МІФОЛОГІЯ.

АНТИЧНІ МІФИ

1.Поняття про міфологію та міф.

---Міфи сформувалися на найвищій стадії розвитку міфосвідомості.

Міфологія загалом та антична міфологія зокрема є унікальним синкретичним

продуктом поетично-інтелектуальної творчості людства.

вся антична і, зрозуміло, вся подальша європейська література фундується на

міфологічних джерелах

ХХ століття стало віком потужної міфотворчості, і весь загал міфологічного

матеріалу, як давнього, колективного, так і креативного, індивідуально-
авторського, став активно використовуватися та вивчатися філософами,
культурологами, істориками, психологами, антропологами, літераторами та
літературознавцями.

. Знати міфи, за твердженням авторитетного румунського дослідника

міфології та історика релігій Мірча Еліаде, означає «наблизитися до тайни
походження всіх речей» , адже «завдяки міфу, світ розуміється як досконало
організований, розумний та значущий Космос» .

за проникливим словом польського письменника і художника Б. Шульца,

будь-яка поезія являється міфотворчістю, задача якої – відтворювати міфи
про світ.

Німецький філософ-ідеаліст та романтик Ф. Шеллінг зазначав, що міфологія є

необхідною умовою та первісним матеріалом будь-якого мистецтва.

Однак усталеним у розумінні міфу є те, що міф розповідає про діяльність

надприродних істот та прояви їхньої могутності, він сприймається як
первісне ядро духовної творчості людини. В основі міфології лежить
інтуїтивно-конкретне сприйняття навколишнього світу та природи
(безпосередні та позараціональні уявлення людини про світ та про сили, що
ним керують) та в ній у синкретичному вигляді проявляються
першозародки філософії, релігії, науки та мистецтва.

Під міфологією звично розуміють: 1) сукупність всіх міфів; 2) науку, яка вивчає
міфи.
2.Особливості міфів та їх сприйняття давньою людиною

Давні люди сприймали міф як реальність, як справжню подію, що набувала

сакрального значення і слугувала взірцем для наслідування, в реальність
міфу твердо вірили. Однак вже давні греки стали дивитися на міф як на
«вигадку», «фантазію», тому міф (Μύθος) у перекладі з грецької мови
означає «слово», «переказ», «сказання», тобто, давньогрецькі міфи – це
слово («слова») про богів та героїв

. Людина общинно-родової формації мислила певними неусвідомленими

категоріями, які в їхній сукупності можна схарактеризувати як міфологічне
мислення. ( переважали чуттєва конкретність та багата уява, що заміняли
розсудливу логіку, вміння абстрагуватися від конкретно-предметного ,
Сімейно-родові відносини переносилися на стихію природи, адже людина не
виділяла себе з природного та соціального середовища, що зумовлювало
такі явища, властиві архаїчному періоду становлення міфологічних вірувань,
як тотемізм, фетишизм, анімізм, антропоморфізм.

Особливе сприйняття та усвідомлення світу породжувало специфічне

міфологічне «поетичне» мислення, проявом якого була підвищена
метафоричність та символічність міфу.

Давня людина ототожнювала схожі хоч однією рисою предмети

( Земля- жінка, небо- чоловік, вода- кров, імя бога- сам бог)

Буквальне алегоричне мислення

Властивості істот асоціюють з її виглядом

(ненажерливість- багатоголовість, швидкий рух- здатність літати)

Пояснити предмет= розказати як він виглядає.

Грецьку ж міфологію Фр. Шеллінг вважав «найвищим проявом

першообразу світу», адже саме в ній сповна проявився основний пафос
міфології – зображення процесу перетворення хаосу на космос.

Особливості міфів:

1.Функція- пояснювати.

2.Люди в це вірили.
3.Сокральне( священе) явище. ( Знали лише обрані, знання давало владу
над людьми)

4. Особливий час ( міфологічний, сокральний, першочас)

Риси часу: - все зявляється вперше. –поява бога=поява явища.- не було

кордонів між світами. –можливість шлюбу богів і людей.

А 5.Сикретичне явище- міф поєднує літературу, філософію,етику,

естетику, історію (міфи про троянську війну), філософію.

Б Міфічний час – це «начальний» час, «прачас», «час до початку

історичного відліку поточного часу» .

Сакральний характер міфологічного часу,його абсолютизація пов’язані з

найважливішою функцією міфічного часу та самого міфу – «створення
моделі, прикладу, взірця» .

Така існуюча модель показує, як все виникло на землі, та стверджує

правильність першопорядку, який необхідно підтримувати через ритуали. В
ритуалах, за твердженням Є. Мелетинського, міфічний час та герої «нібито
відроджуються з їхньою магічною силою, події повторюються та
реактуалізуюються» , тому ритуали забезпечують «вічне повернення» подій
та речей та гарантують безперервність всіх природних та життєвих циклів,
демонструють, як можна відтворити все після того, як світ загине.

В міфологічні архетипи;
Архетип (першообраз)

Карл Густав Юнг (1875-1961), засновник аналітичної психології,

швейцарський психіатр і психолог, висунув концепцію архетипів, в основі
якої лежала генетико-типологічна близькість архетипу і міфу.

Архетип- це не образ, це схема (тема) спільна для багатьох образів. Один і

той же образ може втілювати різні архетипи в різних ситуаціях.
Архетип (д.-грец. ἀρχέτυπον – першообраз) – це первісна модель-взірець, універсальна
схематична структура, що належить колективному несвідомому, вона закріплена в генетичній
пам’яті людства та проявляється у вигляді усталених образів та ідей. Трансформація архетипа в
образи є процесом міфотворчості. Архетипи успадковуються, через що вони виступають основою
пам’яті культури, художньої творчості. Архетипи уможливлюють внутрішню єдність людської
культури, сприяючи взаємопорозумінню людей. Найбільш повно архетипи реалізують себе у
міфах, а також у фольклорі (казках), людських сновидіннях.
К.Г. Юнг описав такі архетипи, як: архетип матері, дитини, героя, мудреця,
Бога, смерті, тіні та деякі інші.

АРХОТИП ЗМІСТ ОБРАЗИ

1 мати Стихія життя, все що на Деметра, Персефона,
нього впливає мойри..
негативно чи позитивно В казках: відьма, мачуха,
баба-яга
2 Немовля, яке Щось нове, початок.Той Зевс, Христос
завжди сирота або хто починає щось нове
напівсирота завжди самотній.
3 Старий(стара) Мудрість ,прихована за Провидець Тиресій, Афіна,
хаосом життя, яке Одіссей
осмислюють в зрілому
віці.
4 близнюки Неможливість Брати Діоскури,Аполон і
існування одного без Артеміда
іншого
5 тінь Тваринне, нерозумне, Трікстер-герой з
інстинктивне в сутності подвійною суттю (шкодить
людини і допомагає, руйнує і
створює).Це Гермес
(Меркурій)
6 аніма Жінка (красива, Елена-
покірна, слабка, троянська,Афродіта,
беззахисна) німфи(Ехо,Серінга,Дафна)
7 анімус Чоловік (діяльний, Зевс,
міжній,сильний,здатни Геракл,Персей,Тесей,Ясон,
й на самопожертву) Одіссей.
8 персона Особистість, яка Прометей
реалізує себе у вчинках
заради інших
9 самість Особистість, Епіметей- брат Прометея
індивідуальність, яка
реалізує себе в діях для
себе

