Навчальна дисципліна «Історія зарубіжної літератури»

1. Поняття про «міф». Класифікація міфів. Давньогрецькі міфи, їх

основні цикли. Відлуння античної міфології в українському
письменстві.
Поняття
Міф (з грецьк. mythos — слово, переказ, звістка) — розповідь, у якій явища
природи або реальні події творчо переосмислені давніми людьми, які
прагнули дати власне пояснення світу.Міф у перекладі з грецької означає
«слово», «чутка», «звістка», «розповідь». Від цього слова походить
поняття «міфологія» — 1) сукупність міфів; 2) наука, завданням якої є
вивчення міфів.
У багатьох народів можна знайти подібні міфи — про виникнення світу
й людства, природні явища, про богів і героїв. Це зумовлено тим, що давні
люди в різних куточках Землі намагалися дати пояснення явищам природи
та незбагненним подіям. Буття людини, природні стихії, рух планет і плин
часу — усе це давало ґрунт для виникнення міфів. Вони були не тільки
результатом людської фантазії, а й художнім (поетичним)
переосмисленням історії, досвіду попередніх поколінь, реальних подій, що
колись відбувалися.
У межах однієї теми міфи можуть реалізовувати різні мотиви.
Наприклад, у міфах про створення та будову світу відтворено мотиви про
сонце, день, ніч, хаос, верховне божество тощо, у героїчних міфах —
мотиви народження та становлення героїв, їхні випробування, подвиги,
загибель заради високої мети тощо.
Образи, що використовуються в міфах, називають міфологічними. У
них утілено в конкретній формі уявлення давніх людей про світ, природу й
ідеали. Міфологічні образи є традиційними для певного народу. Разом із
тим чимало міфологічних образів набуло значення для різних народів,
ставши «вічними». До них звертаються письменники, живописці,
скульптори й інші діячі мистецтва різних часів.
Міфи були явищем сакральним (священним), доступним лише обраним.
Міф був тісно пов’язаний з обрядом, “переживався”, “зображувався”,
“відтворювався” в ньому. Розігрування міфів називають містеріями.

Класифікація
За змістом міфи умовно поділяють на такі тематичні групи:

● міфи про створення та будову світу;

● міфи, які пояснюють виникнення якогось явища в природі чи в
людському суспільстві;
● міфи, у яких викладено вигадані історії про минуле;
● міфи, пов’язані з календарними обрядами та магічними дійствами
відповідно до природного циклу;
● міфи про богів, у яких утілено уявлення давніх людей про явища
природи та людські якості;
● міфи про подвиги героїв;
● міфи про загибель цивілізації та кінець світу.

Виділяють такі категорії міфів:

● етіологічні пояснювальні пояснюють походження рослин, тварин,

елементів ландшафту, культів ритуалів;
● космогонічні пояснюють походження Всесвіту і його головних
елементів.
● теогонічні розповідають про походження богів,
● солярні — сонця,
● лунарні — місяця,
● астральні — зірок,
● антропогонічні — людей;
● календарні пояснюють зміну дня і ночі та пір року;
● тотемічні розповідають про тотемних першопредків;
● героїчні — про подвиги героїв, їх боротьбу з чудовиськами;
● близнюкові — про близнюків;
● есхатологічні розповідають про кінець світу.
● Давньогрецькі міфи та їх цикли

Міфологія стародавніх греків відображає шлях людства до усвідомлення

навколишнього світу як світу гармонії.Фантазія давніх греків витворила
також і міфічні чудовиська: кентаврів — напівконей-напівлюдей,
крітського Мінотавра з головою бугая і тулубом людини, страшних Горгон
з гадюками замість колосся і поглядом, що перетворював живі істоти на
каміння.
В багатьох давньогрецьких міфах розповідається про народження богів —
фантастичних істот, що втілювали різні природні явища: грім, блискавку,
вогонь, воду, сонячне світло, нічну темряву. Всю природу, все, що
протистоїть людям, давні греки "олюднювали", тобто уявляли собі в
образах, схожих на самих людей. Багато уваги приділяли міфи діянням
богів — часом сприятливим, а часом згубним для смертних людей. Боги в
міфах щедро винагороджували тих, хто їх шанував, і жорстоко карали того,
хто їх зневажав. Отож боги в міфах були подібні до людей з їхніми і
чеснотами, і вадами. Дуже суперечливі в грецькій міфології оповідання
про створення людей. Ця група міфів, як і та, в якій розповідалося про
виникнення світу, прагнула знайти відповіді на питання, що і нині, в XXI
столітті нової ери, стоять на порядку денному. Але сміливість і
поетичність міфологічних розв'язань цього питання привертає до себе
увагу і донині чарує читачів та вчених-дослідників. Чи не найбагатшим і
найпоетичнішим є героїчний епос грецьких міфів — оповідання про
напівбогів-напівлюдей, здебільшого синів безсмертних богів і смертних
жінок. Тих людей, що робили багато доброго, були дуже розумні, сильні,
хоробрі, після смерті називали героями і на місцях їхнього поховання їм
віддавали шану, а інколи будували храми. Такими героями були Геракл,
Персей, Тесей, аргонавти та інші. Знатні роди Давньої Греції хотіли бачити
своїми родоначальниками нащадків богів або хоча б уславлених героїв.
Тому в міфах, скажімо, про героїв Троянського циклу Агамемнона і
Менелая їх називають Атрідами, тобто з роду Атрея, чиї предки походили
від самого Зевса.
Хоч це і може здатися дивним, але в кожному природному явищі давні
греки вбачали надприродну силу, хоча самі вони були органічною
частиною цієї природи. Тому в міфах вся нежива природа олюднювалася,
обожествлялася, а людська доля наперед визначилася богами, і уникнути її
не було спромоги, навіть боги не могли її переінакшити. Різні лиха, що їх
зазнавали люди, — чи то хвороба, чи смерть, — були карою богів за якісь
погані вчинки. За добро боги винагороджували людей, інколи наданням
безсмертя, як, наприклад, Гераклові.
За змістом можна виділити такі основні цикли міфів Еллади: про богів,
героїв, аргонавтів, Троянську війну, фіванський тощо.
Систематизувати їх почали ще самі стародавні греки — відомі та
невідомі поети. Тому, згадуючи той чи інший міф. зазначають конкретний
твір, за яким він подається, бо в різних творах наведено різні версії одного
й того самого міфу.
В античній літературі ми знаходимо міфи про походження світу і богів та
боротьбу богів із гігантами та титанами: Так, про життя Богів на Олімпі
дізнаємося з поем Гомера «Іліада» та «Одіссея». У грецькій міфології
боги відрізняються від людей тим, що вони безсмертні, могутні і здатні
творити чудеса. Бог Зевс править усією землею і небом, Посейдон —
морем, Аїд — підземним царством мертвих. Міфи цього циклу про богів
прийшли до нас із поем грецького поета Гесіода «Теогонія» («Походження
богів») і римського поета Овідія «Метаморфози» («Перетворення»).
Цикл міфів про героїв - Прометея, Персея, Сізіфа, Тантала, Геракла та
багатьох інших — учені систематизували, за творами видатних грецьких та
римських поетів і драматургів («Іліада» та «Одіссея» Гомера,
«Прометей.закутий» Есхіла та ін.).
Захоплюючі пригоди аргонавтів на чолі з Ясоном у пошуках золотого
руна складають наступний цикл міфів. Цей знаменитий похід оспівано в
поемі Овідія «Метаморфози», у трагедії Еврипіда «Медея».
У троянському циклі міфів йдеться про війну ахейців проти троянців у 12
столітті до н. е. Ця війна відома, як Троянська. Війна викликана тим, що
син троянського царя Пріама Паріс викрав дружину спартанського царя
Менелая Єлену. Ахейські війська на чолі з Агамемноном впродовж дев'яти
років тримали Трою в облозі. Лише на 10-му році війни греки завдяки
хитрості Одіссея здобули Трою.
Міфи троянського циклу викладені у поемах Гомера «Іліада» та «Одіссея»
, трагедіях Софокла "Філоктет", Евріпіда "Іфігенія в Авліді", "Андромаха",
"Гекуба", поемі Вергілія "Енеїда", Овідія "Героїні" і уривках ряду інших
творів.
Фіванський цикл об'єднує міфи про царя Едіпа, Антігону, про невдалий
похід Алкмеона та успішний похід Епігонів (нащадків) проти Фів, про
загибель Алкмеона, проклятого своєю матір'ю. Усі ці міфи пов'язані з
легендарним «семибрамним» містом ФІви, яке було важливим
політичним центром Стародавньої Греції.

