1.1.

Перше джерело – перенесення людських ознак на навколишню стихійну природу

1.1.1. Основні моменти процесу "олюднення" природного довкілля.

Згідно з думкою Костомарова, людині було властиво «олюднювати» не живі предмети.

Найперше це ставалося через звичку людини отримувати різні емоції від людей. А
оскільки предмети не живі, такі як сонце і вітер, так само викликають у людини емоції,
людям властиво вважати їх такими ж «живими».
У свої статті Костомаров наводить казку, як приклад типового «олюдненя» в уявленні
народу.
«Чоловік йде і зустрічає сонце, мороз і вітер. Сонце каже, аби чоловік першим йому
поклонився інакше те його спалить. Мороз каже, аби чоловік першим йому поклонився,
інакше той його заморозить, а вітер каже аби чоловік поклонився йому першим інакше
той його здує. Іде чоловік, сонце жарить, а вітер дме і не змогло сонце чоловіку нічого
зробити. Йде а мороз пече, вітер мовчить і чоловік переніс мороз»

1.2. Друге джерело – уявлення про смерть, потойбічний світ і пов’язані з ними
вшановування мертвих.
1.2.1. Основні моменти формування уявлень про смерть та життя після смерті

Згідно з Народовичем, смерть постає в уяві народу як баба, худа і костиста, з великими
зубами. В руках вона тримає косу та лопату. На цей образ могло також повпливати
життєписи «Василія Нового», котрі були досить популярні свого часу. До хворих смерть
приходила з порожніми руками й сідала в ногах. А коли підходив час бідолахи, пересідала
до голови. Для того біля голови хворих ставили свячену воду, або хрест. Подекуди ж
казали, що свята вода потрібна аби душа омилась від гріхів, щойно вилетить з тіла.
Коли ж людина впадала в агонію, їй подавали води з Йордану.

В часи епідемій, смерть ототожнювали з хворобою.

Зловіщі знаки настання смерті:
- Пес ввечері виє, або ранком. При цьому морда його спущенна вниз (якщо морда
піднята вгору – буде вогонь або війна)
- Поява і нявкання чорного/білого кота у хаті з хворим
- Коли курка співає голосом півень.
 - Коли зозуля сяде на хату й тричі закує, або тричі облетить хату і на кожнім розі
кукне.
- Якщо ластівка (біля хати) покидає гніздо, буде там багато смертей і пустка.
Казали що найкраще смерть чують домашні тварини, надто смерть свого хазяїна.

Коли ж людина вже занедужала, всі починали аналізувати «злі знамена» які могли
віщувати смерть. Як от ложка вивернулась з миски з куті на Святвечір. Чи якщо того ж
вечору не бачили тіні хорого.
Так само віщували смерть і сни. Наприклад коли хворому снився випавший зуб, або
подерті чоботі, чи його мандра на високу гору.
Коли ж на недужому(або вже мертвому) виступали чорні плями, казали, що на ньому
виступає земля.

1.2.2. Основні моменти еволюції уявлень про потойбіччя;

1.2.3. Трансформація померлих предків у міфічні істоти в уявленнях первісних людей.

1.3. Третє джерело – визнання таємничої сили в речах і явищах або чарівництво,
волхвування.
1.3.1. Зміст і форми реалізації уявлень про таємничу силу речей і явищ.

Тема 3. Класифікація міфологічних тем і сюжетів

1.1. Ознайомитися із характеристикою основних типів міфологічних тем і сюжетів (на

основі аналізу теоретичної літератури) (див. пункт 2.2: Типи міфологічних тем і сюжетів);
1.2. Уважно прочитати запропоновані для аналізу тексти;
1.3. Підготувати (письмово) тезовий огляд міфологічних тем і сюжетів, ілюструючи
почерпнуті з теоретичної літератури характеристики текстовими прикладами.

Міфи етіологічні – це міфи, що пояснюють появу різноманітних природних,

культурних і соціальних об’єктів, особливостей.
розповіді про походження деяких тварин і рослин, небесних світил і метеорологічних
явищі, видів господарської діяльності, а також вогню, смерті тощо.
 Етіологічні міфи особливо поширені в первісних народів (натрапляємо на них і серед
сучасних "примітивних" народів: аборигенів Австралії, папуасів Нової Гвінеї, мешканців
Андаамських островів, бушменів Африки та ін.).
Найчастіше етіологічні міфи слабко сакралізовані, тобто їх зміст не оточений ореолом
святості.
Як особливий різновид етіологічних міфів можна виділити міфи культові, що
пояснюють походження обряду, культової дії.
Практичне 3.2

3.2.5. Міфи тотемічні – є неодмінною складовою частиною комплексу тотемічних

вірувань і обрядів родоплемінного суспільства.
В основі цих міфів лежать уявлення про надприродну кревність між певною групою
людей (родом і ін.) і так званими тотемами, тобто видами тварин і рослин (напр. міф про
вовчицю, яка вигодувала Ромула і Рема).
За змістом тотемічні міфи дуже прості. Основні персонажі в них наділені рисами і
людини, і тварини. Найбільш типові тотемічні міфи відомі в австралійців і африканських
народів. Тотемічні риси чітко виявляються і в образах богів та культурних героїв у
міфології народів Центральної і Південної Америки.
Залишки тотемізму збереглися в єгипетській міфології, і в грецьких міфах про плем’я
мірмідонян, і в поширеному мотиві про перетворення людей у тварин або рослини (напр.,
міф про Нарциса).

