ХРОНІКИ. ВІЧНІСТЬ МАРКА.

ПРОЛОГ
Не цей день став початком існування життя на Землі, але він зіграв
важливу роль в його створенні.
ГЛАВА 1
Ліліт
—  Як це принизливо, коли  ковтаєш наживку від власної здобичі!
 Ліліт пізно зрозуміла, що ту, котру утримувала як  полонянку обставила  і
обійшла її. Це кляте дівча виявилося підступнішим ніж вона сподівалася.
—   І довго ж вона корчила з себе милосердну Матір світу, але ж врешті -
провела мене, і тим самим забрала останній шанс на відплату.  Треба було
придушити коли була можливість, але я не дооцінила її потенціал.  Кляті
боги і весь верховний світ. Краще б Род знищив мене коли  був ще живий! 
 Вона вже котру годину не знаходила собі місця, і ніяк не могла
збагнути, що ж їй робити далі? А злість на себе та ненависть в середині все
кипіли, мов смола в казанку для катувань. 
—  Ось я і втратила надію, свій останній шанс вибратися з цього богом…
Всіма богами, забутого місця. Хоч мене давно і по праву вважають богинею
підземного світу, я люто ненавиджу це потворне місце, тупих створінь, що
оточують мене, власне як і людей. Так і не змогла, і ніколи не зможу
пробачити Роду, що надав перевагу людям - цим ницим безпомічним
тарганам, які без нас не мали б нічого, і давно вимерли б, як ті кляті
мамонти. А тим паче  не пробачу, що запхав мене в цю смердючу помийну
яму, клоаку з мерзенними, гидкими, безмозглими і непотрібними
тварюками. 
Ліліт поки не знала як буде діяти далі, але вірила, що внутрішня лють
допоможе їй.
—  Я все одно знайду шпарину, і виберуся з цього клятого підземелля,   як
міцно б воно не тримало мене. Кожен отримає по заслузі, а люди нарешті
дізнаються кому мають завдячувати усім, падати до ніг і дякувати —   хто
вартий жити як бог, а кого давно слід забути.

***
Марк
О другій годині ночі, сидячи за масивним дубовим столом, на 
м'якому оббитому шкірою і оздобленому золотом стільці, глибоко
занурився у власні роздуми.  В голові роїлися уривки давніх спогадів,
яскраві й розмиті образи людей, але весь цей час майже на підсвідомості
сиділа інша, найчіткіша серед усіх, і майже набридлива думка про те,  що
ніколи не кохав, і взагалі слово «любов» викликає мало не огиду. І хоч я до
біса багато знаю, про людські емоції — і про любов і про горе, та власне
серце ніколи не відчувало нічого з цього спектру. Ці, так звані «глибокі
почуття» для людей, щоби виправдовувати ними найнижчі та безглузді
вчинки. А я багато тисячоліть так жодного разу й не відчув її хоча б
найменшого подиху. Та якщо чесно, завжди боятимусь зізнатися навіть
собі, про те , що насправді, невимовно страждав, від того, що в середині
було пусто, завжди почував себе так, мов би з народження не вистачає
якогось житєвоважливого органу. Можливо саме тому й не розумів, бо був
не зовсім таким, точніше зовсім не таким… Парадоксально звісно
зневажати це все, але, з іншого боку мати необхідність бодай щось відчути.
Та світ взагалі парадоксальна річ.
Тому інколи  все ж дозволяв собі поспостерігати за закоханими
парами та пристрастями які розгорталися між тими, але при цьому завжди
залишаючись у тіні, щоб ніхто зайвий раз не звернув уваги.
Людина від народження до самої смерті, від першого кроку аж до
часу поки очі її не стуляться у вічному сні, поспішає — сама не знає куди…
Навіщо? Для чого? Якщо запитаєте — не відповість. Але квапиться, адже
так робить кожен.
Марк мав відповіді майже на всі запитання, навіть на ті котрі людина
ніколи не запитає і про які не подумає… Але попри все останнім часом
йому було самотньо, і навіть якось незатишно у власній шкурі. Він чітко
відчував, якісь внутрішні коливання, щось змінювалося, але це було
настільки незвичне відчуття, що зручніше було ігнорувати його, та і це
«щось» завжди супроводжувалося дивними видіннями про
незнайому,дівчину в небезпеці, але хто вона, і якої допомоги потребує поки
не знав, тому продовжував сидіти зачинившись у своєму кабінеті
занурившись у глибокі роздуми виснажуючи тіло, катуючи при цьому свою
душу.
Існування. Життя… Як це бути просто людиною, відчувати щастя,
мати друзів, бути вільним, просто ввечері пити пиво, чи співати в караоке; -
бути собою? Ніколи не мав такого хабаря від долі, бо не народжувався.
Просто  майже завжди був -  відколи існує світ. Про смерть лише чув, і
бачив, як вона забирає інших: чужих, друзів, інколи найрідніших, але його
самого вона не вшанувала такою честю. Нічого не знаю про альфу й омегу,
бо і є вічністю. Мати все, і знати кожну молекулу чи бактерію з яких
створений світ. Невже це можливо? А чому б ні?

Я ніколи не був  звичайним ще й тому,  що зумів пережити всесвітній

потоп за межами Ноєвого ковчега. Не маючи можливості сховавшись від
біди, бо просто не було де. Мене, як і все живе на Землі на довгий час
накрили холодні темні води. А далі довгий сон без сновидінь, бо по іншому
це не назвеш, але коли, врешті негода минула, і вода знайшла свої береги,
то знову зміг відкрити очі, ніби просто довго спав. 
Ну й опісля  багато траплялося зі мною та довкола мене. Наприклад
вдалося пережити  всі ці гидкі кроваві війни, які не мали жодного сенсу. В
їх засновників не було і краплі здорового глузду, лише тваринні бажання
перемогти за будь-яку ціну, і набути слави, яка з часом тьмянішала, згасала,
а потім зникала. Все забувалося, розвіювалося з попелом їх предків, які
гинули в інших таких само марних війнах.
Я був  свідком  коли природа показувала свою силу, і хвилі,  земля чи
скала карала людину, за ріки крові, що вони проливали один в одного.  Я
сам не потребував їжі і води, але  бачив голодних, спраглих, і ситих, які не
розділили  їжу і воду з нужденними, лише щоб показати свою перевагу над
тими. Я не переставав дивуватись жебракам, що готові були відати останній
шматочок хліба в ім'я добра та любові. Я був особисто знайомий і з тими,
хто вмирали за віру, і з тими, що вбивали за неї. Я знаю, що все це
відчувається і тепер, щодня, щомиті. Ще потворнішим є те, що дедалі
частіше зло ховається за маскою  щирості, добропорядності і вірності.
Все це  я пережив і переживаю щодня без особливої шкоди для 
здоров’я, але при цьому добре заплямовуючи совість. Бо  найгіршим є те,
що я продовжую бути стороннім глядачем, і не можу, не маю права  суттєво
впливати на хід історії. Я брамник - безсмертне створіння, і це безумовно
дає мені кілька переваг, про які я добре знаю.
Тіло не відчуває фізичного болю, швидко регенерується, ну і звичайно
швидкість та спритність, якою не володіє ні один звір на Землі. Ще одним
бонусом стала нелюдська сила, якої не мав жоден зі смертних, що коли-
небудь існували. Спочатку це частенько ускладнювало мені життя, я просто
не тямив як всім цим “добром” користуватися, та і власне для чого воно
мені? Але з того часу багато води перетекло і вітру навіяло, а світ дуже
змінився. І те, що спочатку заважало, зараз добряче допомагає при захисті
від численних нападів демонів та чорних магів. До речі, щодо потворності
чи краси, я швидше ідеал грецьких богів, ніж почвара, хоча б зовні. І це
зовсім не вихваляння — ще один подарунок долі, який допомагає у
спілкуванні з людьми, та їх повній довірі, здається їх гіпнозує моя
зовнішність, особливо жінок. 
І самому не важко здогадатися, що з такою кількістю переваг, має бути
якась жертва, віддача, недолік. Бо за все цьому житті потрібна плата, і я про
це знаю краще будь-кого, адже ще до народження в мене відібрали право на
звичайне людське життя, і замінили на те, що маю зараз…
Навіть матері не було, як у кожного іншого, хто приходить у цей світ.
Був створеним просто з попелу і води, й гадки не мав, для чого я тут, лише з
часом прийшло усвідомлення.
Ще одним випробовуванням  стало  —  душа і тіло без почуттів та
емоцій. Адже під привабливою, та незламно — сильною на вигляд
людською оболонкою затаїлася справжня потвора. І щоби вижити вона
мусить живитися людськими емоціями, найпотворнішими та
найпрекраснішими. Але частіше це бридкі та просто огидні емоції, яких
куди більше у великому місті ніж людей які щиро світяться добром та
несуть позитив.
Це не міф і не казка, а частина мого повсякдення, хоча за кілька
останніх століть воно багато разів істотно змінювалося. Були різні часи, і
насправді я знаю, що на моїй совісті чимало смертей, хоча все це лише
умовно. Бо я ніколи не вбивав людей навмисно або заради втіхи, але я таки
робив це багато разів обороняючись. Я і далі харчувався їх емоціями поки
вони повністю не виснажували свій енергетичний потік, і вже не могли
відновлювати  резерви, це призводило до складної затяжної депресії, з якої
було лише два виходи: або прожити коротке життя беземоційного овоча,
якому життя не миле, і їсти не хочеться, і навіть вставати з ліжка — це не
мине як застуда через тиждень, два. Або покінчити життя самогубством тут
і зараз, ковтнути кілька пігулок, або зробити крок у безодню закінчивши
своє нещасне існування. Ці люди сподівалися, що так полегшать свої муки,
але думаю, що на тому боці не буде легше. Та точно ніхто не знає, навіть я,
це лише припущення. Тоді це був єдиний відомий мені спосіб вижити,
емоції для мене досконалий спосіб харчування, а людська їжа лише звичка,
або як склянка води на голодний шлунок. Адже ніхто з людей не думає: «А
може сьогодні не дихати, можливо пожити трохи у воді?» Це нагальна
потреба… Інстинкт з яким народжуєшся, а припинивши — помреш. Ну або
не помреш, а будеш мучитися від вічного голоду —   не найкраща
перспектива!
В мене ніколи не було вибору, що жорстоко, якщо врахувати, що я
такий не один. У мене була сестра - досконала істота. Вона взагалі ніякої
їжі не потребувала, просто з’явилася одночасно зі мною, знаючи не більше
мого. Ми були такими схожими, але такими різними. З самого початку вона
ставилася до людей як до рівних собі, я ж зневажав їх, чи то себе, за те, що
не був таким як вони — був сильнішим і безсмертним. І водночас не такий
як сестра — Єлена. Звісно, легко любити і співчувати цим немічним
створінням, коли вони тобі не потрібні і шкоди завдати не можуть. Єлена
мені завжди здавалася душею… Моєю душею, що існує і ходить роздільно
від мене. Світла частина мого невмирущого єства - моя совість: корила за
погане, але при цьому не зневажала за мої вчинки. Так, вона казала і
показувала, коли я був не правим, та чи слухав я тоді? Ми завжди були
разом, я відчував нездоланне бажання опікуватися нею та захищати, і це
почуття було в мене з самого початку.
І до кінця…
Процес вивчення себе та своїх сил, вміння їх контролювати був
довгим та не без помилок.
Пам’ятаю момент коли зрозумів, що маю силу впливу на думки і
вчинки людей, я ревно взявся виправляти моральних калік та покручів.
Довгі роки я харчувався чорною і тягучою як смола енергією, така ж вона
була і на смак, але «випивши» таких людей я думав, що роблю послугу
світу, забираючи з його поверхні таких виродків і почвар. Та усвідомлення,
що правильно, а що ні прийшло раптово, і звідти, звідки зовсім не очікував.
Я помер в той момент, і народився знову, щось натягнулося всередині та
луснуло… Тоді навчився розуміти ціну людського життя. Добре пам’ятаю
ту мить, коли прийшло усвідомлення. 
 Це була молода жінка, якийсь час тому вона вбила свого чоловіка, в її
серці оселилася ненависть до усіх чоловіків, і спершу я подумав, що це було
єдине, що вона відчувала. Але заглянувши в її очі я побачив не ненависть, а
страх за свою дочку, що її може спіткати така ж доля — жертви. Копнувши
глибше в її емоції я зрозумів, що світ не ділиться на чорне і біле - він має
безліч барв. В голові вибухнула думка, що не маю права на її емоції і життя.
Хто я такий аби позбавляти її щасливих моментів і відбирати те, що мені не
належить? Просто не маю права вирішувати кому що відчувати, які думки
тримати в голові, кому жити, а кому існувати, лише через те, що маю
особливості харчування. Вона особистість — людина яка має сім’ю, друзів,
роботу. Майже тоді ж усвідомив, що створений та покликаний для
допомоги людству, аби не дати їм зникнути, вмерти, знищити самих себе.
Це прийшло, як важливий спомин, про який мав пам’ятати та
дотримуватись, а натомість — робив навпаки. Зрозумівши все, і пройшовши
цей етап, я добряче полегшив собі життя, бо харчування негативною
енергією мало наслідки і для мене. Їхня лють ненависть і жадоба п’янили
мене, мов людину - міцний алкоголь. Відчував себе як в тумані, а сильна
концентрація викликала і в мене приступи ненависті чи люті.
З часом, я взагалі почав уникати людей, прийняв позицію ніяк не
втручатися в їхнє життя, якщо на це немає нагальної потреби. Я довго
мучився і розривався між жагою втамувати голод і ненавистю до свого
внутрішнього звіра. Тоді ж зрозумів, що вмерти в прямому сенсі цього
слова я не можу, але виснажившись я занурююся в глибокий сон, з якого
вивести може лише порція людських емоцій.
Тоді в мене була Єлена яка завжди була поруч у складні моменти, і
при потребі допомагала. Вона ж і порадила спробувати харчуватися з
енергії живої природи. Спочатку нічого не виходило, потім я зрозумів, що
можу це робити, але концентрація довкола має бути досить високою. Сам
процес був не дуже простим, та не дуже приємним - як з людською
енергією. Природа на смак була прісною, не такою яскравою, не мала такої
здатності наситити, багато чого бракувало в ній. Але попри це, я вперше
став собою, чужі емоції не впливали на мене. Я не ставав частково
людиною, яку «випив». Не мав надлишкової агресії, яку не міг
контролювати, зміг нарешті тверезо мислити. Упродовж ще шістсот років
переховувався від людей, не в змозі контролювати бажання “спробувати”
людину, що була поруч. Не витримуючи біля себе їх запаху, а також
власних докорів совісті, яка так часто мучила після повного усвідомлення й
переосмислення свого мучинецького життя. Усе це було важким тягарем,
поки не пробачив і не прийняв усе, таким як є, при цьому залишивши своє
темне минуле в «минулому житті».

ГЛАВА 2
Прокинувся від яскравого проміння, що крізь шибку било в очі. Насилу
підняв важку голову зі столу за яким провів не менше двох діб. Спроби
згадати коли востаннє виходив на вулицю так ні до чого не привели.
Потерши потилицю, я зробив відчайдушну спробу вкотре привести думки до
ладу. Дрімота у яку я інколи можу навмисно поринути різниться від сну
звичайної людини. Це не сон в прямому сенсі цього слова, в такий спосіб я
можу вимкнути свою голову, звільнити її від думок та розслабитися
поринувши у себе, але я чую все що відбувається довкола, та завжди готовий
до зустрічі з небезпекою.
З’явилося гостре відчуття необхідності у свіжому повітрі, сонячному
світлі, навіть людях, спілкуванні, й на диво собі, просто захотілося більше
часу провести у суспільстві. Ні — не харчуватися ними, а поспостерігати,
послухати. Залишатись надто довго сам на сам зі своїми роздумами, що є
незмінними вже кілька тисячоліть інколи надто нудно.
А ще я маю купу справ; необхідно було терміново закінчувати  роботу
з книгами, які безладно лежали стосами паперу на столі, уже багато місяців.
Ну ніяк не міг змусити себе дописати їх, хоча і прекрасно розумів
відповідальність перед людством, якщо вони так і не потраплять у їхні руки.
Та для початку потрібно вгамувати свою спрагу. «Ох це жахливе відчуття
голоду», промайнуло в думках. «Але дати собі засохнути теж не маю права,
отже варто їсти, а точніше, пити».
Відкривши важкі дубові двері, які вели в кабінет, побачив пустий, темний і
холодний коридор. Оскільки стіни були глухими без вікон, у приміщенні
було темно, лише через шпарину з-під дверей пробивалося декілька
промінців, які були єдиним джерелом освітлення.
Перед очима так і промайнули спогади про видіння, в якому приходила
молода дівчина. На вигляд, це була звичайна людина. На її тілі були чисельні
рани, подряпини та синці, через що тонкий пошматований одяг майже
повністю просочився кров’ю. Навіть тепер передавався жах цієї нещасної,
хоча не був певний, що вона боїться саме смерті. Проте — мала скоро відійти
в інший світ, бо люди з такими ранами без допомоги, просто не можуть
вижити. Але видіння повторювалися, знову і знову; декотрі незначні деталі
змінювалися, та незмінним залишилося кілька речей: там була та сама
дівчина, ріка крові й благання про порятунок. Хоч не бачив її раніше, був
певний, що маю допомогти, бо, певно, десь порушена гармонія, і щось у світі
має змінитися, або це вже відбувається. Було ще якесь дивне відчуття, але я
так і не зміг його до кінця зрозуміти, тому врешті відкинув! Попри свій
досвід, стикався з таким лише раз, і наслідки могли бути трагічними для
світу, і були б, якби не Єлена…
Та попри все не мав уявлення де її шукати, і навіть не міг відчути
відлуння її емоцій, хоча раніше з такою проблемою, ще жодного разу не
зіштовхувався. Відстань ніколи не була для мене перепоною, а тут…. Певно,
вона інакша, а якщо це пастка темних мольфарів? Це добряче збивало з
пантелику. Не міг вирішити, як діяти, чи кинутися на порятунок, чи
вичікувати ходу противника.
Ще з самого початку коли ми лише з'явилися, нам довелося
оборонятися, і якщо спершу це траплялося досить рідко, то з часом непрохані
гості почастішали. В мене пішли століття на те, щоб розібратися з чим саме
маю справу, і звідки беруться ці люди з магічними здібностями. Вони не
могли мене вбити, але була ще Єлена, яку я панічно намагався захистити, а
ще, добряче дратувала їхня завзятість. 
Обклавшись найдавнішими книгами й фоліантами в мене пішла купа
часу, перш ніж я зрозумів, що це темні чаклуни та мольфари, які вибрали не
той бік для гри. Але тоді ще не розумів, для чого ці ігри, і хто їх влаштовує.
— Марк, є розмова!
Я майже відчинив двері на вулицю, коли відчув на своїй руці теплий дотик,
підняв голову, переді мною стояла Катріна. Через роздуми про це дівча,
навіть, не помітив її.
— Ти знайшла час, бачиш, на прогулянку зібрався… Тобі доведеться
відкласти розмову — втомлено відповів я.
Рука знову механічно потягнулася до дверної ручки. Та через мить
посередині дверей з’явилася велетенська тріщина.
Я роздратовано глянув на відьму.
— Слухай, Кітті, твоє проживання в цьому будинку надто дорого обходиться
— крізь зуби прошипів я,— не роби так! Знаєш, як мені це не подобається, і
яке цінне умеблювання в будинку?! З мене вистачило твоїх несамовитих
істерик коли ти вчилася володіти силою думки, тоді перетрощила три шафи, і
той дуже милий комод, що виготовив сам Пауло в Італії ще в п’ятнадцятому
столітті. Хоч двері не трощи, бо навіть відомі реставратори відмовляються
братися за відновлення потрощених тобою речей, і не допомагають
запропоновані мною гроші, ні цінність самих речей… Ти просто якийсь Халк
у спідниці…
— Ні, ми поговоримо зараз! Хвилину заждеш, — впевнено і ніби не
помічаючи моїх слів, перебивши, — заявили мені.
— Відбувається щось дивне, все навкруги ніби накривається мороком.
— Не ображайся, але тобі кожного разу перед повнолунням щось мариться та
бачиться, вже давно припинив звертати увагу на ці твої викиди сили. А зараз
дай пройти.
— Стули пельку і послухай! Зараз не до жартів! Знаєш коли останній раз я
відчувала такий викид темної сили?…
На мить повисла мертва тиша, Кетрін була дуже серйозною, в голосі чувся
метал. Майже не бачив її такою останні кілька десятиліть, і вже звик до
більш спокійної і врівноваженої дівчини в моєму будинку. А зараз вона була,
справді, готова заткнути мене ляпасом, якби спробував ще раз порушити
тишу. І я знав, коли.., ще до того як вона продовжила.
— Коли був останній серйозний бій, я мала такі самі відчуття, і це може
означати лише те…
— Ти відчуваєш це, впевнена?
— Ти сам знаєш відповідь! І це щось дуже сильне, я раніше не відчувала
нічого подібного. Мені страшно!
Мить мовчки обдумував, спершу хотів щось додати, та  таки вирішив це
трохи відкласти.
— Я все зрозумів, та зараз мушу йти, скоро повернусь, та ми це обговоримо,
будемо думати, що робити, як і завжди, — нарешті я попрямував на вихід, в
очах аж двоїлося від спраги.
— Марк, ти ж знаєш, що я завжди на твому боці… Не закривайся в собі,— з-
за спини пролунав голос Катріни, та я нічого не відповів.

ГЛАВА 3

   Широко роздуваючи ніздрі, вдихав на повні легені аромати

Карпатського холодного повітря та весняного гірського снігу разом з
запахами дерев та їх соків, що починали новий цикл. Без поспіху
прогулювався, як робив завжди, відкинувши все та максимально
насолоджуючись смаками, вони були геть прісними, але я не нарікав, вже
давно звик. Скоро літо, і це найсмачніша та найпоживніша для мене пора,
шкода, що я не ведмідь, не можу зробити запасів на зиму. Сьогодні, на диво,
видалася сонячна днина, і я без поспіху прямував до самого серця густого
лісу, коли вдихнув насичений терпкий та такий п’янкий запах людського
страху, відчаю та домішки ще чогось. Давно не відчував таких сильних,
нелюдських емоцій та бажання поживитися відкинуло ці думки на другий
план. Звернув зі стежки, що вела до дому, пішов на запах. Підійшовши,
побачив кремезний старий дуб і тендітне тільце дівчини. Миттю зумів
подолати кілька сотень метрів, і опинився біля жертви. Вона лежала
непритомно, мала сильний крововилив, про це свідчила червона калюжа
довкола неї та одяг на якому не лишилось і клаптя чистої тканини, але мій
слух все ще вловлював слабенький пульс. Майже все як у сні… Забрав трохи
її страждань, щоб притупити біль, і закрився від її емоцій. Швидко оглянув
рани, ні, це точно не витівки місцевих звірів, але на детальний огляд та
роздуми часу не було, її потрібно рятувати, причому негайно.
 Не дивлячись на потік емоцій, що намагався вдертися, як не проханий
гість в моє нутро, я мчав лісом зі швидкістю на яку лише був здатний,
щосекунди борючись з власною сутністю. Добре, що за тисячоліття
достатньо навчився володіти собою і не ускладнюю її стан своєю спрагою до
чужих емоцій.

Залетівши в будинок, ще з порогу заволав на все горло по Катріну, та

вона не поспішала. Це дівча завжди робило все, що їй заманеться, і не
слухала, а інколи все робила, мовби, навпаки, але зараз був не час для її
вибриків. Попрямував до першої ліпшої кімнати, де був диван, і акуратно
поклав дівчину на нього, після чого звільнив її від одягу, де це було можливо,
бо подекуди тканина прилипла до тіла; і почав оглядати рани.

— Чого розкричався як не нормаль… Хто це, звідки ти її притяг? Це твоя

робота? Вказуючи пальцем на диван та постраждалу — ще з порогу швидко
залопотіла Катріна. В її очах я бачив жах та огиду.

— Ні не моя, ти оглухла, чому так повільно? Її серце майже перестало

битися, допоможи мені, лише давай без питань, нічого не знаю, потім
розберемося.

Відьма швидко вибігла з кімнати та вже через мить повернулася з

водою у тазику, рушниками, та коробочкою з різними за кольором та
формою баночками, у яких були збори лікувальних трав.

— Це все що знайшла,— викинувши все що було в коробці на невеличкий

кавовий столик, сказала Кітті, все ще запитально пропалюючи мене
поглядом. Я знав, вона чекає відповіді, от же ж нетерпляча.

