Образ Фауста та проблема пізнання.

- як характеризує Фауста його перший монолог;

- чому Фаусту відмовляє Дух Землі;
- Фауст та Вагнер;
- як ставиться Фауст до простих людей, а люди до нього;
- чому Фауст погоджується на договір з Мефістофелем і яку умову
ставить;
- як і чим спокушає Мефістофель Фауста;
- Фауст і Маргарита. Фінал історії їхнього кохання.
З першого монологу Фауста ми дізнаємося, що він незадоволений
собою, своєю працею, він знаходиться в постійному пошуку істини. Він
знаходиться в замкненому просторі , який заставлений книжками, але зі
слів Фауста ми дізнаємося що одні лише книжки не допоможуть
дізнатися про сутність істини. «У філософію я вник, До краю всіх наук
дійшов —Уже я й лікар, і правник, І, на нещастя, богослов…Ну і до чого ж
я довчивсь? Як дурнем був, так і лишивсь. Хоч маю докторське звання І
десять років навмання Туди й сюди, навкрив-навкіс Воджу я учнів своїх
за ніс, —А серце крається в самого: Не можем знати ми нічого! Хоч я й
розумніший, як бевзні ті всякі, Учені, магістри, попи та писаки, Хоч я в
забобони й страхи не вдаюся, Із пекла сміюся, чортів не боюся, — Зате
ніяких радощів не маю, Не вірю я, що я щось знаю, Не вмію я людей
навчати, Не вмію їх на добре напучати… Грошей, майна я не нажив І
слави теж не заслужив; Собака, й той не став би так жити! Тому-то й
почав я ворожити, —Чи не одкриє духів міць Мені одвічних таємниць,
Щоб я дарма не мудрував, Чого не знаю, не казав, Щоб я збагнув почин
думок І світу внутрішній зв'язок, Щоб я пізнав основ основу, А не кидав
слова-полову…».
Тому він вирішує звернутися до магії і за допомогою магічного знаку
макрокосму викликає дух Землі й просить розкрити таємницю істини.
Фауст звертається до духа й говорить : «По всьому світу ти снуєш,
Діяльний дух, як я близький до тебе! , але Дух відповідає : Близький до
того, що збагнеш, А не до мене! (Щезає).». Фаусту не вдається
зрозуміти духа Землі через те, що він не прожив життя звичайної земної
людини, він не пізнав життя через книжки, не отримав знань з життя й не
набув життєвого досвіду, а означає що й цього замало. Для порівняння
автор наводить в приклад ще одного вченого Вангера, який на відміну
від Фауста пізнає істину тільки через книжки, тут ми розуміємо наскільки
Фауст відрізняється від інших вчених. Фауст говорить про нього «Всі
ваші фрази дуті, беззмістовні, Цяцьковані, бундючно-пишномовні, — То
вітер лиш, що десь між верховіть Сухим осіннім листям шарудить»,
«Пергаментом жаги не вгамувати, Не в нім свята, живуща течія;
Повік тобі на спрагу знемагати, Коли суха душа твоя.». Фауст
говорить, що він засвоїв лише мертві знання й не знає життя.
З монологів Фауста ми дізнаємося, що він людина думаюча, яка розуміє
якою є людина та світ, що потреба задовольняти людські потреби
заважає людині по справжньому пізнати світ, прекрасне в ньому,
заважає мріяти про ідеальне. Він говорить про те що турботи заважають
нам. «Вгніздиться в серці глибоко турбота І невсипущая скорбота,
Прогонять радощі, захмарять супокій, Приймаючи щоразу вид новий:
То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти, Вода, вогонь, отрута, ніж;».
Фауст розуміє, що людині підвладно не все і його мета пізнати все є
нездійсненною, тому він вирішує покінчити життя самогубством і випити
отруту з чаші, яка дісталася йому від дідів і прадідів, цю чашу, за
грецькою традицією називає фіал, але раптом він чує церковні дзвони,
ці церковні дзвони сповіщають, що воскрес Христос, і цей факт
примушує його відмовитися від самогубства. Якраз в цей день була
Пасха, і це не випадково, тут можна провести своєрідну паралель, якщо
Ісус воскрес духовно, це означає що він помер фізично, а Фауст
воскресає для життя на землі, якого він ще не знав. В ньому
прокидаються нові почуття після того як він чує дзвони й пісню янголів,
різні діалоги людей які радіють св’яту, він радіє ,захоплюється природою
і це пробуджує оптимізм й надію, в світі є не тільки смерть, але існує й
відродження. У цій же сцені люди вшановують Фауста, дякують йому за
те що він їх лікував. Фауст відноситься до людей дуже добре, він не
ставить себе вище них, на відміну від Вагнера, тому що розуміє що
навіть якщо він знаю більше за них , вони все-одно варті поваги, адже
ніхто не може знати все на світі, він розмовляє з ними на рівні. Старий
селянин каже «А, пане докторе, гаразд, Що й ви між нас у день оцей:
Такий учений чоловік, А не цураєтесь людей! За це ж найкращий кухоль
вам, Хоч покуштуйте наших вин, —Пиття вам згагу прожене; І,
скільки в кухлі є краплин, Бажаю я, щоб стільки днів Вам Бог до віку
приложив.» А Фауст відповідає «За ласку дяку віддаю І за здоров'я ваше
п'ю.»