Головні проблеми троянського циклу міфів

· Проблема родової єдності та взаємодопомоги.
· Проблема героїзму, відданості своїм побратимам по зброї.
· Проблема воїнської звитяги та поваги до гідного суперника.
· Проблема розподілу влади.
· Проблема подружньої вірності.
· Проблема поваги до старшого покоління.
· Проблема віри, культу богів.
· Проблема засудження війни як руйнівної стихії, що забирає людські
життя і приносить страждання.
Вплив античної літератури на українську

Антична культура й література зокрема стали передумовою подальшого

розвитку світової літератури й мистецтва, разом із тим і української
літератури. Концепція античності в українській літературі від найдавніших
часів і до ХХ століття зазнала певної змін. Хронологічно вона
розпадається на окремі періоди й характеризується не тільки різним
ставленням українських культурних діячів до античності, а й
інтенсивністю її засвоєння та якісною значущістю.
Перший етап засвоєння античної культурної спадщини представниками
давньої української літератури дослідники визначають як період від кінця
Х ст. до перших десятиліть ХУІ ст. (хоч Ю.Микитенко, вважає, що відлік
слід вести ще з дохристиянських часів). Ознакою цього періоду є те, що
спостерігалася загальна тенденція несприйняття античної художньої
спадщини як “поганської”. Адже в цей час у Київську Русь-Україну
активно проникали елементи переважно давньогрецької культури в її
теологічно переосмисленій візантійсько-болгарсько-сербській рецепції.
Щодо елементів римської культури, то інтенсивне їхнє функціонування
починається з другої половини ХУ — початку ХУІ ст., коли з _
посиленням загрози католицизму в Україні виникла потреба ведення
боротьби з цією ідеологією, що вимагало знання латинської мови й
римської літератури.
З другої половини ХУ ст. розпочинається новий етап розвитку
концепції античності в українській літературі. В. Яременко вважає цей час
початком “першого відродження” української культури, коли Юрій
Дрогобич вписав “якісно нову сторінку національної культурної
гордості”. Особлива роль у сфері засвоєння античної культурної спадщини
в цей період належала професорам Львівської ставропігійської й
Луцької братських шкіл, а також Києво-Могилянської академії, які
започаткували традицію використання в оригінальній творчості античних
сюжетів, мотивів, образів та строфічних і метро-ритмічних форм і перші в
нових суспільно- політичних і культурних умовах звернулися до
перекладацької діяльності, а в курсах поетики й риторики — до
літературно- критичного аналізу античної літератури.
“Перше відродження” української літератури закріпило традицію
засвоєння елементів античної культури, змінивши лише на певний час
напрямок і шляхи цього засвоєння — не через Константинополь, а через
Рим, Падую, Венецію, щоправда, уже в католицькій, латинсько-польській
редакції. Як зазначав Д.Чижевський, “... замість повороту до Візантії
Україна повернулася обличчям на Захід”. Цим самим було створене
підґрунтя нового періоду в розвитку концепції античності в українській
літературі.
Античні джерела, по-новому відкриті й переосмислені добою Ренесансу, а
не нав'язані в догматичній православно-візантійській інтерпретації, з-під
утиску якої українська література поволі вивільнялася, стали важливим
фактором розвитку національної духовності. У певному значенні
античність навіть стала провідною категорією художньої свідомості,
засвідчуючи її ренесансні ознаки, “дзеркалом для розвитку власного
письменства”.
В українському духовному житті цього часу закладається погляд на
людину, значною мірою сформований під впливом античних культурних
традицій. Українські поети кінця XVI — початку XVII століття, стверджує
Ю. Ковалів, “втаємничені в естетику артистичного індивідуалізму, в ідеал
гармонійної краси та наново відкритої природи, ... запрошували античні
музи до Львова чи Києва, уподібнювали Київські гори до Парнасу, а води
Дніпра — до Кастальського джерела. Їх передовсім цікавили гуманістичні
принципи, завдяки яким в Україні формувалася, на жаль, пізніше
занедбана, ідея “аристократизму духу” (а не крові), найповніше виявлена
в символі козака чи мандрованого філософа, ідея неповторної людської
особистості”.
Новий погляд на світські науки та потребу їхнього вивчення, що було
вимогою часу, як нова концепція підходу до використання античної
культурної спадщини був підтриманий багатьма тогочасними
культурно-освітніми діячами України і реалізувався в їхній діяльності. Від
появи “Віршів” К.Саковича, “Євхаристеріона” С.Почаського та інших
поетичних та прозових творів першої половини XVII століття й до поезії
І.Величковського, прози Д.Туптала, перекладів І.Мальцевича — ось шлях
засвоєння античної художньої спадщини на українському ґрунті в XVI —
XVIII столітті, вершинним явищем якого стала художня та філософська
творчість Г. Сковороди.
Наступний етап формуванням концепції античності пов'язаний, звичайно,
з появою “Енеїди” І. Котляревського. У цьому творі своєрідно сприйнята