Персонажі міфів

1.Духи Керують окремими Зооморфні:-Скіла,

предметами, явищами, Харибда,Лернейська
 речами: деревами, гідра, Химера,
скелями, рослинами, Антропоморфні:-
річками…Спочатку х кентаври, бог Пан,
вважали невидимими, Мінотавр, Єхидна.
потім-зооморфними
(поєднують риси кількох Німфи (наяди,
тварин) і океаніди,ореади,
антропоморфними дріади)-гарні дівчата
(поєднують риси тварин
і людей) Потім уявляли
як людей.
2.Деміург Творець, майстер,той Прометей створив
хто створює людей, людей,
елементи ландшафту Гефест-скував Пандору
3.Культурний герой Навчає людей Прометей, Гермес
ремеслам, створює
знаряддя праці,
писемнісь, муз
інструменти, добуває
огонь
4.Трікстер Герой з подвійною Гермес (Меркурій)
суттю
5.Герої Діти богів (сильні) і Ахілл, Тезей, Персей,
людей (смертні) Геракл
6.Боги Керують головними Боги олімпу
природними стихіями і
явищами (сонце,
місяць,, небо,земля,грім
і блискавка, царство
мертвих)

2. О.Ф.Лосєв про два етапи розвитку античної міфології.

«Антична міфологія»

-Довів, що розвиток міфів пов'язаний з розвитком людства, сідомості і

організації суспільства.

2 етапи розвитку антично міфології:

1.Доолімпійський (архаїчний, хтонічний)

-Етап співпав з матріархатом

-характерний анімізм (одухотворення природи) і фетишизм (віра в

надприродне чудесну силу речі яка належить або була частиною тіла
надприродної істоти (подвиг Персея, голова Орфея, Молфей))

Доолімпійська міфологія пройшла певні стадії у своєму розвитку:

- фетишизм – обожнювання речей, відчуття залежності від речей –

фетишів. У Давній Греції був особливо розвинутим фітоморфний фетишизм,
тобто шанувалися такі дерева і рослини, як: лавр, виноградна лоза, дуб.
Кожне дерево мало особливу магічну силу, що існувала разом із фізичним
життям дерева; в деревах жили деревні істоти – гамадріади, які помирали,
коли дерево гинуло. Певні дерева в Греції пов’язувалися із богами: лавр – з
Аполлоном; виноградна лоза та плющ – з Діонісом; дуб – із Зевсом.

- Архаїчний анімізм (від лат. anima – душа; animus – дух) – віра в те, що
все неживе має душу, віра в існування духів, які представляються то
аморфними, то фітоморфними, то зооморфними, то антропоморфними
істотами; проте вони завжди наділяються свідомістю, волею та іншими
людськими властивостями. Так, поля та луки населяли козлоногі та косматі
істоти з козиними ріжками – пани та сатири; у водоймах жили водяні діви –
наяди або німфи; в горах ховалися гірські діви – ореади; в глибинах морів та
океанів – нереїди та океаніди.

- Антропоморфізм – наділення богів та демонів людськими рисами.

2. Олімпійський (героїчний) або класичний, або гомерівський

-Зміна матреархату на патреархат

Головний бог- Зевс (підкоряв законам завдяки дружинам)

Тому першою його законною дружиною була океаніда МЕТІДА (грец. metis –
думка), яка була дочкою Океана та Тефіди та стала матір’ю Афіни. Вагітну
Афіною Метіду Зевс відправив до свого черева, оволодівши таким чином
мудрістю навіки. Другою його дружиною стала ФЕМІДА (грец. themis –
законне), дочка Геї та Урана. Вона мала дар прозрінь та пророцтв, через що
головними її функціями являлися справедливість та правосуддя. Вона
народила Зевсу 3 мойр – богинь долі: Клото (Прядильниця) – та, що пряде
нитку життя людини, Лахезіс (Дарувальниця) – та, що дає жереб, Атропос
(Невідворотна) – та, що обрізає нитку життя. Ніхто не міг сперечатися з
долею, навіть самі боги підкорялися мойрам, і ніхто з богів і смертних не міг
змінити свою долю. Третьою дружиною Зевса стала ГЕРА, його рідна сестра,
яка виконувала функції суворої берегині законного шлюбу.

Зевс породив і покоління великих героїв, які остаточно встановили красу та

гармонію на землі. Гесіод першим назвав героїв, створених Зевсом,
«напівбогами».

Важливою та визначальною рисою олімпійської міфології було те, що на

Олімпі панував культ краси, світла, гармонії, мистецтв та ремесел. Кожна
річ, яку робив ремісник, мала бути не лише корисною, а й прекрасною (праця
Гефеста-коваля). Значущим був незаконний шлюб Зевса з титанідою
МНЕМОСІНОЮ (грец. mnemosyne – пам'ять), який закріпив за Зевсом владу
ще й над цариною культури і мистецтва. Від цього шлюбу народилися 9
сестер, 9 олімпійських муз, які стали покровительками різних видів мистецтв
та наук: Калліопа – муза епічної поезії; Кліо – муза історії; Мельпомена –
муза трагедії; Евтерпа – муза ліричної поезії; Ерато – муза любовної поезії;
Терпсихора – муза танцю; Талія – муза комедії; Полігімнія – муза гімнічної
поезії; Уранія – муза астрономії.

Особливості:

-естетизація міф. Богів (міф про Афродіту, Аполона, про кохання в красивих)

-гуманізація образів богів (мотив допомогти людям) (міф про Персея)

-мотив непокори людей богам (міф про Сізіфа)

-мотив непокори богів Зевсу (Прометей)

-мотив міфи про родове прокляття

Боги карают за жертву

Людська жертва (офіра)=антигуманно

Декаданс міфології

Образи богів=художнім образам, метафори

Письменники: Ескіл,Софокл,Евріпід, змінили міфи в своїх творах.

3. Категорії (різновиди) міфів. Зміст античних міфів різних
категорій
Загалом, виділяють наступні категорії міфів (за класифікацією Є.
Мелетинського):

1.Етіологічні міфи (букв. «причинні», пояснювальні) – це міфи, які пояснюють

виникнення різних природних та культурних особливостей та соціальних
об’єктів.

2. Космогонічні міфи – це міфи про походження космосу та окремих його

частин.

Найпоширенішим сюжетом таких міфів є розповідь про створення світу зі

світового яйця

Класична грецька міфологія прародителькою світу вважала Гею (Земля), що

вийшла з Хаосу. Вона породила Гори та Море (ПОНТ), створила Небо (Уран)
та вступила із ним у шлюб, від якого народилися: 6 титанів-синів (Океан,
Кронос, Гіпперіон, Іапет, Кріос, Кей) та 6 титанід-доньок (Рея, Феміда, Тейя,
Мнемосіна, Феба, Тефія), 3 велетні-циклопи, 3 п’ятдесятиголових велетні –
сторукі (гекатонхейри).