— Ти впораєшся? — я серйозно поглянув на невдоволену Кітті з недовірою.

— Багато глибоких ран, ліва нога зламана у декількох місцях, пошкоджені

ребро, ключиця й суглоб правого зап’ястка,— ретельно оглянувши дівчину
зробила невтішний висновок відьмачка. Вона старанно очищала шкіру від
бруду й одночасно мастила рани цілющою зеленою маззю,— тому повністю
все за один раз зцілити не вийде, крім цього, не відомо як зреагує її тіло на
магію. Дівча надто виснажене…

Ти ж знаєш, якщо вона раніше не стикалася з магічним впливом, то в

кращому випадку отримає магічний опік, а може й померти.

Я добре знав про це, як і про інші протипоказання магії. Бо вона була
не призначена для людей, і могла нанести серйозні ушкодження як фізичні,
так і моральні. Після отримання «дози таких ліків» видужували не всі. Але
серед людей були й ті, котрих ще з дитинства відпоювали магією у
маленьких дозах, через нашепти, магічні та заговорені предмети. Це
робилося не завжди з добрих помислів, але при застосуванні в помірних
дозах, людина з часом звикала до такого впливу і поступово дозування
можна було збільшувати без шкоди для здоров’я. У свій час ми з Єленою теж
проводили такі досліди, і вони були не завжди гуманними, але необхідними
— це визнавала навіть сестра. Поки врешті ми таки не отримали потрібні
результати — якщо достатньо довго впливати на людину в такий спосіб, вона
з часом сама набуде схильність до володіння силами, які нікому з людей не
даються від природи. І якщо правильно і старанно їх розвивати можна,
навіть, протистояти чаклуну середнього класу, або навіть декому з високого
класу демонів. Але сам процес був болючим і небезпечним, не всі
переживали навіть першого доторку магії.

Я лише ствердно махнув головою, даючи зрозуміти, що погоджуюся на

ризики, адже вибору в нас і так немає, бо вона без магії точно не зможе
одужати, а так матимемо хоча б крихітний шанс.

За короткий час мазь розмочила засохлу кров, і Катріна змогла зняти з

тіла прилиплі шматки тканини, але рани від цього знову почали кровити. Я
глянув у вічі відьми й знову побачив там відчай та страх, але тепер через
невпевненість у тому, що цього вистачить, і їм обом не забракне сил.

— В неї сильний крововилив, боюся лише щоб не було внутрішньої

кровотечі. Я не знаю чи зможе вона вийти з цього стану; дивуюся, як взагалі
змогла вижити! То де ти її знайшов?

Закінчивши говорити Катріна прикусила нижню губу, та старанно

продовжувала свою працю. Її рухи були виваженими, повільними де це було
необхідно, акуратними, при тому було видно неозброєним оком, що дівчина
добре знає свою роботу.

— У підніжжя скали,— відповів я, а згодом додав,— біля розлогого

столітнього дуба, знаєш де це?

— Так, звісно знаю, минулої осені ходила туди по трави. Гадаю вона впала
звідти, і їй хтось у цьому допоміг.

— Чому думаєш, що вона не сама?

— Бо в тій частині лісу не буває туристів, ніколи,— Слово «ніколи»

промовила так, що сумнівів не лишилося в правдивості цієї інформації. — А
по - друге, ти бачиш ці синці на зап’ястях та по всьому тілі? — Вона тикнула
тоненьким довгим пальцем вказуючи на плями майже фіолетового кольору,
— Все це не від падіння, ймовірно хтось добряче схопив її за руки, і силу він
мав звірячу, а ще свіжі рани свідчать про боротьбу.

— До того ж фон її аури сповнений відчаю та страху, він майже чорного

кольору, певно, вона багато пережила останнім часом.

“Всі ми   переживаємо щось повсякчас, але не всіх знаходять в такому

стані” — подумав я, але змовчав.

Ще якийсь час продовжував мовчки стояти  спостерігаючи за роботою,

а потім вирішив залишити Катріну саму, вийти, щоб все обдумати. В голові
була купа думок, які ніяк не хотіли ставати в один логічний ланцюг. Отже, це
та з видінь, яку я часто бачив останнім часом. Навіть шукати хотів, але до
цього так і не дійшло, ось як все обернулося, вона сама потрапила в руки. Я
надто довго живу, щоб повірити в такі випадковості. Це було дивно,
незвичайно, і точно ненормально. Мені це зовсім не подобалося. Та тепер я
був певним в тому, що Катрінина магія знайденій дівчині піде лише на
користь, бо вона вже торкнулася душі дівчини, і та залишилася живою. А
якщо не померла до цього часу, то вже й опісля від магічного впливу їй
нічого не буде. Але навіть магія у таких випадках не всесильна, та і навичок
Катріни може не вистачити. Залишається сподіватися на старанність і вміння
травиці. Проте, сам факт впливу магії на людину не є таким частим, і
залишає ще більше питань без відповіді.

Мав терміново сісти в кабінеті і зробити помітки в документах, книгах

та паперах, і все те, що роблю в подібних випадках.Коротко кажучи, я мав
усе записати, проаналізувати та подумати над цим, знайти логічне пояснення,
як роблю це завжди.

І хоча з моєю пам’яттю все було чудово, та ніяк не пригадував, щоб, за

час мого життя відбувався подібний хаос, а в голові було стільки питань без
відповіді.

ГЛАВА 4

Наступні три тижні були надто напруженими. Мені довелося

вступати у бій рекордну кількість разів, давно такого не було. Всі вони
були темними магами та мольфарами, всередині яких сиділи демони — 
великі та люті. 
Умовно всіх демонів можна поділити на три класи. Нижчий — до
якого належать амеби підземного світу. Якщо коротко пояснювати, то
вони чимось нагадують  зомбі. Такі само повільні та геть безмозкі. Їх
легко вбити, і теоретично зробити це може навіть людина. Але
з'являються вони вкрай рідко, і поселяються в таких самих слабких
тілах. Це можуть бути залежні від алкоголю чи наркотиків люди,
причому їх залежність сягнула апогею, і в середині вони вже давно
мерці. 
Середній клас — це раби Ліліт, або чорні мольфари — вони
створені, щоб виконувати накази негайно та сліпо. Тіла для цих
створінь народжуються та живуть на Землі, а в шістнадцятирічному віці
вони добровільно приносять Ліліт криваву присягу, про те, що
служитимуть її цілям на Землі. Зараз це поодинокі підпільні випадки. А
колись був цілий культ Ліліт, —   пішло багато часу на те, щоб
викорінити цю гидоту.
 І окремий і найменш вивчений мною клас —  вищі демони. За
весь час зустрічався з ними лише один раз —  в день смерті Єлени.  З
книг я дізнався, що колись давно, всупереч волі Зевса вони спустилися з
небес до людей. І як покарання за непослух Зевс відібрав у них душу, і
відправив у Підземний світ. Вони найпотворніші та найсмердючіші з
усіх, але гідні суперники в бою, і до всього вміють генерувати людське
мовлення. В легендах зустрічається інформація і про те, що самі можуть
обрати бік добра чи зла. Але обравши бік добра і допомагаючи людям
знову будуть покарані. Тому сидять як боягузи в темряві без душі, без
статі і подоби виконуючи накази Ліліт.  
Та зараз здавалося, що в них там геть дах знесло. Або страх
втратили, або щось сунеться.   Декотрі з них чи не вперше на моїй
пам'яті  наважилися підібратися небезпечно близько до нашого маєтку,
і навіть захист, який поклала Катріна — не допомагав. Вони прибували
групами по двоє троє, постійно робили спроби нападу. Одному з них
навіть вдалося залишити кілька подряпин на моєму тілі. До мене в гості
не приходили хіба що останні, а мольфарів і амеб, хоч відбавляй.
Катріні в цей час теж було не солодко, вона просто не звикла до
такого розкладу, коли спати доводилося лише по чотири години. А в
перші дні було і справді пекельно. Дівча на межі смерті, кілька разів
зупинка серця, а я мало чим міг зарадити, бо ці потвори з своїми
демонічними танцями не давали перепочити, та і сам факт такого
розвитку подій не дуже радував, і хтось, як навмисно, часу на роздуми
не залишав.
Катріна на диво мовчки виконувала, те що мала, не ставила
питань, не брикалася та не робила дурниць. Але її лють поволі
заповнювала будинок, і рано чи пізно вона зірветься. Та все ж
розповідати їй про те, що знайдене дівча часом приходило у видіннях,
не мав наміру. Хай краще на мене лютує, а зайвого їй знати не треба.
Хотів її підмінити, забрати якомога далі від об'єкта ненависті,
стверджуючи, що сам можу посидіти біля хворої, проте всі мої
пропозиції були безкомпромісно відкинуті. А ще мені все-таки довелося
поїхати в місцеву лікарню, та домовитися з головним лікарем — старим
моїм знайомим, про постачу двох літрів крові. На щастя виявилося, що
в постраждалої група крові перша позитивна — досить розповсюджена,
щоб за певну суму, без зайвих питань і розголосу її передали мені в
чорному сміттєвому пакеті.
Кров дуже допомогла, але на нас чекало ще одне випробування — висока
температура, яку було неможливо нічим збити, та марення нещасної
дівчини, що супроводжувалися жахливими криками, плачем,
нерозбірливими благаннями, та врешті навіть лайкою.

Кетрін таки довела, що вона прекрасна цілителька, і за допомогою магії

та сучасної медицини, рани нещасної поступово почали загоюватися. А
через місяць і переломи майже зрослися, а тугі перев’язки більше не
знадобилися. Під бинтами подекуди залишилися шрами та рубці,
декотрі з яких стали майже не помітними, якщо не придивлятися надто
ретельно. Не дивлячись на намагання Катріни приховати своє
невдоволення я відчував як буря всередині неї наростає з геометричною
прогресією. З цим доведеться щось робити, бо це дурне дівча геть розум
втратить.

Ще одним відкритим питанням залишалося ким є постраждала, як

опинилася в такій глухій місцевості, та що з нею трапилося. Я не міг
повністю відкинути і те, що можливо вона засланка темних магів, і це
пастка. Але поки не впевнюся в цьому, виставити її за двері у такому стані
теж не можу.

Тіло швидко одужувало, вона мала б вже давно прокинутися, проте

дівчина так і не прийшла до тями. Емоції в її душі вже не були такими
яскравими, але там все ще панувала ненависть, лють та нелюдський
страх. І якщо біль я зміг забрати, ще на початку, то з іншими емоціями їй
доведеться боротися самотужки. А ми більше нічого зробити не могли,
залишилося чекати й сподіватися на краще.

Тим часом у вікно постукала справжня тепла та лагідна весна, але

ніхто цього не помітив, а якщо і помітив через інші клопоти, залишився
байдужим до її приходу. Я майже не харчувався, хоча потребував цього
більше ніж будь -  коли, проте не було часу, завжди знаходилися
важливіші проблеми, які вимагали негайного втручання. А ще я боявся
залишати Катріну наодинці з непритомною та слабкою дівчиною. Сил
було не так багато, але ще на кілька пекельних тварюк вистачить.

Сама ж Катріна виглядала виснаженою, вона добряче схудла, бо

«турбуючись» про інших геть забувала про себе. Так було завжди скільки
її пам’ятаю. Вона лютувала за найменшої нагоди, а ще це її дивне
ставлення до мене та натяки, які геть мені не подобалися. Її норов став
ще однією причиною для того, щоб сховатися від людей по далі, і ми
знайшли ось цей старовинний  маєток Манулів на горі Манчул. Довкола
жодної живої душі на сотні кілометрів, лише дерева, прекрасне
водосховище та чисте повітря. Добре, що люди сюди не заходили, бо її
раптові викиди людська логіка ніяк не змогла б пояснити раціонально.
Та я знав якою вона може бути насправді, що за непробивною бронею
грубості та норовливості насправді ховалося добре та турботливе котеня,
яке я давно вважав дочкою. Тому після чергової перев’язки мало не
силою змусив її приготувати собі поїсти та піти відпочити. Мені було її
шкода, і просто не міг більше дивитися на синці під її очима.

Поки Кетрін відпочивала, я зручно вмостився на дивані в кімнаті

біля досі безтямної незнайомки. Передбачливо з кабінету прихопивши
лептоп, який лежав на колінах. Деякий час я спостерігав за нерухомим
тілом. Дівчина виглядала крихітною на фоні високих стін кімнати та
велетенського ліжка. Але більше непокоїло те, що більше не вловлював
ні її ненависті, ні люті. Енергія всередині неї змінилася, і залишився
лише страх. Було відчуття що глибокий сон допомагає очищуватися її
душі. Це було дивно, і поки що я не розумів як та чому це відбувається. І
як вона залишаючись непритомною повністю змінила свою енергетику.

Я довго сидів вагаючись, але врешті таки написав давньому

знайомому. Не вдаючись у деталі, коротко описав події останніх днів,
змовчавши про «цікаву» знахідку. Але детально описав останній приступ
Катріни, та згадавши про її вибрики. Відповідь прийшла майже миттєво,
було відчуття, що він між рядків побачив більше, ніж я написав. Нічого
конкретного не запитував, а я не намагався продовжити «розмову», він і
так знає, все, що необхідно. На цьому і розпрощалися.

Історія знайомства з цим магом дуже давня та дивна, власне як і

сам Алекс. Він був тим на кого я міг покладався в екстренних ситуаціях.
Якби я попросив про приїзд, приїхав би вже наступного ранку.Та поки не
бачив у цьому необхідності.

Я не завжди жив так усамітнено у цьому чудовому будинку серед

лісу та гір. Більшу частину життя я провів серед людей та їх емоцій у
великих містах.

Коли вперше наштовхнувся на нього, то прийнявши за

переслідувача мало не вбив, бо розмову з ворогом веду коротку, за
винятком коли мені потрібна інформація, і ворог може мені її дати. Але
як виявилося, той кого спочатку прийняв за ворога, став мої другом. До
того ж він має надзвичайну силу незрозумілу, навіть, для могутніх магів.
Він так званий «обраний», що народжуються раз на кілька тисяч років. І
відчувши мою енергію він хотів зустрічі. Але зустрівшись ми довго
билися, я навіть поранив його, перш ніж мені вдалося з’ясувати його
мотиви. Вже згодом ми стали друзями, листувалися, а ще він знав і радо
ділився цінною інформацією, якої я б ніде більше не накопав, бо для
людей вона була втраченою назавжди. Він був диваком для мене, ще й
тому, що за людським часом йому було понад вісімсот років, а зважаючи
на те, що всі чаклуни, і світлі й темні, яких я раніше зустрічав мали
коротке людське життя, це стало для мене справжнім відкриттям. Але
таємниця ховалася в потужності його сили, яка дозволяла підтримувати
тіло даючи йому необхідну енергію для життя. Я давно звик, що рано чи
пізно люди помирають, адже вони мають досить коротке життя, і дуже
вразливі до усього. Все ж приємно, мати товариша з яким можу
розділити тягар своїх знань і прожитих років. І хоч за ним також, на
жаль, врешті прийде смерть, і все дійде до логічного завершення. Та і я
зовсім не проти розділити його участь.

***

Густий морок повільно розходився, і дівчина побачила майже приховані

силуети, які ставали дедалі чіткішими. Здалося, що це велетенський
натовп, та придивившись крізь туман, виявилося, це щось зовсім інше. Ці
потвори не мали нічого людського. Їхні туші посірілі від бруду та
обідрані, а тверда, й в декого рихла, шкіра вкрита кров’ю та безліччю
шрамів, ніби їх постійно катували. Майже жодне обличчя не мало чітких
рис, неначе громіздка голова складалася лише з очей та ніздрів через які
йшов дим, або капав слиз. Проте вони все ж різнилися: в когось були
довгі покручені роги, інші замість ступнів мали ласти й кігті, у декого з
горбатої спини росли крила або гострі шипи, хтось незграбно ходив на
двох, а були й ті, що плазували.Та не це було найбільшим моїм страхом.
Кількість… Все навкруги кишіло ними, через, що стояв жахливий гул,
писк і сморід. Люди тут теж були, щоправда, їх виявилося не так багато.
Вони пронизливо кричали від звірських катувань та жорстоких побоїв
цих огидних створінь. Я відчула як у шлунку все стискається, від
побаченого, почало сильно нудити. На щастя я залишалася невидимою
для інших, хоча стояла в центрі цієї потворності. Ніяк не могла зрозуміти
де знаходжуся, проте це місце видавалося знайомим… Покрутила
головою, оглядаючись та око не мало за що вчепитися, хоча приміщення
виявилося досить великим. Чомусь мала певність у тім, що на вулиці
день, проте тут було сиро та понуро, а сонцем і не пахло. «Печера або
підземелля» — подумала я.

Згодом, побачила дівчину, у яскраво — синьому вбрані. Її довге світло-

русе волосся було підібране під обруч та підв’язане оксамитовими
широкими стрічками у тугу косу, що сягала пояса навіть заплетеною. Її
постать неслась через весь цей бенкет потвор та гармидер дуже рішуче,
хода впевнена, а на обличчі жодної емоції. Дівчина дивилася перед
собою і здається не помічала нічого. Мене це дуже здивувало, адже
звідки тут могла взятися така охайна дівчина?

Вона впевнено підійшла до жінки на троні, гидливим поглядом зміряла

її, але все-таки  вимучено посміхнулася і вклонилася. Якусь мить вони
пильно дивилися одна на одну. Між ними явно була напруга. Врешті
дівчина здалася, опустила погляд, а за ним і коліна. І поцілувавши кінці
її запорошених спідниць швидко підвелася. 

Ще мить і мені вдалося роздивитися обличчя жінки, що сиділа на

високому троні. Вона була б вродливою, якби не потворний шрам, що
тягнувся від лівого вуха та ховався десь аж за коміром на шиї, а ще цей
неприємний, навіть звірячий вищир, замість посмішки. Вона байдуже
спостерігала за цим дійством. Пані або королева, не можу точно сказати
отримувала велике задоволення від побаченого, я не мала в цьому
сумнівів, адже її очі, вони просто світилися щастям. Дівчина спокійно
підійшла до жінки та нахилилася губами до самого вуха, коротко про
щось повідомила. А потім королева встала і дівча аж відскочило від
несподіванки, та в її очах як і раніше не було страху, але обличчя… «Це ж
я» — пронеслося в голові.… Ці карі очі,  маленький округлий носик з ледь
помітною горбинкою по середині, такі ж пухкі, широкі та чутливі губи.
Це точно була я… З мого нутра щось вирвалося, на мене важким тягарем
впали спогади та біль від них, а по холодних щоках скочувалися гарячі
сльози.  Закричала так, що аж звело щелепу.

—  Я не хочу це пам’ятати! Не хочу жити! Не хочу відчувати цей біль…

Хочу все забути!

 ГЛАВА 5 
Анна прокинулася розжарена і мокра, мов щойно пробігла довгий
марафон.  Ковдра та простирадло теж набралися вологи, і тепер неприємно
липли до тіла, як і тонка  рожева нічна сорочка. Сонячне світло при спробі
відкрити очі  неприємно їх подразнювало, і врешті змусило припинити
спроби.

 Кімната, яку  дівчина мимохідь оглянула,  лякала розмірами, і геть не

видавалася знайомою. А постіль навіть з безліччю гарненьких декоративних
подушок була завелика, для знесиленого довгою непритомністю  кістлявого
тільця.

  Єдине, що відчувала зараз — біль! Він  пронизував   кожну клітину  та

супроводжувався слабкістю. Зробила кілька спроб піднятися з ліжка, тіло
заклякло і зовсім не слухалося, а найменші намагання поворухнутися
закінчувалися сильними приступами болю. Від потуг аж в очах двоїлося,
розболілася голова. Тож врешті  здалася і знову безсило заплющила очі,
голосно втягуючи повітря. Врешті заспокоїлася і спробувала згадати останні
події з життя, але мозок вперто не працював. В голові була пустка, як і в
душі. Нічого не лишалося, як безвільно лежати вслуховуючись в надії почути
чиїсь голоси, але тишу порушував лише спів пташок за вікном. Замість
відповідей — у голові гуляв вітер.
 І тут в пам’яті закрутилися уривки зі сну, але настільки розмиті, наче
пройшли через криве дзеркало. Тож ні оживити їх, ні скласти в послідовний
ланцюг так і не вдалося.

 — Боже, де я, та що трапилося? — від відчаю слова мимоволі вилетіли з

вуст.

За не до кінця причиненими  дверима почувся шум. Це вивело з роздумів,

дало надію та водночас  і збентежило дівчину. Спочатку вона хотіла
прикинутися, що спить, але ідея видалася безглуздою.  Впевнені повільні
кроки власника відбивалися об підлогу голосно та чітко, сповіщаючи про
те, що хтось наближається до дверей. А в середині наростало
занепокоєння, та вир питань, які хотілося поставити, і негайно отримати
відповідь.  Врешті старі масивні  двері тихо скрипнули.   Відкрила  очі все
ще щулячись від неприємних відчуттів. В кімнаті стояла постать високого
темноволосого чоловіка — більше нічого роздивитися не змогла, бо він  
обернувся спиною.
— Де я, — перше що запитала вона.
Поворушитись, як і раніше не змогла.
Чоловік продовжував мовчки рухатись до вікна.  Якийсь час він байдуже 
роздивлявся небесну синь, навіть не зробивши спроби бодай перебіжною
зиркнути в бік дівчини.  Постать його була спокійна, руки складені за
спиною, сильні плечі, які проглядалися через тонку сіру сорочку, були,
здається, завеликі для його власника. Розглянувши чоловіка зі спини
погляд перефокусувався на кімнату. І хоч через лежаче положення огляду
була доступна лише частина кімнати, інтер'єр був і справді розкішним, при
цьому залишаючись  у спокійних пастельних тонах, та з  гармонійно
підібраними деталями. Простора світла кімната велике панорамне вікно,
що пропускає багато світла,  оздоблене сірими льняними шторами, та
прозорими фіранками під ними. 
Тиша продовжувала німо проноситися кімнатою, а поведінка
чоловіка  — дивувати. Питання було проігнороване, ніби він і не помічав в
кімнаті присутності сторонніх. Пройшло багато часу перш ніж тишу
порушив тихий низький голос,
— У моєму домі, —  проговорив розтягуючи слова, без поспіху. Виглядало
це так, ніби його змусили говорити, і взагалі йому тут нема що робити.
Чоловік відкрив вікно, запускаючи запахи цвіту з вулиці.
Дівчина  геть спантеличена такою поведінкою, не знала як поводитись у
відповідь.  А ще лякало те, що нічого не запитують, не розповідають, а її
ігнорують. В голову почали закрадатися погані думки, а її стан лише
сприяв цьому.