античність, з'єднана в єдиному сплаві з народною сміховою культурою,
фольклором, відіграла певну роль у становленні нової української
літератури.
З появою та розвитком романтичних тенденцій в українській літературі
розпочинається новий етап в освоєнні античної спадщини. І хоча в
посланні “Ученим членам руської Матиці (Нового року 1849)” А.
Могильницький, “гадає, що українська поезія має спиратися не на
класичних зразках, а на власнім народнопоетичнім набутку”, інтерес
романтиків до національних джерел творчості, до народної мови та
національного фольклору, що передбачалося їхньою естетичною
програмою, не виключав, однак, і звернення до античності. Акцент
переноситься на давньогрецьку літературу й міфологію. Як відомо,
широко використовував античні мотиви, сюжети й віршовані форми і
в поетичній, і в драматургічній творчості М. Костомаров (“Еллада”,
“Давнина”, твори російською мовою “Зллиньї Тавриди” і “Кремуций
Корд”). Крім того, у праці “Слов'янська міфологія” вчений подавав
тлумачення міфології слов'ян через цілу систему зіставлень з історії різних
культур, зокрема й античної.
Органічно й закономірно як один із шляхів орієнтації “на Європу”
сприймається звернення до античних мотивів і образів П.Куліша. Так,
поема Куліша “Україна” задумувалася як національна епопея
гомерівського зразка. І хоча авторові не вдалося стати “українським
Гомером, поема стала спробою наблизити українського читача до
класичної спадщини. Як і ідилія “Орися”, основою якої стала шоста пісня
Гомерової “Одіссеї”. Античний “слід” віднаходимо і в поезії Я.Щоголіва.
Окремою сторінкою є творчість Т.Шевченка, особливо пізнього періоду,
в якій осмислення античної художньої традиції відбувається на всіх рівнях
- тематичному, образному, поетикальному.
З другої половини ХІХ ст. і до початку ХХ ст. в українській літературі
формується новий підхід у сприйнятті античності. Якщо раніше засвоєння
античної художньої спадщини відбувалось у формі перекладів та
переспівів, використання письменниками у власних творах сюжетів,
мотивів, образів, строфічних і метро- ритмічних структур античного
походження, то в зазначений період починається не тільки художнє, а й
літературно-критичне та наукове дослідження літератури давніх греків і
римлян, започатковане І.Франком. У його творчості, а також В.Щурата,
Лесі Українки, Л.Старицької-Черняхівської, В.Самійленка та багатьох
інших письменників антична художня спадщина переосмислюється згідно
актуальних проблем національного духовного розвою.
Вершинним виявом розвитку концепції античності в українській літературі
першої третини ХХ ст., та й власне, як і, на жаль, всього ХХ століття,
стала творчість київських неокласиків, і зокрема М.Зерова.
Наскрізною у їхній творчості стала ідея “аристократизму духу”, а її
втіленням виступає образ Поета (митця), який орієнтується передовсім на
духовні цінності. Через ідею автономності окремої особистості
поети-неокласики йшли до парнасизму, якому в розумінні естетичної
програми властиве відстоювання права на автономію мистецтва.
Використання античних тем, мотивів, образів і поетичних форм у творах
неокласиків набуває символічного звучання. Звернення до “греко-римської
давнини” перетворюється на мистецьку форму протистояння
“масовій” літературі, творам низького художнього ґатунку, а в більш
широкому сенсі — спробі звести українську літературу й культуру на роль
другосортної, неспроможної творити мистецтво світового рівня.
Визначним явищем стали збірки М.Зерова “Антологія римської поезії”,
“Елегії і сонети”, “Камена”, лірика П.Филиповича і М.Рильського, що
репрезентували так зване “діонісійське” начало поезії, на відміну від
зеровського “аполлонійства”. Розгром “п'ятірного грона” та фізичне
знищення Зерова, Филиповича й Драй-Хмари брутально обірвали злет
української неокласики і зробили неможливим подальший повнокровний
розвиток концепції античності в Україні другої третини ХХ століття.
Проте функціонування античних елементів виразно простежується у
творчості українських поетів діаспори — Є.Маланюка, І.Качуровського,
Михайла Ореста, Юрія Клена та інших, які й продовжили в нових
історичних умовах традиції київських неокласиків.
Пошуки письменниками ХХ ст. античних відповідників своїм ідейним і
естетичним шуканням тривали: у творчості
письменників-шістдесятників була відроджена традиція елітарної
поезії, яка вимагала орієнтації на високу культуру образу, на кращі
традиції світового письменства. Античні мотиви й образи творять світ
поезії Ліни Костенко, І.Драча, М.Вінграновського та ін. Пізніше, вони
по-новому звучатимуть в інтелектуальній прозі В.Шевчука, “химерних”
романах П.Загребельного, В.Земляка, Є.Гуцала, історичних повістях
В.Мушкетика. Кінець ХХ ст. зі своїми соціальними, екологічними й
політичними катаклізмами не зменшив актуальності великої спадщини
“живої античності”, адже, як писав І.Франко, її зрази “... мали силу
обновити європейську людність... Вони й досі не перестали запліднювати
нашого духу й творять непохитну основу нашої цивілізації”.

