Творчість Софокла

1.Метафізична трагедія Софокла. «Цар Едіп». Авторська

трансформація міфу. Зміщення акцентів. Втілення нового погляду на
людину. Концепція ідеального героя в Софокла.

Трагедія базується на такому міфі: Цар Фів Лаій ґвалтує юного

Хрісіппа, сина Пелопа. Від оракула Лаій дізнається, що його очікує сувора
божа кара: він має загинути від руки власного сина. Побоюючись такої
смерті, Лаій та його дружина Іокаста, коли в них народжується син,
наказують слугам вбити його. За однією версією новонародженому
пробивають ноги й залишають його в урвищі; за іншою -його заколочують у
бочку й кидають в море. Однак так чи інакше хлопчина виживає, потрапляє
до корінфського царя Поліба, виростає там, сприймаючи Поліба за
справжнього батька. Хлопця називають Едіпом ("пухлоногим"). Одного разу
він потрапляє до оракула, і той пророкує йому, що він у майбутньому вб' є
свого батька. Наляканий цим пророцтвом, Едіп біжить з Корінфу, по дорозі
він зустрічає багатого мандрівника, який ображає Едіпа. Зчиняється бійка і,
рятуючи власне життя, Едіп вбиває мандрівника. Пізніше з'ясовується, що це
і був Лаій, справжній батько Едіпа. Але поки що Едіп не відає цього. Він
прямує до Фів, де люди страждають від кровожадного Сфінкса, вбиває
Сфінкса, рятує місто, а люди в нагороду 'за це запрошують його своїм царем,
бо їх володар недавно загинув. Едіп стає царем і автоматично чоловіком
царівни Іокасти - його справжньої матері. Але боги ту г-таки розкривають
світу всю тайну. Іокаста в розпачі кінчає самогубством, а Едіп продовжує
благополучно царювати. Він одружується з іншою жінкою, яка народила
йому четверо дітей: Етеокл, Полінік, Антігона, Ісмена, і життя їх сповнене
щастям. Отже міф несе в собі ідею: божої кари за злочин гомосексуалізму.

Софокл належав іншій епосі, коли виникала нова точка зору на

істину і богів, на людину і державу. Відбувалися серйозні зрушення в
афінській культурі. Вони відривали її від пережитків патріархальної
архаїки, радісної і гармонійної, і торували шлях до індивідуалістичної
культури, що несла з собою не тільки самоусвідомлення особистості, а
непевність і трагізм. а)Софокл відкидає первісний гріх зґвалтування
Хрісіппа, лишає першопричину невідомою: у нього просто боги карають за
"якусь" провину ввесь рід Лаія. Едіп, не знаючи кого він вбиває, вбиває
батька: він одружується з Іокастою, не відаючи, що то його мати, живе з
нею. як із жінкою, у них народжуються четверо дітей - гріх кровозмішання
(Інцест). Коли ж Едіп довідується про це, вій, незважаючи на те, що все
то була воля божа а не його власна, в одчайдушному горі осліплює себе,
просить, щоб його вигнали геть з міста. Отже у Софокла маємо трагедію
великої й мудрої людини, що несвідомо реалізує божу кару: вона вбиває
власного батька, не відаючи, що то її батько; вона чинить гріх
кровозмішання з власною матір'ю, не знаючи, що то його мати. Але коли
всі ці злочини відкриваються, Едіп сам карає себе, начебто він сам
вчинив їх, а не по волі божій. Це, за Софоклом, "людина, якою вона
мусить бути", тобто ідеальна людина. Проте Софокл навряд чи помітив
таку цікаву суперечність у своєму улюбленому принципі у тому вигляді,
як він постав у "Царі Едіпі". Адже, якщо людина карає себе за скоєне
зло, вона повністю бере на себе відповідальність за нього, тим самим
визнається, що вона (людина), а ніхто інший, є суб'єктом злодіяння. А це
залишає богам в кращому випадку другорядні ролі, а то й зовсім відсторонює
їх від людської дії. Звичайно, для традиціоналіста Софокла така думка
здалася б святотатством. Але вона чітко постає з головної колізії. Водночас
останню можна прочитати й так: Боги через Едіпа покарали ввесь рід і
його самого, а він ще й взяв й висік себе сам, догоджаючи божим і
людським нормам. Тобто ідеальна людина в цьому випадку - смиренний
раб перед богом. І тут неможливо поєднати Едіпа - самодостатню особу та
Едіпа-раба, хоча, за Софоклом, велич Едіпа - в самопокаранні.