«Хто цей чоловік? Чому моє тіло так страшно болить? Звідки в мене
поранення, та хто їх завдав»
Але головне питання, яке витіснило всі інші«Хто я така? Як мене звати?»
 Знову спробувала щось пригадати, але спогади просто витікали, не
утримуючись у пам’яті. Нічого…
Врешті  набридла ця гра в мовчанку, і вона знову заговорила, але на цей
раз навмисно набагато голосніше.
— Як я тут опинилася?
Німа постать  ніби навмисно, повільно обернулася, і байдужим поглядом
оглянула її. Сірі великі очі дивилися просто на неї, але відчуття було, що
крізь. Ствердно хитнувши головою   чоловік почав:
— Бачу вам вже краще, це добре, бо ви немало завдали клопоту Катріні, 
— Яка ще Катріна?- запитала, та її знову просто проігнорували.
— Мене звати Марк, і зараз ви в моєму будинку!  Я знайшов вас у лісі,—
спокійно продовжив чоловік, його голос був виваженим, але вже без
надмірної повільності, і видався навіть приємним, — Ви були
непритомною, брудною, і мені чомусь, здалося, що вам там не надто
зручно лежалось. Документів при собі — не мали. Тому найкращим
варіантом було принести вас сюди, та надати необхідну допомогу. Тим
більше вам загрожувала реальна смерть — часу на роздуми не було. Якщо
щось не влаштовує, або мої дії були неправильними — пробачте мені, все
можна владнати будь - якої миті.
Поведінка була дивною ненавмисне, але щоб не видати свого
здивування чоловік надав голосу байдужості, сухості та легковажності. Бо
ще з порогу Марк відчув потік  чистої як джерельна гірська вода енергії,
яку відчував лише з однією істотою на землі — Єленою.
«Він глузує з мене», — подумала вона, але його вираз обличчя був
суворим, а в очах не було й натяку на іронію, лише холодна та груба
байдужість, і та сама не прихована допитливість у погляді, що
супроводжує їх всю розмову.
Дівчині кортіло почути, про те, що  сталося, та після переліку травм, все
що змогла — це подякувати за допомогу, і залишитися тут, принаймні
поки не одужає повністю. “ А куди далі” — промайнуло у голові, але
відповіді не було. На мить  кімнату заповнила тиша, але вже в наступну —
чоловік  безперервно  ставив питання, ніби на допиті:
“Хто  така? Звідки? Як  звуть? І чому опинилася в глибині лісу, де людей
практично не буває?” Але дівчина лише мовчала, бо на жодне з
перерахованих питань не мала відповіді, і сподівалася, що співрозмовник
сам дасть відповіді хоча б на декотрі з питань, які цікавили обох.
— Я також дуже хотіла б знати відповіді на всі поставлені мені запитання,
проте, наразі не можу відповісти на жодне з них, тому, що нічого не
пам’ятаю.
Чоловік що сидів навпроти не виказав жодної емоції, просто спалював
її поглядом, що був красномовніший, за будь - які емоції, і це не додавало
сміливості. Марк лякав дівчину, а дівчина  бентежила Марка. Все що їм
залишалося — мовчати, та ставити німі запитання  — кожен свої. 
Анна думала, що чоловік просто піде і дасть їй спокій. Він лякав
своєю поведінкою, а ще голова просто розколювалася, хотілося сховатися
під ковдрою, як дитина ховається, думаючи, що та захистить її від усього
світового жахіття.
Але тишу знову розірвав спокійний низький голос, що відлунням
відбивався від стін великої кімнати.
— Тут на сотні кілометрів, ніхто не живе, довкола густий ліс, навіть
найвідчайдушніші туристи сюди ніколи не заходять. Як така тендітна
дівчина могла тут опинитися? Мені це не зовсім подобається. Хіба ви 
тікали від когось? Але мало хто з людей подолає таку відстань, та ще й
через такі густі чагарники ожини та терену, що росте у тій місцевості на
кожному кроці. Тому дуже хотів би знати, як ви опинилися так далеко? Не
те, щоби я тиснув, але якщо ви щось знаєте, або згадаєте, скажіть  про це
негайно. Це важливо, насамперед для вас, і вашої безпеки, і не думайте,
що зможете від мене щось приховати. Знову цей пронизливий погляд, від
якого хочеться просто стертися з лиця землі, але відповіді на поставленні
питання дівчина і справді не мала.

ГЛАВА 6

Ніч може тягнутися безмежно довго, коли в темряві залишаєшся сам на

сам зі своєю совістю.

Поводився грубо, як справжній олень —  звик так ставитися до ворога,

а остаточно відкидувати цю теорію поки не можна, адже її міг підіслати хто
завгодно.  Ніщо не вказувало на причетність дівчини до темного світу;  не
відьма, і не демон — таке  б точно відчув. Можливо просто накопичилася
втома та параноя розігралася. В дівчини енергія навпаки незвично чиста,
невиннішого створіння, здається ще не бачив. І проживши таке довге життя
виявився не готовий до потоку такої дивної, але знайомої енергії. “ Що
спільного між ними” — запитував себе. Сподіватимусь, що не налякав її, і 
після цього не закриється ще більше.   

Найголовніше, щоб пам’ять  до неї повернулася якнайшвидше. Бо у

світі почало траплятися забагато “випадковостей”, не впевнений, що все
пов'язано з нею, але точно  не все так просто. З того світу вилізло забагато
нечисті. А я все ще не зрозумів від чого залежить частота їх вилазок на світ
божий. А що далі? Вони оточать маєток? Але їм все одно мене не здолати, і
вбити не зможуть. Для чого ця вистава?  Катріна теж мовчить, отже нічого не
бачить. Чомусь здається, що часу в нас залишається все менше. Але, що буде
далі поки важко сказати. Взагалі важко передбачити, який вибрик на цей раз
викине Ліліт, вона та ще потвора в усіх розуміннях.  Щось сунеться, і добре
було б з'ясувати що, та знайти сім'ю дівчини, або хоча б безпечний прихисток
для неї. А ще ця втрата пам'яті, можливо, при падінні чи під час боротьби.
Але з ким?  Як би не відкидував, але чомусь здавалося, що з цим дівчам не
все так просто, а може вона вже й не така звичайна? І у світі людей вона  не
рахується зниклою. Поки мав трохи часу між вбивством нечисті та
істериками Катріни перевірив усі бази, і ніхто таку не шукає. Знову
залишився з хвостом,  навіть імені її не зміг дізнатися. А якщо її тут ніхто не
шукає, то все може бути куди гірше. Ця дівчина може мати якийсь зв'язок з
підземним світом, і тоді її точно шукатимуть, або те, що мало б від неї
залишитися після смерті. Темні зачастили — може це по її душу? В моїй
теорії були діри, але зараз не мав час їх латати.

Звідки взялася ця дівчина, та чому принесла з собою стільки проблем?

Від жінок завжди самі тільки проблеми, навіть якщо вони такі ж гарні, як та
що лежала в кількох сантиметрах від мене. Я добре чув як вона неспокійно
дихає, і як голосно б'ється її серце, певно знову дурний сон. За бажанням міг
би  і перевірити, але не хотілося чіпати її емоцій. Що ж доведеться поки
залишити її у цьому маєтку й очей з неї не спускати. Тут вона точно буде в
безпеці. А якщо це план чорних, то вбити її завжди встигну, але хіба  Ліліт
така недалека? 

Коли почало сходити сонце і я вже відверто нудьгував, до кімнати

зайшла Катріна, я відчув на своїй спині теплий дотик її руки, що вирвав мене
з роздумів, в яких просидів усю ніч. 

— Йди займись своїми справами, а я посиджу біля неї, все одно як

прокинеться треба буде її оглянути,— просто думки мої прочитала!

— Ти сама як?

— Я краще за усіх, хіба не бачиш? Мрію, щоб ця хвойда якнайшвидше

одужала і ти викинув її звідси подалі, щоб і духу її тут не було. 

Я недовірливо дивився на неї, але Катріна з гідністю витримала мій погляд,

відповіла,

— Нічого я їй не зроблю, це не в моїх інтересах, тому йди, кому кажу! І поїш

нарешті, бо як сонна муха, ще заснеш під час бою. Чи ти навмисно мориш
себе голодом?

Я змовчав на колюче зауваження, але Катріна мала рацію, я давно не

харчувався, і мав необхідність у цьому.

***

Анну розбудила приглушена розмова двох людей. Розплющила очі й

світ знову поплив, закрила і повторила дії аж поки не стало краще, та за цей
час хтось тихо причинив за собою двері. Спочатку подумала, що залишилася
сама у кімнаті, та потім побачила молоду дівчину, що сиділа в кутку кімнати
на сірій канапі.

Вигляд вона мала невдоволений, та дуже привабливий. Довге вогненно

—  руде  волосся  легкими кучерями розсипалося по спині, що робило
незнайомку зовсім юною, хоча її  очі говорили, що вона не така вже й
молода, як здається на перший погляд. Та більше дивував колір цих  самих
очей — зелений як мох у лісі, і на тлі білої майже фарфорової шкіри, це
здавалося просто неможливим у поєднанні. Та  саме у цій дівчині все
гармонійно поєднувалося роблячи її яскравою й ефектною, в таких жінок
чоловіки закохуються з першого погляду. 

 Катріна сиділа спиною  до Анни, і не відразу помітила, що та

прокинулася. Анна все ще була слаба, і не змогла самостійно сісти, аж поки
Катріна це не помітила,  і не допомогла їй. Не дивлячись на тендітну
зовнішність від молодої відьми  віяло силою та впевненістю, яка лилася через
край, і Анну ця дивна сила  трохи лякала, але  все одно спробувала
посміхнутися.

— Я, Катріна… Рада бачити що ти прокинулася,— тихо промовила дівчина,

— Як ти себе почуваєш? Виглядом вона чітко давала зрозуміти, що зовсім не
рада, і щиро б хотіла уникнути зустрічі.

— Дякую,  вже краще,— це було лише частково правдою, проте дівчина

мовчки почала оглядати рани, та по закінченні процесу ствердно хитнула
головою.

— Що ж, все чудово загоюється, це дуже добре,— в цей момент шлунок

Анни зрадницьки забурчав, та вона була не в тому становищі, щоб чогось
соромитися. Її гідність і так вже впала нижче нікуди.

Катріна мовчки пішла по сніданок, так само мовчки принесла його

Анні. Вона лютувала через дурну посмішку на обличчі в Анни, і через саму її
присутність, а ще через те, що була змушена няньчити це дівча. 

За сніданком Анна розпитувала Катріну, про те, де знаходиться та, що

трапилося.  Катріна з неохотою, та все ж правдиво відповіла, на все, що
знала. Анна помітила як сильно змінився колір  очей співрозмовниці, тепер
він був чорним як ніч, але скинула все на ще слабкий організм, “може просто
здалося” — подумала.

— Послухай, я розумію твоє становище, ти збентежена усім цим, але не

приховуй нічого, ми справді тобі не вороги, хочемо лише допомогти!
Розкажи, як ти потрапила у цей ліс,— знову ця розмова.

— Я не знаю,— коротку, але правдиву відповідь дала Анна, хоча голос був
на тон голоснішим ніж цього вимагали обставини.

— Слухай ти, я тобі тут нянею не наймалася. Сиділа біля тебе три тижні,
витягнула  з того світу. Хто ти така, щоб усі бігали довкола тебе, як біля
розбитого яйця? Тобі краще забратися звідси, і забрати з собою прихвоснів,
що після твоєї появи виростають як гриби з під землі.
  Анна з самого початку бачила неприязнь співрозмовниці, але не
думала, що завдала стороннім людям стільки клопоту, і вже точно не чекала
такої реакції. А ще вона відверто не розуміла, про кого йде мова. Від
безпомічності до горла підкотився гіркий клубок, хотілося плакати, все це
бентежило, а невідомість майбутнього лякала. Та відповісти дівчина нічого
не могла, але їй і не довелося, бо на крик  Катріни влетів Марк. Очі його
горіли гнівом, Він мовчки за руку вивів лютуючу дівчину з кімнати. Перед
тим, як  зачинити двері, Анна добре побачила спалюючий погляд сповнений
ненависті. Від її люті здається, аж температура в кімнаті піднялася.

Катріна бачила в цій хворобливій та слабкій дівчині суперницю, і не

приховувала цього. Вона рахувала Марка своїм, і мала намір донести це до
суперниці. 

По той бік дверей йшла зовсім інша розмова, напружена, на

підвищених тонах,  навіть до Анни доносилися обривками фраз їхнього
вияснювання відносин. Однак, як би дивно це не звучало, Марк був
сповнений турботою  та  мав намір захистити Катріну, нехай навіть саму від
себе.

— Облиш її Кітті, не будь такою, вона і справді нічого не пам’ятає, вистачить

з неї моєї хамовитої поведінки вчора. Тому просто вибачся, вона не винна!
Дівчина справді втратила пам’ять! Всі ці дні нам було не просто, але не
зривайся на ній.

Анна відчувала свою нікчемність  жалюгідність та найдужче — 

безпорадність.  Винила себе в тому, що випадково влізла в чужу сім'ю, але
який мала вибір? До кімнати так ніхто і не повернувся після розмови. Але по
обіді чоловік  таки навідав Анну. Вона відчуваючи свою провину декілька
разів намагалася вибачитися, але вийшло щось нерозбірливе, схоже на
бурмотіння старого діда. Здається ніхто не знав, що має казати, за що має
вибачатися, та як поводитися.  Розмова не клеїлася. Анна, ще фізично слабка
перебувала в дрімотному стані, а Марк мовчки сидів поруч, щоб не
підпускати розлючену Катріну. Лише ввечері Анна цілком прокинулася,
відчуваючи себе краще, наскільки в загальному дозволяли обставини та ще
слабке та побите тіло. Біля неї все ще чатував чоловік.  Погляд мав
задумливий і відсутній, але він швидко помітив, що дівчина прокинулася. 

— Вам вже краще? — запитав. Анна ствердно хитнула головою, та

почервоніла від ніяковості.

Він уважно глянув на неї, потім заглянув у самі очі, намагаючись прочитати
емоції. Але окрім сорому, нічого — чиста як новий записник.

— А взагалі я тут для того, щоб вибачитися за Катрінину неадекватність. 

Мить він мовчав, бо йому рідко доводилося вибачатися, тим більше за чужі
вибрики. — Мені шкода, що ти була змушена все це споглядати. Катріна
зазвичай доброзичливіша до гостей. На мить кімнату знову наповнила тиша,
а потім і Анна собі заходилася виправдовуватися.

— Вам не варто вибачатися, це цілком моя провина, я завдала вам зайвого

клопоту… Мені щиро шкода що  мушу обтяжувати вашу сім'ю  турботою
про мене, і за те, що ви з жінкою сваритеся через мою присутність.

Марк спробував посміхнутися цій простодушності дівчини, але щиро це

зробити в нього не вийшло. 

Він мовчки поклав  дівчині на ліжко товсту книгу в старій шкіряній, потертій
від часу палітурці, 

— Це щоб ти не нудьгувала,— а потім вже дорогою до дверей чесно додав:

— Катріна не моя дружина,— і безшумно закрив  за собою двері,

залишивши  розгублену дівчину на одинці з своїми думками.

ГЛАВА 7

 Алекс приїхав неочікувано швидко. Це сталося за кілька днів після

нашого листування, де коротко розповів йому про знайду і про Катрінині
приступи. А він взяв і припхався без попередження; що ж, я не відмовлюся
від його допомоги. Принаймні пригляне за Катріною поки  вияснюватиму,
що робити з Анною.

Алекс — чи не єдина людина якій я цілком можу довіряти. Хоча наше

знайомство відбулося доволі давно, і при не дуже приємних обставинах. Я
мало не вбив його, сприйнявши за чорного мольфара. Але, на щастя, він
виявився світлим.  Цим також можна пояснити і його вік. Вони хоч і не
безсмертні, але в порівнянні з людським  мають досить довге життя — до
тисячі років. Але про це  дізнався вже опісля,  як і про  те, що він справді
хороша людина, хоча дуже самотня. Але враховуючи його близькість з
природою і  світлий розум я цілком довіряю його думці і поглядам. Безмежно
вдячний, за знання, якими він щиро поділився, і за допомогу, яку надає.
Природа може багато чого розповісти, але лише тим хто вміє слухати, і
Алекс вмів слухати, а ще робити висновки.

 Тому коли він після зустрічі з Анною сказав мені, про те, що вона не
проста смертна, і що точно має якесь відношення до останніх подія,  хоч і
здивувався, але повірив. Підтвердженням його слів була й дивна поведінка
аури дівчини, яку я зауважив ще раніше. Ще жодного разу не бачив такого
стрімкого очищення. Думаю, більше, немає сенсу шукати її рідних серед
людей. 

Поки відкритим залишалося  і питання стосовно її втрати памяті, та

коли вона почне відновлюватися, і чи почне взагалі? Думав над тим, чи не
відвести дівчину до лікаря в місто. Є в мене один такий, і враховуючи, те,
скільки він від мене отримав та присвоїв цінних знань, цей пан мусів зробити
мені послугу оглянувши її. Найбільше непокоїли Катрінині приступи, та її
відношення до мене. Чудово розумів, що вона виросла, і що їй хочеться уваги
з боку чоловіків, але ця задача поки не мала рішення. 

Принаймні приїхав Алекс, і спробує допомогти з контролем її сили, та

врівноважити її — і може з цього щось таки вийде.

Я не зміг врятувати ту, що приймала мене і мою бездушність, що була

завжди поруч. І навіть  після смерті її душа не перенеслася в інший світ, а
знайшла прихисток  в тілі  маленької п'ятирічної дівчинки, яка стала ключем,
і яку тепер мав захищати  — цією дівчинкою стала Катріна. Як не
парадоксально, але її матір — могутня відьма, вступивши у змову з царицею
підземного світу створила заклинання, яке ненадовго послабило Єлену, і дало
змогу прибічникам Ліліт вбити її.

Проте, тепер вже пізно корити себе, та згадувати.  За ці роки Катріна

стала для мене мов сестра, яку я втратив і частина якої  є в середині Катріни, 
і як дочка  водночас —  бо я з п'ятирічного віку виховував її. Хоч і не можу
полюбити її, та я точно сильно прив'язався до цього розбещеного створіння,
бо якби не вона, моє життя стало б геть нестримним від самотності.

Мені б точно не завадило виховувати її краще,  забагато дозволяв,

погано пояснював і показував, як ставлюся до неї. Але зараз є питання куди
важливіші ніж фальшиві докори совісті; — наприклад її приступи. 

Я знав, що це прояв всередині Катріни енергії Єлени, але не міг

розповісти про це Катріні. Колись вона була надто маленькою, а зараз вже
пізно.  Вона і так без причини казиться, а якщо дізнається. що я багато років
приховував від неї інформацію про те, що в її тілі душа моєї сестри, геть
голову втратить. Боюся подумати, про те, що робитиме.

ГЛАВА 8
За наскрізь  відчиненим  вікном мелодійно виспівували птахи радісно
сповіщаючи, що така довгоочікувана весна вже на порозі.   Анна ще  не
виходила за межі кімнати, але нарешті перестала відчувати себе безпомічним
дитям, навіть мозок почав працювати нормально. Вона намагалася думати,
але це було складно, бо в голові думки просто не формувалися. Не було
нічого, за що б міг вчепитися розум, в голові гуляв вітер. Їй стабільно
приносили свіжу та смачну їжу, але ніхто не ставив питань і не вимагав
відповідей, навіть не докоряв. Єдиною відрадою для дівчини стала принесена
книга, в яку вона занурилася з головою. Зовнішньо дуже  старовинний, але 
охайний і дбало доглянутий  фоліант  в чорній шкіряній обкладинці. Власник
добре дбає про свою бібліотеку. 

Ще вчора Анна почала її гортати, та навіть прочитала кілька невеликих

оповідок, про слов'янських богів, що були трохи дивними, але досить
цікавими. Та зараз вона з особливим інтересом  вчитувалася в легенду.
Чомусь та здавалася дівчині досить реалістичною, і зовсім не скидалася на
хворобливу уяву пращурів.  Ця історія і справді захопила її з головою!

Легенда
Один раз на сто років на горі Менчул влаштовували  велике свято,
і  скеляста місцина змінювалася до невпізнання. Всю цю пишність та
гуляння люди присвячували  Лелі — богині любові та її чоловікові Роду.
Бо за легендою, яку в цих землях дуже шанували, та передавали
виключно з вуст у вуста, саме вони стали засновниками людського світу
та скульпторами двоногих створінь. 

Проживши незлічену кількість часу, боги втомилися від

самотності, їм пекла душа через неможливість зачати власне потомство.
А їх світ з майже завжди ворогуючими між собою богами втомив їх до
незмоги. Лела через це геть втратила смак до життя, і Род  дуже журився
через стан жінки, та врешті запропонував дружині з пороху виліпити
істот, яких сьогодні ми кличемо людьми і ким являємося. 

  Все сталося, як і запланував верховний бог, він подарував своїм

створінням можливість якої сам не мав — народжувати. Людей він
поселив на великій пустій планеті — Землі, щоправда, тоді вона мала
геть інший, клімат. Минав час, створювалися окремі поселення, жінки
народжували, та ростили дітей, чоловіки намагалися прогодувати сім'ю,
але земля була посушлива, а впіймати звіря  голими руками було 
неможливо. Люди майже нічого не вміли. Через це їхнє життя   було
коротким та сповненим страждань, і це зовсім не радувало Лелу.  Вона
не могла спостерігати за тим, як звірі тягають малих дітей, а цілі
поселення вимирають від голоду. Тому попросила свого коханого
допомогти їм, і він на поміч людству створив сім титанів, вклавши у їх
голови всі знання якими володів, подарувавши їхнім душам  ту ж 
любов, яку відчував до людей, та надмірну силу. А в подяку за їхню
допомогу людству побудував на горі Менчул  пишний замок, та пообіцяв
що вони ніколи нічого не потребуватимуть, бо все в них буде чого
побажають, і житимуть поки люди будуть їх потребувати та пам'ятати. 

 Род мріяв і сам спуститися до своїх творінь на Землю, але знав, що тоді
перестане бути богом – стане простим смертним.
Титани стали помічниками для людей, навчили їх палити вогонь,
обробляти землю, будувати міцні будівлі, ловити звіра. 
Коли раптом двері відчинилися, обірвавши читання в найцікавішому
місці. Від  присутності в кімнаті Катріни дівчина натягнулася мов струна.
Але та сьогодні була в надто доброму гуморі, і не хотіла зачіпати, ні Анну, ні
кого іншого  —  хай поки розслабиться! Тому мовчки поклала пакунок і
швидко вийшла.

Катрінин новий образ добряче здивував Анну, але вона цього ніяк не
видала. Дівчина мала яскраво — рожеве волосся і вогненно червоні зіниці, 
— мабуть, лінзи, — подумала.  Анні було все ще цікаво, як часто Катріна
фарбує волосся, та у яких відносинах вони з Марком, і друге питання
цікавило набагато більше. Найкращим було те, що сьогодні обійшлося без
крику та колючих зауважень у її бік.

 Тільки потягнулася до пакунка коли почула вже знайомі  кроки…

  Чоловік звично зупинився на порозі кімнати, ніби питаючи, чи може

зайти. Марк сьогодні,  теж був  у хорошому гуморі. Здається весна має
позитивний вплив на усіх.  Їхні погляди зустрілися, і Анна таки помітила цей
особливий  майже не помітний блиск в очах чоловіка.  Вона посміхнулася, і
ніхто не відвів погляду. З боку це виглядало б ніяково. Але вони не відчували
незручності.

— До мене приїхав товариш, я познайомлю вас, коли будеш готова. Нарешті

чоловік своїм приємним голосом розірвав тишу вказуючи пальцем на
акуратно загорнутий в дорогий сірий папір пакунок, що так і залишився
стояти на стільчикові. — Твій старий одяг довелося спалити, він не згодився
б і на ганчірку. Я взяв на себе відповідальність і дещо купив. Сподіваюся тобі
сподобається та підійде за розміром. 

— Дякую, —  лише і змогла мовити дівчина. 

— Одягайся та виходи коли будеш готова. Ти впораєшся сама? 

— Так, думаю, що цілком зможу!

— Що ж, тоді  з Алексом чекатимемо на тебе в бібліотеці.

Марк був турботливим господарем, тому з першого дня перебування в

будинку він забезпечив усім необхідним, від гребінця до спіднього. За кілька
хвилин дівчина була повністю готова. На ній було просте, але дуже зручне
сіре плаття з трьох четвертним рукавом, та зручні такого самого кольору
балетки. Густе русяве волосся дівчина зібрала у хвостик. Вийшло трохи
неакуратно, але на більше часу не мала, бо Марк сказав, що на неї чекатиме
якийсь там Алекс, і їй було страшенно цікаво, хто це?

Вона, ще не бачила будинок за межами своєї кімнати. Бо їжу і все

необхідне зазвичай приносили. А ванна та усі гігієнічні зручності були
просто за дверима. Дівчина тихо зачинила за собою двері кімнати
сподіваючись,  що  будинок не надто великий, і вона без проблем знайде
потрібне приміщення. Перші кроки давалися важко,  ноги були наче вата, але
з кожним кроком хода ставала все впевненішою. Дівчина в середині раділа
через те, що без проблем змогла ходити, до того ж самостійно.  Фізично вона
вже майже одужала.

За дверима кімнати її чекав здавалося б інший світ. Коридор був

довгим, і не мав природного освітлення, але його чудово замінювали настінні
світильники у вигляді свічок, лампи на них навіть мерехтіли так само як
вогник на свічках. Але більше дивувало дівчину поєднання сучасності та
антикваріату. Стіни були розписані прекрасними фресками, і не виникало
сумніву в їх справжності. Прекрасними вони були ще й тому, що збереглися
в чудовому стані. Дівчина вкотре підмітила, що хтось старанно доглядав за
усім цим. В невеликих, прозорих саркофагах зберігалися скляні та керамічні
витвори мистецтва. Дівчина не дуже розумілася в мистецтві, і це було ніби
похід в музей, від якого перехоплювало подих. Вона не переставала
дивуватися ситуації в яку потрапила, а тепер ще і цьому будинку.
Обов'язково треба буде запитати, що це за будинок, та яке взагалі місто?

 Її з цього прекрасного та піднесеного стану вирвав звук, що доносився з

дверей, до яких підходила. — Я певно добряче забарилася,  і всі вже
зачекалися! Дівчина тихо прочинила двері, але далі йти не наважилася. Вона
застала інтимну картину, як Катріна з спини обіймає Марка. Вона так само
тихо закрила двері, певно бібліотека далі по коридору. Анна згорала від
сорому, але і запитувала себе. Хто ж вони одне одному? — Марк казав, що
Катріна не його дружина, може просто живуть разом?

