діалектикою добра та зла.

Друга частина «Фауста» у багатьох відношеннях протилежна першій. Якщо перша

складалася з 25 сцен, нерозділених на акти, то друга частина побудована, як і будь-яка
класична трагедія, із 5 актів. Сцени першої частини, контрастні та нерівні за обсягом,
демонстрували природу, життя, охоплене різноманіттям і плинністю, далеке від
раціоналістичної симетрії та влаштованості. Перша частина «Фауста», незважаючи на
колосальний зміст, у ній презентований, розкриває по суті, одну подію – любов до Гретхен.

П'ятиактна організація другої частини має кілька причин: передусім вона вказує на поворот
поета до античності: відображує суму ідей, народжених шістдесятьма роками творчості;
кожний акт демонструє особливий етап пошуків Фауста; кожен акт – це етап історії всього
людства. Текст у другій частині ущільнився, що різко збільшує частку символіки, алегорії,
метафоричності, різних категорій художньої умовності.

У другій частині місце подій безперервно змінюється (Німеччина, Греція), розширюється і

подієвий час – античність та сучасність, омолоджений Фауст на початку та 100-річний
патріарх у фіналі. Світ другої частини – позаособистісний, у ній немає нічого суб'єктивного.
Якщо в першій частині історія дана через Фауста, то в другій вона набуває самостійності.

Каменем спотикання Фауста-вченого була проблема пізнання. Для нього було характерним
прагнення абсолюту, кінцевого знання. Фауст у фіналі прийшов до розуміння відносності
істини, до діалектичної думки про те, що істина – це процес, що незнання – це не свідчення
безсилля людини, а джерело нового пізнання, свідчення вічності та нескінченності
світобудови, що людина – частина природи, а не Володар, що все собі підкоряє і рівний
природі
 2) Ідеї Фауста у фіналі узгоджуються з ідеями Господа у «Пролозі на небесах», з його
концепцією руху як безперервного вдосконалення, безперервного розуміння істини та сенсу
існування. В останньому монолозі головний герой спрямований у майбутнє. Він йде з трагедії,
йде зі світу, із життя, прогнозуючи майбутнє, у ньому ж і перебуваючи. Останній монолог
відриває Фауста від справжнього, від створеного ним світопорядку. Майбутнє, як видається
Фаусту, – це світ безперервної боротьби зі стихією, і як результат цієї боротьби – досягнення
свободи. Він впевнений у тому, що людство вже саме здатне побудувати вільне суспільство.
Хоч з самого початку він і віддав свою душу Мефістофелю в обмін на знання, які хотів
передати людям, та згодом впевнюється, що всіма людьми керує прагнення до
самовдосконалення та змін.

Фауст переживає «вищу мить» не тому, що досяг відповідності реальності та ідеалу, не

тому, що ідеал втілився в реальності, а лише тому, що передбачає його неодмінне втілення у
майбутньому. Остання сцена "Фауста" – грандіозний апофеоз Фаусту, його безсмертної
сутності. Фауст – земний, суперечливий, грішний – зливається докупи з райським,
ангельським, господнім, саме тому, що віддав себе служінню людям, прагнув послужити їм
єдиним до чого мав неабиякий хист – своїми знаннями.

Світ «Фауста» – грандіозний, величний світ, що вмістив історію, світобудову. Психологія

особистості, світогляд епохи, філософія культури, стратегія політики – це воістину
фантастичне різноманіття проблем робить останнє творіння Гете монументальним і у своїй
невичерпності загадковим. «Фауст» звернений до всіх епох, оскільки найактуальнішою
проблемою кожної людини стає проблема шляху, життєвого призначення, проблема пошуку
істини, не механічно засвоєної, а вистражданої, такої, що стала плодом болісного, складного
досвіду. Уроки «Фауста» – це уроки вільної героїчної думки, тяжкого шляху пізнання правди,
справедливості – це уроки людяності.

Проблематика: 

· призначення митця у суспільстві та роль мистецтва («Пролог в театрі»); 

· велич людського розуму та сенс людського життя («Пролог на небі»); 
· місце та роль вченого в житті (Фауст і Вагнер); 
· співвідношення істини і любові (Фауст і Маргарита);
·  засудження релігійних догм; 
· спокуса владою та багатством (у цісарському палаці); 
· істина і краса (Фауст і Єлена).

