Двадцять сьоме вересня

Контрольний твір
Фауст як взірець людини, що прямує до світла
«Фауст» - філософська трагедія за авторством відомого німецького
письменника Йоганна Вольфанга Гете. Головним героєм, навколо відбувається
сюжет, є однойменний з твором вчений, який поставив перед собою мету
впізнати істину та сенс життя. Він – взірець той самої особи, яка «прямує до
світла», принаймні так вважає автор, уособлюючи себе у цьому образі.
На мою думку, образ Фауста суперечливий, але по своєму живий. Він, як і
всі ми, робив певні помилки, але у результаті він дійшов до істини. Так, на
початку Бог проводить його у приклад на аргумент Мефістофеля у їх суперечці.
Перший вважав, що головний герой правильно використовує розум, на благо
пізнання, та подолає всі труднощі на шляху. Сам же Фауст так не думав.
Незважаючи на всі його досягнення у науковій сфері, він не впізнав звичайного
людського щастя та вирішив накласти на себе руки. Здається для себе Фауст
витратив життя даремно, що навіть відкриття батька здаються огидними. Якщо
би не угода з Мефістофелем, його доля так би напросто обірвалась. «Дух
заперечення» запропонував йому виконувати всі бажання в обмін на душу.
Переломний момент, я вважаю, стався тоді, коли Фауст зустрів
Маргариту, чисту на цнотливу дівчину, яка щиро вірить у Господа. “Цнотлива,
скромна — ангел кругом. І трохи з перцем, заразом. Корали уст, рум’янець щік
— Я не забуду їх повік!” – говорить про неї вчений. Але його поведінка місцями
залишає питання, бо він занепала доля Гретхен, яка, на мою думку, заслуговує
кращого. Саме він дає дівчині снодійне, вбиває її брата и потім втікає, залишая
її одну. У тюрьму, куди вона потрапила за вбивство новородженої дочки, вона
втрачає глузд, хоча у результаті все одно потрапила в рай. Але все ж таки Фауст
відчуває якусь провину, що дає шанс на його прощення.
Після деяких подій, серед яких одруження з «новим ідеалом»
Єленою, смерті сина тощо, Фауст, як спочатку думав, пізнав довгоочікувану
істину та прийшов до того, що хоче багатств та владу. Але у кінці твору, коли
герой вже удруге зістарівся та осліп, а лемури Мефістофеля рили старцю
могилу, він усвідомив, що сенс його життя, його істина – служіння людям.
Щастя це не матеріальні блага, влада або кохання, а допомога та служіння
людям во благо. Душу Фауста забрав до себе Бог.
Отже, не дивлячись на помилки, які робив іноді головний герой,
його можна назвати тим самим взірцем. У кінці кінців Фауст виконав
сподівання Господа та довів, що розум у людини є не просто так.