Наступні двері були точно тими, куди мала потрапити дівчина — 

Широкі, аркові з гарним декоративним різбленням — тонка робота. Тут за
масивним дубовим столом темно коричного кольору сидів чоловік, він
зосереджено гортав сторінки старої книги.  Збоку від нього стояли великі
книжкові полиці, ущент напхані книгами.  Проте тут вони були повсюди, 
деякі акуратно розкладені на столі, інші — купами одна на одній, просто
на підлозі - робочий процес в усій красі.  Позаду — великі панорамні
вікна, що робили бібліотеку світлою навіть у похмуру погоду. Помітивши
дівчину чоловік привітався, але продовжував над чимось старанно
працювати. Дівчина сіла в кутку, щоб не привертати зайвої уваги. Але чекати
довго не довелося. Вже за мить зайшов Марк, а за ним і Катріна. Чоловік як
завжди без жодної емоції, а дівчина зла, навіть дуже. І знову очі змінили
колір — чорні як ніч. Дивно —  подумала Анна, але господар вже зайняв
місце напроти гості і почав.

—  Що ж Алекс, думаю, ти вже зрозумів, що це Анна, та сама дівчина про

яку ми з тобою говорили.

—  Радий знайомству — сказав Алекс — елегантно підводячись з стільця та

приємно посміхаючись. Він був чоловіком без віку та чітко відбиваючихся в
пам'яті рис, але однозначно приємний та міцний на вигляд.

—  Я теж рада. Анна хвилювалася. “Вони про мене говорили, що це б могло

значити, та які наслідки матиме”, — подумала вона.

—  Що ж, а це мій давній знайомий, та хороший приятель! Він поживе в нас

якийсь час, тому вам доведеться інколи бачитися.

Катріна сиділа тихо, але очима метала блискавиці, та зиркала на Марка, що

здавалося демонстративно її ігнорив. 

—  Що ж з Каріною, моєю дочкою — злюкою ти вже знайомий. Але її краще

зараз не чіпати, вона в дурному гуморі.

—  З дочкою? — Анна була шокована, і це здається не утаїлося від очей

Марка. 

— “То чим вони займалися в момент, коли я бачила їх”.

— Кіті, тобі зараз краще піти з Алексом, він спробує допомогти, — майже
наказним тоном сказав Марк. І Катріна знову сповненим ненависті поглядом
оглянула Марка, та здавалося, її емоції не торкали його. Але все ж встала, а
слідом за нею мовчки встав та вийшов Алекс.

В  кімнаті залишилися  двоє,— “отже і до мене є розмова”.

—  Ти прочитала книгу, що я тобі дав? 

—  Ще ні… Точніше ще не до кінця, я лише почала читати легенду про гору

Менчул.

—  Чудово, ти молодчинка! Не заперечуєш, якщо ми поговоримо серйозно і

відверто. Він встав з шкіряного стільця, та сів поруч перед дівчиною на стіл.
Він опинився занадто близько, і серце забилося по іншому — подумала вона.

—  Так, так!  Не відразу, але таки відповіла дівчина.

—  Мої слова можуть тебе шокувати, але думаю тобі слід знати. Почнемо з
того, що мушу розповісти тобі, де ти знаходишся. Цей будинок дуже старий,
але в різні часи його як історичну пам'ятку підтримували в хорошому стані.
Та  не дивлячись на все це про його існування майже ніхто не знає. Він стоїть
на горі Менчул. Правда ж тут мальовничо?

Не чекаючи відповіді він продовжив. Думаю, найближчим часом тобі

доведеться тут пожити!

До Анни почали доходити його слова, і вона від подиву аж рот роззявила.

А Марк продовжував, бо очікував подібної реакції.

—  Це одна серед багатьох карпатських гір. Тут довкола чисте повітря ліси, і
на сотні кілометрів не має жодної живої душі, бо довкола такі самі гірські
хребти. 

Анні просто таки врізалося в вухо те, що тут дуже усамітнено, і чула вона за
останні дні про це далеко не вперше, але мовчки продовжувала слухати,
намагаючись ніяк не видати свого подиву. 

—  Що стосується легенди, то принаймні частина з неї  не така вже й

вигадана. А що стосується  тебе, я довго сушив голову, і поставлю лише одне
запитання… Ти знаєш хто така Ліліт?

—  Якесь міфічне створіння, що теж живе десь тут, — сказала геть

розгублена та сконфужена дівчина перше, що прийшло на язик.  Десь в
середині вона все, ще наділася, що Марк зараз скаже, що просто розігрує її.
Але до неї почала доходити суть його слів, і вона вже знала, що чоловік не
жартує. 

—  Ні, слава богам  тут вона не живе, Але сиди вона прислала багато своїх
гостей, особливо останнім часом. А познайомитися з нею блище тобі все ж
доведеться, або пригадати все що забула. В цьому тобі допоможуть книги та
Алекс. Я не буду тебе лякати, але ти мусиш бути готовою до усього. Тому
починай готуватися.

Я сиділа, але сказане чоловіком здивувало мене настільки, що я як обпечена

підстрибнула з стільчика. І мої очі опинилися на рівні з сірими, як ранковий
осінній туман, очима чоловіка.

Але це його зовсім не збентежило, і він спокійно продовжив. 

—  Ну що ж всі ці книги у твоєму розпорядженні, у будь — який час. Марк

зі стриманою посмішкою показав рукою на стелажі з книгами в дорогих
палітурках, — але романів ти тут не знайдеш. В мене досить специфічна
робота, а отже і література відповідна. Слова чоловіка звучали зухвало, і
незрозуміло, але спитати про щось  дівчина не наважилася, та і потрібних
слів підібрати не змогла б.

***
 Я вже закінчував роботу з паперами, і далі мав піти в бібліотеку, щоб
познайомити Алекса з дівчам; коли у двері постукали, і звісно це була
Катріна.  Вже з порога відчув її енергію, яка зовсім мені не подобалася. Вона
була збуджена і прийшла не розмовляти.

—  Привіт, чим цікавим займаєшся? Закрився у своєму кабінеті зовсім на світ

божий не виходиш. Чи ти від мене ховаєшся?

—  Кажи, якщо маєш що сказати, і йди звідси! Бо як ти влучно підмітила, я

сховався у своєму кабінеті від усіх, і ти ж добре знаєш, що я за закритими
дверима не порнушку дивлюся, а виконую справи куди серйозніші. Отже,
геть звідси! — Її голос був занадто м'яким, а моя відповідь вийшла занадто
різкою та грубою.

—  Завжди ти так зі мною, завжди нагальні  справи, —  тихо промовила

Катріна розтягуючи слова і наближаючись.

—  От припини це негайно, - мені зовсім не сподобалося, коли ця мала

зараза, не по — дитячому почала простягати руки.

— Геть звідси, кому сказав. — Але дівчина здавалося зовсім не чує. Коли вже
був готовий серйозно відштовхнути цю назойливу муху, з дверей почув тихі
кроки. Це була Анна, і вона бачила сцену, що розгорталася між нами, і
боюся, що це вже не перше. Не можу навіть уявити собі, що зараз робиться в
неї у голові, та з яким шквалом емоцій вона втекла по коридору.  Я чув її
напружені кроки, але не хотів лізти до емоцій, і без того знав що вона в
хаотичному та розгубленому стані. Доведеться все пояснювати і
виправдовуватися.

ГЛАВА 9
 Марк з самого ранку збирався їхати в місто. Він  розбирав папери,
деякі з них складав в коробки й заносив у машину. Яке ж було його
здивування, коли  в коридорі його зустріла Катріна, і запропонувала взяти
Анну з собою. Мовляв, він і так їде в місто, а дівчину хай за компанію візьме,
щоб та розвіялася. “Не треба мені ніяких компаній”. подумав чоловік, але
завбачливо змовчав, бо Катріна  сьогодні була на диво у доброму гуморі, не
зіпсувати ж його. А Катріна тим часом продовжувала дивувати чоловіка.

 — Ти знав, що Анна за весь час свого перебування в цьому будинку жодного

разу не виходила на вулицю.

— Думаю це моя вина,  збирався  показати їй сад, але часу для цього так і не
знайшов. 
Дівчина у відповідь скривилася, ніби з'їла щось кисле, але продовжила.

— І показати її справжньому лікареві теж не завадить. Зробити МРТ,  чи що

там роблять, щоб отримати показники її загального стану. Ми, звісно, з свого
боку зробили все що могли, але її травми могли мати наслідки. Під “Ми”
дівчина звісно мала на увазі себе, але і тут Марк змовчав, бо і сам якось
думав відвести дівчину до лікаря —  таки доведеться зробити це зараз.

— То чого стоїш, йди по неї, і давай швидко, я аж ніяк не збирався

затримуватися там на ніч, але певно доведеться…

Поки Катріна ходила по Анну, і та збиралася, Марк поскладав в авто

всі папери та теки. Знайшов Алекса та наказав наглядати за Катріною, бо та
може все що завгодно вигадати поки його не буде. Він передбачливо
просканував Катріну, але ніби все спокійно, та хотіла назбирати трав для чаїв
на зиму, та  поповнити запаси ліків. Врешті вони таки виїхали, хоч і з
невеликою затримкою, але хоч не в обід, коли на дорогах не проїхати.
Людство вигадало швидкісний транспорт не для того, щоб він як черепаха
тягнувся за іншими. Марк любив швидкість, і відчуття, яке та давала.

Марк поїхав, забравши з собою це дівча, і в будинку стало порожньо і

тихо, за винятком співу птахів, що доносились з саду. Разом з ним зник і його
особливий аромат, що так приємно подразнював та щоразу змушував
вдихати глибше проходячи повз нього, його кімнату чи кабінет —  місця які
Марк любив найбільше. А особливо кабінет, в якому завжди допізна
мерехтіло світло від настільної лампи, сьогодні зустріне темрявою.  Дівчина
знала що він повернеться ще до вечора, але все одно стало трохи сумно.

Катріна сиділа на вуличних сходах і дослуховувалася до тиші. Алекс

заховався у своїй кімнаті та і нехай.  А вона мала справи... У її  повному
розпорядженні був цілий день, і вона почала з смачного та ситного сніданку,
бо повернеться не скоро.

Одягнула  бриль з широкими  полями, бо день обіцяє бути теплим.

Взяла плетений кошик і пішла по трави. 

Але довга прогулянка, пошуках  та збирання рослин, так і не змогли

відволікти від нав'язливих думок, які важкими пластами залягали в душу. В
середині був паскудний щем, такого ще ні разу в житті не відчувала, і як з
ним боротися не знала. “Що маю робити з почуттями до Марка? Не можу
піти, але як залишатися поруч?” Дівчина хотіла його, і прагнула його уваги,
але всі спроби привернути її, були марними.

До дому повернулася ввечері, і вирішила відпочити. Сонце ще освітлювало

та гріло землю останніми промінцями, тому лягла просто в саду на гамак. В
голові знову роєм закрутилися думки, і майже всі були про власника будинку
та її серця. Дівчина останнім часом важко справлялася з своїми емоціями, 
але скидувала все на  гормони на фоні жіночих днів, що мали наступити за
кілька днів. 

З думок її вирвали тихі кроки, і чоловік, що сів поруч?

—  Давно повернулася?

—  Ні, зовсім недавно! А ти чим займався?

—  А я… Думав. Чи не хочеш ти розповісти мені, що з тобою діється, чому 

твоя енергія така нестабільна? Ти ж знаєш не гірше мене, що так не повинно
бути. Я буду з тобою відвертим, твоя сила збільшилася і стала потужнішою,
але це вимагає контролю та врівноваженості, а твої нерви, як натягнута
струна. Так ти можеш зірватися, і наробити справ, тому вчися контролювати
себе поки ще не пізно. Дівчина різко встала і її очі опинилися дуже близько
до  Алекса.

—  Не вчи мене, що я маю робити, я сама впораюся. Та і хто ти такий, щоб

розказувати мені, що я відчуваю. Потім різко зірвалася і мало не забігла в
будинок. Я чоловік ще довго сидів наодинці з собою.

ГЛАВА 10
Анна не пам'ятала як багато їздила та чи їздила взагалі. Майже з
початку подорожі від швидкості та манірності її  захитувало та неприємно
млоїло всередині. Поступово нудота посилювалася, а ще розболілася
голова. “ Отже, я не велика любителька швидкості, але це все одно краще
ніж бути зачиненою між чотирма стінами. Та якщо бути  справедливою та
чесною з собою, мене там ніхто не тримає, і могла б піти будь - коли, але
хто знає, що мене чекає без захисту цього чоловіка. Очі тримала
заплющеними, так було легше переносити дурний стан, а ще не так
світило яскраве полуденне сонце. Вдихнула повітря на повні легені, а
разом з ним і запахи шкіри, ліків, трав, або ліків з трав. За останні тижні
вона звикла до цих запахів, бо так пах весь будинок, але як виявилося і
машина теж. Повернулася в бік водія і нарешті ризикнула відкрити очі,
поруч сидів Марк, серйозний, на обличчі жодної емоції, яку я б могла
зчитати.
— Добре, що ти прокинулася! Тобі вже краще? Якраз думав про те, що
виїдемо з лісосмуги і потрібно буде десь стати, думаю ти добряче
зголодніла.
—  Та я і не спала зовсім, просто дорога мені не дуже легко дається.
—  Чому мовчиш, відкрий бардачок, там є краплі. Випий трохи, має стати
краще.
Дівчина зробила як і порадив чоловік. Через деякий час таки
полегшало, аж поки неприємні симптоми і зовсім не минули. Марк
впевнено сидів за кермом, був мовчазним та зосередженим на дорозі.
якийсь час вони  просто  їхали мовчки, та в якийсь момент дівчині здалося,
що Марк поступово набирає швидкість. Дівчина від страху мимоволі
втискалася в дороге крісло. Вони якраз проїздили круті серпантинові
схили — досить небезпечна частина дороги, і там де Марк отримував
кайф, на Анну хвилями накочувала паніка. Хвилин через п'ятнадцять такої
небезпечної поїздки вони таки зустріли кафе, і дівчина вже зраділа, але
мить радості змінилася приступом паніки, коли чоловік просто серед
дороги екстремально розвернувся, і припаркувався біля маленького
закладу, що носив горду та просту назву “ОК” 
Анна дуже хотіла щось сказати, бо вийшовши з машини в неї
тремтіли ноги, а відчувала себе так, ніби щойно злітала на Марс і
повернулася. Але чоловік здавалося не помічав її збентеження, а вона не
хотіла здаватися боягузкою. 
Марк вирішив, що швидше буде, якщо їжу вони замовлять з собою, і
тому за пів години вони повернулися в авто, прихопивши з собою дві
порції картоплі фрі, великі паперові склянки коли, та ароматний
гамбургер, що через тонку паперову загортку  все ще віддавав тепло.
Якийсь час зголодніла  Анна зосереджено жувала смачний фастфуд, але
апетит зник, коли дівчина побачила, що вони мчать на шаленій швидкості,
здавалося швидше ніж до того, по крутих серпантинистих гірських
дорогах. Переднє сидіння на якому сиділа дівчина було дуже навіть
комфортним, але ніяк не зменшувало страху. При кожному різкому
повороті дівчина судомно стискалася намагалася якнайглибше втиснутися
в м'яку шкіру. 
Марк мовчки їхав, та попри страх, що відчував від дівчини він просто
кайфував від швидкості, хоча щоб уникнути істерики ніжного створіння,
що сиділо поруч, та вберегти її нерви їхав навіть не на половині
максимальної швидкості. Вона мовчала, і добре. За це  десь був їй навіть
вдячним.
Так в напруженому мовчанні вони їхали ще кілька довгих хвилин, що
для Анни видалися просто вічністю. Але врешті вона не витримала і
порушила таку приємну, та десь навіть сакральну тишу. Вона боязко
майже шепотом попросила водія сповільнитися, на що Марк лише
фиркнув, і покосився на дівчину, йому іде явно не сподобалася, але
швидкість таки скинув, хоч і не на багато.  Хоча на розсуд дівчини, вони
все ще їхали занадто швидко, та ще й маршрут був досить небезпечним, з
крутими зворотами. А коли проносилися авто по зустрічній смузі, дівчина
щоразу очікувала зіткнення.  Анну дивувало, як можна так гасати на
шаленій швидкості, і майже над прірвою, але  бачила і те, що  водій
почувався за кермом вільно та спокійно, і спробувала довіритися йому.
Дівчина нарешті трохи заспокоїлася і відволіклася дороги. На якийсь час її
увагу поглинув прекрасний пейзаж за вікном: безкраї зелені гори, ліси і
дерева, що швидко змінювалися. 
 Вже спокійніше вона додала.
 — Думаю, що ти їздиш як самогубця, - Марк байдужим поглядом глянув у
її бік, і вона знову злякалася.
—   Дуже прошу тебе, щоб ти дивився перед собою, бо інакше ми точно у
щось вріжемося.
— Дівчинко, не бійся ти в надійних руках. Твій скептицизм і недовіра
просто смішні. Я думав ми вже обговорили те, що я не якась там
жалюгідна людина. До твого відома я чудово контролюю ситуацію.  А від
тебе так і несе страхом, і це добряче заважає. Тому просто заплющ очі, і
спробуй відпочити, і тобі корисно, і мені легше. Спробуй просто
довіритись мені. Його слова звучали глумливо і серйозно водночас, а від
його “дівчинки” просто мурахи пішли шкірою. Анні було так незвично
почути це у свою адресу.
— Хех, і неважливо, що я майже не дихаю; ми балансуємо на смертельній
висоті, і якщо на мить відволічешся, то ми полетимо просто до низу.
Він вишкірився, але промовчав, а я не маючи сил сперечатися, вирішила
дослухатися поради, і просто заплющила очі, стало і справді не так
страшно, але заснути так і не змогла.

ГЛАВА 11
Провівши  в дорозі багато  часу Анна добряче втомилася, і дуже чекала
наступної зупинки, бо їй смерть як кортіло у вбиральню, але зізнатися було
соромно. Чомусь вона сподівалася, що дорога буде куди приємнішою та
коротшою. Розмови не вийшло, і майже весь шлях минав у тиші. А дівчині,
ну дуже, свербіло забити того телепня, який видав Маркові водійське
посвідчення, бо здається він взагалі не знає, де знаходиться педаль гальм. І як
йому тільки вдається мчати на шаленій швидкості, при цьому вчасно
вписуючись у повороти, які ніби з під землі малюються.”

Дівчина довго стримувалась, але врешті запитала,

— Слухай, ми їдемо вже здається цілу вічність, куди ти мене везеш?

— В місто, - але дівчину не задовільнила така відповідь, тому вона

продовжувала дивитися на водія, і Марк продовжив:

—  Думаю,  буде не зайвим показати тебе лікарю.

—  Але в мене вже нічого не болить, - спробувала запротестувати дівчина. —

Невже через це слід було так далеко їхати?

—   В якій же глушині вони живуть? - подумала. 

—   Сподіваюся, що ти, ще памятаєш про свій стан? Катріна тебе витягала

буквально з того світу. Рахуй, що це просто контрольний огляд, щоб
переконатися, що з тобою все гаразд. 
 Слова чоловіка знайшли відклик в душі  Анни, дівчина навіть не
уявляла, як давно ніхто не турбувався про неї, і як потребувала цього її душа.
Настрій мимоволі все ж покращився, і вона стримала невідомо чим
викликану посмішку й продовжила слухати приємний голос чоловіка.

 — Тобі пощастило, що я особисто знайомий  з головним лікарем. До того ж

він справді спеціаліст від бога, і не ставитиме зайвих питань.Останні слова
чоловік сказав з іронією, і на його обличчі з’явилася таємнича посмішка,
немов йому відома якась всесвітня таємниця. А потім продовжив:

— А ще, я давно не виїжджав у місто, і накопичилося багато справ, які

необхідно вирішити. І якщо вже через тебе я так довго відкладав з від'їздом,
то сьогодні обов'язково мушу виконати все за планом.

—  А чи не думав ти, що логічніше було б пошукати будинок поблизу міста,

а не ховатися в горах, як первісна людина, і витрачати на дорогу  цілий день?
І що це в тебе взагалі за справи такі?

—  Міг звичайно, але питання чи хотів я, і відповім зразу я не хотів.  Давно

втомився від шуму великого міста, та людського натовпу, і Катріні потрібна
була більш усамітнена місцина, тому ми переїхали.

—  І ти зовсім не хочеш повернутися?

— Люди не найкраща компанія для мене. І їм, і мені буде краще, якщо все
залишатиметься як є. Мені подобається світ в якому  зараз живу… Єднання з
природою —   тиша і спокій. Я певно старію, але став нетерпливий до
людської дурості, до їх пустих та брехливих розмов. Що стосується справ, то
в мене їх багато. Але конкретно зараз я виконую певні зобовязання нав'язані
самим собою. Це скоріше хоббі… Важко пояснити, але думаю з часом ти сам
все зрозумієш! 

Хоч Анна уважно слухала співрозмовника, але чомусь здавалося, що

великий шмат змісту залишався поза словами. А говорив чоловік так, ніби
прожив не одне життя, і памятає кожне з них.  Вона не відразу знайшла, що
відповісти, бо потрібні слова ніяк не хотіли складатися в якусь правильну
відповідь. Врешті павза затягнулася настільки, що розривати тушу було б
неввічливим. Але їй було приємно, що Марк не лише ідеальна картинка, а ще
й цікава особистість. Вона б радо послухала ще щось, але ось вони вже
заїхали в якесь місто. Будинки тут були ніби з казки, невеликі  затишні,
оброблені зовні природним каменем. Проїхавши кілька порожніх вулиць,
вони таки припаркувалися біля старої двоповерхової будівлі, яка через своє
темно - зелене забарвлення виглядала ще старішою, та з зблизька виявилася
потворною. Старі вікна з обдертою фарбою й облізлий фасад  надавали
будівлі занедбаний та покинутий вигляд.
 Марк припаркувався на майже порожній парковці. Швидко вийшов
сам, і допоміг Анні - вчинивши як справжній джентельмен. Поки він
витягував папки напхані стосами паперів, з заднього сидіння автомобіля,
Анна детально роздивилася цю та ще декілька сусідніх будівель, зробила
невтішний висновок, що архітектор коли складав план, явно був на підпитку,
або не при розумі, бо стара комерційна шістнадцятиповерхівка не надто
вписувалася, в новий елітний житловий район. Приємне перше враження від
міста цілковито розвіялися. Зблизька все це виглядало недотепно та грубо.
Тут було понуро та трохи лячно, точно як в казці, лише страшній. Дівчина і
зараз не до кінця розуміла, що вони тут забули, але Марк запевнив, що це не
на довго і зник за дверима. Анні ж приємна молода білявка з різким запахом
парфумів, що заповнили весь простір довкола, зварила смачної кави, однак та
голоду ніяк не вгамувала. Скориставшись моментом Анна нарешті знайшла
дуже потрібну їй вбиральню, і відразу полегшало. 

Марк і справді не обманув, він закінчив свої справи досить швидко, і

вони вже поверталися до машини.  Дівчина хоч присоромлено, але зізналася,
що дуже зголодніла. У відповідь він глянув на неї з викликом, в очах, де
можна було прочитати «ЩО, ЗНОВУ?

Але організму, що відновлювався потрібно багато калорій, тому дівчина

запитала:

—  Чого так дивишся на мене?  і вже подумки додала:

—  Невже ти взагалі не їси, може повітрям харчуєшся?

Чоловік ніби прочитавши її думки хмикнув, та Анна знову поставила

питання:

—    І справді ми ж їдемо з самого ранку зараз вже майже шоста вечора, а ти

взагалі нічого не їв, окрім склянки з колою, яка так і лежить в машині не
допитою.

— Вибач, я трохи поспішав. Думаю, нам справді варто зупинитися в якомусь

закладі, щоб ти могла пообідати.

На що дівоче нутро  просто кричало:

—  Ага, на вулиці вечір, а ти пообідати зібрався… Щоб ти могла пообідати,

серйозно? А ти що дієту тримаєш?