3) Образ Мефістофеля у "Фаусті" Й.В. Гете має глибокий філософський зміст. Він є втіленням
негативних аспектів людської природи, символізує пошук потішень і задоволення в
матеріальному світі, аморальність та спокусу до влади та знань. Мефістофель є втіленням
принципу віддалення від духовних цінностей та моральних принципів, які Фауст поступово
втрачає, піддаваючись спокусі.

Кохання Фауста і Гретхен є важливим аспектом трагедії. Ця історія показує протистояння між
духовним та матеріальним світом. Чистота і невинність Гретхен стають противагою пошукам
знань та задоволенням Фауста. Їхнє кохання представляє боротьбу між моральними
цінностями та людськими страстями.

Антична тема у "Фаусті" проявляється через використання міфологічних мотивів та образів.

Наприклад, Мефістофель використовує міф про Грефіна, дочку Протея, яка могла змінювати
свій зовнішній вигляд, щоб увібратися в серце людей. Також згадуються інші античні мотиви,
такі як міф про Горация, який був відомий своєю суперечливою природою.

Щодо фіналу твору, хоча "Фауст" - трагедія, його завершення має оптимістичний
спрямований на примирення Фауста з душею. Фауст знаходить спокій і примирення у своїх
останніх моментах, коли він віддає своє життя заради спасіння людства, і це дає йому спокій
душі. Таким чином, оптимістичний елемент полягає у примиренні та внутрішньому спокої
головного героя під кінець трагедії.

4) "Фауст" Й.В. Гете є твором, що зберіг свою актуальність через віки через свою
універсальність та глибокий філософський зміст. У наш час ця трагедія також має свої
співзвучності:

1. Пошук знань та бажання досягнення: Сучасне суспільство також відоме своїм

безперервним прагненням до знань і успіху. Фауст символізує цю непохитну бажання
досягти більшого, відкриваючи собі нові горизонти, що відповідає сучасній пошуковій
культурі.
2. Спокуса та моральні дилеми: Фауст, спокусившись Мефістофелем, представляє
конфлікт між моральними цінностями та спокусою до матеріальних благ. Це актуально
й для нашого часу, коли люди постійно стикаються з моральними дилемами у своєму
житті та рішеннями, що впливають на їхню долю.
3. Кохання і його наслідки: Любовна історія Фауста і Гретхен також відображає аспекти
сучасних міжособистісних відносин, їхні впливи та наслідки для індивідів.
4. Пошук сенсу життя: Питання про сенс життя, духовність та пізнання себе
залишаються актуальними у будь-яку епоху, і "Фауст" ставить ці питання важливим
чином, викликаючи думки і роздуми.
Таким чином, "Фауст" залишається актуальним і у сучасному світі, оскільки багато його тем і
моральних конфліктів пересікаються з питаннями та викликами, що існують у нашому
суспільстві сьогодні.

Чому Фауст пішов на угоду с дияволом?

Фауст пішов на угоду з дияволом, тому що він був незадоволений своїм життям, своїми
знаннями і своїми можливостями. Він хотів пізнати всі таємниці світу, відчути всі насолоди
життя, пережити всі емоції людини. Він не міг знайти сенсу в своїй науці, в своїй релігії, в
своїй моралі. Він відчував себе самотнім, незрозумілим, непотрібним. Він втратив віру в себе,
в людей, в Бога. Він був готовий віддати свою душу дияволу, якщо той зможе задовольнити
його прагнення і зробити його щасливим. Він заключив угоду з Мефістофелем, за якою
диявол мав служити йому на землі, а Фауст мав стати слугою диявола в пеклі. Умовою угоди
було те, що якщо Фауст скаже, що він задоволений якоюсь митью, то він помре і потрапить
до пекла. Це була дуже небезпечна угода, але Фауст не боявся ризику, бо він вже не цінував
своє життя. Він хотів лише відчути щось нове, щось, що перевершує людські межі. Він хотів
бути богом, а не людиною.