Ятченко пише,

Що в давньоукраїнській мітології, не збереглось мітів де в первісному стані виражені

уявлення тотемістичного світогляду, на відміну від мітології австралійської, приміром.
Через це дослідження в цій галузі певним чином ускладнюється, а висновки є більш
гіпотетичними. Однак згадки тотемів, що найперш були глибоко сакральні, збереглись в
народній пам’яті у вигляді усної народної творчості.

Подивимось спочатку, як були репрезентовані в українському фольклорі

найпоширеніші згадки про тотеми. Нестеменно, одним із найархаїчніших тут виступив
образ дерева, позаяк дерево - це один із архетипічних образів.
Не треба бути глибоким знавцем української фольклорної спадщини, аби помітити, що
одним із найчастіше згадуваних образів у текстах українських народних пісень, колядок,
загадок і замовлянь є саме образ дерева. Дерево в тих текстах українського фольклору,
корені яких сягають далеко в глибінь язичницьких вірувань, є (разом з архетипами води,
каменю, змії, гори) центром первісної моделі світобудови.

Ось, наприклад, в текстах багатьох українських замовлянь фігурує образ сокола, що

сидить на дереві і “розганяє уроки”, “розмітає крикливці”, а під деревом (в текстах інших
замовлянь) сидить дівчина, яка викликає з тіла пропасниці чи зашиває рани й зупиняє
кров. Також за давньою традицією українці в дуба просять сили для сина, а в берези - для
дочки. Бачимо, отже, переплетіння в образі дерева космогонічних та тотемних елементів
міфологічного світогляду, а сам тотем корелює тут з образом першотворця.

найпоширенішим в давньоукраїнській міфології образом тотема є поза будь-яким

сумнівом образ тура ( в різних текстах зустрічаємо різновиди цього образу - олень, бик,
корова). Це вже етноархетипічний образ, символ більш розвиненої міфологічної
свідомості, а тому позначує собою складніші духовні, культурні феномени.

Походження цього образу, безперечно, соціально-культурне; жодної поважної підстави

для твердження про його архетипічну природу немає. Образ бика в світовій міфології
часто-густо пов’язаний із носієм влади – чи то над богами й людьми як бог (Зевс), чи над
людьми як культурний герой (Манді в нуристанській міфології) або ж як реальний
управитель (бик як символ влади єгипетського фараона).

3.2.7. Міфи героїчні

Героїчні міфи фіксують важливі моменти життєвого циклу, будуються навколо

біографії героя і можуть містити його чудесне народження, випробовування з боку
старших родичів чи ворожих демонів, пошуки дружини і шлюбні випробовування,
боротьбу з чудовиськами та інші подвиги, його смерть. Біографічне начало в героїчному
міфі є аналогічним із космічним началом у космогонічному міфі, тільки тут
впорядкування хаосу належить до формування особистості героя, який у подальшому
зможе підтримувати власними силами світовий порядок. Відображенням ініціації в
героїчному міфі є обов’язкове вигнання героя (іноді добровільний відхід) зі свого соціуму
і блукання в інших світах, де він отримує духів-помічників та перемагає демонічних
духів-супротивників.

Китайська міфология

Згідно китайським, а точніше даосским вірованням, людина може пройти три стадії
розвитку: безсмертя, герой і святої. Оскільки даний реферат про міфічних героїв,
то детальніше зупинимося на другій стадії.
Герой, або довершена людина, чжень-жень - це друга стадія розвитку людини, вже
більш висока, ніж безсмертя. Дух володарює над всією його істотою. Він настільки
позбувається тілесного, що може літати по повітрю. Що Підтримується вітром, така
істота подорожує від одного світу до іншого на хмарах і влаштовує собі житло на
зірках. Він вільний від усього матеріального, хоч вважати його справжнім духом не
можна.

Одним з самих відомих героїв китайської міфології вважається Юй, утихомирювач

потопу. Його шанували за працьовитість; в древності Юя зображали наполовину
драконом, оскільки його батьком вважався дракон Гунь, а пізніше - у вигляді
людини. Юй трудився 13 років, щоб припинити потоп. Він направляв води,
прорізаючи в горах канали, створюючи ріки, джерела і гирла. Його руки і ноги
покрилися мозоль, він був виснажений і ледве міг ходити. Однак Юй продовжував
трудитися, створюючи іригаційну систему, щоб відвести воду в морі.

Внаслідок його діяльності земля стала придатною для вирощування урожаю, і всі
дев'ять провінцій Китаю об'єдналися. Імператор був настільки вдячний Юю, що
відрікся від престолу і поступився йому троном. Так Юй став першим імператором
міфічної династії Ця. Вважається, що Юй правив з 2205 по 2197 рік до нашої ери, а
кожний подальший імператор є інкарнацією дракона Юя.