2. «Гомерівське питання». Поеми Гомера «Іліада», «Одіссея»:

міфологічна основа, композиційно-сюжетна специфіка, образна
система.
«Гомерівське питання» — сукупність проблем, пов’язаних з історією та
часом виникнення давньогрецьких поем «Іліада» і «Одіссея»,
авторство яких приписується поету-рапсоду Гомеру. Суть цього
«питання», що виникло в науці у XVIII ст., полягає у тому, щоб
з’ясувати, чи є поеми творінням конкретного автора — Гомера, чи тексти,
які дійшли до нас, являють собою збірку, що включає окремі поетичні
сказання-рапсодії складені раніше. Дослідження композиції поем, давнього
героїчного фольклорного епосу підтвердили первісну єдність авторського
задуму і наявність в «Іліаді» та «Одіссеї» подій, що відбуваються в різний
час за хронологією. Вважається, що Гомер жив у VIII ст. до н. е. Сім міст
сперечалися за честь називатися батьківщиною Гомера — Смірна,
Хаос, Колофон, Саламін, Родос, Аргос, Афіни. Враховуючи мовні
особливості його творів, найбільш імовірним є його походження з Малої
Азії. Зорові образи поем спростовують гіпотезу про сліпоту Гомера від
народження. Ще за античної доби набула поширення думка, що авторами
поем є різні особи. Вона знаходить прихильників і в наш час. Вже в
старовині висловлювалося припущення, що Гомер жив в неписьменний
час і його поеми передавалися усно; з цим зв'язувалися повідомлення про
те, що в 6 ст до н.е.(наша ера) афінський тиран Пісистрат доручив
виробити офіційний текст гомерівських поем. Справжня постановка Р. ст
зв'язана, проте, з цікавістю епохи Освіти до народної поезії. Німецький
філолог Ф. А. Вольф в своєму «Введенні до Гомера» (1795) прийшов до
виводу, що «Іліада» і «Одіссея» — збори окремі пісень, а німецький
критик Ф. Шлегель прямо визнав (1796) гомерівський епос плодом
колективної творчості народних поетів. Послідовники Вольфа, так звані
«аналітики», прагнули, виходячи з сюжетних протиріч і стилістичних
відмінностей усередині поем, виділити в самому тексті його складові
частини. Проте всі такі припущення виявлялися суб'єктивними і
довільними. Противники Вольфа, наприклад Ст Р. Белінський, вказували
на моменти творчої єдності кожній з поем. Питання про конкретну історію
складання гомерівських поем, з їх безперечними моментами єдності і
настільки ж безперечною внутрішньою суперечністю, залишається
спірним. Позитивніших результатів досягло вивчення Р. ст в
розширювальному значенні терміну. Історичною базою основного ядра
оповідей, що відклалися в грецькому епосі, є «мікенськая» епоха 16—13
вв.(століття) до н.е.(наша ера) Суспільний пристрій і матеріальна культура,
змальовані в поемах, містять поряд з «мікенськимі» межами також і
пізніші — аж до 8 ст до н.е. Вивчення гомерівських поем в зіставленні з
живим епосом сучасних народів, у тому числі народів СРСР, розкриває в
них багаточисельні сліди пісенної, напівімпровізаційної стадії епосу, але
приводить швидше до висновку, що перед нами не запис фольклорного
тексту, а література, що вже стає. Більшість дослідників відносить
остаточне оформлення «Іліади» до останньої третини 8 ст до н. е.(наша
ера), а «Одіссею» рахує декілька більш пізніше. Гомерівські поеми слід
розглядати як цілісні художні твори, що мають продуману струнку
композицію, написані одним автором у VIII ст. до н. е.Вони складені
гекзаметром, їхня мова насичена іонійсько-еолійською лексикою, тексти
містять чимало чітких формул, що неодноразово повторюються. Поеми
Гомера позначені високим злетом фантазії, красою вислову та багатством
тропіки, драматизмом зображених сцен, природністю і правдивістю
відтвореного життя, винятковою спостережливістю та психологічною
чутливістю автора. Визнаються також органічний зв’язок цих творів з
фольклором та міфологією і майстерність Гомера в їх відтворенні у
художньо-цілісних поемах.
Міфологічна основа, структура, сюжет «Іліади»
Міфологічна основа.«Іліада» побудована на міфі про Троянську війну, але
самий міф має історичну основу. Троя, що знаходилася на малоазійському
узбережжі біля входу в протоку Геллеспонт (сучасні Дарданелли), існувала
вже з III тисячоліття до н. є. Її не одноразово руйнували і спалювали. У
кінці XIII ст. до н.є. ахейські племена знову захопили і зруйнували місто.
Відомості саме про цю війну і зберегла народна пам'ять, але вже в
міфологізованій формі. Тому історичні події та особи тісно переплітаються
з міфологічними уявленнями і сюжетами стародавніх греків. На їх основі
виникають численні варіанти опису подій Троянської війни, один з яких
врешті був закріплений гомерівськими поемами.Сюжет.Сюжетна основа
взята з троянського міфічного циклу. 24 пісні – 24 літери давньогрецького
алфавіту. Створена прибл. 8 ст. до н.е. Провідна тема – гнів
Ахілла.Сюжетна основа "Іліади" і "Одіссеї" – це відгуки відомостей, що
дійшли до Гомера, про Троянську війну (ХІІ ст. до н.е.). Це подія, що
знаменувала один з найдавніших етапів боротьби між народами Азії та
Європи, була ґрунтовно перероблена міфологічною свідомістю тодішніх
людей і стала невичерпним джерелом міфів, переказів, сказань. Основа
поетики Гомера – гекзаметр (шестимірник) або, говорячи інакше,
шестистопний дактиль."Іліада" розповідає тільки про останній, десятий
рік війни, а точніше – про події 51 дня облоги Трої.Розглянемо основну
сюжетну лінію "Іліади". Дія "Іліади" відбувається наприкінці дев'ятого
року облоги Трої (інша назва міста – Іліос, Іліон, звідси і заголовок поеми).
Події відбуваються протягом декількох десятків днів. Картини попередніх
років війни не раз згадуються у мові героїв, збільшуючи часову довжину
фабули. Обмеження безпосередньої розповіді про події такого короткого
періоду служить для того, аби зробити більш яскравими події, що
вирішили як результат війни, так і долю її головного героя. Відповідно до
першої фрази вступу, "Іліада" є оповіддю про гнів Ахілла. Розгніваний
принижуючим його рішенням верховного вождя Агамемнона, Ахілл
відмовляється від подальшої участі у війні. Він повертається на поле бою
лише тоді, коли його друг Патрокл знаходить смерть від руки Гектора,
непохитного захисника Трої, старшого сина царя Пріама. Ахілл
примиряється з Агамемноном і, помстившись за друга, вбиває Гектора в
двобої і безчестить його тіло. Однак, зрештою, він віддає тіло Пріаму, коли
старий цар Трої сам приходить в стан греків, прямо в намет убивці своїх
синів. Пріам і Ахілл, вороги, дивляться один на одного без ненависті, як
люди, об'єднані однією долею, що прирікає всіх людей на біль. Поряд із
сюжетом про гнів Ахілла, Гомер описав чотири бої під Троєю,
присвячуючи свою увагу діям окремих героїв. Гомер представив також
огляд ахейських і троянських військ (знаменитий список кораблів і перелік