Софокл у деяких епізодах змінює міф. Можливо, шо він також

скористався одним з невідомих нам варіантів, проте подібні зміни були
зумовлені його творчими задумами, оскільки безперечно підсилювали
драматизм дії. Зокрема, у трагедії Лаїв пастух передає немовля в руки
пастуха царя Поліба, хоча в міфі він кинув його на схилі гори Кіферон і
пізніше малюк був знайдений коринфськими пастухами. І ще: за міфом
Едіп одружився зі своєю матір’ю, але чотирьох дітей нібито мав від іншої
дружини — Евріганеї.

Що стосується самого міфу в його класичній формі, то ж і в ньому

фігури Сфінгі і Іокаста виразно співвіднесені: роль обох полягає в тому,
щоб в свою чергу виникати перед Едіпа, несучи якусь загадку, боятися
розгадки, а потім, коли розгадка буде догану, без слів піти через
самогубство. Зустріч зі Сфінгой необхідна для того, щоб могла відбутися
зустріч з Іокаста, проникнення в інтелектуальну таємницю загадки
необхідно для того, щоб могло відбутися проникнення в заборонену
тілесну таємницю і щоб через це була поставлена нова загадка.

У кінці Едіп поставав як огидний злочинець, але він не викликав

у глядачів негативної реакції, його не проклинали. Справді, він був
батьковбивцею, вступив у кровозмісний шлюб з матір’ю. Але ж він
нічого про це не знав, а коли почув пророцтво, то робив усе, шоб
уникнути його. Він боровся! І тому глядачі вважали його невинним і
саме через це відчували не огиду, а глибоке співчуття до його страждань.
їхню думку і відбиває хор коли співає:
А нині - час всевидючий викрив шлюб,
Що цим ім'ям був негідний зватися,
Дитя з отцем рівняючи.
О горе! Нещасний Лаїв син!
О, коли б тебе вік не бачив я
І слізьми пекучими не оплакував!
Правду скажу я - ти в біді
Легше зітхнуть нам дав колись,
Нині ж нам тьмою вкриваєш очі.

Драматизм і без того трагічного образу Едіпа поглиблюється ще й

тим, що герой діє в ім’я врятування свого народу і країни. У нього добре
серце, він завжди готовий допомогти своїм підданим:
...Помагать в біді —
Що стане сили й змоги — то найкращий труд.

Він добре розуміє, що слабкі й нещасні люди розраховують на

нього, справедливого царя, і вважає їхні надії цілком обгрунтованими:
...Треба бути безсердечному,
Щоб не відчути жалю до благаючих.

Софокл підкреслює надзвичайний демократизм Едіпа.

Відповідаючи людям, він виявляє себе справжнім керівником держави,
дбаючи про неї й про фіваниів. Про це переконливо говорить Жрець:

Тебе ні я з богами не рівнятиму,

Ні діти наші, що тебе благать прийшли,
Та першим серед люду й в життьовій біді
Вважаю, і в єднанні ласки божої. [65]
Колись-бо ти, прийшовши в місто Кадмове,
Нас від данини визволив співучому
Страхіттю, хоч ніким не бувши навчений,
Не знав про нас і божою лиш поміччю -
Всі мовлять так і вірять - нам життя вернув

2.Особливості побудови трагедії «Едіп Цар». Принцип сюжетної градації.