Відомий міф про те, як Юй перетворився у ведмедя, щоб встигти виконати роботу.
Коли наступав час обіду, він приймав вигляд людини і бив в барабан. Тоді
дружина приносила йому їжу. Одного разу Юй розбив скелі, а дружині здався
барабанний бій. Вона принесла втомленому чоловіку обід, але, побачивши
ведмедя, в страху втекла. Юй кинувся за нею; дружина чекала дитину, і їй було
важко бігти. Вона впала і перетворилася в камінь, який почав зростати. Коли
наступили роди, Юй розбив камінь, і звідти з'явився його син Ци.

Міфи легенди Японії

Древні герої і воїни, що завжди вважалися нижчими божествами - напівбогами, так

і сама природа, пов'язана з поклонінням предкам, збагатила пантеон богів Японії
безліччю чарівних легенд. Через свою силу, уміння поводитися із зброєю,
витривалості і щасливої здатності долати всілякі труднощі за допомогою
винахідливості і заповзятливості. японський герой обов'язково повинен займати
високе положення серед славнозвісних воїнів інших країн.

Бенкей - один із найулюбленіших героїв Японії. Він володів силою багатьох

чоловіків, його тактовність межувала з геніальністю, почуття гумору було
неперевершеним.

Слов’янська міфологія

На відміну від античної міфології, добре відомої по художній літературі і витворам

мистецтва, а також міфологій країн Сходу, тексти міфів слов'ян не дійшли до
нашого часу, оскільки в ту далеку пору.

Богатирські билини можуть бути поставлені в ряд з героїчними міфами в інших

міфологічних системах з тою різницею, що билини в значній мірі історичні,
оповідають про події XI-XVI віків. Герої билин - Ілля Муромец, Василь Буслав і інші
сприймаються не тільки як особистості, що стосуються певної історичної епохи,
але і передусім - як оборонці, родоначальники, саме епічні герої. Звідси - їх єдність
з природою і чарівна сила, їх непереможність (практично немає билин про
загибель богатирів або про їхні поразки). Спочатку існуючи в усному варіанті,
билини, безумовно, зазнали чималих змін.

Добриня Микитич

Добриня Микитич билинний герой. Подібно деяким іншим богатирям, Добриня

рано виявляє богатирські якості. Його перший подвиг пов'язаний з тим, що він
несподівано для себе відчуває смутну потребу відправитися з будинку -~ чи те на
полювання, чи то побродити по полю, чи то покупатися в Пучай-ріці. У більшості
версій виїзд його відбувається, а з Києва: рязанец за походженням, він істинно
київський богатир, другий по значенню після Іллі.

Боротьба зі змієм, що викрадає людей, - традиційна тема світової міфології.

Билина про Добриню повна різного роду міфологічних подробиць (чарівна ріка,
чудова зброя і інш.). У той же час міф цей переноситься в обстановку билинного
Києва: змій виступає як ворог держави, і Добриня, перемагаючи його, здійснює
загальнонародний подвиг.

Ілля Муромец

Ілля Муромец - популярний герой-богатир слов'янських биличек. У долі героїв

світового епосу чималу роль грає чудо - причому в самі важливі моменти їх життя:
це чудове народження (жінка з'їдає плід, шматочок риби, випиває деяку воду і т.
д.), небачено швидке зростання, придбання сили, невразливості, безсмертя,
предуказанная смерть... Великі епічні герої відмічені знаком чуда. Тричі відмічений
ним і Ілля Муромец. Він син простих батьків (згідно з пізньою традицією -
селянський син) і з дитинства приречений.

Його подвиги описані в різних билинах. Особливість цих описів в тому, що їх

неможливо вибудувати в послідовний ряд, тобто не можна сказати, що
відбувалося раніше, а що пізніше, як довго продовжувалися його діяння, в який
момент свого життя він здійснив той або інший свій подвиг. Лише про один подвиг
ми знаємо, що він був першим, - тому що здійснився відразу після чудового
зцілення: це знищення - Солов'я-розбійника. Билиною про цей подвиг
відкривається героїчна біографія богатиря. Тому вона особливо важлива. Обретя
силу і коня, Ілля негайно вирішує відправитися в Київ. Намір його ясний: він хоче
«київському князю поклонитися», «постояти за Київ». Батьки благословляють його
на поїздку, але попереджають, що благословення йому дають «на добрі справи»,
«а на худі справи благословення немає». Саме по дорозі в Київ Ілля зустрічає
Соловея-розбійника і перемагає його.

