«ТИСЯЧОЛИКИЙ ГЕРОЙ» - ДЖОЗЕФ КЕМПБЕЛЛ

Пролог: Мономіт
Міт і сон
В усіх світових міфах простежується одна стала фундаментальна історія. У
дослідженні порівняльної мітології важливий психоаналіз, бо мітологічні
образи живуть у людській підсвідомости до сьогодні. Сюди належить Едіповий
комплекс (синова ревність матері до батька), через який дорослі чоловіки не
можуть належно поводитися, тоді як їх дружини шукають сторонні любовні
образи. Закріплюються в підсвідомости й образи обряду ініціації (австралійська
легенда про Великого Змія і крайню плоть). Легенда про Мінотавра відсилає до
постати тирана-монстра, який ставить власні інтереси понад суспільні,
породжуючи хаос. Натомість герой, що приходить на допомогу, досягає
смирення, перероджується й приносить із собою засвоєний урок. На думку
Арнольда Тойнбі, суспільного розколу не може зцілити ні архаїзація, ні
футуризація, ні спроби склеїти докупи розламані елементи, а тільки
народження чогось нового – полігенезія, яка змінює повторюваність смерти.
Суспільство мусить перенести наголос із зовнішнього світу на внутрішній,
звернути увагу на проблеми дитячої підсвідомости, винеси нагору все, забули
цілі покоління й перейти до неспотвореного засвоєння архетипних образів.
Трагедія і комедія
«Хепі енд» висміюють, як фальш, бо світ допускає лише один кінець – розпад і
смерть. Трагічний катарсис глядача драми через жаль і сум відповідає
ритуальному катарсису – очищенню громади від бруду проминулого року
(наприклад, під час вакханалій на честь Діоніса). Але міти часто будуються на
щасливих кінцях, які відображають не фізичні, а психологічні перемоги – життя
перестає бути лише вервечкою бід і змінюється на любов й усвідомлення
власної сили. Тому казки, міти й божественні комедії в античному світі
вважалися формами вищими й змістовнішими, ніж трагедія.
Герой і Бог
Ядро мономіту – виправа-ініціація-повернення. За такою схемою будуються всі
мітологічні сюжети: про золоте руно і про Енея, про Гаутаму Будду й про
Мойсея на горі Синай. Пригоди героя починаються з відчуження від світу,
продовжуються проникненням до джерела сили й закінчується тріумфальним
поверненням. На відміну від локальних героїв казок, герої мітів приносять
благо всьому суспільству. У різних мітологіях описи космогонічного циклу
доволі одностайні, бо описують мету героя не як здобуття чогось, а повернення,
перевідкриття. Сила, яку шукав герой, завжди була в його серці, і йому лише
треба дізнатися, що він – «принц». Цей уособлює ту божественну силу, яка
криється в душі кожної людини, очікуючи свого пробудження.
Пуп світу
Герой розблоковує струмінь життя, що виливається у світ, і точка, з якої
проникає ця енергія, завжди знаходить відображення в культурі. Храми
проєктуються так, щоб відображати чотири сторони світу, а по центру завжди
стоїть найбільша святиня. За схожим принципом будувалися міста й навіть
держави: Рим – пуп Землі для католиків, Мекка – для мусульман.
Частина І: Мандрівка героя
Розділ 1: Виправа
Поклик до мандрів
Пригоди починаються з поклику. За Фройдом, уся тривожність у житті
породжена першою розлукою з матір’ю. Поклик і провісник виступають
втіленням притлумленого основного інстинкту, тож можуть бути бридкими й
страхітливими або ж просто невідомими. У легенді про Будду покликом є
чотири випадки, завдяки яким Гаутама пізнає старіння, хвороби, смерть і
зречення від світу.
Відмова від поклику
Герой відмовляється від поклику, не бажаючи визнавати майбутнє за
нескінченний цикл полігенезису і зациклюючись на власній системі ідеалів. Міт
про Дафну й Аполлона змальовує дитячу фіксацію, через яку люди не здатні
інтегруватися в доросле життя. У схожій ситуації опиняється Брунгільда, яку
стримувало вогняне коло Одіна, і принцеса Шипшинка, яку приспала королева-
відьма (підсвідомий образ лихої матері). Рятує героя або зовнішня постать
(Зігфрід, королевич) або добровільне самозаглиблення, наслідком якого може
бути або дезінтеграція свідомости й невроз (стан зачарованої Дафни), або
знаходження нових життєвих сил, які вирішують проблему.
Допомога сил надприродніх
Той, хто не відмовився від поклику й вирушив у путь, зустрічає покровителя,
переважно стару жінку або чоловіка. В европейському фольклорі цю роль
виконує добра стара відьма чи фея. Подібні образи символізують помічну силу
долі й переконують, що на спокої материнського лона тримається минуле й
майбутнє й що ця помічна сила завжди буде в нас присутня. Сили природи
супроводжують героя через усе нові перешкоди. Провісником появи жерця
ініціації виступає поклик.