троянців у другій пісні — можливо, найбільш ранній частині епопеї) і
наказав Єлені показувати Пріаму зі стін Трої найвидатніших грецьких
вождів. І те й інше (а також багато інших епізодів) не відповідає десятому
року боротьби під Троєю. Утім, як і численні ремінісценції з попередніх
років війни, висловлення і передчуття, що відносяться до майбутніх подій,
– усе це спрямовано до однієї мети: об'єднання поеми про гнів Ахілла з
історією захоплення Іліона, що автору "Іліади" вдалося воістину
майстерно.Композиція. Композиція поеми «Іліада» відрізняється деякою
симетричністю відповідно з моральними установками поета. На початку
дії старий Хрис звертається до Агамемнона з проханням повернути йому
полонену дочка. Він отримує гордовиту відмову, яка явно засуджується
автором. Ця відмова, по суті, стала початком багатьох кривавих подій, які
розігралися біля стін Трої. Наприкінці поеми інший старий, Пріам,
приходить до Ахілла з проханням повернути йому тіло Гектора і не
отримує відмови – це вчинок, гідний героя гуманного поета.«Іліада»
складається з 15 693 віршів, які поділяються на 24 пісні за кількістю букв
грецького алфавіту. Дослідники називають її поемою «єдиного героя»,
весь сюжет якої зосереджений навколо однієї теми - гніву Ахілла на вождя
походу племен еллінів царя Аргосу Агамемнона проти іонійської Трої, що
тривав майже 50 днів. Вона відрізняється художньою довершеністю,
єдністю поетичного матеріалу, ідеальною стрункістю композиції,
розмаїттям художніх засобів, високою поетичністю образів.Остання, 24
пісня поеми дає можливість зрозуміти ідею всього твору та ставлення
автора до зображуваних подій. Численні епітети й порівняння, описи
вчинків героїв роблять цілком очевидним те, що Гомер звеличує своїх
співвітчизників, особливо доблесного героя Ахілла. Але Гомер не співець
війни. Ахілл - мужній воїн, сміливий та хоробрий, гроза троянців, та саме
він сіє смерть та жорстокість. Символічно, що саме в його вуста автор
вкладає слова осуду війни та її жорстокості, ворожнечі між людьми:
Хай же згине навік між богів і людей ворожнеча
Й гнів, що й розумних не раз до лихої призводить нестями.
Міфологічне підгрунтя,композиція та сюжет «Одіссеї»
Міфологічна основа. В основі гомерівських поем лежать давньогрецькі
міфи про Троянську війну, в яких розповідалося про причини та початок
війни, її розвиток, наслідки та долі великих героїв після її закінчення.
Втім, в «Іліаді» Гомер розповідає лише про події останнього, десятого,
року Троянської війни, які передували падінню Трої. Саме падіння Трої не
зображується, а про нього читачі дізнаються з «Одіссеї». В «Іліаді» сюжет
є лінійний, хоча присутні епічні ретардації (уповільнення дії за рахунок
введення у текст розлогих описів та характеристик). «Одіссея» розповідає
про довгі 10 років повернення Одіссея додому, з яких 7 років герой
перебував у німфи Каліпсо, при цьому про події не розповідається
послідовно. Перші пісні поеми говорять про пошуки Телемахом батька, а
про перші три роки блукання героя морем розповідає він сам на бенкеті у
царя феаківАлкіноя (пісні IX-XII).Сюжет.Одіссея Гомера – продовження
Іліади.Поему «Одіссея» можна вважати продовженням «Іліади», тому що в
ній розповідається про довгоочікуване повернення додому одного з героїв
Троянської битви – царя острова Ітака Одіссея. У поемі розповідається про
те, що Ахейському герою довелося пережити за час мандрів, скільки
нещасть і небезпек зустрілися йому на шляху додому. Одіссей і його
супутники потрапляли до рук злобного одноокого циклопа Поліфема,
пропливали повз острів сирен, які заманювали моряків своїм чарівним
голосом в безодню смерті, опинялися в протоці між двома скелями, на
яких жили чудовиська Сцилла і Харибда.Цілих десять років тривали
мандри головного героя, а з його відбуття на Троянську війни минуло
двадцять років. За цей час багато чоловіків бажали одружитися на його
дружини Пенелопи, щоб заволодіти його троном. Образ дружини Одіссея
являє собою вірну та віддану жінку, яка не вірить в те, що її чоловік
загинув і чекає його повернення. Але коли він з’являється у себе вдома,
Пенелопа не впізнає його і пропонує чоловікам вистрілити з лука її
чоловіка, і той, хто зуміє це зробити – стане її чоловіком. Лише Одіссею це
вдалося, і лише після цього він відкривається Пенелопі.Композиція.
«Одіссея» – казково-побутова поема. У ній розповідається про події, які
відбулися після закінчення війни, про повернення на батьківщину одного з
грецьких воєначальників Одіссея, царя Ітаки, і про його численні
пригоди.Одіссе́я — епічна поема Гомера, що описує поневіряння та
повернення на батьківщину героя троянської війни - Одіссея. Більшість
дослідників відносить час оформлення «Одіссеї» до 7 століття до н.е. У
той час як «Іліада» побудована на переказах героїчної саги, в «Одіссеї»
переважає матеріал побутовий та казковий, власне кажучи не пов'язаний з
героїчною сагою. «Одіссеї » притаманний циклічний час твору. «Одіссея»
побудована на дуже архаїчному матеріалі. Герой Одіссей — стародавня,
очевидно ще «догрецька» фігура з трохи елінізованим народною
етимологією ім'ям. Сюжет про чоловіка, що повертається після довгих
мандрівок невпізнаним на батьківщину і потрапляє на весілля дружини,
належить до числа широко розповсюджених фольклорнихх сюжетів, так
само як і сюжет «сина, що відправляється на пошуки батька». Майже всі
епізоди мандрівок Одіссея мають численні казкоіві паралелі. Сама форма
розповіді від першої особи є традиційною в цьому жанрі (фольклор
мореплавців). У оповіданнях, вкладених у вуста Одіссея («апологах»),
могли відкластися і географічні спостереження іонійських мореплавців,
але численні спроби географічної локалізації мандрівок Одіссея не
привели до однозначних результатів. Техніка оповідання в «Одіссеї»
загалом близька до «Іліади», але молодший епос відрізняється більшим
мистецтвом в об'єднанні різноманітного матеріалу. Окремі епізоди мають
менш ізольований характер і складаються в цілісні групи. Художній
всесвіт «Одіссеї» є досить різноаспектним. Смертні люди обумовлені
психічно волею богів Олімпу. Але тут над богами існує Мойра(доля), що
не має антропоморфного вигляду, а є чимось містичним, непізнаваним
єством, котре не відоме богам, хоч обумовлює їх долю, як і людську. Отже,
Гомер вводить Мойру – зверхбоже начало, що сама по собі незнана, але
вона дається взнаки при кожному важливому повороті долі. Розрізняли три
мойри: Клото(прядильниця), Лахесіс(дарувальниця) і Антропа
(невідворотна). В «Одіссеї » представлене повною мірою підземне царство
тіней померлих – Аїд. В аїд душу супроводжує Гермес. Через р. Стікс душі
перевозить Харон. Еак, Мінос, Радамант і Тріптолем чинять суд над
душами померлих.