При цьому дуже важливою є композиція трагедії, яка збудована за

принципом "трагічного аналізу" (Шіллер), що його проводить сам цар
Едіп. Розмова з Тіресієм - дідом-провидцем, який після довгих вагань,
ображений Едіпом, прямо каже тому у вічі, що вбивця Лаїя він сам. Едіп
лютує, не вірить жодному слову Тіресія, гадає, що його підмовив сказати
те Креонт з тим, щоб захопити владу. За ці незрозумілі для нього слова
розгніваний Едіп починає навіть обвинувачувати Тіресія в злочині й
зраді:
Так, не втаю ні гніву, що обняв мене,

Ані того, що думаю. Знай, в злочині,

Вважаю, співучасник ти, хоч коїв це

Не власними руками. Був би зрячий ти,

То я сказав би - ти один вчинив усе.

Едіп хоче стратити Креонта за зраду. Композиція "Трагічного

аналізу", як і трагедія в цілому, рельєфно втілює дуже актуальну для
Періклового часу ідею: людська доля й дія обумовлені богом, але людина
не знає й знати не може божого плану - інакше б вона зрівнялася з
богами. людина мудра героїчним зусиллям може все-таки докопатися до
божої істини. Цьому сприяють оракули, пророки, ясновидці, віщі сни,
всілякі ознаки, в які давній грек свято вірив.

3.Трагічне незнання і трагічна іронія у творі. Мотив фатуму та

свободи особистості.

Трагічна іронія. З мотивом незнання тісно пов'язана трагічна іронія (яку ми

знаходимо в зародковій формі у Есхіла ). Суть її полягає у незбіжності
людських намірів і об'єктивного смислу викликаних ними подій. Так,
мати Іокаста хоче заспокоїти Едіпа розповіддю, що того малюка кинули
у лісі і він загинув, але цим самим тільки викликає в царя страшну
підозру. Вісник з Коринфа хоче втішити Едіпа тим, що його «батько»,
коринфський цар. помер власною смертю, що мало засвідчити
брехливість пророцтва бога; але цим тільки підсилює тривогу Едіпа.
Іронія полягає і у тому, що, кидаючи всі сили на пошуки злочинця, Едіп
тим самим наближає власну катастрофу.

Цар Едіп» традиційно називався трагедією Фатуму,

невідворотності Долі. Але ця ідея вже була закладена в самому міфі, тому
так однозначно трактувати твір Софокла не можна. Одна з найголовніших
для сучасників, ця ідея була нерозривно пов’язана з думками про
недосконалість людини як такої порівняно з вищими силами, про
обмеженість і немічність її пізнання. Зрозуміти істину людина
неспроможна, як не спромігся мудрий Едіп, котрий розгадав загадку
Сфінкса, розкрити драматичну приреченість власної долі. З цього
надзвичайно важливого для автора висновку випливає й характер
напруженого конфлікту, що його можна визначити як протиборство волі
людини, яка намагається змінити свою долю чи навіть втекти від неї, і
вищої волі богів, які визначили пю долю. На особистому жорстокому
досвіді герой переконується, шо неспроможний боротися з Долею. Але
він робить усе можливе, шоб піти своїм шляхом, показує силу свого
характеру і весь час активно діє. Тільки не знає, що всі його зусилля
приречені на поразку. За Софоклом, усякий злочинець через
страждання приходить до примирення — з богами, власною долею,
обставинами. Бо страждання породжується не жорстокістю вищих сил, а
необхідністю. оскільки очищає та облагороджує людську душу. До
такого героя ставляться зі співчуттям, але він викликає і страх,
оскільки припустився відхилення від вищих законів, зокрема закону
справедливості. У першій трагедії Едіп — проклятий богами й людьми, у
другій він — святий, який приносить благо іншим доброчесним героям.
Через свої страждання Едіп приходить до блаженства, посланого
вищими силами, розуміння свого очищення підносить його у власних
очах і в кінці пошану людей він сприймає як справедливу данину його
новому станові.