Частиною космогонічних міфів є міфи антропогонічні, що розповідають про

походження людини, виникнення першопредків. У Давній Греції був
відомий міф про Прометея, який створив людей із глини

До космогонічних міфів належать міфи астральні (про походження небесних

світил), які поділяються на солярні (про походження сонця) та лунарні (про
походження місяцю).

3. Тотемічні міфи – це міфи, в основі яких лежать фантастичні уявлення

людей про надприродні зв’язки групи людей (племені, роду) з їхніми
тотемами, представленими різними видами тварин або рослин. Поширеним
мотивом таких міфів є мотив перетворення людей на тварин або рослини
(міф про Дафну, що обернулася на лавр; Арахну, що стала павуком, Нарциса,
який перетворився на квітку, тощо).

4. Календарні, що пов’язані з циклом календарних обрядів, аграрною магією

та орієнтовані на постійну зміну пір року. Поширеним сюжетом таких міфів є
розповідь про бога, що вмирає, а потім воскресає. У грецькій міфології
прикладами такого міфу є міф про Деметру та її дочку Персефону, міф про
Адоніса (улюбленця Афродіти, смертельно пораненого диким вепром, якого
наслала на нього ревнива Артеміда, але Зевс пожалів Афродіту та дозволив
Адонісу півроку жити на землі з богинею).

5. Героїчні міфи розповідають про важливі моменти життєвого циклу героя.

Формування особистості героя відповідає космогонічному процесу
перетворення хаосу на космос. У грецькій міфології прикладом є міфи про
Геракла, Тесея, Персея, Ясона, тощо).

6. Есхатологічні міфи говорять про загибель світу, про перетворення космосу

на хаос. Як зауважив М. Еліаде, «есхатологія є всього лише префігурація
космогонії майбутнього. Але в усякій есхатології підкреслюється наступне:
нове творення не може здійснитися, поки цей світ не буде остаточно
зруйнованим»

4. Відтворення в античних міфах уявлення давніх греків про

картину світу.

У міфах завжди представлена ще одна важлива категорія – модель світу.

Модель світу науковці визначають як «скорочене та спрощене
відображення всієї суми уявлень про світ всередині даної традиції» . В.
Топоров підкреслював, що міф поєднує два аспекти: діахронічний (розповідь
про минуле) та синхронічний (засіб пояснення теперішнього та майбутнього).
Орієнтована на причетність до космосу та невід’ємну зв’язаність із космосом,
міфопоетична модель світу намагається описати основні просторово-часові
(світове дерево), причинні (встановлення загальних схем,
загальноприйнятого світового порядку), етичні (встановлення сфер добра і
зла, міри цінностей), кількісні (виявлення сакральних чисел Всесвіту),
семантичні (якісна бінарна структура світу) параметри Всесвіту. В надрах
міфологічної свідомості складається система бінарних опозицій, яка
нараховує 10-20 пар «протиставлених один одному ознак, що мають
відповідно позитивне і негативне значення» (верх – низ, небо – земля,
земля – підземне царство, правий – лівий, схід – захід, день – ніч, весна –
осінь, зима – літо, білий – чорний, вода – вогонь, чоловічий – жіночий, свій –
чужий, близький – далекий, внутрішній – зовнішній) та інші .

Образ світового дерева (arbor mundi) втілює універсальну концепцію світу та

через нього описуються основні параметри світу. Світове дерево має безліч
культурно-історичних варіантів («вісь світу», «світовий стовп», «світова гора»,
храм, трон, хрест, тріумфальна арка…). Зазвичай вертикальна вісь світового
дерева має 3 рівні: нижній (корені, підземний світ, вода, чудовиська
хтонічного типу, змії, жаби, миші, риби…), середній (стовбур, земля, світ
людей, олені, лосі, корови, коні…) та верхній (віти, небесне царство, птахи).
Горизонтальна площина світового дерева вказує на чотири сторони світу та
чотири міфічні персонажі, які є персоніфікацією сторін світу. Горизонтальна
структура світового дерева говорить також про пори року та частини доби. В
якості світового дерева у давніх слов’ян виступали частіше за все дуб, явір,
верба, у давніх скандинавів – Іґґдрасиль (велетенський ясен). У грецькій
міфології світове дерево представлене у варіанті каменя Омфала («пуп»
Землі, має вигляд кам’яної напівсфери). За легендою, Зевс послав двох птахів
з різних сторін, щоб визначити, де знаходиться центр землі. Ці птахи
зустрілися саме у Дельфах, де на місці їхньої зустрічі і був збудований
славнозвісний храм Аполлона.

5. Боги Олімпу та їх атрибути. Стихії та явища, підвладні кожному з

них. Культ Аполлона та Діоніса
Поводирем муз був один з найшановніших богів олімпійського пантеону –
бог світла, покровитель муз (за що його називали Мусагетом) та мистецтв –
АПОЛЛОН, син Зевса та титаніди Лето (Латони). Античний Аполлон мав
величезну кількість функцій і вважався найсправжнішим грецьким богом.

Аполлон виражав собою культ гармонії та краси, втілював світосяйну

божественну досконалість, втім давні греки у всьому намагалися
дотримуватися міри, через що культ Аполлона в Греції врівноважувався
культом бога Діоніса. На зв'язок тих богів вказує багато речей:

- мотив плюща (Аполлона називали «плющекудрим», «плющовим»; у Діоніса

був його знаменитий тирс, дерев’яний жезл, увитий плющем, символ
плодючості природи та чоловічої сили);

- Аполлона часто уявляли як бога-цілителя і як бога-губителя, тобто він був,

як і Діоніс, пов'язаний з життям та смертю (Плутарх розповідав про те, як
кожні 9 космічних літ Аполлон потрапляє до підземного царства смерті, щоб
шляхом очищення повернутися справжнім Аполлоном) .

- образ Орфея (легендарний співець і музикант) – Аполлон протиставлявся

бурхливому оргіазму Діоніса, який був виразником неврівноваженої стихії
природи. Орфей, який не почитав Діоніса, а саме лише Аполлона та Геліоса,
Орфей, який чудово грав на лірі, подарованій йому Аполлоном, був
розтерзаний менадами Діоніса, які в шаленому буйстві вбили чудового
митця;

- Діоніс після розтерзання його титанами був похований в сокровенному місці

Дельфійського храму саме Аполлоном, який зібрав шматки тіла Діоніса. У
цьому храмі три місяці на рік шанували Діоніса, оспівуючи його в дифірамбах,
а в інші місяці вшановували пеанами Аполлона.

Для збереження сфер свого впливу Аполлон мав примиритися із Діонісом,

наблизитися до інтимного людського переживання та об’єднатися з Діонісом,
що відбулося у Дельфах, у Дельфійському храмі, де піфія робила свої
пророцтва під впливом дурманних парів, невідомих людині сил природи, в
яких вбачався Діоніс. Малозрозумілі бурмотіння піфій інтерпретувалися
штатом жерців, які впорядковували її слова, і в цьому вбачалася гармонійна
сила Аполлона . Обидва боги представляють два протилежних та
взаємопов’язаних начала буття людини та світу, вони пробуджують різні
форми людської енергії, надихаючи людей на самовираження.