3. Європейський середньовічний епос. Образ героя та його антагоніста

в кельтському епосі, «Поемі про Беовульфа», міфологічних піснях
«Едди». Порівняльна характеристика образів міфологічних та
історичних героїв.
Європейський середньовічний епос
Ранній епос західноєвропейської літератури поєднав у собі християнські та
язичницькі мотиви. Він формувався в період розкладання родового ладу та
становлення феодальних відносин, коли на зміну язичництву прийшло
християнське вчення. Прийняття християнства як сприяло процесу
централізації країн, а й взаємодії народностей і культур.
Кельтські сказання лягли в основу середньовічних лицарських романів про
короля Артура і лицарів Круглого столу, вони стали джерелом, з якого
черпали натхнення та сюжети своїх творів поети наступних століть.
В історії розвитку західноєвропейського епосу виділяються два етапи: епос
періоду розкладання родового ладу, або архаїчний(англосаксонський –
«Беовульф», кельтські саги, давньоскандинавські епічні пісні – «Старша
Едда», ісландські саги), та епос періоду феодальної епохи, або
героїчний(французька - «Пісня про Роланда», іспанська - «Пісня про
Сіда», німецька - «Пісня про Нібелунгів»).
В архаїчному епосі зберігається зв'язок з архаїчними ритуалами та
міфами, культами язичницьких богів та міфами про тотемічні
першопредки, богів-деміургів або культурних героїв. Герой належить
всеосяжній єдності роду і робить вибір на користь роду. Для цих епічних
пам'яток характерна стислість, формульність стилю, що виражається у
варіюванні одних художніх тропів. Крім того, єдина епічна картина
виникає шляхом об'єднання окремих саг або пісень, самі ж епічні
пам'ятники склалися в лаконічній формі, їх сюжет групується навколо
однієї епічної ситуації, рідко поєднуючи кілька епізодів. Виняток
становить «Беовульф», що має завершену двочастинну композицію і
відтворює в одному творі цілісну епічну картину. Архаїчний епос раннього
європейського Середньовіччя склався як у віршованій, так у прозовій
(ісландські саги) та у віршово-прозаїчній формах (кельтський епос).
Персонажі, що сягають історичних прототипів (Кухулін, Конхобар, Гуннар,
Атлі), наділяються фантастичними рисами, почерпнутими з архаїчної
міфології. Нерідко архаїчні епоси представлені окремими епічними
творами (піснями, сагами), не об'єднаними в єдине епічне полотно.
Зокрема, в Ірландії такі об'єднання саг створюються вже в період їхнього
запису, на початку Зрілого Середньовіччя. Архаїчні епоси в незначній мірі
епізодично несуть на собі друк двовірства, наприклад, згадка «сину
помилки» в «Плаванні Брана, сина Фебала». Архаїчні епоси відображають
ідеали та цінності епохи родового ладу: так, Кухулін, жертвуючи своєю
безпекою, робить вибір на користь роду, а прощаючись із життям, називає
ім'я столиці Емайн, а не подружжя чи сина.
На відміну від архаїчного епосу, де оспівувався героїзм людей, що
борються за інтереси свого роду та племені, іноді проти утисків своєї
честі, у героїчному епосі оспіваний герой, який бореться за цілість і
незалежність своєї держави. Його противники - як іноземні завойовники, і
буйствующие феодали, які завдають своїм вузьким егоїзмом велику шкоду
загальнодержавному справі. У цьому епосі менше фантастики, майже
відсутні міфологічні елементи, місце яких стають елементи християнської
релігійності. За формою він має характер великих епічних поем або циклів
малих пісень, об'єднаних особистістю героя або важливою історичною
подією.
Головне в цьому епосі - його народність, яка не відразу усвідомлюється,
тому що в конкретній обстановці розквіту Середньовіччя герой епічного
твору нерідко виступає у вигляді воїна-лицаря, охопленого релігійним
ентузіазмом, або близького родича, або помічника короля, а не людини з
народу. Зображуючи як героїв епосу королів, їхніх помічників, лицарів,
народ, за словами Гегеля, робив це "не з переваги знатних осіб, а з
прагнення дати зображення повної свободи в бажаннях і діях, що
виявляється реалізованою в уявленні про царственість". Також і релігійна
захопленість, часто властива герою, не суперечила його народності,
оскільки народ надавав у той час своєї боротьби проти феодалів характер
релігійного руху. Народність героїв в епосі в період розквіту
Середньовіччя - в їхній самовідданій боротьбі за загальнонародну справу,
в їхньому надзвичайному патріотичному натхненні при захисті
батьківщини, з ім'ям якої на вустах вони іноді гинули, борючись проти
іноземних поневолювачів і зрадницьких дій анархів.

4. Ренесанс у літературі: хронологія, географія, ідейні засади.