Перший поріг
У супроводі персонажів, які уособлюють долю, герой мандрує до першого
порогу – входу в невідомий світ, який стереже грізний вартовий. Народна
мітологія наділяє страшними потойбічними силами кожну незвідану місцину.
Кровозмісне libido й батьковбивче destrudo наділяє незаселені пустелі, джунглі
чи морські глибини загрозами вбивств і насильства і водночас небезпечних
насолод (наприклад, у постаті сирен). Водяник у слов’янській мітології і бог
Пан у аркадській теж є поєднанням смертельної небезпеки й спокуси.
Майбутній Будда переміг Липкошерста завдяки тому, що абстрагувався від
земного (вплутавшись у шерсть чотирма кінцівками і головою – п’ятьма
почуттями) і застосував трансцендентну силу – знання, що існують за межами
фізичного світу, тож перехід через поріг символізує й відмову від земного, від
власного его.
Черево кита
Переступити через поріг – наче самознищитися й заново народитися, тому
народні мітології часто використовують процес потрапляння у лоно якоїсь
тварини як алегорію переродження. Гаявата, Геракл, Фінн Мак-Кулл – усі через
це проходять. Храми в майже усіх релігіях охороняють грізні скульптури, щоб
знищувати тлінну оболонку людини й захистити святиню від негідних у неї
увійти. Входження до храму ж символізує відродження життя. Через смерть
приходить до нового життя Осіріс у єгипетській мітології. У деяких поганських
культурах існували практики відрізання й розкидання чоловічої плоті, що
уособлює поширення життя на землі.
Розділ 2: Ініціація
Шлях випробувань
Улюблена частина будь-якого міту. Зустрічається як у переказах, так і
практиках. Наприклад, шамани лапландських племен роблять вигляд, що їх дух
мандрує потойбічним світом і зустрічається з його володарем Ерліком, щоб
пообіцяти йому принести жертву задля видужання члена племені. У первісних
племенах у центрі суспільства стоїть знахар чи шаман, який майже неодмінно є
невротиком або психопатом. Людська довіра здобувається ними досягненням
групових ідеалів, заснованих на інфантильних ситуаціях. Шамани роблять
видимими ті системи символічної фантазії, що присутні в психіці кожного
члена суспільства. Образи «шляху випробувань» часто трапляються в людських
снах і бувають прив’язаними до реальних життєвих проблем. Психологічні
проблеми, які попередні покоління вирішували духовними ритуалами, сьогодні
мають не настільки певні способи подолання. Шумерська легенда про Інанну й
Ерешкігаль є прикладом проходження метаморфози. Дві сестри – світло й
пітьма, за давнім способом символізації, становлять дві іпостасі одного
божества, тому героїня (Інанна) мусить пожертвувати власною гідністю й
вклонитися антиподові, щоб пересвідчитися, що вона складає з ним одне тіло, і
перемогти через смерть свого его.
Зустріч з богинею
Головна пригода часто подається як містичний шлюб героя з царицею-богинею
світу. Цей образ може бути як добрим, так і навпаки, що витікає з дитячого
сприйняття «поганої» матері, яка або надто недосяжна, або гіперопікунча.
Люди природньо ототожнювали довколишній світ із жіночим началом.
Вселенська матір водночас добра і погана - як годує і захищає, так і наражає на
небезпеки і вбиває. Справжній шанувальник сприймає її безсторонньо, щоб
відмежуватися від інфантильного бажання людської вигоди й прийняти її як
закон і образ природи буття. Такою доброю і поганою матір’ю є Калі: одна рука
її тримає шаблю, друга – відтяту голову, третя – показує жест «не бійся», а
четверта – простягає дари. Лише генії самоусвідомлення здатні споглядати
вселенську матір у всій красі, непідготовлені ж розплачуються за це, як Актеон
за те, що побачив Діану. В образній мові мітології жінка репрезентує все, що
можна пізнати, герой же повинен здійснити акт пізнання, відкинувши людські
пристрасті.
Жінка-спокусниця
Містичний шлюб з царицею-богинею засвідчує панування героя над життям.
Але лише якщо герой усвідомлює, що все це життя просмалене чорною хіттю,
він переживає момент відрази й очищення (як Гамлет або Едіп). У західній
житійній літературі показовим героєм чистоти є Бернар Клеворський.