3.2.6. Календарні міфи найтісніше пов’язані з циклом календарних обрядів, як

правило з аграрною магією, орієнтованою на регулярну зміну часів року, особливо на
відродження рослинності навесні (сюди вплітаються і солярні мотиви), на забезпечення
врожаю.
У давніх середземноморських землеробських культурах панує міф, що символізує
долю духу рослинності, зернини, врожаю. Поширений календарний міф про героя, який
відходить і повертається або вмирає і воскресає (порівняй міфи про Осіріса, Таммуза,
Балу, Адоніса, Aттіса, Діоніса й ін.). У результаті конфлікту з хтонічним демоном,
богинею-матір’ю або божественною сестрою-дружиною герой зникає або гине, або ж
терпить фізичну муку, але потім мати (сестра, дружина, син) його шукає і знаходить,
воскрешає, і той убиває свого демонічного супротивника.
Структура календарних міфів має багато спільного з композицією міфів, пов’язаних із
ритуалами ініціації або інтронізації царя-жерця. У свою чергу вони вплинули на деякі
героїчні міфи й епічні перекази, на міфи про світові епохи, які змінюють одна одну, на
міфи есхатологічні.

Солярний культ і різноманітні землеробські обряди знайшли відображення і у віруваннях

давніх слов'ян. Їх міфи добре вивчені, в тому числі і календарні міти. Вірування слов'ян
різноманітні, але найбільш яскраво ідея циклічності проявляється у міті про Ярилу. Ярило –
солярне божество, втілення родючої, животворящої, чоловічої сили сонця – був одним з
найбільш шанованих богів у слов'янських народів. Культ Ярила був настільки значним, що
деякі його елементи дійшли до наших днів, стали частиною християнської обрядовості і
улюблених народних свят, наприклад, Масляної. Календарні міти оповідають, що ранньою
весною, коли починають танути сніги, спускається на землю юний Ярило. Він їде на білому
коні босий і простоволосий, в одній руці у нього людський череп – символ смерті, а в іншій –
пучок колосків, що уособлює відродження і продовження життя.

Слов'янські календарні міфи знаходять відображення в стародавньому землеробському

календарі, який, у свою чергу, був пов'язаний з важливими для людини сезонними явищами.
Рік хлібороба починався навесні, коли люди з нетерпінням чекали на звільнення землі від
снігу. В цей час святкувалися проводи зими з символічним спаленням її опудала і вогненними
возовими колесами, які катали з крутих берегів річок.

Практичне 6
2. Ідея "єдиного" (верховного) бога у давніх слов’ян і зокрема в українців.

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму,

пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм — віра в надприродні властивості різних предметів або об´єктів. Фетиші — це,

як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних

слов´ян це — стріла, плуг, чаша, пізніше — меч.

Магія (буквально — чаклунство) — віра в існування надприродних засобів впливу на

природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська,

рибальська, військова тощо. У стародавніх слов´ян — це ворожбитство, замовляння,

заклинання та ін.

Тотемізм — віра в те, що людина має родинні зв´язки з певним видом тварин. Тотем

вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв

´язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем,

зорями і т. д.).

Землеробські культи — це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва

та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість

полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманство — це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами

спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в

шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання,

супроводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху

для роду, його захист від різних негод. Шамани — прообраз штатних служителів культу в

розвинених релігіях.

На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу

завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській
літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні
дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс
світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Для дохристиян — "язичників" немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза
Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих
релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і
в середині них. Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у світових релігіях, — а
збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу
життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб
відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких
вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт.
Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі
з народної творчості: пісень, колядок.

На Русі (у Києві) язичництво існувало офіційно до введення християнства. Найвідомішими

руськими богами були: Ярило (бог сонця та весни), Дажбог (бог сонця та багатства), Велес
(або Волос) (бог скота), Перун (бог грому), Род (бог народження). Язичество скасував князь
Володимир у 988 році, а замість нього було введено християнство східного обряду
(православ'я).

Культ Ярила був поширений за Київської Русі дохристиянського часу, однак він перейшов і в
християнську традицію, а як пережиток поганських часів у деяких місцях України, зокрема на
Поділлі, зберігся до 20 століття у звичаях "похорону Ярила" та "гоніння шуліки" у перший
понеділок "петрівки". Під впливом християнства магічна функція Ярила була перенесена на
святого Юрія.

Перун — в старослов'янській міфології бог грому і блискавки, повелитель дощу, творець

земних урожаїв та покровитель хліборобства. Також він бог-воїн, справедливий і суворий
месник, покровитель війська та коваль багатства. Імовірно син Сварога. Культ Перуна дуже
давній. Вважають, що за Володимира Перун був головним божеством Київської держави й
символом державного єднання. Ідол Перуна стояв на одному із київських пагорбів, був він
дерев'яний, мав залізні ноги, срібну голову та золоті вуса.

Густинський літопис згадує, що в руках він тримав коштовний камінь: рубін або карбункул.
Військо присягалося та божилось Перуном. В договорі 971 р. Святослав клявся іменами
Перуна та Волоса. Також він згадується у договорах з Візантією та київськими князями Олегом
(907 г.), Ігорем (945 г.)

Давні слов'яни вірили, що грім — то його мова, а блискавка — погляд, також вони сприймали
грім і блискавку як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють
очисною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином бог грому що дає родючість
став такою і покровителем шлюбів. Східні слов'яни вшановували Перуна щотижня у четвер (у
Перунів день). Цього дня дівчата приходили до води, а взимку — до місця, де поклонялися
богам, і співали довкола багаття пісні про Перуна.