Порушення цілісності гуманістичного світогляду у творчості Вільяма
Шекспіра й романі «Дон Кіхот М. Сервантеса. Вплив Європейського
Відродження на українську літературу.
Епоха Відродження: загальна характеристика, виникнення та основні
етапи розвитку
Відродження, або Ренесанс: могутній культурний рух, який:
● найраніше виник в Італії,
● охопив країни Західної і Центральної Європи,
● розвинувся в Чехії та Польщі, Угорщині і Трансильванії, Далмації та
Північній Хорватії;
● був тривалим, історичні межі його досить широкі:
ті процеси, що вели до Відродження, розпочалися:
● в Італії – в 2-й пол. XIII ст.,
● в інших країнах – у XIV і XV ст.;
● завершення цієї доби припадає майже скрізь на ост. чверть XVI –
поч. XVII ст.
Основу Відродження становили значні зміни в економічному й
суспільно-політичному житті європейських народів, спричинені розвитком
міст і зародженням буржуазних відносин; ця доба була найбільшим
прогресивним переворотом з усіх, що їх людство пережило до того часу;
Відродження було періодом:
● бурхливих соціальних рухів:
● Великої селянської війни,
● Нідерландської революції,
● боротьби різноманітних політичних тенденцій;
в добу Ренесансу відбувся духовний переворот, основою якого було
вивільнення людини з-під влади церковної ідеології:
● духовну диктатуру церкви було зламано,
● народжувалась людина з новим типом свідомості й характером
поведінки;
Передових людей доби Відродження називали гуманістами, а їхній
світогляд – гуманізмом (від лат. humanus – людський).
Гуманісти створили нову систему знань, висунувши, всупереч релігійним
умоглядним уявленням про світ і людину, інше розуміння людської
сутності й земного життя, а саме: людину вони поставили в центрі світу і
проголосили її найвищою цінністю, вірили у велич і необмежені
можливості її розуму, у невичерпні її здібності; відкидаючи
середньовічний «аскетизм», протиставили йому нову мораль, засновану
на визнанні єдності плоті і духа, і, згідно з цією мораллю, відстоювали
право людини на:
 ● земні радощі й інтелектуальний розвиток,
● задоволення чуттєвих і духовних запитів;
● мали впевненість у самоцінності людської особистості, тож вважали
за протиприродне оцінювати людину за її походженням та
утверджували принцип рівності людей незалежно від їхньої
соціальної належності, раси, релігійних переконань;
● рішуче заперечили монополію церкви в інтелектуальній діяльності
суспільства;
Передові мислителі утверджували вищість розуму і знань над авторитетом
віри, відкинули обскурантизм, догматику і схоластику та виробили новий
тип мислення, що спирався на розум, дослід і реалістичне ставлення до
світу.
Античність виконала величезну роль у становленні ідеології гуманізму й
розвиткові культури, зі зверненням до античності пов'язана і назва цієї
доби: гуманісти вивчали класичні грецьку та латинську мови,
відшукували, збирали і коментували древні рукописи, вели розкопки;
Гуманісти відкрили в античності її «людський зміст» – живий інтерес до
людини, до всього земного, знайшли реальні знання (науку), побачили в
ній зразок для самостійної творчості, використали її як опору в
протистоянні середньовічній ідеології.
Гуманізм мав різні течії, однак спільним для гуманістів усіх течій було
визнання високої гідності людини та її права на розвиток; гуманістичний
світогляд був ідейною та естетичною основою літератури і мистецтва
різних країн Європи в добу Відродження.
Усі національні літератури звертались до традицій античної та
середньовічної літератур, але переосмислювати їх у дусі гуманістичного
світогляду і відтак поставала література нового типу з такими
визначальними особливостями:
● пристрасний інтерес до реального світу,
● реалістичний метод його змалювання,
● головним об'єктом зображення стала людина у всій повноті її
фізичного й духовного розвитку, у її зв'язках із суспільством, її
складний і суперечливий характер, світ її думок і почуттів.
Література Відродження дала уявлення про людину значно складніше, ніж
усе попереднє письменство, опоетизувала людину, реабілітувала в людині
чуттєве начало, показала гармонію чуттєвого і духовного, її проймає
утвердження позитивних ідеалів, життєствердження; письменники
Ренесансу активно шукали нових форм і стилів.
Гуманістична література пройшла етапи: становлення, розквіту і
занепаду: на ранньому етапі її проймали оптимізм, віра в можливість
здійснення гуманістичних ідеалів, наприкінці епохи розпочалася криза
гуманізму, колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне
світосприймання; звідси – періодизація літератури Відродження:
● період Передвідродження: припадає на час переходу від
середньовіччя до нової доби, коли складалися передумови, що
спричинили Ренесанс;
● період раннього Відродження,
● період зрілого Відродження,
● період пізнього Відродження.

Загальноєвропейський розвиток нової культури не був синхронним і

періоди літературного процесу в різних країнах не збігаються в часі,
зокрема: передвідродження найраніше розпочалося в Італії наприкінці XIII
– на поч. XIV ст., в решті країн Європи – в XIV, XV ст.; період раннього
Відродження охоплює: в Італії – XIV ст., а в більшості європейських країн
– кін. XV – поч. XVI ст; Італійський гуманізм, пройшовши період
блискучого розквіту, вже в 40-ві рр. XVI ст. переживав кризу, цього ж часу
у Франції він досяг зрілості, а в Німеччині взагалі завершив свою коротку
історію; тому в кожній країні існують внутрішні хронологічні межі
періодів Відродження; попри риси типологічної цілісності літератури цієї
доби (спільність загальних принципів, ідейну єдність історичних періодів),
кожна література має свої особливості, виразну національну своєрідність.
Порушення гуманізму у Шекспіра
Цікаво, що майже в цей же час в Англії, де вже відбулася національна
державність, встановилася централізована влада, Вільям Шекспір
​(1564-1616), найбільший гуманіст епохи пізнього Відродження, Художньо
осмислює суперечливість, трагічність вже сформованих відносин
"людина-суспільство-держава".

У шекспірівських трагедіях ( "Король Лір", "Макбет" і ін.), Явно чи ні,

завжди присутній природний космос, що несе абсолютно протилежне,
ніж у Монтеня, смислове навантаження. В цьому космосі відображено
неясне відчуття того, що над особистим життям, свідомістю "природного"
людини височіє ще якийсь світ, в рамках якого герої діють. Цим світом
волі є сфера суспільно-державних зв'язків, підкоряють без залишку
"природне" людини нормативам держави і роблять з неї "державну
людину".

Розгадка шекспірівських героїв в тому, що їхнє життя протікає в двох

планах: особистому ( "природною індивідуальності") і
загальнодержавному (соціально-цивільному). Однак герої не розрізняють
цих світів: суб'єктивність їх вражає основи світу, навіть якщо вони діють в
колі власних "природних" мотивів. У суперечливій єдності
індивідуального і загальнодержавного приховано "ядро" трагедій
Шекспіра. Наприклад, в "Отелло" особистий світ героя оповитий в
покриви надлюдських космічних сил.Коли вчинив злочин Отелло, починає
здаватися, що "зараз місяць і сонце затьмаряться абсолютно, земля від
жаху затрясеться". Цей образний ряд відтіняє щось безлике,
суспільно-державне, що вторгається в долю героя.

Отелло - геніально вгаданий образ людини, що перебуває в несуперечливій

(начебто) єдності власної природності і соціальності, "державності,
громадянства". Отелло - "природна" людина (це посилено тим, що він -
мавр), яка має право любити, ненавидіти, бути ніжним, постояти за
завдану особисту образу. Разом з тим він наділений певними правами,
обов'язками. В душі його зіткнулися норми двох сфер життя - і він загинув.