Примирення з батьком
Батьківські образи, втілені в мітології у богах, часто є надто суворими, бо
віддзеркалюють дитячі травми, пов’язані з персоною батька. Страх й
ідолопоклонство, що через це виникає, заглиблює особу в почуття гріха й
спотворює картину світу. Щоб це подолати, треба відмовитися від супер-его
(кого маєш за Бога) і від ід (кого маєш за гріх), що вимагає відмови й від самого
его. Індивід повинен повірити, що батько милосердний і цим перемістити від
нього центр віри. Помічником у цьому нерідко виступає жіноча особа. Міт про
Фаетона, сина Феба (Аполлона), який не впорався з батьківською колісницею, є
демонстрацією думки про те, що коли неналежно ініційовані діти перебирають
на себе важливі дорослі ролі, настає хаос. Батько виступає в ролі ініціаційного
жерця, і, як мати уособлює тепер і добро, і зло. З’являється новий елемент
суперництва: син виступає проти батька за панування над світом, а дочка –
проти матері, щоб стати цим опанованим світом. Традиційна ідея ініціації
поєднує в собі введення кандидата в технічні навички з переорієнтацією
емоційного ставлення до образів батьків. В австралійських племенах через
введення хлопчика до нового предметного світу компенсують йому втрату
матері; центр уяви переміщується від жіночих грудей до чоловічого фалоса.
Обряд обрізання є пом’якшеним вираженням едіпівської аргесії з боку
старшого покоління. Ритуал заохочує канібальський і патрицидний імпульс у
молодшого покоління, водночас виявляючи добрий і жертовний архетип батька
(у період ініціації хлопчики харчуються лише кров’ю старшого покоління).
Концепція другого народження в багатьох релігіях теж є ініціаційною
(воскресіння Таммуза, Адоніса, Мітри, Вірбія, Аттіса, Осіріса й багатьох
інших). Образ доінкського бога Віракочі, що поєднує в собі сонце і грозу, є
класичною дихотомією між життям і стражданнями, що його неодмінно
супроводжують. Проблема героя, що іде на зустріч із батьком полягає в тому,
щоб дозріти до розуміння, що всі життєві трагедії мають сенс перед лицем
Життя (біблійна історія про Йова).
Апофеоз
Будда-Бодхісатва, Гермафродит, Ерос, Шива – лише частина божеств, що
володіють чоловічо-жіночими ознаками, бо виходять за межі об’єктивного
досвіду й залишають дуальність позаду. Після обряду обрізання австралійські
племена проводять ще один – надрізають ділянку плоті під уретрою, що робить
чоловіка більшим, ніж просто чоловіком. Батько виступає архетипним ворогом,
тож для підсвідомости всі вороги надалі символізуватимуть батька. Ось чому
багато народів вшановують тіла вбитих ворогів. Звідси ж непереборне бажання
постійно воювати. Старші чоловіки захищаються від синів тотемними
ритуалами: спершу являються в особі батька-людожера, а тоді – матері-
годувальниці. Але схожі культи здійснюють лише часткову ініціацію, бо «я» не
знищується, а лише зростає, присвячуючи себе всій спільноті. Агресія
проєктується назовні, тоді як добрі образи залишаються в сім’ї.
Підпорядкування ненависти любови знову розривається; замість очищення
серця індивід починає прагнути очистити світ. Навіть християнські народи
цьому піддалися. Значення адрогінного бога в тому, що після ініціації й
переродження наше нове існування полягає не в фізичному тілі, а в усіх
тілесноястях – батько виявляється лоном, матір’ю другого народження. Зустріч
з богинею та примирення з батьком поєднуються в собі. Вічність (чоловіка
подоба) ототожнюється з часом (жіноча подоба). Коли ми відходимо з лона
часу, потрапляємо в руки Отця – в нове лоно вінчости, що є єдиним з Отцем.
Найвища винагорода
У ранніх стадіях розвитку дитини можна спостерігати симптоми зародкової
мітології. Вони з’являються як реакція на руйнівні для тіла фантазії. Коли дитя
відривають від грудей, воно реагує вибухом люті, а супроводжується він такою
фантазією, щоб наче вирвати все з материнського тіла. А потім дитя боїться
помсти за свої пориви, тобто боїться, що з нього будуть видерті всі нутрощі. В
австралійських віруваннях нутрощі шамана наповнені кварцом. Відбувається
кілька етапів боротьби з фантазією: - абреакція (мої нутрощі не знищено); -
реакція-формування (вони нетлінні, наповнені кристалами кварцу); - проєкція
(не я намагаюся проникнути в тіло, а чаклуни); - відновлення (я не намагаюся
знищити нутрощі людини, а зцілюю їх). Образ незнищенности знаходить
відображення в народній творчости як душа, захована далеко від тіла.
Найвищим благом для незнищенного тіла є невичерпне джерело харчування.
Тому в гірській оселі Одіна, на Олімпі, на чарівних пагорбах Еріну й саду на
горі Березаїті мешканці цих праобразів раю їдять і п’ють самовідновлювальні
харчі. Богів і богинь сприймають як хранителів еліксиру буття, а якщо вони
навідріз відмовляються ним ділитися, мітологічний герой перемагає чи
обдурює їх. Та пошуки безсмертя фізичного є лише хибним розумінням
традиційної доктрини. Джерело життя є серцевиною індивіда, і йому лише
треба пройти крізь оболонки. Саме такі подвиги описані в мітах про Одіна й
Будду під деревом Бо.