Врешті чоловік таки дотримав слова, і вони повечеряли в гарному,

ресторані. Точніше Анна  швидко, та з апетитом закидала в себе їжу,  навіть
забуваючи жувати, а Марк відсторонено длубав свій салат виделкою. Анна
ненадовго задумалась, але їй так і не вдалося згадати, чи  хоч раз бачила, щоб
він  щось їв.
 Сита та трохи бадьоріша дівчина вийшла під руку зі своїм супутником,
коли на вулиці вже зовсім стемніло. Але за кілька хвилин, вони  таки
добрались до лікарні, хоча  Анна знову мала сумніви, щодо нагальності цього
огляду, і чи не запізно вони приїхали. Цього разу вони зупинилися  була
майже нової будівля, що не так муляла око.  Принаймні вона не викликала
огиди як попередня. Вийшовши з машини, і прямуючи до закладу, 
дивувалася тому, що дорогою всі віталися і привітно посміхалися їм.
неозброєним оком було помітно, що тут  Марка поважають, та запитати про
щось  дівчина не наважилася.

—  Можливо трохи згодом, або на зворотному шляху, - подумала Анна

слідуючи за Марком, що йшов попереду впевненим кроком. Він точно знав
куди має прийти. 

Дійшовши до дверей приймальні Анну ввічливо попросили почекати

на вході, а Марк увійшов до кабінету. Тут їй знову запропонували кави, але
Анна коротко відмовила, і старша жінка з доброю посмішкою продовжила
щось набирати на комп'ютері не відволікаючись. 

Була ціла купа аналізів та кілька знімків Рентгену та КТ, який показав
всі переломи, що зрослися, і ті що були  ще в процесі. Лікарем, який назвався
Володимиром Євгеновичем, було оголошено про купу вивихів та травм, але
на щастя для дівчини ніхто не запитував звідки вони. 

 В лікарні таки наполягли на тому, щоб одну з ран зашили, і як Анна не

заперечувала, відвертітися від дбайливого лікаря таки не вдалося. Він
власноруч і зшивав невелику ранку на зап'ясті  лівої руки. Попри все огляд
пройшов швидко і безболісно. Виходячи від старшого, але приємного лікаря
тримала в руках список необхідних ліків, більшість з яких були вітамінами. 

Анна лише на виході виявила, що лікарня приватною:

—  Ось чому лікар був таким добрим —  пролетіла трохи цинічна

думка в голові.

Марк тим часом підійшов до каси, щоб розрахуватися за надані

послуги. Молода дівчина -  касирка оглянула чоловіка недобрим поглядом,
але німо провела операцію.

—   Точно подумала, що це Марк відгамселив мене.

ГЛАВА 12

Після специфічних лікарняних запахів,  вийшовши на вулицю дівчина

з  свистом та неймовірним вдоволенням вдихнула свіже весняне повітря.
Воно було по вечірньому прохолодним та пахло теплим асфальтом і
вуличними собаками. 
—  Ось, виявляється, як пахнуть маленькі старі, міста, - подумала Анна.
Марк покосився на неї своїм звичним відстороненим поглядом.
—  Скільки б не дивилася на цього чоловіка, вираз обличчя, очі —  він як
жива мармурова статуя. Завжди без учасний, відсторонений, без
емоційний. Неможливо дивлячись на нього сказати в якому він настрої,
про що думає, що відчуває. З думок вирвав низький голос.

— Думаю, що  на сьогодні з тебе досить дороги в один бік. Пропоную

заночувати в місцевому готелі, а зранечку до дому. 
Анна підмітила ще одну дивну рису, майже завжди говорячи Марк
дивився в очі співрозмовнику. Так було і з Катріною, з Алексом, і сьогодні
з лікарями.
Але дівчина витримала цей погляд, і у відповідь так само дивилася  в очі
співрозмовнику.
—  Дивно, —  подумав Марк, —  Зазвичай люди намагаються приховати
погляд, і все, що ховається за ним, але не Анна. 
А дівчина дивилася в гіпнотичні сірі очі, на вольове підборіддя вкрите
короткою густою щетиною, на обличчя без віку і жодної зморшки. Їй на
мить здалося, що в цих очах сховалася осіння буря, і якщо довго так
дивитися можна побачити цілий світ.
Пропозицію майже не чула, але на слова без змісту все ж ствердно
кивнула.
Вже їдучи нічними майже порожніми вулицями дівчина збагнула, що
їдуть вони не додому, а скоріше за все в готель. Ідея їй  сподобалася, бо
день був довгим, а дорога добряче виснажила. А при думці про те, що
Марк гасатиме нічними серпантиновими схилами як божевільний стало
моторошно.  
Ми приїхали досить швидко, і автомобіль м’яко загальмував на майже
порожній парковці. Марк, як справжній джентельмен відчинив дверцята з 
боку дівчини та допоміг —  Дивно, раніше не помічала нічого подібного за
цим чоловіком, подумала Анна.
Та її увагу поглинула будівля готелю, що мов би скляний замок
височіла над сотнями маленьких кам'яних будиночків. Будівля та алея
добре підсвічувалися, тому навіть в ночі можна було розглянути  сад, що
прокидався з приходом весни. Ось вони вже зайшли в просторий хол, і
дівчина прочитала назву готелю на стіні позаду стійки рецепції — 
“Vivian”. 
—  Якщо це місто має душу, то саме цей готель і був тією душею, -
подумала дівчина. І відразу ж її наздогнала інша думка, 
А для кого ж збудована ця розкіш, місто ж маленьке?
—  Але хіба це нам по кишені? - запитала розгублена дівчина.
—  За це не хвилюйся, - майже пошепки відповів Марк, що вже майже
тягнув закляклу від побаченої розкоші дівчину.
— Ти ж не думала, що прийнявши рішення зупинитися в цьому місті на ніч, я
шукатиму кімнату з пліснявою під шпалерами, і  подружню пару таргана з
клопом. Дівчинко, колись дуже давно, я жив у подібних кублах, але звик до
рівня, який заслуговую, і можу собі дозволити.  А якщо вже і зупинятися
десь, то кращого місця ніж «Vivian» годі шукати.

А сам подумав про те, що ця дівчина вже стільки часу провела в його
будинку, а він досі навіть її імені не знає.

Під час реєстрації, на прохання про два окремі номери  молода

адміністраторка з  фальшивою посмішкою вибачилася, і повідомили, що
залишився лише один двокімнатний номер, а інші вже зарезервовані
корпорацією з Києва, для тижневого семінару. 

Марк не заперечував, бо йому було байдуже, а Анна не стала

сперечатися, бо іншого варіанту і так не бачила.  Тому після короткої поїздки
ліфтом вони опинилися просторому та не менш вишуканому номері. Дівчина
подумала :

—   Марк при грошах, і не звик собі відмовляти в комфорті, а може просто

любить випендритися?  

Поки вона стояла думаючи та роздивляючись вітальню, Марк зайшов у двері

з правого боку, отже її кімната —  з лівого. 

Дівчина швидко прийняла гарячий душ, що лише посилив бажання

спати, обтерлася рушником, одягнула м'який готельний халат, бо змінного
одягу звісно ж не мала, Вийшла у спільну вітальню через яку мала б зайти у
свою кімнату, але тут сидів Марк, щось пишучи від руки на аркуші. 

Помітивши дівчину запропонував сісти поруч, і вона сіла, хоча збиралася

лягати спати.

— Знаю для тебе день був довгим, але не поспішай так, спочатку повечеряй. 
Я вже зробив замовлення, сподіваюсь ти не проти.

— Звісно ні дуже дякую, це дуже мило з твого боку. 

— Ти почекай трохи, офіціант з хвилини на хвилину має принести вечерю, і

апельсиновий чай, —  тобі має сподобатися. А я б не відмовився від вечірньої
прогулянки, якщо ти не заперечуєш.

В Анни в голові сформувалися два запитання, і вона буквально на одному

подиху видала обидва.

—  А ти хіба не вечерятимеш? Чому так пізно? 

Вона одразу ж перевела погляд на годинник, що безупинно відраховував час
на стіні, і зараз стрілки показувала на 23:45

— Я надаю перевагу трохи іншому способу харчування.

Весь час Марк продовжував щось писати, дівчина не нічого не запитувала. 

—  Це ж не моя справа чим він займається, як і те чим харчується. І все ж

“трохи інший” це який?

Але Марк перебив її думки,

—  А що стосується прогулянок, то я люблю усамітнення, і природу. А

довкола готелю доволі великий сад, хочу пройтися ним. А ти поїж і
відпочивай, завтра на тебе чекає не менш короткий зворотній шлях.

—  А ти хіба не втомився? До того ж це тобі завтра знову за кермо!

—  Забагато запитань для одного разу, і повір, навіть, якщо я відповім в тебе
їх не стане менше.

—  Як це розуміти?

Марк встав з дивану і одночасно постукали у двері. Він зробив два кроки в
перед, щоб відчинити. А потім зупинився прислуховуючись, і  нюхаючи
повітря:

—  Сховайся в кімнаті негайно, і не виходь.

—  Що?

Але в наступну мить вона вже опинилася з іншого боку дверей, а з вітальні
доносились шурхіт і шкребучі звуки, 

Дівчина була добряче злякана, і стояла там, де поклав її Марк, а її

мозок відмовлявся приймати та обробляти таку неправдоподібну
інформацію.  Нарешті перший шок минув і вона відійшла подалі від дверей.
Кімната була велика, але все одно відступати було нікуди.  За дверима чувся
скрежет, шум, якийсь писк, час від часу щось розбивалося чи падало.

—  Що ж там відбувається,  - запитувала себе дівчина. 

Все це ніяк не припинялося, і вона панічно намагалася придумати чим

допомогти. З того боку хтось гупнув по дверях з такою силою, що посередині
зявилася тріщина, а від повторного удару вони розлетілись, і лише дивом
жодна скалка не ранила дівчину, і не   потрапила їй в око.Зате просто на неї
прямувала зовсім не людська туша. Від страху дівчина пискнула та
притиснулася до самої стіни, ніби та могла випустити її на вулицю. 
—  Мені точно торба, - подумала до бісиків перелякана дівчина, але в
наступну мить щось чвакнуло, і туша з гуркотом впала. Позаду стояв Марк, а
на підлозі лежало ще дві Мертві потвори.  Довкола все потрощено та
перевернуто - ніби  номером пройшовся смерч. Руки Марка в крові, але
здається не його. А в руках ніжка від столу, що слугувала знаряддям
вбивства.

—  Тут більше не є безпечно,  швидше забираймося звідси!

—  Що воно таке? - скоріше навіть себе  запитувала розгублена Анна. Її

коліна не гнулися, і зараз вона була безпомічна, як дитина.

—  Ну ж бо, рухайся, -  і вже подумки додав, 

—  Дівчині доведеться все пояснити, бо інакше вона зійде з розуму.

Марк схопив її за руку і потягнув пустим коридором. 

ГЛАВА 13
Вони були вже на виїзді з міста, і Марк продовжував вдавлювати
педаль газу все пришвидшуючись. Анна сиділа поруч відсторонена та
злякана. Він відчував цей солонуватий присмак страху, навіть коли намагався
закритися від її емоцій - занадто близько вони знаходилися. Але на цей на раз
джерелом  не була надмірна швидкість. Тепер дівчині, здається,  і справи не
було до того, як швидко та куди вони їдуть. Головне, щоб подалі від тих
тварюк. 

—  Розкажи мені все, я маю право знати!  - попросила дівчина намагаючись

звучати впевнено.

—  Що за потвори увірвалися в номер, як тобі вдалося вбити їх голими

руками, та що їм потрібно від тебе?

—  Ти памятаєш як тебе звати? —  несподівано та зовсім не в тему запитав

Марк.

Дівчина на мить завагалася, їй хотілося повторити своє питання до

співрозмовника, але потім все ж чесно відповіла:

—  Ні, мені так і не вдалося нічого згадати, навіть імені.

—  Шкода…  Чи не вперше навмисно торкнувся дівчини.  Він багато разів

бачив як це роблять інші. Вони торкаються руки при розмові, щоб виказати
співрозмовнику свою підтримку та показати, що вони поруч і готові за
потреби допомогти. Для Марка цей жест був дивним та незвичним, від цього
щось в середині почало ворушитися, тому швидко прибрав руку, а дівчина,
здавалося, і не помітила цього.
—   Але я б хотів якось звертатися до тебе, бо важко жити без імені, згадати
людину, до якої ніяк не зверталися за життя, важко після смерті написати
щось на граніті. А ти ж могла померти сьогодні!

Від слів стало моторошно, але дівчина й сама усвідомлювала наскільки

близько до неї була смерть цієї ночі. Вона буквально відчула її подих на своїх
скронях та навіть запах, і слід сказати, що та смерділа мертвяками. 

—  Якщо ти не проти, я мав би за честь звати тебе  ім'ям  хороброї та

безстрашної діви —  Анни. І мушу сказати, що сміливості тобі не позичати. Я
відчуваю твій страх, і внутрішню боротьбу. Але це  страх не боягуза, а
справжнього воїна, що не має сумнівів, і вступивши в бій не відступить, поки
не поляже останній його ворог або він сам.

—  Проти імені я нічого не маю, навіть вдячна тобі за нього, але боюся, що
саме цього імені я не гідна. Тим більше я нічого не вдіяла, не допомогла тобі,
і загинула б  якби не ти.  В чому полягає моя хоробрість, чи не в тому, що
ховалася за дверима поки ти боровся, чи не в тім, що заклякла і стала тягарем
коли потрібна була тобі найбільше?

—  Ти поспішаєш з висновками! А враховуючи, що в бій ти б не вступила все

одно, то найкращим з варіантів для тебе було перечекати. Інколи найкраща
стратегія це втеча. Та всередині тебе воїн, що рветься до бою. По приїзді я
попрошу Алекса, щоб попрацював з тобою. Ніхто з смертних не захищається
і не б'ється краще за нього.

—  І все ж чи розповіси ти мені з ким ми маємо справу, та що в біса коїлося в

готелі? І хто ти?

—  Це довга розмова, а день був непростим; може ти краще поспиш, а вже

вдома поговоримо?

—  Чи ти знущаєшся? Я після побаченого довго не зможу спати. Що це за

потвори, та з якого пекла вони повилазили?

—  Конкретно ті, що ти бачила найвищі з демонів, та відповідно і

найсильніші. Я давно їх не бачив, і був зовсім не готовим до бою з ними. А
загалом їх в підземному царстві як собак не різаних. Якщо коротко, то всі
вони прихвосні Ліліт.  Для зручності я класифікував їх на нищих, мольфарів,
та вищих, або як ще пишуть - нефелінів. —  Пишуть? Де?

—  В книгах, тих що в бібліотеці, чи ти думала, що всі вони там для краси?

Книги це надійне та найстарше джерело знань, яке залишають пращури своїм

нащадкам, щоб ті не повторювали їх помилок. Чим менше нові покоління
читатимуть, тим більше повторюватимуть помилки минулого. Сучасні
технології це звісно добре, але світ надто швидкоплинний, щоб уникнути
ризику втратити всю інформацію, що зберігається на просторах інтернету. 

Анна мовчки слухала дивлячись в лобове скло за яким швидко

пролітали відрізки дороги та частини нічного пейзажу. Мозок повільно
сприймав інформацію,  і утворювалися все нові запитання. Але дівчина так і
не наважилася поставити жодне з них. Марк говорив, вона слухала. 

—  Краще буде якщо дати собі час все обдумати і сприйняти інформацію, -

подумала дівчина.

—  Моя історія не проста, навіть для мене самого в ній залишаються загадки.
Річ у тім, що я геть не схожий на будь-кого з людей. Від них я відрізняюся
віком, силою, спритністю…Я безсмертний і навіть коли хотів померти - не
зміг. Мене важко поранити, бо тіло здатне регенеруватися, і все що мені було
потрібно - багато чужих емоцій!

  Я бачив, як люди в жорстоких війнах вбивають одне одного, як

розросталися міста і розвивалася цивілізація —  я завжди був стороннім
глядачем для людей.  А вони, хоча здавна складають легенди та казки про
вампірів, але і уявлення не мають, що щось подібне могло ходити з ними
одними вулицями. - голос його лунав тихо та спокійно, здається він
витягував спогади з глибини памяті, де вони були надійно сховані від світу. 

Анна прокрутила слово “вампір” в голові, і воно мало для неї кровавий
і неприємний присмак, що зовсім не сходився з образом чоловіка, який сидів
зовсім поруч, і виглядав цілком  безпечно.

—   Раніше я жив серед людей разом з моєю сестрою Єленою. Вона

була досконалою істотою, яка не потребувала їжі, а душа її була чиста та
праведна. Вона любила людей, прагнула допомогти їм. Я ж відчуваючи свою
силу і перевагу перед ними сприймав їх за мурах, до яких мені не було
справи. А ще я харчувався ними, точніше їх емоціями, переживаннями,
раніше я думав, що маю право це робити. Єлена часто за це дивилася на мене
з призирством, але тоді я не міг, чи не хотів її розуміти, проте розділяю її
погляди зараз…Шкода, що змінився лише після її смерті. Але саме вона дала
мені стимул стати кращим.  Єлена завжди залишатиметься моїм ідеалом
добра, чесності та відповідальності. Серед людей немає жодного хоча б на
половину достойного її. Через це я почуваюся ще більше самотнім, і
порожнім.

В Марка на обличчі і м'яз не сіпнувся, але його очі, - щось в них

змінилося. Цю думку в голові Анни витіснив образ Катріни і Марка в
кабінеті. Дівчина дуже хотіла почати цю розмову, але зараз це було не на
часі.
 — Спочатку я не знав для чого був створений, і що маю робити з своєю
силою, але дуже скоро вона стала в пригоді. Час від часу з різними
інтервалами на нас нападали, тоді я не знав хто це, але вони були великими,
потворними, інколи схожими на людей, і так само не мали емоцій,  власне як
і думок.

—  То ти вмієш читати думки? - на що Марк лише ствердно хитнув головою.

—  І мої також?

—  Так, але я намагаюся цього не робити без необхідності. 

Мить Марк мовчки дивився на Анну,  а потім зосередився на дорозі і

продовжив.
—  В такі моменти я інстинктивно прагнув захищати Єлену, це ніби було
в моєму ДНК, я готовий був робити це навіть її ціною власного життя. А
після кількох серйозних поранень  зрозумів, що не можу померти.
Проходив час, ми жили у великих містах, і жилося нам не погано, за
винятком незрозумілих та непередбачуваних нападів, ціль яких ніяк не
могли зрозуміти. В якийсь момент наша оборона перейшла в боротьбу на
випередження. Ми розкладали пастки, а потім почали проводити
допити. Але допитувати  нищих демонів виявилося безглуздо та
безрезультатно. Мольфарів тоді майже не зустрічав і толку з них було
мало.  Вже пізніше я відчайдушно шукав і по часточкам і уривках збирав
потрібну інформацію. Алекс теж дуже допоміг, але все це було після
смерті сестри… 

Анна запитувала себе,

—   Що робиться в його душі, і що допомагає залишатися йому таким

відстороненими?

—   Все б так і тривало, якби в один день не прийшла чорна відьма. Сама
по собі вона не мала чогось надмірного, і Єлена дала б їй раду навіть
сама, але з нею прийшли двоє нефелінів. 

—     Навіть не хочу пригадувати наскільки я був мерзенним, і

безвідповідальним. Я мав захищати Єлену, це було єдиним моїм
завданням,  та я був надто зайнятий розпустою, та поглинанням 
людської енергії. Коли вони прийшли, я був в ейфорії після поглинання
—  це робило мене схожим на наркомана.  Я спізнився всього на кілька
секунд, але цього вистачило…

—   В них був план, і вони виконали його швидко і бездоганно.  Відьма

послабила захист Єлени, а двоє інших вбили її.   І енергія моєї сестри
разом з душею перемістилася в тільце маленької дівчинки, що була
разом з матір'ю, яка і була тією відьмою.

Анна якийсь час сиділа мовчки трохи шокована і щиро співчувала

Маркові. Все це було схоже на жарт, чи на казку, але вона знала, що це не
так.

—  Де зараз ця дівчина?

—  О - о,  думаю ти знаєш про кого я, і  навіть бачила це чортеня!

Анна здивовано дивилася на Марка, бо відверто не розуміла про кого він,

і розуміння прийшло разом з словами чоловіка.

—  Та про Катріну я, а про кого ти гадала? Ось виростив на свою голову.

Вона як дорожня сумка без ручок, і на вокзалі не залишиш, і з собою в
подорож не візьмеш. 

Анна так і сиділа з роззявленим ротом, вона відчайдушно хотіла щось

сказати, але не змогла.

—  Розумієш, десь півстоліття тому в неї стався непередбачуваний

приступ. Ой  тоді наробилося переполоху, що люди довго ще мали що
обговорювати. Навіть говорили про близькість судного дня, і нам
довелося змінити дислокацію. Я обрав місце по далі від людського ока.
Тут вона хоч в безпеці, але самотня. Дівчинка вже давно доросла, і хоч
життя її не зовсім людське, відчуває вона і любов і фізичні бажання як і
будь-хто з людей. 

Марк дивився на Анну тим поглядом, в якому читалося, що він знає, що

Анна в день знайомства з Алексом ненавмисно піддивилася дуже
незручну ситуацію. І Анна почервоніла і сховала погляд, а Марк знову
потупився на дорогу і продовжив.

—   Я міг би знову переїхати, і дати їй більше свободи, але боюся, що все

може повторитися, та і  характер  в Катріни це зовсім не Єлена — інколи з
нею складно. І все що я роблю, це проста передбачливість та
обережність. 

 Анна слухала мовчки, та намагалася переварити все почуте,

повірити та пропустити через мозок.   Розмова була закінчена, і якийсь
час довкола запанувала тиша.   

Марк мовчав, ніби  даючи  час дівчині прийняти все сказане ним,
та поставити питання, якщо вони є. Але їх не було, бо в переповненій
голові вони ще не встигли дозріти.
—  І дуже попрошу тебе тримати язика за зубами! - Сказав він це майже
погрозливо.

 — Я розповів тобі, бо відчуваю, що маєш знати. Але Катріна знає не все, і

знати їй не слід,— принаймні поки. Вона і так брикається, як кобила
необ'їжджена. І вибухи в неї  трапляються через норов її та неприйняття
себе та сили дару свого. А як дізнається, що це передалося їй від когось,
то краще тобі не знати що буде. Хай далі думає, що це лише магія в
середині неї, і хай вчиться все це контролювати. 

  З одного боку все це видавалося Анні нереальним, але вона не ставила

під сумнів сказаних слів. В теплому салоні авто під приємний Марковий звук
дівчина навіть змогла відпустити страх і трохи розслабитися.

—  Чому ти змінив свою думку про людей?- несміливо запитала дівчина.

—  Одного разу я побачив в очах жінки страх, але не за себе, а за свою дочку
і її майбутнє. І памятаю, тоді подумав про те, що в нас є щось спільне, і як
виявляється не такі ми вже й різні;  а ще про те, що не маю права забирати її
життя, лише тому що можу. Зараз я харчуюся енергією природи, це свого
роду вегетаріанство для мене. 

Розмова якось закінчилася сама собою, дівчина хотіла ще так багато

про що запитати, але почуваючи себе в безпеці дозволила тілу розслабитися і
відчула смертельну втому, тому і не зрозуміла, як задрімала, а потім і
поглинула в спокійний сон.

ГЛАВА 14
Марк
До дому ми поверталися рано,  сонце  щойно встигло погасити зорі, і
довкола все ще стояла майже ніч, лише на сході виднівся тоненький рожевий
блік, що сповіщав про настання нового дня.

Вчора трапилося багато несподіванок навіть для мене, і я знав, що

відчуває дівча. Як би не стримував себе, інколи все ж торкався її емоцій,
просто щоб знати, що вона в порядку. Після всього, що вона побачила і
почула вона досить добре тримається. Я чекав куди більшої реакції, і навіть
істерики. Можливо, після Катріниних вибриків всі інші люди з своїми
страхами та емоціями здаються святими, або це моя усамітненість дається
взнаки.  Анна  хотіла знати правду, і я дав їй її, і очікував чого завгодно, але
лише не того, що вона після всього почутого заспокоїться і засне. Так і
проспала решту дороги, я навіть хотів опустити сидіння, але боявся
потривожити її сон. 
 Повільно та тихо заїхав у ворота і проїхав по під'їзній доріжці з гравію.
Вікно було трохи відчиненими, але цього вистачило, щоб  в ніс вдарив
п'янкий аромат цвіту та трави. Довкола будинку ріс сад, який ми з Катріною
висаджували власноруч, і зараз в ранковий час він пах по особливому, та і  в
ще закритих голівках квітів було щось дивовижне. В голові поставив
позначку про те, що слід показати сад гості, і слідкувати, щоб вона частіше
бувала на свіжому повітрі.