Особливу увагу на значущу природу цих двох великих олімпійських богів у

ХІХ столітті звернув німецький філософ, філолог та композитор Ф. Ніцше
(1844 - 1900), який виділив два основні начала культури, художньої творчості
та свідомості людини-митця: «аполлонічне» та «діонісійське». Протилежність
між цими началами обумовлена пластичним мистецтвом образів та
непластичним мистецтвом музики. Якщо Аполлон – це розумне начало, то
Діоніс – інстинктивне. Мистецтво, культура – це органічний синтез цих начал.

З культом бога ДІОНІСА в Давній Греції пов’язується і виникнення

драматургії, народження трагедії та комедії. Діоніс вважався втіленням
плодючих сил природи, ірраціональної стихії землі. Двічі народжений, він
сприймався як символ відродження життя, символ безсмертя, символ
вічного оновлення, містичного зв’язку народження і смерті. Діоніс був
поєднаним з богом підземного царства Аїдом (Гадесом), він спускався в
царство мертвих у пошуках своєї матері Семели. Діоніс також був богом
плодючості, пов’язаним зі зміною пір року, тому, як і Персефона, він частину
року мав жити у підземному царстві. Діоніс страждає, його розривають на
шматки, але він відроджується, повертається на землю. Кожної весни
зацвітають виноградники, потім люди збирають виноград та роблять вино,
п’ючи вино, люди п’ють кров самого бога. К.Г. Юнг зазначав, що діонісізм
означає визволення безмежного поклику, вибух неприборканої динаміки
тваринної та божественної природи; тому в діонісійському хорі людина
з’являється в образі сатира, зверху – бог, знизу – козел.

Діоніс був представлений у різних іпостасях, тобто античність знала багато

різних Діонісів.

1) Діоніс Загрей (Великий Мисливець) – син Зевса Критського та

Персефони, батьківщиною його був Крит. Образ Діоніса Загрея тлумачився
орфіками (орфізм – це містичне вчення, пов’язане з іменем співця Орфея та
ідеями про безсмертя душі). Зевс відвідав Персефону у вигляді змія, і вона
народила йому Діоніса. Отримавши маленькою дитиною від Зевса скіпетр,
Діоніс сів на його трон та почав гратися. Однак ревнива Гера наслала на нього
титанів, які заманили його до себе за допомогою іграшок та дзеркала.
Намагаючись врятуватися, Діоніс перетворювався на самого Зевса, юнака,
лева, коня, змію, але, коли він перетворився на бика, титани розтерзали його
тіло, залишивши недоторканим лише серце. Це серце врятувала Афіна і
принесла Зевсу, який його проковтнув і дав Діонісу ще одне народження від
матері Семели. За одним з міфів, Зевс покарав титанів, спопеливши їх. З
їхнього пилу, в якому були частки тіла Діоніса, виникли люди. Цим
пояснюється подвійність людської природи.

2) Діоніс – син Зевса та Семели, доньки фіванського царя Кадма. Вагітну

Семелу ревнива Гера примусила звернутися до Зевса, аби той виконав її
бажання показатися їй у своєму справжньому обличчі всемогутнього бога.
Той з’явився у блискавках, та в полум’ї пожежі загинула Семела, але Зевс
врятував ненароджену дитину, зашивши її собі в стегно. Згодом народивши
дитину, він ховав Діоніса від переслідувань Гери.

3) Діоніс Іакх (Вакх) – син фіванського Діоніса та Аури, головне божество

Елевсінських містерій (таємничі містерії, пов’язані з культом богинь
плодючості Деметри та її дочки Персефони, які проводились в місті Елевсін,
неподалік від Афін. Учасники містерій, посвячені в таїнства, пізнавали істину
про людське життя і смерть, та вважалися підготовленими до потойбічного
життя. Учасники містерій давали клятву ніколи та нікому не розповідати про
побачене та пережите у храмі Деметри).
Боги і їх атрибути
Зевс- бог неба, грому і блискавок, що відає усім світом. Головний з богів-
олімпійців, третій син титану Кроноса і Реї.

Посейдон- бог морів. Син Кроноса і Реї. Вважаючи себе рівним своєму
братові Зевсу, виступив проти нього разом з Герой і Афродітою, але зазнав
поразки і був врятований Фетідою. При поділі світу йому дісталося море.

Аїд (Гадес)- бог підземного царства мертвих(І назва самого царства мертвих),
перший син Кроноса і Реї, брат Зевса, Посейдона і Деметри. Чоловік
Персефони, разом з ним шанованої і закликає. Після поділу світу між трьома
братами (Зевс, Посейдон і Аїд), після здобутої перемоги над титанами Аїду
дісталося в спадок підземне царство і влада над тінями померлих.

Гестія- богиня сімейного вогнища і жертовного вогню в Древній Греції.

Старша дочка Кроноса і Реї.

Гера- богиня, покровителька шлюбу, яка охороняла мати під час пологів.
Гера, третя дочка Крона і Реї, є дружиною Зевса, свого брата.

Арес- бог підступною, віроломної війни, війни заради війни, син Зевса і Гери.

Афіна- богиня справедливої війни і мудрості, знань, мистецтв і ремесел; діва-

войовниця, покровителька міст і держав, наук і ремесел, розуму, вправності,
винахідливості. Дочка Зевса і Гери.

Аполлон (Феб)- бог сонця, світла, мистецтва, бог-цілитель, ватажок і

покровитель муз, покровитель наук і мистецтв, син богині Латона і Зевса.
Афродіта- богиня краси і любові, уособлення вічної юності, покровителька
мореплавання.

Гермес- бог торгівлі, прибутку, інтелекту, спритності, обману, злодійства і

красномовства, що дає багатство і дохід в торгівлі, бог гімнастики.
Покровитель глашатаїв, послів, пастухів і подорожніх; покровитель магії і
астрології. Посланник богів і провідник душ померлих у підземне царство
Аїда. Син Зевса і плеяди Майї (в давньогрецькій міфології - дочки титану
Атланта і океаніди Плейони).

Артеміда- завжди юна богиняполювання, богиня родючості, богиня жіночої

цнотливості, покровителька всього живого на землі, що дає щастя в шлюбі і
допомогу при пологах, пізніше богиня Місяця (її брат Аполлон був
уособленням Сонця). Дочка Зевса і богині Латона.

Гефест- бог вогню, покровитель ковальського ремесла і сам вправний коваль.

Син Зевса і Гери.

Деметра- друга дочка Кроноса і Реї, богиня родючості і землеробства. Саме

Деметра, згідно з міфами, навчила людей землеробству.

Діоніс- бог виноробства, продуктивних сил природи, натхнення і релігійного

екстазу.

Ніка (Ніке)- богиня перемоги, супроводжувала Зевса в його боротьбі з

титанами і гігантами.

Пан- син бога Гермеса, спочатку шанувався як покровитель пастухів, бог стад;
згодом як покровитель усієї природи. Зображувався у вигляді людини з
рогами, цапиними ногами і цапиною бородою.
Еос- богиня ранкової зорі, сестра Геліоса (сонця) і Селени (місяця). Греки
представляли її прекрасною молодою жінкою, чиї пальці і одяг сяяли
золотисто-рожевим блиском, коли вона вранці піднімалася на своїй колісниці
на небо.