Фауст має свою думку й щодо знаменитої біблійної фрази, що спочатку
було слово, він вважає що спочатку було діло, яке сприяло розвитку.
«Написано: "Була в почині Мисль!" Цей перший вірш як слід осмисль, Бо
ще перо біди тобі натворить. Хіба ж то мисль і світ і нас створила? А
може, так: "Була в почині Сила!" Пишу — і сумнів душу огорнув: Я,
мабуть, знову суті не збагнув… Та світ свінув — не зрадила надія, І я
пишу: "Була в почині Дія!"». В тей час до нього з’являється Мефістофель,
який вже давно його переслідував у вигляді пуделя. Він пропонує Фаусту
задовольнити 5 почуттів які має людина. Але Фауст вагається, він не
впевнений що це зробить його по-справжньому щасливим ,адже цього
замало , та й цінності це діло проходяще. Й взагалі Фауста було не так
просто спокусити радощами життя, він має й матеріальні цінності. До
того ж він за будь-яких обставин відчуває "тугу існування" і з тугою чекає
смерті .Тому він вирішує поставити умову Мефістофелю: якщо він
вигукне, що мить прекрасна , досягне найбільшої радості, насолоди, тоді
душа Фауста буде належати Мефістофелю, але тільки за цих умов.
Мефістофель погоджується.
Спокуси Мефістофеля: по-перше це задоволення фізичних потреб, він
веде Фауста в льох Авербага , де люди п’ють, гуляють , співають, але
Фауст відмовляється від такої спокуси. Наступна спокуса це кохання та
пристрасть. Фауст помолодшав на тридцять років , що зробило його
більш прийнятним для насолод. Коли вони пішли до відьом там Фауст
бачить багато красивих жінок, й окрім того що зілля дарувало йому
молодість він ще й пройнявся емоціями пристрасті й кохання під якими
від закохується в одну з красунь Маргариту. Вона його приваблювала не
лише красою, але й скромністю та добротою, також він не міг забути
погляд її очей, які відбивають стан її чистої душі. Коли Маргарита
відмовила Фаусту , втрутився Мефістофель та зробив так щоб вона
також закохалася. Саме з цією дівчиною Фауст відчуває те до чого
завжди прагнув. Це кохання було одночасно прекрасним та нещасним .
Маргарита приспала сонним зіллям свою матір, щоб вона не заважала
їм. Її брат дізнається що у Маргарити є коханець він зустрічається з
Фаустом та Мефістофелем й вчиняє бійку. Мефістофель намогляє
Фаусту щоб той його вбив: "Сміливіше, докторе! Шпагу! Вперед!". Так і
стається, брат помираючи говорить сестрі що настане той момент коли
від неї всі відвернуться й проклинає її. Мати також помирає від сонного
зілля, і Маргариту вважають вбивцею. Фауст втікає та залишає кохану в
такий важкий для неї період. З часом Маргарита народила дівчинку, та
боячись осуду втопила дитя у річці . Вона опиняється у в’язниці, а Фауст
дізнавшись про це накидується на Мефістофеля, той обіцяє її звільнити.
Коли Фауст потрапляє до в’язниці, то бачить жахливу картину, як
викликає у нього бурю почуттів. Дівчина збожеволіла ,має негарний
вигляд, тремтить і співає дитячу пісеньку. Вн благає її залишити
в’язницю, але вона вирішила прийняти покарання за свої вчинки й цим
рятує свою душу. «Я покорюся Божому суду».
Однією зі спокус Мефістофеля стає призначення Фауста керівником
війська, але коли Фауст бачить, що собою являє війна, він відмовився від
цієї ролі, бо це не приносить йому насолоду.
З годом Фауст знову стає старим й сліпим, він спокійно чекає свою
смерть, але на останок хоче здійснити давню мрію побудувати греблю,
щоб відвоювати у моря шматок землі, який щороку затоплює морський
приплив, позбавляючи її родючості. Фауст чує брязкіт лопат і йому
здається що це його люди будують греблю, але це злі духи
Мефістофеля, які риють йому могилу. Він уявляє як його мрія потрохи
здійснюється й не помічає як виголошує ту саму фразу, за яку він мав би
віддати душу демону. Проте з’являються янголи які борються за душу
Фауста й перемагають.