Проте всі ці благородні й щиросердні поривання Едіпа чинити

іншим добро приводять його самого до самовикриття. Заради щастя
фіванців він робить себе нещасним. Софокл повною мірою використав
цей драматичний ефект. Боги й тут не втручаються в перебіг подій і не
мають до них ніякого відношення. Лихо Едіпа трапляється внаслідок
незнання майбутнього і прикрих помилок. А боги лише колись просто
визначили його долю.

4.Релятивність (відносність) людського сприйняття. Метафора

«духовної» сліпоти та «фізичної» зрячості.

Затамувавши подих, глядачі з жалем дивилися на героя, слухаючи

обвинувальні слова Тіресія:
Хоч зрячий, а своїх нешасть не бачиш ти.
Ні де домуєш, ані з ким живеш тепер.
Чи знаєш рід свій? Ти й того не відаєш.
Що ворог рідним на землі й під нею ти
І шо подвійно, за отця із матір'ю.
Гірким вигнанням будеш ти покараний
І замість світла бачитимеш темряву.

Але засліплений гнівом Едіп нічого не розуміє з того, що йому

говорить старий віщун, і не вірить йому, продовжуючи обвинувачувати
у злочині разом із Креонтом. Не заспокоюється він і тоді, коли Гіресій,
вигнаний ним, пророкує Едіпові тяжкі лиха:
... Із видюшого
 Сліпцем він стане, жебраком з багатого.
Путь в чужині намацуючи посохом.
Ще Й власним дітям виявиться братом він
І батьком, чоловіком власній матері
І сином, співжених своєму-батькові
І вбивця...

Після таких попереджень можна було б поставитися до одруження на

жінці, за віком годиться в матері, з дещо більшою обережністю. Але в
той раз у раз,що Иокаста - не просто наречена: в ній нагорода за подвиг
відваги і мудрості, в ній - слава, в ній - влада над Фівами. Всім цим
несвідомий характер едипове провини аж ніяк не скасовується, але вина ця
перестає бути порожньою безглуздою випадковістю. Поки він - герой і
користується привілеєм героя - здійснювати "діяння", його діяння
виявляються сліпим і пасивним претерпеванием; лише тоді, коли він
стає з героя мучеником, його страждання є перше свідомо скоєний
справу. Щоб прозріти, йому потрібно засліпити себе. Змушують побачити
і Самозасліплення Едіпа в цьому ж смисловому контексті протиставлення
видимості і сутності: ошуканий очевидністю і прозрів незрима , Едіп
виколює очі, які його зрадили. Його зір звертається всередину.
5.Особливості конфлікту в трагедії «Антігона». Втілення концепції
ідеального героя в трагедії «Антігона».

Отже маємо чітко окреслений конфлікт: прадавній божий закон

супроти людського. Софокл однозначно на боці божого; дидактично
попереджає, що людський закон може бути хибним. Конфлікт між
Антігоною і Креонтом він розглядає з позиції боротьби державних
(«писаних») і традиційних, моральних («неписаних») законів.
Шо ж захищає Креонт? Право царя — вимагати виконання законів
і карати за їх порушення. Він надзвичайно суворо дотримується
законності, адже безладдя руйнує встановлений суспільний лад:
Безладдя ж — то найгірше з лих, міста воно
Й держави губить, і доми збезлюднює,
І бойових товаришів утечею
Ганьбить, бо тільки ті з біди рятуються.
Хто вмів своїм начальникам коритися.
Отож законів конче слід дотримувать...

Отже, він має рацію, караючи навіть посмертно Полініка. У часи

Софокла було заведено, що людина, яка насмілювалася піднести руку на
рідне місто, зраджувала його, не могла бути похованою в рідній землі.
Тому з юридичного погляду Креонт тут правий. Його моральна
неправота полягала в тому, що він повинен був поховати тіло за межами
міста, а не викидати його, інакше він ображав володаря тіней бога Аїда.
Правий він ніби й тоді, коли карає Антігону за порушення його наказу.
Проте помилка його в тому, що він не схотів зрозуміти мотивів учинку
дівчини, яка також діяла відповідно до законів богів, а про них цар
забув.