Ерос (Ерот)- бог кохання, уособлення любовного потягу, що забезпечує

продовження життя на землі.

Образні вислови, пов’язані з античною міфологією.

знаходитись під егідою- під щитом, під захистом.

вийти з лабіринту(заблукати в лабіринті)-знайти вихід з безвихідної ситуації

нитка Аріадни -рятівний вихід зі складної ситуації, тих засобах і способах,

завдяки яким можна покращити критичне становище.

канути в Лєту- назавжди зникнути, піти в непам’ять. Лета — річка забуття

в Аїді. Коли померлий пив з Лети воду, його душа забувала все, що пережила
й бачила на землі.

летіти в тартарари- бажання сховатися з очей, зникнути, піти від великих

неприємностей або проблеми. наприклад, "від сорому він готовий був
провалитися в тартарари" або "вона готова була полетіти в тартарари, щоб не
виконувати це завдання". Вираз походить від давньогрецького слова Тартар -
так називався пекло, місце перебування душ померлих.

панічний крик(жах), -стан повної розгубленості, викликаний дійсною чи

уявною небезпекою.

Ахіллесова п’ята- слабке, вразливе місце в людини.

вичисти Авгієві стайні- надзвичайно забруднене місце, велике безладдя або

вкрай занедбані й заплутані справи.

між Скілою та Харибдою- опинитися між двома ворожими силами, бути під
подвійною загрозою. на скелях по боках Мессінської протоки жили дві
потвори – Сцілла і Харібда, що нападали на мореплавців і пожирали їх
(Гомер, Одіссея, 12).

Сізіфова праця-це безплідна, важка, нескінченна, а то й зовсім непотрібна

праця.

Танталові муки- страждання, яких зазнає людина від усвідомлення

близькості бажаної мети і неможливості її досягти.

На тому світі Тантал, стоячи по шию в воді, не міг утамувати спраги, бо коли
він нахилявся, щоб напитися, вода відступала; над ним на гілках рясніли
стиглі плоди, але він не міг їх дістати

Химера-нездійсненна мрія, примха, вигадка, дивацтво

в античній міфології вогнедишна потвора з головою та шиєю лева, з тулубом

кози і з хвостом дракона.

відкрити скриньку Пандори- скоїти дію з непоправними наслідками, якої

не можна скасувати.

троянський кінь- хитрий, таємний задум, підступний подарунок, який несе

згубу тому, хто його отримає.

яблуко розбрату- предмет суперечок, причина ворогування.

осідлати Пегаса- стати поетом

починати з яєць Лєди- докладно дослідити справу.

 Іліада і Одіссея
1. Гомерівське питання.
Поеми Гомера були широко відомі та високо цінувалися в Давній
Греції, у VI столітті кожні чотири роки на святах Панафінеях їх мали
зачитувати на грецьких площах рапсоди, а за часів Пісістрата був
встановлений певний порядок їхнього виконання. Втім, починаючи ще
з елліністичного періоду, гостро постало так зване гомерівське
питання, що зосереджувалося на проблемі самого існування
давньогрецького митця та авторства двох поем «Іліади» та «Одіссеї»,
адже точних біографічних даних про Гомера у науковців вже тих часів
не існувало. Гомер був легендарною постаттю, його уявляли як сліпого
старого співця. Вчені-александрійці, серед яких виділялися
напрацювання Аристарха Самофракійського, поділили поеми на 24
пісні, вони помітили, що в рукописних текстах поем є певні
розходження, і поставили під сумнів єдине авторство Гомера, хоча
Аристарх висунув гіпотезу про те, що Гомер написав «Іліаду» в молоді
роки, а «Одіссею» набагато пізніше. Серед основних концепцій щодо
гомерівського питання можна виділити наступні:
- теорія аналітиків: початок їй поклав німецький вчений Ф.А.
Волф, який у «Передмові» до видання грецького тексту поем зауважив,
що такі великі поеми не могли бути написаними однією людиною,
вони не могли бути також і записаними, адже тоді ще не існувало
писемності; на основі концепції Ф.А. Волфа німецький філолог Г.
Лахман висунув думку про те, що «Іліаду» складають 18 окремих, не
пов’язаних між собою пісень, що не мають ні єдиного сюжету, ні
єдиного плану («теорія малих пісень»);
- «теорія основного зерна» (один з напрямів «аналітичної» теорії)
полягає в думці про те, що створенню великих поем передувала певна
кількість малих, тобто існували невеликі «Пра-Іліада» та «Пра-Одіссея»,
які згодом розширювалися і доповнювалися іншими поетами, при
цьому зберігалася основна єдність кожної поеми (версія класичного
німецького філолога Г. Германна). Так, основним зерном «Іліади» було
розгортання сюжету гніву Ахілла, а «Одіссеї» – повернення Одіссея
додому;
- теорія унітаріїв (теорія єдності) є протилежною тому, що
стверджували «аналітики». Ф. Шиллер, Й. Фосс, Й. Гете, Ф. Гегель
 виступили за єдине авторство Гомера, їхній погляд науково
обґрунтував Г.В. Ніч, довівши, що давні греки знали писемність ще до
VII ст. до н.е., а протиріччя між окремими частинами поем
зустрічаються й у творах, значно менших за розмірами, ніж гомерівські.
Вчений казав про те, що, можливо, Гомер спирався на давні народні
пісні, поширені у греків, але переробив їх по-своєму, підпорядкувавши
єдиному плану.
Діяльність Г. Шлімана (1822-1890), німецького підприємця та палкого
шанувальника гомерівського епосу, який наполегливо намагався
відшукати сліди великої гомерівської Трої, сприяла підвищенню
інтересу до культури та історії античності, стимулювала археологічні
розвідки. Його вдалі та важливі розкопки в північно-західній частині
сучасної Туреччини (Гіссарлик) примусили вчених серйозно ставитися
до поем Гомера. Хоча гомерівську Трою Г. Шліман й не знайшов, але
відшукав вагомі докази існування значно давнішої за Трою високо
розвинутої мікенської цивілізації (знайдений ним так званий «скарб
царя Пріама» не міг належати троянському царю, адже ті речи були
датовані вченими приблизно 2400 р. до н.е.).
Гомерівське питання залишається остаточно не розв’язаним в
сучасному науковому середовищі.
2. Давньогрецька міфологія в епосах Гомера.
А) Відображення в епосах двох етапів розвитку міфології ( хтонічного
та героїчного ).
В Одіссеї більш пов'язаний з хтонічним періодом, .Дає підставу вченим
стверджувати ,що Одіссея давніший за сюжет Еліади.
1.Анімістичні мотиви. В епосах дуже багато німф (Кірка,Каліпсо,Цірцея),
Хтон.чудовиськ (Сцилла,Харибда,циклоп)
2.Фетишизм.
Пояс Афродіти(дала Гера, щоб та звабила власного чоловіка)
Щит Ахілла-скував Гефест
Чарівне зілля(Одіссею від Цирцея)
Покривало морської німфи
Описи багатьох чудовиськ
Героїчний етап
Елементи
Образ Елени (через яку почалась війна)
Старійшини стверджують що заради такої жінки можна почати війну
 Мотив гуманістичний, допомога богів людям
Ахілом і Одіссеем постійно опікується Афіна, Парісом-Афродіта
Гермес дає чарівне зілля Оддісею
Цірцея попереджає оддісея як пропливсти між двома
чудовиськами,втручаться в фіналі

Картина світу на щиті Ахілла

Землю на нім він зобразив майстерно і небо і море,сонце невомного коло,і
срібний у повені місяц і нескінченні сузіря,що неба склепіння вінчають.