Сцена вбивства Дездемони - далеко не кульмінація трагедії, як це іноді

представляють у поганому театрі. Трагедія - в сцені самогубства. Після
з'ясування того, що Дездемона невинна, Отелло ще сильний духом, щоб
жити, і вимагає від оточуючих, щоб йому не заважали вільно піти. Однак
все валиться, коли Отелло чує, що республіка позбавляє його честі, що він
бранець і позбавлений влади. Жити більше неможливо. Безчестя від
держави він перенести не зміг. Помирає Отелло не як убивця дружини
(адже він "з честі виходив"), але як людина, в захисті своєї особистої честі
втратив честь громадянина. Перебування в двох сферах етичної життя -
джерело і сила трагічного в долі Отелло.
На заході Відродження Шекспір ​показав існуючий розлад між особистим і
громадським життям. І разом з тим показав, що розрубати внутрішній
зв'язок між цими двома сферами життя одної і тої ж людини нікому не
дано - загибель неминуча. Але як тоді жити? Людина виявляється
персонажем в пошуках автора.

Гуманізм у Дон Кіхота

У романі Дон Кіхот виступає як носій гуманістичної філософії. Він не
тільки лицар, а й філософ, мораліст, мудрець. Він згадує минуле, згадує
"золотий вік", коли люди не знали слів "твоє" і "моє", і золото не
відігравало жодної ролі в їхньому житті. Він вважає, що порочна людина
шляхетного походження гірша, ніж доброчесна людина найпростішого
звання і найнижчого походження. Ідеї Дон Кіхота досить прогресивні.
Вони породжені епохою Відродження, великою епохою боротьби проти
феодалізму. Суперечливість образу Дон Кіхота полягає в тому, що його
гуманістичні устремління виступають у лицарській формі, що віджила свій
вік. Тому ставлення до Дон Кіхота двоїсте: з одного боку - глибоке
співчуття його шляхетним устремлінням, а з другого - висміювання його
історичної сліпоти, відсутності почуття реальності, безглуздих намірів
воювати проти нових економічних форм життя.
Поступово Дон Кіхот перестає бути лише комічною фігурою. Він проявляє
такі властивості, які дозволяють побачити його зовсім в іншому світлі. У
міру розвитку роману його безумство все частіше обертається мудрістю,
все виразніше проступають гуманістичні риси. Дон Кіхот міркує так, як
міркували гуманісти епохи Відродження. Мудрість Дон Кіхота абсолютно
не несе церковного характеру. Він мріє не про небесне, а про земне щастя
людства і завжди готовий дати добру пораду тому, хто цього потребує.
Однак Сервантес безперервно ставить Дон Кіхота в безглузді смішні
становища, адже прекраснодушність Дон Кіхота неспроможна будь-що
змінити у світі, в якому запанували егоїзм і корисливість. Роман
завершується торжеством здорового глузду. Перед смертю Дон Кіхот
відрікається від лицарських романів і всіх своїх колишніх навіженств.
Друга центральна фігура роману - Санчо Панса виступає якоюсь мірою як
противага високим ідеям Дон Кіхота, які йому чужі. Санчо керується
радше міркуваннями матеріальної вигоди. Він, як і більшість громадян
іспанського суспільства тієї сучасності, мріяв жити за рахунок інших. Для
нього це природно, бо в його характері переважає матеріальний
розрахунок, протилежний романтичній піднесеності Дон Кіхота. Однак по
ходу роману Санчо все-таки переймає деякі риси свого господаря, дещо
облагороджується. Образ Санчо Панса виступає як сконцентрований образ
народу того часу.
За всієї зовнішньої несхожості героїв роману ріднять спільні риси: вони
однаково "ненормальні" диваки, з погляду "нормальних людей", вони
негативно ставляться до світу несправедливості. Служіння добру зближує
цих несхожих людей, вони доповнюють одне одного.
Сервантес передає гуманістичні ідеї не тільки через образи героїв, а й
також за допомогою вставних новел. Їх у романі досить-таки багато.
Головна роль - розвиток гуманістичних мотивів у творі. У новелах
Сервантес ратує за моральну красу людини, стверджує, що істинне
благородство полягає в чесноті, прославляє свободу як найбільше благо.
Усе це тісно пов'язує вставні новели з гуманістичною темою "Дон Кіхота",
незважаючи на те, що з основною сюжетною лінією вони пов'язані дуже
слабо.
Також новели необхідні для того, щоб розкрити ті сторони життя, які
безпосередньо не пов'язані з героєм. Сервантесу потрібно було показати,
що існував романтичний світ Ренесансу, дуже несхожий на ту прозаїчну
Іспанію, на тлі якої діє Дон Кіхот.
Вплив Європейського Відродження на українську літературу.
Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого
процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські
митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо
переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії,
використали їх для розвитку власної нації, формування власної
державності.
Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї
вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування
контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких
український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого
подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм
шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що
стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І.
Мазепи.
У другій половині XVI ст. українська література перебувала під впливом
європейського гуманізму й візантійської традиції. Представники останньої,
такі як Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісая
Копинський, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на
загальну рівність. Представники ренесансного антропоцентризму1 та
християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький,
Захарія Копистенський, Дем'ян Наливайко та інші - проповідували активну
діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з
візантійством, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.
Загалом українські письменники протистояли духовному наступу
католицизму. Полеміка між православними і католиками досягла своєї
кульмінації в період підготовки і підписання Берестейської унії 1596 р.
Противники унії гнівно звинувачували верхівку православного
духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді,
багато уваги у своїх творах приділяли розвитку духовності, народної
освіти, вихованню. Поряд із полемічною літературою розвивається поезія.
У найкращих поетичних творах передається краса людських почуттів, з
великою силою звучать патріотичні мотиви.
Антропоцентризм - зосередження на людині.
В Україні Ренесанс існував дуже нетривалий час. До того ж цей історичний
проміжок «був духовно "незначний» або, ліпше кажучи, "малопомітний»,
невиразний... Здається, центр ваги українського Ренесансу лежав не в
духовній, а в побутовій сфері» (Д. Чижевський).
Яскравими митцями українського Ренесансу стали
письменники-полемісти, серед яких особливе місце належало релігійним
діячам Станіславові Оріховському (1513-1566) та Іванові Вишенському
(приблизно 1550-1621).