Дівчину, яку від учора звати Анною слід було розбудити, але вона так
солодко спала, що геть не хотілося тривожити її сон. Ворота гаража повільно
відкривали свою пащу, а я думав про те, звідки взялося це створіння, і що від
неї чекати. А в голові на задньому фоні вертілася думка про те, що моє нутро
якось по особливому реагує на неї, але думка зникла так само як і прийшла
даючи місце внутрішнім запитанням та думкам про проблеми що вже
оточували, і що насуваються.

Заїхавши в гараж я ледве встиг торкнутися дівчини, як вона відкрила

очі, ніби відчуваючи, що довга дорога скінчилася. Але так само швидко
закрила, відвертаючись в інший бік. 

***

Цілу ніч Катріна не знаходила собі місця, вона ненавиділа себе за те,
що відпустила Марка  невідомо з ким. 

—  Де вони, і чим займаються? - все запитувала себе Катріна малюючи в уяві

найнепристойніші сцени. Тепер Катріна знала точно, що цю потвору виживе
з будинку за будь-яку ціну.

—  І хай Марк думає, що завгодно, хай ненавидить, - але ділити коханого з

всякими приблудами вона теж не стане.

Довкола аж повітря загусло, коли Катріна побачила авто на під'їзній

доріжці. Вона спостерігала, як  червона Mazda зупинилася біля гаража, і
очікувала, що з відти вийде супутниця Марка, але ворота гаража вже
відкрилися,  відкривалися, а з авто так ніхто і не вийшов. 

В середині лютував буревій і її душу з коріннями вивертало, з одного

боку вона почувала себе ревнивою дурепою, що піддивляється, а з іншого — 
кохала і не могла впоратися з почуттями. Врешті все ж пішла до дверей, що
вели з гаража в будинок, дорогою натягнувши ввічливу посмішку. Але та
швидко сповзла оголивши справжні почуття Катріни, коли вона побачила, як
він несе її на руках до її кімнати?

—  Як  з'їздили? - з металічним присмаком в голосі запитала Катріна.

—  Привіт, чому не спиш? Ще й шостої не має?

—  А я, до твого відома, ще й не лягала, все чекала на вас, але бачу ти не
сумував! Знайшов собі нову подружку, чи знову вирішив перейти на живу
здобич?

—  Що ти несеш? І де Алекс?

Поки вони розмовляли на підвищених тонах, Анна встигла прокинутися, і

Марк відчувши це, автоматично опустив її на землю. Тепер вона сонна та
розтріпана стояла поруч не розуміючи у чому річ. 

—  А я що нянька твому Алексу, щоб слідкувати де він та чим займається?

—  Ні, але він для тебе так, принаймні поки я був у від'їзді. І припини дерти
горло! І вже м'якіше запитав. 

—  Що в тебе сталося?

—  Вона, - люто прошипіла Катріна вказуючи довгим червоним нігтем на

дівчину, що стояла біля Марка і сонно протираючи очі.

—  До твого відома її звати Анна. І припини вже свої дитячі істерики, йди
спати, і ти Анно можеш ще відпочити.

—  Я зараз тобі дам відпочити, - Катріна зірвалася з місця, і мов оскаженілий

пес накинулася на дівчина, але шкоди завдати не встигла, бо Марк зупинив її.

—  Так, годі, припини вже! Мало мені було зустрічі з вищими, та ще й тут
маю клопоту. Він розвернувся прямуючи в крило, де знаходився його кабінет
і бібліотека. 

Катріна на мить заклякла, а потім побігла услід за ним і схопила чоловіка за

руку.

—  Ти бачив нефелінів? Але ж… Але їх не…

—  Що голос зник, чи ти мову забула? Знаю я, що не було їх з смерті Єлени,

знаю. Тому припини цей цирк і марш спати, тільки спочатку сльози і соплі
вмий.

Катріна хотіла щось сказати, але не встигла, бо впала на землю мов

мертва. Марк пощупав пульс, і взяв на руки, щоб віднести в кімнату, а Анна,
що до цього так і стояла біля дверей в гараж підбігла, і спробувала
допомогти, але Марк і сам чудово впорався, тому зараз вона просто йшла
поруч. 

ГЛАВА 15
 На весь цей гвалт з кімнати вибіг Алекс, по обличчі було видно, що
шум підняв його з ліжка.

—  Чого з зранечку божого шумите, що тут за збори, і без мене? Але

побачивши непритомну Катріну в Марка на руках Алекс припинив дурні
жарти, і теж пішов за ним. Її занесли в кімнату та поклали на ліжко, оглянули
її, і Марк констатував, що це приступ, і що таке з дівчиною вже не вперше.

Анна постояла ще якийсь час, вона хоч і хвилювалася за Катріну, але

не могла допомогти ні фізично, ні морально. Тому врешті просто пішла в
кімнату. Якийсь час сиділа на ліжку не знаючи куди себе діти. Але врешті
роздягнулася і полізла під холодну воду. Струмені стікали по тілу, але
дівчина не звертала уваги на холод і сироти, якими покрилася шкіра. Вона
намагалася змити з себе все це божевілля, що відбувається останні два дні.
Потім вилізши з води вона до почервоніння натирала шкіру рушником сама
до кінця не розуміючи чи щоб зогрітися, чи щоб привести себе до тями.

День тягнувся повільно, а зайнятися було нічим. Хвилювання за

Катріну з'їдали її, а ще їй здавалося, що все це через неї, її появу тут. Вона
уявляла, як вони собі щасливо жили в цьому гарному будинку, ніхто не
завдавав їм клопоту, а тут зявилася вона - Анна —  смілива і відважна, як
стверджував Марк, і в усіх все пішло шкереберть включно з нею самою.

Спочатку Анна ховалася в кімнаті, але принесену Марком  книгу

закінчила ще минулого разу, і дівчині стало нудно. Подумала, про те,
щоб прогулятися, але так і не наважилася вийти на вулицю. Катріна й
так на неї з кулаками лізе, а як дізнається, що та вештається по будинку
чи саду - чого доброго насмерть заб'є. Анні було дуже не зручно
залишатися в такому положені, але іншого виходу поки не було.   Вона
згадала про бібліотеку —  єдине місце яке добре знала в будинку, і де
могла б сховатися і відволіктися. А ще там була ціла купа книг, які як 
виявилося дівчині дуже навіть до вподоби, а в них багато цікавої
рідкісної та важливої інформації.

Більшість книг були історією давнього світу, легендами чи

міфологією. Дівчина швидко, але уважно перечитувала  їх одна за іншою.
Вона з захопленням та місцями навіть  острахом поглинала інформацію
про  підземний світ та його володарку Ліліт.  Давно написане кимось
тепер здавалося вкрай жорстоким та божевільним. 

Але ця тема  так захопила, що справа дійшла навіть до стародавніх

пергаментів і сувоїв. Спочатку було трохи страшно брати до рук такі старі
та, певно, артефактні документи, але  на свій ризик  потягла руки й до
них. Та все, що вона змогла «накопати» зводилося до одної суті: Ліліт —
зло для кожної культури, її боялися у всіх народах. Дехто вважав, що
вона зваблює чоловіків, інші — рахували її покровителькою ночі, та
богинею, що краде дітей, або може їх вректи. Видався цікавим  ще й той
факт, що згідно з Кельтським приданням на Землю Ліліт потрапити не
могла, тому інколи  приходила  до хворого в нічних жахіттях чи
мареннях,  дехто втрачав розум після зустрічі з нею, а хтось і взагалі не
прокидався.

В одній книзі був її опис і навіть зображення. Молода постать в

дорогому пишному вбранні, з обличчям яке спотворює рубець на лівій
щоці. Але жінка попри ваду все одно здавалася прекрасною, з цим
погоджувався й автор книги, а ще він писав про холодний погляд, що
здатен умертвити.

Година була вже пізня, але Анні спати зовсім не хотілося. Натомість
дівчина щосили напружувалась, бажаючи згадати хоча б якісь деталі про
себе, але поки жодного результату не отримала. 

Вона вже вирішила що на цьому все, але згадала, що в книзі, яка

все ще лежить в кімнаті не дочитана частина легенди. Вона  поклала всі
взяті книги на місце і пішла в кімнату. Розгорнула книгу на недочитаній
легенді, і почала з того місця де минулий раз обірвала історію.

Легенда:
 Минали століття, створювалися нові держави, якими правили королі, а
Титани змушені були повернутися у свій замок і тужити за минулим.  Їх не
радував блиск золота й аромати запашних олій. А тіла колись сильних
створінь, почали осипатися, їм було важко рухатися, і багато з них 
перетворилися в порох. Лише в Ліліт зовнішність не змінилася, проте в серці
з'явилася ненависть до людей, бо ті були потворними, на її думку,
немічними, безсилими, безголовими, та все одно Род любив їх більше ніж
Титанів. Про них всі забули як про непотріб, навіть  Род більше не чув їхніх
молитов. 

Люди  давно стали самостійними, але дехто все ще  пам'ятав про
допомогу, яку колись Титани надали людям, і про все, що ті для них
зробили.  Тому  раз на рік вони збиралися сім'ями, брали з собою
найсмачніші овочі та фрукти,  найвідгодованішу худобу та йшли до гори,
влаштовували пишний бенкет та приносили жертву. Але цього року до
гостей вийшло лише двоє  — Фулмія — стара, майже осипана жінка, її
обличчя було в борознах, і вона майже доживала свій вік і Ліліт. 

Ліліт оглянула людей, що зібралися довкола замку, щоб принести

подяку, і невдоволено крикнула:

— Ми вам допомагали,  вчили  як жити в цьому світі, а у відповідь ви

принесли нам ці жалюгідні дари, що ж, їжте їх самі! Вона перевернула стіл,
що ламався від наїдків, діти перелякано дивилися, хтось почав плакати.
 Фулмія міцно стисла зап'ястя Ліліт і відвела якомога далі від людей.

— Сестрице що ти робиш?! Ці люди прийшли, щоб  поклонитися, нам

та богам, і пригостити дарами з власних земель — залишити жертву. Це
найкраще з того,  що вони мають! Ці овочі та фрукти вирощені їхніми
руками, та зрошені їхнім потом. Ми ж отримуємо все по бажанню... На що ж
ти нарікаєш?

— Але хіба ж ти не бачиш, всі про нас забули, нас залишилося двоє, всі
інші звіяні з вітром і зрівняні з землею. Про нас забув наш бог, він не звертає
уваги на наші молитви, хоча ми завжди служили вірою і правдою! А люди
живуть і процвітають! Ми нікому не потрібні, в нас немає пари, ми всі
зрештою перетворимось на пил! А вони…. Ти глянь, вони й дітей мають,
ростять їх, та передають знання, якими ми з ними колись поділилися. Про нас
ніхто не згадує. Вони ж вимерли б без нас. А ми, доживаємо свій вік в
самотності й забутті. Чи справедливо це?

— Чому ти гніваєшся Ліліт? Ти ж навіть не змінилася, за весь цей час. І

поглянь вони тут, щоб подякувати, за те, що колись, ми допомогли їм. Люди
— вони ж добрі, ти придивись  до них! Які вони крихкі в порівнянні з нами,
але  самі все роблять. Жінки народжують у тяжких муках, вигодовують дітей,
віддають їм свою молодість. Чоловіки працюють не покладаючи сил, щоб
прогодувати сім'ю. 

— Ми були їхніми друзями, а вони послали нас у забуття. Навіть не всі

приходять вшанувати те, що від нас залишилося. Вони бояться! І подивись на
себе!  Стала такою жалюгідною та немічною, а все через те, що тебе забули.
Чому ми живемо поки нас пам'ятають? Чому за нас вирішують? Нами просто
граються!

— Ніщо й ніхто не вічний, навіть наші творці мають свій кінець. Така
наша доля, примирися з цим!

— Але я не згодна просто стати прахом, стертися у порох. Вони нічого

не зробили для людей!А ми дали їм все!

— Ти не можеш вибирати долю!

— Тоді хто може?! Бог?! Поглянь на себе, ти ж жалюгідна, осипаєшся,

стала мов піщана гора – вони в усьому винні! — Ліліт з великим гнівом
показала рукою в сторону людей.

— Сестро, припини, йди краще поспілкуйся з ними! Можливо після

цього ти зрозумієш, що не права…
 — Щооо? — Ліліт не могла більше слухати стареньку й криком
перебила її.

Вона штовхнула сестру. Та перечепилася, не втрималася на ногах і

впала, через круті схили, Фулмія покотилася і полетіла просто в ущелину.

Ліліт несамовито закричала, та було вже пізно – Фулмії не стало, а її

рештки перетворилися в порох. Тепер Ліліт залишилася одна у цілому білому
світі, вона власноруч вбила останню з своїх сестер.

Лють, та ще сильніша ненависть охопила її серце, і в сльозах  вона

пішла до людей, що співали, пили та розважалися. Це ще більше лютило, та
підпалювало  ненависть. Ліліт в пориві емоцій безрозбірно ловила їх,
вбиваючи усіх на своєму шляху. Кров лилась рікою, крики жінок і дітей
розірвали простір. День святкування пам'яті,  став днем забуття. 

Всі хто став свідками цього, почали розбігатися. Серед натовпу

утворився хаос. Діти плакали, чоловіки захищали свої сім'ї, а старенькі
почали молитись.

Коли це побачив Род, його серце облилося кров'ю, бо все мало бути по-
іншому. 

Бог хотів знищити Ліліт, та  через власні докори совісті пожалів її, і
відправив у підземний світ.  Він почувався винним тому подарував їй ці
землі, щоб могла хоч тут володарювати! Та залишив на обличчі шрам, щоб
щоразу коли дивиться в дзеркало памятала про свою вину. Та це була його
найбільша помилка. Всі істоти підземного світу були бездушними, а вона
вселила в них  ненависть до людей, що кипіла в ній мов смола в казані. Через
це, всі вони жадали крові й війни. Віра, яку люди  теж плекали протягом
віків, зникла… А в серцях  посилилось щось інше, темне та огидне. 

Минали роки, а час нещадний як до людей, так і до богів.  Родос з

Лелою хоч не втратили своєї краси та втратили силу. 

Вони бачили, ненависть яка поселилася в колись прекрасні  серця

людей, та її нищівні наслідки. Колись ідеальний гармонійний світ
перетворився в хаос у чистому вигляді. Все йшло до того,  що ось - ось люди
знищать один одного. Родос довго мучився докорами совісті та питаннями, а
що було б якби він вчинив інакше, якби зміг полюбити Титанів так само
сильно як і людей? Врешті  не витримавши, і вкоротив собі віку. Лела —
богиня милосердя та любові дуже побивалася за чоловіком, та була готова
піти слідом за ним. Але перед смертю вона намертво загерметизувала вхід в
підземне царство, і створила два безсмертних створіння.  Одній з яких
віддала свою душу та  серце разом з безмежною любов'ю до світу, та
бажанням захистити його. Пізніше вона називатиме себе Єленою, і буде
єдиним ключем до брами підземного світу. І ніщо інше не зможе відкрити цю
браму. Інше ж створіння  було геть без емоцій, але могло поглинати їх від
інших. Він отримав всю мудрість та фізичну силу  і знання про те,  що за
будь - яку ціну мусить захистити свою сестру, бо від неї залежить доля світу.
Його звали Марк і він був найсильнішим серед усього живого. 

Вона мала б пояснити їм,  що мають далі робити.  Але на створення

цих двох захисників світу велика та могутня богиня витратила всю себе,
фізично просто всякла і розтанула у часі.  Єдине на що вона сподівалася  — її
жертва  не марна. До останнього подиху вона думала про чоловіка, що
зустрівши його десь там, зможе полегшити його душевні страждання.

На плечах послідовників люблячої та мудрої богині лежала місія,

сутність якої їм належало самим дізнатися, але яку вклала в них їхня
творителька — не дати зникнути людству та вчитися жити в цьому світі
сповненому ненависті та залитим кров'ю. Тримати крихку рівновагу між
добром та злом, при цьому приймаючи світ і людей, які в ньому живуть
такими як вони є, допомагаючи лише за крайньої необхідності.

Коли дівчина дочитала на вулиці була вже глуха ніч і сил вистачило
лише, щоб роздягнутися і залізти під теплу ковдру, і її відразу ж поглинув
глибокий сон.

ГЛАВА 16
Не дивлячись на втому ніч видалася неспокійною —   Анна спочатку не
могла заснути через збудження, а заснувши прокинулася вся мокра і
перелякана. 

Ще кілька тижнів тому, наївно переконувала себе, що її минуле та

відновлення пам'яті стане ключем до щасливого майбутнього, або принаймні
покаже куди має рухатися далі.  А зараз побачивши дивний сон, і
переконавши себе у тому що це чиста правда, дівчина воліла, щоб доля тоді
дала їй померти.

Металася по кімнаті, як перелякана пташка; серце шалено гупало,

минуле стискало її не даючи вільно дихати. Весь час перебування в будинку
господар був добрим до неї; вони з Катріною врятували її від смерті,
прихистили під своїм дахом і турбувалися про дівчину. Вона знала, що
мусить поговорити з Марком, і ніяк не знаходила собі місця. Врешті
зібралася з силами, вмилася, абияк звязала волосся, і не дивлячись на пізню
годину пішла до кабінету. Марк, як і очікувала, працював за своїм
велетенським столом обкладений книгами та паперами.

Намагалася привітатися якнайдружелюбніше, але в нутрі все скрутилося від

передчуття неприємної і складної розмови. 
  Вікно було відчинене і пускало з вулиці  свіжі запахи гірської весни.
Перші теплі дні минули, зараз було куди прохолодніше, але дерева по
стовбурах гнали соки, бруньки набухали готові ось — ось розквітнути, з
забитої землі пробивалася трава — весна вперто наступала!

—  Чому не спиш? Але як прийшла то заходь!

— Тому і прийшла, що побачила сон, і здається згадала хто я… -  Говорячи
Анна намагалася не дивитися Маркові в очі. Вона присіла на краєчок
шкіряного стільця.  
В її голові зараз вирував хаос - думки про те, що вона не знає іншого
життя на Землі поза стінами цього будинку, і що робитиме, коли покине
його; жаль, що її слова ранять єдиного, хто був добрим до неї.
—  Це добра новина, що ж, якщо ти прийшла розповісти про це, я залюбки
вислухаю тебе.
Ці слова чоловіка змусили Анну ще більше хвилюватися, і вона не
змогла приховати  тремтіння в голосі. 
—  Думаю, я знаю хто така Ліліт, і знайома з нею навіть блище ніж мені
хотілося б того.
 Просто на очах дівчини вираз обличчя Марка змінився. Завжди спокійний
та врівноважений зараз він зірвався на надривний крик, голос став грубим, і
навіть погрозливим; очі по хижому  розширені а в них лють і безумство. 
Анні здалося, що кожне Маркове слово молотком відбивалося в її мозку.
Дівчина інстинктивно зіщулилася та згорбилася ховаючи погляд.
— Ти, що не при собі? Не розумієш, і навіть уявлення не маєш про шо зараз
говориш.  Ти не могла, ніколи, чуєш, ніколи, з нею стикатися! Вона…

І вже спокійніше додав, все ще свердлячи її поглядом.

—  Ліліт дуже стара потвора, і тебе просту смертну  стерла б в порох.  Але у

світ людей їй шлях закритий, тому все це неможливо.

Дівчина мовчала, бо слова разом з сльозами застрягли в горлі. Марк

мав рацію, і водночас помилявся, але як розповісти про це вона не знала. Як

сказати про те, що вона стояла на чолі армії потвор Ліліт, і виконувала її

накази —  за ними вона нищила людей, насилала біди та хвороби.

Вона відчувала огиду в голосі Марка, і розуміла її, як і те, що він

зробить з нею коли дізнається всю правду.

—  Я бачила сон де була генералом її армії, -  і схопивши мить тиші

перехопила естафету розмови.

—  Не памятаю як потрапила до неї, але я виконувала всі її накази — 

катувала і вбивала людей. Я знаю, що вона вбила твою сестру, тож можеш

робити зі мною все що завгодно, я заслугою на це… Просто після всього, що

ти зробив для мене я не змогла б втаїти правди, і вирішила сказати про це

сама, поки ти не дізнався… Ну іншим шляхом.

Марк лише хмикнув тихо собі під носа, і Анна врешті осмілилася глянути на

нього, але не побачила того що очікувала.Його погляд пом'якшав, риси стали

звичними, і ніщо не виказувало загрози.

—  Не впевнений, що все сказане тобою правда, але принаймні можна

пояснити звідки взялося стільки  демонів.

Він замовк і кімнату оповила тиша. Марк відчував як гупає серце дівчини, як

вона картає себе, хоча ні в чому  не винна. 

—   Кожен носить десь глибоко у серці власні таємниці, питання лише у тому

наскільки ця таємниця страшна, та які наслідки може принести.  Марк ніжно

торкнувся її волосся, шиї, і продовжив:

—  Я теж маю такі… А тебе можу лише привітати, твоє серце звільнилося від

однієї болючої рани, воно вже не болітиме так, як до тепер.

 Розмова закінчилася, а Марк все ще пестив волосся дівчини, він

обережно підвів її підборіддя, так щоб дівчина глянула йому в очі.

—   Ліліт однозначно треба знищити, але не щоб помститися, а заради

майбутнього людства.

Він торкнувся її губ в непевному поцілунку. І від цього по тілу Марка

розлилася тепла хвиля. В середині нього щось заворушилося, і він відчув

щось чого не відчував ніколи раніше.  

ГЛАВА 17

Марк

Анна прийшла до мене серед ночі, і ще з порогу я відчув її хвилювання.

Вона розповідала про сон, в якому ніби то пригадала все своє минуле, і коли

розмова зайшла про Ліліт я оскаженів, але вистачило одного погляду на

дівчину, щоб шквал вируючих в середині емоцій влігся. Натомість  виникло

незвичне, і якесь просто божевільне бажання заспокоїти дівчину - торкнутися

її. Не міг і не хотів опиратися цьому, тому пішов за внутрішнім покликом. А

поцілувавши її - здалося, що в середині теплою хвилею пронеслося щось

нове - таке особливе. Точно, ніколи раніше не відчував нічого подібного, я

цілував її і не міг зупинитися. В середині прокинувся вогонь, який не

торкався мене ніколи раніше. Але все це зруйнували кроки в коридорі, а я

занадто пізно  звернув на них увагу, але чітко визначив чиї вони. 
 В наступну мить, я відсторонився від Анни, але ні я, ні Анна не встигли

удати, що мить тому між нами не було палкого вогню, що спалив вщент

бетонну стіну, що з самого початку була в моєму нутрі.  Катріна вже знала,

що тут відбулося. Їй вистачило розгубленого і розсіяного погляду Анни, яка

все ще не могла прийти до себе, і тулилася своїм тендітним тільцем до мене.

А я відчував, як торкається її волосся, що вибилося з пучка на потилиці, моїх

плечей, як вона дихає, як б'ється її серце —   я читав її думки. В цю мить вона

прагнула підтримки, і я обережно, але міцно взяв її за руку і зробив крок

вперед.

—  Так ось чим ви тут займаєтеся!

Вона дивилася на Анну поглядом, яким дивиться випадковий свідок, що

застав вбивцю, котрий розпотрошує труп, 

—   А мені стало трохи краще, і я прийшла попросити вибачення за минулий

раз, але як виявляється вибачатися немає за що. 

Катріна знову палала гнівом, і він продовжував наростати всередині неї;  це

збентежило мене, бо нічого доброго не передбачувало.

—  Кітті, заспокойся, прошу! Ти ж знаєш, що ти мені мов сестра. Очі Катріни

на очах Анни змінили колір з яскраво зелених на чорні. 

—  Але я хочу іншої любові, і для тебе це давно вже не таємниця.

—  Припини нести цю маячню, ти знаєш, що я ніколи не дам тобі того, про

що ти просиш, хоча б тому, що не можу відчувати нічого подібного.

—  Я бачу, і знаю чим ви щойно тут займалися! Пардон, що заважаю, але я не

дам цій курві забрати тебе у мене… Я ж кохаю тебе! Просто прийми мої

почуття, і все буде по іншому.

Мене добряче дратували її вибрики, і я вирішив припинити цю потворну

виставу.

— Досить з мене, Кітті, негайно припини це ! Йди до себе, а коли

заспокоїшся, приходи, поговоримо!

—  Ось так спокійно ти просиш мене, щоб я пішла, і дозволила вам

продовжити, те що ви почали?

Я відчував викид Катріниної енергії, бачив як Анна спочатку почервоніла, а

потім налякалася, і вирішив негайно все це зупинити. 

Катріна загрозливо наближалася до Анни, і я став між ними. Від сплеску

енергії,  відчув як дрижать вікна, стіл і книжкові полиці —  здавалося що в

будинок увірвалися велетенські тролі, і влаштували вечірку. 