Щовесни Перуну обирали "наречену" — Додолу. Деревом, присвяченим Перунові, був дуб.
Костянтин Порфірородний у своїх записках відмітив що руси в часі походу на Царгород
приносили під великим дубом в жертву птахів, хліб і м'ясо. Густинський літопис також свідчить,
що Перуну приносили жертви та підтримували невгасимий вогонь із дуба. Його зіллям була
папороть.

За легендами, в ніч на Івана Купала на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути
яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме усі таємниці світу,
володітиме чарами і буде вічно молодим. Тварина Перуна — вепр. Їх приносили йому в
жертву. Археологи часами знаходять шматки закам'янілого дуба із втесаними в них
кабанячими щелепами.

Із приходом християнства, функції Перуна перебрав на себе святий Ілля, а також частково
архангели Гавриїл та Михаїл. Род Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Перейти до:
навігація, пошук Род, Рід, первісний бог давніх слов'ян. Деякі вчені вважають Рода одним з
найважливіших верховних богів, приймавших участь у творенні Всесвіту: згідно віруванням
древніх слов'ян, саме він посилає з небес на Землю душі людей, коли народжуються діти.

3. Спеціалізація найістотніших проявів "єдиного бога" в окремі нові божества в

уявленнях давніх українців.
Іпатіївський

І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором
теремним: Перуна дерев’яного,— а голова його [була] срібна, а вус — золотий,— і Хорса,
і Дажбога, і Стри62 бога, і Сімаргла, | і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи
їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю
требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той. Але
преблагий бог не хоче смерті грішникам; на тім пагорбі нині є церква святого Василія
[Великого], як ото ми потім скажемо. Та ми до попереднього повернемось.

Володимир же посадив Добриню, вуя свого, в Новгороді. І Добриня, прийшовши в

Новгород, поставив кумир Перуна над рікою Волховом, і приносили йому жертви люди
новгородські яко богу.
 1) етимологія імені істоти (для аналізу етимології імені істоти використовувати
етимологічні та міфологічні словники)

Хованець (він же: домовик, годованець, засідач, похатник, інклюзник) - домашній

дух-опікун в народних віруваннях Карпат і Підгір’я,

2) генеалогія (уявлення про походження) істоти ("звідки вона береться");

За народними переказами, людина могла вивести для себе хованця з яйця,

знесеного чорною куркою чи півнем, котре потрібно носити під лівою пахвою дев'ять
днів, впродовж яких не можна умиватися, стригти нігті, молитися, вітатися,
хреститися чи взагалі розмовляти, постити тощо. Якщо заборон дотримано, то на
дев'ятий день вилуплювався домовик, а якщо його не доносити, то, як подейкують
селяни, хованець замучить до смерті.

3) зовнішній вигляд істоти;

Зафіксовано досить чимало фактів про вигляд домашнього духа: "маленьке, мало
ріжки, обросле, оберталося на кота, курку, жабу, він робився чи маленький, чи
великий - всякий" (с. Гребенів, Сколівського п-ту); "виглядає як хлоп - має роги,
ноги, руки, таке як людина, але має ріжки" (с.Риків, Сколівського п-ту); "як чорне
курєтко"(с. Стрильбичі, Старосамбірщина); "воно ходило з світлими
гузєма"(с.Буково, Старосамбірщина).

4) місце перебування істоти;

Зазвичай, домашній опікун живе на горищі, споживає несолону їжу, передусім
харчується пшеничним хлібом, молоком і цукром

5) час активності істоти;

6) функції істоти (характер контакту істоти з людиною);

Хованець забезпечує статків своєму господареві, процвітання в родині, піклується

про худобу. В оселі може існувати декілька домових, вони розподіляють між собою
роботу - один вартує будинок від злодіїв, другий піклується про пасіку, третій працює
в полі і так далі. Хованець також не любить, коли зрубують плодові дерева, які
ростуть на обійстю або межі (В. Галайчук. "Демонічна палітра бойків").

Важливою функцією годованця є передбачення майбутнього. Віщує майбутнє,

застерігає від біди, навалюючись на сплячих, посилає звукові сигнали: "може
душити вночи, віщуючи людині добро чи зло". Саме функція віщування наближує
даного міфологічного персонажа до померлих предків. Крім того він не зачіпає дітей,
"воно дитину колисало" - теж наближає цього духа до душ померлих.

7) обереги та застереження.
Якщо хованець образиться на щось, наприклад, йому дадуть солону їжу, то він
переб’є увесь посуд, набешкетує у господарстві і взагалі може піти з дому, забравши
із собою щастя, або замучить господаря так, що той повіситься.

Зі смертю господаря домовика зникає і все багатство у будинку. Смерть такої

людини дуже важка. За гуцульськими повір’ями, душу його хованець відравляє в
пекло самому Аріднику, який зажене її в яйце, а з нього вилупиться новий дух.