Вирізьбив Ахілл для смертних людей два міста на щиті. Одне символізувало
Мир ,бо в ньому була радість і відбувалоя висілля, грали флейти.Стояли
жінки на порозі власних осель, вершили суд. Інше місто символізувало
Війну.Його оточили два численні війська і радилися між собою:Чи зруйнувати
все, взявши скарби, чи поділити коштовності навпіл.

Він змалював широкі простори зорені тричі і багато на них орачів з плугами.

Картина торжества життя на Землі доповнена і келихом солодкого вина,

ізолотим колосям і женцями із серпами і синами виноградними гронами і
чередою биків круторогих.

Боги і доля. Сюжет поем Гомера розгортається у двох планах: перший –

пов'язаний із богами, другий – із героями та простими смертними.
Безтурботні боги живуть в дивовижних хоромах на Олімпі в оточенні краси та
веселощів, вони постійно бенкетують, радіють, танцюють та співають,
влаштовуючи хороводи з Музами і Харитами. П’ють вони не вино, а нектар,
їдять не хліб, а амбросію та сміються «невгасимим сміхом». Боги майже не
знають печалі, хоча можуть іноді страждати, або часто їх охоплюють бурхливі
пристрасті.

Боги постійно присутні в житті людей, вони вирішують їхні долі, скеровують
їхню поведінку та вчинки. Боги мають своїх улюбленців, яким щиро
допомагають, але є у них і такі герої, яких вони через ненависть жорстоко
переслідують. Боги допомагають не лише окремим героям, а й поділяються
через свою прихильність чи то до ахейців (Гера, Афіна, Посейдон, Фетіда), чи
то до троянців (Аполлон, Артеміда, Афродіта). Боги у Гомера не є
ідеалізованими, вони мають такі самі пристрасті, великі або згубні, високі або
ниці, як і люди, тобто, як правильно зауважив О.Ф. Лосєв, гомерівські боги є
узагальненням людських настроїв і почуттів, вчинків і волі. Втім, герої не
слідують сліпо велінням богів, їхні вчинки є наслідком їхнього характеру та
співпадіння волі богів та передбачуваності долі. Так, Ахілл знає, що судила
йому доля, та у нього є вибір. Й обирає він велику славу у віках саме через
свою молоду, гарячу і запальну вдачу, виходить саме так, як пророкували
йому боги, і так, як було передбачено його долею (він помирає молодим під
стінами Трої). У випадку зі старим батьком Гектора Пріамом ситуація схожа:
Ахілл погоджується віддати тіло Гектора через веління богів, але рішення
Ахілл приймає після довгих вагань і глибоких страждань, відкриваючи у собі
знову ж таки інший бік юнацького віку – ніжність та здатність до справжніх
почуттів. Отже, «судьби <…> ніхто із людей не уникне» («Іліада»), та про цю
долю можуть знати лише безсмертні боги, які вирішують її, також
підпорядковуючись заданим законам, виконуючи певну процедуру. Так,
Зевс, який вирішував фінал поєдинку Ахілла і Гектора, брав золоті терези з
двома жеребками смерті і дивився, в якій бік схиляться терези, жереб
Гектора схилився до Аїду, і відразу прихильник Гектора Аполлон залишив
героя, а «прудконогий» та «богосвітлий» Ахілл вбив «шоломосяйного»
Гектора. О.Ф. Лосєв писав, що греки по-особливому сприймали долю, часто
вчиняючи всупереч їй: «Гомеровский герой часто знает свою судьбу, но все
дело в том и заключается, что также часто он и не признает этой судьбы,
отвергает ее, борется с нею. Ведь что такое судьба? Это есть прежде всего
какая-то неопределенность и неизвестность. Пусть на сегодня имеется
решение судьбы умереть какому-нибудь герою под Троей. Но можно ли
быть уверенным в том, что это решение судьбы и на завтра останется тем же
самым? А вдруг завтра будет совсем другое решение судьбы, и данному
герою нужно будет умереть уже не под Троей, а у себя на родине или во
время возвращения домой? Но в таком случае, почему же герой на
основании сегодняшнего решения судьбы должен складывать руки и
подставлять шею под любые удары? Вот поэтому-то гомеровский герой,
несмотря ни на какое решение судьбы, все-таки поступает по-своему и часто
поступает даже «вопреки судьбе» . Доля смертних на землі завжди нещасна,
адже «жити весь вік у журбі» мають люди, «самі лиш» боги «безпечальні»
(«Іліада»).
Герої. У гомерівських поемах діє велика кількість героїв, всі вони наділені
узагальненими рисами епічного героя, всією сукупністю притаманних йому
рис: вони мужні та хоробрі воїни, вони вправно і чесно поводяться у боях,
дбають про загальну справу. Втім, кожний з героїв наділяється яскравою
індивідуальною рисою, через яку і легко запам’ятовується. Так, Ахілл –
найкращий воїн, Агамемнон – «широкодержавний», найбагатший з усіх, має
більшу за інших кількість воїнів і кораблів, Одіссей – найхитріший, Нестор –
наймудріший і найстаріший, Парис – найкрасивіший, Діомед – дуже сильний,
мужньо і завзято прагне перемоги, Гектор – найсильніший і найкращий серед
троянських воїнів, найшляхетніший серед всіх героїв, безмежно відданий
своєму народові та місту (Гомеру важко приховати свою симпатію до цього
державного мужа), Патрокл – сильний і «милостивий», мудрий радник
Ахілла.

Важливо помітити, що Гомер використовує образи епічних двійників для

епічної характеристики героїв. Так, доповнюють один одного Ахілл і Патрокл.
Ахілл – молодий і сильний воїн, а Патрокл, хоча і дуже мужній, демонструє
іншу сторону епічного героя – він розумний і розважливий, завжди дає Ахіллу
виважені поради. Ахілл переживає за Патрокла навіть більше, ніж за брата,
вони не можуть жити один без одного, хочуть бути похованими в одній
могилі, і в Патроклі, як справедливо зауважила І.В. Шталь, Ахілл оплакує
самого себе. Епічними двійниками виступають також Агамемнон і Менелай,
Гектор і Полідамас.