—  Кітті, що ти робиш, зупинись негайно! -  Хоча  знав і бачив, що це не

допомагає. В Анни з носа потекла червона цівка, але з переляку дівчина

здається її й не помітила. Я посіпав Катріну, але вона вже не контролювала

потік емоцій, який випустила.

—  Не пробачу тобі цього, не пробачу, ніколи! - кричала не своїм голосом

Катріна.

Навіть я не міг зупинити цей вир енергії. Я бачив як Анна зсунулася на

стільці, і не думаючи плеснув Катріну по обличчю, а у відповідь отримав

сплеск такої сили, що в ухах задзвеніло, і останнє що  побачив  — 

переляканий погляд Катріни, як вона осідає на підлогу і як в мій кабінет

забігає  сонний Алекс.

ГЛАВА 18

Алекс хоч і жив у цьому будинку майже тиждень, але з Катріною поки

спільної мови не знайшов. Хоч знав про неї давно, та і бачив не вперше, але

тепер дівчина подорослішала, стала геть іншою - гонору точно  побільшало.

Та  зараз після чергового приступу вона була у ліжку, а він тренувався в

добре облаштованому спортзалі в Марковому будинку, багато гуляв садом та

прилеглими територіями, інколи поглиблювався у вивчення книг у бібліотеці

-  відновлював сили.

На вулиці була глуха ніч і Алекс спав, коли його збудили різкі

коливання в повітрі, він відчував як змінився тиск, як тремтить ліжко, і

здається сама земля. Чоловік як ошпарений скочив з постелі, і просто в

трусах побіг до бібліотеки. Побачене шокувало його ще більше. Непритомна

Анна, поруч Марк якого він не відчував, і серед всього цього хаосу Катріна,

яка намагається дати раду своїй енергії. 

—  Що тут в біса коїться?

—  Я вбила його, розумієш, вбила їх обох.

—  Що ти таке несеш? Ти ж знаєш…?

—  Але він мертвий!

Алекс підійшов до Анни, 

—  Вона жива, але не притомна. Принеси води, швидко!-  Поки несли воду,

Алекс намагався привести до тями Марка. 

Серце в нього  ніколи не билося, бо його просто не було в середині

вампіра, тому він намагався відчути  його енергію,  але  як би не тужився це

зробити - не відчував. До всього тіло почало випаровуватися, просто на очах

воно зникало. За допомогою замовлянь Алекс намагався стримати цей

процес, але нічого не допомагало, і коли Катріна прибігла з водою, перше що

вона запитала:

—  Де Марк?

—   Зник… За кілька  секунд, просто в мене на очах тіло зникло.

 Катріна так і заклякла з графіном води в руці і перекошеною від страху

мармизою. Алекс забрав в неї з рук воду, і поливаючи та похлопуючи по

обличчю Анну таки привів її до свідомості.

 Катріна нарешті осмислила суть сказаних Алексом слів, і повільно

осіла на підлогу. Анна ж серед оточуючого її  хаосу взагалі не розуміла, що

відбувається, як і не пам'ятала про те, чому відключилася.  Вона дивилася то

на Алекса в самісіньких трусах, то на Катріну, вираз обличчя якої змінювався

щомиті.

—  А де Марк? - поцікавилася дівчина, і лише коли обидва погляди

спрямувалися на неї, суть всього, що відбувається довкола почала доходити

до неї.

—  Це я винна -  вбила його! —  завила Катріна, мов ранений звір. Алекс

намагався її заспокоїти. Він щось невиразно белькотав все ще перебуваючи в

шоковому стані.

—  Але ж він не може померти, він вампір.

—  Це все ти, все це  сталося через тебе! Я вб'ю тебе!

Вони так і боролися б поки  не скінчаться сили, якби Алекс врешті не

розборонив їх. 

—  Припиніть негайно, краще давайте думати, де дівся Марк, і як його

повернути!

—  Але хіба можна повернути мерця?, - запитала Катріна неживим голосом.

Зараз вона забилася в куток, піджала коліна і плакала мов дитина. Анна була

поруч, але заспокоювати дівчину не наважилася.

 Час плив, зайнявся світанок, а за ним у вікно постукало і полуденне

сонце, але всі троє так і продовжували сидіти в кабінеті господаря будинку.

Ніхто не знав, що  робити далі, і як скоро Ліліт пришле своїх кишенькових

песиків, щоб ті повбивали усіх, хто залишися. А без Марка вони  не зможуть

довго втримати оборону. Алекс хоч і сильний, але він все ж смертний, хоча

як виявилося - Марк теж. 

Першим бібліотеку покинув Алекс, але лише для того, щоб одягнутися.

Катріна і Анна категорично відмовилися покидати кімнату. Алекс приглядав

за ними, але все ж взявся досліджувати причину зникнення Марка. Він все

ще не вірив, що той так просто помер, і куди ж ділося тіло?

В будинку кілька наступних днів панувала траурна тиша, ніхто не

наважувався заговорити першим, та і не було про що розмовляти. 

 Анна  відсторонилася, зачинилася в кімнаті і годинами  сиділа біля

вікна з заплющеними очима.  Катріна усамітнилася в старій літній кухні, яку

Марк колись переобладнав для неї під  відьмачу лабораторію.

В один з днів Анна побачила з іншого боку будинку на даху якусь

постать, вона здогадалася хто це, і зірвалася з місця мов ошпарена.

Коли Анна прибігла на дах, як і очікувала там стояла Катріна. Вона 

здається зовсім не помітила появу Анни, була заплакана і мала поганий

вигляд. 
 —  Не роби цього, не треба! Марк не хотів би щоб ти закінчила життя

ось так.

—  А який тепер сенс мені жити?

—  Ти ж хотіла іншого життя, хотіла втекти від цього всього? Зараз ти

можеш піти і ніхто тебе не зупинить. Я обіцяю, що ніхто не стане тобі на

заваді!

—  Але без Марка я втратила сенс, тепер мені вже нічого не потрібно…

Катріна зробила крок вперед, а потім ще один - і полетіла в низ.

Анна шоковано  дивилася туди, де щойно зникла Катріна, а зараз  на сирій

землі лежало мертве тіло. Дівчина кинулася вниз, намагаючися не дати волю

почуттям. 

Яке ж було її здивування, коли  вона побачила Катріну, що  сиділа на

сходах, плакала, все ще мала кепський вигляд, але була жива живісінька.  

—  Чого вилупилась? Я теж в шоці, бо не можу навіть померти. Я вбила

Марка —  безсмертне створіння, а сама навіть кинувшись з даху  все ще

жива. 

Вона скляними очима глянула на Анну,

—  О, я знаю,  мені ти допоможеш! Ти ж хотіла позбутися мене, і забрати в

мене Марка? Ну ж бо, вбий мене! Давай покінчимо з цим просто зараз, хай

мої страждання нарешті припиняться!

—  Катріно, що ти таке несеш? Я не робитиму цього! Я ніколи і нізащо не

допоможу тобі, бо ніколи не хотіла, і зараз не хочу  твоєї смерті. І взагалі, я

ніколи не була тобі ворогом…

—  Але тільки після його смерті я зрозуміла, що він справді був мені як брат,

як батько… Він завжди допомагав, завжди був поруч. Разом з ним зник і сенс

мого існування.

Анна не могла більше стримувати емоцій і зараз душилася слізьми. Вона не

знала, що має робити далі, і як допомогти Катріні. З цими словами в середині

Анни щось урвалося,  вона зірвалася з місця і мало не біжучи направилася в

кабінет господаря. На останок кинувши Катріні:

— Ось ти вбила Марка, тобі тепер і жити з цим! Може хоч так

подорослішаєш!  Дуже шкода, що совість прокинулася в тобі так пізно!

ГЛАВА 19

На вулиці стояв кінець весни, все цвіло і пахло.  Вже тепле сонце,

інколи, змінювали весняні грози з яскравими спалахами блискавиці і

протяжним гуркотом грому —   літо  стояло на порозі, і цього не змогла б

змінити навіть Ліліт.

 Її прихвосні все ще час від часу навідувались, але  після смерті Марка,

на щастя для Алекса їх не стало більше, та і нефеліни більше не пхали свого

носа на Землю, а іншому  цілком міг  дати раду і сам Алекс. Куди більше

його турбувала  Катріна, і її стан. Вона не дивлячись на всі старання Алекса,

так і не змогла вийти з депресії. І раз за разом робила ниці спроби  закінчити

своє  існування. 

Анна чула кілька пострілів, і теж бачила кров на алеї, і навіть мотузку,

що висіла на гілці в саду, але на відміну від Алекса не  намагалася зупинити

дівчину. Всі наступні дні вона мала геть інші клопоти —  майже не їла і не

спала. Вона зачинилася в кабінеті Марка, і  сама не  до кінця розуміючи, але

серед сотні книг, записників і нотаток щось вперто шукала.  Внутрішнє чуття

підказувало їй, що це ще не кінець історії; не міг Марк так просто померти,

перетворитися в дим і випаруватися, це ж не можливо. Хоча за останній час

вона мала б зрозуміти, як ніхто інший, що нема у світі людей, нічого не

можливого.

Алекс вкотре намагався поговорити з Катріною, але вона була  зовсім

не тут, і не чула чоловіка. Вона сиділа на веранді і  пустим поглядом

дивилася кудись перед собою. Алекс сидів поруч, він обережно взяв її за

руку, намагаючись привернути увагу, але погляд її все ще залишився

порожнім. Тоді геть розгублений чоловік встав, щоб піти. Зробив кілька

кроків у бік будинку, і став мов вкопаний, про щось мить подумав, а потім

схопив Катріну за руку  і поволік в будинок.

 Дівчина не відразу зрозуміла, що відбувається, і як опинилася у

великому спортзалі, але поруч був Алекс, що весь час  крутився довкола, і

вічно щось хотів від неї. Останнім часом почувала себе так, ніби  в голові

зварився  мозок, і вона не могла ні на чому зосередитися, її свідомість їй не

належала. Зараз же  дівчина сама здивувалася тому як  чітко зрозуміла де

знаходиться і хто поруч, але все ще не розуміла чому вона сидить на 

спортивному матові. 

—  Ти готова?, - донісся до неї ніби скрізь товщу води низький чоловічий

голос.

—  А? —  Катріна намагалася пригадатися, як опинилася тут, і про що питає

Алекс, але її погляд говорив про те, що вона геть не розуміє, що діється

довкола неї.

—  Кітті, ти чула, про що я тобі говорив? Бери  рукавиці і вперед! Це

має допомогти!

—  Чого ти причепився? Я не хочу! Облиш мене в спокої, а як хочеш

допомогти, то вбий, ти ж розумний, точно маєш ідеї, як це зробити.

—  Так, все, годі, —  з цими словами Алекс добряче потрусив Катріною. 

—  Я з тобою гратися не буду, я не Марк, але якщо я вже дав йому обіцянку, і

його немає з нами, щоб я послав його до біса, то ти робитимеш те, що тобі

скажу!
 Дівчина більше не виглядала відстороненою, зараз в її очах було

забагато вологи.

—  Ну ж бо, бери рукавиці!

Вона з неохотою одягнула рукавиці, і без особливого бажання зробила

перший удар - він вийшов слабким і невпевненим.

—  Сильніше, чи ти так і з демонами боротимешся? Якби це побачив Марк

засміяв би тебе. Ну ж бо, Кіті, не сором мене перед пам'яттю Марка, покажи

на що ти здатна!

І Катріна показала, спочатку абсолютну непідготовленість, але згодом

це переросло в бажання позбутися внутрішньої пустоти, болю та відчаю.

Дівчина дедалі більше часу проводила  в спортзалі, поруч з турботливим та

добрим Алексом. Тут їй було спокійно, вона могла забувала за свою провину

і не катувати себе. Вони  майже не розмовляли і спілкувалися на відсторонені

теми. Алекс чітко ставив перед нею завдання, допомагав з розтягуванням

м'язів, а потім поки вона годинами відточувала удари на груші, він щось

читав, або нотував в кутку. Інколи в кінці заняття він пропонував їй спаринг,

і яка б Катріна не була втомлена вона завжди погоджувалася, хоча знала що

кожен такий бій залишає все нові синці на її тілі.  В кімнату Катріна

поверталася втомлена і все що могла це просто заснути.

Якось ввечері Катріна довго крутилася в ліжку і не дивлячись на

виснаженість заснути так і не змогла, і єдине, що їй спало на думку —  це 

велика посукана спортивна груша підвішена до стелі в спортзалі. Вона

швидко переодягнулася і попрямувала до зали, яка виявилася не порожньою,

тут тренувався Алекс.

—  Привіт, не знала, що ти тут, я, мабуть, краще піду.

—  Та ні, чого ти, залишайся якщо прийшла! Хіба тобі звичних занять мало?

Дівчина мить завагалася перш ніж відповісти,

—  Та ні, я просто не змогла заснути. Знаєш, добре відволікаєшся від своїх

думок коли щось лупиш з усієї сили.

Чоловік щиро засміявся, але глянувши на дівчину змінився в обличчі, бо

Катріну його сміх і радість не зачепили.

—  Знаю, саме тому, тоді  і потяг тебе сюди. Він опустив погляд і вперше

побив дівочі руки без рукавиць. Понівечені до м'яса, всі мозолисті і

травмовані. 

—  Катріно, що з твоїми руками? Чому ти не мастиш їх? Хто тут травниця, ти

чи я? Сідай, і дай но руки!

—  Не треба, мені не болить, —  непевно сказала дівчина.

—  Сідай, і не сперечайся!
Алекс швидко приніс баночку з домашньою маззю, яку виготовила колись

Катріна, і мовчки сів поруч, обережно обробляючи та натираючи кожну

ранку.

—  Знаєш, ми з тобою дуже схожі, різниця лише в тому, що я живу довше за

тебе, зазнав більше втрат, і навчився приймати їх… Змирився з тим що це

невідворотно.  

Катріна дивилася на нього, вона хотіла  сказати щось гостре, але  зупинила

сама себе.

—  Я мав дружину, і дуже любив її, але час зістарив її і забрав у мене, а я так

і залишився продовжувати існувати сам на сам з спогадами та мріями.

—  Це геть різні речі, навіть нема чого порівнювати! Марк помер від моїх

рук, і все через те, що я надумала собі, що люблю його. І знаєш найогидніше

те, що лише після його смерті зрозуміла, що він був моїм другом, батьком,

братом —  ким завгодно, лише не чоловіком якого я хотіла.

Він завжди турбувався про мене; через мої приступи ми і переїхали сюди. 

—  Ти не можеш прожити все життя з провиною!

—  Не перебивай мене, будь ласка!  Знаю, це звучить дивно, але в мене

відчуття що всередині мене живе ще чиясь душа.  Інколи мої емоції не

належать мені,  я відчуваю силу більшу ніж можу уявити собі, і  не можу

дати їй раду. Я не знаю, що за приступи зі мною трапляються, і як впоратися

з ними. Марк говорив, що маю вчитися контролювати це, але я навіть не

знаю як.

—  Я не знаю, що ти відчуваєш, але дам одну універсальну пораду, —  щоб

не сталося, яку б паніку ти не відчувала, яка би сила в середині тебе не

тиснула і не рвалася з тебе, ти мусиш просто зосередитися, дихати і

контролювати її. Ніколи і нічому не давай контролювати тебе! Ти маєш

контролювати свої емоції, свою силу, і ніколи не навпаки.

—  А зараз дай своєму тілові перепочити, вже пізно!Тим більше, що ти

досягла хороших результатів, тобі немає необхідності так часто тренуватися.

Якщо хочеш, можу спробувати допомогти тобі контролювати енергію.

—  Думаю з цього нічого не вийде!

—  Ще як вийде! А тепер давай проведу тебе до кімнати!

Коли Алекс вже розвернувся, що б піти, Катріна схопила його за руку,

і обережно боячись власного голосу попросила.

—  Постривай… Залишся!

ГЛАВА 20

Алекс і Катріна однаково хотіли цього, і тому лише  два слова запалили

вогонь в їх серцях. Ця ніч була сповнена пристрасті та ніжності, разом з тим

зародила в середині обох нові почуття; допомогла забутися. Вони як спраглі

подорожні пили і не могли напитися, і ця цілюща вода загоювала та

затягувала рани в серцях та душах обох.

 Алекс вже й забув як це бути з жінкою, але торкаючись ніжного

дівочого тіла, і відчуваючи його відклик він знову і знову готовий був відати

все, лише б тій, що лежала поруч було добре. 

Катріна, яка так довго чекала цього і думала, що знає, хоч щось про

любов, зараз з вдячністю брала все, що давав Алекс, і лише десь в глибині

душі все ще відчувала провину за те, що саме її бажання пізнати чоловіка

вбило Марка. Але ніч і вправні чоловічі руки дозволили дівчині забути все і

пірнути в океан тепла і ласки. 

Алекс давно знав Катріну, вперше він побачив її багато років тому,

коли вона була ще незграбним підлітком, але вони майже не розмовляли, і

ніколи не залишалися наодинці. Алекс приїздив у цей будинок завжди в

справах. А тепер коли довкола творився повний безлад і хаос, коли Марка -

його товариша і власника будинку більше немає у світі живих, коли над

ними… Над усім світом нависла смертельна загроза, він лежить в обіймах

жінки, знову відчуває себе живим, і готовий боротися хоч з усім світом лише

б захистити ту, котра одним поглядом своїх наївних очей забрала його серце. 

Алекс до ранку так і не випустив Катріну з обіймів. Вони розмовляли аж

поки не поснули, але ще вдосвіта їх розбудив стук. 

 Анна нетерпляче гамселила кулаками об двері. Вона хотіла

поговорити  спочатку з Алексом, але не знайшла його в кімнаті, і в

спортивному залі його не було. Та зараз не на часі шукати деінде, може він

вже й поїхав, а вона зачинившись від усіх в кабінеті просто не помітила.

Менше всього їй хотілося мати справу з Катріною, але вибору не було,

тим більше інформація, яку знайшла Анна  стосується і Катріни також.

Який же спантеличений вираз обличчя мала Анна, коли двері

Катріниної кімнати відчинив Алекс - сонний і майже голий.

— А-а, це ти!  Чого товчеш як божевільна, що знову хтось зник без сліду, чи

ти годинник не бачила? Дай поспати нормальним людям!

—  Та заткнися вже нарешті, досить бурчати. І я тут, до слова, саме через

того, хто, як ти кажеш, зник без сліду. Загалом одягайся, бери під руку свою

дівчину, чи хто вона тобі там, і чекаю вас, обох, в бібліотеці за п'ять хвилин. 

—  Що? Нічого не зрозумів! Марк повернувся?

—  Одягайтеся, чекаю в бібліотеці! І не забудь вмитися холодною водою, бо

клепка геть не працює.

Катріна йшла позаду Алекса, чи не вперше вона почувалася

беззахисною перед Анною та відчувала провину. 

Анна сиділа за великим столом на стільці господаря будинку, а довкола

неї панував суцільний безлад. Тут і там стосами стояли книги, багато з яких
були принесені з бібліотеки. Стіл був закладений паперами, а льняні штори і

легка тюль  розсунута, повністю оголюючи вікно, за яким ще не почало

сходити сонце.

—  Боже, Анно, що ти зробила з завжди охайним кабінетом Марка? - з за

спини пискнула Катріна. 

Анна зауважила, що хоч її сірі очі ще сонні, але вони принаймні живі, і в них

світиться життя.

—  Сідайте, де місце бачите, Я тут дещо знайшла…

Обоє посідали, без зайвих слів. Алекс не міг не помітити паскудний стан

Анни, вона сильно схудла, а обличчя посіріло. 

—  Отже, в мене добра новина, Марк не мертвий, і його можна

повернути. Але як і в будь-якій історії є своє “Але”. 

В очах Анни божевіллям світилася радість, і цього, також, не міг не помітити

Алекс.

—  Катріно, я дуже рада, що до тебе повернулося бажання жити, але я

маю для тебе новини.  Я тут порпалася в книгах і дещо знайшла, ти мусиш

про це знати, але не певна як ти сприймеш такі новини. 

—  Боже Анно, вмієш ти розвести демагогію, почала то кажи, чого кота за

хвіст тягати!
Анна бачила, як Катріна взяла Алекса, що сидів поруч, за руку.

—  Загалом, Марк в підземному світі в лапах Ліліт.

Анна замовкла і демонстративно глянула на Алекса,

—  Тобі Марк розповідав про матір Катріни? - і Алекс ствердно, але винувато

хитнув головою.

Катріна була розгублена, але Анна продовжила.

—  Кітті, ти ж знаєш, що твоя мати допомогла Ліліт вбити Єлену?

—  Так знаю, —  коротко відповіла дівчина, і було видно, що розмова не

приємна усім.

—  Але є ще дещо, мені шкода, що я мушу про це говорити, і ось так, але ти

ключ.

—  В якому сенсі?

—  В прямому! Ще за життя Марка я читала легенди з книг, що він приносив

мені. Зараз же, я знайшла ще одну її інтерпретацію, і загалом вони трохи

різняться.

—  Про що ти говориш? Ти можеш розповісти все чітко! Яка легенда, і до

чого ти все це ведеш? Люди склали багато легенд, але це не означає, що все

написане правда. 
—  Я згідна, не все, але багато з того, що є в книгах, які  знаходяться в цьому

будинку, правда, - повністю або частково. 

Катріна розгублено глянула на Алекса, але його погляд говорив про те,

що слова Анни правда. Бо деякі з цих книг Алекс власноручно приніс в

сюди,  з конкретною ціллю —  допомогти скласти пазл про походження

Марка, Єлени та їх місію на Землі. 

—  То кажи, що ти там знайшла!

—  Після того, як Ліліт потрапила в підземний світ, а Родос помер; Лела

зрозуміла, яку небезпеку, безсмертні душі на чолі з Ліліт, становлять для

людей. В одній легенді пише, що вона створила Марка і Єлену і відправила їх

на Землю захищати людей. В іншій —   що Лела створила невидиму браму

між світом людей і  підземним світом де панувала Ліліт, і ключ до нього.

Браму зачинила, а ключ відправила на Землю до людей. Ліліт не могла

потрапити на Землю, але могли потрапити бездушні створіння. І тоді, щоб

захистити ключ, яким була Єлена, Лела з Небесного міста відправила

найсильнішого воїна, щоб він захищав ключ, і той не потрапив у руки Ліліт

ні за яку ціну. 

—  Все це дуже цікаво, але яке відношення до всього маю я та, як це

допоможе витягнути Марка? —  запитала спантеличена Катріна. Вона зараз

не була схожа на себе: не намагалася вколоти словом, її просто цікавила

відповідь, і вона ставила питання.

—  Все дуже просто! Ти була поруч, коли твоя мати і нефеліни вбили Єлену.

Вони вбили її тіло, але душа - ключ,  перемістився у твоє тіло. Тому Марк і

забрав тебе,  оберігав і виростив. Його завданням було захищати тебе, так як

він захищав колись Єлену.

Катріна не істерила, не кидалася на Анну, вона притулилася до Алекса і

заплакала, гірко, мов дитина.

—  Але чому він не сказав  про це мені?

—  Думаю, ти сама про це знаєш. Ну не дивись так! Ти весь час поводила

себе мов дитина, і якби він тобі про це розповів, що б ти йому влаштувала!

—  Але, але…- Катріна так і не  знайшла що відповісти.

—  То що треба робити для порятунку Марка?

—  Потрібно заклинанням відправити твою душу в підземний світ, але тіло

залишиться тут. А далі Ліліт швидко все зробить сама.

—  Але якщо вона опиниться тут, то знищить Землю —  стурбованим

голосом сказав Алекс.

—  Наша задача зупинити її ще до того.  

Алекс встав з свого місця і хотів вийти, але глянув на Анну серйозним

поглядом і сказав,

—  Тоді я спущуся в підземний світ за Марком.

—  Ні, - відрізала Анна, —  ти залишишся тут, і будеш захищати людей і світ.

Якщо потрібно буде битимешся до останнього подиху. Вся твоя суть в

цьому, ти живеш для людей, ось і послужи їм.  А за Марком спущуся я! Якщо

в нас не вийде, ми принаймні старалися.  

Вона знову глянула на Алекса,

—  Тобі ж вистачить сили прочитати закляття і повернути ключ в тіло

Катріни, якщо  ми не повернемося?

Замість відповіді  Алекс лише ствердно хитнув головою.

—  Тоді не будемо зволікати і зробимо все сьогодні.