Хованця, як і чорта, вбиває грім. Його можна вбити, ударивши з розмаху, але якщо
годованця після цього стукнути по голові буковою паличкою - він оживе. Вірили, що
його можна побачити у хліві з запаленою стрітенською або громничною свічкою.
Як зазначає В. Галайчук, хованець як уособлення померлого предка, за своєю
природою є ані злим, ані добрим. Він просто існує, причому на правах своєрідного
члена сім'ї з доволі високим статусом. Опікунські функції здійснює тільки тоді, коли
виконується чи принаймні не порушується так-званий "кодекс умовностей", що
віками формувався в традиційній народній культурі. Відповідно й шкодить, якщо ці
своєрідні етикетні норми порушено, або ж у тому випадку, коли він не є "членом"
саме цієї сім'ї. Наприклад, хованець не любить, коли жінки ходять простоволосі, або
сплять без сорочки, він може покарати за це.

Пов'язаний хованець і з будівельною обрядовістю. На Старосамбірщині, у селі

Соснівці навмисно залишали відірвану дошку, щоб "він міг вийти і зайти".

Горище та підвал, де переважно тримають хованця, як і піч, є досить цікавими в

міфологічному плані частинами будинку.

Як зазначає А.К.Байбурін, горище є "типовою периферією" будинку з усім

притаманним їй спектром негативних значень, що породжені ніби напівосвоєністю
цієї зони, що контролюється не скільки людиною, стільки невідомою силою. Так само
і підпілля, підвал є периферією будинку, з якою пов'язані уявлення про домовика. До
того ж, горище та підвал є певними кордонними зонами між світами ("тим світом" та
"цим світом"). Також, не варто забувати і про те, що з підвалом (підпіллям)
пов'язаний і культ Предків. Крім того, підпілля звичайне місце поховання
нехрещених немовлят та дитячого місця. У звязку з цим варто згадати традиційні
вірування різних карпатських етносів у те, що нехрещені діти можуть стати
хованцями. Як зазначав К.Мошиньський, в деяких українських місцевостях існувало
повір'я про викидня (poroniec), який після семи років перебування в землі
перетворюється на домовика. За ним, подібні вірування існували в болгар та чехів.
Більше того, люди спеціально ховали під своїм будинком викидня чи
мертвонароджену дитину, вірячи, що через деякий час її душа перетвориться на
домовика (або духа-збагачувача).

Польський дослідник А.Брюкнер, досліджуючи походження домовика в народних

віруваннях, зазначав, що в XV-XVI ст. на теренах Польщі його називали через
співчуття вбогим (ubogim), бо вважали його сивим і старим та уявляли в сірому
одязі власне, тому його не було видно вдень. Пізніше хатнього духа почали називати
latawiec і skrzat (від старонімецького skrat "лісовий демон"), яких називали ще
chowacce. Latawiec в народних уявленнях ототожнювався із цілим рядом різних
образів зі зморами (zmory nocne), зміями-вужами, що приносять гроші (їmije-wкїe
pieniкїne), вночі сиплять іскрами, прилітають до свого господаря і приносять йому
скарби та всілякий достаток.

В Карпатах оповідки про домового-вужа є досить поширеними: "Я пас у лузі... Таке
суне, як коновка загрубе - такий вуж - тай хоче ссати корову. Й був бим тото...
бо в мене в руках була ліскова паличка, але люди скричєли: не зачіпай тото!"
(В.Гнатюк. "Знадоби до укр. демонології"). На Стрийщині теж вважали, що "є
такий вуж, який корову ссе. І вінь ссе, і молоко є. Як же би його забив, то би
корова здохла" (Ф.Колесса. "Людові вірування на Підгір'ю").

З УСТ ОЧЕВИДЦІВ-СТАРОЖИЛІВ

"Якесь яйце, зносок, шо курка недогріла, брали під паху, дев’ять днів носили його
там, і з того виходив годованець. То казали годованець, засідач (бо він десь сидів
там). А тих бабів, шо його мали, обзивали і бусюрканя, і відьма. Годували його
несоленим. Соленого боявся. Десь, певно, на печі, на припічку ставили. На одну
догадувалися, шо в неї є засідач. То така жінка була, вона ворожила… Він для неї
добро робив. Вона його годувала. Шоб на Різдво годували, не чув" (Записав
Володимир Галайчук 2005 р. в с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл.
від Нагини Михайла Даниловича, 1932 р. н.).
"Такого годованця держат десь в запори, аби ніхто не видив, в коморі або на поді;
раз надень дают си єму в черепку йісти всяку страву, лиш щоби не була солена.
Бо як-би му посолив, чи на збитки, чи таки нехотячи, то ся тяжко пимстит".
(Зап. від Антона Лазоревича з с. Крушельниці, скольского повіту, "Живая
Старина", год VII, 1897, вып. 2).

"У старого Луця Мельника на печі був годованец і через то Луць був богач на ціле
село. Той годованец був як-би маленький панич, в чорним спенцирку с свитячими
гудзиками, так го кілька сосідив виділо. Не-раз ввійдуть люде до хати, діти ся
колишуть в колисці, а годованець межи ними с люльков в зубах: і так ся з ними
колише, аж під повалу. Раз забули і дали му чир посолений, а сами пішли в поле.
Приходят си поля, а той витягнув бика на під і повісив го на драгари гори ногами.
І всі чули, як ся старий Луць за то с ним на поді сварив.