А. Боннар писав, що Гомер, створюючи образ Одіссея, показав свою віру в

цінність і могутність розуму. Одіссей є не тільки і не стільки видатним воїном,
великим авторитетом серед героїв, яким він і зображується в «Іліаді».
Одіссей – дерзновенна людина, і таким він показаний в «Одіссеї». Одіссей
пристрасно любить море, якого майже не знав, любить пригоди і нові
відкриття, заради моря та нових знань він готовий поринати у будь-які
небезпеки (епізод із сиренами), при цьому в його серці живе пристрасна
любов до життя, адже саме життя дає йому можливість пізнавати світ,
задовольняти свою буремну душу. І любов до родини і до рідної землі не
може стати йому на заваді, 10 років війни і 10 років блукань не зупиняють
його, він не може залишитися вдома і готовий вирушати на пошуки народу,
який не знає слова «море» та не вміє будувати кораблі.
Гомер наділяє Одіссея епітетом «багатостраждальний» невипадково. Саме
його ім’я вказує на людину, яка знає, що таке божественний гнів, він той, хто
«ненависний» богам. Енергійний, проникливий та допитливий, Одіссей не
покладається на прихильність богів, а вважає за краще і більш надійне
робити все власноруч. Він сам бореться за своє життя, дві доби працюючи
своїми руками і ногами, намагаючись добратися до суші після страшної бурі
на морі, він сам вигадує, як врятувати себе і товаришів у печері циклопа та на
острові Кірки, він вміє виступати проти обставин та ворожої щодо нього долі.
І боги не люблять його, занадто він самовпевнений та відважний. Як вірно
зауважив В.М. Топоров, «там, где Эней вверяет себя судьбе, Одиссей
“работает” со случаем, ищет его, если надо, подчиняется ему с тем, чтобы,
прибегнув к собственному уму и хитрости склонить случай в свою пользу и
построить такой ряд “случайных” удач, который мог бы превозмочь злую
судьбу (недаром боги опасаются, что он может вопреки судьбе
самостоятельно решать свои задачи). В отличие от всегда серьезного Энея в
Одиссее присутствует некое авантюрное начало…»

Епічний стиль та поетична техніка епосу. Епічні поеми Гомера є яскравим

зразком епічного синкретизму. Цілісність, панорамність та всеоб’ємність
зображення подій, єдність загального і приватного, абстрактного і
конкретного, художнього і філософського, героїчний стиль, єдиний в своєму
епічному, ліричному, драматичному і комічному началах, монументальна та
об’єктивна строгість величаво-спокійного епосу, поєднана з елементами
ліризму і драматизму, є проявами епічного синкретизму.

Поеми Гомера написані унікальним розміром – епічним гекзаметром, в

якому виражається вся множинність світу (І.В. Шталь) та який співвідноситься
з епічним змістом гомерівських епосів. Гекзаметр – це шестистопний дактиль
з обов’язковою цезурою:

—UU/—UU/—//UU/—UU/—UU/—U.

Гекзаметр виділявся урочистістю, повільністю, нагадував чарівну музику

хвиль, через що надзвичайно полюбився давнім грекам.

В основу змісту «Іліади» та «Одіссеї» лягли перекази з циклу міфів про

Троянську війну, яка дійсно відбулася, очевидно, в 13-12 столітті до н. е.
4. Зміст та особливості сюжету " Іліади " та " Одіссеї".
«Іліада» – це військово-героїчна поема, яка оповідає про події 10-го року
війни, викликані сваркою найхоробрішого з учасників походу Ахілла, царя
Фтії, з ватажком війська Агамемноном, який відібрав у Ахілла його полонянку
Брісеїду.

Ображений Ахілл відмовився брати участь у битвах і повернувся до війська

лише після загибелі його найкращого друга Патрокла. Під час помсти за
смерть друга, він вступив у двобій з ватажком троянського війська Гектором,
винуватцем смерті Патрокла, і вбив його.

«Одіссея» – казково-побутова поема. У ній розповідається про події, які

відбулися після закінчення війни, про повернення на батьківщину одного з
грецьких воєначальників Одіссея, царя Ітаки, і про його численні пригоди.

У поемі «Іліада» розповіді про дії людей на землі чергуються із зображенням

сцен на Олімпі, де боги, які розділились на дві групи, вирішують долю
окремих битв (оскільки кінцевий результат війни давно вирішений).

При цьому події, які відбуваються одночасно, викладаються послідовно, одна

за іншою (так званий закон хронологічної несумісності). Зав’язкою дії
«Іліади» є гнів Ахілла; події, які викладаються в поемі, викликані цим гнівом, і
весь сюжет являє собою як би послідовний виклад фаз гніву Ахілла, хоча
зустрічаються відхилення від основної сюжетної лінії, вставні епізоди.

кульмінаційний момент «Іліади» Гомера – поєдинок Ахілла з Гектором;

розв’язка – повернення Ахіллом Пріаму тіла вбитого ним Гектора.

Композиція поеми «Іліада» відрізняється деякою симетричністю відповідно з

моральними установками поета. На початку дії старий Хрис звертається до
Агамемнона з проханням повернути йому полонену дочка. Він отримує
гордовиту відмову, яка явно засуджується автором. Ця відмова, по суті, стала
початком багатьох кривавих подій, які розігралися біля стін Трої. Наприкінці
поеми інший старий, Пріам, приходить до Ахілла з проханням повернути
йому тіло Гектора і не отримує відмови – це вчинок, гідний героя гуманного
поета.

У структурі «Одіссеї» Гомера саме чудове – це перший у світовій літературі

прийом транспозиції – виклад минулих подій у вигляді розповіді Одіссея.

Хронотоп у гомеровском епосі

Точне відображення простору – дійсність і реальність. Відбиття часу
специфічно, і це пов’язане з архаїчністю свідомості. У поемах 2 події
одночасно відбуватися не можуть – «закон хронологічної несумісності» –
двобій Париса й Менелая. Прийом ретрадации – затримки дії в напружений
момент. Скупчення порівнянь. Обрив оповідання й перехід до спогадів
(рубець Одиссея). Прийом ретроспекції – більше тривале, розгорнуте
повернення в минуле. Наприклад, жезл Агамемнона перед мовленням
войнов. Або спис Ахіллеса. Історична далекість. Час створюється защет
гіперболізації того, що роблять – прийом, недоступний сучасній людині.
Деталі древнього побуту + зарахунок близькості між героями й богами. Всі
герої «богоподібні», «богоравние».

5. Особливості зображення людини в епосах Гомера.

Герої обох поем здебільшого стають носіями кращих і часто ідеальних рис
народу. Серед них вирізняються три герої - Ахілл, Одіссей і Гектор. Кожний з
них стає певним символом своєї епохи. Ахілл - втілення військової доблесті й
фізичної сили, Одіссей - розуму, хитрощів та кмітливого практицизму, Гектор -
патріотизму і відданості родині. Майже всі герої «Іліади» та «Одіссеї», що
належать до найрізноманітніших племен і соціальних верств, за невеликими
винятками, виявляють лише позитивні якості. Розповідаючи про них, Гомер
милується їхніми сміливістю, відданістю, шляхетністю, майстерністю у бою і
мирному житті чи ще якоюсь доброчесністю.

Цілком зрозуміло, що всі ці риси робили гомерівських героїв близькими і

зрозумілими народу, який бачив у них самого себе, своїх кровних дітей.
Поеми Гомера являють собою той дивний і неповторний випадок, коли
твори, складені геніальним поетом, відобразили найхарактерніші й
найглибші тонкощі життя народу, сконцентрувавши в собі його мудрість, і
самі стали скарбницею, невичерпним джерелом цієї мудрості. Покоління
греків не тільки з неослабною увагою і насолодою сприймали захоплюючу
оповідь Гомера, але і вчилися у нього. Протягом століть поеми були вагомим
засобом впливу на розум і серця людей.