ГЛАВА 21 

Алекс  не знаходив собі місця, він зі скрипом погодився на цю

сумнівну затію, і не хотів навіть уявляти, що буде, якщо хоч якась частина

плану провалиться. Хоч  звик ризикувати усім, і завжди перше клав  на кін

своє життя, та зараз  волів би все це прогнати ніби марення чи сон, або

сховатися і перечекати десь, лише б не брати участі у цьому божевіллі.

 Багато десятиліть він був самотній, але це не означає, що йому не

хотілося поруч мати когось іншого - друга чи кохану, яка б розділила його

одинокість. І тільки він посмів дозволити собі про щось таке подумати, як все

в один момент зруйнувала реальність. Зараз він може втратити її назавжди,

вже не говорячи про цілий світ, який омиється власною кров'ю, якщо вони - 

троє невдах, припустяться бодай однієї помилки.

Весь відведений їм час він намагався провести поруч з Катріною.

Навряд чи було б доречно клястися у вічному коханні після таких дивних

відносин, яких власне і не було. Та він знав, що його серце вже належить цій

дивакуватій відьмачці, і якщо їм вже судилося померти і загубити людство, а

прекрасну планету Землю заповнити потворами, то нехай Катріна знає

правду.  Якщо буде бодай один шанс, то хай вони обоє вирвуть його у долі

хоча б заради них самих.

Катріна несміло тулилася до сильного чоловічого тіла. Вперше вона

відчувала, що комусь потрібна насправді, і шкодувала лише про те, що в них

було так мало часу на щастя. Але і однієї миті їй вистачило, щоб віддати

життя і не шкодувати за прожитим.

***

 Останнім, що сказала Анна відправляючись в підземний світ була

настанова Катріні:

—  Дивись не рознеси будинок, якщо ми з Марком так і не повернемося!

Всі слова закляття були проговорені, і душа Катріни разом з Анною

перенеслися в підземний світ. Поки Ліліт ще не збагнула, що відбувається,

поки Катріна намагалася зрозуміти в яку дупу потрапила, на Анну за разом

впали спогади всього її життя, які в неї забрала брама, коли дівчина

потрапила у світ людей.

Вона згадала і Небесне місто, де сиділа по лівий бік від  богині Лели, і

була їй названою дитиною. І перший погляд Марка, залицяння, і як гарно він

вмів зізнаватися у кохані.  Пристрасть, що спалахнуло між ними. І як всі

небеса гули про їх заборонений шлюб, але врешті боги таки дали згоду, і

вони наступного дня навіки б побралися і жили щасливо, якби серед глухої

ночі її не викрав нефелін, і не віддав на поталу Ліліт.

Згадалося все, що так довго сиділо в нут:  біль,  сльози і миті коли  була

готова зневіритися в коханому. Все її нутро пекло від болю, але знала точно,

що Марк не зрадив і не зрадить ніколи, бо небесний воїн не зміг би.

Сотні питань мучили, і душили сльози, як справжні сильні руки вбивці,

що прагнуть її смерті. Вона скорчилася від болю, що фізично відчувався, а

потім різко випрямилася мов струна. Анна згадала для  чого вона тут, і тепер

її місія стала ще глибшою, ще більш особистою, а ненависть до Ліліт набуло

нової сили. 

Тут було все, як і памятала Анна: потворно - довкола тьма, сморід і

волога. Вона зробила кілька кроків по кам'яному затхлому коридору, перш

ніж зрозуміла, що більше не відчуває Катріну поруч. 

Дівчина йшла, і точно знала куди має потрапити, бо раніше її водили

цими коридорами як собаку на повідку. 

 —  Може й добре, що потрапивши на Землю я втратила память, бо від

таких спогадів не довго і з розуму зійти - промайнуло в голові дівчини. Вона

відчувала фантомний, майже реальний біль від давніх тортур: обпечені

долоні від вугілля, і  в її голові лунали  виплюнуті тоді слова Ліліт:

—  Він давно зрадив тобі, забув… А може Марк взагалі не кохав тебе

ніколи. 

І якби Анна не намагалася закритися від спогадів нічого не виходило. 

—  О - о, то тобі тут так сподобалося, що ти вирішила в гості повернутися?

Хоч попередила б, ми до твого приходу навели би лад і бенкет накрили. Чи

тобі ніколи не казали, що у гості ходити без запрошення не ввічливо?

—  Ти добре знаєш чому я тут!

—  Так знаю, але мене це більше не обходить, бо в мене ваш дорогоцінний

ключ, і я теж збираюся в гості. І до твого відома я маю великі плани, хоча 

теж буду  не непроханим гостем, але впевнена, вони люб'язно приймуть

мене. Боюся, що не залишила їм іншого виходу.

—  Де ти його сховала?

—  Я бачу, тебе мало хвилює доля людства. 

Ліліт скривилася в подобі посмішки, і такий вираз обличчя робив потворний

шрам на обличчі ще помітнішим.

—   То ти все ще не можеш змиритися з тим, що  не потрібна твоєму

Маркові? Скільки ще потрібно охолодити об твою ніжну шкіру заліза, щоб ти

зрозуміла нарешті, що зрадивши мене ти зробила велику помилку. Анно, ти

обрала не той бік для боротьби! Добро, зло —  таку маячню могли придумати

лише люди. Насправді у світі не має добра, є лише тваринні інстинкти і

бажання вижити; опинитися на верхівці  харчового ланцюга.

—  Ліліт, я все знаю! Я знаю чому ти тут, знаю про те, що ти всього лише

хотіла любові, якої ніколи не відчувала. Але ще не пізно зупинитися. У

твоєму випадку не буде довго та щасливо, але принаймні твоя душа знайде

спокій.

—  Нема в мене душі, нічого в мене немає. 

Чи не вперше в пустих очах демониці зявилося щось схоже на жаль, чи бодай

якийсь прояв емоцій.

—   Не наділив мене ваш великий бог, таким; певно вважав, що це буде

зайвим.

Поки вони говорили Анна відчула, що Марк десь поруч. Вона ще не

бачила його, але продовжувала поглядом обережно  сканувати простір

довкола. І в глибині великої печери побачила вогонь, а знаючи любов Ліліт

до цієї стихії, не сумнівалася, шо там тримають Марка.

—  Ти сильно помиляєшся…
—  Дозволю собі тебе перебити, але це ти помиляєшся, ви всі помилилися

недооцінивши мене! 

Один з бездушних підніс в прозорій місткості щось, і Анна швидко

зрозуміла —   душу Катріни. Ліліт  махнула рукою, і тієї ж миті з усіх

шпарин і темних закутків величезної печери повилазили потвори.

—  Перед вами зрадниця, покажіть їй, як ми частуємо таких.

Перш ніж Анна зрозуміла, що буде далі, Ліліт взяла скляну ємкість, щось

тихо прошипіла, і розчинилася залишивши по собі лише гострі уламки від

скляного куполу, де мить тому була душа Катріни.

—  Що ж битву за людство ми програли —  подумала Анна.

З усіх боків все блище  підступали потвори, і на якийсь момент Анна

впала у відчай, і вже майже здалася, але в голові як на екрані кінотеатру

виступали картини —  моменти де вони з Марком були щасливими.  Спогади

про минуле, і про те що в її душі частка божественного світла дали їй наснагу

боротися. 

—  Якщо не переможу, то принаймні помру з честю і поруч з коханим.

Вона рвалася вперед крізь потвор, і  понад усе на світі прагнула

дотягнутися до  коханого, щоб хоча б в останнє глянути в його прекрасні очі,

торкнутися його рук. З шаленою швидкістю проривалася крізь натовп

смердючих і слизьких потвор, її царапали кігті, впивалися ікла, але Анна

намагалася нінащо не звертати уваги. Бо вона продиралася до коханого, щоб 

впевнитися, що її спогади не отруйні  марення. Крок, і ще один, і вона вже

бачила залиту лавою ущелину, де на краю обриву, як ранений звір лежав її

коханий. 

 —  Марку, я тут, я прийшла за тобою! Він не відразу відкрив очі,

затуманеним поглядом оглянув її, але таки впізнав, бо вимучено посміхнувся.

—   Це ти! Я шукав тебе, так довго, але нічого не зміг! 

Анна намагалася звільнити Марка, але часу зовсім не лишилося.

Схоже, що їм не вдасться вибратися, Марк сильно поранений, а тварюки

утворили довкола них щільне кільце, але зараз лише спостерігали, певно

очікуючи поки з слабких тіл витече остання краплина життя. Анна вже знала

що смерті не уникнути, бо відчувала, як її  покидають останні сили.

—  Невже це кінець? -  скоріше констатувала ніж спитала Анна, і кровавими і

брудними пальцями  обережно торкнулася його потрісканих губ.

—  Я помру з поцілунком коханої на вустах, невже можу мріяти про більше.

І у відповідь ніжно торкнулася своїми вустами  його.

—  Але ж ти безсмертний!

—  Тут я такий як і ти - безпорадний. На Землі я відчував свою перевагу,

вдавав з себе мало не бога, а опинившись в підземному царстві став

звичайним смертним. 
 Говорячи він дивився втомленим поглядом сповненим болю, і це був

не лише фізичний біль, втомилася, здається, сама душа Марка. При цьому він

не випускав з своїх руки Аннині.

—  А де Ліліт?

І за очима Анни все зрозумів і запитав, вже зовсім тихо.

— Катріна?

—  Коханий, боюся, що все скінчено! 

—  Злий жарт з нами зіграли боги, але ні вони, ні доля не винні. Сталося, як

мало.

Анна впала поруч з закутим в кайдани, які не розбити,  і зовсім 

вимученим та смертельно втомленим Марком.  Краплини гарячої лави, що

водоспадом падала з високої скали, і були єдиним джерелом освітлення,

обпікали їй шкіру, але вона думала лише про те, що весь час на Землі він був

поруч, а вона так і змогла  нічого згадати.

Анна мала б так багато розповісти, мала б сказати, що відчуває, і що

жодного разу це прокляте стерво не змогло її переконати в тому, що Марк

просто не схотів її шукати, не схотів бути поруч, не любив. 

Вона відчувала запах паленої плоті - її і Марка. І знову калейдоскоп

спогадів  завертівся в голові.  Все нові і нові деталі збочених катувань

наповнювали мозок. Це завдавало ще більше фізичного болю, її нудило і

вернуло, але Анна трималася, заради Марка -  їх обох!

Ось, в голові  яскравим спалахом  вибухнув спомин про те, як раз за

разом її майже мертву плоть, повертала заклинанням до життя Ліліт, лише

для того, щоб знову по шматочках дерли, обпалювали, знімали шкіру

демони. В якийсь момент не витримала, і мозок сам вигадав план дій. 

Анна вдала, що прийняла сторону ворога, і звичайно Ліліт повірила не

відразу. Демониця довго придивлялася, і випробовувала новоспечену

прибічницю, але зрештою чи то Анна навчилася вміло вдавати ненависть до

Марка,  чи  то жага отримати бажане перемогла. Бо всі  попередні спроби

Ліліт отримати  такий жаданий ключ від власної темниці,  щоразу зазнавали

невдачі. Зрештою Ліліт таки скористалася чи не останнім шансом, і 

відправила Анну у світ куди не могла потрапити сама. 

Коли Ліліт дочитала останні слова заклинання,  і портал відкрився,

Анна таки не втримала емоцій, і розсміялася Ліліт в обличчя. І звісно

демониця зрозуміла, що її обставили. Вона хотіла зупинити дівчину, але

заборона накладена богами на портал спрацювала по своєму. Анну

виштовхнуло у світ людей, і  брама стерла їй память, а Ліліт отримала

потворний шрам,  що постійно нагадував їй про зраду, і  ще більше 

розпалював в середині лют і  ненависть.

  — Всі ці роки будучи  у полоні в Ліліт,  я  існувала, бо десь там далеко

був ти, і  вірила, що ти шукав мене. А вона, мріяла, і робила все для того, щоб

я зневірилася, зненавиділа тебе, стала на її бік і принесла для неї   ключ. І

врешті, я здалася, дозволила думати Ліліт, що здалася, і вона так легко

повірила,  що я  зрадила наше кохання —   але це все заради чого я жила.

—  Шкода, що лише для того, щоб на мить зустрітися і разом померти.

Кілька подихів, один слабкий дотик рук і обоє майже одночасно

спустили дух.

***

Щойно вони перейшли бар'єр. Катріна повернулася в тіло, вона не

памятала, що сталося, і де була щойно. Але бачила як Алекс намагається

дотягнутися до зброї, і жінку поруч, одягнуту в червону сукню, з потворним

рубцем на щоці.

Катріна швидко збагнула, що це за жінка, і що має робити. Вона встала

з дивана, де лягла, ще до закляття. В голові трохи паморочилося, але 

оглянувшись і побачивши в полі зору підставку для ножів, вона не зважаючи

за понімілі  ноги попрямувала туди. 

Нарешті Ліліт потрапила в таке омріяне місце. Вона існувала заради

цього моменту, мріяла як покаже людям, що краща, розумніша, сильніша за

них, а вони лише немічні хробаки.  Але не знала, що на Землі стане простою
смертною, і що помре від двох ударів в серце звичайним кухонним ножем. Бо

хоч і була створена богами, та через свою зверхність так і не змогла отримати

небесної мудрості, всіх знань і тонкощів небесних душ. Її сестри  покірно

служили людям, а після смиренної смерті піднялися в Небесне місто, а Ліліт

обрала інший шлях - ненависті та саморуйнування. 

Коли вона пройшла браму світів, то опинилася в будинку Марка, куди  

її привів ключ,  бо душа Катріни  мала повернутися в тіло. 

Ліліт здавалося, що вона нарешті отримала довгоочікувану перемогу, і

зараз  відчувала себе справжньою господинею світу,  і тому не дуже

поспішала дати смерть жертві. Повільно наближалася, відточуючи в голові

вишуканий, на її думку,   план катування людства. Хотіла насолодитися

Алексовими муками і ницістю перед нею - всемогутньою богинею світу. Але

Ліліт нічого не встигла, навіть не відчула перший удар в серце. Вона не

зрозуміла, чому капнула кров, чому відчула біль, і тільки тепер зрозуміла, що

в середині неї весь цей час щось билося. Ліліт попрощалася з життям навіть

не встигнувши зрозуміти, що вона одна з тих кого так ненавиділа, і вмерла

вона як людина в яку встромлюють ножа.

Бо золото не перетворюється в дорогоцінні каміння, зло не перемагає

добро, небесні дороги непередбачувані, а щоб стати богинею світу мало

просто хотіти цього, і ще менше в цьому допоможе ненависть та помста.

ГЛАВА 22
 Життя продовжувало йти своїм плином, але для Катріни і Алекса все

змінилося, бо поруч не було Марка і Анни. Вони давно прийняли смерть

Ліліт, і раділи, що так легко здолали її, разом з тим  все ще щиро вірили, що

обоє друзів повернуться живими. 

Катріна нічого не змогла розповісти про перебування в підземному

світі, бо брама забрала її спогади, зате багато б розповіла вам про те, як

шкодує, що Анни немає поруч —  навіть більше ніж за Марком. Вона

подорослішала, в цьому частково допомогла і турбота Алекса. І тепер

дівчина  щиро шкодувала про завдані клопоти, свою поведінку і її наслідки, а

ще, бо так і не вибачилася ні перед ким, і не знала чи матиме таку

можливість. 

Жити вони залишилися в будинку Марка, бо разом з Ліліт в Алекса

зникла практично вся робота, а Катріна категорично відмовлялася покидати

будинок, чекаючи на повернення брата і друга, і дівчини з якою хотіла б

принаймні поговорити. Але час плив, а разом з ним згасала  і надія. 

***

Марк ніколи не думав про смерть, але сильно здивувався відкривши

очі, бо поруч лежала Анна. Він чи не вперше був розгублений, бо не знав

скільки часу минуло, але Анна,  і він сам, були одягнуті в чистий одяг, а на

тілі жодного сліду від смертельних ран.

 —  Символічний білий, - подумав Марк. Він дивився на спокійну Анну

і не міг відвести погляду. Довге волосся, що обрамляло її обличчя робило

дівчину зовсім беззахисною, і Маркові хотілося просто завжди бути поруч,

захищати та оберігати її. 

—  Шкода, що запізнився з цим - подумав чоловік. 

Якийсь час він так і сидів в просторій кімнаті, з довгим диваном.

Світла тут було більш ніж вдосталь, але при цьому жодної люстри,  вікон,

або дверей не було. В  Марка  не виникло  найменшого бажання, шукати

вихід, він  чітко усвідомлював де знаходиться,  навіть  підсвідомо 

примирився з цим,  почуваючи себе  повністю в безпеці. 

—  Просто сталося, те чого не може уникнути ні одна жива душа, — 

подумав, і десь навіть зрадів, що нарешті пізнає смерть.

Врешті він не витримав і обережно взяв Аннину руку, але дівчина

поворухнулася і прокинулася.

—  Пробач, не хотів  розбудити тебе!

Дівчина сіла, і лише міцніше стисла Маркову руку,  оглянулася, а потім

з  не прихованим подивом на обличчі запитала:

—  Де ми?

—  Боюся мила, що наше життя скінчилося, ми десь на тому світі, або між

світами. Важко відповісти…

—  То це таки кінець всього?

—  Ти шкодуєш за прожитим?

—  Ні, я шкодую лише через те, що ми так мало  були разом.

У відповідь на ці слова Марк міцно притис Анну до себе, та знайшов її губи,

щоб залишити на них короткий поцілунок.

—  Я чув,  коли ти говорила у Підземному світі, але відповісти  вже не міг.

У відповідь, Анна ще дужче притислася до коханого.

—  Я не знаю… Боюся, що  ніхто не знає, яке воно життя після смерті.  Але

якщо зараз  є така можливість, хочу, щоб ти знала —  я завжди тебе кохав.

Навіть коли потрапив на Землю, і втратив спогади. Просто  в серці там де

раніше була ти, тоді відчував пустку,  і думав що не здатен  кохати, а

виявилося, я просто забув що вже кохаю. 

На якийсь момент в просторі запанувала мертва тиша, і здавалося

світла в кімнаті стало більше. А потім Марк продовжив: 

—  Я вдячний долі, що потрапив в лапи до Ліліт, бо це дало можливість

пригадати, тебе, знову відчути, почуття і наповнитися любов'ю.

—  Я ніколи не переставала вірити в це!

—  Знаю, я чув… Я справді шукав тебе, після викрадення, при цьому не раз

наражаючись на небезпеку, порушуючи всі накази і настанови. Я робив все

для того, щоб знайти тебе, або померти. Просто не був готовий, не хотів

більше відчувати як самотність розриває мене з середини. Думки про те, що я

мусітиму прожити цілу вічність без тебе катували мене сильніше ніж  будь-

який демон. А потім на небесах дізналися, що це справа рук Ліліт, і прийняли

рішення відправити Єлену —  що була ключем, на Землю.  Бо на небесах їй

після проникнення нефеліна вже не було безпечно. А мене відправили разом

з нею. Може  тому, що я був найкращим воїном, а може, від гріха подалі, 

просто щоб стерти спогади про тебе. Навіть боги порушили власні закони — 

відправивши мене на Землю, і залишивши мою небесну силу, але я таки

втратив пам'ять. Тоді я мало знав про Землю, і про людей… Я наробив багато

помилок, але зараз не має сенсу жаліти, про те, що вже сталося. 

В кімнаті стало, ще яскравіше. Анна не витримала і прижмурилася, а

коли відкрила очі, то поруч сидів чоловік, вираз обличчя якого неможливо

запам'ятати.  Марк відразу здогадався, що це бог.

—  Вітаю! Дозвольте відрекомендуватися —  Хронос  - бог часу.  Дізнавшись

про сконання Ліліт, і вашу смерть я осмілився попросити, щоб вас затримали,

до мого прибуття. 

Марк і Анна хоч і були здивовані та намагалися цього ніяк не видати.

—  Не хвилюйтеся, я так  давно володію часом,  що краще за будь-кого знаю

його ціну, тому не стану довго затримувати ні вас, ні себе. Справа у тім, що я

прийшов, бо добре памятаю богів, що створили світ, і вас разом з ним.  Род і
Лела, завжди були дивакуватими, вони  мали дивний  потяг до людей. Я б

навіть сказав, що люди і були їх слабкістю. В  нас в цьому плані було щось

спільне, тому я мав до них особливу повагу. Шкода, що їх історія закінчилася

так, але в Долі на усіх свій план, і я все ще вірю в її мудрість. В пам'ять про

своїх старих друзів, і в подяку за порятунок людства,  я прийшов до вас з

невеликим подарунком. Хоч і не можу змінити, переписати або повернутися

до витоків історії людства, але дещо все ж  в силі вам запропонувати. Я хочу,

подарувати вам можливість прожити звичайне життя  у людському світі, з

усіма його перевагами та недоліками. Звісно, я не порушуватиму небесного

протоколу, і пройшовши крізь браму ви все забудете, але я думаю, що зможу

залишити вам ваші почуття і потяг один до одного.

Першим заговорив Марк, він як і належить небесному воїну схилив голову

перед великим богом часу, і з поважним голосом почав:

—  Це велика честь, але чи гідні ми цього подарунку?

—  Хлопче, я давно живу, і багато бачив, але воістину тобі кажу, що ваше

кохання це приклад усім відносинам, і сміло можу сказати, що саме воно

врятувало Землю і світ. Тому так, ви більше ніж гідні його. І не ховай очей,

зроби мені честь, поглянь на немічного старця. Я застарий, щоб хизуватися

тим що я бог, давно вже зрозумів, що ми лише клерки в небесній канцелярії.

А справжні герої ті, хто щодня боронить кордони, захищає світ і допомагає

тим хто потребує цього. Тому це я б мав впасти тобі на коліна і дякувати, але

через свою зашкарублість не стану.  Єдине, що хочу додати —  не втратьте

своє кохання, бо це те заради чого варто жити і боротися, навіть якщо світ

потрібно буде рятувати щодня.

***

Від автора, для тих, хто хоче дізнатися, що ж було опісля

На жаль, чи на щастя, але їх шляхи з Катріною та Алексом розійшлися,

бо потрапивши на Землю в ролі простих смертних, їм обом довелося вчитися

жити знову.  Спогади про минуле життя витерлися, а разом з ним і спогади

про друзів та Катріну, яку більше не було потреби охороняти, хоча частка

душі, яка може відкрити браму все ще живе в ній. 

Алекс хоч і робив спроби шукати Марка, але врешті втратив надію, і

віддався сімейному життю. Вони так і не змогли покинути прекрасний

будинок близько до природи, і так далеко від гамору та натовпу. Інколи вони

з сумом згадували цю історію, але все ж в них по переду довге життя, і було

б не розумно витратити його на спогади про минуле та траур за друзями.

Рани від їх зникнення завжди залишаться рубцем на серці Катріни і Алекса,

але вони з теплом думатимуть про тих кого втратили, або думають, що

втратили.

Марк хоч і не памятав, але все ж збулася його мрія і він сповна відчув

кохання. Воно наповнювало його життя сенсом, і давало наснагу

прокидатися щодня.  Спочатку їм було не просто, бо єдине, що вони мали це

один одного, але ні імен, ні минулого, ні місця де б їх чекали. (Їх звісно

чекали, але вони не могли знати про це). 

Але світ не без добрих людей, і знайшлися ті, хто допоміг, тим, хто

допоміг їм. Вони змогли стати на ноги, змогли зайняти соціальну нішу у

світі. Марк займався тим, що умів найкраще —  захищав людей. Тепер всі

звали його новим іменем —  Домінік,  дівчину, що була поруч він звав

Анною. Це ім'я прийшло до нього разом з шаленим потягом, а вона була

зовсім не проти. Хоча йому довелося навчитися багатьом речам, багатьом

хитрощам, серед яких було і вміння виражати свої почуття, турбуватися про

інших, не забувати їсти їжу, що була дуже смачною, ситною та

різноманітною. 

Зрештою якось сидячи у вечірньому саду свого невеликого будиночку,

де бігала дочка з песиком, що весело гавкав, Марк подумав про те, який

прекрасний людський світ. Він не знав звідки в його голові взялися такі

думки, але думав про те, як багато для нього зробили сторонні люди, у яких у

маленькому органі в грудях, що переганяє кров, стільки любові і турботи, що

вистачило б на кожну людину на Землі. Як важливо мати поруч людину, якій

віриш, яку кохаєш і якою дихаєш.

З роздумів його вирвав голос Анни, що звала його в будинок до вечері,

він посміхнувся їй, посміхнувся донечці Єлені, що прагнула його уваги і

любові, посміхнувся всесвіту і богам, що спостерігали за ним і раділи, що все

склалося так і ніяк інакше.