А як старий Луць умер, то годованец був ще в хаті рік по єго смерти. А потому
син Луца не хотів ся с ним вже заходити, боявся душу загубити. То раз, як
годованець вліз до шуфляди в столі, він забив го там цвьочками і як була злива і
прийшла велика вода, пустив стів доли ріков. Але с тамтого боку надійшов зять
небіжчика Луца, зйімав стив і вже від того часу дуже розбогатів». (Зап. від Євки
Данів з с. Крушельниці, "Живая Старина", год VII, 1897, вып. 2).

«Ішов хлоп полем и видит, що другий хлоп оре чтирма воли сам єден, і чує як
щось му вівми гонит: соб, ча!, а нич не видит. Приходит ближе, а там щось
свище. Тогди він каже: а хто то вам, ґаздо, воли, гонит? - То мені, каже, мой син
воли гонит. - Де-ж є ваш син, коли го невидко? - А-о, волови в правим усі! - Тай
виняв з уха, а то било яблочко, то у яблочку сидит той вінклюз. А той хлоп каже
тогди: а спродайте ви мені того свого сина!

- Та продам. - А що хочете? - Хочу, каже, три срібни. Той винав і дав і каже єму: я
вам даю, лише аби він від мене не втік. - И спрятав го до кешені межи гроші.
Прийшов домів і сам ся так тішит, що вже не требує слуги держати. Яв він
винимати з кешені, а ту ані грошей ані того ябка». (від Тетяни Михайлович із с.
Головецька, скольского повіту, "Живая Старина", год VII, 1897, вып. 2)

"...мати мені розказувала, що домовики...якусь бабу там вобщем-то, каже, як

незлюбив. То у того діда... дядька вмерла жінка, а він посватав другу, і він (прим.
авт.: хованець) так незлюбив, оце вона тіки полізе на горище... ну, каже,
обов'язково скине. Скине з хати і все. Ну, то вона була не ходить, не лазить на
ту... Як ненавидить він, то отой й усе...."; "в мене домовий ходив і давив год
пять, от приходив, давив. Це дуже нехарашо, коли він приходить, повірте, шо
людину паралізує, не можна ні повернуться, нічого. Він просто давить і всьо.";
(Науковий архів кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ф. 18. П. 2. Од.
зб. 2. Арк. 49.)

1) етимологія імені істоти (для аналізу етимології імені істоти використовувати

етимологічні та міфологічні словники),
Згідно з народними повір'ями, на мавок перетворюються душі дівчинок, померлих без
хрещення. На це вказує й етимологія слова «навка»: від праслов. *navь («мрець»); з того ж
кореня походять українські слова нав і нава («домовина», «труна»), а також навк («мрець»).
Варіанти «мавка» і «нявка» виникли пізніше внаслідок зближення з мавкати («нявкати»).

Відповідно, мавки-діти в Україні відомі також і під назвами: «русалка», «недоліток»,

«семиліток».
Також відомі назви: бойківській традиції вони визначаються, як потерчата, недонощі,
мавки майки, незристи, зрончі. На основі статті Н. Левкович

2) генеалогія (уявлення про походження) істоти ("звідки вона береться");

Нехрещені діти
Зрештою, з великим сумнівом душі нехрещених дітей, тобто мавок можна віднести до
категорії «заложних» покійників, як це прийнято вважати у випадку з русалками. Тому що
нехрещених дітей первісно ховали під порогом дому разом з предками-опікунами роду, на
відміну від «нечистих» небіжчиків, яких ховали поза домом в різноманітних
неприступних місцях

Прийнято вважати, що на західноукраїнських землях аналогом русалки є мавка, майка.

Проте польові етнографічні матеріали з теренів бойківського краю дають змогу
припускати, що це могли бути зовсім різні персонажі, адже тут є й відомості про русалок:
«Казали, шо дівчата, що топляться, то русалки ходять» [3, арк. 7]; «Які повмирали дівчата
ше не рухані (цнотливі – Н. В.) – русалки. Їх мают за добрих» [2, арк. 4]; «Шо ся втопит –
то русалка. Они вилазять на берег, чешуться – то тато з мамов розказували» [1, арк. 4];
«Русалка – як молода дівка втопиться, то її дух ходит» [5, арк. 9]. Хочемо наголосити, що,
незважаючи на всі негативні функції (описані вище), виразними є й позитивні риси
демонічних істот типу мавки. На Гуцульщині дуже часто їх пов’язують із певним місцем,
на яке вони сходяться на розигри, ігровища. Одне з таких ігровищ на Стрийщині описував
І. Срезневський і зазначав, що, «де майки танцюють, ще краща трава росте»

3) зовнішній вигляд істоти;

Насамперед ознаками демонічної зовнішності були як потворна огидність, так і досконала
врода, «якої не буває в хрещених людей» [12, с. 78]. Вони властиві жіночим демонічним
персонажам — русалкам, на Бойківщині — мавкам,

Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом

заманюють хлопців у ліс. В гуцулів мавки мають миловидне кругле лице, довгі
коси, завжди затикані квітами. Одяг тонкий та прозорий, спереду мають вигляд
дівчат, а насправді немає в них ні тіла, ані душі. Через те немає в них і тіні, а коли
бігають по траві, то вона під їхніми ногами не хитається. Залишають сліди босих
дитячих ніг, люблять ігри, танці, особливо «на молодику».
Також вважається, що мавки не мають спини, тому ззаду ті волочать за собою всі
внутрішні органи.
 3) місце перебування істоти;
Відзначено, що мавки на відміну від русалок в народній уяві постають, як винятково
лісові персонажі міфології, що пояснюється лісистістю території де вони відомі – Карпати
та Полісся.

Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення

мавок вважають Карпати.

Місця, де вони справляють забави, — витоптані галявини серед лісу («ігровища»).

4) час активності істоти;

5) функції істоти (характер контакту істоти з людиною);

На позитивний вплив майок на поля вказував І. Шараневич [33, с. 123]. Аналогічні мотиви
простежуються в південних слов’ян [6, с. 11]. Проте сербські віли не терплять переваги
людей у будь-чому, тому здатні на помсту, якщо в тих досконаліші краса, голос тощо [30,
с. 370]. Подібні уявлення побутують в Українських Карпатах, зокрема на Бойківщині, про
що виразно свідчать етнографічні джерела: «Вийшли в полонину косити. Лягли спати.
Один не спав. Чує: так красно співают вітерниці – та й він собі зачав співати. Як заснув, то
зачало ‘го щось душити: «А то я, аби ти більше мої співанки не переймав»

Нерідко мавки допомагають людям, доглядають худобу на полонині, охороняють її від дикого
звіра і т. п. В загальній характеристиці цих істот гуцульської міфології, трактуванні їх взаємин з
людьми переважають позитивні риси. На основі матеріалу давнішого походження
простежується певна відмінність уявлень про мавок («нявок») і «лісних» («лісовок»). Перші
представлені в особливо опоетизованому світлі. Це стрункі, круглолиці, веселої і лагідної вдачі
лісові красуні з довгими кучерями. І. Вагилевич порівнював їх з українськими русалками і
татрянськими «дивожонами», відзначаючи при цьому, що, на відміну від них, гуцульські мавки
не є небезпечними для людей, а, навпаки, служать їм, доглядають і охороняють стадо, садять
дерева, засівають різноманітні рослини в горах. Очевидно, що мавки вважалися добрими, і на
основі вірувань у цих лісових богинь в давнину склався їх окремий культ, залишки якого
дійшли до нового часу в формі відзначення на Гуцульщині спеціального свята «нявок» —
«розигри» (6 липня). Але в деяких регіонах є і інша думка стосовно мавок. Там вони є в якійсь
мірі навіть підступними істотами. Людей, особливо молодих хлопців, чоловіків, приваблюють
до себе співом, покликами, прибраним виглядом коханих. Таких, що пішли за ними, можуть
завести у безвість або висушити любощами.

7) обереги та застереження.

Кажуть, що від мавок, які схильні робити чоловікові зло, можна

вберегтися, скинувши з себе сорочку і, вивернувши її навиворіт,
одягти знову. Це тоді, коли при собі немає часнику або
цибулини. Оберегом від злої красуні може бути також полин чи
любисток, як і від русалки, мавчиної подруги.

Варто зауважити, що церква не поминала нехрещених дітей. Однак матері, у яких

помирали нехрещені діти, після Зеленої неділі кидали для них крижмо (полотно, у яке
сповивають дитину хрещені батьки після обряду хрещення. – Н. Л.) у жито8 . Така дія
пов’язана з традиційними народними уявленнями про зв’язок тіла з одягом, де одяг
символізував тіло, навіть був його замінником. На Поліссі дітей, які народилися
неживими та дуже часто снилися матерям, поминають у Темну середу перед Паскою – на
порозі з’їдають несолений прісний хліб9 ; на Прикарпатті їх поминають на Маковея1 .
Зазвичай у такі дні селяни оберігали своїх дітей та обмаювали їхні колиски полином2 .
Інколи, навпаки (наприклад, у четвер Троєцького тижня), дівчата йшли “на жита” і на
межах залишали хліб “для мавок, щоб жито родило.

Повір’я

- . По планетах, зорях, подувi вiтру, ворожать новонародженiй дитинi, молодятам,

господаревi добру долю або нещастя. Гуцули вiрять, що є нявки, мамуни, мавки,
богинi злi i добрi – i як котра вподобає собi кого, то вже не покидає до кiнця життя.
Вiрно товаришить йому i дає саме щастя i добро або злиднi

-
Русалки

1) етимологія імені істоти (для аналізу етимології імені істоти використовувати

етимологічні та міфологічні словники),
Напевне, воно утворене від слова «русалії» (дав. -рус. роусалии) — східнослов'янського
язичницького свята, що відбувалося навесні.

2) генеалогія (уявлення про походження) істоти ("звідки вона береться");

3) зовнішній вигляд істоти;
4) місце перебування істоти;
5) час активності істоти;
6) функції істоти (характер контакту істоти з людиною);
7) обереги та застереження.