А шо ж захищає Антігона? Своє право сестри поховати брата,

оскільки вони зв’язані кровними узами, що освячені вищими силами.
Таким чином, побожна дівчина пішла навіть на смерть заради своєї
правди. На відміну від Креонта, вона знала про виданий ним закон і
порушила його свідомо, вважаючи неписані закони вищими за людські.

Зважаючи й на світогляд Софокла. його беззастережну віру в богів,

можна зробити висновок, що перемога залишається на боці Антігони,
адже вона захищає «неписані*, божественні закони. А чи можуть
помилятися боги? Ніколи! Креонт захищає «писані». державні закони,
створені людиною. А людина може помилятися? Так! Отже, головна ідея
твору полягає у зверхності божественних, тобто традиційних, законів над
законами людськими.

Конфпікт особистості можновладця. Закон креонта, як вважають деякі

критики, - свавілля царедворця, що втратив чуття реального , що уявив
себе центром всесвіту. Антігона - "нова людина", що обстоює свою
гідність, незалежність. Трагедія її у тому, що досі ще не настав час Антігон,
поки що владарює всеправний можновладець. Гадають,
що в цьому відбилося також протиставлення демократичних Афін та
олігархічної Спарти. В "Антігоні" лейтмотивом проходить
проблематичність людського знання. Креонт з самого початку певен в
непогрішності своїх замислів, котрі, однак, у кінці трагедії обертаються
безрозсудливістю. Проступок Антігони і Ісмена, і Креонт, і хор
характеризують як прояв безумства, сама Антігона задає питання, хто ж
з двох - Креонт чи вона сама - чинить нерозумно? Фінал трагедії дає
відповідь на це питання, підтверджуючи героїчну "розумність" дівчини,
яка співпадає з об'єктивно існуючим божим законом.

Антігона — один із найпрекрасніших образів у світовій літературі.

Софокл створив ідеальний образ героїні, втіливши в ній краші ознаки
свого часу. Крім побожності й вірності родинним почуттям, вона
наділена вільнодумством і сміливістю, що їх розвивала в громадян
Періклова епоха
Із самого початку автор підкреслює незалежний і твердий характер
Антігони. Ісмена ж, утілення жіночого начала й боязкості, відмовляється
від сміливого плану сестри, посилаючись на те. шо вони — лише слабкі
жінки і їм »з чоловіками не змагатися'» Відповідь Ісмени розкриває
основну тему трагедії:

Велінь богів ніколи не зневажу я,

А й громадянам побоюсь перечити.

Перед цим вона обгрунтовує свою поведінку такими словами:

Тепер подумай, як, самі лишившись, ми

Загинем ше страшніше, не послухавши
Закону, мали й повеління царського
Зваж те. шо ми жінками народилися...

Розгнівана Антігона вирішує самостійно здійснити обряд поховання. бо

для неї найсвятішим є виконання обов’язку:

...Брата поховаю я.
Обов’язок здійснивши, — й вмерти с о л о д к о .
Для нього люба, з любим поруч ляжу я -
Безвинно погрішивши...
Зостанусь там навіки. Ну. а ти — як хоч —
Зневаж закони, шо Й боги шанують їх..

Але засліплений гнівом і владою, що раптом потрапила йому до рук,

Креонт нічого не хоче слухати. Щоправда, він слушно вважає, що перед
законом усі рівні, і далі діє, виходячи саме з цієї посилки. Інша справа,
шо він не звернув уваги на слова Антігони про існування «закону богів»,
або «неписаних законів:

Вона себе явила й тим зухвалою,

Що мій наказ переступити зважилась...
Не я — вона була б тоді мужчиною,
Якби сваволя дурно їй минулася.
Хай це й дочка сестри моєї рідної,
Всіх ближча при родиннім Зевса вогнищі,
Ні їй тяжкої кари не уннкнуги,
Ані сестрі її...