Народність Гомера виявляється і в об'єктивності зображення людей і подій. У

поемах не можна знайти жодного епізоду, у якому б поет, сам грек-іонієць,
намагався якось принизити чи дискредитувати того чи іншого троянського
героя, довести зверхність над ним ахейців. Плем'я, національність не мають
для нього значення. У центрі уваги перебуває людина з усіма її людськими
[56] якостями. Тому всі троянці і їхні подвиги зображені поетом з такою ж
об'єктивною доброзичливістю, як і ахейці. Він оспівує людину, пишається
нею, особливо коли виявляє в ній якісь нові принадні риси. Звідси випливає
ще одна особливість народності Гомера - гуманізм.

6. Образи героїв Троянської війни в " Іліаді " (Ахілла, Патрокла,

Гектора).

Ахілл

Головним героєм «Іліади» є Ахілл – молодий герой, син Пелея і богині моря
Фетіди. Слово «Ахілл» перекладається як «швидкий, подібний до бога». Ахілл
є центральним персонажем твору. У нього цілісний і благородний характер,
який уособлює справжню доблесть, як її розуміли тоді греки. Для Ахілла
немає нічого вище, ніж борг і честь. Він готовий помститися за смерть свого
друга, пожертвувавши власним життям. При цьому Йому чужі лукавство й
хитрість. Незважаючи на свою чесність і щирість, він виступає як нетерплячий
і дуже запальний герой. Він проявляє чутливість в питаннях честі –
незважаючи на серйозні наслідки для війська, він відмовляється
продовжувати бій через нанесеної йому образи. В життя Ахілла збігається
веління неба і пристрасті його власного буття. Герой мріє про славу, і заради
цього він також виявляється готовим пожертвувати власним життям.

Протиборство в душі головного героя

Ахілл, головний герой «Іліади», звик наказувати і керувати, так як усвідомлює

свою силу. Він готовий знищити на місці Агамемнона, який посмів його
образити. І гнів Ахілла проявляється в самих різних формах. Коли він мстить
ворогам за Патрокла, то перетворюється на справжнього демона-знищувача.
Заваливши весь берег річки трупами ворогів, Ахілл вступає в сутичку з самим
богом цієї річки. Однак дуже цікаво спостерігати за тим, як серце Ахілла
пом'якшується, коли він бачить батька, просить віддати тіло його сина.
Старий нагадує йому його власного батька, і жорстокий воїн пом'якшується.
Також Ахілл гірко сумує по своєму другові, ридає у матері. У серце Ахілла
борються благородство і бажання помститися.

Гектор

. Хоробрість і мужність цього героя є результатом переважаючою в його

свідомості доброї волі. Йому знайоме почуття страху, як і будь-якого іншого
воителю. Однак, незважаючи на це, Гектор навчився виявляти хоробрість у
боях, перемагати боягузтво. Він з сумом у серці залишає своїх батьків, сина і
дружину, так як вірний своєму обов'язку – захисту міста Трої. Гектор
позбавлений допомоги богів, тому змушений віддати власне життя за своє
місто. Він також зображений людяним – жодного разу він не дорікає Олену,
прощає свого брата. Гектор не відчуває до них ненависті, незважаючи на те,
що саме вони були винуватцями вибуху Троянської війни. У словах героя
немає нехтування іншими людьми, він не висловлює свою перевагу.
Основною відмінністю Гектора від Ахілла є людяність. Цій якості
протиставляється надмірна агресивність головного героя поеми.

Патро́кл (грец. Patroklos) — один із головних учасників Троянської війни, друг

Ахіллеса, син аргонавта Менетія, зведеного брата Еака. В юності Патрокл під
час гри ненароком убив одного з своїх товаришів і щоб уникнути помсти його
родичів, утік разом з батьком у Фтію до Пелея, який виховав Патрокла разом
із своїм сином Ахіллесом. Коли після сварки з Агамемноном Ахіллес
відмовився від воєнних дій, Патрокл теж не хотів брати участі у війні з
троянцями. Але після того, як греки почали зазнавати від троянців поразки за
поразкою, Патрокл випросив у Ахіллеса його обладунок і відбив троянців від
грецького табору. Переслідуючи ворогів, поліг від руки Гектора під мурами
Трої. Коли загинув Патрокл, розгніваний Ахіллес вступив у бій і знищив
чимало троянців. Міф про Патрокла подає «Іліада». Над поховальним
вогнищем героя було принесено в жертву дванадцять полонених троянських
юнаків. За однією з версій, боги подарували Патроклові безсмертя й
перенесли на острів Левка, де після смерті перебував Ахіллес.
7. Образ Одіссея
Одіссей один з яскравих героїв поеми Гомера. Незважаючи на те, що він був
нащадком богів, герой володів звичайними людськими рисами. Одіссей
сильний та хоробрий воїн, але були і сильніші за нього. Та не фізична
підготовка допомагала герою в бою та в житті. Головними помічниками стали
кмітливість, розум та логіка. Саме ці якості зробили Одіссея героєм. Гомер
відвів античному герою значну роль в Троянській війні. Він багато проявляв
себе в боях, вів переговори та, навіть, висказував ідею Троянського коня.
Допомагає герою і безцінний життєвий досвід. Він багато мандрував тому
хитрість та кмітливість спонукали обдурити суперників. Одіссей переміг
людоїда циклопа та царицю Цицею, що перетворила його друзів на свиней.
Циклопа він позбавив єдиного ока. Потім вдало проплив повз сирен та
опанував палац. Саме здатність перетворити обставини в свою користь
допомагала герою одержувати перемогу. Образ Одіссея многострадальний.
Герой значний час знаходиться далеко від рідних земель. Він сумує по жінці,
яка чекає його. Серце воїна болить за рідним краєм. В образі Одіссея
втілюється образ всього народу. Незважаючи на всі труднощі, він все ж таки
мріє повернутися на рідні землі та обійняти дружину. Ці переживання
додають образу величності.Відмінно від образів інших героїв античності,
образ Одіссея багатогранний. В характері героя присутні також і негативні
риси. Він розважливий і розраховує кожний свій крок. Одіссей вміє лічити
гроші і отримувати прибуток. Хитрість проявляється і в господарських
справах. Жорстокість героя проявляється в його помсті. Він не прощає своїх
ворогів. Душа Одіссея дуже вразлива. Античний герой був популярний серед
жінок. Він купався в їх увазі, але щиро кохав тільки свою дружину. Одіссей
був зневажений богами та цей факт його не турбував. Навіть можливість
отримати безсмертя не захопила героя проміняти свою любов до
Батьківщини, жінки та сина. Така відданість визначається правильними
поняттями про честь, совість та гідність. В образі Одіссея втілена доля цілого
народу, його стремління повернутися на рідні землі, страждання
багатовікового скитання і радість думки про те, що дома чекають.

8. Жанрова природа епосів Гомера та особливості їх поетики. "

Одіссея " як героїчна поема мандрів. Риси інших жанрів ( казки,
роману) в " Одіссеї".