Фауст і Мефістотель – центральні герої трагедії Гете.

Їх об’єднує неординарність, а різнить

призначення. Фауст і Мефістофель — антиподи, як і Мефістофель з Богом. Місія Мефістофеля в цьому
світі — показати ницість людську. Він не змушує людей грішити, торгувати своєю совістю та душею;
навпаки, він залишає людям право вибору: «Я тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш
злого». Таким чином, велика роль Мефістофеля не лише в житті Фауста, але й в ідейному змісті
трагедії.

Суть протистояння Фауста і Мефістофеля в тому, що для людини головне: фізичне чи духовне,
матеріальне чи ідеальне, моральність чи духовний занепад. У цьому протистоянні Гете показав свою
впевненість у можливостях людини, її розуму, високий моральний потенціал.

Озираючись на прожите, Фауст бідкається, що науки, пізнані ним, не

розкрили йому загадок і таємниць природи, не зробили мудрішим,
кориснішим людям: "Пропали роки!" У цих гірких словах розкрито всю
вдачу Фауста, невдоволеного собою.
Фауст пробує пізнати суть буття за допомогою магії. Та Дух землі,
обурений зухвалою самовпевненістю вченого, нічого не відкриває йому.
Разом з ним щезають останні сподівання Фауста. Життя втрачає сенс.
Від самогубства рятує героя спогад про дитинство, навіяний
великодніми співами ангелів. Суть їхніх пісень — утвердження
беззаперечного відродження людини, що прийшла важкими шляхами
земного буття. Фауст вирішує, що самогубство — капітуляція людини перед
Всесвітом.
У кінці прогулянки Фауста і Вагнера до них пристає Мефістофель,
перетворений в бродячого пуделя, і в такому вигляді проникає слідом за
Фаустом в його кабінет. Доброзичливо жартуючи над собакою, вчений
повертається до перерваних занять: він вирішив перекласти німецькою
мовою Євангеліє. Та роботу Фауста перериває Мефістофель — дух руйнації
та сумніву. Нищачи старе, він тим самим спонукає до народження нового, а
це дає змогу твердити, що, бажаючи всьому зла, він творить добро.
Мефістофель — дух творчого заперечення, яке слугує добру. Саме він
береться задовольнити невситиму цікавість Фауста. Герої укладають між
собою угоду: Фауст стане слугою диявола, якщо після виконання його
бажань він більше нічого не хотітиме, задовольниться, попросить спокою,
визнає, що настала мить, найкраща у його житті, зажадає, щоб вона
тривала вічно. Фауст іде з Мефістофелем, сподіваючись, що таким чином
пізнає сенс буття, обійме Всесвіт своїм духовним зором. Саме цього і чекає
від нього Господь, сперечаючись із духом зла.

Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таємниці, дати найвищу насолоду, і якщо
розум Фауста відмовиться боротися в суперечностях, якщо хоча б одну миттєвість він визначить як
абсолютну істину, Мефістофель забирає його душу. Пошуки істини Фауст робить метою свого життя,
вони протікають у постійних суперечках із Мефістофелем, адже в героїв принципово різні точки зору
на людину.
Мефістофель показує аскетичному, зануреному в дослідження Фаусту інші сторони життя, збагачує
його новими враженнями, дарує радість кохання і горе втрати коханої, повертаєнезнану ним
молодість. Здається, Мефістофель і сам молодшає з Фаустом, перебираючи всі свої методичні заходи,
щоб здобути перемогу над ним. Правда, Мефістофель бажав передати Фаусту своє презирство до
людського роду, вміння бачити тільки людські вади. Тому він допоміг спокусити Маргариту, вбити
брата дівчини, вивів Фауста з Маргаритиної в'язниці, так і не врятувавши дівчину. Мефістофель хотів,
щоб Фауст жив тільки для себе, незважаючи на інших, прагнучи тільки власного задоволення.

Мефістофель супроводжує Фауста й допомагає йому на шляху в пошуках істини, у пошуках самого
себе, але невпинність, творча натура героя потрібна саме Богові, саме це визначає безсмертну душу.
Мефістофелю ж може дістатися тільки статична оболонка людини, що перестала бути особистістю.
Отак, розділяючи людей на тих, що живуть, і тих, що існують, Господь і Мефістофель роблять,
допомагаючи одне одному, спільну справу, ще раз підтверджуючи, що "Спочатку було Діло".